Перстень Борджія

Частина шоста ВЕЛИКИЙ БОГ ПАНТАРАЙ

Петр слушно розрахував, припускаючи, що його довгу відсутність у Стамбулі, якщо вона не триватиме більше трьох місяців, чи, в крайньому разі, три з половиною місяці, не конче мусять завважити, а якщо все–таки й зауважать, не слід боятися, що з цього виникнуть ускладнення й неприємності; бо якщо у Франції — як нам видається — декому було відомо, що відважний Петр Кукань розпочав авантюрну подорож до Парижа для романтичної помсти, то в Стамбулі ніхто, крім султана, не знав, що перший радник його величності, званий Його Знанням, покинув терен Турецької імперії, себто якщо його тепер не було в Стамбулі, він міг повернутись туди будь–коли; так міркував Петр, вирушаючи в дорогу, і так воно справді й було.

Життя в столиці плинуло спокійно і все залишалося по–старому, точніше кажучи, по–новому, і сановники всіх рангів носили одяг, який нещодавно купили у лахмітників, і демонстративно показували свої аскетичні чесноти. Генерали фон Готтенрот і фон Шауер терпляче вчили своїх учнів, офіцерів і молодших офіцерів, втаємничуючи їх у секрети новітніх досягнень тактики, й доступно пояснювали, що таке оточення, контратака, вогнева підготовка і як забезпечувати взаємодію військового флоту з наземним військом, і що таке війна на знищення, і так далі і так далі.

Як і раніше, хоча у все меншій кількості, побожні прочани сунули до Стамбула, щоб запропонувати скарбниці свої заощадження й коштовності; кораблі, навантажені новопридбаною зброєю й боєприпасами, борознили води Мармурового моря, прямуючи до Босфору, тобто до стамбульського військового порту; чорноока Лейла, що погарнішала від кохання і щастя, сиділа в яскраво розмальованій кімнатці у домі свого вченого батька, історика Гамді, радісно очікуючи повернення свого сокола, який, на її думку, був десь неподалік, може, в Дринополі; а Мустафа, недоумкуватий султанів брат, новоспечений християнин, як завжди, сидів зі своїми чотками в кутку головної зали нарад, за плечима свого брата й чільних сановників.

Це було й таке діялося, коли Петр познайомився з отцем Жозефом, це було й таке діялося, коли мушкетери пана де Тревіля ескортували його до Парижа, це було й таке діялося, коли він здійснив свій фанфаронський і героїчний вчинок у катівні Бастілії. І можемо твердити: це було й таке діялося, коли він схопив за горло юного кардинала Гамбаріні, прискоривши державний переворот, якого ждала вся Франція. Ми можемо так сказати, бо то правда, але з одним застереженням, що цієї миті цілковиту й бажану незалежність подій, які Петр переживав у Франції, та буденного життя в столиці Турецької імперії, було порушено — принаймні ми це знаємо — чимось новим, дражливим і небезпечним, а саме листом, що його, як згадувалося, отець Жозеф послав з гінцем французькому послові в Стамбулі, вимагаючи від нього поширити новину про Петрову смерть.

Залишається, щоправда, певна надія, що цей швидкий гонець, — якого отець Жозеф наказав спорядити й негайно вислати в дорогу, звався швидким лише тому, що за тих часів — крім хіба поштових голубів — не знали швидшого засобу передачі інформації на велику відстань, — насправді не їздив швидко, а навпаки, мляво і спокійно, одне слово, повільно. Тому можна сподіватися, що Петр, який справді завжди діяв швидко, а ще й, мабуть, окрилений тугою за темноокою й темноволосою Лейлою і вірний обіцянці, даній султанові — також відразу після закінчення своєї місії, вирушивши назад до Стамбула, дорогою випередить гінця і встигне до турецької столиці швидше, ніж той. Таким чином гонець вручить французькому послові листа отця Жозефа, коли Петр уже спокійно сидітиме в султановій Раді, отож Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, підбадьорений і натхнений присутністю свого улюбленця, щиро засміється, почувши хибне повідомлення про його смерть.

Якби ж то так: коли у двох різних контекстах ми вживаємо слівце «відразу», це зовсім не мусить в обох випадках означати те саме. Гонець вирушив у дорогу відразу, так само й Петр відразу вирушив назад до Стамбула; різницю між цими двома «відразу» ми бачимо з першого погляду. В першому випадку йдеться про «відразу» дослівно й безумовно, про «відразу» слухняного вояка, про «відразу» взірцевого виконання наказу — гонець спакував речі, скочив у сідло й гайда, поїхав. У другому випадку, Петровому, йдеться про «відразу» принципове і загальноприйняте. Перше «відразу», гінця, значить те саме, що без зволікань, без найменшої затримки. Друге «відразу», Петрове, означає приблизно те саме, що без довгого й зайвого відкладання. І Петр не зрадив цього другого поміркованого й по–грома–дянському розумного значення слова «відразу», хоча йому вдалося виїхати з Парижа лише зранку третього дня після згаданих хвилюючих подій. Він не міг виїхати швидше, навіть якби хотів, бо в цьому йому перешкодила нова несподівана обставина.

Коли паризький люд довідався про насильницьку смерть кардинала Гамбаріні, він роздер другого улюбленця королеви–регентки, клятого Кончіні на шматки, спаливши його спотворене тіло на Понт–Неф. Поки це діялося, юний король Людовік XIII успішно й на диво вдало здійснив свій coup d’etat[40] і проголосив себе володарем. А коли королеву–матір, тепер уже не регентку, з усілякою шаною і тактовністю відвезли в один із тих замків на Луарі, до яких у наш час туристи влаштовують справжні паломництва, молодий володар висловив бажання потиснути руку П’єра де Кюкана і особисто виказати йому свою вдячність.

Проти цього не було й не могло бути жодних заперечень. Але увага.

До подій, які тут розгортаються і за якими ми стежимо, долучився тим часом, своєю появою майже не порушивши їхньої залізної логіки, ще один тривожний і фатальний чинник. А саме: коли отець Жозеф, який після розстрілу Петра Куканя із Кукані (навіть не припускаючи, що його було інсценовано) молився до глибокої ночі, а тоді ще довго співав, перш ніж задрімати, прокинувся вранці й довідався, що Петр Кукань живий і здоровий, а юний кардинал Гамбаріні відкинув ноги, він, вражений і зляканий, відразу ж, тобто без зволікань і найменшої затримки, послав із Парижа ще одного швидкого гінця, доручивши йому наздогнати й зупинити першого з хибною новиною про смерть Петра із Кукані. У разі невдачі гонець мав віддати французькому послові в Стамбулі другого листа, в якому отець Жозеф ввічливо спростовував зміст свого першого листа.

Ми не знайдемо жодного слова в офіційних записках історіографів про аудієнцію Петра Куканя із Кукані у юного короля Людовіка XIII, але оскільки один із придворних, які підслуховували за дверима, ретельно занотував усе до записника, ми можемо вірно й дослівно відтворити тут перебіг цієї розмови. Вона відбулася о п’ятій годині пополудні, відразу після візиту представників французького парламенту, які прийшли привітати короля з перемогою. Аудієнція проходила в так званій королівській дзеркальній спальні, невеликому приміщенні біля великої зали. Король і молодий герой, Петр із Кукані, були тут самі; звідси й неформальність, і, скажімо щиро, дитяча наївність королівських слів.

Подолавши певну ніяковість, яку можна зрозуміти й вибачити браком досвіду участі у аудієнціях, юний володар, боязко й шанобливо дивлячись на обпалену руку героя, перев’язану бастілійським коновалом, запитав:

— Пане де Кюкан, чи вам дуже боліло, коли ви вхопили той жар?

На що Петр, пристосовуючись до тону короля, відповів:

— Дуже–предуже, cip, але не настільки, щоб не можна було витримати.

— Цього витримати не можна, — відповів король. — Я вдома пробував.

— Справді, ваша величність? А як ви пробували?

— Потримав долоню над полум’ям свічки, — відповів король. — Але відсмикнув її, так що навіть пухиря немає. А у вас були пухирі, пане де Кюкан?

Петр потвердив.

Король якусь мить вагався, тоді, почервонівши, випалив:

— Пане де Кюкан, я від вас у захопленні.

— Їй–бо, не знаю, чим я заслужив на таку честь, ваша величність, — відказав Петр.

— У великому захопленні, — вів далі молоденький король. — Пане де Кюкан, тепер я потребуватиму помічників і порадників. Звичайно, кращих порадників, ніж були в моєї матері.

— Звичайно, ваша величність.

— Я хотів би, — провадив далі король, — щоб моїм першим радником були ви, пане де Кюкан.

— Я надзвичайно ціную, — сказав Петр, — честь і довір’я, виявлені мені вашою величністю, тому з іще більшим смутком повинен пояснити, що не можу вдовольнити бажання вашої величності, бо, як напевно відомо вашій величності, я є першим радником турецького султана.

— Не повертайтесь до турецького султана, а залиштесь у мене, — запропонував король.

— У мене в Стамбулі дружина, cip.

— То привезіть її до Парижа. Вона туркеня?

— Так, туркеня.

— Вона вродлива?

— Дуже вродлива.

— А як її звати?

— Її ім’я Лейла, що означає вельми довга й темна ніч.

— Une nuit très longue et sombre, — замріяно повторив юний король. — Чарівне ім’я. Вродлива туркеня з чарівним екзотичним ім’ям при французькому дворі, це буде сенсація. Ваша дружина матиме тут нечуваний успіх.

— Я не можу її привезти, не можу, — мовив Петр. — Я дав слово його величності султанові, що ніколи не покину його.

— Тоді залиштесь зі мною хоча б доти, доки все владнається, — запропонував король.

— Не можу, cip, не можу, — повторив Петр. — Я пообіцяв його величності султанові, що як тільки здійсню свій замір й покараю Гамбаріні, відразу повернусь назад.

І тут юний король Людовік XIII знову сказав величну, гідну його величності фразу.

— Ох, біда, — мовив він. — Я не можу здобути вас, бо ви чесні. А якби не були чесні і я міг би вас здобути, це були б не ви. Яке ж це безсилля, бути королем!

Сталося так, що першим порадником юного короля Лю–довіка XIII став один маловідомий і малообдарований сільський дворянин, який усе ж таки імпонував королеві своєю вправністю на соколиних ловах. Цей дворянин був порадником чотири роки, доки усіма справами не почали керувати, як загальновідомо, кардинал (на час нашої розповіді тільки єпископ) де Рішельє і його права рука отець Жозеф, званий Сірою Еміненцією.

Як уже згадувалося, Петр від’їхав з Парижа наступного ранку, а водночас рушив у дальшу дорогу й перший гонець отця Жозефа, який заночував у містечку Жуаньї на Йонні в заїзді «У Давидової пращі», так само вирушив у путь і другий гонець, який знайшов ночівлю в заїзді «У ікони Святої Катерини» в місті Сансі, також на Йонні. Подивившись на карту, ми помітимо, що перевага обох гінців над Петром, який тільки–но минав паризьку браму Святого Антонія біля Бастілії, була досить значною, проте з огляду на відстань до Марселя, яку йому треба ще подолати, не такою великою, щоб Петр не міг заіграшки випередити їх. Погода стояла гарна, Петр знову мав на собі черес, напханий золотими, і не бачив та не знав, чому б мав поспішати. Його туга за темноокою й темноволосою Лейлою була, зрозуміло, дуже й дуже великою, але ж не настільки, щоб її не можна було витримати, отож він їхав радісно й повільно, втішаючи своє серце гарним весняним краєвидом. Петр згадав, як колись їхав по Італії з добрим капітаном д’Обере і як тоді з’їв в одному з заїздів багато paupiettes[41], начинених печерицями, запиваючи їх добрим червоним вином. Всюди був мир і спокій, люди лише помалу, з великим запізненням довідувалися, що в Парижі знову дійшло до якогось перевороту, і спокійно працювали.

Та й у Стамбулі в цей час не діялося нічого гідного уваги. Генерали фон Готтенрот і фон Шауер влаштували на рівнині за міською брамою великі маневри усіх підрозділів сухопутного війська, зовнішня пишність яких милосердно приховувала різні дрібні й великі недоліки. Ці недоліки спричинялися тим, що незвичні методи обох німецьких стратегів досі не ввійшли в кров усіх командирів турецького війська, не кажучи вже про простих вояків; кількох винуватців, точніше кажучи, чотирьох офіцерів, тринадцять унтерів і тридцять двох вояків за неуспіх скарали смертю. Зате генерала Ібрагім–агу, себто Франту Ажзавтрадодому, за зразкове керівництво і бездоганний вишкіл підрозділів яничарів нагородили орденом Залізного півмісяця.

Коли четвертого дня після свого від’їзду з Парижа обидва гінці один за одним проїжджали узгір’ям Монс дю Ліоне, склалося таке становище, що трагедія, яку вони in potentia несли в торбах, могла обернутися на комедію. Спочатку кінь першого гінця, що ніс новину про Петрову смерть, загубив підкову, отож гонець мусив спішитись, довести коня за вуздечку до найближчого села і шукати коваля. Майстер відсипався після вчорашньої пиятики, отож розбудити коваля вдалося лише через добру годину за допомогою його дружини (гонець пригрозив, що всемогутній отець Жозеф, якщо вона не примусить чоловіка працювати, вважатиме відмову за саботаж). Залякана жінка вилила на обличчя пияка не один цебер води, що, врешті, поставило коваля на ноги. Минула ще година, доки коваль отямився настільки, що міг, хоча з прокльонами й буркотінням, узятися до роботи. Тим часом село проминув другий гонець, той, у торбі якого був лист зі спростуванням повідомлення про Петрову смерть. Він навіть не сподівався, що колега, якого він мав наздогнати й зупинити, так близько, отож їхав неспішним клусом далі. За цього нового становища цілком просто могло статися, що спростування Петрової смерті дійде до Стамбула скоріше за лист із повідомленням про неї. Але цього, на жаль, не трапилося, бо другий, а поки що тимчасово перший гонець, доїхавши до Ліона, зустрівся у корчмі «У хорунжого», де зупинився ночувати, зі своїм давнім приятелем, з яким свого часу служив у полку герцога де Лаведана. Приятелі згадували минулі часи так довго, що вранці гонець прокинувся зі страшенним головним болем і каламутними очима, тоді як перший гонець, що також заночував у Ліоні, але в заїзді «У барабанщика», виїхав на дві години раніше.

Отак зрештою сталося те найгірше, що могло статися: перший гонець із новиною про Петрову смерть в останню мить наздогнав у Марселі навантажений мушкетами корабель, який уже знімався з якоря, щоб вирушити в Стамбул; другий гонець, котрий приїхав у Марсель не набагато пізніше, мусив чекати два дні на корабель, що віз до Стамбула вантаж легких гаубиць. Останнім відплив із Марселя, найнявши для цього приватний вітрильник з капітаном і командою, Петр Кукань із Кукані, якого затримали не лише paupiettes, а й те, що він вирішив пошити в найкращого марсельського кравця повний комплект турецького одягу; адже три місяці тому він покинув Стамбул, переодягнувшись матросом, а повернутися туди хотів при повному параді.

За неповний місяць одного вечора в Стамбулі вельмишановний канцлер скарбниці паша Абедін, офіційний титул якого був дефтердар ефенді, той самий, про якого поширювали безглузду злу чутку, нібито він зсунувся з глузду через вимушені фінансові пожертвування на користь скарбниці і з’явився голим на базар — насправді він там з’явився в халаті без коміра, якого сам собі відірвав у раптовому нападі люті й жалю — отож паша Абедін відразу після заходу сонця (це було його давньою звичкою) відвідав французького посла пана д’Анкетіля, увійшовши до його дому тильними дверима. Паша Абедін і пан д’Анкетіль були давніми приятелями, а оскільки мусульмани не могли привселюдно зустрічатися з християнами, обоє старших панів потай сходилися один–два рази на тиждень, щоб пограти в пікет.

Отож вони, як завжди, зручно вмостились у м’яких кріслах біля круглого столика при коминку, де жевріло дубове поліно — радше задля настрою, ніж для тепла, бо погода була волога, — а перед грою випили відомого буржейльського вина, яке послові доставляли з батьківщини. Паша Абедін, європеєць у душі, полюбляв ці хвилини в середовищі, що не мало нічогісінько орієнтального, у зручному холостяцькому помешканні, умебльованому гарним сучасним гарнітуром у стилі Генріха IV. Паші було приємно чути замість відразливих кроків надто послужливих рабів делікатні pas du valet, себто кроки вишколеного, досвідченого, вправного камердинера в сірій лівреї, особистого слуги, що подавав співрозмовникам вино і тютюн.

Цього разу пан д’Анкетіль був у кепському настрої. Коли паша Абедін поцікавився про причину, посол тільки махнув рукою, мовби відганяючи муху.

— Ет, чортівня, — відказав він. — Усе лихо світу виникає з того, що люди, такі, скажімо, як я, проживши половину свого життя, щодень борючись із суворою дійсністю, мусять танцювати під директиви бюрократів, які навіть не розуміють, чого вони хочуть. Таке мені не до вподоби, я краще кину все це до біса й, повернувшись до свого маєтку в Тюрені, почну вирощувати каротель[42] і капусту. Слово честі, я дивуюсь, що не зробив цього досі і все ще стирчу в цьому клопівнику, де через хмари шулік людина цілий рік не бачить сонця. В Тюрені шулік немає, там небо чисте й блакитне, мов криця. Мій маєток лежить не в тій частині Тюрені, яку називають садом Франції, а трохи збоку, на рівнині д’Амбуаз, де лише крейда й мох, і тільки де–не–де смуги родючого грунту, але все одно там гарно, як мало де на світі. Видно все навколо далеко–далеко. І ніде жодного мінарета. Ех, як мене дратують ці їхні мінарети!

— Ви звідти родом? — запитав паша Абедін.

— Так, я народився в Тюрені, — відповів пан д’Анкетіль. — І хочу туди повернутися.

— А я не хотів би повернутися туди, де народився, — зауважив паша Абедін. — Бо народився я в такому собі малесенькому сільці неподалік від Лодзі, серед мочарів, і коли пригадую щось із свого дитинства, то ці спогади нічого не варті, приміром, як ходив по вузенькій стежинці з батьком у Лодзь на базар, а через ту стежинку стрибали зелені жаби з брунатними плямами на спині; отож скажіть–но мені, вельможність, навіщо людині згадувати зелених жаб з брунатними плямами на спині? Тому я й радий, що влаштувався тут і що мені більш–менш живеться добре — себто жилося б, якби не було того нещасного Абдулли, Знання Його Величності, котрий залюбки нас усіх доведе до злиднів, аби лише здобути кошти на закупівлю гармат і рушниць.

— Як це, — здивувався пан д’Анкетіль. — Я вважав, що ви з радістю йдете на ці фінансові пожертвування і що Абдуллу у ваших колах дуже поважають і навіть люблять.

Паша Абедін беззвучно засміявся.

— Поважають і навіть люблять! — вигукнув він. — Щоправда, султан його любить, бо втішається тією балаканиною, а Ібрагім, генерал яничарів, є його приятелем з дитинства, до того ж цьому бовдурові все одно, спати на голій землі чи на пухових перинах; але інше панство? Абдулла посягнув на їхні маєтки, а вони мають його за це любити? Чи ж бачив хтось у житті подібне?

— Я радий це чути, радий, що його не люблять, — сказав пан д’Анкетіль. — Саме він є предметом тієї бюрократичної чортівні, яка так розлютила мене і на яку я скаржився вам: я щойно отримав письмове розпорядження з Франції поширити новину, що Абдуллу, котрий бозна–як дістався до Парижа, схопили і стратили.

— Не може бути, — підскрчив паша Абедін.

— Чому? — запитав пан д’Анкетіль.

— Неможливо, — відповів паша Абедін. — Чому це ваша вельможність має поширювати новину про те, чого не сталося, бо не могло статися?

— Чому не могло статися? — роздратовано озвався пан д’Анкетіль.

— Тому що це було б надто чудово, — сказав паша Абедін.

— Чудово чи ні, але це сталося, — мовив пан д’Анкетіль. — Ось написано чорним по білому. Вони хочуть, щоб ця новина розлютила турецькі урядові кола якнайбільше — щоб я наголосив, що Абдуллу катували і стратили без суду, бо не довели жодної провини. Одне слово, я маю чинити так, щоб султан так само без суду наказав посадити мене на палю, і все це задля ідіотської ідеї якогось вошивого капуцина, який ніколи не бачив живого турка.

Пан д’Анкетіль знову розлютився.

— Повторю ваші слова, ваша вельможність: бозна–як дістався до Парижа, — сказав паша Абедін. — Але як він міг бозна–як дістатися до Парижа? Хіба людина може бозна–як дістатися до Парижа?

— Не знаю, — відповів пан д’Анкетіль. — Але він мусив туди дістатися, якщо про це пише отець Жозеф.

— А може, просто переплутали ім’я? — поцікавився паша Абедін.

— Навряд, бо наш шевальє де ля Прері, який добре знає Абдуллу, саме в Парижі й напевно впізнав його. A propos: коли ви бачили це ваше Знання Його Величності востаннє?

— Так, так, я лише тепер усвідомив, що Знання Його Величності уже давно не з’являлося при дворі, — потвердив паша Абедін. — Ми гадали, Абдулла знову десь щось реформує. Він би постійно щось реформував. Реформи — це його справа.

— А він, як видно, замість того поїхав у Париж, де на нього чекав кінець, — завершив пан д’Анкетіль.

— Чи можу я прочитати письмову звістку про цю подію? — запитав паша Абедін.

Пан д’Анкетіль мовчки подав йому листа отця Жозефа, і паша Абедін, надівши свої сильні окуляри, почав вивчати цей документ, голосно цмокаючи й похитуючи головою.

— Що ви на це скажете? — озвався пан д’Анкетіль, коли паша Абедін дочитав і, опустивши руки з листом униз, задивився кудись у далечінь.

— А що я маю казати? — відповів він питанням на питання.

— Ви все–таки ліпше знаєте турецькі стосунки, — мовив пан д’Анкетіль. — Що ви мені порадите робити?

— Що робити? — перепитав паша Абедін. — Тепер не залишається нічого іншого, як подбати про поширення такої новини. А це ви вже можете вважати виконаним, повідомивши мене, вашого gehorsamster Diener[43]. Отож вам досить написати султанові короткого листа зі співчуттям, якого він має отримати вже завтра вранці. А тепер прошу вибачити, сьогодні мені ще треба зробити кілька візитів.

Так розійшлися, навіть не торкнувшися карт, приятелі.

Наступного ранку було засідання Великої Ради.

Батько прекрасної Лейли й тесть Абдулли історик Гамді, що пішов до сералю, як уже звик останнім часом, у зношеному залатаному халаті, зі старим вицвілим тюрбаном на голові, стривожився відразу, як тільки потрапив до зали засідань, бо зауважив, що, крім нього і сивого візира, всі інші високі сановники, що сиділи у середині зали, як і переважна більшість присутніх чаушів, поприходили вичепурені, у дорогому одязі, прикрашеному коштовностями. «Щось трапилося, а мені знову нічого не сказали», — міркував Гамді, і його серце тріпотіло від ляку, сповнюючи млостю. Справді, паша Абедін минулого вечора, покинувши дім пана д’Анкетіля, встиг зробити багатенько візитів, а відвідані ним пани, у свою чергу, ще більше, отож про смерть Абдулли довідалися усі придворні від найвищих до найнижчих, за винятком тих, що слушно чи неслушно вважалися запроданцями і виплодками Абдулли, таких, наприклад, як Гамді–історик, тесть Абдулли, чи старезний великий візир, який не мав власної думки й любив усе, що любив султан, і ненавидів усе, що заперечував султан. Ці бідолахи, так само як учений історик Гамді, прийшли на засідання у своєму удавано жебрацькому одязі. Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, як завжди, не знав нічого, а найнебезпечнішого для всіх наймита Абдулли, генерала Ібрагім–агу, себто Франту Ажзавтрадо–дому вчора терміново послали в Ізмір буцімто для того, щоб придушити бунт, начебто піднятий там мандрівними дервішами.

Султан добре помітив безсоромну й дорогу елегантність своїх придворних, але через свою заляканість і небажання хвилюватися не сказав нічого. «Видно, — думав він, — що мій любий Абдулла відсутній надто довго. І де він, з біса, застряг. Але почекайте, мерзотники, коли він повернеться, я йому про все розкажу, і він вам задасть перцю».

За своїми плечима султан почув голос свого недоумкуватого брата Мустафи.

— «Погляньте, — сказав Мойсей людові своєму, — убийте грішників поміж собою, буде це ліпше для вас перед Творцем вашим, і він простить вам, бо він милосердний і жалісливий».

Засідання почалося читанням господарських звітів; які прислали управителі віддалених провінцій, і це читання приємно заколисувало сановників.

— А ось лист, — сказав читець, — писаний рукою французького посла в Стамбулі й адресований його величності. Якщо ваша величність дозволить, я передам цього листа тлумачеві.

Султан покрутив головою на знак згоди. Серед гарно одягнених придворних проскочила іскра хвилювання.

Читець подав папір тлумачеві; той, пробігши його очима, зблід і впав навколішки перед султаном.

— Милості! — проскімлив він.

— Якої милості, бовдуре? — розлютився султан. — Що там написано? Перекладай, бо накажу дати тобі двісті ударів по п’ятах.

Тлумач, тремтячи всім тілом, звівся на ноги, підняв листа, який був випав у нього з рук і почав перекладати непевним голосом:

— Французький посол висловлює його величності султанові Турецької імперії і всім членам уряду своє щире співчуття з приводу несподіваної смерті в Парижі першого радника його величності Абдулли–бея, який мав титул Знання Його Величності.

Запала цілковита тиша, яку лише за кілька хвилин порушив сам султан, що нерозбірливо заквилив, далі закричав на весь голос, переборюючи свою заляканість:

— Його вбито! Вони його вбили! Вони відібрали його в мене! Вони не стерпіли, що мене, Пана Двох Святих Міст, він надихав і я був щасливий від його присутності, його усмішки й думок, цікавіших і дотепніших за які я не чув скільки живу! Він, любий мій, покинув мене, бо ненавидів свого Гамбаріні більше, ніж любив мене, і вже не повернувся, як обіцяв, бо його вбили й назавжди замкнули його вуста. О, Аллах, могутнішого за тебе немає нікого, додай свого гніву до мого гніву і свого прокляття до мого прокляття, й допоможи мені помститися за мого Абдуллу помстою, про яку з жахом згадуватимуть іще тисячу років і яка не залишить каменя на камені в країні франків і жодної живої істоти в їхніх кривавих руїнах! Я зупиню течію їхніх рік порубаними тілами їхніх чоловіків, жінок і дітей! Я насиплю гори з їхніх черепів і кінцівок! Я розвалю їхні мечеті! Я заступлю світло сонця димом згарищ, які залишу по собі! Я розтопчу їхні поля копитами наших коней і оберну країну франків на пустелю! Отепер гяури дізнаються, що таке турецька навала!

— Тому буде необхідно, — додав маразматичний великий візир, — перед початком цього походу присвятити якнайпильнішу увагу святові урді, аби воно було щонайпишнішим… щоб ворогів охопив великий жах іще перед початком війни.

Якщо отець Жозеф мав намір своїм листом розлютити султана і змусити його до нерозважних дій, то досі його задуми сповнювалися пречудово. Але після цього усе мало змінитися.

— Бачу, негідники, — вів далі султан, коли великий візир докінчив своє старече бурмотіння, — що ви довідалися про смерть мого Абдулли раніше за мене, тому й вирядилися, мов павичі, й обвішали себе коштовностями, які вже Давно мусили здати: цього я вам не подарую і не забуду. Не думайте, що зі смертю Абдулли зміниться щось у порядку, який він установив, і що ви знову будете жерти, як свині, бавитися з хлопчиками і красти в Аллаха час! Тепер я запроваджу таку дисципліну, що ви згадуватимете часи Абдулли як утрачений рай! Треба переглянути ваші прибутки і платні, знизити їх на одну десяту й повиганяти вас із палаців у казарми! А тепер складіть–но сюди свої коштовності.

І султан показав пальцем, куди придворні мали скласти свої дорогоцінності, але рука несподівано впала, і він похилився на свій диван, а над тілом з’явився його недоумкуватий брат Мустафа з великими, палаючими очима упиря на дрібненькому обличчі.

— Оце Аллахова відповідь на твої прокляття й блюзнірство, бо Він всемогутній, Він найсправедливіший, — скрикнув принц, ховаючи від поглядів придворних кинджал, якого він ззаду, прикульгавши до султана на своїх павучих ніжках, устромив йому в плечі. Придворні справді не бачили цього, чи, точніше кажучи, не помітили.

— Абдулла, — вів далі принц, — був християнин, так, я не помиляюсь, він був християнин, а проте купував зброю й готував війну проти християнського світу, себто він був зрадником і відступником, плямою на обличчі роду людського.

— Бак! — уперше того дня вигукнули чауші, яких досі стрімкий розвиток подій надто спантеличив, щоб вони могли здобутись не це єдине слово, яке їм дозволялось вимовити.

— А за чиї гроші готував Абдулла війну проти християнського бога Пантарая? — волав фальцетом недоумкуватий принц. — За ваші гроші!

— Бак! — закричали чауші.

— Він забирав ваші родинні коштовності і тяжко зароблені дукати, купуючи на них гармати, якими збирався вбивати побожних послідовників могутнього Пантарая, а мій брат, пришелепуватий легкодух, сприяв йому в цьому і навіть після його смерті збирався продовжувати його злочини.

— Бак! — знову загорлали чауші.

— Але нині Аллах, — провадив принц, — поклав край усім цим підлотам і збоченням, спаливши гарячим подихом свого гніву як Абдуллу, так і мого злочинного брата, і підніс до найвищої гідності мене, принца Мустафу; і я обіцяю й гарантую вам мир зі світом християнського бога Пантарая, а не криваву війну, за яку ви б мусили заплатити не лише земними багатствами, але й життям своїх синів. Але доки настане той мир і доки повернеться спокій на цю землю і в це місто, треба повбивати всіх зрадників, які підтримували інтриги Абдулли і які й тепер, коли він уже не живе, нахабно показали, на чиєму боці їхні симпатії. Вони прийшли на Раду, як він того забажав, одягнені в брудні лахи.

Почувши ці слова, вчений історик Гамді, квилячи зі страху, кинувся навтьоки, а разом з ним підхопився на свої жилаві, криві ніжки великий візир, побігли й ті чауші, що через свою необізнаність були в нужденному вбранні. Але далеко вони не втекли, бо головним входом до зали засідань вдерся гурт яничарів, озброєних, як за давніх добрих часів, традиційними палицями, з мужнім капітаном на чолі, який свого часу (ми це добре запам’ятали) отримав від Петра Куканя із Кукані такого удару по носі, що захлинувся власною кров’ю. Втікачів, які й не стямилися, почали гамселити палицями, тоді зігнали до тісного гурту й витягли на Подвір’я Блаженного Споглядання, де всіх, а в першу чергу Гамді–історика, настромили на палі, де вони вмирали поволі, проклинаючи Аллаха, людей і цілий світ.

А страхіття, що розпочалося в сералі, захопило, мов ядучий дим, все місто. Капітан яничарів, нашвидку підвищений на генерала, зайняв палац, у якому з давніх часів була резиденція його попередників і який генерал Ібрагім–ага, себто Франта Ажзавтрадодому, віддав державі, щоб Петр міг влаштувати в ньому військову академію. Новий генерал власноручно порубав інструкторів сучасної стратегії, генералів фон Готтенрота й фон Шауера, і наказав вирізати їхніх учнів, що жили в палаці, турецьких офіцерів і молодших офіцерів, бо вони безумовно були заражені злочинними, ворожими Магометовій вірі науками обох німецьких чужинців. Сам генерал, як випадало й належало, оселився в палаці, де ще пахло свіжою кров’ю, оточивши себе рабинями й рабами, яких наказав приволокти з грецьких, єврейських та інших невірних кварталів міста.

Скромний будиночок над Босфором, у якому жив Франта Ажзавтрадодому, пограбували й спалили, а чоту яничарів, що залишились вірними йому, вирізали. Пограбували і спалили будиночок ученого історика Гамді, обернувши на попіл його книги й рукописи, що містили славні висловлювання і дії вбитого султана. Це сталося відразу ж після того, як його прекрасна дочка Лейла, темноока й темноволоса, наклала на себе руки, прохромивши собі серце вишуканим малайським кинджалом за мить до того, як вояки, озвірілі і хтиві, виламали двері її кімнатки, сповненої веселих барв.

Вирізали й побожних прочан, які, нічого не знаючи про ті лиховісні зміни, прийшли тим часом у Стамбул, щоб віддати в скарбницю свої гроші й коштовності.

Замордували й скинули в каналізацію Бегідже–ікбалу, третю султанову дружину, винну в народженні сина; а сам син спокутував гріх свого існування, загинувши під ногами вояків. "Оргія нищення, плюндрування і вбивств розтяглася до самого ранку, коли води Босфора й Золотого Рогу почервоніли від крові, а небо стало блакитним і чистим, бо шуліки, налякані полум’ям пожеж (востаннє таке було під час бурхливого святкування присвоєння Петрові титулу Знання Його Величності), розлетілися.

Ібрагім–ага, recte[44] Франта Ажзавтрадодому, додамо тут для повноти всієї картини, діставшись до Ізміру й побачивши, що туди його вислали даремно, бо ніякого бунту, тим більше бунту мандрівних дервішів, там немає, вчасно зорієнтувався, куди тягне вітер, і зник у невідомому напрямку.

Через день, коли в Стамбулі знову запанували лад і спокій, представники тимчасового уряду принца Мустафи здійснили візит, про який було домовлено заздалегідь, до посла французького короля пана д’Анкетіля. Вже за годину до початку візиту на круглій площі перед палацом посольства зібралися зі своїми оркестрами добірні чоти яничарів, спагіїв і бостанджіїв, озброєні задля такої нагоди старанно відполірованими палицями. Оркестри, змінюючись, вигравали жваві й веселі мелодії, військові сурмачі й барабанщики допомагали їм у цьому в міру своїх обмежених музичних здібностей, отож ґвалт, зчинений ними, був такий неймовірний, що навіть деренчали вікна палацу. Спагії на своїх конях трималися позаду, декоративно оздоблюючи протилежний бік площі. Ряди яничарів і бостанджіїв дотримувались дистанції, утворивши між собою вузьку вуличку, навсю довжину якої розгорнули червоний візерунчастий ана–толійський килим.

На цей килим у призначений час ступив під гуркіт бубонів новий генерал яничарів і наступник Франти Ажзавтрадодому Юсуф–ага, за ним канцлер скарбниці паша Абедін, ліворуч від нього шейх Решад, весь у білому, і врешті маленький, зім’ятий муфтій. Панове пройшли по анатолійському килиму жвавими кроками і вступили під браму палацу, яку перед ними відчинили двоє слуг посла у розкішних лівреях; сам посол, пан д’Анкетіль, чекав на них, стоячи посеред салону для офіційних прийомів.

Слово взяв паша Абедін, оскільки він єдиний з–посеред сановників знав французьку мову. Його промова звучала так:

— Ваша вельможність, як представники тимчасового уряду його світлості принца Мустафи ми маємо честь висловити щиру вдячність за слова співучасті, якими ваша вельможність зустріла звістку про несподівану загибель його величності Ахмеда Першого. Водночас дозвольте висловити урядові її величності французької королеви нашу щиру вдячність за те, що влада її величності королеви–ре–гентки та її виконавчі органи своїм енергійним втручанням знешкодили затятого ворога Турецької імперії, якого знає ваша вельможність під ім’ям П’єр Кюкан де Кюкан, і уможливили відновлення старих і бажаних порядків в цій країні.

Це була, як кожен мусить визнати, чудова промова, але пан д’Анкетіль, що було видно з його обличчя, сприйняв її без особливого естетичного задоволення.

— Дякую, панове, — сказав просто посол. Далі трохи поміркував і додав: — Але щоб було зрозуміло: владі коро–леви–регентки я не можу передати вашу заяву, бо королева–регентка вже зникла в безодні історії, це, звісно, не означає, ніби її настромили на палю; не знаю, що з нею сталося, але певне те, що вона вже не регентка, володарем є її син Людовік XIII. І по–друге: вашого П’єра Кюкана де Кюкан зовсім не знешкодили, він живе і зараз безумовно повертається до Стамбула. Щодо цього…

І старий дипломат, урвавши фразу, витягнув з кишені листа, якого йому вручив другий кур’єр отця Жозефа, різким жестом передав його паші Абедінові, цілком неофіційно обернувся і вийшов з кімнати, хряснувши за собою дверима.

І тільки–но хряснули двері, генерал Юсуф–ага, маленький муфтій і шейх Решад увесь у білому, передчуваючи щось лиховісне, оточили пашу Абедіна, який ледь розтуленими губами читав листа, в якому отець Жозеф вимагав від пана д’Анкетіля ввічливо спростувати повідомлення про смерть Петра Куканя із Кукані, і засипали його розгубленими запитаннями про те, що сказав пан д’Анкетіль і чому він вийшов, що читає паша Абедін і що сталось?

— Що сталося? — перепитав паша Абедін. — А що мало статися? Саме те, що не сталося нічого, і що Абдуллу у Франції не вбили. Схоже на те, що саме тепер він збирається до Стамбула, якщо вже не вирушив у путь. Сподіваюсь, панове, ви розумієте, що це означає. Коли цій людині пощастить висадитись на турецьку землю, нам всім, хто тут стоїть, нашим любим колегам з сералю, включно з коханим принцем Мустафою, можна готуватися до смерті. Бо якщо хтось із нас гадає, що біднота — і взагалі так звані соціально слабші верстви турецького люду нас люблять і з цілковитим розумінням спостерігають, як ми домагаємось повернення своїх палаців і рабів, грошей і коштовностей, і що Абдуллі в Туреччині ніхто не симпатизує, то дозвольте мені сказати прямо: той іще гірший за мешуге[45], він просто дурень.

Такої ж чи приблизно такої думки був і принц Мустафа, який, прийшовши до тями після нападу епілепсії, викликаного другим повідомленням отця Жозефа, відразу ж наказав оголосити готовність усіх наземних і морських сил з єдиним завданням і метою: убити й порубати, одним словом, будь–як відправити на той світ злочинного Абдуллу й не дозволити йому ступити на турецьку землю, а разом з ним убити й порубати, одним словом, будь–як відправити на той світ будь–кого, хто б йому в цьому допомагав. Вояки взяли під охорону всі пристані й усі наземні й водні шляхи, якими він міг би скористатися для повернення в Стамбул. Було наказано: з ним не церемонитись і не ув’язнювати його, бо це диявол, якого не можна схопити надовго, він викрутиться будь–звідки, тому слід просто рубати, стріляти й колоти, хоч би він уже тринадцять разів був мертвий.

Лави війська вирушили до Мармурового моря, зайняли Дарданелли включно з обома узбережжями, всі бойові кораблі, легкі й важкі, вітрильники й галери борознили води протоки, солдати зайняли всі морські шляхи, що вели від островів Родос, Додеканес й Самос через Анатолію до Стамбула, як і стежки, що вели північним узбережжям до столиці. Окрім того, принц Мустафа наказав спорядити сераль гарматами найбільшого калібру, а у вікна і бійниці усіх п’яти палаців виставити гаубиці й мушкети на той випадок, якщо злочинному Абдуллі все–таки пощастить прослизнути, збурити маси й стати напроти резиденції уряду. Велика Рада засідала вдень і вночі, жахаючись, що покаже майбутнє.

На четвертий день після згаданого офіційного візиту представників уряду Турецької імперії до французького посла пана д’Анкетіля до сералю на змиленому коні примчав гонець, принісши жадану новину: злочинець Абдулла повертається до Стамбула як цивільний пасажир на палубі військового судна «Борода Пророка». На палубі його впізнали за допомогою підзорних труб, якими був оснащений гарнізон фортеці Геліболу, себто Галліполі, що охороняв вхід у Дарданелли. Корабель без попередження, як і було наказано, потопили прицільним вогнем важкої артилерії. Не вцілів ніхто.

Коли затихло радісне захоплення, викликане цим сенсаційним повідомленням, і члени Ради, взаємно привітавши себе, збиралися розходитись, до сералю прискакав ще один гонець на змиленому коні і приніс звістку, що злочинець Абдулла повернувся до Стамбула в рибальській барці, переодягнений гарпунером, його помітили, коли посудина минала острів Мармару. Барку без попередження, як і було наказано, потопили добре націленим пострілом п’ятиліб–рової гармати. Також не вцілів ніхто.

За півгодини до сералю примчав гонець на змиленому коні і приніс звістку, що злочинця Абдуллу помітив і затримав патруль між річками Селін і Кетій біля Бергема, коли він у товаристві двох місцевих провідників їхав кам’янистою стежкою на північ від міста, й відразу ж без попередження, як і було наказано, його застрелили з обома провідниками і скинули в прірву.

Дальша звістка: злочинець Абдулла повертався до Стамбула на судні невідомої назви й походження, яке розбилося, наскочивши на мілину біля острова Лемнос. Гарнізон пристані Мудрос упізнав злочинця Абдуллу серед потерпілих, що намагалися врятуватися вплав, і його вбили разом з іншими потерпілими пострілами з мушкетів.

Дальша звістка: злочинець Абдулла, переодягнений капітаном, командував грецькою галерою «Пірей», що прямувала до Стамбула. Члени екіпажу впізнали його, вбили, а труп кинули в море.

Дальша звістка: злочинець Абдулла прямував до Стамбула північним узбережжям Мармурового моря, переодягнений погоничем верблюдів, але його впізнав із засідки загін яничарів поблизу міста Мальгари, затримав і знешкодив.

Таких звісток про ідентифікацію та негайну ліквідацію злочинця Абдулли до сералю загалом надійшло тринадцять, так що Петр Кукань із Кукані, як того й бажав принц Мустафа, вмер тринадцять разів. Невідомо, чи й справді у рамках цих тринадцяти смертей він умер раз і назавжди, але недоумкуватий принц Мустафа, не тямлячись від ляку, втішав себе так:

— Це був би диявол, якби між цими тринадцятьма страченими Абдуллами не виявилося справжнього.

Єдине було певним: у Стамбулі Абдулла більше не з’явився.

Залишилось лише випустити з Чорної вежі папську делегацію графа N, що й виконали негайно, належним чином вибачившись. Через три тижні після цього граф N вручив Його святості листа, яким учорашній принц, а тепер султан Мустафа Перший знову нав’язував дипломатичні стосунки з Римом, супроводжуючи листа коштовними дарунками. Лист, писаний кращим латинським стилістом сералю, звучав так:

«Султан Турецької імперії Мустафа Перший Його святості всього християнства, якого є скромним і смиренним рабом. В ім’я великого християнського бога Пантарая, до якого виявляє симпатію всім серцем і душею своєю султан Мустафа Перший, амінь. Сповіщаю Вашу святість з усією пошаною, покорою й дитячою відданістю, що період заздрості й негідних учинків Туреччини, вина за який лежить на злочинцеві Абдуллі, закінчено, отож райдугу миру, взаємної поваги й любові між світом християнства, до якого прихильно ставиться й нижче підписаний, і світом мусульманства знову перекинуто. Нехай Ваша святість прийме до уваги, що символ миру й любові між християнами й мусульманами, перстень святого послідовника християнського бога Пантарая Чезаре–ефенді з роду Борджіа, який Ваша святість свого часу подарувала моєму негідному попередникові і який мій негідний попередник ганебно відкинув, було піднято і збережено побожним послідовником бога Пантарая графом N, а тепер повернуто мені; він знову прикрашає мою руку. У цьому, як кажуть на батьківщині Вашої святості, допомагай нам бог Пантарай».

Коли папа дочитав цього листа, він, за своїм звичаєм, склав руки на животі й щиро і довго сміявся. А досміявшись, сказав своїм сієнським діалектом:

— Отож з Туреччиною, як видно, все гаразд, і ми можемо взятися за справу.

Мабуть, отак, як ми собі уявляємо, і розпочалась передісторія Тридцятилітньої війни.