Подих диявола

Мандрівники йшли, розтягнувшись ланцюжком.

Спроби розглянути щось у підзорну трубу щоразу зазнавали невдачі.

— Якщо вас цікавить моя думка, то про це можна забути, — говорив Лілієнкрон. — Вертикальні стіни, добре охоронювані ворота, безліч вартових. Так само безглуздо, як коли б ми заявилися до них і попросили підйомник.

Оскар мовчав. Він розумів, що вчений багато в чому має рацію, хоча погоджуватися з ним ніяк не хотілося. Фортеця і справді виглядала неприступною. Заввишки метрів чотириста, вона велично здіймалася над околицями й здавалася витесаною просто зі скелі. Навіть Гумбольдт, що не втрачав оптимізму навіть у найбільш безвихідних ситуаціях, виглядав пригніченим. І це вони ще навіть не наблизилися. До могутнього бастіону залишалося ще приблизно з півкілометра. Біля фортеці височіли величезні кам’яні брили, між якими охоронці з верховими ящерами розбили табір.

До мандрівників долинало глухе ричання ящерів. Картину доповнювали дерев’яні загони й кілька примітивних наметів. За табором розміщувався вал і сходи, — обоє добре охоронялися. Отут камуфляж не допоможе. Навіть якщо Лєна й там, — чого не можна було стверджувати з упевненістю, — як вони потраплять усередину? Оскар сподівався, що батько не буде на цьому наполягати. Звісно, маскування дуже допомогло, але навряд чи з його допомогою можна непомітно проникнути до фортеці.

— Найкраще сховатися між скелями й трохи відпочити, — заявив Гумбольдт. — Дуже гарне місце. Потрібно подумати, як бути далі,— він сумно посміхнувся. — Боюся, ви вважатимете мене божевільним, але якщо ми нічого не придумаємо, я піду до охоронців і запропоную обмінятися бранцями. Схоже, кам’яні — розумні істоти. Якщо вони щось роблять, то не без причини.

— Так, звісно, — додав Оскар. — І причина в тім, що вони злостиві. Іншого пояснення я не бачу.

Гумбольдт похитав головою:

— Жодна істота не злитиметься без причини. Окремі індивіди — так, але не весь вид. Я маю довідатися, чому вони так чинять, що ними рухає, а задля цього з ними треба поговорити. Імовірно, як і в усіх розумних істот, у них існує своя ієрархія. Тобто, є керівник, який віддає накази. Я з ним поговорю й попрошу обміняти Лєну на мене.

— Ви мали слушність, — пробурмотів Лілієнкрон. — Ви безумець. Тепер навіть я в цьому впевнений. Одне запитання: навіть якщо не враховувати того, що ми не розуміємо мови кам’яних, що може їм зашкодити взяти в полон усіх нас? Від нас їм немає ніякої користі, крім м’язової сили.

— Отут ви помиляєтеся, Лілієнкроне. Дещо є.

Учений кинув на Гумбольдта скептичний погляд.

— І що це, дозвольте поцікавитися?

— Знання, — постукав себе по лобі дослідник. — Інформація. Те, що їм конче потрібно отримати, чого вони дуже потребують. Щоправда, я не впевнений, чи підуть вони на переговори.

— Що за інформація? Про що ви говорите? Поділіться з нами. Ми маємо право знати.

Гумбольдт похитав головою.

— Ні. Для вашого ж блага.

— Але…

— Вас колись допитували? По-справжньому, а не у вигляді щиросердної бесіди?

— Ви маєте на увазі катування?

Гумбольдт кивнув:

— Повірте, жодна людина катування не витримає.

Якщо буде хоч найменша підозра, що ви щось приховуєте, вас катуватимуть доти, поки ви не викладете все. І будьте певні, ви розповісте все. Навіть те, чого не знаєте. Єдиний шанс — це не знати. Саме тому я нічого не можу вам розповісти. Нікому з вас, — він обвів поглядом свою команду.

В Оскара защемило серце. Він не знав, що батька катували. Коли це було, і які таємниці в нього вивідували? Але запитати про це він не наважився. Не зараз.

Час спливав.

Вони спали, спостерігали, вичікували. Оскар дрімав і думав про Лєну. Як вони зустрілися, як разом робили перші розбійницькі нальоти, як потім із цього сміялися. Як часто він не спав і чекав, коли ж вона повернеться. Як часто лічив години до наступної вилазки і, бувало, з хвилюванням сидів біля її ліжка, коли вона хворіла. Він розповідав їй історії, читав, іноді навіть співав. Навіть незважаючи на всі труднощі, всі погані спогади тьмяніли, у пам’яті залишалося тільки хороше. А ось тепер її немає, і може статися так, що вони більше ніколи не побачаться. Він утер сльозу в куточку ока. Клята печера! Навіть після стількох днів, проведених тут, унизу, він ніяк не може звикнути. Занадто низький вміст кисню, занадто високий — сірки. Страшна сухість і нестерпна спека.

У похмурих сутінках червоного небосхилу хвилини непомітно перетікали в години, години — у дні.

Віддалік сиділи Гумбольдт із Лілієнкроном і щось обговорювали.

Незабаром вони повернулися.

Їхній вердикт був невтішним.

— Жодних шансів, — заявив Гумбольдт із серйозним виразом обличчя. — Ворота охороняються цілодобово. Охорона змінюється щочотири години, причому за цей час ніхто нікуди не відходить. Пост залишають тільки тоді, коли приходить зміна. Пробратися всередину непомітно не вийде. Залишається тільки прорватися силою, але це буде дорівнювати самогубству. Кам’яні — чудові воїни, хоча боротися їм, власне, і нема з ким. Цей світ і без того належить їм. А тут, крім піщаних акул, ворогів у них немає.— Він уперся руками в стегна: — Вирішено. Я йду до них і пропоную обмін. Нічого іншого не залишається.

— Зачекай, — Еліза м’яко поклала руку йому на плече. — Мені б хотілося спробувати останній варіант. Ми з Оскаром говорили про це, і він теж не проти. Потрібно тільки знати, де тримають Лєну.

— Що спробувати? Про що ви говорите?

— Пізніше розповім. Зараз мені потрібен абсолютний спокій. Мені потрібно вступити в контакт із Лєною, і не можна, щоб мені заважали. Чи є в нас якась її річ, що вона любить?

— Так, ось, — Шарлота вийняла щось із сумки. — Шпилька. Я її зберегла.

Вона витягла прикрасу, що її Лєна купила в торговому домі.

— Дуже добре, — зраділа Еліза. — Цього має вистачити. Я сяду он там, на камінь, і, будь ласка, не заважайте мені в найближчі десять хвилин.

Оскар дивився, як Еліза піднялася на високий камінь, відкрила сумку з лікарськими травами й настоянками й почала змішувати інгредієнти.

— Що вона робить? — запитав Лілієнкрон.

— Гадаю, готується до переселення душі,— пояснив Оскар. — На її батьківщині, на Гаїті, це розповсюджений спосіб спілкування з померлими. Але він діє і стосовно живих. Дуже важливо, щоб ніхто не перешкодив проведенню ритуалу. Інакше можна чекати катастрофічних наслідків.

— Наприклад?

— Душа Елізи може заблукати й більше не повернеться в тіло. Люди, з якими відбувається подібне, перетворюються на порожні оболонки — на зомбі, як їх називають на Гаїті.

Лілієнкрон покривився:

— Жахливо. Тоді я краще помовчу.

Еліза закінчила підготовку й запалила трави в мисочці. Повалив густий дим. Навіть на відстані в Оскара на очах виступили сльози. Еліза сіла, схрестивши ноги, опустила обличчя до мисочки й глибоко вдихнула.

Лєна здригнулася. Щось хотіло заволодіти її тілом. Усе почалося з повільного руху уздовж спини, потім це відчуття дісталося до самої потилиці. Відчуття було таким сильним, що вона не могла опиратися.

— Усе гаразд? — подивився на неї володар.

Лєна саме збиралася розповісти йому про свою батьківщину в далекій Німеччині, але від ніг здійнялася друга хвиля неприємних відчуттів.

— О…

Вона відчула такий приступ нудоти, що застогнала й опустилася на коліна.

— Ти хвора?

— Я… я не знаю. Зовсім несподівано.

— Нехай тебе відведуть у твою камеру.

Ноги в дівчини підкошувалися, тіло стало немов ватяним. Вона не опиралася.

Що з нею таке? Голова розколюється. Ніколи ще такого не було. Звісно, головні болі бували, але це зовсім інше. Начебто в голові перебував хтось сторонній. Їй здавалося, що вона навіть чує голоси. Багато голосів. У черепі гуло, немов у бджолиному вулику.

Володар має рацію, напевно, вона справді занедужала. Можливо, через дивну їжу, якою її годували.

Вона обіперлася об стіну рукою й повільно пішла до лежанки. Охоронець почекав, поки вона сіла, й зачинив важкі кам’яні двері.

Лєна лягла на спину і втупилась очима в стелю. Голова паморочилася менше. Навіть нудота майже минула. Та голоси залишилися. Один здався їй знайомим. Жіночий голос, дуже схожий на голос Елізи. Він то голоснішав, то майже заглушався іншими. Дівчина спробувала на ньому зосередитися. Постаралася відітнути всі інші голоси. Вийшло. І чим яснішим ставав голос, тим менше її нудило.

За деякий час удалося навіть розібрати окремі слова.

Де ти?

Як тебе знайти?

Подай нам знак!

Заклик був таким сильним, що Лєна встала й підійшла до вікна. В обличчя вдарив гарячий вітер. Знак? Про який знак говорить голос? Світ перед нею був червоним. Червоне небо, червоний пісок, червоні камені. Який знак подати? Вона обернулася й оглянула кімнатку. Відро з водою, щось на кшталт туалету, стіл, стілець, дерев’яний лежак зі світлим простирадлом.

Погляд затримався на простирадлі. Єдиний пред- мет зі світлого матеріалу. Світла тканина.

Немов уві сні, вона зірвала простирадло з лежака й повернулася до вікна. Дівчина не розуміла, чому це робить, але в неї з’явилося нестримне бажання вивісити простирадло з вікна. Вона довго ще стояла, дивлячись, як тканина майорить на вітрі. Коли стало вже зовсім несила, вона витягла її назад, розстелила на постелі й міцно заснула.

— Дивіться, нагорі! — Оскар махнув рукою на верхню частину фортеці.

У вікні четвертого поверху майоріла світла хустка. Немов більмо на оці, серед цих червоних і коричневих кольорів. Вона висіла досить довго, потім знову зникла. Здогадатися, хто її вивісив, було зовсім не важко. У приміщенні за вікном було темно.

Серце в Оскара скажено калатало. Невже?..

Він подивився на Елізу. Та розплющила очі й утомлено дивилася на фортецю. Обличчя в неї було задоволеним. Гумбольдт узяв її за руку.

— Ну що, вийшло?

Вона кивнула:

— Здається, так. Вона мене почула й відповіла.

— Хто відповів? — Лілієнкрон усе ніяк не міг второпати, що відбувається.

— Лєна, — пояснила Еліза. — Я вийшла з нею на зв’язок і попросила, щоб вона дала нам знак.

— Так вона й зробила, — підтвердив Оскар.

Він повернувся поглядом до того місця, де розвівалося на вітрі простирадло над грубо обтесаними каменями. Він це точно запам’ятав. Нижня частина замку, трохи навскоси від головного входу. Під вікнами проходив тонкий карниз. Якщо враховувати, що висота кам’яних блоків приблизно метр, то вікно було метрів за сорок над землею. Високо, але нічого неможливого.

— Про який план ви говорили? — подивився Гумбольдт на Оскара поверх окулярів.

— Хочу дістатися до карниза й по ньому пройти до вікна. Бачиш, воно трохи вище? Якщо мені це вдасться, то все інше буде не складно.

— Ти з глузду з’їхав, — заперечила Шарлота. — Туди ніхто не зможе залізти без альпіністського спорядження. Ти шию собі зламаєш.

— Не зламаю, — відповів Оскар. — Певний ризик, звісно, є, але я маю спробувати. Мені здається, я зможу звільнити Лєну.

— І як? У тебе немає ані мотузок, ані гачків, ані спеціальних черевиків.

— Немає. Та натомість є оце, — Оскар відкрив сумку і вийняв камуфляжний костюм.

— Що це? Карнавальний костюм? — здивовано підняв брови Лілієнкрон.

— Одяг злодія-верхолаза з касти злодіїв-майстрів. Мені подарували його в місті інків на подяку за нашу допомогу під час подорожі в Андах. Він уже не раз мені став у пригоді.

— Що це за матеріал? — Лілієнкрон провів по тканині рукою.

— Черевики й рукавички зроблені з луски комах, решта — з волокон, сплетених із їхньої шкіри. У ньому легко можна забратися на скелю. Ось, самі спробуйте!

Лілієнкрон узяв черевик і притиснув його до вертикальної поверхні скелі. Черевик було зроблено з тон кої вичиненої шкіри, а підошва була покрита шаром тонкої, але міцної луски. На превеликий подив ученого, черевик не впав, а залишився висіти.

— Неймовірно, — здивувався Лілієнкрон.

— Бачите? Тому я й думаю, що в мене вийде.

— Ти впевнений, що хочеш? — запитав Гумбольдт. — Навіть із таким костюмом буде непросто. Не кажучи вже про те, що ти робитимеш, коли знайдеш Лєну.

— Вирішу на місці,— відповів Оскар. — Якщо підйом буде дуже крутим, доведеться шукати інший шлях. Візьму з собою мотузку та лампу. І води. Все це поміститься в моєму рюкзаку. Не хвилюйтеся. Я половину життя провів, забираючись у чужі будинки. Якщо ви хочете зайнятися чимсь корисним, продумайте, як нам звідси вибратися. Якщо ми повернемося, нам доведеться поспішити.

Гумбольдт і Лілієнкрон потисли Оскару руку на прощання, Еліза обняла, а Шарлота навіть поцілувала в щоку.

— Повертайтеся благополучно, добре? І бережи себе, — вона завагалася й додала: — Я тебе люблю.

— Я знаю.

Із цими словами він розвернувся й побіг.

Оскару не хотілося, щоб інші помітили, як він хвилюється. До подарованої речі в нього було двійчасте почуття. Звісно, досі костюм-хамелеон йому дуже допоміг, але раптом він разом зникне, як обіцяв древній проводир інків? Але повертатися було вже занадто пізно. Пригнувшись, він побіг уздовж скелі до фортеці.

Метрів за триста він зупинився. Гарне місце для підйому. Юнак ковтнув води й перевірив, чи все добре закріплене. Настав момент істини.

Рукавички були дуже зручними. Здавалося, вони просто вростають у грубу гірську породу. Оскар намацав уступ і підтягнувся вище. Між погано підігнаними блоками були зазори в кілька сантиметрів, які легко можна було використати як опору. За своїм злодійським минулим у Берліні він знав, наскільки важливо мати гарну опору. Не можна, щоб стіни торкалося менше трьох кінцівок. Або дві руки й нога, або дві ноги й рука.

Юнак видирався по крутій стіні, немов гекон. Були, звісно, уступи та карнизи, що утруднювали просування, але в цілому здолати фасад було нескладно. У декількох місцях порода була вже старою і крихкою. Там доводилося підніматися з особливою обережністю.

За кілька хвилин він дістався до даху першої вежі.

Глянувши вниз, побачив, що піднявся метрів на двадцять над землею. Вежу охороняло кілька вартових на гігантських ящерах. Вони не звернули на нього ніякої уваги. Йому здалося, що на відстані за валунами він побачив друзів, хоча при поганому освітленні це могло й здатися.

Оскар знову зосередився на будинку перед ним. Тепер він дійшов до найскладнішої частини.

Відстань від даху вежі до карнизу становила приблизно десять метрів. Від основної частини фортеці нова ділянка відрізнялася тим, що на ній було набагато менше щілин і уступів. Камені було підігнано щільніше, їхня поверхня була більш гладенькою. Завдяки рукавичкам, йому вдавалося зачепитися, але відчувалося, що це майже межа їхніх можливостей. «Тільки не дивися вниз», — повторював він собі. Від висоти паморочилося в голові. Один неточний рух, неспритний крок — і він упаде. Отже, дивитися тільки нагору й двічі думати перед тим, як схопитися.

Повільно, як лінивець, долав він сантиметр за сантиметром. Хекав і сопів. Руки змокли від поту. На щастя, шкіряні петлі рукавичок були міцно стягнуті на зап’ястях, інакше було б непереливки.

Зціпивши зуби, він продовжував просуватися вперед. До карниза залишилося не більше трьох метрів. Потрібно дістатися до нього будь-що.

М’язи слабшали. Руки стали ватяними. Кінчики пальців заніміли, а руки й ноги майже не відчувалися.

Коли Оскару здалося, що він більше не зможе й пальцем поворухнути, кінчики пальців торкнулися верхнього краю карниза. Ось він, довгоочікуваний виступ. Зібравши волю в кулак, він напружив м’язи.

Останній ривок, останній вдих, і він нагорі. Він упорався з цією страшною стіною. Голосно дихаючи, він притулився до стрімкої скелі.

Карниз був завширшки сантиметрів тридцять або сорок. Достатньо, щоб не впасти. Оскар тремтів від утоми. Якби він знав, яким важким буде підйом, не відстоював би його перед друзями з такою впевненістю. Стіна виявилася майже нездійсненним завданням, принаймні, для дороги назад.

Із Лєною вони так спуститися не зможуть. Підніматися по скелі набагато простіше, ніж спускатися. Особливо разом із тим, хто не отримав потрібного тренування, і без необхідного спорядження. Це нереально.

Трохи відпочивши, він продовжив шлях. Карниз досить вузький, тому потрібно було рухатися дуже обережно, щоб не впасти. Кам’яні диски розхитувалися. Кожен крок потрібно було ретельно продумувати. Але після всього, що він уже випробував, ця перешкода здавалася не такою вже й серйозною.

За першим вікном виявилася порожня кімнатка із зачиненими дверима. Вона дуже нагадувала тюремну камеру, втім, напевно, і використовувалася з тією ж метою. У ґратах потреби не було. Навіть якби в’язеньризикнув вибратися на карниз, дуже скоро він би зрозумів, що дороги вниз немає. Униз можна тільки зістрибнути.

Оскар опустив голову і здригнувся. Земля під ногами була так далеко, що не потрібно було навіть напружувати фантазію, щоб уявити, що трапилося б, якби він зірвався. З іншого боку, було не так уже й високо, щоб не розрізняти деталей. Відра, діжки, ящики, сліди ніг великих і маленьких створінь, — усе це було видно досить чітко.

Довелося змусити себе відвести погляд. Провалля притягувало до себе з гіпнотичною силою, і Оскару ніяк не хотілося схибити на останніх метрах. Він доторкнувся ногою до хиткого каменю й вирішив його переступити, але камінь раптом зірвався й полетів униз. Кілька секунд він летів у повітрі, а потім із оглушливим тріском розбився об кругляки у дворі.

Юнак завмер. Чим далі, тим страшніше.

Він бачив, як від стаєнь із ящерами підбігло кілька воїнів, щоб з’ясувати причину шуму. Вони зупинилися прямо під ним. Спочатку уважно оглянули уламки диска, потім підвели голови. До них приєдналися інші охоронці. Оскар скам’янів. Чорти вказували нагору й щось говорили. До нього долинало їхнє ричання.

Будь ласка, Господи, зроби так, щоб вони мене не побачили.

До мети залишилося зовсім трошки.

Хвилини тяглися нестерпно довго. Нарешті, істоти розійшлися й повернулися до своєї роботи. Оскар бачив, як вони знову узялися за свої справи. Невже його не помітили? Але ж вони дивилися прямо на нього! Камуфляж усе-таки чудовий.

Юнак обережно пішов далі. Він прекрасно розумів, що ще одна така необережність, і йому кінець. Можливо, істоти його й не бачили, але вони були зовсім не дурними.

Наступна кімната теж була порожньою. Оскар довго перед нею не затримався й продовжував рухатися далі. Тепер він дістався до вікна, в якому, як він сподівався, бачив простирадло. Він не був упевнений у цьому на сто відсотків, у фортеці була безліч вікон та отворів. Але часу на те, щоб оглянути їх усі просто не було.

Він устав навшпиньки й зазирнув усередину. Серце скажено калатало. Приміщення було таким же темним, як і решта. У ньому розташовувалося кілька предметів. Стіл, стілець і ліжко. І раптом він помітив на ліжку світле простирадло. І на ньому лежала Лєна. Йому схотілося заволати від радості. Але краще цього не робити. Оскар схопився за підвіконня й заплигнув до кімнатки.

Лєні снилося, що вона лежить на пляжі, на сонечку.

Хвилі м’яко накочували на берег, а тепле повітря сповиває її, немов затишна ковдра. А поряд із нею лежить Оскар. Він дивиться на неї й посміхається.

— Ну як, добре спиться?

— Чудово, — відповіла вона. — Тільки мені жарко.

Ще трошки, і піду у воду.

— Я з тобою, якщо ти не проти. Але спочатку я тебе поцілую, — він схилився над нею й наблизив губи.

На неї обрушилася холодна злива.

Лєна розплющила очі.

Сон зник. Принаймні, частково.

Зникло море, пісок і сонце. Замість пляжу була незручна лежанка в її кімнатці. Навколо було темно, крізь вікно просочувалося похмуре червоне світло.

Але частина сну все ж таки залишилася. Та частина, де був Оскар. Він сидів точно так, як і щойно на пляжі. І усе ще посміхався.

Лєна підняла руку й провела по своїх губах. Яке чудове відчуття! Начебто її справді поцілували. Вона потягнулася рукою до Оскара, очікуючи, що та пройде крізь нього, що він був усього лише примарою… але торкнулася реальної шкіри.

— Що?..

— Тс-с-с! — Оскар приклав палець до її губ. — Це я. Я витягну тебе звідси.

Дівчина здригнулася, серце в неї схвильовано закалатало. Невже це правда?

— Оскаре?

Він кивнув.

— Ти в порядку? Можеш іти?

— Я…

— Чудово. Тоді ходімо, в нас обмаль часу.

— Але як ти тут опинився, і що це за дивний одяг на тобі? — Нарешті вона зрозуміла, що це не сон, і що Оскару якимсь чином удалося пробратися до фортеці.

— Це довга історія. Інші чекають на тебе внизу. Знайти тебе було не просто, але, на щастя, у нас є Еліза. Вона встановила з тобою контакт, пам’ятаєш?

— Контакт… як?

— Вона говорила щось про злиття душ. Ти нічого не помітила?

— Щось пригадую… Звісно! У мене було таке відчуття, що хтось прокрався в мої думки. Дуже неприємно, скажу я тобі,— вона похитала головою. — Отож що це було? Тепер, коли ти розповів, я все зрозуміла.

— Добре ти придумала із простирадлом, — посміх- нувся він.

— Простирадло?

— Ну, так. Нам потрібний був знак. Як ти гадаєш, як би я знайшов тебе? А тепер ходімо, нам потрібно тікати звідси.

Лєна підвелася й розгублено похитала головою.

Вона ще не до кінця зрозуміла, що ж усе-таки сталося.

— Оскаре?..

— Так?

Дівчина оповила його шию руками й пригорнулася до нього. Він відчув себе справжнім героєм і обійняв її у відповідь. Лєна б із задоволенням його більше не відпускала. Так вони простояли досить довго, поки Лєна не зрозуміла, що іще трошки — і задушить Оскара. Вона відпустила його і змахнула з вій сльозинку.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він погладив її по волоссю:

— Ти ж моя маленька сестричка.

Вона кивнула. Вона все зрозуміла.

— Усе в порядку?

— Так, — відповіла вона. — Усе в порядку.

Лєна підвелася й уважно оглянула Оскара.

— Що за чудесний костюм! — Вона обійшла його з усіх боків і пробурмотіла: — Дивно… Тканина справді змінює свій колір. Справжній костюм-хамелеон. — І похитала головою: — Навіть лякає трошки. Втім, байдуже. Тепер розкажи, який у тебе план?

— Власне, я планував, що ми з тобою підемо тим же шляхом, яким я сюди потрапив, але, боюся, нічого не вийде. Потрібно шукати інший варіант.

Лєна підійшла до вікна й витягнула шию.

— Ти видерся по стіні? Жартуєш?

— Ні. Дивися, — Оскар підійшов до стіни й почав підтягуватися. Начебто на стіну піднімався величезний павук. — Це не дуже складно, — він помовчав. — Але вдвох не вийде. Залишається тільки пробратися через внутрішні приміщення.

Лєна підняла брову:

— Це неможливо. У фортеці сила-силенна охоронців.

— Ти знаєш дорогу?

— Так. Але я не розумію, як…

— Клич охорону.

Лєна ніяк не могла зрозуміти, чи жартує Оскар, чи ні.

— Що мені робити?

— Ззовні стоїть вартовий. Поклич його. Найкраще з якогось приводу заманити його до кімнати, тоді інші не зможуть його побачити. Я поки постою тут, у кутку.

— А потім? Він побачить тебе, схопить і кине до камери.

— Не схопить, повір.

Лєна завагалася. Вона знала Оскара досить довго, щоб зрозуміти, коли він жартує, а коли говорить всерйоз. Зараз, схоже, він говорив серйозно.

— Гаразд. І що мені робити потім?

— Найкраще відвернутися й заплющити очі. Буде дуже яскраве світло.

Із цими таємничими словами Оскар став у куток. Як не дивно, костюм дійсно мав властивість робити свого хазяїна майже невидимим. Дівчині доводилося напружувати зір, щоб побачити, де стояв Оскар.

Вона повільно підійшла до дверей. Відкашлялася й ударила кулаком.

— Агов! Я прокинулася. Я хочу вийти.

Заскреготав засув.

— Не забудь відвернутися й заплющити очі,— почула вона шепіт Оскара.

Двері відчинилися. На порозі з недовірливим виглядом стояв чорт. Він підняв голову й принюхався. Небезпечно блиснув спис. Він щось гаркнув. Лєна повільно відступила. Просто як у казці. От зараз він скаже: «Тьху, тьху, тьху! Людським духом пахне!» Кам’яний зробив крок уперед. За секунду кімнату опромінила сліпуча блискавка. Лєна замружила очі, але світло сліпило навіть крізь заплющені повіки. Треба було послухатися Оскара й відвернутися. Пролунав неприємний шум. Тріск, начебто щось розбилося. Оскар схопив Лєну за руку:

— Готова?

Вона кивнула. Розплющила очі й подивилася на чорта. Той був прямим і нерухомим, як колода.

— Що з ним?

— Немає часу пояснювати, але це ненадовго. У нас є хвилин десять, поки він не здійме тривогу. — Оскар повернув рукоятку індукційної лампи. — На жаль, потрібно досить довго чекати, поки вона знову зарядиться, — пояснив він. — Але за цей час ми можемо досить далеко відійти. Ходімо! Ти перша.

Лєна завбачливо зачинила двері й засунула засув.

Вони дісталися до сходового майданчика. Десь глибоко під ногами гуркотіли величезні машини. Вони йшли коридорами, і з бічних проходів долинав дивний шум. Начебто гули великі мотори. Іноді вчувалися й інші звуки, що нагадували клацання батогів. Із одного проходу війнуло сіркою. Пахло димом і мастилом. Лєна стягла черевики. Краще йти босоніж: у кам’яних по-диявольському гострий слух.

Немов дві примари, зісковзували втікачі вниз по величних кам’яних сходинках. Сходи спускалися по спіралі. Поруччя не було, відтак не можна було звіситися й подивитися, що там унизу. На всі боки розходилися відгалуження. «Зверху спуск, напевно, був схо- жим на колесо з безліччю спиць», — подумав Оскар.

Вони не пройшли й половини, як помітили рух в одному з проходів. На стінах тремтіло мерехтливе світло смолоскипів.

— Мерщій за мною, — шепнув Оскар. — Пригнися якнайнижче.

— Тебе можуть побачити, — тихо відповіла Лєна. — Чи не краще нам буде звернути в якийсь прохід?

— Не переймайся. Обережніше, — Оскар став, широко розставивши ноги, прикриваючи собою дівчину.

Лєна причаїлася за ним і стежила, як істота зі смолоскипом вийшла із проходу на сходову клітку. Світло вогню освітило і їх. Лєна затамувала подих. Кам’яний підійшов до них майже впритул. У будь-який момент їх могли помітити. Але коли їх розділяло не більше п’яти метрів, істота звернула до найближчого проходу і зникла.

— Бачиш? — повернувся до неї Оскар.

— Але як таке можливе? — прошепотіла дівчина. — Я могла б заприсягтися, що він іде просто на нас.

— Можливо, так воно й було. Тільки бачити нас він не міг. Тут світло погане, і костюм-хамелеон нам допоміг. Поки ми поводимося тихо, ми залишаємося невидимими. Ходімо далі.

Коліна в Лєни тремтіли, але в душі спалахнула надія. Уже видно кінець сходів. Іще два прольоти — і вони вийдуть у вестибюль.

Як же їй хочеться втекти з цього похмурого палацу! І не тільки з палацу. Їй хотілося знову повернутися нагору, до денного світла та свіжого повітря. Їй схотілося знову побачити друзів і синє небо. Геть звідси!

Аж тут пролунало ричання. Унизу, у вестибюлі вона роздивилася силует чорта. На тлі відчинених дверей його кручені роги та довгі руки нагадували леза ножиць. Поряд із ним було створіння, схоже на крота, з ластами та довгою гострою мордою. Завбільшки воно було з добру вівчарку, але більш кремезне. Чудовисько сиділо на повідці, на шиї в нього був металевий нашийник. Як і всі мешканці цих місць, істота була майже сліпою, але, ймовірно, мала чудовий слух і нюх. Вона грізно рикнула й натягнула повідця. Дівчина скрикнула.

Оскар блискавично кинувся вперед і затулив собою подругу. «Собака» ричала й хрипіла з піною біля рота. Її хазяїн, чорт вражаючого зросту, обернувся й подивився на сходи. Зі списом в одній руці й повідцем в іншій він почав підніматися сходинками. До нього було метрів десять. Вісім… Шість. Лєна вже чула гучне дихання звіра.

— Очі,— прошепотів Оскар.

Цього разу вона відразу ж послухалася. Зблиснула червона блискавка. Коли дівчина знову розплющила очі, чорт перетворився на камінь. У руці він продовжував стискати повідця з «кротом». На відміну від хазяїна, той не скам’янів і продовжував із хрипом рватися вперед. Однак, кам’яна рука надійно втримувала його на місці.

Проблема полягала в тому, що повз нього було складно пройти. Сходи були вузькими, а чудовисько виглядало надзвичайно злісним. Крім того, воно так гарчало, що незабаром збіглися б усі охоронці. У верх- ній частині вежі вже заметалися вогники.

Лєна подивилася вниз. До землі ще метрів зо три.

— Стрибаймо, — шепнула вона Оскару. — На рахунок три. Раз… два… три.

І вони стрибнули. Приземлення на тверду кам’яну підлогу виявилося дуже болючим. Лєна спробувала підвестися на ноги, але ліву ногу пронизав гострий біль. Вона спробувала ступнути й скривилася від болю. Схоже, пошкодила ногу.

— Усе гаразд? — пошепки запитав Оскар.

— Не знаю… Здається, вивихнула ногу, — прошепотіла Лєна, зціпивши зуби. — Але ми не маємо часу зволікати. Потрібно йти далі.

— Обіприся на моє плече. Я виведу тебе.

Притягнуті спалахом блискавки й гарчанням істоти, з усіх куточків залу в їхній бік бігли чорти. Їх було шість або сім. Повз них складно було б пробігти. Навіть камуфляж не допоміг би. Очі в них світилися люттю, і грізно виблискувала зброя. Оскар крутнув рукоятку лампи. Лєна бачила, як він старається, але розуміла, що цього недостатньо. Щоб виграти час, вона крикнула:

— Дозвольте нам пройти. Ми вам не вороги.

На її слова ніхто не відреагував. Із шахт і проходів вибігали дедалі нові чорти.

— Якщо ви підійдете, ви перетворитеся на камінь. Подивіться на вашого товариша на сходах. Він теж нас не послухався. Самі бачите, що вийшло.

Лінгафон хрипів і присвистував. Кам’яні зупинилися лише на мить, і продовжили рухатися в їхній бік.

— Дідько, — вилаялася Лєна. — Здається, мої погрози не справили на них ніякого враження. Скільки тобі ще потрібно?

— Уже готовий. Очі! — Оскар підняв лампу над головою й натиснув на кнопку.

— Бачили? — Лілієнкрон витягнув руку в бік замку.

За центральними воротами спалахнула блискавка. Для природного світла вона була занадто холодною і занадто яскравою. Таке світло можна було отримати тільки штучним шляхом.

— Лампа! — вирвалося в Елізи. — Індукційна лампа.

— Охоронці! — гукнула Шарлота. — Вони біжать до сходів. Там щось відбувається.

Гумбольдт уже вискочив із прихистку й кинувся до фортеці.

— Зачекайте! — спробував утримати його Лілієнкрон. — Ви ж не зможете…

Але його слова залишилися непочутими.

— От шибайголова! — кинув роздратовано вчений. — Він усіх нас видасть. І що тепер робити?

— Що ще залишається? — знизала плечима Шарлота. — Тільки бігти слідом, — і вона теж кинулася до фортеці.

— Ви що, усі з глузду з’їхали? Кам’яні всіх нас схоплять. Чому мене ніхто не слухає?

— Ходімо, професоре, — простягнула йому руку Еліза. — Один за всіх і всі за одного, хіба не так кажуть? Оскар і Лєна в небезпеці. Ми не можемо кинути їх напризволяще.

Лілієнкрон неохоче дозволив підняти себе на ноги.

— Ви читали народні балади?

Еліза тільки посміхнулася, схопила сумку з Вілмою й побігла.

Тепер уже всі мандрівники мчали до фортеці. Вони вже помітили ящерів. Ті затурбувалися, адже гуркіт був чутний і їм. Деякі тварини були вже осідлані — напевно, підготовлені до подорожі по пустелі. У дворі стояв різкий запах. Він ішов від годівниць, де, схоже, лежало підгниле м’ясо, яким годували цих тварин.

Гумбольдт із Шарлотою дісталися до сходів. Вони вже ладні були бігти нагору, коли спалахнула друга блискавка. Значно слабша, ніж перша, але досить яскрава, щоб освітити внутрішню частину залу.

На стінах затанцювали дивні тіні. Еліза розглянула контури декількох дюжин рогатих створінь. Помітила вона й списи зі щитами.

У цю мить із фортеці вискочили дві фігурки. Вони нерішучо зупинилися — мабуть, втратили орієнтацію. Еліза затамувала подих.

Лєна з Оскаром!

Гумбольдт побіг до сина й обхопив могутніми руками. Шарлота вже теж була поряд. Дівчатка кинулися на шию одна одній. Еліза зупинилася. По щоках у неї текли сльози. В Оскара все вийшло!

Раптом пролунав ріг.

Посмішки Елізи немов і не було. Їх виявили. Гумбольдт обхопив Лєну рукою, — здається, вона накульгувала, — і вони поспішили вниз. Коли він помітив Елізу, замахав руками, немов намагався щось сказати. Цікаво, що?

— Схоже, він хоче, щоб ми йшли до тварин, — Лілієнкрон уже стояв поряд із нею. Він важко дихав.

Еліза скептично подивилася на ящерів.

— До цих чудовиськ? Він збожеволів.

— Краще робити так, як він говорить, — заперечив Лілієнкрон і потяг її за собою.

У цей момент на верхніх сходинках з’явилася рогата істота. Рухалася вона неймовірно повільно. За нею вийшла ще пара. Потім четверта, п’ята… З кожною миттю їх ставало дедалі більше й більше.

— Тікаймо! — почули вони крик Гумбольдта. — До ящерів, мерщій!

Він обернувся, вклав в арбалет стрілу й випустив її в одного з переслідувачів.

Особливої шкоди чудовиську це не завдало, але рівновагу воно втратило. Захиталося, немов статуя, нахилилося і з гуркотом звалилося на кам’яні плити. Інші продовжували рухатися до них. Не дуже швидко. Повільно, незграбно, немов лялькова армія, але не зупиняючись ані на хвилину.

— Вони ще паралізовані,— пробурмотіла Еліза. — Світло робить їх слабкими. Вони стають повільними, але не зупиняються.

— А що з іншою лампою? — крикнув Лілієнкрон. — Можемо ще раз засліпити їх блискавкою.

— Уже запізно, — відповів Гумбольдт. — Їх надто багато. Потрібно якнайшвидше дістатися до ящерів.

Із жахом бачила Еліза, як із воріт з’являлося дедалі більше й більше жахливих чортів. «Як личинки з темряви», — промайнула в неї думка. Коли вона обернулася до товаришів, Гумбольдт уже добіг до найбільшого із чотирьох ящерів. Довжина чудовиська від голови до хвоста була не менше десяти метрів. Забувши про страх, Гумбольдт піднявся по невеликій драбинці на спину тварини й сів у сідло. Ящір заревів.

— Мерщій! — гукнув учений. — Залазьте й міцно тримайтеся. Гладенькою дорога не буде.

П’ятеро мандрівників забралися на ящера й улаштувалися на спині.

Не зрозуміло, на скільки чоловік було розраховане сідло, але вони всі на ньому розмістилися.

Гумбольдт схопив поводи, голосно крикнув і вдарив ногами по шиї тварини. Нічого не відбулося. Кам’яні вже спустилися по сходах. Їх було сорок або п’ятдесят… Ціла армія.

У цей момент пролунав гуркіт. Ящір злякано мекнув, устав дибки й кинувся вперед. Повз годівниці, через паркан, уздовж сараїв, у яких зберігалися підстилки й корм. Інші ящери запанікували. Вони заревіли, зірвалися з місця й кинулися в різні боки. Елізі ледь удавалося триматися, так швидко мчала тварина в пустелю.

На обличчях друзів застиг жах. Вони мертвою хваткою вчепилися у сідла. Тільки один із них виглядав задоволеним — Лілієнкрон. Він тріумфально помахав над головою гвинтівкою.

— Можливо, ваша зброя й краща, — сміючись, крикнув він Гумбольдту. — Але моя — гучніша!

Ящір біг і біг.

Гумбольдт скерував тварину прямо у відкриту пустелю. Гарячий вітер обдував обличчя Оскара. Повз них пролітали дюни й кам’яні брили. За ними здіймалися хмари пилу. Ящір біг напрочуд рівно. Тільки лапи миготіли над піском. Величезні ороговілі пазурі не давали лапам провалюватися в м’який ґрунт. Далеко на обрії ще виднілася фортеця.

— Куди ти женеш ящера? — крикнула Еліза Гумбольдту. — Підйомник в іншому боці.

Гумбольдт похитав головою.

— Я не хочу до підйомника.

— Ні? — здивувалася жінка. — Тоді куди? Я думала, ми збираємося повернутися на поверхню.

— Звісно, збираємося, тільки іншим шляхом.

Більше він нічого не сказав, продовжував удивлятися в жовтий туман.

Оскар запитально подивився на Елізу, але та тільки плечима знизала. Очевидно, тільки Гумбольдт знав, куди вони прямують.

За деякий час ліворуч із всюдисущого туману проступили обриси каменів. Гострі стрімчаки, гладенькі скелясті стіни, величезна кількість обтесаних валунів найрізноманітніших форм.

Оскар насупився. Це місце було йому знайоме.

— Каменоломня! — вигукнув він. — Ось той схил, яким ми піднімалися! А нагорі — те місце, де я розмовляв із Ніянг. Бачите?

Гумбольдт вийняв кишенькового годинника.

— Якщо я не помиляюся, у нас іще чверть години. Можемо ненадовго зупинитися.

— Навіщо? — поцікавився Лілієнкрон. — Ви, нарешті, хочете розповісти нам, що збираєтеся робити?

— Якщо я розповім, ви вирішите, що я божевільний. Обійдемося без цього. Як ви поставитеся до того, щоб вистрілити ще раз?

— Ви жартуєте? — здивувався Лілієнкрон. — Тут повсюди наглядачі. Вам не досить того, що за нами назирці мчить ціла армія?

— Якщо чесно, то ні. Чим більше, тим краще, — широко посміхнувся дослідник. — Хочу, щоб якнайбільше цих чудовиськ звернуло на нас увагу. Ну то що, вистрілите ще разок, чи мені забрати у вас гвинтівку й зробити це самому?

— Божевільний! — вигукнув Лілієнкрон. — Вас потрібно запроторити до психіатричної лікарні. І не сподівайтеся, що я не сповіщу про це у своєму звіті, коли ми повернемося в Берлін. Втім, якщо ви наполягаєте…

Він підняв гвинтівку й двічі вистрілив. Гумбольдт схопив поводи, і цього разу ящір рвонув не так різко. Вони попрямували праворуч від каменоломні.

Оскар уже міг бачити вхід до печери з грибами. Він зрозумів, куди хоче дістатися батько. Ось тільки, що йому там потрібно?

Цієї миті у каменоломні затрубив ріг. На гребені пагорба, вимахуючи зброєю, з’явилися наглядачі. Деякі навіть уже почали спускатися крутим схилом.

— Ну ось! — вигукнув Лілієнкрон. — Наші знайомці вже зовсім близько. Ви тільки огляньтеся!

Усі обернулися. На обрії здійнялася хмара пилу.

Переслідувачі наближалися. Схоже, вони зібрали всі свої збройні сили.

— Їх сотні! — гукнула Шарлота. — Вони зібрали весь свій народ.

Над військом висіла хмара червоного пилу й попелу. Немов насувалася піщана буря.

— Чудово! — промовив Гумбольдт. — Саме на це я й сподівався. Моліться, щоб я не помилився в розрахунках.

Чудово? Як розуміти подібне зауваження Гумбольдта?

І про які розрахунки він говорить? Оскар подумав, що батько, як завжди, висловлюється дуже загадково.

Дослідник спрямував ящера до входу в печеру й там його зупинив. Він зіскочив зі спини тварини в пісок, провів його ще кілька метрів і прив’язав поводи до гострого уламку скелі.

— Ходімо, нам із вами потрібно спуститися вниз. Візьміть із собою все, що потрібно, і не забудьте Вілму. Зустрічаємося внизу, біля водойми, — із цими словами він зник у півтемряві печери.

Часу залишалося зовсім мало. До них уже наближалися наглядачі з каменоломні. Оскар бачив, як блищить зброя в них у руках. Роги грізно здіймалися вго- ру, по піску волочилися батоги.

Разом із Лєною та Шарлотою він побіг за батьком. У Гумбольдта був план, у якому він не сумнівався. І Оскар не мав ані найменшого уявлення про те, що дослідник збирався зробити. Але це мало бути щось надзвичайне, адже печера закінчувалася тупиком.

Гумбольдт був зайнятий. Похідним ножем він зрізав один із кулястих грибів і відокремив його від коріння дерева. Декількома точними рухами очистив низ гриба від міцелію, перевернув гриб догори ногами й почав вирізати діру в оболонці. Гриб був метрів зо три в діаметрі й порівняно з іншими був відносно маленьким. Зараз дослідник нагадував маленького собачку, що грається з величезним м’ячем.

— Ви збираєтеся приготувати печеню? — у голосі вченого звучав неприкритий сарказм.

Гумбольдт криво посміхнувся.

— Оригінальна думка, але маю вас розчарувати.

У мене немає ні цибулі, ні шпику.

— Може, ви, нарешті, скажете, що задумали? — розсердився Лілієнкрон. — У нас залишилося всього лише кілька хвилин. І сховатися ми ніяк не зможемо, — він указав на гриб. — Тут нас знайде й дитина.

— Ви можете думати, що хочете, — похитав головою Гумбольдт. — Просто повірте мені, я знаю, що роблю. А тепер допоможіть мені зіштовхнути цю штуку у воду.

— Що я маю зробити?

— Годі теревенити, беріться до роботи!

За кілька митей гриб погойдувався на поверхні води, немов корок. Гумбольдт нервово звірився з годинником.

Оскар сушив собі голову, міркуючи, що ж задумав батько. Раптом погляд його зачепився за темний отвір у стелі печери. Цікаво, чи гриб у нього пролізе?

І тут його немов блискавка простромила. Звичайно!

Подорож до центру Землі. Як він раніше не здогадався! Все так просто й так геніально.

Шарлота несміливо торкнулася його руки.

— У тебе такий вигляд, начебто ти побачив примару.

— Щось у цьому сенсі,— погодився Оскар. — Здається, я знаю, що він хоче зробити.

Закінчити він не встиг. Затрубив ріг. Вілма пискнула й сховалася в сумку. Вона тремтіла всім тілом. По спині Оскара рясно котився піт. Вхід до печери стемнів від армії, що наближалася.

— Усім стати за мною, мерщій, — звелів Гумбольдт. — Говоритиму я.

— Добре, любий колего, — відповів Лілієнкрон. — Адже саме ви втягли нас у цю халепу. Але не думаю, що вам доведеться багато говорити. Нас перетворять на рабів, як і всіх інших. А може, й іще щось гірше зроблять. А все через вас і вашу нестерпну гордовитість, — голос у нього тремтів.

Кам’яні наближалися до них стіною. Не квапилися, не бігли, знали, що вислизнути від них неможливо.

За рядом загрозливих воїнів прямували носії з паланкіном на плечах.

— Володар, — шепнула Лєна. — Я з ним уже розмовляла.

Гумбольдт із цікавістю підняв брову.

— Як це?

— Мій лінгафон пристосувався до їхньої мови. Я розумію їх, а вони мене.

Гумбольдт здивовано подивився на дівчину.

— Чудові новини! Буде краще, якщо ти даси свій прилад мені.

Лєна витягла лінгафон із-під коміра й подала дослідникові. Тим часом відстань до чортів скоротилася до двадцяти метрів. Вони опустили паланкін і допомогли володареві вийти. Перед ними стояла згорблена й неймовірно давня істота. Тримався правитель дуже прямо й випромінював таку гідність, якої Оскар ніколи не бачив. Його почт був набагато крупнішим і сильнішим, але все ж таки, коли він проходив повз них, усі шанобливо схиляли голови. Метрів за три від Гумбольдта він зупинився.

— Ти, — вказав він на дослідника. — Ти керівник цієї групи?

Голос у нього рипів, немов мірошницьке жорно.

— Так, великий королю, — Гумбольдт злегка схилив голову. — Радий познайомитися з вами.

Старий не відреагував на лестощі й продовжував оглядати інших. Погляд його зупинився на Лєні.

— Дівчинка з вогненним волоссям. Як шкода, що ти не оцінила наше товариство. Я сподівався, що ми продовжимо наші бесіди.

Гумбольдт поклав руку на плече дівчини.

— Це не її провина. Я вирішив повернути її до нас. Як її опікун я відповідаю за її долю.

Старий довго дивився на Гумбольдта.

— Я знав, що ви прийдете. Так було провіщено.

Дослідник кивнув.

— Виходить, ви мудрі й зуміли зазирнути в майбутнє. Так і є. Ми тут, щоб зняти з вас прокляття. Ми маємо розплатитися за обман, що заподіяв вам король Сукарно багато років тому. Ми хочемо повернути те, що вам належить.

Старий володар голосно втягнув повітря. Оскар помітив, як спалахнули його очі. Темно-червоним полум’ям, що немов жевріло в глибині цієї істоти.

— Як насмілюєшся ти згадувати це ім’я? — прогримів голос із лінгафона. — Хіба ти не знаєш, що кожний, хто його вимовить, повинен померти?

— Спочатку уважно мене вислухайте. Ви довго мовчали, тому не складно буде приділити мені трохи часу. Як довго ви вже живете в цьому пеклі, у цій в’язниці люті й ненависті? — указав він на склепіння печери. — Ви не тужите за світом і волею?

— Не буде ніякого світу, — розсердився володар. — Поки не повернуть борг. Якщо в тебе немає при собі нашого золота, приготуйся померти.

Увагу Оскара відволікло булькання. Вода в болітці почала пінитися.

— Ніхто не може принести стільки золота, і вам це відомо, — сказав Гумбольдт. — Але я хочу, щоб ви мені повірили. Дивіться самі,— він зняв із плеча сумку й вийняв звідти сірий камінь, покритий мохом. Різким рухом кинув його під ноги королеві. І шепнув Оскару: — Піднімайтеся на борт нашого корабля, тільки тихо, — і ледь помітним рухом указав на гриб.

Вода вирувала вже сильніше.

Юнак дав знак іншим перебратися на гриб. Чорти відволіклися, і зараз на них ніхто не звернув би уваги. Широко розплющивши очі, вони скупчилися навколо володаря, який підняв із землі уламок каменю, кинутий Гумбольдтом.

— Звідки в тебе це? — запитав він надтріснутим голосом. — Звідки цей камінь?

— Я скажу, тільки якщо ви дозволите нам піти.

Володар не відповідав. Він не відводив очей від каменю.

— А є й більші?

— Набагато більші. Я передам вам усі, якщо ви пообіцяєте, що звільните рабів.

— Обіцяю, — тремтячою рукою старий повернув камінь.

— Я вірю вашому слову, королю Ламарок.

Володар підвів голову. У дослідника здивовано втупилися червоні очі.

— Звідки… звідки ти знаєш моє ім’я?

— Ви Ламарок, король анаків, бранців прокляття двох островів. Ваша історія відома кожному чоловіку, кожній жінці, кожній дитині. Але ми не маємо часу на порожні балачки. Якщо ви хочете, щоб я звільнив вас від прокляття, приходьте за два дні опівночі до скарбниці храму Тенга. Там я поверну все, що у вас викрали. Запам’ятайте мої слова — за два дні,— і Гумбольдт перестрибнув на гриб.

Вода завирувала. Із глибини вирвалися величезні бульбашки й полинули нагору, розприскуючи воду по печері.

— Тримайтеся! — почув Оскар крик батька.

Земля задвигтіла, і посередині печери зметнувся

водяний стовп. Оскар закричав і кинувся на гриб.

Оглушливо заревло. Обличчя обдало холодними бризками. Він іще встиг побачити, як поряд із ними здіймається біла стіна, і відчув, як його притиснуло до гриба. Склепіння печери стрімко помчало до них назустріч, і гриб проскочив в отвір. А потім усе стемніло.

Водяний стовп підкинув гриб, немов м’ячик. Вони піднімалися усе вище й вище, до виходу з вузько го тунелю. Шарлоту із силою притиснуло до дна. В обличчя дмухав вітер, одяг промок до рубчика, і дівчина змерзла до кісток. Вона обхопила себе руками, але від холоду цокотіли зуби. Не видно було нічого. Нічого, крім непроглядної пітьми й приголомшуючого шуму. Вона притиснулася до Оскара.

— Скільки ми вже пролетіли?

— Навіть не уявляю. Напевно, кілька кілометрів,—

слова ледь можна було розібрати.

— Чому ти так вирішив?

— Підрахував. Летимо ми хвилин п’ять, та ще з такою швидкістю…

— Звідки Гумбольдт знав, коли прокинеться гейзер?

— Схоже, він виміряв час між двома виверженнями й у такий спосіб вирахував частоту, — прокричав у відповідь Оскар.

— Чисте божевілля, — відповіла Шарлота. — І все ж таки він не зміг передбачити, що тунель виявиться таким довгим. Нас не вдарить об стіну?

— Можливо, він просто вгадав, адже такі системи печер йому мають бути відомі. Я теж не все розумію, але, здається, мозок у нього влаштований зовсім по-іншому. Начебто в голові в нього якийсь хитрий касовий апарат.

— Тоді сподіватимемося, що він має рацію, і ми виберемося з цієї штольні. Інакше нашу експедицію чекає безславний кінець. — Вона підвела голову: — Чуєш?

— Що?

— Десь там.

Одноманітний шум води порушив інший звук. Його складно було описати, але саме так розноситься звук у закритому басейні. Начебто вода розтікалася по дуже великому приміщенню. Сплески відбивалися від стіни численною луною.

І звук сильнішав.

— Схоже на водоспад, — припустив Оскар.

Хоча було ще зовсім темно, і нічого неможливо було розгледіти, Шарлота відчувала, що наближається кінець цієї дивної подорожі. Вона мимоволі схопила Оскара за руку. Раптом вона відчула, як гриб злетів угору, на деякий час завис у повітрі й упав униз. Із горла в неї вирвався крик. Вони вдарилися з такою силою, що з них мало не вибило дух. Судячи зі сплеску води, вони приземлилися на озері або на якійсь іншій водоймі. Стовп води, що виніс їх із печери, обрушився на них із гуркотом тисячі водоспадів. Гумбольдт затулив отвір вирізаним шматком гриба. Тепер водою їх не заллє. Коли потік збіг, дослідник прибрав імпровізовану кришку й виглянув. Гриб легко погойдувався на хвилях. Шарлота відпустила Вілму й підвелася.

В обличчя повіяв прохолодний вітерець. Ще нічого не було видно, але запахло рослинами, водою і землею. Світла зовсім не було, навіть найнезначнішого мерехтіння, але Шарлоті здалося, що вони в печері. У дуже великій печері.

Шум став тихішим.

— Ви не впізнаєте? — запитав Гумбольдт.

— Ні. Зовсім нічого.

— Увімкніть одну лампу. А то навіть власної руки побачити не можна.

— Я вже давно намагаюся це зробити, — пролунав буркотливий голос Лілієнкрона. — Але індукційні котушки, здається, промокли. Повна катастрофа.

— Ваша правда, — погодився дослідник. — Це значно ускладнює наше становище.

— Наскільки? — захвилювалася Шарлота.

— Не хочу вас лякати, але вода має кудись зникати. Якщо нам не пощастить, нас може затягти у водоспад, і ми знову опинимося там, звідки прийшли.

— Нізащо, — сказав Оскар. — Ми ще не оговталися від цієї подорожі.

Шарлота відчула якийсь рух, а потім почула дзюрчання.

— Оскаре?

— Я у воді,— пролунало з поверхні гриба. — І знаєте, що? Тут зовсім не глибоко.

— Негайно повертайся на борт, — прогримів Гумбольдт.

— Ну вже ні. Мені здається, я можу штовхати гриб проти течії. Якщо я не помиляюся, тут стає глибше.

— Ох уже цей хлопчисько. Ну що ж… — Гумбольдт скинув сюртука й також зістрибнув у воду.

Зойкуючи та важко дихаючи, вони доштовхали гриб до мілини.

— Тут піщана обмілина, — заявив Гумбольдт. — Здається, вона суха. Кілька каменів, мох — ось і все.

Виходьте, ми можемо просушити одяг.

Один за одним мандрівники залишили плавальний засіб. Звісно, дивно було пересуватися в темряві, але Шарлота вирішила, що це все ж таки краще, ніж пливти в незрозумілому напрямку невідомим озером. До того ж, можна непомітно перевдягтися.

Вона зняла сорочку і штани й викрутила. Одяг промок наскрізь.

— Що тепер робити? — запитала Лєна. — Я здригаюся від жаху, щойно згадаю, які слимаки можуть мешкати в печерах.

— Ну ж бо, не перебільшуй, — відповів Гумбольдт. — Для початку порадіємо, що нам усе ж таки вдалося вибратися. Маю зізнатися, що я хвилювався, чи вдасться пролетіти крізь отвір. Але в нас вийшло, і це непогана причина для радості.

— І що це нам дає? Адже ми навіть не знаємо, де ми. Як ми будемо орієнтуватися?

— У нас є лампи, — заперечив Гумбольдт. — Треба тільки потерпіти, поки вони висохнуть. Упевнений, вони знову працюватимуть бездоганно, потрібно тільки кілька годин їх провітрити. Ну, а поки що ми можемо прилягти й насолодитися заслуженим відпочинком. Спробуйте трохи поспати. Це найкраще, що ви зараз можете зробити. А я поки що спробую почисти- ти індукційні лампи. Домовилися?

— Чудово, — відповіла Лєна. — Будемо сподіватися, що ви маєте слушність. А що стосується заслуженого відпочинку… — Шарлота почула, як дівчина солодко позіхнула, — …отут я з вами цілком згодна. Втомилася як собака.

Усі, крім Гумбольдта, полягали спати. Але знайти зручне положення на твердому ґрунті виявилося не так і просто. Шарлота покрутилась і вляглася зручніше. Хвилини за дві вона вже міцно спала.

Вобличчя Оскару вдарило світло й висмикнуло з глибокого сну.

— О, ні! Не треба світла! Я ще хочу спати.

Жодної реакції.

Якщо це жарт, то не дуже вдалий.

Оскар перевернувся на інший бік.

— Не треба світла, — ще раз пробурмотів він. І благально додав: — Будь ласка.

Спочатку він вирішив, що це батько розважається і світить на нього індукційною лампою, але крізь відкриті повіки він побачив, що Гумбольдт лежить трохи далі й солодко хропе. Він утомлено озирнувся. Усі спали. Всі, без винятку. Навіть Вілма уткнулася дзьобом у пір’я й тихенько посопувала.

Оскар прикрив очі долонею. Звідки це жахливе світло? Йому знадобилося кілька хвилин, щоб зорієнтуватися. Печера виявилася меншою, ніж він припускав. Метрів п’ятдесят у довжину й двадцять завширшки. Піщана обмілина розташовувалася на березі мерехтливого зеленуватого озера, до якого надходила вода з гейзера. У стелі зяяв круглий отвір, і таке ж саме коло світла падало на землю. Оскар виявився єдиним, хто потрапив у це коло. Всі інші перебували в тіні, і, ймовірно, тому й не прокинулися.

Раптом стало темніше. Світло затулила сіра пляма й пропливла в поперек усього кола. Краї в неї були нерівними, вона дуже нагадувала… хмару!

Це не штучне світло, це діра в стелі! І в ній шматочок неба!

— Прокидайтеся! — закричав він. — Усі прокидайтеся!

Першою ворухнулася Лєна.

— М-м-м? У чому річ? Я бачила такий прекрасний сон. Я була на свіжому повітрі, і в обличчя мені світило сонце.

— Тоді мерщій розплющуй очі. Твій сон не скінчився, він перетворився на реальність.

Не минуло й десяти секунд, як усі прокинулися. Мандрівники недовірливо втупилися в стелю.

— Не може цього бути.

— Чому ж учора ми нічого не помітили?

— Як так вийшло?

Лілієнкрон поморгав, а потім обхопив Гумбольдта за плечі й міцно ляснув по спині.

— Вітаю, старий. Ви все виправили. Дуже добре!

Дослідник беззаперечно витерпів цю процедуру. Схоже, він сам ледве вірив тому, що бачив.

До нього підійшла Еліза й поцілувала в щоку.

— Лілієнкрон правий, — шепнула вона. — Ти незрівнянний!

— Нічого не розумію, — сказала Шарлота. — Чому ми нічого не побачили, коли нас сюди винесло?

— Тому що була ніч, — пояснив Оскар. — Можливо, зараз молодик або небо було затягнуте хмарами. Пам’ятаєте, якими темними тут бувають ночі? Зовсім не такі, як у Берліні.

— Тепер це не має значення, — сяяла Еліза. — Головне, що ми вибралися з глибин землі. Чудовий гейзер виніс нас нагору. Залишилося тільки придумати, як вибратися з цієї печери.

Оскар оцінив висоту. Склепіння печери розташовувалося метрів за десять у них над головами.

— Здається, я придумав, — заявив Гумбольдт. — Не потримаєте?.. — він тицьнув у руку Лілієнкрона арба- лет і відкрив сумку зі зброєю.

Оскар побачив арсенал блискучих стріл, із яких батько вибрав дві. Довгі металеві прути, з боків яких кріпилися тонкі пластини, а на кінцях було щось на кшталт петель. Гумбольдт вийняв із сумки тонку мотузку й протягнув її в петлю. Потім уклав одну петлю в арбалет, відтягнув пружину й прицілився в отвір у стелі. Оскар побачив, що на стрілі було ще кілька гострих гачечків. Пролунав свист, і вона злетіла. Гумбольдт відклав арбалет і посмикав за мотузку. Вона виходила за межі отвору. Потім він зарядив другу стрілу й вистрілив у тому ж напрямку. Коли стріла закріпилася, дослідник схопився за обидві мотузки й завис на них усією своєю вагою.

— Готово, — сказав він і вийняв із сумки кілька пар шкіряних рукавичок.

— Може, я спробую? — запропонувала Лєна. — Я легка й можу забратися дуже високо.

— Ти? — здивувався Гумбольдт.

— Вона чудово лазить, — підтвердив Оскар. — Навіть краще за мене, хоча мені й не хочеться в цьому зізнаватися.

Гумбольдт подумав і кивнув.

— Чудово, — погодився він. — Тільки не вживай ніяких ризикованих дій. Ось канат. Закріпи на поясі страхувальний канат. На випадок, якщо одна зі стріл не витримає. Нагорі прив’яжеш мотузки до дерева або скелі й даси нам знак. Все зрозуміло?

— Ясно.

Лєна поправила рукавички, ще раз переконалася, що страховку добре закріплено, й схопилася за мотузки. Зі спритністю мавпи вона видралася по тонкому канаті й зникла в отворі.

За п’ять хвилин до них упав канат. У колі світла показалася голова дівчини.

— Залазьте! — гукнула вона. — Тут нагорі просто здорово. Світить сонце, щебечуть птахи й усе таке зелене!

Оскар ніколи не думав, що буде так радіти сонцю й небу. Лєна не перебільшувала. Нагорі було чудово.

Вони стояли на схилі вулкана, біля підніжжя якого лежала країна. Оскар бачив пагорби, долини, строкаті лани, маленькі поселення і блискучі ріки. Трохи далі стриміли в небо вершини інших гір. Йому здалося, що деякі він упізнає, але точно назвати їх він би не наважився. Усі дивилися довкола, намагаючись угадати, де ж вони опинилися.

Лілієнкрон першим порушив мовчання.

— Здається, ми перебуваємо зовсім неподалік від палацу. Пам’ятаєте, місце з гарячими джерелами. Ген там долина, і, якщо я не помиляюся, на обрії Сурабая.

— Хочете сказати, що ми перебуваємо на Семеру? — засумнівався Оскар. — Але це неможливо.

— А чому б і ні? — знизав плечима Гумбольдт. — Ми пройшли під землею кілька кілометрів, і хто сказав, що гейзер струменів точно вертикально. Швидше за все, ми відхилилися кілометрів на тридцять або сорок.

— І ще дещо, — додала Шарлота. — Пам’ятаєте, як Дималь розповідав, що на схилах Семеру існують діри, з яких дує сильний вітер? Він називав його подихом диявола. Послухайте.

Усі прислухалися. Унизу, в печері, справді чулося глухе ричання. Воно ставало дедалі тихішим і тихішим і, нарешті, замовкло. Оскар відступив на крок. І відразу знову зашуміло. Волосся Оскара відразу розтріпало вітром. Вітер вирвався зсередини печери, промчав повз скелі й ущелини і оглушив мандрівників пекельним свистом. Але незабаром він затих.

— Ну? — посміхнулася Шарлота. — Тепер переконалися?

— Гейзер! — здогадався Оскар. — Це він викликає вітер.

— Правильно. Водяний стовп витісняє повітря з печери, і воно виривається з ущелин. У того, хто не знає, що відбувається там унизу, це має вселяти жах. Тому місцеві мешканці й бояться цього вітру. Правильно говорить професор Лілієнкрон, — кивнув Гумбольдт. — Ми перебуваємо на північному схилі Семеру. — Він тицьнув у карту: — Палац Тенга розміщується тут, за декілька кілометрів. Шлях буде нелегким, тому пропоную відразу ж вирушати в дорогу. До вечора нам потрібно дістатися до мети. — Він посміхнувся: — Уперед, друзі мої! Починається остання частина нашої подорожі.

Бхамбан Третій міряв кроками тронний зал. За вікнами палацу вже настала ніч, але не впало й краплі дощу. Задушливе повітря, немов дзвоном, накрило країну. Далеко на обрії вже світилися перші блискавки, але мине не менше як півгодини, перш ніж дощ принесе довгоочікувану прохолоду. В повітрі витало щось лиховісне. Король не міг пояснити, що саме, але в нього було таке відчуття, начебто щось піднялося по спині й тягарем лягло на потилицю й плечі.

Правитель турбувався. Придворний астролог роздивився на небі погані знаки, й усі придворні, здається, вважали, що нічого доброго їх не очікує. Слуги ходили тихіше води й нижче трави, намагаючись не дивитися йому в очі. А йому належало взяти на себе всю відповідальність. Те, що він робить, він робить тільки на благо свого народу. Якщо інші, і насамперед, його син Дималь, думали інакше, що ж, це їхнє право.

Коли він утомлювався від похмурих облич, він відсилав їх у двір. Усіх, аж до особистого слуги. Цього вистачало, щоб трохи відпочити.

— Приведи мені Дималя, — сказав він. — І поквапся, я маю з ним поговорити.

Слуга кивнув і зник.

Бхамбан удивлявся в темряву. Сьогодні вранці всі відчули підземні поштовхи. На звичайний землетрус вони не були схожі, скоріше, це було передвістя виверження вулкана. Ці поштовхи доходили із самої глибини. Із глибини землі й із глибини часів. Немов прокидалися давно забуті спогади. Чи можна змінити історію давнини? Звісно, ні, але ця думка дуже непокоїла Бхамбана. Що трапилося з Гумбольдтом і його лиходіями? Куди вони зникли? Усе вказувало на те, що вони вирушили під землю шукати дівчинку. Зухвало й нерозумно. З кам’яними ніхто не впорається.

Та коли він уже вирішив, що розібрався з цією проблемою раз і назавжди, знову почалися ці дивні сни. Коридори, звивисті шахти й жовті пустелі. Уночі він бачив жахливих істот. Вони плавали в піску, як риби. А потім фортеця. Бхамбан ніколи не бачив подібних будівель. Диявольська, демонічна, вона навіювала страх. Щоразу, коли він прокидався, був увесь мокрим від поту. Спочатку він звелів висікти кухаря за занадто рясну їжу. Але сни повторювалися в наступні ночі, а ввечері він їв тільки свіжі фрукти, і король вирішив, що припустився помилки. Він перевертався, стогнав і плакав.

Годинами він лежав без сну або бродив палацом, сподіваючись заспокоїтися й заснути. Та ледь заплющував очі, видіння поверталися.

Це тривало вже досить довго. І коли сьогодні вран-

ці задвигтіла земля, йому стало зрозуміло, що над королівством нависла чорна тінь.

Він зі зневірою дивився у вогнище. Стрепенувся раптовий язичок полум’я.

— Ви кликали мене, батьку?

Король обернувся. Дималь.

— А… Заходь і зачиняй двері.

Волочачи ноги, Бхамбан дійшов до трону й повільно опустився. Указав на дерев’яний табурет біля своїх ніг:

— Сідай.

Дималь опустив голову, склав руки й відважив традиційний уклін. Обличчя в нього було, немов камінь. У синювато-чорному волоссі відбивалося світло вогню.

Бхамбан примружився. Він уже давно підозрював, що Дималь має якесь відношення до втечі чужоземців, тільки довести нічого не міг. Уранці після їхнього зникнення Дималь міцно спав у своїй хатині. Не було ні розрізаних мотузок, нічого, щоб говорило про те, що бранцям допомогли втекти. Але самі вони б не впоралися. Короля не полишала думка, що це справа рук його сина.

— У мене є до тебе кілька запитань.

— Що ви хочете знати? — стиснув губи Дималь.

— Ти провів із чужоземцями багато часу. Яке враження вони на тебе справили?

Хлопчик вагався. Погляд його став неспокійним.

— Ну?

— Зараз я не знаю, — відповів він утомленим голосом. — А тоді мені здалося, що вони дуже привітні. Я впевнений, вони хотіли нам допомогти.

— А те, що вони принесли листа від наших поневолювачів і вручили мені як подарунок чорний камінь, не змусило тебе задуматися?

Дималь помовчав і сказав:

— Спочатку, так. Але коли я поговорив із ними, переконався, що вони прийшли з добрими намірами.

— Саме цього вони й домагалися, — засудливо цок- нув язиком Бхамбан. — Ти занадто легковірний, — додав він. — Тобою легко маніпулювати. Якщо чесно, я не думаю, що з тебе вийде гарний король.

— Як скажете, батьку, — погляд Дималя не виражав нічого, крім зневаги.

Бхамбан зітхнув.

— Ти радий, що вони вислизнули?

Мовчання.

— Я так і думав. Напевно, ти ще більше зрадієш, якщо я розповім тобі, що мені снилося.

Дималь широко розплющив очі. Перша реакція відтоді, як він увійшов у тронний зал.

— Правда?

— Ти ж знаєш, що в мене є друга душа, — говорив Бхамбан. — Мої сни — це вікна в інший світ. І почалося це, коли я був іще дитиною. Я бачив сни, які не бачила жодна людина. Те, що могло відбуватися насправді. Це одночасно й дар, і прокляття. Цього разу, скоріше, прокляття, тому що уві сні я бачив Гумбольдта з його компанією.

— Де… де вони?

— У пеклі. Там, де народжується зло. Вони об’єдналися з нашим ворогом.

— Із Поортвлітом?

— Ні, дурненький. Я кажу про кам’яних, — докірливо глянув він на сина. — Навіщо ти водив Гумбольдтадо скарбниці?

— До скарбниці? — здивовано підняв брови Дималь. — Але ж ви звеліли показати їм палац.

— Я мав на увазі купальні, сади, територію храму. Але не заборонену територію.

— Я не знав. Вибачте мене, будь ласка…

Як легко він відкриває родинні таємниці! Король відчував, що хлопчик його ненавидить. Хто б міг подумати, що трапиться, якщо він розповість синові про минуле?

Його міркування перервали крик і схвильований стукіт. Двері відчинилися, і в тронний зал увірвалося кілька охоронців у супроводі його слуги.

Бхамбан підвівся.

— Хто дозволив вам уриватися без запрошення? Я можу наказати відрубати вам голови.

Проводир охоронців упав на підлогу й розпластав руки на знак покірності.

— Зглянься, пане! У вашому палаці відбуваються дивні речі. До нього проникли сторонні. Вони перебувають на території храму.

— Де саме?

— У стародавній скарбниці.

Бхамбан відійшов від трону.

— Що ти говориш?

— У…

— Не потрібно повторювати, ідіоте, я не глухий, — він кинув на Дималя похмурий погляд. — Скільки їх? Як вони зайшли?

— Не знаю, пане. Ми побачили смолоскипи й вирішили відразу ж сповістити про це вас.

Не кажучи ні слова, Бхамбан поспішив із тронного залу нагору по сходах, що ведуть до тераси. З огляду на його значну вагу, слизькі пантофлі й незручний одяг, дивно, що він жодного разу не спіткнувся. Занепокоєння гнало його вперед. Змоклий від поту, він вийшов на прохолодне нічне повітря. Місяць плив у туманному червоному серпанку. Гроза була вже зовсім поряд. Свіжий вітерець, немов саваном, обволік тіло. Спалахували блискавки, й із заходу вже долинали перші гуркоти грому.

Між храмами Шиви він побачив вогники. Миготіли тіні. У скарбниці хтось був. Бхамбан обернувся. За спиною в нього вже стояв начальник охорони.

— Яка буде команда, пане?

Бхамбан стиснув щелепи.

— Піднімайте палацову охорону, — відрубав він. — Усіх до єдиного.

— Що тепер робити?

Лілієнкрон закінчив підготовку і з надією подивився на Гумбольдта. Майданчик храму освітлювали смолоскипи, що тремтіли на сильному вітрі.

— Чекати, — відповів дослідник. — До опівночі ще кілька хвилин. Доти ми нічого не зможемо зробити.

— Будемо сподіватися, що погода нічого не зіпсує,— скептично подивилася на небо Шарлота.

Гроза була вже зовсім близько.

Оскар теж хвилювався. Не подобалося йому те, що відбувалося. Чекати зовсім непросто. Тим більше, таких жахливих гостей.

— А якщо вони не прийдуть?

Гумбольдт знизав плечима.

Оскар похитав головою. Не подобалося йому й те, що запалили смолоскипи. Світло було видно за кілька кілометрів. Якщо вже вони пробралися в палац без дозволу, чому потрібно було неодмінно чекати саме тут, біля скарбниці? У найбільш лиховісному місці на всій палацовій території.

В Оскара не було ні найменшого бажання знову зустрічатися з цими створіннями. Що їм може запропонувати дослідник? Тут нічого немає. А якщо вони й отримають щось, чи залишаться задоволеними? Не хотілося б йому знову опинитися в цьому пеклі, та іще і як рабу. Уперше після повернення на поверхню Оскара мучили серйозні сумніви.

Раптом між деревами з’явилися вогники. Дослідник схопив арбалет і затулив спиною своїх друзів.

— Здається, у нас гості.

— Анаки? — постав поряд Лілієнкрон.

— Ні,— похитав головою Гумбольдт. — Король Бхамбан, наскільки я можу розгледіти, і не сам.

— Казав же я, що не можна запалювати смолоскипи, — прошипів Оскар. — Тепер нам кінець.

Гумбольдт не звернув на нього ніякої уваги.

Але Лілієнкрон, схоже, теж розхвилювався.

— Тримайте краще вашу гвинтівку, професоре,—

порадив йому Оскар. — Вона може знадобитися.

— Мені дуже шкода, мій хлопчику, — похитав головою вчений, — але я обіцяв твоєму батькові, що не зроблю нічого необдуманого. Це його план, а не мій. І він має довести його до кінця.

— Але…

— Я достатньо бачив, щоб йому довіряти, — заспокоїв його Лілієнкрон. — І ти маєш робити так само, мій юний друже. Як не важко мені визнавати, але твій батько — прекрасна людина, — і він ляснув Оскара по плечу.

Юнак мовчав. Якщо вчений так довіряє його батькові, чому ж у нього самого не виходить? Невже, усе через те, що він стільки років був наданий сам собі? Розраховуй тільки на себе, інакше тебе обдурять, — він повторював ці слова багато років. Як же важко звикнути до іншого життя!

— Можна вас про дещо запитати? — звернувся він до Лілієнкрона.

— Звісно, мій хлопчику.

— Як трапилося, що ви з батьком посварилися?

Ви ж переслідуєте одні й ті самі цілі. Ваші поглядибагато в чому схожі…

На мить Лілієнкрон здивувався, але відразу розсміявся.

— Ти не знаєш? Він тобі ще не розповів?

— Ні.

— Через жука.

— Жука?..

— Phengodida Lilienkronensis, якщо точно, — протер окуляри Лілієнкрон. — Довгоногий світлячок. Цей вид широко розповсюджений у Південній Америці, живе в густих джунглях.

— Світлячок?

— Авжеж. Був один особливо гарний екземпляр. Із тонкими вигнутими лапками й витонченими щупальцями…

— Але як?..

— Ми з Гумбольдтом уперше зустрілися на захід від Манауса. Він шукав там таємниче індіанське плем’я, а я намагався розібратися, чому прісноводні дельфіни живуть тільки у верхній течії Амазонки. Як це буває в подібних експедиціях, кожний із нас зібрав усілякі зразки рослин і тварин, і зовсім випадково, незалежно один від одного, ми виявили не відомий науці вид світлячків. На жаль, маю визнати, що Гумбольдт виявив його на кілька днів раніше. Але по дорозі назад у нього виникли якісь проблеми з кораблем. До Берліна він повернувся на тиждень пізніше за мене. До цього часу я вже класифікував жука й подав заявку на назву. Саме тому він і названий на мою честь, — посміхнувся він.

Оскару здалося, що він недочув.

— Ви… посварилися через жука?

— Мій любий хлопчику, в науці все відбувається точно так само, як і у справжньому світі: за сто років ніхто, може, і не згадає про мої геологічні дослідження, але ім’я цієї чудової комахи залишиться.

— Це ж просто жук!

— Сьогодні жук, а завтра нова планета. Хто знає, що нам готує майбутнє? Отут діє принцип, хто не встиг, той спізнився. А тепер тихо. Вони йдуть.

Оскар почув голоси та бряжчання зброї. Із-за храму з’явилися перші охоронці. Вони повільно наближалися. Деяких Оскар упізнав. На обличчях воїнів застигла підозра й рішучість. Король Бхамбан теж прийшов. Поруч із ним стояв начальник охорони, а трохи далі — слуги. Із-за спини в нього визирала тонка фігура. Дималь.

Оскар підняв руку й помахав, але принц не відповів. Обличчя в нього було серйозним.

— Усім залишатися за мною, — скомандував Гумбольдт. — Нікому не рухатися.

— Але чому?..

— Зараз не час для розмов. Просто робіть так, як я сказав.

Охоронці шанобливо розступилися, пропускаючи короля вперед.

Обличчя в монарха було блідим, під очима залягли темні кола. Неспокійні очі гарячково поблискували. Він начебто боявся.

Гумбольдт ледь помітно вклонився. Куточки рота в нього здригнулися в глузливій посмішці.

— Я радий, що ви вирішили вшанувати своєю присутністю наш скромний захід, ваша величносте. Будь ласка, підійдіть ближче. Обіцяю, що вистава вам спо- добається.

Король здригнувся. Він задихнувся від страху й люті. Нечувана зухвалість! Гумбольдт поводиться як хазяїн.

Бхамбану знадобилося кілька митей, щоб опанувати себе й заговорити.

— Що ви робите в моєму палаці? — голос у нього зірвався до вереску. — Як ви сюди потрапили? Кажіть, інакше я накажу вас стратити.

— Не поспішайте, вельмишановний королю. Хіба так поводяться з гостями?

Гумбольдт усе ще посміхався. І Оскар не розумів, чому.

— Нас покликали, щоб допомогти вам розв’язати проблему, саме це ми й робимо. Обіцяю, що наше рішення вам сподобається.

Оскар ковтнув. Якщо батько не приховав у рукаві ніяких козирів, дуже скоро вони стануть коротшими на голову.

Але виверт спрацював. Бхамбан так розгубився, що охоронців на них не нацькував.

— Про що ви кажете? Що за проблема? Яке розв’язання?

— Не удавайте, що нічого не знаєте, — заявив Гумбольдт. — Як ви могли подумати, що можете використати кам’яних у своїх цілях? Я не хочу зараз обговорювати, наскільки виправдано вторглися Нідерланди до вашої країни, але те, що ви плануєте, скидається на державну зраду. Ви зрадили ваш власний народ, і це вам так просто не минеться.

— Що ви кажете? — прошипів Бхамбан.

— Я кажу, що ви тунгал, і вашим предком був король Сукарно.

У Бхамбана розширилися очі. Оскар відразу зрозумів, що Гумбольдт улучив у точку.

— Що?..

— Ви будете заперечувати? — дослідник гордовито посміхнувся. — Упевнений, що ніхто з ваших підданих цього не знає, правда? Ви стільки років приховували таємницю навіть від свого власного сина, — указав він на Дималя. — Але сьогодні все стане явним. Сплатіть, нарешті, старий борг, і нехай ця країна знову отримає спокій.

Над майданчиком зависло напружене мовчання. Над головою грізно супилося небо. Упали перші краплі дощу. Усі дивилися на короля. Бхамбан не вимовив ані слова. Але виглядав він так, начебто був готовий вибухнути в будь-яку хвилину. Коли він, нарешті, заговорив, голос його нагадував зміїне шипіння.

— Убийте, — прошипів він. — Убийте це дияволь-

ське поріддя і згодуйте останки собакам.

— Батьку… — із жахом дивився на короля Дималь.

— Робіть, що я кажу, — відрізав володар. — Я ваш король, і я наказую вбити цих незваних гостей. Вони становлять небезпеку для нашої країни. Вони об’єдналися з нашими ворогами, щоб знищити нас. Чого ви чекаєте? Убийте їх, відрубайте голови, четвертуйте!

Голос його ставав дедалі вищим і вищим, поки не зірвався на вереск. Схоже, охоронці вирішили, що король збожеволів.

Цієї миті земля здригнулася. Таких поштовхів іще не було. Не дуже сильний, але явно зароджений у глибинах вулкана.

Гумбольдт подивився на годинника.

— Точно північ, — кивнув він. — Секунда в секунду.

Навколо них, досить далеко, щоб не потрапити під полум’я смолоскипів, із землі виросли темні фігури. Величезні, горбаті, широкоплечі. На лобі в них красувалися довгі закручені роги.

Серце Шарлоти скажено калатало.

Вони прийшли. Анаки прийшли. Їхні темні очі поглинали світло смолоскипів.

Король Бхамбан закричав і кинувся на землю. Охоронці захвилювалися. Шарлота намагалася зберігати спокій. До цієї хвилини вона не вірила, що істоти справді прийдуть. Навіть упевненість Гумбольдта не могла подолати її скепсису. Тепер вона зрозуміла, що була неправа, і з жахом дивилася на величезні фігури та довгі роги.

— Наблизьтеся, королю Ламарок, — урочисто сказав Гумбольдт. — Підійдіть і привітайте короля Бхам- бана.

Ряди кам’яних заворушилися, і вперед виступив монарх. Кам’яний суверен важко пройшов у світлі смолоскипів, намагаючись не занадто близько підходити до людей. Давалася взнаки прадавня антипатія анаків і тунгалів. Король Ламарок виглядав точно так само, яким пам’ятала його Шарлота. Старим, владним і гнівним. Дивно, що гідності та честі в ньому було більше, ніж у Бхамбані, що звивався на землі. Гумбольдт нахилився, схопив короля, котрий несамовито верещав, і поставив на ноги. Жоден зі стражників не втрутився.

— Будьте чоловіком. Підведіться й доведіть, що гідні поваги. Поводьтеся пристойно.

Вигляд у Бхамбана був досить жалюгідним. Він не наважувався навіть глянути на кам’яних, а пхикав і схлипував, як перелякана дитина. Ситуацію врятував Дималь. Гордо піднявши голову, він виступив уперед і простягнув Ламароку руку.

— Мене звати Дималь. Від імені мого батька я радий привітати вас у палаці Тенга. Ласкаво просимо!

Очі кам’яного спалахнули.

— Я прибув зажадати назад те, що колись у нас украли. Я прибув, щоб забрати наше золото.

Гумбольдт переклав синові короля слова Ламарока.

— Золото? — розгубився Дималь. — Але в нас немає золота.

Ламарок примружився:

— Тоді ти або брешеш, або твій батько обдурив і тебе.

Принц оглянувся на батька.

— Це правда? У нас є золото?

Бхамбан не відповідав. Він затулив обличчя руками і стогнав.

— Мені шкода, але я нічого не знаю ні про які скарби, — знову звернувся Дималь до кам’яного.

— Можливо, наш спільний друг Гумбольдт нам допоможе.

Усі погляди звернулися до дослідника.

Гумбольдт відкашлявся.

— Можливо. Але перш, ніж я розповім, що знаю, давайте ще раз пригадаємо історичні події. Йдеться про давній борг тунгалів і анаків. Щоб завоювати країну, тунгали обдурили анаків. Вони запропонували їм угоду: золото в обмін на країну. Анаки на чолі зі своїм королем були досить наївними, щоб погодитися. Це ваш борг, Ламарок. Якби ви були кращим правителем, ваш народ зберіг би країну. Але не мені вам це говорити.

Кам’яний король опустив голову.

— Те, що трапилося потім, досить докладно описується в легендах. Не буду повторювати ще раз. Це злочин, за який ви мстилися всі ці роки, викрадаючи й поневолюючи безневинних людей. Злочини чинили обидві сторони. Чаші ваг урівноважені. На вашу користь, король Ламарок, говорить той факт, що ви тільки викрадали людей, але не вбивали їх. Якщо я повідомлю вам свою інформацію, я хочу бути впевнений, що конфлікт вичерпано раз і назавжди.

— Які твої вимоги?

— Я вимагаю, щоб ви звільнили всіх рабів і бранців. Ви обіцяли це в печері. Далі я вимагаю, щоб у майбутньому ви припинили робити набіги на села, і з миром повернулися до своєї підземної імперії. Люди достатньо настраждалися від вас.

— Обіцяю.

Гумбольдт кивнув і звернувся до іншого короля:

— Тепер ви, Бхамбане. Ви теж повинні дати врочисту обіцянку.

Замість відповіді Бхамбан плюнув Гумбольдту під ноги.

— Ну й чудово. Тоді ти, Дималю. Твоє слово, як слово королівського сина, має таке ж саме значення. Чи хочеш ти дати врочисту обіцянку?

— Усе, що потрібно, туане Гумбольдт.

— Тоді пообіцяй, що коли золото справді існує, ти добровільно від нього відмовишся, без усякого каяття, і не будеш на нього претендувати.

— Із великим задоволенням. Тому що досі я нічого не знав про існування такого скарбу, я легко можу від нього відмовитися. Крім того, я не вважаю, що золото може зробити щасливим. Щастя й добробут перебувають у серцях людей, а не в якихось папірцях.

Гумбольдт посміхнувся.

— Тоді прошу вас скріпити цей договір рукостисканням.

Дималь і король Ламарок простягнули один одному руки. Дивне це було видовище. Худенький і тендітний Дималь із відкритим і привітним обличчям. І величезний похмурий Ламарок, неймовірно старий.

Дві такі різні істоти, але вони, здається, дійшли згоди.

Вони уважно подивилися один на одного, потім кивнули й обернулися до Гумбольдта.

— А тепер показуй нам скарб, Гумбольдте.

— Із великим задоволенням.

Дослідник розвернувся й попрямував до храму. За ним ішла довга процесія. Біля входу утворилася невелика тиснява, але все ж таки всередину вмістилися всі. Вони зібралися півколом навколо Гумбольдта, який зупинився посередині величезного порожнього залу. Він почекав, поки всі підійдуть, і заговорив. Його голос луною відбивався від стін.

— Ось місце, де я знайшов камінь, який передав вам унизу в печері, Ламарок, — він постукав ціпком по підлозі.— Він лежав точно тут. Там, де зараз стою я. Як бачите, тут нічого не можна знайти. Тільки пісок, галька та кремінь. Тим, що я звернув увагу на щось незвичайне, я зобов’язаний Вілмі. Вона дзьобнула один із каменів, і я помітив золотаве мерехтіння, — він нахилився й підняв камінь, що обріс мохом. — Бачите?

Він потер поверхню, і справді — у світлі смолоски- пів блиснуло золото. Він кинув камінь Оскару.

Той упіймав і зважив у руці.

— І правда, золото, — підтвердив він. — Щире золо- то. Жодна інша речовина не має такої божественної ваги.

— Ну то й що? — втрутився Бхамбан. — Можливо, тут просто жалюгідні залишки скарбів. Ніякого золота тут немає. Ось уже багато століть, як воно зникло. — На обличчі в нього з’явилася демонічна посмішка: — Марно турбувався, Гумбольдте. Все правильно, я нащадок короля Сукарно. Але жодної монетки тобі не дістанеться. І цій брудній купі рогатих теж. Анаки завжди були недолугі. Як вони могли бути такими наївними, що дозволили відібрати в себе країну за допомогою простого трюку? Вони покарані через власну жадібність. Сукарно вчинив цілком правильно, коли зіштовхнув їх у вулкан. Вони не мають права населяти цей чудесний острів.

Почулося грізне ричання. Ламарок вишкірився. Охоронці Бхамбана наставили зброю на кам’яних. Ті також зайняли бойову позицію. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю.

Гумбольдт підняв руки й постав між войовничими групами.

— Постривайте! Я ще не закінчив. Те, що я скажу, розв’яже всі проблеми. Отже… — він повернувся до Бхамбана. — Якщо я вас правильно зрозумів, поважний королю, то ви гадаєте, що потяг анаків до золота — дурня?

— Звісно. Кожному дурневі відомо, що золото не робить щасливим. Якби я міг вибирати своє щастя, мені б хотілося, щоб знову запанував мир.

Гумбольдт із погрозою тицьнув пальцем у бік жирного короля:

— Ловлю вас на слові, Бхамбане. Виходить, ви будете тільки раді, що я його знайшов.

Гумбольдт вихопив камінь із руки приголомшеного Оскара й щосили кинув його в стіну храму.

Пролунав глухий дзенькіт, немов ударили у величезний дзвін. Такий голосний і пронизливий, що Шарлоті спочатку здалося, що в храм ударила блискавка. Вона з подивом дивилася, як дядько попрямував

до дальньої стіни й почав зішкрібати з неї мох, лишайники та ліани. Шар рослин, глини й пилу досягав завтовшки декількох сантиметрів. На те, щоб звільнити шматок стіни з метр площею, пішло досить багато часу. Дослідник перейшов до іншої стіни й так само її розчистив. Усюди, де б він не починав прибирати мохи та бруд, блищало щире золото.

Шарлота затамувала подих. Увесь храм — уся споруда — був побудований із золота.

— Ось ваша власність, королю Ламарок. Король Сукарно знав, що така кількість коштовного металу рано чи пізно привабить ворогів. Тому він вирішив переплавити його на зливки. З них він і побудував цю скарбницю. Золото ніколи не залишало цього місця. Беріть його, воно ваше. Зламайте храм і забирайте з собою. Тільки пам’ятайте про свою обіцянку. Як і ти, Дималю. Пам’ятайте обоє, що досі це золото не приносило нічого, крім нещастя.

Анаки стрепенулися й кинулися здирати зі стін бруд і рослини. З неймовірною силою виламували вони зливки зі стін. Купа золота в центрі залу збільшувалася з кожною хвилиною.

Шарлота подивилася на Бхамбана. Очі короля налилися кров’ю. Шкіра блищала від поту, погляд гарячково блукав. Нарешті, коли один із анаків заходився розбирати підлогу, монарх не витримав.

— Агов! — крикнув він. — Зупиніться! Негайно припиніть. Угода недійсна. Її уклали не ті люди. Королем є я, і своєї згоди я не давав. — Він підняв голову: — Ім’ям моїх предків я наказую вам негайно залишити палац. Жоден із вас більше не сміє ступати в мої володіння або виносити золото. Воно належить мені й тільки мені.

— Не обманюйтеся, — порадив йому Гумбольдт. — Я знав, що вам не можна довіряти. Ви до останньої миті сумнівалися, що я справді знайду скарби. А що стосується угоди, то вона дійсна. Золото не ваше.

Це власність народу тунгал. І так само, як і ви — нащадок короля Сукарно, Дималь — ваш нащадок. Кревну лінію дотримано. І це важливо. Дималь буде новим королем, і він виконає обіцянки.

— Так і буде, — кивнув Дималь. — Я подбаю, щоб ти не порушив угоду, батьку.

Швидким рухом, якого Шарлота не очікувала від Бхамбана, той вихопив із-під саронга гострий кинджал і кинувся на сина. Усе відбулося так швидко, що ніхто не встиг нічого зробити. Ніхто, крім Ламарока. Той змахнув жезлом і вибив кинджал із рук Бхамбана. Зброя з дзенькотом упала на купу золота.

Дималь застиг, немов громом уражений.

— Начальник охорони!

Воїн виступив уперед, склавши руки на знак покірності.

— Що бажаєте, ваша величносте?

— Я хочу, щоб мого батька узяли під варту. Він винен у зловживанні владою й у тому, що свідомо накликав ганьбу на наш дім. Він має постати перед судом, як звичайний злочинець. Поки суд не винесе вирок, його обов’язки виконуватиму я. Якщо вищий суд вирішить, що потрібно вибрати нового короля, то я готовий виконати свій обов’язок.

— Дималю… — Бхамбан не зводив очей із сина.

— Ти відкрив мені очі, батьку. Я знаю, ти вважаєш мене мазунчиком і невдахою, але я тривалий час спостерігав за тобою. Все твоє життя складається з неправди й обману. Я завжди вважав, що ти дієш на благо людей, але тепер зрозумів, що тебе завжди цікавило тільки власне благо. Але я подбаю, щоб справедливість переборола, і на нашому острові знову запанував спокій.

— Як ти насмілився? — голос у Бхамбана тремтів. — Ти завдав мені удару в спину? Ти, мій власний син?

— Точно так, як ти завдав удару в спину власному народу. Ти ганьба Яви. Мені соромно за тебе. А тепер заберіть його.

Бхамбан нестямно закричав, але охоронці вже були поряд. На превелику силу солдатам удалося забрати монарха, який не хотів іти й пручався.

Стало тихо.

Дималь зітхнув.

— Будь ласка, вибачте цю негідну витівку, — сказав він. — Мені шкода, що ви стали свідком, королю Ламарок. Завіряю вас, що дотримаю свого слова. А тепер ми покинемо вас. Дійте, як вважаєте за потрібне. Забирайте своє золото, і будемо вважати наш договір виконаним.

Ламарок ледь помітно вклонився й велів воїнам виносити золоті зливки на вулицю. Гумбольдт, Шарлота й інші мандрівники пішли слідом за принцом. Назовні лив дощ. Спалахували блискавки, гуркотів грім. Вони спустилися з пагорба й озирнулися. Дивно було бачити, як анаки розбирали храм на вершині. «Немов мурахи, які накинулися на шоколадний торт», — подумала Шарлота. Однак, найдивнішим було те, як вони зникали — начебто крізь землю провалювалися.

Вона торкнулася руки Оскара.

— Бачиш?

— Бачу. Моторошно, правда?

— Чарівництво якесь. Ходімо, нам настав час повер-

татися.

Вони обернулися й попрямували за Дималем у бік палацу.

Наступного дня вони знову повернулися.

Від скарбниці нічого не залишилося. Місце, де стояв будинок, можна було впізнати тільки за світлою плямою без моху і трав. Не залишилось ані крихти золота. І жодних слідів, куди могли зникнути анаки зі своєю здобиччю.

Оскар обминув це страшне місце. Від самої думки про чортів на спині мокріла сорочка.

— Про що думаєш? — покосилася на нього Шарлота.

— Сподіваюся, із золотом вони стануть щасливішими, — відповів Оскар. — Якщо це все, що їм потрібно, то мені їх шкода.

— І мені,— погодилася Шарлота. — Вони так довго відчували ненависть і гнів, що вже зовсім забули, як можна без цього жити. Упевнена, що Дималь має рацію. Золото збільшує недоліки. Залишається тільки сподіватися, що анаки виконають свою обіцянку й звільнять бранців.

— Авжеж, — розсміявся Оскар. — А інакше, я підозрюю, що батько ще раз спуститься під землю й особисто нагадає королеві Ламароку про обіцянку.

Шарлота теж зайшлася сміхом. Оскар уже давно не відчував на душі такої легкості. І не тільки тому, що пригода мала щасливий кінець, але ще й тому, що він, нарешті, прийняв рішення. Як би не подобалася йому увага Лєни, як би не хвилювався він про неї під час викрадення, але серце його належало Шарлоті. І так буде завжди. Він узяв її за руку й повів до хатин.

Здалеку вони побачили Елізу, яка гралася з Вілмою. Жінка кидала паличку, а пташка її приносила. Звісно, така гра підходила скоріше для собаки, але Вілма була незвичайним птахом. Навіть сюди долітали її коментарі.

Гумбольдт із Лілієнкроном повернулися в Субараю, щоб перевірити «Пачакутек» і поповнити запаси води й продовольства. До їхнього повернення залишалося ще півдня, і залишався ще час, щоб побути наодинці.

— А де Лєна? — запитав Оскар, коли вони з Шарлотою неквапливо прогулювалися по гаю магнолій. — Я не бачив її від самого сніданку.

— По-моєму, вона кокетує з Дималем, — посміхнулася Шарлота. — Учора ввечері вона мені зізналася, що нестямно закохалася в принца. Напевно, їй сподобалася його мужня поведінка. В усякому разі, вона вирішила, що нерозумно витрачати почуття на тебе, і вирішила завоювати Дималя. Той дуже здивувався, але проте, запросив її провести сьогоднішній ранок разом.

— Співчуваю, — посміхнувся Оскар. — Цікаво, чи розуміє він, що на нього чекає? Якщо Лєна чогось забажає, то так швидко не здасться.

— Схоже, ти знаєш, про що говориш, — почервоніла Шарлота. — А може, йому сподобається. Я чула, жінки в цій країні дуже стримані. Або ж йому подобаються дівчата, які знають, чого хочуть.

— А якщо він просто злякався? Як би довідатися, у чому там справа?

— Думаю, довго чекати тобі не доведеться. Вони саме піднімаються на пагорб. І схоже, вони не самі.

Оскар примружився. Між ними хтось ішов. Судячи зі зросту, дитина. І, здається, дуже слабка. Незабаром Лєна взяла її на руки.

— Не знаєш, хто це?

Оскар не міг сказати, хоча дитина здалася йому знайомою.

— Постривай-но, — раптом сказав він.

— Я бачу, що це дівчинка.

— Точно! — ляснув себе по лобі Оскар. — Це Ніянг.

— Хто?

— Ніянг. Дівчинка з каменоломні.

Шарлота все ніяк не могла згадати.

— Маленька рабиня, яка розповіла нам про фортецю.

— Як же вона так швидко змогла опинитися на поверхні?

— І гадки не маю. Ходімо запитаємо.

Зблизька Ніянг виявилася ще худішою та слабкішою. Вона могла йти тільки маленькими крочками, немов заощаджувала сили. Але личко в неї так і світилося. І воно засяяло ще дужче, коли вони підійшли ближче. Ніянг схопила Оскара за руку й упала перед ним на коліна.

— Дякую, — сказала вона. — Дякую, що ти нас звільнив. Ми у вічному боргу перед тобою.

— Будь ласка… не потрібно, — Оскар поставив її на ноги. Йому було дуже ніяково, що хтось падав перед ним на коліна. — Не потрібно мені дякувати. Я радий, що побачив тебе. У тебе все гаразд?

— О, так, — завірила його Ніянг. — Мама сказала, що коли я гарно їстиму, то стану такою ж дужою, як і до викрадення.

— Як ви так швидко опинилися на поверхні?

— Не знаю. Точно так, як і тоді, коли нас викрали. Нас узяли й просто підняли нагору.

— Скільки ти в них прожила? — запитала Шарлота.

— Рік або два, — знизала плечима Ніянг. — Точно не знаю. У печерах на час не звертаєш уваги. — Вона уважно придивилася до Шарлоти. — У тебе гарне волосся. Ти подруга Оскара?

Шарлота відчула, як червоніє до сліз.

— Здається, так.

— Тоді тримай його міцно. Дякую й тобі, що звільнили нас. Від імені всіх, хто працював у палаці й каменоломнях. Більшість уже повернулися у свої села, але деякі ще очікують унизу, біля головних воріт.

— Тоді нам потрібно спуститися до них, — запропонував Оскар.

Разом вони спустилися по схилу. Еліза, Вілма, Лєна й Дималь теж приєдналися до них, відтак процесія вийшла врочиста.

Вони ніяк не розраховували, що буде так багато людей. Подякувати своїм рятівникам зібралося не менше ста людей. Старі, молодь, чоловіки й жінки. Багато хто приніс подарунки, які склали до ніг мандрівників. Деякі люди перебували в полоні вже давно й не сподівалися, що знову побачать сонячне світло. Шкіра в них стала зовсім світлою, і вони прикривалися, щоб не обпалитися на сонці. Але всі були раді побачити своїх героїв. Вони аплодували, сміялися й співали пісні. Картина була дуже зворушливою. В Оскара палали вуха, і від сорому він ладен був провалитися крізь землю.

Раптом почулися схвильовані крики. Схоже, присутніх щось налякало. Здалеку почулося глухе дзижчання.

У небі над високими пальмами з’явився довгастий об’єкт. Його боки сріблили промені ранкового сонця. Він стрімко наближався.

— «Пачакутек»! — зраділа Лєна. — Гумбольдт із Лілієнкрономповертаються!

Очі Дималя розширилися від страху.

— «Пачакутек»? Що це? Літаюче чудовисько?

— Не чудовисько, — поправила його Лєна. — Корабель. Щось на кшталт ваших рибальських човнів, тільки пливе по повітрю. Пам’ятаєш, я тобі розповідала?

— Хіба таке можливо?

Лєна розсміялася.

— Якщо хочеш дізнатися детальніше, запитай у Гумбольдта. Він на цьому краще знається. А мені просто подобається на ньому подорожувати.

Довелося трохи заспокоїти стривожених жителів і пояснити їм, що не треба боятися цього незвичайного предмета.

І от корабель уже ширяв у них над головами. Скинули якорі. Над поруччям з’явилися голови обох дослідників.

— Агов там, унизу! — весело крикнув їм Гумбольдт. — Закріпіть канати, і ми до вас спустимося.

За п’ять хвилин Лілієнкрон і Гумбольдт уже стояли серед людей, які недовірливо на них витріщалися. Після незліченних рукостискань і привітань вони нарешті підійшли до своїх друзів.

— А де ж Ван Баккен? — поцікавилася Еліза. — Він не захотів вас супроводжувати?

— Ми його навіть не бачили, — відповів Гумбольдт. — Він буцімто лежить у постелі з температурою. Але щось мені підказує, що він намагається залікувати опіки, які отримав при спробі викрасти «Пачакутек». Я його попереджав, але він не захотів слухати. Добре, що це був не найдужчий розряд. Так що, швидше за все, він відбувся легкими опіками. За тиждень буде здоровий. — Він обернувся до принца: — Мій любий Дималю, настав час прощатися. Мені дуже шкода, що ми не можемо залишитися, але на нас чекають в інших місцях. Сподіваюся, твій батько одержить справедливе покарання, і новим королем оберуть тебе. Я вважаю, що ти гарний і мудрий правитель. Ця країна одержить справедливого короля.

— Повністю згодна, — підтвердила Лєна й цмокнула Дималя в щоку. — Якщо хочеш, я колись приїду до тебе в гості.

Принц посміхнувся.

— Буду дуже радий. І це стосується усіх. Дякую вам за допомогу, яку ви надали моїй країні й народу. Мені хотілося б подарувати вам щось, але я не знаю, що вам подобається, тому хочу попросити вибрати подарунок самим. Не можу запропонувати багато чого, але, можливо, вам сподобаються статуї богів у наших храмах.

— Нехай боги залишаться там, де вони є,— заявив Гумбольдт. — Вони належать вашому народу. Твоя подяка й добрі побажання — цього нам цілком достатньо. Передавай Поортвліту вітання й перекажи йому, що ми виконали завдання.

Дималь склав руки на грудях і вклонився.

— Так і зроблю. І розповім йому, які ви герої.

— Авжеж, — розреготався Гумбольдт. — Тільки не дуже перебільшуй, інакше ми теж станемо легендами.

— Уже стали. За кілька років про вас писатимуть у підручниках історії.

— До побачення, Дималю. І на все добре тобі.

Із цими словами вони піднялися на палубу. Корабель розгойдувався на вітрі. Оскару здалося, що він навіть відчуває, як «Пачакутеку» хочеться злетіти в небо.

Коли вони піднімалися, Оскар шепнув Лєні:

— Скажи, а чи не хочеш ти вийти заміж за Дималя?

— Що це ти вигадав? — посміхнулася дівчина. — Звісно, принц милий, але не можу ж я жити тут! Тут же немає нічого, крім спеки, вулканів і рису. Моє місце в Берліні, там мій дім. Ти ж не сподівався, що так просто від мене відкараскаєшся?

Оскар закашлявся.

— Звісно, ні. Я просто подумав…

— Ось почекай, знайду я собі дружка! Тоді кусатимеш себе за лікті.

— Це точно, — розсміявся Оскар. — Навіть не сумніваюся.

Берлін, два тижні потому…

Якоб Шпренглер, директор університету імені Фрідріха-Вільгельма, покрутив листа у пальцях. Він перевірив підпис, двічі перечитав деякі рядки й порівняв із більш старим документом, що лежав на столі перед ним. Потім він опустив папір і з задоволеним виразом обличчя звернувся до Гумбольдта:

— Я звернувся до потрібної людини. Губернатор Поортвліт не скупиться на похвали на вашу адресу. Відповідно до цього листа, із проблемами на острові ви розібралися. Перевищення повноважень припинилися, люди знову повернулися до звичної роботи. Міністрові закордонних справ уже доповіли, і він передає вам свої вітання.

— Дякую вам. — Гумбольдт сидів у наглухо застебнутому сюртуку, склавши руки на ціпку. — Добре, що всі задоволені нашою роботою.

Шпренглер підняв руку.

— Не дякуйте завчасно. Мені потрібно ще вислухати нашого любого колегу професора Лілієнкрона. Можливо, він висловить якісь заперечення.

Оскар перевів погляд на вченого.

Лілієнкрон надягнув свій найкращий костюм і купив собі нову шапку. Стара занадто постраждала під час подорожі. Він подарував її Вілмі, та поклала її у свій кошик зі скарбами й берегла як зіницю ока.

— У вас є мій письмовий звіт, — указав Лілієнкрон на папку праворуч від Шпренглера. — У ньому я розповів про всі події й виклав усі свої міркування з приводу нашої поїздки. Деякі події довелося відновлювати по пам’яті, тому що на місці не було можливості робити нотатки й замальовки. Мої шановні попутники надали мені неоціненну допомогу. Відтак перед вами доклад- ний звіт про подорож до внутрішньої частини Землі.

Шпренглер кивнув і погладив рукою папку.

— Якщо чесно, я чекаю не дочекаюся, коли зможу вивчити ваші записи. Але спочатку я хотів би попросити вас коротко оцінити роботу Карла Фрідріха Донхаузера і його колег. Природно, з огляду на умови, які ми обгово- рювали до початку виконання замовлення.

Лілієнкрон відкашлявся. На губах у нього промайнула легка посмішка, що відразу зникла.

— Початок нашої подорожі був не надто вдалим, — сказав він. — Ви пам’ятаєте, як скептично я був налаштований.

«Скепсис — це ще м’яко сказано», — подумав Оскар. Він чудово пам’ятав, якими непримиренними суперниками були обидва вчених на самому початку.

— Відверто кажучи, мені зовсім не сподобалося, що керівником експедиції буде людина, якої я й бачи- ти не хочу, — вів далі Лілієнкрон. — Якби не почуття провини й невідкладна потреба дістатися до суті таємниці кам’яних, я б просто відмовився. Я почував себе в боргу, тому упокорився з долею й вирішив спостерігати за тим, що відбувається, збоку. Але дуже скоро мене геть скорило те, як пан Донхаузер розв’язував проблеми. Мій скепсис потроху почав перетворюватися на замилування.

— Якщо ви дійсно так уважаєте, Лілієнкроне, то ви вдало це від мене приховували, — розсміявся Гумбольдт.

Учений поправив шапку.

— Не кваптеся. Мої погляди можуть відрізнятися від ваших, але я не можу не визнати вашої правоти. Сумніваюся, що подорож скінчилася б так само благополучно, якби керівником експедиції був я. Прошу також вибачити мене за те, що я утнув. Розумію, що моя поведінка була помилковою, і щиро вибачаюся за це, — він знову закашлявся. — Мій висновок такий: очікування не тільки виправдалися, але результати значно їх перевершили. Ми зіштовхнулися з небезпекою, яку я недооцінив і з якою ніколи не зміг би впоратися. Те, що ми ще живі,— заслуга пана Донхаузера. Я б хотів висловити йому мою подяку й замилування і відсьогодні звертатимусь до нього по імені, яке він сам собі обрав. Можливо, цього не можна визнати офіційно, але для мене ви будете гідним спадкоємцем найвидатнішого натураліста Александра фон Гумбольдта, — він підвівся й подав руку дослідникові.— Знімаю перед вами капелюха, Карле Фрідріху, — вклонився він.

Це був зворушливий момент. Оскар помітив, що очі в батька дивно заблищали. Не щодня тобі виявляє повагу такий серйозний суперник.

Шпренглер підійшов до обох учених.

— Я б хотів приєднатися до професора Лілієнкрона й висловити вам свою глибоку вдячність, пане фон Гумбольдт. Гадаю, вас потішить той факт, що мені вдалося обговорити ваші вимоги з керівною особою.

— І який результат? — запитав Гумбольдт.

Шпренглер повернувся на місце. Він відсунув шухляду й вийняв офіційний документ. Оскар витягнув шию. На папері стояв герб Вільгельма Другого, короля Пруссії. Унизу виднівся розгонистий підпис монарха.

— Боже, — пробурмотів він. — Підписано самим імператором!

Шпренглер посміхнувся.

— Цілком правильно, мій юний друже. Коли я сказав, із керівною особою, я не перебільшував, — він підсунув папір так, щоб усім було видно. — Це офіційне скасування заборони на зарахування жінок до університету. А відтак, ваша племінниця Шарлота буде першою жінкою в Німеччині, яка офіційно навчатиметься від зимового семестру. Ваш син також може навчатися в імператорському університеті. Природно, спочатку йому доведеться закінчити необхідні курси.

— Як вам це вдалося? — здивувався Гумбольдт.

— Було нелегко, можете мені повірити. Без допомоги імператриці Августи Вікторії в мене нічого б не вийшло. На щастя, я маю доступ до королеви й зміг натиснути на потрібні важелі. До речі, зараз імператор та імператриця відкривають виставку сенсаційних знахідок із античного міста Пергамон. Ви обов’язково маєте її відвідати.

Він почекав, поки всі вивчать документ, і відкинувся на спинку стільця.

— До речі, моя пропозиція очолити кафедру залишається чинною, пане фон Гумбольдт. Можливо, ви ще раз її обміркуєте. Такі люди, як ви, нам потрібні.

Дослідник посміхнувся.

— Обіцяю подумати. Але для мене набагато важливіше, щоб моя племінниця й син могли навчатися. Дякую вам від усього серця.

— Обіцянка є обіцянкою, — сказав Шпренглер. — Хто знає, можливо, у майбутньому мені ще знадобляться ваші послуги. Як я чув, ви зараз працюєте над особливим проектом, — підморгнув він Гумбольдту.

— Звідки ви дізналися? — насупився дослідник.

Шпренглер знизав плечима.

— Не те, щоб сорока на хвості принесла, але в мене є свої джерела.

— Збожеволіти можна в цьому місті,— пробурчав Гумбольдт. — Тут нічого не можна приховати. Як, цікаво, це вдається іншим ученим?

— Не переймайтеся, любий колего, в них це теж не виходить. Обіцяю, що зберігатиму мовчання. Це справа честі. Але я був би радий, якби при нагоді ви поділилися зі мною деякими результатами.

Гумбольдт скептично підняв брову:

— Хочете сказати, що самі ви про них не довідаєтеся?

Шпренглер розреготався й підвівся.

— Буду радий, якщо ми підтримуватимемо зв’язок.

Бажаю вам гарного дня. Гонорар буде перераховано на ваш рахунок протягом декількох днів. Якщо якоїсь суми не вистачатиме, звертайтеся, будь ласка, безпосередньо до мене. — Він обернувся до Шарлоти й Оскара. — Бажаю вам успішної підготовки. Не дочекаюся, коли зможу зустрітися з вами в зимовому семестрі. Ви вже знаєте, яку програму виберете?

— Чесно кажучи, ще ні,— відповіла Шарлота. — Я ще не отямилася після таких новин.

— Не думайте довго, — посміхнувся Шпренглер. — Реєстрація закінчується цього місяця. Бажаю вам удачі у виборі. І, як я вже сказав, не пропустіть виставку з Пергамона.

Вони попрощалися й покинули університет.

Тепер Оскар дивився на будинок зовсім іншими очима. За кілька місяців він буде тут навчатися… Думка здалася йому дивною і незвичайною.

Але він іще не студент. Він не такий, як юнаки, які траплялися їм на шляху. Він згадав Еміля Кернера, і обличчя в нього просвітліло. От із ким він би охоче потоваришував.

Він саме уявляв, який вигляд матиме в класичній студентській формі, коли до нього підійшов Лілієнкрон і змовницьки прошепотів:

— На пару слів, мій юний друже.

— Так? — розгубився Оскар.

— Хочу запитати, що ти думаєш про теорію порожнього світу після того, як так відважно пережив нашу пригоду.

— Вона мені здається дуже цікавою, — чесно відповів Оскар. — Маю зізнатися, що після того, як я прочитав про подорож до центру Землі, мені схотілося дізнатися про теорію концентричних кіл Сіммса. І тепер мені цього хочеться ще більше.

— Мене це дуже тішить, тому що я хочу продовжувати дослідження. Знаю, що твій батько буде не в захваті, хочу попросити тебе ділитися із мною всіма матеріалами, які ти знайдеш. Навіть якщо печера, в якій ми побували, не була справжнім порожнім світом, не хочу відмовлятися від цієї ідеї.

— Звісно, — погодився Оскар. — Із великим задоволенням. Можу попросити допомогти нам мого друга Макса Пеппера. Він редактор «Глобал Есплорер» і має доступ до архівів Музею природознавства й інституту Смітсона у Вашингтоні.

Лілієнкрон просяяв.

— Це було б чудово. Я ладен шукати доказу теорії порожнього світу багато років. Хто знає, можливо, колись я й знайду вхід до внутрішньої частини Землі.

Вони разом вийшли з головного корпусу й підійшли до карет.

— Дякую, — сказав Лілієнкрон. — Дякую вам усім. Нарешті в мене з’явилася мета, заради якої я готовий розпочати дослідження. І дякую за ваше чудове товариство. Бережіть себе. Сподіваюся, ми незабаром побачимося й поговоримо про минулі часи.

— Звісно, любий Конраде, — розсміявся Гумбольдт. — Боюся, щоправда, що ця теорія порожнього світу — пуста забавка. — Він посміхнувся Оскару: — Не хотів підслуховувати вашу бесіду. З якою б повагою я не ставився до вашої ретельності, але, боюся, це тупик. Утім, неважливо. Якщо в Конрада є новий проект і вистачає на нього золота, нехай він ним займається. Головне, щоб тримався від мене подалі й не забирав жуків із-під носа. А тепер нам час іти. Ми ж не хочемо змушувати Берта чекати.

Вони розмістилися в ландо. Оскар сидів спереду і насолоджувався теплим весняним днем. Світило сонце. По вулицях, обсаджених липами, прогулювалися пішоходи в легкому світлому літньому одязі. Дівчата підморгували йому, і він почувався просто чудово.

Коли вони проїжджали через Бранденбурзькі ворота, пролунали крики. Оскар не міг точно сказати, звідки вони чуються. Але на радісні вигуки вони були зовсім не схожі. Уздовж Плацдарм Плац їхали кінні жандарми. Вони були озброєні. Пішоходи розступалися перед ними, і Берту довелося спрямувати ландо на тротуар. Десь почулися постріли. Здається, задзво- нили дзвони Берлінського собору.

— Що трапилося? — захвилювалися Лєна, Шарлота й Еліза.

— Не знаю, — відповів Гумбольдт. — Але, схоже, справа серйозна.

На сусідніх вулицях теж з’явилися вершники. Пролунали стривожені голоси. Одна дама навіть розплакалася. Обличчя в чоловіків застигли. Гумбольдт зістрибнув на тротуар і зупинив хлопчика у фланелевому костюмі. У того під пахвою була затиснута папка, і, схоже, він дуже квапився.

— Зачекай, — схопив його за плече Гумбольдт.

Хлопець був у паніці, це було відразу помітно.

— Що… що вам від мене потрібно? Відпустіть мене.

— Що за хвилювання? — запитав Гумбольдт.

— Ви що, не чули? — у юнака зірвався голос. — Імператора вбили. Просто на вулиці, перед музеєм. Імператрицю Августу Вікторію теж. Уважають, що соціалісти. Роялісти проголосили воєнний стан. На вулиці розгорілася боротьба. На вашому місці я б їхав додому й причаївся. Німеччина на порозі громадянської війни. А тепер відпустіть мене.

Дослідник послабив хватку, і юнак кинувся тікати.

По вулицях квапливо сновигали люди. Притискаючи сумки й притримуючи пальто, вони поспішали додому. Начебто наближалася гроза.

Зблідлий Гумбольдт повернувся до екіпажу.

— Чув, що сказав хлопчисько, Берте? Нахльоскуй батогом і жени додому!