Писар Західних Воріт Притулку

Того дня, коли ці троє зовсім різних людей покинули Притулок, Яків не міг залишатись сам. Він пішов до Симеона, бо вважав його найближчим другом. Симеон був відлюдником, однак приємним і приязним. Якщо він не хотів нікого бачити, то випливав на середину озера і слухав тишу. Його душа наповнювалась небом, і тоді вже ні для чого не залишалось місця.

Знаючи Симеонову вдачу, Яків намагався не заважати. Він звик, що до нього приходять і не міг уявити собі, що колись Симеон прийде, аби вийти через Ворота. Чи мусить і він піти з ним? Цього він боявся і крадькома придивлявся до Симеона, намагаючись визначити його наміри. Одне слово, чинив недобре. Яків розумів, що не слід приймати відхід людей з Притулку, як особисту втрату. Адже цього не роблять ні лікар, ні священик, ні копач могил. Оплакують ті, кого це зачіпає особисто: родина, друзі. Якби він був Писарем Східних Воріт, то мав би радіти, зустрічаючи людей.

Щодо снігу, то він невдовзі перестав, бо зникла маленька його причина: дівчинка, якій дали нове ім’я.. Але від цього сніг все одно продовжував падати, сніг, а не квіти. Її очі, подумав Яків, будуть завжди схожі на небесну блакить: прозорі й тому наче холодні.

Спускаючись з пагорба, Яків побачив сліди усіх трьох пар ніг, уже присипані вранішнім снігом. Усе, що від них залишилось, — сліди, які незабаром зникнуть. По них було легко ступати, а от Симеон не прочистив стежки від свого дому, тільки до озера. Воно вже скраю замерзло, але крига була ще дуже тонка.

— О, хто прийшов! — зрадів Симеон. — Скоро картопля допечеться…

Коли Яків сів, йому вже хотілось не говорити, а мовчати.

— Був у тебе хтось? — здогадався Симеон.

Яків кивнув.

— Неторканий сніг такий гарний, — зітхнув Симеон. — Я пішов до озера, а потім пожалкував, що наслідив. Наче порушив чийсь спокій. Міг би подивитися з вікна…Коли мороз і багато снігу, озеро зникає. Не кожен раз йому вдається відпочити, як слід. А ти виглядаєш змученим. Не поспав уночі?

— Так, не поспав. Вони прийшли серед ночі.

— Вони?

— Хлопець, бабуся і дівчинка. Усі троє одержимі. Хоча дівча, мабуть, ні. Мені важко про це говорити. Це так, ніби сам собі приставив ножа до горла.

Симеон здригнувся:

— Не кажи так!

— Або так, ніби кожним словом когось зраджуєш.

— Вже не так страшно.

Вони поїли печеної картоплі, скропивши її олією

— Не переймайся, — сказав Симеон. — Від тебе нічого не залежить. Щоб зцілювати від одержимості, треба самому бути трохи теє… Але бути божевільним у тому світі — це свобода. Знайти Притулок — доля, а вийти з нього — порив, часом стихійний.

— Знаєш, це єдині люди, з якими я хотів би піти. Не тільки для того, щоб їх захищати, а більше з цікавості. Мені, може, через це соромно. Однак, я не піддався пориву.

— Бо це твоє служіння.

— Аж до смерті? — скривився Яків. — Хіба я не міг би стати іншим?

— Не знаю, але, ти б не робив цього, якби воно тобі не подобалось.

Служать не тільки людям, а й Богові, хоча люди цього більше потребують.

— Стара сказала, що тут немає Бога. Він нам не потрібний.

— Он як!

— Не в тім річ. Я про інше хотів сказати. У тебе є озеро, у мене — Західні Ворота, у старої — Ізидор, той хлопець, в Ізидора — якась Настуня, а от дівчинка нікому не потрібна. Вони не зможуть її захистити й покинуть, якщо їм щось перемкне в голові.

— Тоді розкажи, в чому справа.

Яків почав спершу із історії про жінку на мосту, а потім перейшов до тих трьох, про яких знав ще менше. Та коли він розговорився, то стали очевидними речі, які були раніше сховані.

— Я знаю, — сказав насамкінець, — можна знайти книгу в бібліотеці, де все це описано, але трохи не так, як насправді.

У Симеона лице стало якимось розгубленим, наче в хлопчика, що послухав урок, але не зрозумів. Він дуже хотів щось порадити Якову, але сам був занурений у стихію озера і не знав, що ж відбувається між людьми, коли ті приходять до Західних Воріт. «Одержимість заразна, — подумав він. — Коли вона з’являється у Притулку, люди звідси мусять тікати». Так йому здавалося. Але він сказав те, що найперше спало на думку:

— Відпусти їх.

— Для цього мені треба відпустити себе.

Між обома наче пробігла тінь, така невелика, що вони навіть не помітили. Повертаючись додому, Яків пригадав, що відчував подібне, коли батьки вдавали, ніби нічого не трапилось, проте поставили стілець брата під вікно, а потім непомітно винесли назовсім. Так само вчинили з його речами, затіявши ремонт в братовій кімнаті. А сімейні альбоми просто сховали до комірки, наче життя застигло на місці й рід згас. І відбувалось це нищення пам’яті не від великого горя чи навіть образи, а через нездатність відчувати біль, і небажання відчувати. Яків теж міг вирости таким, але братове нещастя змінило його, і згодом кожне чуже нещастя не залишало байдужим. Стара Марта казала про чоловіка, у якого кривавились долоні, як тільки хтось із прибульців наближався до нього. Він відчував глибину нещастя. Марту це дратувало, хоча вона й зізналась, що це траплялось зі Старим проти його волі. Мабуть, це виглядало вражаюче. Не дивно, що жінка покинула його ради хлопця, який нагадував сновиду. Вона скористалась чужою одержимістю, щоб покинути Притулок. Може, Ізидор нагадав їй когось з власних дітей?

Симеон охопив свою душу водою, що гасила кожен вогонь, з яким до нього приходили. Він чимось нагадував того старого індіанця. Тільки Джо було байдуже, що діється довкола нього, що він сидить посеред смітника і кожен день може бути останнім. Він належав до того племені, котре втратило гідність, довірившись білим людям, а втрата гідності — це відсутність внутрішньої свободи. Після цього людина вже не живе, спалюючи себе байдужістю, хоча збоку здається, ніби вона знає істину. Може, й знає, але ця істина гірка й небезпечна. Авжеж, їй навіть відомо, як змінити світ на краще, та сама вона цього не робить…

Тонкий серпик місяця визирнув з-за хмар. У лісі, з того боку озера, почувся тріск: впало якесь сухе дерево. Лишня грудка снігу завершила його існування. Яків увійшов до хати, і разом з ним увійшли його тривожні, неприємні думки. Він знав, що мусить колись віднайти спокій, хай навіть ради цього доведеться дійти до Східних Воріт, хоча це й суперечить неписаним правилам. Більшість людей у Притулку навіть не помічає їхнього існування, як усе живе не усвідомлює законів Всесвіту. На щастя, вдалося заснути легко, а вранці прийшов Симеон. Просто з порога він випалив:

— Я не спав цілу ніч, і ось що придумав! Збирайся, Якове, поки сліди ще не зникли. Кожна велика вода починається з джерела. Ходи, скільки тобі треба…

— Як же так? — пробурмотів Яків, мерзлякувато кутаючись у ковдру.

— Отак піди! Влітку ти б мене просив, а зимою — прошу дуже. Ти мене збаламутив своєю розповіддю. Я раптом відчув, що дуже віддалився від людей і перестав їх розуміти. Сам знаєш, я не альтруїст, але ти прийшов до мене, а не до когось іншого.

— Пусте! Не треба було приходити. Просто усе звелося докупи: і той старенький, що змок під дощем, і Тлумач снів, і сніг, і жінка на мосту… Влітку я б це сприйняв по-іншому.

— Алеф. — сказав Симеон. — Це — Алеф.

— Не розумію…

— Бачиш, Якове, нам здається, що існує послідовність випадків, і вони пов’язані між собою. Проте іноді усе сходиться в одному моменті і в одному місці, без жодного зв’язку. Оце і є Алеф. Араби вважали, що це вікно, у яке можна зазирнути. Але робити це небезпечно: можна втратити мову, і навіть розум.

— Але ж я нікуди не заглядав!

— Ти побачив розмаїття речей і шукаєш між ними зв’язку. А що, коли його немає, або ти просто не здатний його осягнути? Важливо не те, що бачиш, а як ти це відчуваєш. Тому тобі не завадить трохи пройтися Притулком, а там. може, все вляжеться, витягнеться в одну лінію. Інакше ти не відводитимеш погляду від свого Алефу й не зможеш робити те, що маєш робити, чоловіче.

— Я не знаю…

— Ти вже звикаєш до того, що до тебе приходять, і деколи сприймаєш людей, як тягар. А звідси вже й до гордині недалеко, не кажучи вже про втому чи роздратування. Я живу в простому світі, де є тільки я, озеро та ще оте, що віддзеркалюється у воді. Але ти мене збентежив. Що ж тоді буде з тими, хто нарешті зважився вийти? Ти ж не можеш піти звідси, коли заманеться. Хто відчинить тобі Ворота?

Яків згадав, як легко він сюди потрапив. Легко, бо не знав, що це за місце.

— А звідки ти так багато про це знаєш? — спитав він якомога спокійніше.

Симеон засміявся:

— Я — один з тих обраних, котрі потрапляють до Притулку завдяки власним, а не чужим, помилкам. Тепер, коли я тут прижився, мені здається, що отак само я зміг би жити у тому світі. У мене немає потреби в Притулку.

— Може, Притулок тебе потребує?

— Не знаю, але я терпіти не можу, коли хтось вивертає переді мною душу, ніби я її краще знаю за нього. Я не хочу опинитися в тій клятій точці Алеф. І піду звідси тоді, коли озеро вихлюпнеться за межі Притулку!

— Я радий.

— Чому це ти радий?

— Бо це трапиться нескоро, — відповів Яків, — а я вже звик мати тебе за сусіда.

— Був би хтось інший, звик би й до нього.

— Невже ти думаєш, що ми зустрілися випадково? Це ж Притулок!

У Якова аж голос здригнувся від зворушення. Притулок — це було місце, гідне людини. Хто посмів би це заперечити, розбив би Писарю серце. Так, якби сказав щось проти брата. Бо ж він бачив, що ніхто не покидав Притулку з невдоволенням чи ненавистю. Це ж не в’язниця і не лікарня, і не те місце, куди тебе беруть, аби не вмер на вулиці. Проте було б смішно, якби хтось розхвалював Притулок уголос чи стверджував його абсолютну вищість над усіма суспільними інституціями. То було б щонайменше вульґарно. Притулок — не рай, куди беруть лише праведників, чи пекло, де цілком незаслужено перебувають самогубці, за те, що вони нібито знехтували дар життя. Яка жорстокість!

Яків згадав, що навіть не встиг подивитись у вікно. І одразу спустився на землю, просто в похмурий зимовий ранок, обставлений звичними речами.

Симеон проігнорував його останні слова, бо спустився на землю разом з ним.

— Звісно, ти підеш! — твердо сказав він. — Усі Писарі це робили.

— Невже? І з якої причини?

— Причини були різні. Як це, по-твоєму, легко — прийти до міста і спинитись перед брамою?

— Ну, в місті може бути небезпечно… Пошесть, війна, або там просто ненавидять чужинців.

— Бува й таке. Навіщо тоді йти до міста з такою поганою репутацією? Тобі досить поглянути на людей, котрі виходять з брами. У Притулку ж нічого тобі не загрожує.

— Та я не боюся. Але зима мене не тішить так, як літо чи весна. Зимою люди наче й не люди. Їм би десь сховатися в теплі. Ми непристосовані до зими: вона робить нас безпомічними. Усе сховане, присипане снігом, а ми мусимо блукати по білій пустелі. Ти ж розлучаєшся з озером. Ви не живете одним життям і можете не порозумітись. Озеро тебе забуде, коли скресне лід. А я? Чекаю, коли прокинеться вуж, щоб з ним побалакати, ходжу по бібліотеці магічних книг, читаю, а книжка перевертає усе в голові. Скільки можна було б зробити, але холод сковує руки. Не матимеш даху над головою — замерзнеш. Отаке моє життя взимку. Але мої нічні гості зважились і пішли зимою, бо хотіли цього. Ти вважаєш мене ледачим, еге ж?

Отак несподівано для себе Писар Західних Воріт погодився піти в глибину Притулку, але ще не знав, з якою метою. Просто піти. Якби ж то в нього було якесь завдання, місія, а так тільки жаль на серці й смуток за тими трьома дивними подорожніми, котрі не прийняли б його нечуваної жертви, якби він вирішив піти з ними. Напевно, не прийняли б. Вони складали одну цілість, незугарну на перший погляд. Проте одержимість робила їх невразливими й міцними. Та чи триватиме вона довго, чи не послабне? Цього Яків ніколи не взнає. Але люди, які виходять з міста, можуть розповісти багато цікавого.

Ось що розповів Якову сусід Сава, коли Писар зайшов повідомити його, що деякий час буде відсутній.

— Звичайно, я знав стару Марту, Вона прожила в Притулку дуже довго. Писар Східних Воріт приводив нас, прибульців, спершу до Старого, а потім до неї. Вона давала вмитись з дороги, годувала, часом лікувала. Перш, ніж вирушити далі, ми могли зупинитись в їхньому будинку. Шкода, що її більше не буде. Якби я не прожив тут так довго, то вважав би це поганим знаком. Інколи здається, що добре чи погане не триває довго, але це не стосується Притулку. Стривай, я тобі щось покажу…

Сава відчинив шафу й вийняв звідти добрих півдесятка палиць, помережаних якоюсь примітивною різьбою.

— Дивися! Це дні, які я тут прожив. Кожен день — зарубка.

— Навіщо це тобі? — здивувався Яків. — Можна було на папері записати..

— Я не вмію писати. І лічити, так само додавати й множити. Я ж бо виріс в притулку для ідіотів!

— Не кажи так. Ти зовсім не виглядаєш на ідіота.

— Моя матуся вважала інакше. Вона хотіла, щоб я ним став. Зрештою, я вже на неї не серджуся. Добре, що ти до мене зайшов. Підемо разом. Мені потрібно до міста. Його ще називають містом Самотнього Короля.

— Не чув про таке.

— Бо люди так називають його поміж собою.

— Дивна назва… Чому вони його так назвали, не знаєш?

— Та трохи чув. По дорозі розповім.

Коли вони через якісь дві години вийшли з хати, Яків почував себе значно ліпше, що хоча б частину дороги не буде сам. По правді кажучи, найбільше він боявся снігу, бо жив у краї, де сніг навіть не встигав долетіти до землі. Із самого початку Писар збирався йти по слідах отих трьох, бо так найпростіше. Це не так вже й безглуздо: у Притулку багато доріг і можна не відшукати людей, які б щось знали про Марту, Ізидора та дівчинку. Просто вештатися він би не зміг. Усе його життя було підпорядковане якійсь меті й він сам переживав власні помилки й невдачі. Завжди сам. Як та жінка, що не то плакала, не то сміялась від безсилля на мосту. Як багато хто. Як дуже багато хто з людей, яких він не знав.

Сніг, на щастя, не падав. Яків потрапив тепер від нього у повну залежність. Сонце сховалось. На землі панував присмерк короткого зимового дня. Тому вони поспішали. Яків пильно вдивлявся у сліди, зовсім не присипані снігом. Очевидно, сніг витрусився з невеличкої хмарки, що спинилась над самими Західними Воротами. Так іноді падає сліпий дощ.

Вони вже проминули невеличке село, хоч то була умовна назва, бо по селах люди живуть кількома поколіннями, і це замкнута система, куди не пускають чужого; з власними законами і фатальною неможливістю вирватися коли-небудь з орбіти осінньо-весняних польових робіт. Сава навіть не озирався, але Яків кілька разів кинув погляд угору, де темніли Ворота. Він хотів повернутися назад, побігти додому. Він не був пілігримом у звичному розумінні цього слова — подорожував більше у власній свідомості, та й то боявся небезпек у тій країні, яку не можна спізнати до кінця. Цей страх перед сутінковими закутками й темними проваллями був такий сильний, що чоловік вважав за краще йти по слідах, залишених в снігу. Вони не могли фізично тривати у безконечності, і десь мали урватись, чи розтанути. Проте у людській пам’яті сліди залишаються надовго, а отже, треба було перебороти страх і розпитувати кожного. Важко, бо одна річ, коли приходять до тебе, а інша…

Коли стемніє, слідів взагалі не побачиш. Ось що тривожило Якова, а Сава йшов собі попереду, мугикаючи під носом, схожий на гнома, чим додавав мандрівці казковості й нереальності. Потім різко спинився й витягнув руку:

— Диви, яструб!

На верхівці дерева, що росло само, й через те йому чимало перепадало від вітру, сидів великий сіро-жовтий птах з хижо вигнутим дзьобом.

— Бідолаха! — пробурмотів Сава і став шпортатись у торбі. Відламав половину окрайця й поклав на сніг, попередньо витоптавши круг.

— Хіба яструби їдять хліб? — здивувався Яків. — То ж хижі птахи.

— З голоду ще й не те з’їси.

Яків і собі відломив шматок перепічки, а Сава тим часом погнав знову вперед.

Кругом усе було білим, збирався туман. Яструб усе ще нерухомо сидів на покрученому вузлуватому дереві, і його життя цілком залежало від того. якою буде зима — лютою чи не дуже. Яків сам годував зимою пташок, але яструби до нього ніколи не залітали.

На разі стежка була одна, хоч і вузенька. Її протоптали утрьох. Іноді за неї виступав неглибокий слід дитячої ноги. Це було зворушливо. Наче дитина поривалась вийти. Не втекти, а просто дати вихід дитячій цікавості: поближче роздивитися кущ із замерлими ягодами, чи простежити за зайчиком… Ті, що сплять взимку, нічого не знають про сліди в снігу.

Супутник Якову трапився неговіркий, але й спробуй довго говорити, коли повітря густе й холодне. Проте з ним наш Писар почувався спокійним. Сава виглядав на чоловіка бувалого і, напевно, продумав усю подорож до найменших деталей. Поки стемніє, вони знайдуть собі нічліг. Щось, власне, уже зачорніло на обрії.

— Це місто? — спитав Яків.

Сава аж засміявся:

— Ні, ліс. Там, либонь, заночуємо. До міста втрапимо аж завтра надвечір. Не бійся, я дорогу знаю…

— Я й не боюся, — образився Яків. — Річ у тім, що я мушу йти по слідах.

— От дивак!

Сава, здається, забув, що Писар Західних Воріт, котрий читав книжки й довіряв знакам, міг потрапити в халепу, тобто заблукати. Якщо сліди не поведуть через ліс, то їм доведеться розлучитись. Яків так само забув, що збирався йти сам, незважаючи на зиму й ніч, що може застати просто на дорозі. Адже ціле життя прожив у місті й не знав лісу. Ще парк міг стерпіти, та й то лише вдень, бо вночі той належав злочинцям і божевільним. А назад повернутися не смів, бо що б на це сказав Симеон, котрий покинув задля нього озеро?

Симеон наносив дров, зварив собі вечерю, й зручно вмостившись коло грубки, розгорнув вибрану книжку, сподіваючись знайти собі гарну поживу для душі. Історія, про яку він дізнався того вечора, називалась «Ціна довіри». Симеон іронічно посміхнувся, приготувавшись до чогось потрактованого в дусі банальних істин. Тільки озеро не нав’язувало йому власної точки зору. Наступна книжка могла виявитися ще більш невідповідною. Симеон не часто користувався бібліотекою й не знав, що книга вибрала його, а не він її. Таке буває часом і в тому світі, де люди менш чутливі до мовленого чи писаного слова.

Отже, ця історія була про наївного хлопця, котрий втік з дому, аби не потрапити до монастиря, куди посилали його батьки, щоб не ділити спадок між ним і старшим братом. Бува й таке. Недосвідчений втікач ставав здобиччю шахраїв. Пустившись самі берега, вони прагнуть затягнути до брудної води чистих душею, котрі не вміють розпізнавати зло і твердо сказати «ні». Цей Ганс, що потрапив у тенета шахрая і потенційного вбивці, був від Симеона надто далеко, він аж позіхнув, хоч було ще рано спати, і свічка мала, як просив Писар Західних Воріт, догоріти до кінця. Можливо, хтось поспішає до Воріт, змерзлий і втомлений.

Свічка догоріла, а в потемках Симеон не знав, де шукати нову, бо ж він жив не тут. Власне, свічка з’їла кисень у хаті, підготованій до зими, з наглухо зачиненими вікнами. Рами аж були слизькі, бо вже не вбирали вологу через те, що надворі було зимно, а в хаті парко. Треба менше палити. Яків жив у теплих краях, а йому, Симеону, до холоду не звикати, хоча від постійної вологої присутності озера, часом викручує руки й ноги. Він ліг на ліжко, де вчора ще спав Яків, накрився своїм старим сукняним плащем. Книга спустошила його і не хотіла вступатись У голові борсались слова, самі вибудовувались у рядки та сторінки, наче він продовжував її писати. Сніг усе засипав і щось треба було починати заново.

— Tabula rasa, — прошепотів Симеон.

Якби книга не збурила його свідомості, якби не сліди напруження, що лишились після відходу Якова, він написав би на цій чистій дошці єдине слово — озеро, і поринув би у сон. Але білий неторканий сніг захопили демони, котрі зводять мандрівників та інших необережних хлопців з розуму. Запізно він збагнув, що для таких як він, мешканців Притулку, які вирішили, що їм дуже пощастило, книги з магічної бібліотеки можуть стати дірою, проломом у той світ, і врешті втягнуть туди на поталу сум’яттю, зневірі, сумнівам. І це найчастіше траплятиметься вночі, коли чоловік геть безборонний.

Він разом з Гансом і харцизякою Ріхардом здалеку прийняв дах напівзруйнованої романської церковці за цілий маєток, де можна було зіграти якусь роль: мандрівного купця, и кравця, ветеринара чи зубожілого дворянина, що втік з турецького полону. Та після виснажливої подорожі, коли доводилося вгрузати по пояс у снігу, дерева виявились єдиними орієнтирами, що залишились після тридцятилітньої війни та пошестей. Якісь дрібніші речі, що могли б знадобитися або засвідчити події минулих літ, сховав товстий сніговий покров. Ганс цього не знав, а його супутник не відчував жалю до кістяків, що спочивали без християнського обряду з заліпленими снігом очницями. Йому навіть на думку не спадало подібне. Він був живий-живісінький і не вірив у пані з косою.

Але Симеон бачив задрапіровану руїну, його охопила безмежна туга, а ті дві істоти, котрі безтурботно прямували до гарячого пекла, злились для нього в одну скорцюблену постать, що почувала кожною клітиною голод. холод і глибинний страх Ось вона увійшла до церкви з уламками зотлілих лав, викресала вогонь серед сміття, схилилась над ним, відігріваючи замерзлий хліб і пляшку вина, наче готуючись до причастя. На стіні висіло дерев’яне розп’яття, закутане саваном павутиння, більше схоже на суху гілляку, ніж на зображення Бога, якому поклонялися схід і захід Європи, а тепер ще й Америка.

— Ти сам цього хотів, — сказала істота, не випускаючи пляшки. Одна половина істоти була з минулого, а інша з майбутнього, тому для теперішнього не залишалось місця: То була одна мить, схожа на тупий біль, що не відпускає, пухлина, в якій зійшлися, щоб мучити один одного Ганс, Ріхард, Ісус, безліч людей, що жили надією, а заслужили натомість пустку і смерть

Симеон дивився у те світляне коло, довкола якого танув сніг, і починав розуміти, що ці люди ніколи не знайдуть дороги до Притулку. Кожен їхній Притулок буде лише тимчасовою схованкою від негоди чи переслідування.

Після вина та мерзлого хліба, що колов ясна, мандрівці задрімали, посхилявши голови на коліна. Якби вони не були такі втомлені, то почались би сваритись, а Ріхард мав би значну перевагу — гострого ножа, що ним різав і хліб, і людей, бо такий час, коли на війні зачали покоління і воно само вже доросло до братовбивства і батьковбивства, і то ще не був кінець війні.

Проте Ганс не мав ні дикості в серці, ні ненависті, ні хитрощів. Не був він також блаженним, з тих, ким гребує смерть, за чиїми плечима стоїть один ангел-охоронець, а серце пильнує інший. Він годився для монастиря, але, не спізнавши світу, ніколи не зумів би стати добрим ченцем. Бракло йому зосередженості у вірі і досі не трапився наставник, котрий перетворив би дичку на культурне дерево…

Обидва дрімали, але не спали, бо не довіряли один одному. Ганс пішов навмання, а Ріхард за ним, бо вовк йде за ягням, а не ягня за вовком.. І не було жодного знаку в тому, що спинились вони в церкві з дірявим дахом і дверима, що хитались на одній завісі. У такій ситуації не повинно би бути вовка та ягняти, а одна істота, котра мусила дожити до ранку, а тоді вирушити далі на пошуки людей, що мають власні теплі домівки й змилуються над зимовими блукальцями. Щоб не заснути, Ганс думав, навіщо він потрібен Ріхарду, адже не має ні багато грошей, ні доброї одежі. Про небезпеку, яка на нього чигала, хлопець навіть не здогадувався, бо був дворянином і не відав нічого про рабську муштру і колодки. Ріхард розповідав йому про красунь, яких повно у великих містах, котрі сохнуть за такими бравими хлопцями, як Ганс, про фокусників-картярів, про танці на моріжку перед палацом, освітленим кольоровими вогнями, про заморське пахуче вино, скарби, які можна відшукати за допомогою лозини, натертої особливим зіллям, зібраним в Іванову ніч… У цьому світі не було війни, монастирів, принуки до книг, голоду й холоду. Однак Ріхард знав, що за це все Гансові не доведеться платити. Він не одного звабив розмовами про те, чого сам не бачив, і вже збридився повторювати небилиці, але ж мусив з чогось бідака жити! Не він, а хтось інший потребував свіжого м’яса, що тільки-но випурхнуло з-під материного крила. Ріхард був свідомий свого вчинку, як Розіп’ятий свого, і без жодних докорів сумління міг оглядати трухлявий хрест й лице, заляпане пташиним послідом.

— Ти сам цього хотів, — пробурмотів він знову, все ближче підсуваючись до вогню. Попри те тепліше не ставало. Вони не здогадалися навіть підперти двері, щоб не залітав вітер, а тепер навалило стільки снігу, що стулки застрягли. Бідолашний Ганс сумнівався, чи вірно він вчинив, подавшись у світ зимою, коли навіть не воюють через холод та інші невигоди. „Але ж я сам цього хотів“, — подумав хлопець з гіркотою. Такий балакучий та дотепний у корчмі, в дорозі Ріхард виявився мовчуном, а зараз вдавав, що спить. Це бентежило Ганса. Коли люди в дорозі бесідують між собою, час минає швидко… Коли мовчать, кожен сам по собі.

— Еге ж, — почухав потилицю Симеон, — пощо тратити сили на балачки, раз здобич потрапила в сильце, звідки до світу їй не вирватись!

І навіть вночі, коли у голові вільно розкошували думки, він не зміг змінити цього епізоду в церкві. Симеон знав кінець, але ці двоє не знали. Ганс думав, що коли вони стрінуть людей, від Ріхарда можна буде відкараскатись. Той гострий ніж не міг його не злякати. А Ріхард думав, як влаштувати так, щоб до корчми зайшли ловці рекрутів, а Ганс нічого не запідозрив. Він волів виходити чистим, щоб інші не здогадались про його участь у цій справі. Зрештою, хлопцеві, може, й сподобається у війську. У кожному чоловікові дрімає потреба вбивати чи завойовувати.

Може, й Симеон сприймав цю історію занадто особисто, як це буває з людьми, котрі живуть самі і стають через те надто чутливими. Його найбільше вразило, що хтось потай розпоряджається чужим життям, змінюючи долю. Давно зарубцьовані рани знову почали боліти. „Ще не час, — подумав Симеон. — Мені ще рано. Цікаво, чи хтось буває готовий насправді вийти із Притулку, чи тільки так собі бажає?“

Ріхард мовчав, аби не видати свої справжніх намірів, бо тримати язик за зубами може лише той, у кого його нема.

Тут, у забутій людьми, але не Богом, церковці, їх оточувало невидиме коло безпеки, бо храми завжди мали право Притулку. Доки ти там перебував, ніхто не міг тебе ні вбити, ні засудити. Твої гріхи й нещастя чекали надворі, мерзнучи на вітрі, по коліна в снігу. І не перекошене розп’яття, що погойдувалось, кидаючи на вибляклі похмурі стіни тінь, давало благословення на притулок. Саме по собі воно могло лише викликати почуття самотності, згадку про безліч болісних хвилин, які на власному віку переживає кожна жива істота. Це конструкція храму, багато разів повторювана будівничими, давала затишок від дощу, пожежі, ворога, наче складені докупи долоні Бога, в яких можна вмістити всіх людей. Так би мало бути в ідеалі, і навіть бувало часто, хоча іновірці не могли скористатись правом притулку, так само й християни-некатолики. Абсурдно, адже Господь не робив різниці між людьми і всі ми походимо від Адама і Єви, чоловічого й жіночого начала, Інь і Янь.

Ганс з Ріхардом врешті наповнились цим духом захищеності, й заснули у взаємній довірі, бо ніхто з них не мав нічого, крім власного життя, і вони не прагнули помсти. Ганс був не сам цієї ночі, а Ріхард мав більше користі з нього живого, ніж з мертвого. І якщо Бог їх бачив, то бачив саме такими: безталанними мандрівцями, яким нічого було ділити, бо з’їли вже увесь хліб і випили вино, в безтурботній надії, що наступний день дасть їм людське тепло та їжу. Він не ображався, що ті не молились, бо молитва — це не слова, вимовлені вголос, не медитація, а ритм людського серця й дихання, що співпадає з ритмом Всесвіту. І тому вони були йому дорогими, і шкодував Він обох однаково. Вони мали те, що хотіли. Але обрали самі, не знаючи що обирають…

Далі читати було боляче. Вранці обидва подорожні мирно простували снігами, розмовляючи про краї, де не буває зими, і помаранчі, яких ніхто з них ніколи не куштував, можна зривати просто з дерева. Жоден не відмовився від свого наміру: Ганс отримати свободу, а Ріхард отримати гроші за новобранця. Потім Ріхард відійшов по нужді вбік і упав у криницю без цямрини, покриту гіллям і товстим шаром снігу. Він покалічився, але був живий. Ганс не мав при собі мотузки, щоб витягти його. Чим далі він відходив за допомогою, тим більше це нагадувало втечу. Довкола була безкрая пустка і, можливо, ще одна криниця без води, замаскована снігом. Ганс заблукав. Те, що він вважав селом, виявилось лісом. Сніг вкривав верхи дерев, наче дах, і під його вагою час від часу з тріском відчахувались гілки. здіймаючи білу куряву. Почав знову падати сніг. Він засипав сліди, якими ще можна було повернути і спробувати самому витягти Ріхарда. Тоді, вранці чи пополудні, або й надвечір, бо під час снігопаду не видно сонця, Ганс зрозумів, що найлегше жити самому, і від цього відчув себе дужчим, хоча й жалів Ріхарда, розуміючи, що не встигне надати йому допомоги, бо поки знайде людей, сніг засипле і криницю, і навіть церкву. Втім, він вимислив собі Ріхарда, щоб не бути самому в дорозі, а тепер позбувся його. Аби стати ченцем, треба бути цілісним, сконцентрованим, терпеливим. І оскільки Ганс не мав цих якостей і до того не вмів прощати, то вигадав повну собі протилежність…

Отаку історію прочитав Симеон того вечора, коли Писар Західних Воріт подався шукати відповідь на свої питання. Рано чи пізно людина мусить кудись піти, щоб побути без себе самої. Але Гансова подорож була іншою: він шукав ліки на кривду, яку заподіяли йому найближчі люди. І ліки виявились такі: заподіяти кривду комусь іншому. Але чого насправді хотів Яків? Певно, чогось такого, що не знайдеш у Притулку. Симеон знав по собі, що дехто, приходячи сюди, вважає, що тут знайде винагороду за минулі кривди, що чорна смуга невдач нарешті зміниться білою. Така вже людська вдача: сподіватись на блаженство, що прийде ззовні. Хіба Яків не був іншим? Те, що він увійшов через Західні Ворота, ще не означає, ніби він не бажає винагороди за терплячість.

Як же гірко стало Симеону від цієї думки! Спочатку книжка зворохобила йому душу, нагадавши про той світ. Роки, проведені над озером, розвіялись як дим. І сам Притулок перестав бути Притулком. Усе зжерли сумніви. Усе оце спокійне життя, яким він так пишався, виявилось ілюзією. А він уже не боявся піти і загравав з тим світом, виконуючи чужі обов’язки. Порадив Якову піти по слідах, таких нетривких і оманливих. Він же зовсім не привчений мандрувати взимку, і не знає про існування криниць без води, присипаних снігом поверх трухлявих дощок.

Зимовий ліс здається неживим і тому відлякує. Туди сумно йти самому. Як добре, що Сава бадьоро чимчикує попереду, знаходячи сліди там, де немає снігу, лише скрижаніле, давно мертве, листя. Зате угорі над ними нависало важке снігове шатро, погрожуючи обвалитися.

«Буде мороз, — подумав Сава. — Здалося б розпалити багаття, та немає часу. Поки натягаєш хмизу, поки розпалиш, почне сутеніти. Не ночувати ж у лісі».

Яків, незвичний до мандрів, стомився, та раптом помітив, що сліди зникли на перехресті, де розходилися дві стежки. Їх засипало снігом, що впав із дерев. Сава встиг далеко відійти, поки Яків кидався звід одної стежки до другої.

— Я загубив сліди! — крикнув розпачливо. — Вони всі переплутались…

— То й шукай, — незворушно мовив Сава. — А я піду тією дорогою, якою маю йти. Чи не так ми домовлялись?

Він мав рацію. Якби сліди вели в протилежний від Сави бік, то що ж…Вони б розійшлися.

— Вибач, — промимрив Яків.

Сава знизав плечима, може, навіть засміявся, коли відвернувся. Де вже йому зрозуміти, що Яків ціле життя розмірковував над кожним своїм кроком. Їх з братом змалечку привчали до дисципліни, називаючи це обов’язком, та в обох випадках з одного насіння виросли різні плоди. Брат збунтувався, скинувши із себе всі можливі обов’язки перед батьками і суспільством, а Яків змінив одне служіння на інше, тобто на те, яке більше йому відповідало. Обох прокляли батьки мовчазним прокляттям, відрікшись від синів. Може, вони й хотіли цього, терпляче чекаючи, щоб звільнитись від них, бо у тій суворості не було ані крихти батьківського інстинкту? І живуть тепер собі щасливо удвох, якщо не повмирали, маючи інші, приємніші, обов’язки перед грізним немилосердним Богом.

Якова пригнічувала тиша, що панувала у лісі. Біля Воріт він міг, принаймні, розмовляти з собою, створювати шум, цюкаючи сокирою, тупаючи ногами по ґанку. Але тут він не насмілювався порушити тиші — був наче у гостях. Яків знову перебіг на іншу стежку. Якби ж то він був мисливцем чи диким звіром… Але виріс у місті, де людей не знаходять по слідах, а по вчинках, тобто їхніх діях: у крамницях, лікарнях, по знайомих, пізнаючи по звичках вдачу. Але тут шукати треба інакше: як не по слідах, то навмання. Схоже на те, що мешканці Притулку мислили не так, як у тому світі, і не так, як сподівався від них Писар Західних Воріт. Вони поволі позбувались уміння жити і тоді. коли позбувались остаточно, повертались назад. Тут їхнє життя теж було наповнене часом смутком, тугою, чеканням дива, але вже підкорялось не бездушному цивілізаційному ритмові, а перебувало під владою пір року, чергуванням негоди з погожими днями, сходу й заходу сонця. До цього теж було звикати нелегко. Однак, хтось усе це бачив — і бібліотека наповнювалась книгами, яких не знайти у тому світі. Життя не можна зробити мистецтвом, але мистецтво може дати притулок життю, коли воно уже завершилось. Яків не соромився власної паніки, бо це було для нього дуже важливо — відшукати продовження слідів. Знайшов знову місце, засипане снігом, де дерева наче чогось злякались, і переконався, що оті троє не йшли стежкою. Тому з легким серцем кинувся наздоганяти Саву. А той уже виходив з лісу.

— Хіба тільки одна стежка виводить з лісу? — поцікавився Яків.

— Найкоротша. для зими.

— От і добре! Я знову бачу сліди.

Сава посміхнувся:

— Я теж не люблю ліс взимку, але під деревами менше снігу. Знаєш, Якове, що я тобі скажу?

— Що?

— Цих людей уже нема в Притулку. Ми не звикли розповідати про себе і про інших. Ні одному Писарю, ні другому. Так не заведено. Але я скажу тобі, що хлопець і стара Марта дуже поспішали, й підганяли дівча. Дивно…

— Той хлопець — одержимий і заразив цією недугою стару з дівчинкою, — пояснив Яків. — Не розумію, як він взагалі потрапив до Притулку. Таким Притулок не потрібен — їх охороняють ангели.

— Коли ти все знаєш, то чому так переживаєш за сліди? Міг би просто помандрувати. А ти нагадуєш пса, що загубився і винюхує слід господаря. Може, це пошуки істини, вибач, якщо висловився занадто… образно.

— Симеон теж порадив мені прогулятися. Але я не звик йти невідомо куди й невідомо за чим. Коли йдеш такою пустелею, у голові світлішають думки.

— Що ти знаєш про пустелю… — пробурчав Сава і вирвався вперед. Не подобалась йому ця розмова. Він поспішав і збирався залишити Якова на хуторі, бо хотів якнайшвидше потрапити до міста, щоб ще й завтра не вивчати разом з Яковом сліди. Цей чоловік намагався виразити словами те, що неможливо передати звуками. Сава досить довго пробув у Притулку, щоб перемінитись на когось іншого. Невисловлене він перетворив у дію. Його слова, важкі й різкі, м’які й легкі, тепер завжди були дією, а не рефлексією. Сава перестав бути відлюдником, перестав боятися людей, позбувся тягару горба. Якщо його не помічаєш, значить, він не існує. На це пішло чимало часу. Від того світу у нього залишилось кілька запахів, яскравих плям, яких бракувало тут, наче приправ до страви. Як тільки набігала тінь, Сава проганяв її різким словом чи жестом. Щороку він кілька разів ходив до міста, щоб провідати кількох знайомих і повеселитися, бо кожній людині потрібні такі зустрічі, що перетворюються на свято.

Якби не вогні, то хутірець у долині можна було б прийняти за чагарі. Але й без світла мандрівник відчув би дух житла, те спокійне тепло, що випромінює оселя, де живуть люди. Влітку туди не часто заходили, але взимку хутірець притягував наче магнітом. У Притулку не було ні телеграфу, ні телефону, ні потягів чи автомашин. Пошта була «двонога», тобто хтось з подорожніх передавав листа, чи переказував послання словами, хоча краще все-таки не довіряти слова паперу чи чужим устам, а прийти самому. Багато звичаїв і речей з того світу в Притулку виглядали безсенсовними. Зрештою, тут не було ні країн, ні кордонів, ні ворожнечі між людьми, ні грошей. Томас Мор, автор розкритикованої «Утопії», не вірив у існування Притулку, однак, безперечно, порадів би здатності людського роду до самоочищення і справедливості за життя, а не після смерті. Втім, як державному діячеві, йому більше імпонувала б розповідь Платона про Атлантиду. Честолюбній людині, по правді, нема що робити в Притулку, бо у її розумінні — це місце для вбогих, зламаних, зневірених. Той світ не може нічого для них зробити. Для таких, як Сава чи Ізидор, він наче шафа, всередині якої стирчать гострі голки: досить поворухнутись і відчуваєш нестерпний біль. Яків зустрічав людей, яким подобається біль, які звинувачують у власних нещастях тільки інших, які взагалі звинувачують. Але сюди такі не потрапляють. Отже, річ була в чомусь іншому. Притулок не помиляється, бо кожна помилка тоді обростає ще помилками, й несе загибель йому самому, позбавляючи багатьох людей опори і надії. Безпомильність — це зовсім інше, ніж непогрішність. Вона йде від серця, а не з розуму.

Яків утратив нагоду довідатися щось від самого Ізидора, але люди у тих місцях, де він зупинявся, могли б розповісти якусь дещицю. Можливо, він з ними був говіркіший. Тому Яків охоче пішов з Савою на хутір, де сам не був ніколи, однак знав, що там живе стареньке подружжя, яке за нерозлучність прозвали Філемоном і Бавкідою. Сава привів його під хату і далі пішов сам, просто у ніч, божевільний, сказавши на прощання:

— Ми ще зустрінемось!

Він знав, куди йде, а Яків мусив іти ледь не навпомацки. Але не до Східних Воріт, бо це зайняло б дуже багато часу. Як писав хтось з його попередників: «Як не може сонце рухатись із заходу на схід, так і Писареві Західних Воріт не личить йти до Писаря Східних Воріт». У кожному забобоні завжди є крапля істини.

На жаль, до Філемона й Бавкіди не заходили ті троє. Якби не ніч та мороз, Яків не залишився б ночувати на хуторі. Він теж не хотів втрачати час, відміряний Симеоновою терплячістю. Старі не питали, куди прямує така поважна особа, як Писар Західних Воріт. Вони самі викликали таку безмежну довіру, що перед ними розкривалися усі серця. Сава, видно, не хотів розкривати серце в присутності Якова. Вони вміли, мабуть, читати й невисловлене. І їхні літературні прототипи були вбиті не випадково. Плата за довіру завжди дуже висока — життя того, кому довірився.

Сидячи за столом навпроти сивих дрібних стареньких, Яків не міг не помітити, що вони складають одне ціле. Його батьки з роками теж ставали схожими один на одного. На мить йому здалося, що він повернувся додому й перед ним сидять батько і мати, а стілець брата приставлений до стіни. На лице його одразу набігла тінь. Він не міг їм сказати, що батьки теж отак зворушливо піклувалися одне про одного, а самі колись не простили старшого сина і розчарувались у молодшому. Яків не вірив у святість сім’ї. Його не зворушувала сімейна ідилія, наскрізь егоїстична, цей патріархальний острівець посеред моря сліз і страждань. Щось у цьому було несправедливе, фальшиве. Мабуть, інші мандрівники сприймали Філемона та Бавкіду як гостинних господарів, а не як твердиню подружнього щастя, проте рана Якова була надто глибока і постійно боліла. Він з дитинства був чутливим до фальші й не хотів одружуватись, щоб створити таку спілку, де хтось мусить над кимось домінувати і перетворювати іншого на власну подобу. А потім жінки, пропащі, принижені, викликали у нього співчуття, а не любов, чи пристрасть, одержимість, про яку він читав у книжках. Усі б помітили, що він нещасний, якби він вчинив так, як веліли батьки і суспільні звичаї. Долю він не обирав: у нього був завжди один-єдиний шлях, на відміну від брата, котрий хотів повернутись, але був не прощений, бо не виявляв каяття. Брат хотів пізнати життя, зазнати ударів, болю, сильних відчуттів, щоб більше ніколи не бажати цього.

Щоб зрозуміти це, потрібно було чимало часу. І ось тепер Яків відчував дивний спротив, сидячи в теплій чистій оселі, прикрашеній жіночою рукою, у товаристві уважних господарів. Йому хотілося йти у темряві, як личить справжньому пілігриму, що вирушив на пошуки істини. Та до ранку це було неможливо. Окрім того, він не знав про що з ними говорити, а Філемон і Бавкіда мовчали. Волосся стара зачісувала достоту, як його мати, залишаючи відкритими вуха. Бракувало лише молитви перед їжею. Та тут за пічкою озвався цвіркун і обличчя у всіх трьох посвітліли.

— Була у нас пташка, — сказав Філемон якось несміливо, — А тепер цвіркун.

— А що з пташкою?

— Випустили, як піддужчала. Зграя спершу її не приймала, а потім вона, видно, знайшла іншу.

— Цвіркун — теж добре, — мовила Бавкіда. — Співає на зміну погоди.

— А в мене — вуж, — повідомив Яків.

— Та що ви кажете?

І Яків мусив розповісти в подробицях, як знайшов вужа, як той відігрівався у нього під ковдрою, як спав на грудях, доки не поринув у довгий зимовий сон.

— На болоті багато пташок. І вужів, — сказав Філемон.

Усі подумали про одне: жорстокість існування. Хто не помічає страждань тварин, той не помітить і страждань людей. Батьки Якова вважали домашніх тварин джерелом інфекції і їхня віра з цим не узгоджувалась. Вона взагалі не узгоджувалась з прощенням чи милосердям. У Притулку було мало домашніх тварин, тобто котів і собак. Мабуть, існує ще один Притулок — для скривджених тварин, так було б справедливо. Домашні тварини зникають у тому світі дуже часто без сліду. Мабуть, вони знаходять свій Притулок, оті старі, хворі, й через те непотрібні, жертви людської байдужості та немилосердя. І напевно тварини переповідають одне одному про Притулок, вказують дорогу. Яків уявив це і посміхнувся.

— Святий Франциск називав звірят своїми братами і сестрами, — сказав він. — Кажуть, ніби вони розуміли, що він говорить. Хоча, швидше за все тварини відчували любов до них і довіряли йому…

Він не знав, навіщо це говорить і яке це має стосунок до зимової нерухомості, в якій, здається, потонув увесь Притулок, відколи його покинув одержимий Ізидор. Але тут людині дається можливість пізнати взаємозв’язок речей, несумісних і далеких. Старих, що ожили на хвилю, втомила розмова і вони ще більше віддалились від нього, поринувши у якісь невиразні марення. Вони звикли слухати людину, яка розкриває перед ними серце. Якова пройняв гострий жаль: адже вони колись прийдуть до Західних Воріт й дивитимуться на сіру смутну порожнечу, де більше неба, ніж землі, а, можливо, ще й падатиме дуже холодний дощ. До цих поглядів у порожнечу він ніколи не звикне. Ці старі так довго прожили в обох світах, що у них залишилася, певно, дрібка сили, щоб вийти з Притулку. На жаль, настає час, коли починає вмирати пам’ять. Яків не хотів дожити до цього.

Він делікатно кашлянув:

— Ви, напевно, рано лягаєте? Та й мені треба вийти якнайшвидше…

— Завтра буде сніг. Ноги крутить, — мовив старий, важко підводячись.

«Я б не хотів снігу!» — ледь не вигукнув Яків. Але промовчав, бо що таке сліди на снігу чи піску? Він обов’язково відшукає людей, котрі бачили Ізидора, Марту й дівчинку. Навіть, коли ті ніде не зупинялись. Можливо, навіть боялись, що їх хтось зупинить і буде відмовляти так, як Яків. Його мучило сумління, що покинув писарювання на якийсь час, аби дізнатись про людей, котрих немає уже в Притулку. «Навіщо розв’язувати розрубаний вузол?» — спитали б його у тому світі, хоч і там не бракує детективів-дилетантів. Скільки ще має минути часу, щоб Яків перестав мислити категоріями того світу?

Чоловікові стало ще сумніше. Не так від того, що сидить у чужому домі, а що довкола темрява і сніги, які перешкоджають навіть діткнутися до себе думкою. Через те аж зменшився, зібгався у клубок, потребуючи лиш одного: щоб його залишили в спокої. Він нічим не може віддячити за гостинність цим дорогим людям. Зрештою, вони не потребують віддяки. І він так само не потребував ніколи ні тут, ні там. Власне, увесь Притулок такий: ніхто нікому не зобов’язаний, навіть не знати, кому дякувати. Тут немає храмів з ідолами, немає потреби читати священні книги. Усе збулося.

— Усе збулося, — прошепотів Яків, засинаючи. Ці слова заспокоїли його і м’яке тепло огорнуло тіло. І спав він без снів, і прокинувшись побачив, що надворі падає сніг, на щастя, дрібний. Усе збулося.

Йому кортіло якнайшвидше покинути цей дім. Для когось Філемон та Бавкіда були б ангелами-хоронителями, але він опинився у невластивий час у невластивому місці на самому початку подорожі. Уже потім, коли він, пройшовши трохи Савиними слідами, знайшов потрібні йому, то аж зітхнув полегшено, бо нарешті по-справжньому приступив до задуманого. Йтиме, доки не стемніє, як, напевно, йшли ті троє, охоплені єдиним бажанням — вийти. О, Писар Західних Воріт Притулку не любив заплутаних справ, і тому обрав найпростіший шлях — по слідах. Якщо їх геть засипле снігом, він просто повернеться назад. Хоча мав би покладатися на інтуїцію. На узгірку свіжі сліди Сави остаточно розлучилися з тими, які цікавили Якова. Сава, безперечно, знав дорогу краще й був підготований до зимової подорожі. Дивно, як оці одержимі не впали від утоми, борсаючись в глибоких снігах. Але такі вже вони, одержимі, звідкись черпають сили, та — коли досягнуть мети — здійснення бажань може їх вбити.

Хоч Яків не був слідопитом, однак не міг не помітити, що навіть сліди Ізидора вказували на одержимість. Він не оминав те, що можна було оминути: пагорбки чи яри. Продирався через чагарники, залишаючи на них клапті одежі. Іноді його благали почекати, і тоді якийсь час усі троє йшли разом. Ціла книга була на снігу, але, на відміну, від книг, писаних на папері, підлягала знищенню. Свіжий сніг і сонце виконували вирок. Яків на разі був у безпеці, бо позираючи на небо, не встигав пройнятися одержимістю Ізидора. Нагадував радше мисливця, що боїться згубити слід. Не зовсім порядний вчинок, але Яків не мав іншого виходу, та й міг загубитися у сніговому безмірі, що продовжувався і за туманом.

Втім, після полудня його ентузіазм почав спадати. У продуманій системі пошуків з’явилися перші тріщини. Ноги потребували спочинку. Безпечний був з нього мандрівець: навіть не подумав, що треба буде розпалити вогонь. Оті так само про це не думали. Яків не помітив жодних слідів багаття. Десь неподалік озивалися півні й відчувався запах диму, проте сліди оминали людське житло. Можливо, так поводять себе усі, хто йде до Західних Воріт, щоб не прощатись і не зазнати спокуси побути ще трохи в Притулку. Їм страшно. Один раз вони вже увійшли через Східні Ворота. І винні у тому обидва Писарі, бо своєю присутністю ускладнюють перехід. Дехто розгублюється і навіть вертає назад, відчувши себе не готовим до такого рішучого кроку, бо не знає, чи то його власний вибір, чи миттєва омана самого себе. І все ж ця недосконалість в облаштуванні Притулку доцільна, адже мета його — не в перетворенні недосконалих людей на досконалих. Люди не прагнуть досконалості. У недосконалому світі досконалість завдає болю, й тому потрібно якось захиститись від неї. Довершеність квітки не рятує її від раннього морозу.

Яків трохи постояв, з’їв коржа, якого дала на дорогу Бавкіда, й відчув себе ліпше. Навкруги потемніло. Він думав, що сутеніє, але то почав падати сніг, не такий дрібний, як вранці, а настирливий, аж густий. Книга на снігу могла зникнути за пару годин, тому він пришвидшив ходу, забувши про втому, вступивши в боротьбу із стихією. Мабуть, Сава вирішив його провчити, покинувши самого, бо знав, що читання слідів не варте клопоту.

Врешті Яків зупинився і поглянув довкола. Хмари наступали на нього, а небо опускалось все нижче. Нічого зловісного в тому не було, навіть стало тепліше. Якова почало хилити на сон.. Він струсив з себе налиплі клапті снігу й повернув туди, де, здавалось, мешкали люди. Та потім щось згадав і кинувся назад. Сніг падав тихо і прямо, бо не було вітру. Дощ супроводжують часом грім та блискавка, але сніг завжди підкрадається несподівано. Яків присів навпочіпки на тому місці, де ще збереглись сліди й написав перше, що спало на думку: «Чому?» Потім зрізав пласт снігу долонею й пішов.

Ті люди, що жили поруч зі слідами, теж не знали, хто він. Чоловік був заразом ковалем і теслею, майстрував на ґанку сани, а коло нього крутився син-підліток. Яків раптом відчув, що не зможе у них нічого спитати, бо доведеться щось пояснювати, і тоді одна брехня потягне за собою іншу. А вигадувати небилиці не хотів. Коли ж трохи відтанув від самотньої мандрівки, то сказав по-іншому: хотів би знати, чи не проходили тут його знайомі. Не тепер, а кілька днів тому.

— Ніхто не проходив, — почухав коваль потилицю. — Може, малий бачив…

Але й той сказав, що не бачив нікого. Виглядали обоє на відлюдників: Яків упізнавав таких, здебільшого, одразу по сиротливому погляді. Усе в хаті було грубе, міцне, без тієї мудрої практичності, яку привносить у житло кожна жінка. Але їжа приготована смачно і зголоднілий Яків віддав їй належне.

— Ви йдіть додолу, до міста, — порадив хлопчик, коли коваль, якого звали Йосифом, вийшов. — Там завтра буде багато людей з усіх околиць. Ми з татом теж підемо. А тут неподалік, крім нас, живе ще сліпий Нестор.

Яків стрепенувся:

— Я б пішов до нього!

— Можу вас провести. Треба йому дещо показати. Тільки тата спитаю…

Яків і так не хотів у них залишатися, марнувати ніч на сон. Тим більше, побачив, що Йосиф має спішну роботу. Під повіткою височіла ціла гора санчат з дерев’яними полозами, оббитими знизу залізом.

— Для кого стільки санчат? — поцікавився Яків.

— Це — для Притулочку, — пояснив хлопчик. — Треба ще зробити, але до завтра ми не встигнемо.

Тут він затнувся, щось згадавши. Кинув швидкий погляд на Йосифа:

— Я не надовго!

Той щось буркнув і взявся до роботи. Запах снігу перебивав запах стружки, що нагадав Якову про дім, залишений ним учора. Яків не попрощався, бо думав, що, можливо, ще зайде сюди. Як тільки вони відійшли, малий тихо сказав:

— Не знаю, це правда чи ні, але я чув, ніби якусь дівчинку забрали з Притулочка. Та жінка, в якої вона жила, дуже побивалася.

Усі знали про це місце, де діти жили зі своїми прибраними матерями, щоб могли разом вчитись і бавитись. А от Якову навіть на думку не спало, що дівчинка може бути звідти.

— Цікаво… — пробурмотів Писар. — А це далеко?

— Та ні, але снігом замело дорогу. Он там! — і хлопець показав рукою у білу мряку, однакову всюди.

Однак, Яків стримався і дозволив себе відвести до сліпого Нестора, який, швидше за все, теж нічого не знав. До того ж він чув, що в Притулочку свої правила, і туди не кожного пускають. Взагалі, Притулочок не часто згадували у розмовах. Була це тема болюча: дитина не повинна жити в Притулку. Діти — особливі. Безмірно скривджені світом дорослих, надто сильні, щоб загинути, і надто слабкі, щоб жити у ньому. Хлопчик теж міг жити раніше в Притулочку, бо нічим не нагадував Йосифа. Був, напевно, його прийомним сином.

— У місті буде феєрверк! — сказав малий. — Вам треба на це подивитися!

Яків почав пригадувати усі феєрверки, які колись бачив. Їх було багато, проте жоден не на його честь. Втім, таке йому й на думку не спадало. Йшлося радше про причетність до тих магічних вогнів.

— Не знаю, — відказав, стріпуючи із себе разом зі снігом далекі дитячі враження. — Побачимо.

Сліпий Нестор виявився зовсім молодим. На очах у нього були чорні окуляри, що зовсім не пасували до грубої, місцями порваної одежі. Стояв надворі, байдужий до снігу, перед хижкою, що майже ховалась у землі. Навіть здалеку можна було помітити неймовірну чутливість цього чоловіка, що, здається, чув, як падає сніг і торкається землі. Він не потребував очей, аби бачити. Чи природня вада, чи люди відібрали у нього одне, наділивши більшим. Так видалось Якову й він раптом гостро відчув власну недосконалість. Тільки подумав: цей чоловік не читає книг не тому, що не хоче, а тому, що не може. Либонь, у бібліотеці є книги і для незрячих. Там усе може бути. І Якова охопив жаль за бібліотекою, таким затишним спокійним місцем, де нема ні хаосу, ні сум’яття, куди заходиш неквапливо, з надією. Усі великі бібліотеки світу пройшли повз нього, усі чудеса світу, усі екзотичні краєвиди, усі музеї. Йому судилось жити на Смітнику Господа Нашого, як називав Звалище один деморалізований священик, відлучений від церкви. У цьому була своя трагічна краса, якщо дивитись очима митця на кшталт Достоєвського чи Кафки, своя поезія, якби ж у приреченому світі ти сам поступово не ставав приреченим і не пристосованим до кращого, достойнішого людини, способу життя. Печать убогості лягала спершу на одяг, далі на обличчя, а тоді вже на свідомість. Яків потрохи ставав своїм серед волоцюг, втрачав над ними перевагу, але і такою ціною не зумів повернути собі брата.

У Притулку не було ні своїх, ні чужих. І сліпий чоловік радісно посміхався назустріч.

— Доброго вечора! — привітався Яків.

Ніздрі сліпого Нестора тремтіли. «Чим від мене може пахнути? — подумав Писар. — Західними Воротами, димом моєї печі, старими книгами?..» Нестор вловлював звуки й запахи так жадібно, що чимось нагадував тварину, і це було неприємно. І голос у нього виявився високим, жалібним, як у тих сліпих жебраків, що стояли на розі вулиць, виставивши поперед себе тоненькі ціпки з гумовими наконечниками. Про сліпих та німих завжди думають, ніби вони знають більше за інших. Пророки часто бували незрячими, бо, оскільки не могли дивитись назовні, добре бачили всередині.

— Дядьку Несторе, я прийшов не сам, — сказав хлопець. — Ходіть подивитесь, що я назбирав у лісі!

І взявши сліпого за руку, повів його до хатки, схожої на гобітову нору, до якої треба було входити східцями вниз. Дух землі був такий сильний, що Якову аж засвербіло в носі. Єдине віконце, засипане снігом, майже не пропускало світла.

— Запали свічку, хлопче! — сказав Нестор уже іншим голосом, глибоким і сильним. — Сідайте, чоловіче, отут коло печі. Не думав я, що доведеться нині провести цей вечір у товаристві аж двох гостей! Щасливий день для мене…

«А для мене це день розчарувань», — подумав Яків.

Хлопчик почав виймати з кишень різні речі.

— Ну, що ви на це скажете?

Сліпий, не задумуючись, випалив:

— Кора з бука.

— Правильно, а це?

— Вільхова шишка.

— Правда! У мене є ще щось особливе…

Хлопчик виклав на стіл малесеньке пташине гніздечко.

— Гніздо.

— Я сам знаю, що гніздо. Але чиє? Вітер скинув його з дерева. Можете взяти в руки.

Сліпий простягнув вузьку долоню і гніздечко зручно лягло на неї.

— Волосинка, — сказав він. — Там має бути волосинка.

І зайшовся важким кашлем.

У цей час Несправжній Писар Західних Воріт Притулку, як жартував Симеон, спостерігав як заходить сонце, пройшовши найкоротший зимовий шлях. Він не міг примиритися з темрявою, що обезвладнювала людину, прирікала на бездіяльність, приховуючи від очей тривкі й нетривкі зв’язки між предметами. Нетривких було більше. Осінній розпад рослинної плоті був таким тотальним, що майже цілком зникала зелена барва. Симеон навіть хотів посадити ялинку чи сосну, щоб так не тужити за зеленню, але потім подумав, що це може зашкодити іншим рослинам, землі і воді. Коріння, приховане у землі, — неабияка сила, що може розірвати на шматки скелю. Скель, щоправда, у цій болотній місцевості не було, однак невідомо, як поставилися б до сосни дикі качки і гуси, що звикли тут перепочивати весною і восени. Краса, яку помічали очі Симеона, була непримітною, неяскравою, можна сказати навіть, упокореною. Проте насправді в озері й поза ним відбувалися справжні драми, і він намагався їм запобігти. Поступово Симеон сформулював для себе нехитру філософію, згідно якої він був безсмертним, і озеро також, всупереч загальновизнаній думці, ніби все на цьому світі мусить колись зустрітися зі смертю. Коли плоть розпадається, істота лише змінює форму, а отже, смерть — це ніщо. Навіть порожнеча є місцем, яке можна заповнити, а от ніщо — це ніщо. Свої думки Симеон тримав при собі, бо тільки так їх ніхто не зможе перекрутити. Хоча взимку його часто охоплювали тривога і сумніви, бо скільки не наповнюй темряву, без світла в ній нічого не побачиш. А тому невеличка переміна була дуже до речі. Найтяжчий час, коли день зовсім малий. Із ним стискається свідомість, нею опановує якась сонливість, тіло стає безсилим…

От уже й сонце сіло. Ще трохи малинової барви на обрії, а далі — ніч. Коли живеш тут довго, то здається, ніби сонце сходить біля Східних Воріт, а заходить біля Західних. Та насправді сонце не має аж такого поважного стосунку до Притулку. Воно освітлює безліч інших земель, життя в яких не схоже на це. Воно освітлює смітники, обличчя людей, які вмирають від голоду й спраги. Тому краще не думати про сонце, і про Бога також, не приписувати їм людські почуття. Навіщо? Щоб вони також помилялися? Хто помиляється, той мусить виправити помилки…

Колись у них вдома був сад. Там росли яблуні, груші і сливи, від яких сім’я дуже залежала. Батько з дядьком доглядали сад, а потім продавали урожай. Вони ставились до саду, як до джерела існування. Залежали від урожаю, а от сад цього не розумів. Кожне дерево мало хвороби і примхи, на які треба було зважати, щоб сім’я не подалася на жебри. Хтось милується деревами в цвіту, отримуючи від того естетичне задоволення, але садівник знає, що весна може зненацька повернути на зиму і цвіт виявиться пустим. Садівник, як і селянин, цілком залежить від погоди. До того ж сливи родять один раз на три роки, а яблуні — через рік. Тому половина саду родила, а половина відпочивала. Коли дерево було старе або хворе, його зрізали. У деяких дерев зрізали верхівки, від чого ті довго хворіли. Подібно у селі люди ставились до тварин, знищуючи непотрібних. Згодом Симеон зненавидів слово «культура», первісне значення якого було «вирощувати». Чим більше людей, тим більше потрібно для них усього вирощувати. Кінець-кінцем сад знайшов несподівану смерть. Влада наклала податок на кожне фруктове дерево, незалежно від того, родило воно чи ні. І батько з батьком вирубали сад, що саме зацвів, бо не могли сплатити податків. По тому сім’я переїхала до шахтарського мистецтва, останнього притулку злидарів. Але сад не можна було вирубувати. Його привиди переслідували цілу родину. Батька присипало в шахті. Мати дістала сухоти. А дядька скалічило. Він так і не встиг одружитися. Але то вже інша історія, одна з багатьох.

Симеон запалив свічку і сказав до вужа, що спав у старому чоботі:

— Мусиш тепер нам в ласку стояти, еге ж?

Мовив це не з гіркотою, бо сам іноді втручався у життя інших істот, щоб їх порятувати, а не використати. Симеон не міг бути лише частиною краєвиду. Іноді уявляв себе Писарем Західних Воріт, який шанобливо виводить пером імена людей, що повертаються туди, звідки вийшли. Здавалось, навіть повітря тремтітиме, коли він відчинить двері у пустку, привабливу лише тоді, коли ціла земля прокидається після зимового сну.

Спершу Яків нічого не розумів у цій грі на вгадування. Про нього забули. Це б його не дратувало, якби він не поспішав. До того ж, у тісній хатині не можна було навіть витягнути натомлені ноги. Він погано обтрусив сніг з черевиків, і тепер той плавився на земляній долівці, перетворюючи її на болото.

— Волосина? — здивувався хлопець. — Не бачу…

Сліпий швидко обмацав пальцями гніздечко, вистелене пухом.

— Ось вона! Ця волосина належала старій людині. Сиве волосся завжди грубше.

— Але я нічого не бачу! Тут — темно…

— То запали ще одну свічку.

Нарешті хлопець розгледів волосину:

— Вона сива і довга. Певно, належала якійсь бабусі. Цікаво, що вона могла робити в лісі?

Яків почав тремтіти, бо сніг, танучи, намочив йому одежу. «Вони, що, бавляться у слідопитів?» — подумав він.

— Не конче. То може бути й чоловіча волосина. Старі чоловіки часом відпускають довге волосся. По запаху не скажеш, бо птахи в’ють гнізда весною, а це могло бути й позаторішнє.

Поступово і Якову стало цікаво, але господар раптом згадав про нього:

— Не лишитесь переночувати? Скоро стемніє.

А Яків подумав про ще один змарнований день. Як швидко він минув.

— Зимою рано темніє, — наче вибачався сліпий. — Біжи, малий, додому, а то батько розсердиться. Завтра прийдеш, добре?

— Обов’язково!

Ніхто не питав згоди Якова. Зрештою, якщо йому й не подобався прикрий земляний дух, що наповнював хижку, то принаймні зацікавив чоловік, який виявився дуже проникливим. Якщо інші прислухались до себе, то цей був усіма відчуттями спрямований назовні. Він заворожував, і дивно, як цей Нестор взагалі опинився у Притулку. Можливо, йому вдалося тут швидше від інших пізнати себе і забути про себе. Безперечно, тут кожен був особливим, бо Притулок не тиснув ні на кого, спресовуючи у сірий моноліт. Яків відчув, що міг би знайти собі друга, але то не була б дружба рівних. І це одразу ж підтвердилося.

— Не хотів казати при хлопцеві, що ти, поза сумнівом, Писар, тільки не знаю яких Воріт, Східних чи Західних. Узимку шукають легших шляхів, щоб не провалитись часом у яму чи покинуту криницю. Я знаю, що у мене тісно й вогко наче у льоху, та я недовго тут побуду. Скоро переберуся до міста. Вибачай за незручності. Тебе щось дуже важливе примусило покинути Ворота. Те, що важливе для Писаря…

— …Західних…

— …Західних Воріт Притулку, а, отже, важливе для нас усіх.

— Я хочу дізнатись, що могло об’єднати одержимого хлопця, дуже стару жінку та маленьку дівчинку, які не є родиною. Чому вони так поквапились покинути Притулок? Люди йдуть звідси, навчившись ремесла, зміцнивши власний дух, поборовши страх…

— …або просто померти, — тихо додав Нестор.

І Писар збагнув, чому той тут опинився: щоб продовжити собі життя, ось для чого. Одразу той чоловік став ближчим, бо був схожим на багатьох. У смертельно хворих поступово вивільнюється те, що називають безсмертною душею, і її стає видно.

— Бува й таке, — опанував себе Яків.

Він бачив, як вмирали люди. Він тримав їх за руку, тихо розповідаючи про Притулок. Останніх слів вони могли і не чути, але його голос лишався з ними. Часом був для них замість священика, коли не було часу кликати пособорувати. Сам він не зумів стати ні священиком, ні лікарем, ні вчителем, вважаючи, що йому забракне віри, милосердя і терпіння. Був одержимий бажанням знайти брата. І ось тепер він так само шукає трьох людей, бо вони викликали в нього подібні почуття. Можливо, що Яків і тут зазнає невдачі. Він дізнається про них багато, але головного не збагне.

— Дозволь запитати, — сказав Нестор, усе ще не випускаючи з рук порожнього гніздечка, — чому це так важливо для тебе? Що ти хочеш зробити з Притулком? Він змінився відучора. Я вийшов уранці й помітив, що сніг падає. А він не повинен був падати при таких прикметах. Я хотів піти з малим та Йосифом до міста.

— При чім тут я? — аж розсердився Яків. — Я, власне, не збирався йти. Мене намовив Симеон, що живе на березі озера. Сказав: піди по слідах, розпитай людей, але не мордуй себе здогадами. І що з того? Сніг, мабуть, знищив усі сліди, а ніхто нічого не знає…

— Ти не так мене зрозумів, або я розучився говорити. Послухай, Писарю, може, не слід тривожити отих трьох? Може, вони цього не хочуть? Ти ж не випитуєш людей, які до тебе приходять? Ти ж справжній Писар?

— Я чекаю, що вони мені розкажуть самі.

— Ось бачиш. І тут так треба робити. Може, ти волів би, аби тобі виливали душу?

— Ні-ні! — вжахнувся Яків.

Він сам ніколи не був з кимось відвертим, бо нікого не цікавила його особа. Лише батьки хотіли знати, що в нього на душі, аби вчасно знищити небезпечні прояви, які могли б поставити під сумнів їхні священні принципи. Але цей чоловік виявився ще гіршим: не бачив його обличчя, але бачив душу. І вона була йому байдужа. Яків не хотів продовжувати розмови. Треба було йти геть.

Нестор мовчав, та коли Яків поворухнувся, заговорив ніби до самого себе, як це буває з відлюдниками:

— Зимою я чекаю весни — весною тужу за осінню. Як ти гадаєш, коли найкраще звідси піти?

Голос його став лагіднішим. Цей чоловік ніби складався з двох частин: однієї твердої і холодної, як лезо ножа, а іншої — м’якої, делікатної. Такі люди, знав Яків, легко розчаровуються.

— Восени, — відказав Писар, подумавши, що до неї найдальше. — Правда, це не означає, що потрапиш там теж у осінь. Невідомо, куди взагалі потрапиш!

— Чому невідомо? — здвигнув плечима сліпий. — Із одного життя в інше.

— Ну, звісно. Вибач, але мені пора йти.

Нестор промовчав. Стало враз дуже тихо. Одна свічка почала чадіти і згасла. Яків подумав, що не варто знімати нагар, бо сліпому не потрібне світло. Він знав, що нічим не засмутив Нестора: той любив власну самотність, як і кожен в Притулку. Принаймні, тут від цього більше не страждають.

Писар став на ґанку. Небо було ще світле, трохи зеленкувате, і на ньому з’являлись перші зірки. Та й сніг білів. Восени ночі найтемніші. Чому він, власне, сказав про осінь, не уточнивши якої, ранньої чи пізньої, бо вони зовсім різні за настроєм? Натомість зима — втомлива і одноманітна. Тому посеред неї влаштовують різні свята. Різдво, наприклад.

«Ти прийдеш до мене», — подумав Яків із якоюсь сумною зловтіхою. Усі ті люди, яких він стрів сьогодні і ті, яких зустріне завтра, бачитимуть у ньому лише Писаря, майже священну істоту, яку не можна оминути ні злу, ні добру, ні другові, ні ворогу. Писареві Східних Воріт пощастило більше: він має видаватися щонайменше благодійником. Добрим у цій мандрівці було вже те, що Яків перестав на часину бути Писарем і встиг відчути, як це знати, що ти повинен колись відійти. Відчув це поруч з тим сліпим і смертельно хворим чоловіком, який щохвилі мінявся, як небо при заході сонця, і думки його лежали так глибоко, що ніхто не зумів би їх підняти на поверхню. От тобі й спокій, друже Симеоне, ось тобі ясність…

Перед Яковом простягалась одна-єдина стежка, яку він проклав разом з ковалевим сином, та він міг йти куди завгодно. Все одно уночі не знайдеш дороги додому. І доведеться зустріти схід сонця в снігах. Зненацька з хатини долинув спів. Яків стояв під небом, всіяним зорями, втративши відчуття часу, і вслухався у слова пісні, яку співав той дивний чоловік, байдужий до того, чи чує його Писар Західних Воріт Притулку. Однаково, вони ще зустрінуться.

Позаторішнє пташине гніздечко розсипалось на порох разом зі вплетеною в нього сивою волосиною. Яків не бачив того: просто уявив. До горла йому підкотився болючий клубок, і він пішов геть, помалу видихуючи з себе вогкість землі. Яка це розкіш — безлюддя, свобода і дарована небом чистота! Поступово звільнюватись від думок, можливо, уперше в житті насолоджуватись невідомістю і бездоріжжям.

На ранок він опинився у місті, хоч не йшов туди. Очевидно, це й було місто Самотнього Короля, до якого усі прямували. Це означало, що в Притулку існували ще й інші міста. Притулок був цілою країною, а проте ніхто не називав його країною, бо, зрештою, нею не правив ніхто. Ніхто не прагнув поневолити цей край, бо ж його не навіть не позначили на картах. На всіх, крім однієї — карти свідомості, де могла реалізуватись потаємна мрія кожного: знайти абсолютний захист. Вона реалізувалась, і тоді перед очима поставав Притулок. Усе збувалось. Був це не дім, не закуток, не нора, а велетенський простір із селами, хуторами, і навіть містами, щоб кожен почував себе вільним. Притулок без свободи — це в’язниця, у якій час минає дуже швидко.

Отже, Яків прибув до міста Самотнього короля. Там ніби зупинився час, і в архітектурі панував старовинний стиль, що нагадував чимось романський: добротні, затишні будинки без непотрібних прикрас, наче прикриті чиїмись долонями, що оберігають тендітне життя, відчуваючи пульсацію крові. Це не означало, що місто збудували багато століть тому. Просто воно відповідало потребам тих, хто жив у ньому, а потім відходив, не завдавши жодної шкоди ні місту, ні іншим мешканцям. І Яків замилувався цим прегарним тихим містом, у якому всі ще спали. Одне, що видалось йому незвичним: довкола міста не було муру. Воно знаходилось у западині з пологими схилами, і Писар бачив його дахи, засипані снігом, згори. Це місто можна було обійти за годину, бо ж людей мало вистачити ще й на інші міста. Але й тут були вулиці, площі, навіть парк, і на його облаштування мало піти чимало часу, аж стільки, щоб виникли леґенди про заснування цієї форми людського співжиття. Як згодом дізнався Яків, мешканці мали одну гіпотезу про походження свого міста, яка не пасує до Притулку, — історичну. Людину, що відшукала на карті свідомості таке місце, як Притулок, не цікавить його історія. Тут навіть час особливий. Ти наче спочатку кружляєш на одному місці, заплющивши очі, а коли зупиняєшся, то час і простір уже інші. Так часом музика заводить у невпізнаване місце, звідки важко повернутись хоча б куди-небудь.

Щось схоже відчував Писар Західних Воріт у місті, яке, здавалося, населяли невидимі істоти, а понад ним витав гіркуватий дим вчорашнього вогню, що не встиг вистудити помешкання. На вікнах висіли чисті білі фіранки, а подекуди зеленіли вазонки. Люди досі спали, заколисані снігом, по якому Яків брів через силу, бо ж цілу ніч ішов. Йому здавалось, ніби він дивиться фільм, і той фільм щойно почався, а тому треба набратись терпіння. Але попри все його свідомість була ясна. Він знав, що місто належить до Притулку, а тому воно не схоже на жодне інше місто з того світу. Тут ніхто не народжується і не вмирає, а отже, нема вкорінення поколінь, і самих поколінь теж немає. Але нема й злочинів, і болю від несправедливості. «Небесне місто», — прошепотів Яків і подивився угору. День заповідався ясний, але не настільки теплий, щоб неторкана білизна снігу перетворилась на бруд.

Яків не знав, куди йому йти і до кого, бо досі не побачив жодної живої істоти. Він боявся, що місто незабаром закінчиться. Але за рогом вулиці, що не мала таблички з назвою, зрештою, як і всі вулиці цього міста, йому нарешті стрінулась дівчина, закутана в бузкову шаль, що мітлою змітала сніг зі сходів будинку. Щось видалося йому не так, але він не знав що. Яків привітався:

— Доброго ранку!

І дівчина застигла. Вона тримала важку мітлу однією рукою, й чекала, мабуть, що він скаже ще щось, однак Яків розгубився і залишив її в тому чеканні. Він давно вже не бачив молодих жінок. Краще, аби вона сама продовжила розмову, чи бодай посміхнулась. Дівчина дивилась йому вслід і Яків відчув аж наче слабкість в ногах. Він звернув у іншу вуличку, вузьку й коротку, де знайшов криницю, оточену круглим муром із дахом, а трохи віддалік великий камінь, де нарешті зміг сісти. Він не сідав відтоді, як покинув землянку сліпого Нестора, тож був вичерпаний до краю. Під час блукань вночі, в цілковитій самотності, до голови приходили різні фантастичні думки, але тепер усе погасло. Зараз він подумав про дівчину з її дивною незґрабністю: так рухаються на землі птахи, котрі більшу частину життя літають. Його втомлені очі й мозок не могли впоратися з цим образом, відігнати його геть. «Трохи перепочину, — вирішив Писар, — а тоді піду». Йому вже не хотілося розпитувати, та й нагода стрінути тут когось із знайомих теж не тішила. Він боявся побачити подив на їхніх обличчях, бо Писарі мають пильнувати свої Ворота. Це їхня служба, на яку вони погодились. І коли вони не можуть більше служити, то повертаються у той світ. Довідавшись, хто він, люди занепокояться. «Не покидай Воріт, Писарю, — читав він у одному незакінченому каталозі, куди невідомий Писар часом записував ще й власні думки. — Пізнавай Притулок, стоячи коло Воріт». Але кожен з писарів час від часу мусив іти шукати те, чого не було біля Воріт. «Скільки ж я оце блукаю?» — намагався пригадати Яків, але раптовий сон зморив його коло криниці під засніженим дахом. За ніч вода очищалася, відновлювалась і сьогодні ще ніхто не ні дотиком, ні звуком не порушував темної спокійної поверхні води, що на такій глибині ніколи не замерзала. Знайшов Писар це місце випадково, бажаючи звернути з головної, як йому здавалось, вулиці, хоча незнайомцю важко вгадати, яка вулиця важлива для тутешніх мешканців, а яка — не дуже. Зрештою, Притулок теж не має центру, столиці, бо тут центр — усюди.

А тим часом Симеон теж мав безсонну ніч. Він чекав, що повернеться справжній Писар, а той не повернувся. Він злякався: а раптом той дізнався щось таке важливе, що перестав через це вважати себе Писарем Західних Воріт. Ненароком спалив трохи забагато дров, і ввечері вуж прокинувся, виліз із чобота, і поповз до бібліотеки, де було прохолодніше. Симеон пішов за ним із запаленою свічкою, але вуж уже встиг злитися з густою темрявою на підлозі. Зненацька Симеон відчув страх, наче за ним хтось стежить, не вуж, а хтось інший. Цим книжкам не варто надто довірятися: вони кудись кличуть і позбавляють людину душевної рівноваги. Але Симеонова рука сама потяглась до полиці і він витяг книжку, що легко подалася. І коли ніс її під пахвою, його торкнулося відчуття нереальності того, що відбувалось. Замість сну, у який чоловік збирався поринути, його чекала зустріч…

Яків прокинувся через мить, бо відчув, що примерзає до каменю, але й цієї миті вистачило, щоб із глибини його пам’яті випливла

Історія про дівчину, яка вирвалася від Смерті

Він не читав її в книжці з бібліотеки, а почув від старого індіанця, який іноді збирав коло себе товариство й розповідав усілякі байки, за що йому підносили чарчину. Джо ніколи не брав милостині, але потребував час від часу чарчини, аби кров трохи зігрілась у жилах. Ніхто ніколи не бачив, щоб він щось їв. Жив Джо у наметі, зробленому з кавалків брезенту та картону, і годі було знайти убогішого житла. Втім, на Звалищі це нікого не обходило. Людину, яка нічого не потребує, не можна вважати бідною. Дехто навіть потай заздрив старому і всі бачили в ньому чаклуна, що міг би, коли б захотів, володіти усіма земними скарбами. Правда, для Якова цей індіанець був лише прикладом безмежної самотності людини, відлученої від лісів і озер. Ось що розповів Джо.

…Жила собі дівчина, така як усі, але, як тільки вона переступила поріг юності, то стала помічати біля себе Смерть, часом у людській подобі, часом у звіриній, а інколи то був просто згусток тіні, що падав під ноги. Вона не знала, що то Смерть, але, мабуть, інші люди здогадувались, і сторонились дівчини, хоч вона виглядала, як усі. Досить скоро вона зосталась сама. Ходячи за нею, Смерть зачіпала ненароком рідних і близьких, й ті, звісно, помирали. Декому це не шкодило, бо він уже нажився на світі, а дехто ще навіть не усвідомлював конечності власного існування. Поступово дівчина стала вважати, хоча не посміла б сказати цього уголос, що Смерть забирає тих, кого потрібно забрати, у якусь країну, а тому плакати не варто, бо всі там ми колись зустрінемось. Тому вини за нею нема і Смерть обрала її просто, аби не ходити самій.

Якось дівчина побачила у лісі квітуче дерево й сіла під ним відпочити, Бджоли гули над нею, запаморочливо пахли жовто-зелені суцвіття, літали пташки. Вона була в розквіті літ і мала б нагадувати це веселе дерево, яке цвіло, бо так веліли Закони Всесвіту, але коси її вже посіклися, барви лиця поблякли, очі запали. Це їй видалось дуже несправедливим, бо, по суті, вона була лише забавкою Смерті і не могла втручатись у її справи. Чому Смерть обрала саме її, вона не відала. Чи існувала якась поважна причина, чи це був просто сліпий випадок. Сидячи під квітучим деревом, дівчина подумала, що це місце — найкраще, і що вона тут хотіла б залишитись навічно. Адже ніщо більше не пов’язувало її зі світом людей, оскільки її боялись.

— А ще, — казав Джо, — у цієї дівчини, що так непомітно зістарілась, бо не хотіла дивитись у дзеркало, щоб не зустрітись поглядом зі Смертю, була всохла права рука, бо надто часто їй доводилося закривати очі померлим.

Цю дуже просту історію, що навіть не мала закінчення, Яків наповнював власними рефлексіями і навіть колись записав на папері. Історію він приніс із собою, а от папери залишились у тому світі. Тепер, коли він сидів біля криниці, у якій вода була дуже глибоко схована, йому вдалося збагнути одну річ: Смерть хотіла виглядати привабливою в очах людей, от і обрала своїм знаряддям дівчину. І покинула її, коли та зів’яла. А він, Яків, пробував оживити мертве, йдучи по слідах. Джо не схвалив би цього.

Можливо, тільки тепер, потрапивши до цього дивовижного міста, він зрозумів, що мусить стати з Притулком одним цілим, не озираючись на той світ і на себе самого. Це злиття мусить відбутися, аби він приніс частину Притулку в той непривітний жорстокий світ. Інакше не зможе повернутися.

У Притулку немає чужинців. Можна вважати це осяянням і повернутись назад до Воріт, але Яків гостро відчув, як йому бракує зараз людей, як хочеться, щоб усе довкола ожило. Якщо в місті панує тиша, то воно або спить, або мертве.

Писар встав і заглянув спершу до криниці, а потім обдивився її довкола, міркуючи, як звідти беруть воду. Його криниця, і ті, що він бачив раніше, були неглибокі і воду брали звідти з допомогою жердини, на якій висіло відро. Тут товста мотузка була намотана на дерев’яний вал, збоку якого були дві ручки. Яків помалу почав спускати відро у криницю, намагаючись не відпустити ручки. Коли відро нарешті торкнулось води, почувся глухий сплеск. Яків витягував відро дуже довго. Здавалось, линві не буде кінця. Коли лишалось зовсім мало витків, хтось з протилежного боку вхопився за ручку, і відро вигулькнуло біля цямрини. Він підхопив його, поставив на край і аж тоді зміг випустити ручку.

— Я думав, що то Лавро, — мовив трохи здивовано старий низенький чоловік. — Ми з ним допомагаємо один одному витягнути воду. Доброго дня!

— Доброго ранку! — привітався Яків. — Я лише хотів напитися. Можна?

— Не раджу. Простудитесь!

— Я захотів, коли витягував воду…

— Ходімо до мене! Я саме чай заварив.

Яків посміхнувся і кивнув. Він так перемерз на тому камені, що справді потребував чогось гарячого. Що ж, місто почало оживати, і він знову відновить чутливість.

Він поніс за старим відро, і той усе дивувався, куди ж це подівся Лавро. Але з Лавром нічого не трапилось. Він уже поспішав назустріч, розмахуючи ціпком, такий самий низенький і сивий. Вони були сусідами і ділили велике відро води на двох, а часом ходили по два рази. Якова зворушила їхня делікатність: аби не просити когось про допомогу, вони приходили по воду найраніше. Першого старого звали Євтихій. Жили вони на першому поверсі у будинку за рогом і двері їхні знаходились поруч. Стіни були такі товсті, що вікна нагадували бійниці і майже не пропускали сонячного світла.

— На вечерю прошу до мене! — нагадав Лавро, ставлячи свою воду в кутку. Виявилося, що тут був водогін, але воду для пиття брали з криниці. Водогін виглядав просто: із стіни стриміла залізна трубка, заткана дерев’яним корком, а під нею була кам’яна чаша з діркою, через яку витікала вода. Яків з цікавістю роззирався довкола. Ніша у стіні була завішана вицвілою ситцевою завісою. Замість плити стояв камін, а збоку від вогню примостився закіптявілий чайник. Ще був масивний грубий стіл з двома стільцями, і лава. Біля каміна стояло зручне крісло з вибляклою подушкою на сидінні. Втім, підлога була з дощок, а на полицях стояли посуд і кілька обшарпаних книжок. Взагалі, Якову тут сподобалось. А ще він хотів, щоб старенький добродій на ймення Євтихій не виявився ні надто говірким, ні надто мовчазним. Але його побажання не встигло здійснитися, бо після гарячого чаю з медом Євтихій відправив його спати за завісу, пославши чисту постіль і вкривши зверху гостя ще однією вовняною ковдрою, а в ноги поклав гарячу цеглину, загорнуту в полотно. Виглядало так, ніби він знав, що потрібно Якову. «От і добре», — подумав той, поринаючи в глибокий сон, якого ніколи не мав удома, бо тут перебував під чужою опікою і напрочуд легко з нею погодився.

Книга, яку Симеон читав цілу ніч, називалася «Філософія втішання». Її написав чоловік, котрий повернувся із хрестового походу зневіреним і розчарованим. «Не веліло мені мовити правду моє сумління, то й не буду. Збудував собі в лісі хижку, збирав ягоди, гриби, і за те мене вважають побожним чоловіком. Навідались здрайці, підвісили мене на липі, били по спині й литках, щоб я зізнався, куди подів награбоване в Єрусалимі, та я це стерпів. Розбили єдиний глиняний горщик, і забрали ніж, аби просто щось забрати. Але я й це стерпів. Виміняв потім у добрих людей на горіхи новий ніж і горщик. Обікрав білочок — ось що прикро. А далі подумав, міг би той горщик сам зліпити, а без ножа обійшовся б. Треба у собі витравити усе людське.

Уночі бачив заграву. Здрайці палили село, хоч що можна взяти у тих бідолах? Наче сліпі кроти риються в землі. Я міг би обрати собі пристойніше життя, знайти іншого пана, бо мого вбили, коли ми вертались. Я саме пішов до потоку за водою, бо мого пана мучила гарячка, а тим часом здрайці (для мене всі вони на одне лице) прирізали пана, лишивши тіло без одежі. Навіть хрестик з шиї зірвали, аби позбиткуватися. Так і ліг він голим у могилу, правда, прикрив я тіло своєю сорочкою. Міг вернутись потім до нього в маєток, але, поспитавши людей, дізнався, що там нині господарює менший брат, терплячи страшну нужду. Розпустив усіх слуг і з дня на день маєток відберуть за борги, бо мій пан назичив купу грошей, аби спорядитися в похід згідно свого вельможного становиська, сподіваючись, що забагатіє. Як же їм передати таку страшну звістку, та й почути її від слуги, що не вберіг свого пана? Нікому я не виказав себе. Може, й досі брат живе надією. Господи, що не зроблю, то все невірно ! Навіть ті горіхи, що за ними пополазив по лісі… Творив я ще й гірші діла.

Приходили до мене часом люди, подорожні, що заблукали в лісі, просили, щоб благословив. Так виходить, що тільки в хащах можна стати святим, а в місті, чи монастирі — годі. Чи то моя вбогість викликала в них пошану, навіть заздрість? Якби я відмовився благословити, то мене б вважали втеклим рабом, як і було насправді. Тож я мусив вдавати з себе святого чоловіка, бо вже занеміг з тої нужди і потрясінь, що зазнав їх за шість літ походів. Я лицемірив, хоч терпеливо слухав усі ці жахливі сповіді в гріхах, і відпускав їх. Може, людині ставало від того легше, бо всі ми потонули в гріху, як у болоті. Усе, що я ніс до Єрусалима, згубив. А мій сердешний пан не вберіг того, що ніс звідти. І наших костей ніхто не впізнає тут, на землі.

Здавалось, моя ноша — легшої не буває, та проте міх сумління, що двигав я на плечах, знову став наповнюватися. Приблукались до мене дві дівчинки, десь з 9 і 6 літ. Тинялись сердешні по лісі, доки не натрапили на мою хижку. Були такі змучені, що вже не боялись. Втім, діти завше довірливі. Лишив я їх у себе, бо хіба поясниш, що не треба мені клопотів? Нагодував чим мав, а тим харчем погордував би і жебрак, поклав спати, а сам цілу ніч сидів на порозі, слухаючи, чи не йдуть здрайці, бо страшно подумати, що вони зробили б з малими. Цілу ніч думав-гадав, що робити. Кругом руїна, навіть монастирі пограбовані. Чи ж є на світі такий притулок, де можна було б сховатись і лишатись там, доки схочеш, щоб жодна підозра, жоден косий погляд не торкнувся тебе? І щоб був той Притулок тут, на землі. Пройшов я пів світу, брів по колінах у крові, і не чув про таке місце ні від християн, ні від язичників. Здавалось, навіть така думка не може зародитися в людському серці. Чи не вперше пошкодував я, що не маю золота і срібла, аби побудувати неприступну фортецю, ще й закриту хмарами від людських очей. Котрась з дівчаток скрикнула у сні, а інша обізвалась до неї. Знову поснули. Якби їм заснути навіки і опинитись в Раю… Від тієї страшної думки кинуло мене в дрож, і замість неї постала інша: невже людина не може уникнути страждань? Я став мудрішим, пізнавши страждання, але мудрість якраз полягає в тому, щоб уникнути страждань. Спаситель приніс себе в жертву, аби ми не страждали, але, видно, жертва його була даремною, хоч і святою. А що я сам, нікчемний, можу вдіяти? Вислуховувати і втішати, служити однаково багатим і вбогим. Багатим, бо утішений злидар не шукає правди, а бідним, бо їхнє терпіння треба укріпити. Та і ті, й ті — як один Христос, бідні й замучені. Так я міркував, однак чого варті були мої міркування? Треба було допомогти дітям. Лишатися в лісі їм небезпечно, та як я дам собі з ними раду, коли сам ледве животію? То я надумав урешті, як позбутися свойого тягару, бо вирішив не брати на себе ніколи того, чого не можу донести. Найліпше було б відвести дівчаток до міста і віддати до якоїсь порядної родини, але мій жалюгідний, здичавілий вид викликав би підозру. Краще вивести їх просто з лісу, хай би самі йшли. Немає іншої ради, хіба покластися на таку рідкісну нині річ, як людське милосердя.

Отож, дав я їм виспатися, а тоді сказав усе, як є. Не такі вже малі — зрозуміють. Сказав, чого стерегтися, як просити їсти. Так я робив у своєму попередньому житті, доки не второпав: стань непотрібним і будеш невидимий для доброго й злого. Але так потрафить не кожен, особливо, діти.

Вийшли ми з лісу, показав я їм дорогу до міста, насипав у кишені горішків. Гарний був день: тепле сонечко, якесь не осіннє. Вони попросили ще трохи їх провести. І слушно, бо зараз наздогнав нас загін вояків. Сховатись не було де. Тоді я наказав дівчаткам заплющити очі й сказати тихенько: „Мене нема“. І сам так сказав, хоч не боявся за себе. І диво: ніхто нас не побачив. Не знаю, як це пояснити. Мали побачити, а не побачили. А дівчатка навіть не злякались. Їм сподобалася ця гра. І знову над’їхали вояки, ще страшніші за перших, бо чинили кривду кожному, навіть шолудивому собаці. „Мене нема“, — сказали ми знову, а потім діти аж засміялись. „Глядіть, не забувайте, — наказував я, — і так з Божою поміччю прийдете до міста“. Та вони вчепились у мене, прохаючи, щоб я ще трохи побув з ними. Я подумав, а раптом вони забудуть сказати чарівні слова, бо цими дорогами сміло ходять тільки вояки, щоб відбирати у людей останнє. Із тихого золотого лісу я вів дітей у світ, переповнений недовірою та ненавистю. Ось так я змінився, і на битому шляху, посеред спаплюжених бур’янами нив, збагнув, що не приймаю цього світу аж настільки, аби зміг віддати йому на поталу невинних дітей. То не була батьківська любов: я до самої кості пройнявся їхньою беззахисністю. Далі ми не стріли нікого. Я зауважив, що у тих краях не було піску, і мали траплятися хоча б якісь ознаки людського побуту. Де пісок, там важко дістати воду. Я сам знемагав колись від спраги серед пісків. Гра в невидимість обернулась для нас чимось загадковим і незвичним. Дівчатка довірливо тулились до мене. Нічого не просили і не питали, тільки наче танули. А тим часом дорога зникла, і кругом був сірий пісок. Тепер ми могли стрінути лише верблюдів, дивних тварин, небачених у наших краях. Сонце пекло вже несамовито. Зненацька перед нами виріс древній мур з тесаного каменю, і кута залізом брама, від якої віяло прохолодою і неземним спокоєм.

— Що це таке? — спитала старша дівчинка.

Я хотів відповісти „Не знаю“, але у вухах продзвеніли слова: „Це — Притулок“.

— Там вам буде добре, — сказав я і постукав у віконечко при брамі.

Чому я не увійшов? Адже зазирнув туди і побачив густий сад з прив’ялою осінньою травою. Та усе це зникло, коли дівчаток забрав поважний чоловік, схожий на ангела своєю доброю усмішкою, бо люди так не вміють посміхатися, лише ангели і діти.

А далі зникли мур, ворота… Вони залишилися в моїй голові. Тепер я знаю, що Притулок існує, місце, де можна жити, скільки завгодно. Знати про нього — це майже все одно, що знати, де він.

Я ще приводив сюди людей, які потребували захисту більше за інших. Тепер я не чекав, поки вони до мене прийдуть самі, і покинув своє лігво у лісі. Я й далі помилявся, але Притулок не помилявся ніколи. Його мури і брами з’являлися перед тими, хто зумів би там жити. Сам я не прагнув туди увійти, бо без мене хтось, можливо, не знайшов би дороги до Притулку. Сподіваюсь, колись мені дозволять увійти і подивитись, як живуть там дівчатка та інші люди, але це трапиться певно тоді, коли мною оволодіє дух зневіри, бо світ не став кращим і все більше людей опиняється перед вибором, ні, призначенням — або згинути, або почати нове життя в Притулку.

Ніхто не розповідав мені про Притулок і я теж не проронив ні слова про нього. Мені довелось чути безліч розповідей, правдивих і просто чудових, проте сам ні разу не прохопився ні словом про це місце. Навіщо давати людям марну надію… Добра усмішка Воротаря не давала мені причин сумніватися. Тим дівчаткам буде добре. Усмішка їхнього ангела-охоронця могла би переконати будь-кого в існуванні Божої любові.

Та й мене самого берегла якась потужна сила. Я навчився бути непоміченим, вимовляючи слова: „Мене нема“.

Якось я зустрів жінку, що вмерла, давши дитині життя. Я поховав її і поставив на могилі хрестик, зв’язаний з патичків. Тепер мені вдалося повірити, що дитя житиме, бо перед його сирітським плачем розкриються ворота Притулку. Як же гірко було відчувати, що цієї миті на світі, можливо, помирають тисячі інших немовлят, і коли я передав згорток тому самому чоловікові, він упізнав мене й сказав: „О, ви знову тут!“ Я спитав: „Чи виживе ця дитина? Я охрестив її Анною“. — „Звичайно! У нас ніхто не вмирає“.

Так я довідався, що в Притулку немає смерті».

Далі були слова, які здивували Симеона: «Я нікому не розповідав цього, окрім самому собі. І вже ж не довірився б пергаменту. Одна річ — вигадати Притулок, інша — бачити його на власні очі».

Тепер Симеон пригадав собі легенду про не то ангела, не то лицаря, що приходить людям на допомогу. Він чув її від своєї бабусі. Всоте розказана історія щораз обростала новими деталями, які часом суперечили одна одній. Може, таких лицарів є кілька на світі, але розповідають про одного. Симеон чомусь пригадав лице Писаря Східних Воріт, коли прийшов до Притулку. Він боявся: ану ж його не впустять. Писар посміхався, напевно, але Симеон не бачив його посмішки, аж згадав тепер. Можливо, Писар давно уже вийшов через Західні Ворота, ніким не помічений, бо всі бачили у ньому Писаря, а не людину, яка теж колись боялась, що її не впустять. Йому стало соромно за них усіх. Згадавши, що вуж і досі в бібліотеці, він прихопив з собою книгу, яка не могла взагалі бути написана, щоб поставити її на полицю.

Спочатку Яків не міг зігрітися, і вкрився з головою, зібгавшись у клубок, щоб відгородитись від того незнайомого місця, до якого увійшов на світанку. У дитинстві він часто так робив, коли чувся винним. До нього долинало брязкання посуду, хлюпотіння води, та потім сон звалив його, і через мить він випірнув з того провалля, наче відчув якийсь поштовх, й відкинув з обличчя ковдру. Почувався роздратованим, а горло було наче закладене ватою. Яків натягнув на себе одежу й відхилив запону. У хаті нікого не було. Він виглянув у віконце, пробите в стіні. Надворі падав лапатий сніг і годі було щось розгледіти. У кутку, на полиці з книжками, цокав старий будильник. Такий був у них вдома, тільки ніколи не дзвонив, бо стрілка, яку треба було наводити, зламалась. Мабуть, дзвінок був дуже прикрий, і хтось подбав, щоб той замовк навіки. І йому теж щось бракувало. Яків придивився уважніше й побачив, що стрілки рухаються в протилежний бік. Трохи неприємно бути самому в кімнаті, де час рухається назад. Правда, майже одразу повернувся господар і стало аж наче тісно.

— Ну, як спалось? — спитав Євтихій, хукаючи на руки.

— Дякую, добре.

— Зараз ми пообідаємо. До вечора ще далеко. Я оце ходив сніг розчищати…

— Я б вам допоміг.

— Ти тут не для того, щоб розчищати сніг, — сухо нагадав старий. — Ти — мій гість! Може, з кілька літ у мене ніхто не гостював. Мушу поділитися тобою з Лавром, моїм товаришем. Він просив посидіти з ним увечері

Яків хотів сказати, що прийшов сюди випадково, заблукавши у снігах, але не посмів. Якщо ти Писар і звикаєш відчиняти Західні Ворота, не намагаючись зазирнути кожному в очі, тобі слід піти геть. Ти не вартуєш бути Писарем. Але, з іншого боку, його бентежили ці чотири стіни, годинник, що йшов назад, і сніг падав, засипаючи всі сліди… Гостинність — наче пастка, коли ти не шукав її. Яків упокорився і став потрохи розмовляти зі старим, намагаючись побільше розпитувати. І знову дізнався, що сьогодні у місті феєрверк, і люди зібралися власне для того, щоб перервати зиму. Старий був певен, що Яків прийшов задля цього, і на питання, задане байдужим голосом, відповів: не бачив ні старої жінки, ні хлопця, ні дівчинки, То Яків знову переконався, що вони оминали людні місця. Зрештою, перш ніж дівчинку викрали з Притулочку, хлопець з бабцею мандрували самі. Зрештою, хіба дівчинка не схотіла йти сама? Може, їй тут було зле. Чим далі Яків відходив від Воріт, тим далі відходили й вони. Однак він не міг їх забути, бо мандрівка ще не закінчилась. Його мандрівка. Яків знову виглянув у вікно.

— Не зважай на годинник. То сусід його так зремонтував. Зараз четверта година, а феєрверк буде о сьомій.

— Я б хотів трохи подивитися місто, перш, ніж стемніє. Не був тут ніколи…

— Звісно, звісно! — кивнув Євтихій. — Бачу, ти розчарований. Тобі, певно, залежить на тих людях ?

— Та так, — згодився Яків. — Гадаю, мені вже їх не наздогнати.

— Вони вийшли?

— Так.

Старий мерзлякувато зіщулився:

— Але ти міг піти з ними, а не йти, як цей годинник! Чи ти не готовий?

— Їм і без мене добре, — гірко посміхнувся Яків. — Ні, я не можу…

— Усі вважають, ніби мудрість приходить з роками, — мовив старий, намагаючись ще трохи притримати гостя у себе. — Але як нема мудрості замолоду, то не буде і в старості. Старих уникають, наче хворих на проказу. Тому вони шукають собі подібних. Я готовий вийти, але не можу покинути свого товариша, бо він ще не готовий. Це важко зрозуміти?

— Важко, бо я не знаю, як ви опинились тут. І боюсь знати. Ви не знаєте про мене нічого, а я про вас. Нехай так усе лишається.

— Нехай. Я потім заберу тебе. Недобре вирушати вночі.

— Дякую.

Якова знову вразила рівна біла вулиця, на якій не було вже його слідів. Сніг щойно перестав падати і надчутливе вухо, напевно, вловило б потріскування сніжинок, що влягалися поміж тих, що впали раніше, і стукіт сердець в заселених будинках, бо тут були й незаселені, стужавілі від морозу, куди ще довго ніхто не прийде. Взимку люди туляться не так один до одного, як до вогню, світлого й теплого. І так виникає ілюзія, ніби люди стають ближчими, коли всядуться біля вогню. Писар Західних Воріт Притулку почув себе впевненіше надворі, але неторканий сніг зупинив його. Це так, ніби прийшов на цвинтар, де ще ніхто не похований. Ні сніг у місті, ні місце для цвинтаря ніколи довго не бувають постійними. Тільки у Притулку немає цвинтарів, і через те місту наче чогось не вистачає.

Ще було надто рано, аби вікна зажевріли вечірніми вогнями, що викликають у безпритульних почуття самотності. Тут варто було постукати в будь-які двері й приєднатись до когось, ставши бажаним гостем. Та Яків усвідомлював себе інакше. Він не пройшов усього шляху від Східних Воріт, не міг розчинитись у цьому місті. Він сам не здогадувався, наскільки глибоко залягло у ньому відчуження. Мабуть, і мешканці Притулку не розуміють, що Писар Західних Воріт не такий, як вони. Він прийшов сюди служити, як служив там. У тому світі є чимало місць, де можна служити. Світ ненаситний на служіння.

Яків пішов попід будинками, між якими застигли засніжені дерева. Час від часу мороз дихав, і невлежаний сніг здіймався легенькою хмаркою. Якову було байдуже, куди йти, бо міста він майже не бачив. І він пішов лицем до сонця, яке просвічувало крізь хмари, і ось так опинився на площі, помережаній слідами незнайомих людей. То були сліди людей, які нікуди не квапляться, яких вдома чекає тепла піч і гаряча страва, і ті речі, якими людина завжди обростає. Тільки з Притулку нічого не виносять. Посеред площі стояв камінь. Сніг, мабуть пом’якшував його суворість, але за мить перед приходом Якова хтось обмів його, протоптавши довкола вузьку стежечку. Хтось невеликий — жінка або дитина. Одна грань каменя була відшліфована людською рукою, і на ній вирізьблені слова:

Яків посміхнувся. Він багато разів чув ці слова ще в тому світі, але ніхто їх не вирізьблював на камені. Можна було вирізьбити лаконічніше: «Не шукаючи — знайдеш». Чи конкретніше: «Коли перестаєш шукати, тоді знаходиш». Камінь можна було прикотити з гори. З цим упоралася б навіть одна людина. Усі міста починаються з першого каменя. А це місто міг би заснувати Сізіф, котрий не хотів називати свого імені, яке нагадувало про того іншого Сізіфа, несвідомого абсурдності власного існування, що викочував камінь на гору, а той одним махом опинявся внизу. Найкращий спосіб позбутися тягару, це зробити з нього монумент і вирізьбити на ньому якісь слова. Монумент любить стояти на одному місці. Він пускає коріння у пам’ять. Деякі люди за життя стають монументами, а багато мріє ними бути. Батьки вчили Якова шанувати людей-монументів, бо самі хотіли б стати такими в очах власних дітей. Тепер Яків жив у Притулку, хай скраєчку, але тоненький струмочок мешканців все ж омивав його свідомість, і до нічого не можна було підходити зі старими мірками. Ні, Сізіф тут був ні при чому: до Притулку потрапляють люди іншого складу, які не беруться обманювати богів. Мабуть, камінь лежав тут ще до заснування міста і ніхто не хотів його потім кривдити. Може, під ним живе багато маленьких істот…Що таке позбутись домівки, Яків бачив щонайменше два рази в житті: один раз, коли пожежа знищила південну частину Звалища, а вдруге, коли бульдозерами зрівняли північну. «Доріг на світі багато, проте наприкінці кожної ніхто нас не чекає». Так казав індіанець, чийого справжнього імені ніхто не знав, котрий не потребував доріг, не потребував стежок, втоптаних звірями. Був каменем, на якому можна написати що завгодно. Міг бути наріжним каменем, останнім з індіанського племені, Буддою, чаклуном, але то все — лиш написи, що не відкривали його суті. Однак, кожен, хто дивився на цей камінь, чи на незворушного терпеливого Джо, розумів, що вони знаходяться там, де належить, і за ними можуть знаходитися потаємні двері до істини, хай не істини, але чогось дуже важливого. І почували через це радісне хвилювання, а дехто — страх.

Яків стояв перед каменем, на якому хтось дуже ретельно і довго вирізьблював слова, і камінь той був у Притулку, а він — ні. Може, десь з непрошеними батьками, яких було так багато, батьків, що не вміли ними бути. Бо хіба можна побільшувати нещастя у світі, прирікаючи власних дітей на вигнання? Вони вважали себе підвалиною суспільства, а насправді були бомбою, закладеною в ці підвалини. Бомбою лицемірства і ксенофобії. Коли бомби починають вибухати, світ стає справжнім пеклом, і бульдозери зрівнюють із землею халупки, зліплені з дикти й розплющених консервних бляшанок, аби побудувати на тому місці супермаркет чи автостоянку. Яків поглянув на попелясте небо, що починало жевріти на заході, а потім роззирнувся довкола. Мабуть, довго так простояв. Буває, мить стає схожою на вічність

У першому ж провулку він побачив молоду жінку, котра розкидала сніг, тримаючи лопату однією рукою. Це її він бачив уранці. Вона теж впізнала Якова і спитала, де той зупинився. Але той не зміг їй пояснити, бо, якби йому справді на цьому залежало, то запам’ятав би будинок Євтихія і Лавра.

— Мабуть, досить, — сказала дівчина, поглянувши на зроблену роботу, у якій не було сенсу, бо за годину новий сніг звів би її нанівець. — Скоро почнеться феєрверк.

— Де?

— Ідіть просто туди. Я прийду пізніше. Я ще не бачила феєрверку, бо тільки влітку прийшла до міста. Кажуть, що звідси вже недалеко до Західних Воріт.

Вона зітхнула, як зітхають діти, передчуваючи якусь приємну подію. Яків не хотів видати себе і лише кивнув. Він знав, що ця жінка колись прийде до нього усміхнена і спокійна, й без вагань вийде через Західні Ворота, ставши цілковитою протилежністю собі, Що потрапила до Притулку.

— До побачення! — сказала дівчина.

Вона дуже сподобалась Якову, бо розуміла, що йому не потрібна опіка, бо він любить усюди ходити сам, боїться питати і не хоче, щоб йому задавали питання. Вона не хапатиметься за соломинку, коли буде тонути. Або піде на дно, або таки попливе до берега. Вона вільна розпоряджатися власною смертю, і тому Притулок пригортає її до себе, щоб зберегти це коштовне життя серед інших життів. Яків був досвідченішим за неї. Жив у одному місці, потім у іншому, і переконався, що ніде людина не може жити гідно своєї безсмертної душі. Земля, що вона відвоювала від стихій та звірів, їй не належить, бо її не треба було завойовувати. Ця дівчина була схожа на весталку і мала викликати в оточуючих якийсь острах, небажання наблизитись. Вона не народилась на смітнику, це безперечно, але й не походила з тих чистеньких передмість, забудованих абсурдними фортецями і замками. Вона була з іншого, проміжного стану людей-сізіфів, котрі старіються і вмирають передчасно від тяжкої безсенсовної праці. Сестра тієї, що від безпорадності й співчуття опинилась на мосту, чий крихітний життєвий простір не вміщував великої душі. Якова охопило майже побожне почуття причетності до чогось позачасового й величного, а тим часом дівчина зачинилась в будинку, де одна віконниця була помальована на зелено, інша — на синьо, а вікно у мансарді на жовто. Забула лопату і Яків притулив її держаком до стіни.

Йому зовсім не залежало на тім феєрверку і вже ж не тішився, що подорож припала на оте свято, де буде багато людей і всім їм доведеться пройти колись через Західні Ворота. Писарю Якову було нестерпно доторкатися до чужої біди, однак вона завжди його знаходила, і врешті переманила до свого моторошного табору калік, шахраїв, наркоманів. Він ріс, як юний Гаутама, не знаючи нічого про страждання і смерть, і тепер побачив напрочуд виразно, з чого усе почалося…

Коли йому було сім років, а братові — одинадцять, вони знайшли серед старого мотлоху, який мати збиралась спалити на задньому подвір’ї, листівку від дідуся. На ній була зображена ялинка перед казковим будиночком, який вінчав флюґер у вигляді золотого півника. Підписана листівка була, як досі пам’ятає Яків, «Ваш тато і дідусь». Збоку було дописано адресу. Брат, мабуть, знав більше, коли запропонував: «Давай, знайдемо дідуся самі. Тільки нікому не треба казати!» — «А як ми його знайдемо?» — «Вулиця є на карті міста. Ти хочеш побачити свого рідного дідуся?» — «Так», — відповів малий. Він уявив собі, що дідусь живе в такому ж казковому будиночку, як на різдвяній листівці. Навіщо б він її присилав? Те, що мати з батьком приховували від них існування дідуся, його чомусь не здивувало. Отже, наступної неділі, замість школи, вони подались на пошуки. Це був дуже ризикований вчинок, але Яків ніколи не сперечався з братом. Той мав на нього великий вплив і брав провину на себе. Тепер Яків розумів, що брат ще дитиною відчував, ким були їхні батьки: замість благородних дерев із них виросли фанатичні покручі, наслідувати яких просто було неможливо.

Грошей у них вистачило лише на квитки в один кінець. Потім вони довго блукали вузькими вулицями, де неприємно пахло, будинки були напіврозвалені. Яків спитав брата, що сталося з будинками, і той відповів: «Здається, тут була війна». Бо сам не знав. Люди, які їм траплялись, здебільшого мали жовті, смагляві, або зовсім чорні обличчя і навіть руки. «Не бійся, — сказав брат, — ми вже майже прийшли. Знаєш, минуло п’ять років, може, дідусь живе в іншому місці, але, ми, принаймні, будемо знати. Так чи не так?» — «Так», — відповів Яків.

Дідусь жив у двоповерховому будинку. Вікна вкривала пилюка, а подекуди не було шибок. Яків злякався. У таких будинках, якщо й живуть привиди, то на них ніхто не звертає уваги: живі страшніші. Але хлопчики не дивились телевізора і не ходили в кіно, звідки, власне й дізнаються про такі речі, не пов’язуючи з ними зло, пекло і гріх. Їхні невинні вчинки — розбита чашка, непослух, неохайність — заслуговували геєни огненної. Наче ангел-охоронець супроводжував цих дітей у такому небезпечному районі. До квартири №4 вели дерев’яні двері з облізлою фарбою, на яких було прибито дощечку з ретельно виписаними словами «Майстер власного життя». Досить дивний напис не лише для двох малих хлопчиків, але й для дорослої людини із Західної Півкулі. Поки вони читали напис, двері раптом відчинились і на порозі стала дебела жінка, що тримала в руках пакет з чимось смердючим.

— Хто такі? — гримнула вона, прийшовши до тями.

— Ми прийшли до свого дідуся, — відповів брат, чітко вимовляючи слова.

— Тут немає ніякого дідуся!

— До дідуся Пітера, мем. Він тут жив, — брат простягнув їй листівку.

— Заходьте! — буркнула жінка й впустила їх до брудної кімнатки, повної поламаних стільців. — Старий помер три місяці тому. Він залишив мені у спадок цю квартиру. Ото його поламані стільці. Він їх лагодив.

— Він був майстром власного життя? — перепитав брат.

— Еге ж, він був порядним чоловіком, щоб там не говорили! Забрав мене зі шпиталю, коли я зламала ногу, і пустив до себе жити…

Вона схлипнула, а тоді сказала твердо:

— Вам не треба більше нічого знати. А стільці я сама відремонтую, як він просив перед смертю. У нього був бізнес — ремонт стільців.

— А чому на табличці написано «Майстер власного життя»?

— Бо ваш дід був ще й придурком! А тепер геть звідси, малеча !

Коли хлопці вийшли на вулицю, брат сказав:

— Вона, здається, п’яна. Чуєш, не смій казати, де ми були!

— Добре, — згодився Яків, тримаючи його за руку. Вони довго йшли мовчки.

— Про що ти думаєш? — спитав Яків.

— Я хотів би знати, що таке майстер власного життя. Може, я колись ним стану…

— А проповідником ти не хочеш стати?

Брат вилаявся. Яків не раз чув від нього погані слова, і вже звик.

— І я не хочу. Давай будемо майстрами власного життя!

— Давай!

Обом зразу стало веселіше.

— Запам’ятай, Якове! — урочисто мовив брат. — Нашого діда любили, хоч він був і придурком.

І обоє зайшлися сміхом.

Спогад про цю дитячу пригоду змусив Якова посміхнутись. То була банальна сімейна історія: дід покинув матір їхньої матері і його за це прокляли. Покинув, бо вона загризала його моралізуванням. Звісно, що потім дочка не пускала його на поріг. Дивна річ з проповідниками милосердя! Вони дивляться на чужі гріхи через збільшувальне скло, а власних не помічають. Милосердя, яке вибирає, то вже не милосердя, а лицемірство. З часом Яків трохи зрозумів, що таке бути майстром власного життя, але його дід, здається, був задоволеним, спокійним і щасливим, чого обом братам так і не вдалося досягти.

…Усе це виглядало так. На окраїні міста, у долині над замерзлою річкою, уже розпалювали багаття. Кілька багать на сотню чи менше людей. Яків уже давно не бачив стільки людей вкупі. Здалеку вони нагадували темних птахів, що присіли відпочити на снігу, але зблизька відчувався жвавий рух. Хмиз був заготований заздалегідь, може, вранці. Хтось розпалював вогонь, хтось спостерігав за цим, даючи поради. а віддалік кілька чоловіків натягували якісь мотузки довкола підпор з каменю і заліза. Яків чомусь згадав Гофмана, письменника, що любив описувати феєрверки, перед якими завжди грала музика. Там приготування відбувались у таємниці, в кущах темних розкішних садів. Секрети вогняного мистецтва зберігали цілі покоління майстрів. Втім, Яків, як і кожен мешканець Притулку, відчував лише той час, у якому перебував тут, нічого не знаючи про те, як він плине у тому світі. Ті уламки спогадів, які вони приносили з собою, дуже швидко починали нагадувати сни. Умившись з потічка чи криниці, вбравшись у чисту скромну одежу, прибульці втрачали відчуття реальності того світу. Найдовше трималась реальність особиста, але й вона усвідомлювалась, визнавалась за щось болісне, проте не фатальне.