Пейзажний живопис Антона Віленовича Полосіна

Коли єгер Шустов уперше почув від хлопчаків, які збирали в тайзі лимонник, що біля Сизої сопки хтось викопав велику, але неглибоку яму, він не надав цьому особливого значення. Та мало хто може вирити яму в тайзі — чи то ведмідь, що жирує корінням перед зимовою сплячкою, чи — ще ймовірніше — дикі свині. Коли ж через два дні. про подібну яму, але вже коло Тихвиного джерела, розповів йому сусід, який ловив там із сином на вудочку харіусів, єгер вирішив подивитись, хто ж це бешкетує в заказнику.

Яму коло Тихвиного джерела Шустов насилу знайшов. Точніше, ніякої ями вже не було. Води джерела, просочилися крізь грунт, затопили її, і утворилось невеличке, метрів до десяти в діаметрі, кругле озеречко. Складалося враження, що земля в цьому місці просто просіла, бо на краях озерця не було видно викидів свіжої землі. Але зблизька воно було неглибоким, сантиметрів двадцять-тридцять, єгер пройшов по ньому в чоботях — крізь прозору воду проглядалося дно, рівне і глинясте. Наче хтось акуратно зрізав шар дерну і трохи землі та й поніс усе це із собою.

Це було дивно й незрозуміло. Шустов декілька разів обійшов довкола озеречка, але жодних слідів, не знайшов. Тоді він вирішив глянути на яму біля Сизої сопки.

По балці, вздовж струмка, туди було кілометрів п’ять. А якщо навпростець, через сопки, то значно ближче. Отож вирішив Шустов іти навпрошки, хоча вздовж струмка дорога була краща. Досить легко він подолав першу сопку, але перейти через другу виявилося не такою вже й простою справою. Стрімкий схил сопки густо заріс чагарником; Шустову довелося продиратися крізь його колючі зарості до вершини. Якби єгер народився у тайзі, ніколи не обрав би подібного шляху. Не завжди найкоротша відстань у тайзі буває водночас і найближчою. Але до цього Шустов працював у доглянутих, окультурених лісах Підмосков’я, сюди ж, до Примор’я, приїхав лише рік тому і через те не встиг ще пристосуватись до місцевих умов.

Шустов нарешті зійшов на сопку і зупинився, щоб перепочити й роззирнутися. Перед ним була іще одна сопка, на щастя, не така стрімка, як ця. За нею починався старий кедрівник насіннєвого фонду і простирався аж до Сизої сопки. А внизу, в розпадку, прозирала крізь дерева довга, вузька зелена галявина, що тяглася кілометрів зо два до того місця, де сопки зливалися в одну, утворюючи підкову.

І саме там, у кінці галявини, єгер побачив постать людини. Він з подивом глянув у бінокль і несамохіть усміхнувся. От кого вже не сподівався зустріти в тайзі, то це художника. Той стояв спиною до нього поміж двох кущів барбарису. Стара, вицвіла штормівка енергійно ворушилася на його плечах, очевидно, художник малював швидко і розгонисто. Зрідка з-під його правиці визирав сірий ріжок мольберта. Трохи збоку і метрів на десять попереду стояв ще один мольберт, але якийсь дивний, абсолютно чорний, блискучий.

Спершу Шустов хотів було підійти подивитися. Адже не кожного дня зустрінеш у тайзі художника. Але прикинув відстань і відмовився від цієї думки. Краще потім, на зворотному шляху. Якщо, звичайно, художник не закінчить роботу і не піде.

Яма коло Сизої сопки нічого не пояснила Шустову. Вона була точнісінькою копією ями Тихвиного джерела. Такою ж неглибокою, круглою, тільки сухою. Хлопчаки добряче затоптали її дно, проте де-не-де поміж слідів прозирала ідеально рівна блискуча поверхня. Неначе яму не копали, а акуратно вирізали якимось велетенським інструментом. Викидів землі теж ніде не було видно.

Хоч як сушив єгер голову над походженням цих ям, нічого путящого вигадати не міг. Раніше подібне явище можна було пояснити витівками нечистої сили, а зараз — літаючими тарілками та зеленими чоловічками із вільно варійованою кількістю очей і кінцівок. Втім, як першим, так і другим можна було пояснити все що завгодно.

Так нічого й не збагнув Шустов і змушений був вертатися ні з чим.

Навчений гірким досвідом, він спочатку хотів було податися вздовж струмка, але потім, згадавши про художника, вирішив піти старим шляхом, щоб подивитися на ескізи. У підмосковних лісах він часто зустрічав художників, які малювали пейзажі, а от у тайзі бачив уперше.

Ідучи старим кедрівником, єгер узяв трохи праворуч і вийшов прямісінько до сідловини. Піднявшись на сопку, він побачив крізь дерева чорний мольберт і, потішений тим, що художник іще тут, почав спускатися. Однак те, що він побачив, змусило його остовпіти.

На тому місці, де якихось дві години тому стояв художник, зяяла кругла неглибока яма. Ні художника, ні кущів барбарису, що їх він, очевидно, малював, не було. І лише трохи збоку самотньо стирчав на тринозі похилений мольберт.

Із незрозумілою, весь час наростаючою тривогою Шустов обережно наблизився до ями. Жодних слідів боротьби або чогось гіршого єгер не помітив. У тайзі панувала тиша і спокій. І лише яма глинистою плямою мовчки оповідала про щось моторошне.

Шустов мигцем глянув на мольберт. Художник уже встиг грунтовно попрацювати, але зараз єгерю було не до того. «Може, відійшов кудись убік», - безнадійно подумав він. І тут у себе під ногами побачив зібгану брудну ганчірку. Записка?! Ні, це була просто ганчірка, якою художник витирав пензлі. Шустов розчаровано зіжмакав її і запхнув до кишені. Потім випростався, озирнувся вусебіч і спершу стиха, а потім на повний голос почав кликати художника.

Він чекав художника аж до пізнього вечора, обережно ходив довкола ями, відшукуючи неіснуючі сліди, зрідка кликав його охриплим голосом, усе ще сподіваючись на щось. Та коли в тайзі погустішали сутінки і по розпадку повіяв холодний осінній вітер, єгер поклав собі на плечі мольберт — як його складати, він не знав, — востаннє гукнув художника і, щомиті озираючись, попрямував до селища.

Клоре довго роздивлявся картину, тримаючи її на витягнутих руках. Картина була невелика, п’ятдесят на п’ятдесят, і являла собою майстерно виконаний пейзаж лугу, порослого різнотрав’ям. Враження трохи псувала занадто скрупульозна деталізованість — художник копітко, із фотографічною точністю, виписав кожну травинку, — але принцип побудови композиції, без заднього плану, на чорному тлі товстого пластику, викликав дивне відчуття двоїстості. Дисонанс невикінченості і майстерності.

— Я, звісно, не знавець живопису і навіть не шанувальник, — нарешті промовив Клоре, — але мені подобається. — Він повернув картину боком і здивовано підняв брови. — Це стереопис?

— Ні, - похитав головою Тифієв. — Картину намальовано наприкінці двадцятого сторіччя. Приблизно в дев’яності роки. Тоді стереопису ще не було.

— Стривай але ж голографія була відома ще з середини минулого сторіччя.

— Смію тебе запевнити, що ані зі стереописом, ані з голографією ця картина нічого спільного не має.

— Так? Ну, тобі, певна річ, видніше… Хто-небудь із відомих?

— Ні, - зітхнув Тифієв. — Антон Віленович Полосін не був навіть професійним художником. Хоча деякі з його картин — портрети героїв БАМу — і досі експонуються в музеї Комсомольська. Щоправда, музеї краєзнавчому. Взагалі портретний живопис олійними фарбами був головним його захопленням. Але в останні три роки життя він різко змінив напрям своєї творчості і почав малювати тільки пейзажі. Олією — і ось так. Причому складається враження, що олією він креслив ескізи, а вже потім малював їх на пластику

— Це, звісно, цікаво… — прицмокнув губами Клоре. Тоді примружився і скосив очі на Тифієва. — А тепер скажи мені по щирості: яку мету ти переслідуєш, показуючи цю картину мені?

— Я хочу знати, як і чим намалював цю картину Полосін.

— Ай-я-я-я! — покивав пальцем Клоре. — За два роки один раз навідав старого приятеля, та й то — у справі! — він поклав картину на стіл і, виростивши два крісла, запропонував: — Сідай. На жаль, ти потрапив не за адресою. Тобі треба до реставраторів або принаймні до хіміків…

— А вони мені порадили — до тебе. Вони не можуть узяти зіскоб.

— Так? Ну гаразд, спробую якось на дозвіллі. А що, ніхто не малював подібним чином?

— Ніхто. Полосін написав у такій манері близько сорока картин, але техніка виконання й досі нікому не відомаі.

— Добре, вмовив, — ляснув, себе по коліну Клоре. — Але швидко не обіцяю. До речі, як там твоя монографія… про нових реалістів, чи що? Коли я тебе бачив востаннє, ти начебто її закінчував…

Хоча Клоре обіцяв подивитись картину нескоро, подзвонив він уже на третій день.

— Що ти мені підсунув? — мало не закричав він, привидом виникнувши в кутку кімнати.

Привітатися він забув.

— Картину Антона Віленовича Полосіна, — спокійно відказав Тифієв, підкручуючи ручку настройки СТВ-фону.

Стереозображення Клоре нарешті втратило прозорість.

— Справді? — невимовно здивувався Клоре. — А ти знаєш, що її ніщо не бере?

— Знаю.

— Он як? — Очі Клоре аж сочилися сарказмом.

— Я тобі про це вже казав.

— Невже? Між іншим, я спробував у припадку люті, тобто дослідницького ентузіазму, відколоти хоча б шматочок квантовим різаком. І знаєш, що в мене вийшло?

— Знаю.

— А, то ти й це знаєш? — Клоре збентежено почухав пальцем перенісся. — Ну, гаразд. — І відключився.

Наступного разу Клоре зв’язався з Тифієвим майже через місяць.

— Пейзажний живопис, га? — знову забувши привітатися, гарикнув він. Очі його перетворились у вузькі злі щілини. — Антона Полосіна, га? — Він раптом кинувся кудись крізь стінку, і було чутно лише його дикий крик: — Лови її! Під стіл вона шмигонула!

У невидимій для Тифієва лабораторії почувся страшенний гуркіт, немов упало щось важке, потім хтось придушено застогнав:

— Вона ж під кожух зараз залізе! Там же біосхеми — такий прилад угробить!

Пролунав скляний дзенькіт. За мить зі стіни вигулькнула голова Клоре.

— Ану приїзди до мене негайно! — загорлав він.

Прямо в дверях інституту до Тифієва підбіг якийсь лисуватий коротун.

— Тифієв? — тицьнув його пальцем у груди.

— Так…

Коротун збуджено підстрибнув, намагаючись зазирнути за спину Тифієва.

— А де ж Полосін?

Тифієв розгубився.

— Таж Полосін помер…

— Як — помер? — Очі в коротуна стали круглими.

— Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі.

— Що значить — пропав? — аж підскочив коротун. — У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну?

Тифієв мимоволі всміхнувся.

— Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому.

Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом.

Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору.

— Вибачте, — запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, — де знаходиться лабораторія Клоре?

— Клоре? Ліве крило, другий поверх.

— Дякую.

— Тифієв! — нарешті оговтався коротун. — Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною.

— До речі, - відрекомендувався він по дорозі, - Бартишев.

Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву:

— Заходьте.

— Я ж казав — не відчиняти дверей! — долинув із залу розгніваний голос Клоре.

Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима.

Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом.

— Кого там іще чорти приперли? — долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре.

— А, це ти, — упізнав він Тифієва. — Ну, нарешті!

— Упіймав! — несамовито заволав хтось під установкою. — Клітку давай!

Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним — молодий хлопець, розхристаний і розпашілий.

— Вона, значить, залізла під кожух, — розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, — а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене — за пальця. Ну, тут я… — він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: — Ви — Полосін?

— Ні, - відказав Бартишев, — це Тифієв.

— А де Полосін?

— Полосін помер…

— Як? — Обличчя хлопця видовжилося.

Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання:

— Це трапилося майже сто років тому.

Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений.

— Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? — спитав Клоре. — Як, по-твоєму, що це таке? — він вказав на клітки з тваринами.

— Хом’як і, по-моєму, полівка, — відповів Тифієв.

— Помиляєшся. Це — твори художника Полосіна! Щоправда, мимовільні. А ось і самі його картини, — Клоре кивнув у бік клумб. — Одна твоя, а дві мені люб’язно надав музей Комсомольська. Твій Полосін був посереднім художником, але… він геній! Йому вдалося перетворити тривимірний простір у двовимірний!..

Тифієв озирнувся і раптом в одній із клумб упізнав картину Полосіна.

— Тут, колего, ви помиляєтесь, — встряв у розмову Бартишев. — На мою думку, це згортання простору…

Але Тифієв уже не слухав. Він поставив свій портфель на підлогу, підійшов до клумби й опустився на коліна. Це справді була картина Полосіна, точніше, натура, з якої Полосін «змалював» свій твір. Те ж саме різнотрав’я, щоправда, трохи прив’яле… Тифієв зірвав одну травинку, зім’яв її між пальцями і підвівся.

— Щось подібне я й сподівався побачити, — стиха мовив він.

Його ніхто не почув. Троє вчених вели запеклу суперечку.

— Та яка різниця, як це назвати! — запально доводив Клоре.

— Найсуттєвіше, що хоча ми й змогли зробити зворотну розгортку картин Полосіна, проте й досі не знаємо принципу, за яким вони створювались! Боюся, що так і не дізнаємось…

— Ви сумніваєтесь у наших методах досліджень?

— Так! Тому що ми звикли розробляти якісь теорії, а тут нічогісінько немає. Порожне місце. У Полосіна було геніальне осяяння, за останні сто років нікому й на думку не спало нічого подібного. А того, хто зміг би нам що-небудь розповісти, — його вже немає.

— А от щодо цього в мене є сумніви! — голосно сказав Тифієв.

Усі замовкли і здивовано повернулися до нього.

— Щодо чого?

— Щодо того, що його вже немає.

У цілковитій тиші Тифієв попрямував до свого портфеля і розстебнув його.

— Перед вами останній твір Антона Віленовича Полосіна, — мовив він, дістаючи картину з портфеля.

Картина була виконана в тій самій манері. На товстому чорному пластику було зображено куточок осінньої тайги. Невеличка галявина з іще зеленою, та вже мерхнучою травою, два кущі барбарису зі стиглими ягодами, а між ними, схилившись над мольбертом, стояв художник. Голова його була повернута до глядачів, і здавалося, що він, весело примружившись, дивиться на нащадків.