Петлюра. Боротьба

Розділ 4

«… А коли вона прокинулася, перед нею стояв гарний парубок. Його чисті блакитні очі випромінювали те світло, яким заливає луки у вранішній час. Волосся аж блищало в сліпучо-білому сяйві. На ньому був фрак – такий, як на балу в принца. Він простягнув їй долоню і по-доброму усміхнувся», – Симон Васильович сидів у кріслі. Мла кімнати огорнула щільним кільцем яскравий гасник, що стояв на комоді. Жовта вогняна пляма висіла над кінчиком корпусу лампи, утримуючись таємними силами. Іноді Петлюра вставав, робив кілька кроків, щоб поправити ковдру, яка сповзла зі сплячої донечки. Тоді Леся[13] миттєво прокидалася, бо її сон був чуйний, піднімала руку й ледь підводилася. І тіні в кімнатці росли й щільно припадали до стіни, ніби крадькома прослизали в глибину приміщення. І тоді здавалося, що кімната наповнюється примарами, які повернулися з глибини віків. Дівчинка хапалася за рукав батька, злякано дивилася на нього, а той нахилявся і цілував її в чоло.

– Я з тобою, моя рідненька. Моя голубонько. Не дам тебе скривдити, не дам, – шепотів їй Симон Васильович.

Він обіймав донечку й відчував прозорість її шкіри, крихкість кісток. Вона здавалася йому неземною істотою, матерія якої виткана з невідомих атомів, тіло зшите з позаземної тканини, а душа, немов у прозорій оболонці, пульсувала червоним кольором. Довгими вечорами він часто проводив час разом із дочкою і розповідав їй щойно вигадані казки; і зараз, тільки-но повернувшись із тюрми, куди його запроторив гетьман, хотів їй сказати якомога більше.

– З тобою. Я з тобою. Назавжди.

– Правда?

– Звісно, диво моє. Хто ж за власним бажанням відмовиться від такого маленького скарбу?

– А якщо тобі дадуть сто пудів золота?

– Ні. Мало.

– А якщо п’ятсот пудів. Усю оцю кімнату заповнять золотом.

– Мало.

– А якщо…

– …Це ж залежно як оцінювати, Лесю, своє життя. Якими багатствами?

– Я не знаю.

– Ото ж бо й воно. А ти і є моє життя. Як же я тебе продам?

– Тоді пообіцяй, що не помреш.

– Бач, як ти загнула…

– Так, татку… Пообіцяй мені, благаю…

– Ні, не помру, Лесику. Не помру.

Потім увійшла Ольга[14], і ці троє стали найближчими у світі, тому що в чотирьох стінах математика життя набагато простіша, ніж про це пишуть у книжках. А що потрібно людині? Їй вистачає лише однієї миті для щастя. Ця мить – коротка, як спалах, закарбується в її свідомості, застигне у пам’яті, немов монумент, до якого людина повертатиметься щоразу.

– Вона знову заснула.

– Так, Оленько. Леся так легко засинає.

– Дитина. Її мало що турбує.

– А що тебе турбує? Чому ти не спиш, Ольго?

– Мені б хотілося описати, але все так складно.

– Ти даремно хвилюєшся.

– Ні, Симоне. Чому ж даремно? Ось ти вийшов із в’язниці, та боюся, що гетьман тобі спокою не дасть.

– А що ж накажеш робити?

– Ну як же… Чому не можна бути як усі?

– Ти ж розумієш, чому.

– Розумієш… Мені все потрібно пропускати через розум. А я ж живу душею, просто своєю душею.

– Я можу зрозуміти глибину твоєї печалі. Думаєш, я сам обирав цей шлях?

– А хто, Симоне? Хто змусив тебе? Хто змусив мене? Хіба не ми – господарі власних бажань?

– Це занадто просто.

– Але чому потрібно обов’язково робити щось складним? Ти ж знаєш, що я на твоєму боці й на боці багатостраждальної України. Готова, як левиця, кинутися на кожного, хто посміє напасти на сім’ю і батьківщину. Але доки? Чи довго нам терпіти?

– Оленько, я б хотів сказати неправду… Перервати твої моральні муки, та язик не повертається.

– Що ж нам робити? Що?

– Робити… Тільки чекати. Хіба очікування – це не жіноча доля? Хіба не той, хто багато стерпить, отримує винагороду?

– Ой… Ой, ти знову змушуєш мене сприймати все розумом. Душа все одно продовжує страждати.

– Тоді нехай тебе зігріє моє кохання…

– Ти ба, як заговорив! Як молодий!

– Я ж тільки з тобою і молодий, Оленько. Ви – все, що утримує мене від поганих вчинків.

– Які там у тебе погані вчинки? Нумо, зізнавайся!

Голос Ольги пом’якшав. Їй одразу стало трохи легше, і втома від багатьох днів розлуки миттю налягла на неї. Чоловік щойно повернувся з тюремної катівні, – надія виявилася не такою вже й примарною. Можливо, гетьман схаменеться і повстання не буде.

– Мені б рік спокою. Всього один рік, Симоне.

– Буде так. Я дуже на це сподіваюся.

– Іноді мені здається, що я, як і маленька донечка, теж довіряю тобі.

– Це так тяжко… Я боюся вас підвести.

– Тільки не покидай. Наше дихання в тобі.

– Як і моє. І моє.

І тоді Симон Васильович обійняв Ольгу, пригорнув її до себе, як нещодавно пригортав Лесю, і гаряче жіноче серце раптом обпекло його своїм жаром. Петлюра почув, як прискорюються удари, немов усередині звучать сотні дзвонів. Тоді він іще міцніше обійняв дружину, притулився всім тілом, як пригортаються ті, хто хоче відчути тепло кожної клітинки плоті. Як можна ще більше відчути єднання? Петлюра обіймав дружину, і його тверде серце теж розчулилося; він відчув, як камінь у грудях плавиться, ніби під впливом лави. Уся плоть Симона Васильовича палала – він раптом з жахом усвідомив, як легко втратити весь цей затишок і єднання. Тоді він прошепотів, що кохає її так, як тільки може кохати людина, що розуміє крихкість життя.

Це був довгий вечір. Коли Леся заснула, вони вийшли з її кімнати, пройшли до вітальні. Симон Васильович відчинив вікно, і холодний листопадовий вітер розтікався по приміщенню, ніби води осіннього Дніпра. Ольга заварила чаю, і вони сіли на канапу, дивились, як протяг гарячково шарпає фіранку, ніби намагається підкорити її своїй волі.

– Вже так пізно, – Ольга нарешті подала голос.

– Так, дуже пізно, – двозначно відповів Симон Васильович.

– Спати не хочеться, – дружина намагалася просто говорити, щоб почути голос чоловіка.

– Так бува, коли сон лякає, – сказав він.

– А що тебе лякає? – Ольга повернулася до нього й поклала руку йому на плече.

– Те, що все буде даремно. Нібито ти біжиш і немає фінішу, немає крапки, коли зрозумієш, що переміг, – Петлюра понишпорив по кишенях, дістав цигарку й закурив.

– Але все не буває даремно, щось та й має користь, – Ольга намагалася добирати слова.

– Так і є. А буває навпаки – усе веде до гіршого, – Симон Васильович видихнув дим.

Він любив такі розмови – нібито занадто довгі, – ті, що стосуються їхнього життя ніби мимовільні, але часом такі проникливі, такі місткі! Ох, яке ж коротке людське існування, як же швидко старіє людина, втрачає вправність жити. І тоді не залишається часу й бажання на подібну балаканину, бо старість вимагає від нас підпорядкування спокою.

– Хіба ми змінилися, Симоне? Хіба ми стали іншими? – Леся дивилася на остиглий чай, іноді обіймала кухлик долонькою, і холодний фарфор відчувався шкірою, наче це і є байдужість вічності.

– І так, і ні. Ми так непомітно змінюємося, що невідомо, якими були спочатку. Ми просто це забули, – Петлюра загасив недопалок, втер його в мідну попільничку.

– Тоді хто ми є? – тепер уже прийшла черга Ольги ставити питання.

– Ті, хто ще може думати. – Симон Васильович сидів, поглядаючи на відчинене вікно. А там, у прямокутнику дерев’яної рами, немов намальоване старезним художником, спочивало місто. Далекі бані Софіївки, високі будівлі готелів, похмурий простір, що розтікся розмазаними фарбами в Десятинній церкві. – Як же тут добре. Як же з вами добре, – сказав Симон Васильович.

Він усміхнувся і простягнув руку дружині, вона теж простягла руку, – їхні пальці стикнулися, неначе два елементи електричної мережі, й невидимі розряди відчувалися на шкірі.

Раптом почулися важкі кроки біля дверей і глухий стукіт.

– Хто це прийшов о такій годині? – Ольга злякалася, стиснула руку чоловіка.

– Дивно, але я знав, що вони прийдуть, – у голосі Симона Васильовича не було трему.

– Хто прийде? Ти про кого? – майже закричала Ольга, та було вже пізно.

Петлюра встав і пішов до дверей їхнього готельного номера. Не вагаючись відчинив, побачив перед собою трьох офіцерів-сердюків. Найвищий з них, моложавий полковник, злегка схилив голову, як буває, коли намагаються висловити деяку повагу й водночас – співчуття. Він хотів було щось сказати, але замість слів тільки повторив кивок, у такий спосіб даючи зрозуміти, що потрібно діяти. Симон Васильович переступив через поріг, вийшов і опинився біля високого солдата. Сердюк кашлянув, знову розкрив рота, проте тієї ж миті, немов поранена вовчиця, з темряви коридору вискочила – виринула – вилетіла Ольга, миттю вчепившись у рукав чоловіка. Це сталося так раптово, що військові чини трохи відсахнулися, а полковник застиг на місці з роззявленим ротом. Але замість крику жінка видала протяжний, майже тваринний стогін, – так болісно вмирають собаки в підворітті під парканом; так намагаються чинити опір долі прокажені, що сидять у глибокому яру.

З несподіванки Симон Васильович теж онімів, лише схопив руку дружини, притримав її, щоб жінка не впала до його ніг. І тоді він подивився в її злякані очі, повні страху, – там, у квітчастій блакиті, кружляв подив, – і доторкнувся до її щоки. Цей жест був сповнений чоловічої ніжності, пройнятий ласкою та відчайдушною подякою. Не кажучи нічого, навіть не розкриваючи рота, Симон Васильович злегка усміхнувся. Просвітлене обличчя чоловіка чудотворно вплинуло на Ольгу, немов перед нею був лик старої ікони. Вона застигла, вирішуючи, що робити далі. Але потім, подивившись знову на обличчя чоловіка, зробила маленький крок назад, ніби визнаючи свою покору перед неминучим.

Ніхто не зміг промовити ані слова. Тиша стукоту сердець і здавленого дихання – ось що було в той момент. Наповнена затамованим стогоном тиша. Минуло кілька секунд – десять, двадцять, сто – тягучих, немов смола. Ольга теж кивнула. Симон Васильович трохи пригнічено й сумно всміхнувся і пішов до сходів. За ним одразу ж попрямували моложавий полковник і двоє сердюків. Їхні широкі спини вмить закрили собою невисокого чоловіка, що йшов попереду, ніби ходу ані вправо, ані вліво не існує.

За півгодини Петлюра вже піднімався сходами на другий поверх, пройшовся коридором і опинився перед рифленими дерев’яними дверима. Закрут мідної ручки був схожий на зламане крило лебедя, яке невідомий майстер вирішив приліпити до дубової площини дверей. Тонкий отвір для ключа – немов діра від кулі, яка й прикувала красиве тіло лебедя навічно до мідної бляшки. Сердюки поспішали, один із них прослизнув у приміщення й одразу вийшов звідти. Він подивився на Симона Васильовича й ширше відчинив двері. Петлюра увійшов і опинився в добре освітленій кімнаті. З двох боків виглядали високі торшери, попереду – міцний коричневий стіл, на якому теж стояли дві лампи. Усі вони світили яскраво-жовтим світлом, ніби чотири сонця. Яєчні відблиски падали на стіни, стікали в’язкою та слизькою масою на підлогу, а там змішувалися з пилом, брудом, тонкою павутиною, якою був обплетений дальній кут, і перетворювалися на бурий шар. За столом сидів лисий чоловік. Його голова була правильної форми, ніби її ліпив скульптор, що добре знає ази своєї справи. Правильні риси обличчя, прямий благородний ніс, вусики, трохи підняті кінчиками вгору. На людині – звичайний цивільний одяг: широка ситцева сорочка з пухкими рукавами, ніби наповненими потоками вітру. Ніжні сухі пальці тримали перо, яким його власник ретельно виводив літери на папері, й лише прибуття гостя зупинило його. Він так і не встиг поставити крапку, застиг із пером, ставши схожим на провінційного невдаху-письменника. І тільки чорна, як циганські очі, військова бурка, що лежала на краю стола, видавала в ньому військовика. Петлюра ступив два кроки, потім іще один і зупинився. Він глянув на чоловіка, що сидів за столом. Той мовчав, напевно, очікуючи, що гість розпочне говорити першим.

Симон Васильович знав ці ігри. Не раз, Господи, так, не раз він бачився з цим чоловіком, навіть інколи сидів біля нього, по-дружньому стискаючи його долоню, а часом – підвищував свій голос і кричав просто в обличчя. Вони знали один одного, добре знали, як можуть знати тільки два вороги. Нарешті чоловік, що сидів, не витримав.

– Що ж ви, Симоне Васильовичу? Сідайте, в ногах правди немає, – заговорив він.

– А де є правда, Павле Петровичу? – сказав Петлюра, але все ж ступив іще один крок і сів у затишне м’яке крісло.

Скоропадський[15] усміхнувся. Він чув цей тонко-дзвінкий звук у своєму імені, вимовлений Петлюрою. «П-а-а-а-вле Петро-о-о-о-о-вичу». Це розтягування відразу розставило все на свої місця – Петлюра так і не здався. Розуміючи це, гетьман засумував, – якесь тягуче, наче дощова рідина, почуття повільно потекло в груди. Від цього стало якось особливо гірко. Однак Скоропадський не подав виду, а все так само легенько, наче боячись образити співрозмовника чи надати розмові зайвої легковажності, усміхався.

– Правда в нас, дорогий Симоне Васильовичу. Вона завжди в нас, але тільки шукаємо ми її всюди й не знаходимо, – відповів Павло Петрович.

– Можливо, тому що сліпі? – Петлюра вирішив трохи підіграти.

Час був пізній. Ніхто не квапився викладати карти на стіл, адже обидва розуміли, що розмова буде довгою. Немов готуючись до цього, вони почали з м’якої перепалки, щоб розім’ятися перед великим боєм.

– Можливо, можливо, – несподівано погодився гетьман.

Він відклав перо, переплів пальці, і їхні витончені фаланги стали схожі на переплетення гілок. Скоропадський зітхнув.

– Я запросив тебе не пограти словами, як ти розумієш, – сказав він.

– Розумію, – тепер прийшла черга погоджуватися Петлюрі.

– Тоді ось що я хотів сказати: припини, – голос гетьмана став суворим.

– Припинити? Що саме? Дихати, бажати, відчувати? – у голосі Петлюри теж з’явилися металеві нотки.

– Ти сам знаєш, Симоне Васильовичу. Гадаєш, що я не в курсі – Винниченко затіває нову виставу. Господи, та ж вистави затівають інші, а потім мене назвуть маріонеткою! Воістину, немає справедливості на землі, – несподівано емоційно вигукнув Скоропадський.

– Якщо ти все знаєш, навіщо я тут? – грубо обірвав його Петлюра.

Гетьман знову глибоко зітхнув. Йому хотілося одночасно перервати й розтягнути цю розмову якомога довше. Немов дві стихії зіткнулися в його грудях, два взаємовиключні бажання.

– У глухому куті я, Симоне Васильовичу. Якщо німці підуть, а все веде саме до цього, то де шукати захисту? – Гетьман навіть трохи підвівся з крісла.

– Чому ти зараз просиш у мене поради? Коли я влітку цього року казав, щоб припинили грабувати селян, загравати з поміщиками й росіянами, – хіба ти мене послухав? Скільки твоїх радників бажають побудувати новий Кремль на берегах Дніпра? – прийшов час і Петлюрі ставити незручні запитання.

– Добре тобі говорити збоку. Я коли усвідомив, який тягар звалився на мене, – жити перехотів, – з розпачем сказав гетьман.

Петлюра хмикнув, заклав ногу на ногу і трохи нервово заворушив п’ятою.

– Ми ж не на сповіді, Павле Петровичу. А я не священик. Геть не той, хто тобі потрібен, – Симон Васильович почав розуміти, до чого хилить Скоропадський.

– Так, так, – знову просторікувато простягнув той.

За вікном розпочинався ранок. Барви ночі поступово м’якшали, бліднули, і тоді й чорнота змінювала колір – спочатку сіріла, місцями перетворювалася на темно-синю імлу. Гетьман встав, зі скрипом відсунув крісло, розвернувся і підійшов до вікна. Місто ще спало. Можливо, хтось буде стверджувати протилежне, але він любив це місто. Йому подобалося блукати його широкими вулицями, залитими сонячним світлом; вглядатися в блакитні звивини річки, милуватися пагорбами, на яких висипалися юрбою міські поселення. Зелені струмки дерев котилися по краях проспектів. Храми із золотистими банями уявлялися йому чимось позаземним, немов спущені з небес за часів апостола Івана. Він хотів померти в цьому місті. Від цього йому стало сумно.

– Я думаю, що глобальна причина всіх наших старань, усіх бажань чимось утвердитися на цій землі, своєю голослівною думкою, кричущими фразами, бажанням, щоб нас помітили – наша самотність. Не самотність у тому, що можна прожити без сім’ї, і не брак любові, а самотність людини як виду. Саме тому люди так прагнуть кричати, щоб їх почули; робити все, щоб на них звернули увагу; затівати вистави, тому що вони гонорові, – раптом промовив Скоропадський.

Він стояв спиною до Петлюри. Той і далі сидів у кріслі, дивився на постать гетьмана, який, здавалося, трохи зігнувся. Йому потрібно було б вистрибнути з вікна, всадити кулю в лоб, розбити свої думки разом із кривавою цівкою, яка бризками розлетиться з його тім’я. Йому потрібно було примусити себе ні про що не думати.

– Тому нас і тягне до Бога, бо Він позбавляє самотності життя. Ми приречені на пошуки, адже намагаємося знайти себе в нестямі. Самотність – ось головний мотив усього людського життя, – відповів Симон Васильович.

Павло Петрович так здивувався словам Петлюри, що різко, як при нападі, розвернувся і подивився на свого співрозмовника.

– Одначе, Симоне Васильовичу, ти дещо тямиш у житті, – простягнув гетьман.

– Якщо й тямлю, то лише дещо, – відповів Петлюра.

Він розумів, що вся ця словесна мішура, весь цей парад фраз, ходьба вишколених пропозицій – всього лиш прелюдія перед найголовнішим. Тим, навіщо його покликали сюди. А гетьман і далі стояв біля вікна.

– Будь моїм прем’єр-міністром, Симоне Васильовичу. Це – офіційна пропозиція, – немов актор, який відчуває, що настав час його діалогу, гетьман чітко продекламував заготовлену фразу.

Петлюра всміхнувся.

– Колишній ув’язнений тепер на службі в гетьмана? Ти так собі це уявляєш? – Симон Васильович здивувався.

– Не на службі в гетьмана, а на службі Україні, – Скоропадський знову заговорив заготовленою фразою.

– Ет, Павле Петровичу, ми говоримо про різні речі, зовсім різні, – з жалем мовив Петлюра.

– А постав себе на моє місце? Як би ти зараз учинив?! – гетьман раптом закричав. Уся його напруга, весь його трепет, усі його страхи немов вилилися в цьому крикові.

– Я ж намагався! Хіба я не хотів зробити так, щоб Україна стала державою? Українська Держава – хіба не так я її назвав? Чи не бажав я створити країну, в якій можна жити? Хіба не я… Хіба… – тут Скоропадський ступив крок і впав у своє крісло.

Знесилений, зневірений, пригнічений, пригноблений. Він майже був розчавлений своєю долею, яку сам і обрав.

– Я не зможу, Павле Петровичу. Не зможу, – прошепотів Петлюра.

– Що не зможеш, Симоне Васильовичу? Що? – гетьман сумно подивився на гостя.

– Служити тобі, адже саме тебе вважаю винуватцем наших бід. І мій висновок тут ні до чого, – сухо промовив Петлюра.

– Овва! Ну, на це я, звичайно, чекав. Що ж мені тепер робити? – Скоропадський підпер голову рукою і подивився на нього, немов сподіваючись почути те, що його здивує.

– Їхати. Негайно. Цієї ж ночі. Назавжди. Здати владу Директорії, – відповів Петлюра.

Гетьман спочатку ледь помітно всміхнувся, потім його рот розкрився ширше і він глухо, немов середньовічний герой у печері з драконом, засміявся. Його сміх лунав дивно, неначе з домішкою чавунних звуків, відтворених при зіткненні поїздів.

– Отакої, друже мій. Звеселив ти мене, – гетьман протер очі, намагаючися прибрати випадкову сльозу.

Пристаріле, похмуре обличчя гетьмана спохмурніло ще дужче, ніж до цієї розмови. Ні, немає шансу зберегти свою владу, якщо тільки не зважитися на вкрай ризиковані заходи.

– То, може, Симоне Васильовичу, мені знову тебе заарештувати? – запитав він і злобно примружився.

– Якщо вистачить совісті, – відповів Петлюра.

– Совість? Що таке совість у наш час? Немічний дід, що лежить на лаві старої хати й помирає на очах у бідної селянської сім’ї? Совість твоя… Нема її в цьому світі! – трохи підвищив голос Скоропадський.

– Є, – чомусь по-юнацькому сказав Петлюра і сам здивувався, чому так відповів.

– Ідеалісти чортові, – прошипів гетьман.

Він хотів було встати, але ноги вже не слухали його. Руки несподівано здригалися в короткому імпульсі, немов він уже не керує в цьому світі нічим, – ні країною, ні своїм тілом.

– Гаразд. Вибирай, Симоне Васильовичу: або ти зараз присягнеш, що не підеш бунтом проти мене, або засаджу тебе в Лук’янівку. І згною тебе там, як нікчемного смердючого хробака, – грізно, ніби пропускаючи через вузьке горлечко, а тому трохи з шиплячим звуком, промовив Скоропадський.

– Ти… як ти… смієш… після всього, що ти накоїв… – Петлюра зиркнув на співрозмовника й зустрівся з ним очима.

Зустрівся з геть порожніми очима!

Гетьман втомлено дивився на нього спідлоба, і тонка плівка вкрила його обличчя, наче віск, – він застиг. Симон Васильович остерігся сказати ще що-небудь, тому лише розтулив рота, і вирва його ротової порожнини стала схожа на чорну безодню, здатну затягнути в непроникну імлу – країну, місто, бідних і багатих, війська, мирних селян, сім’ю, що ховається в готельних номерах, і навіть його самого.