Подарунок для Аяти

— З ким? — здивувалась я.

— З моïм перетворювачем.

У його голосі була така ненависть, що я відчула на потилиці подих морозного вітру.

— Ти надієшся, що я його вб'ю?

Він кивнув головою, а очі променіли надією помсти.

— А якщо я не буду його вбивати?

— То хоч би відправ його туди, де він нікого не буде мучити.

Ніколи я не зможу бути байдужою до страждань. І навіщо мені цей вчений-маг? Залишити його б тут, до скону, серед ненависті творінь…

Маг сидів за великим мармуровим столом, схиливши голову. Витончена рука з довгими тонкими пальцями музиканта підтримувала високе чоло. Сиве волосся, зібране у довгу косу, світлий одяг, і кров на рукаві. Почув, що двері відчинилися, повільно повернув голову, подивився уважно, підвівся здивовано, з придихом промовив:

— Тейл…

Я не заперечувала, підійшла до нього, він вивчав мене, як рідкісну тварину, цього типа я зацікавила тільки як об'єкт. Небезпечно потрапити до такого фаната у ролі лабораторного пацюка, у нього немає співчуття, почуттів, людяності. Особливо до таких цікавих екземплярів, як я.

— Навіщо вам ці експерименти з перевертнями? — запитала я.

Він не відразу зрозумів про що я питаю, а коли зрозумів, ого, очі запалали фанатичною відданістю справі:

— Якщо ми зможемо відтворити у звичайній людині здатність до перевтілення, і корегувати форму, ми будемо контролювати природу цього явища.

— Навіщо?

— Аби створити перевертнів, потрібних і підкорених нам, і не дозволити ïм народжуватися вільно, як то було раніше. Ми мусимо зробити світ безпечним для людськості.

— Хіба народжені звіролюди небезпечні?

— Вони вільнодумці, ïх використовують для зла.

— А ваші творіння хіба не вільнодумці? Чи не вони зачинили вас тут, аби ви більше не завдавали ïм болю?

— Так, це моя помилка, я мушу у майбутньому розібратися у цьому, треба починати перевтілення ще у утробі матерів.

Я подивилась на Юре, розвела руками… Він мене не зрозумів, звичайно, малий перевертень бажав справедливості, а ще більше бажав, аби цей бездушний вчений зрозумів, що накоïв… Вчений не розумів, і не зрозуміє, бо впевнений у своïй правоті. А може, Юре чекав, що я розірву вченому горлянку? Та я сьогодні не хочу вбивати, я по іншому вирішила долю цього фанатика, буде він вирощувати рослинки на віддаленій фермерській планеті серед колег-злочинців, буде думати над тим, де помилився, і шукати способу утекти:

— Ви будете мати час на роздуми явища вільнодумства у ваших піддослідних, — закінчила я уголос свою думку.

Він мовчки спантеличено дивися на мене, і тільки коли я вийшла, зачинивши за собою двері, закричав:

— Ти дурна, темна тварюко! Я геніальний вчений!..

Юре зачинив ще одні герметичні двері лабораторіï, і самовихваляння вченого більше не досягало наших вух.

В очах хлопця тремтіли сльози образи і розчарування.

У коридорі вже чулися кроки космічних черевиків, прилетів патруль. Діти-перевертні побачивши військових, щезли в глибинах старого тедрола. Я замислилась над тим, що робити з цими дітьми, адже залишати ïх тут не можна, а як вмовити ïх, недовірливих, зібратись і сісти на корабель?

— Юре.

— Що? — буркнув він, все ще ображений.

— Може ми знайдемо для вас інше місце? — запитала я лагідно.

— Боïшся, що ми тут здичавіємо і з'ïмо дакків? — Іронічно: — Безпечніше нас викинути на планету, де дакків нема?

— Чому відразу так категорично? — Я здивувалась, — Хочеш, поселимо вас на Калтокійï, підлікуємо, пояснимо правила великого світу, чогось навчитесь, а там як захочете…

— Ти розповіла про хороше… — Недовірливо, — А насправді… ви будете ще нас вивчати — зможемо ми бути у тому великому світі безпечними для простих людей, чи не зможемо?

— Ти сам все розумієш…

— Добре… я зберу зграю, бо тут нас знову знайдуть вчені-виродки… А ви хоча б не вчені…

Кроки наблизились, я почула різкий оклик:

— Стояти!

Космічний патруль… здоровані у темно-сірій формі, у високих черевиках, з легкими тадо, що кріпляться на передпліччі, на головах — захисні шоломи.

— Дозвольте назватись, — сказала я.

— Та напевне вже не потрібно, — почула я знайомий голос, — я радий вас тут бачити неушкодженою, а де ваш брат?

Так, цього капітана я знала, два роки назад його команда витягнула мене і Гела з однієï безлюдноï планети, де ми застрягли разом з підбитим Летосом. І ось знову зустрілися.

— Він зайнятий іншою справою, також на цій планеті, - відповіла я.

— Ваш катер знову зламався? — посміхнувся капітан і вийшов на світло.

— Ні, а що, навіть не привітався з вами?

— Він у вас навчений, заховався, коли ми прилетіли. Когось тут спіймали?

— Юре, ти збирай свою зграю, а я віддам патрулю твого ворога, — я поклала руку на плече малого перевертня, він ніби посвітлішав від мого дотику, посміхнувся, кивнув головою, та не втримався, запитав:

— А його справді не відпустять?

— Справді, - запевнила я юного страждальця.

Коли дітей забрали… Коли гордого вченого під конвоєм відвели до патрульного корабля, а я прослідкувала, аби він нічого не втнув магічного. Коли Юре запитав мене, чи зустрінемось ми ще, і я пообіцяла, що напевне. А він посміхнувся надто дорослою і розумною посмішкою, пробачаючи мені, хоча я розумію, що повинна відчувати відповідальність за цих дітей…

Коли ми з Летосом залишились біля того старого тедрола удвох і я думала над тим, як краще знищити лабораторію… Коли я сиділа на трапі свого катера в теплі силового поля, я відчула запах моря, і побачила перед собою згусток порталу… тоді я зраділа, як я зраділа. З порталу вийшов Рол. Я зіскочила з трапу, кинулась чоловікові на шию, ледь не зваливши його з ніг.

Гел був уже біля поселення дакків, коли побачив вершника. Вилаявся подумки і зупинився. Іол підстрибувала:

— Даян! Даян! А дивися яка машина!

Даян також зупинила ящера і з викликом подивилась в очі Гела:

— Будеш лаятись?

— Буду, — відповів Гел, — та не при твоïй сестрі. Звідки ти дізналась куди ïхати?

— Спіймала дивного хлопця на околиці поселення, коли спробувала тебе наздогнати. Я не розумію, чому мама поïхала у місто, коли потрібно було рятувати Іол.

Іол з подиву відкрила рота.

— Тому що твоя мама доросла, і розуміє, що правильно, коли кожен займається своєю справою, — сердито відповів Гел, — Так, а це ще хто?

Два десятки темних вершників на білій засніженій рівнині, на відстані в кілометр.

— Мама! — Зраділа Іол.

— Мама? — здивувалась Даян, — мамочко… та це ж дикі…

— Так, дівчатка, вам пора до мами, бо вона дуже хвилюється, — Гел зліз з гравітатора і наказав Даян, — злазь з ящера і сідай за руль.

— Ти що? — обурилась дівчина, — чого я? Чому? Я не вмію…

— Тут нема чого уміти, сідай.

— То не мама? — запитала Іол.

— Ні, дитинко, то Дайкеро, і я буду говорити з ним без вас.

— Я залишусь, — повідомила Даян.

— Чорт! — розсердився Гел, — Даян! Ти зараз же сядеш на гравітатор і наздоженеш загін. Все! Зі мною не сперечаються.

— Нічого собі… - здивувалась дівчина, — хіба ти можеш мені наказувати? Не дивись на мене так. Добре, добре, я зроблю, як ти кажеш, тільки не сердься. Бо в тебе очі якісь жовті робляться…

— А чому ти наказуєш моïй сестрі? — здивувалась Іол.

Гел застогнав. Даян сіла за руль гравітатора, Іол не дочекалась відповіді, і хотіла було запитати знову, та Даян закрила ïй рота долонею, уважно слухаючи інструкцію по керуванню гравітаційною машиною. Орієнтувалась у цій місцевості вона добре, і головне, аби не захопилась швидкістю, тому Гел поставив всі можливі блоки на швидкість і висоту.

Дикі наближались. Гел тепер відчував багато чого, бо магічні поля і блокування у лабораторіï на старому тедролі було вимкнено, та й генератор вже не працював.

— Я теж умію битись… — спробувала ще раз Даян.

— Іншим разом, — відповів ïй Гел і, стоячи збоку, увімкнув двигун гравітатора, — Тримайся, — і підштовхнув машину.

Даян аж завищала коли гравітатор пішов юзом, та впоралася і вирівняла машину.

Гел подивився, як віддаляється малий гравітатор, рятуючи двох доньок Аяти. Потім підійшов до темно-сірого ящера, залишеного Даян і погладив зміïну голову верхового:

— Що, друже, втягнув я тебе? Нічого, ти звір бойовий, тобі не вперше…

Дайкеро вирішив, що говорити з Гелом нема про що і тому наказав диким стріляти, як тільки вони наблизяться на відстань пострілу. Гел підняв ящера в біг і направив його на Дайкеро. Він мчався до упорядника гарему, а стріли, змащені соком іруа, летіли йому на зустріч. Болі Гел тоді не відчував, занадто сильним бажанням було дістатися до Дайкеро. Їх ящери зіткнулися грудьми, дико захрипіли. Дайкеро був самовпевнений, але у справжніх боях ніколи не брав участі, і при зіткненні не втримався у сідлі та вилетів. Гел зістрибнув, вдарив Дайкеро ногою, вхопив за комір кожушка:

— Сволото…

Дайкеро, ледь дихаючи:

— Ти хто такий, патх?

— З ким ти зв'язався? Дурню, — запитав Гел.

Дикі були навколо, стріляти більше не наважувались, боялися зачепити свого покровителя, та напевне спробували би заколоти Гела, та ïм завадили воïни меолі. Загін розвідників Аяти несподівано з'явився з-за пагорба, серед них — Даян на гравітаторі. Воïни меолі атакували диких.

Гел впевнився, що воïни меолі впораються з дикими. Дикі це були чоловіки з місцевих, навчені воювати, та в силу свого походження полохливі, привчені обстрілювати умілих воïнів з хащ і гаïв. Агресивна атака воïнів Меолі ïх розігнала. Краще б Дайкеро піратів найняв…

— Звідки ти взявся? Сволото, — гарчав упорядник ваоке, притиснутий до «землі» сильною рукою калтокійця.

— Оце вже зовсім дурне питання, — посміхнувся Гел, в його голові паморочилось. Отруєні іруа стріли завдали неабиякого болю, без пояснень калтокіець вдарив Дайкеро і вони разом втратили свідомість.

Аята зістрибнула зі свого ящера, підскочила до Гела, перевернула, поклала його голову собі на коліна. Він був ніби мертвий.

Кіту зрозуміла, що розбиратися з уцілілими дикими і Дайкеро доведеться ïй самій. Тому без довгих роздумів наказала зв'язати всіх живих і надіслати повідомленя старості, аби та прислала воза, щоб доправити полонених і поранених до міста. Принцеса Іол вертілася у всіх під ногами. Даян пробувала втримати молодшу сестру біля себе.

Староста замість возів прислала дві гравітаційні платформи з тих, які вони використовували для тушіння пожеж. На одну платформу закинули полонених, на іншу — поранених, серед поранених був Гел. Аята намагалась не дивитись на його зблідле обличчя. Хоч і безсмертний… та хто знає, наскільки цей перевертень безсмертний. Дайкеро також був непритомний.

Рол запропонував мені знову відвідати коридори старого тедролу. Казав, що є причина не знищувати його, але я мушу побачити все сама.

І знову безкінечна напівтемрява, ми пройшли мимо лабораторіï до аварійних сходів. Ліфти тут давно не працювали. Ми почали спускатися униз, десь до середини корпусу, до поперекового ребра жорсткості. Там, куди ми спустилися, ремонту не робили, іржа потрохи роз'ïдала переборки, цвіль була на каркасах, що залишилися від меблів, на дерев'яних панелях і на залишках сходів. Ящерок і щурів на цьому ярусі вже не було, тут важке повітря, і поживитися ïм нічим.

Я почала дещо розуміти: коли космодром будували, місто Епо вже існувало, а цей тедрол впав на планету приблизно за тисячу років до того, як побудували космодром. То невже так зване корінне населення Іноти, котре загалом проживало на одному континенті — це уціліле після падіння бази населення цієï ж бази?

Я торкалась порохнявих переборок і залізних рам, пам'ять заліза і іншоï матеріï потроху розповідала мені, що база після терористичного акту з підірваним основним двигуном зрушила з встановленоï орбіти і здійснила аварійну посадку на найближчій від неï планеті за допомогою гравітаційного двигуна. На щастя, планета виявилась придатною до життя, хоча жили на ній лише тварини. Засоби зв'язку також було пошкоджено, ті з людей, що вціліли, не могли розраховувати на допомогу. Декілька років потерпілі чекали, що ïх знайдуть, не залишаючи велетенськоï бази, та коли зрозуміли, що порятунку не буде, а генератори надто слабкі, та й продовольчі запаси закінчуються, переселились на відкриті простори планети, згодом через два покоління побудували місто. Чомусь жінки виявилися більш активними. І з часом вони взагалі відтіснили чоловіків до рівня домогосподарок.

А тедрол цей мав назву Анакома.

Довго ми йшли коридорами, Рол вів мене впевнено. Я й сама знала, де на таких базах рубка керування, та коли навколо тільки іржа і запустіння, важко орієнтуватись.

І от ми побачили світло, яскраве, казкове, нереальне — увійшли. Рубка керування, великий зал з моніторами по периметру стін. На моніторах космос, зірки, кольорові хвилі підпростору. Посеред залу, по колу, пульт керування у блискітках і світлячках датчиків. Я почула тихий гул двигунів. Все було ніби насправді і наче жива була неймовірно гарна дівчина, вдягнута у срібній комбінезон пілота, що сиділа у кріслі капітана. Білошкіра до відчуття прозорості, з волоссям кольору гірського потічка, і очима як море. Вона була настільки жива, що я на якийсь час втратила відчуття реальності. Рол тримав мене за руку, тримав, аби я, ошелешена, не зайшла у той зал без запрошення господині.

Рол вклонився дівчині. Вона підвелась, підійшла до нас і промовила, стримано посміхаючись:

— Вітаю прадавнього Дракона у моïй оселі. Заходьте. Неймовірно і дивно бачити вас тут.

— Анакомо, — підтвердив мій здогад Рол, — я прийшов на твій поклик.

«Міг би попередити…» — Обурилася я, думаючи до чоловіка. Він стримано пропустив мою думку без зайвих коментарів.

Вона запросила нас сісти. Я обережно торкнулася дивана, але фантом виявився напрочуд матеріальний і м'який.

Так, навколо все було створеним за допомогою силового поля, і сама ця прекрасна дівчина також, але поступово під впливом часу цей тонкий світ, створений уявою і пам'яттю бортового біологічного комп'ютера тедрола Анакома перетворювався на справжню матерію, і ця тендітна богиня — біологічний комп'ютер. На самоті він майже відділив свій розум від системи, і за тисячі років перетворився на неï. Я сіла на той майже справжній диван, і зрозуміла, що думку про бунт малим перевертням навіяла саме вона.

Я спіймала зацікавлений погляд богині, вона посміхалась, підтверджуючи моï здогади, я вибачилась.

Рол почекав, поки ми порозуміємось і запитав:

— І чого ти покликала мене?

— Я знайшла дивні дороги пам'яті цього світу, назвала ïх Зоряними Струнами, та коли спробувала під'єднатись, щось темне відігнало мене, погрожуючи знищенням. Я хочу запитати: чому і хто захищає Зоряні Струни?

— Ти думаєш, маєш право знати відповідь? — ласкавим голосом запитав Рол у прекрасноï богині Анакоми.

— Я хочу допомогти, аби зберегти Зоряні Струни, — стримано відповіла вона.

— У тебе вистачить сили? — з лагідною посмішкою поцікавився Рол.

— Я спробую, — невпевнено, але наполегливо відповіла вона.

Вона дійсно жива, у неï є емоціï, почуття, бажання, власна воля… До цього моменту я слухала ïх розмову мовчки, та прийшов час пояснити цій юній богині, куди ïï тягне почуття обов'язку і пошук знань, і я запитала:

— Ти хочеш бачити Світ і стати хранителем прадавніх Зоряних Доріг тільки заради інформаціï, яка зберігається там?

Вона уважно подивилась на мене, ïï зіниці розширились, дівчина заклякла, стиснувши маленькі долоні, не відповіла, мабуть, чи не вперше не знайшла слів для відповіді. Анакома лише приречено кивнула світлою голівкою, вона зрозуміла, хто я. Та вона була впевнена у своєму рішенні, і знала, на що йде.

— Те створіння, яке відігнало тебе, тепер стане твоïм учителем, — повідомила я і підвелась, — Коул знайде тебе найближчим часом а ми зустрінемось через століття на Зоряній Дорозі.

— Я відчуваю біду навколо вас… — несподівано з відчаєм сказала вона.

— Через сто років ми ще будемо, — сумно посміхнулась я. І до Рола, — Я хочу на поверхню.

— Дякую, — прошепотіла Анакома.

Я подивилась на неï, як на малу нерозумну дитину:

— Краще б ти і далі оберігала цю планету, та, на жаль, відчуваєш своє призначення як поклик. Іди обраною дорогою, до зустрічі.

Рол співчутливо обняв ïï і поцілував світлий лоб:

— Щасти тобі, і тримайся.

Коли ми вийшли з рубки керування, стіни світлішали, набуваючи того вигляду, яким хизувалися тисячі років назад, коли база Анакома була ще у космосі. Світла фарба, стерео-екрани, килимове покриття на підлозі, блискучі огородження навколо ребра жорсткості, навіть картини у зоні чергового екіпажу, канапи, лавочки, зелені рослини. Все це навіювало спокій і безпеку до запаморочення у голові. Рол посміхнувся:

— Жіноча риса — причепуритися…

— Скажи це місцевим… — жартувала я.

— А ти влітку місто Епо бачила? — запитав він.

— А що ти робив тут влітку, — зацікавилась я.

— Корабель ремонтував на космодромі.

— Та невже? — я вперла руки у боки, як ревнива дружина.

А він сміявся з моєï спроби ревнувати:

— Бачиш, що буває, коли жінка кидає свого чоловіка напризволяще заради роботи.

— Все, припинили, я не ризикну бути твоєю підлеглою, ти надто пунктуальний і вимогливий. Я тобі вірю і без контролю.

Він обхопив мене руками і підняв зі словами:

— Ти чудовисько.

На поверхні нас чекав нервовий від самоти, всіма покинутий, нещасний і ревнивий Летос. Катер зустрів нас словами:

— Я також індивідум… І я старший, ніж вона…

Гел отямився у кімнаті меолі, на ïï ліжку. Аята сиділа поруч, обхопивши руками коліна і дивилася у вікно. Гел торкнувся ïï ноги, вона здригнулась і забрала ногу, прошепотіла:

— Ти дійсно безсмертний…

— Я ж попереджав, — посміхнувся він якомога лагідніше.

— Дайкеро я зачинила у підвалі, якщо він тобі потрібен, можеш допитати.

— Мені він не потрібен, то твій ворог. Його зв'язки мені відомі, поставка Іруа припиниться, коли вистежать тітоньку Жоа і того, хто прийме у неï контейнери. Долю свого Дайкеро вирішуй сама.

— На палю? — чомусь запитала Аята.

— Ти тут меолі, - всміхнувся Гел, — а що з його донькою?

— Поряд сидять… Коли за тобою прилетять?

— Катер постійно був тут.

— І ти мені не повідомив?

— Сестра попросила не повідомляти. Вона не дуже любить бігати по середньовічному місту у супроводі шаленого натовпу.

— То була твоя сестра? — Аята запитала спокійно, була надто втомленою.

— А хіба ми не схожі?

— Я ïï не роздивилася.

— Ти сердишся на мене? — запитав він.

— На себе… — відповіла вона.

— Я не той, про кого ти думала?

— Зовсім недоречне запитання… — обурилась Аята, прикусила губу, подивилась на нього з болем і відчаєм, ніби хотіла запам'ятати назавжди, прошепотіла. — Відпочивай, — і вийшла з кімнати.

Скрипнули маленькі двері, що вели до ваоке, і у кімнату меолі зайшов лікар Лаго, сів біля ліжка на стільці, запитав з саркастичною усмішкою:

— Як почуваєшся?

— Гірше, ніж тоді, коли ви запитали про це вперше, — огризнувся Гел.

— Я хотів подякувати за меолі і ïï дітей, — лагідніше промовив лікар.

— Будь ласка, — з гіркотою відповів Гел, — то подякуйте ще й за те, що я звільнив Аяту від дурного нав'язливого дівочого кохання.

6 Електрику в місто постачали генератори на космодромі.