Подорож у безвихідь

I

Безтіньова операційна лампа спалахнула своїми чотирма «очима», і яскраве світло залило приміщення. Гарна молода жінка лежала на столі й дивилася у стелю. Руки розслаблені вздовж тіла, пальці ледь торкаються поверхні столу — жодних ознак хвилювання. У перев’язочній було тепло, і не вірилося, що там, за темним склом вікна, зависла холодна весняна мряка.

Лікар, схилившись над умивальником, старанно мив руки, а медсестра розкладала на столику інструменти та перев’язочний матеріал. Нарешті хірург упорався з руками і вдягнув рукавички. Погляд пацієнтки, який усе-таки відірвався від стелі й ковзнув по ньому, виражав лише одне — те, що її чекало, потрібно якось перебути, адже іншого виходу немає.

— Не бійтеся, — порушив мовчанку лікар. — Нічого страшного. Усе буде дуже швидко.

Голос його був спокійний, упевнений і приємний, проте якісь сторонні інтонації, що не відповідали моментові, все ж учувалися. Вигляд лікаря також викликав довіру, хоча в рухах люди обізнані могли помітити якусь не те що непевність — скоріше нервовість.

— Я не боюся, — відказала дівчина.

Пов’язку вже зняли. На лівій нозі вище коліна зяяли дві ранки, що майже сходилися під кутом, — одна більша, друга менша. Краї ран виглядали досить рівними, не розчавленими, якраз під косметичні шви. Щоправда, це суперечило існуючим правилам, котрі забороняли відразу накладати на такі рани будь-які шви. Але лікареві, схоже, зараз було байдуже до правил. Звичайно, якийсь рубець усе-таки залишиться, але такі ніжки, як на нього, годилися і з рубцем.

— Не хвилюйтеся, — ще раз промовив він. — Пару шовчиків — і все. Навіть помітно не буде. Нічого не болітиме, тільки один укольчик.

Пацієнтка лише кивнула головою.

— Орисю, не спи… — сказав лікар уже іншим тоном, вказуючи медсестрі на ампули, що лежали на столику трохи осторонь.

— Андрію Васильовичу… — вона з докором простягнула йому вже відкриті ампули, які тримала в руці. — Давно вже готово!

Ні сестра, ні санітарка не розуміли його стурбованості, що відчувалася як у голосі, так і в погляді та діях, адже травма виглядала дрібничкою. А він примірявся то так, то сяк, гадаючи, звідки починати. Нарешті набрав у шприц новокаїну з ампули, простягнутої сестрою, і вколов голку у край рани. Дівчина ледь здригнулася.

— Усе! Ось і все. Більше нічого не болітиме.

Новокаїн зі шприца швидко перейшов у тканини, розпираючи шкіру. Краї ранок розійшлися. Лікар обробив шкіру навколо них і розкрив шовний матеріал. Потім промив обидві рани. Все виявилося не таким страшним. Рубці, що залишаться, будуть ледь помітними, щоправда, для цього доведеться ще трохи попотіти. Сестра з санітаркою мовчки знизали плечима, коли лікар чомусь знову, важко зітхнувши, взяв інструмент і схилився до рани. Але почати так і не довелося.

— Мені погано, — несподівано сказала пацієнтка і повторила знову: — Мені погано-о-о…

Усе сталося настільки швидко, що Андрій навіть не встиг усвідомити, що відбувається, її дихання почастішало, потім ще, тоді вся вона напружилася, погляд поплив…

— Агов, красуне! — гукнула Орися. — Докторе, у неї обморок!

Він випростався. Обличчя дівчини стало блідим, майже білим. Дихала вона так само часто й нерівно, потім очі закотилися під лоба, губи розтулилися, і вся вона якось зм’якла. Покинувши інструменти, Андрій розгублено повернув її обличчя до себе і поляскав по щоках. Реакції не було. І цієї миті вона якось стиснено видихнула, потім ще і ще. Здавалося, дівчина силкувалася вдихнути, але не могла, тільки короткий видих за видихом.

Сестра підняла її ноги догори, санітарка терла за вухами мокрим бинтом… Ні, хвора не зомліла. Здогад його вжахнув. У неї шок! Шок від введеного новокаїну, який вона, очевидно, не переносила. Один на тисячу випадків! Спливали секунди, а Андрій стояв, не ладен збагнути, що вдіяти. Тим часом дівчина зробила останній видих і більше не дихала.

І Андрій розгубився. Зчинився галас. Гримали двері, Орися тремтячими руками намагалася дістати щось зі свого ящика, хтось притяг апарат для вимірювання тиску… Уся ця метушня таки вивела його зі ступору. Внутрішній «автомат», що несподівано дав збій, нарешті запустився. Андрій вихопив у практиканта фонендоскоп, роздер на хворій сорочку і приклав слухавку до грудей, але чув лише галас, що стояв навколо.

— Тихо!!! — гримнув він не своїм голосом.

Запала тиша. І в цій тиші його слух, ще прибитий галасом, ніяк не міг відшукати характерного, такого жаданого звуку. Андрій притискав фонендоскоп до її грудей, намагаючись знайти потрібну точку. І ось нарешті… Ні, навряд чи це можна було вважати ударами серцевих скорочень у класичному розумінні, але він почув, як у її грудях щось товклося, неначе поступово заспокоюючись. Ще не затихло повністю. Другою рукою автоматично знайшов сонну артерію. Там також слабкі пульсові поштовхи вщухали.

— Швидко! Адреналін, атропіну кубик і преднізолон — дев’яносто у вену!

Андрій ухопив дівчину за сорочку й одним рухом зісмикнув її з високого перев’язочного столу на низеньку кушетку, що стояла поруч. Склавши долоні навхрест, натис їй на грудну клітку — один, два, три, чотири, п’ять. Тоді набрав повні груди повітря, розтулив її білі губи й видихнув у них що було сили. Здавалося, її легені розірвуться. Усе його повітря не вмістилося в неї, і він видихнув залишки. І знову — один, два, три, чотири, п’ять. Видих у її рот, і знову… Хтось із фельдшерів «швидкої», притягнувши дихальний мішок, наклав маску на обличчя хворої. Тепер Андрієві стало легше — один, два, три, чотири, п’ять… Дихав за неї вже апарат.

— Докторе, що далі?

— Сто двадцять гідрокортизону, мезатон у вену, потім — корглікон… Орисю, що ти робиш?! Систему під’єднуй! І струйно давай! Струйно!!! А ти міряй тиск, швидко!

Інтерн кинувся закручувати манжетку апарата кругом другої руки дівчини, а Андрій працював, як робот, автоматично, нічого не відчуваючи, ніби в якомусь жахливому сні. Власна голова була немов дерев’яною, і він насилу усвідомлював, що сталося і що він зараз робить. Один, два, три, чотири, п’ять… Скільки вже разів?

— 3-зараза… — бурмотіла Орися, ляскаючи долонею по ліктьовому згину дівчини, де, незважаючи на накладений джгут, ніяк не хотіли проступати вени: нульовий тиск.

Вона штрикала голкою, намагаючись таки потрапити до однієї з вен, які тепер були тонкими, наче павутиння, але це не вдавалося.

— Докторе! Немає вен! Не можу вколоти!

Вона швидко зняла джгут і перелізла по той бік кушетки, пробуючи вколоти у вену на другій руці. Тіло дівчини здригалося під потужними поштовхами, і це, в свою чергу, аж ніяк не допомагало сестрі. Інтерн, покинувши непотрібний апарат Ріва-Роччі, кинувся притискати руку пацієнтки до кушетки, але все одно нічого не виходило.

— Ну що, є вена? — перериваючи власний голос крізь поштовхи, вигукнув Андрій.

— Немає, докторе, не можу!

— То чого мовчиш?! Скальпель давай! Бігом!!!

Орися нарешті вибралася з-за кушетки і витягла зі скляної шафи баночку зі спиртом, у якій лежали скальпелі.

— Іди сюди, качай! — прохрипів Андрій інтернові, який злякано нахилився до хворої і боязко поклав руки на грудну клітку. — Скільки часу?

— Хвилини три-чотири, напевно…

Часу ніхто не засік.

Інтерн панічно тиснув на груди дівчини, докладаючи максимум старанності. Обличчя його зблідло, а біла шапочка з’їхала хтозна-куди.

Задерев’янілими пальцями Андрій зумів-таки вишпортати скальпеля з цієї незручної посудини і, зірвавши джгут з руки дівчини, не роздумуючи, шарпонув лезом поперек. Скальпель виявився тупим і лише надсік шкіру. Вилаявшись, він різонув удруге, розтинаючи шкіру разом із кількома венами, з яких ледь виступила кров. Руки його тремтіли, але край однієї з перетятих судин одразу вдалося схопити затискачем і ввести в нього завбачливо підсунутий Орисею внутрівенний катетер.

— Підключайся! — кинув він їй, звільняючи місце біля руки хворої.

Інтерн відскочив убік, і Андрій знову взявся за масаж, а той засикав грушею апарата.

— Не чую! — злякано промовив молодий лікар. — Нічого!

— Та викинь на хрін той апарат! — крикнув Андрій. — Зіниці глянь! Зіниці!!!

— Широкі зіниці!

— У реанімацію дзвонили?

— Зайнято!

— То біжіть!!! — Андрій сильніше натис на грудну клітку.

Під руками хруснули ребра.

— Здається, чую! — крикнув інтерн, тримаючи пальці тепер уже на сонній артерії.

— Зіниці глянь!

— Вужчі стали! Точно!

Інший фельдшер приніс із машини портативну кисневу установку й намагався під’єднати її вивід до дихального мішка.

Андрій припинив масаж і випростався.

— Не чую! — перелякано зойкнув інтерн, продовжуючи тримати руку на шиї дівчини. — Не чую! Немає пульсу… Нічого немає!

Андрій знову натис на грудну клітку. Вона була якоюсь м’якою та безжиттєвою. Під руками в нього хрупали ребра. Ця дівчина була ні в чому не винна. Просто трапилася йому на дорозі, і це стало причиною її нещастя.

— Щось чую! — крикнув практикант. — Вузькі! — додав за якусь секунду.

До Андрія все це долітало ніби здалеку, із всесвіту. Він ще тримав дівчину на цьому світі, але серце не запускалося, і вона поступово вислизала з його рук у темряву. Від хвилювання та напруги в нього попливло перед очима, стало гаряче. Андрій зрозумів, що втрачає її. Тіло на кушетці здригалося під його поштовхами, біле й безжиттєве. Дихальний апарат продовжував нагнітати повітря, від чого в її грудях грало та булькотіло. Боже, яке це було жахливе булькотіння! Набряк легень. Це кінець.

Кінець усьому.

— Де реанімація?! — закричав Андрій, не в змозі побороти відчай.

— Побігли, зараз будуть тут.

Фельдшеру нарешті вдалося під’єднати балони, і кисень пішов до дихального апарата. Розчин Рінгера вже струминно подавався у внутрівенний катетер, який стирчав з рани на руці, і мав штучно підвищувати тиск у кров’яному руслі. Але все було марно.

— Давайте адреналін, внутрісерцево. Швидко!

Ситуація змушувала вдатися до цього засобу відчаю, який далеко не завжди призводив до успіху, натомість несучи великий ризик. Останній резерв, останній шанс…

Андрію подали шприц із довгою голкою. Тремтячими пальцями він намацав міжреберний проміжок під лівою груддю і вколов, спрямовуючи голку в бік серця на потрібну глибину, водночас відтягуючи поршень на себе. Де ж воно?! Чи в неї взагалі немає серця? Нарешті в шприц линуло густе та червоне. Андрій натис на поршень, одномоментно випускаючи туди вміст шприца. Все.

Що ще можна було зробити?

— Не чую… — сказав інтерн. — Нічого немає…

Це був кінець. Ця смерть лежатиме на його совісті усе життя, а можливо, і після. І він знову натис на її груди.

Розчинилися двері, влетіло кілька людей, і в перев’язочній одразу стало тісно. Ігор. Він чергує сьогодні в реанімації. Ще з порога Ігор зрозумів що й до чого. Він підняв повіки, торкнувся сонної артерії, приклав фонендоскоп до грудей. Важко дихаючи, Андрій зацьковано дивився на обличчя колеги, сподіваючись угледіти на ньому бодай якийсь проблиск надії, але… Та несподівано Ігор роззявив рота, і в очах його щось промайнуло, а губи самі вимовили: «От чорт…» А наступної миті він гукнув до медсестри, що прибігла з ним:

— Ану… Дефібрилятор, швидко!

Апарат підтягли до кушетки. Андрій стояв поруч, відчуваючи свою цілковиту безпорадність, позбавлений можливості допомогти, і тільки заважав. Розкрутивши дроти, Ігор потер клеми і кинув йому:

— Тікай!

Андрій відійшов і присів у крісло. Зі скронь текло, грудям бракувало повітря. Тіло на кушетці струсонуло розрядом. Ігор відклав клеми і притулив фонендоскопа до грудей.

— Орисю, підключайся ще на другу вену, швиденько — тепер уже мусиш вколотися…

Далі Андрій не чув. Якась сила підхопила його з крісла. Невже? Невже вона житиме? Він хотів і боявся в це повірити. Ігор знову слухав серце, довго, у різних точках, а потім обернувся й поплескав Андрія по животі.

— Ну ти, гігант! Чого такий переляканий? Уперше, чи що?

Андрій лише кліпав очима:

— Що, запустилося?

— Та здається… Коли я прийшов, була класична фібриляція. Що ти їй робив? Колов внутрісерцево?

Андрій вихопив у нього з рук фонендоскоп і притулив до грудей дівчини. Десь здалеку-здалеку… А на сонній артерії вже відчувався цілком пристойний пульс. І вона вже дихала! Сама. Цього було досить. Головне, що вона житиме! Поруч готували ноші.

— Слухай, — згадав Ігор, — тут чогось твій пес без роботи ошивається. Сидить і лупиться на вікно, тебе чатує. Звідки він узявся?

— Її треба швидше до реанімації, — відказав Андрій, переймаючись іншим.

— Та звичайно, що не до гінекології. А ти чого такий тормознутий сьогодні?

— Намахався за день, — Андрій відвів його вбік, — а тут ще такий стрес… Це атас… Уяви собі… Реакція на новокаїн. Анафілактичний шок… Це ж ошизіти можна! Я вже думав, що загнуся тут разом із нею…

Ігор тільки почухав потилицю, зсунувши шапочку на лоба, і промовив:

— Веселі справи… Навмисне не придумаєш. А проби на новокаїн ти, звичайно, не зробив?

— Та хто ж знав?! Ти завжди робиш?

— Ну… намагаюся… — не зовсім упевнено відповів Ігор.

— І я намагаюся! А тут… — Андрій не знайшов слів. — Та мені зовсім інше в голові було! Уяви, я з нею… — він махнув рукою. — Потім розповім…

— Атож… — промовив Ігор. — По лезу ходимо… Не знаєш, де й коли тебе підстереже… Іди сядь або вийди надвір, подихай крізь фільтр… Ось тобі гарна сигарета! І не хвилюйся, усе буде гаразд. Дивись оно, вона вже рожева, дихає сама, а ти кажеш… Я тобі її за ніч так відремонтую — завтра на дискотеку піде. До речі, звідки вона? Не знаєш? Нічого, завтра розберемося.

Андрій відчув, що йому справді бракне повітря і, наче очманілий, вийшов на ґанок у холодну весняну темряву.