Подих диявола

Ява, лютий 1895

Уповітрі хоч сокиру вішай. Незабаром воно стане таким густим, що можна буде мастити на хліб. Із довгого листя епіфітів стікала вода й падала на вологу землю. Багатометрові ліани намацували опору в густому тумані. Земля по щиколотку була вкрита омертвілим листям і опалою корою. Там, де дерева росли не занадто густо, дорогу перепиняли струмки й трясовини, від яких найкраще було триматися подалі. І не через те, що можна було перемочити ноги, а через п’явок завтовшки в палець, які там мешкали і тільки й чекали, щоб у воду ступив необережний турист.

Професор факультету природничих наук Потсдамського університету Конрад Лілієнкрон повісив гвинтівку на плече й міцніше затягнув ремінь. Звісно, вона важила кілька кілограмів, але він був не настільки наївним, щоб вирушати в джунглі без зброї. Все ж таки тут живуть тигри й інші хижі кішки. Не кажучи вже про людиноподібних створінь, яких корінні жителі називали орангутангами. У густому листі пронизливо кричали тропічні птахи, яких у цій південно-східній частині острова було особливо багато.

Ява розташувалася в Індійському океані й була найбільшим із чотирьох Зондських островів. Тропічний рай із густими джунглями, мангровими болотами, саванами та величезною кількістю зовсім не вивчених тварин, Лілієнкрон підвів голову, щоб помилуватися видом. Над ним пара рожевих какаду дзьобала стиглий плід папайї. Райський птах розпустив свій чудовий хвіст, і оперення мінилося в променях ранкового сонця. А високо над ними блискавично перестрибували з гілки на гілку жовтенькі папужки. Він задумливо посміхнувся: так, Ява — це Едемський сад, навіть незважаючи на високу вологість повітря й задуху. Такому досвідченому дослідникові тропіків вони зовсім не заважають.

— Темалю, де ти там? — обернувся він. — Моя мати й та йшла б швидше.

Він заліз на корінь дерева, що виступає, і вдивився в туманну хащу. Куди знову запропав цей носій? Темаль так поводиться, начебто в них цілий день по переду. Швидкість помічника підозріло залежала від оплати, але Лілієнкрон не збирався торгуватися через кожне гроно бананів. Виключено. Угода є угодою. Місцеві жителі повинні це розуміти й поводитися відповідно, а не оббирати іноземців до нитки. Ось Темаля б він перевиховав. Не може бути, щоб йому, з його досвідом і авторитетом, не вдалося дисциплінувати простого носія. Потрібно, щоб ці люди зрозуміли, хто тут хазяїн, і тоді інші поводитимуться відповідно.

Лілієнкрон був геологом. Точніше, вулканологом. Тендітний чоловік із гострими рисами обличчя й шапкою, що була скоріше пародією на турецький головний убір. Злі язики стверджували, що саме таку шапку й пошив би кравець із «Макса й Моріца» поета-гумориста Вільгельма Буша. Там хлопчаки так смішно дражнили цього кравця! «Кравчик! Бе-бе-бі! Начувайся далебі!» Але ця історія в картинках була популярною тридцять років тому.

Не те щоб Лілієнкрон не цінував гарний жарт, але занадто вже далеко він зайшов. Все ж таки він був шанованим професором в одному із найзнаменитіших університетів світу. Перед таким фахівцем-вулканологом із зарплатою у дві з половиною тисячі марок були відкриті всі двері на землі. Але видно, хтось із студентів почув цей жарт, і за професором відразу закріпилося прізвисько Кравчик. Якийсь час Лілієнкрон намагався заперечувати, але тільки розпалював жартівників.

Ну й Бог із ними. От якби він знайшов те, що шукавуже півжиття, тоді б до нього ставилися з більшою повагою. У цьому він був упевнений.

Він витягнув шию. Нарешті він побачив чорнявого юнака з рюкзаком за плечима. Темаль зірвав тигрову орхідею й задумливо нюхав квітку. Напевно, згадував наречену, яка чекала на нього вдома. Лілієнкрон нетерпляче замахав рукою.

— Темалю! Сюди!

Носій помітив супутника й поквапився до нього.

— Скільки можна! — заходився вичитувати йому Лілієнкрон, уперши руки в стегна. — Я вже тисячу разів тобі казав, що нам потрібно поквапитися, якщо ми хочемо встигнути до дощу дістатися до стоянки.

Такими темпами ми ніколи не дійдемо до Бромо.

— Не переймайтеся, туане Лілієнкрон. У нас багато часу, — Темаль понюхав квітку. — Якщо хочете швидше, заплатіть більше грошей.

— Забудь про це, мій любий. Ми вже обговорювали цю тему. Ти виконаєш те, що обіцяв, інакше я розповім старості села, що в нього живе шахрай. Якщо я залишуся задоволений твоєю роботою, ти отримаєш винагороду. Але тільки якщо не будеш знову вести мову про гроші. Якби я знав, скільки з тобою буде клопоту, повір, я б узяв іншого носія, — він суворо подивився на Темаля, що здавався присоромленим.

Лілієнкрон вдоволено кивнув, причому приховав, що Темаль виявився єдиним, хто більш-менш зрозуміло розмовляв малайзійською, а відтак, його останній аргумент був зовсім недоречним. Але хлопцю знати про це було не обов’язково.

Темаль знизав плечима, упокорився з долею й протягом наступної години не відставав від Лілієнкрона.

За деякий час у лісі посвітлішало, і він поступово перетворився на рівнину, що поросла травою та дрібним чагарником. Із іншого боку височіло порізане ущелинами плоскогір’я Кальдера, за ним здіймався Бромо.

Лілієнкрон посміхнувся. До вулкана рукою сягнути. Невдовзі можна буде розбивати табір. У пориві радості він збив верхівку чагарнику біля стежки.

Але не пройшов він і ста метрів, як зненацька зупинився. Від подиву в нього перехопило подих.

Під ногами лежав величезний котлован. Праворуч і ліворуч тягнулося рівне, немов під лінійку окреслене, урвище. Складно сказати, яким воно було завдовжки. Ясно тільки одне — воно занадто широке, щоб його обійти.

Лілієнкрон подивився вниз, і в нього з’явилося дивне відчуття. Глибину ущелини не можна було оцінити, тому що дно закривав густий жовтуватий туман. З країв обриву пробігли тонкі тріщини, роблячи його ненадійним. Він обережно відступив назад і зняв із плеча гвинтівку.

— Дивно, — пробурмотів він. — Такого котловану на карті я не пам’ятаю. Але він перед нами.

Учений вийняв із рюкзака мапу, розгорнув і розклав на землі. Він повільно провів пальцем по паперу. Темаль підійшов і з цікавістю за ним стежив. Обличчя в носія стало серйозним.

— Так я й думав, — сказав Лілієнкрон. — Його тут немає. Або це наші жовтороті пташенята наплутали, або він з’явився зовсім недавно. Я схиляюся до останнього, — він подивився на інший бік — туди, де височів Бромо.

Над вершиною вулкана клубочилися темні хмари. Правильна ознака того, що будь-якої миті може початися виверження. Лілієнкрону навіть здалося, що він чує огидний запах сірки.

— Цілком можливо, що розколина в землі з’явилася після останнього землетрусу, — зауважив він. — От ця червонувата порода — прямий тому доказ, бачиш?

Темаль мовчав.

Після спустошливого виверження Кракатау дванадцять років потому земля Яви була в постійному русі. Майже щотижня лунали поштовхи. Місцеве населення так до цього звикло, що вже не надавало землетрусам великого значення. Невеликі струси вранці стали такими ж повсякденними, як і схід сонця. Лілієнкрону ж, навпаки, знадобилося досить багато часу, щоб до цього звикнути. Не раз він прокидався від того, що гойдалася підлога й тріщали стіни. Але через те, що дев’яносто відсотків усіх будинків були побудовані з бамбуку, ймовірність загинути була досить незначною. Відчуття, втім, було не з приємних.

Особливо вночі.

Стіни котловану стриміли вниз під кутом сорок п’ять градусів. Спуститися буде складно, але цілком можливо. Лілієнкрон глянув на носія.

— Як думаєш, варто ризикнути?

Темаль похитав головою. За весь цей час він не сказав ані слова. Його губи, що завжди були розтягнуті в посмішці, стиснулися в тонку лінію. Таким Лілієнкрон його ще не бачив.

— Що з тобою? — запитав він. — Язика проковтнув?

— Краще нам повернути, туане Лілієнкрон. Тут щось негаразд.

— Що негаразд?

— Темаль знає таке місце. Там у нас теж котлован. Проклятий. Краще нам повернути.

— Це просто ущелина. Вона виникла через рухи земної кори. Нічого страшного тут немає.

— Все ж таки, туане, я боюся. Краще повернутися.

Носій виглядав не на жарт наляканим. А, може, це черговий виверт, щоб видурити більше грошей? У Лілієнкрона з’явився план.

— Якщо хочеш більше грошей… Я вже говорив, що цю тему закрито.

— Ні, не потрібно більше грошей. Тут занадто небезпечно. Котлован — це обитель кам’яних.

Лілієнкрон помовчав. Він уже чув про кам’яних. Ішлося про створіння, що нападали вночі на міста й села та захоплювали людей і тварин. Їхні описи відрізнялися, але всі свідки стверджували, що це моторошні істоти з копитами замість ніг і рогами на голові. Саме так жителі Заходу описували диявола. Природно, все це дурниці. Чортів не буває. Як може такий вигляд тварин залишатися досі не вивченим? Але, з іншого боку, що, коли це пов’язане з метою його подорожі на Яву? Він уже чув із різних джерел, що кам’яні занадилися ходити до селян місцевих сіл. Король острова навіть звелів кинути жереб, щоб вибрати жертву для приношення цим створінням.

Спочатку Лілієнкрон не надавав подібним історіям великого значення, але тепер почав підозрювати, що поява цих істот якимсь чином пов’язана з котлованами. Чи можливо, що?.. Ні, це було б занадто добре. З іншого боку, як учений він не міг покладатися винятково на випадок.

— Ці кам’яні… Ти впевнений, що це не просто казки?

Темаль енергійно покивав головою.

— Це не казки. Кам’яні справжні. Вони приходять темної ночі, крадуть, убивають.

— Ти хоча б одного бачив?

— Ні, не бачив. Але вони існують. Забирають із собою чоловіків, жінок і дітей. Вони йдуть у темні печери глибоко під землею.

Лілієнкрон задумливо подивився в глибину.

Налетів вітер. Туман на дні котловану заворушився і звідти здійнявся сморід. Обличчя Темаля посірішало.

— Відчуваєте запах? — запитав він ледь чутно. — Це подих диявола.

— Заспокойся, бідолахо, — відповів Лілієнкрон. — У мене є пропозиція. Я спущуся і спробую розвідати, чи зможемо ми піднятися на інший бік. Ти можеш поки почекати тут і заодно приготувати щось попоїсти. Якщо все вийде, я додам тобі невелику суму. Що скажеш?

Темаль похитав головою.

— Туан Лілієнкрон нікуди не піде. Залишиться тут. Темаль приготує смачну їжу, і ми повернемо назад.

— Ні, чорт забирай! — запротестував учений. — Я маю спуститися, а ти чекатимеш на мене тут. Годі вже! Набридли мені ці марновірні язичники. Начебто в мене інших проблем немає…

Він схопив гвинтівку й перевірив, чи заряджена вона. Рано чи пізно тупість тубільців доведе його до божевілля. Не можна відмовлятися від того, що хочеш. Спочатку потрібно дізнатися, що це за котлован. Хіба він винен, що Темаль не хоче? Нехай забирається під три чорти, він піде сам! І вчений сердито й рішуче почав спускатися.

Темаль із тривогою стежив, як спускається хазяїн. Той, ковзаючи по камінню, опускався дедалі глибше. Раз по раз із-під його ніг падали камені. З гуркотом летіли вони вниз. Залишалося тільки сподіватися, що кам’яні вдень не виходять із печер. Кажуть, вони погано переносять світло й тому виходять на поверхню тільки пізньої ночі. Ось тільки чи можна цьому вірити?

Щоб відволіктися від думок, Темаль розпалив вогонь, підвісив над ним казанок із водою й усипав туди рису. Коли рис зварився, він додав кардамону, імбиру, тертої м’якоті кокосу й дрібно нарізані овочі, все це обсмажив і приправив сіллю, перцем і стручками чилі. Серце знову билося спокійно. Ніщо так не заспокоює, як приготування їжі.

Темаль озирнувся. На узліссі стояла кокосова пальма. Кокосове молоко дуже корисне і, крім того, дуже смачне. Можливо, йому вдасться помиритися з Лілієнкроном, якщо він подасть ще й кокосове молоко? Звісно, йому не можна залишати табір. Але вчений усе одно нічого не помітить, адже його зараз немає.

Темаль підвівся і рушив до пальми, як раптом почув постріл. Потім іще один і ще. Тишу мирного ранку було порушено. Ущелиною прокотилася луна. З дерев поблизу злякано злетіли птахи.

Темаль поспішив до краю обриву і вдивився в туман.

— Туане Лілієнкрон?

Ніхто не відповів. Він покликав хазяїна ще раз, але так само марно. І тут краєм ока він помітив якийсь рух. На мить показалася шапка Лілієнкрона, але знову зникла. Клятий туман! Темаль нахилився вперед і почав дивитися пильніше.

У розпачі Темаль зістрибнув униз. Ясно, що хазяїнові потрібна допомога. Ось! Тепер він міг розрізнити дослідника. Той біг, спотикався й падав, знову підводився й біг дивними зиґзаґами. Пролунав іще один постріл.

Туман за ним був зовсім непроникним. Лілієнкрон накульгував. Він затискав руку й волочив ногу. З жахом Темаль помітив, що його біла сорочка заплямована кров’ю. Таке враження, що на нього напав тигр.

— Туане, тебе поранено.

Лілієнкрон злякано озирнувся.

— Що ти тут робиш?

— Я тобі допоможу, туане.

— Невже я схожий на людину, якій потрібна допомога? Ці кляті чудовиська підступніші, ніж можна припустити. Але мені здається, в одне я влучив. Схоже, при денному світлі вони впадають у сплячку. Я…

Тут із туману вилетіла стріла. Темаль блискавично ухилився, але Лілієнкрон виявився не таким швидким. Із глухим ударом чорне вістря встромилося в плече вченого.

Він здригнувся, захитався й упав.

— Ні! — кинувся до нього Темаль.

Учений ледве дихав.

— Мені… не… погано. Мені просто… повітря… мало.

Темаль із жахом дивився на чорну стрілу. Та глибоко встромилася в плече.

— Я витягну тебе, туане, — сказав він, підводячи мандрівника. На щастя, той виявився набагато легшим від юнака. — Я відведу тебе в моє село.

— Ні,— прохрипів Лілієнкрон. — Мені не можна йти… Мені… Потрібно повернутися. Я дещо знайшов… Сходи…

— Тебе поранено. Тобі потрібен лікар.

— Але… сходи. Мені потрібно подивитися… куди… вони ведуть… Там ворота… глибоко.

Із цими словами в нього закотилися очі, і він знепритомнів. Його тіло обм’якло.

Із туману долинуло низьке ричання. Темаль застогнав. У паніці він підняв хазяїна на спину, добіг до схилу й почав гарячково дертися нагору. Він намагався піднятися крутим укосом, але ноги зісковзували. І чим більше він нервував, тим частіше сипалися камені з-під ніг. Темаль не здавався й вирішив спробувати в іншому місці.

Повільно піднімався він нагору. Витягти Лілієнкрона на поверхню вдалося тільки після кількох марних спроб.

У цей момент глибоко на дні ущелини щось заворушилося. Темаль замружився.

Що це було?

Над котлованом пролетів порив вітру й розігнав туман.

Темаль занімів і застиг. Ноги його немов перетворилися на камінь, начебто пішли на півметра під землю.

Унизу рухалося щось живе. Його довгі руки волочилися по землі. З пащі долинав смердючий подих, а шкіру вкривала чорна луска. Очі горіли вогнем. Коли істота помітила юнака, вона засичала, оголивши ряд гострих, як ножі, зубів.

Темаль зібрався на силі та рвонув тіло вченого до себе. З диким криком відтягнув він хазяїна від краю й поволік далі. Потім без сил звалився на землю. Якщо істота вирішить його переслідувати, йому кінець. Сил більше не залишилося. Але створіння довго дивилося вгору лихим ворожим поглядом, а потім розвернулося і зникло в тумані.

Берлін, кілька тижнів потому…

Універсальний магазин «Векверт і Дорт» стверджував, що він є першою європейською установою, яка освітлюється винятково запатентованими лампами розжарення фірми «Edison Electric Light Co». Для міста, в якому дев’яносто відсотків усіх ламп були газовими, це нововведення. Навіть зараз, удень, вхід було яскраво освітлено, і магазин нагадував океанський лайнер зі сліпучою ілюмінацією.

Оскар замружився.

— Нам обов’язково треба купувати одяг саме тут?

— Звісно, — сердито зблиснула очима Шарлота. — Ти знаєш, що це найкращий магазин? Це найбільший і найсучасніший торговий дім у всьому Берліні. Він щойно відкрився. Всі тільки про нього й говорять, а ми тут іще жодного разу не були.

— Будь на те моя воля, я б і не ходив, — пробурмотів Оскар, але дуже тихо.

Темперамент у племінниці дослідника Карла Фрідріха фон Гумбольдта був дуже запальним. Краще її не гнівити.

— Я цілком задоволений «Хамбахер і Ко», — сказав він. — Одяг у них вічний.

— У тім-то й проблема. Такий вічний, що аж навіть лисніє. Подивися! Ти все ще схожий на вуличного парубійка. Втім, вас усіх це стосується, — Шарлота ковзнула поглядом по друзях Оскара, які стояли, збившись у купку, і мружилися на яскраве світло. — Дядько доручив мені одягнути вас по-новому. Сказав, що я маю зробити з вас нових людей, і саме цим я й займуся. У цьому магазині представлена мода з усього світу. Сукні з Парижа, взуття з Мілана, штани з Нью-Йорка, костюми з Лондона. Елізо, повтори їм, будь ласка, що потрібен новий одяг!

Гаїтянка підбадьорливо посміхнулася:

— Ходімо.

Віллі, Берт, Мицик та Лєна скептично вп’ялися на вивіску над дверима: «Векверт і Дорт одягнуть вас, не спустошивши гаманця. Розкіш, яку ви можете собі дозволити. Ви здивуєтеся!»

— Я вже здивований, — зауважив Мицик, найменший і наймолодший з усієї групи. Своїми блискучими очима й моторними рухами він нагадував білченя. — Де це вони взяли стільки електрики, щоб освітлювати цілий магазин? Та це ж скажені гроші!

— Кажуть, у підвалі встановили генератор, — зауважив Оскар. — Він завбільшки мало не з мою кімнату. Відповіддю були здивовані обличчя друзів. Хлопці разом із Оскаром тривалий час жили на вулиці, поки їх не підібрав дослідник і не дав їм стіл і дах. Натомість вони мали виконувати різноманітну хатню роботу, доглядати за кіньми й допомагати Елізі на кухні. Життя в домі дослідника нагадувало життя в розкішному сирітському притулку, з тією лише різницею, що тут платили за роботу. Роботи вистачало, тому день починався рано й закінчувався пізно.

За минулі роки Гумбольдт прославився як фахівець із непоясненних явищ, і просто дивно, якою популярністю він користувався! Клієнти прямо-таки ломилися у двері, щоб Гумбольдт розібрався з їхньою справою. І він у всьому розбирався, чи то справа стосувалася примар, духів або таємничого нічного світіння. Озброївшись лупою, фотоапаратом, хімікатами й неабиякою порцією здорового глузду, він брався до справи й дістався до суті речей. Майже завжди за цими феноменами ховалася природна причина, навіть якщо доводилося як слід помудрувати. Ось, наприклад, справа про полтергейст на одній фешенебельній віллі, яким виявилася найзвичайнісінька куниця. Але, навіть незважаючи на це, мешканці вілли були задоволені, що позбулися неприємностей. Хоча світ і стояв уже однією ногою у двадцятому столітті, в багатьох головах усе ще панували середньовічні уявлення, засновані на страхах і марновірствах. Далекий від подібних забобонів, Карл Фрідріх фон Гумбольдт за допомогою свого гострого інтелекту розплутував будь-яке складне завдання. Оскар пишався, що може працювати пліч-о-пліч зі своїм знаменитим батьком.

— Хм… хм, — посмикала брошку Шарлота. Вона завжди так робила, коли виявляла нетерпіння.

Решта вже зникла за дверима, тільки Оскар стояв на вулиці.

— Ну що ж, до бою! — сказав він і пройшов повз Шарлоту всередину.

У нього навіть дух перехопило! Перед очима відкривалася яскраво освітлена зала, уздовж стін якої тягнулися полиці заввишки в метр. На них розміщувалися гори одягу. Піджаки, сорочки та спідниці висіли на вішаках, лежали стопками, були надягнуті на манекенах. Поряд із полицями були розташовані примірювальні кабіни та високі вузькі дзеркала. Трохи віддалік стояли стільці й дивани, на яких можна було відпочити й поспостерігати, як покупці приміряють одяг. Темну паркетну підлогу встеляли чудові килими, і в повітрі відчувався запах воску, яким натирають підлогу.

Оскар відразу ж помітив осіб із п’ятдесят обслуговуючого персоналу, які метушилися навколо покупців. Це нагадало йому бджолиний вулик. Хлопчики на побігеньках раз у раз підносили новий одяг, у той час як покупці залишали торговий дім із тугими пакетами.

Їхня групка не залишилася непоміченою. Не встигли вони отямитися, як до них уже підбіг продавець із широкою посмішкою на обличчі.

— Високошановні дами та добродії, вітаю вас у раю покупок «Векверт і Дорт». Радий, що ви до нас зазирнули. Ми маємо одяг провідних виробників із усіх кінців землі. Ви в нас уперше?

— Так і є,— чарівливо посміхнулася Шарлота. — І ми дуже нервуємо.

— Уперше! Як чудово! — чоловік потер руки. — У нас стільки всього можна подивитися, такий великий вибір. Ви будете здивовані. Дозвольте мені бути вашим провідником. Дозвольте провести цим незайманим лісом, якщо я можу використати подібну метафору. — Його погляд упав на темношкіру Елізу, і якщо він і був приголомшений, то нічим не видав свого подиву. — Ви шукаєте щось певне або хочете оглянути все?

— Ваша пропозиція дуже заманлива, але наш час, на жаль, обмежений, — відповіла Шарлота. — Ми хотіли б придбати цим молодим панам гарний сучасний одяг, — дівчина вказала на п’ятьох друзів. — Сорочки, піджаки, штани й черевики і для дівчини, природно, відповідну сукню. Якщо можливо, з нової весняної колекції. Як бачите, їхній зовнішній вигляд не відповідає модним тенденціям.

— Це так, — чоловік підійшов і помацав куртку Оскара. При цьому в нього було таке обличчя, начебто він відкусив лимон. — Гарна робота, — похвалив він. — Хамбах, чи не так?

— А… так, — кивнув Оскар.

— Здається, я можу запропонувати вам одяг такої ж гарної якості, тільки небагато модніший. Ви побачите, у нас найтонша англійська вовна. У неї більш щільне переплетення ниток, і тому вона легша і стійкіша до забруднень. Чи не будете ви такі люб’язні проїхати за мною, будь ласка…

Продавець рушив до середини залу, де на них чекав великий ліфт із кутими ґратами.

— Четвертий поверх, — сказав він.

Хлопець-ліфтер, вимуштруваний, немов готельний посильний, у смугастому жилеті й капелюсі, натиснув потрібну кнопку.

— Я думав, що це весь торговий дім, — Мицик дивився, як за ґратами швидко віддаляється перший поверх.

— Один поверх? — поблажливо посміхнувся продавець. — О, ні! У нас шість поверхів, і на кожному представлено свою групу товарів. Площа нашого торгового дому становить три тисячі квадратних метрів. На першому поверсі розміщено товари зі знижкою та залишки минулих колекцій. На другому поверсі жіночий одяг, на третьому — чоловічий. На четвертому поверсі ми розмістили товари для дітей і молоді. На п’ятому поверсі продаються штори, постільна білизна, килими й галантерея. На останньому поверсі — господарський дріб’язок, іграшки та книги.

— У вас є книжковий відділ? — здійняв брови Оскар.

Візит до «Векверта й Дорта» уже не здавався йому таким безглуздим. Книги були його пристрастю. Особливо любив він пригодницькі романи й детективні історії. Карл Май, Жуль Верн, Артур Конан-Дойль, Едгар Аллан По були його героями. Не відвертав він ніс і від гарних довідників. Путівники, словники, спеціальні довідники — усе могло придатися. Що стосується останніх, у домі батька їх була сила-силенна. Це була одна з найбільших бібліотек Берліна, хоча про неї мало хто знав. Чого не вистачало в цій бібліотеці, так це романів. Батька не цікавили вигадані історії, як він сам говорив. Оскар же був іншої думки. Раніше подібні книги допомагали йому змиритися з безнадійністю життя, зараз же він читав їх, щоб відпочити. Не минало й вечора, коли б він не прочитав хоча б декількох сторінок. Це допомагало йому заснути й бачити чудові сни. У нього навіть була думка написати колись книгу. Після того, що він пережив, допомагаючи батькові, матеріалу для неї було достатньо. Пригоди в Перу, відкриття Атлантиди, зустріч із лиховісним створінням із глибин космосу… Не потрібно нічого вигадувати. Колись він напише, потрібно тільки трохи більше часу… Пролунав дзвінок, ліфт зупинився.

— Четвертий поверх, ми приїхали, — продавець запросив їх вийти.

— Можна з тобою поговорити? — запитав Оскар Шарлоту.

Племінниця дослідника здивовано підняла брову.

— Що таке? Чи не хочеш ти часом сказати, що соромишся при мені роздягатися? Ти ж боровся з гігантськими комахами й морськими монстрами.

— Ні, справа не в цьому. — Він подивився на хлопчика, який під наглядом матері приміряв вовняний светр із високим коміром. Він був увесь червоний і ледве стримував сльози. Напевно, тканина бул

колючою.

— Тоді в чому справа?

— Хочу запропонувати тобі угоду.

Губи дівчини розтяглися в самовдоволеній посмішці:

— Що саме, перепрошую?

— Угоду. Deal, як кажуть англійці,— він сподівався справити на неї враження своїм знанням англійської.— Пропозиція в мене така: ми з друзями погоджуємося брати участь у цій грі й покірливо проходимо цю процедуру, і за це нам дозволяється відвідати п’ятий поверх і дещо там вибрати. Іграшку, книгу або ще щось.

— Це шантаж.

— Саме так, — посміхнувся Оскар.

Шарлота вперла руки в боки.

— У жодному разі не опущуся до подібного! І було б краще, якби щоразу…

Еліза взяла її за руку і з посмішкою сказала:

— Гадаю, це непогана пропозиція. Упевнена, Карл Фрідріх не заперечуватиме. Головне, щоб покупки були не занадто дорогими.

— Ура! — обличчя п’ятьох друзів пожвавішали. Віллі із вдячністю поплескав Оскара по плечу, і трав’янисто-зелені очі Лєни просяяли.

Шарлота тільки головою похитала.

— Так тільки злодії роблять, — сказала вона.

— А ми і є злодії, не забувай, — відповів Оскар, посміхаючись іще ширше.

— Ну, гаразд. Але тільки за однієї умови: ви приміряєте все, що я вам виберу. Беззаперечно. І ви відразу ж надягнете нові речі. Старі візьмете додому як робочий одяг.

— Жорсткі умови, — відповів Оскар. — Але так і має бути. Ми згодні…

Коли вони поверталися, було вже темно. Вілла дослідника була оповита суцільним мороком. Друзі пожбурляли покупки, розбіглися по дому й запалили газові ріжки. Будинок миттєво перетворився, наповнившись теплом і затишком.

Оскар прислухався. Звідкілясь чулися приглушені удари молотком.

— Де батько?

— Схоже, він унизу в підвалі,— відповіла Еліза. — Так само, як учора й позавчора.

— І весь минулий тиждень, — додала Шарлота. — Цікаво, що він там робить. Поставив на двері замок, ні з ким не розмовляє, пізно виходить до вечері. Я починаю хвилюватися.

— Не думаю, що слід турбуватися, — сказала Еліза. — Поки він стукає та довбає, все добре.

— І до того ж іще цей сарай у лісі,— сказала Лєна й погладила Вілму по голові. Ківі заворкотала, як голубка. — Він великий і без вікон. Я хотіла знайти хоч якусь щілинку, щоб подивитися, але все марно. Напевно, він там щось майструє.

— Може, це пов’язане з посилкою, що її нам доставили два тижні тому? — подумав уголос Оскар. — Пам’ятаєте? Величезні чорні ящики з написом «Обережно! Не кантувати!».

— Не сушіть голову, — сказала Еліза. — Коли все буде готове, дізнаєтеся. А поки краще піднятися нагору, навести лад у кімнатах і спуститися до вечері. Подивлюся, чи зможу я приготувати щось нашвидкуруч.

Оскар знав, що Еліза надто применшує своє вміння.

Її кулінарне мистецтво було на висоті. Якщо вона говорила, що приготує щось нашвидку, треба було готуватися до маленького бенкету. Незабаром друзі розійшлися по своїх кімнатах, щоб розібрати покупки.

Оскар ледь дочекався, коли зможе скинути з себе жорстку англійську тканину й знову вдягнутися у свої зручні, поношені речі. Не те щоб йому не подобався новий одяг — він був дуже гарним, але звикати до нього доведеться неймовірно довго. Особливо до черевиків, які вже намуляли ноги. Він відчинив шафу, щоб вийняти штани, і погляд його впав на давно забуті речі. Непоказний костюм із штанів, довгої сорочки з каптуром і спеціальних черевиків. Лусочки на куртці таємничо виблискували при світлі газових ріжків. Костюм модного майстерного злодія, подарунок шамана з імперії Поглиначів Дощу. Оскар провів пальцем по тканині. Яка приємна на дотик! Вона може ставати такого ж кольору, що й ґрунт. Щось на кшталт камуфляжу для того, хто хоче залишитися непоміченим. До того ж тканина дуже легка, майже невагома.

Оскар обмірковував, чи не надягти йому цей костюм, але раптом почув шум біля дверей. Він обернувся й побачив Лєну. Щоки в неї розшарілися. Дівчина злякано посміхнулася:

— Я тобі не заважаю?

— Що? Ні, заходь, — відповів Оскар. — Я тут задумався. Чим можу допомогти?

Лєна зачинила за собою двері й підійшла до нього.

— Я думала, ти можеш мені допомогти. — В очах у неї мерехтіли відблиски газових ріжків.

— Ясно, викладай!

— Справа в новому одязі, який я собі купила. Не впевнена, чи личить він мені. Не хотілося говорити про це при Шарлоті.

— Ти чудово виглядаєш!

Дівчина просяяла.

— Правда? У дівчаток зовсім інший смак, ніж у хлопчаків.

— Повір мені. Ти дуже елегантна, просто справжня дама.

— Ой, дякую! — вона ще більше зашарілася. Червоний на диво контрастував із її зеленими очима. Вона подивилася вниз і розгладила спідницю. — Незвичний для мене одяг.

— Знаю. Я й сам думав, чи мені часом не переодягтися — все тіло свербить від жорсткої тканини, — посміхнувся Оскар.

Зараз Лєні, мабуть, років чотирнадцять або п’ятнадцять. Коли вони вперше зустрілися, вона була зухвалою шестирічною розбишакою з рудими косами. Вони так давно дружили, що до сьогоднішнього дня він не помічав у ній дівчину.

— Дивно, — сказав він.

— Що? — вона уважно на нього подивилася.

— У новому одязі та ще й із високою зачіскою ти зовсім інша людина. — Троянди на щоках дівчини перетворилися на яскраві півонії.— Сукня сидить на тобі бездоганно.

— Шарлота має дуже гарний смак.

— Так, — Оскару стало трохи сумно.

Він кохав Шарлоту всім серцем, але останнім часом життя її не було легким. Новина про те, що вона прийомна дитина, гнітючо подіяла на дівчину. Шарлота натиснула на всі важелі, намагаючись довідатися, ким були її справжні батьки, але марно. Оскар бачив, що вона розчарована. Сам він виріс без батьків, у нього ніколи нічого не було. Він створив свій власний світ і знаходив у ньому порятунок. Для Шарлоти ж ця звістка була приголомшливою. Виявилося, що все її минуле життя було великою неправдою. Звісно, Гумбольдт і Еліза прийняли її з розпростертими обіймами, але це не могло заспокоїти дівчину. Принаймні, у доступному для огляду майбутньому. Надто вже глибоким було потрясіння.

Але Оскару все ж таки хотілося, щоб вона приділяла йому більше уваги. Як раніше, коли вони ще вважали, що доводяться одне одному двоюрідними братом і сестрою.

Він зітхнув і помітив, що Лєна ще в кімнаті й пильно за ним спостерігає.

— Вибач, будь ласка, — він провів рукою по чолу. — Замислився. Що ще я можу для тебе зробити?

Посміхаючись, вона підняла дві пари черевиків.

— Хотіла продемонструвати вбрання твоєму батькові, але не знаю, які черевики краще до нього пасують.

— Приміряй їх.

Лена відразу присіла на ліжко й заходилася взувати першу пару. Невисокі коричневі черевички, зашнуровані стрічками. Дівчина підвелась і пройшлася по кімнаті.

— Ну як?

— Тепер інші.

Друга пара була з чорної телячої шкіри, з гачечками й петельками, з високими підборами.

— Ось ці,— вирішив Оскар. — Вони добре пасують до сірої спідниці й червоної блузки. Надягнеш жакет, гарне намисто й сережки — всі чоловіки Берліна ходитимуть за тобою як дощові хмари.

— Не перебільшуй, — хихикнула Лєна.

— Точно, — підтвердив він. — Я б відразу запросив тебе на побачення.

Щоки дівчини знову запалали.

— Дурень!

Вона підійшла до нього й цмокнула в щоку.

— Дуже дякую, що допоміг.

Вона відчинила двері, зробила крок у коридор і ще раз обернулася до нього:

— Зустрінемося внизу за вечерею, — і послала повітряний поцілунок.

— До зустрічі,— помахав він у відповідь. Він раптом зрозумів, що візит Лєни справив на нього таку ж дію, як келих шампанського. Йому стало дуже легко, і трошки запаморочилося в голові.

Цієї миті сходами спускалася Шарлота. Вона зупинилася, побачила Лєну й підняла брову. Мовчки.

Оскар помітив її несхвальний погляд і відчув досаду.

— Вона прийшла спитати поради з приводу гардероба, — сказав він якомога діловитішим тоном.

— Он воно як?

— Щодо черевиків. Цікавилася, які краще пасують до нової спідниці.

— Так ти фахівець? — холодно посміхнулася Шарлота. — От уже не знала. Тоді, сподіваюся, ти порадив їй черевики на низькому підборі. Високі підбори, які на ній зараз були, зовсім не пасують до цього вбрання.

Вона продовжила шлях, але зупинилася і сказала, перекривляючи Лєну: — Зустрінемося за вечерею. Вона послала йому повітряний поцілунок і втекла на перший поверх.

Оскар стояв, зовсім спантеличений. Думки роїлися в нього в голові, немов бджоли у вулику. Як не напружував він мозок, ніяк не міг зрозуміти, що сталося з Шарлотою. Зрештою, він махнув на все рукою й повернувся до кімнати, щоб перевдягтися.

— Жінки!.. — пробурмотів він.

Їжа, що її приготувала Еліза, була така само гарна, як і очікувалося: курчата, запечені в тісті, екзотичні овочі та смажена картопля. До цього подавався соус зі сметани із прянощами. Ніхто, крім Оскара, не зняв нового одягу, і хлопці поводилися так, начебто змагались, у кого кращі манери. Неначе намагалися довести, що зустрічають усе ж таки по одежинці. Зрадники! Оскар метав на друзів нищівні погляди, але вони немов їх не помічали. Вони весело базікали, жартували й поводилися так, начебто вечеряти в новому одязі — найбільш природне заняття у світі. Але ж усього два роки потому вони були обшарпанцями й жили на вулиці.

Здається, Гумбольдту сподобалося те, що він побачив. Принаймні, він утримався від своїх звичайних скептичних зауважень. Хоча причиною цього могли бути й інші думки. Оскар помітив, що батько виглядав досить неуважним. Напевно, думав про свою нову машину. Оскар усе б віддав, аби дізнатися, що ж ховається в сараї, але згадав слова Елізи й промовчав.

Після вечері прибрали зі стола, вимили посуд і зібралися перед каміном. Еліза обіцяла, що вони покажуть свої покупки вченому до того, як лягти спати.

Лєна купила собі гарну шпильку з бурштиновою прикрасою, Віллі — колоду карт, за допомогою яких можна було показувати фокуси, Берта вразив складаний ніж зі штопором, а Мицик вибрав для своєї колекції чудесного лицаря — вирізаного з дерева й розфарбованого.

— А що купив собі ти? — запитав Гумбольдт.

— Ось, — Оскар простягнув йому книгу, що, як він думав, повинна сподобатися батькові. У ній було кілька чорно-білих картинок і схематичних малюнків, які скидалися на ілюстрації в наукових публікаціях. Дослідник узяв тоненький том і почав його гортати.

— Джон Клів Сіммс «Теорія концентричних кіл», — із гордістю сказав Оскар. — Книга про порожню Землю.

Він знав, що батько схвально ставився до того, що він читає не тільки романи, але й наукові книги, і був дуже здивований, коли той раптом розсміявся.

— Ну й читання ти собі купив, — витер він сльозу в куточку ока. — Я не знав, що її переклали з англійської. Сподіваюся, ти не сприймаєш усе це всерйоз.

— Чому? — розчаровано запитав Оскар. На звороті книги було написано, що саме вона надихнула Жуля Верна на написання роману «Подорож до центру Землі[2]». Вона не може бути поганою!

Батько знову розсміявся, та так, що Оскар образився.

Підбігли друзі, щоб теж подивитися на книгу.

— Що трапилося?

— Джон Клів Сіммс був капітаном американськоїармії,— пояснив Гумбольдт. — Він стверджує, що Земля — порожнє тіло, всередині якого існує Сонце. Втім, цю теорію до нього висували англійський астроном Едмунд Галлей і швейцарський математик Леонард Ейлер. На їхньому прикладі можна побачити, що навіть великі вчені не можуть уникнути помилок. Ця ідея виникла, коли люди намагалися пояснити деякі фізичні явища. І вони думали, що не тільки Земля, але й такі планети, як Венера, Меркурій та інші мали бути заселені. Нібито життя мало розвиватися всередині цих небесних тіл.

— Усередині? — Берт широко розплющив очі.

— Далі краще, — вів далі Гумбольдт. — Сіммс переконував конгрес у тому, що до Південного полюса необхідно відрядити експедицію. Він припускав, що саме там розташований вхід у порожній світ.

— Чому там?

— Головним аргументом було північне сяйво. Він не міг пояснити, як воно з’являється, і стверджував, що це світло, що проникає з-під льодовиків. Чудово, правда?

Шарлота насупилася:

— А що стало з експедицією?

— Нічого. Її спорядили, але вона не відбулася. Учасники підняли бунт. Імовірно, вони зрозуміли, що повірили шарлатанові. Вони відмовилися вважати його керівником команди й розійшлися. Якщо ти прочитаєш книгу критично, а не будеш сліпо вірити всьому, що там написано, то багато чого навчишся. Теорія про порожній світ нічим не обґрунтована, але, боюся, деякі ідеї, якими б абсурдними вони не були, проникають у розуми деяких людей і пускають там коріння. Але в будь-якому разі, це цікаве читання.

Оскар схопив книгу й сховав. Йому дуже захотілося повернутися до своєї кімнати.

Гумбольдт із посмішкою подивився на хлопців.

— Ви вибрали чудові речі, я дуже задоволений. — Він надпив ковток портвейну. — У мене теж є для вас новина. Поки вас не було, до нас заїжджав кур’єр. Він привіз листа, якого його мені не хотілося б від вас приховувати.

Він поліз у потаємну кишеню жилета й вийняв жовтуватий аркуш паперу, на якому стояла адреса відправника — Берлінського університету. Нижче йшов довгий текст, написаний тонким пером. Гумбольдт зсунув окуляри на кінчик носа, відкашлявся й почав читати.

— Високошановний пане Донхаузер, — він зробив багатозначну паузу. Усі в цьому домі знали, як ученого зачіпало, коли до нього зверталися офіційно. Сам він був переконаний, що є позашлюбним сином Александра фон Гумбольдта, чого, на жаль, не міг довести напевно. — Я розумію, що мій лист застане вас у не надто сприятливий час, але все ж таки хочу випробувати свою удачу. Ви давно вже повернулися до університету спиною, про що я дуже шкодую. Проте, дозвольте завірити вас, що я розумію мотиви, що змусили вас так вчинити. Ми обидва знаємо, що уклад нашого університету давно потребує вдосконалення, і я вважаю своїм завданням внести зміни. Мене звати доктор Якоб Шпренглер, я новий директор Берлінського університету Фрідріха Вільгельма.

— Шпренглер, — повторив Оскар. — Не чув.

— Він на цій посаді всього півроку, — пояснив Гумбольдт. — Кажуть, молода й поважна людина.

Він поправив окуляри й продовжив читання.

— «Я почув, що торік ви заснували дуже успішну приватну справу, і вам вдається розібратися в таких феноменах, які вважаються непоясненими. Список ваших клієнтів вражає, так само як і коефіцієнт успішно розкритих справ. Із цієї причини я б із задоволенням довірив вам завдання, від якого залежить репутація нашого університету. Мені хотілося б організувати експедицію, керівництво якої ви взяли б на себе. Цілком зрозуміло, що ми оплатили б усі витрати й урахували б усі ваші побажання. Звертаючись до вас із таким безцеремонним проханням і щиро бажаючи познайомитися з вами особисто, я хотів би запросити вас у майбутній четвер на десяту годину до свого кабінету для подальшого обговорення. Ви можете взяти з собою ваших асистентів і всіх, хто, на вашу думку, може бути корисним у цій справі. З великою повагою, щиро ваш доктор Якоб Шпренглер, генеральний директор.

Гумбольдт опустив папір.

— Цікаво, правда?

Оскар насупився.

— Чи правильно я зрозумів? Університет пропонує нам замовлення?

— Дуже на те схоже, — сказав дослідник.

— Про що йдеться? — поцікавилася Шарлота.

— У листі про це не сказано.

— Але ти все ж таки прийняв його запрошення.

Гумбольдт задумливо подивився на лист і знизав плечима:

— Я ще не вирішив. Власне, я заприсягнувся, що ноги моєї більше там не буде.

— Але ж це новий директор, — із сумнівом відповіла Шарлота. — І пропозиція приваблива. Експедиція, що її фінансує Берлінський університет. Мені здається, це не просто цікаво. Правда, якщо подумати, у них достатньо власних учених. Чому звертаються до тебе?

Відповіді на це запитання в дослідника не було.

— Ясно одне, — підсумувала Шарлота. — Ми про це й не дізнаємося, якщо не поговоримо з ним. Згодні?

Гумбольдт наморщив чоло:

— Усі решта такої ж думки?

Оскар кивнув:

— Неодмінно треба поговорити.

— Що тобі втрачати? — не відступалася Шарлота. — Зрештою, отримаєш непогане замовлення.

— А як щодо минулого року? Мені здається, ми добре потрудилися.

— Та вже, дядьку, сам подумай. Куниця, соня й болотний газ. Це не наш рівень.

Оскар кивнув.

— Точно.

— Але ж це гроші. Що вдієш, якщо нібито надприродні феномени насправді виявляються банальними?

— Так, із цим нічого не поробиш, — визнала Шарлота. — Але зізнайся, що гроші — це ще не все. У тебе ж руки так і сверблять, щоб знову вирушити в далекі краї. Туди, куди ще не ступала нога людини. І лист обіцяє саме це.

Гумбольдт надовго замислився й зітхнув.

— Гаразд. Спочатку вислухаємо, що він скаже.

Можливо, ви маєте рацію, і це підходяще завдання для справжнього дослідника. Чогось подібного мені дійсно хочеться. Але скажу відразу: виконувати його заради хліба з маслом я не буду. Шпренглеру доведеться дозволити мені діяти на свій розсуд, інакше нехай шукає іншого керівника експедиції.

Берлінський університет Фрідріха Вільгельма [3] справляв враження вже самим своїм виглядом. Три корпуси університету виходили на обсаджений липами парадний двір, до якого вела широка алея, роблячи комплекс іще величнішим. Оскару стало навіть трохи боязно.

Коли карета зупинилася перед головним корпусом, дзвін на Берлінському соборі, розташованому неподалік, продзвонив десяту.

Берт направив коней крізь куті залізні ворота, повз колони, прикрашені кам’яними ангелами й завитками, і вони в’їхали у двір. Ландо зупинилося, і Берт допоміг зійти Шарлоті й Елізабет. Оскар захлопнув кришку кошика, у якому сиділа Вілма, і поквапився за іншими. За їхнім прибуттям спостерігало з десяток студентів, які сиділи на сходах, палили люльки та сигари й насолоджувалися сонечком.

— Агов, погляньте-но, що за дивна компанія? Ви хто такі?

До них підійшли троє студентів у гарних костюмах і формених капелюшках. Ватажком у них явно був парубок із моноклем. Широко розставивши ноги, він перепинив їм шлях. Великі пальці він заклав за підтяжки на грудях. Черевики сяяли в сонячних променях.

— Куди це ви прямуєте?

— Відійди геть, — відрізав Гумбольдт і хотів пройти повз. Але студент не відступив.

— Боюся, є невелика проблемка.

— Жінкам вхід заборонений, — скрипливим голосом додав його низькорослий рудий товариш.

— Тваринам тим більше, — втрутився ще один, указуючи на Вілму. — У нас тут не зоопарк.

— У нас зустріч із директором Шпренглером, — заявив Гумбольдт. — Чи не будете ви такі ласкаві…

Він знову спробував обминути забіяку, але той штовхнув його в груди.

— Стійте. Тут нічого не робиться без мого дозволу.

Він хотів сказати щось іще, але не встиг. Як оком змигнути Гумбольдт заламав йому руку за спину.

Молодик пискнув і опустився на коліна. Його приятелі кинулися було на дослідника, але той підняв ціпок і змахнув ним на рівні колін. Пролунали два глухих удари, і молоді люди зі стогоном попадали на землю. Усе відбулося так швидко, що Оскар ледь зрозумів, що ж трапилося.

— Тепер ви нас пропустите? — спокійно поцікавився Гумбольдт.

— Так, пане, — простогнав головний, усе ще не підводячись із колін. — Як побажаєте. Тільки відпустіть мою руку. Мені здається, що ще трохи, і ви її зламаєте.

Гумбольдт так і зробив. Хлопець підвівся на ноги й схопився за злощасну руку.

— Заспокойся, — кинув Гумбольдт. — Так просто руку не зламати, спочатку порвуться сухожилля.

Тим часом й інші студенти звернули на них свою увагу. Вони з цікавістю наблизилися, але зупинилися на достатній відстані. Ніхто не сказав ані слова. На деяких обличчях Оскар помітив тінь страху, але інші не виражали нічого, крім апатії. Але в одному можна було бути впевненим: сьогодні ця подія стане головною темою для розмов.

Гумбольдт обернувся до своїх друзів:

— Ходімо?

Коли вони пройшли повз безмовних студентів сходами до входу в головний корпус, він сказав:

— Тепер ви розумієте, чому я не хотів відвідувати університет?

— Пане фон Гумбольдт? — парубок схопив руку дослідника й енергійно її потис. — Мене звати Еміль Кернер, і я проводжу вас до директора. Для мене велика честь познайомитися з вами. Я ваш найпалкіший шанувальник!

Гумбольдт відповів на привітання теплою посмішкою.

— Я стежу за всіма вашими пригодами, які з’являються на сторінках газет. Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» — мій добрий приятель. Він постійно постачає мене останніми звістками. А ви, мабуть, Еліза й Шарлота, — чоловік потис жінкам руки. — Ви, ймовірно, Оскар. Радий із вами познайомитися. Проходьте сюди, будь ласка. Не будемо змушувати директора чекати, — він виглянув на вулицю крізь скляні двері. Там іще не вляглося пожвавлення. — У вас не виникло ніяких проблем?

— Жодних, — завірив його Гумбольдт. — А що?

За кілька хвилин вони вже стояли перед кабінетом директора.

— Ну от, ми й прийшли, — сказав Кернер. — Сподіваюся, незабаром знову почую про вас. Ваші пригоди — чисте задоволення!

— Радий, що наші пригоди так вам подобаються, — сказав Гумбольдт. — Передавайте Фріцу Фердинанду великий привіт. І скажіть, що не варто так перебільшувати. Інакше люди вважатимуть мене новим бароном Мюнхгаузеном.

Асистент постукав у двері, ненадовго за ними зник і за кілька секунд знову з’явився.

— Директор просить вас увійти.

Оскар пропустив усіх уперед і зайшов у кабінет директора останнім.

Кімната була світлою й чистою. Кілька полиць, секретер, письмовий стіл і стільці. Від букета свіжих фрезій струменів ніжний аромат. Із вікон відкривався чудовий вид на двір, липову алею та майдан Бебеля.

Чоловік за столом виявився значно молодшим, ніж уявляв Гумбольдт, але тільки на перший погляд. Очі його ховалися за товстими окулярами, волосся було зачесане на косий проділ і напомаджене. На ньому був бездоганного покрою жилет зі світлого матеріалу, темна сорочка й краватка.

Директор швидко поставив підпис на документі й підвівся їм назустріч. Хода в нього була легка та пружна. Можна було точно сказати, що він займався спортом. Він підійшов і потис руку дослідника.

— Пане Донхаузер, я радий, що ви прийняли моє запрошення. Я знаю, який щільний у вас графік. — Він обернувся до дам: — Пані Моліна, фрейлейн Ритмюллер. Дозвольте зауважити, що ви обидві виглядаєте обворожливо, — він легко поцілував дамам руки й звернувся до Оскара: — А ви, мабуть, пан Вегенер? Приємно з вами познайомитися. А хто в нас отут? Невже Вілма, знаменита розмовляюча пташка? Як цікаво!

Він присів, щоб краще роздивитися птаха.

— Правда, що вона може розмовляти?

— Усе від неї залежить, — відповів Гумбольдт. — Якщо є бажання, може щось і сказати. Спробуйте з нею поспілкуватися.

— Добрий день! Мене звати Якоб Шпренглер, — представився директор. — А тебе?

— Вілма, — долинуло з маленької коробочки перекладача, пристебнутого до спини ківі.

Шарлота з дядьком іще раз удосконалили лінгафон. Тепер він важив менше від плитки шоколаду.

— У тебе великі очі!

Директор відступив назад і здивовано здійняв брови.

— Неймовірно! Я майже повірив, що вона розуміє й розмовляє.

— Так воно і є,— відповів дослідник. — Вілма бере участь у кожній нашій пригоді. Вона часто робила нам неоціненні послуги.

— Чудово. Просто чудово, — Шпренглер м’яко погладив птаха по голові й повернувся на своє місце. — Люди, про яких говорить усе місто. Я дуже радий, що ви прийняли моє запрошення. Сідайте, будь ласка, — указав він на ряд стільців. Ваші вистави у дворі гідні уваги, пане Донхаузер, — сказав він. — Ви вмієте поводитися з ціпком.

Цікаво, подумав Оскар, Шпенглер навмисно використовує офіційне ім’я Гумбольдта, щоб показати в такий спосіб свою неповагу? Або ж він просто дуже правильна людина? Мабуть, так воно і є. І це при такій відповідальній посаді! Якщо Гумбольдт і був ображений, то не показав вигляду.

— Молоді люди мають хвалити Бога, що я використав тільки ціпок, — сказав він. — Якби вони накинулися на нас, то я застосував би зовсім іншу зброю.

Він потягнув золотий набалдашник ціпка й оголив гостру як бритва шпагу.

— Упевнений, вони отримали по заслузі,— зазначив Шпренглер. — Їхній ватажок, Карл Штрекер, — поганий юнак. Його вже не раз було помічено в подібного роду витівках. Від самої думки, що це студент, який вивчає юриспруденцію, мені стає зле.

— Чому ви не виженете його? — поцікавився Гумбольдт.

Шпренглер утомлено посміхнувся.

— Якби все було так просто. Його батько — велике цабе в уряді. І якщо ми виставимо його нащадка на вулицю, він просто може позбавити нас коштів. І він зробить це, я його добре знаю. З подібними людьми при владі Німеччину очікують великі труднощі. Колись згадаєте мої слова. — Він знизав плечима: — Але посада університетського директора — це не тільки проблеми. Іноді я отримую величезне задоволення. От як сьогодні. Вам, імовірно, відомо, що я замінив на цьому посту професора Гольткеттера, який керував університетом понад тридцять років. Багато які з його методів — ми ще про це поговоримо — застаріли. Я не приховую, що з багатьох питань ніколи з ним не погоджувався. Наприклад, стосовно вас, любий пане Донхаузер. Я відкрито висловлюю свою думку: це непростима помилка, що вас вигнали з університету.

Гумбольдт хитро посміхнувся.

— А хто сказав, що я не пішов добровільно?

Шпренглер розсміявся.

— На вашому місці я, імовірно, відповів би так само. Але, можливо, зараз ми маємо нагоду й можливість виправити цю помилку.

— Якщо ви натякаєте, що я маю повернутися на службу в університет… — Гумбольдт похитав головою. — Часи змінюються. Мені більше до смаку незалежне життя. Люди на вулиці відкритіші й набагато цікавіші, ніж люди за цими стінами. Замовлення цікавіші, та й заробіток кращий.

Шпренглер із розумінням посміхнувся.

— Я знав, що ви саме так і відреагуєте, і я не вважаю вас винним. Але почекайте, поки я не розповім, що хочу вам запропонувати. Можливо, вам сподобається.

Шпренглер закінчив говорити й по черзі оглянув усіх поверх окулярів. Розповідь була тривалою і докладною, але виявилося достатньо одного слова, щоб змусити серце Шарлоти битися частіше.

Ява.

Вона повторила його, щоб переконатися, що їй не почулося.

Шпренглер кивнув.

— Південна частина Тихого океану. Точніше, Зондські острови. Ви люди освічені й знаєте, що цей регіон розташований в тихоокеанському вогненному поясі, для якого характерні сейсмічна й вулканічна активність, — він склав долоні.— Ми свого часу відрядили туди фахівця, метою якого було досліджувати вулканічну активність за дванадцять років після виверження Кракатау. Кілька тижнів тому він зненацька повернувся з дивними новинами. Отримав тяжке поранення в сутичці з якимись створіннями й змушений був тікати до Берліна. Очевидно, він зіштовхнувся з чимсь, що вразило його до глибини душі. Якби він не був одним із наших найкращих і найдосвідченіших учених, я б припустив, що він добряче приклався до чарки. Але в цьому випадку, мені не залишається нічого іншого, як припустити, що він говорить правду.

— І хто ж ця людина? — поцікавився Гумбольдт. — Я можу з ним поговорити?

Шпренглер посміхнувся.

— Я так і знав, що ходити манівцями не доведеться, тому дозволив собі запросити його приєднатися до нашої бесіди. Він зовсім близько. Чи можу я покликати його?

— Прошу.

Директор підвівся й відчинив двері до сусідньої кімнати. Шарлота почула, як він обмінявся з кимсь декількома словами й повернувся. Його супроводжував невисокий чоловік, ліва рука якого висіла на перев’язі. Похмурий коротун із бридливим виразом обличчя. Різкі риси обличчя, рідке сиве волосся, окуляри з товстими скельцями в золотій оправі. Але найдивнішим був капелюх. Червоний, прикрашений темно-зеленим помпоном, як турецька фреска. Ця людина скоріше скидалася на персонажа з книжки з картинками, ніж на вченого. Поки Шарлота розмірковувала, кого їй нагадувала ця людина, пролунав гуркіт. Гумбольдт підхопився зі стільця. Він грізно блиснув очима на людину, яка щойно зайшла.

— Лілієнкрон!

Коротун примружив очі.

— Донхаузер!

Голос у нього був надто високим для чоловіка його віку, але супутники Гумбольдта зараз не звернули на це ніякої уваги. Виявляється, ці двоє були знайомі! Дослідник ніколи не розповідав про своє минуле, тому зустріч обіцяла бути цікавою.

— Що ви тут робите? — проричав Гумбольдт.

— Я тут по роботі, а ви?

— Мене запросили.

Супротивники обмінялися лютими поглядами. Шарлота зрозуміла, що ще трохи — й вони вчепляться один одному в горлянку. Проте, цього не відбулося, тому що втрутився Шпренглер.

— Ну, ну, добродії! При всій моїй до вас повазі, попрошу вас дотримуватися ввічливості. Дозвольте представити, мій шановний колега професор геологічного факультету Потсдама Конрад Лілієнкрон. Професоре, це пані Моліна, пані Ритмюллер і пан Вегенер. Із паном Донхаузером ви вже знайомі. Будь ласка, професоре, сідайте до нас. Ось стілець. І ви, пане Донхаузер, сідайте на своє місце. Розмовляти краще сидячи.

Повільно, з явним небажанням обоє вчених опустилися на стільці. Але було видно, що вони в будьякий момент ладні знову підхопитися. Заговорив Шпренглер, досить розважливий для того, щоб робити вигляд, що не помічає цього.

— Я радий, що можу привітати у своєму кабінеті двох таких знаменитих учених. Ви не повірите, з яким нетерпінням я чекав цього моменту. Я запросив вас у зв’язку із завданням, до якого професор Лілієнкрон приступився два місяці потому. Пізніше він нам сам усе розповість. Але перш ніж він почне, я хотів би показати вам листа, якого одержав телеграфом майже тиждень тому. — Він відсунув шухляду стола, вийняв документ і поклав на стіл перед собою. — Від Яна Поортвліта, генерал-губернатора острова Ява, що зараз перебуває в Батавії. Як ви, імовірно, знаєте, Ява з декількома іншими островами є територією Нідерландів. Голландська Індія, як її називають. Поортвліт контролює торгівлю з Європою. Ява експортує такі важливі товари, як пальмова олія, рис, земляні горіхи, какао, кава та чай. У нашому світі вони завойовують дедалі більшу популярність. Однак робітники — всі місцеві жителі — підкоряються великим голландським землевласникам. Кожен день, коли вони не виходять на роботу, завдає збитків торговельній федерації. Якщо робота зупиняється на кілька днів, ситуація стає катастрофічною. Поля пересихають, плоди гниють, кораблі не можуть знятися з якоря. Навіть якщо кораблі стоять у порту, вони починають руйнуватися. Не кажучи вже про моряків, які від нудьги починають бешкетувати в портових шинках. Одне слово, машина повинна працювати. Якщо цього не буде, виникнуть проблеми. Голландське консульство звернулося до нашого міністра закордонних справ, той — до міністра економіки. Міністр економіки направив прохання до міністра науки, а той поцікавився в мене, чи можемо ми підтримати наших голландських торговельних партнерів. Природно, це прохання — схований наказ, що звучить так: «Шпренглере, подбайте, щоб завдання зверху було виконане». І от я перед вами в повній розгубленості, тому що я — остання ланка в цьому ланцюзі і не можу знайти, кому доручити цю справу.

— Я готовий її виконати, але ви не погоджуєтеся, — сердито помітив Лілієнкрон.

— Ми вже говорили про це, професоре. Я не можу доручити її вам. Після всього, що трапилося.

— Згоден, я припустився помилки. Я зробив поспішні висновки й помилився. Але тепер у мене достатньо відомостей, і я готовий спробувати ще раз. Віддайте замовлення мені, і я вас не розчарую.

— Не можу, і ви це знаєте. У мене зв’язані руки, — відповів Шпренглер. — У вас був шанс, і ви повернулися ні з чим. Я відстоював вашу кандидатуру, але все, що зміг зробити, — це одержати добро на організацію другої експедиції під керівництвом іншої людини.

Лілієнкрон схрестив руки на грудях і насупився.

— Було б добре, якби ви пояснили нам, про що, власне, йдеться, — втрутився Гумбольдт. — Досі ми не почули нічого, крім натяків.

Шпренглер кивнув.

— Ви маєте слушність. Але все це досить туманно. За відомостями Поортвліта, справа почалася майже дванадцять років тому, після виверження вулкана Кракатау. Ви пам’ятаєте, тоді здійнялася велика хвиля. Не стільки в океані, скільки у світовій пресі. До сьогодні це виверження вважається найбільшою катастрофою в історії людства, ще страшнішою, ніж виверження Везувію та загибель Помпеї. У повітря злетів цілий острів, і від нього навряд чи щось залишилося. І після цієї катастрофи земля ніяк не може заспокоїтися. Раз у раз відбуваються землетруси. Димлять вулкани. Це, звісно, не дивина, адже йдеться про тихоокеанський вогненний пояс. Однак справа ускладнюється тим, що з різних частин країни доходять чутки про дивних істот, які нападають на будинки та села, викрадають людей і тварин. Ніхто не знає, звідки ці створіння приходять і куди несуть свої жертви. Схоже, вони навіть і слідів по собі не залишають. Напади відбуваються винятково вночі, коли всі сплять. Описи розходяться. То розповідають про двоногих рогатих козлів, схожих на чортів, то про згорблених довгоруких істот, схожих на орангутангів, із величезними, неначе блюдця, очима. Губернатор Поортвліт уважає все це марновірством, але не може заперечувати, що населення живе в страху. Місцевий проводир, людина на ім’я Бхамбан, змушує дівчат раз на місяць тягти жереб, і ту, котрій не пощастило, відправляють цим створінням як подарунок. Я розумію, що це варварський звичай, але, як не дивно, це діє. Відтоді, як його запровадили, безладдя почали траплятися рідше. Що стосується Поортвліта, то він терпить, але як людина освічена не може схвалювати подібного. Метою завдання є виявити причину того, що відбувається, — Шпренглер розвів руками. — Такими є факти. Ширшої інформації в мене, на жаль, немає. Перш ніж просити професора Лілієнкрона розповісти про свої пригоди, я хотів би запитати вас, пане Донхаузер, чи не могли б ви погодитися на подібну експедицію? Я знаю, що Ява дуже далеко й подорож буде тривалою, але можу завірити, що вона окупиться. Крім того, що голландська торговельна федерація виплатить вам значний гонорар, я хотів би запропонувати вам із почестями та славою повернутися до університету. Ви б одержали в розпорядження кафедру, знову змогли б публікувати свої роботи і стали б повноцінним членом нашої академії. Що скажете? — погляд керівника звернувся до Гумбольдта.

У лівому куті за спиною директора цокав годинник.

Шарлота подивилася на дядька. Гумбольдт глибоко замислився.

— Ваша пропозиція викликає повагу, пане Шпренглер, — сказав він за деякий час. — Я вважаю, що ваш новаторський підхід заслуговує визнання. І все ж таки змушений відмовитися. Я досить багато часу провів у цій установі, щоб знати, що структури, які змусили мене до відставки, так швидко не зміняться. Навіть якщо голова розумна й молода, це ще не означає, що й тіло таке ж саме. Будуть потрібні роки, щоб реформувати університет. — Сказавши це, дослідник покосився на Лілієнкрона, котрий похмуро сидів на своєму стільці.— Мені дуже шкода.

Шпренглер зажурився.

— Тоді мені, мабуть, доведеться відмовити Поортвліту. Ви були моєю останньою надією. Невже немає ніякої можливості вас умовити?

— Цього я не казав, — посміхнувся Гумбольдт. — Якщо я відмовився від вашої пропозиції, це не означає, що я відмовляюся від замовлення. Маю зізнатися, що історія мене заінтригувала. Схоже, що ця справа саме відповідає моїм інтересам. Геологія, чужа культура, лиховісні події,— саме цим ми й займалися під час наших останніх поїздок.

— Тому я й зупинив свій вибір на вас…

— Зачекайте, — сказав Гумбольдт. — Послухайте спочатку, що я скажу. Я хочу, щоб мій син і моя племінниця з початку наступного семестру змогли навчатися в цьому університеті.

Шпренглер здивовано здійняв брови.

— Якщо ваша племінниця хоче відвідувати лекції, це можна влаштувати…

— Ні, я говорю про зарахування. Офіційний вступ до університету. Це ключова умова. Все інше — дурниця.

Лілієнкрон із натугою відсапався. Шпренглер видав щось середнє між фирканням і покахикуванням.

— Ви… Ви хочете, щоб я зняв заборону на вступ до університету для жінок?

— Таким є моє бажання.

— Це незвичайно… До цього питання потрібно підійти з усіма пересторогами.

— Так, незвичайно, — погодився дослідник. — Але час уже давно настав. Німеччина, що забороняє жінкам навчатися в університетах, плентається далеко за всіма європейськими країнами. Настав час змін.

— Не знаю, я б…

— Це моя вимога, — сказав Гумбольдт. — Або ви погоджуєтеся, або ми розходимося. Але тоді, боюся, я не зможу взятися за це замовлення.

Шпренглер мовчав. Він зіщулився, немов на його плечі поклали багатотонний вантаж. Шарлоті навіть стало його трохи шкода. Коли він відповів, голос його було ледь чути:

— Ви хоча б уявляєте, що на мене обрушиться?

— Уявляю, бюрократична лавина.

— Це ще м’яко сказано…

— Але ви маєте погодитися, що моя вимога обґрунтована. Зізнайтеся, ви ж самі цього хочете.

Шпренглер кинув на дослідника промовистий погляд. Але він іще довго мовчав, перш ніж заговорити.

— Ви справжній вовкодав, пане Донхаузер, ви знаєте це?

— Чув, — Гумбольдт було підвівся, але Шпренглер підняв руку.

— Не кваптеся.

— Що ще? — дослідник знову опустився на стілець.

— Ви знаєте, що ваша вимога принесе мені чимало клопоту, — сказав директор.

— Розумію.

— Тоді я маю право висловити своє побажання.

Гумбольдт насупився:

— Продовжуйте.

На губах Шпренглера заграла легка посмішка.

— Ну, ну, пане Гумбольдт. Ми вже близькі до спільної роботи, тому не відмовте мені в маленькому проханні.

Дослідник схрестив руки на грудях. У його погляді читався відвертий скепсис.

— Кажіть усе, — заявив він.

Віллі підсунувся ближче до Оскара.

— Що за прохання? Що йому потрібно? — блиснув він очима.

Берт теж не зводив із нього цікавих очей, а Мицик додав:

— Тепер, мабуть, із тебе й кліщами слова не витягнеш!

Друзі Оскара влаштувалися на ліжку й пильно дивилися на нього. Оскар посміхнувся. Зазвичай він дізнавався новини останнім, але сьогодні з насолодою користувався своїм становищем.

— Лілієнкрон, — сказав він. — Пам’ятаєте, дядько в дивному капелюсі? Я знаю, кого він мені нагадує! — Він підвівся з ліжка і схопив із полиці книгу Вільгельма Буша «Макс і Моріц». Він відкрив сторінку й простягнув книгу хлопцям: — Ось так він виглядає!

— Кравчик? — насупився Берт.

— У нього такі ж самі круглі окуляри й така ж сама божевільна шапка. Начебто Буш малював із нього.

— Так, але це просто збіг. І що з ним? Що за прохання було в Шпренглера?

Оскар відкинувся на подушку й закинув руки за голову.

— Він і є проханням Шпренглера.

— Що це означає?

— Те, що він має нас супроводжувати. Протягом усієї поїздки.

— Не може бути!

— Може. Бачили б ви Гумбольдта! Він так і почервонів. І Лілієнкрон теж. Вони стали схожими на дві редиски, які ось-ось накинуться одна на одну. Але Шпренглер примудрився їх заспокоїти й знову посадити за стіл. Ну, й тоді вони домовилися. Лілієнкрон нас супроводжує, але, звісно, усім керує Гумбольдт. І вже повірте мені, йому це припало зовсім не до смаку.

— Де Шпренглер його відкопав? — запитав Віллі.

Оскар знизав плечима.

— Він неодмінно хоче знову туди повернутися. Якийсь він дивний, цей Лілієнкрон. Я впевнений, що найголовніше про свою подорож на Яву він від нас приховує.

— Що ж жахливого він там побачив, що втік звідти? — поцікавилася Лєна.

— Його нібито поранили ці створіння, — пояснив Оскар. — Я бачив стрілу, що встромилася йому в плече, і маю сказати, що виглядає вона дуже лиховісно. Чорна й тверда, начебто витесана з каменю. Розповідь Лілієнкрона була заплутаною. Багато чого він не роздивився, тому що ущелину, куди він спускався, заповнював густий туман. Але він присягається, що внизу був вхід. Сходи або щось таке, що ведуть у глибину. А поряд був неначе величезний камінь.

— Камінь?

— Брила або уламок скелі. Але це був зовсім і не камінь, тому що він виявився живим. Сидів навпочіпки і спав. Але потім підхопився, накинувся на Лілієнкрона й роздер одяг. — Оскар заговорив тихіше: — Бачили б ви його! Гадаю, він сам вірить у те, що говорить, і дуже боїться. З іншого боку, йому кортить туди повернутися.

— Чому?

— Каже, що це відкриття буде безцінним для науки. Він зміг би обґрунтувати теорію, якою вже давно зайнятий і котра перевернула б світ із ніг на голову, якби її тільки можна було довести. Щоправда, не сказав, про що йдеться. А ми повинні допомогти йому з його відкриттям. Здається, він дуже боїться. Але все одно буде нас супроводжувати. Власне, мене це радує. Особисто мені він не подобається, але Яву він знає добре й може привести нас до місця, де відбулася ця зустріч.

— А коли ви вирушаєте? — запитав Мицик.

— Днів за три. Зараз на Яві осінь. Саме закінчується сезон дощів.

— Чому осінь? — здивувався Мицик. — Адже в нас нині березень. Нічого не розумію.

— Це ж Південна півкуля, дурнику, — сказав Берт. — Там же все по-іншому.

— Вони там що, на голові ходять?

Віллі закотив очі. Берт відважив Мицику запотиличника.

— Старий, ти що, уроки не вчиш? У тропіках не буває пір року, там цілий рік спекотно й мокро. А коли зовсім мокро, кажуть, що настав сезон дощів.

— Так і є,— підтвердив Оскар. — Тільки уявіть: Суматра, Ява. Від самих тільки назв у голові паморочиться.

— Це дуже далеко, — сказала Лєна. — Ви їдете надовго.

— Для нашого дирижабля це іграшки! — відмахнувся Оскар. — «Пачакутек» понесе нас по небу, а ми тим часом відпочиватимемо.

— Іграшки? Ну, не знаю, — Лєна підвелася й підійшла до маленького глобуса на письмовому столі Оскара. — Зондські острови на іншому краю Землі, тут унизу, майже біля самої Австралії.

Вона крутнула кульку й указала на ланцюжок островів, що, немов нитка перлів, простяглися в Індійському океані. Дівчинка відміряла відстань широко розставленими пальцями, труснула головою і сказала:

— Це майже дванадцять тисяч кілометрів, а це значить, летіти вам доведеться цілий тиждень. Якщо не рахувати привалів і непередбачуваних ситуацій. І ви опинитеся в зовсім дикій країні,— вона постукала пальчиком по опуклій поверхні.— Напевно, там живуть тільки дикі племена. Ніхто добровільно туди не поткнеться. Гірше за все буде тут, — вона вказала на точку до північного сходу від Індії.— Це Гімалаї, найвищі гори на Землі. Вам доведеться пролетіти над ними. Я читала, що там потужні вітри й дуже низька температура. Сумніваюся, що «Пачакутек» створено для подібних подорожей.

— Гори ми можемо й облетіти, — відповів Оскар. — Рушимо вниз до Середземного моря, а потім через Сирію, Ірак та Індію далі.

Лєна кивнула:

— Так краще, але це займе більше часу.

Оскар посміхнувся:

— Ніхто не казав, що буде легко. Але ми здолали різні труднощі. Упораємося і з цими, повір.

Дівчина подивилася на нього своїми загадковими зеленими очима, але нічого не сказала. Схоже, вона більше нічого не хоче додати. Оскар підвівся.

— Ну ось, тепер вам усе відомо. Настав час братися до роботи. Еліза чекає на вас унизу, та й мені настав час збиратися.

Друзі кивнули й, обмінюючись жартами, поквапилися вниз. Тільки Лєна не захотіла йти. Оскар подумав, чи не попросити її піти, але не зважився. Напевно, вона хотіла щось сказати. Щось таке, про що ніхто не повинен був знати. Він почекав, поки хлопці пішли досить далеко, і зачинив двері.

Лєна так само дивилася на нього. Зараз вона виглядала інакше. Оскар уже давно помічав, що вона змінилася, але сьогодні це особливо впадало в око.

— Я можу чимсь тобі допомогти? — присів він на ліжко поруч із нею.

Лєна, здається, не знала, як почати, але нарешті, зробивши над собою зусилля заговорила.

— Скільки ми вже знайомі? — запитала вона.

Оскар наморщив чоло.

— І гадки не маю. Років вісім або дев’ять. А що?

— Я тебе колись про щось просила?

Він подумав і знизав плечима:

— Так відразу й не згадаю. Здається, ні. Ти завжди була самостійною. Завжди сама вирішувала свої проблеми. Навіть читати сама навчилася.

Дівчина кивнула й опустила свої зелені очі.

— Сьогодні я хочу про щось тебе попросити.

Оскар помітив, що ластовиння в неї на носі й щоках за останні півроку зійшло. Може, вона користувалася косметикою? Він відчув ніжний аромат трояндової олії. Незрозуміло, звідки в нього з’явилася ця думка, але він раптом подумав, що мати Лєни, напевно, була красунею. Не звичайною вуличною дівкою з Оранієнбурга, ладною продатися кожному за дзвінку монету. Ні, справжнею красунею. Жінкою, сама присутність якої приводила в сум’яття. Лєна, як і всі інші, ніколи не розповідала про своє походження. У безпритульників був неписаний закон, що минуле не має значення, тим більше що багато хто навіть не знав своїх батьків. За прізвищем Полішинська можна було зрозуміти, що її батько був поляком. Але ким була її мати, невідомо. Подейкували, що вона була ірландкою. Рудоволоса красуня із зеленого острова.

Він кахикнув.

— Дивлячись на те, що ти хочеш попросити.

— Ні,— похитала вона головою. — Мені потрібна певна відповідь: або так, або ні. Ухилитися тобі не вдасться.

Оскар трохи подумав і сказав:

— Ну гаразд, викладай.

— Я хотіла б поїхати з тобою.

Брови Оскара зметнулися вгору:

— Що, перепрошую?

— Хочу полетіти з тобою на «Пачакутеку» до островів і вулканів в Індійському океані. Дуже хочу! Як думаєш, ти зможеш це влаштувати?

Оскар мовчав. Він очікував усякого, але вже ніяк не того, що почув.

— Несподівано…

— Так чи ні?

Він знизав плечима:

— Я можу, звичайно, запитати батька, але навіть зараз можу сказати, що йому це не сподобається. Нас уже четверо, та ще й Лілієнкрон.

— Але мені дуже хочеться.

— Чому? Мені здавалося, що ти не дуже цікавишся далекими країнами та небезпечними пригодами. Ти, скоріше, схожа на домувальницю. Рада, що більше не живеш на вулиці й можеш допомагати Елізі з господарства.

— Бачиш, як можна помилятися, — відповіла Лєна. — Згодна, я не настільки смілива, щоб ризикувати головою, але мені б теж хотілося подивитися світ.

Крім того, ми могли б проводити більше часу разом… — вона доторкнулася рукою до його стегна.

— Проводити час разом?.. — нарешті, Оскар усе зрозумів. Яким же дурнем він був, що не помітив раніше. Усе правильно: ці погляди нишком, нещодавня демонстрація покупок, тепер іще ця поїздка.

Лєна в нього закохалася.

Знаючи Лєну, можна було не дивуватися. Вона була дуже романтичною панянкою й увесь час у когось закохувалася. Останнім часом вона була в захваті від оперного співака Алоїзія Бургшталлера, з яким її познайомив Зиґфрід на фестивалі в Байройті. Але Оскар ніколи б навіть не подумав, що дівчина може звернути свою увагу на нього. Властиво, ця думка була дуже втішною. Шарлота була зайнята собою і своїм минулим, і Лєна почала відігравати більшу роль у його житті. Вона уважна, дотепна та люб’язна, з нею приємно проводити час. Щоправда шкода, що Шарлота не може знайти для нього зайвої хвилинки.

Юнак зітхнув. Як же викрутитися з цієї ситуації?

Він помовчав, намагаючись виграти час.

— Якщо ти не від того, можна я доторкнуся до тебе?

— Я… хм… — захекався Оскар. Чому в таких випадках він і двох слів зв’язати не може?

Загадкові зелені очі дівчини пильно дивилися на нього.

— Це все через Шарлоту?

— Що саме?

— Те, що ти не зважишся зізнатися, що я тобі подобаюся? Я ж помітила, як ти на мене дивився нещодавно. По-особливому.

— Можливо, це через новий одяг, і кіс у тебе більше немає.

— Чудова зачіска, правда? — покрутила вона головою. — Мені дуже шкода було обрізати коси. Але так практичніше, і мені частіше говорять компліменти. Якщо все це через Шарлоту, то я тебе розумію. Хоча мені здається, що вона поводиться з тобою якось дивно.

— Правда? — Оскару ставало дедалі ніяковіше. Він відчайдушно намагався придумати, як направити розмову в інше русло, але нічого не міг вигадати. Ніяких шляхів до відступу не було. Тут були тільки вони з Лєною, і складалося таке враження, що кімната ставала дедалі меншою.

— Звісно, — сказала Лєна. — Якби в мене був такий друг, я б приділяла йому більше уваги. Я б проводила з ним якнайбільше часу.

— Знаєш, нам із Шарлотою потрібен особистий простір. Ми не можемо постійно бути поряд одне з одним, такі вже ми люди. І, до речі, якщо ми вже заговорили про людей, ти не бачила Вілму? Відтоді, як у неї з’явився новий лінгафон, вона рідко до мене заглядає. Схоже, їй цікавіше розмовляти з Мициком або Віллі. Можливо, це тому, що у Віллі завжди знайдуться для неї якісь ласощі…

— Ах, Оскаре, — зітхнула Лєна. Очі в неї затуманилися. — Невже тобі не хочеться знати, як я тебе кохаю?

Вона підійшла ближче.

Цієї миті відчинилися двері.

На порозі стояла Шарлота зі стосом постільної білизни в руках. Вона зробила було кілька кроків, але застигла на місці.

Лєна миттю забрала руку з коліна Оскара, але Шарлота, мабуть, уже встигла помітити. На якусь мить обличчя в неї стало скривдженим, але відразу на губах заграла звична іронічна посмішка.

— Не буду вам заважати, — сказала вона. — Я принесла тобі свіжу білизну, Оскаре. Куди її покласти?

Оскар підхопився.

— Зачекай, я візьму.

— О, не турбуйся, — Шарлота поклала стос на стілець. — Уже йду.

Із цими словами вона розвернулася на підборах і вийшла з кімнати. Двері ляснули, немов постріл із пістолета.

— Ну й добре, — пробурмотів Оскар. — Подумаєш, налякала.

— Здається, мені теж час іти, — тихо сказала Лєна. — Незабаром побачимося.

Оскар провів її до дверей, почекав, поки вона вийде в коридор, і зачинив двері. Він притулився спиною до дверей, глибоко зітхнув і заприсягнувся, що зробить усе можливе, щоб Лєна не поїхала з ними в цю подорож.

Далеко, на іншому кінці світу, земна кора здригнулася. Поштовхи були ледь відчутні. Вони народилися глибоко, і на поверхні їх ніхто не помітив.

Владика в кам’яному залі розплющив очі. Довго ж він спав. Йому снилося синє небо, хмари й море. Ці спогади майже стерлися, але сьогодні вони знову повернулися. Як довго він спав? Сто років, двісті? Занадто довго. Сон його розбудив. Він повільно підняв голову й перевернувся на інший бік. Із-під потилиці посипалися дрібні камінчики. Постарів. Постарів і посивів. Але сон вдихнув у нього нове життя. Та й чи був це сон? Можливо, він і справді відчув струс? Раптом це знак, що прийшов кінець тисячолітньому прокляттю? Він задумливо подряпав нігтем підлокітник трону. Треба б запитати верховного провісника. Він дав би слушну пораду. Але не зараз. Йому хотілося ще поніжитися в чудесних спогадах, подарованих сном. Спогадах про світлий час і сонячні промені.

Рано-вранці 22 березня «Пачакутек» здійнявся в синє небо. Навіть незважаючи на те що він був навантажений продовольством на весь довгий шлях, дирижабль із нетерпінням рвався у висоту. Свіжий вітер свистів у такелажі, і з надією скрипіли дерев’яні розпірки. Повітряний корабель усе більше віддалявся від землі. Численні витріщаки — ті, що зібралися внизу, — махали руками. Ангар, у якому «Пачакутек» простояв усю зиму, приваблював дозвільну публіку. На вихідні сюди приїжджали цілими родинами навіть зі Шпандау, щоб подивитися на знамените дослідницьке судно Гумбольдта. Інтерес був таким великим, що довелося найняти кілька людей, щоб охороняти цінний літальний апарат. Оскар запропонував брати гроші за вхід і пускати їх на домашні витрати, але дослідник і чути про це не хотів. Дослідницький дух має бути доступним кожному, говорив його девіз. Освіта не може бути платною, нею повинні користуватися всі. Але ж можна було пристойно заробити! Дирижаблі неухильно входили в моду, хоча їх навряд чи можна було побачити навіч. Натомість журнали майоріли іменами винахідників — серед них був і Фердинанд фон Цепелін, — які готові були впроваджувати в життя розробки Гумбольдта. Газети регулярно повідомляли про нові досягнення, друкували плани будівництва та креслення. Усім було ясно, що панування Німеччини в повітряному просторі — це всього лише справа часу. Тому й стежило за їхнім від’їздом стільки цікавих очей, деякі, особливо дитячі, від замилування були завбільшки з блюдця.

В Оскара не було часу прощатися. Він стежив за двигунами. Потрібно було перевірити подачу електрики й контролювати, щоб осі, вали й передавальні механізми працювали бездоганно. Початкова фаза була наймаруднішою частиною подорожі, особливо якщо врахувати, що пропелери довго не працювали. Старе масло могло застигнути й заблокувати осі. Дроти могли перегрітися й перегорів би кабель, внаслідок чого їх очікувала б неминуча аварія. Тому спочатку потрібно було ретельно видалити зайве масло. Але, схоже, «Пачакутек» добре переніс минулий рік і зараз муркотів, немов кішка. Оскар радісно вдихнув свіже повітря й відчув вітерець на обличчі. Нарешті-то вони знову в дорозі.

Останніми днями він почувався як загнаний звір. Насамперед через Лєну, що, здається, підстерігала його у всіх можливих і неможливих місцях. Днів зо два тому вона навіть ніби зовсім випадково зайшла до ванної кімнати, коли він там мився. Замість того, щоб відразу вийти, вона зупинилася біля дверей і почала розмову. Начебто мало було тієї неприємної зустрічі із Шарлотою.

Дійшло до того, що Оскар виходив із кімнати, тільки якщо був упевнений, що дівчини не було вдома. Як добре, що він тепер вільний. Пригода почалася, а від так, можна зайнятися більш важливими справами. Але от що дивно, тепер, коли він отримав бажаний спокій, йому навіть стало трохи сумно. Лєна не вийшла, щоб попрощатися. Напевно, образилася. Йому було відомо, яка вона вразлива. Але ця закоханість — черговий каприз, не більше. Дитяче захоплення. Поки вони повернуться додому, дівчина знайде собі нову жертву.

Принаймні, Оскар на це сподівався.

Професор Лілієнкрон стояв на палубі «Пачакутека». Дивний учений майже не показувався на очі. Він з’явився, тільки щоб завантажити на борт свої речі, але й словом не перемовився з ними.

Тепер він був на дирижаблі, але вираз обличчя в нього був таким скептичним, начебто він очікував, що корабель ось-ось займеться.

Як не дивно, але Вілма перебувала поряд із ним. Маленька пташка, здається, полюбила вченого, хоча Оскар і не розумів, за що. Надто вже той був неприступним, буркотливим і роздратованим. Ніхто не міг подовгу перебувати поряд із ним.

Непомітно до нього підійшла Шарлота й теж почала дивитися на забавну парочку.

— Цікаво, правда? Схоже, Вілма його любить.

Оскар витер руки ганчіркою.

— Не розумію, чому.

— Таке вже воно, кохання.

— Кохання? Не сміши мене…

— Я впевнена в цьому, — відповіла Шарлота. — Безмовне кохання. Трошки трагічно. Останнім часом це дуже модно.

Оскар покосився на дівчину.

— Якщо ти натякаєш на Лєну, — сказав він, — то це було просто непорозуміння. Нічого в нас із нею немає, клянуся тобі.

— Не варто клястися, — блиснула вона очима. — Крім того, мене не стосується, що там у вас із Лєною.

— Я ж кажу, що між нами нічого немає. І до того, що вона хотіла потрапити на корабель, я не маю ніякого відношення. Добре все ж таки, що вона залишилася вдома, правда?

— Тепер вона на тебе образиться.

— Швидше за все, — погодився Оскар. — Але мені однаково. Вона звикне жити з тим, що в неї є, і забуде те, чого немає.

«Але якщо й так, — звучав голос у нього в голові,— все-таки тобі була приємною її увага. Будь чесним хоча б сам із собою, якщо вже Шарлоту обманюєш».

Шарлота досить довго мовчала й нарешті сказала:

— Лєна перетворилася на гарну молоду жінку. Вона любить тебе. Я не здивувалася б, якби й тобі вона подобалася.

Оскар схопив її за руку. На пальцях іще залишалися сліди мастила, але Шарлота, схоже, цього не помітила.

— Але мені не потрібна Лєна. Я хочу бути з тобою.

— Чесно?

— Чесно! Клянуся.

«На твоєму місці я був би обережнішим із такими клятвами. Це може дорого коштувати», — почув він внутрішній голос.

— Замовкни! — прошипів Оскар голосу.

— Що ти сказав?

Оскар відчув, що червоніє.

— Та так, нічого. Сам себе вилаяв за те, що забруднив тебе.

— Ах, це! — Вона знову поринула в міркування, потім сказала: — Дивно. Іноді в мене з’являється таке відчуття, що все проти нас. Щоразу, коли ми вважаємо, що з усім упоралися, виникає нова перешкода.

— Ти теж це помітила? — Юнак кинув ганчірку в ящик з інструментами. — А я вже було вирішив, що це тільки мені здається. Прямо змова вищих сил. Але я вважаю, що все це просто випадковості. Принаймні, я більше не переживатиму через це. Що там видно? Мені потрібно ще перевірити весла, і я готовий. Хочеш, підемо разом?

— Добре. Якщо пообіцяєш, що більше не хапатимеш мене брудними руками.

Вони саме прямували на палубу, коли зіштовхнулися з Елізою. Вигляд у неї був замислений.

— Усе гаразд? — запитав Оскар.

Еліза похитала головою.

— Ні. Я відчула чужу присутність. Відчула страх… непевність… і лють. Це тривало всього лише мить, а потім усе зникло.

Оскар насупився. Можливо, вона прочитала його думки? Відчула його невпевненість і злість? Еліза була родом із Гаїті. На своїй батьківщині вона була чимсь на кшталт чаклунки. Жрицею вуду, як вона сама себе називала. Вона мала незбагненні здібності, в тому числі могла встановлювати зв’язок із людьми на великій відстані. Ні Оскар, ні навіть Гумбольдт не розуміли, як це відбувається, але вона виразно вміла це робити. І неодноразово доводила це під час їхніх пригод.

— Можливо, це Лілієнкрон, — кивнула Шарлота у бік ученого.

Той стояв біля корми й удивлявся вниз. На обличчі його відбивалася ціла гама почуттів.

Однак, жриця не була в цьому впевнена.

— Не знаю, — сказала вона. — Можу заприсягнутися, що це була аура жінки.

Оскар зітхнув.

— Напевно, хтось на землі,— зауважила Шарлота. — Там багато людей.

Еліза знизала плечима:

— Мабуть, пізніше я про це ще дізнаюся. Давайте приєднаємося до нашого вченого. Раптом нам удасться його трохи розвеселити.

— Я згодна, — кивнула Шарлота. — Якщо він не заперечуватиме проти жіночого товариства.

Обидві жінки захихикали й неквапливо попрямували до Лілієнкрона.

Оскар поставив на палубу ящик з інструментами й подивився їм услід. Так, на кораблі складно усамітнитися. А чого ще він очікував? На борту корабля неможливо залишатися на самоті.

— Кидай!

Гумбольдт примружився в приціл арбалета. Оскар відпустив пружину, і в небо здійнявся глиняний диск. Він описав широку дугу. Гумбольдт прицілився, затримав подих і натиснув на спусковий гачок. Пролунав свист, потім тріск, і диск розлетівся на тисячу шматочків.

— Чудовий постріл! — вигукнув Оскар. — Ще разок?

— Звісно.

Знову пружина виштовхнула в повітря диск. Але наступна стріла пролетіла повз ціль. Гумбольдт вилаявся й зарядив арбалет утретє. Диск перетворився на хмарку червонуватого пилу.

— Ну ось, — задоволено мугикнув він.

Лілієнкрон осудливо поглядав на нього з юта.

— Два влучення із трьох — цим можна пишатися.

Гумбольдт зняв гвинтівку із запобіжника.

— Що ви в цьому розумієте?

— Я трохи розуміюся на стрільбі по рухомих цілях. Що це у вас за дивна зброя?

— Газовий арбалет, — відповів Гумбольдт. — Восьмизарядний барабан, автоматична подача. Безшумний, надійний і абсолютно влучний.

— Тихий і надійний — можливо, але чи справді влучний?

— Хочете сказати, що вмієте стріляти краще?

— Мабуть, так.

Гумбольдт блиснув очима:

— Ставлю десять марок, що ви програєте.

Лілієнкрон підняв підборіддя.

— Приймаю. Зачекайте, я вам покажу.

Із цими словами він зник під палубою.

— Що тут відбувається? — підійшла до них Еліза.

— Стрілець-коротун, — посміхнувся Оскар. — Лілієнкрон стверджує, що може позмагатися з батьком. Смішно.

Юнак труснув головою. Він був цілком упевнений, що цьому зухвальцю ніколи не перемогти батька. Уже він-то знав, на що здатний арбалет.

— А на що ви сперечалися?

— На десять золотих марок, — відповів дослідник. — Ставки приймаються.

— Ставлю п’ять, — сказала Еліза. — На Лілієнкрона.

— Що? — у Гумбольдта відпала щелепа.

— Ставлю п’ять золотих марок, що Лілієнкрон виграє,— посміхнулася Еліза.

— Але це ж…

— Тоді я ставлю три на Карла Фрідріха, — перервала його Шарлота.

— І я дві,— додав Оскар. — Гарний коефіцієнт для Елізи, якщо вона виграє. Але це, звісно ж, виключено.

— Побачимо, — усміхнулася жінка.

Тут знову з’явився Лілієнкрон зі старою рушничкою в руках. Зброя виглядала так, немов ладна була розвалитися будь-якої миті. Оскар здивовано похитав головою. Це ж справжній музейний експонат!

Гумбольдт глумливо здійняв брову.

— Ваша зброя, здається, дуже постраждала. Можу я запропонувати вам одну з моїх рушниць?

— У цьому немає необхідності,— парирував професор. — Я впораюся.

Дослідник підійшов ближче.

— Що це?

— Гвинтівка вісімдесят восьмого калібру, 57 міліметрів, п’ять патронів. Бойова зброя німецької армії.

— Чув. Її дуже легко пошкодити.

— Тільки старі моделі,— відповів Лілієнкрон. — Мою оснащено більш глибоким нарізом, бачите? — указав він на гвинтівку. — Але ми тут не для того, щоб обмінюватися подробицями конструкції зброї.

— Ваша правда, — погодився Гумбольдт. — П’ять пострілів для кожного. Якщо влучаєте, стріляєте знову, ні — черга переходить до мене, годиться?

— Цілком.

— Гаразд. Хто починає?

— Якщо дозволите, підкинемо монету, — запропонував Оскар. — Чіт або лишка, професоре?

— Чіт.

Оскар підкинув монету і вправно її перехопив:

— Лишка. Починає батько.

— Чудово, — кивнув дослідник. — Випускай!

У небо здійнялася тарілочка. Гумбольдт скинув арбалет, прицілився й вистрілив. Диск розлетівся на тисячу осколків. Оскар випустив наступну тарілочку, і вона теж перетворилася на червону хмару. Шарлота зааплодувала. Однак третя спроба виявилася невдалою. Черга Лілієнкрона. Учений клацнув прикладом і скинув гвинтівку на плече.

— Готовий!

Механізм випустив тарілочку. Лілієнкрон прицілився й вистрілив. Почулося клацання. У повітрі запахло порохом. Диск байдуже продовжував політ.

— Невдача, — зауважив Гумбольдт. — Але у вас є ще чотири спроби.

Знову Оскар натиснув на важіль, тарілочка знову розлетілася на шматочки.

Гумбольдт вдоволено посміхнувся:

— Давай далі!

Останній постріл. Чотири влучення з п’яти — чудовий результат!

Гумбольдт із гордістю обперся на арбалет.

— Залишилися тільки ви, — сказав він. — Ну ж бо, постарайтеся!

Лілієнкрон дав знак, злетіла тарілочка. Він скинув гвинтівку, прицілився й вистрілив. Знову промах!

— Ви маєте постаратися, якщо взагалі хочете влучити, — поблажливо помітив Гумбольдт. — Принаймні, ви повинні прагнути до почесного другого місця, коли вже не можете виграти.

— Заждіть-но, — Лілієнкрон підкрутив приціл. — Як я вже казав, за низької температури існує своя специфіка. Перші постріли служать для того, щоб зорієнтуватися. Тепер усе вийде.

Оскар дивувався, як геолог може залишатися таким спокійним. Адже виграти змагання йому вже ніяк неможливо.

— Випускайте, мій хлопчику.

Оскар натиснув на механізм. Високо в повітря злетіла тарілочка. Лілієнкрон прицілився й натиснув на курок. Вона із дзенькотом розлетілася на частини.

Учений із задоволеним виглядом пересмикнув затвор. На палубу впала порожня гільза.

— Наступну!

І знову влучення.

Еліза заплескала в долоні:

— Чудово! Ще раз!

Тонкі губи геолога розтягнулися в посмішці. Він перевірив приціл і подивився вдалину.

— Скільки тарілочок поспіль може випустити ця штука?

— Що ви сказали?

— Тільки одну чи можна більше?

Оскар подивився на пристрій. Центрифуга була зроблена з листових ресор і надавала гарне прискорення. Рейка, якою ковзали тарілочки, могла розмістити й більше, ніж одну.

— Не знаю. Можливо, три або чотири. Я ще не перевіряв.

— Гаразд. Тоді, будь ласка, три.

— Але…

— Ти ж казав, що може вийти.

— Так, але… — юнак розгублено покосився на Гумбольдта.

— Якщо професор бажає, нехай спробує. Мені ця ідея здається божевільною, але правила цього не забороняють.

Оскар схопив коробку з тарілочками й зарядив три червонуватих диски. Він відтягнув важіль, — механізм готовий до запуску.

— Не хочете залишити тільки дві? Тоді могла б вийти нічия.

— Три.

Оскар похитав головою.

— Готово! — вигукнув він.

На палубі стало тихо. Змагання набувало несподіваного повороту.

— Запускай! — звелів Лілієнкрон.

Оскар відпустив важіль. Механізм дзенькнув, і в різні боки розлетілися три тарілочки.

Лілієнкрон скинув гвинтівку й вистрілив. Один диск розсипався на пил. Блискавичним рухом, майже не помітним для ока, він опустив гвинтівку, пересмикнув затвор і знову скинув на плече. Бумс! Розлетілася друга тарілочка. По палубі покотилася патронна гільза. У повітрі зависла порохова хмара. Останню тарілочку ледь можна було роздивитися. Навряд чи в неї можна влучити з такої далекої відстані. Геолог прицілився й натиснув на курок. Пролунав тріск. Оскар дивився у бік цілі. Куля летіла прямо на неї. Час, здавалося, розтягнувся, немов гумова стрічка. І коли юнак уже був упевнений, що професор промахнувся, диск перетворився на хмаринку червонуватого пилу. Еліза підстрибнула й заплескала в долоні.

— Виграла!

Лілієнкрон посміхнувся.

— Просто неймовірно, — кричала Еліза. — Правда?

На палубі запанувало розгублене мовчання. Найгірше довелося Гумбольдту. Його губи перетворилися на тонку ниточку. Він мовчки сунув руку в кишеню й передав Лілієнкрону й Елізі монету. Потім ступнув до пускового механізму й уставив туди чотири тарілочки. Не звертаючись по допомогу, він зарядив арбалет і відвів важіль. Зовсім спокійно він підняв арбалет і вистрілив услід дискам, що вилетіли. Від гуркоту здригнувся корабель. На частку секунди небо перетворилося на розжарене сонце. На «Пачакутек» немов налетів порив вітру, мало не збивши пасажирів із ніг. Їх обдало жаром. Від тарілочок не залишилося й пилу.

Коли всі оговталися від потрясіння, Гумбольдт уже зник під палубою.

Минали дні. «Пачакутек» пролітав над горами, рівнинами, пустелями та ріками, неухильно прямуючи до мети. Гумбольдт вирішив обігнути Гімалаї й летіти через Угорське королівство, Румунію, Османську імперію, Персію та Британську Індію.

Досі ніяких труднощів не виникло, і подорож проходила спокійно, і навіть вічне суперництво Гумбольдта й Лілієнкрона його не псувало. Змагання в стрільбі не поліпшило відносини між двома вченими. Вони то сперечалися про географічні особливості, то про властивості хмар, то про повітряні течії. Здається, не було такої теми, у якій вони б досягали згоди. Дирижабль Лілієнкрону теж не подобався. Замість того, щоб радіти, що «Пачакутек» дістанеться до Батавії швидше, той постійно скаржився на незадовільне санітарне устаткування та вузькі каюти. Взагалі ж, він мав рацію: туалети розташовувалися тільки в задній частині трюмів. І якщо жінки ділили на двох каюту на верхній палубі, чоловіки змушені були тулитися в нішах на нижній палубі, між камбузом і продовольчим відсіком. Останній поділявся на приміщення, де зберігалися запаси води; тросове відділення, у якому були інструменти, запасні частини, канати; і окрему кімнату для продуктів. У ній пахло шинкою, кислою капустою й олією, а коли повівав вітер, торохкотіли горщики. Але ж найголовніше те, що вони летіли! Ніяких кордонів, митного контролю й прикордонників. Із кожним днем, проведеним у повітрі, вони наближалися до мети.

Вілма ні на крок не відходила від Лілієнкрона. І Оскар на неї за це ображався. Не довіряв він дивакуватому вченому. Якщо вже той так несподівано виграв змагання зі стрільби, виходить, не такий він простий, як здається. Не інакше, як зрадила Вілму її хвалена інтуїція.

Так і минали дні. Роботи, власне, було мало. Оскар допомагав Елізі готувати їжу, стежив за порядком у кухні та спальні. До його обов’язку входило наглядати за продуктами харчування. Фрукти, овочі, лимони, картоплю, солонину, копчену ковбасу, хліб, крупу, пиво й консерви потрібно було регулярно перевіряти й вести облік. Особливо уважно слід було контролювати кількість води. Невідомо, коли ще трапиться нагода поповнити запаси.

Найбільше Оскар любив вечори. Коли сідало сонце і на небі з’являлися перші зорі, усі збиралися за столом і вечеряли, поки світло за бортом потопало у сутінках.

— Чи знаєте ви, що я зазвичай не їм нічого, крім галет і зеленого чаю? — професор укотре потягнувся до мідного казана, в якому Еліза приготувала свій знаменитий густий суп із гострими ковбасками. — У мене дуже чутливий шлунок. Єдиний виняток — тайська та південно-азійська кухня. Здається, гострота благотворно впливає на моє травлення. Очевидно, у спеціях містяться речовини, що стимулюють виділення шлункового соку й убивають мікробів і бактерії. Але навряд чи в Німеччині можна знайти такі прянощі. Втім, ваша кухня — виняток. Як вам удається надавати стравам такого смаку?

— Уся річ у приправах, — посміхнулася Еліза. — У мене завжди є запас прянощів із моєї батьківщини. Дістати їх не так-то просто, але «Гамбурзька контора прянощів» привозить їх спеціально для мене.

— Ви неодмінно повинні дати мені їхню адресу, коли ми повернемося до Берліна, — сказав Лілієнкрон. — І поділитися своїми рецептами. Накажу своїй економці записати їх у книгу, щоб не загубилися. Такі скарби потрібно дбайливо зберігати.

Гумбольдт похмуро прислухався до бесіди. Настав час визнати, що йому не подобалося, що Лілієнкрон із Елізою так швидко знайшли спільну мову. Його особисто питання їжі ніколи особливо не цікавило. Звісно, креольська кухня була йому до смаку, але він був не дуже щедрим на похвалу. Те, що йому сподобалася страва, можна було зрозуміти тільки по тому, що він з’їдав усе до останньої крихти.

Оскар помітив, що батько п’є багато пива. Глечик знову спорожнів.

— Наповни його, мій хлопчику, — попросив Гумбольдт, злегка затинаючись. — І, здається, непогано було б принести ще й хліба.

— Гаразд, — Оскар узяв глечик і лампу й рушив до трюму.

На серці було неспокійно. Ніколи ще він не бачив батька таким.

Пивні діжки вишикувалися в ряд за полицями. Корабель трохи хитало, і дерев’яні боки постукували один об одний. Оскар поставив лампу й підніс глечик до однієї з діжок. Юнак відгвинтив кран і почекав, поки посудина не наповнилася. Знову загвинтив кран. Таке відчуття, що батько намагається утопити свою злість у хмільному напої. Треба не зводити очей із цього Лілієнкрона. Так, тепер хліб, і можна повертатися.

Але на півдорозі до полиці з хлібом Оскар зупинився. Він ледь не наступив на зв’язку копчених ковбасок, що лежала під ногами. Напевно, зірвалася з гачка через хитавицю. Він нахилився й підняв їх. За звичкою перелічив. Дев’ятнадцять. Але ж має бути двадцять одна! Список лежав зовсім поряд. Одного погляду було достатньо, щоб переконатися, помилки бути не може. Двох ковбасок не вистачало.

Дивно.

Юнак повісив ковбаски на місце й пішов до хліба. Хлібини щільно лежали в дерев’яних ящиках. Там вони були захищені від пересихання та цвілі. Оскар простягнув руку, щоб витягти один буханець, але знову застиг. На підлозі було повно крихт. Один буханець був розламаний навпіл.

Оскар доторкнувся до м’якуша. Ще свіжий.

Він поставив лампу в кут і вдивився в темні закутки. Може, завелися пацюки? Свого часу хлопець натерпівся від цих тварюк, але тут, схоже, їх не було. Хтось сюди заходив. Хтось вирішив поцупити ковбаси та хліба. Лілієнкрон. Він єдиний, хто міг би це зробити без усяких мук сумління. На душі стало кепсько. Оскар попрямував до виходу.

— Ось ти де, мій хлопчику! — крикнув Гумбольдт, побачивши його. — Чи ти, бува, не заблукав? — і голосно розсміявся.

— Ні,— відповів Оскар. — Але виникла невелика проблема. Боюся, хтось заліз у наші запаси їжі.

— Що ти таке кажеш? — насупився Гумбольдт.

— Я виявив зникнення ковбас, півбуханця хліба. Усюди крихти. Спочатку я вирішив, що це пацюки. Але це виключено. Мабуть, це хтось із нас.

— Що?

— Хто?

— Чому?

Усі очі кинулися на Лілієнкрона.

— Що ви так на мене дивитеся? — занервував учений. — Невже ви вважаєте, що я міг потай пробратися в комору й украсти продукти? Дуже шкода. Якщо мені щось знадобиться, то я попрошу. Мені й на думку не спаде нічого подібного.

— Тоді все ж таки пацюки, — вирішив дослідник.

Оскар похитав головою:

— Уже на цьому-то я розуміюся. Коли я жив на горищі в Берліні, я їм дюжинами шиї скручував. Ці тварини розумні, але вони не можуть розламати буханець хліба надвоє. Крім того, якби вони перебували поряд, там би неодмінно смерділо.

Гумбольдт насупився ще більше.

— А воду ти перевірив?

Оскар ляснув долонею по столі.

— Ну звісно, — пробурмотів він. — Я дещо помітив. Позавчора мені здалося, що води стало менше. Але мені не хотілося здіймати тривогу, а потім я просто забув. Ходімо, самі побачите.

Усі підвелися й пішли за ним. У тьмяному світлі лампи на дерев’яних стінах здригалися вигадливі тіні.

Оскар опустив лінійку у відкриту бочку й перевірив рівень рідини. Не вистачало зовсім небагато. Літрів чотири або п’ять. Але цього було достатньо, щоб переконатися, що винні зовсім не пацюки. Жоден гризун не може бути настільки розумним, щоб цупити воду з бочки.

Шарлота розгублено озирнулася.

— І що тепер?

Цієї миті пролунав гуркіт, слідом за яким полетіли прокльони. Потім знову все затихло.

— Клянуся Юпітером, — вигукнув Гумбольдт. — Здається, в нас на борту заєць!

Обличчя мандрівників освітлювало жовтувате світло лампи. Гумбольдт приклав палець до губ і вказав на тросове відділення.

— Візьміть канат і мішок і слідуйте за мною, — прошепотів він. — Хто б це не був, він, імовірно, почув нас і сховався.

Дослідник відчинив двері, заглянув у тросове відділення й високо підняв лампу.

Шарлота скривила носик. Звідти запахло лаком і машинним маслом. Усе приміщення було повне-повнісіньке різнобарвних ящиків, канатів, дощок, інструментів і найрізноманітніших запасних частин. У середині розміщувався тюк матерії для лагодження оболонки аеростата. За бажання сховатися тут легко.

Гумбольдт крикнув у темряву:

— Агов, хто там? Краще виходь зараз! Тобі все одно не вибратися.

Відповіді не було. Тільки чутно, як поскрипує корпус та працює мотор.

— Напевно, ми помилилися, — прошепотів Оскар, але Гумбольдт похитав головою й указав униз.

На дерев’яній підлозі можна було помітити хлібні крихти. Слід вів у дальній лівий кут. Жестами дослідник звелів Оскару й Шарлоті обходити матер’яний тюк праворуч. Сам він із Елізою зайшов зліва. Лілієнкрон підхопив Вілму на руки й завмер біля дверей. На випадок, якщо непроханий пасажир спробує втекти.

Оскар стискав у руці джутовий мішок. Шарлота з лампою йшла за ним. Вона так закривала лампу, що на підлогу падав тільки один промінчик світла. З іншого боку тюка вони помітили Гумбольдта з Елізою. Обоє повільно й обережно просувалися вперед. Раптом Шарлота згадала, про що кілька днів тому говорила Еліза. Вона тоді відчула чиюсь присутність. Вона мала слушність! Але хто ж це і чому тут ховається?

Вони обійшли тюк і підійшли до задньої стіни тросового відділення. Повсюди стояли ящики та бочки. Чудова схованка для таємного пасажира! А що, коли він озброєний?

Руки дівчини тремтіли від хвилювання. Раптом за одним із ящиків вона вловила рух. Промайнула тінь і знову причаїлася.

— Там… там… — ледь вимовила дівчина.

І тут почалося! Один із ящиків захитався і з гуркотом звалився вниз. По підлозі розлетілися канати. Не встигла Шарлота ухилитися, як прямо на неї кинувся чийсь темний силует. Оскар відреагував блискавично. Він підняв мішок і накинув його на голову непроханого гостя. Шарлота почула стиснені прокльони, не втрималася й упала на канати. «Заєць» заїхав кулаком у щелепу Оскару й кинувся до дверей. Аж тут приспіли Гумбольдт із Елізою. Дослідник хотів відрізати незнайомцеві шлях до виходу, але натрапив на Лілієнкрона, що ніяково тупцював посередині кімнати. Почулися стогони, і обоє вчених упали на підлогу. На щастя, Лілієнкрон устиг випустити Вілму. Пташка благополучно приземлилася й побігла назад до камбуза. До стогонів додалася лайка.

— Та відпустіть ви мене, необтесана ви людино! — кричав Лілієнкрон.

— А чого ж ви стоїте на дорозі? — відповідав йому голос Гумбольдта.

Шарлота поспішила їм на допомогу, але знову помітила чорну тінь. Та прямувала до виходу.

— Там! — крикнула дівчина. — Тримайте його!

Тримайте його!

— Відпустіть же мою руку! І злізьте з мене, зрештою!

Замість відповіді Гумбольдт щось проричав. Його ноги заплуталися в канатах.

Шарлота бачила, що на голові в незваного гостя усе ще був мішок. Ще трошки, і він вислизне! І тут приспіла Еліза. Майстерним рухом вона накинула мотузяну петлю на ногу втікача й повалила його на підлогу. На жаль, прямо на Лілієнкрона, який удруге, чортихаючись, звалився з ніг. Гумбольдту вдалося виплутатися з канатів, і він міцно схопив злодюжку.

— Я його спіймав! — крикнув він. — Допоможіть мені!

Незваний гість пручався, немов бик. Утихомирити його вдалося тільки спільними зусиллями. Боротьба закінчилася. Важко дихаючи, усі сиділи на підлозі й потирали забиті місця. Хто руку, хто ногу, хто голову.

Шарлота підняла лампу вище.

— Зніміть мішок, — звеліла вона. — Давайте подивимося, хто це.

Оскар іще не оговтався від удару в щелепу, яким його нагородив незнайомець. Похитуючись, юнак підійшов до «зайця» й зірвав мішковину. По плечах незваного пасажира розсипалося руде волосся.

— Лєна!

Обличчя дівчини розчервонілося від напруги. Зелені очі люто блищали.

— Відпустіть же мене, — прошипіла вона. — Накинулися на мене, як на кримінальника. — Ніхто не поворухнувся, і вона повторила: — Звільніть мене!

Нарешті, компанія заворушилася. Гумбольдт відпустив руку, Шарлота й Лілієнкрон вивільнилися з мотузок, і Оскар із Елізою допомогли їм підвестися на ноги. Усі скупчилися навколо Лєни, яка сиділа на підлозі. Дівчина відпльовувалась, намагаючись по-збутися джутових волокон.

— Що це означає? — обрушився на неї Гумбольдт. — Що ти робиш на борту корабля?

— А ви як думаєте? — Вона з викликом подивилася в очі дослідника. Ніхто так і не запропонував їй руки, тому вона підвелася самотужки. — Я їду з вами. — Дівчина обтрусила одяг від пилу й висякалася. — Я попросила Оскара, щоб він замовив за мене слівце, але він, мабуть, забув. Тому я узялася до справи сама. — Вона сердито блиснула очима. — І ось я тут. Можете викинути мене за борт, але для початку мені хотілося б з’їсти щось пристойне. Від сухарів і копченої ковбаси мене вже нудить. Що скажете? Дасте мені повечеряти? Чи знову доведеться добувати їжу самій?

Дно ущелини було кам’янистим і нерівним. Із червонуватого ґрунту стирчали чорні брили. Праворуч і ліворуч круто здіймалися кам’яні стіни. Високо вгорі клубочився туман і не дозволяв нічого розглянути. Стояв нестерпний сморід тухлих яєць.

Еліза намагалася дихати ротом. Із чола стікав піт, одяг прилип до шкіри. Було дуже спекотно. Сонце безжально палило землю. До слуху долинув дивний шум. Глухе бурмотіння й різкі крики, потім вібруюче гудіння упереміш із мелодійним цвіріньканням. Усе це дуже нагадувало Гаїті, хоча Еліза була впевнена, що це не її батьківщина.

Де вона? Що вона тут робить? Як вона сюди потрапила?

Ніколи раніше не бачила вона цього місця. Жінка зупинилася й огледілася. У повітрі висіло відчуття загрози. Щось тут не так. Їй дуже схотілося покинути цю ущелину, знайти сходи або вихід, але нічого не було. Видиратися нагору стрімкими стінами безглуздо — вони дуже слизькі. Не залишалося нічого іншого, крім як продовжувати йти далі та сподіватися, що наприкінці буде вихід.

Місцевість виглядала відносно молодою. Ґрунт був пухким і пористим. На скелях не було й сліду рослинності, як це буває в тропічному кліматі. Повсюди тріщини й ущелини. Таке відчуття, що землю зсередини розгорнула якась небачена сила.

Еліза витерла обличчя. Піт заливав очі, язик приклеївся до піднебіння. Туман ставав щільнішим. Жовтуваті клуби густішали навколо неї, немов намагалися затримати. Навіть сонце було неспроможним. Похмуре і жовте висіло воно високо над нею, немов бліде скельце на сірчано-жовтому небі.

Еліза обережно просувалася вперед. З’явилися уламки скель завбільшки з людину. Круглі, темно-сірі. Деякі немов пригнулися. Неначе скам’янілі люди, яким не вдалося покинути ущелину. Раптом жінка почула, як хтось шкребеться і риє землю. Вона завмерла й прислухалася. Звук долинав спереду, але потім пішов убік і зник у тумані в неї за спиною. Деякий час було тихо, потім вона знову це почула. Схоже, хтось розчищає каміння.

— Агов! Хто там?

Звук став голоснішим. Еліза покрилася холодним потом. Тут унизу, в ущелині, явно хтось був. Раптом у тумані щось завидніло. Щось величезне і згорблене, з короткими ногами та довгими руками, що волочилися по землі. Чи людина це? Туман спотворював контури. Жінка завмерла, сподіваючись, що її не буде видно на тлі каменів. Істота не звернула на неї уваги, прошкандибала повз. Але раптом повернулася й пішла назад. Цього разу точно на неї.

Силует уже можна було роздивитися. І з кожним кроком він ставав дедалі виразнішим. Невже він зовсім голий?

За декілька метрів від неї істота зупинилася. На жінку витріщилися два вогненно-червоних ока. На чолі красувалися два кручених роги. Із темно-сірої шкіри, вкритої розводами, сипалася дрібна луска й падала на землю. Еліза не зводила з чудовиська широко розплющених очей. Ніколи вона не бачила у своєму житті нічого жахливішого. Коли істота розкрила пащу і оголився ряд гострих зубів, вона закричала.

Оскар підскочив. Це був не просто крик — крик жаху.

— Елізо, — прошепотів він і кинувся до неї.

Оскар вибіг зі штурманської рубки й, перескакуючи через дві сходинки, помчав сходами нагору. Верхня палуба була порожньою. Нікого. Але двері на ют були відчинені. Оскар ступнув через поріг і опинився в жіночій каюті.

Еліза лежала на ліжку. Вона була не сама. Поруч стояли Шарлота й Лєна зі стурбованими обличчями. На краю ліжка сидів Гумбольдт і гладив їй чоло.

— Що трапилося? — випалив Оскар. — Що з нею?

Дослідник обернувся.

— Принеси глечик із водою. Мерщій!

Оскар кивнув і поспішив до камбуза.

На сходах він зустрів Лілієнкрона. У руках у того була Вілма.

— Що трапилося? Я чув крик.

— Щось із Елізою, — відповів Оскар. — Напевно, у неї було видіння. Мені треба принести води.

— У мадам Моліни бувають видіння?

— Так, так. А тепер мені треба йти. Пропустіть мене, будь ласка. Елізі потрібно попити.

За п’ять хвилин біля Елізи зібралися всі. Гумбольдт вийняв носову хустку й намочив її. Жінка вже опритомніла, але виглядала зовсім знесиленою. Дослідник приклав мокру хустку до її чола.

— Ви знаєте, чому вона так розхвилювалася?

Шарлота похитала головою.

— Напевно, страшний сон. Вона міцно спала, але часто переверталася. А потім застогнала. Я хотіла її розбудити, але нічого не вийшло. Їй ставало гірше, і зрештою вона підхопилася й закричала.

— Це ми чули, — погодився Оскар.

— Це видіння? — поцікавився Лілієнкрон.

— Такий вже в неї дар, — неохоче відповів Оскар. — Вона часто бачить сни про те, що відбулося або відбудеться. Кажуть, це передається у спадок. Щоправда, вона не може зрозуміти, це сьогодення чи майбутнє. Такий стан триває досить довго, поки ми не дізнаємося, що за цим криється. Але в одному можна бути точно впевненим: їй завжди щось відомо.