Ліс. Великі скелі. Гірська природа.
Він. Юрба. Дівчина. Хлопчик.
Він — сам, іде й спиняється. Гордо піднята голова, почувається сила, але помітно, як хитається часом його постать. Сідає на камені. Хтось іде поволі і, угледівши його, говоре:
— Ах, ти сидиш.
Він мовчить.
— У тебе вид біліш від крейди. Ти утомився? Занедужав?
Він. Ні, ні! Я довго думав. Думки ж — вампіри: із мозку смокчуть кров, і через те блідий і вид у мене, може. (Встає). Недавно я боровсь з ведмедем. Єдина мить, і я лежав би на землі, розірваний на шмаття. Єдина мить!.. Я подолав ведмедя. Але... єдина мить...
— І можеш думать ти, що він би міг тебе роздерти?
Він. Все може бути.
— Ах, що ти кажеш, що ти кажеш! Мене твої слова косою підтинають... Тебе ніхто не подолає.
Він. О, так, — ніхто! (Тиша). Скажи, я так тебе питаю, скажи, ну, як тобі здається? Коли ми вийдем з лісу? Коли ми ввійдем в Казку? Тринадцять днів ми пущами йдемо, а ліс не рідшає.
— Коли ми вийдем з лісу?!. У мене ти питаєш?!
Він. У тебе, так, у тебе. Скажи, ну як тобі здається?
— А ти (встає), а ти хіба не знаєш?
Він. Я? Я... Знаю я, я знаю, ну, а ти?
— Нащо тобі мене питати? Раніш ти не питав нікого. Ти вів нас, а ми йшли і вірили тобі.
Він. А ти тепер не віриш?
— Я не кажу сього, але мені хтось немов камінь наложив на плечі. Я далі йти уже не можу. Я упаду, я падаю... Я ляжу, я стомивсь... (Лягає).
Він. О брате мій! Устань і вір: не зайде сонце ще за гори, як ми угледим Казку.
— Сьогодні будем в Казці? Сьогодні?! (Підводиться і знову опускається). Ні, я полежу трохи, я стомивсь. (Падає біля його ніг).
Він (схоплюється, швидко підходе до дерева, обходе його кругом і оглядає усе навколо). Ми вчора тут були! Це дерево я бачив!
— Що ти сказав?
Він. Нічого... то так... я сам собі.
— Так важко... Я засну... Коли ви будете іти, мене лишіть! Я мушу відпочити, я вас догнати встигну.
Дівчина і хтось з нею ідуть бадьоро.
Дівч[ина]. А ти, мій соколе, мене чекаєш? Яка я рада!..
— (Весело). Вона усе мене питала, чому врівні з тобою йти не може...
Дівч[ина] (приглядається до Його, потім кладе йому руку на чоло). Чого ти так замислився і наче засмутився?
Він. Я змучився... ішов... боровся... Я подумав... ах, я подумав...
Дівч[ина]. Ти змучився...
— Ти змучився...
Тиша.
Він. Скажи мені... Скажи мені... Учора ми... Учора тут ми не були?
— Дрижить у його голос...
Дівч[ина]. Чого твій голос так дрижить? Ти, може, хворий?
Він. Учора тут ми не були?
Дівч[ина]. Ти, може, був, а я прийшла сюди сьогодні тільки.
Він. Ти дерева цього не бачила ніколи?
Дівч[ина]. Не бачила ніколи.
Він. То, значить, так мені здалося... Ми далі йдемо?!
Дівч[ина]. А ти... А ти... думав, що не... далі?
Він. Ні, ні... Я так і думав... і думав так, що далі.
З долу недужим голосом:
— У мене він питав: коли ми дійдем в Казку? Слова його мене, як стріли, підтяли. Я з місця встать не можу.
— Питав?!
Дівч[ина]. Хіба не знаєш ти? Ти заблудив? Ти збивсь з дороги?
— А де його корона?..
Він. Корона де?.. Не знаю. Я, може, в нетрях загубив її.
— Він загубив корону.
— (З долу). А я... її й не пам'ятаю.
— Скажи, коли ми будем в Казці? Ти ж був, ти ж знаєш.
Він. Я знаю... був... Я знаю...
— Ну, так кажи, чого ж мовчиш?..
Він. Мені здається...
— Ви чуєте, як у його голос дрижить? Ви бачите, як жахливо у його бігають очі... Він не знає... Йому здається...
Він. Мені здається, що ми сьогодні будем.
— Скажи, коли ми будем в Казці?
Він. Принаймні... Мені здається, що сьогодні.
— Йому здавалось і раніше... Хе-хе-хе!
Він (встає). Хто смів тут зараз засміятись? Чий голос тут мені над ухом продзвенів? Комар, чи що, хотів мене злякати сміхом? Я грому не боюсь! Ти чуєш?.. (Тиша). І смерть... останній мій тріумф на світі!..
Той, що лежав, підводиться.
— Я не казав нічого. То ти спитав у мене, чи скоро ми у Казку дійдем. Я відповів тобі, що я не знаю. Хіба я можу знати? Я тільки йду і сам не знаю, як іду. Мене несуть немов великі крила.
— І я нічого не казав. Твій голос задрижав, я усміхнувсь несамохіть.
Він. Коли несеш ти жертву Богові, не личить усміхатись.
Дівч[ина]. Він усміхнувся мимоволі, — прости йому.
Здалека чути співи молитовні.
— Ідуть, надходять... Ходім назустріч їм.
— Ми їм розкажем те, що чули. (До дівчини). А ти останешся?
Дівч[ина]. Я... останусь.
Двоє ідуть ліворуч, і чути їх далекий сміх.
Він. Хто засміявсь?
Дівч[ина]. Ніхто, ніхто... То так тобі почулось.
Він. Ні, ні! Я чув, що хтось сміявсь злорадно.
Дівч[ина]. То так тобі, соколе мій, почулось.
Він проводе рукою по голові, зітхає.
Ти зітхаєш? Ну, заспокойсь, ну, усміхнись, ну, глянь мені у очі... А може, ти того сумуєш, що загубив свою корону?! Не сумуй... Я знов сплету тобі вінок із маку. (Іде, зриває квітки і сідає біля його ніг).
Він. Ти знаєш, що мені здалось? Мені здалось, що ми йдемо, йдемо вперед і знов вертаємось туди, відкіль і вийшли. (Тиша). Ні, ні, зовсім не те мені здалося. (Тиша). Мені здалось, що я себе дурманом обпоїв. Ні, знов не те... (Тиша). Немов усі, що йдуть за мною, не ідуть... (Тиша). Немов усі сміються тільки з мене...
Дівч[ина]. О мій улюблений! Хто сміє насміхатись?!.
Він. Ні, я не те хотів сказати... Мені здалось, немов уся юрба іде за мною, щоб подивитися на мене, як на чудо. І це не так, і це... не так... Ну, зрозумій... Мені здалось, що я лежу і сплю, мені ж якийсь солодкий сниться сон. І ось тепер, і ось тепер мені усе єдиним сном здається.
Дівч[ина]. Я й досі не сплела вінка тобі, — ламаються квітки. Пелюстки облітають, а стебла все ламаються.
Він. Це справді сон солодкий. Невже б то я, слабий, найслабший від усіх, міг повести усю юрбу із лісу?.. Невже б я зміг, я б перший зміг іти і розривать терни колючі?! Невже б я міг, як стрілами, очима ранити і тигра, й лева?.. Не вірю я. Це сон усе!.. (Тиша). Не знаю, може, і не сон, а тільки я слабий... найслабший...
Дівч[ина]. Ти плачеш? Плачеш?! (Кидає квітки). У тебе сльози?
Він. Ні, ні, це так...
Дівч[ина] (гордо). Устань і вислухай мене. Я, може, цього більш ніколи вже казать не стану... Ти вів юрбу... Ти розривав кущі тернові. Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводивсь, як із псами. Ти вів нас в світлу Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах твоїх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий від усіх. Ти не боявсь ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б'ючись об мідь грудей твоїх нелюдських. Я більш нічого не скажу.
Чути далекі співи.
Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок. Ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш! (Іде назустріч співам).
Він сидить замислений і слухає співи. Співи згодом стихають, і розтинається сміх. Прислухається, встає. Поволі в йому прокидається сила, він виростає, гордо відхиливши голову назад, стоїть і жде. Регіт наближається, і юрба ввалюється на сцену. У одного на високому кілку Його корона. Юрба, угледівши Його, спиняється і мовкне. Опускається кілок з короною. Страшні обличчя ховаються. Декілька хвилин тиша.
— (Ззаду, тихо). Учителю! Нам сказали, що ти з дороги збився.
Легкий сміх, гудіння.
— Нам сказали, що ти не знаєш, куди іти.
— Нам сказали, що ти згубив корону. Ми знайшли.
— Нам сказали, що королем не був ти зроду.
— Нам сказали, що ми не вийдем з лісу!..
Він. Хто вам сказав? Хай вийдуть ті і ще раз скажуть.
Тиша.
— Я не казав.
— І я.
— І я, хоч забожусь, і слова не казав такого.
Він (підвищеним голосом). Хто смів казать в той ранок чистий, коли ось-ось ми вгледим браму Казки? Хто смів (кричить) цей ранок затуманить?
Юрба одступає, згорблюється, стає сірою.
Він. Я вам знайшов дорогу, я вів вас в Казку світлу, я вів вас з ночі в день, і от, коли пройшли ми сотні миль, коли підходим ми до Казки (кричить), коли я ввесь в крові і ранах, — ви смієтесь! Брати! У мене сльози!
— Він плаче?
— Він плаче...
— Він плаче! Ха-ха-ха!
Юрба наступає, випливають знов страшні обличчя.
Сміх.
— Ха-ха! ха-ха! ха-ха!
Він (по тиші). Так ви не люде, а страховища якісь?! Я вас... боюсь!..
— Він нас боїться, а ми ішли за ним! Ха-ха-ха-ха!
— Хто йшов? Принаймні я не йшов.
— І я не йшов.
— І я.
— І я.
Він. Так ви не йшли за мною? Ні? Так я не вів вас?! Ні?!! Я божевільний?!
— А ти... ти думав, що ішли? Ха-ха-ха-ха!
Регіт. Підіймають кілок з короною і вертять ним.
— Ха-ха! Король! А ти і досі думаєш, що ти король?!
Він. Хто... думає?!
— Уже ж не ми.
— Ха-ха!
— Уже ж не ми!
Він. Так ви не йшли за мною? Я вас не вів нікуди?
— Ти ще питаєш нас?
— Ха-ха!
— Та годі з ним балакати! Назад! Рушаймо на домівку
— Ходімо навпростець! Ось я дорогу знаю.
— Ні, краще я...
— Давайте я попереду піду! За півгодини доведу вас.
— Ось він нехай попереду іде... ось... Він.
На людину, подібну до горили, надівають вінок.
— Король! Король! От так король!
— Ведмідь злякається такого короля!
— Ха-ха-ха-ха!
Він. Страховища! Хто́ ж ви? Ви привиди?
— Ми привиди?
— Ми привиди? Хто привиди?
— Ти привид сам!
Кидають каміння, дрючки. Хтось з дівчат в юрбі голосно скрикує. На сцені робиться темно, юрба зникає, потім поволі яснішає. Він лежить і стогне.
Він. Розбили голову... Розбили голову... Я умираю... Я умираю...
Дитячий голос згори.
— Хто там?
Він. Я умираю... Я умру...
Сходе з гори хлопчик років 10-ти, в білім убранні.
Хлопч[ик]. Ти хто такий?
Він мовчить.
Ти хто такий? Ти впав? Розбився?
Він мовчить.
Хлопчик підводе йому голову.
Він. Це привид знову?!
Хлопч[ик]. Я — хлопчик!
Він. Чого ти тут? Як міг зайти в такі ти нетрі?
Хлопч[ик]. Я був тут на узліссі, коли — твій стогін чую. От я й пішов на голос.
Він. Ти на узліссі був? Ти кажеш — на узліссі?.. Що ти кажеш?..
Хлопч[ик]. Із Казки я прийшов, щоб зірвати папороть розквітлу. Тут, на узліссі, щодня розквітлу папороть знаходять, а іноді цвіте їх сила! Тоді весь ліс здається в золотім вінку.
Він. Тут Казка, кажеш ти?!.
Хлопч[ик]. За лісом зараз Казка.
Він. Тут ліс кінчається?
Хлопчик. Кінчається тут зараз.
Він. За лісом — сонце?
Хлопч[ик]. Сонце. У Казці завжди сонце.
Він. Сонце!!. Не вірю я, ти — привид!
Хлопч[ик]. Ну, глянь: я гілку відхилю, і ти дорогу вгледиш. (Відхиляє гілку, і цілий поток сонячного проміння ллється через просвіт і вривається на сцену). Ти бачив браму Казки? У золоті вона горіла.
Він. Так я не помилився?!. Так я їх добре в Казку вів? Ми швидко будемо у Казці!! (Гукає, але голос його ледве чути). Люде! Люде! Брати мої! Я вас довів! Ще два-три кроки! Люде! Люде! Люде!..
Хлопч[ик]. Твого вже голосу ніхто почуть не зможе.
Робиться темно.
Завіса.
3-7. XIІ.1908