Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Епілог Уроки, запитання та прогнози Ймовірні чинники — Чи неминучі кризи? — Роль лідерів в історії — Роль конкретних лідерів — Що далі? — Уроки на майбутнє

Цей останній розділ ми розпочнемо з обговорення того, яку причетність до нашої вибірки із семи країн мають дванадцять чинників, визначених у табл. 1.2 як такі, що впливають на результати національної кризи. Потім я, використовуючи подані у вибірці факти, спробую відповісти на два загальних запитання про кризи, які мені часто ставлять: чи потрібен країні різкий кризопровокуючий струс, щоб мотивувати її до масштабних змін, і якою мірою хід історії залежить від конкретних лідерів? Далі я запропоную способи поглиблення нашого розуміння кризи. А наостанок розгляну уроки на майбутнє, які ми можемо винести з цього розуміння.

1. Визнання наявності кризи. Окремим індивідам легше визнати наявність кризи, ніж країнам, оскільки в першому випадку не потрібно досягати консенсусу між багатьма громадянами: є лише одна особа, яка визнає чи не визнає той факт, що вона перебуває у стані кризи. Але навіть окремий індивід не завжди може дати просту відповідь «так» або «ні». Натомість можуть виникнути щонайменше три ускладнення: спершу людина може заперечувати наявність кризи, може визнавати лише частину проблеми або ж применшувати її серйозність. Насамкінець, ця людина може попросити про допомогу. Щоб полегшити сприйняття, будемо вважати прохання про допомогу моментом визнання наявності кризи. Національна криза на додаток до тих самих трьох ускладнень може мати четверте: країна складається з багатьох людей, поділених на різні групи, має кількох лідерів і їхніх численних послідовників. І ці групи, лідери та послідовники часто дотримуються різних думок щодо наявності кризи.

Країни, як і окремі люди, спершу можуть ігнорувати, заперечувати або недооцінювати проблему, допоки якась зовнішня подія не покладе край цій фазі заперечення. Наприклад, іще до 1853 року Японія доби Мейдзі знала про війну Заходу проти Китаю 1839-1842 років і про дедалі більшу загрозу з боку Заходу. Але японці не визнавали існування кризи й не починали обговорювати необхідність реформ, аж поки 8 липня 1853 року не прибув комодор Перрі. Аналогічним чином Фінляндія, отримавши радянські вимоги наприкінці 1930-х, знала, що Радянський Союз є країною з великим населенням та гігантською армією, але не сприйняла цю загрозу всерйоз, допоки 30 листопада 1939 року радянські війська не напали на неї. Коли ж це сталося, фіни практично миттєво дійшли консенсусу: необхідно організувати збройний опір загарбникам. І навпаки, хоча прибуття Перрі й змусило японців усвідомити той факт, що перед їхньою країною постала нагальна проблема, реформатори-супротивники сьогунату розійшлися в думках з урядом сьогуна щодо найкращого варіанту реагування на виникнення зовнішньої загрози. Ці розбіжності вдалося подолати лише 15 років потому, коли реформатори повалили сьогунат.

Можна навести історичні приклади одностайної думки різних політичних сил щодо наявності у країні великої проблеми й водночас розбіжностей щодо того, якою саме є ця проблема. В Чилі Альенде та представники лівих сил вбачали проблему в необхідності реформування чилійських державних інституцій, тоді як праві вважали, що проблема країни — в самому Альенде та тих реформах, які він пропонував. Аналогічно в Індонезії комуністи вважали проблемою необхідність реформування уряду, тоді як індонезійські військові вбачали проблему в комуністах і тих реформах, які вони намагалися провести. В обох випадках кризу було подолано не за допомогою загальнонаціонального консенсусу або силового досягнення своєї мети однією із груп з одночасним збереженням життя і прав переможеним супротивникам. Натомість її подолання супроводжувалося фізичним знищенням значної частини переможених групою переможців. (В Японії останньому сьогуну із клану Токугава дозволили після поразки піти у відставку, і він пережив Реставрацію Мейдзі на 34 роки.)

Австралія та Німеччина після Другої світової війни стали прикладами тривалого заперечення кризи, яка помітно посилювалася. Австралія довго трималася за свою британську ідентичність і принцип «Білої Австралії». Німеччина тривалий час заперечувала відповідальність багатьох простих німців за злочини нацистів і неприємну реальність німецьких територіальних втрат, а також існування комуністичних урядів у Східній Європі. Ці проблеми в Австралії та Німеччині вдалося розв'язати завдяки тому, що електорат повільно і в демократичний спосіб досяг загальнонаціонального консенсусу, достатнього для того, щоб змінити політику уряду.

І насамкінець: нині, коли я пишу ці рядки, Японія і США все ще займаються масштабним вибірковим запереченням деяких великих проблем. Сучасна Японія повністю визнає низку проблеми, як-от свій великий державний борг і старіння населення, і частково — проблему ролі жінок в японському суспільстві. Але вона заперечує наявність інших проблем: брак прийнятних альтернатив імміграції з метою подолання своїх демографічних труднощів, історичні причини напружених стосунків Японії з Китаєм і Кореєю, а також те, що традиційна японська політика захоплення й хижацького використання заморських природних ресурсів замість сталого управління цими ресурсами безнадійно застаріла. Коли я пишу ці рядки, США все ще перебувають у стані масштабного заперечення власних великих проблем: політичної поляризації, низької явки на виборах, перепон для реєстрації виборців, нерівності, обмеженої соціально-економічної активності та зменшення державних інвестицій у громадські ресурси.

2. Особиста відповідальність, відмова від ролі жертви, від схильності жаліти себе та звинувачувати інших. Наступним кроком до подолання особистої кризи — після визнання її наявності — є взяття на себе персональної відповідальності, тобто уникнення бажання зануритись у почуття жалю до самого себе і зосередитись на собі як на жертві, а натомість визнання необхідності особистих змін. Це стосується не лише індивідів, а й країн; у цьому випадку можливі ті самі названі вище ускладнення для загальнонаціонального визнання кризи: прийняття відповідальності та уникнення жалю до себе — це не проста відповідь «так» чи «ні» як для індивідів, так і для країн; країни складаються з різних груп, а також лідерів і їхніх послідовників, які часто розходяться у своїх поглядах.

Наші сім країн усіляко продемонстрували або взяття на себе відповідальності, або її заперечення. Уникнення «саможалю» ілюструють своїми прикладами Фінляндія та Японія доби Мейдзі. Першу країну, починаючи з 1944 року, могло паралізувати почуття жалю до себе; вважаючи себе жертвою, Фінляндія звинувачувала б Радянський Союзу тому, що він вторгся на її територію й убив там багато людей. Натомість фіни збагнули, що з СРСР слід уживатись. Фінляндія перейшла до постійного політичного діалогу з Радянським Союзом, щоб завоювати його довіру, і це обернулося для неї низкою позитивних результатів: СРСР вивів свою військово-морську базу з Порккали біля Гельсінкі, зменшив обсяг фінських повоєнних репарацій і подовжив період їх виплати, толерантно поставився до членства Фінляндії в Європейській економічній спільноті та Європейській асоціації вільної торгівлі. Навіть зараз, через багато років після розвалу СРСР, Фінляндія не робить спроб повернути собі втрачену провінцію Карелію. Так само і Японія в добу Мейдзі десятиліттями чула погрози з боку Заходу, який нав'язував їй кабальні угоди. Але ця країна не стала вживатися в роль жертви, а натомість взяла на себе відповідальність за нарощування власної потужності, необхідної для того, щоб мати змогу протистояти зовнішньому тиску.

Протилежним прикладом країни, що покладала відповідальність на інших, може бути Австралія, яка звинувачувала Велику Британію у «зраді» та здачі Сінгапуру японцям, замість того щоб визнати свою відповідальність за неспроможність подбати про власну безпеку напередодні Другої світової війни. Австралія також звинуватила Британію у зраді, коли та подала заявку на членство в Європейській економічній спільноті, й лише згодом дійшла болісного усвідомлення, що Сполучене Королівство мусило піклуватися про власні інтереси. Однак це звинувачення Британії у зраді загальмувало розвиток економіко-політичних зв'язків Австралії з сусідніми азійськими країнами.

Екстремальним і катастрофічним прикладом є заперечення Німеччиною власної відповідальності після Першої світової війни. Значний сегмент німецького загалу повівся на фальшиве твердження нацистів та інших правих радикалів про те, що країна зазнала поразки у війні через «удар у спину», завданий німецькими соціалістами, а не тому, що її перемогли на полі бою переважаючі сили союзників. Нацисти та їхні прихильники зосередили увагу німців на величезній несправедливості Версальського договору. Вони не хотіли визнавати цілу низку довоєнних політичних помилок, зроблених імператором Вільгельмом II і його урядом, внаслідок чого Німеччина увійшла у війну за несприятливих обставин, а потім зазнала катастрофічної поразки, завершенням якої став Версальський договір. Наслідком заперечення власної відповідальності, взяття на себе ролі жертви та роздмухування настроїв саможалю стала підтримка німцями нацистів і Друга світова війна, що обернулася для Німеччини іще більшою катастрофою.

Вражаючим прикладом протилежних підходів до відповідальності є Німеччина та Японія після Другої світової війни. Уряди обох країн несли цілковиту відповідальність за її розв'язання, на відміну від ситуації після Першої світової, коли таку відповідальність розділили між собою Німеччина та її супротивники. Під час Другої світової війни Німеччина та Японія коїли жахливі злочини по відношенню до інших народів, і при цьому їхнє власне населення також зазнало жахливих поневірянь. Жаль до самих себе та роль жертви могли б стати визначальними для реакції Німеччини з огляду на те, що у війні загинули мільйони німців (включно з жертвами авіаційних нальотів союзників на німецькі міста, що вважалося б воєнним злочином, якби союзники не перемогли у війні); мільйон німецьких жінок було зґвалтовано радянськими солдатами, які наступали зі Сходу; після війни було втрачено великі німецькі території. Але натомість Німеччина відкрито визнала нацистські злочини, про них та про німецьку відповідальність говорили навіть у школах, а з країнами, що свого часу стали жертвами фашистської агресії, такими як Польща та інші, було встановлено гарні стосунки. На противагу цьому, Японія загалом продовжує заперечувати свою відповідальність за розв'язання війни; серед японців побутує думка про те, що США якимось обманом підштовхнули Японію до нальоту на Перл-Гарбор і, таким чином, самі несуть відповідальність за початок війни. При цьому цілковито ігнорується той факт, що до моменту нападу на тихоокеанську базу ВМФ США Японія вже чотири роки вела неоголошену війну проти Китаю. Японія продовжує також заперечувати свою відповідальність за жорстоке поводження з китайським та корейським цивільним населенням, а також з військовополоненими-союзниками. Натомість вона фокусується на самоспівчутті та своїй ролі жертви атомних бомбардувань, уникаючи при цьому відвертої дискусії про ті жахливі речі, які сталися б, якби бомби не було скинуто. Ця політика заперечення, самоспівчуття та позиціювання себе як жертви продовжує отруювати стосунки Японії з її потужними сусідами — Китаєм та Кореєю, і таким чином наражає цю країну на велику потенційну небезпеку.

3. «Спорудження огорожі» чи вибіркові зміни. Всі шість країн, які ми розглянули в розділах 2-7, пережили кризу і запровадили вибіркові зміни. У двох із цих країн (Японії та США) зміни відбуваються саме зараз, коли я пишу ці рядки, причому в Японії навіть більшою мірою, ніж у Сполучених Штатах. Ці країни вже здійснили або обговорюють зміни, які стосуються лише конкретних аспектів їхньої політики, а решта аспектів обговоренню не підлягає. Особливо повчальними завдяки контрасту між тим, що змінилося, а що лишилося без змін, є приклади Японії доби Мейдзі та Фінляндії. Японія Мейдзі здійснила вестернізацію в багатьох сферах: політичній, правовій, соціальній, культурній та інших. Але в жодній із цих сфер вона не стала сліпо копіювати Захід; натомість відшукала ті численні західні зразки, які найбільше відповідали японським умовам, і модифікувала їх згідно зі своїми національними особливостями. Водночас інші засадничі аспекти японського суспільства залишилися незміненими, включно з обожненням імператора, ієрогліфічним письмом і багатьма аспектами японської культури. Так само й Фінляндія, ведучи постійний діалог з Радянським Союзом і жертвуючи певною свободою дій, здійснила низку змін і перетворилась із переважно сільськогосподарської країни на сучасну індустріальну. Проте в інших відношеннях Фінляндія залишилася ліберальною демократичною країною, зберігши за собою значно ширшу свободу дій, аніж інші європейські країни — сусіди Радянського Союзу, а нині Росії. Ця начебто кричуща суперечливість фінської політики, що стала результатом описаних вище змін, зазнавала різкої критики з боку інших держав, далеких від розуміння жорстокої реальності фінського географічного розташування.

4. Допомога від інших держав. Чинник сторонньої допомоги, важливої під час особистісної кризи, відіграв як позитивну, так і негативну роль у подоланні більшої частини тих загальнонаціональних криз, про які йшлося в цій книжці. Всебічна західна допомога — від відрядження радників до Японії та прийому японських місій і до спорудження прототипу ударного крейсера — була важливою для Японії доби Мейдзі під час її вибіркової вестернізації. Економічна допомога від США була важливою для військових урядів Чилі та Індонезії у плані посилення економіки після державних переворотів відповідно 1973 та 1965 року, а також для Японії та Німеччини, що відновлювалися після руйнації внаслідок Другої світової війни. У сфері гарантування власної безпеки Австралія спершу покладалася на Британію, а згодом — на Сполучені Штати. Якщо розглядати негативний бік, то уряд Альенде був дестабілізований припиненням американської допомоги та спорудженням бар'єрів на шляху продукції чилійської економіки, а Веймарська республіка в Німеччині після Першої світової була дестабілізована стягненням Британією та Францією військових репарацій. Шок у результаті краху британського військового захисту після падіння Сінгапуру та скасування Британією пільгового митного статусу Австралії в результаті переговорів Британії з ЄЕС спричинили до того, що Австралія почала шукати для себе нову національну ідентичність. Яскравим прикладом браку підтримки з боку дружніх країн є Зимова війна Фінляндії з Радянським Союзом, коли всі потенційні союзники цієї країни не змогли або не захотіли надати їй таку бажану військову допомогу. Такий жорстокий досвід, а також усвідомлення фінами того факту, що в разі поновлення воєнного конфлікту з Радянським Союзом вони не зможуть розраховувати на сторонню допомогу, став підґрунтям післявоєнної зовнішньої політики Фінляндії, яка натомість була змушена вибудовувати робочі стосунки з Радянським Союзом, щоб зберегти максимум своєї незалежності.

5. Використання інших країн як зразків. Подібно до того, як чужі приклади бувають корисними при подоланні особистісної кризи, приклади інших держав також відіграли важливу роль, як позитивну, так і негативну, для більшості країн, розглянутих у цій книзі. Запозичення та видозмінення західних методів дії мало особливо важливе значення для Японії доби Мейдзі, меншою мірою — для Японії після Другої світової, коли вона запозичила (чи змушена була запозичити) деякі зразки американської системи демократичного урядування. Військові диктатури в Чилі та Індонезії також запозичили американські зразки (або те, що вони вважали американськими зразками) вільної ринкової економіки. Упродовж майже всієї своєї історії до Другої світової війни Австралія запозичувала в основному британські зразки, а після війни дедалі частіше відмовлялася від них.

Серед розглянутих нами країн є також два приклади фактичного або здогадного браку наочних прикладів. Фінляндія не мала взірцевої моделі співіснування якогось іншого сусіда з Радянським Союзом, яка дала б їй змогу забезпечити незалежність і водночас задовольнити вимоги радянських очільників — саме цей підхід і став основою фінської політики «фінляндизації». Саме усвідомлення унікальності фінської ситуації спричинило відоме висловлювання президента Фінляндії Кекконена: «Фінляндизація не призначена на експорт». Прикладом здогадного браку прикладів є сучасні США, чия віра в американську винятковість обертається на поширене переконання у тому, що Сполученим Штатам нічому навчатися в Канади та західноєвропейських демократичних країн, навіть їхнім методам подолання проблем, які є спільними для всіх країн, як-от охорона здоров'я, освіта, імміграція, пенітенціарна система та забезпечення безбідної старості. Американські методи подолання цих проблем американців не влаштовують, але вони все одно відмовляються повчитися з канадського та західноєвропейського досвіду.

6. Національна ідентичність. Із дванадцяти прогностичних чинників особистісної кризи деякі легко перетворюються на прогностичні чинники кризи загальнонаціональної. Чинником, який перетворюється нелегко, є сила Его, яку можна метафорично асоціювати з такою спорідненою національною характеристикою, як почуття національної ідентичності.

Що таке національна ідентичність? Це спільна гордість за великі досягнення, що характеризують ту чи іншу країну і роблять її унікальною. Існує багато джерел національної ідентичності, серед яких — мова, воєнні здобутки, культура та історія. Ці джерела різняться залежно від країни. Наприклад, Фінляндія та Японія мають унікальні мови, якими не розмовляють більше ніде, і це є предметом їхньої гордості. З іншого боку, чилійці розмовляють тією самою мовою, що й більшість країн Південної та Центральної Америки, але, як це не парадоксально, вона також є елементом їхньої національної ідентичності: «Ми, чилійці, відрізняємося від решти іспаномовних країн Латинської Америки, бо маємо традиції політичної стабільності та демократії. Ми більше європейці, ніж латиноамериканці!» Воєнні здобутки значною мірою формують національну ідентичність деяких країн: Фінляндії (Зимова війна), Австралії (Гілліполі), США (Друга світова війна), Британія (багато воєн, із недавніх — Друга світова та Фолклендська). У багатьох країнах основою національної ідентичності та національної гордості є культура: прикладом цього може бути колишнє домінування Італії в мистецтві та сучасне в кулінарії й моді, Британії — в літературі, Німеччини — в музиці. Багато країн пишаються своїми спортивними здобутками, Британія й Італія — своєю колишньою панівною роллю у світовій історії, а також, Британія, — славою імперії, «над якою ніколи не заходить Сонце», Італія — тим, що 2000 років тому вона була Римською імперією.

Серед семи країн, про які розповідалось у цій книзі, спільне почуття національної ідентичності досить сильне у шести із них. Винятком є Індонезія, де цей показник дещо нижчий. Я не критикую індонезійців: просто констатую той очевидний факт, що Індонезія як незалежна країна постала лише в 1949 році, а як об'єднана колонія існувала з 1910 року. Тому не дивно, що ця країна пережила сепаратистські рухи та повстання. Однак останнім часом національна ідентичність Індонезії зростала швидкими темпами, чому сприяло поширення об'єднавчої індонезійської мови, зміцнення демократії та розвиток громадянського суспільства.

Національна ідентичність була потужним чинником подолання загальнонаціональної кризи в усіх «старших» країнах, розглянутих у цій книзі. Це почуття втримало разом і японців доби Мейдзі, й фінів, дало їхнім країнам мужність протистояти зовнішнім загрозам і мотивувало громадян пережити всі негаразди та національне приниження й піти на особисті жертви заради національної справи. Фіни навіть здавали золоті весільні обручки, щоб допомогти своїй країні виплатити військові репарації Радянському Союзу. Національна ідентичність допомогла повоєнним Німеччині та Японії пережити жахливу військову поразку та подальшу окупацію. В Австралії національна ідентичність була основним рушієм переоцінки та вибіркових змін, покликаних дати відповідь на запитання: хто ми такі? Почуття національної ідентичності вплинуло на поведінку чилійських лівих сил, які повелися стримано, коли повернулися до влади після падіння Піночета: навіть після того як страх перед чилійською армією ослабнув, ці сили, будучи при владі, проводили примирливу політику побудови «Чилі для всіх чилійців», включно з консервативними прибічниками Піночета і лівими-прихильниками Альенде. То стало неабияким досягненням. На відміну від цього, в сучасних Сполучених Штатах дедалі частіше можна почути про групову ідентичність і дедалі рідше — про ідентичність широку загальнонаціональну.

Народи та уряди постійно прагнуть зміцнити національну ідентичність шляхом регулярного переповідання історії, щоб таким чином посилити національну гордість. Такі переповідання історії є своєрідними «національними міфами». Слово «міф» я використовую не в негативному сенсі «неправда», а в нейтральному значенні «традиційного переказу з начебто історичною основою, але покликаного пояснити те чи інше явище сучасності або посприяти втіленню тієї чи іншої мети». Насправді ж національні міфи, що створюються задля політичних цілей, містять у собі цілий спектр варіантів розвитку подій — від правдивих оповідок до відвертої брехні.

З одного краю цього спектру ми маємо правдиві з точки зору фактів розповіді про минуле, які зосереджуються на найважливіших тогочасних подіях у тій чи іншій країні й переказуються нині задля конкретної політичної мети. Прикладами можуть служити плекання британської та фінської національної гордості екскурсами у британську історію літа 1940 року, коли точилася битва за Британію, або заглиблення у фінську історію періоду Зимової війни грудня 1939-го — березня 1940 року. Не підлягає сумніву, що для Британії та Фінляндії то були дійсно надзвичайно важливі події, а тому вони й досі згадуються знову й знову заради певних політичних цілей.

Проміжною стадією може бути розповідь про минуле, яка з фактичного боку є правдивою сама по собі, але зосереджується на якомусь одному з багатьох епізодів у історії тієї чи іншої країни, ігноруючи при цьому певні важливі моменти. Тут як приклади можна навести історичні епізоди початку XIX століття, які роблять наголос на трансконтинентальній експедиції Льюїса та Кларка і на інших етапах дослідження та підкорення Дикого Заходу білими європейцями, але при цьому ігнорують вбивства й вигнання корінних індіанців та використання рабської праці афроамериканців; історичні оповідання про боротьбу індонезійців за незалежність проти голландців, в яких ігнорується той факт, що великі групи індонезійців воювали проти республіки; історичні оповідки про Австралію початку XX століття, в яких йдеться лише про Галліполі, але замовчуються факти вбивств і вигнання австралійських аборигенів.

На протилежному кінці континууму ми бачимо розповіді про минуле, засновані здебільшого на фальшивках. Серед прикладів — німецькі історичні оповідки про те, що Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні через зраду цивільних у тилу, а також японські екскурси в історію, в яких мінімізується або взагалі заперечується різанина в Нанкіні.

Фахівці не мають єдиної думки щодо того, чи можна досконально й точно знати історію взагалі, чи допускає історія різні інтерпретації та чи заслуговують ці альтернативні інтерпретації на однаково серйозний розгляд. Незалежно від відповіді на ці запитання, незмінним залишається той факт, що заради тієї чи іншої політичної мети національна ідентичність зміцнюється національними міфами, що національна ідентичність важлива для кожної країни і що міфи, які її формують, різняться за своїми історичними базисами.

7. Чесна самооцінка. Абсолютно раціональний прибулець із космосу, нічого не знаючи про людей і людські спільноти, міг би наївно припустити, що хоч які б чинники спричиняли нездатність окремих індивідів та цілих країн подолати кризу, серед них однозначно не було б такого, як брак чесної самооцінки. Хіба ж могли, подумав би наш космічний прибулець, ці дивні індивіди або країни, що з них складаються, знищити самих себе, свідомо будучи нечесними перед собою?

Насправді чесна самооцінка потребує двох кроків. По-перше, індивід або країна мусять мати у своєму розпорядженні точну інформацію. Але її отримання часто пов'язане з певними труднощами; неспроможність успішно відреагувати на кризу може бути наслідком браку інформації, а не аморальності чи нечесності. На жаль, будь-яка людина, добре обізнана з історією інших людей та країн, знає, що самообман для людських спільнот — справа звична.

Найбільш зрозумілі випадки чесної національної самооцінки або її відсутності стосуються сильних лідерів чи диктаторів. Країна або демонструє, або не демонструє чесну самооцінку залежно від того, демонструє чи не демонструє її сильний лідер (диктатор). Загальновідомими в міжнародному плані є полярно протилежні випадки, що стосуються сучасних німецьких лідерів. Бісмарку, видатному реалісту, вдалося виконати важке завдання: об'єднати Німеччину. Імператор Вільгельм, емоційно нестійка і не схильна до реалізму людина, без особливої на те потреби посварився з багатьма сусідами Німеччини і дозволив втягнути себе у Першу світову війну, яку Німеччина програла. Гітлер, значно розумніший, але й значно лиховісніший, звів нанівець власні початкові успіхи і, нереалістично оцінивши шанси своєї країни, напав на Радянський Союз та ще й оголосив війну Сполученим Штатам, вже перебуваючи на той час у стані війни з СРСР і Британією. Якщо пригадати новітню історію, то Німеччині поталанило кілька років мати на чолі уряду ще одного реаліста — Віллі Брандта, якому вистачило мужності визнати необхідність проведення болісної, але чесної політики щодо Східної Європи (врахувати існування Східної Німеччини та втрату німецьких територій на Схід від НДР), забезпечивши таким чином передумови об'єднання Німеччини 20 років потому.

Менш відомим на Заході, але не менш вражаючим у плані відмінностей між лідерами, один з яких змінив на посаді іншого, є випадок Індонезії. Її президент-засновник Сукарно навіяв собі ілюзію, що здатен тлумачити навіть підсвідомі бажання індонезійців. Нехтуючи нагальними проблемами своєї країни, він активно долучився до всесвітнього антиколоніального руху і наказав індонезійській армії взяти під контроль малайзійський Борнео всупереч бажанням його населення та скептичним настроям офіцерів. Однак армійський генерал Сухарто, який став наступним президентом Індонезії, був (за винятком пізнього періоду своєї політичної кар'єри) справжнім реалістом, який зазвичай діяв обережно й лише тоді, коли був упевнений в успіху. Саме таким чином Сухарто й вдалося відсунути Сукарно вбік, відмовитися від світових амбіцій свого попередника, припинити воєнну кампанію в Малайзії та зосередитися на суто індонезійських справах (які він часто вирішував у лихий спосіб).

Наступні три випадки стосуються країн, які не мали потужного лідера, але досягли загальнонаціонального консенсусу завдяки чесній самооцінці. Японія доби Мейдзі спромоглася подивитися в очі тій болісній правді, що ненависні західні варвари значно сильніші й що сама вона може зміцнитися, лише повчившись у Заходу. Потім Японія Мейдзі роздобула точну інформацію про Захід, пославши багатьох урядових чиновників і приватних громадян до Європи та Сполучених Штатів. І навпаки, у 1930-х роках входження Японії в Другу світову війну, яке завершилося катастрофою, частково було зумовлене тим, що молодим, але впливовим офіцерам японської армії бракувало на той час інформації про Захід і його потужність, отриманої з перших рук. Фіни також стикнулися з тією болісною реальністю, що вони навряд чи коли-небудь отримають допомогу від потенційних союзників і натомість політика Фінляндії по відношенню до Радянського Союзу мусить спиратися на завоювання його довіри та розуміння точки зору радянських очільників. І, насамкінець, Австралія досягла загальнонаціонального консенсусу, усвідомивши, що колишня військово-економічна значущість Британії для Австралії зійшла нанівець і значно важливішими в цьому плані для неї стали Азія та Сполучені Штати.

Наші два останніх випадки стосуються браку чесної самооцінки у двох державах на сьогодні. Як вже було сказано вище, нинішня Японія визнає деякі свої проблеми, але водночас неспроможна реалістично оцінити інші. Сполученим Штатам нині також бракує чесної самооцінки, зокрема, це проявляється в тому, що наразі надто мало американських громадян і політиків сприймають наші поточні важливі проблеми всерйоз. Окрім того, багато американців живуть ілюзіями, покладаючи відповідальність за свої проблеми не на самих себе, а на інші країни. Скептицизм щодо результатів наукових досліджень стає у США все більш поширеним явищем, і це поганий знак, бо наука забезпечує точне описання й розуміння реального світу.

8. Історичний досвід попередніх загальнонаціональних криз. Впевненість у власних силах, набута внаслідок успішного подолання попередніх криз, є важливим чинником для індивідів, які стикаються з новою особистісною кризою. Відповідний чинник на загальнонаціональному рівні відіграв важливу роль в історії кількох країн, розглянутих у цій книзі, а також в історії інших країн. Прикладом може служити сучасна Японія, впевненість якої у власних силах, набута в епоху Мейдзі завдяки безпрецедентним досягненням у швидкому реформуванні та зміцненні країни, дала їй змогу протистояти потенційній загрозі західної інтервенції та здобути перемогу над двома західними державами (над Росією в 1904-1905 роках та німецькими колоніальними військами в 1914 році). Успіх Японії доби Мейдзі тим більше вражає, якщо взяти до уваги нездатність значно більшої та начебто значно сильнішої Китайської імперії протистояти Заходу приблизно в той самий історичний період.

Фінляндія є ще одним прикладом національної впевненості у власних силах, набутої в результаті колишніх успіхів. Для фінів гордість за перемоги в боях з радянськими військами під час Другої світової війни є настільки важливим чинником, що під час відзначення в 2017 році століття фінської незалежності темі Зимової війни 1939-1940 років було приділено уваги не менше, ніж самій незалежності. Серед країн, які не увійшли до цієї книги, іще одним прикладом є Сполучене Королівство, якому разом із союзниками вдалося перемогти Гітлера у Другій світовій війні; причому цілий рік після падіння Франції у червні 1940 року Великій Британії довелося воювати з Німеччиною абсолютно самій, допоки Гітлер у червні 1941 року не вторгнувся до Радянського Союзу. В цьому плані окремо слід нагадати битву, під час якої британські ВПС у другій половині 1940 року завдали поразки німецьким ВПС Люфтваффе в повітряних боях над Британією, таким чином зірвавши німецькі плани щодо вторгнення до цієї країни. І хоч які б труднощі не поставали перед британцями після 1945 року, вони часто кажуть: нам ніколи не було так важко, як під час Битви за Британію; якщо ми вистояли тоді, то тепер зможемо вистояти проти будь-якого лиха.

Колишні успіхи посприяли впевненості у своїх силах і американців. Серед успіхів, які ми згадуємо нині, — Американська революція; завоювання й дослідження всього обширу Північноамериканського континенту; збереження американської єдності після Громадянської війни, яка й досі залишається найкривавішою війною в американській історії з найбільшою кількістю жертв; а також успіхи США в одночасних бойових діях проти Японії та Німеччини під час Другої світової війни.

І насамкінець, Індонезія, як наймолодша країна з тих, що були розглянуті в цій книзі, має найменший досвід успішного подолання проблем, що здатні стати основою почуття впевненості у власних силах. Однак, як мені довелося побачити на малюнках в індонезійському готелі у 1979 році, індонезійці й досі переповідають історію про свою успішну боротьбу проти голландців у 1945-1949 роках та про захоплення голландської Нової Гвінеї в 1961 році. Ці успіхи мають важливе значення для підтримки національної самосвідомості індонезійців.

9. Терплячість під час національної катастрофи. Порівняно з особистісними проблемами, проблеми загальнонаціональні не мають рецептів швидкого подолання або гарантій їх подолання з першої спроби. Хоч загальнонаціональні, хоч особистісні, кризи зазвичай бувають складними, і для їх усунення потрібно випробувати цілу низку рецептів, перш ніж буде знайдений той реальний, який дійсно працюватиме. Тому подолання кризи потребує здатності терпіти і пригнічення, і двозначність, і невдачі. Навіть якщо загальнонаціональні рішення будуть прийматися лише одним диктатором, вони все одно потребуватимуть терплячості. Але загальнонаціональні рішення здебільшого ухвалюються в результаті переговорів між групами з розбіжними інтересами. Тому подолання загальнонаціональної кризи потребує надзвичайного терпіння.

Більшість розглянутих нами країн навчилися сталевій терплячості в результаті досвіду поразок і невдач. У першу чергу це стосується Японії епохи Мейдзі, Німеччини, Фінляндії та сучасної Японії. Після непроханого візиту Перрі в 1853 році Японії знадобилося 50 років, перш ніж вона спромоглася вести свою першу війну проти західної держави й перемогти в ній. 45 років потрібно було Німеччині для об'єднання після фактичного розчленування країни в 1945 році. Фінляндії після поразки 1944 року знадобилися десятиліття постійної оцінки й переоцінки своєї політики у відносинах із Радянським Союзом, коли вона намагалася вирахувати, яким формам радянського тиску можна успішно протистояти і які самостійні кроки здійснювати, не наражаючись при цьому на небезпеку радянського вторгнення. Японії після 1945 року довелося пережити американську окупацію, десятиліття матеріальної та економічної відбудови, хронічних соціально-економічних проблем, а також природних катаклізмів на кшталт землетрусів, тайфунів та цунамі. Всі ці чотири країни (а Японія — двічі) пережили приниження, але уникли пастки швидких і нерозсудливих дій. Терплячість виявилася основним чинником їхнього остаточного успіху.

Винятком із наведених вище історій про терплячість є сучасні Сполучені Штати. Звісно, можна заперечити: свого часу американці не раз виявляли терплячість, переживши невдачі, які часто траплялися в історії США: під час чотирирічної Громадянської війни, протягом дванадцяти років Великої депресії і чотирьох років Другої світової війни. Але Сполученим Штатам не довелося пережити приголомшливої поразки та окупації, як це сталося у випадку з Німеччиною, Японією, Францією та багатьма іншими країнами. Здобувши перемогу у всіх чотирьох війнах з іноземцями, починаючи з Американо-мексиканської війни 1846-1848 років і закінчуючи Другою світовою, американцям важко було пережити фактичну «нічию» у Корейській війні, змиритися з поразкою у В'єтнамській і толерувати відсутність реальних результатів у Афганській війні. Впродовж першого десятиліття двадцять першого століття Сполученим Штатам довелося долати складні внутрішні соціально-економічні та політичні проблеми, швидких і простих рішень для яких не існувало. Подолання цих проблем потребує натомість терплячості та здатності до компромісів, які ми наразі ще не змогли продемонструвати.

10. Національна гнучкість залежно від конкретної ситуації. Дихотомію гнучкості й негнучкості психологи використовують для характеристики індивідів. Особистісна гнучкість означає, що людина задля подолання проблеми здатна застосувати нові підходи. Про особистісну ж негнучкість говорять тоді, коли людина гадає, що для розв'язання всіх проблем існує лише якийсь один спосіб. Ця двоїстість, або дихотомія, виявилася важливою для розуміння розбіжностей між індивідами в їхній здатності подолати кризу шляхом розробки нових способів її подолання. Будь-який індивід може бути гнучким в одній сфері й негнучким — в іншій. Психологи вважають також гнучкість або негнучкість загальною рисою характеру того чи іншого індивіда, сила якої різниться в кожної людини залежно від виховання в дитинстві та життєвого досвіду загалом.

Якщо перейти від індивідів до країн, то, на мою думку, переконливих прикладів всеохоплюючої національної гнучкості чи негнучкості можна назвати зовсім небагато. Єдиним відомим мені прикладом, який не потребує докладного пояснення, є країна, яка в цій книзі не розглядається. Це — стародавня Ісландія. Протягом тих століть, коли Ісландією управляла Данія, ісландці часто викликали невдоволення данських губернаторів своєю явною негнучкістю й ворожим ставленням до пропонованих змін. Хоч які б позитивні зміни з метою покращення не пропонувала данська адміністрація, відповідь ісландців була незмінною: «Ні, ми не хочемо пробувати щось інше; ми хочемо й далі жити за нашими традиціями». Ісландці відмовлялися від данських пропозицій щодо поліпшення рибальських човнів, рибного експорту, зерновиробництва, гірничодобувної справи та виробництва канатів.

Така національна негнучкість стає цілком зрозумілою, якщо взяти до уваги вразливість ісландського довкілля. Ісландія розташована у високих широтах, має прохолодний клімат і короткий період дозрівання культур. Легкі ісландські ґрунти утворені з вулканічного попелу, а тому вразливі до ерозії й довго відновлюються. Рослинність Ісландії легко знищується через випас худоби, вітрову та водну ерозію і так само довго відновлюється. Упродовж перших років скандинавської колонізації ісландці перепробували різні методи господарювання, і всі — з катастрофічними наслідками, допоки їм не вдалося розробити комплекс раціональних і придатних на практиці сільськогосподарських технологій. Застосовуючи цей комплекс, вони більше не хотіли експериментувати зі своїми методами господарювання та іншими аспектами життя, бо вже мали в цьому відношенні болісний досвід; вибудувавши насамкінець робочу стратегію, яка їх влаштовувала, ісландці були впевнені, що всі інші спроби лише погіршать ситуацію.

Можливо, крім стародавньої Ісландії, є й інші країни, які в багатьох аспектах можна було б охарактеризувати як гнучкі чи негнучкі. Та в будь-якому разі неважко дійти висновку, що національна гнучкість проявляється залежно від ситуації: країна може бути гнучкою в одних сферах і негнучкою в інших. Фіни вперто відмовлялися погодитися на окупацію своєї країни, але виявили надзвичайну гнучкість і здатність до компромісу в тих питаннях, які інші країни вважають невід'ємними правами демократичної держави, наприклад, не дозволяти іншим державам змінювати правила президентських виборів у власній країні. Японія епохи Мейдзі не пішла на компроміс щодо ролі імператора та традиційної японської релігії, але виявила неабияку гнучкість в питанні політичних інституцій. Австралія тривалий час не йшла на компроміс щодо своєї британської ідентичності, водночас створюючи суспільство, значно більш індивідуалістичне та егалітарне, ніж британське.

Цікаві питання щодо гнучкості виникають, коли ми говоримо про Сполучені Штати. Американців як індивідів можна вважати гнучкими, зважаючи зокрема на їхню схильність до частих переїздів — в середньому кожних п'ять років. Історія американської політики має ознаки національної гнучкості, скажімо, розширення чи звуження сфери повноважень федерального уряду залежно від того, яка партія перебуває при владі, кооптації програм новостворених партій у програми двох найбільших політичних партій США, внаслідок чого процес розвитку новостворених партій переривався. Втім, з іншого боку, протягом останніх двадцяти років американська політика характеризувалася дедалі сильнішим небажанням іти на компроміс.

Тож якщо соціологи та політологи намагатимуться робити узагальнення щодо тієї чи іншої країни як однозначно гнучкої або однозначно негнучкої, я вважатиму це непродуктивним. Натомість варто було б оцінити гнучкість чи негнучкість країни, виходячи з конкретних моментів у її історії. Це питання ще буде ретельно висвітлене в майбутньому.

11. Національні засадничі цінності. Засадничі цінності індивіда є основою його морального кодексу, і він часто готовий віддати за них своє життя. Засадничі цінності індивіда можуть полегшити або ускладнити подолання ним кризи. Позитивним тут є те, що засадничі цінності здатні забезпечити ясність і позицію сили, з якої можна буде розробляти стратегію зміни інших аспектів життя того чи іншого індивіда. Водночас вони містять і негатив: люди мають схильність чіплятися за свої засадничі цінності навіть тоді, коли вони вже втратили свою актуальність через зміну обставин і лише заважають індивіду подолати особистісну кризу.

Країни також мають засадничі цінності, широко сприйняті її громадянами, і за певних обставин громадяни готові віддати за них свої життя. Засадничі цінності асоціюються з національною ідентичністю, але між цими поняттями існують певні відмінності. Наприклад, національна ідентичність Фінляндії особливо пов'язана з її унікальною мовою та культурними досягненнями, але засадничою цінністю, за яку фіни вмирали під час війни з Радянським Союзом, була незалежність їхньої країни; і саме незалежність Фінляндії, а не її мову прагнув знищити СРСР. Подібним чином національна ідентичність Німеччини формується довкола німецької мови, культури та спільної історії германських народів. Але засадничі цінності німців включають в себе те, що американці зневажливо вважають «соціалізмом», тоді як самі німці їх високо цінують: державне соціальне забезпечення; обмеження індивідуальних прав заради громадського блага; заборону на залежність суспільних благ від егоїстичних приватних груп, потенційно спроможних шукати собі вигоду в підтримці цих благ. Наприклад, німецький уряд забезпечує масштабне фінансування мистецтв (включно з оперними театрами, симфонічними оркестрами і театрами), якісне медичне обслуговування і фінансову безпеку всіх громадян Німеччини літнього віку, контролює дотримання місцевих архітектурних стилів та збереження ландшафтів. Ось такими є деякі із засадничих цінностей сучасної Німеччини.

Як і у випадку з індивідами, засадничі цінності країни можуть або полегшити здійснення вибіркових змін, або ускладнити його. Засадничі цінності минулого можуть зберігати свою актуальність і в наші дні, мотивуючи громадян до жертовності в ім'я захисту цих цінностей. Засадничі цінності мотивували фінів боротися до кінця за незалежність батьківщини, японців доби Мейдзі — до титанічних зусиль з метою наздогнати Захід, а німців та японців після Другої світової — тяжко працювати і зносити поневіряння заради того, щоб відбудувати свою зруйновану країну. Але національні засадничі цінності минулого можуть виявитися недоречними в сьогоденні, й чіпляння країни за застарілі цінності може завадити їй здійснити необхідні вибіркові зміни. Саме це й було основним питанням австралійської кризи, яка поволі розгорталася після Другої світової війни: роль Австралії як аванпосту Британії дедалі більше втрачала свій сенс, але відмова від цієї ролі виявилася для багатьох австралійців надзвичайно болісною. Інший приклад — Японія після Другої світової: з одного боку, засадничі цінності японської культури та повага до імператора давали Японії сили, проте, з іншого боку, вперте небажання відмовитися від своєї застарілої політики необмеженої експлуатації зарубіжних природних ресурсів шкодило національним інтересам країни.

12. Свобода від геополітичних обмежень. До зовнішніх рамок, що обмежують здатність індивідів до вибіркових змін, належать фінансові обмеження, тягар відповідальності перед іншими людьми, а також суто фізична небезпека. Країни також постають перед обмеженням їхньої свободи вибору, але ці обмеження відрізняються від тих, які сковують свободу індивіда. Насамперед це стосується геополітичних обмежень, накладених потужними сусідами, та обмежень економічних. З усіх наших дванадцяти чинників саме обговорюваний чинник продемонстрував найширший спектр розбіжностей в історичному плані. Сполучені Штати були навдивовижу необмеженими; чотири країни (Японія доби Мейдзі, Чилі, Індонезія та Австралія) — обмеженими в одних аспектах і відносно вільними в інших; а ще дві країни (Фінляндія та Німеччина) — вкрай обмеженими. Трохи згодом я поясню, яким чином геополітичні обмеження сьогодення відрізняються від таких само обмежень минулого, про які спершу й піде мова.

В історичному плані США не мали обмежень завдяки своїй ізоляції з двох боків широкими океанськими просторами та сухопутними кордонами з мирними сусідами, із двох інших боків — завдяки природним географічним перевагам всередині самих Сполучених Штатів, а також численному населенню та великому багатству. В рамках своїх кордонів США мали можливість чинити на власний розсуд більше за будь-яку іншу країну. На протилежному екстремумі Фінляндія та Німеччина були суворо обмеженими. Так склалося, що Фінляндія мала найдовший в Європі сухопутний кордон з Радянським Союзом (нині — Росією). Панівною в новітній фінській історії була дилема: як зберегти максимум можливої свободи дій всупереч такому жорсткому обмеженню. Німеччині ж не поталанило опинитися в центрі Європи відкритою до більшої кількості морських і сухопутних сусідів (деякі з яких є великими і впливовими), аніж будь-якій іншій європейській країні. Німецькі лідери, які мали схильність ігнорувати цей важливий географічний факт (імператор Вільгельм і Гітлер), двічі протягом XX століття штовхнули країну в прірву катастрофи. Двічі Німеччині знадобилися надзвичайно талановиті лідери (Бісмарк і Віллі Брандт), щоб ця країна змогла успішно подолати мінне поле своїх геополітичних обмежень.

Чотири інші країни з нашої книги становлять собою змішану картину. Японії доби Мейдзі, незважаючи на її острівний статус, серйозно загрожували хижі західні держави. Чилі, захищеній Андами на сході та пустелями на півночі, наразі в Південній Америці не загрожує нічого, але чилійська економіка під час президентства Альенде тривалий час залишалась ослабленою через тиск далеких Сполучених Штатів. Індонезія географічно захищена океанами та відсутністю близьких вороже налаштованих сусідів, але їй довелося виборювати свою незалежність у війні з Нідерландами, розташованими на протилежному боці земної кулі. Після здобуття незалежності індонезійські уряди були обмежені у своїх діях такими внутрішніми проблемами, як злидні та швидке зростання населення. І насамкінець, Австралія, незважаючи на віддаленість і географічний захист у вигляді океанів, зазнала бомбардувань та обстрілів з боку Японії під час Другої світової війни. Таким чином, усі ці країни пережили тимчасові обмеження своєї свободи дій, але не такі серйозні та хронічні, як Фінляндія й Німеччина.

Зрозуміло, що геополітичні обмеження за останнє тисячоліття зазнали глобальних змін. У далекому минулому локальні людські спільноти були загалом самодостатніми, отримували й посилали товари та інформацію на відносно невелику відстань і зазнавали військових нападів чи погроз лише від близьких сусідів. Але за останніх п'ятсот років комунікації та економічні й військові зв'язки стали глобальними. Воєнна агресія приходила морем із протилежного кінця планети: голландці розпочали окупацію Індонезії близько 1595 року, флотилія комодора Перрі зруйнувала ізоляцію Японії в 1853 році, а до того Японія була самодостатньою, експортувала й імпортувала вкрай малу кількість товарів; нинішня ж японська індустріальна економіка суворо обмежена природними ресурсами й залежить від імпорту та експорту. Сполучені Штати також є великим імпортером та експортером. У розвитку своїх мідних копалень Чилі суттєво залежала від американського капіталу й технологій. Президент Чилі Альенде і меншою мірою президент Індонезії Сукарно зазнали економічного тиску з боку США, а їхні внутрішні опоненти отримали американську підтримку. Три із семи країн, розглянутих у цій книжці, зазнали бомбових ударів з літаків на авіаносцях, бази яких були розташовані на відстані в кілька тисяч миль: у грудні 1941 року Японія здійснила наліт на Перл-Гарбор, тихоокеанську базу ВМФ США, а в лютому 1942 року — на австралійське місто Дарвін, тоді як Сполучені Штати у квітні 1942 року відреагували нальотом на Токіо групи бомбардувальників Б-25 під командуванням підполковника Дуллітла. Під час Другої світової війни Німеччина та Японія постраждали від масштабних авіаційних нальотів бомбардувальників наземного базування. Перші німецькі обстріли Британії, Франції та Бельгії ракетами «Фау-2» було здійснено в 1944 році з відстані 200 миль; ці обстріли тривали до 1945 року. В наші ж дні МБР здатні вразити цілі будь-де у світі, перелетівши через широченні океанські простори.

Усі ці факти свідчать про те, що колишні геополітичні обмеження значно ослабли. Та чи означає це, що географічний чинник вже не має значення? Авжеж, ні! Зовнішня політика Фінляндії й досі зумовлюється її довжелезним сухопутним кордоном із Росією. Зовнішня політика Німеччини й досі визначається її сухопутним кордоном із дев'ятьма сусідніми країнами, а також вісьмома країнами, розташованими напроти неї з іншого боку Балтійського та північного морів. Чилійські пустелі та високі гори забезпечили цій країні відсутність зовнішньої агресії впродовж двохсот років з моменту здобуття незалежності, й навряд чи таке вторгнення буде можливим в осяжному майбутньому. Сполучені Штати можна уразити міжконтинентальними балістичними ракетами, але вони й досі залишаються практично невразливими до вторгнення та завоювання. Цікаво, що Австралія залишається майже так само невразливою, як і США. Коротше кажучи, девіз Фінляндії «Наша географія не зміниться ніколи» залишається актуальним для кожної країни.

Ось ми й підбили підсумок, проаналізувавши інформацію, отриману під час вивчення питання, що стало початковою мотивацією цієї книги: визначити значущість дванадцяти чинників, що характеризують особистісні кризи, для результатів криз загальнонаціональних. А тепер розглянемо два питання, які не були початковим мотивом цього дослідження, але часто озвучуються тоді, коли починається дискусія про загальнонаціональні кризи. Ці два питання стосуються ролі кризи як рушія змін загальнонаціональної політики та ролі лідерів в історії.

Чи потрібна країні криза як спонука до дії? Чи діють коли-небудь країни на випередження, передчуваючи проблеми? Кризи, досліджені в цій книзі, ілюструють обидва типи відповідей на ці запитання.

Японії доби Мейдзі вдавалося уникнути загрози, що насувалася з Заходу, допоки її не змусили реагувати на візит Перрі. Однак починаючи від Реставрації Мейдзі 1868 року, Японія, передчуваючи небезпеку подальшого тиску з боку Заходу, вже не потребувала нових зовнішніх струсів як спонуки до запровадження програми радикальних і швидких змін.

Аналогічним чином Фінляндія ігнорувала наміри Радянського Союзу, аж поки ситуацію не змінив напад радянських військ у 1939 році. А з 1944 року фіни вже не потребували нових радянських нападів для гальванізації своєї активності: їхня зовнішня політика була скерована на постійне передбачення й запобігання тиску з боку Радянського Союзу. В Чилі політика Альенде стала відповіддю на хронічну чилійську поляризацію, а не відповіддю на несподівану кризу, тому президент передчував майбутні проблеми та займався вирішенням проблем поточних. Чилійські ж військові, навпаки, здійснили свій путч у відповідь на гостру, як їм вважалося, кризу, спровоковану задекларованим наміром Альенде перетворити Чилі на марксистську державу.

В Індонезії спостерігалися обидва типи реагування. Прокомуністичні елементи індонезійських збройних сил влаштували свій путч, передчуваючи ворожі дії з боку антикомуністичної ради генералів і побоюючись їх. Решта ж індонезійських військових вочевидь зреагувала на кризу, спричинену путчем 1 жовтня 1965 року, однак є підстави вважати, що консервативні військові передбачали майбутній путч і свою відповідь на нього приготували заздалегідь.

Повоєнна Німеччина дає нам два яскравих приклади дій країни у передчутті кризи на її випередження, а не реакцію постфактум, коли криза вже сталася. Програма канцлера Конрада Аденауера щодо створення Європейської спільноти зі сталі й вугілля, а потім — побудови економіко-політичних структур-попередниць Європейського спільного ринку та Європейського Союзу, була ухвалена з чіткою метою запобігання кризам, цілковитого усунення їх небезпеки (розділ 11). Після жахіть Другої світової Аденауер та інші європейські лідери прагнули уникнути третьої світової війни, об'єднавши Західну Європу таким чином, щоб західноєвропейські країни більше ніколи не захотіли й не змогли нападати одна на одну. Схожим чином східна політика Віллі Брандта була започаткована не у відповідь на якусь раптову кризу в Східній Європі (розділ 6). У Брандта не було нагальної потреби визнавати комуністичні уряди східноєвропейських країн включно з урядом НДР, а також незворотність втрати Німеччиною своїх східних територій. Брандт пішов на цей крок, передбачаючи можливості, які могли з'явитися у віддаленому майбутньому, щоб створити стабільні передумови для возз'єднання Німеччини за слушної нагоди — і зрештою саме так і сталось.

Сучасна Японія визнає свої сім великих проблем, але при цьому не вдається до радикальних дій для подолання хоча б одної з них. Можливо, країна подолає ці проблеми поступово, як це зробила повоєнна Австралія, а можливо, знадобиться якась раптова криза, що спонукає японців до рішучих дій. Як і Японія, сучасні Сполучені Штати не вдаються до рішучих дій для подолання наших великих проблем, за винятком швидкої реакції на зруйнування Всесвітнього торгового центру — окупації Афганістану та реакції на ймовірну присутність в Іраку зброї масового знищення — вторгнення до Іраку.

Таким чином, урядам чотирьох країн, розглянутих у цій книжці, знадобилася криза, яка підштовхнула їх до дій, а у двох випадках із сьогодення за відсутності спонукальної кризи рішучі дії на порядку денному не стоять. Однак коли криза вдарила, Японія доби Мейдзі, Фінляндія, Чилі та Індонезія — всі вони почали реалізовувати програму змін, на втілення якої знадобилися роки або десятиліття, і потреби в подальших спонуках у вигляді нової кризи більше не виникало. Але країни, розглянуті в нашій книзі, дають нам приклади випереджувальних дій задля запобігання виникненню кризи (Індонезія та Німеччина) або її поглибленню (Чилі). Звісно, всі уряди постійно вдаються до дій із прицілом на майбутнє, щоб не довелося долати більш нагальні поточні та потенційні проблеми.

Отже, відповідь на запитання «Чи потрібна країні криза як спонука до здійснення великих вибіркових змін?» подібна до відповіді на аналогічне запитання щодо індивідів. Ми як індивіди постійно діємо з метою подолання поточних і усунення потенційних проблем. Час від часу виявляємо здатність передбачити велику проблему, яка насувається, і намагаємося відвернути її, допоки вона на нас не обрушилася. Але країнам, як і окремим індивідам, для цього треба подолати велику інерцію та внутрішній опір. Та чи інша велика й несподівана неприємність мотивує нас більше, ніж повільно прогресуюча проблема або перспектива виникнення великої проблеми в майбутньому. Мені пригадався вислів Самуеля Джонсона: «Можете не сумніватися, сер: коли людина знає, що за два тижні її мають повісити, це навдивовижу добре концентрує її думки».

Чи відіграють лідери вирішальну роль? Іще одне запитання, яке виникає під час моїх розмов із зацікавленими людьми, стосується тривалої дискусії на тему: чи відіграють національні лідери значущу роль в історії, чи ж історія все одно ішла б своїм шляхом незалежно від того, який конкретний лідер був при владі в конкретній країні в конкретний час? На одному екстремумі тут концепція так званої «Великої людини», автором якої є британський історик Томас Карлайл (1795-1881); на його переконання, історію творять переважно вчинки великих людей, таких як Олівер Кромвель чи Фрідріх Великий. Подібні погляди й досі поширені серед військових істориків, які схильні робити акцент на рішеннях політичних лідерів воєнних часів та наказах генералів. На протилежному екстремумі — переконання письменника Льва Толстого, який стверджував, що лідери та генерали мають мінімальний вплив на хід історії. Для обґрунтування своєї точки зору Толстой включив до свого роману «Війна і мир» вигадані розповіді про битви, під час яких генерали віддають накази, але ці накази мають мало стосунку до того, що насправді відбувається на полі бою.

Ця думка про те, що хід історії залежить від багатьох нюансів, а не від політики чи рішень великих людей, нині поширена серед істориків. Вони часто стверджують, що лідер постає як впливова фігура лише тоді, коли проводить політику, співзвучну з поглядами, які вже встигли поширитися серед його співвітчизників; що в інших відношеннях непримітні політики можуть виступити видатними завдяки слушній нагоді, якою їм вдалося свого часу скористатися, а не завдяки своїм особистим рисам (у цьому відношенні найчастіше наводяться приклади американських президентів Джеймса Полка та Гаррі Трумена); що лідери мають у своєму розпорядженні обмежену кількість варіантів, визначену іншими історичними чинниками. Типовим представником носіїв поглядів, які перебувають посередині між концепцією «Великої людини» та концепцією «Лідери не мають значення», є Макс Вебер (1846-1920), який стверджував, що певні типи людей, так звані харизматичні лідери, за певних обставин дійсно можуть впливати на хід історії.

Ця суперечка залишається незавершеною. Кожен історик схильний апріорі дотримуватися якоїсь загальної точки зору, що базується на певному принципі, а не на тому чи іншому дієвому методі оцінки емпіричних свідчень, і застосовувати цю точку зору до кожного окремого досліджуваного випадку. Наприклад, усі біографії Гітлера неодмінно переповідають одні й ті самі події з його життя. Але прихильники принципу «Великої людини» по-своєму тлумачать ці події, стверджуючи, що Гітлер був надзвичайно ефективним і лихим очільником, саме він скерував Німеччину шляхом, відмінним від того, яким вона могла б рухатися за іншого лідера. Опоненти ж принципу «Великої людини» тлумачать ті ж самі події, зображуючи Гітлера як виразника типових рис тодішнього німецького суспільства. І цю суперечку неможливо розв'язати окремими оповідками та дослідженням конкретних історичних моментів.

Натомість багатообіцяльним методом є нещодавно здійснений аналіз, який поєднує три параметри: широку вибірку історичних подій або всіх історичних подій якогось певного типу; використання «природних історичних експериментів», тобто порівняння в інших відношеннях аналогічних траєкторій історичного розвитку, в яких певна пертурбація сталася чи не сталася (я наведу два приклади в наступних абзацах); і кількісне вимірювання результатів. Два таких цікавих дослідження були опубліковані Бенджаміном Джонсом з Північно-Західного університету та Бенджаміном Олькеном з Массачусетського технологічного інституту.

У своїй першій праці Джонс та Олькен ставлять запитання: що трапляється з темпом економічного зростання, якщо лідер помирає від природних причин під час виконання своїх службових обов'язків, порівняно з якимось довільно обраним моментом, коли лідер не помирає від природних причин під час виконання своїх обов'язків? Це порівняння означає проведення природного експерименту для визначення ефекту, який спричиняє зміна керівництва. Якщо принцип «Великої людини» правильний, то існує велика ймовірність того, що смерть лідера потягне за собою зміни в темпі економічного росту — він або збільшиться, або зменшиться залежно від того, чи дійсно лідер впливав на події, проводячи погану чи гарну політику, — порівняно з довільно взятими моментами, коли лідер залишається живим. Для своєї бази даних Джонс та Олькен взяли всі ті історичні випадки в період між 1945 та 2000 роком, коли національний лідер будь-де у світі помирав від природних причин під час виконання своїх обов'язків. Їм вдалося зібрати 57 таких випадків — зазвичай причиною смерті керманича був серцевий напад або рак, а також авіакатастрофа, утоплення, падіння з коня, пожежа та зламана нога. Ці події дійсно становили собою довільну пертурбацію: економічна політика лідера не може бути причиною його випадкового утоплення. З'ясувалося, що існує значно більша ймовірність зміни темпу економічного зростання тоді, коли лідер помирає природною смертю, порівняно з тими довільно взятими моментами, коли лідер живий. Отже, загальна тенденція, вирахувана на основі численних випадків, свідчить, що стиль керівництва дійсно впливає на темпи економічного зростання.

У своїй другій праці Джонс і Олькен поставили таке запитання: що відбудеться, коли лідер стане жертвою політичного вбивства, а не помре внаслідок природних причин? Звісно, політичні вбивства не є цілком випадковими подіями, їх зазвичай скоюють за певних обставин (наприклад, коли громадяни невдоволені повільним економічним зростанням), а не просто так. Джонс та Олькен порівняли успішні замахи на вбивство з неуспішними, коли убивця промахнувся. Така відмінність є дійсно випадковою: національні політичні умови впливають на частоту замахів на вбивство, але не на здатність кілера влучити в жертву. База даних складалася з усіх 298 замахів на вбивство національних лідерів з 1875 по 2005 рік. Із них 59 виявилися успішними, а 239 — невдалими. З'ясувалося також, що успішні замахи з більшою ймовірністю впливали на подальшу зміну національних політичних інституцій.

В обох дослідженнях смерть авторитарного лідера мала потужніші наслідки, ніж смерть лідера демократичного, тобто смерть авторитарного лідера з необмеженою владою давалася взнаки сильніше, ніж смерть автократичного лідера, обмеженого законодавчими рамками та діяльністю політичних партій. Таким чином, зазначені дослідження сходяться на загальному висновку: лідери інколи впливають на хід історії. Однак усе залежить від типу лідера і типу досліджуваного впливу.

А тепер давайте прив'яжемо ці природні експерименти до ролі лідерів семи країн, розглянутих у книзі. Моя мета — з'ясувати, чи відповідають наші лідери характерним схемам, описаним Джонсом та Олькеном, і які нові питання у зв'язку з цим підлягають розгляду. Приклади наших сімох країн дали можливість історикам оцінити їхніх лідерів.

У Японії доби Мейдзі взагалі не було одного визначного лідера; кілька лідерів проводили схожу політику.

У Фінляндії політичні лідери та громадяни були фактично одностайними в своєму бажанні зробити все можливе для відбиття радянського нападу. (Щоправда, інколи історики стверджують, що здібності фельдмаршала Маннергейма як головнокомандувача, а також спроможність президентів Паасіківі та Кекконена завоювати довіру радянського керівництва позитивно вплинули на долю Фінляндії.)

Піночета в Чилі вважали рішучим і жорстоким навіть його колеги-генерали, відзначаючи ту міцну хватку, якою він тримався за владу, та його вдалий вибір економічної політики.

В Індонезії Сукарно і Сухарто вважали рішучими лідерами, але наступні президенти такими не були.

Віллі Брандта у повоєнній Німеччині часто характеризують як лідера, що відіграв унікальну роль у кардинальній зміні зовнішньої політики попередніх західнонімецьких урядів, визнавши комуністичні уряди східноєвропейських країн та нові кордони Німеччини й уможлививши таким чином майбутнє возз'єднання Німеччини. Що ж стосується більш давньої німецької історії, то Бісмарка, імператора Вільгельма II і Гітлера часто згадують як приклади видатних лідерів, що спричинили вплив на хід історії — як негативний, так і позитивний.

В Австралії не було жодного яскравого, по-справжньому неординарного лідера. Найбільше під таке визначення підходить прем'єр-міністр Гаф Вітлем з його радикальною програмою змін, але сам Вітлем визнавав, що його реформи були «визнанням того, що вже сталось».

У Сполучених Штатах президенту Франкліну Рузвельту ставлять в заслугу те, що він поволі підготував США до Другої світової війни всупереч волі американських ізоляціоністів (які спочатку становили більшість американців), а також його зусилля щодо виведення Америки з Великої депресії. Вважається також, що в американській історії XIX століття визначну роль під час Громадянської війни відіграв президент Лінкольн.

Отже, на прикладі семи розглянутих країн ми виокремили дев'ять лідерів (шість автократичних і троє демократичних), які, як вважається, вплинули на хід історії. Окрім того, видатними лідерами інших країн, які в цій книзі не розглядаються, часто називають Вінстона Черчилля (Велика Британія), Леніна та Сталіна (Радянський Союз), Мао Цзедуна (Китай), де Голля (Франція), Кавура (Італія), Ганді (Індія). Таким чином, ми маємо список із 16 лідерів, яких зазвичай вважають такими, що вплинули на певні історичні події. З цих 16 осіб одинадцять управляли автократичними режимами, п'ятеро — демократичними. На перший погляд, такий результат відповідає тому висновку, який зробили Джонс та Олькен щодо більшого впливу лідерів автократичних режимів. Але я не звів у таблицю цифри, що стосуються всіх авторитарних і демократичних лідерів у всьому світі за цей період часу, тому мені важко сказати, який саме тип лідера (а можливо, жоден із них) представлений непропорційно.

Із нашого невеликого масиву даних випливають дві гіпотези, які варто було б перевірити методами, аналогічними методам Джонса та Олькена: зібрати якомога більше інформації, здійснивши природний експеримент, і кількісно виміряти результат.

Одна гіпотеза випливає з того спостереження, що з чотирьох демократичних лідерів, яких найчастіше називають надзвичайно впливовими (Рузвельт, Лінкольн, Черчилль і де Голль), щонайменше троє найбільше проявили свій вплив під час війни. Майже весь президентський термін Лінкольна припав на період Громадянської війни; Черчилль, Рузвельт і де Голль обіймали керівні посади як під час війни, так і в мирний час, але принаймні двох із них вважають такими, що мали найбільший вплив у воєнний час (Черчилль більше відомий як воєнний прем'єр-міністр із 1940 по 1945 рік, але не як прем'єр мирного часу з 1951 по 1955 рік; де Голль увійшов у історію як генерал часів війни, а потім як президент під час алжирського повстання у 1959-1962 роках; Рузвельт був успішним після початку Другої світової в Європі в 1939 році, а також і під час Великої депресії). Ці спостереження узгоджуються з висновком Джонса та Олькена про те, що лідери мають тим більший вплив, чим менше існує обмежень на їхню владу: найбільше повноважень демократичні лідери мають саме під час війни.

Друга гіпотеза, яка випливає з наших результатів і яку слід перевірити, полягає в тому, що найпотужніший вплив лідерам вдається здійснити там, де вони наштовхуються на сильну протидію (як у демократичних країнах, так і в автократичних) осіб, що сповідують кардинально іншу політику, а також там, де їм все ж таки вдається забезпечити верховенство своїй точці зору, зазвичай шляхом обережних кроків. Наведу приклади: прем'єр-міністр П'ємонту Кавур та прусський канцлер Бісмарк — їм зрештою вдалося досягти об'єднання Італії та відповідно Німеччини, незважаючи на сильну протидію інших держав, деяких італійців та німців і навіть їхніх монархів; Черчилль зміг переконати членів британського воєнного кабінету, які спершу суттєво розходилися в поглядах, у необхідності відмовитися від пропозиції Лорда Галіфакса розпочати мирні переговори з Гітлером, а потім схилив американців до того, щоб вони зробили своїм пріоритетом війну проти Німеччини, а не Японії (спершу очевидним пріоритетом була Японія через її напад на Перл-Гарбор); Рузвельт поволі підготував США до Другої світової війни всупереч протидії американських ізоляціоністів; де Голлю вдалося поступово переконати як своїх співвітчизників, так і алжирців у доцільності початку переговорів про припинення бойових дій та вирішення питання алжирської незалежності; Сухарто зрештою відсторонив від керівництва авторитетного засновника Індонезії президента Сукарно, а Віллі Брандт умовив західних німців проковтнути гірку пігулку — відмовитися від колишньої німецької території, подолавши при цьому несамовитий опір партії ХДС, яка доти протягом двох десятиліть поспіль управляла Західною Німеччиною.

Ця книжка стала першим кроком у програмі порівняльного вивчення загальнонаціональних криз — дослідженням невеликої вибірки країн, здійсненим за допомогою наративного методу. Яким чином можна розширити це дослідження, щоб поглибити наше розуміння? Я пропоную два способи такого розширення: більшу й довільнішу вибірку, а також більш строгий аналіз, який перетворить отримані результати та гіпотетичні прогностичні чинники з вербальних концепцій на операціоналізовані змінні.

Спершу про вибірку. Моя вибірка країн є не лише невеликою, а й зробленою не довільно. Із усіх 216 країн світу я вибрав саме ці не довільно, а тому, що знаю їх найкраще. В підсумку до вибірки увійшли дві європейські країни, дві азійські, по одній із Південної та Північної Америки та Австралія. П'ять із семи країн є заможними. Усі сім на сьогодні є демократичними країнами, хоча дві з них були диктатурами впродовж розглянутого мною історичного періоду. Всі, окрім Індонезії, мають довгу історію незалежності або автономії (Фінляндія) та сильних інституцій. Лише одна з них нещодавно скинула колоніальні пута і здобула незалежність. До книги не увійшли жодна африканська країна, жодна диктаторська і жодна злиденна країна. Усім шістьом країнам, колишні кризи яких я досліджував, вдалося більш-менш успішно їх подолати. Жодна з них не є прикладом однозначної неспроможності відреагувати на кризу шляхом відповідних вибіркових змін. Тому видається проблематичним спрогнозувати на майбутнє ті висновки, які можна буде зробити на підставі ширшої вибірки країн.

По-друге, найважливішою методологічною проблемою майбутнього буде розширення наративного, вербального та якісного аналізу, здійсненого в цій книзі, до більш строгого кількісного аналізу. Як я вже говорив у вступній частині книги, новітня тенденція деяких соціальних наук, особливо в економіці та економічній історії, полягає в тому, щоб замінити наративний метод, базований на окремих практичних прикладах, методами, які поєднують кількісні дані, графіки, масштабні вибірки, значущі статистичні тести, природні експерименти та операціоналізовані кількісні параметри. Під операціоналізованими кількісними параметрами я маю на увазі перетворення вербальної концепції на величину, яку можна виміряти низкою операцій із припущеними корелятами або вираженнями цієї концепції.

Прикладами такого підходу є дві праці Джонса та Олькена, про які йшлося вище. Автори замінили одиночні дослідження результатів діяльності чи бездіяльності певного конкретного лідера одночасним аналізом відповідно 57 та 298 лідерів. Вони скористалися природними експериментами для порівняння результатів, пов'язаних із присутністю чи відсутністю конкретного лідера, досліджуючи країни до і після того, як той чи інший лідер помер природною смертю, а також ті випадки, коли замах на вбивство вдався або не вдався. І насамкінець: ці автори в операційний спосіб сформулювали змінні параметри здогадного результату за допомогою або вимірюваних числових показників (наприклад, темпів економічного зростання), або чітко визначеної шкали (наприклад, шкали державних інституцій — від мінімуму обмежень для автократичного лідера і до максимальних обмежень для лідера демократичного).

Для того щоб застосувати цей метод до мого дослідження національних криз, нам будуть потрібні операційні кількісні параметри результатів і постульованих мною чинників, включно з «визнанням наявності кризи», «взяттям на себе відповідальності», «національною ідентичністю», «свободою від обмежень», «терплячістю під час подолання наслідків фіаско», «гнучкістю», «чесною самооцінкою», «змінами або браком змін», а також «успіхом чи провалом під час подолання загальнонаціональної кризи». До можливих початкових точок розробки таких операційних параметрів належить інформація з баз даних суспільних наук, таких як World Values Survey під керівництвом Рональда Інґлегарта, Economic Values Survey, European Social SurveyEconomic and Social Survey of Asia and Pacific, а також із книг Герта Хофстеде, Майкла Мінкова та інших авторів. Я спробував було використати ці джерела інформації для деяких із параметрів моїх змінних, але потім неохоче визнав, що це буде доцільним у разі виконання проекту, ширшого за рамки наративного методу дослідження, який я використав у цій книзі й на який у мене пішло шість років — і це при тому, що я не розробляв операційних кількісних параметрів. Такі кількісні методи потрібно буде розробляти не лише для загальнонаціональних криз, які є основною темою цієї книги, а й для криз особистісних, про які йдеться в розділі 1. Хоча психологи вже операціоналізували й випробували кілька змінних, постульованих у тому розділі як такі, що впливають на результат особистісної кризи, в плані особистісних криз ще треба зробити дуже багато. Тому ті самі обмеження наративного характеру, які стосуються моїх досліджень загальнонаціональних криз і більшості досліджень ролі лідерів в історії, діятимуть також і в більшості досліджень особистісних криз.

Чого може навчити нас історія? Це доволі широке запитання, в якому криється конкретне підзапитання: чого ми можемо навчитися з того, як сім країн реагували на кризи, описані в цій книзі? Нігілістична відповідь звучить так: нічому! Хід історії, як стверджують багато істориків, надто складний і є результатом надто великої кількості неконтрольованих перемінних параметрів і непередбачуваних змін, щоб ми мали змогу чомусь навчитися з минулого. Хто зміг би вірно передбачити в червні 1944 року мапу повоєнної Західної Європи? Вона могла би бути зовсім інакшою, якби потенційному вбивці Клаусу фон Штауфенбергу 20 липня 1944 року вдалося підсунути портфель із годинниковою бомбою на 20 дюймів ближче до Гітлера, якби в результаті того замаху Гітлер загинув, а не відбувся пораненням саме тоді, коли радянські війська ще перебували за межами Німеччини, і якби він не вчинив самогубство 30 квітня 1945 року, коли радянські війська вже взяли штурмом Берлін, завоювавши всю Східну Європу та Східну Німеччину.

Так, значною мірою хід історії є дійсно непередбачуваним. Проте два типи уроків з нього все ж таки винести можна. Але спершу, як загальне тло, пропоную поговорити про відповідні уроки, які можна отримати в результаті дослідження окремих індивідів, бо знову ж таки існують паралелі між історіями країн та життям окремих людей.

Чому нас можуть (якщо взагалі можуть) навчити життєві історії та біографії окремих людей? Хіба ж люди, подібно до країн, не є настільки складними, настільки відмінними між собою і настільки вразливими до непередбачуваних подій, що важко буває спрогнозувати поведінку якоїсь однієї людини, не кажучи вже про те, щоб екстраполювати поведінку однієї особи на поведінку іншої? Звісно, ні! Більшість із нас, незважаючи на труднощі, все одно вважає корисним значну частину свого життя намагатися передбачити потенційну майбутню поведінку наших ближніх, виходячи з розуміння їхніх особистих життєвих історій. Окрім того, фахові знання дають змогу психологам (а пересічним людям стає в нагоді їхній життєвий досвід) робити узагальнення щодо осіб, яких ми добре знаємо, і таким чином передбачати поведінку тих, з ким познайомились або про кого дізналися недавно. Тому корисно читати біографії навіть тих людей, з якими ніколи не були знайомі, щоб таким чином розширити свою «базу даних» з метою кращого розуміння людської поведінки.

Ці рядки я пишу, провівши вечір із двома знайомими жінками, одна з яких у свої двадцять з лишком років є наївною оптимісткою, а друга — вдумливою особою сімдесяти років. Молодша жінка була вкрай засмучена нещодавнім розривом стосунків зі своїм другом, якого обожнювала і який видавався їй таким добрим, таким турботливим, але через кілька років знайомства він раптом покинув її без жодних пояснень. Коли молодша жінка розповідала про своє горе, ще навіть не дійшовши до кульмінаційного моменту розриву, старша жінка, не будучи знайомою з тим чоловіком, вже встигла розпізнати застережні ознаки того, що він був привабливим, але нікчемним нарцисом, а поки слухала розповідь, переконалася в цьому. Цей випадок ілюструє цінність досвіду різних людей і корисність його застосування. Людській поведінці дійсно притаманні широкі загальні риси, хоча у дрібних деталях кожен індивід відрізняється від інших.

Які ж відповідні типи уроків можна винести з дослідження історій людського життя? Один тип стосується конкретних уроків про ймовірну майбутню поведінку конкретної країни, виходячи з розуміння її історії. Наприклад, Фінляндія — це маленька демократична країна, яка щосили намагається підтримувати добрі стосунки зі своїм автократичним сусідом Росією, має добре навчену армію і не розраховує на те, що інші країни допоможуть їй захиститися. Підставами для проведення такої політики стали ті уроки, які Фінляндія винесла зі своєї недавньої історії. Людина, яка погано знається на фінській історії, навряд чи зрозуміє, чому Фінляндія проводить і буде й надалі проводити саме таку політику. Подібною людиною був і я, коли вперше приїхав до цієї країни в 1959 році й, не знаючи її історії, запитав свого фінського приятеля, чому Фінляндія не протистоїть тиску Радянського Союзу, адже я був упевнений, що на її захист виступлять Сполучені Штати.

Інший тип уроків, які можна винести з історії, складається з узагальнень. Візьмімо знову для прикладу Фінляндію та Росію. Наряду з конкретними рисами, притаманними лише Фінляндії та Росії, їхні відносини є ілюстрацією узагальнення: над маленькою країною нависає загроза з боку її сусіда — країни великої й агресивної. Універсального засобу позбутися такої загрози не існує. Ця тема була висвітлена ще в одному з найдавніших та найчастіше цитованих творів — у книзі п'ятій «Історії Пелопоннеської війни», написаній афінським істориком Фукідідом у V столітті до нашої ери. Фукідід змальовує, як громадяни маленького грецького острова Мілос реагували на тиск із боку могутньої Афінської імперії. В уривку, відомому як «Мілоський діалог», Фукідід переповів болісні переговори між мілосцями та афінянами: мілосці виторговували собі життя й свободу, намагаючись переконати афінян не застосовувати силу, тоді як афіняни закликали мілосців реалістично оцінити своє становище. Потім Фукідід стисло розповів про результат: мілосці відкинули вимоги афінян, так само як два тисячоліття потому фіни спершу відкинули вимоги СРСР. Афіняни розпочали облогу Мілоса; певний час мілосці успішно оборонялися, проте все ж змушені були здатись. Зрештою афіняни повбивали всіх мілоських чоловіків і поневолили жінок та дітей.

Звісно, росіяни не повбивали фінів і не поневолили їх, і це свідчить про те, що кінцевий результат мілоської дилеми та найкраща стратегія суттєво різняться залежно від випадку. Проте звідси можна винести й універсальний урок: маленькі країни, над якими нависає загроза з боку країн великих, мають бути насторожі, розглядати альтернативні варіанти дій і оцінювати ці варіанти реалістично. Попри те, що цей урок видається вкрай простим і не вартим нагадування, його, на жаль, дуже часто ігнорували. Його проігнорували мілосці, його проігнорували парагвайці, що вели катастрофічну війну проти об'єднаних сил значно більших Аргентини, Бразилії та Уругваю з 1865 по 1870 рік, результатом якої стала загибель 60 % населення Парагваю; його проігнорувала Фінляндія в 1939 році; його проігнорувала в 1941 році Японія, одночасно розпочавши бойові дії проти США, Британії, Нідерландів, Австралії та Китаю, маючи при цьому на Далекому Сході вороже налаштовану Росію; і його проігнорувала Україна під час свого останнього загрозливого протистояння з Росією.

Якщо мені вдалося переконати вас у тому, що не слід відкидати можливість вчитись на досвіді інших країн, то чого нас можуть навчити ті конкретні історії, які я виклав у цій книзі? З'явилося багато узагальнень. Одна група таких узагальнень складається з переліку кроків, які допомогли нашим сімом країнам подолати кризу: визнати факт, що країна перебуває у стані кризи; взяти на себе відповідальність за здійснення змін замість того, щоб винуватити у своїх бідах інші країни й виставляти себе жертвою; «спорудити огорожу» з метою окреслення тих загальнонаціональних рис, які потребують змін, щоб нікого не приголомшило відчуття, що у країні все йде не так, як слід; визначити країни, від яких потенційно можна буде отримати допомогу; визначити країни, прикладами яких можна буде скористатися для подолання проблем, схожих на ті проблеми, що стоять перед цими країнами; виявляти терплячість і усвідомлювати, що перший варіант подолання кризи може не спрацювати і що для її подолання може знадобитися кілька послідовних спроб; обміркувати, які засадничі цінності й далі залишаються актуальними, а які — ні; зробити чесну самооцінку.

Іще одне узагальнення стосується національної ідентичності. Молодим країнам слід витворити свою національну ідентичність, як це зробили Індонезія, Ботсвана та Руанда. Країнам із древньою історією може знадобитися перегляд національної ідентичності, а також, можливо, і засадничих цінностей; такий перегляд останнім часом демонструє Австралія.

Наступне узагальнення стосується неконтрольованих чинників, які впливають на результат кризи. Кожна країна прив'язана до свого попереднього досвіду подолання криз і оточена рамками власних геополітичних обмежень. Додатковий досвід не може впасти з неба, не можна позбутися обмежень за помахом чарівної палички. Але країна має зважати на них, як це робили в Німеччині Бісмарк і Віллі Брандт.

Песимісти у відповідь на ці пропозиції можуть запротестувати: «Це настільки абсурдно очевидно, що не потрібна книга Джареда Даймонда, аби спонукати нас до чесної самооцінки, використання чужих прикладів, уникнення настроїв безневинної жертви чиєїсь злої волі й таке інше!» Та ні, така книга потрібна, бо не можна заперечувати, що отакі «самоочевидні» вимоги аж надто часто ігнорувалися в минулому й ігноруються нині. До людей, які заплатили своїм життям за ігнорування «самоочевидних» вимог в минулому, належать всі мілосці чоловічої статі, сотні тисяч парагвайців і мільйони японців. До людей, ігнорування якими «самоочевидних» вимог загрожує їхньому нинішньому добробуту, відносяться і кількасот мільйонів моїх співвітчизників.

Песиміст може також сказати: «Так, на жаль, ми дійсно часто ігноруємо очевидне, але книга не зможе вилікувати нас від цієї сліпоти. Людство знає про мілоський діалог ось уже дві тисячі років, але все одно робить одні й ті самі помилки. Яка нам користь з іще однієї книги?» Річ у тім, що ми, автори, маємо оптимістичні підстави продовжувати свої зусилля. Нині людство налічує як ніколи багато освічених читачів. Ми знаємо тепер значно більше про історію світу й тому маємо змогу висувати значно краще документовані аргументи, аніж це було в часи Фукідіда. У світі значно побільшало демократичних країн, а це означає, що значно більше громадян, аніж будь-коли в минулому, мають змогу чинити політичний вплив. Хоча неосвічених національних лідерів усе ще чимало, однак в основному глави держав багато читають і тепер мають більше можливостей, ніж у минулому, навчитися з історії. При зустрічі з очільниками урядів і багатьма політиками я був приємно здивований, коли вони розповіли мені про той вплив, який справили на них мої попередні книги. Глобальні проблеми стоять нині перед усім світом, тож упродовж останнього століття, а надто — кількох останніх десятиліть людство для їх подолання займається створенням всесвітніх інституцій.

Ось такими є деякі з моїх підстав не дослухатися до песимістів, не втрачати надію і продовжувати писати про історію, аби ми, якщо забажаємо, змогли навчитися з її уроків. Кризи часто поставали перед країнами в минулому. Постають вони перед ними і сьогодні. Але сучасним країнам і сучасному світу вже не доведеться навпомацки шукати в темряві шлях до їх подолання. Провідником на цьому шляху нам послужить обізнаність щодо варіантів змін, які в минулому довели свою ефективність або неефективність.