Подорож у безвихідь

XII

Світанок народжувався важко. Андрій лежав горілиць, спостерігаючи у вікно за небом, що почало сіріти, намагаючись роздивитися — є на ньому хмари чи ні. Ось по коридору вперше хтось пройшов. Потім рух почастішав. Хтось гримнув відром, стукнув дверима…

Вихідний день. Щасливий збіг. Зранку у відділення прийде лише лаборантка взяти в кількох хворих аналізи. Цікаво, чи сам він є серед них? Зараз не бажано було б контактувати будь з ким. Знову попроситися до Віталія в ординаторську й до дев’ятої відсидітися там? Але ж туди от-от прийде інший лікар — той, що змінить Віталія. Та це півбіди. Що як зранку в ординаторську прийде хтось із родичів або знайомих того небіжчика з реанімації? Таке цілком може статися — адже Віталій брав участь в операції… Чи хтось із міліції? Адже хворий помер, і це все змінює… Краще вже залишитись у палаті й тихенько підставити пальця лаборантці. А вона на той час, безперечно, знатиме, хто він такий.

Андрій уявив собі, як медсестра з відділення змовницьким тоном розповідає лаборантці нічний випадок, і далі чутка розповзається по лікарні. Він труснув головою. Не варто накручувати себе. Треба спокійно лежати й чекати. Залишилося вже недовго. А далі все залежатиме від того, чи вдасться непоміченим спуститися вниз до машини, не зіткнутися ні з ким небажаним.

Час тягнувся надзвичайно довго. О п’ятнадцять по восьмій до палати зайшов Віталій і запросив до ординаторської. Довелося ввічливо відмовитися, мовляв, хочеться полежати. Колега запитав про самопочуття і пішов готуватися до здачі зміни.

Багато про що хотілося його розпитати. Насамперед — чи винесли вже тіло з реанімації? Чи доведеться проходити повз реанімацію, коли підуть до машини? Та зачіпати цю тему він не наважувався. Будь що буде.

Віталій з’явився через годину, вже перевдягнутий.

— Ну що, вперед? — оптимістично запитав він.

Настрій молодого колеги, не зважаючи на перипетії важкого нічного чергування, був чудовим.

Беручи під пахву плащ, якого тепер сам боявся як вогню, Андрій подумав, що охоче спекався б його. Але ж вийди за такої погоди надвір без верхнього одягу — і увага публіки тобі гарантована. Якби ж то знаття, яку роль ще відіграє у його житті ця модна, хоч і пошарпана за останні дні одежина.

— Там холодно, — зауважив Віталій.

— Пусте, ти ж кажеш, машина під корпусом…

І вони рушили коридором до сходів. Два прольоти — і двір. Там машина. І все. Далі вже нічого не має статися. Назустріч сходами піднімалося троє людей — літні чоловіки та жінка. Коли ще знизу почулися їхні кроки, у ньому все похололо, і тільки проминувши їх, Андрій збагнув, що це випадкові люди.

Ще один проліт…

Внизу грюкнули вхідні двері й почулися чоловічі голоси. Прибульці голосно тупали, напевно, обтрушуючи взуття від бруду. Віталій попереду неквапно спускався сходами, тримаючись за поруччя. Попереду останній поворот. Весь напружений усередині, Андрій ледве пересував за ним неслухняні ноги.

Він побачив їх зі спини. Два міліцейські кашкети та куртки з погонами. Вони щойно почали підніматися першим прольотом сходів і зараз ще не могли його бачити. За кілька секунд вони повернуть і зіткнуться з ним обличчя в обличчя. Андрій закляк на місці. Що робити? Повернутися назад? Ще не пізно!

Нога його сама стала на нижню сходинку. Він затулив обличчя руками, буцімто пригладжуючи скуйовджене волосся, і наздогнав Віталія, промовляючи до нього:

— Слухай, а знаєш, що я подумав? Оцей наш нічний хворий… Йому б не завадило і реополіглюкіну прокапати. Сам розумієш, солідна все-таки кровотеча…

Так вони й зустрілися на сходах. Міліціонери тепер змушені були перешикуватися один за одним, аби розминутися з ними. Обоє ковзнули поглядами по лікарях, які поверталися з нічного чергування, обговорюючи якісь свої професійні справи. Принаймні так, на думку Андрія, це мало виглядати в очах правоохоронців. Раптом він відчув на собі погляд тих, з ким щойно розминувся. Йому ж вартувало значних зусиль не подивитися в їхній бік. Сходи знову повернули, і Андрій побачив вхідні двері. Зараз двоє у формі, озирнувшись назад і вниз, могли б ще раз побачити його обличчя, тому він і далі, як здавалося йому, невимушено пригладжував чуприну.

У вестибюлі було пусто. Андрію здалося, що він, наче пробка з пляшки, вилетів з тих дверей. Віталій неквапно підійшов до машини. На превеликий жаль Андрія, це був старенький «Жигуль», а не іномарка з тонованими вікнами, через які неможливо когось роздивитися. Ну що ж, могло не бути й такого. Його охопив нетерпець. Що ж він там так довго з замком колупається?

Нарешті перед Андрієм відчинилися дверцята, і він бухнувся на переднє сидіння. Зараз, за законом підлості, довго пирхатиме, поки заведеться холодний двигун… Нерви його напнулися в одну божевільну струну і кричали: «Скоріше!» Витримати це було несила.

Мотор запустився навдивовижу швидко, з півоберта. Віталій, заплющивши очі, відкинувся на спинку, чекаючи, коли він прогріється. Усе-таки ночі ще стояли холодні. Тамуючи збудження, Андрій шкріб нігтем вказівного пальця ручку дверей. Зараз, ще трохи… Машина виїде з території лікарні, він розкладе сидіння або перебереться назад і ляже, пояснивши, що натомився за ніч і його хилить у сон. І ніхто не побачить стороннього пасажира у машині місцевого лікаря.

Несподівано Віталій заглушив мотор і взявся за ручку дверцят. Від розпачу та прикрості Андрій аж рота роззявив.

— Знаєте, я таки піду скажу йому про той реополіглюкін. Хай би перелив, це ви добре зауважили. Я зараз, момент…

Договорюючи останні слова, Віталій одною ногою вже стояв на асфальті. Андрієві перехопило подих. Знову! Знову затримка!!! Клятий пацан! Тумак! Перестрашений дилетант — гірше динаміту…

Який чорт смикнув його, Андрія, за язик п’ять хвилин тому на сходах? Він просто мав щось говорити, щось таке, щоб ті менти, які трапилися назустріч, не звернули особливої уваги на його персону, подумавши, що це один із лікарів. І водночас, не міг же він верзти якусь повну нісенітницю! Клятий буквоїд! Застав дурня молитися… Та якщо цей пияк досі не загнувся від такої кровотечі, то йому вже хоч воду з крана лий, і нічого не станеться… Згоряючи від нетерпіння та збудження, Андрій проклинав того хворого, Віталія і свою власну дурість та нещасливу долю.

І цієї миті двері корпусу відчинилися, і з них вийшли двоє ментів. Та ні, вони не вийшли. Вони вибігли, озираючись навкруги, вочевидь когось шукаючи. Господи, кого ж іще вони могли шукати! Напевно, вони встигли дійти до третього поверху, і лише там їх перемкнуло. Андрій миттєво впав плечем на водійське сидіння, сховавшись за спинкою й визираючи одним оком у шибку. Вони озирнулися ще раз, і один із них побіг за ріг будинку, очевидно, гадаючи, що втікач міг зникнути там. Другий смикнувся було бігти в інший бік, але загальмував і… Андрій побачив, що в його поле зору потрапили машини, припарковані на майданчику. І хоч біля машин нікого не було, він усе-таки зробив нерішучий крок у бік стоянки.

Андрій завмер. Усе. Зараз щось має статися. Якщо не цілковита розв’язка, то принаймні кінець втечі. Він ще не знав, що робитиме наступної миті, а ліва нога вже сама сіпнулася до педалей. Тепер він не мав змоги подивитися, що робить там цей мент. Якщо зараз підняти голову й відкрито озирнутися, його також побачать. Що ж, сидіти так і чекати, поки той підійде? Залишені Віталієм ключі висіли в замку. Андрій повільно піднявся і повернув голову назад. Міліціонер чомусь стояв до нього майже спиною. Он чому! Почув стукіт вхідних дверей, з яких щойно вийшов Віталій, і повернувся до нього. О Господи! Він же бачив їх з Віталієм разом! Лікар підійшов до міліціонера. Напевно, він питає зараз Віталія: «А де той, з ким ти йшов по сходах?» А Віталій відповідає… І вони повертаються обличчями до машини!

Андрій різко смикнув праву ногу, перекидаючи її через важіль передач і, вскочивши на водійське місце, повернув ключ. Розігрітий мотор відразу запустився, й, увімкнувши передачу, він втиснув педаль газу в підлогу. Загарчавши, «Жигуль» смикнувся з місця, перелетів через тротуарну бровку, машину занесло, але Андрієві вдалося вирівняти її. «Жигуль» понісся до виїзду з території. У скронях стукало. Андрій розумів, що відтепер почалося справжнє божевілля.

Вуличка, що вела до лікарні, була довгою та вузькою, щоправда, добре асфальтованою, без жодної ями. Двигун жахливо ревів, машина мчала між металевими огорожами садиб. Люди тиснулися до парканів і злякано озиралися. Несподівано трапився досить крутий поворот, і Андрій побачив крізь сітку огорож, що назустріч йому так само мчиться якась велика біла машина. Це була «швидка». Лікарняна машина так швидко з’явилася з-за повороту, що Андрій злякався, що зараз вріжеться в неї, — такою вузькою виглядала вуличка. Крутнув руля вправо, притискаючись до огорож, — і забагато. Заскреготало залізо. «Жигуль» зачепив правим переднім крилом та бампером металевий слупок огорожі, і Андрій відчув, що його машину на швидкості розвертає поперек дороги. Машина, що летіла вперед уже боком, вгатилася тепер лівим заднім крилом у «швидку», яку від удару також почало розвертати поперек.

Машину струсонуло, Андрій ударився головою і плечем об бокове скло. «Жигуль» перелетів через вулицю, його розкрутило і вгатило боком об протилежну огорожу. Від цих ударів Андрій повністю втратив орієнтацію і тепер ніяк не міг зрозуміти, чому «швидка», в яку він щойно влупився, стоїть перед ним, перегородивши вулицю. Нарешті до нього дійшло. Вимкнувши передачу, Андрій, мало що тямлячи, повернув ключ. Мотор завівся. А водій «швидкої», напевно, був у шоці, оскільки закляк за своїм склом, тупо спостерігаючи, як машина їхнього лікаря заводиться, розвертається, знову луснувшись задом у розбиту огорожу, і продовжує вперто рухатися в обраному ще до зіткнення напрямку.

Звук цей виявився просто божевільним. Напевно, зім’яте крило терло по колесу. Але машина поволі набирала швидкість. Андрій побачив знак перехрестя, а згодом і дорогу, на яку йому належало виїжджати. Куди далі? Куди? «Праворуч підеш — коня втратиш», — згадався йому напис на камені з казки, читаної ще в дитинстві.

Він усе-таки повернув праворуч. Так чомусь здавалося надійніше. Виїхати б із міста й кинути машину. Чимскоріше. А далі — як і планував до цього — полями до найближчого райцентру. Тільки б вибратися з міста! А що як вони оперативно організують перехоплення? Можливо, у тих двох ментів з лікарні є рація, або просто зателефонують до райвідділу… Ні! Кидати машину потрібно терміново! Але де? Просто тут? А самому куди подітися? Бігти далі цією вулицею? Хоча б якийсь провулочок трапився! Вулиця була прямою, і вздовж неї суцільною шеренгою стояли лише одноповерхові хати.

І все-таки провулок трапився. Андрій побачив знак, а далі вузеньку вуличку, що відходила від основної дороги ліворуч. Не скидаючи швидкості, він крутонув руля, повертаючи туди, і вже відкрив рота, щоб закричати, але не встиг. Просто на нього з того провулка вискочила крута чорна іномарка, підставляючи «Жигулю» під удар своє праве переднє крило.

Звук, що пролунав, виявився якимось знайомим, майже рідним: лише кілька хвилин тому авто, яким він керував, билося об іншу машину та металеву огорожу. Але цей удар виявився набагато сильнішим. Андрія врятувало тільки те, що він міцно тримався за кермо. Машину струсонуло так, що коліна вдарилися об передню панель, а голова дістала лобове скло.

Іномарка виглядала набагато масивнішою за «Жигуля», але вона їхала вгору, а Андрій — униз, тому й інерція його машини виявилася сильнішою. Іномарку якось боком відкинуло на чиюсь огорожу, а «Жигуль» відлетів назад, на дорогу, з якої щойно намагався звернути. Вантажівка, що їхала по ній цей час, не врізалася в нього лише дивом. Андрій мимоволі заплющив очі, а вантажівка, вильнувши неймовірним чином повз нього, скажено засигналила і просвистіла поруч.

Андрій озирнувся. Іномарка глибоко сиділа боком у чиїйсь огорожі. Переднє її крило, яке прийняло удар, виглядало вижмаканим, частини бампера та фари, можна сказати, взагалі не було, а навколо машини осідала пилюка.

Дверцята іномарки з боку пасажирського місця сіпнулися та з натугою відчинились. Звідти з’явився здоровий лобуряка, ще не старий, лисий, у шкірянці. Він якось загальмовано обійшов відчинені двері своєї машини й подивився на передні крило та бампер. Вираз його обличчя свідчив про те, що саме він і є власником цієї донедавна шикарної машини. Лисий на якусь мить закляк, а потім його погляд почав повільно підніматися вгору і назад, туди, де стояв злощасний не менш скалічений «Жигуль». Ще мить — і Андрій мав зустрітися з ним очима. І тільки тепер він усвідомив, що мотор «Жигуля» досі працює. Ця обставина вирішила все. Увімкнувши передачу, він викрутив неслухняного руля, і машина, двічі смикнувшись та заскреготавши, знову покотилась по бруківці. Андрій озирнувся. Лисого товстуна поруч із машиною не було. Напрочуд швидко він ускочив досередини, й іномарка, скреготнувши по огорожі, рвонула за Андрієм. Клас двигуна автомобіля, який його переслідував, був такий, що годі й думати тягатися з ним на цьому старому «Жигулі». Відстань між ними швидко скорочувалася. Часу на роздуми не залишалося.

Авто позаду засигналило, блимаючи фарами, і пішло на обгін. Андрій узяв різко вліво, заважаючи виконати цей маневр. Іномарка тепер сіпнулася вправо, намагаючись обійти його звідти, але він знову крутонув руля. Від цього втрачалася швидкість. Ще мить — і його таки обженуть, перегородивши подальший шлях! Попереду був поворот. Видимість обмежена. Вони не наважаться робити це на повороті!

Дорога завертала праворуч, і Андрій побачив, що якась маленька вуличка майже від самого повороту відходить ліворуч. Неможливо! На такій швидкості він туди просто не впишеться! А з-за повороту виплив навантажений цеглою «КамАЗ». Він хитався на вибоїнах і ледве повз. Та це тільки здавалося здалека. Насправді ж він їхав. І Андрій це чудово розумів. Він наважився миттєво. Різкий поворот керма перед самою вантажівкою! Хотілося знову заплющити очі. Машину занесло, струснуло, але ніякого удару не було. Андрій побачив, що летить просто у провулок, який продовжував повертати ще лівіше. По боках тяглися глухі паркани. А позаду шалено засигналили, і відразу почувся удар. Вуличка, вся у вибоїнах, завернула ще більше вліво, потім вправо і за мить перед ним наче виросли із землі металеві ворота. На гальма він натис, лише коли врізався в залізо воріт. Його закинуло якось набік, ворота з гуркотом зірвало з петель, і Андрію здалося, що машина перекидається. Але «Жигуль» таки встояв на колесах.

Цього разу мотор заглух. Андрій стусав плечем у двері, але вони не піддавалися, а коли піддалися, то він буквально вивалився з машини в пилюку. Поволі підвівся й роззирнувся навколо. Він опинився на будівельному майданчику. Чотириповерховий корпус, явно не житловий, був уже зведений, навіть поштукатурений і з вікнами.

Перестрибуючи через уламки, Андрій прожогом кинувся подалі від покинутої машини. Оббіг корпус і, побачивши доволі пожвавлену вулицю, вмить зупинився під стіною. Важко дихаючи, обтрусив плащ і якомога спокійніше, але швидко пішов вулицею ліворуч. Це було важке випробування. Здавалося, усі звертають на нього увагу й кидають підозрілі погляди. В який бік іти, аби швидше дістатися околиці міста, він не знав.

Звернувши у перший же провулок, Андрій зрозумів, що потрапив до старої частини міста. Тут по обидва боки стояли двоповерхові будинки з маленькими вікнами. Кілька наступних провулків не змінили пейзажу. Щоправда, людей зустрічалось мало. Десь тут, зовсім поруч, має бути той самий злощасний будинок з параболічною антеною. Звідти все й почалося. А може, не звідти? Можливо, усе почалося з приміської електрички?