Перстень Борджіа

Частина п’ята ПЕТРОВІ ПРИГОДИ У ФРАНЦІЇ

Ми здогадуємося, відображаючи цим здогадом дійсність, що від’їзд Петра відбувся зовсім не так легко і не без перешкод. Зрозуміло, Петр не втік зі Стамбула без султанового відома, бо якби вчинив так, то ніколи б уже не наважився повернутись і цим змарнував би і відкинув усе, чого досяг тут задля незмірного — як знаємо — блага й користі людства. І коли він уперше заявив султанові, що йому потрібно, ба, що він конче мусить на кілька місяців з’їздити до Європи, аби вирішити там свої деякі особисті, неймовірно важливі справи, розв’язання яких важить для нього більше, ніж власне життя, Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності від несподіванки розкусив чашку із зеленавої порцеляни «мутарбані», з якої саме сьорбав каву, і друзки цієї чашки впали на голову Петрові. Далі султан довго вибачався перед ним і своєю власною хустинкою стер з його обличчя кавову гущу, але про задоволення його бажання не було й мови.

Лише коли Петр на очах почав спадати з тіла й жовкнути — справді шкіра його гарного обличчя, окрім сіро–зелених кругів під очима, спричинених безсонням, набувала все помітнішого жовтавого забарвлення, до того ж, і це було найгірше, він втратив свій активний інтерес до громадських справ, як і розмовну майстерність і винахідливість, якими міг надихати й підбадьорювати султана, — Пан Двох Святих Міст, помітивши, що найбільший його улюбленець, який став нагадувати тридцять три нещастя, йому зовсім ні до чого, якось знову порушив кляте питання, до якого досі не хотів повертатись, і сказав Петрові:

— Слово честі, не розумію тебе, любий Абдулло, а я не люблю чогось не розуміти, бо це не личить Моїй Гідності. Ти занепадаєш, наче страждаєш від кохання; але це останнє, чим ще я сподівався втримати тебе. Ти виявив себе взірцевим і вірним чоловіком чорноокої Лейли — я б навіть сказав, надто взірцевим і надто вірним. Як на твою посаду Знання Моєї Величності й на твоє становище, тобі потрібно б мати набагато більше, ніж одну жінку. А відомо, що жодне кохання не витримає розлуки, довшої, ніж півроку, бо ж кажуть: очі не бачать — серце не болить. За якою ж це європейською спідницею ти можеш тужити так дико, що перетворився на свою тінь, ти, що вже стільки років живеш поза Європою?

— Я страждаю не від кохання, а від протилежного почуття, від ненависті, — відповів Петр. — Не відкрию вам нічого нового, о мій добрий володарю, якщо скажу, що любов і ненависть — це дві дуже споріднені пристрасті, відмінні лише в тому, що ненависть людяніша від любові, бо на відміну від кохання її можна обгрунтувати розумом, і сильніша від любові, бо не залежить від простору й часу і витримує якнайдовшу розлуку.

Султан задоволено заплющив очі.

— Добре сказано, привабливо й винахідливо. Але кого, скажи–но мені, ти так ненавидиш, втративши голову до такої міри, що відома красномовність повертається лише тоді, коли ти говориш про ненависть?

— Одного мерзотника, ім’я якого вам, мій щасливий володарю, нічого б не сказало, — відповів Петр. — Моя ненависть до нього, народившись із любові, бо він був моїм єдиним і найулюбленішим приятелем, триває вже майже шість років і, замість стихати, невпинно збільшується, живлячись усе новими й новими його віроломствами. Це він спричинився до того, що перстень Борджіа перейшов з його руки в руки папи, а потім на руку вашої величності. Султан закопилив губу.

— Еге, бачу, це поважна справа. Цей перстень, від якого я нещодавно з відразою і гнівом відмовився, було прикладено до листа, в якому папа давав мені повну волю чинити з островом Монте К’яра, що мені заманеться. Отже, твій приятель–неприятель також приклав до цього руку.

— Так. мій володарю, — підтвердив Петр. — Це з його вини я три роки провів у підземеллі, в темряві й смороді, але при цьому я навіть радів, що можу жити саме там, бо лихо і жаль у моєму серці були такі великі, що товариство скорпіонів і нечистих комах, які шукали захисток в моєму лахмітті, поцілунки п’явок, які пили силу з моїх м’язів і костей, моровий подих гнилих вод і невпинна боротьба зі щурами, яких я навчився трощити голими руками, все це мені було миліше, ніж стосунки з людьми. Такий був наслідок зради, мій всемогутній пане, вчиненої Джованні — таке ім’я мого недруга; але він сам не знає, що ця зрада викликала таке страшне лихо, що якби Бог був, небеса б над ним почорніли і з мороку линув би кривавий дощ: загибель величезного скарбу, довіреного мені, щоб я використав його для спасіння покоління Адамового.

— Що це був за скарб? — запитав султан.

— Речовина над речовинами, що перетворювала олово на чисте золото, а разом з тим і сильна вибухівка, яка спричинила зникнення острівця Монте К’яра, — пояснив Петр.

Султан заплескав.

— Аби я не знав сили твого розуму, то сказав би, що ти божевільний і мариш. Але так чи інакше, а цю речовину я хотів би мати.

— Я чекав цих слів вашої величності, — сказав Петр.

— Але мариш ти чи ні, — вів далі султан, — йдеться про стосунки й події чотирирічної давності. Як це так, що ти саме зараз знову згадав про того свого Джованні, якому я до певної міри заздрю, бо знаю, що мене, Пана Двох Святих Міст, ти ніколи не любитимеш так, як ненавидиш його, і що моя величність, найдобріша і найсправедливіша, тобі, невдячному, завжди буде набагато байдужіша за твого мерзотного Джованні. Як і чому ти згадав про нього саме тепер, та ще й так сильно, що геть змарнів і пожовк від прагнення повибивати йому зуби й розпороти живіт?

— Недавно, кілька днів тому, я довідався, мій високий господарю, — відповів Петр, — що цей боягуз, якого я вважав знищеним і безсилим, зовсім не знищений і безсилий, а далі чинить злочини на ниві міжнародної політики, порівняно з якими його дотеперішні інтриги просто ніщо.

Почувши про міжнародну політику, султан знову закам’янів.

— Що це за міжнародна політика? — сказав він. — На мій погляд, успадкований від великих попередників і предків, міжнародна політика означає винищення гяурів вогнем і мечем. Ти сам, Абдулло, розпочав велику політичну справу — відродження турецької величі. Тому я зробив би велику політичну помилку, якби дозволив тобі припинити цю справу хоча б на кілька місяців. Отож не говорімо про це.

Але почав про це розмову вже через два наступні дні Петрового згасання:

— Йдеться не лише про те, — сказав він, — що, коли я відпущу тебе зі своєї служби на довший час, мені в час твоєї відсутності буде нестерпно нудно й пусто, бо ж не буде нікого, хто б мені показував, як я вже звик, зворотний бік речей. Йдеться також, і це головне, про те, що нововведення, запроваджені тобою в моїй імперії, без твоєї постійної присутності й нагляду можуть погіршитись, перекрутитись і переплутатись, і що суспільне життя Османської імперії знову повернеться до того, яким було, доки ти привидом не виринув з–під землі. Яничари відкинуть нові мушкети і знову вхопляться за свої старі палиці, багатії відкличуть із війська своїх рабів і ляжуть на пухові перини з гарними хлопцями, а чужоземні вчителі нової тактики швидше, ніж ти гадаєш, почнуть викладати свої премудрості у класах перед порожніми лавами.

— Я вже думав про це, — мовив Петр, — на своїй посаді Знання Його Величності я продумав і зважив усі питання, які неодмінно виникнуть перед вами, мій мудрий володарю. Але в цій справі я покладаюся на незмірну могутність і силу вашої величності, яка доброзичливо ставиться до моїх замірів і планів…

— Дай мені спокій, — перебив його султан.

— Крім того, моя певність спирається на вірність і розум мого приятеля Ібрагіма, який чудово проявив себе як найвищий командир яничарів, здобувши не лише повагу, але й любов своїх людей і, врешті, на те, що організаційні нововведення, запроваджені мною, вже прижились і діють. Зрештою, я стверджую, що три місяці, яких, сподіваюся, вистачить, аби здійснити те, що я запланував, час недовгий, а, навпаки, вельми короткий, і, крім вашої величності, ніхто не мусить знати, куди я від’їжджаю і коли повернуся: завтра чи післязавтра. Гадаю, що повернуся назад ще раніше, ніж стане всім відомо, що мене немає на території Османської імперії.

Почувши це, султан заплакав.

— Бачу, марно було б забороняти тобі те, що ти задумав. Я мушу відступитися від тебе, хоча дуже звик до твоєї присутності: гаразд, іди по свого Джованні, на якому тобі залежить більше, ніж на будь–кому з людей, скільки їх є на світі, і вчини з ним якнайлютіше; якщо хочеш, мій головний кат порадить тобі, як убивають людей. Але спочатку присягни мені Аллахом єдиним, котрий всемогутній у всьому, що повернешся до Стамбула, як тільки закінчиш свою справу.

— Вашій величності, — сказав Петр, — добре відомо, що я не вірю в Аллаха і за свої дії можу поручитися лише своїм словом.

— Справді, я забув, що ти мусульманин лише honoris causa[22], хоча й поводишся завзятіше за найпалкіших правовірних, — мовив султан. — Та нехай, я знаю, що єдине твоє слово має більшу вагу, ніж десять присяг лицемірних підлабузників. Іди, і нехай твої дії супроводять ласкаві очі Всемилостивого.

— Нема божества, крім Нього, і все в Його волі, — пролунав голос недоумкуватого принца Мустафи, який під час усієї розмови з Петром сидів тихенько у своєму куточку й грався перловими чотками.

Потім, сказавши дружині, чорноокій Лейлі, що їде в просте службове відрядження, Петр попрощався з нею цілком по–буденному, навіть не сподіваючись, що за кожним його кроком пильно стежать, і відплив, переодягнутий простим матросом, на кораблі «Вендетта», який колись був гордістю його власної флотилії.

Подорож до Марселя, приємна і спокійна, тривала двадцять шість днів і минула без пригод. Саме коли вони підходили до гавані, із замку на поблизькому острівці Іф, який слугував за в’язницю, пролунало кілька гарматних пострілів на знак того, що одному із в’язнів пощастило втекти. Капітан заборонив чоловікам покидати корабель, доки не вивантажать кедрове дерево, але Петр за своєю звичкою уночі спустився в море, тихо зісковзнувши по якірному ланцюгу, й доплив під водою до берега, що також відбулося без особливих ускладнень, якщо не зважати на те, що йому довелось ударом ребром долоні у скроню оглушити наглядача молу.

Щойно підсох його одяг і щойно розвиднілося, а одне і друге сталося не зовсім рано, бо стояв морозяний початок березня і сонце сходило пізно і мляво, Петр відвідав першого лахмітника, котрий відчинив зранку свою крамничку, і за гроші, якими був щедро напханий шкіряний черес, одягнутий просто на тіло, купив одяг, непримітність якого здалась йому дуже, навіть винятково, вигідною, — сутану жебрущого ченця капуцина. Замаскований таким чином, а отже, й невпізнанний, у кольчузі, з гострою рапірою та двома пістолетами, схованими під сутаною, він доповнив своє спорядження, купивши не дуже показну, але міцну й, очевидно, витривалу лошицю місцевої, себто провансальської породи і, придбавши для неї відповідну упряж, пустився чвалом у крижаний дощ, — яким південний Прованс славиться у зимові місяці, дратуючи цим усіх, тимчасом як улітку від непам’ятних часів стогне через брак вологи, — до своєї суворої, але справедливої мети.

Проминувши папське місто Авіньйон, славетний міст якого, що нині веде в порожнечу, тоді ще був цілий, Петр відчув, що його добрий, терплячий кінь у милі і потребує заміни. Та перш ніж вони досягли найближчого села, кінь несподівано спіткнувся і впав на коліна. Петр зіскочив, аби допомогти йому встати; нещасна тварина пробувала це робити, але коли з останніх решток сил зводилася на тремтячі ноги, враз упала на бік, ніздрі забарвилися кров’ю, і вона здохла.

Оце так пригода, оце так програш, негідний Петра Куканя із Кукані. Лютий сам на себе й на сліпоту своєї жадоби помсти, яка змусила його переоцінити витривалість коня і на самому початку свого шляху через Францію загнати його до смерті, він поспіхом, бо наближалися сутінки, зняв усю упряж з нещасної кобили, закинув собі на плечі й рушив швидким і довгим солдатським кроком на північ, долиною Рони, лишаючи по праву руку передгір’я Альп, усіяні брилами, поміж якими траплялися гайки фруктових дерев. І тут його спіткала ще одна неприємність, бо за півгодини енергійної ходи, вийшовши з березового гайка, через який пролягала дорога, за якихось двадцять кроків перед собою побачив ченця в такій самій сутані капуцина, яка була й на ньому, — з таким же довгим вістрям каптура, яким капуцини зовнішньо різнилися від інших францисканців, — лише незмірно ветхою, латаною–перелатаною, вимащеною і обдертою. Чернець потихеньку простував, сховавши руки у з’єднаних рукавах сутани й насунувши каптур ледь не до половини обличчя, рішуче чалапав босими ногами по болоту й калюжах і неголосно, мелодійно щось мугикав собі під ніс.

Розпочати розмову з незнайомим капуцином — це дійсно було останнє, чого б Петрові хотілося, бо хоча він і був знавцем у багатьох галузях, до того ж у багатьох видатним фахівцем, світ чернечий, монастирський, належність до якого він демонстрував своїм одягом, був йому не лише чужим, але й огидним. Оскільки капуцина, що співав попереду, він не міг обминути, бо місцевість була безлюдна й гола, Петр наддав ходу, аби рішуче обійти його; але коли він так марширував, подумки даремно намагаючись пригадати, як буде по–французькому «слава Ісусу Христу», збираючись на ходу кинути це привітання францисканцеві, чоловік у сутані зупинився і, привітно усміхнувшись устами, прикритими великими брудними вусами, мовив:

— Господь послав мені тебе саме вчасно, добре, що ти поспішив, сину. Тепер заспіваємо на два голоси.

«Грім би тебе побив», — подумав Петр.

— Дякую за запрошення, отче, — відповів він. — Але сутеніє, а я падаю від утоми, бо, бачите, втратив коня, змок до кісток і хотів би якнайшвидше опинитись під дахом біля вогню.

— Місто Оранж уже недалечко, а решта дороги мине якнайприємніше, коли ми разом заспіваємо, — вів далі чернець. — У місті легко знайдемо добрих людей, які запропонують нам окраєць хліба і захисток від негоди.

«Хай тобі біс», — подумав Петр, бо ці ченцеві слова нагадали йому, що орден францисканців, точніше, капуцинів, жебрущий і що його члени мусять жити лише з милостині.

— А може, — додав обідраний чернець, — я розповім тобі щось корисне. Та поки заспіваймо. Я починаю, а ти продовжуй перший рядок, коли я співатиму другий, і так без перерви аж до «дін–дан–дон», тоді знову починай це спочатку, ти ж це знаєш, сину?

І він розпочав хрипким баритоном:

— Frère Jacques, frère Jacques…

Коли він закінчив цей рядок, Петр повторив його з тої ж ноти і в тому ж темпі, але у чеській версії:

— Брате Єне, брате Єне…

Бо цієї пісні його колись навчив батьків родич, фратер Августин. Вона співалася як канон, коли співаки, хай їх було двоє, троє або й четверо, співають усі те саме, але роблять паузу в один такт щодо попереднього. Коли Петр починав своє «брате Єне», чернець співав уже другу строфу «Dormez — vous, dormez — vous?», Петр заспівав чеську версію цієї фрази «вже не спи, вже не спи», коли чернець перейшов до третьої строфи «Sonnent les matines, sonnent les matines», якій відповідало чеське «на утреню дзвони дзвонять, на утреню дзвони дзвонять» і яку Петр заспівав, коли чернець закінчив перший куплет канона впевненим «дін–дан–дон, дін–дан–дон». Коли з Петрових уст прозвучала чеська репліка цієї ономатопеї[23], що нагадувала звук дзвону, себто «бім–бам–бум, бім–бам–бум», чернець уже знову повторював першу строфу «Frère Jacques, frère facques» і так далі аж до кінця, і знову спочатку аж до нескінченності.

Вони стиха співали й співали, злагоджено прямуючи, і їхній спів — Петрів чеський, ченців французький — переплітався нібито незалежно, а насправді у певній єдності, і втішено линув у густі сутінки, що поглинали обідраний пізньою зимою край.

Петрові спочатку було прикро й соромно, бо мав враження, що ще ніколи в житті він не потрапляв у дурнішу і смішнішу ситуацію, але чим далі йшов він, співаючи, поруч із ченцем, що так само співав, то більше це йому подобалося: за незмірної й цілковитої непевності долі, яка була попереду і назустріч якій він вирушив, керований єдиною, сильною, але невиразною думкою про помсту, цілковита залежність співу, коли він у будь–яку мить знав точно, що пролунає наступної хвилі, здавалася йому втішною і заспокійливою своєю незвичністю. Це звучало мов хвала чи подяка, як оголошення миру і спокою, який обидва подорожні в сутанах приносили, тихо тріумфуючи, до міста Оранж, котре до цієї миті, як усі інші міста на світі, кипіло від брудної людської заздрості. Та коли вони наблизилися до перших будинків перед мурами, чернець несподівано припинив спів і сказав:

— Ну, досить, бо зараз для нас настає блаженство вище й делікатніше, ніж радість зі співу, щастя, яке відчуває людина, звільняючись від самої себе, коли її принижують і плюють на неї.

І постукав п’ястуком у ворота низької, старої і згорбленої садиби, яка своєю важкою масою замикала зі сходу великий фруктовий сад. У кількох вікнах садиби світилося. Озвалося люте гавкання пса.

— Хто там? — проказав у пітьмі стурбований голос, коли капуцин постукав удруге і втретє.

— Двоє стомлених подорожніх просять притулку і шматка хліба, — сказав чернець. А голос відповів:

— Геть, волоцюги, чорти б вас ухопили, заброди, грім би вас побив, гультіпаки, голото вошива, злодюги смердючії Жане, замкни курку, а ви забирайтеся, лайдаки, лише час Божий марнуєте, а ми мусимо вас годувати! Щоб я вас не бачила, нікчеми, дармоїди, бо спущу пса!

— Voilà![24] — сказав чернець, і з його голосу було чути, що він усміхається. — Таке привітання знімає з людської душі тягар докорів сумління від власного марнославства, пихи й самовдоволеності. Кожний ляпас, кожна лайка, кожний стусан, завданий тобі, полегшить на десять років страждання в чистилищі, звичайно, якщо ти стерпиш усе без гніву й жадоби помсти. Ця стріла Божої любові й милосердя, проникши в морок несвідомості, що прикриває нутро самотньої і грішної людської істоти, ошуканої облудою своєї індивідуальності, наповнить її несказанною втіхою й любов’ю.

Петр лише зітхнув і не сказав нічого, навіть бровою не повів, він тримався пристойно і шанобливо, бо не міг не визнати, що ця зустріч із незнайомим капуцином була не фатальною, а зовсім навпаки: тільки–но б він зайшов у найближчий заїзд і замовив собі їжу й питво, кожен би відразу розпізнав, що він лише вдає ченця.

А чернець продовжував споживати те, на його думку, вище й делікатніше блаженство повною чарою, бо куди б він не загримав, куди б не постукав, ніде не отримав приязного запрошення і привітання, отож доки вони з Петром пройшли передмістям аж до мурів, з його посмертного рахунку було списано шістдесят років перебування у чистилищі. І лише коли вони проминули браму і пішли вуличками міста, котре від римських часів, коли ще йменувалося Араузією, славилося своїм знаменитим театром, їм усміхнулося щастя, бо зустріли громадянина, котрий весело озвався до них:

— Гей, побожні брати, чи отці, чи хто ви там, потребуєте шматок хліба і ковток вина для підкріплення сил? Отож знайте, що в мене саме народилася донька, якій я збираюся дати просте й побожне ім’я Марі–Клер, таке ж гарне, як і вона сама, а на відзначення цієї щасливої події запрошую вас до «Ключів святого Петра» на шмат козячого сиру і жейдлик[25] доброго рожевого винця. Не пощастило вам, що в мене народилася дочка, а не син, якого я хотів, щоб він колись успадкував мою фарбарню, найвідомішу в усій околиці, бо якби в мене був народився син, якого б я назвав Маріусом, бо якби він народився, а він же не народився, я б почастував вас не сиром, а жирними ковбасами, і не жейдликом, а глеком рожевого винця. Але вдовольніться сиром, як я вдовольнився дочкою, і ходіть зі мною, доки запрошую.

Так закінчилася їхня проща в «Ключах святого Петра», старому заїзді, котрий, можливо, як випливало з його назви, пам’ятав часи авіньйонських псевдопап. Звістка про народження Марі–Клер, найкращої з людських дочок, яку приніс у шинок їхній веселий супутник, надихнула і розвеселила завсідників заїзду, дрібних ремісників і службовців, що сиділи за довгим столом посеред зали й потягували з довгих люльок, так що залу наповнював ядучий дим. Ця звістка змусила їх до стількох тостів і жартівливо–урочистих промов, що обом ченцям–жебракам довелося зайняти скромні місця на сходинці біля розпеченого коминка, ніхто не виявив до них більшої і шанобливішої уваги, ніж та, яку виявляють до людей байдужих і просто нужденних: дух побожності й поваги до духовних осіб, яким авіньйонський край славився за давніх часів, очевидно, цілковито зник із цих околиць, відколи папи назавжди повернулись до Рима.

— Я щиро втішений, — сказав отець капуцин, — що нам не довелося зайняти місце біля столу, бо, крім ліжка, знаряддя лінощів і розпусти, стіл я поважаю за найменше з усіх людських досягнень і винаходів, бо саме за столом люди віддаються ненажерливості і грішному гурманству. Так само над столом схиляються вони, читаючи книжки, а обидві ці схильності — поблажливість до забаганок власної плоті і прагнення до марнот книжкової вченості — віддаляють людину від пошуків Правди, котру можна віднайти лише в Богові. Багато років тому мені сподобались англійці, острівний народ, сподобалась їхня тілесна мужність і загартованість, але потім я відвернувся від них з огидою і жахом, бо усвідомив, що вони всі, як один, пропащі і приречені на вічні страждання, сповідаючи хибну віру. Глянь–но, мій сину, англійці за давніх часів, коли ще були добрими й незіпсованими, взагалі не знали стола, що випливає з того, що не мали для нього визначення: слово «тейбл», якого вживають тепер, це гротесково перекручений французький іменник.

Коли вони закінчили вечерю, якою завдячували скупуватій щедрості щасливого батька прекрасної Марі–Клер, — вона була скромною, але патер капуцин, перш ніж доторкнутись до вечері, проказав над нею палко й побожно «benedicite» і перехрестив її, ніби йшлося не про шматок смердючого сиру, а про запеченого до золотавості каплуна, — Петр нагадав капуцинові його обіцянку дати корисну пораду.

На це капуцин мовив:

— Так, дам тобі корисну пораду, але не швидше, ніж ти відкриєш, чому видаєш себе за ченця.

— Ви помітили, що я несправжній чернець? — вражено скрикнув Петр.

— Помітив, — відповів капуцин. — Чи ти не зауважив, що з першої хвилини нашої мандрівки я звертаюсь до тебе «сину мій», чого, звичайно, не робив би, якби вважав тебе справжнім і непідробним слугою нашого святого ордену?

Гаразд, повторю своє питання: чому ти видаєш себе за ченця?

— Це таємниця, якої я не можу вам відкрити, — відповів Петр. — Тому прошу вас, отче, вдовольнитись моїм запевненням, що чиню я це не з нечесних і корисливих мотивів і що чернечу сутану я одягнув лише задля того, аби бути непомітним.

— Чернець, котрий виглядає як чернець і поводиться як чернець, звичайно, непомітний, — сказав капуцин. — Тільки ж ти не виглядаєш на ченця і не поводишся як чернець. Твоя хода — це не хода людини, звичної до перипатетичних медитацій у монастирському портику. Ти солдат, що не боїться фізичних зусиль, і шляхтич, звиклий ходити по лискучому паркеті; рішучість і енергійність твоїх pas du soldat не узгоджується з елегантністю твоїх pas du courtisan, якими ти попередньо перетнув цю скромну залу.

— Як ви, отче, про все це дізналися? — жахнувся Петр, якому не могло навіть спасти на думку, що цей брудний, зарослий як дикун чернець міг би щось знати про pas du courtisan.

— І я був homme du monde, шляхтичем і членом вищого товариства, доки почав прагнути Правди, — сказав чернець. — Кажу, що почав прагнути Правди, бо пізнати Правду можна лише у хвилини мимовільного екстазу, які випадають рідко й осягаються лише шляхом тяжкого самозречення, окрім того, в них є та незручність, що все, пізнане в ці високі хвилини, людина знову забуває, повернувшись до себе і до свого грішного «я», що мислить безплідно: Правду людина осягає лише ледь–ледь, а то й зовсім не осягає. Та поговорімо, сину, про тебе. Члени нашого святого ордену не носять зброї, а ти ховаєш під сутаною колючу зброю. Ти молодий, фізично здоровий, і твої рухи відповідно жваві, тому певна округлість у попереку, яку я бачу в тебе і яка виразно виявилася, коли ти сідав, не спричинена хворобою, бо ти здоровий як риба, а тим, що, крім шпаги, ти ще маєш за поясом довгий пістоль чи й два: чи ж я не маю слушність?

— Маєте, отче, — відповів Петр, витріщивши очі.

— Аз якого це часу члени нашого ордену носять персні? — вів далі чернець, поблажливо усміхаючись.

— Я не маю персня, — мовив Петр.

— Не маєш, але мав, про що свідчить світла смужка на твоєму мізинці, — сказав чернець. — 3 цього я, мовби читаючи книгу, роблю висновок, що ти, переодягаючись у сутану, скинув перстень, який носив, і кудись його сховав. Чи не так?

— Так, це правда, мій прозорливий отче, — відповів Петр.

Йшлося про алхімічний перстень із зображенням змії, що ковтає свій хвіст, який Петр носив як пам’ять про померлого батька.

— Ти неголений, — провадив капуцин, — і твоя щетина має щонайменше чотири тижні, але не набагато більше. Чи ж не правда, капуцине, твоє обличчя ще місяць тому було голе?

— Я дурень, незграбний і недалекоглядний дурень, — сказав Петр. — Чи припустився я ще якихось помилок?

— Звичайно, нещасний сину, — відповів чернець. — Про те найгірше я ще не згадав — видається, ти не знаєш про обіцянку, складену всіма членами ордену, подорожувати суходолом не інакше ніж пішки. Мої думки спрямовані на важливі питання і спасенні розміркування, проте я не вберігся від тихого внутрішнього сміху, коли побачив, як ти простуєш могутньою ходою, несучи на плечах сідло з коня, який, за твоїм же визнанням, у тебе здох. Воістину, можна було захопитись видовищем, коли ти гнав на змиленому коні, — меч при боці, сутана майорить на вітрі. A propos, якою саме мовою ти співав?

— Це мова чехів, мешканців Богемії, — сказав Петр.

— Твоя рідна мова?

— Так, — посвідчив Петр. — Але що це міняє?

— Вельми багато, — сказав чернець. — Бо якщо у вашій єретичній землі немає звичаю обрізати всім немовлятам чоловічої статі палець на лівій руці, узгоджувати відсутність твого лівого безіменного пальця з твоєю національністю необов’язково. Отож, сину мій, ти є ніхто інший, як перший радник і довірена особа турецького султана, П’єр Кюкан де Кюкан, котрий зараз таємно подорожує по Франції і на котрого в цій подорожі чекає неминуча смерть.

Цього разу Петр, мабуть, уперше в житті, роззявив рота від жаху.

— Це неможливо, — сказав він.

— Що неможливо? — запитав чернець, усміхаючись. — Що тут на тебе чекає неминуча смерть? Отож знай, ця справа вирішена, тому приготуйся до найгіршого, щоб ти вмирав очищеним від гріха і примиреним зі світом. Ох, вибач, я й забув, що ти мусульманин.

— Я не мусульманин, — заперечив Петр. — І мені не йдеться про небезпеку смерті, бо я не пам’ятаю, коли б вона мені не загрожувала, отож я давно звик до неї. Та як ви, з біса, пізнали, хто я такий? Цього не знав навіть капітан корабля, на якому я приплив. Моє інкогніто готувалося старанно і було як слід продумане. Моя власна жінка не знає, куди я помандрував. Про мої наміри не знає ніхто, крім султана. Крім торговця кіньми і лахмітника я на французькій землі, доки зустрівся з вами, не перемовився ні з ким жодним словом. Тому й я сказав, коли ви назвали моє ім’я, якого сам уже не вживаю довгі роки: це неможливо. Аби я не знав, отче, що ви святий муж, то сказав би, що ви диявол. Але ж дияволів немає. То хто ж ви?

— Можеш звати мене отцем Жозефом, а я зватиму тебе П’єром, — відповів капуцин. — Цього тобі мусить вистачити для встановлення моєї особи. А пояснити тобі, звідки я знаю все, що розповів про тебе, на жаль, не можу, бо якби й відкрив тобі ім’я людини, що розповіла мені про тебе, а я природно не відкрию, це лише змінило б формулювання твого запитання, на яке б я навіть не відповідав — замість питати, як ти питав досі, як це можливо, що я про тебе все знаю, ти питав би, як це можливо, що про тебе знає мій інформатор, і твоя зрозуміла цікавість усе одно не була б задоволена. Скажу одне: твоє інкогніто, яке ти так старанно готував, є вельми й вельми сумнівне, і твій приїзд до Франції, здійснений буцімто для того, щоб скрутити шию кардиналові Гамбаріні — так, так, і це я знаю — був очікуваний, про тебе відомо все, навіть те, скільки у тебе пальців на лівій руці, який ти на зріст, одним словом, ти дозволив заманити себе до пастки. А тепер я можу, як і обіцяв, дати тобі корисну пораду: розвертайся і тікай якнайшвидше назад до Стамбула, бо в цій вельми побожній країні, це я кажу без іронії, тебе, крім втрати голови, не чекає нічого.

— Цього я не зроблю, — сказав Петр. — Тим паче, що до одного мерзотника, якому я само собою повинен скрутити шию, додалися ще два негідники, з якими я хочу вчинити так само.

— Боюся, я не зрозумів твоїх лиховісних слів, — мовив патер Жозеф. — Про які ще два об’єкти своєї жадоби вбивства і помсти ти кажеш?

— Мені соромно розповідати про це, отче Жозефе, — відповів Петр. — Але якщо ваше твердження слушне, що я дозволив заманити себе до пастки, то я знаю двох хитрунів, які влаштували мені цю пастку, в яку я втрапив як тюхтій, як дурник, що, мабуть, чистісінька правда.

Щойно сказавши це, він підвівся на ноги, бо йому здалося, що в отворі відчинених дверей, якими гуляки, що святкували народження прекрасної Марі–Клер, виходили в темряву ночі, аби подихати свіжим повітрям, він побачив обличчя Маріо Паккйоне, яке на уламок секунди майнуло у слабкому світлі ліхтаря над входом і знову зникло у прегустій темряві.

Патер Жозеф схопив Петра за руку і з дивовижною силою знову затягнув його на сходинку біля коминка.

— Що ти виробляєш, — півголосом дорікнув він. — Оце так ти сприйняв моє повчання, як повинен поводитися чернець? Думаєш, ніхто тебе не помічає? Ніхто тобою не цікавиться? Ніхто тебе не бачить?

— Я ошелешений, — сказав Петр. — Вибачте, отче Жозеф. Я так поринув у себе і у свої клопоти, що з вашого погляду є гріхом, аж на мене найшла мана.

— Ти побачив диявола? — поцікавився отець Жозеф.

— Не диявола, одного з тих двох негідників, про яких я саме згадував вам, — пояснив Петр. — Але ж він тут бути не може.

— Чому не може? — запитав патер Жозеф.

— Справді, чому не може, — повторив Петр. — Я вже втратив форму. Слабшаю, старію і дурнішаю.

Зала почала порожніти, і власник заїзду, який досі поводився з обома гостями в сутанах похмуро і стримано, підійшов до них і несподівано поштиво, мало не улесливо запитав їх, чи сміє він запропонувати їм ночівлю у своїй найкращій і найзручнішій кімнаті для гостей, аби здобути цим для свого закладу якнайбільшу пошану і визнання обох вельмишановних отців.

Патер Жозеф, перш ніж відповісти, трішки мовчки подивився на нього блідими, дуже великими очима.

— Ночівлю — так, про це ми, сину, хотіли тебе просити, — сказав він врешті. — Але не в кімнаті, не на перинах, нам достатньо, скажімо, стайні чи корівника.

— Як ваші превелебності зводять, — мовив господар. — Зараз принесу попони, аби ваші превелебності як належить відпочили.

— Цей чоловік мені не подобається, — зауважив Петр, коли хазяїн заїзду, зігнувшись від запопадливості, поквапливо вийшов.

— Не треба бездоказово підозрювати, — сказав отець

Жозеф. — Але ми добре вчинимо, П’єре, коли ти нинішньої ночі матимеш під рукою свої пістолі й меч, а я не зніматиму з пояса свого кинджала.

Петр не втримався від зауваження, що на його думку капуцини не носять смертоносної зброї.

— Достеменно так, — відповів патер Жозеф. — Але я не лише покірний слуга Бога всемогутнього, людина, чиє життя нічого не важить, але й син цієї благословенної землі, Франції, кращої за яку немає на всьому світі, і поборник її слави; і тому мене, за розпорядженням згори, звільнили від цього обмеження. Кажу це для того, щоб заспокоїти тебе, аби ти не думав, що ночуватимеш із зовсім безпорадним чоловіком. Ой, не усміхайся, юначе. Були часи, коли твій порадник, ким я намагаюся бути, мав, і не без підстав, славу кращого фехтувальника Франції.

Тим часом повернувся власник заїзду із двома кінськими попонами і провів Петра та патера Жозефа господарським подвір’ям до мурованої стодоли, де для них у кутку, за порожнім драбинним возом на глиняній долівці постелили солому.

— Мені соромно за таку гостинність, — мовив хазяїн, — але якщо превелебні отці не хочуть інакше, я мушу скоритися їхній волі. З незмірною шаною дозволю собі побажати вам, святі отці, доброї ночі.

— Цей чолов’яга подобається мені щораз менше, — зауважив Петр, скинувши навпотемки свою мокру сутану і залізши під теплу попону. — Чому, замість улещення нас покірними слівцями, він не запропонував нам хоча б іще одну грудку сиру? Я голодний як вовк. Чому так змінилася його поведінка? Мені здається: тут щось трапилось, що стосується нас і про що ми не знаємо.

— Мені теж так здається, але я не збагну, що б це могло бути, — сказав патер Жозеф. — Припущення, що когось із нас двох, наприклад, тебе, хочуть убити, не здається мені вірогідним, бо навіщо вбивати в густозаселеному місті й мати клопоти з усуненням тіла, коли за містом, десь на безлюдній дорозі серед лісу, зробити це набагато зручніше.

— Увага, — прошепотів Петр.

Бо рипнули ворота і в непроглядну темряву стодоли проникло знадвору трохи жовтавого місячного світла. Петр простяг руку до шпаги й пістоля, а з квапливого руху патера Жозефа видно було, що й він схопився за свій кинджал.

— Що це? — гукнув він.

Бо французи в такі напружені хвилини питають, що це, замість хто це.

— Це я, Франсуаза, — відповів дівочий голосок.

І, боязко несучи запалений ліхтар, увійшла мала, веснянкувата, боса дівчинка, з волоссям, стягнутим у дві тонкі, вигнуті, відстовбурчені кіски.

— Я прийшла по ваш одяг, мосьє, — сказала вона. — Татусь хоче віддати його висушити й почистити. Де ваш одяг?

— Десь тут, ми кинули його в темряві, — відповів, усміхаючись, патер Жозеф. — Передай татусеві, що з його боку це дуже благородно, але нехай не забуде, що на світанку ми хочемо знову рушити в дорогу.

Дівчинка забрала обидві сутани, накинула їх на руку і чемно вийшла.

— Я не чекатиму на ці кляті лахи, — мовив Петр притишено. — Доки сонце зійде, буду вже за горами.

— Я був би тобі вдячний, сину, щоб ти шанобливіше висловлювався про сутани нашого святого ордену, — сказав отець Жозеф.

— Вибачте, отче. Я просто хотів звернути вашу увагу на те, що завтра рано ви мене вже не побачите, бо я всім серцем сприйняв вашу пораду не видавати себе більше за ченця. Я краще перевдягнуся бідним мандрівним шляхтичем, що значно ближче моїй натурі.

— Але як ти хочеш піти звідси? — запитав патер Жозеф. — Голим?

— В мене ще є старий моряцький одяг, — відповів Метр.

— Ну то послухай ще одну пораду, П’єре, сподіваюся, останню, — сказав отець Жозеф. — У цьому місті нічого не купуй, тут тебе бачило дуже багато людей, і щезни звідси, як тільки відчинять брами. Коли в тебе достатньо грошей, щоби пожертвувати сідлом, не бери його з собою, бо доки ти носиш його на плечах, не лише люди, а й собаки дивляться на тебе. Нове спорядження найкраще купити в містечку Ніонс, що лежить на пагорбах убік від головної дороги; звичайно, тобі доведеться зробити гак, але матимеш якусь надію, що там тебе не вистежать нишпорки. А якщо тобі, як кажеш, непотрібна сутана, подаруй її мені, бо для мене є загадкою, як моя сутана ще тримається купи, що я можу пояснити лише Божим милосердям.

— Я буду радий, якщо моя сутана вам знадобиться, — сказав Петр. — І прийміть, отче, від мене вдячність за всі ваші поради.

— Вони нічого не варті, якщо ти не збираєшся послухати головної і найважливішої з них: швиденько, prestissimo накивати п’ятами із Франції і податися назад, туди, де твоє справжнє місце, до Стамбула. Та зараз, сину, спімо. Не заважатиму тобі, якщо перед сном трішки поспіваю?

Петр запевнив його, що не заважатиме, і патер Жозеф, відвернувшись від Петра на бік, почав хрипкувато й монотонно мугикати. Петр спочатку не прислуховувався до нечітких слів ченцевого співу, приглушених шелестом соломи, але дещо згодом, коли патер Жозеф перестав соватися, почав сприймати текст найдивовижнішої з побожних пісень, які йому довелося чути дотепер, такої відмінної від приємного канона про брата Яна, котрому не хотілося вставати на утреню, що Петр вельми здивувався. Бо патер Жозеф між іншим співав:

Патер Жозеф був чоловіком не лише святим, який, як зазначено, порушував правила свого ордену, такі як заборону носити смертоносну зброю і мандрувати суходолом інакше, ніж пішки, лише отримавши на це виразне розпорядження згори, але й чоловіком досвідченим, практиком, обстріляним у всьому, що хвилює людський світ, глибоким знавцем зрадливого і підступного людського роду. Тому, прокинувшись на світанку й побачивши, що його молодий і вельми легковажний приятель справді вже встав і зник, до того ж давно, бо його ложе було не лише порожнім, але й холодним, отець Жозеф, також уставши, одягнув сутану, які Франсуаза, веснянкувата донечка власника заїзду, повернула ще вчора увечері вичищеними як слід: на новішу сутану Петра він напнув і свою стару подерту рясу, що, як знаємо, трималась купи лише завдяки милосердю Божому. А вчинив отець Жозеф так тому, що не хотів давати приводу для зайвих здогадів і розмов, які обов’язково виникли, коли б хазяїн заїзду знайшов у стодолі одну з сутан, у які вчора були вдягнуті його жебрущі гості, тимчасом як гість, до речі, дивний і підозрілий гість, був би вже за горами. «Краще, для П’єра, — подумав капуцин, — коли всі гадатимуть, що він і далі бігає по Франції в одязі ченця».

Так він покинув місто Оранж і рушив на північ долиною Рони, шляхом, сьогодні загаченим безперервним потоком машин, а в часи, коли відбувалися ці події, тихо і солодко безлюдним, сподіваючись того ж дня дійти до міста Валан–са, для чого потребував десять–одинадцять годин доброї ходи. Своєї старої сутани він позбувся у першому–ліпшому ліску, який трапився по дорозі, закопавши її в освячену землю. Так, точнісінько так: закопав у освячену землю, яку він, будучи священиком і маючи для цього належний пувуар[26], сам освятив, а зробив це тому, що, ховаючи свою сутану, ховав цим і частку самого себе. Адже цей одяг прикривав його голизну від початку послушництва, і цю сутану він носив у мороз і спеку, під дощами й вітрами по шляхах Франції, Італії й Іспанії, отож одяг став часткою його плоті.

Хтось, можливо, може зауважити, що отець Жозеф вчинив невірно, влаштувавши похорон для речі неживої, себто речі, котра ніколи не була притулком безсмертної душі, якщо, звичайно, ми зовсім не маємо на увазі душу самого отця Жозефа, яка досі все–таки досить міцно трималася в його тілі. Але патер Жозеф знав, що робить, і добре знав рядки з Фоми Аквінського, вченого святого, якого, хоча й не любив за його суху й зарозумілу вченість, але в церковних питаннях вважав за великий авторитет, на слово якого можна було покластися — рядки, в яких автор «Суми теології» виявляє погордливу байдужість до обряду поховання, зауважуючи, що поховання не має жодного впливу на стан і долю душі померлого і що тут ідеться виключно про почуття рідних і близьких. Отже, коли обряд поховання не має жодного стосунку до душі того, кого ховають, з цього випливає, що зовсім не важливо, чи те, що ми ховаємо, взагалі мало колись якусь душу. І коли його старі лахи залишали цей світ, тимчасом як він сам зоставався живим і здоровим, отець Жозеф мав повне право вважати себе рідним і близьким небіжчика; ergo[27], коли він як рідний і близький прагне достойним похороном полегшити свої почуття, які він з повним правом зберігав до вірного супутника своїх мандрів і злигоднів, це була його особиста справа, проти якої навіть поборники найсуворі–ших правил не могли б нічого закинути.

Отож закінчивши цей свій малий приватний обряд і прикривши могилу свого дотеперішнього минулого мохом, аби не помітили, що тут щось закопано, бо про це передовсім йому йшлося, святий отець знову рушив у дорогу, збираючись при цьому якнайшвидше встановити прямий зв’язок із Богом, аби розчинитись у ньому — як це трапилося з Бернардом із Клерво, тим самим святим, що, замість дискутувати про віру, за власним визнанням, бив своїх супротивників палицею по пиці — як крапля води в бочці вина, чого він конче потребував, якщо хотів досягти своєї мети і до вечора дістатись до Валанса. Бо без абсолютного самозабуття, без абсолютного екстатичного стану людина аж ніяк не витримає одинадцятигодинної мандрівки пішки, босоніж і на голодний шлунок, якщо вона й учора мандрувала так само довго і так само на голодний шлунок.

Як тему для своїх нинішніх роздумів чи свого нинішнього містичного марафону він обрав місце з «Ареопагії» Псевдодіонісія, в якій той каже, що Бог сущий у всьому, але не все суще є в ньому. Чи сущий у ньому я? — міркував патер Жозеф. — Нітрохи, бо мій тілесний зір досі надто чітко сприймає речі несуттєві, наприклад, розплющені суглоби пальців моїх утомлених ніг, незвичні складки, що з кожним кроком утворюються на моєму новому одязі, і дивовижного, просто неможливого кольору мотузок, зав’язаний навколо мого пояса: люба Франсуаза явно спробувала випрати цей мотузок, щоб він став білим, як має бути, але влила у воду забагато синьки, отож мотузок замість білого став блакитним, мов літнє небо, а цього не повинно бути; одне слово, у малої Франсуази, як кажуть, здригнулася рука, та Бог з нею, перший дощ усе приведе до ладу.

Отакою неуважною, розпорошеною марними спостереженнями, що ковзають по поверхні речей, і цим недоступною для Бога може бути лише людина. Нерозумне звірятко, таке як білка, що граціозно пустує між гілками, чи вуж, що чарівно–привабливими вигинами в’ється між купками минулорічного листя, ніколи не розпорошується і завжди, щомиті перебуває у згоді зі своєю природою, даною йому

Богом, отож воно більш у Бозі, ніж я, коли думаю про колір свого мотузка на поясі.

Чоловік це передовсім мерзотник, дурень і егоїстичний боягуз, і один з небагатьох порядних синів Адама, яких я будь–коли бачив, це чудовий простодушний П’єр Кюкан де Кюкан, що відроджує турецьку велич, аби зберегти в Європі мир, і мчить з незахищеними грудьми через усю Францію, щоб скрутити в’язи своєму ворогові, замість підіслати до нього професіоналів з холодними очима і з кинджалами за пазухою, як його власні вороги напевно зроблять йому. Немає сумнівів, що наймані мерзотники вже десь чигають на нього, аби перерізати горлянку; шкода, що він має загинути так буденно і без розголосу — він заслуговує на гіднішу і славнішу смерть.

Але як убивці впізнають, що це він, який вони мають про нього signalement[28]? Гадають, він досі носить рясу капуцина; тільки ж капуцинів дорогами Франції тиняється сила–силенна. Той, хто наймає убивців, звичайно, не буває присутнім при вбивстві, тому не може вказати на П’єра пальцем: ось він. Отож як П’єрові вбивці збираються розпізнати П’єра серед інших францисканських ченців? Тим, що він поставний, довгоногий і вродливий? Це неймовірно, бо й серед францисканців знайдуться поставні й вродливі чоловіки — приміром, я сам, якби помився та привів до ладу вуса й волосся, виглядав би цілком пристойно. Мабуть, не мушу запевняти Господа, що констатую це лише як голий факт, без жодного самолюбства, бо якби покладався на свій сприятливий вигляд, о, я зміг би використати це як належить, а я ж цього не роблю.

Патер Жозеф усміхнувся і півголосом процитував з Першої книги Мойсеевої: «А Йосип був гарного стану та вродливого вигляду». — Ну, гаразд, тілесна краса, — провадив свої міркування святий отець, — будучи неосяжною ро-

.

зумом, а тим–то невимовною словами, не може становити signalement для підступних убивців. Як тоді вони мають упізнати П’єра? Що в нього бракус безіменного пальця? Це вже ближче, бо судження «П’єрові бракує лівого безіменного пальця» походить зі сфери понять, що підлягають вимірові й рахункові, в яких людина, відособлена від Бога — а найманий убивця обов’язково відособлений від Бога — єдино й почувається, як у себе вдома, і дає суворому розумові безпечніший і вільніший орієнтир, ніж непевна, спрямована до світу платонових ідей констатація «П’єр вродливий». Проте вбивця мусить напевно розпізнати свою жертву вже здалеку, щоб приготуватись до злочинної дії, а відсутність безіменного пальця — це дрібниця, яку на великій відстані не дуже помітиш, не кажучи вже про те, що покрій чернечої сутани спокушає людину застромити праву руку в лівий рукав і навпаки, завдяки чому руки стають узагалі невидимі.

Ні, не те; треба вжитися у спосіб мислення того, хто найняв убивців, які мають відправити П’єра на той світ, ужитися, хоч як би важко це було. Коли б я, отець Жозеф, був на його місці і коли б гадав, що він переодягнений ченцем, бо не знав би, що йому, П’єрові, пощастило знайти такого чудового порадника, який відмовив його від цього наміру, я, звичайно, спробував би потай позначити його рясу чимось таким, щоб аж очі вбирало — приміром, підкупив би власника заїзду, в якого Петр ночував би, щоб той таємно забруднив її коломаззю або облив червоним вином, чи навпаки…

Дійшовши у своїх міркуваннях аж до цього місця, патер Жозеф відчув, як, усупереч холодному вітрові, що віяв в обличчя, на чолі його виступив піт. У несподіваному прозрінні він згадав, як учора ввечері Петр на частку секунди побачив, чи думав, що побачив, одного з тих мерзотників, котрі виманили його у Францію, і як потім хазяїн заїзду, доти кислий і непривітний, раптом ні сіло нівпало став привітним і запропонував їм ночівлю у вітальні, а потім прислав свою доньку по їхні сутани, буцімто щоб їх вичистити. Навіщо? Аби якось позначити Петрову сутану, на яку йому вказав пальцем той, хто найняв убивців. А я, — шаленів отець Жозеф, — заплішений дурень, чимчикую в цій міченій сутані безлюдною долиною Рони і намагаюсь злитися з Богом, так ніби моє злиття з Богом не вирішене й без моєї спасенної волі й зусиль.

І розлючений чернець спробував якнайшвидше позбавитися цього позначення, названого ним подумки signalement, себто того самого синього мотузка, що дратував його протягом усієї нинішньої мандрівки, але чи тому, що в нього тремтіли руки, чи то мотузок був зав’язаний надто туго, йому не вдавалося розв’язати вузла. І поки він усе відчайдушніше боровся з цим вузлом, бо мав обгрунтоване відчуття, що звідкись із глибини лісу, де відбувалася ця зовні самітня сцена, за ним з реготом стежать — його слух, який загострила тривога, розпізнав у шелесті дерев, трави й кущів ніби відлуння жорстокого людського сміху — і коли він звів голову й затамував подих, щоб прислухатися, біля самого його лівого плеча пролетіла стріла, з гнівним деренчливим звуком роздратованого шершня.

Патер Жозеф, який замолоду — тепер йому було майже сорок — був досвідченим бійцем, гепнувся долілиць на землю, чим уник і другої стріли, що прилетіла з протилежного боку, а коли відразу ж після цього незнайомий убивця наліг усією своєю вагою на його сідниці і лівою рукою затиснув потилицю, щоб правицею прохромити ззаду серце, отець Жозеф із пружністю й дивовижною силою, якщо зважити на вутлість його тіла, що постійно виснажувалося постами і труднощами, різко звівся на коліна, вже вихопивши кинджал, носити який мав дозвіл, і встромив його по саме руків’я в горлянку чоловікові, котрий втратив рівновагу. Але в цю ж мить третя стріла пробила трицепс його правого плеча й кинула його на землю.

Та патер Жозеф, думаючи не лише про спасіння власної душі, але й про спасіння Франції, не думав здаватися — він перехопив кинджал із правої руки в ліву і довгим кидком спрямував його назустріч парубкові, що, як блаженної пам’яті Робін Гуд, з луком і повним сагайдаком стріл при поясі саме вилазив із кущів, широко замахуючись на святого отця правицею з коротким списом. Кинджал не влучив у ціль, але й лучник не поцілив своїм списом, бо патер Жозеф, в’юнкий як вуж, граційною гнучкістю якого він перед цим милувався, перекрутився на бік, як бочка, що котиться, і спис, націлений в його груди, пришпилив до землі лише рукав.

Але тепер святий отець вичерпав усі можливості оборони, і коли невдалий списометальник, лайнувшись, витягнув мисливський тесак і, перескочивши рів, наблизився до ченця, щоб закінчити справу, для якої його найняли, а водночас ззаду вискочив з лісу другий лучник, який у разі потреби мав допомогти своєму компаньйонові, хоча такої потреби явно не було, отець Жозеф, ввіряючи свою душу Богові, заплющив очі й чекав на смерть.

Але тут почувся шалений чвал коня і пролунали два постріли, які змусили отця Жозефа знову розплющити очі, і те, що він побачив, сповнило його спокоєм великим і радісним, бо обидва лучники, які підходили до нього, щоб завдати останнього удару, лежали біля свого приятеля, з яким поквитався сам патер Жозеф, а по дорозі диким клусом наближався Петр Кукань із Кукані, одягнутий у майже нове вбрання з бузкового сукна, яке він, за порадою патера Жозефа, придбав у підгірському містечку Ніонс, з широкополим капелюхом, оздобленим перами, на голові і з двома пістолями, що ще димілися, в руках.

— Я поранений, а це означає, що можу їхати на твоєму коні, наші регули передбачають таку можливість, — сказав патер. — А на поховання цих негідників можеш не витрачати часу, бо акт поховання не впливає на долю душ померлих, які в даному випадку все одно вже давно забрав чорт. Ох, з яким задоволенням я знову сидітиму на кінській спині.

Шкода лише, що він недовго відчував цю розкіш, бо коли Петр перев’язав його рану рукавом власної сорочки і підняв, аби посадити на свого коня, отець Жозеф зімлів.

Коли вони дісталися до ошатного містечка Баланс, розташованого неподалік від впадіння Ізеру в Рону й відомого жвавою торгівлею фруктами, отець Жозеф, пам’ятаючи про те, що він не може перенапружувати свої сили настільки, щоб це поставило під загрозу його здоров’я, а цим і славу Франції, значною мірою залежну від його дипломатичної активності, цього разу не заперечував проти того, щоб в заїзді «У яблука Гесперид», у якому вони зупинилися, його оселили в кімнаті з доброю постіллю й палаючим коминком і щоб оглянути рани запросили кваліфікованого коновала. Коли було по всьому і святий отець із перев’язаним плечем спочив на м’яких перинах, він почав міркувати про те, як після одужання спокутує гріх сибаритства, якому тут віддавався, бичуванням, тривалими денними переходами чи нічними молитвами навколішках на кам’яній підлозі чи іншими проявами спасенного самокатування, а Петр, який сидів біля його ліжка, бажаючи скерувати думки святого отця на інше, сказав таке:

— Скажіть–но, отче мій, чому ви такі суворі до себе, а до мене такі ласкаві? Безсумнівно, що за приязнь, виявлену до мене, ви заплатили власною кров’ю, стражданнями й мало не життям, бо шибеники, які на вас напали, чигали, точнісінько як ви передбачили, на мене; а я ж не почув від вас ні слова докору чи нарікання. Звідки стільки поблажливості до людини іншої крові й відмінних релігійних поглядів — я коли й не магометанин, як ви побоювались, то й не порядний християнин, бо вірю не в окремого Бога, а лише у всесвітній розум, часткою якого я безперечно є зі своїм розумом і своєю життєвою силою?

Отець Жозеф відповів зі своїх перин:

— Я радий чути, що як атеїст ти зовсім відірвався від нашої святої церкви, бо краще відірватися від неї, ніж відвернутися, як це роблять гугеноти й лютерани і як це першими зробили ваші кляті гусити, і отруювати її віровчення гнильною отрутою своїх помилок і вигадок; безвірник не єретик, і я можу подати йому руку, не боячись забруднитися. А щодо присутності Божого розуму у твоїй душі, то можу відкритися тобі, що і я відчуваю щось подібне, і це саме відчувають і інші побожні члени нашого ордену, і що розв’язати чи інтуїтивно подолати суперечність між Божою трансцендентністю й іманентністю, інакше кажучи між неминучою дистанцією, якої дотримується Бог від створеного ним світу і його присутність в душі кожного з нас — це найзахопливіша з усіх таємниць, і я щасливий, любий П’єре, що ми розуміємось і в цих тонких питаннях. Але якби й не розумілися, це б нітрохи не шкодило — головне, що ми погоджуємось у політичних поглядах.

Петр здивувався.

— В політичних поглядах? Що ви можете знати про мої політичні погляди?

— Принаймні те, що ти намагаєшся поставити на ноги занепалу, зігнилу Туреччину й нацькувати її на Європу, а це мене страшенно приваблює, — сказав патер Жозеф.

— Не розумію, абсолютно не розумію, чому це вас приваблює, — зауважив Петр.

— Ну то знай, сину мій, — вів далі отець Жозеф, — що вже довгі роки, точніше, від лихої смерті нашого доброго короля Генріха, що сталася сім років тому, я намагаюся воскресити славу своєї старої батьківщини тим, що хочу створити з нічого хрестовий похід проти турків, який, зрозуміло, з повним правом очолила б Франція і цим би запевнила собі місце першої, найсильнішої, найспритнішої, наймогутнішої, найкращої і найсвятішої великої держави світу, якою вона, безумовно, є.

— Подібну оду Франції я нещодавно чув у Стамбулі з уст шевальє де ля Прері, — зауважив Петр.

— Шевальє де ля Прері, — відгукнувся патер Жозеф, — не може висловлюватись інакше, бо він французький дипломат; а я не можу висловлюватись інакше, бо я чернець, а правила ордену зобов’язують мене завжди говорити лише правду. Та правда чи неправда, але Святий Отець, котрий мусить дати своє «placet»[29] на такий хрестовий похід, досі не хотів про нього й чути, бо, мовляв, мав по самі вуха інших клопотів. Лише коли ти, сину мій, зайняв ключову позицію при уряді Османської імперії і почав робити свої, нині вже загальновідомі, пустощі, наприклад, коли наказав кинути до в’язниці папську делегацію…

— Це були не пустощі, бо делегація справді поводилась непристойно, і це наказав зробити сам падишах, — зауважив Петр.

— Без твоєї ініціативи він би цього не зробив, — сказав патер Жозеф. — Одне слово, після того, як розпочалася твоя кар’єра при султановому дворі, папа на своєму троні почав хвилюватися, а я, пам’ятаючи народну мудрість, яка радить кувати залізо, поки воно тепле, не гаючись вирушив до Рима, щоб розворушити Святого Отця й переконати його, що саме пора влаштувати хрестовий похід, бо нерозсудливим було б чекати, доки тобі, сину мій, пощастить модернізувати турецьке військо, як це вдалося якимось двом англійцям із перською армією. Але нехай йому дідько! Святий Отець прийняв мене дуже весело, і з мого запалу лише сміявся. Ситуація, мовляв, цілковито змінилася, і про хрестовий похід нічого навіть думати, бо запізнілий підбурювач турецької агресивності П’єр Кюкан де Кюкан уже клюнув на перший гачок, що підсунув йому негідник з негідників, і Його святості, наступникові Бога на цій землі, пообіцяли принести в кошику його акуратно відтяту голову; а в Стамбулі тим часом усе повернеться на старе, і Європі нема чого боятися. Отаке сказав мені Святий Отець своєю гарною, хоча й з італійською вимовою, латиною, а для мене, сину мій, це було мов крижаний душ. Але Бог у своїй незбагненній далекоглядності забажав, щоб я наткнувся на тебе, й ми з тобою познайомилися, саме коли я повертався із своєї невдалої подорожі до Рима, і щоб я став свідком того, як недоречно й необачно (точнісінько як і припускав Святий Отець) ти поводишся — так недоречно й необачно, як тільки можна — і так недоречно й необачно, що твої заміри можна було б вважати безглуздими, коли б для тебе не було того виправдання, що ти не знав про пастку. Тепер ти розумієш, що коли мені й залежить на тому, аби папа не отримав твою відтяту голову, то це випливає не з моєї неприязні до нього, отця християнства, і не з приятельської симпатії до тебе, а з причин цілком інших. Так, мені залежить не лише на тому, щоб тебе не вбили набагато швидше, ніж ти дістанешся до столиці, але й на тому, щоб ти виправив свою помилку, зроблену тоді, коли ти покинув Стамбул, лише розпочавши свою справу, і спішно повернувся туди. Вислухай же мене востаннє, мій нерозважливий сину: місто Баланс, де ми перебуваємо, відоме не лише своєю фруктовою торгівлею, не лише освіченістю своїх громадян, свідченням чого є між іншим і назва цього заїзду, і не лише своїм кафедральним собором, відоме воно ще й як важливе перехрестя: звідси йде шлях не лише на Ліон і Париж, а й на Гренобль і Женеву, бастіони кальвінського лжевчення, себто тут ти маєш останню нагоду зробити те, до чого я закликаю тебе від першої хвилини нашого знайомства — втікай, синку, втікай! Ми подолали тільки чверть дороги з Марселя до Парижа, бракувало дрібниці, щоб тебе вже не було серед живих. Можу відкрити тобі, що нехристові, який влаштував тобі пастку, йдеться про значний, ба навіть незмірний маєток.

— Я знаю, — сказав Петр. — Це та сволота Маріо Паккйоне, якому папа наклав арешт на спадок по дядькові. Навигадував мені, а я дурний повірив, що папа охоче поверне йому спадок за умови, що йому вдасться змусити мене випустити з ув’язнення графа та його делегацію. Тепер я знаю, що отець християнства поставив йому трохи іншу умову: принести до папських ніг кошичок із моєю відтятою головою.

— Не кажу ні, — відповів отець Жозеф. — Але якщо це справді так, як ти не безпідставно припускаєш, мій нещасний П’єре, чи не вважаєш ти, що згаданий мерзотник, у якого все поставлено на одну карту, повторить свою спробу? Подай–но мені милостиню один–два золоті, щоб я міг заплатити за постіль і харчування для відновлення сил, а сам, не гаючись ані хвилини, сідай на коня і мчи, мчи туди, де тебе ніхто не переслідуватиме, у Швейцарію, в Італію, а далі морем просто до Туреччини, нічого не соромся і втікай, бо цього разу підміни не буде і мішенню для стріли, випущеної з хащів, будеш справді ти. Я переконаний, що той самий негідник, якого ти на частку секунди побачив перед заїздом у Оранжі, зараз тиняється неподалік від «Яблука Гесперид» і вже зібрав другу ватагу зарізяк, яких він знайде дуже просто, адже коли вони вб’ють тебе, їм не загрожує шибениця. Я довго мандрував, тому не знаю, про що в Луврі цвірінькають горобці на дахах, але вельми добре розуміюся на тамтешніх звичаях, аби помилятися, припускаючи, що твій ворог наперед отримав най–милостивіше «placet» на те, аби тебе вбити.

— Скажіть–но мені, отче, чи це правда, що лжекардинал Гамбаріні є духівником королеви–регентки і має великий вплив на політичні події та рішення? — запитав Петр.

— Передовсім Гамбаріні є не лжекардиналом, а справжнім кардиналом, — мовив отець Жозеф. — І це правда, що королева, жінка нерішуча й непослідовна в своїх учинках, завжди охоче шукала порадників серед своїх італійських земляків.

— Одне слово, це правда, — констатував Петр. — Отож мене поінформували вірно, і для мене це достатній привід, щоб, не дбаючи про ваше застереження, висловлене справді щиро, докінчити свою місію. Таких пасток і небезпек, від яких ви мене остерігаєте, я зазнав за своє життя силу–си–ленну, і з кожної мені щастило вислизнути більш–менш цілим, якщо ж цього разу й не пощастить виплутатись, ну то що вдієш — краще втратити голову, ніж власне обличчя, яке б я втратив, коли б узяв до серця ваші слова й полохливо втік із Франції. Так, моє завдання ускладнюється тим, що Гамбаріні безсумнівно знає про те, що я йду по його душу, а тому вживе всіх можливих заходів, аби перешкодити мені вхопити його за горло і вибити з нього дух, як це нещодавно я робив з пацюками в підземеллі султанського сералю. Як я це реалізую, поки що не знаю. Знаю лише, що реалізую обов’язково.

— Лихо тобі, — сказав отець Жозеф.

— Якби ви краще мене знали, то сказали б: лихо Гамбаріні, — відгукнувся Петр.

— Лихо тобі, — повторив патер Жозеф. — Ти бачиш своє становище спрощено й невірно. Не розумієш, що вскочив між двох вогнів: з одного боку це Паккйоне зі своїми найманими вбивцями, а з другого кардинал Гамбаріні, у розпорядженні якого вся могутність країни. Виключено, що тобі вдасться уникнути цих двох взаємно незалежних згуб, не відмовившись від своїх замірів. Тут ідеться не про втечу, йдеться вже лише про те, хто з обох твоїх ворогів знищить тебе першим, згаданий Паккйоне, чи його Еміненція кардинал. Розкинь розумом, П’єре: брами ще відчинені, їх замкнуть лише за годину. Це остання година, коли твоє життя ще має сяку–таку ціну, остання година твоєї останньої надії. Скористайся з неї.

— Так, я скористаюся з неї, щоб поспати трохи довше, бо завтра хочу знову вирушити в дорогу так само рано, як це зробив сьогодні, — сказав Петр і встав.

— До Парижа? — запитав патер Жозеф.

— Так, до Парижа, — відповів Петр.

І, поклавши на карниз коминка, як волів цього отець Жозеф, кілька золотих монет, він побажав ченцеві доброї ночі і пішов до своєї кімнати, розташованої в тому ж коридорі, що й покій отця Жозефа.

Залишившись на самоті, чернець, охоплений легкою гарячкою, задрімав, але відразу ж прокинувся від стуку в двері. Увійшов господар, чимось дуже засмучений і розгублений, а з ним з оголеною шаблею в руці член міської варти. Побачивши чернечу сутану, перекинуту через бильце стільця, вартовий видав із глибини грудей глухий, але переможний звук, підхопив сутану й, високо піднявши її лівою рукою, запитав отця Жозефа:

— Що це таке?

— Сутана святого ордену, до якого я належу, — сказав отець Жозеф.

— А чому в неї синій мотузок? — вів далі допит вартовий.

— Не знаю, — відповів отець Жозеф.

Тим часом до покою увірвалося ще двоє вартових, і хазяїн заїзду, вибачаючись, пояснив отцеві Жозефу, що місто отримало урядове повідомлення, що з château d’If[30] утік небезпечний злочинець, який начебто тиняється по Дофіне[31], переодягнений капуцином, із синім мотузком навколо пояса. Після офіційного запитання, чи не оселився у його заїзді хтось відповідний до цього опису, він, господар, як порядний громадянин цього королівства, не зміг змовчати, що хтось такий справді оселився у нього; та нехай велебний отець сам покаже свої документи і все буде гаразд.

— За виконання своїх обов’язків француза, громадянина цієї славної землі, ніхто не повинен вибачатися, — зауважив отець Жозеф. — Якщо хтось і заслуговує на покарання, то це я, припустившись того недбальства, яке почасти можна пояснити моїм пораненням, що досі не позбавився цього клятого синього мотузка, яким хтось спаплюжив моє святе орденське вбрання. Що стосується моїх документів, то сягни–но, сину, під мою подушку й витягни те, що там сховане.

Господар сягнув рукою під подушку отця Жозефа й витяг непромокальну торбинку з бичачого міхура, перев’язану рожевою стрічкою. Начальник варти вихопив її з виразом людини, що не звикла мати справу з документами та іншими паперами, і заходився її розв’язувати незграбними товстими пальцями; і перший же документ, який він витягнув з торбинки, викликав на його вусатому обличчі вираз безпорадності, бо цей лист був скріплений особистою печаткою папи із зображенням рибалки святого Петра.

— Я забув окуляри, — сказав він, подаючи документ власникові заїзду. — Що це таке?

Власник заїзду мусив відкашлятися і облизати вуста, перш ніж відповісти:

— Лист, адресований її величності королеві Франції.

— Там ще є лист папському нунцієві в Парижі, — сказав отець капуцин. — Але це вас не повинно цікавити — головне — це мій закордонний паспорт, підписаний членом державної ради, міністром військових і закордонних справ, його милістю єпископом де Рішельє. Цього достатньо?

— Вибачте, превелебний отче, вибачте, я справді не сподівався, що такий високий гість зволить завітати до нашого міста, — мовив, перегнувшись навпіл, начальник варти.

На що отець Жозеф кинув:

— Не можу тобі, сину, відповісти нічим іншим, крім того, що я вже сказав нашому мужньому господареві. Французові нічого вибачатися за належне виконання своїх громадянських обов’язків, бо ці обов’язки святі. Але тепер насторожте вуха й послухайте моїх слів, за правдивість яких я, отець Жозеф, ручаюся вам своєю честю і спасінням своєї безсмертної душі. Злочинець, якого ви розшукуєте, начебто втікач із château d’If, уже не носить чернечої сутани з синім мотузком, він одягнений в аристократичний подорожній одяг іспанського покрою із темно–фіолетового сукна й зупинився у цьому заїзді.

— На милість Божу! — скрикнув господар і сплеснув руками. — Той молодик, котрий привіз вас, велебний отче, на своєму коні?

Патер Жозеф кивнув.

— Де він зараз? — запитав він і сам відповів: — Припускаю, що в своїй кімнаті.

— Так, велебний отче, у своїй кімнаті, і гадаю, саме їсть, — потвердив власник заїзду. — Замовив таку вечерю, наче тиждень не мав ріски в роті — паштет із печінки, огірочки, ковбасу, теляче стегно, городину і дві пляшки кларету.

— Облиште його, нехай наїсться, це йому конче потрібно, а тим часом викличте підмогу, — після хвилинного роздуму сказав отець Жозеф. — Дійте обережно, бо цей молодик такий небезпечний, що ви й не уявляєте. Візьміть його живим, бо він дуже високого роду… Його вікно пильнуйте знадвору, щоб не вистрибнув, коли вдиратиметесь до дверей. Скільки б він вас не побив, ви не можете йому зробити навіть подряпини. Це ви мусите пообіцяти. Брами вже замкнені?

Начальник варти потвердив.

— Коли він вислизне і втече, що я не вважаю виключеним, — вів далі отець Жозеф, — відразу оголосіть у всьому місті сполох і повідомте городян, що того, хто його сховає, буде страчено. Якщо пани в ратуші злякаються цих заходів, нагадайте їм, що так розпорядився я, отець Жозеф, заступник військового міністра єпископа де Рішельє. Але сподіваюсь, що це буде непотрібно і все обійдеться без ускладнень. Коли молодик уже буде за фатами, негайно пошліть у Париж кур’єра до канцелярії її величності, нехай він віддасть цього листа Його святості папи її величності королеві–регентці, а потім розповість про все, що скоїлось; ув’язненого, як про це йдеться в листі, звати П’єр Кюкан де Кюкан. Запишіть собі. П’єр Кюкан де Кюкан. Моє ім’я при цьому згадувати не треба. З ув’язненим поводьтеся пристойно, без зайвої суворості: не бити, не заковувати в кайдани, не кидати в підземелля, не приковувати до стіни, але будьте пильні. Пам’ятайте і не забувайте, що він сам упорається з кількома такими незграбами, як ви. А зараз во ім’я Боже біжіть виконувати свою повинність. Це висока честь.

Коли вояки й господар пішли, отець Жозеф за звичаєм почав тихенько, мелодійно мугикати. Цього разу його пісня не стосувалася всесвіту, який він хотів би вхопити у свої руки, ані крові, в яку він хотів би зануритися, а жайворонка, і її перша строфа звучала так:

Він заснув, і коли в його спокійному сні святого й героя пролунали відгуки поблизького бою, удари зброї і крики, він не прокинувся, бо спав так міцно, що зумів логічно пов’язати ці сторонні звуки зі своїм сном. Вранці він прокинувся аж після світанку й задоволено вислухав повідомлення власника заїзду, досі схвильованого надто важливими подіями, що сталися під дахом його закладу. Хазяїн доповів, що згаданого П’єра Кюкана де Кюкана учора ввечері, незважаючи на його запеклий опір, вдалося схопити й доставити до міської в’язниці в будівлі ратуші.

За тринадцять днів, відразу після другої години дня, у місто Баланс в’їхала кінна чота мушкетерів–кадетів, хлопців високих, мов тополі, довготелесих, іскристих і обдарованих тією легкістю рухів, яку дає фізична сила й молодість, певних себе і явно страшенно гордих зі своїх мундирів, які вони носили з недбалою елегантністю і які їм чудово пасували. їх начальником був капітан, старший за них років на десять, високий, вусатий, зі смаглявим обвітреним обличчям, на якому відбилося сповнене злигоднів життя. Зі своїм почтом він рушив просто до ратуші, де показав черговому урядовцеві вірчого листа, виданого королівською придворною канцелярією, засвідченого королівською печаткою і підписаного власноручно королевою–регенткою, на перевезення в’язня, відомого під ім’ям П’єр Кюкан де Кюкан, до державної в’язниці в Парижі.

— Де Тревіль, — галантно відрекомендувався він, коли Петра вивели з буцегарні. — Мосьє де Кюкан, з вашого імені й зовнішності я припускаю, що ви дворянин, і вимагаю, аби у ваших же власних інтересах ви дали слово честі, що не чинитимете перешкод нашому ескортові і не спробуєте втекти.

Тринадцятиденне перебування за ґратами остудило Петрову лють, яку він виявив при затриманні, але — хоча за бажанням отця Жозефа у в’язниці з ним поводилися добре і навіть щодня присилали голяра — це не поліпшило його настрою. Тому, блідий, холодний і погордливий, він відповів на галантне звернення капітана де Тревіля такими словами:

— Залежить від того, куди ви мене повезете, пане.

— До Парижа, в Бастілію, parbleu[32], — відповів де Тревіль.

Петр звів свої гарні вигнуті брови.

— Себто з тюрми до тюрми?

— Так, саме так, — потвердив де Тревіль. — Що ж, бути ув’язненим у Бастілії не сором, навпаки, честь, бо ця фортеця за два з половиною століття існування гостила в своїх мурах безліч найславетніших мужів, у тому числі й принців королівської крові.

Петр відповів:

— А проте я не наполягаю на такій гостині і своє ув’язнення вважаю незаконним і безпідставним, бо ні на землі Франції, ні деінде я не вчинив нічого протизаконного, а якщо й маю на думці виконати щось суперечне з сухою літерою параграфів, то це, доки я не здійсню свій намір, виключно моя особиста справа. Протестуючи проти насильства, вчиненого супроти мене, до якого приєднались і ви, я заявляю, що накиваю п’ятами при першій же нагоді.

На мушкетерів його мова справила вельми приємне враження.

— На чужинця, який розмовляє по–французькому так, що його мову ледь можна відрізнити від італійської, ви дійсно справжній gentilhomme[33], людина честі, — сказав капітан де Тревіль. — Але нічого не вдієш, за цих обставин ми муситимемо…

Він на хвильку замислився, закручуючи вус, тоді закінчив:

— Звернути на вас пильну увагу.

— Дякую вам за поміркованість і поблажливість, — мовив Петр, усміхаючись.

— Не всміхайтеся, пане, — зауважив де Тревіль. — Коли королівський мушкетер каже, що зверне на когось пильну увагу, в цьому немає поміркованості й поблажливості. Погляньте.

Він витяг пістоль, підкинув у повітря мідну монетку й вистрілив. Монетка, в яку влучила куля, не впала на землю, а врізалась у кору старого платана, що ріс посеред двору ратуші.

— Непогано, — сказав Петр.

Капітан де Тревіль кивнув на своїх кадетів.

— А зараз, панове, ваша черга показати, що ви вмієте. Хлопці — їх було дев’ятеро — стали в ряд із пістолями

в руках.

— Чи можна мені замість мідяка вистрелити в мідний ґудзик? — запитав один з них.

Капітан де Тревіль здивувався.

— Чому?

— Бо я зовсім не маю грошей, — сказав кадет, усміхаючись від вуха до вуха. Це був високий юнак, кремезний, але з ніжним, як у панни, обличчям і гарними світло–блакитними очима.

— То нехай вам хтось позичить, — мовив капітан.

— Боюся, що я вже вичерпав увесь кредит у моїх приятелів, — відповів кадет.

Насуплений капітан подав кадетові мідяк.

— На сьогоднішній вечір я замовив у «Червоній корчмі» у В’єні баранячу печеню, кращої за яку не готують в усій Франції, — зауважив капітан. — Якщо не вцілите, Арманде, будете лише слину ковтати. Ну, панове, до діла.

Кадети підкинули свої мідяки і залп із дев’яти пістолів пролунав мов грім. Із дев’яти монет упала на землю лише одна.

— Жан–Поль, Жан–Поль, я найменше сподівався, що саме ви так осоромите мене, — гірко мовив капітан де Тревіль.

— Але ж ви знаєте, mon capitaine, що в мене пошкоджена права рука, — відповів Жан–Поль, упертий з вигляду хлопець із міцним випнутим підборіддям.

— Не треба було її пошкоджувати, а коли так уже сталося, слід було стріляти лівою, — сказав де Тревіль і обернувся до Петра. — То що ви на це, пане?

— Теж непогано, — відповів Петр.

— Здасться, ми не справили на вас особливого враження, — зауважив де Тревіль.

Петр, почувши добре знайомий йому голос Спокусника, що нашіптував спробувати неможливе, відповів:

— На жаль, дійсно не справили. Я, демонструючи стрілецьку майстерність, завжди влучаю в дві монети водночас.

— Це неможливо, — вражено сказав де Тревіль.

— Кажете, що це неможливо, а я, беззбройний в’язень, не можу переконати вас у протилежному, — мовив Петр.

Пан де Тревіль, вагаючись, посмикав себе за борідку, тоді, витягши з кишені дві монетки, відповів:

— Панове, подайте йому два пістолі, нехай покаже, що вміє. Це, чесно кажучи, не порушення приписів, бо у службових інструкціях не сказано, що начальник ескорту не має права давати ув’язненому набиту вогнепальну зброю; їх авторам така дурниця, мабуть, навіть не спала на думку.

Петр старанно вибрав два пістолі, з тих, які йому навперебій пропонували кадети, що були у захваті від такої несподіваної розваги, затиснув їх у правій долоні, а лівою підкинув монетки якомога вище. Коли вони ще летіли вгору, він перекинув один з пістолів у ліву руку, вистрелив із обох нараз і монетки, в які влучили кулі, розплющились об стіну ратуші. А кадети на очах у нажаханих писарів і слуг магістрату, які обліпили вікна на звуки пострілів, кинулись на Петра і з диким вигуком «браво» підняли його на плечі й понесли довкола площі, горлаючи задерикувату мушкетерську пісню:

Що в приблизному перекладі означає:

Далі капітан де Тревіль забрав Петрове майно, в тому числі й черес, набитий золотом, і коли слуга привів зі стайні осідланого Петрового коня, всі скочили в сідла.

— Вперед на В’єн, щоб не пересмажилася наша печеня у «Червоній корчмі», — скомандував капітан.

І вони рушили.

Коли ескорт проминув головну браму Валанса й подався на північ вузькою кам’янистою дорогою, що звивалася між річкою і схилами, порослими соснами й дубами, капітан де Тревіль запитав Петра, котрий їхав праворуч від нього:

— Ви граєте в piquet[34], пане?

— Свого часу, коли траплялася нагода, мене вважали пристойним гравцем у цю хитромудру гру.

Капітан де Тревіль випростався.

— Про хитромудрість пікету ви, певно, сказали жартома?

— Я справді так вважаю, — пояснив Петр. — Це, звичайно, не така вибаглива гра, як шахи, але все одно потребує певної кмітливості.

— От і гаразд, — сказав капітан де Тревіль. — Сподіваюсь, доки доїдемо до Парижа, ми зіграємо не одну партію. Грошей, судячи з вашого пояса, вам на це вистачить.

— Сподіваюсь, що цих партій буде небагато, — відповів Петр, — бо, як уже вам казав, я втечу від вас швидше, ніж ви гадаєте.

— З вашого боку це неблагородно, пане де Кюкан. Ви хочете скористатися тим, що ми не поводимося з вами, як із звичайним злочинцем, — образився де Тревіль. — Погляньте, я ж навіть не наказав одягти вам наручники.

— Ну, то поводьтеся зі мною як із звичайним злочинцем, — сказав Петр, — накажіть одягнути мені наручники, а я все одно втечу від вас.

— Quel homme! Quel homme! Яка людина! Яка людина! — захоплено вигукнув безвусий кадет з червоними й круглими, мов у дитини, щоками, що їхав праворуч від Петра. — Яка шкода, що він не француз.

— Залиште свої думки при собі, Гастоне, — зауважив йому де Тревіль. — Але чому, хай йому дідько, ви хочете втекти? Я ж вам казав, що ув’язнення в Бастілії не шкодить честі. Особливо, коли це сталося з безпосереднього наказу її величності. Чи ви хочете образити мене, не вірячи моєму твердженню? Цього б я вам, пане, не радив.

— Честь чи не честь, пане де Тревіль, — сказав Петр, — але я не з тих, кого можна без опору тягнути на певну смерть.

— Гадаєте, ми тягнемо вас на певну смерть?

— Не гадаю, а знаю, — відповів Петр. — Я приїхав до Франції з наміром убити одного високопоставленого мерзотника; на жаль він рознюхав про мій намір, і тепер, коли я потраплю до його рук, він поведеться зі мною так, як хотів повестися з ним я.

— Це звучить справедливо, — сказав де Тревіль. Тепер уже Петр обурено випростався.

— Справедливо? — скрикнув він.

— Звичайно, — відповів де Тревіль. — Коли я б’юся з кимось на дуелі, то або я його заколю, або він мене, і це слушно.

— Але ж я не б’юся з цим негідником на дуелі, — сказав Петр.

— У переносному розумінні так, — мовив капітан де Тревіль. — Існують двобої на далекій відстані, і те, про що ви розповідаєте, схоже на один із них. Та нехай довга чи коротка відстань, кінець буває однаковий.

— Ваша правда, — погодився Петр. — Але з невеличким застереженням: мій суперник, до якого ви ведете мене на смерть, це злочинець великого формату, що, переставши боятися мене, — а я, мабуть, єдина людина в світі, якої він боїться, — буде без перешкод продовжувати те, що успішно розпочав, і не заспокоїться, доки не занапастить Францію, а з нею і всю Європу.

— Всю Європу?здивувався капітан де Тревіль. — — Пане, ми, вояки, звикли перебільшувати, але ваше твердження здається мені дуже великим перебільшенням.

— Я не відступлюсь від свого твердження ні на йоту, — мовив Петр, — а на додаток скажу, що ви, панове, вислужуєтесь перед цим злочинцем.

Кадети в один голос обурено скрикнули, а капітан де Тревіль із червоним обличчям, ніби його побив грець, ухопився за рапіру, але відразу ж засунув її знову в піхви.

— Пане, — мовив він, марно намагаючись опанувати себе, — ви маєте слушність, стверджуючи, що їдете назустріч певній смерті, бо коли вам навіть пощастить уникнути свого ворога, який, як ви кажете, хоче вас убити, то в мені, капітанові де Тревілі, ви маєте ворога набагато заклятішо–го, який використає першу ж мить, коли ви знову опинитесь на волі, щоб простромити вас і вирвати з вашої пащеки наклепницький язик. Та обставина, що я не можу вчинити цього відразу, спричиняє мені найбільші страждання, яких я тільки зазнавав у житті. Ніколи ще ні я, ні мої хлопці не зазнавали такої грубої й безчесної образи. Може, ви збожеволіли? І як ви, людина, на перший погляд розумна, можете твердити, що ми, королівські мушкетери, вислужуємось перед якимось злочинцем, котрий хоче занапастити нашу батьківщину? Чи ви не знаєте, що ми служимо лише її величності королеві Франції?

— Вітаю вас із почуттям чистого сумління, — сказав Петр. — Служимо лише її величності королеві Франції — як зворушливо і благородно це звучить! І цього вистачає для вашого самозаспокоєння: служите королеві Франції та й годі, отож ви люди честі, і якщо вам та королева Франції накаже зруйнувати Париж, ви зробите це, бо служба є служба і не вам міркувати, наприклад, про те, як це так, що серед порадників королеви, які керують її політикою, нема жодного француза, або про те, чи рішення й дії, до яких ці потвори змушують королеву, корисні або згубні.

— Звучить це справді пікантно й цікаво, якщо ви, чужинець на цій землі, обурюєтесь тим, що порадники її величності не французи, — мовив де Тревіль.

— Так, мене це обурює, і на відміну від вас так непокоїть, що я не можу спати, — сказав Петр. — Справді, я не француз, але європеєць і, як європеєць, не можу бути байдужим до того, що діється у такій великій і важливій країні, як Франція. Отож, панове мушкетери, якщо йдеться про ваше чисте сумління, про це ваше мужнє й вишукане «Ми служимо її величності королеві Франції», вислухайте ось що: ви ескортуєте мене до Бастілії за наказом її величності, це правда. Але чому її величність королева видала такий наказ? На бажання свого улюбленця кардинала Гамбаріні. А кардинал Гамбаріні це той злочинець, задля якого я вирушив до вас у Францію, щоб витрусити душу з його поганого тіла.

— Quel homme! Quel homme! Mon Dieu, quel homme! — знову прошепотів червонощокий безбородий кадет праворуч від Петра. Капітан де Тревіль скористався з нагоди, щоб вилити на нього свій гнів:

— Гастоне! — гримнув він. — Ще одне слово захоплення нашим полоненим, і в Парижі на вас чекає тридцять днів домашнього арешту. — Тоді з убивчою зневагою обернувся до Петра і повів далі:

— Пане де Кюкан, ви виявляєте нам велику честь, так щиро піклуючись про долю нашої країни. їй–бо, не знаю, чим така скромна, непримітна й неважлива земля, як Франція, заслужила такої уваги з боку великої і благородної людини, якою ви є.

— Поминаючи вашу іронію, пане, — сказав Петр, — Франція не така скромна, непримітна й неважлива земля, щоб заслуговувати на спустошення такою паскудою, як кардинал Гамбаріні.

— Гаразд, облишмо іронію й поговорімо по суті, — мовив де Тревіль. — Ваші переконливі аргументи, пане, спираються на хибну інформацію. Якщо ми вже насмілюємось говорити про те, що її величність королева, можливо, іноді і слухається порад якогось із своїх земляків, то це не її духівник Гамбаріні, який має на неї найбільший вплив, а синьйор Кончіні. Якщо ви не знаєте, хто такий Кончіні, нам немає про що розмовляти. Хто, як ви, плутає Кончіні з Гамбаріні, той не має права розводитись про сучасне політичне життя Франції, бо він про нього не знає нічогісінько.

— Але я не плутаю Кончіні з Гамбаріні, — сказав Петр. — Зате ви, пане, не помітили такої суттєвої подробиці, що вище спом’янутий Кончіні вже майже два роки грає не першу, а другу скрипку, бо роль першої скрипки перебрав на себе Гамбаріні. Це тим гірше й небезпечніше, що громадськість досі мало знає про нього і ненависть французького люду далі звернена на його пропащого попередника.

— Цього я справді не знав, — погодився де Тревіль.

— Мосьє де Кюкан має рацію, — сказав Арманд, той заборгований аж по вуха кадет, що перед цим хотів стріляти в ґудзик, бо не мав у кишені навіть мідяка. — Як ви знаєте, єпископ Рішельє мій зведений дядько, і він якось гірко скаржився моєму батькові, що вся його клопітка праця, спрямована на те, щоб усунути Кончіні зі сцени, зійшла нанівець, бо його місце зайняв Гамбаріні.

Капітан де Тревіль насуплено мовив:

— Можу собі уявити, що його милість єпископ анітрохи не тішився б, аби довідався, що ви, Арманде, роздзвонили тут усе, про що він із вашим батьком розмовляв, безумовно, суворо конфіденційно. — Де Тревіль трохи їхав мовчки, а тоді, обернувшись до Петра, додав: — Ви багато знаєте, пане де Кюкан, але тому, що ви чужинець, висновки, які ви робите, неминуче хибні. Ми, французи, сильні духом і бажаємо бачити нашу батьківщину могутньою. А це бажання викликає почуття любові й лояльності до своїх володарів, що випливає з нашої гордої віри в чудодійну силу реймської святої ампули з олією. Французькі королі, помазані цією олією, стають намісниками Ісуса Христа на землях Французького королівства.

Це зацікавило Петра.

— Лише на землях Французького королівства? — перепитав він.

— Так, лише на землях Французького королівства. І, звичайно, французьких колоній, приміром Канади, — сказав де Тревіль. — Франція може собі дозволити розкіш мати іноді поганого чи просто слабкого короля. Таких невдалих володарів ми не засуджуємо, а оточуємо такою самою любов’ю, як і королів добрих, справедливих і сильних, і нічого іншого про них ми не хочемо знати. Не наше діло оцінювати своїх володарів і вірно служити лише тим, до яких ми ставилися б прихильно, відмовляючись служити тим, які б нам не сподобалися, скажімо, формою свого носа, бо це був би кінець усього ладу й початок розпаду й загибелі Франції, а отже — як ви слушно міркуєте — і всього світу.

— Я б навіть сказав, що поганим володарям ви служите вірніше, ніж тим, «до яких ви ставитесь прихильно», бо одного з найкращих королів, якого ви мали, Генріха IV, вами вбито, — зауважив Петр.

— Ваш вислів можна пояснити лише поганим знанням французької мови, — заперечив капітан де Тревіль. — Як це нами вбито? Я його вбив? Чи ось Арманд? Чи Гастон?

— Його вбив француз, — пояснив Петр. — А кожен француз, як ви кажете, вірить у чудотворну силу реймської святої ампули.

— Він ні в що таке не вірив, бо був божевільним, — сказав де Тревіль. — Француз, котрий убиває свого короля, не може бути нормальним. — Зрозумівши слабкість цього аргументу, капітан квапливо додав: — Зрештою, коли його розривали навпіл двома парами коней, він голосно сміявся, і це доводить його розумову хворобу. А бути вбитим божевільним — це те саме, що бути пошматованим скаженим псом; отож король Генріх IV був жертвою не вбивства, а нещасного випадку. Ваші докори, пане де Кюкан, буцімто ми служимо не її величності королеві–регентці, а її італійським улюбленцям, є просто недоречні; наше діло не критикувати свою королеву, а виконувати її накази. Коли навіть нам часом здається, що її величність королева–регентка не зовсім на висоті тих великих завдань, які лежать на її слабких жіночих плечах, ми кажемо собі: всьому свій час, адже прийде день, коли владу візьме в свої руки її син, Людовік XIII, у жилах якого тече кров великого Генріха.

— Аби лише цей день не прийшов надто пізно, — зауважив Петр. — Тим, що мене, прибулого з далекої чужини, аби допомогти вам, ведете на смерть, ви відсуваєте цей день.

За такого обміну думками, при якому мушкетери раз у раз гнівно зводилися зі своїх сідел, скрипіли зубиськами й мимоволі хапалися за свої рапіри, але подумки щоразу визнавали, що їхній в’язень попри всю свою нетактовність є gentilhomme з певними засадами, чесний і вірний своїм переконанням, а тому цілком гідний поваги, вони доїхали до міста В’єна. Це місто, звичайно, не мало нічого спільного з Віднем, хоча столицю Австрії по–французьки називають так само, і яке, як і всі більші поселення в цій частині Франції мало виразні сліди давньої Римської імперії, себто розкішний храм із часів імператора Августа й амфітеатр на узбіччі гори Піпет.

Але Петр не дивився на ці чудові античні споруди, помічаючи недоліки сучасного містобудування, зокрема пошкоджені міські мури праворуч від південної брами, які саме перебудовували, в одному місці розвалені риштованням.

«Отут і прослизну, — подумав Петр. — Осюди й чкурну, і ніякий дідько мене не впіймає».

«Червона корчма» на вулиці Шевців, де капітан де Тревіль замовив для свого загону вечерю, була старою сільською халабудою, із просторим першим поверхом і кількома комірчинами на другому, розтиканими під широким і розлогим дахом. Вона стояла серед подвір’я, оточеного високим муром й заставленого господарськими будівлями.

Маючи під доглядом в’язня, а в першу чергу тому, щоб при вечері не заважали сторонні роззяви, капітан де Тревіль, шанувальник доброго столу й міцного вина, найняв для себе і своїх кадетів усю «Червону корчму» і вчинив безумовно добре, бо зовнішня непривабливість щедро винагороджувалася привітністю зали з довгим, чисто вишкрябаним липовим столом, круглою люстрою з палаючими свічками, потріскуванням вогню в коминку і привабливою корчмаркою з округлими материнськими грудьми й круглими сідницями, що спокушали поплескати по них, і з чистими вустами на привітному повному обличчі. Вона постійно кудись бігала — одне слово, une boule de suif, лойова кулька, як весело назвав її один з кадетів, випереджаючи цим назву одного чудового оповідання, яке мало бути написане через двісті п’ятдесят років. Чоловік кульки, майстер Ляванші, був шеф–кухарем принца Генріха II де Конде, доки п’ятнадцять років тому не пішов у прийми до «Червоної корчми». Він чемно привітав капітана де Тревіля і його загін, стоячи біля головних воріт із високою білою шапкою на голові, котра йому — як не дивно, бо завжди символізувала найматеріальніше з усіх людських занять, — надавала духовного вигляду. Оскільки у В’єні мало хто міг гідно оцінити його кулінарські здібності, майстер Ляванші щиро радів таким шляхетним, освіченим і делікатним гостям, як пани мушкетери з Парижа, тому прийняв їх з величезною шаною і втіхою.

І незабаром чудова вечеря, що її запивали чудовим ланге–докським червоним, яке гожа корчмарка ледь устигала носити цовними глеками з льоху, так захопила кадетів, що вони забули про всі незгоди й неприємні дискусії зі своїм в’язнем дорогою з Валанса до В’єна, більш того, почали виголошувати тости за здоров’я короля Людсгвіка XIII й єпископа де Рішельє, за славу Франції та погибель Англії, Іспанії й Австрії, за крах Габсбургів, дбайливо уникаючи при цьому називати ім’я королеви–регентки. Капітан де Тревіль удавав, що не помічає цього faux–pas[35], і добродушно усміхався, стежачи за забавою своїх веселих хлопців, і осмикнув їх лише тоді, коли ті почали пити за смерть кардинала Гамбаріні й за здоров’я свого в’язня, пана П’єра Кюкана де Кюкан.

На дзвіниці храму саме пробило дев’яту, коли гожа корчмарка несподівано зникла і її замінив якийсь слуга чи наймит, якого ніхто з гостей досі не бачив.

— Патронка (на нашій мові це те саме, що господиня) мусила швиденько піти до своєї невістки, якій саме приспіла важка годинонька, — пояснив він з іспанським акцентом, коли засмучені кадети запитали, куди поділась їхня Кулька. — Але, — додав він, ввічливо усміхаючись, — я обслужу панів так само добре.

— Останній глечик перед сном, — наказав капітан де Тревіль.

Після останнього глека був іще один останній, а далі врешті найостанніший. І Петр, який пив найстриманіше, бо для втечі хотів зберегти ясну голову, помітив, що мушкетери включно з паном де Тревілем, особливо після відходу гожої корчмарки, чарівна присутність якої розпалювала в них балакучість і дотеп, нестримно ціпеніють, повільніша–ють і дурнішають, а їхні обличчя застилає все густіша запона тупості. Та при цьому, хоча з останніх глеків, принесених слугою–іспанцем, він випив рівно стільки, щоб не викликати підозри в потаємних намірах, він і сам відчув, що його очі склепляє тяжка, паморочна, дитинна сонливість.

Зусиллям волі він відігнав дрімоту і вже хотів був крикнути своїм молодим приятелям — бо, хоча й був їхнім в’язнем, ворогів у них не вбачав, — щоб перестали пити, бо до вина щось домішано, але вистачило йому лише поглянути на пана де Тревіля, щоб зрозуміти — вже пізно. Капітан мушкетерів, голосно сопучи широко роззявленим ротом із безсило відвислим підборіддям, саме нестримно сповзав під стіл, а його кадети поводилися нітрохи не краще; той спав, той саме засинав, той уже лежав на підлозі, той зсувався туди ж, той сидів мов соляний стовп, облитий вином, яке саме ніс до уст, коли в нього заніміла рука, тут, обнявшися, хропіти двоє; а слуга–іспанець, склавши руки на грудях, з усмішкою споглядав цю негідну картину.

Опанувавши себе, бадьорий Петр зметикував, що йому найкраще вдавати, ніби і він зморений отруєним вином, отож, під уважним поглядом втуплених у нього темних очей слуги, він наслідував приклад капітана, п’ядь за п’яддю сповзаючи зі стільця, відкривши рота й похнюпивши голову.

Коли Петр зник під столом, іспанський слуга чи найманий убивця, бо ким іще міг бути цей негідник, крутнувся на п’ятах і вийшов із зали.

«А тепер не заснути, не заснути, бо прокинуся з відтятою головою», — думав Петр, силоміць розплющуючи очі, а сам мацав рукою між ногами й безвладними тілами сонних мушкетерів. Він чудово розумів, що це ще один підлий хід невтомного Маріо Паккйоне, який не перестав особисто добиватися Петрової смерті, навіть коли того ув’язнили й везли до Бастілії. Патер Жозеф чудово зрозумів його ситуацію, коли сказав, що тепер ідеться лише про те, хто знищить Петра першим, Паккйоне чи Гамбаріні; і Паккйоне хотів за всяку ціну бути першим, бо він потребував Петрової голови, аби показати її папі як доказ, що Петра справді вже немає в живих.

Шалене калатання його серця глушило сопіння і хропіння мушкетерів і потріскування вогню, що пригасав у коминку, коли Петр, ховаючись під кришкою столу від очей, що могли б стежити за ним крізь вікно, поповз навколішках до місця пана де Тревіля, який єдиний залишив зброю при собі, почепивши перев’язь зі шпагою і пояс із пістолями на бильце стільця, тоді як кадети повісили свою зброю на гаки біля дверей. Петр спочатку витягнув з піхви капітанову шпагу, тоді пістолі і тільки–но стиснув у руках їхні тверді, холодні й гладкі руків’я, як поблизу почулись кроки й голоси.

Двері відчинились, до зали ввійшов слуга–іспанець у супроводі двох чоловіків, одягнутих так само охайно і пристойно, як він, з вигляду небагатих, але поважних городян. Один із них, менший, із добродушним, повним, поголеним обличчям, ніс у руш’ різницьку сокиру.

— Ну, де він? — запитав він, крутячи опущену до землі сокиру. Він, безперечно, намірився відрубати Петрові голову відразу на місці і не збирався тягнути кудись його тіло.

— Десь тут, — відповів слуга. Він нахилився під стіл у тому місці, де стояв порожній стілець Петра, щоб вже ніколи не випростатись, бо шпага простромила його серце, мов удар блискавки. І відразу ж гримнули два постріли пістолів, товстий городянин і його приятель упали, і знову запанували спокій і тиша, порушувані лише суворим подихом сонних богатирів. Свічки на круглій люстрі тріщали й гасли одна за одною.

«Усе це нітрохи не перешкоджає мені здійснити свій намір, навіть навпаки», — сказав собі Петр, долаючи новий напад дрімоти, яка мов камінна брила хилила його до землі. Це він сказав уголос, щоб додати своєму наміру більше рішучості; але цієї миті у нього підломилися руки, якими він, стоячи навколішки, спирався об землю, і він заснув, мов убитий.

На світанку городник, постійний постачальник подружжя Ляванші, зупинив свій візок, запряжений віслюком, перед брамою «Червоної корчми» й закалатав своїм дзвоником, як робив це вже багато років. Він подзвонив тричі, та оскільки ніхто не вийшов відчинити йому браму, надійно замкнену ізсередини, городник виліз на борт свого візка і, подивившись за стіну, побачив серед подвір’я у калюжі крові дівча з корівника, рудувату Сюзанну, якій, коли вона в неділю виряджалася до церкви, не було рівних серед дівчат В’єна. Городник, упавши від переляку з візка, закричав на все горло, скликаючи мешканців вулиці Шевців на місце злочину.

Бажаючих збіглося достатньо, а жахи, які вони потім побачили в «Червоній корчмі», були такі великі, нечувані й небачені, що дали поштовх до виникнення страхітливої ярмаркової пісні, яку згодом співали по всіх ярмарках і народних гуляннях південної Франції добрих двадцять, а може, й більше років. Крім дівчини Сюзанни і трьох незнайомих чоловіків, убитих у залі, жорстоко замордували ще й майстра Ляванші та його дружину. Мушкетери, а в першу чергу Петр, який один знав, що сталося, мусили докласти величезних зусиль, щоб після свого пробудження переконати жандармів у своїй невинності і задовільно пояснити, як могло статися, що їхня вечеря мала такий кривавий і сумний кінець; невідомо, як би обернулася справа, коли б у кишені мертвого іспанця не знайшли велику кількість порошків, яких, за висновком експерта, місцевого аптекаря, вистачило б, щоб приспати цілий полк.

Наближався полудень, коли слідство закінчилось і протокол про жахливі події у «Червоній корчмі» було написано й підписано, отже капітан де Тревіль, кадети і ескортова–ний Петр Кукань могли вирушити далі в дорогу. їхали мовчки й похмуро, бо всі, як один, страждали від головного болю й страшенної спраги, втамувати яку не могла навіть велика кількість води. Уже під’їжджаючи до Ліона, капітан де Тревіль раптом застогнав, приострожив свого коня, від’їхав кроків на двадцять, тоді зупинився й обернув обличчя до загону, що ледь сунув.

— Панове кадети! — гукнув він. — Ми правильно чинимо, що мовчимо, бо єдине, що кожен із нас може сьогодні зробити, це виступити із самооцінкою, яку найточніше можна сформулювати таким чином: «Я вайло. Я опудало у військовій формі. Я прикра карикатура на те, чим має бути королівський мушкетер». Ми стали жертвами змови, і єдиний серед нас, хто зміг протистояти цій змові, це наш в’язень, якого ми повинні охороняти і за безпеку якого відповідаємо своєю честю, і який, навпаки, охороняв нас, коли ми спали. Пане де Кюкан, дозвольте мені від свого імені й від імені моїх кадетів висловити вам своє визнання і свою вдячність.

— Пане де Тревіль, — відповів Петр, — дозвольте й мені правильно витлумачити ваші слова, хоча я й ціную їх щирість, сердечність і мужність. Ви помиляєтеся, твердячи, що я вас охороняв, бо хоча ситуація, у якій ви опинилися не з своєї провини, виглядала небезпечно, нікому з вас ніщо не загрожувало. Злочинців, яких я убив, цікавила моя особа і моя голова, і то зовсім не образно, а цілком буквально; мабуть, ви й самі помітили, що один із них приніс із собою сокиру.

Капітан де Тревіль, того дня навдивовижу блідий, ще більше посинів і скрикнув:

— І ви твердите, що нікому з нас ніщо не загрожувало? Що було б із нами, якби ми довезли вас, за чию безпеку відповідаємо, до Парижа без голови?

— Ця думка мене жахає, — відповів Петр. — Але запевняю вас, що моя голова сидить на рлечах дуже міцно, і людині, що домагається її, не щастить: після моєї появи на французькій землі це вже не перша змова проти мене і, гадаю, не остання.

— В такому разі я забираю назад свою вчорашню заяву, що при першій нагоді, коли ви знову опинитесь на волі, я вас проштрикну і вирву ваш язик, оскільки ворог, який хоче позбавити вас життя, явно боїться вас, як чорт ладану. Дозвольте мені потиснути вашу руку, що зовсім не свідчить про зміну мого ставлення до вас як начальника ескорту до ескортованого, а зовсім навпаки. Досить уже жартів, досить бенкетів у «Червоних корчмах», досить пити вино. Пан Кюкан, зважаючи на його безпеку, не може й на мить залишитися на самоті і без нагляду, спати ми будемо всі разом у одному приміщенні, а він посередині між нами, причому двоє кадетів стоятимуть на чатах; щодня долатимемо більшу відстань, щоб закінчити цю важку й кляту подорож якнайшвидше. Віднині спатимемо одягнені, щоб бути завжди напоготові.

— Як це віднині? — сказав Жан–Поль. — Наскільки мені відомо, одягненими ми спали вже вчора.

— Повторюю: щоб бути завжди напоготові, — сердито відповів капітан де Тревіль. — Нумо ж, панове, вперед.

Вони продовжили свою подорож, але велику відстань цього дня вже не подолали, бо не були в хорошій формі. Коли вони проминули Ліон, рушили далі на північ долиною ріки Сони, яка неподалік впадає до Рони, і коли землю окрили сутінки, зупинились на ночівлю в містечку Віль–франш, де на них чекала ще одна несподіванка.

Коли після скромної вечері в заїзді «У півня» Петрові приспічило вийти на хвилинку надвір, капітан де Тревіль доручив одному з кадетів, мовчазному здорованеві на ймення Антуан, щоб той супроводив в’язня з оголеною шпагою в одній і з зарядженим пістолем у другій руці. Але Антуан надумався скористатися цією прогулянкою на свіже повітря так само, як збирався нею скористатися Петр, отож він вивільнив праву руку, запхнувши оголену шпагу під ліву пахву, і став під пліт поруч із Петром. Раптом запанувала темрява і все зникло, а коли Петр знову отямився, то вже не стояв під плотом, а лежав з пов’язкою на голові на ліжку, вкритому соломою, в кімнаті, яку капітан де Тревіль наказав приготувати для себе і своїх людей у заїзді.

— Що сталося? — запитав він капітана, що сидів біля нього на низенькому триногому ослінчику, яким користуються доярки.

— За неповну добу це був другий випадок, коли ми не змогли вберегти вас, пане де Кюкан, — відповів капітан. — Незнайомий чоловік ударив вас ножакою, а Антуан, який замість того, щоб стояти біля вас із шпагою в руці, саме мочився, зміг вистрелити в нього з пістоля, коли вже ви лежали без тями; небагато бракувало, щоб і він дістав по довбешці. — Капітан де Тревіль помовчав, а тоді додав: — Хірург, який вас оглядав, сказав: ви пережили це лише завдяки тому, що у вас залізний череп.

— Краще б він не був залізним, — мовив Петр. — Усе це могло бути вже позаду.

— Розумію вашу гіркоту, пане де Кюкан, — зауважив де Тревіль. — Мені соромно, і я вже навіть не наполягаю, аби ви дали мені чесне слово, що не спробуєте втекти.

— А я дам вам це чесне слово, — перепинив його Петр. — Уже не хочеться боротися за життя. Мені це набридло.

— Розумію, починає приїдатися, що хтось весь час намагається відтяти вам голову, — погодився капітан де Тревіль. — Учора вам готували сокиру, а сьогоднішній харцизяка мав за поясом різницького ножа. Ви можете встати?

— Так, — відповів Петр. — А навіщо?

— Бо цей мерзотник, мабуть, уже отямився, — пояснив капітан. — І не виключено, що від нього ми дізнаємось про цікаві речі.

Він допоміг Петрові встати і, взявши ліхтар, повів його коридором, у якому чатували кадети Гастон і Арманд, до комірки без вікон, де зберігали віники і різний мотлох. Там, на розстеленій кінській попоні, лежав, тяжко дихаючи, темноволосий парубок.

Капітан де Тревіль подав Петрові кинджал.

— Це ваше діло, — сказав він. — Приставте йому кинджал до горла, і нехай він видасть вам місце свого rendez–vous[36] із негідником, який його найняв і якому мав передати вашу відтяту голову. А ми вже якось туди доберемось.

Петр нахилився над пораненим, на обличчі якого з’явився вираз смертельного жаху, і всадив йому кинджал у серце.

— Ви збожеволіли? — скрикнув капітан де Тревіль. — Навіщо ви закрили йому рота?

— Бо він не мав що нам видати, — пояснив Петр і, витягнувши лезо із тіла молодого чоловіка, витер його полою куртки молодика, а тоді повернув кинджал капітанові. — Цим наймачем убивців, які пробували відправити мене на той світ, був він сам. Мабуть, у нього кінчилися гроші, тому він мусив особисто взятися за діло.

Петр відвернувся від тіла молодого плейбоя Маріо Паккйоне і, зціпивши зуби, щоб погамувати шалений головний біль, помаленьку пішов геть.

— Але ваше чесне слово, що ви не пробуватимете втекти, залишається дійсним, — зауважив капітан де Тревіль.

— Я його дав на кілька хвилин раніше, — сказав Петр. — Але нічого не вдієш, це моя помилка і забрати його назад я не можу.

Він знову ліг на своє ліжко і спав до ранку, мов убитий.

Оскільки молодий плейбой Маріо Паккйоне остаточно випав із гри й оскільки Петр Кукань пам’ятав про своє чесне слово, що не пробуватиме втекти, ескорт без жодних ускладнень доїхав до Парижа, точніше, до паризької брами святого Антонія, а звідти до Бастілії, розташованої поруч; капітан де Тревіль, щасливий, що завершив трикляту мандрівку, яка спочатку видавалася йому та його кадетам легкою прогулянкою, передав в’язня та його речі каштелянові Бастілії і, перш ніж зникнути — як він уважав — із Петрового життя, потиснув його руку.

— Щасти вам, пане де Кюкан, — сказав де Тревіль на прощання.

У своїй військовій простоті він навіть не подумав, що доставити когось за грати найміцнішої у світі в’язниці, а тоді побажати йому щастя — до певної міри цинічно. Але Петр, який полюбив його, не розсердився. Зрештою з припливом нових сил після загоєння рани на голові й спокійного закінчення мандрівки до нього повернулися характерні для нього заповзятливість і оптимізм, отож утеча зі страшної фортеці з її сімома вежами, могутніми мурами і зведеним мостом при крихті щастя не видавалася неможливою.

У комфортабельній, з усіма вигодами цюпі на другому поверсі східного крила Бастілії він провів кілька спокійних днів, намагаючись ні про що не думати й нічого не боятись, лише чекати дальших подій. їжу приносили тричі на день, вона була смачна, гідна оселі принців королівської крові, що іноді тут перебували. По дев’ятій годині ранку завжди приходив цирульник, який голив його, масував обличчя, приводив до порядку кучері й нігті, отож Петр за цей короткий час погарнішав і злагіднів, як ніколи. Каштелян прислав йому стос чудових книг, серед них «Утіху з філософії» Бетія, яка його вельми зацікавила, бо автор написав її у в’язниці перед своєю стратою, кажуть, дуже жорстокою, отож із цього передсмертного твору Петр виніс для себе науку, що навіть коли б все закінчилось якнайгірше і він, Петр, не вийшов би з цієї халепи живим, не варто журитися, бо ж люди вигадали філософію, щоб до останньої своєї миті втішатися тим, що їхній особистий програш, порівняно з величавою мудрістю віків, не значить нічогісінько.

Цілковиту тишу фортеці порушували лише розмірені кроки вартових, що ходили подвір’ям під його вікном.

Аж одного дня за ним прийшла чота швейцарців у синіх мундирах, із оздобленими золотом капелюхами на головах, і поки йому зв’язували руки за спиною, цирульник устиг поправити хвильку на його волоссі, висмикнути волосинку, що стирчала з брови, й перевірити манікюр.

— Куди мене ведуть? — запитав Петр офіцера швейцарців, коли вони сходили вельми широкими й зручними гвинтовими сходами до підземелля.

— На допит у катівню, parbleu, — відповів офіцер. Петрові стало млосно і забігали по спині мурашки. Він промовив лише за хвилину, коли був певен, що його голос не затремтить:

— То навіщо цирульник так дбав про мою зовнішність, про зачіску й манікюр, якщо я йду туди, де на такі дрібниці не звертають уваги?

— В катівні Бастілії на все звертають увагу, — зауважив офіцер. — Цю катівню відвідують члени найвишуканішого придворного товариства, які залюбки спостерігають за стражданнями допитуваних. Із цією метою вони купують особливі парфуми під назвою torturon і напахчують ними хустинки. Кажуть, що ці парфуми перебивають сморід смаженого людського м’яса. Для дам і для панів з вразливою нервовою системою, коли катований надто голосно кричить, видають іще затички для вух; c’est la mode[37] Ви, пане, мабуть, походите з вельми варварських країв, якщо не знаєте таких речей. — За якусь хвилину він додав: — Глядіть же, пане, тримайтеся, бо на вашому допиті буде головувати сама королева–регентка, а вона не зносить чоловіків, які кричать і благають помилування. Ви який? Боязкий?

— Якщо йдеться про катування, не знаю, — відповів Петр. — Але мій батько не боявся катування; напевно, і я якоюсь мірою зрівняюся з ним.

— Це було б добре, — сказав офіцер швейцарців. — Цим би ви справили на її величність добре враження.

Королева–регентка була вродливою, поставною, пухкенькою матроною із гладеньким, наче виліпленим із масла, обличчям, із м’якими підмальованими вустами й лагідними короткозорими очима, якими дивилася в лорнетку у золотій оправі з перламутровою ручкою. її благородна голова, почасти накрита маленьким вдовиним очіпком з чорного шовку, була облямована величезним іспанським коміром, — який в Іспанії мали право носити лише члени королівської родини, — з білого мережива, відкритим спереду й опертим на всю ширину королевиних рамен, а ззаду піднесеним, мов віяло, майже на висоту тім’я. її на диво тонкі й делікатні руки, виплекані, як ми знаємо, косметичними рукавичками герцогині Діани зі Страмби, на зап’ястях стискали прозорі зубчасті манжети, пошиті з того самого мережива, що й іспанський комір. Вона чекала свого цікавого в’язня, сидячи в розкішному м’якому кріслі, в якому ледь уміщалися її могутні сідниці і округлі стегна. Побіч неї на стільці, оббитому позолоченою шкірою, сидів похнюплений і знуджений з вигляду хлопець з юнацькими вусиками під носом; позаду стояло кілька елегантних дам і панів.

Двоє м’язистих катів, майстер і його помічник, з оголеними аж по плечі руками, стояли непорушно, мов стовпи, біля пузатої залізної сковороди з розжареним вугіллям, у якому лежали кліщі різних розмірів. Просторе склепінчасте приміщення було вдосталь забезпечене тими жахливими, почорнілими від часу знаряддями, один погляд на які, кажуть, нагнав такого страху на Галілео Галілея, що той відразу ж відмовився від найважливішої частини свого вчення, геліоцентричної теорії. Зліва від входу стояв високий пюпітр з чорною книгою, у якій збирався писати веселий на вигляд старий пан у чорному вбранні. Розгорнені аркуші книги він притиснув людським черепом. По обидва боки пюпітра горіли свічки.

— Пане де ля Прері! — мовила королева, коли Петр увійшов до катівні.

Пан де ля Прері відійшов від гурту елегантних дам і панів і кількома pas du courtisan, коротшими і швидшими, ніж робили придворні при імператорському дворі у Празі, обійшов крісло і став перед королевою.

— Ваша величність, маю честь запропонувати вам свої послуги, — уклонившись, сказав він.

— Пане де ля Прері, — повторила королева, — чи ви знаєте цього чоловіка?

І вказала лорнеткою на Петра.

Шевальє де ля Прері повернув голову до Петра, наче лише зараз, коли королева на нього вказала, помітив його.

— Так, я знаю його, ваша величність, — відповів він. — Кілька років тому я зустрічався з ним при герцогському дворі у Страмбі, де він виступав під іменем П’єра, по–італійському П’єтро Кукан да Кукан, і виконував обов’язки arbiter rhetoricae[38].

За спиною королеви почулося веселе пожвавлення, усміхнулась і королева, меткий секретар аж за живіт хапався, сміявся навіть череп на чорній книзі. Лише обличчя обох катів зосталися незворушними і хлопець, що сидів біля королеви, зберіг свій насуплений і знуджений погляд.

— Arbiter rhetoricae, — повторила королева. — Покійний герцог мав почуття гумору. Пан де Кюкан уміє так гарно говорити?

— Дозволю собі висловити думку, що пан де Кюкан може говорити феноменально, — сказав де ля Прері, — по–латинському як по–італійському, по–італійському як по–французькому, по–французькому як по–турецькому. Він, як ми його тут бачимо, є живим прикладом того, як корисно вивчати мови. Я сам був свідком того, що герцогиня Діана…

Королева перепинила його:

— Про це потім, після допиту. А тепер скажіть, чи не зустрічались ви з ним деінде, крім Страмби. Коротко, будь ласка, лише для запису в книзі.

— Після смерті герцога Танкреда, — провадив далі шевальє де ля Прері, — наші шляхи розійшлися, і знову я зустрів його лише цього літа, у Стамбулі, коли султан урочисто вводив його на посаду, що звалася Знанням Його Величності.

Елегантне панство знову легенько засміялося. Хлопець, що сидів поруч із королевою–регенткою, судячи з усього, її син, коронований король Франції Людовік XIII, зовні виглядав, як і досі, але Петрові все–таки здалося, наче його очі, втуплені в порожнечу, почали прокидатися. «Еге, — подумав Петр, — цього Помазаного реймською олійкою Христового намісника Франції і Канади слід було б якось приголомшити, цю надію Європи і світу добре було б здивувати. От лише як?»

Цього, звичайно, Петр Кукань не знав. Проте ця думка, зважаючи на те, що він саме стояв зі зв’язаними руками посеред катівні, своєю сміливістю робила йому честь.

Тим часом шевальє де ля Прері вів далі:

— Зміст промови, яку виголосив П’єр Кюкан де Кюкан з цієї нагоди, досить відомий вашій величності, бо тоді я мав велику честь ознайомити з нею вашу величність докладним письмовим звітом. Лише для повноти запису зауважу, що пан де Кюкан, пардон, його світлість Знання Його Величності, проголосив у цій промові відновлення програми завоювання Османською імперією християнської Європи. Це, загалом, мабуть, усе, ваше величність.

— Дякую, пане де ля Прері, — сказала королева–регентка, і коли помічник ката взявся за міхи, щоб знову роздмухати розпечене вугілля в залізній сковороді до належної температури, шевальє де ля Прері відійшов за крісло королеви своїми швиденькими pas du courtisan. — Чи у вас є якісь зауваження, пане де Кюкан? Ви погоджуєтеся зі свідченням пана де ля Прері?

— Погоджуюсь, — відповів Петр. — За винятком того, що пан де ля Прері забув згадати про особисту аудієнцію, яку я йому надавав.

Уявлення, що нещасний в’язень, для якого кат саме розжарював кліщі, надавав панові де ля Прері особисту аудієнцію, вельми розважило елегантне панство, яке стежило за допитом, отож катівню знову сповнив стриманий сміх товариства. На це гнівно озвався юний король, тепер уже зовсім не знуджений, а навпаки, червонолиций хлопець.

— З чого ви смієтеся? Адже цей пан зовсім не смішний, навпаки, це справжній мужчина, такий як має бути!

— Не лізьте у справи, яких не розумієте, cip, — сказала королева–регентка різким свистячим тоном. — Ще раз озветесь, і я відішлю вас за двері. І попросите його Еміненцію дати вам по задкові на три удари більше. — Вона повернула свою лорнетку до Петра. — То що, пане де Кюкан? Ви сказали про якусь аудієнцію, що ви буцімто надавали панові де ля Прері. Про що йшлося на цій аудієнції?

— На аудієнції, — відповів Петр, — я пояснив панові де ля Прері, що справжній сенс і мета моєї спроби відродити турецьку військову велич полягає в тому, щоб помирити християнські народи, які ворогують між собою. Такою є моя політика, якій я дав поштовх, ставши першим радником його величності турецького султана. А оскільки зараз панує мир, а не війна, я не розумію, чому мене, чесного громадянина й високого сановника Османської імперії ув’язнили на землі Франції і чому за мою політичну активність мене допитують у катівні, проти чого я рішуче протестую.

— Ви мандрували по землях Франції як чесний громадянин і високий сановник Османської імперії? — запитала королева–pere нтка.

— Зовсім ні, мадам, — відповів Петр. — Я подорожував по Франції інкогніто.

— Так, так, інкогніто, — сказала королева–регентка, трішечки мовби засмучена, похитуючи головою, прикритою вдовиним очіпком. — І в цьому ваше лихо, пане де Кюкан. Офіційний візит одного з найвищих сановників Османської імперії ми прийняли б із усіма належними почестями; але як ми можемо вітати з почестями підозрілого чужинця, який тиняється по нашій країні переодягнений то моряком, то жебрущим ченцем, то бідним шляхтичем, що навіть слуги не має? Ми не повинні знати, хто ви такий, пане, і не повинні вірити оманливій пам’яті пана де ля Прері, якому здається, що він упізнає в вас того високого турецького сановника. Пане де ля Прері…

Шевальє де ля Прері знову підійшов своїми pas du courtisan.

— Маю честь бути до послуг вашої величності, — сказав він, глибоко вклоняючись.

— Чи ви цілком певні, що той високий турецький сановник, про якого ви казали, і цей молодий чоловік одна і та ж особа?

Шевальє де ля Прері усміхнувся.

— Що таке певність, ваша величність? Ми певні, що є Бог. Певні, що колись умремо. І все. Для нас, людських істот, яким властиво помилятись, більше нема нічого певного. Тому я можу стверджувати, що цей молодий чоловік схожий на того турецького сановника, хоча йому дечого бракує.

— Чого бракує? — поцікавилась королева–регентка.

— Тюрбана, ваша величність, — відповів шевальє де ля Прері. — Той турецький сановник мав на голові тюрбан, тимчасом як цей молодий чоловік має накручене волосся. Головний убір може сильно змінити обличчя людини, майже неможливо з певністю визначити, що той, кого ми рік тому бачили з тюрбаном на голові, тотожний з тим, кого ми бачимо тепер без тюрбана.

— Дякую вам, пане де ля Прері, — сказала королева–регентка. — Ви такий же дотепний, як і старанний.

— Дякую вашій величності за похвалу, яку ваша величність зводила висловити на адресу свого покірного слуги, — відповів шевельє де ля Прері й відійшов своїми pas du courtisan.

— От бачите, пане, — мовила королева–регентка, — ми не знаємо, хто ви, і ця обставина для вас фатальна. Замість протестувати ви б мали дякувати, що ми виявляємо до вашої незнайомої особи таке зацікавлення. І не сподівайтеся, що зможете захиститись судом, ні в якому разі перед судом ви не станете. Ми хотіли б іще знати лише одну дрібничку: якщо ви, як кажете, подорожуєте по цій країні інкогніто, то навіщо ви це робите? З якою метою? Сподіваюся, ви не будете переконувати нас, що робите це задля розваги. То чому ж? Що ви замишляли?

Петр зауважив, що юний король, який у останній частині допиту, після материного окрику, знову збайдужів і замкнувся в собі, тепер знову ожив і випростав безвільно похилену спину.

— Не бачу, чому б я мав приховувати те, що знають майже всі, — відповів Петр поволі й виразно. — Я мав намір убити кардинала Джованні Гамбаріні.

Панство заворушилось від хвилювання, а юний король, почервонівши, притиснув до вуст праву руку, стиснуту в кулак. Королева–регентка негайно покарала його за це гучним ляпасом.

— А чому? — запитала вона Петра.

— Я не хочу перелічувати тут його злочини, якими він давно вже заслужив, щоб я скрутив йому шию, — мовив Петр. — Тут вистачить, мабуть, сказати, що для нас двох, для Гамбаріні і для мене, світ затісний; ми постійно наштовхуємось один на одного. От і тепер, коли я, як уже згадував, намагаюсь помирити Європу, він прагне розв’язати велику всеєвропейську війну. Я приїхав, щоб перешкодити йому в цьому.

— Оце вже справді я чую вперше, що його Еміненція кардинал Гамбаріні прагне розв’язати велику всеєвропейську війну, — зауважила королева–регентка. — Чи розумієте ви, що своєю заявою образили мене?

— Етикет, — відповів Петр, — завжди був моїм найслабшим місцем, бо містить у собі велику кількість приписів, що суперечать здоровому глуздові. Я вивчав їх так недбало, що не міг осягнути розумом їхній дух і погодитися з ними. Я навіть зараз не можу збагнути, мадам, чим могла образити вас моя заява, що Гамбаріні прагне розв’язати велику європейську війну.

Королева–регентка відповіла:

— Тим, що опосередковано ви звинувачуєте мене, короновану регентку цієї країни, нібито я терплю такі злочинні неподобства.

— Та що ви, мадам! — вигукнув Петр. — Опосередковано звинувачую вас? Я звинувачую вас прямо: ви провадите свою політику за порадами своїх улюбленців, колись Кончіні, тепер Гамбаріні, і намагаєтеся перетворити Францію на австрійську й іспанську колонію, щоб папі та Габсбургам уже ніщо не перешкоджало розпочати воєнну кампанію проти протестантської півночі Європи!

У галасі, який здійняло обурене й нажахане панство, вловлювалися слова «браво, браво», якими юний король, широко розплющивши очі й піднявши кулачки, привітав промову розлюченого Петра.

— Пане де Кюкан, — сказала королева–регентка, коли знову запанувала тиша, — вистачило б непомітного поруху моєї руки, щоб вам за це нахабство вирвали язика розпеченими кліщами. Але в моїй країні, себто в країні, де паную я, знаряддя тортур є начиннями не покарання чи помсти, а пошуків правди, а ви ж сказали про себе правди більше ніж досить. Гадаю, ви збожеволіли від страху перед тортурами; інакше я не можу пояснити вашу божевільну промову.

— Я не боюсь ваших тортур, — заявив Петр, — і зараз це доведу.

Зібравши всі свої сили, як робив це досі лише двічі чи тричі в житті, він розірвав ремінь, яким були зв’язані його зап’ястя, і, простягнувши ліву руку до сковороди, набрав повну жменю розпеченого вугілля й повільно почав його кришити, випускаючи шматочки поміж пальцями на кам’яну підлогу катівні. Пани і дами вражено й нажахано загомоніли і піднесли до своїх носів і вуст хустинки, напах–чені парфумами torturon, які перебивають сморід смаженого людського м’яса.

— Пане де Кюкан, ні! Не робіть цього! Ні, не робіть! — скрикнув юний король і, підскочивши до Петра, розімкнув своїми тонкими дитячими пальцями його почорнілу, обпалену долоню. Далі обернувся до своєї матері й до панства за її плечима і схвильовано сказав таке:

— Знайте ж усі, що на світі було лише двоє героїв, Муцій Сцевола, який з усмішкою на обличчі добровільно спалив руку на жертовному вогні, і ось цей П’єр Кюкан де Кюкан, мій приятель. Бо моїм приятелем є кожний, хто є ворогом кардинала Гамбаріні, тієї підлої істоти.

Промовивши це, він дуже почервонів, безумовно жахнувшися сміливості своїх власних слів.

— Негайно сядьте, cip, — мовила королева–регентка. — І попросите його Еміненцію, щоб він вам дав по задкові не на три, а на десять ударів більше.

І поки король похнюплено повертався до свого стільця, королева–регентка вела далі:

— Дякую вам, пане де Кюкан, це все, про що я хотіла дізнатися.

І меткий секретар на її знак покликав швейцарців, які відвели Петра до його цюпи.

Десь за годину чи трохи більше до Петрової цюпи ввійшов отець Жозеф. Петр привітав його радісно, бо дивний чернець не викликав у нього неприязні, а допит у катівні зовсім вичерпав його сили, отож, крім тілесного болю, він страждав ще й від самотності та суму. Отець Жозеф, як завжди, босий, простоволосий і брудний, був усе ще в сутані, яку отримав від Петра, щоправда, підперезаний товстим мотузком замість старого синього. В руці він тримав круглу білу торбинку, з якої, коли він нею поворухнув, ледь куріло.

— Я потай стежив за твоїм допитом, П’єре, сину мій, і можу сказати, що ти попрацював на славу, — мовив він, розв’язуючи торбинку. — Але спочатку остуди руку цим борошном, яке я приніс, бо не треба, щоб ти до останньої миті страждав більше, ніж це потрібно. А ті кілька хвилин, які лишились тобі в житті, варті цього.

Петр запхнув свою обпечену руку в торбинку з борошном і полегшено зітхнув.

— Мені залишилося лише кілька хвилин жити? — запитав він.

— Так, лише кілька хвилин, — відповів отець Жозеф. — З твого боку це був дуже геройський вчинок. Я сам при всій силі самовладання й самокатування, якому себе піддаю, щоб наблизитись до Бога, далебі, не знаю, чи знайшов би цієї миті у собі досить рішучості простягнути руку до того страхітливого казанка, що дихає самим пеклом.

— Я простягнув до нього лише ліву руку, — сказав Петр усміхаючись. — А як ви знаєте, на лівій руці в мене бракує одного пальця. Отож я попік лише чотири пальці, а не п’ять, як би трапилось на моєму місці з іншою людиною. А коли не так уже давно мені, завдяки химерному поворотові долі, випало голими руками винищувати щурів, якими я гидував, я навчився трощити їх гидкі тіла так, що робив це виключно силою, а не дотиком і чутливістю, і це вміння стало мені в пригоді і сьогодні, коли я надумав розім’яти жменю розпеченого вугілля. У мене страшний опік, рука болить дуже сильно, але я можу рухати пальцями, отож за два–три тижні все буде гаразд.

— За два–три тижні! — скрикнув отець Жозеф. — Чи ж я не сказав, що тобі залишилося жити лише кілька хвилин?

— Справді, я про це забув, — мовив Петр. — Коли мене мають стратити?

— Ще до заходу сонця, — відповів отець Жозеф. — А як тобі відомо, в цю пору року сонце заходить рано. Я прийшов до тебе як офіційна особа, щоб дати тобі останню втіху, але я знаю, ти безбожник, тому тебе, мабуть, не цікавить примирення з Богом; отож поговорімо краще про справи земні, якщо тебе у твоєму безнадійному становищі, коли ти маєш от–от покинути світ цей, узагалі ще щось цікавить.

— Цікавить, — відповів Петр. — Бо я не вважаю своє становище безнадійним і не збираюсь розлучатися з цим світом, на якому мені досі, при всій добрій волі, вдалося зробити так мізерно мало.

— Тим ліпше, сину, — мовив отець Жозеф. — Але, як я сказав, ти попрацював на славу, принаймні сьогодні. Як ти напевно зауважив, її величність жінка дивовижна, хоча й не з тих жіночих створінь, про яких із таким визнанням пишеться у Книзі королів, постійно намагається зміцнювати серед придворних переконання, що її син — неповноцінна істота без розуму й без волі, аби завдяки цьому втриматися при владі необмежений час, і я з жалем мушу визнати, що його величність король танцює під її дудку. Не знаю, яка причина цього, чи їй вдалося зламати його ще малою дитиною, чи він такий удався від народження, але певне одне: він ходить мов тіло без душі і без опору підставляє задок під канчук Гамбаріні, як раніше підставляв під батіг Кончіні. Не скажу, щоб його били жорстоко й до крові, але обставина, що його взагалі б’ють, не йде на користь його престижу як майбутнього володаря Франції. Якось, коли він увійшов до салону і присутні дворяни включно з її величністю королевою–регенткою вклонилися йому, він нібито сказав: «Я був би радий, коли б отримав менше реверансів і менше ударів». А королева–регентка за це наказала відшмагати його два рази, і він навіть не писнув. А це недобре, недобре. Тобі єдиному, П’єре, сину мій, пощастило настільки підбадьорити його, що він спромігся на кілька великодушних слів про винятковий героїзм Муція Сцеволи й Петра Куканя та підлість Гамбаріні — це не була промова, гідна arbiter rhetoricae, яким ти, як я довідався, колись був, але вона звучала по–королівському, і панство, почувши це, нашорошило вуха. Я готовий закластися, що в цей час не лише двір, а й увесь Париж розповідає про героя, який за короля поклав руку на вогонь, і про палку промову володаря, якою молодий король, що досі вважався недоумкуватим, зустрів цей вчинок.

— От бачите, — зауважив Петр. — І за таких обставин я маю облишити всілякі надії?

Отець Жозеф відповів:

— Справді, обставини ці чудові й підбадьорливі, отож не дивно, що ти, П’єре, сину мій, відчуваєш себе зміцненим і втішеним цим усім, та водночас вони й лиховісні, бо королева–регентка розлючена, а його Еміненція кардинал Гамбаріні занепокоєний і внаслідок цього несподіваного повороту збирається без вагань і зволікань відіслати тебе до твоїх предків: якби я не наполіг якнайрішучіше на тому, що дам тобі останню втіху, ти б уже давно лежав у найпохмурішому місці на світі, у трупарні Бастілії. На все воля Божа; все–таки лежати у бастілійській трупарні краще, ніж десь у рові на ліонському шляху, як тобі загрожувало, бо твоя смерть матиме жаданий політичний резонанс, якого б не було, коли б тебе потай убили під голим небом. Так міркував я, сину мій, коли у Балансі наслав на тебе варту, аби вона схопила тебе, і викликав із Парижа ескорт, щоб безпечно переправити тебе до Бастілії.

— То це були ви? — вигукнув Петр. — Я сподівався цього, але все–таки не хотілось вірити в таку підступність.

Патер Жозеф здивувався.

— Підступність? Чи ж не переконував я тебе наполегливо й невпинно, щоб ти втікав, бо у Франції тебе чекає неминуча смерть? А коли ти відмовився і обрав смерть, то хіба підступним з мого боку було те, що я хотів надати твоїй смерті справжнього блиску й ваги? Ти не міг уникнути найманців Маріо Паккйоне; сам бачив, що він безперестанку нападав на тебе, навіть коли ти подорожував у супроводі озброєного загону мушкетерів. Ну, а тепер ти в Парижі, до якого б без мого втручання не потрапив. Вір мені, П’єре, сину мій, що навіть коли я вважав твою загибель неминучою, я все–таки до останньої хвилини намагався, скориставшись усією силою свого впливу, вберегти тебе. Але Гамбаріні, якщо вже ти потрапив у його лабети, не випустить тебе, королева–регентка повністю підкорюєть–ся його волі, а ти сьогоднішнім своїм геройством, як я вже казав, прискорив свій кінець. Єдине, чого мені вдалося добитися, це те, що ти загинеш не від руки ката, тебе не повісять і не відрубають голову, а розстріляють, як звучить у формулюванні, при спробі втекти. Сподіваюся, тебе втішить і підбадьорить ця новина.

Петр запевнив отця Жозефа, що ця новина справді втішила й підбадьорила його.

— Але найбільшою втіхою, — вів далі отець Жозеф, — тобі може служити думка, що ти жив недаремно.

— Я жив недаремно? — здивувався Петр. — Поясніть це мені, отче. Бо, навпаки, свідомість того, що все, що я будь–коли розпочинав і будь–коли здійснював у житті, було марне, доводить мене до відчаю.

— Ти, мій щасливий сину, подбав про славу Франції, — сказав отець Жозеф. — Передусім тим, що коли молодий король наважиться діяти, чого очікує від нього весь народ, і вирве владу з рук своєї властолюбної матері та її улюбленців, у цьому буде частка й твоїх старань. Але я маю На думці ще й інше, може, й важливіше. Наскільки я знаю, турецький султан ставиться до тебе з великою любов’ю і пошаною, отож цілком імовірно, що він вельми лютуватиме, довідавшись про твою смерть, і не виключено, що здійснить, відповідно до свого дикого мусульманського темпераменту, якусь насильницьку дію, яка остаточно підштовхне Святого Отця проголосити хрестовий похід проти турків, який, зрозуміло, очолить Франція. Коли так трапиться, П’єре, твоє ім’я стане безсмертним і завжди згадуватиметься з пошаною. Ця чудова можливість спала мені на думку вже тоді, у Балансі, коли я наказав тебе схопити, і це я мав на увазі, коли казав про політичний резонанс, який матиме твоя смерть, коли тебе стратять належно, хоча й без суду. Я молитимусь і проситиму Бога всемогутнього, щоб він дозволив подіям розгортатися так і не інакше, і щоб твоя справа, яку ти нерозважно припинив і покинув, не занепала, а навпаки, сама й без твоєї участі досягла своєї мети й жаданої кульмінації. Зараз, коли твоя душа, сину, я сподіваюся, заспокоїлась і звільнилася завдяки цій надії, ми можемо заспівати, як співали дорогою до міста Оранж, і таким чином приємно провести час до твоєї страти. Увага, я починаю.

І отець Жозеф заспівав своїм поганеньким баритоном:

— Frère Jacques, frère Jacques…

Коли Петр, замість підхопити його спів, пригнічено мовчав, чернець напівздивовано запитав:

— Ну?

— Мені не хочеться співати, — відказав Петр. — Краще поговорімо.

— Засудженим на смерть не можна відмовляти в їхньому останньому бажанні, — мовив отець Жозеф. — Гаразд, поговорімо, якщо ти наполягаєш. Але про що? Тобі не все ясно?

— Не все, — відповів Петр. — Бо я хотів не розв’язати хрестову війну, а навпаки, встановити мир.

— Мир? — обурився отець Жозеф. — Навіщо? Чи ж люди заслуговують миру? Чи ж ти не знаєш, як вони поводяться, не бачиш, що вони чинять, що хочеш за їх паскудства винагородити їх миром? Господь сказав: «Не прийшов я встановлювати мир, але меч», — так він висловився, так дав зрозуміти, що схвалює, коли людина воює проти людини. І ти хотів протиставитися цьому? А що було б зі славою Франції, якби твій безбожний замір врешті здійснився і якби справді запанував вічний мир?

— Мене хвилює не слава Франції, — сказав Петр. — Мене хвилює спасіння людства.

— Але ж Христос уже спас людство своєю святою кров’ю! — вигукнув отець Жозеф. — А оскільки й дотепер не всі народи світу визнають факт цього спасіння, їх конче треба переконати в цьому Христовим мечем: це ясно, розумію і неспростовно, і ти, сину мій, нічого не вдієш. Твої останні дії суперечать твоїм словам, бо їх аж ніяк не назвеш мирними й сповненими милосердя. За твою прогулянку Францією, що ти здійснив з метою вбивства одного високого церковного сановника, досі заплатило життям десятеро, у тому числі дві жінки і восьмеро чоловіків, одного з яких я мусив убити своєю власною рукою. А твоя турецька політика, твоя спішна закупівля зброї й запрошення європейських військових інструкторів до Стамбула так само дивно узгоджуються з твоїми теревенями про мир. Ой, мовчи, я знаю, шо ти відповіси «si vis pacem, para bellum», «якщо хочеш миру, готуйся до війни», і що ти хотів тримати в напрузі неспокійну Європу. Ну, що ж, напруживши фантазію, уявімо: завдяки твоїм зусиллям світ дійсно закисне у якомусь химерному стані спокою, безупинної підозри й недовіри, коли, скажімо, католицький Габсбург боїться вирушити на протестантського шведа, очікуючи, що турок укусить його за сідницю, чого, звичайно, турок не вчинить, бо озброєний до зубів Габсбург може з’єднатися зі шведом і врізати любому туркові межи очі, і коли Святий Отець не поспішає оголошувати проти турків хрестовий похід, цього разу вже не тому, що має по горло інших клопотів, а просто тому, що боїться турецької зброї і турецьких сил, оновлених завдяки твоїм старанням. Гаразд. І що далі?

— Тоді, — сказав Петр, — настане відповідний час, щоб провістити людству, об’єднаному загальним почуттям непевного очікування майбутніх подій, свою місію розуму, правди і справедливості. «Ви самі пересвідчилися, — скажу я всім, — що зовсім не потрібно вічно тонути (за словами пісні, яку ви, отче, колись наспівували) в морі крові; облиште свою зброю і врешті остаточно перекуйте свої мечі на плуги, бо всі ваші незгоди, чвари й заздрості породжені незнанням, глупотою і забобонами, що вміло підтримувалися протягом століть. Правда не переможе, якщо той, хто її обстоює, уб’є того, хто їй опирається. У цьому випадку ви впадете в обійми один одного, бо обидва не масте слушності. Правда не в ученні Христовому, чи Магометово–му, чи Лютеровому, чи Кальвіновому — правда цілком деінде, вона проста, доступна всім і неспростовна — правда це те, що є сонце, й повітря, й вода, і що земля чекає, аби ми її упорали, а все інше — безглуздя, забобон, брехня і злочинна вигадка».

— П’єре, сину мій, — сказав отець Жозеф, — я вітаю твою наївну простодушність, з якої тішаться янгольські хори, отож тебе і при твоїй безбожності вони напевне приймуть до себе: я переконаний, що ти досягнеш спасіння скоріше, ніж будь–який єпископ чи кардинал, які вміють розмовляти вельми вчено й добре знають теологію та канонічне право. Твій запал щирий, шляхетний і похвальний, але коли станеться так, що він зможе вільно виявитися, цей запал завдасть більше шкоди, ніж будь–яка з тих, як ти висловився, злочинних вигадок, проти яких ти обурюєшся. Далебі, я далекий від того, щоб хвалити твій намір лікувати релігійні суперечки, які потрясають людський світ, витворенням нової релігії розуму; це, сину мій, заміна чорта дияволом. Те, що сонце світить, що вода мокра, а земля плодюча, не правда, а природна дійсність, а якщо й правда, то в ній не більше сили, ніж у парі, цій підлій стихії, здатній хіба що підняти покришку каструлі; з такою правдою, сину мій, можеш іти під три чорти. Зараз я не хочу говорити про правду Божу; в цю хвилину я не слуга Божий, а людина, що цілком поринула в справи цього світу. Ти хочеш знати, що таке правда? Правда це те, що каже її величність королева–регентка і її довірена особа кардинал Гамбаріні. Правдою буде те, що казатиме його величність Людовік XIII, коли все–таки візьме владу у свої руки. Правдою є те, що каже, одначе, в межах свого впливу, князь Роган. Правдою є те, що каже Його святість. Одне слово, правдою є те, що кажуть багаті й сильні; неправдою ж те, що кажуть їхні супротивники. Чим більше сили й чим більше багатства, тим більше правди. Це означає, що в людському світі не одна правда, а тисячі правд, суперечних між собою і взаємно заздрісних. Ти, сину мій, у своїй наївності гадаєш, що світ ділиться на добро і зло, на чесне й нечесне, справедливе й несправедливе. Аж ніяк, світ ділиться на багатих і бідних, сильних і безсилих; і ця дійсність так само реальна, як реальна ріка Сена, що тече крізь це місто, і море, до якого вона впадає— дійсність, кажу я, а зовсім не вигадка, як кажеш ти, що, мовляв, чекає на твою місію правди й миру, аби перетворитись на ніщо. Людське суспільство — це страшенне сплетіння залежностей, привілеїв, прав, обов’язків, законів, звичаїв і станових перепон, століттями будоване з зажерливості, дурості, егоїзму, боягузтва, пихи, жорстокості, тупості і не знаю ще скількох інших протилежних і всуціль поганих людських властивостей. Із цим паскудним, але відповідним для своїх цілей і живучим спадком минулих століть не можна зробити нічого іншого, ніж узяти до відома й або обернутись до нього спиною і шукати спасіння та втіху в Богові, що роблю я, коли залишаюсь у спокої і самотності, або посприяти справі і дбати про збільшення слави Франції, безперечно, найкращої з усіх країн цього світу, заселеного людьми; і це, як не дивно, я роблю також.

— Ви, — мовив Петр, — піднесли над світом так звану Божу правду, зробивши її незбагненною, щоб краще можна було зіпхнути звичайну людську правду в багно. По суті ви не сказали мені нічого нового; я не настільки наївний, аби не знати, що істинна правда беззуба і нічого не варта, коли не спирається на силу. Двічі я був домігся могутності і двічі починав здійснювати свої заміри, спочатку як герцог Страмби, потім як граф ді Монте К’яра, володіючи необмеженими фінансовими засобами завдяки Філософському каменю, якого винайшов мій батько–алхімік, і двічі я зазнав краху, переможений злістю й глупотою тих, які мене нерозуміли чи не хотіли зрозуміти, і найпідлішого з них — Гамбаріні. При третій спробі я зміг стати на чолі Турецької імперії і не покину цього місця, не розрахувавшись з Гамбаріні.

— Нещасний мій сину П’єре, — сказав отець Жозеф, — чи ти не бачиш, як сонце неухильно сідає?

Петр струснув головою, міцно стиснув зуби, аж жовна виступили на його сухорлявому обличчі, й вів далі, мов у маячні:

— Не знаю й не визнаю, отче Жозефе, бінарність вашої правди, транцедентної і земної, бо правда завжди лише одна, і ця правда, окрилена засобами, які додасть їй людина доброї волі, що домоглася чільного становища, здатна творити дива. Ви слушно сказали про складність людської суспільної машинерії; але саме тому, що вона така складна, виправляти її слід прямолінійно і просто. Відібрати багатство у багатих, ліквідувати кріпацтво, зламати силу сильних, спалити кодекси законів, прихильних до сильних і безжальних до слабких, відчинити в’язниці, знищити кордони між державами, замкнути церкви й монастирі: такі перші кроки, які я хочу зробити, коли настане відповідний час.

— Ти забув іще один важливий крок, П’єре, сину мій, — мовив отець Жозеф. — Будівництво величезного ешафоту, на який ти посилав би тих, кому б не подобалися твої реформи, передовсім королів і королев. Далі. Тобі слід було б замовити конструкторам гільйотину, бо забракне катів на таку величезну роботу. Але той відповідний час іще не настав — натомість настав час зовсім інший.

Річ у тім, що в коридорі залунали солдатські кроки.

— Вибач мені, П’єре, сину мій, що в запалі дискусії я запропонував тобі досить сумнівну втіху, — сказав отець Жозеф. — Зрештою, я радий, що не зміг тебе переконати.

— Я, навпаки, шкодую, що вам не вдалося мене переконати, отче, — відповів Петр. — Бо якщо мене справді мають стратити, що мені починає видаватись досить правдоподібним, мені вмиралось би набагато легше, якби був повірив і визнав, що я просто легкодухий безумець і йолоп, і тому мені не варто надалі обтяжувати світ своєю присутністю. Але я в це не повірив.

Кроки вояків ураз стихли перед Петровою розкішною цюпою, далі зарипів засув і ввійшов каштелян.

— Ну, пане де Кюкан, пора, — мовив він.

— Чи бажаєш ти, сину мій, аби я тебе супроводив? — запитав патер Жозеф. І коли дуже блідий Петр лише мовчки покрутив голиною, чернець на мить поклав руку на його плече і, проминувши шерегу вояків, що стояла в коридорі перед цюпою, поспішив геть.

Голосно тупаючи босими ногами по гладкій кам’яній підлозі, він збіг на нижній поверх, де була канцелярія королівського префекта. Коли чернець увійшов, префект, що сидів за своїм столом, посмоктуючи люльку, схопився і став струнко.

— Велебний отце, я до ваших послуг, — сказав він.

— Зараз же підготуйте і спорядіть кінного гінця до Стамбула, — наказав отець Жозеф. — Він має відвезти листа, якого я зараз продиктую.

Префект вийшов, і коли писар приготував папір, чорнило й перо, отець Жозеф, неспокійно ходячи по кімнаті, почав диктувати: —«Його Вельможності панові д’Анкетілеві, послові королівства Франція, Стамбул. Повідомляю Вашу Вельможність, що в Бастілії сьогодні страчено члена державної ради Його Величності султана Турецької імперії, що мав титул Знання Його Величності, який подорожував по Франції інкогніто з таємною місією, безумовно відомою Його Величності султанові і схваленою ним. Вашій Вельможності необхідно якомога швидше поширити звістку про цю гідну жалю подію, з тим щоб викликати в турецьких урядових колах якнайбільшу занепокоєність. Слід підкреслити ту обставину, що страта згаданого сановника сталась без відома судових інстанцій і без вироку, і що розгляд цієї справи обмежився допитом у катівні, при якому ув’язненому не доведено жодної провини».

В цю мить знадвору долинув залп. Отець Жозеф узяв з рук писаря перо й підписався.

Отримавши звістку, що його бажання виконано і згаданий Петр Кукань із Кукані розстріляний, юний кардинал Джованні Гамбаріні сів у свою карету, оздоблену гербом Гамбаріні — срібною ногою в наголіннику між двома зірками на червоному тлі, з гербовим девізом Гамбаріні «Ad summam nobilitatem intenti»[39] — і наказав їхати до Бастілії, бо хотів на власні очі пересвідчитися, що Петр справді вже не живе.

Минула восьма година вечора, небо було чорне й беззоряне, але ніч, що настала, не принесла місту звичного спокою й миру, скоріше навпаки, бо на набережних і вулицях поблизу Лувра було людніше, ніж у білий день, а вологий південний вітер доносив із протилежного берега Сени до вух занепокоєного юного кардинала багатоголосий і невиразний гамір, витворений роздратованим людським мурашником.

Юний кардинал уже досить давно усвідомив, що опозиція французького суспільства проти влади королеви–регентки та її довірених осіб, отже, і проти нього, зростає, тому задля постраху наказав поставити шибениці в різних місцях по всьому Парижу, переважно на перехрестях і головних площах. І зараз його дуже налякало, що на одній із цих шибениць на розі старого Бурбонського палацу, яку освітлював ліхтар на залізному гаку, він побачив самого себе, себто солом’яне опудало, що зображало його, юного кардинала, про що свідчили червоні лахи, які нагадували вбрання священика, й червона шапочка на голові. І ця страхітлива картина, яку юний кардинал споглядав, не вірячи своїм очам, бо досі не міг збагнути і примиритися з думкою, що така безсоромність узагалі можлива, несподівано зникла, так ніби юний кардинал ні з того, ні з сього осліп: хтось жбурнув у шибу карети жменю грязюки, отож вона відразу стала брудною. А люд, серед якого продиралася карета з ненависним знаком ноги в наголіннику, свистав, насмішкувато рохкав, мукав, провішуючи славу королеві й загибель Кончіні та Гамбаріні.

«Це все винен він, — тремтячи від страху, думав юний кардинал Гамбаріні. — Його дешевий жест у катівні, який спровокував короля до промови. Але все це мине, все владнається. Парижани дикіші, ніж ми, італійці, легко шаленіють і збурюються, але вистачить кількох прилюдних страт, і всі заспокояться; я живий, а він мертвий, і це найголовніше».

Тим часом «ляп», — по другій, протилежній шибі карети розтеклася грязюка, і юний кардинал опинився у цілковитій темряві, яка так гнітюче подіяла на його душевний стан, що він не зміг відігнати від себе настирливої думки: «Сьогодні в мене кидають грязюкою, а завтра, хто знає, може, кидатимуть камінням». Тому він полегшено зітхнув, коли під колесами карети лунко заторохтіли нещільно підігнані балки звідного мосту Бастілії і грюкнули, опускаючись, залізні грати. Потім пролунало «Шикуйсь!», і коли юний кардинал вийшов з карети, що зупинилась посеред головного подвір’я, він опинився віч–на–віч із дев’ятьма мушкетерами–кадетами, які, стоячи в бездоганній шерензі, віддавали йому зброєю честь. їхній командир, капітан де Тревіль, підійшов до нього двома широкими pas du soldat і, скинувши капелюха, низько вклонився:

— Ваша Еміненція, я до ваших послуг. Прошу наказувати, — вимовив він голосом, сповненим завзяття й енергії.

— Дякую, скомандуйте своїм людям «вільно», — мовив юний кардинал. — Я хотів би помолитися за спасіння душі молодого чоловіка, котрого, як я довідався, саме розстріляли. Де я можу побачити його тіло?

— У трупарні, ваша Еміненція, — відповів капітан де Тревіль. — Завтра його по–християнському поховають, адже його не стратили як злочинця, а застрелили, як звучить формулювання, при спробі втечі. Дозволю собі провести вашу Еміненцію.

І він підхопив ліхтар, поданий йому одним із кадетів.

— Його застрелили з мушкетів? — запитав юний кардинал, ідучи з капітаном із головного подвір’я до так званого le passage des Morts, проходу Мертвих, вузенької вулички між східною вежею і муром.

— Зовсім ні, ваша Еміненція, з пістолів, — відповів капітан де Тревіль, і юний кардинал, дещо здивувавши його, у відповідь прошепотів:

— А, з пістолів, це мене тішить, дуже тішить.

Він справді втішився, бо мав уражливий шлунок і боявся, що побачить Петрове тіло страшенно знівечене й пошматоване на клапті. Так би, звичайно, й було, якби в нього стріляли з мушкетів.

— А тепер я залишу вашу Еміненцію, — сказав капітан де Тревіль, зупинившись із юним кардиналом біля низьких, оббитих залізними цвяхами воріт, над якими виднів грубо вирізьблений напис:

Подаючи ліхтар, капітан зауважив, що рука юного кардинала мокра, мовби він щойно витягнув її з води. Справді, кардинал облився потом з ніг до голови, і при цьому він відчував такий пронизливий холод, що, зціпивши зуби, ледь стримував їхнє цокотіння.

Капітан де Тревіль, відімкнувши великим ключем замок, відчинив стулку воріт, і трупарня війнула їм в обличчя холодним, пліснявим підвальним смородом.

— Я почекаю надворі, доки ваша Еміненція закінчить свої молитви, — сказав капітан де Тревіль.

— Дякую, — прошепотів юний кардинал крізь усе ще зціплені зуби; він знав, коли їх розімкнути, вони відразу зацокотять.

Далі, взявши ліхтар, він невпевнено ввійшов у ворота, а капітан де Тревіль причинив їх за ним.

У трупарні, низькій склепінчастій кімнаті, не було нічого, крім двох рядів лежаків, витесаних з каменю; всі вони були порожні, лише на одному лежав Петр Кукань із Кукані.

— От бачиш, от бачиш, — шепотів юний кардинал, дивлячись у гарне, спокійне Петрове обличчя. Він залюбки сказав би щось глибше й мудріше над тілом свого переможеного давнього приятеля, якого колись любив, яким не переставав захоплюватися і якого ніколи не переставав шанувати, навіть тоді, коли найбільше боявся — він залюбки показав би кількома важливими словами трагізм їхнього розлучення, був би радий просто й по–людському вибачитися за зради, вчинені ним щодо Петра, ввівши їх у розряд вищих і непідвладних людській волі фатальностей, але йому не спадало на думку нічого іншого, крім цього: «От бачиш, от бачиш», так наче він сам не бачив, що Петрові очі заплющені, а потім додав:

— Але нічого не вдієш, від долі не втечеш.

З цими словами він витяг з рукава сутани кинджала, і коли замірився ним — згідно зі своїми словами про долю, — пробити Петрове серце, з жахом помітив, що Петрові очі зовсім не заплющені, а навпаки, широко розплющені й уважно дивляться на нього. І перш ніж юний кардинал устиг заверещати, Петр підніс праву руку і з усією силою стиснув йому горло. Невідомо, що вбило юного кардинала — чи цей страшний потиск, що зламав йому в’язи, чи просто жах.

Від цієї події, коли мушкетери пана капітана де Тревіля вистрілили вбік від Петра Куканя із Кукані, замість того щоб влучити в нього зі своїх пістолів, розпочинається їхня відома, змальована художньою літературою, хоча й не зовсім зрозуміла відданість королю Людовікові XIII, який уже наступного дня взяв владу в свої слабкі руки.