Планета Фей

7. Долина озер

Падіння тривало надто довго. Він летів вниз, вдарявся об піщаний ґрунт, сунувся по ньому, зривався все з нових і нових обривів, чіплявся руками за сухе ломаччя, тягнув його з собою, і воно падало далі разом з ним. Все тіло горіло. Мозок панічно прокручував усі можливі місця, куди можна потрапити після смерті, поки чоловік не налетів на смерекові лапи. Він рефлекторно стиснув у долоні гілки, обдер на них хвою і полетів далі. Гілки били по тілі, залишаючи на місцях ударів червоні смуги. Останні кілька метрів він пролетів у німому заціпенінні — крик загубився далеко вгорі. Раптом ноги провалили вохристий настил хвої та яскраво-зелені шапки моху.

Серце істерично б’ється об легені, а перший вдих супроводжується багатоликим відголосом поламаних ребер. Жар розпливається по нутрощах, з чола по обличчю тече кров — і враз біль стихає, усе зливається у теплу нудоту, а яскраво блакитне небо над головою раз-по-раз гасне і падає на тебе, потім свідомість повертається назад, і ти вже відчуваєш п’янкі аромати лісу навколо, і знову темрява...

Що це було, падіння чи вільний політ? Навіщо він взагалі йшов у цю долину?

Під пологом паркого лісу, який за день прогрівається наскрізь — життєдайна прохолода, освіжаюча вода плюскотить між дрібним камінням десь дуже близько.

Остап посунув руку в сторону і його понівечені пальці торкнулись листка мокрої папороті. Він, незважаючи на біль розбитого тіла, перекотився у холодну цілющу воду, яка ніжно і обережно прийняла в свої обійми стражденну плоть.

Дороті викотила з лабораторії стіл для фіксації небезпечних божевільних, чи припадочних хворих, і для відьом. Яка ж це чудова, майже досконала конструкція: серії затискачів на руки і на ноги, два надміцні пояси на живіт, три — на груди і один — на шию. Плечі заковуються у металеві кола, а на голову одягається спеціальний шолом, який закриває очі, вуха і гальмує телепатичні здібності — тимчасово знерухомлених в такому стані легше і безпечніше лікувати. Ніжки столу пригвинчуються до плінтусів, тому стіл можна поставити в будь-якому місці на станції.

Тарас перевів погляд з тюрми для лежачих на майбутню полонянку, яка ще не відійшла від транквілізатора і удару по голові. Спить або лежить без тями, а коли розплющить очі, то не дуже зрадіє.

Дороті підійшла до неї, взяла непритомну за ноги і потягнула до столу. Від такого транспортування одяг Хвойної позбирався складками, руки безвільно волочилися по підлозі, а волосся хвостом комети розтягнулося слідом за тілом.

— Шкода, що я не можу тобі допомогти. — Тарас показав очима на забинтоване плече.

— Та нічого, я сама впораюся. — Едмінгтон висадила Наталку на стіл, виявивши неабияку силу як на тендітну і знесилену хворобою жінку. Вона акуратно з’єднувала кожен ремінь, затискач, хвилин з п’ятнадцять примощувала на голову Хвойній шолом, кілька разів підряд перевіряла кожну деталь, виключаючи кожну можливість будь-якої випадковості.

Наталка тепер не змогла б ворухнутись навіть, якби володіла силою горили. Стіл пригвинтили до плінтуса глухої стіни так, щоб його не було видно у вікно зі двору.

— Що ми тепер будемо робити з нею?

— Нічого, — американка байдуже знизала плечима, — головне, що вона вже нічого не зможе зробити нам.

— Яка гарна і приваблива. А як вона ходитиме в туалет?

— Я вже під’єднала апаратуру, то ж за це не хвилюйся.

Тарас замилувано дивився на полонянку. Едмінгтон одразу перехопила цей погляд і погрозливо помахала пальцем:

— Якщо вона безпорадна, то це ще нічого не означає.

Ворушишся, ворушишся, перетворюєшся на купку органів, обтягнутих шкірою, і далі ворушишся. Поламані руки, ноги, розбита голова вже не болять, лиш затерпли і ниють, наче старі рани на дощову погоду. У розплющені очі ллється світло, сонячні промені шпортаються об смерекові верхівки, над тобою дерева і заплутане в них сонце.

Остап відвів погляд від смерекового неба і глянув перед собою. Зір погіршився — все, як в тумані, тільки б зовсім не осліпнути. Розрізняєш довге пряме волосся між міцними ногами, дві палиці з’являються з-за цих ніг і зникають під тобою, ти волочишся на них по землі. Це не волосся, а кінський хвіст, який тягне за собою людину.

Спочатку Шуминський подумав, що сунеться по землі, але потім зрозумів, що лежить на переплетених ялинових гілках, які двома палицями прикріплені до збруї коня.

Кінь у тайзі!? На ньому сидить білява дівчина, видно тільки її спину і ноги. Тіло вершниці затягнуте в корсет зі шкіряних ременів і металевих пластин, до поясу прикріплений арбалет і метальна сокирка.

Командора враз залихоманило від страху. Куди вона його везе, напівживого, безпорадного? Що з ним буде далі? Він спробував рукою відштовхнутися від свого повзучого ложа, але поламані кістки не дали жодної опори.

Біловолоса вершниця відчула рух позаду себе і озирнулася. Її смарагдові очі двома променями впилися в бідну побиту голову, і світ знову заслала темрява.

— Жити будеш. — Дороті почала обмотувати бинтами плече свого пацієнта.

— Саме це і є дивним. Жити тут?

— Як би там не було, тут нам недовго сидіти.

— Правильно, бо помремо.

— Я тобі зараз бинти на рот намотаю.

— Мовчу, мовчу.

— До речі, ти за багато часу проводиш біля столу Наталки.

— Просто мені здається, що вона може так само як і її донор раптом встати і піти.

— Я б із задоволенням обстежила її на медтестері. Цікаво, як там почуває себе трансплантована нирка?

— У неї очі від Наталки, мій ніс і твоя фігура.

— Ти паразит. — кілька вузлів стиснули грудну клітку Тараса, і він аж затамував подих.

— Навіщо так туго зав’язувати?

Через кілька хвилин Едмінгтон подала до столу пшеничну кашу з медом і горіхами. Ця страва нагадала Тарасові різдвяні свята, рідний дім: там інше життя, інша атмосфера, інша сторона всесвіту.

Вони обоє сиділи і їли. Дороті розповідала якою щасливою була, коли тільки-но прилетіла на цю планету. "Ще б пак, вигідний контракт, підвищення наукового ступеню, гарні люди навколо. Усі четверо або чули один про одного, або були знайомі, або одружені. Селвінги спочатку дуже сподобались мені: приємне молоде подружжя з романтичними поглядами на життя, з сильними почуттями — тупоголовий дурень і маленька вічно ображена сноба. Їхній шлюб розлетівся б, якби не цей контракт. Обмежена кількість речей, через які можна сваритися, недоторкана краса природи, великі гроші після закінчення контракту, ще й близько сотні контрабандних порнокасет повернули їм на деякий час новизну почуттів. Перший місяць на станції вони прожили в аурі любові, навіть не помічаючи нас. Згодом поганий характер Даяни взяв гору над її почуттями — вона перетворилась на отруйну гадюку. Томас біля неї був схожий на тих добродушних слонів, що висять у кімнаті Бріксті... Я і Бріксті чомусь не зійшлись як пара, хоча він подобався мені, а я подобалася йому, та перший крок до роману чомусь постійно відкладався, ми просто забували зробити його".

Тарас зацікавлено махав головою і замріяно дивився на стіл під стіною. Ці ремні так звабливо охоплюють її тіло. Вона чарівна і без-по-рад-на. Дороті піде спати і тоді... але ні! Безпорадна, але не непритомна. Вона запам’ятає все. І як взагалі йому могло спасти на думку щось подібне?

"...Навіть нещастя, що прийшли до станції невідомо звідки, не об’єднали нас, а, навпаки, повністю зруйнували добротерпимі стосунки між нами. Потрібно якомога швидше тікати звідси" — Дороті важко зітхнула і почала збирати зі столу порожній посуд на піднос.

— Тарасе, ти згадаєш мої слова, коли побачиш цю планету в ілюмінаторі. — вона підбадьорююче посміхнулася і пішла на кухню.

Береговий зсунув брови на перенісся. Які слова? Про що вони стільки часу говорили? Потрібно було хоча б трохи слухати її. З кухні долинає плескіт води і дзенькіт посуду, який Дороті миє вручну.

Він встав і повільно підійшов до столу, на якому лежала Хвойна. Звідси видно тінь Едмінгтон на плямі світла, що падає на підлогу з кухні.

Чому зараз усі думки крутяться навколо Наталки? Потрібно щось робити із собою, рятувати свою душу, яка тоне в непристойності, інакше ця блондинка загубить тебе, проковтне, знищить твоє тіло. Чому вона така приваблива, сексуальна? Феромони, чорна магія? Тут справді, щось відбувається, і необхідно знайти сили, щоб не піддатися спокусі. Але де ж їх шукати?

Тарас наступив ногою на тінь Дороті. Власниця тіні підвела голову і усміхнулася, її руки в піні миючого засобу, вона симпатична жінка, вона — шлях до порятунку. Чоловік ніби засвітився відбитим сонячним промінням, і пішов до неї.

— Дороті, якщо я зараз тебе не поцілую, то збожеволію!

Її усмішка стала ще ширшою, ще яснішою. Вона витерла руки об фартух.

— Ти знаєш, я давно чекала цього. Тільки побачила тебе, одразу знала, що так буде.

— Стоп. — Береговий знову спіймав на своєму чолі тінь від хмарки за вікном. — Ти брешеш. Тобі подобається Шуминський, так не можна.

Усмішка зникла. — Тарасе, він подобається мені, бо врятував мені життя, але зараз поряд ти.

— І...

— Я просто засохну без чоловічої ласки.

— А це вже схоже на правду. — Чоловік здоровою рукою обійняв жінку за талію, вона ж поклала свої вологі теплі долоні йому на плечі і поцілувала в щоку.

— На перший раз досить. — потім в губи і поцілунок продовжувався хвилин десять.

Під важким шоломом очі Наталки пропікали темряву, з рота вилітало тихе гарчання. Він не мав права так чинити, як він міг! А Дороті просто нікчемна злодійка, яка вкрала таку соковиту чоловічу жертву.

Дим заслав усю галявину і перемішався з ранковим туманом. З цього безтілесного місива випинались верхівки кущів, виринали постаті і пропливали повз тебе. Це — жіночі постаті, з довгим волоссям, у шкіряному одязі, із зеленими очима, на них багато металу. Амазонки, феї чи реальні люди? Остап спробував встати, але не зміг. Усе тіло побите, поламане, подерте, але, очевидно, що смертельних пошкоджень немає.

Туман надто сильний, щоб роздивитися все навколо. Схоже, що це тимчасовий табір: он палахкотить велике вогнище, під кронами дерев форкають невидимі коні, на вбитих в землю стовпах висять сідла, вуздечки, зброя, металеві лати, повз них проходять ці жінки.

Як тут прохолодно і свіжо, як добре, хочеться назавжди залишитись у цьому місці. Біль не відчувається, і Остап нарешті насмілився роздивитись своє тіло. Шкіра жовто-синя, вкрита сіткою подряпин, є кілька рваних ран, та вони не страшні. До вух долинає шум сонних хвиль. Остап повернув голову вбік і побачив за туманом світлу смугу — вода, вода! Кожна клітинка його тіла вимучена спрагою і ладна навіть окремо від тіла повзти до води. Командор послухався голосу тіла і повзком, помаленьку, направився до озера.

Скільки часу проминуло? Який сьогодні день? Здається, що він впав з обриву вчора, а вже сьогодні його руки зміцніли. Невже кістки почали зростатись так швидко? А хто їх вправив? О, Боже, тільки не так, як рана Наталки!

Поволі, вперто, хоч і незграбно, Шуминський повз до води, розглядаючи навколо себе казкову природу: таємничі звуки, сизий туман, розсіяне світло, фей...

Підборіддя вткнулося у воду — кришталево чиста, прохолодна, приємна на смак вона освіжила чоловіка. Колись, ще хлопчиком, він тримав вдома вужа, якого годував дрібними жабками, тоді чомусь навіть не приходило в голову, що змії теж п’ють, і, коли малий Остап присів з вужем біля відра з водою, вуж вихопився з рук і звісився у воду, занурившись з головою. Пив, широко розкриваючи рота, і ковтав, ковтав — рідина йшла по його тілу, як по шлангу. А тепер він пив так само, як той вуж, здавалося, що зараз перетворишся на довгий шкіряний мішок з водою.

Нарешті втамував спрагу. У нутрощах хлюпочеться справжнє море випитої води. Остап поклав руки у воду, спер на них голову і задоволено примружився на світло, яке відбивалось плесом озера.

Як тут спокійно, затишно, зовсім не так як на станції, тут немає ніякого страху, ніякої напруженості. Долина мрій. Це не смерековий, це озерний рай. Тут закохуєшся у все, що є навколо: любиш воду, очерет, туман, сонце над ним, багаття, траву.

Плюскіт. Метрів за десять від берега вода розбігається косими хвильками, хтось пливе. Дівчина встала біля берегу з води, і Остап побачив її обличчя, шию, плечі, біляве волосся. Які в неї глибокі і красиві очі, такі добрі й щирі. У серці щось солодко залоскотало. Шуминський зачаровано спостерігав, як красуня викручує свої довгі коси, робить крок вперед, виходячи на берег. З води виринають схили грудей, на мармурові шкірі яких застигли великі краплинки води, а зараз вони з’являться повністю... Лоскіт в серці переріс в електророзряд.

Тільки-но груди білявки вирвались з водяного полону, як голова Шуминського впала у мокрий пісок берега — знепритомнів бідолаха.

Слони добрими оченятами дивляться зі стін на Дороті і Тараса. Жінка лежить із заплющеними очима — вона задоволена. Її голова схилилась на коліна Берегового, рука якого під вирізом її сорочки ніжно погладжує жіноче тіло.

— Якби ти не стала науковцем, то прославилась б як модель, у тебе гарна фігура, чарівна посмішка і миле обличчя.

— А як порномодель?

— Для порно ти занадто пристойно виглядаєш.

— Ми вже три години тут байдикуємо.

— А у нас немає жодної термінової справи, крім чекання.

— Допоможи мені одягнутись і поцілуй.

— Чому ми швидше до цього не додумались?

— До чого? Одягнутись?

— Отак проводити час. Коли в тебе під рукою шовковиста шкіра жіночих грудей, то небезпека стає неактуальною. А як щодо сексу?

— Без кохання? Ні, у цьому я дуже консервативна. Секс і кохання разом приносять справжню насолоду, а порізно — прісніють, міліють.

— Тоді почекаємо.

— Знаєш, я така голодна. Давай доїмо кашу з кленовим соусом?

— Чудова ідея. У нас, на Україні, є схожа страва — кутя. Її готують тільки на зимові свята. Вони повільно встали з ліжка, раз-по-раз зиркаючи один на одного, винувато, засоромлено, але з гордістю.

Коли вийшли в хол, синхронно повернули голови в сторону стола з Хвойною: усе як було — кайдани, шолом, паски.

Тарас сів за стіл, відчуваючи як задоволення вивітрюється з його тіла і хвилями просочується в долівку. Задоволення? Чим? Він же зрадив свої справжні почуття. А може і не почуття, може зрадив тільки фізичний потяг. Чому ж зараз почуваєш себе винним, адже кілька хвилин тому було добре і ти ні про що не думав, ні про що не шкодував?

З кухні повернулась Дороті, поставила на стіл дві тарілки, горщик з кашею і пляшку з соусом. Ця худенька майже тридцятилітня жінка виглядає якщо не щасливою, то, принаймні, безтурботною.

— Тобі щось не сподобалось? — запитав він її.

— Хіба те, що ми неодружені. — жартує Дороті.

Можливо, говорить вона всерйоз, бо це все насправді неправильно. Якщо так, то дійсно, негарно придумувати собі кохання до однієї жінки, щоб втекти від непридуманого до іншої.

Червоні клякси соусу розповзлися по каші, Дороті занурила ложку в страву, набрала рідкого молочка з пшениці. Поверх розварених зерен — кілька солодких крапель.

— Тарасе, як ти дивишся зараз на коктейль?

— Я не проти. Що тобі для цього потрібно?

— Пляшку вермуту, фрукти і лід.

— Зараз принесу. — Береговий побіг на склад.

Дороті зітхнула і примружила очі, сфокусувавши погляд на вікні. Добре це, чи погано? Тарас симпатичний і чуйний, але дуже молодий і сам ще не знає, чого хоче. А Остап? По-перше, він врятував її, по-друге, він їй просто подобається. Тарас же ж пропадає за Наталкою, бо вона спокуслива і зваблива — його мрія; а біда тої лише в тому, що віднедавна вона стала паранормальним явищем, і бравий кавалер боїться, що його почуття обернеться проти нього, тому вирішив перекинутися зараз до Дороті, значно старшої, худої, не настільки принадної. Отже, не варто затягувати ці стосунки, а слід швидше розставити всі крапки над "і". Тараса ж потрібно постійно контролювати, інакше, він може пересилити свій страх і звільнити Наталку, а тоді їй, Дороті, стане непереливки.

Едмінгтон губами стягнула пшеницю з ложки, кілька секунд перемішувала зернятка по роті, сильно збліднувши, а потім відкинула від себе ложку і виплюнула все назад в тарілку.

Крик огиди і переляку заставив Берегового відразу ж кинутися до холу:

— Дороті, що сталося?

— Це не кленовий соус, — вона витерла губи салфеткою і встала з-за столу,— це свіжа кров!

— Як так?

— Ти..?

— Я цього не робив!

— Коли я брала банку зі складу, то скуштувала цей соус, він був нормальним, звичайним кленовим соусом, отже, хтось підмінив його тут.

— Це неможливо. Я швидше повірю, що соус міг перетворитись у кров.

— Схоже на диво.

— Навряд, чи диво, швидше Наталка.

Вони обоє обернулись в сторону фіксаційного столу. Пальці на ногах Хвойної смішно посмикуються. Дороті підійшла до неї і відкрила звуковий фільтр шолому — кают-компанія наповнилась глумливим істеричним сміхом.

— Сука! — Едмінгтон закрила фільтр назад, але жорстокий сміх ще довго лунав у вухах.

Туман не розвіюється. Здається, що він вічний страж долини снів. Остап сперся на гладенький стовбур бука і всміхнувся. Ще б пак, тепер можна вважати себе повністю щасливим, немає жодної причини, яка б завадила щастю, тобто вони є, але на них не варто зважати.

Цей туман насичений певно якимось мрійливим наркотиком, бо в ньому почуваєш себе чудово: ніхто тебе не чіпає, тікати ти не збираєшся, бо й сам не знаєш, куди і навіщо, просто сидиш і дивишся на фей-воїнів, які то розчиняються в тумані, то з’являються з нього. За ними доволі приємно спостерігати, адже шкіряні ремені і лати не ідеальні охоронці жіночих секретів. Потрібно звикнути до міцних талій, довгих ніг, пронизливих очей, щоб тепер вже втриматись на ногах, коли одна з фей піде купатися в озеро.

Руки вже почали згинатися в ліктях, а от ногами пересувати ще важко.

За стільки часу жодна з фей навіть не спробувала заговорити з ним, вони лиш дивляться і усміхаються. В принципі, називати їх феями не зовсім правильно, вони швидше схожі на амазонок, просто їх можливості співпадають з описами фей О’Лара.

Одна з них сіла на землю в кількох метрах від бука. Командор ковзнув поглядом по стегні, яке визирнуло з-під вовчої шкури, по міцних грудях, що ледве ховалися під металевими пластинами. Йому згадався Наталчин донор, у тої не було одягу вище поясу, а ці красуні всі одягнені в нагрудники.

— Ей! — Остап привітно помахав діві рукою. — Привіт.

Та на нього не звернули ні найменшої уваги, тоді чоловік повільно підійшов до неї і сів поряд. Вона здивовано глянула на нього, в яскраво-смарагдових очах зблиснула цікавість.

— Я — Остап, а хто ти?

Фея засміялась і опустила очі донизу, зшиваючи міцними нитками шкіряний пояс.

— Ти розумієш мене? ... Ні, не розумієш. — якщо слова не сприймаються, то може використати жести, доторкнутися до неї. Шуминський підніс руку до переливчастого волосся і погладив його. Вона жива і реальна! Чому ж вони всі такі красиві і без чоловіків?

Командор легенько провів пальцем по її шиї до плеча. Фея не закричала, не почала битися, а просто знову подивилася на нього, і в зіницях — та ж цікавість, що й при погляді на нове дерево, на коня, хоча ні... Вечірній вогонь цих зелених очей ставав дедалі яскравішим і повнився магічною силою. Остапа залихоманило від хвилювання, страшно визнати, але перед тобою не інопланетянка, а неймовірно красива дівчина — серце спалахує від одного погляду на неї, його напіввідкриті губи замерехтіли теплом. Майже не усвідомлюючи своїх дій, Шуминський потягнувся губами до її обличчя, ще мить — і він поцілує фею, вона не відхиляє голови, не ухиляється, а чекає. Краще їх цілувати, ніж стріляти в них. Коли між губами чоловіка і діви не залишалося майже нічого, Остап відчув на своїх вустах холодний палець, який легенько притиснув його губи, забороняючи поцілунок. Вона встала і просто пішла геть.

Солодкий полон, фантастичні діви в одязі амазонок, наркотизуючий туман — що це?

— Біокамера, де можна виростити кохання. — сказав сам до себе командор.

Копита вибивають з-під себе жмути злежаної хвої, ламають дрібні гілки і чавлять шапки грибів. Семеро коней скачуть розгорнутою лінією по вечірньому лісі. Вершниці підганяють їх гострими шпорами, світловолосі, з притороченими до сідел арбалетами, сотнями металевих браслетів на руках і ногах. Пасма їхнього волосся і голі груди піднімаються верх-вниз в такт рухам коней. Діви схвильовані, спантеличені: вони загубили свого втікача і зайшли на чужу територію.

— Це не вона! Шолом ізолює біовипромінювання.

— Якщо не вона, то хто?

— Ті, хто і завжди.

— Але вона знала, що сталося, вона ж сміялася..! Ми не витримаємо так довго. Я вже думала, що все припинилось. — Дороті витерла рукою очі, і на долоні залишилася мокра смуга.

— Серед нас ти пережила найбільше, але вистояла, не зламалася, тому я впевнений, що витримаєш ще трохи. Потім ми полетимо на Землю. Не здавайся! Інакше, що я робитиму без тебе?— він легенько поцілував її в плече і погладив по щоці. Та ця ніжність вийшла занадто вимушеною, Тарас відчув, що погано грає роль закоханого чоловіка, і Дороті не може не помічати цього. Вона все чудово розуміє, але мовчить.

— Я б хотіла поговорити з цією шльондрою. Мені цікаво, що вона скаже нам.

Дороті стояла над Наталкою, розглядаючи її нерухоме тіло.

— Не називай її так. До останнього рейду вона була звичайною дівчиною.

— Тоді облишмо цю тему. Вона намертво зафіксована, і не зможе заподіяти шкоди, давай поговоримо про щось інше.

— Про що? Надворі вже темно. Треба лягати спати.

— В одній спальні?

— І на одне ліжко.

— Я згодна, але, якщо ти будеш занадто нахабно лізти до мене, то я вижену тебе на підлогу.

— Буду дуже чемним.

Вони обоє відразу ж заснули, бо сон — надійний захист від неспокою. Сон і тепле тіло біля тебе заспокоюють дуже гарно.

На нічному небосхилі розпливчасті світлі хвилі хмар. Міріади зірок визирають з-за їх кучерів, місяць кутається у димчасту шаль, самотній і сумний. Під цим небом можна в одному місці плакати і кричати, вити від горя, в іншому — сидіти і гладити щасливим поглядом зірки і верхівки дерев.

Станція повільно перетворюється на примару. Ніхто не сказав би, що в ній хтось живе. Давно некошені трави наповзають на плити доріжок, душать собою маленькі кущики ялівцю.

У всіх приміщеннях станції ніч рахує секунди, дістає їх з однієї вази і кидає в іншу, кожна секунда при падінні голосно стукає, і стук цей бігає за годинниковими стрілками. У холі механічні удари великого годинника глушать злий стогін. Ніжні пальці потріскують, стискаючись у кулаки, зап’ястя викручуються під затискачами, шолом дрібно тремтить — не можна надовго фіксувати людину, бо це їй може не сподобатись.

Через власну дволикість стаєш огидним самому собі. Лицемір! Навіть кохання перетворюєш на втечу. Наталка сильніша за тебе. Ти кохаєш її і водночас боїшся, тому заставляєш страждати, мучиш цю красуню, мстиш їй за свою слабкість.

Тарас зіщулився на ліжку. Так сталося, що він кохає одну, а лежить в обіймах іншої, та все це ще можна змінити. Дороті спить, їй затишно і зручно поряд з ним.

Потрібно підвестись і піти до Наталки, звільнити її. Вона не може бути потворою, бо занадто симпатична для цього. Береговий обережно зняв руку Дороті зі свого плеча і безшумно встав з ліжка. У холі горить світло, невже його забули вимкнути на ніч? Двері каюти напівпрочинені.

Він пройшов у хол і зупинився біля столу з Наталкою, рука сама потягнулась до звукофільтру, клацнув перемикач.

— Тарасе, ти належиш мені!

Чоловік з переляку зробив крок назад, відчуваючи, як у нутрощах інеєм осідає холодок.

— Ти сумніваєшся? Ти — мій, а я — твоя, так має бути!

Її обличчя не видно, тому слова звучать, наче з потойбіччя, слова привида. Тіло Хвойної пульсує під фіксаційними пасами, її одяг то збирається у складки, то розпрямляється, немов по ньому котяться хвилі.

Враз з-під шолома вистрибує ряд живих вогників, які відразу ж починають пожирати тканину спортивної блузки. Тараса від такого видовища кинуло у холодний піт, але загасити цей вогонь він чомусь не міг, сила покинула його перед цим дивом напризволяще. Полум’я поїдало блузку, але за ним не залишалося ні попелу, ні опіків, навпаки, шкіра Наталки ставала від цього ще ніжнішою. Ось вогонь вже біжить по впадині її живота, по руках, а оголене тіло тремтить під закляклим поглядом чоловіка.

— Слідкуй за вогнем і ти побачиш те, про що мріяв.

Тарас зрозумів, що його спіймали на гачок, з якого він вже не зірветься. Як швидко оголюються її стегна... Береговий нахилився до неї і вперся головою у щось м’яке і пружне — подушка. Сон з диким реготом втік з кімнати.

Дороті розплющила очі і здивовано подивилась на чоловіка, який важко дихав і ледь не плакав від незрозумілого їй безсилля.

— Щось сталося?

— Нічого. — Тарас ліг на спину і втупив погляд в стелю. Роздивляння сірої темряви трохи заспокоїло його. Це був лиш сон, моторошний, прив’язливий, але сон, ілюзія, мара. Під боком тепле жіноче тіло, усе буде добре.

— Дякую, що розбудив мене. — Едмінгтон пригорнулась до чоловіка, переплітаючись з ним ногами. — Мені снились страшні речі.

"Невже? Цікаво, які жахи бувають в інших людей. Можливо, також вогненний стриптиз?"

Уголос Тарас лиш запитав:

— І що тобі снилось?

— Що я бачила Томаса.

Яке щастя, коли людям сняться різні сни, це так нормально.

Цієї ночі їм більше нічого не снилось, лиш червоні і сині сузір’я на чорному фоні закритих повік.

Він зупинився на схилі морського берегу, щасливо дивлячись на ряди хвиль унизу.

Море! Невже це сталося?! Після стількох днів гонитви і блукання по лісі виявляється, що інтуїція не підвела. Переслідувачки залишилися десь позаду, вони вже не на своїй території, тому дії їхні загальмовані, скуті обережністю.

Тепер потрібно йти на захід, бо "Смерековий Рай" розташований десь там. Якщо йти по береговій лінії, то заблукати неможливо, можна хіба що переплутати захід і схід.

Цікаво, чи на станції є ще хтось живий? Судячи по снах, там сталися великі зміни.

Йому хотілося кричати від щастя, але крик міг привернути їхню увагу. А щастя це зумовлене не так власною втечею, як усвідомленням невсесильності своїх ворогів. Вони не досконалі, якщо від них втекла звичайна людина.

Остап вже міг досить добре ходити без палиці, обережно і повільно. Синці на тілі з синьо-зелених стали жовтими, а з подряпин почали облітати струпи, оголюючи під собою молоду шкіру. З власним одужанням ставлення командора до феномену Хвойної швидко змінювалось. Якщо при швидкому загоєнні ти сам не перетворився на потвору, то безглуздо підозрювати в цьому інших.

З твоїм тілом майже все гаразд. Ти вижив після неймовірного падіння і вже не втрачаєш тями, коли феї ходять голі. Тут ти не просто полонений, а головне, ти не розумієш навіщо тебе тут тримають. Можливо, ти для них кумедна мавпочка або потенційний раб. Ти будеш хіба що гадати, бо ніколи не знатимеш цього напевно, і ніколи сам не потрапиш до людей. Та красуня, яку він намагався поцілувати, тепер при кожній зустрічі щиро посміхається, і її очі палахкотять радістю — у серці поселилася надія, що стосунки з нею поглибляться.

Хоч він провів у цій долині стільки часу, та нічого ще не дізнався про фей, в таборі яких сидів. Феї всі блондинки і зеленоокі, вони надзвичайно гарні, носять майже однаковий одяг, основною деталлю якого є вовча шкура. Якби тут опинився якийсь шоумен, він знайшов би в цій долині золоту жилу — плем’я екзотичних амазонок.

На полоненого діви уваги майже не звертали. Йому дозволяли брати м’ясо, яке залишалось в казанку, дозволяли дивитись на них, усміхатись і підморгувати їм, але суворо забороняли торкатися їхньої зброї і їх самих.

Враз усі думки повернули в інше русло — в таборі дещо змінилось, і феї поводяться дивно. Вони змінили своє спокійне розмірене життя: ті діви, які щось робили, покидали цю роботу, ті, що відпочивали, позривались на ноги — стоять і вдивляються в туман, насторожені і збентежені, дивляться і вслухаються.

Що відбувається, і чому такий переполох? Адже усе як завжди: озеро, до якого крізь примарний туман добивається сонце, вогнище, на якому смажиться туша молоденького кабанчика. Що ж тоді сталося?

Раптом десь у кущах тріснула гілка. Остап кинувся до озера, бігти важко, але страх додає сили. Швидше сховатися в очеретах, залізти по шию у воду і чекати, поки все це мине. Діви хапали свої мечі, перекрикуючись між собою, кидались у захист під деревами, кілька з них впали на траву пронизані стрілами чи заколоті метальними сокирками — туман ховав їхні страждання. На галявину з дикими бойовими кличами вибігали нападниці, стрімкі і спритні, сильні і швидкі, схожі на донора Наталки. Захоплені зненацька господарі табору відступали під тиском ворогів, їх оточили зі всіх боків і тіснили до води. З туману вилітали нові стріли, шукаючи жертви.

Остап відчув, як розпач пробуравлює його голову, він чудово розумів, що нічим не може їм допомогти, і лиш дивився на цей свавільний бій, наче на сон. Його погляд відразу ж вихопив з-поміж решти "знайому" білявку. Вона відбивається від нападниці однією рукою, інша вкрита кров’ю, що тече з пораненого плеча. Її ворог наносить удари страшної сили, наперед впевнена у своїй перемозі. Вони обоє б’ються на березі озера, навпроти тих очеретів, де сидить полонений.

Через туман командор не міг зрозуміти, на чиєму боці перевага і хто чисельніший, бо одні діви дзвеніли мечами за кілька метрів від нього, а інші бились далеко в лісі, до того ж, жодна не стояла на місці, рухаючись, мов блискавки.

Це битва не звичайних ворогуючих племен, де бездумно проливається кров дикунів, це — справжня війна у всій своїй красі і жорстокості: досконало володіти зброєю, своїм тілом, своєю свідомістю — справжнє мистецтво. Діви так швидко наносять і відбивають удари, що Остап не встигає прослідковувати їхні рухи. Такого він ще не бачив і навіть уявити не міг.

"Знайома" знову пропустила удар, і тепер червона смуга розповзалася по її стегні. Нападниця, знущаючись з неї, потрохи ріже свою жертву, виснажуючи її, а не вбиваючи, але та не здається. В її очах пломеніють лють, жаль, страх, відчайдушність і... добро. Обидві зупинилися на піску біля води. Кров з рани "знайомої" стікає у воду, її обличчя перекошене гримасою болю, та все-одно прекрасне. Нападниця стоїть за кілька метрів від командора і, схоже, не бачить його. Може, відволікти її увагу, і тоді вона пропустить удар в свою сторону? Потрібно легко і нечутно кинутися візитерці на спину або схопити її за руку, головне — не плескати по воді. Остап зірвався з місця, виставивши вперед кулаки, і побіг до неї. У якусь мить навіть повірив, що встигне самотужки звалити її з ніг, перед тим як впаде мертвим, звідкись з’явилась така впевненість. Легко бути сміливим і бігти на ворога, озброєного мечем, ніби йдеш у сні на бій з потворою, — сміливий, бо проснешся.

Та раптом нападниця вдарила мечем господиню, а її мокасин пройшовся по щоці чоловіка — сон перетворився в дійсність. Шуминський відлетів назад в очерети і їхні стебла боляче шмигнули по спині. Голова тремтить, по шкірі розливається вогонь. Та часу на лежання немає, дарма, що язик перевертає в роті вибиті зуби, а губи перетворилися на порвану рану — треба вставати.

Він підвів голову і завмер. Нападниця стоїть над ним із занесеним вгору мечем. За її ногами видно на березі нерухоме тіло "знайомої". Невже вона..? Очі Остапа заливає кров, котиться краплями по щоках, по шиї, висить на віях. Чоловік протер очі і знову побачив перед собою амазонку з мечем, занесеним над ним. Вона повільно розхитується на ногах, її очі дивляться кудись вдалечінь, а між грудьми стирчить лезо меча, якого хтось метнув з-за дерев. Врятований! Ніби злякавшись, що ця відьма може заподіяти ще якусь шкоду, командор зірвався на ноги і зі всієї сили вдарив її кулаком в обличчя. Діва замертво повалилася на мілководдя з переламаним носом, мнучи під собою стебла очерету, і вода невблаганними хвилями прийняла її тіло у свій саван. Отже, і вони помирають, тільки чи надовго?

— У мене таке враження, що цей ранок почався зашвидко. — Дороті відкотилася до стіни і виставила ногу з-під теплої ковдри.

— А в мене взагалі немає жодних вражень.

— І ще я думаю, що тільки-но чоловік і жінка залишаються самі на кілька днів як відразу ж починають ходити колами навколо ліжка, і, врешті-решт, лягають в нього навіть без почуттів, від нудьги чи через природні інстинкти.

— Зрозумів. Коханці з нас неправильні.

— З психологічної точки зору так, а з фізіологічної...

— Ну, з цієї ми підходимо один одному як гвинтик і гайка.

— Б-р-р. Яка ж ти все-таки сволота! Встаємо.

Вони неохоче посповзали з ліжка, одяглися і вийшли в хол. Наталка і далі лежить зафіксована на столі, і одяг на ній нікуди не зник. Отже, все гаразд.

— Я приготую сніданок, а потім перев’яжу твою рану. — Едмінгтон пішла на кухню, а Тарас сів розглядати Хвойну. Приємно, коли можеш отак дивитися на іншу людину, а вона цього не помічає. А може помічає?

Крик з кухні мало не звалив Берегового з крісла. Кричала Дороті, слідом за криком почувся стук чогось об підлогу. Чоловік зірвався з місця і побіг туди. Дороті жива, але непритомна, лежить на долівці з фартухом в руках. До кухонного вікна з двору припертий обличчям до скла чоловік, він ніби заглядає всередину. Його ніс приплюснувся об скло, щоки обвисли, губи завмерли у розчавленому поцілунку і перерізане, просто пошматоване горло.

Тарас бачив весь персонал "Смерекового раю" на світлинах інформаційного проспекту, тому відразу ж впізнав цього чоловіка. Це — Томас Селвінг, його притиснено до вікна сухою ломакою і він стояв тут цілу ніч, бо кров уже засохла.

З табору не долинає жодного звука, здається, що там вже нікого живого не залишилось. Лиш тепер Остап наважився підвестися з-за стіни очерету і подивитись на берег. За крок від нього, напівзанурений у воду, лежить труп дикунки, біля неї у воді виблискує її меч, далі видно лиш поодинокі стебла очерету, що губляться в тумані.

Бій закінчився, тільки хто кого переміг? А де переможці?

У грудях закипає запізніла злість на самого себе: що ти за чоловік, коли ховаєшся під час бою, дарма, що билися жінки? Коли переляк минув, голова починає прокручувати цей бій і з’являються питання: "Чи все я правильно робив? Чи задоволений своїми діями?", а відповідь одна — "Ні!". Така поведінка не достойна людини, тим паче, чоловіка. Він і сам не сподівався, що в ньому живе такий боягуз.

Остап вийшов на берег і зупинився серед понівечених трупів: розбиті голови, пронизані стрілами груди, порізані, порубані тіла. Від крові навіть туман наситився рожевим відтінком. Невже в цій різанині ніхто не вцілів?

Між двома старими горбатими вербами, на межі води і піску, стоїть на колінах одна з фей цього табору. Отже, вони відбили напад, але вціліла тільки одна? За час перебування в таборі туманного озера Остап нарахував їх дев’ять. Він кілька хвилин ходив по берегу і розглядав мертві тіла, нарахувавши вісім вбитих з племені, що підібрало його під обривом, і семеро нападниць. Справді, вціліла тільки одна.

Вона дивиться на озеро, схрестивши руки на грудях. В її очах немає гніву, бажання помсти чи болю, просто сумна правда — мовчазна молитва до озера за душі померлих подруг. Нарешті фея підвелася з колін, підняла з піску мокрий меч. До неї підбіг великий кінь із золотою гривою, і вона застрибнула на нього. Шуминський враз зрозумів, що залишається сам наодинці з цим чаруючим туманом, наодинці з мертвими дівами.

— Стій! А я? — чоловік зробив кілька кроків за конем, що йшов у напрямку лісу. Вершниця озирнулась і подивилась на нього. Звичайно ж, вона не може взяти його із собою. Він повинен бути тут, на нього покладено якусь місію — і кінь з вершницею зникли за розтріпаними клаптями туману.

Що тепер робити? Закопувати трупи? І тут Остап згадав про "знайому" і пішов шукати її вздовж берега.

Вона лежить в метрі від рухливої води, її очі закриті, довгі вії опущені на щоки, між губами проблискує білизна зубів — вона посміхалася, коли вмирала. А такою посмішкою можна навіть заворожити смерть. Командор подумав, що запам’ятає її такою назавжди.

Розтяте плече, рана дуже глибока, кров ще тече. Рана на стегні довга, але поверхнева, м’язи та сухожилля не пошкоджені, остання рана під грудьми від меча, який прорубав металевий нагрудник.

— Боже, чому вони теж гинуть? — але Бога не видно, бо небо заслав вічний туман, що злітає з поверхні води.

Згадалася операційна "Смерекового раю", де Наталка лежала під білим покривалом, а на сусідньому столі — холодне тіло феї, потім в думках повстав розлючений Тарас, який вирішив, що його командор грається із мертвою Хвойною. Та тепер Остап не бачив нічого аморального в тому, щоб поцілувати мертві губи. Тут смерть і життя не тільки є нероздільними, а й не мають чіткої межі між собою. Він став навколішки, сперся руками на вологий мох і схилився над дівою, його губи наблизилися до її посмішки, вони ось-ось торкнуться застиглих малинових пелюсток...

Що ж це? Вітер... Командор випростався — вона жива і дихає. Потрібно швидко перев’язати рани. За кілька секунд Шуминський відкинув нагрудник вбік і відгорнув шовкову хустку з її живота — на лівому боці видніється акуратний розріз і кілька синяків, крові витекло зовсім мало, бо шовк закупорив рану.

— Тримайся, тримайся! — якби він подивився до неї швидше, то вона не втратила б стільки крові і мала б більше шансів вижити. — Я не вибачу собі твоє смерті.

Коли хтось вмирає через помилку іншого, то як цьому іншому жити далі?

Рана на плечі найстрашніша, і, якщо діва виживе, то навряд чи зможе володіти скаліченою рукою. Потрібно зшити краї рани, але як це тут зробити? Єдина можливість зашити рану — це медпункт "Смерекового раю", але він не пам’ятає дороги. Остап випрямився, почувши тихий тріск гілок за спиною. Тепле вологе дихання торкнулося плечей — він обернувся і побачив великі коричневі очі.

Кінь! Срібногривий!

Нова порція вологої землі впала на свіжу могилу і скотилася на зелену траву.

Яма вийшла неакуратна і Томас міг би образитись, побачивши, де його збираються поховати, та у Дороті немає сили копати далі: м’язи судомить, руки здерев’яніли. Тарас зціпивши зуби тягне до ями чорний поліетиленовий мішок з тілом Селвінга.

— Вибач, що заставила тебе з простреленим плечем тягти його.

— Нічого, я розумію, що тобі страшно до нього торкатися.

— А як тобі яма?

— Нормально. Скоро копання могил на цій планеті стане нашою другою спеціалізацією.

Мішок перехилився через край ями і сповз на дно.

— Дарма ми не зробили розтину тіла. — Дороті почала засипати мішок землею.

— Навіщо? Причина смерті очевидна — перерізане горло і три рубані рани на спині. Не розумію, навіщо його вбили тут?

— Щоб налякати нас. Я... Ти просто не уявляєш собі, як я перелякалась.

— Уявляю. Я чув твій крик.

— Це перша смерть, яку я побачила живцем на цій планеті.

— А на Землі ти бачила багато смертей?

— Достатньо. Рік я пропрацювала в лабораторіях Далласького інституту, одного разу там поламався електростимулятор в кімнаті, де утримувався піддослідний шимпанзе. Мій співробітник, Річард Бургард, пішов його полагодити. Вимкнув прилад з мережі, знайшов перегорілі дротики і вирішив з’єднати їх вручну. Мавпа спробувала допомогти йому і натиснула на вмикач. Я лиш побачила, як Річард сповзає на підлогу.

— А звідки ти знаєш, що це мавпа ввімкнула стимулятор?

— Бачила сама.

— Я таким досвідом похвалитись не можу. — Тарас ногами зсував землю з країв ями вниз, кривлячись від шелесту мішка, на якого сипався ґрунт.

— Смерть Томаса перевершила усю жорстокість, яку я можу собі уявити. Це мене найбільше злякало. Дивно, що я не вмерла від переляку, побачивши його обличчя, і дивно, що зараз, у мене немає істерики.

— Твої нерви адаптувались до стресу.

— Його вбивця може зробити таке ж з нами. Чому вони так не люблять людей? Що вони хочуть довести цим вбивством?

— Я помітив, що вони особливо не люблять чоловіків.

Дороті зрівняла землю на могилці, відкинула лопату і почала втрамбовувати могилу зверху. Підошви її чобіт гепали по вологому ґрунту, залишаючи чіткі відбитки.

— Таке враження, що я топчуся по його обличчю. — вона здригнулася і відійшла на траву, злякавшись власних слів.

— Не вигадуй страшилок про могилу.

— Це не могила... це засипана яма з трупом на дні. За ним навіть ніхто не плакав.

— Люба, перестань!

Чому він сказав люба? Але нещирості в його звертанні Дороті не помітила, а, можливо, її й не було.

— Тарасе, я зрозуміла! — вона вхопила чоловіка за здорове плече. — Зрозуміла! Ми не виживемо на станції, вони знову почали знущатись над нашою психікою. І це вже не жарти, це смерть людини, яку я добре знала. Давай втечемо звідси! Небезпека живе на станції.

— Піти із "Смерекового раю"? Це безглуздо. У лісі чи на узбережжі ми зовсім беззахисні, там — їхня територія, а тут — наш дім.

— Не наш, бо ми на чужій планеті. Але ти правий, нещастя краще чекати тут. А, можливо, в лісі вони нас не знайдуть?

— Не знаю, та зі станції я збираюся потрапити не в місцеві хащі, а у фешенебельний готель на Землі. Ходи звідси, вип’ємо чогось прохолодного.

Цю затоку він вже бачив. Вона за сім кілометрів від гаражу катера, отже, за кілька годин втікач побачить "Смерековий рай", і тих, хто вижив там. Хочеться бігти, щоб швидше побачити їх, звичайних нормальних людей, щоб побачити і обійняти Дороті. За весь час своєї відсутності на станції він часто думав про неї, згадував, яка вона весела, усміхнена, які в неї гарні очі. Карі, сині чи може зелені? Як так, любити жінку і не пам’ятати колір її очей? Потрібно якомога швидше дійти до "Раю", обійняти Дороті і подивитись їй в очі.

Рухаєшся по лісі, переставляєш ноги, не падаючи тільки завдяки власній волі, незважаючи на своє бажання. Ти втомлений, бо звичайна людина, у твоїй душі — половина ненависті, половина доброзичливості. У будь-яку мить ти волею можеш підняти зі свого нутра силу, щоб випустити її назовні, вона є в кожній живій істоті, але лиш найдосконаліші з них можуть нею володіти. Це все він зрозумів у полоні. На жаль Томас не встиг увібрати в себе мудрість жорстоких фей, не встиг вижити вдруге.

— Боже, чому я повинна жити у цьому пеклі ще до смерті? — вологою ганіркою американка стирала кров зі скла.

Тарас мовчки сидів на кухні і дивився на жінку крізь шибку. Він бачив, що вона щось говорить, і показав рукою на свої вуха, мовляв нічого не чую.

Нарешті вікно сяє чистотою. Через кілька секунд Дороті ввійшла до кухні і витерла руки об рушник. Береговий дивиться на неї і посміхається, він завжди посміхається, коли відчуває, що треба щось сказати, але не знає, що саме.

— Знаєш, про що я мрію? — зараз запитає: "Про що?".

— Про що?

— Натрапити на знесилену фею і бити її, дубасити, гамселити!

— Ти б ніколи цього не зробила, навіть, якби мала таку нагоду.

— Все одно хочеться когось вбити, помститися за Томаса, за мої нерви, за твоє прострелене плече.

— Уяви собі, що їм в голову можуть прийти такі ж думки.

— Було б добре написати на стіні дні, які залишились до прибуття комісії СКЕУ, і по одному закреслювати їх. От тільки я не знаю точної дати їх прибуття.

— Мені здається, що ми схожі на подружжя американських піонерів-першопрохідців, які живуть в країні диких лісів, диких індіанців, диких звичаїв.

— Нам залишається посадити картоплю і кукурудзу.

— Я одягну ковбойського капелюха і почеплю на плече "вінчестер", замість овець і корів, заведемо козуль і оленів, і не захочемо нікуди звідси летіти.

— А як же напади ворожих племен?

— Це теж плюс. Між дикунками є симпатичні блондинки, і я зможу ходити "наліво".

— А мені в такому випадку доведеться займатися помстою з місцевим шаманом на брудних шкурах у закуреному вігвамі.

— Як приємно деколи отак помріяти про майбутнє. Ця розмова заспокоїла мене. А що ти скажеш про перегляд крутого вестерна з попкорном?

— Тарасе, це не можливо, немає енергії.

— Сьогодні сильний вітер. Акумулятор зарядився від вітряків, я зведу всі фази у бібліотеку, і побачиш, монітор запрацює.

— Тоді я побігла за кукурудзою.

— Зачекай, я хочу дещо сказати. Коли ми в космольоті читали бортовий журнал, то всі дуже хотіли побачити тебе. Ти відразу ж нам сподобалась.

— Можливо, нам продовжити записи, і цим самим впорядкувати події?

— Ідея непогана, але спочатку вестерн. У відеотеці є розкішний фільм з участю Джуліуса Монтейри і Шерлі Хоуп, обожнюю цю парочку.

— Неправда, це я їх обожнюю, а ще "Тарзани Чортової Сарматії" і "Станція-666".

— Так довго генератора не вистачить.

Наталка на фіксаційному столі заскрипіла від злості зубами, але ніхто цього не почув. Її взагалі перестали помічати, але вона постійно стежить за ними і вишукує свій шанс, і в цьому їй допоможуть сни.

Кінь швидко йшов поміж деревами, опустивши голову донизу, щоб зривати по дорозі стеблинки рідких трав. Ця мудра тварина впевнено простувала, байдуже глипаючи по сторонах. Вона простувала поміж деревами, переходила невеликі ріки, долала яри, пагорби. Остап в її русі бачив лиш одну закономірність — йти прямо, тільки прямо, без поворотів.

Аурі сиділа перед ним, і чоловік руками тримав вуздечку, заодно підтримуючи діву, яка без його допомоги впала б з коня. Вона то опритомнює, то знову втрачає свідомість, рани на нозі і на грудях присохли і вже не кровоточать, вони вже не загрожують її здоров’ю, а от розріз на руці запалився і підпух, почервоніння від нього поширюється по всій руці.

Остап весь час згадує медпункт "Смерекового раю", широкий вибір антисептиків у тамтешній аптечці, які б зараз стали у пригоді. Якщо діва помре, то з її смертю щось обірветься в житті командора. Він відчував, що тепер зв’язаний з нею, а вона з ним, можливо, це просто навіювання, але хочеться перетворити його в дійсність.

Аурі спиною і плечима спирається на груди Шуминського, а той радий, що вона поруч.

В її ранах інфекція, і не допомагають ні трави, ні навіть припалювання країв розрізу — рана гноїться. Дивно, що білява красуня ще й досі жива.

Їдеш, тримаєш її однією рукою за талію і думаєш, мрієш. Зрозуміло, що феї можуть вбивати одна одну, а люди вбити фей — ні. Саме тому білявка, застрелена Тарасом, ожила, а Аурі зараз вмирає. Діва весь час мовчить, і в таборі він ніколи не чув їхніх розмов, тому сам назвав її Аурі.

Кінь зірвав губами верхні листки воронячого ока і, йдучи далі флегматично пережовував свій трофей...

— Ти боїшся Наталки?

— Що? — Тарас відвів погляд від екрану і здивовано подивився на свою подругу. — Чому ти про це запитала?

— Бо часто помічаю це. І до мене ти втік по цій же причині — боявся, що поцілуєш її, тому поцілував мене.

— Неправда...

— Кого ти обманюєш, себе? Мене? Чи Хвойну?

— Дороті, все надто заплуталось, щоб розібратись в цьому. Я не кохаю Наталку, просто мене притягує її тіло, навколо неї все перенасичене феромонами, це не кохання, а інстинкт, спрага, потяг. Розумієш?

— Так.

...Джипи дикунів заполонили маленьке селище метеорологів. Гострі бампери машин нищили стіни будиночків, різали палатки, перевертали апаратуру. Сон науковців перетворився в пекло. Вони вистрибували зі своїх ліжок, хапали імпульсні рушниці, але не встигали вистрілити, як самі падали застреленими. Поки у селищі ріками текла кров і лунали постріли, по вузькій ущелині від нього тікала простоволоса жінка у химерній піжамі, притискаючи до грудей містичний камінь Моазон. Її ноги раз-по-раз занурювались у крижаний струмок з багнюки, за її спиною чути рокіт двигунів — дикуни йдуть по її сліду...

— Бачиш, у нас вже й не так страшно. — Дороті солодко усміхнулась.

— Але це кіно, тобто усе те, що може вигадати тільки людина, а в "Смерековому раю" — невигадана дійсність, тому метеорологам набагато легше, ніж нам.

— Чому?

— Вони знають, з ким ведуть війну, і знають за що, а ми сидимо тут, як в пастці для мишей, і нічогісінько не розуміємо. З восьми людей двоє мертвих, троє зникли. Хто керує подіями?

— А та білявка, донор Хвойної? Можливо, це все вона творить?

— Мені не віриться, що вона одна може мати таку силу.

— Тарасе, стиш звук. Здається, внизу тече вода.

— Стіни звуконепроникні.

— Але ж я чую!

— Ти закрутила крани?

— Звісно.

— Тоді, напевно, десь прорвало трубу, або розійшлися шви в одному з колін. Піду подивлюсь. — Тарас вийшов у кругову галерею і пішов до тунелю з драбиною. Він уже навчився лазити по драбині, користуючись однієї рукою. Ось люк, перед яким недавно стояла Наталка Хвойна і збиралась спускатись вниз, не знаючи, що там на неї чекає нерухомий полон. Люк легко піднімається, це просто відкидна кришка, замаскована під плити долівки.

Чоловік обхопив ляду пальцями і потягнув її на себе.

— Дороті! — він відстрибнув від люку, немов ошпарений. — Дороті!

Вона відразу ж прибігла на поклик. Побачивши Тараса, який стояв під стіною із стиснутими побілілими губами, перелякалась:

— Що сталося? Чому ти кричав?

— Люк закритий знизу! Тепер ми з нею помінялись місцями.

— Але Наталка знерухомлена!

— Хтось же нас закрив тут!

— Необов’язково, щоб це була вона.

— А хто, фея?

— Можливо. — Дороті сіла на підвіконник і схрестила руки на грудях. — Нічого страшного, можемо відкрити вікно і спуститися вниз, або вийти надвір через виїзд із спортзали.

— Думаю, що слід деякий час почекати. Стільки, скільки ми витримаємо без їжі. Зараз я піду в радіорубку.

— Навіщо?

— Потрібно перерізати всі кабелі від вітряків і сонячних генераторів, щоб те, що є внизу, сиділо там без енергії.

— Слушна думка.

— Отже, я нагору, а ти піди в бібліотеку й візьми із сейфу лазерні пістолети, вони лежать там в коробці. Ми з Остапом змінили код, тепер це — 18151201.

— 18151201. Запам’ятала.

Через хвилинку Тарас виліз з тунелю другого рівня і звівся на ноги перед радіорубкою, в яку сходились всі енергетичні кабелі. Там можна перекрити струм.

Весь коридор переливається сонячними відблисками, ніби тунель у розплавленому золоті, і чоловік занурився в нього. У радіорубці нічого не змінилося, навіть алебарда, яка все-ще стирчить з пульту управління, вже не кидається в очі своєю невідповідністю. Он в кутку — коробка з’єднання кабелів, потрібно лиш розкрутити її.

Звідси відкривається чудовий краєвид: облиті сонячним сяйвом синьо-зелені ліси, безмежний простір, небесна блакить — дивна краса, яку завжди помічаєш випадково. На карнизі над спортзалом у промінні темніє постать. Коли очі звикли до яскравого світла, Тарас зрозумів, що це дівоча постать. На ній лиш вовча шкура, яку на стегнах втримує шкіряний пояс, жодних прикрас, ніякої зброї — фея повернулась.

Береговий роз’єднав коробку з плетивом кабелів і вода на першому поверсі перестала текти. Фея обернулась і зістрибнула з даху на виїзд.

Позаду почулись легкі кроки, хтось іде по коридору. Тарас озирнувся і побачив бліду і схвильовану Дороті.

— Тарасе, сейф порожній, там не має ні зброї, ні речей вашої амазонки.

— Я бачив її.

— Кого?

— Фею. Щойно на карнизі, вона стояла там, де Хвойна продірявила мені плече.

— Мені страшно...

— Не бійся, зараз ми сядемо на велосипеди і виїдемо на доріжку навколо станції, а звідти зайдемо на перший поверх і подивимось, що там сталося.

— А чому на велосипедах?

— Щоб швидко виїхати. Тоді ми з’явимось там несподівано.

— Ти не зможеш керувати велосипедом.

— Однією рукою зможу, головне швидко увірватися на перший поверх, а там можна і впасти. Заставши зненацька візитерку, спробуємо поговорити з нею.

— Роби, як хочеш. А я з тобою не піду.

— Що??? — Тарас нарешті відвів погляд від осяяного сонцем карнизу.

— Не піду, а якщо ти вважаєш доцільним, то йди, а я боюсь. Там істота, яка спотворила Наталку, істота, яка воскресла і пройшла крізь стіни, істота, що поглядом ледь тебе не вбила. Я боюсь її.

— Ти відпустиш мене самого, каліку? Ось як ти мене любиш.

— Ми вже говорили про нашу любов.

— Тоді до побачення. Подумай про те, як тут доживатимеш свого віку сама. — він чмокнув її у щоку і пішов до драбини.

Незрозуміло, що означають його слова — сарказм, жарт, образу, злість? Невже щойно розійшлися останніх двоє людей на цій станції?

— Тарасе, зачекай, не йди. — Дороті не хочеться залишатись на самоті. Але він не почув, або не звернув уваги на її прохання.

Підйомник працює в механічному режимі, за мить двері виїзду піднімуться настільки, що можна просковзнути під ними. Краще не брати велосипед, бо з нього дійсно можна впасти, як казала Дороті. Береговий прокотився по виїзду вниз і схопився на ноги. Він по траві побіг під вікнами, пригинаючись, щоб залишитись непоміченим. Ось і тераса. Стулки дверей розсунуті — ще швидше, бо фея може заподіяти Хвойній якесь зло, швидше.

Тарас прикусив нижню губу і подумав, що його криві зуби пластична дентологія так і не виправила. Та, незважаючи на те, що він намагався заспокоїти себе сторонніми думками, все-одно було страшно йти без зброї до невідомого, хоча, крім страху, в ньому відразу просиналася гордість за свою сміливість.

Зараз усе повинне стати на свої місця, і кожна крапка знайде своє "і". За мить фея дасть відповіді на всі запитання, або... згадає про постріл у голову.

Тарас зайшов у хол і зупинився, розгублений і переляканий — нікого. На столі лежить арбалет, з кухні долинає шурхіт, почувши який, чоловік відразу ж сховався за спинкою дивану.

Вона вийшла з кухні легкими пружними кроками, неначе хижак на прогулянці, і сіла у велике м’яке крісло.

Потрібно терміново щось придумати, навіщо було взагалі сюди йти — захотілося вкоротити собі віку? Краще зробити хід першому, щоб не стати пасивним гравцем, який тільки відповідає на ходи противника, тим більше, що фея повинна відчувати тут присутність людини. Так чому ж вона досі ніяк не відреагувала? Береговий висунув голову з-за боковини дивана і подивився на м’яке крісло. Її видно збоку: стегна ховаються за бильцями крісла, на яких відпочивають руки, плечі опущені вниз, голова лежить на спинці крісла — вона повністю розслабилась.

Фіксаторний стіл стоїть під стіною по-рож-ній, паси порвані, затискачі поламані, а Наталки немає. Це ж вона сидить у кріслі, і не помічає погляду на собі! Чи тільки вдає, що не помічає? Яка вона красива з розпущеним волоссям і вовча шкура їй до лиця, первозданна, чиста у своєму спокої, з чарівною задоволеною усмішкою на вустах. Сидить із заплющеними очима і чекає, екзотична своєю оголеністю, дівчина, яку всмоктав в себе Океан, перетворивши її на інший людський штам.

Отже, феї тут немає, це Наталка, яка вивільнилась із фіксації, що було не під силу жодній звичайній людині.

Іржання коня, яке долинає зі сторони головного входу, заставило Тараса сховати голову назад. Більше того — кінь іде по коридору, ось він зупинився у дверях холу, тихо пофоркуючи. Хтось зістрибнув з нього. Все це коїться перед диваном, тому Береговий нічого не бачить, зате чудово чує.

Проминуло кілька хвилин, а чоловік ніяк не міг збагнути, що коїться. Він стискався в клубок від тих страшних картин, які вимальовувались в його уяві. Збігав час, а його ніхто не помічав. Вкотре Береговий почав збиратись з духом, щоб визирнути з-за спинки дивану і подивитись на істоту, що приїхала. Страх — велика сила, але він ніщо перед цікавістю, яка і заставила Тараса висунути голову з-за дивану. Те, що він побачив, заставило його забути і про обережність, і про небезпеку — про все на світі.

Вони надто красиві, щоб, дивлячись на них, про щось думати. Наталка лежить на обідньому столі, а на ній — фея. Їхні губи переплелись між собою, пальці ніжно гладять підборіддя, щоки — вони пристрасно цілуються. Чоловік не міг в німому здивуванні відвести погляду від цього захоплюючого видовища, не відчуваючи гніву за те, що зневажили його чоловічу суть. Він інтуїтивно відчув, що це не кохання, і не інстинктивна пристрасть, ласки двох оголених дів — дивний ритуал, це — осягнення істини, усвідомлення власних бажань і можливостей.

Фея ковзає губами по тілу Хвойної, обплітаючи хитромудрими візерунками поцілунків груди дівчини, пальці ласкають тремтливими доторками всі вигини тіла, повзуть під вовчу шкуру — Наталка напружується, як струна, млосно завмираючи, її очі сяють вдячним благословенням.

Кінь байдуже спостерігає за своєю господинею, яка поволі знімає пояс з дівчини і скидає вовчу шкуру, оголюючи її стегна. Вона схожа на мандрівника в пустелі, який довго шукав життєдайну воду і, знайшовши її, жадаючими вустами тягнеться до неї...

— Наталко! — Тарас різко звівся на повен зріст. — Зупинись! Хто ця жінка?

Поламані дерева, горби, яри, Остапові здавалось, що він пам’ятає цю дорогу, але звідки? Пам’ять чомусь ніяк не бажає поділитись хоча б одним спогадом, тільки раз-у-раз в підсвідомості змигує покручене дерево, струхлявілий стовбур, який через кілька кроків бачиш перед собою. Здається, цим лісом він йшов зі станції в долину.

Озеро, туман, феї залишились далеко позаду. Через кілька годин прийде вечір, і ти потрапиш в лабіринт тіней лісу.

Аурі ще жива, але вона вже не рухається. Лиш тихе дихання і ледь чутне серцебиття свідчить про її життя. Мудрий кінь біжить вперед, жодного разу не звернувши вбік, не зупинившись, щоб вибрати напрямок. Складається враження, що він зараз пронесеться під смереками і полетить над їхніми верхівками, наче птах. Дивно тримати перед собою напівживу мешканку чужої планети, відчуваючи її тепло, ніжну шкіру, аромат тіла і нічого не знати про неї, про її плем’я. Те, що вони схожі одна на одну навіює думку про клонування, та одразу ж в пам’яті постають зелені очі, красиві обличчя, спортивні фігури — насправді, вони всі різні. Вже стало зрозумілим, що існують ворогуючі племена, вони воюють не тільки з прибульцями, а й між собою.

У що вони вірять, і чим відрізняються від людей? Які в них звичаї і традиції? Цікаво, на цій планеті живуть лиш воїни, чи десь є осілі землероби і ремісники? Взагалі, як пов’язане походження фей із паралелізмом Землі й Океану? Можливо, вони — невдалі копії людей, ні, швидше, люди їх невдалі копії. Еволюція, мабуть, була запрограмована однаково на цих різних планетах, але якийсь фактор зіграв у двох історіях по різному.

Що ж робити? Це не просто не по-дружньому, це — нелюдяно відпустити його самого, зрадити. Хоча між ними не було ніяких домовленостей чи зобов’язань, та все-одно, він пішов туди самотній, ображений, без підтримки. Ще є час виправити свою помилку, бо проминуло лише десять-п’ятнадцять хвилин.

Дороті стиснула пальцями бильце крісла, зараз вона встане і піде на перший поверх.

Прохолодна рука торкнулась її шиї, і в наступну мить, американку витягнули з крісла, тримаючи металевим захватом. Кричати вона не могла та й, хто б почув. Її мовчки волочили за шию по підлозі, не даючи часу оговтатися. Вона не бачила, хто тримав її ззаду. Чомусь згадалося обличчя Томаса, припертого до скла, і Дороті мертвою хваткою вхопилася за край дверей. Нападник легко відірвав жінку і поволочив її далі, прямуючи до відкритого люку.

Ось реальна загроза твоєму життю! Планета нарешті насмілилася на це.

Едмінгтон з силою відштовхнулася від підлоги ногами, намагаючись плечима звалити невідомого ворога, але їй це не вдалося. Натомість він штовхнув її у відкритий люк, розімкнувши свої сталеві обійми. Щаблі драбини забили по спині, і ноги доторкнулися долівки. Падіння принесло кілька синців і шум в голові.

— Не чіпайте мене! — вона закрила обличчя руками і виповзла в коридор, але звестися на ноги їй не дали. Нападник вже був внизу і знову схопив американку. Та шарпнулась і відчула, що звільняється, сорочка Едмінгтон залишилась у чиїхось руках. Дороті обернулася і панічне бажання бігти, тікати куди-небудь зникло. Хвойна відкинула клапті сорочки і усміхнулася, їй справді личить вовча шкура.

— Наталко, що ж ти робиш? Ти ж така сама як ми!

— Але це не завадило тобі прикувати мене до столу.

— Ти сама спровокувала ув’язнення. — Дороті зробила крок до Хвойної, помилково сприйнявши загадковість у її очах за сумнів у своїх діях, і отримала надто сильний удар кулаком під праве око, щоб втриматись на ногах.

Ні, Хвойна у своїх діях не сумнівається. Вона діє впевнено. Дороті примружила очі, застогнала і звелася на коліна. Колишня подруга підстрибнула до неї і вдарила ногою у живіт. По коридорі пройшовся виляск, американка влетіла в хол і розпростерлась на килимі. З її носа потекла кров. Хвойна підійшла до столу в холі й взяла з його нижньої полиці меч. Вона ніжно провела пальцями по його лезі, по заглибині для стікання крові і націлила вістря на Тараса. Той лиш криво усміхнувся:

— Божевільна.

— Я єдина знаю, що тут відбувається.

— Отже, вища істина — переспати з відьмою?

— У красі мого тіла ти шукаєш вульгарність.

— А що шукаєш в ньому ти?

— Божественну природу, еталон насолоди. Лінії людського тіла є ключем до розуміння, але ти цього до кінця не збагнеш, бо не встигнеш — я принесу тебе в жертву. І як жертва ти станеш вище навіть за мене, тому через це я тобі трошки заздрю.

Тарас скосив очі на лезо меча і побачив на його блискучій поверхні циферблат годинника — час настав. Він кинувся назад і впав разом з кріслом на долівку, у наступну мить хол вибухнув пострілами. Кулі перерізали ніжки стола, пооббивали стіни, зрешетили спинки крісел і вкрили вікна еркеру сіткою вм’ятин і тріщин. Металевий град стих так само раптово як і почався, залишивши за собою розтріпаний хол.

Дороті підвела голову і побачила в кутку під дірявими уламками тумбочки корпус відеоробота, окуляри якого були в бойовій готовності, а два кулемети висунуті з бокових щілин. Він стріляв вище тридцяти сантиметрів над землею, не зачіпаючи тих, хто лежав на долівці, і випустив по одній кулі на кожні два квадратні дециметри. Жахлива зброя.

Кінь перегородив своїм тілом коридор. Його шкіра нагадує сито, з якого б’ють фонтани крові, зліплюючи конячу гриву в криваве пасмо.

Наталка все-ще стискає в руках меч — її голова пробита навиліт, куля пройшла крізь потилицю, вийшовши вище лівої брови, у спині чотири дірки, на шиї, на руках, на стегнах довгі криваві подряпини — дівчина тоне у власній крові, яка тече крізь стулені губи й рани на килим, фарбуючи його кремову пухнасту поверхню. Безперечно, вона мертва, мертва вже вдруге.

— Тарасе, ти геній. — Едмінгтон сіла на килимі, не знаючи чи сміятися, чи плакати. Її погляд ковзнув по тілі Наталки, по вм’ятинах на стіні і зупинився на морді коня. — Як ти запрограмував відеоробота?

— Все дуже просто, він стояв у тумбочці, а пульт від нього лежав у шухляді журнального столика біля крісла, на якому мені наказали сидіти. Коли Наталка пішла за тобою, а фея гладила свого коня, я встиг за кілька секунд виставити таймер і тип стрільби. Тепер шкодую про це.

— Бо вбив Хвойну?

— Бо вбив коня.

— Це не ти, а робот. Так і запам’ятай. А де фея?

Вони обоє підвелися, розглядаючи понівечений хол. Тарас присів біля Наталки і погладив її спину, на його долоні залишилися червоні смуги. Кров стікає по улоговинках між ребрами вниз, збирається у рівчак на спині і наповнює маленьку впадину вище сідниць — цим її спина схожа на меч.

— Моя напарниця ще тепла.

— Ходи сюди. — Едмінгтон підняла дерев’яну плиту "Лісового раю" Еснея, яка впала зі стіни від пострілів. Фея лежала під нею, скрутившись калачиком, її біле волосся сховало під собою плечі, руки і коліна. Яка ж вона перелякана і безпомічна, неначе маленька дитина, її шкіра така ніжна! Серце стискається від болю, коли подумаєш, що через секунду тіло цього невинного ангела пробере холод смерті.

Дороті відкинула рукою волосся діви їй на спину і побачила маленьку цівку крові на її животі — одна єдина рана. Решта куль проминула досконале тіло. Очевидно, фея стояла боком до відеоробота.

— Відійди від неї. — Тарас зігнувся, щоб підібрати меч Хвойної. Враз хол пронизав істеричний крик, Дороті налетіла на стіну й перестала кричати, звалившись замертво. Чоловік схопив меч і озирнувся — фея голіруч йшла на нього.

Меч у руці гарна зброя, але вона безсила перед цією дівою, яка може все: пройти крізь ковпак кріокамери, вбити поглядом, померти і жити далі. Її сила необмежена. Вона щойно вбила Едмінгтон і вже немає сили придумати порятунок для себе, немає сили для надії.

Тарас заплющив очі, відчуваючи, що досягнув межі, за якою боротьба вже не має сенсу. Безсилля...

Держак меча втиснувся в долоні, і ніжні слабкі руки лягли на його плечі. Вона щось беззвучно шепоче. Чоловік відчув, як по його пальцях, по ліктях тече теплий струмок. Він відпустив держак меча, і той залишився висіти у повітрі. Тихий стогін вилетів з-поміж вишневих вуст білявки. Береговий розплющив очі й відразу ж полинув у зелені тунелі феї, де електорструмом бився біль. Сльози текли по її шовковистих щоках, вона висіла на чоловікові, вчепившись руками за його плечі, вологі очі благали про порятунок. Сльози жінки, їй боляче. Щойно ця відьма йшла до нього, метаючи блискавки, і ... Може вона не збиралася вбивати його? Може в її очах світилася не жага крові, а щось інше? Чому фея нанизалася на меч, це ж не випадковість?

Держак стирчить з її живота між дірочкою від кулі і вовчою шкурою. Тарас відчув холодний слід сльози в себе на щоці й, скрикнувши, відступив назад. Руки феї зісковзнули з його плечей, але вона втрималася на ногах і тепер легенько похитувалася, затуляючи долонями рану.

Позаду неї хтось стоїть. Почувся новий звук — гострий метал пройшовся холодом по її серці й випнувся вістрям з грудей, Тарас ніби відчув, як її серце зупинилося. Фея повалилася на бік.

Хол нагадує бійню. Від червоної барви повсюди на очі набігають плями, навіть сонце за потрісканими вікнами здається червоним. Мертва дівчина, пробита двома мечами, лежить на килимі, віддаючи йому своє тепло, а над нею стоять два чоловіки, один — худий, подряпаний, інший — заплаканий і блідий.