Подія у місті Ґоґа

Дійові особи:

Сестри Тарбула й Афра

Юта, служниця

Клеф

Мертвий збирач податків

Ліхтарник

Юлій Гапіт

Лялька

Хана

Пані Тереза

Крамар Отмар Преліх

Горбань Теобальд

Пані Престопіл

Писар Клікот

Отець Квірін

Судовий урядовець Капс

Примарний голос

Голос чоловіка

Хтось інший

Тиха Жінка

П’яний Художник і Дівчина

Стара Жінка

Конрад

Сцена:

Частина міста Ґоґа, де свого часу були міські ворота, звідти веде дорога назовні, у світ.

Уздовж вулиці стоять старі убогі скособочені будинки. У них живе мало людей, більшість уже пішла з життя.

В одній із кімнат висить пожовклий, вкритий пилом повішеник, хатні меблі прийняли його цілком за свого.

Простора безлюдна запустіла садиба, навпроти два-три будинки, у них багато кімнат, де панує атмосфера невблаганного фатуму. Мешканці тих хат рідко виходять надвір, лиш у нагальних справах, а тоді квапляться знову зачинитися у своїх стінах. Вони ніби пришпилені між дзеркалами, картинами, шафами.

У деяких кімнатах нема фасадних стін, тож глядачі можуть бачити все, що діється всередині.

У куті першого поверху в занедбаному маєтку — Хана, дочка багатого крамаря Вайди, яка щойно повернулася з чужини і своїм приїздом порушила спокій у місті. У мансарді навпроти мешкає писар Клікот, він зі свого помешкання дивиться просто у вікна Ханиної кімнати. (Клікот закоханий у Хану і часто грає на флейті край вікна.)Мешканці сусіднього будинку живуть у кімнатках одне над одним: на цокольному поверсі — Гапіт, над ним — Стара Жінка, а найвище — Горбань Теобальд. Юлій Гапіт, душевно хворий чиновник, живе унизу, у кімнатці, схожій на підвал, він сидить за столом у товаристві каучукової ляльки. Стара Жінка з першого поверху застигла у фотелі абсолютно нерухомо і, очевидно, вже померла. Вона не хоче, щоб про її смерть дізналися, отож вдає, ніби спить. Горбань Теобальд безупинно читає і декламує драми, він уявляє себе актором на сцені — мабуть, тому, що в нього хвора спина. У будинку, під дахом якого мешкає закоханий Писар, на другому поверсі є балкон, там часто сидять дві старі — сестри Тарбула й Афра. Це було б ідеальне місце для міського вартового, щоб стежити за тими, хто приходить до міста і йде геть. Звідси старі наглядають за порядком у місті та пильнують, аби хтось не втік.

Уся сцена гротескна і нереальна. Здається, що ці хатки і фігурки з ярмаркового тиру.

Перша дія

Вечір, повітря пронизує тонка мелодія флейти. Кімнати сповнені темряви, білизни рук і облич.

У кімнаті, схожій на підвал, мешканця нема вдома, за столом сидить лише лялька. Поки що глядачі не знають, що це нежива істота, її заклякла поза викликає тривогу. Задерта спідниця, тонка мереживна білизна — схоже, ніби її покинули після любощів. Тиха Жінка на першому поверсі занурена у фотель і так само нерухома; і лялька, і вона виглядають моторошно. Горбань Теобальд схилився над книгою, Тарбула й Афра сидять на балконі, зайняті шиттям. На флейті грає Клікот, він, як переламаний, стоїть край свого вікна, покірно схиливши голову.

У заможній садибі навпроти все неначе вимерло.

ТАРБУЛА: Скільки ж то часу її не було вдома? Шість-вісім років... Хіба вона не поїхала тоді, як...?

АФРА: Так, якраз тоді, коли Юхчиха вбила своє немовля.

ТАРБУЛА: І чого вона ніколи не приїжджала додому?

АФРА: Навіть на похороні небіжки не було, боком, боком — прямо з цвинтаря і поїхала.

З-за рогу садиби Вайди виходить Юта, служниця, вона заклопотана, квапиться вийти з міста.

ОБИДВІ СЕСТРИ: Юто, Юто!

Юта зупиняється, озирається на балкон.

ТАРБУЛА: Вони справді запросили барона?

АФРА (одночасно з Тарбулою): Він теж приїде?

ЮТА: Вони вже скоро приїжджають, а він досі не прислав!

СЕСТРИ: Хто? Що?

ЮТА: Ха, Йонтез, квіти!

ТАРБУЛА: Безумна, ти хочеш поставити на стіл зів’ялі квіти?

АФРА: Невже його? Гляди, гляди.

ТАРБУЛА: Він теж приїде? Приїде?

ЮТА: Ясно! Чом би й ні? Він вже звістив. Дай Боже, щоб усе було готово! (Біжить далі.)

СЕСТРИ: Юто, Юто!

ЮТА: Не встигаю. Не встигаю. (Зникає.)

ТАРБУЛА (до сестри): Та ж не думають її віддати за нього!

АФРА: Здалися йому городські крамарі!

ТАРБУЛА: Вони дуже вже квапляться!

АФРА: Аякже, на нинішню забаву не забули запросити нікого, хто годиться в женихи.

ТАРБУЛА: Знаєш, не віриться мені, що вона вже була заміжня і розлучилася. Диви-но, скільки галасу, аби тільки видати її заміж!

АФРА: Хтозна, хтозна! Може, якраз і тому! Мусимо якось випитати в Юти.

ТАРБУЛА: Якщо вона щось знає. Ти бачиш, як вони з усіх сил стараються зробити все тишком-нишком.

З площі виходить кульгавий чоловік. Побачивши на балконі старих, кривить обличчя і намагається непомітно пройти повз.

ТАРБУЛА (відразу ж зауважує чоловіка і накидається на нього): O, Клефе, пане Клефе, куди ж ви, куди?

КЛЕФ (здригається, а тоді вдає радісного): O, o, пані! Кланяюся, пані! Барон, барон... i навіть старий Сорт з Присанку! Сорт зі своєї діри вилазить раз у тисячу років, але такого навіть він не пропустить. Вайда ніколи не любив забав, а після смерті небоги навіть до крамниці не заглядав, а тепер усі двері навстіж! Хоч-не-хоч, а люди задумаються, чого вони так квапляться!

ТАРБУЛА (жінки не дають себе обдурити): А куди ви, Клефе, наладилися, куди?

КЛЕФ (робить вигляд, що не чує): До того ще чужинець, чужинець! Ви вже чули?

АФРА (не може приховати цікавості): Чужинець? Який чужинець?

КЛЕФ (радий, що перевів розмову): Ви не знаєте? Oх, чужинець, найсправжнісінький чужинець з валізою перед «Єленом». Він навіть говорить не по-нашому!

ТАРБУЛА: І що, про нього нічого не знають?

КЛЕФ (дуже впевнено): Ніхто нічогісінько не знає. Різне балакають. Дехто каже, що то турист, а інші — що то Вайдин гість, приїхав на нинішній бенкет. Я думаю, що ні одне, ні інше: він не турист, бо має мало речей, а Вайдин гість не селився би в заїзді!

ТАРБУЛА: Турист? Смішно! То хіба Бас таке вигадав, щоб показати, що він все про всіх знає!

АФРА: Хто ж то може бути?

КЛЕФ: Закладаюся, що буде як тамтого разу: виявиться, що то продавець швейних машинок! Тоді теж всі схвилювалися, а то був чоловік, що збільшує фотографії. Ха-ха!

Вертається Юта.

ТАРБУЛА: Юто, Юто! (Її трохи бентежить присутність Клефа, однак жінка не може стримати цікавість.) ...Скажи, ти мусиш нам сказати... вона справді вже заміжня і розлучена?

ЮТА: За...заміжня? Наша панночка? Ха-ха-ха-ха... Хі-хі-хі-хі.... Я їй мушу це розповісти, мушу розповісти. (Квапиться далі і зникає за рогом Вайдиного будинку.)

ТАРБУЛА: Просто страх! Вона як дитина! (Зауважує, що Клеф хоче скористатися нагодою і непомітно піти.) Агов, пане Клефе, не поспішайте так! Відколи у вас стільки часу на прогулянки? Вдома діти пооброблялися, а жінка пальці стирає до пральної дошки!

КЛЕФ (не наважується зрушити з місця, благально): Така незносна задуха, у тих стінах можна задушитися.

ТАРБУЛА: Ну-ну, не так вже й страшно, бували гірші дні!

КЛЕФ: Хе-хе, чому б чоловікові не вийти так просто надвір, людина ж... (Робить крок.)

ТАРБУЛА (бачить, що не може його зупинити): Перед вами вже дехто вийшов з міста, одна персона. А ви знаєте, що на празник тій персоні в церкві стало зле? Вона блювала, безперестанку блювала? Боже милосердний, їй ще навіть чотирнадцяти нема, і так блювати! (Строго й чітко вимовляючи слова.) Так, так, пане Клефе, їй ще й чотирнадцяти нема! У парафіяльному будинку можна з’ясувати точний день народження, якщо завернути туди по дорозі й запитати.

Кульгавого облив піт, він широко розкриває рот і задкує; починає хреститися, а потім, підстрибуючи на своїй кривій нозі, тікає назад у місто, ніби за ним чорт женеться.

Старі переможно регочуть йому вслід, вони завжди пильнують за порядком у місті.

ТАРБУЛА: Старий пеньок, не будеш ти зводити дітей по гаях!

АФРА: А ти бачила, як вона допіру тихцем вийшла за місто?

ТАРБУЛА: Дуже вона йому потрібна, він все має вдома!

АФРА: Але ж буде ґвалту в місті, як прознають!

ТАРБУЛА: Ох, у нас вже так давно нічого не ставалося!

АФРА: Ще трохи помовчимо про те, як вони одного вечора по черзі виходили з міста! Хай містяни ще кілька днів помізкують, чого небога блює! Може, дитя ще й саме не здогадується!

ТАРБУЛА: Можливо, дуже можливо!

На вулиці з’являється Мертвий збирач податків, що упокоївся кілька днів тому. Фрак, білі шкарпетки, непокрита голова — так він лежав на смертному ложі. Він дивно поводиться. Хоча мертвий, однак хоче піти на свою щоденну прогулянку — мабуть, через багатолітню звичку.

При появі Мертвого збирача податків сестри переглядаються, проте вони настільки звикли бачити його в такій порі на дорозі, що не надто й здивовані.

ТАРБУЛА (приголомшено): Але ж, пане митарю, ви ж померли!

АФРА: Так-так, ми ж вас навіть похоронили!

Збирач податків лякається, заклякає, як учень, якого застали за шкодою; піднімає погляд на жінок, благально просить очима прощення і, спотикаючись, вертається назад до міста.

ТАРБУЛА: Він і тепер не думає відмовитися від своїх прогулянок!

АФРА: Як людина може так швидко все забути!

ЗБИРАЧ ПОДАТКІВ (передумує і вертається): Пробачте... пробачте... пані Ґуштинова... ви знаєте пані Ґуштинову... мою дружину знаєте? Я був удома, все обшукав, а її ніде нема, нема небоги. Пробачте, пані, що вам докучаю, це дорога на Тисовець? Я ж нею ходив, щодня ходив, а тепер не знаю, все таке чуже, Єзус, Марія, Єзус, Марія, треба щось робити, бідолашну не можна лишати саму! Ви знаєте, моя жінка... я мушу зізнатися... в неї не все було гаразд зі здоров’ям, трохи слабувала... вона... (Він вагається, тоді нерішуче стукає по скроні пальцем, жваво киває головою, знову стукає пальцем і шепоче.) Вона останнім часом зовсім не хотіла говорити, замовкла. І вдома я мав усе робити сам... мусив готувати... o, я не зважав на те, що з мене сміялися... Так зле їй стало років дванадцять тому... після того вона вже не заговорила, я з її уст вже не чув жодного слова. Проте... вона була дуже мила, в неділю ми ходили на прогулянку, вона завжди покірно йшла за мною. Люди нічого не помічали, бачили тільки, що вона стала мовчазною, що їй не хочеться товариства. А знаєте, як це було? Вона нічого не розуміла! Нічого більше не знала! Я дав їй олівець до рук, а вона на мене дивилася і питала очима... піднесла його до рота, засунула у волосся... вона навіть ложкою не вміла користуватися, її треба було годувати. Але я вже казав, вона була мені вірною подругою, ми добре жили. (Розповідаючи, чоловік трохи заспокоївся, а тепер знову непокоїться, тупцяє на місці, перестає розуміти, що з кимось розмовляє.) Єзус... Марія, Єзус... Марія! (Розкривши руки, біжить туди, звідки прийшов.) Єзус... Марія, Єзус... Марія, Єзус... Марія!

ТАРБУЛА: Бачиш, бідака готував сам! Усе ніби добре, aле...! Всі завжди казали, що він її страшенно боїться, що так себе запустив...!

АФРА: Тепер мені ясно, тепер мені ясно — якось я дивилася на них на Тисовці... він їй щось захоплено показував. Я ступила ближче... «Це квітка, то таке, що виростає із землі, саме по собі, і потім розкривається таким білим, і це ми називаємо цвітом. Тепер ти знаєш, що таке квітка?» Як мене побачив, відразу збентежився, потягнув жінку за собою. Я гадала-гадала, в чому справа — і не могла зрозуміти. Тепер я знаю: їй відібрало пам’ять, він мусив пояснювати їй світ наново.

ТАРБУЛА: Вже не видно. (Відкладає роботу).

Вулицею квапиться Ліхтарник і запалює ліхтарі.

АФРА: Вже й ніч опустилася на землю.

ТАРБУЛА: Коли дзвонили «Аве Марія»? Ми пропустили «Аве Марія».

АФРА: Ми пропустили. (Встає.)

ТАРБУЛА: Така задуха в повітрі. Так, ніби щось вибирається з ночі.

Ідуть в кімнату. Двері залишаються відчинені — це приміщення закрите передньою стіною, тому досередини не видно. У кімнаті засвічується світло. Час від часу через відчинені двері видно, як жіночі постаті рухаються по кімнаті.

Коли жінки почали говорити, Клікот перестав грати на флейті, зігнувшись, стоїть закам’яніло край вікна; темрява заставила Горбаня випустити книгу з рук. Всі особи здаються неприродними, час від часу їх оживляє прихований механізм, вони нагадують манекенів, розставлених по кімнатах.

На вулиці з’являється Гапіт. Несе за пазухою тяжкий портфель. Він іде швидким кроком, але раптом зупиняється й обережно озирається. Хоче побігти, але не наважується. На порозі будинку повільно відмикає замок, а коли відчуває себе у безпеці, шпарко повертає ключ і забігає в кімнату. Старанно замикає двері, а тоді, як є, в капелюсі і з портфелем, безсило падає на стілець. Віддихується.

На чолі блистять краплини поту.

Чоловік заспокоюється, на його обличчі розливається блаженна посмішка: «Ґізело, Ґізело!» Він встає, витягує з портфеля моток шнура. Професійно оглядає двері. Дістає з однієї шухляди залізний стержень, перевіряє ще раз, чи двері добре замкнені, вставляє стержень за дверну клямку і починає довго та повільно натягувати шнур від клямки до вікна, до ніжок ліжка і далі, щоб убезпечитися від переслідувачів. (На вікнах стоять решітки.) Завершивши роботу, з якоюсь таємничістю, що обіцяє втіху, піднімає руки і знову відкриває портфель. Витягує згорток і дві пляшки вина. Відкриває вино, ставить перед лялькою та перед собою склянки і наливає. Тоді бере в руки таємничий згорток, рішуче розмотує елегантне жіноче вбрання; прикладає до Ґізели, тоді переодягає її. При цьому переодяганні помітно, що Ґізела — не жива істота. Білизну підібрано з винятковим смаком, передбачено всі деталі. Чудний коханець, напевно, голодував, щоб купити те вбрання, може, місяцями простоював перед вітринами, уявляючи мить переодягання. Після завершеного діла Гапіт садить ляльку назад за стіл в позу знатної дами і сам сідає навпроти. Цокається з її склянкою, п’є і блаженно дивиться перед себе.

У кутовій кімнаті на другому поверсі великого будинку з’являється Хана, а за нею пані Тереза, яку Хана тягне за руку. Світло.

ТЕРЕЗА (ледь докірливо): Ну хіба ви не можете ні на хвильку залишитися самі? Ви ж бачите, що там унизу повний безлад!

ХАНА: Так, так, я хочу лише запитати, чи мені личить сукня!

ТЕРЕЗА: То хутко одягайтеся!

ХАНА (збирає деталі одягу, щоб переодягнутися): Ходімо, ходімо, там унизу не так вже й спішно! Ви, економки, іноді вже так розперізуєтеся, стільки собі дозволяєте. Вважаєте, ніби маєте завжди за всім пильнувати.

ТЕРЕЗА: Ви ж бачили: гості хотіли танцювати в салоні на килимі! Ой, лишенько, ми не звикли приймати стількох людей в домі.

ХАНА (тягне Терезу до себе у фотель): Нічого, тепер посидь трохи зі мною. Ми ж так і не поговорили!

ТЕРЕЗА: Ви... Ви боїтеся?

ХАНА (з дивно здушеним сміхом): Боюся? Ха-ха! Кого ж?

ТЕРЕЗА: Не знаю, не знаю, але мені здається, що ви чогось боїтеся.

ХАНА: Oх, та ну тебе! (Раптом кидає безнадійний погляд, бо Тереза мовчить.) Говори заради Бога, кажи щось!

ТЕРЕЗА (яка не може вимовити ані пари з уст): Ви знаєте, коли ви вчора приїхали, я мало не схибила і не принесла вам на обід дитячу ложечку! Ви стали такою дамою! Едварда теж майже вже така, як ви... півтора місяця тому вийшла заміж.

ХАНА (в ній прозирає дивний неспокій, час від часу її широко розплющені очі застигають на дверях): Так-так, таточко мені писав. Я б і не подумала, що вона так швидко піде до вівтаря!

ТЕРЕЗА: І я, навіть я. Ви знаєте... (силувано сміється) ...ви знаєте, про вас кажуть, що ви були заміжні й навіть розлучені!

ХАНА (її охоплює щира радість): Oх, Ґоґа, Ґоґа, прекрасне місто! Люди ненавидять тутешню нудьгу, вони хворі від запилюжених кімнат, однак той, хто вирушає у світ, не сміє озиратися — бо вилізе з екіпажа й залишиться тут навік.

ТЕРЕЗА (сміється): Це Юта принесла свіжу плітку.

ХАНА: Ні-ні, не дочекаєтесь. Ми не всі годимось для заміжжя, не всі.

ТЕРЕЗА: Ох, Боже милий, що ви таке кажете! Якщо ж не ви, то хто?

ХАНА: Ні-ні, Терезочко. Справді ні. І зізнаюся тобі, що маю хлопця. І якого ж красеня! Я дуже його люблю, бо він такий милий, ніколи мені нічим не докоряє. Франк, Франк... як добре, що він не знає, як я його кохаю, бо інакше він би мене покинув.

ТЕРЕЗА: І ви кажете, що не вийдете заміж? Ви навіть не спам’ятаєтесь, як опинитесь перед вівтарем. Я знаю, знаю, як було з моїми дівчатками: я була твердо переконана, що...

ХАНА (з дивною впертістю): Ніколи, ніколи, Терезо!

ТЕРЕЗА: А чи смію вас запитати, чому ніколи?

ХАНА: Бо... бо... Все одно потім все минає!

ТЕРЕЗА: Правда, правда, так часто буває. Але буває, що не минає. Якщо обоє мудрі, якщо вміють жертвувати одне заради одного... І ще, Хано, діти! Хіба ви зовсім не любите дітей?

ХАНА: Oх! Але...

ТЕРЕЗА: От бачите, я ж знала.

ХАНА: Але ж... (несподівано) Терезочко, скажи мені... Терезочко, колись ти мусиш мені розповісти... хіба тобі не було бридко?

ТЕРЕЗА (заскочена зненацька): Бридко? Що бридко?

ХАНА: Терезочко, я тебе обманула, мій хлопець... я його кохаю не через те, що він не сварливий, я його не через це люблю. Він... він... ніколи не заставляє мене, не вимагає, щоб я йому віддалася. Я так гидую тим всім... ліжком!

ТЕРЕЗА (з розумінням): О, так, так... І ви теж. Отож нас багато, багато нас таких. Ви не повірите, але тепер, коли ви розповіли... знаєте, зі мною було так само, мій шлюб — то пекло і сльози! І бридота, бридота! Але він не був таким, як ваш добрий хлопець, він мене мучив, як він мене нестерпно мучив! Він казав, що всі жінки так говорять, що в жінки така природа, що вона прикидається і приховує задоволення, щоб показати, що вона нібито жертвує собою. І в мене після тієї пережитої гидоти з’явилася ціль. Я хотіла захистити двох своїх дочок від кошмару заміжжя!

ХАНА (вражено): Від...? Терезочко, у деяких кімнатах буває так страшно!

ТЕРЕЗА: Так, в кімнатах буває моторошно.

ХАНА (втуплюється поглядом у двері): Там... там ніхто не порухався?

ТЕРЕЗА (її охоплює тривога, яка під час розмови вщухла): Хано, я мушу спуститися вниз...! Ви не переодягнетеся так швидко. Подзвоніть, коли будете готові. (Збирається йти.)

ХАНА (перелякана, що Тереза хоче залишити її саму): Ні-ні... (Їй ні з того ні з сього починають текти сльози.) ...Мене ніхто не любить.

ТЕРЕЗА (спантеличено): Хано, Хано... Ви... боїтеся!

ХАНА (силувано усміхається, але сльози течуть далі): Ні, я не боюся, не боюся... Я нічого не боюся. Терезочко, залишся! Люди наслухаються стількох жахливих речей. (Швидко переводить розмову на дочок служниці, щоб її затримати.) А хіба ж ти не видала заміж їх обох?

ТЕРЕЗА: Так, своєї життєвої мети я не досягла, але в них обох не мусить бути все так само. Ох, Боже милий, не мусить бути. Кажуть, що, можливо, це така хвороба. В обох поки що свіжі обличчя.

ХАНА (про щось думає): Мене так схвилювало те, про що ти розповіла. Я маю одну приятельку — вона блювала, коли її хтось торкався. Якось у танцювальному класі її хтось занадто сильно притиснув до себе — вона мусила перервати танець і вибігти виблювати.

Тереза киває головою.

ХАНА: А було їй так через те, що — ох, навіть страшно уявити, страшно уявити, — їй ще й тринадцяти не було, як її зґвалтували.

Тереза приголомшено мовчить.

ХАНА: Ох, і багато страшного відбувається в кімнатах, багато чого! Вона мені розповідала не один раз, до найменших подробиць розповідала, знову і знову... тоді якраз дзвонили в церкві, дзвін немилосердно бив у вікно, а він її притискав до канапи і робив боляче.

ТЕРЕЗА: Боже милосердний, Боже милосердний!

ХАНА: І знаєте, хто то був? Вона багата, дуже заможних батьків, вона звідти, з того краю, що над Олдерсгафном. (Шепоче, озираючись на двері, мовби боїться, що хтось там підслуховує.) Слуга... кучер... наймит! Пробрався до неї в кімнату і це зробив.

ТЕРЕЗА (безмежно засмучена): І що, що, заради Бога, зробили з ним потім? Його посадили?

ХАНА (дивиться на неї збентежено, в неї нечисте сумління... мовчить, розгладжує складку на спідниці): Нічого, нічого. Боже ж ти мій, та ж дитина того не могла розповісти... не сміла розповісти!

ТЕРЕЗА: Не сміла? Але це... треба було обов’язково зробити! Обов’язково!

ХАНА (ніби їй дорікнули): Вона б розповіла... розповіла... проте... Бачиш... (Хана дуже збентежена, поводиться так, ніби справа стосується її самої.) Комусь важко зрозуміти, якщо сам того не переживе. Можливо, можливо... (Дивиться на Терезу благально, ніби просить збагнути самій.) У нього були такі набряклі очі, так гидко все було, що це не сміло бути правдою, не могло бути правдою! І... і... вона жила безумною, безтямною надією, що одного ранку прокинеться — і це виявиться неправдою, не буде у її спогадах того жаху. Бачиш... якби вона комусь розповіла... якби взнали інші люди... тоді... тоді стало б неможливо прокинутися одного ранку... тоді би все стало назавжди правдою!

ТЕРЕЗА: Oх-ох-ох!

ХАНА (з грудей виривається зітхання): Твоя правда, було би набагато краще, якби дівчина одразу розповіла батькам, твоя правда! Злочинець став сильним, бо вона змовчала, і прийшов знову.

ТЕРЕЗА: Знову прийшов?

ХАНА (нещасним голосом): Чотири рази приходив!

ТЕРЕЗА: Ні, ні, ні... дівчинка мусила розказати! Було легковажно, дуже легковажно з її боку не розповісти. Хай би розповіла батькові... ні, матері краще розуміють такі речі: матір би її зрозуміла і захистила.

ХАНА (безнадійно): Так, так, мати би зрозуміла.

ТЕРЕЗА: І... і як вона його нарешті позбулася?

ХАНА: А це... це... вона його не позбулася! Вона поїхала в чужий край, вблагала батька... але ж колись вона муситиме повернутися... вона приїде назад і знову стане перед ним...

ТЕРЕЗА: Боже, о Боже, о Боже. (Збагнула, що заговорилися, встає.) Хано, я справді повинна іти!

ХАНА (рвучко хапає сукню): Я от-от буду готова.

ТЕРЕЗА (зупиняє її): Ви ж не можете отак взяти і накинути на себе казна-що! Не будьте дитиною, ви мусите гарно вбратися, ви не можете й уявити, як пан вами тішиться. Запрошує людей, бо не знає, кому вас на радощах показати, а якби хтось попросив вашої руки, не знаю, що би він зробив.

ХАНА: Ти справді прийдеш, щойно я подзвоню?

ТЕРЕЗА: Ох, ви, нестямна дитино! Справді, справді негайно примчу. Та ви ж удома... (Трясе нею, ніби хоче привести до тями.) ...Ви ж удома, Хано! Що з вами може трапитися!

ХАНА: Я таки дивна.

Тереза привітно їй киває і йде.

Хана стоїть і розгублено дивиться перед себе, потім рішуче встає і рухається по кімнаті. Збирає частини одягу, повільно і знехотя, мовби хоче саму себе обманути, що нічого не боїться, незабаром її рухи стають більш рвучкими, предмети випадають їй з рук; дівчина знову втуплює погляд у двері. Здирає з себе верхнє плаття, накидає пеньюар і тремтячою рукою малюється перед дзеркалом. Раптом вона більше не витримує, не може більше, сили її покидають, вона очей не спускає з дверей, задкує до стіни і схиляється на неї, мов прибита. Чекає з розплющеними очима. Нема жодного знаку, не чутно жодного звуку, але вона точно знає, що хтось прийде, з’явиться будь-якої миті. Нестерпні хвилини очікування.

З’являється крамар Преліх. Не стукаючи, заходить повільним кроком у кімнату і знічено усміхається. Він старшого віку, неохайно одягнутий. Хана нерухомо висить, мов розіп’ята, на стіні, може, не така напружена, бо він уже тут, наступив кінець незносному очікуванню. Преліх зупиняється у дверях, усміхається, робить крок. Знову ніяковіє та усміхається.

ПРЕЛІХ (йому стає млосно від мовчання): Кланяюся, кланяюся, панночко!

Тиша.

ПРЕЛІХ: Отже ж... ну ми ж з вами друзі... ми ж... (Чекає її слів.) Вибачте, але я не можу по-іншому, ви мене уникаєте. Ви вже два дні вдома, а ми навіть не обмінялися кількома словами. (Знову чекає, а тоді безпардонно тягне до себе стілець і сідає. Недбало махає рукою.) Що ж поробиш! Першого чоловіка не забути довіку!

ХАНА (хоче знайти відмовку, але її обличчя синіє, вона безпорадно водить руками в повітрі; язик її не слухається, вона спроможна видати лише нерозбірливі звуки): Ні...ні... (Несамовитий крик.) Це неправда! Це не сміє бути правдою!

ПРЕЛІХ (стенає плечима): Так кажуть.

ХАНА здригається, ніби він завдає їй болю.

ПРЕЛІХ (бачить, що його з’ява всупереч очікуванням справила враження, суворішає і наказує): Підійдіть ­ближче!

Хана ніби в гіпнозі відриває ногу від підлоги, наближається до нього, тримаючи руки перед собою в безнадійному намаганні захиститися.

ПРЕЛІХ: І привітайтеся зі мною! Добрий вечір!

ХАНА (відкриває рот, спочатку беззвучно, а тоді із зусиллям промовляє): Добрий вечір!

ПРЕЛІХ: Ви мене ще любите?

Хана замість відповіді падає на коліна і притискає лице до його ніг.

ПРЕЛІХ (шаленіє, його голос хрипне): У вас і далі такі солодкі руки... у вас колись були такі солоденькі рученята!

Хана здіймає тремтячі руки, складає їх ківшиком і підносить йому до губ, Преліх пожадливо заривається в неї; жадібними слизькими пальцями доп’явся її тіла, цілує її, а вона висить на його руках, як нежива. Він все швидше її торкається, хрипить, піднімає її, щоб нести до ліжка...

Раптом в Хани береться несподівана сила, вона виривається з його обіймів і кидається до дзвінка. Преліх її перехоплює, стискає за руку.

ХАНА: Ні, ні, ні, ніколи... ніколи більше... бійтеся... бійтеся... я кричатиму...дзвонитиму... Терезо...!

ПРЕЛІХ: Першого чоловіка не забути довіку!

ХАНА: Це неправда, неправда... таточко... я зранку йому все розповім... сьогодні, хай ще сьогодні побуде щасливий... він так радів... але нехай сьогодні не знає!

ПРЕЛІХ (знову пожадливо її хапає, щоб віднести до ліжка): То ще сьогодні побудь востаннє моєю! А завтра хай весь світ котиться під три чорти!

Кидає її на ліжко, а вона опирається і тягнеться до дзвінка, дотягується і дзвонить. Преліх лише тепер зауважує, що він їй не перешкодив і нагоду вже втрачено. Відпускає її.

ПРЕЛІХ: Тоді пізніше... ще сьогодні і востаннє. (Тихо, але рішуче і пронизливо дивиться на неї.) Коли я внизу вийду з танцювальної зали, вам раптом стане млосно... і ви негайно підете за мною... в оцю відчинену кімнату... я вас чекатиму! Зробіть так, щоб нам ніхто не завадив!

Щойно він вимовив останні слова, у дверях показується Тереза. Вона сердиться через присутність Преліха.

ПРЕЛІХ (умить він знову слуга, кланяється Хані з лицемірною послужливістю, на губах вічна усмішка продавця): Кланяюся, кланяюся, панночко! (До Терези.) Там у місті... до моїх вух дійшло, що для панночки готується якась несподіванка, серенада для нашої дівчини, що повернулася. Я прийшов сказати, щоб милостива панночка була готова.

ТЕРЕЗА (їй не подобається, що той чоловік тут): Ну, тепер ідіть, ви ж бачите, що панночка не встигає. Їй треба одягнутися.

Преліх кланяючись, зникає.

ТЕРЕЗА (коли його нема): Що той чоловік тут робить? Не знаю чому, але я не переношу його на дух.

ХАНА: Він дуже надокучливий. Прийшов розповісти про якусь серенаду.

ТЕРЕЗА: Він ніби й не робить нічого поганого, проте я вже багато разів радила господареві його звільнити.

ХАНА: Він, мабуть, хотів вислужитися, принісши ту новину.

ТЕРЕЗА: І якраз мусив про це розказати. Не міг дати потішитися несподіванкою!

ХАНА: Я не знала, як його позбутися, тому й подзвонила.

ТЕРЕЗА: Так, я бачу, що ви ще не одягнені. Але тепер, Хано, мусите поквапитися, вже час. Прибуло вже багато гостей. Барон приїхав парою коней... якби ви лише побачили! (Сміється.) У петельці така квітка, як соняшник, і ви не повірите — він п’яний. Я вже багато разів чула, що він ніколи не тверезіє, але ж посміти прийти таким у гості...! Ну, покваптеся, Хано, а тоді подзвоніть. Ви пришили квітку, щоб під час танцю вона не випала? Ваш батько такий щасливий. Не бачила його в такому доброму гуморі від похоронів. (Йде геть.)

Хана з полегшенням зітхає, хапається за обличчя, бігає по кімнаті. Тоді сідає перед дзеркалом і береться чепуритися.

Горбань Теобальд через дорогу в будинку підхоплюється, вмикає світло. Ходить туди-сюди кімнатою, сідає, бере книжку в руки. За мить її відкладає, встає посередині кімнати і починає декламувати уривок з «Привидів» Ібсена.

ГОРБАНЬ: «І можете спокійно повірити їм на слово. Між ними трапляються справжні знавці. (Хапаючись за голову.) О!.. Так закидати грязюкою те прекрасне, світле, вільне життя!» (Йому не вдається, повторює.) «Так закидати грязюкою те прекрасне...» Ні, не виходить, не виходить. (Покинувши справу, сідає назад, але знову піднімається і продовжує.) «Так, правда твоя. Мені шкодить. Усе це проклята втома, знаєш. То я піду пройдусь трохи перед обідом. Пробачте, пане пасторе. Ви вже не нарікайте на мене, — це так на мене найшло». (Далі незадоволений собою, зітхнувши, сідає. Кличе економку.) Пані Престопіл, пані Престопіл!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (вона за стіною, тому її кімнату не видно): Що таке, пане Теобальде?

ГОРБАНЬ: Пані, а то правда, правда, що той актор мав таку саму хворобу, що й я?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Правда, правда, пане Теобальде, в нього теж була хвора спина.

ГОРБАНЬ: А як він писався?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Писався? Того я вже не згадаю. (Показується в дверях.) Тінтіретті, Пітіретті, якось так. Всі італійці називаються однаково.

Горбань лише киває, мовчить.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (до Теобальда): Мушу ще хліба замісити. (Йде геть.)

ГОРБАНЬ (хоче читати, але попередня думка не виходить йому з голови): А коли ви його бачили, пані?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (за стіною): Коли? О, вже давненько. У Трієсті, коли працювала кухаркою. Вони дуже гарно виступали, вся сцена була освітлена. А він був найкращим, так старався. Він грав якогось монстра чи злого духа. Люди хапалися за серце і плакали, коли він наближався.

ГОРБАНЬ (несподівано дуже розчарований): Пані... той актор мав фальшивий горб. Йому його зробили з паперу.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (не має, що на це відповісти, про таку можливість вона, мабуть, ніколи не думала і хотіла втішити Горбаня): Ні-ні, я питала у швейцара. (Вона знову у дверях, обличчя зосереджене.) Я після вистави вийшла... ви знаєте, оті, що стоять у дверях і кланяються, вони тільки для того там і стоять, щоб побажати на добраніч, і запитала в одного з них. І він сказав, що в актора справжній горб. Має його від народження.

ГОРБАНЬ (не вірить їй, мовчить): А в мене теж від народження?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Ні, вам довго щось текло з хребта, і відтоді ви його маєте.

ГОРБАНЬ: То що ж зробила зі мною мати? Вона мене покинула?.. Ох, Боже, Боже! (Хитається туди-сюди цілим тілом.)

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Ви сердитеся на неї? Не треба, не треба, Теобальде. Один Бог знає, що там у неї було. Нам не можна судити.

ГОРБАНЬ: Проклинаю, проклинаю її... і... ні, я б усе віддав, щоб побачити нещасну! Я б її садовив на коліна і голубив!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Хтозна, як її, бідолашну, покарало життя. Життя кожного карає.

ГОРБАНЬ: Кожного? (Запитально підводить голову, потім ствердно її опускає.) Так, кожного. Хтось вчиться, має талант, всі ним захоплюються, і ось він мав би почати, аж раптом... (Затихає.) Чи вам теж інколи буває лячно серед ночі, коли здається, що всі втекли і покинули вас? Що ви зранку підійдете до вікна, а довкола нікого не буде?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Ох, мій безталанний хлопче! (Хрестить його.) Потерпіть ще трохи, я тільки замішу хліб, а тоді прийду до вас і ми будемо вправлятися. (Зітхнувши, іде.)

Горбань втуплює погляд перед себе, тоді читає.

Внизу в підвалі Гапіт раптом женеться наверх, прислухається біля дверей. Починає тремтіти усім тілом.

ГАПІТ (кричить): Свині, свині, свині! (Хапає ляльку і сидить так, здригаючись і оглядаючись довкола себе.)

Писар Клікот, що досі нерухомо стояв край вікна, починає рухатися по кімнаті й запалює світло. Звідкись приносить дві шкатулки, ставить одну на другу зліва на стіл біля себе і з насолодою готує папір для писання.

КЛІКОТ (пише любовний лист, вимовляє слова вголос, вслухається, як вони звучать):

«Панночко Хано!»

Ні:

«Хано!»

Ні, не так, зовсім не так.

«Через дорогу в мансарді живе чоловік, який вас кохає».

(Коли Клікот починає писати, над проспектом сходить гротескний великий місяць і стає над його вікном, ніби величезний ліхтар. Клікот перекреслює те, що написав, починає знову.)

«Я тут сиджу. Сиджу у великій кімнаті серед шаф, дзеркал, картин, за вікном висить темрява, і я Вас люблю.

Наше місто заполонене кімнатами. Усюди стіни, столи, шафи; люди кладуть руки на предмети і мають стосунки. Я маю Вас. І флейту.

Ви не знаєте чоловіка, який Вас кохає, не знаєте про його існування і скоріш за все ніколи не дізнаєтесь про нього. Довкола нас — багато життів, про які ми нічого не знаємо: вночі у столі тріснуло дерево, а ми не почули, морок, хапаючись пошматованими руками, повзе догори. Довкола нас стільки всього відбувається. Якщо людина живе сама, вона дуже тонко все чує і вміє розпізнати будь-який звук. Але Вас таке не цікавить, у Ваших вухах — гамір великого міста. Вигуки газетярів, гавкіт автомобілів. Вас не цікавитимуть шафи і рипіння у мансардах.

Заплакані принцеси, схилені голови замріяних принців... Ілюзія — це єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати».

(Акуратно складає листок, заклеює конверт і кладе його в шкатулку зліва.)

Вулицею надходять пастор Квірін і урядовець Капс. Квірін — товстенький, розчервонілий чоловік, за пазухою несе фагот. Урядовець неймовірно довгий і худий, руками зачіпає дахи. Грає на трубі. Ніколи не сміється, філософ.

КВІРІН (пирхає зі сміху; він хоче розповісти жарт, але не може стримати сміх): Благаю тебе... благаю... хіба це чесно... що я... саме я мушу платити штраф за порушення нічного спокою... бо я — музика! (Душиться від сміху.)

Капс зносить його жарти зі стоїчним спокоєм і мертвецькою серйозністю.

КВІРІН: Але сьогодні мені не треба боятися, раз зі мною влада.

Доходять до вікна Клікота.

КВІРІН (підносить руку до рота): Няв... Няв... Він, напевно, знову ощасливить нас якимсь безсмертним творінням. Клікоте, Клікоте, довірся нам, ми будемо ласкаві до тебе!

КЛІКОТ (перехиляється через вікно, переляканим тихим голосом): Цитьте, цитьте, заради Христа! Пане, благаю вас!.. Одну мить... одну мить!

Він швидко перекладає кілька речей і виходить із кімнати з флейтою в руках. Друзяки стоять внизу, Квірін кривляється: «Цитьте, цитьте», — тоді обережно відступає, вони вдвох ідуть до ближнього ліхтаря і сідають на постамент.

Клікот виходить з дому, підібравши краї фрака, у глибоко натягнутому на голову капелюсі, і зумисне тихою ходою підходить до ліхтаря. Шепочуться, Квірін окремі слові вимовляє голосно, щоб наполохати Клікота. Всі щільно тиснуться під навіс Вайдиного будинку, під Ханине вікно, урядовець трагічним рухом подає знак — вулицею лине вражаюча музика. Ритмічний давній марш.

У будинках починається рух: Хана, причепурена до танцю, усміхаючись підходить до вікна, хоча на вулиці нікого не можливо розгледіти; за якусь мить у кімнату вбігає Тереза, теж переодягнена і весела на виду. До Горбаня відразу ж підходить пані Престопіл, її руки брудні від тіста. Сестри Тарбула й Афра не витримують у своїх ліжках і висувають цікаві носи в двері балкона. У вікнах ще багато інших голів з витріщеними очима — вони, можливо, тільки намальовані на папері. Не рухаються тільки Гапіт у підвалі й Тиха Жінка над ним.

Слухачі жваво розмовляють, але їхніх голосів не чути через голосну музику.

Музика замовкає. Урядовець Капс відкашлюється, як видно з усього, він збирається виголосити промову. Клікот лякається, він не очікував цього від урядовця, хапає його за руки і переляканим шепотом благає замовкнути.

ХАНА (коли музика затихла з дитячою радістю): Хто ж ці веселі музики?

ТЕРЕЗА: Їх не видно, вони сховалися під дашком. Та всі знають наш оркестр: пастор Квірін, урядовець Капс, той довгий, сухий, ви його точно пам’ятаєте, той, що на площі, ...Клікот, писар... він навіть складає вірші... там, у мансарді навпроти, його вікно; ви ще не чули його дудку вночі?

Боротьба під навісом нічого не дає, Капс вилазить на постамент, Клікот даремно смикає його за фалди.

КАПС (розставив руки, мало не зачепивши ліхтар, говорить тужним патетичним тоном): Панночко!

Клікоту дуже соромно; коли Капс відкрив рот, він перелякано стає під балкон і ховається за гостру лінію тіні.

КАПС: Панночко! Тут унизу... тут унизу зібрались містяни, в чиє кохане місто ви зволили вернуться, і вони вас вітають. Вітають вас і голосно гукають: віват, віват, віват!

Квіріна, який добре знає, що Капс втне дурницю, сцена дуже потішає; він утримувався від будь-яких дій, доки Клікот був з ними, а тепер підступно підхльостує урядовця. І, ніби чекаючи якогось домовленого знаку, дико завиває в один з ним голос: «Віват». Вдає із себе дурника і хоче гукнути вчетверте, але сумний урядовець закриває йому рота рукою і хитає головою над шаленцем.

КАПС: У нас ще одна мета, панночко. Не лише світло вашого вікна привело нас сюди; тут унизу (Клікот під балконом вмирає з сорому) є одна персона, тут, під дашком, стоїть один муж і притуляє руку до серця. Вашого повернення він чекав більше, палкіше, ніж усі ми: це наш знаменитий житель пан Алойзіус-Дезідеріус Клікот, службовець і письменник, наш Желько, гордість і гідність нашого міста. Я знаю його скромність і стриманість, знаю, що йому було б за радість все життя оспівувати вас і бути для вас бідним чужинцем, та хіба не буде гріхом — запитаймо себе, панове, в тій святій тихій порі, хіба не буде гріхом пройти повз ту перлину і не помітити її? Хіба не наше, його приятелів, діло, звернути ваші очі на скромного, сумирного творця? Панночко! У нинішній вечір під час веселої забави, в обіймах доброчесних панів і танцюристів, згадайте про бліде світло в мансарді, світло, під яким сидить наш письменник і втирає з чола безсмертні думи, хай береже його Бог для кращої долі, кланяюся! (Сходить з постаменту і гордий з себе йде до Клікота під балконом.) І що ти тепер скажеш?

КЛІКОТ (глибоко ображений): Я ніколи тобі цього не пробачу! (Пригнічено йде в будинок і забивається у свій куток.).

Капс, який завжди хоче зробити добре діло, але все тільки псує, стоїть, не знаючи, куди подіти руки. Квірін дріботить до нього. Дивляться один на одного.

ТЕРЕЗА (пригортає Хану до себе): О, щасливиця! Барони, поети, всі на колінах...!

ХАНА: Мені подобається. Я б хотіла познайомитися з тим письменником.

ТЕРЕЗА (тільки тепер має час на її плаття): Прекрасно, блискуче! (Розправляє складки на вбранні.) Але квітка може трохи занизько причеплена і... ну, може, я старомодна, але спідниця могла би бути на палець довшою... Давайте, сідайте, барон вже кланяється Йосифу і навіть настінному годиннику. (Виштовхує її поперед себе з кімнати, гасить світло.)

Сестри на балконі втягують голови, жваво перешіптуються, в їхньому помешканні гасне світло. Господиня лишає Горбаня самого і квапиться назад до своєї роботи, він починає читати. Клікот сам у своїй кімнаті, у темряві.

КВІРІН (дотепер дивилися один на одного): Ти все зіпсував!

Капс дивиться багатостраждальним поглядом.

КВІРІН: Все зіпсував! Твоя клята пелька!

Капс дивиться на нього.

КВІРІН: Знаєш, він її щиро кохає. Ти того не розумієш, ти ще ніколи не тримав жінки в обіймах. (Копіює його пишномовну промову.) Хо-хо-хо, холахо, холадрійо! Але мої шанування, яка в тебе пелька! Як тобі так вдається? (Відкриває широко рот і плямкає губами, ніби намагається збагнути таємницю його техніки, потім стискає Капсові щелепу, відкриває і закриває її, ніби вивчаючи її функцію. Капс безпорадно стоїть перед ним, дозволяє все з собою робити, мов дитина, і вірить, що жартівник справді ним захоплюється. Стоїть, як його лишив Квірін, з відкритим ротом.) Тільки Бог один знає, що тепер буде! А якщо він повішається? Так, цілком можливо, він думатиме, що тепер вже все одно. І ти будеш винен у його смерті! Вбивця, злочинець! Знаєш, він її дуже кохає. Він мені по секрету сказав, що майже щодня їй пише; заклеює лист, нікуди його не відсилає, а кладе в якусь шкатулку. У нього вже назбиралася ціла купа. І вона йому теж відписує, тобто він сам собі пише її відповіді й ті листи складає знову в іншу шкатулку. О, там така жвава переписка, така велика любов! А ти прийшов, відкрив свою пельку — гав, гав — я б не хотів зараз опинитися в твоїй шкурі! Він точно себе вб’є! (Підходить до Капса, закриває йому досі відкритий рот і тягне за собою.) Ходімо вже, він там нагорі вішається!

КАПС (злякано відстрибує): Але... але ж ми не можемо цього допустити!

КВІРІН: Ходімо, ходімо, ми своє зробили! Якщо людина хоче заподіяти собі смерть, їй не перешкодити! Він має на це право!

Капс дозволяє себе потягнути, вони зникають.

ГАПІТ (весь той час він притулявся до ляльки і тремтів, раптом підводить голову, уважно вслухається в примарний шум у стелі над своєю кімнатою): Чуєш, чуєш, як і вчора... прокляте бабисько! Я вже давно підозрюю, що вона їм помагає. Чуєш, тепер ти мені віриш? (Стукає пальцями по столі, копіюючи знаки Морзе, які він чує над стелею.) Що ж це значить, що ж це значить? Мушу роздобути азбуку Морзе. Ґізело, Ґізело, сумнівів більше нема, все сходиться. Сьогодні, сьогодні... (страх здушує голос) ...начальник, проходячи вранці через мій кабінет, кинув переді мною посеред кімнати шнурок. Так він мені дав знати, що... що... (видихує здушеним від страху голосом) я мушу повіситися! (Б’ється чолом об стіл.) Я б це зробив, зробив, але я не дамся тим чортам, ціле місто тільки й чатує, вичікує, котра жертва впаде першою. І всі заодно з тією бандою, все місто в змові. Вони вже і про тебе знають, точно вже мусять знати, весь кіоск перед конторою обліплений наліпками: «Жуєте гумку?» Але хай безумствують, хай, чорти, я їм покажу, завтра я куплю квиток — о, я не здамся, не здамся! Ти мене застерігаєш? Не треба, не треба я можу говорити, тут, за столом, тут не чують, можуть підслухати лише там, біля ліжка. Завтра, так, завтра куплю! Але візьмемо квиток тільки до Пекного, щоб заплутати сліди; в Пекному вийдемо і продовжимо дорогу аж другим, третім потягом. О, ми ще заживемо, Ґізело, як ми заживемо, почнемо життя наново там, у світі! Тільки я не смію спати, спати не можна, щойно я лягаю на ліжко, як вони відразу ловлять мою хвилю і злизують всі мої думки, всі мої плани будуть розкриті. Я вже все обшукав довкола ліжка, але нічого не знайшов, воно мусить бути в дереві, в стіні — сам чорт знає, де воно... вони десь мусять мати антенор! Вони там все чують. Вчора, поки я сидів тут за столом, все було добре, а коли я ліг: «От вже ліг, не витримав довше, він змучений... Боже, як він мучився, щоб всидіти за столом! Він купить квиток, він хоче втекти, думає рушити за кордон. Не прикидайтеся... от тепер ви крутитеся в ліжку, тепер хапаєтеся за вуха... це злизування, найновіший винахід, злизування думок... антенор, хвиля C-42!» — Я сьогодні не можу йти спати в ліжко, не можу, пильнуймо, Ґізело, пий! Пиймо, пиймо за нове, світле нове життя!

Десь недалеко біля нього, зовсім поруч, жаский сміх, що пронизує мозок, — Примарний Голос з антенора. Переможний дикий регіт. Гапіт здригається, ніби від удару нагайки, і припадає до столу.

Примарний голос (як з радіоприймача): Я сьогодні не можу йти спати в ліжко, не можу, пильнуймо, Ґізело, пий! Пиймо, пиймо за нове, світле нове життя! Злизування, найновіший винахід, злизування думок... антенор, хвиля C-42.

Тиша, гробова тиша. Після довгих хвилин тягучого мовчання Гапіт піднімає викривлене, побіліле від жаху обличчя.

ГАПІТ (шепоче): Тепер вони вже тут... вони всюди!

Дія друга

Через кілька годин. Стоїть глибока ніч, містяни сплять.

Посередині Ханиної кімнати чекає крамар Преліх, його добре видно у світлі. Преліх одягнений у чорний полотняний костюм. Гапіт сидить біля лампи за столом, міцно обнімає ляльку, хрипить уві сні; час від часу здригається, навіть розплющує очі, блимає білими білками, озирається довкола себе, але не прокидається. Тиха Жінка нерухомо застигла у фотелі, поглинута темрявою. Клікот у темній кімнаті стежить за своєю милою. Він зі свого вікна не бачить вглиб Ханиної кімнати, не бачить Преліхa, який там стоїть, Клікот розбирає тільки постаті, які з’являються на занавісках.

Горбань Теобальд і пані Престопіл грають, ніби на сцені. Він стоїть посеред кімнати, пригнічений фатальністю Ібсенового Освальда, пані сидить на канапі й читає свою роль, вдягнувши монокль. Теобальд грає добре, навіть дуже добре, як справжній професійний актор, жінка читає звичайним голосом, її не пробирають емоції, вона не зважає на сценічні ремарки, весь час сидить на канапі, і її звичний втомлений голос не суперечить ролі.

ГОРБАНЬ: Ще фінал, ще раз отой короткий фінал!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Я навіть не смію подумати, яка вже пізня година. Скоро буде день!

ГОРБАНЬ: Пані, ви завжди такі добрі... Якщо... якщо нам не дано жити, то принаймні вдаваймо життя. Якщо в місті Ґоґа нічого не відбувається, то вдаваймо, що відбувається! (Підходить до неї і показує, звідки читати.) Звідси і до кінця!

Пані зітхає, поправляє монокль.

Горбань відходить назад на середину кімнати, заплющує очі.

Грають фінальну сцену з «Привидів» Ібсена.

ОСВАЛЬД: Значить, тепер тобі доведеться зробити мені цю послугу, мамо.

ФРУ АЛВІНГ (гучно вигукує): Мені!

ОСВАЛЬД: Кому ж ближче, ніж тобі?

ФРУ АЛВІНГ: Мені! Твоїй матері!

ОСВАЛЬД: Атож.

ФРУ АЛВІНГ: Мені, яка дала тобі життя!

ОСВАЛЬД: Я не просив тебе. І що за життя ти мені дала? Не треба мені його! Візьми назад!

ФРУ АЛВІНГ: Рятуйте! Рятуйте! (Біжить у передпокій.)

ОСВАЛЬД (доганяючи її): Не йди від мене. Куди ти?

ФРУ АЛВІНГ (в передпокої): За лікарем, Освальде. Пусти мене.

ОСВАЛЬД (там само): Не пущу. І ніхто сюди не ввійде. (Чути, як клацає замок.)

ФРУ АЛВІНГ (повертаючись): Освальде... Освальде... дитино моя...

ОСВАЛЬД (за нею): Невже нема в тебе у грудях серця... серця матері, якщо ти можеш бачити мої муки... і цей нестерпний страх?

ФРУ АЛВІНГ (після хвилинної мовчанки, твердо): Ось тобі моя рука.

ОСВАЛЬД: Ти згодна?..

ФРУ АЛВІНГ: Якщо це буде конче потрібно. Але цього не буде. Ні-ні, ніколи! Неможливо!

ОСВАЛЬД: Будемо сподіватися. І постараємось жити разом, якомога довше. Спасибі, мамо. (Сідає в крісло, присунуте до дивана.)

Світає. Лампа все горить на столі.

ФРУ АЛВІНГ (обережно підходить до Освальда): Ти тепер заспокоївся?

ОСВАЛЬД: Так.

ФРУ АЛВІНГ (нахиляючись до нього): Ти просто уявив собі весь цей жах, Освальде. Все це лише уява. Ти не витримав удару. Але тепер ти відпочинеш... вдома, у своєї матері, мій ненаглядний хлопчику. Все, на що тільки вкажеш, ти одержиш, як у дитинстві. Ось бачиш... припадок минув. Бачиш, як легко все обійшлося. О, я знала!.. І бачиш, Освальде, який чудовий день настає? Яскраве сонце. Тепер ти побачиш свою батьківщину в справжньому світлі. (Підходить до стола й гасить лампу.)

Сходить сонце. Льодовик і вершини скель у глибині ландшафту опромінені яскравим сяйвом вранішнього сонця.

ОСВАЛЬД (сидить, не рухаючись, у кріслі спиною до балкона й раптом говорить): Мамо, дай мені сонце.

ФРУ АЛВІНГ (біля стола, здивовано): Що ти говориш?

ОСВАЛЬД (повторює глухо, беззвучно): Сонце... Сонце...

ФРУ АЛВІНГ (кидається до нього): Освальде, що з тобою?

Освальд якось весь осунувся в кріслі, всі м’язи ослабли, обличчя бездумне; погляд тупо заглибився в простір.

(Тремтить від жаху.) Що це? (Гукає.) Освальде! Що з тобою! (Падає перед ним навколішки і трясе його.) Освальде! Освальде! Поглянь на мене! Ти не пізнаєш мене?

ОСВАЛЬД (як і раніш, беззвучно): Сонце... Сонце...

ФРУ АЛВІНГ (в розпачі схоплюється, хапає себе обома руками, рве на собі коси й кричить): Немає сил витримати!.. (Шепоче, із застиглим від жаху обличчям.) Не витримати! Ніколи! (Раптом.) Де в нього це? (Гарячково нишпорить у нього на грудях.) Ось! (Відступає на кілька кроків і кричить.) Ні! Ні! Ні!.. Так!.. Ні! Ні! (Стоїть обіч нього, вхопившись обома руками за голову, й дивиться на нього з виразом німого жаху.)

ОСВАЛЬД (сидить нерухомо, повторює тим самим тоном): Сонце... Сонце...

Пані Престопіл все дужче зморює сон, вона не встигла вимовити останні слова, як заснула, звісивши голову.

ГОРБАНЬ (вжившись у роль. Він стоїть вдивляється у щось невидиме; коли за якийсь час обертає голову, розчаровано бачить, що стара заснула. Бере обличчя в долоні, плечі здригаються від ридань): Сонце... сонце... сонце...

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (прокидається від його ридань, мацає в його бік втомленою рукою): Теобальде, що з вами? Теобальде? Навіщо ви так все берете собі до серця? Дитя моє! Скільки я вас прошу покинути акторство — ви збожеволієте, якщо будете так усім перейматися. Вам треба вчитися, я вже вам казала. Вам скоро складати іспит... ви хіба не радієте, що проходите далі?.. Ох, які ті діти легковажні, не думають про роботу, їм у голові тільки всякі бездумні фантазії! У нашої Хеди теж тільки й мови що про світ, світ, велике життя! І що тепер? Тепер її соромиться власна матір!

ГОРБАНЬ: Не кажіть так, не кажіть так, пані, може, Хеда дуже щаслива.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Тихо, тихо, ще пан Бог вас почує!

ГОРБАНЬ: Скажу вам щиро... Якби я був дівчиною... я б теж був грішний!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Теобальде!

ГОРБАНЬ (із запалом): Хіба ви не зауважуєте, як всі обмовляють гріх тільки тому, що бояться його блиску, бояться, що хтось може ним упиватися, коли їм самим лячно? Думаєте, так погано бути грішним? Всі би цього хотіли, але нам бракує сміливості. Ну і що, що ваша Хеда мусить спати з якимось чоловіком, який їй може і не до душі, а скільки порядних пошлюблених жінок мусять лягати в ліжко з жахом, бо їм природою не дано зазнати втіхи. Ну і що з того, однак зранку ваша Хеда купається в запашній воді та їде на автомобілі до сонця! І життя ж не тільки брудні обійми... а також квіти, блискучі роси на травах, дитячі усмішки... Хіба не є найбільшим злом народитися в місті Ґоґа? Ні, ні, пані, ціле місто заздрить вашій Хеді, і тому всі наввипередки називають її шльондрою!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (витирає сльози): Ви такі добрі, добрі, і говорите так, щоб втішити змучену жінку... Ми більше не будемо грати, я не можу дивитися, як ви страждаєте; тепер ми щовечора будемо вчитися, щоб ви нарешті отримали підвищення на службі. А якщо вам так до вподоби театр, то ви зможете потім дістати місце в театральній конторі, як діловод наприклад, або якесь інше місце, і вам не треба буде ламати руки і ноги на сцені. (Іде до дверей, хитаючись спросоння. Стоїть якийсь час на порозі, тоді обертається.) І не гасіть світла, таке тяжке повітря... ніби щось має статися. Напевно, це через задуху. (Зникає.)

ГОРБАНЬ (гірко сміється): Статися? Тут ще ніколи нічого не ставалося. (Сідає засмучено, тоді роззувається, роздягається і лягає.)

З кімнати старих сестер — двері на балкон відчинені — лунають жваві голоси.

АФРА: Ти спиш?

ТАРБУЛА: Хто б тут спав?

АФРА: Я ані на хвилину не заплющила очей.

ТАРБУЛА: Боже, спаси й охорони нас від злого і нечистого духу!

АФРА: Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє...

Мовчання.

АФРА (несподівано): Вже тридцять два роки!

ТАРБУЛА: Тридцять два?.. Ти потойбіч маєш когось, хто тебе чекає, а мене ніхто ніколи не захотів.

Тиша.

АФРА (неспокійно крутиться в ліжку, раптом схоплюється, не може більше витримати): Неправда, неправда... мене теж ніхто ніколи не захотів! Я обманювала, вивищувалася над тобою.

ТАРБУЛА (вражена, не може збагнути): Я не розумію...

АФРА: Я така ж самотня, як і ти. Того дня, коли він переставився... він був у розпачі, бо я не хотіла розірвати заручин... він мені все сказав у вічі. Він завжди любив тільки її і лише її, нікчемну!

Тарбула дивується.

АФРА: Я дякую Господу, що вона не знає! Нічого не відчуває! Вона душею і тілом вірить, що він любив мене, свою наречену, a на неї поласився в хіті. І втіхи взнати правду я їй ніколи не дам.

Тарбула не може прийти до тями від здивування.

Тиша.

АФРА (вагається): Тарбо, а ти віриш, що хтось... що хтось може втекти на той бік, не наклавши на себе руки?

ТАРБУЛА: Втекти на той бік? Що ти маєш на увазі?

АФРА: Ну, вчинити самогубство, але нічого самому собі не заподіяти.

ТАРБУЛА: Нічого собі не заподіяти? Але якраз те, що заподіюєш самому собі, й називається самогубством!

АФРА: А я думаю, що можна зробити по-іншому, так, це цілком можливо. Не треба забирати собі життя, можна просто не дбати за нього. Перестаєш дбати — і так, мало-помалу виберешся.

ТАРБУЛА: Навіщо ти це говориш? І без того досадно!

АФРА: А ти не думаєш, що хтось може відправитися туди, якщо просто не буде їсти?

ТАРБУЛА: Спімо, спімо! Може, зараз вдасться заснути, над ранок завжди легше засинається.

АФРА: Кажуть, що спочатку людині тяжко, але потім заклякає. Навіть втрачає відчуття голоду.

Мовчання.

АФРА: Ти спиш?

ТАРБУЛА: Намагаюся.

АФРА (вагається): Тарбо, а ти помітила, що вона вже цілий тиждень не показується?

ТАРБУЛА (випростовується, роздумує, а тоді несподівано вигукує): Ага, оце-то так! Ти боїшся, що вона втече.

АФРА: Так.

ТАРБУЛА: Боїшся, що вона втече до нього, до покійника!

АФРА: Так, Тарбо, я цього боюся. Зараз я хоча б можу думати, що там є хтось, хто, може, чекає на мене. Зараз я маю, так би мовити, любовні стосунки. А якщо там, потойбіч, поруч з ним опиниться Ельза... ні-ні, цього не повинно трапитися, завтра зранку я загляну до неї. Горе, якщо вона мене обдурила!

ТАРБУЛА: Але чому так, чому не їсти, то ж можна просто повіситися!

АФРА: Ні-ні, вона не буде вішатися! Якщо вона вчинить самогубство, вона знає, що я буду мститися, знає, що я розповім Теобальду правду про те, як вона його тієї ночі народила, винесла на поле і кинула там, і як він мало не замерз, і через це в нього пізніше текло з хребта; він би помер, якби я не завадила, я його оживила своїм диханням. Тоді вона мені пообіцяла, що ніколи не пробуватиме втекти. Я вже тридцять два роки її сторожу.

ТАРБУЛА: Мовчімо! Мовчімо!

АФРА: І за кару вона мусить жити без сина. Якби ж я хотіла все йому розповісти, видати правду про його хребет. Вона найбільше боїться синового прокляття.

ТАРБУЛА: Отче наш, Ти, що єси на небесах...

АФРА: Мене теж ніхто ніколи не захотів!

ТАРБУЛА: Хай сповниться воля Твоя, як на небі, так і на землі...

Замовкають.

У дверях своєї кімнати стоїть Хана. Вона безсило обпирається на одвірок, в руках тримає серпанок, тканина волочиться по підлозі.

Преліх вже довго чекає, не рухаючись, а потім нетерпеливиться, сідає у крісло. Коли чує на сходах її кроки, схоплюється і зустрічає дівчину, схилившись перед нею.

ПРЕЛІХ (сердито): Чому так пізно?

ХАНА (тим самим підневільним голосом, як і в першій дії при появі Преліха): Батько... посадив мене на коліна... голубив... не відпускав мене аж дотепер.

ПРЕЛІХ (грубо): Зачиніть!

Хана зачиняє двері силуваним рухом.

ПРЕЛІХ: Замкніть!

Ханині очі розширюються, вона з розпачем дивиться на нього, але негайно виконує наказ.

ПРЕЛІХ (нагинає п’яну голову, заплющує очі): Ти!

Хана ховає лице.

ПРЕЛІХ: Ти нічого не розкажеш батькові!

ХАНА (повторює за ним як лялька): Я нічого не розкажу батькові.

Преліх кидається до неї, впивається їй в губи. Вона не обороняється, в неї нема сили.

ПРЕЛІХ (піднімає її, несе до ліжка): У ліжко! У ліжко! Роздягайся...!

Ставить її на підлогу, сам сідає на стіл і починає похапливо шарпати шнурівки на черевиках, роззутися йому не дуже вдається. Бурмотить собі під ніс: «Пташечка... любонька... дитятко...»

Хана піднімає руку, відсуває трохи занавіску, яка закриває ліжко. З останніх сил обертається і бачить, як старий сластолюбець кумедно скидає з ноги черевик тремтячою рукою. У ту ж мить безсилля її покидає, на губах з’являється презирлива посмішка. Хана веде очима довкола: на комоді свічник, металевий блиск, вона похапливо його бере і кладе за шторкою на ліжко.

ХАНА (прикидається, що в пристрасті заплющує очі, протягує руку і видихає): Іди сюди!

Преліх охоплений бажанням, він ніяк не може позбутися взуття, дивиться в її бік, його манить образ жінки, яка себе дарує, він покидає роззуватися і квапиться до неї. Хриплячи, кидає її на ліжко, при цьому їх частково заступає не до кінця розсунутий балдахін. Її голос: «Першого чоловіка не забути довіку!» ...Тупий удар, з-за шторки на підлогу вивалюється тіло Преліха. Хана його вдарила свічником. Вона випростовується, стоїть, на мить здається, що на її обличчі промайнула блаженна посмішка. Потім дівчина починає ходити. Тепер добре видно, що вона усміхається! Їй з рук на підлогу глухо падає свічник, який вона досі тримала в руках. Від цього звуку Хана здригається, серйознішає. Ходить туди-сюди по кімнаті. Бере в руки той чи інший предмет, кладе його назад. На обличчі знову час від часу з’являється посмішка.

Там лежить мрець, може, він ще живий, може, його би ще можна було врятувати, але вона, як сновида, бродить по кімнаті, переставляючи речі й усміхаючись.

Дівчина потрохи приходить до тями. Ніби вертається звідкись здалека, ніби вертається з якоїсь бездонної темряви, її сліпить світло, вона часто кліпає. Кричить попри небезпеку видати себе, мацає стіну і кричить знову. Потім кидається до тіла і трусить ним. Трусить ще і ще. Схиляється над ним, обмацує обличчя, благально простягає руки, щоб він прокинувся. Мочить рушник і витирає йому чоло. Хапає те, інше. Підходить до вікна, шукає порятунку, іде до дверей, перевіряє, чи замкнені. Стоїть посеред кімнати, безумно заломлює руки. Раптом хапає тіло, кладе його на ліжко, накриває покривалом і всім, до чого може дотягнутися. Зашторює балдахін. Віддаляється від ліжка, стоїть, труситься.

Місяць закриває хмара, настає зловісна темрява, і раптом прокидається все місто. Добре видно, що ніхто не спав, всі лежали і чекали, зачаївшись у ліжках. Світяться вікна, гримають віконниці. Голови.

Горбань на мансарді й Гапіт у підвалі бігають уздовж стін, мов неспокійні тварини.

ГОЛОС ЧОЛОВІКА (ззаду за будинками з вікна через дорогу до Когось іншого, який теж вихилився з вікна): Що трапилося?

ХТОСЬ ІНШИЙ: Щось трапилося.

ГОЛОС ЧОЛОВІКА: У місті щось мусило статися.

ХТОСЬ ІНШИЙ: Всю ніч мені здавалося, що щось мусить трапитися.

ГОЛОС ЧОЛОВІКА: Дивні речі кояться сьогодні у місті!

ХТОСЬ ІНШИЙ: Завтра все почуємо!

ГОЛОС ЧОЛОВІКА: На добраніч, містянине!

ХТОСЬ ІНШИЙ: На добраніч!

Закінчуючи одягатися, до Горбаня заходить господиня.

ГОРБАНЬ (кидається до неї): Господи, що сталося?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Не знаю. Хтось помер. Або щось таке. Я думала, мені трісне голова, Ви чули?

ГОРБАНЬ: Я нічого не чув.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Нерівні кроки почулися в мороці, стукали по тротуару все ближче, раптом зупинилися... прямо під вікном завмерли, не хотіли рухатися далі. Мене охопив жах, я виглянула через вікно... нікого!

ГОРБАНЬ: Боже, о Боже!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Я вам казала, що щось станеться!

ГОРБАНЬ: Але заради Бога, звідки у вас така певність?

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (роздумує): Звідки?.. Так, звідки я знаю?.. Але все місто на ногах!

ГОРБАНЬ: Ходімо подивимось!

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Я сумніваюся, що ми щось побачимо. То сталося в якійсь кімнаті.

ГОРБАНЬ: Боже мій, Боже мій!

Господиня йде, Горбань падає назад у ліжко.

ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (з-за стіни): Не гасіть світла. Не гасіть світла!

АФРА (піднімає в ліжку голову): Ти щось сказала?

ТАРБУЛА: Ні, я нічого не казала. Але що сталося?

АФРА: Щось сталося. Щось сталося.

ТАРБУЛА: Хтось повісився.

АФРА (несподівано вигукує): Ельза від нас вислизнула?

ТАРБУЛА: Може бути. Цієї ночі я у все повірю.

АФРА (встає): Я йду перевірю! Не витримаю більше!

ТАРБУЛА: Чекай, куди ти підеш серед ночі!

АФРА (поспіхом накидає на себе одяг): Горе, якщо вона мене обдурила! Вчинила самогубство.

ТАРБУЛА: Стій! Схаменися!

АФРА: Я мушу перевірити! Я як на дибі. (Виходить.)

Тиша, хвилини напруженого мовчання. Видно, як Афра квапиться зі свого помешкання в сусідній будинок. Засвічується світло в кімнаті Тихої Жінки, жінка в кімнаті цілковито нерухома. Манекен? Труп?

У дверях кімнати, що враз виринула з мороку, стоїть Афра, тримаючи руку на електричному вмикачеві; посеред яскраво освітленої кімнати — величезний фотель, а в ньому дуже стара, древня жінка із заплющеними очима. Вона вже вкрита порохом, ледве що не зливається з кріслом. У кімнаті крім крісла і старої в ньому майже нема речей. Полиця з кухонним начинням, гротескний великий настінний годинник, який зупинився.

Афра тихо вигукує, стоїть, наче вкопана: стара від неї вислизнула! Кидається до неї, починає трусити. Жінка заціпеніла й нерухома. Афра трясе нею далі, тоді жінка слабо здригається, кліпає повіками, важко розплющує очі. Дивиться на гостю перед собою, не впізнає її.

ТИХА ЖІНКА: Навіщо ти мене будиш? Лиши мене... (Голова падає нижче, вона знову спить.)

АФРА (розлючено нею стрясає). Ні-ні, прокинься, глянь! Ти від мене не втечеш. О, чимало є таких, чимало! (Стара знову прокидається і здивовано дивиться на постать перед собою.) Ти хотіла мене обманути? Хотіла чкурнути до нього? Ха-ха... не вийде!

ТИХА ЖІНКА (впізнає свою суперницю, слабко скрикує, хоче піднятися, але безсило падає назад): Ти? Навіщо... навіщо ти мене будиш?

АФРА: Ти хотіла втекти звідси!

ТИХА ЖІНКА: Зовсім ні, я просто заснула, задрімала.

АФРА: Брешеш! Ти хотіла померти!

ТИХА ЖІНКА: Ні, ні... як би я могла... проти Божої волі? Якщо Його воля, якщо Його воля...!

АФРА: Ти ж ледве говориш! Ти... ти... не їси! Не споживаєш їжу, ти спеціально голодуєш, щоби померти!

ТИХА ЖІНКА (виправдовується боязко, мов дитина): Та я їм, я їм... о, я багато їм... я просто останнім часом охляла, знемогла.

АФРА (заглядає по кутах, риється в посуді). Брешеш, брешеш, ніде ані сліду їжі, ніде жодних харчів. (Показує на годинник.) І годинник зупинився!.. Хто тобі приносить хліб, хто, ти вже вісім днів не виходиш з кімнати? Стережися! Якщо ти не почнеш їсти, я розкажу йому про горб і про те, як ти його застудила. Ти, мов проклята, блукатимеш довкола, проклята ляжеш у землю! Тобі ще пощастить, якщо не потрапиш в руки жандармам, а сконаєш у тюрмі. (Видобуває звідкись шкуринку хліба, біжить до жінки і засовує їй в рот.) Жери, жери!

ТИХА ЖІНКА (покірно ковтає; з’ївши, лагідно бере її за руку): Афро, Афро, невже ти ніколи не забудеш?

АФРА: Забути? Як я можу забути, що ти відібрала в мене єдиного чоловіка, який мене любив? Ти знаєш як це — жити, коли тебе ніхто не любить? Коли в тебе нема жодної радості? Людина повинна щось мати, що-небудь, дещицю, але... ні, ні, ніколи не забуду.

ТИХА ЖІНКА: Богом тебе заклинаю, дозволь розказати правду Теобальду, дозволь бути йому матір’ю, не розказуй йому, що то я винна в його хворобі. Взамін я віддам тобі його, віддам тобі покійного, назавжди його зречуся, але дозволь пригорнути сина!

АФРА (презирливо): Яке ти маєш право дарувати мені мертвого, Ерік і так завжди був моїм! Ти задовольняла тільки його хіть, ти знаєш, що він спокусився на тебе на кілька днів, а в серці завжди любив тільки мене.

ТИХА ЖІНКА (враз розлючена, захищає себе): Брешеш, брешеш, він мені присягнув! Знай, що перед тим, як відійти, перед своєю смертю він мені заприсяг, що завжди любив тільки мене, а ти його купила, бо він не мав за що вчитися. І в могилу його звела ти, бо не хотіла дати йому свободи, боялася, що він піде до мене!

АФРА (розпачливо): То він... він... присягнув тобі?

ТИХА ЖІНКА: Отут, посеред цієї кімнати він підняв руку вгору.

АФРА (підбігає до годинника і дуже голосно його накручує): Тим більше ти мусиш жити! Тепер я тобі тим більше не дозволю! Завтра я принесу їжу сама, я стоятиму над тобою, поки не ковтнеш останній шматок... Ха-ха... ото буде гостина!

ТИХА ЖІНКА (простягає розпачливо обидві руки за нею): Афро!

Тиша, рівномірний цокіт годинника.

Арфа повертається в свою кімнату, не вмикає світло, а на запитання Тарбули: «Спиш?» — не відповідає, мовчки лягає.

Тиха Жінка кілька хвилин втуплюється скляним поглядом у двері, її дихання вирівнюється, голова падає на бильце, вона засинає.

У Ханині двері хтось нечутно стукає. Терезин м’який голос:

ТЕРЕЗА: Ви вже спите, пташечко?

ХАНА (виходить з остовпіння): Я сплю, сплю, так, сплю. (Передумує, змінює намір.) Це ти? Це ти, Терезо? Ні, ні, я ще не сплю; я подумала, це хтось інший. (Наспіх розглядається по підлозі, де лежало тіло, перевіряє, чи нема слідів убивства; побачивши, що нема жодної плями крові, підходить до дверей і відмикає їх). Це ти, Терезо, я подумала, що це хтось інший. Я так боюся.

ТЕРЕЗА (заходить): Я не могла не перевірити, що робиться нагорі... як, ви ще не в ліжку? Ану, хутко лягайте, негайно! Може, я вас приголублю, щоб вам легше засиналося. (Підходить до ліжка і береться за штори, щоб їх розсунути.)

ХАНА (блідне, докладає великих зусиль, щоб не видати себе, не підбігти і відсмикнути Терезину руку від штори; бере Терезу під руку і відводить від ліжка): Як добре бути вдома, так затишно... я нічого не боюся. Такий дивовижний спокій, спокоєм віє від приміщень. Ти знаєш, Терезочко, що спокій можна почути? Правда, прислухайся. От я прислуховуюся і кажу: спокій дзвенить. Наче коники у травах улітку.

Вона стоїть і старається розповідати щось, але при цьому тремтить всім тілом, заломлює руки, ніби засуджена до смерті.

ТЕРЕЗА: Ви занедужали, занедужали... я думала, що це тільки відмовка, щоб піти. Боже, о Боже, я як відчувала, мені щось підказувало: мусиш заглянути до неї.

ХАНА: Ні-ні, я не хвора, але мені погано, так погано... скільки всього поганого людина мусить пережити. Терезочко, обніми мене, дозволь, я тобі сяду на коліна... ось так! (Підштовхує Терезу до канапи і сідає їй на коліна.) Приголуб мене... не так, не так... притулися обличчям до мене.

ТЕРЕЗА (старій відразу ж зволожуються очі): Що з вами, що з вами, Хано, дитинко?

ХАНА: Терезочко, Терезочко, ти мусиш мені допомогти, ти єдина можеш мені допомогти!

ТЕРЕЗА (налякано): Як я можу тобі помогти? Ти ж знаєш, що я зроблю все для тебе!

ХАНА: Правда? Правда? (Дивиться на неї недовірливо, вагається.) Уяви собі, як страшно їй було повертатися, як сильно вона боялася... він знову прийде в кімнату, стане перед нею і... буде домагатися! І... може, знову в церкві дзвонитимуть, знову у вікно немилосердно битиме дзвін.

ТЕРЕЗА: Про що ви говорите?

ХАНА (дивується, що Тереза не розуміє): Я ж тобі розповідала! Та моя подруга... та дівчина, яку зґвалтував слуга!

ТЕРЕЗА: Ах, ну так... так, так.

ХАНА: Вона ж поїхала з дому на чужину... подумай тільки, як вона боялася миті, коли знову переступить поріг дому! Їй колись таки потрібно вернутися, настане час, коли вона муситиме знову зайти в ту свою кімнату і тоді... тоді... А що, якщо він знову її забажає, якщо знову її домагатиметься? Вона себе втішала безумною надією, що він не насмілиться, не насмілиться, не насмілиться, це ж не може тривати вічно! Вона повернулася, повернулася... і щойно залишилася на кілька хвилин одна, як він увійшов до кімнати, ті його слизькі руки, і став домагатися. І поводився так розв’язно... не постукав у двері, розвалився у кріслі... Боже мій, Боже мій, треба щось зробити... щось... чи це даремно...? (Розпачливо дивиться на Терезу.)

ТЕРЕЗА: Отож вона повернулася? ...Боже ж ти мій, я ж казала, що вона мусить зізнатися батькам.

ХАНА: А якщо вона... якщо вона його вже вбила?

ТЕРЕЗА: Убила? Як?.. Чому?

ХАНА: Вона ж мусила від нього звільнитися, не хотіла бути його довіку! Він вже колись її мав... першого чоловіка не забути довіку! Треба його вбити! І вона вбила, хоча й не мала такого наміру, присягаюся. Вона не хотіла йти з ним до ліжка... але він розвалився в кріслі, роззував черевики... він був таким бридким... у неї в руці опинився якийсь твердий предмет... наприклад, свічник... Він більше не хотів дихати, не хотів... лежав мертвий.

ТЕРЕЗА (озирається довкола, ніби хоче побачити, де мрець): Хано, Хано!

ХАНА: Терезочко, скажи... скажи тепер... (напружено дивиться на неї) ти би не хотіла допомогти тій дівчині? Винести тіло?

ТЕРЕЗА: Хано! Заради Бога!

ХАНА (вибирається з її обіймів): Терезочко, та двадцятилітня дівчина... їй хіба викинутися з вікна... Так чи інакше тіла треба позбутися! Ти навіть не мусиш його нести, вона сама може це зробити, але треба, щоб ти була поруч, щоб просто щось говорила...

ТЕРЕЗА (відсахується від Хани, вигукує): Хано! Хано!

ХАНА: Терезочко, тобі здається, що це справді так страшно? Я ж кажу, ти можеш просто йти поруч і щось говорити...

Тереза хоче знову щось крикнути, Хана закриває їй рот. Вони нажахано чіпляються одна за одну і тремтять. Хана розуміє, що Тереза не стане їй у пригоді, тож попри цілковиту знесиленість докладає неймовірних зусиль, щоб заспокоїтися й усміхнутися, голубить стару жінку, мов перелякану дитину, і намагається засміятися.

ХАНА: Не бійся, не бійся... Терезочко! Вона навіть ще не повернулася, вона тільки розказувала... що ж ти так переполошилася? Я просто хотіла розповісти, які думки снували в її нещасній голові там, на чужині. Хіба ти не можеш поставити себе на місце тієї переляканої душі? Вона боїться їхати додому, з жахом чекає кожних канікул. Завжди шукає приводу, щоб не приїжджати.

ТЕРЕЗА (поступово заспокоюється): Мир з вами, дитино, один Бог знає, чого ви набралися там, у світі!

ХАНА: Ми стільки ночей поруч пролежали в пансіонаті, і вона мені розповідала свої жахливі історії. Вона боялася, що справді вчинить злочин... так, як я тобі розповіла... і якось змусила мене пережити те, що я тобі щойно описала. Ой, Терезочко, так страшно, так страшно в кімнатах, а те, що ти розказала про своє життя так мене приголомшило!

ТЕРЕЗА: І навіщо, навіщо я, дурна, вам це розповіла, вам зарано у ваші літа!

ХАНА: Як ти можеш таке казати, як ти тільки можеш, ти ж знаєш, що в мене все так само. Я ніколи не зможу вийти заміж за Франка! Хіба не гріх вступати в зв’язок, такий неприродний? Я від нього втекла, щоб він потім не розчарувався. Хіба я вчинила непорядно? Було так тяжко, так тяжко, я йому сказала, що на кілька днів... він стояв біля потяга, усміхаючись... а я знала, що вже ніколи його не побачу. Бачиш, Терезочко, що зі мною сьогодні діється, тому прошу в тебе допомоги.

ТЕРЕЗА: Заспокойтеся, заспокойтеся, Хано! Нам треба поспати! Ні про що більше не думайте, відразу лягайте! Ви мусите відпочити, а тоді знайдеться щось, знайдеться якась дрібничка, і ви зможете нею жити.

ХАНА: Я сподіваюся, що не прогнала сну своєю недоладною розмовою!

ТЕРЕЗА: Не вставайте аж до обіду! Я вам навіть кави не нестиму. Боюся, щоб ви не злягли, у вас вся голова горить. Ви не хочете, щоб я вам постелила? (Замість відповіді Хана злегка відтискає її до виходу.) Ні про що не думайте, спочиньте трохи. (Цілує Хану в лоб і йде.)

Хана робить глибокий вдих, стоїть, потім кидається до вікна, втягує в себе нічне повітря. Над дахами встає світанкова зоря. Клікот цілу ніч простояв у вікні. Хані дещо спадає на гадку, подає йому знак. Писарю не віриться. Хана знову йому киває. Клікот запитально висовується з вікна.

ХАНА (тихо гукає через дорогу): Так, ходіть до мене! Будь ласка! Мені потрібна допомога! Я вам кину ключ.

Клікот зникає в кімнаті, тоді появляється на дорозі. Хана шукає у в’язці ключ і кидає на дорогу. Клікот стоїть внизу, очікувально підвівши голову.

ХАНА: Заходьте через оці двері й замкніть за собою! Ці двері в нас завжди зачинені. (Будинок має два входи — головний вхід з площі за рогом, його не видно, туди прибували гості, і бічні двері якраз під Ханиним вікном.)

Клікот зникає в будинку. За якийсь час перед Ханиною кімнатою чуються кроки. Хана відчиняє двері, щоб гість побачив, куди іти.

ХАНА (пошепки): Я тут! Прошу, заходьте!

КЛІКОТ (стоїть у дверях з капелюхом у руці, кланяється, знову кланяється.)

ХАНА: Сідайте. Не дивуйтеся і не робіть великих очей — нема часу. Я вам у двох словах зізнаюся, від чого залежить усе моє життя. Ви зовсім незнайома мені людина, ви мене кохаєте, вибачте, що мушу скористатися вашою любов’ю. Чи ви візьметеся заради мене за одне завдання, дуже незвичайне, може, навіть небезпечне завдання? Візьметеся?

КЛІКОТ (продовжує стояти, не насмілюється сісти): Так, панночко.

ХАНА: Я готова вас винагородити, виявити усю свою вдячність. Я вам віддамся. Повністю буду вашою. Після виконаного завдання ви повернетеся і зможете мене кохати, як захочете.

КЛІКОТ (опускає обличчя): Я зроблю просто так... без цього.

ХАНА (схвильовано): Ні-ні! Ви мусите повернутися!

КЛІКОТ (підводить голову): Що я маю робити?

ХАНА (стоїть спиною до ліжка, показує рукою туди): Там за завісою крамар Преліх. Я не мушу вам пояснювати. Він мені заподіяв зло. Хотів мене силоміць... він мені такий гидкий... там стояв свічник... я його вбила. Тепер треба позбутися тіла, будь-як, винести його куди-небудь. Навіть просто за поріг, на середину площі, тільки... тільки з моєї кімнати. Зробите... зробите... ви..., що мене кохаєте?

КЛІКОТ (при її зізнаннях затремтів): Зроблю.

ХАНА (їй від полегшення відбирає ноги, вона хитається і падає на крісло): Дякую! Дякую! (На мить заплющує очі, бореться з втомою, розслабляється, раптом схоплюється і цілує його в руку.)

КЛІКОТ (лякається, забирає руку, піднімає Хану і блаженно дивиться): Нести вже?

ХАНА: Вже! Вже!

КЛІКОТ (по ньому видно, що він боягуз і виконає роботу тільки через примус): Але ж... усе місто на ногах. Ніхто не спить. Усі чатують і вичікують. Бачите голови... там, і там, і там!

ХАНА (невдоволено): Вам так тільки здається. Отам — квітковий горщик, а голова он там — то аптекар, якого ми пам’ятаємо ще з дитячих років, він літніми днями засинає край вікна. Ви просто візьміть тіло і винесіть! Не мусите нести далеко, киньте на дорогу!

КЛІКОТ: Але ж якраз отут під вашою кімнатою таке яскраве світло!

ХАНА (очі наповнюються слізьми): Заради Бога! Благаю вас!

Клікот здригається, робить крок. Хана відсторонюється.

КЛІКОТ (витягує тіло з-під накиданого одягу): Навіщо все це? (За мить здушеним голосом.) Він ще теплий! (Бере Преліха на плечі й з переляку мало не присідає): Господи Боже!

ХАНА (притискає обличчя до стіни): Що сталося?

КЛІКОТ: Єзус! Єзус, Марія! Він за мене вхопився!

ХАНА (сердиться на боягуза, і сама дерев’яніє від страху): Виносьте!

КЛІКОТ: Я відчув, як він за мене вхопився. Несу. Несу. Будь-що-будь, я його несу заради вас, Хано. Але він живий!

Хана мало не мліє, шукає опори. Клікот переставляє ноги, тяжкими кроками перетинає приміщення. Зникає.

Видно, як він виходить з будинку і тягне тіло по дорозі. Щомиті зупиняється і розглядається довкола. Прямує до дороги, яка веде з міста.

Звідкись лунають кроки, металево стукають об землю. Кульгавий! Кроки кульгавого. Невидимий підходить щоразу ближче, зупиняється. Клікот теж зупиняється, уважно прислухається. Прислухається, прислухається цілу вічність, але кроків більше не чутно. Писар починає тремтіти, на чолі йому виступає піт, нажаханий чоловік жбурляє тіло і втікає до свого будинку під балкон.

Коли Клікот пішов, Хана, швидко обертається і стоїть, опершись до стіни. Глибоко дихає.

Клікот за якийсь час забуває про вбитого і довго дивиться в освітлене вікно Хани. Нарешті ступає крок і, ніби сновида, піднявши руки, прямує до її вікна. Зупиняється перед дверима, його голова звішується додолу, він передумує і повільно на тремтячих ногах рушає до свого будинку. Знову передумує і вертається, сомнамбулічно водячи руками. Раптом знову зупиняється і хутко без вагань біжить у свою кімнату.

Хана в той час прийшла до тями, на її губах навіть заграла посмішка, вона знову переодягається в пеньюар і стає перед дзеркалом, щоб причепуритися. Тепер припудрює обличчя уважно і з радісною зосередженістю. Після цього підходить до ліжка, розсуває до кінця завіси і кладе на місце подушки. Готується, ніби до приходу нареченого. Коли закінчує стелити ліжко, знову поправляє волосся перед дзеркалом і чекає коханого.

Клікот не бачить у глиб її кімнати, вона ж бачить лише його вікно.

Прийшовши у своє помешкання на мансарді, Клікот вмикає світло й інстинктивно, не роздумуючи, витягує звідкись мотузку, щоб повіситися. Закріплює її до гачка на стіні та підставляє стілець. Забирається на нього, робить зашморг і збирається накинути на шию... хрипить, спотикається, хапається за стіну.

КЛІКОТ (хоче крикнути, але ледь видає): Рятуйте, рятуйте... тут людина... мені нема на що сподіватися! (Німіє, вирячивши очі, сахається від зашморгу, який крутиться по колу біля самої стіни. Стоїть, труситься.)

ХАНА (її очікувальний погляд спрямований на освітлену мансарду, губи напіврозтулені): Прийди, прийди, чого ти запізнюєшся, мій коханий несміливцю? Ти боїшся? Бійся, бійся, мої руки — голі, мої губи заставлять тебе страждати! (Замовкає.) Чому ж тебе нема? Ти боїшся любощів? Ти стоїш перед люстром і причепурюєшся? Не затримуйся, не затримуйся, мій коханий, нас чекає така насолода!.. Що сталося? Не випробовуй жінку, яка знемагає від бажання, не заставляй їй чекати! Будь-коли, коли йтимеш дорогою, піднімися вгору, жінка чекає свого милого! Прийди, прийди (простягає благально руки, раптом жаль здушує їй горло)... ох, як це все дивно! (Відсуває стілець, зачиняє вікно. Рішуче ходить по кімнаті, сідає у фотель — ліжка боїться, бо там лежав Преліх. Втома свинцем розливається її тілом, дівчина підкладає руки під голову і засинає. Видно, що їй сниться щось приємне, на губах з’являється усмішка.)

Коли Хана грюкнула вікном, Клікот виходить з остовпіння, дивиться у вікно і бачить, як там щойно засунулася занавіска. Він рішуче обертається до зашморгу, наближається до нього повільним кроком, ніби засуджений, що йде на страту. Повторюється попередня сцена: він вилазить на стілець, хоче накинути петлю на шию... а тоді раптом йому до горла підступає нудота, він ледь встигає закрити рот хустинкою і вибігає з кімнати, щоб виблювати.

На площі на задньому плані П’яний Художник з Дівчиною. Чоловікові тяжко йти. Вони прямують з площі сюди, до будинків, які стоять попереду.

ХУДОЖНИК: Пастисти, пастисти, пастисти! Штучність і давно застарілий пуантилізм! Ти знаєш — пуантилізм, мазок біля мазка, кольорові цяточки чистого спектра, які, коли примружити очі, зливаються в якийсь перехідний колір, набагато барвистіший і блискучіший, ніж тон, змішаний на палітрі. Це Козо! А якщо тобі хочеться якогось «ізму», то бери експресіонізм, гарне слово!

ДІВЧИНА: Що ти верзеш? Екстрийонізм? Це знову якась із тих нісенітниць, які ти завжди вигадуєш, коли я приходжу до тебе в ательє. Я нічого не хочу, я хочу додому! Тобі теж ніколи не вдається потрапити додому! (Бачить на землі тіло вбитого Преліха.) Єзус, тут лежить мрець!

ХУДОЖНИК: Що ти патякаєш? Мрець? Це неможливо. Щоб у місті Ґоґа когось убили? Дівчино, це ілюзія, вигадка, галюцинація! Що за чортівня, тут справді щось лежить, і голова вся липка. Напевно, від крові. (Починає дико репетувати.) Mordio! Feurio! (Стає в позу і патетичним підвищеним тоном.) Містяни! Містяни і містянки! Сталася подія! Подія у вашому місті! Найсправжнісінька подія, яка заслуговує на вашу увагу, подія, яка не стається щодня. Тут посеред міста лежить мрець, страшний, закривавлений мрець і весь до ваших послуг!

ДІВЧИНА (трохи піднімає тіло): Єзус, Єзус, він рухається! Очі розплющує!

ХУДОЖНИК: Мовчи, мовчи, Дівчино, демоне, згинь! Жінко, ти знову плетеш інтриги? Такими великими зусиллями підготовлений мрець і — рухається? Містяни, містяни, подія тане, слава минає, це тільки нещасний каліка, Сойков Жані дав йому копняка!

ДІВЧИНА: Та він просто п’яний. Він цілком при тямі. Він, напевно, впав і потовкся. Це Вайдин Отмар, крамар Преліх. Ох, пане Преліху, що ж ви так нажлуктилися, як вам не соромно, кланяюсь. Кланяюсь, кланяюсь, добродію Отмар! Ви потовклися. То ви самі так, чи вас хтось?

ХУДОЖНИК: О, Отмаре, брате, що ж ти валяєшся на вулиці й водиш за ніс порядних людей? Пильнуй, щоб вони не дізналися, що ти вдавав із себе мерця, вони тебе за це лінчують, о, з ними не можна так жартувати!

ПРЕЛІХ: Пустіть! Прокляття, де я? Це ти, Еммо? Поможи-но встати на ноги, я сам не можу, такий кволий.

Преліха зводять на ноги, він хитається, мусять його підперти.

ХУДОЖНИК: Чоловіче божий, як тобі не соромно, що ти не розказав, де була така гульня! І це називається приятель! Ну, чекай, чекай, я знаю про одну забаву післязавтра, там все на дурняк, будуть перевернуті столи, різні розваги... тут ти й догрався!

Співає півень, раз, другий, настає день.

ДІВЧИНА (до Художника): Припини, ти ж знаєш, що в них сьогодні вдома був бенкет.

ХУДОЖНИК: О, чорт, а я й забув, бачиш. Ну, це тебе виправдовує. Хоча б міг і мене туди якось провести... Чоловіче божий, що ж ти пив. Тебе не можна показувати людям! Ти впав? (До Дівчини.) Він впився до смерті, бідака!

ПРЕЛІХ (через струс мозку нічого не пам’ятає): А дідько його знає! Я впав? Ось тут мене болить (торкається голови) ...я весь у крові. Я нічого не знаю, не можу нічого згадати. Прокляття, я ж нічого не пив, я не пам’ятаю, щоб тримав у руках чарку. (Напружено думає.) У них були гості, так, так... ми готувалися до бенкету... пригадую, що ми ще мали витягнути килим із салону... нічого не пам’ятаю. Що зі мною сталося? Як я вийшов з будинку? Ми ж мали бути всередині. Як же ж я опинився на дорозі... це для мене загадка! Я збирався йти до Хани... до Хани, крутилося мені в голові... до дідька, мені начисто відбило всю пам’ять!

ХУДОЖНИК: Може, ввечері, перед тим, як заснути, тобі привиджується, що в тебе по кімнаті бігає щось таке, схоже на мишу? Бачиш натягнуті мотузки, тобі на язиці снується павутина, а ти не можеш її виплюнути? (Схиляється над Преліхом і, мов психіатр, стукає його під коліном, щоб викликати колінний рефлекс.) Погано! Добре, не будемо зараз гадати, а ходімо, перекинемо чарчину в «Останньому гроші», там я тебе детальніше обстежу. (До Дівчини.) А ти давай у ліжко... (До Преліха.) Вона не годиться для корчми. Ану, марш. І взагалі жінці ліпше не мішатися в чоловіче товариство! Киш!

ДІВЧИНА: Але ж у тебе пелька, та хіба я приклеїлася до тебе? Ти всю ніч тягав мене за собою, вже день, я буду бита вдома...

ХУДОЖНИК: Бита? Ох, блаженна, що маєш руку, яка тебе вдарить, коли ти прийдеш додому... дай я поцілую тебе в чоло. (Бере її голову і цілує.) Ти можеш лягти і заснути із вдячністю до Бога. А хто мене вдарить, де та рука благословенна? (Розчулюється.)

ДІВЧИНА: Ти збираєшся голосити?.. Куди ж його вести? Всюди позачинялися вже дев’ять разів. Він мусить виспатися! Пане Отмаре, будьте розважливими, йдіть поспіть!

ПРЕЛІХ: Я йду, йду. Мушу. Мені макітриться в голові. Мені погано. На добраніч (Тримаючись за стіну, завертає за ріг.)

ХУДОЖНИК: Куди ти? Почекай!

ПРЕЛІХ: Я не можу, не можу, погано...!

ХУДОЖНИК (зі щирим співчуттям): Щодалі, то йому гіршає! Він, напевно, хворий!.. І що тепер? Ти підеш в «Останній гріш» зі мною? Еммочко, ходімо зі мною, я візьму тобі лікер гріот!

ДІВЧИНА: Ти з глузду з’їхав? Хіба не бачиш, що вже день? За щастя буде, якщо матір ще не встала! Тобі теж треба йти додому!

ХУДОЖНИК (мало не плаче): Додому, додому! Я би пішов... але ти не знаєш, як буває в деяких кімнатах! У тебе є матір, яка тебе виб’є, а я? Фотель витертий там, куди кладуть голову, а в кімнаті на підлозі вичовгана ногами борозна від вікна до дверей! Я часом приходжу додому, стою на порозі й не смію порухатися. (Пошепки, озирається, чи ніхто не підслуховує.) Іноді знаєш... іноді я думаю, що їх треба обдурити, той потертий фотель, ті речі в кімнаті... я би прикинувся, що мене нема, повільним кроком вийшов з кімнати, я би пильно стежив, щоб не видати себе якимось рвучким рухом, а тоді би біг і біг. А в новій квартирі я ходив би туди-сюди, потирав руки і хихотів, що я їх так вдало обхитрував. Речі би там чекали... а мене би не було. Хіба це не чудова ідея? Можливо, моє життя би змінилося, можливо, мені в новому помешканні зажилося би якось інакше... я це зроблю, зроблю, вже завтра... нове, наднове життя!

ДІВЧИНА (відсувається від нього з острахом): Що тобі мариться! На добраніч! (Біжить в будинок, на мансарді якого живе Клікот.)

ХУДОЖНИК (розпачливо гукає вслід): Еммо, Еммочко почекай... як... гріот!.. Вона пішла! (Стоїть, опустивши руки.) Ну от, я знову сам! (Рюмсає.) Нема в мене нікого, сам як палець! О, щасливиця Дівчина, яку зараз стара товче... коли вона засне, матір прийде навшпиньки подивитися, чи дитина добре вкрита. (Заздрісно дивиться на будинок, де щезла дівчина. І з великою радістю помічає, що вгорі, в Клікота, ще світиться. Відразу ж починає скімлити, задерши голову.) Клікоте, Клікоте, брате мій по ремеслу, що робиш? Твориш? Твори, твори, вітчизна хропе і чекає! Я знав, що в цій годині я не сам, і лише дивуюся, як ти можеш витримати в кімнаті. У тебе, як і в мене, теж мусить бути така проклята вичовгана борозна в підлозі. Зійди униз! Дезідеріус-Алойз, спустися на кілька слів! Я запрошую тебе на чарку! Агов, агов, Дезідеріусе, подай голос... Желько, Желько, негарно прикидатися. Спускайся, маєш зараз нагоду трохи чогось дізнатися. Ти не маєш мене під рукою, коли захочеш, я не розсипаю скарби просто так... спускайся, я тобі розкажу про мистецтво нової дійсності, про листове малярство тобі розкажу! (Свистить на пальцях.)

КЛІКОТ (Почувши вигуки, перехиляється через вікно): Це ти?

ХУДОЖНИК: Легше мертвого догукатися, ніж тебе! Ну ж бо, спускайся вниз. Ходімо на чарку в «Останній гріш»!

КЛІКОТ: Чого ти так рано встав? Я не можу, я не поголився і...

ХУДОЖНИК (кидає на нього презирливий погляд і вимовляє якомога зневажливіше лише одне слово): Службовець! (Гордо розвертається і прямує на площу.)

Клікот відвертається від вікна, його погляд падає на зашморг біля стіни, він закриває очі обома долонями. Щось спадає йому на гадку, він веселішає. Жваво готує папір для письма, сідає за стіл навпроти зашморгу і починає швидко писати, час від часу здіймаючи очі до мотузки. Він здобув матеріал для оповіді.

Сяючий ранок. Дорогою йде ліхтарник і гасить ліх­тарі.

З будинку виходить Тарбула з молитовником у руці, тієї ж миті площею, з-за кута Вайдиної садиби квапиться Стара Жінка, теж до церкви. Побачивши Жінку, Тарбула одразу ж починає гукати до неї.

ТАРБУЛА: Пані Жупецкі, пані Жупецкі, добрий ранок, добрий ранок! Постійте, зараз сестра надійде!

СТАРА ЖІНКА (підходить схвильована): Ви вже чули? Кажуть, сокирою, в неї вся голова розбита!

ТАРБУЛА: Хто? Що?

СТАРА ЖІНКА: Ви не чули? Французька Марія! Вночі її хтось убив. Лежить у своїй кімнаті на підлозі, вся закривавлена.

ТАРБУЛА (до Афри, яка прибігла з будинку): Афро, Афро, чуєш? Французька Марія! (До Жінки.) Я так і знала, так і знала, що щось станеться!

АФРА: Що, що...Французька Марія?

ТАРБУЛА: Її вбили. Хтось зарубав її сокирою. Уся ­стіна заляпана мізками!

АФРА: Єзусе! І хто ж?

СТАРА ЖІНКА: Ще невідомо, цього ще ніхто не знає.

АФРА: А звідки ви так рано дізналися?

СТАРА ЖІНКА: Звідки я знаю? Так, а звідки ж я знаю? (Раптом здивовано розуміє, що не знає, звідки новина.) Мабуть, Полона сказала, ні-ні, їй розповіла я. Вночі стояли крики. Мусило щось статися!

ТАРБУЛА (до Афри): І вона нібито напівгола! Правда ж, добродійко, вона роздягнена?

СТАРА ЖІНКА: Так-так, ледь прикрита, можна сказати, цілком гола. Один Бог знає, що він з нею зробив перед тим, як убити! Не через гроші. Вона ж ніколи нічого не мала.

ТАРБУЛА: А я думаю, що мала. Їх до неї стільки ходило!

СТАРА ЖІНКА: Так? А я не впевнена. Заглядав зрідка лише якийсь п’яничка.

АФРА: Так, її стали боятися, коли взнали, що вона має французьку хворобу. У неї на голові навіть діра, вона її добре прикривала.

ТАРБУЛА: О, вона стільки всього пережила. (Заздрісно зітхає.) То таки покарання, кара мусила її наспіти, раз вона мала стільки втіх!

АФРА: Думаєте, його знайдуть? Когось підозрюють? Хто востаннє до неї заходив? (Знає більше, ніж її співрозмовниця.)

СТАРА ЖІНКА: Я думаю, що не знайдуть. Важко вислідити, коли йдеться про таких жінок. Уявіть собі, скільки чоловіків відвідує їх, і завжди інші, вночі, незнайомці, захмелілі! О, так легко його не знайдуть!

АФРА (бачить позаду на площі Конрада, помічника м’ясника, який лагодиться відчинити комору й одразу ж гукає до нього через дорогу): Конраде, Конраде... там Конрад, помічник м’ясника, він має знати, він з того дому!.. Це правда?

КОНРАД (підходить ближче): Що?

АФРА: Ну, Французька Марія!

КОНРАД: А що таке з Французькою Марією?

АФРА: Ну кажи! Її справді вбили?

КОНРАД (голосно регоче): Хто вам таке наплів?

УСІ: Неправда?

КОНРАД: Хто ж таке вигадав! Вона ще жива, але їй вже недовго лишилося.

АФРА: Отже, правда її!

КОНРАД: Що її? Ніхто їй нічого не зробив! Вона знову впилася... я підібрав її на сходах, без пам’яті була, на руках мусив віднести у кімнату.

СТАРА ЖІНКА: Фе, бридь яка!

АФРА: І вона... жива?

КОНРАД: А яка ж!.. Дідько її знає, де вона напивається, як у неї ніколи нема ані гроша!

АФРА: Якщо ти мусив аж нести... кажеш, що вона була геть без пам’яті? Може, її після цього... може, вона чогось нажерлася?

КОНРАД (голосно регоче): Нажерлася, нажерлася, і то багато! Чого тільки люди не повигадують!

СТАРА ЖІНКА (мовчить дещо ображена, а тоді несподівано): І все-таки, мусило щось статися!

АФРА: Без сумніву, без сумніву! Щось мусило статися, тільки поки що ніхто не знає, що.

ЛІХТАРНИК (біжить площею): Пожежа, пожежа! На Брегу горить!

Жінки багатозначно переглядаються.

СТАРА ЖІНКА: Єзус, Марія... Пожежа!

ТАРБУЛА: Бачите!

АФРА: Значить, оце! Сіркою і димом смерділо всю ніч, цієї ночі сам диявол точив свої пазурі в місті!

КОНРАД: Я бачив, як Хлім біг до магістрату! Звати пожежників! (Біжить геть.)

Жінки схвильовано ходять туди-сюди, не можуть вирішити, чи їм бігти на пожежу, чи додому.

СТАРА ЖІНКА: Єзус, Єзус, що робиться! Що робиться!

З-за рогу виходить Юта і зразу ж кидається до жінок.

ЮТА: Ви вже знаєте? Вже знаєте?

ТАРБУЛА і АФРА: Пожежа! На Брегу пожежа! Брег весь у полум’ї! Нічого не врятувати!

ЮТА: Та що ж це таке! Що ж це таке! Якщо вже щось трапляється, то все нараз! Наш пан, у «Ранкових вістях»!.. Він завчасно отримує газету прямісінько зі Слуна... в Берліні якийсь посланець... все злетіло в повітря! Прийде військо! Робітники бунтують, не хочуть війни, всі вийшли на страйк... Буде лихо!

Слухачки заніміли, не можуть отямитися, стільки подій!

СТАРА ЖІНКА (ніби кається через те, що вона своєю вигаданою новиною спричинила те, що вже не зупинити): Єзус, Єзус, може, ще якось мине, може, все ще якось втихомириться!

ТАРБУЛА: Бог, один Бог знає, що станеться!

АФРА: Все це впаде на нас!

Розходяться. Юта квапиться на площу далі поширювати свою новину, а інші на Брег, де пожежа.

Далі видно, як Конрад і ліхтарник біжать площею.

На церковній дзвіниці починає бити дзвін, могутній звук дзвону б’ється в Ханине вікно.

Хана прокидається, схоплюється. Згадує старе — судомно затискає вуха, обличчя викривлюється від страждання. Але раптом — на губах з’являється легка посмішка, потім вона усміхається сама до себе. Радість розливається тілом, вона витягує валізу і кидає в неї одяг, який аж свистить у повітрі.

У дверях Тереза.

ТЕРЕЗА (вражено): Ви вже на ногах? Хіба я вас не просила...

ХАНА (притискає її до себе): Мій ранок! Мій ранок! Все вже неправда, ніколи нічого не сталося!

ТЕРЕЗА: Я прийшла вам сказати, щоб ви не налякалися дзвону... напевно, пожежа.

ХАНА: Пожежа? А я думала, що дзвонять на утреню.

ТЕРЕЗА: А що ви тут робите? Ви ж весь одяг пошкодите!

ХАНА: Як я вас люблю... я часто приїжджатиму сюди, але... Я збираюся поїхати.

ТЕРЕЗА: Перепрошую, Хано, але ж...! Ви ще кілька годин тому казали...

ХАНА: Казала, казала... але подумайте... він вже три дні нічого не знає про мене, я навіть рядочка не написала. Він буде переживати. Я мушу до нього навідатися!

ТЕРЕЗА: Перестаньте, будь ласка, розкидати речі, хто ж так робить! Якщо ви справді пакуєтеся, я цим займуся. Але ви й так до обіду не встигнете на поїзд!

ХАНА (перестає кидати речі): А зараз? Зранку?

ТЕРЕЗА: Заради Бога, вам же не горить! Ви ж не будете втікати! Ви ще, напевно, захочете поговорити з батьком?

ХАНА: Я направду ні про що не подумала! Ти знаєш, я збираюся вийти заміж.

ТЕРЕЗА (дивиться на неї жалісливо): Я не знаю, ви стали такі легковажні там на чужині... ви весь час змінюєте думку!

ХАНА (сплескує руками, мов дитина): Ходімо на Тисовець, звідти має бути гарний вид! Я вже давно хотіла побачити, як Ґоґа горить! (Квапиться одягнутися.). Ти ж підеш зі мною, Терезочко, правда?

ТЕРЕЗА: І Преліх... якого клопоту він нам завдав. Приплентався додому такий...

ХАНА (блідне, зупиняється в русі, ніби паралізована): Преліх?

ТЕРЕЗА: Вернувся додому, коли я вже встала, весь пом’ятий і закривавлений. Його десь, мабуть, побили.

ХАНА (вискакує з-за дверей шафи, де вона переодягалася): Не може бути!

ТЕРЕЗА: Чому ви такі схвильовані, він цього не вартий, п’яниця! Я дотепер була біля нього і робила йому примочки.

ХАНА (підходить до Терези і трясе нею): Терезочко, Терезочко, заради Бога, ти бачила... Преліх?

ТЕРЕЗА: Що з вами? Чому Преліх? Я теж здивувалася, коли він пошкутильгав з дому.

ХАНА: І він живий? Живий?

ТЕРЕЗА: Його десь, видно, побили, один Бог знає, де він знайшов негідника. У нього в мізках перемішалося, він геть нічого не пам’ятає. Здається, він не такий і п’яний.

ХАНА (стоїть, як вкопана): І він живий... живий... Хоча я його... (Раптом розуміє, що не сміє себе видати.) Хоча я його... хоча...

ТЕРЕЗА: Що ви його? Що таке?

ХАНА (по її обличчю розливається блаженна посмішка): Ох, нічого, нічого... вчора... коли він прийшов розповісти про ту серенаду! Не хотів дати порадіти тому, кому хотіли зробити несподіванку, хіба ні, Терезочко? (Радісне здивування від новини її душить, слова самі вихоплюються.) Нехай живе, нехай живе... тільки хай буде мертвим!

Тереза дивиться на неї і не розуміє.

Удалині чути звук пожежної машини.

ХАНА (вже переодягнена, тягне Терезу з кімнати): Ходімо, ходімо!

ТЕРЕЗА: Я мушу щось на себе накинути! (Виходять з кімнати.)

З-за рогу Вайдиної садиби з’являється Преліх з перев’язаною головою і ряджений у дивний одяг, його за поли фрака хапає Юта, яка вже вернулася; чоловік ледь тримається на ногах.

ЮТА (майже плачучи): Будьте розважливі, будьте розважливі, Отмаре! Ну що скаже пані Тереза! Де ви вже поцупили одяг, ми ж його від вас заховали... Вас ні на хвилину не можна залишити самого!

ПРЕЛІХ: Що мені до пані Терези! Я маю право піти подивитися на пожежу! Таке не щодня трапляється.

ЮТА (хоче його заштовхати назад, Преліх від неї відбивається): Ну, будь ласка. Вона мені веліла глядіти вас. Сказала, що ви стерялися!

ПРЕЛІХ: Що вона сказала? Що я стерявся? Постривай, я ще до неї доберуся. Дуже хочеться знати, хто з нас стерявся, я чи вона. Де пожежа? (Оглядається розгублено довкола і спотикається.) Юто, прошу, скажи мені, де горить? Мені, справді, щось робиться з головою. (Береться за голову і обмацує пов’язку.) А хто мене перев’язав? Юто, зніми це з мене! Я зовсім не поранений, мені просто зле. А якщо мене такого побачать, плескатимуть язиками.

Тарбула, Афра і Стара Жінка вертаються площею. Побачивши Преліха, пришвидшують ходу.

ТАРБУЛА: Преліх, поранений Преліх, подивіться-но, який він забинтований. (Гукає вже здалека до нього.) То вас справді, побили, добродію Преліху? Справді?

ПРЕЛІХ (до Юти): Ходімо, бо баби йдуть. (Спотикається.) Ну, веди мене назад, я повертаюся!

ЮТА (забуває про крамаря): Ну, що там? Де вже вогонь?

СТАРА ЖІНКА: Ой, дай спокій, знаєш, як у нас буває, як уміють відразу здійняти ґвалт! Зайнялися кілька дощок у повітці, та й ті не хотіли горіти!

ТАРБУЛА: Тішуся за них, що не було вогню, вони завжди прибувають запізно! (До Преліха.) Вас справді стукнули по голові? І хто це був? Вам направду відбило пам’ять?

До гурту наближається Конрад.

КОНРАД: Хо-хо, Преліху, а тобі справді хтось щось шепнув на вухо?

Преліх знічений, він хоче йти додому, але не знає як; хапає Юту за руку і показує головою, мовляв, геть від цікавих, що його оточили.

З-за року виходять Хана і Тереза, вони зібралися вийти з міста на Тисовець.

ТЕРЕЗА (бачить Преліха в гурті людей): Ох, Свята Маріє, він таки сюди приплентався! Я ж заховала від нього одяг! Точно Юта пішла витрішки купувати. (Бачить Юту.) Хіба я тобі не веліла наглядати за ним? Ти... (Дивиться на неї презирливо і стримується.) Преліху, негайно додому і лягайте в ліжко! Я його роздягну і вкладу в ліжко...! Дам собі раду з ним! Преліху, негайно в ліжко! Хано, постривайте, я мушу йому допомогти.

ХАНА (відкидає голову назад і тріумфально сміється): Що ви лякаєте людей, Преліху, хіба вас не вбили? І ви так вправно перев’язані, хто вас так перев’язав?

Люди дуже потішаються і регочуть над Преліховим лихом.

ТАРБУЛА: Добродійко Терезо, зайнялося кілька дощок, якщо ви ще не знаєте.

ТЕРЕЗА (піддержує Преліха і з Ютою веде його додому): Ну от бачите, Хано, мені так і здавалося, що нічого з того не буде. Ходімо назад, чого просто так дряпатися на гору.

ХАНА (звертається до присутніх): Вже не горить?

ТАРБУЛА: Кілька дощок і купка соломи, от і все (тяжко зітхає). У нас ніколи нічого не стається!

АФРА: Ніколи жодних подій!

ХАНА (серйозно): Але ж все-таки щось сталося: цієї ночі хтось був убитий!

Громада сміється, бо панночка зволила глузувати з Преліха.

КОНРАД: Віднесімо його на кладовище!

Сміх.

На площі з’являється Художник, засапаний і задиханий бере на себе роль вістового про пожежу. Стає перед вікнами, складає долоні рупором перед ротом і бадьоро кричить: «Трара...трара... пожежа! Горить! Містяни, рятуйте своє майно!» Перебігає з однієї вулиці на іншу: «Пожежа! Подія! Трара... трара!»

ХУДОЖНИК (підходить до гурту): Горить! Втікайте і рятуйте своїх!

АФРА: П’яниця, він ще не знає, що нічого не сталося.

КОНРАД: Маестро, маестро, вже погасили! Там навіть горіти не хотіло! Підіть в «Останній гріш»! Всі інші там!

ХУДОЖНИК: Замовкни, безбожнику, не зневажай своєю брехливою пелькою боже провидіння, яке обдарувало це суєтне місто подією! Пожежа! Пожежа! Весь Брег палає!

КОНРАД: Той чорт здатний і сам підпалити! Злочинця треба засудити за те, що тішиться пожежею!

ХУДОЖНИК (з опущеною головою і немічними обвислими руками): Можливо, тепер заживеться якось інакше, можливо наступить якесь інше... нове, наднове життя!

(Завіса.)

Коли глядачі викликають акторів на сцену, завіса піднімається знову. Всі мешканці у своїх кімнатах. Як манекени в ярмарковому тирі — абсолютно нерухомі, їх по черзі оживляє невидимий механізм, а потім вони знову застигають.

КЛІКОТ (стоїть ніби переламаний посередині кімнати): Вночі у столі тріснуло дерево, а ми не почули, морок, хапаючись пошматованими руками, повзе догори... Ілюзія — це єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати...

Перед Тихою Жінкою стоїть Афра і засовує їй в рот шкуринку хліба.

АФРА: Жери! Жери! (Кидається до годинника і заводить його, механізм скрипить.) Тепер ти тим більше мусиш жити, тепер я тебе тим більше не випущу.

Годинник зацокав свій сталевий ритм.

ГАПІТ (піднімає склянку): Пиймо, пиймо за нове, світле нове життя!

ПРИМАРНИЙ ГОЛОС (як з радіоприймача): Хаха-хахаха — пиймо, пиймо за нове, світле нове життя. Злизування, найновіший винахід, висмоктування думок... антенор, хвиля C-42!

ГАПІТ (здригається, ніби від удару нагайки, і припадає до столу, тоді піднімає викривлене, побіліле від жаху обличчя): Тепер вони вже тут... вони всюди!

ПРЕЛІХ (стоїть перед Ханою): Першого чоловіка не забути довіку.

Хана безпорадно водить руками в повітрі.

Вулицею, що веде з площі, йде Мертвий збирач податків, він доходить до рампи, розгублено роззирається довкола, обертається і мовчки, спотикаючись, вертається назад до міста.

Кінець

Переклад Мар’яни Климець