Подорож у безвихідь

VIII

Вони від’їхали від заправної станції і взяли напрямок на Луцьк. Андрій прикинув відстань. Напевно, годин десять безперервної їзди. Ну що ж, принаймні цей час він мав для пошуків варіантів.

— Пристібнися, — сказав довговолосий, — і ще раз нагадую тобі про дорожні патрулі. Навіть не сподівайся. Я встигну на тобі розписатися.

Андрій змовчав. Защепити ремінь однією рукою виявилося не так просто. До того ж його довжина була розрахована на дуже тендітну статуру. Можливо, тут їхала жінка. Водій зрозумів це і, розправивши шлейку, спробував зробити це за Андрія. Пряжка не застібалася, але, доклавши зусиль, він таки застібнув її. Їхати так довго було неможливо.

— Тисне в плече, — сказав Андрій, — дуже тисне.

Довговолосий кинув на нього нерозуміючий погляд. Довелося показати йому вільною рукою місце, де врізалася шлея.

— Так і кажи, що в руку тисне, яке там плече?

Він послабив Андрієві ремінь і хотів пристібнутися сам, але це йому не вдалося. Напевно, закриваючи дверцята, защемив ремінь. Він знизив швидкість і відчинив на ходу двері. На якусь мить водій відволікся від дороги, і машина вильнула убік. Назустріч ішов на швидкості великий критий «КамАЗ».

— Розіб’ємося, — сказав Андрій, зі здриганням слідкуючи за наближенням вантажівки, — і не доїдемо до Жукова.

«КамАЗ» засигналив. Довговолосий вилаявся й зупинив машину. Вантажівка пронеслася поруч, аж земля задвигтіла. Водій втягнув у кабіну ремінь, що був весь у багнюці. Лаючись, він узявся витирати пряжку об бокову поверхню сидіння з боку дверей, не знайшовши, очевидно, нічого кращого. Мотор «Лади» працював, а водій з ногою на гальмі обтирав пряжку. Машина стояла на узвишші, і схил був доволі крутий.

Як грім спізнюється за блискавкою, так думка відстала від дії. Андрій наважився миттєво. Перш ніж зрозуміти, що робить, не кажучи вже про обрахунки можливих наслідків, вільною рукою що було сили штовхнув довговолосого в плече, вклавши в цей удар всю силу, навіть закричавши при цьому. Той не встиг і втямити, що сталося, не те щоби вхопитися за щось, і за мить орав ліктями та коліньми асфальт. Прикріплений до петлі браслет смикнув Андрія назад, страшенно заболіла кисть. Розгальмована машина почала котитися вниз, але ж як повільно! А схил здавався таким крутим! Ззаду почулася несамовита лайка. Викинутий з машини водій підхопився й побіг, легко наздоганяючи машину, яка ще не набрала швидкості. Андрій потягнувся вільною рукою до дверцят, щоб зачинити їх. Не пускали наручники! Машина знову вильнула вбік і застрибала по щебеню узбіччя. Поруч пролягав глибокий кювет. Облишивши спроби дотягтися до дверцят, Андрій в останню мить вільною правою рукою крутонув кермо. Ще трохи — і машина з’їхала б у яму з кущами. А цей божевільний, наздогнавши машину, вже хапався рукою за двері й піднімав ногу, щоб заскочити всередину. Він уже відштовхувався опорною ногою… Ризикуючи злетіти з дороги, Андрій різко крутнув кермо вправо. Дверцята, за які тримався довговолосий, смикнули його на машину, але, хоч і втрачаючи рівновагу, він ще тримався на ногах. І тоді Андрій різко повернув вліво. Машина боком, усією масою штовхнула незнайомця, він упав і покотився по дорозі. «Лада» знову їхала прямо. Від цих маневрів машина дещо втратила швидкість, але тепер знову поступово набирала її. Довговолосий уже підвівся і знову біг позаду, щоправда, набагато повільніше, ніж до цього. Обличчя перекошене від фізичної напруги та ненависті. Він відставав, але продовжував бігти.

Не діждеш! Тримаючи кермо вільною правою рукою, Андрій перекинув ліву ногу до педалей і пересунувся якомога ближче до водійського місця, наскільки дозволяли браслети. Сидів у неймовірно перекособоченій позі. Та хай би там що, він спекався свого викрадача й керував машиною. Схил закінчувався. Двигун усе ще працював. Андрій витиснув педаль зчеплення і, на мить відпустивши кермо, увімкнув передачу, одразу третю, адже машина встигла набрати порядну швидкість. М’який поштовх — усе. Він переклав ногу на газ і натиснув від душі. Хотілося ще раз озирнутися й переконатись, що переслідувач далеко, але-в такій викрученій між сидінням і кермом позі зробити це було надзвичайно важко. З тієї ж причини і швидкістю захоплюватись було небезпечно. Назустріч зрідка траплялися машини, і тоді Андрій з усіх сил намагався сидіти рівніше та ближче до водійського місця, аби не привертати зайвої уваги, але на нього все одно витріщалися й думали казна-що. Тим часом заболів хребет. Скільки вже накрутив спідометр? І взагалі куди й доки так рухатися?

Нарешті Андрій спам’ятався. У теперішньому його становищі не можна робити дурниць. Їхав він досить повільно. Але ж цей псих міг зловити попутку й наздогнати його!

Викрутивши шию до хрускоту, він спромігся озирнутися. Великий завантажений «ЗІЛ» наздоганяв «Ладу», більше машин не було. А що як довговолосий там? Долоні вмить спітніли. Не в змозі переключитись, Андрій так і їхав на третій швидкості. Попереду відходила праворуч якась другорядна дорога. Він різко завернув на неї і тепер міг бачити трасу, по якій щойно їхав. «ЗІЛ» на повній швидкості пронісся далі. Пощастило. Уявив, як довговолосий голосує перед вантажівкою. Якби її водій зупинився, врятуватися Андрієві навряд чи вдалося б.

Машину добряче трусило на горбатій кам’яній дорозі, а недавній заручник, наче сп’янілий від несподіваної волі, так само очманіло тиснув на газ. Невдовзі траса зникла із дзеркала заднього виду. Залишалось сподіватися, що переслідувач не бачив, куди звернула червона «Лада». Дорога обабіч була обсаджена деревами. Повернувши на наступній розвилці ще раз, Андрій проїхав шість кілометрів. Попереду виднілося велике село. Він з’їхав із дороги вниз на якесь пасовисько і продовжував їхати здовж балки. Тут була навіть не польова дорога — лише заїжджена трава вказувала, що іноді по ній хтось катався. Слід тягнувся вздовж маленької річечки, береги якої густо поросли кущами. Русло завертало вправо, і, проїхавши ще трохи, машина повністю сховалася за кущами. Заїхавши в самі хащі, Андрій заглушив мотор і перевів подих. Навколо стояла тиша. Він сів зручніше й відкинувся на спинку, відчуваючи, як гупає у скронях і тремтять руки. Хребет болів так, що можна було збожеволіти. Почавши докучати йому ще перед Ліниною операцією, він періодично нагадував про себе. Та довго відпочивати Андрій дозволити собі не міг. Запхавши руку під сидіння, ще раз спробував намацати, до чого кріпиться тросик. Нічого не вийшло. У бардачку машини не виявилося нічого такого, чим можна було б його перетяти. Пачка сигарет, записник, ще кілька дрібниць. Нічого, що могло б допомогти звільнитися.

Тремтячими пальцями відкривши пачку, Андрій припалив сигарету і глибоко затягнувся. Зараз… Зараз він неодмінно щось вигадає. Багажник! Йому потрібен вміст багажника. Там обов’язково має бути сумка з інструментами. Залишається тільки дістатися до неї. Хвилин п’ять він розмірковував, потім знову спробував різко перегинати тросик, намагаючись переламати його. Усе марно. А до багажника надто далеко. Майнула думка заїхати в село. Але не наважився: тут хоча б машини ніхто не бачить.

І раптом за кущами почулися голоси. З’явилося двоє хлопчаків років по п’ятнадцять, що бігли з вудками стежкою. Андрій посигналив і, опустивши скло, замахав їм рукою. Вони підійшли.

— Хлопці, — сказав він, — ось вам ключі, витягніть мені з багажника інструменти, будь ласка.

Вони глянули на нього підозріливо, і один промовив:

— А самі чого не можете?

— Та дверцята заклинило, не можу вийти.

Старший підбіг, взяв ключі і відкрив багажника.

— Дядьку, а тут немає ніяких інструментів. Тільки якісь пакунки… — крикнув він звідти.

— А ти подивися десь за колесом, за запаскою. Може, відкрути його!

— Та немає нам коли!

— Ну ходи, — сказав Андрій, — давай ключі.

Він залишив собі кілька сигарет із пачки «Мальборо», знайденої в бардачку, і тицьнув пачку хлопцеві під ніс.

— Десять хвилин попрацюєш і отримаєш оце. Це тобі не «Ватра» й не «Політ».

У хлопця загорілися очі. Він, щоправда, знову недовірливо глянув на незнайомого дядька, однак за кілька хвилин усі інструменти з багажника були вже в Андрія. Забравши сигарети, хлопці побігли далі, а він, попрацювавши хвилину плоскогубцями і вибравшись нарешті з машини, із задоволенням розім’яв ноги.

Разом із несподіваною волею прийшла розгубленість. Андрій не уявляв, що тепер робитиме, хоча тікати звідси треба якнайшвидше. Це зрозуміло. Але як? Повертатися до Галютина й сідати там на поїзд було б чистим божевіллям. Його ж запевне шукатиме ця сумнівна компанія, банда. От-от вони кинуться на пошуки, хай-но тільки цей звихнений смертник повідомить дружків про його втечу. Схоже, він у них за головного або має якісь важелі, щоб диктувати їм свою волю. Яка різниця, головне, що такий шлях до втечі для нього відрізаний. Андрій не знав можливостей цієї зграї, але не так уже й важко, маючи в розпорядженні кілька чоловік, перекрити в невеликому містечку автовокзал та залізницю. Можна було б вийти десь далі на трасу і, спинивши попутку, дістатися до найближчого райцентру. Але й тут його могли шукати. Жодний із цих варіантів його не влаштовував.

Андрій напрочуд швидко вжився в образ втікача, на якого полюють, аж сам дивувався власній спритності. Для початку, знайшовши ганчірку, він протер у машині все, чого міг торкатися. Хто знає, що це за машина і що на ній висить? Краще нехай тут не буде ніяких слідів його присутності. Потім відійшов кілька кроків і сховав під кущем ключі, запам’ятавши про всяк випадок місце. У машині не знайшлося нічого корисного, окрім чотирьох шоколадних цукерок, що валялися просто в багажнику під кількома пустими коробками, та більш як півметрової труби з привареною головкою, якою, схоже, відкручували гайки коліс. У певному розумінні її можна було вважати зброєю. Трубу він прихопив із собою.

Цукерки зникли в шлунку за якусь мить і принесли неабияку користь: минула слабкість у ногах та відчуття голоду. Все-таки вони були шоколадними. Тільки тепер Андрій згадав, що не їв майже добу. Він сидів за кущами на березі, метрів за триста від залишеної машини, і добре її бачив. Ніхто так і не з’явився. На душі шкребли коти. Годі було сподіватись так просто дістатися додому. Але й там, удома, спокій на нього не чекав. Там була Ліна. Андрія пересмикнуло від згадки про те, що наговорив довговолосий. Потрібно було якнайшвидше зателефонувати до лікарні, попередити про можливу небезпеку. Натомість він уже битих дві години пиляв напилком залізяку. Нарешті наручники полетіли у воду. На ходу обтріпуючи плаща, Андрій пішов до села.

Вузол зв’язку вдалося відшукати швидко. Сховавшись у кутку, Андрій чекав замовленої розмови. Село виявилося великим, але досить занедбаним. Люди, які траплялися йому назустріч, зацікавлено оберталися на незнайомця. Неголене обличчя, довгий сірий плащ сучасного крою, але брудний і зім’ятий, волосся скуйовджене. Та ще й постійно злодійкувато озирається. Хіба міг такий персонаж не привернути до себе уваги, особливо в селі, де всі знайомі між собою? Дорогою він заскочив до сільмагу і, витягши з-за підкладки плаща перший же папірець, що вдалося намацати, купив банку м’ясних консервів. Хліба там не було. І тільки у приміщенні переговорного пункту його охопило якесь тимчасове заспокоєння. Звідси, з вікна, йому було добре видно все навколо: якби хто під’їхав чи підійшов, то він би побачив. Від тепла починало хилити в сон.

— Номер не відповідає, — вирвала Андрія з дрімотного стану телефоністка.

Отже, Варцаб’юка вдома немає. Довелося замовити номер хірургічного відділення. Цього разу телефоністка впоралася швидше. Андрій пройшов до кабіни.

— Алло?

Голос на тому кінці чувся досить чітко:

— Хірургія, чергова сестра.

— Попросіть завідуючого.

— Його немає.

— А з лікарів хто-небудь є?

— Немає, а хто це?

— Мартинюк. А де Варцаб’юк?

— Докторе! А я вас не впізнала, напевно, здалека дзвоните… Григорій Микитович щойно поїхав додому. Ну, може, хвилини три тому вийшов. Хвилин за п’ятнадцять передзвоніть йому додому, він уже буде.

— Ну а де ж решта?

— Та п’ятниця ж! Ви що, забули? Уже по третій давно. Хто ж стільки сидітиме?

Андрій глянув на годинник. Справді, уже п’ятниця. Він і незчувся, як збіг час.

— Віро, — сказав він, упізнавши медсестру, — слухай мене уважно. Як та хвора, що ми оперували вночі? Ну, дівчина та, Голяченко?

— Та так собі… Взагалі, не дуже добре. Температурить. Капаємо, антибіотики колемо. Григорій Микитович був сьогодні, перев’язку робив…

— Добре, — перебив Андрій, — слухай мене, Віро! Знайди Варцаб’юка. Де хочеш! Хворій терміново потрібно зробити аналіз крові на СНІД. Ти мене зрозуміла? Аналіз крові на СНІД! Поки не буде результату, хвору ізолюйте. Негайно! Тягни у відділення Варцаб’юка й передай йому все, що я тобі сказав. Ти добре мене зрозуміла? Ти розумієш, чим тут пахне?

— Розумію… — голос у трубці був геть переляканий.

— Хвору ізолювати. Усе стерилізувати на совість, і — чуєш мене — крім Варцаб’юка, нікому ні слова. Він сам вирішить, що далі робити. Вона сама в палаті?

— Сама…

— Працюйте, — сказав Андрій і поклав трубку.

Ну от. Своїх він попередив. Залишається подбати про себе. Треба негайно зникнути звідси. Пройти полями якнайдалі у бік, протилежний від міста, — до вечора можна подолати кілометрів двадцять, — далі попуткою чи рейсовим автобусом дістатися до сусіднього міста, де можна, не боячись потрапити комусь на очі, взяти квиток і сісти на поїзд.

Надворі здійнявся невеличкий, але свіжий вітерець. Шкода, що загубилося кепі. Мабуть, валяється десь біля гаража, впало, коли його тягли у напівнепритомному стані по камінню. Або ті гади підібрали. Втім, хіба не все одно? На ньому ж не написано, де…

Андрій розгублено зупинився просто серед вулиці. Як же він міг про це забути?! Зовсім вилетіло з голови. У тому здоровезному гаражі, де його протримали ніч, залишився лист до Іри і, головне, його паспорт, де чорним по білому написано, хто він такий і де живе. Він витер рясно спітнілі скроні й рушив далі. Ні, схованку знайти не повинні. Але ж ніколи не знаєш, як воно може повернутися. Від цих думок заскиміло десь у грудях: відчував, що не можна залишати цього сліду. Йшов і думав, як викрутитися з цієї халепи, та нічого путнього вигадати не міг. Несподівано уявилася людина, яка потрапила у трясовину. Вона рухається обережно й водночас рішуче, використовуючи патик як опору. Коли ноги провалюються глибше, завмирає серце. І все-таки людина помалу вилазить. Здається, уже зовсім вибралася. Та раптом ноги знову провалюються, ще глибше. Саме тоді, коли здається, що небезпека вже позаду. Щось подібне відбувалося тепер із ним.

Може, воно й на краще, що людині не дано знати нічого наперед. Знай Андрій, наскільки пророчою виявиться ця аналогія, чи не втратив би волю до дій?

Першою його думкою було розшукати отого Бідованцевого знайомого з міліції й попросити допомоги. Але ж закрутиться справа, його ім’я фігуруватиме в різних заявах, протоколах, і тоді цей слід залишиться тут назавжди. Почнуться пошуки винних, свідків, врешті-решт, того, кому належить гараж, і, не виключено, з ними доведеться побачитись. О, ні! Краще хай паспорт залишається в гаражі. Хто його знає, хто він такий, цей схиблений смертник, які в нього зв’язки і можливості. І потім, чи схоче і чи зможе цей Іванів знайомий захистити його і зберегти таємницю?

Стривай! Уранці, коли вони вирушали в дорогу, цей божевільний був настільки збуджений, що не замкнув дверей гаража. Господи, він же дійсно забув їх замкнути! Зараз це згадалося дуже чітко. Вони вийшли, сіли в червону «Ладу» — і все.

Ця згадка поклала край сумнівам і ваганням, додавши Андрієві сил, і він мало не побіг, хоч чіткого напрямку ще й не визначив. Ним опанувала жага дії. Потрібно було лише трохи везіння. Ну зовсім трохи!

Думаючи лише про одне, благаючи долю, щоб двері гаража виявилися досі відчиненими, Андрій ішов у бік міста. Якнайшвидше дістатися до схованки з документами, поки його шукають в іншому місці. Принаймні так мало бути. Нікому з них не повинно спасти на думку, що той, хто щойно видерся з обіймів смерті, кинеться одразу назад.

Далеко на обрії вростали в небеса труби електростанції. Здавалося — лише тримай на них курс, і за якусь годину будеш там. Та минула година, друга, третя… Починало смеркатися. А труби майже не наблизились. Хіба трохи збільшилися. У ногах гуло. Андрій зупинився й витяг з кишені плаща банку з симпатичним свинячим рильцем на етикетці, що вже кілька годин калатала по стегні. Напис «Свинина з квасолею» також виглядав апетитно. Він сів на траву й узявся здирати кришку з банки трубою, прихопленою з машини. Запах їжі, що, наче чарівний джин, вихопився звідти, стиснув шлунок у якомусь божевільному спазмі. Зігнута навпіл металева кришка стала непоганою ложкою. Банка вмить спорожніла, і настрій Андрія одразу покращився.

Ідучи польовою дорогою, він продовжував тримати курс на димарі, що височіли на обрії. Під ноги весь час траплявся якийсь непотріб, а на додачу труба, засунута за ремінь штанів, що прислужилася поки що як відкривачка, заважала йти. Але позбутися своєї єдиної зброї Андрій не хотів. Він витягнув її з-за пояса і поніс у руці. Над обрієм залишилась лише вузька палаюча смужка, яка танула на очах. Три чорні димарі, що здіймалися в небо над електростанцією, пронизували її наскрізь. Та вона невблаганно згасала, і цей єдиний орієнтир поступово зникав у мороці. Скоро все навколо поглинула ніч.

Блукання в темряві тривало ще години три. Світліший край неба на заході допомагав якийсь час тримати правильний курс, пізніше серед хмарного неба з’явилося кілька зірок і він спробував орієнтуватися по них.

А потім Андрій почув якийсь шум, дуже характерний. Спершу подумав, що це йому вчувається. Але шум не зникав. І тільки коли з’явився легкий свіжий вітерець з характерним запахом, він зрозумів: поблизу було водосховище. З кожним кроком усе чіткіше чулося, як б’є невеличка хвиля. Ще трохи — і він вийшов на берег. Небо зовсім проясніло, вийшов повний місяць, малюючи на воді золоту доріжку. Розміри водоймища вражали — протилежного берега видно не було. Водосховище дихало потужно й рівно, наче якийсь велетенський сплячий організм. Берег був голий, лише де-не-де траплялися рідкі, вибиті хвилею острівці куцого очерету. Під ногами хрустів пісок, перемішаний з намулом.

Андрій намагався йти на певній відстані від берега, щоб не грузнути в намулі, але постійно бачити воду, хвилі й таким чином не заблукати. Десь далеко-далеко, на тому березі, гавкали собаки. Напевно, там розкинулося село. Але вогнів не було видно. Кілька разів на шляху траплялися заплави, які доводилося обходити.

Ще години за дві він вийшов на якусь дамбу і, пройшовши по ній, натрапив на труби теплоцентралі. З правого боку світилися вогні, десь далеко чувся гул машин. Це був Галютин. Він майже прийшов.

Розшукати в цій темряві гараж, та де там гараж — навіть приблизне місце його розташування, здавалося нереальним. Тому Андрій вчинив так, як підказували йому змучені ноги, гудуча голова та повний шлунок. У кількох місцях труби централі перекидалися через якісь рови. Їх підтримували бетонні опори. В одній із таких опор він і примостився між двома трубами, наддерши обшивку одної з них. Під обшивкою було щось схоже на скловату. Він доколупався до теплої труби і притулився до неї плечем. Бетонна опора та друга труба захищали від вітру. Очі заплющилися самі по собі.