- Нi! - вчепилася йому за рукав Ейнора. - Менi повiтря!.. Повiтря... винесiть мене надвiр... я задихаюся... ай...
Вiн хоче обхопити її i завдати собi на плечi, але Ейнора вiдсахнулася:
- Не торкайтеся, менi болить... голова... iдiть першим... ай!.. Я сама...
Вона насилу встає, тримаючись за рукав пiлота, а вiн прямує до дверей, вiдчиняє i, не пiдозрюючи, що немає схiдцiв, пiднiмає ногу, щоб ступити надвiр...
Ейнора швидко вiдпускає його рукав i слухає, як вiн провалюється вниз, як торохнув шолом, падаючи на землю, як охнув Китичка, як... та треба швидше, швидше! Ейнора розплющила очi, цього разу не турбуючись про їх колiр, i швидко пiшла у вузенький коридорчик, обiч якого бiлiють дверцята.
Так, вони не замкненi, i Ейнора, легенько штовхнувши їх, вiдчиняє. З розширеними вiд хвилювання очима, з тремтячим серцем, Ейнора нарештi ступає в кабiну пiлота...
ТВIНАСОВА ТАЄМНИЦЯ
В той час, коли пiлот сторч головою летiв униз, поруч iз "Срiбною шишкою" був лише Китичка; звiвшись на обмотанi лапи, вiн дивився вдалину, де поступово зникало вухо його друга.
Пiсля того, що мандрiвники бачили на планетi квiтiв i на спаленiй планетi, на цiй не було нiчого, вартого уваги. Мабуть, їй найбiльше личило б називатися сiрою планетою. Все довкола було тоскно сiрим: скiльки охопиш поглядом, всюди стелився морiг, а сiрувата трава була так рiвно скошена, наче на футбольному полi. Сiрiсть перебивала лише рiвна чорна лiнiя, на яку - навмисне чи ненавмисне - пiлот посадив "Срiбну шишку". Чорна лiнiя простягалася до самого обрiю - i дiлила морiг на двi половини. Твiнас рушив у лiвий бiк вiд лiнiї, Кадриль - у правий, а начальниця Легарiя почимчикувала по самiй лiнiї. Хоч би й хотiлось, то не заблукаєш. Вона, звичайно, потягла i сумку: може, боялася її залишити; може, сподiвалася натрапити на яку цiнну знахiдку, хоча що ти знайдеш на такiй сiрiй одноманiтностi?
Кадриль, мiж iншим, зiбрався був iти разом з Твiнасом: йому вже набридла доля самотнього блукача. Хiба не краще йти з кимось i поговорити, порадитись, розповiсти про пригоди, якi пережив на iнших планетах... Та терплячий Твiнас цього разу заперечив.
- Нiзащо! - затряс дзьобом i, нагнувшись, глянув на свою набряклу танку, мабуть, побоювався, щоб вона зовсiм не розвалилася.
Побачивши, як опустилося вухо у Кадриля, пiнгвiн вибачливим тоном додав:
- Я ж кривий, тапка ледь тримається, а ти ганяєш як вихор.
- З задоволенням пiшов би повагом, - уперто правив своєї Кадриль.
- Нiзащо! - Ще упертiше повторив пiнгвiн. - Усю дорогу мене совiсть мучитиме, що через мене хтось змушений тупцювати на мiсцi.
- Але, - не поступався Кадриль, - я вже стiльки набiгався по iнших планетах, що потупцювати на мiсцi менi було б великою втiхою... от!
I вiн, мов заведений, почав так бити ногами, що аж трава загойдалася.
Великому сищиковi довелося витягти з-пiд крила люльку й кiлька разiв посмоктати її, щоб знайти спосiб здихатися цього причепи.
- Ну хай, - сказав Твiнас, - тобi признаюся, чому я хочу побути на самотi.
- Я й сам добре знаю, - хитро повiв вусом Кадриль.
- Знаєш?! - остовпiв сищик. - Гм... що ти знаєш?
- Знаю, - випалив Кадриль, - що ти хочеш розгадати головоломку.
- Головоломку? Яку головоломку? - зовсiм збентежився Твiнас i знову нахилився подивитися на свою набряклу тапку, тiльки на цей раз вiн нахилився так низько, що замалим не бацнув дзьобом у траву.
- Головоломку, як схуднути, - пояснив Кадриль. - I я знаю, i Китичка казав, що ти дуже соромишся, що такий товстий.
- Бач як... - Товстун полегшено зiтхнув. - Так, так! Хочу розгадати саме цю головоломку. Ти справдi розумник. Як тiльки залишуся на самотi, вiдразу вiзьмуся розгадувати.
- Та її навiть розгадувати не треба, - взявся запевняти його Кадриль. - Треба тiльки бiгати пiдтюпцем... ну я й забалакався... засоромився зайчик, глянувши на тапку Твiнаса. - Треба виконувати вправи "присiсти - встати" - сто разiв присiсти, сто разiв встати, i живота як i не було... - знову засоромився, що образив товстуна.
- Якщо вже так, - прикинувся ображеним Твiнас, - ходiмо кожен своєю дорогою.
I вони розiйшлися - один праворуч, другий лiворуч. Хоч морiг був рiвний, як стiл, та Твiнас шкутильгав бiльше, нiж завжди. Вiн iшов тому, що бiда його пiдганяла, а як по правдi, то вiн з радiстю залишився б у "Срiбнiй шишцi" i не вiдривав би очей вiд гордого личка, i болюче тремтячих вiй Ейнори. О, як було б приємно сказати Ейнорi, що тепер, коли вона сама себе висмiяла, вона стала для нього в тисячу разiв кращою i милiшою. Але ж чи йому, такому незграбному, вайлакуватому, задивлятися на горду красуню?.. I крiм того, вiн повинен виконувати важливе завдання, розгадати головоломку, куди сховати Ейнорину рукавичку. Не хто iнший, як сам Твiнас поцупив її iз сумки Легарiї - тодi, коли вiн нiбито забув люльку, повернувся в корабель на спаленiй планетi. Прозiрливий сищик легко здогадався, про який речовий доказ весь час теревенила жаба i що в неї заховано у футлярi для окулярiв. Схопивши рукавичку, вiн запхнув її в танку - бо куди ж її бiльше сховаєш? Та коли Ейнора розповiла про себе всю правду i все одно була звинувачена в крадiжцi, Твiнас вiдчув себе дуже прикро. Якби виявилось, що справжнiй злодiй вiн, Легарiя так висмiяла б його, що вiд сорому хоч крiзь землю провалися. Не треба було б i люлькою пихкати, можна й так здогадатися, якi глузування посипалися б на нього: "Закоханий пузань", "Одурiлий сонько", "Кавалер Туп-Хит" i ще подiбнi.
Ось чому, спекавшись Кадриля, вiн пошкутильгав один, роздивляючись на всi боки, щоб знайти мiсцинку, де можна було б сховати рукавичку. Та скiльки й куди вiн не дивився, нiчого пiдходящого не бачив: скрiзь одноманiтний луг без жодного горбка чи ямки. "Хай йому лихо! - занепокоївся сищик. - Невже на всiй планетi не знайти безпечного мiсця для однiєї тоненької рукавички?!" А може... може, скрутити рукавичку i покласти прямо на морiг? Гм... Хтозна, чи, бува, нiхто його не бачить з корабля? Твiнас обернувся i зовсiм занепав духом: так важко й довго шкутильгав - а так мало пройшов! Верхню половину "Срiбної шишки" видно як на долонi, зяють вiдчиненi дверцята, крiзь якi за ним слiдкують Ейноринi очi. Саме так, так! - товстий сищик розгадав i цю Ейнорину таємницю! Вiн тiльки не знав, що тi очi карi, а свято вiрив, що вони блакитнi, як незабудки пiсля дощу... А таємницю очей вiдгадав зовсiм легко: бо, скажiть, хто ж засилив Ейнорi нитку в голку, коли вона шила собi спiдничку i ще щось? Нiхто не засиляв, виходить, вона сама!.. Її щастя, що нiхто цього не спостерiг, навiть прискiплива Легарiя. Але чому, чому ж вона про все зiзналася, а про очi промовчала?.. На жаль, цiєї загадки Твiнас вiдгадати ще не мiг... Навiть i зараз, повернувшись до дверцят корабля, вiн думав про це... Та що це?.. З вiдчинених дверцят висовується рука Ейнори. Тiльки-но та рука звисла через порiг корабля, як заметлялося щось подiбне до порожнього рукава Менеса?.. Може, подумав Твiнас, може, Ейнора лежить собi бiля порога й, граючись, махає рукою? Лежить вона i дивиться на нього, Твiнаса, як вiн стирчить серед лугу, мов копиця?.. I вiн сам не вiдчув, як почав задкувати, не вiдриваючи очей вiд корабля i вiд руки, що хиталася в дверцятах... Дивно, але отак iти набагато легше, тупцяй собi задки п'ятами, i тобi не заважає носок тапки. Твiнас прискорив ходу, ось видно вже лише верхню частину дверцят, руки вже не видно, вже й дверцята зникли, тiльки бачиш вершок "Срiбної шишки"... Щось йому дуже нагадує той вершок, гм... гм... ах, правда, треба сховати рукавичку. Вiн нагинається, витягає її iз тапки: скрутить її в згорток i покладе, бо цiй сiрiй рiвнинi кiнця не видно. Отак, iдучи задки, вiн почав згортати рукавичку i весь цей час дивився на вершок "Срiбної шишки"... Їй-богу, щось дуже нагадує той вершок, здалека немов якимись жилами переплетений, гм... гм... та... та це ж такий трикутник був на кубику! Ось де розгадка головоломки, ось, нарештi! Як добре, що вiн пiшов задки, тому i...
I враз за ним немов безодня вiдкривається. Його обступила щiльна непроглядна iмла, i вiн поринає наче трiска в глибину моря, поринає i поринути не може. Рукавичка вислизнула з-пiд крила, i в головi блискавкою промайнуло, що всьому кiнець, що вiн не встиг зробити щось дуже важливе, але що... що?..
I раптом почувся плюскiт хвиль, вiйнуло крижаним холодом, а перед очима заколивався безмежний водяний простiр. I ось у його бiк гребуть вайлакуватi iмператорськi пiнгвiни, а вiн уже сидить на айсбергу i махає їм крилом - так, так, - махає з того айсберга, що пливе через океан, про якого вiн так довго мрiяв.
ЗНАХIДКИ ЛЕГАРIЇ
Легарiя, волочачи за собою, хай майже порожню, але чималу сумку, не могла далеко вiдiйти. Вона, як i Твiнас, прагнула вiддалитися од "Срiбної шишки" так, щоб її нiхто не мiг побачити i вона змогла б вивернути на морiг iз сумки все своє добро i перевiрити, чи, як мовиться, iнвентаризувати. Хоч вона не раз рилася в сумцi, але до пуття не знала, чого й скiльки туди напхала з того смiття, що було в машинi. Отож Легарiя насолоджувалась, уявляючи, як виверне всi свої знахiдки на рiвний морiг, як буде плигати навкруги, розбираючи та сортуючи їх; ось старий мiдний свiчник, це пряжка вiд черевичка, це пляшечка з краплиною потрiйного одеколону, ось карта з бубновою дамою, це вже знайома мережана манжета, ось пилочка для нiгтiв, ось клаптик триацетату, латочка крепдешину, смужка маркiзету... всi клаптики треба зiбрати в один жмутик i перев'язати стрiчечкою... це низочка штучних перлiв, це... невiдомо що, це ножички, якi вона позичила Ейнорi... це рукавичка Ейнори. От шкода, що другу хтось поцупив: зараз було б двi, справжнiй скарб! Хтозна, може, на Тандадрицi це пощастить помiняти на коштовнi дефiцитнi речi, наприклад, на оксамитову накидку чи на каракулеву шапочку? Про значок, якого так легковажно вiддала паяцовi, Легарiя старалася не думати, щоб не зiпсувати собi настрою: втрата така велика, що коли думати тверезо, починає нити струп, який утворився на мiсцi бородавки. Нiчого, заспокоювала себе Легарiя, виканючу в Китички пластир i залiплю струп: яка дивовижна щока тодi буде у неї! Не один мешканець Тандадрики, поглянувши на неї, скаже: "Дивiться, ось поранений у бою полководець!" Або: "Фiзично потерпiла органiзаторка!" Або: "Активiстка в боротьбi проти хаосу!"
Легарiя роззирнулась навкруг себе, шукаючи, де б розкласти i впорядкувати як слiд своє багатство. I раптом побачила щось маленьке, блискуче якраз при самiй лiнiї. Правду кажучи, вона жадала не лише дослiдити все, що було в сумцi, але ще й наповнити її новими речами.
"I що воно могло бути? - витягла воло. - Часом не гудзик?"
Наблизившись, вона знайшла не гудзик, а ручку: круглу, з срiбними боками i з червоним кружечком посерединi.
"Якщо просвердлити двi дiрочки або прикрiпити кнопку, вийшла б iмпортна брошка", - зрадiла Легарiя i, стягнувши ручку iз стерженька, вкинула її в сумку. Трошки далi, бiля лiнiї, вона помiтила ще одну ручку, тiльки з зеленим кружечком посерединi, а ще далi - ще одну... Виявилось, що вони розмiщались уздовж лiнiї, наче гудзики на пальтi. Легарiя, нагинаючись, наче збирала гриби, виривала iз трави одну за одною ручки i запихала їх у сумку. Так вона натрапила ще на одну знахiдку: оддалiк, теж уздовж лiнiї, бiлiв ряд клавiшiв. Залишивши сумку, Легарiя кинулася до першого клавiша i попробувала його видрати, хоч до ладу й не знала, що з ним робити. Та горiшок на її зуби попався занадто мiцний - нiяк не давався, щоб його вирвали. Тодi Легарiя вирiшила натиснути на клавiш; вона вистрибнула на нього й притиснула всiм своїм тiлом. Клавiш запав, i раптом жабу оглушив плюскiт хвиль, гул вiтру, трiск пливучої криги i... i чи це басок Твiнаса: "Брати мої, пiдiйдiть до мене ближче, не бiйтеся... брати!"
- А це що? - аж рота роззявила Легарiя i мерщiй плигнула на сусiднiй клавiш, так само його притискуючи.
I - закудкудакали кури, наче всi вони разом знесли по яйцю.
- Фi! - з огидою сказала Легарiя й перестрибнула на третiй клавiш.
Тепер заклацав лелека, змахнув крилами, захлюпотiла бiля його нiг вода в сажалцi, жалiбно квакнула жабка, мабуть, попавши в дзьоб... Вiд цих звукiв у Легарiї мороз пiшов поза шкiрою, i вона, наче вжалена, перестрибнула на четвертий клавiш. Залунала органна музика, її змiнив могутнiй передзвiн, тодi заграла сурма...
- Фi, якi дурницi... - скривилася Легарiя, але тут крiзь сурму знову прорвався голос Твiнаса:
- Брати, зупинiться!.. Затопчете!..
- Ква-ква-ква... - аж за живiт схопилася начальниця. - Комедiя, та й годi... ква-ква...
- А ти що тут робиш? - залунав поблизу грiзний голос.
У Легарiї вiд страху аж ноги пiдкосилися, квакання застряло в горлi, а чиясь рука вже схопила її за карк, вiдштовхнула од клавiшiв i потягла за собою.
- Бракоробка проклята, - гримiв дiдусь з довгою сивою бородою, - як ти сюди приперлася? Хто тобi дозволив псувати технiку? Зчиняти хаос?
- Я... я сама проти хаосу... я органiзаторка... - белькотiла жаба.
- Я тебе так органiзую, що ти нiчого бiльше не захочеш!
Тягнучи за собою Легарiю, дiдусь пiшов до будки, що була зовсiм близько, та за тими ручками i клавiшами Легарiя не помiтила її, чи пак, тверезо не подивилася. Незважаючи на все, вона встигла схопити за ручку свою сумку, не випускала її з лап, а її саму дiдусь волiк далi.
В ЛIСI ЛАМП
Трохи проскакавши, Кадриль помiтив удалинi блискучий верх вежi.
- Що це? - покрутив вiн кiнчиком вуса i вже хотiв з усiх чотирьох податися в тому напрямку, але згадав Китичку. "Якщо я знову десь подiнуся чи заблукаю, хто ж тодi пiклуватиметься моїм обсмаленим другом? Нi, нi, я краще повернуся назад! Але ж, - виникла iнша думка, - якщо я повернуся назад, то не матиму про що розповiсти своєму Китичцi. А рiзнi цiкавi iсторiї допомогли б йому швидше одужати... Тому я ось що зроблю: тiльки-но прискакаю до вежi - вiдразу накажу ногам бiгти назад!"
З цiєю думкою зайчик пустився навскач i досить швидко опинився бiля самої вежi, яка виявилася зовсiм не вежею, а величезною лампою. За нею стирчав цiлий лiс ламп: гостроверхих, тоненьких, круглих, малих, великих... "Оце так штука! - аж рота роззявив вiд подиву Кадриль. - Ото здивується Китичка. Але й Китичка захоче знати, а що там далi, за тим ламповим лiском? Може, якесь казкове мiсто або палац чудес? Може, їм i свiтять усi цi лампи?.. Вперед!"
I вiн уже зовсiм був ладен летiти до того ламповника, аж перед очима йому постав обсмалений писок друга i та його сльоза, що прилипла до стелi.
- Стiй! - наказав зайчик собi. - До того ламповнпка i носа не поткнеш. Я дозволяю тобi побiгати крайком того лiсу, а не послухаєшся - даю слово: своєю власною лапою вирву тобi останнє вухо.
- Зрозумiв, - уголос вiдповiв Кадриль Кадрилю i поскакав попiд скляним лiсом. Навiть вiн сам не знав, скiльки часу бiг, бо там не було анi ранку, анi вечора, нi дня, нi ночi, лише то там, то там засвiчувалися лампи. Кадриль зупинився, глибоко вдихнув повiтря i сказав собi: "Пробiжу ще скiльки витримаю з цим запасом повiтря, i досить!" I знову припустив удалину i, вже зупиняючись, побачив перед собою стрiху хатки.
"Стрибну, загляну у вiконце - й назад!" - наказав вiн собi.
"Гаразд, але дивись, щоб..." - пригрозив Кадриль Кадрилю, та цей уже почухрав у напрямку хатинки.
У ХАТИНЦI СТОРОЖА
Хатинка стояла на самiй лiнiї, i Кадриль вiдразу зметикував, що це буде та сама чорна лiнiя, яка простяглася вiд мiсця, де сiла "Срiбна шишка", - отож вiн зможе добiгти до корабля прямою i коротшою дорогою. Навколо хатинки не було анi душi; бiля однiєї стiни пiднiмалися схiдцi нагору, де на стрiсi було прилаштовано невеличку дозорчу вежку - з цього й можна було здогадатися, що тут живе сторож.
Пересвiдчившись, що тут йому нiчого не загрожує, Кадриль пiдкрався до самого вiконця й зазирнув усередину. "Оце тобi!" - вiн аж ахнув: у кiмнатцi за столом сидiв гном, а навпроти нього... так, навпроти нього сидiла начальниця Легарiя. Перехиливши пляшечку з "Потрiйним одеколоном", вона виливала останнi краплини у чарочку. Той уже був як чiп i хитався на всi боки, а випивши чарочку, почав спiвати i горланити.
Легарiя догiдливо кивала головою i про щось питала.
Кадриль пiдкрався до дверей i ледь-ледь прочинив їх, щоб почути, про що там розмовляють, хоч Китичка сказав би, що пiдслухувати не годиться.
- Технiчнi iнспектори? - питає здивований голос Легарiї.
- Перепаде тобi вiд них, - бурчав гном. - Вони ось з'являться, бо ти... псувала технiку, била по клавiшах, видирала ручки.
- Я?! Видирала ручки? - прикидалася здивованою Легарiя.
- Видирала... можеш виправдовуватись, але видирала... i велика планета отримала вже автоматичний сигнал, що хтось... хтось приклав руку до... до її штучного супутника... планети... супутника планети...
- То ця планета - штучна? - остовпiла Легарiя.
- Так... тут дикий куточок телевiзiї... - пояснював сторож-гном, насилу повертаючи язиком.
- Нiчого не розумiю, - зiзналася Легарiя.
Кадриль теж нiчого не зрозумiв, тому ще ближче наставив до дверей вухо.
- Ну якщо мешканцi великої планети... хочуть... захочуть... - почав пояснювати гном, - хочуть вiдпочити, побути... на дикiй природi... Вони прилiтають сюди... замовляють... замовляють, як у ресторанi, обiд... ха-ха... По-перше, каже, хочу по бути мiж динозаврами... по-друге, каже. хочу... хочу по краю пустелi покататися на верблюдi... а по-третє, мовить... замовляє... плотик через океан... I плаває... вiдпочиває з... дiтками...
- Одначе, якщо тверезо подивитися, справжнiй чи несправжнiй океан? Справжнiй чи несправжнiй верблюд? - прискiпливо запитала Легарiя.
- I справжнiй... i несправжнiй... - викручуючись, вiдповiв сторож. - А ти сама... чи справжня?
- Ква-ква-ква... - трохи штучно заквакала Легарiя. - Чому я можу бути несправжня?
- Може, вирвалась iз якоїсь сажалки з дикого куточка телевiзiї... хто тебе зна, - бурчав сторож. - Незабаром з'являться технiчнi iнспектори i з'ясують... що ти за одна.
- Якщо, - почув Кадриль солодкий мов мед голосок Легарiї, - якщо тi технiки такi ж добренькi гноми, як ти, то менi нiчого боятися.
- Добренькi? Хо-хо! - зареготав гном. - Вони роботи... вони автоматично знищують усi перешкоди... всiх стороннiх... якi непрохано вторгаються... заважають...
Кадриль аж отерп: якщо так, то й "Срiбну шишку" можуть знищити? Вiн вiдскочив од дверей i роздивився навкруги: може, вже йдуть тi страшнi роботи? Нi, наче нiчого не видно. Вiн трохи заспокоївся i знову приклав вухо до прочинених дверей.
- ...бач, навiть i штучнi планети... - мимрив гном, - навiть дикi куточки телевiзiї... навiть i могутнi роботи... не можуть обiйтися без нас... дiдкiв-сторожiв... хо... хо...
- Ти не дiдок, а молодець, бородатий колега... богатир, - аж захлиналася та все хвалила жаба. - А такий силач дюжину будь-яких роботiв-iнспекторiв у баранячий рiг зiгне! Ковтни ще крапельку... Це чудовi лiки!
"От брехунка!" - жахнувся Кадриль.
- Нiколи... нiчого... подiбного я не коштував... - Гном ковтнув. - А та-та! Аж у ротi палить!.. Справдi!.. Почуваю таку хоробрiсть, що... плювати менi на тих технiчних iнспекторiв... я сам... iнспектор... хо!
- А скажи, - допитувався голос Легарiї, - яким чином можна перемогти тих iнспекторiв?
- Яким... - сонним голосом повторив сторож.
- Кажи швидше! - нетерпляче вимагав голос Легарiї. - Яким чином?
- Треба, - промимрив сонний голос, - треба... перервати контакт... кон... так... т...
- Який контакт? Як перервати? - Легарiя, видно, сiпнула сторожа за бороду, почувся крик.
- Вколо... ти... - тiльки й сказав сторож, мабуть, падаючи на пiдлогу, бо щось загримiло на всю хатинку.
- Де вколоти? Чим вколоти? - голос у Легарiї ставав дедалi схвильованiший, нервовiший.
Але у вiдповiдь чулося тiльки голосне хропiння сторожа, хоч як його термосила жаба.
"Чи менi мчати назад до "Срiбної шишки" i попередити про небезпеку, чи показатись начальницi, так наче я щойно прибiг i нiчого не чув?" - вагався Кадриль, тихенько причинивши дверi. Його ваганню швидко було покладено край: дверi раптом розчинилися, зачепивши його верхню губу, i на порозi виросла Легарiя.
- Хто тут? Хто? - перелякано заверещала вона, як слiд не роздивившись.
- Це я... - винувато пробелькотiв Кадриль.
- Ну ти мене й налякав... неорганiзоване створiння! - отямилась вiд страху начальниця. - Що ти тут робиш? Шпигуєш?
- Я... заблукав.., прискакав до дверей дороги попитати... i ось! оком не моргнувши, збрехав Кадриль.
- Ну, гаразд, - полагiднiшала начальниця. - Якраз я маю дати тобi життєво важливе завдання. Дотягни до "Срiбної шишки" моє майно, ось, - вона приволокла пузату сумку. - Тiльки не смiй розкривати її, бо тут складенi подарунки, що менi дав сторож... зрозумiв?
- Зрозумiв, - промимрив Кадриль.
- Я полечу першою до "Срiбної шишки", бо там без мого керiвництва, напевне, вже зчинився хаос... бувай!
"Оце тобi так!" - не встиг отямитися Кадриль, дивлячись, як щодуху заплигала жаба. I не оглядається. Спасає свою шкуру вiд роботiв, а його кинула на загибель з цiєю сумкою, навiть не попередила про небезпеку... безсоромниця!
Зайчик потягнув за собою сумку, сторожко озираючись на всi боки, чи не видно де технiчного iнспектора, бо якщо з'явиться, - кидай ношу i чимдуж чухрай до корабля! Iдучи вздовж лiнiї, Кадриль вiдразу помiтив клавiшi, ручки i голi стержнi, з яких, видно, хтось позривав ручки, бо подекуди вони ще залишилися.
Зайчик не морочив би цим собi голови, якби крiзь дiрочку в сумцi не вилiзла й не випала така самiсiнька ручка.
- Оце тобi... подарунки сторожа...
Кадриль рiшуче розстебнув сумку, i перед очима постала цiла купа таких "подарункiв". Вiн розсердився i висипав усi ручки, але враз йому спало на думку, що краще було б приладнати їх на мiсце i таким чином, може, упрохати технiчних iнспекторiв порятувати вiд небезпеки себе й "Срiбну шишку".
Недовго думаючи, Кадриль почав надiвати ручки. Працював до поту, переповзав на чотирьох вiд стержня до стержня... Залишилась остання ручка, вiн уже ладен був полегшено зiтхнути, як, пiдвiвши очi, побачив, що з неба падає червонястий пучок свiтла, а на тому мiсцi, де воно впало на землю, вiдкрилася кришка, i на поверхню пiднiмається щось чотирикутне, з безлiччю тоненьких нiжок, з свiтлими екранчиками замiсть очей i з однiєю товстою рукою, що, мов шланг пилососа, вже посувається до Кадриля, втягуючи разом з повiтрям i його...
НА ДРЕЙФУЮЧОМУ АЙСБЕРГУ
Айсберг, бiля пiдошви якого сидiв Твiнас, поволi плив уздовж скелястого берега, на якому ледаче вилежувалось цiле юрмище тюленiв. То один, то другий тюлень пiдводився, перевальцем звивався до води i кидався в неї, щоб випiрнути згодом iз срiблястою трiпотливою рибою в зубах. Далеко, далеко, на самому краю океану бiлiв пароплав - а може, то тiльки бiла хмаринка?
Твiнас аж дзьоба роззявив - глибоко усе вдихав живлюще повiтря, насолоджувався морозцем, що повiвав вiд льоду, а хлюпотiння хвиль присипляло його, мов найкраща колискова пiсня. Та подрiмати йому не було коли: на айсбергу, тiльки трохи далi вiд нього, сидiв цiлий гурт пiнгвiнiв. Вiн упiзнав їх, бо таких уже бачив по телевiзору: це були iмператорськi пiнгвiни з блискучим темно-синiм пiр'ям, з коронами з золотих волоскiв на головi. Вони i поводилися, мов справжнi королi льодовикiв: стояли непорушнi, величнi, не звертаючи анi найменшої уваги нi на тюленiв, нi на Твiнаса, нi на будь-кого - неначе самi були невеличкi айсберги; i лише маленькi пiнгвiнчики шастали туди й сюди.
"Вони мене ще не побачили, - мовив до себе Твiнас. - Менi, як гостевi, може, личило б до них першим пiдiйти, вiдрекомендуватись, розповiсти, звiдки я i як сюди потрапив". Та не встиг вiн ступити й кiлькох крокiв, як пiдсковзнувся i впав на спину на весь свiй зрiст: нещасна тапка була слизька, наче добре нагострений ковзанець, а щоб їй!.. Сяк-так звiвшись на ноги, товстун знову уп'явся очицями в свою iмператорську рiдню: чи не побачили, як вiн перевернувся, чи не смiються часом?
Та нi, i дзьоба в його бiк не повернули, навiть не колихнули своїми коронами... Твiнас заспокоївся i знову рушив до них, обережно посуваючи свою танку.
В цей час над океаном прорвалася хмара, i сонце затопило весь айсберг; лiд заблищав, заряхтiв, неначе його хто обвив веселками. У Твiнаса вiд незвички зарябiло в очах, i вiн на хвилину пристояв, щоб вiддихатися. Щойно зараз вiн починав розумiти велику змiну, що вiдбувалась у його життi. Неспокiй i невпевненiсть змiнювались радiстю, а страх - благодатним спокоєм: нарештi вiн повертається в край своїх пращурiв, про який стiльки мрiялось i снилось, особливо коли подивиться, бувало, телевiзор. Здiйснилось те, про що i мрiяти вiн не смiв - повертається до холодних глибоких вод, щоб залишитися тут назавжди зi своїми рiдними братами... "Правда, - ворухнулося в куточку пам'ятi, - я повинен був вiдгадати головоломку... чи щось сховати..." Та тут його очi знову потягло до пiнгвiнiв. Яскраве сонце вивело їх iз зацiпенiння, табун стрепенувся, усi замахали крильцями i рушили в сторону Твiнаса.
"Побачили! - отерп вiд радостi товстун. - I йдуть привiтатися зi мною i поговорити, рiднi брати мої!"
Тремтячим вiд хвилювання дзьобом Твiнас вивернув iз тапки люльку. Дасть попихкати тому, котрий першим скаже: "Ну що ж, здоров, брате, вiтаю тебе, що нарештi ти повернувся до своїх. Часом не Твiнас твоє iм'я, прозорливий сищик i курець люльки? Що ж, приєднуйся до нашого гурту!"
Пiнгвiни були вже зовсiм близько; йшли коливаючись з боку на бiк, гладкi i поважнi, пiр'я на них блищало, як луска на коропi, очицi у них з обiдком iз бiлого пiр'ячка i так дивилися на Твiнаса, просто пронизували його.
- Брати мої, пiдiйдiть ближче, не бiйтеся... брати, - звернувся до них Твiнас i вiдразу засоромився: чого там їм боятися такого зачучвереного? I бiдний сищик присiв скiльки мiг, щоб прикрити собою обшарпану танку.
- Будьте живi i здоровi! - не витерпiв вiн i привiтався перший.
Та вiдповiдi не дочекався. Пiнгвiни були зовсiм поряд, зблизька вони були ще поважнiшi й сердитiшi. Може, вони образилися, що вiн не досить шанобливо привiтався з ними, подумав Твiнас i знову вигукнув:
- О справжнi iмператорськi пiнгвiни! Приймiть скромне вiтання вiд вашого iграшкового брата!
Знову нiхто не вiдповiв. Пiнгвiни були не далi як за метр, iшли стiною, не вiдокремлюючись один вiд одного, немов збиралися затоптати свого iграшкового родича. Злякавшись, Твiнас почав вiдступати назад, а вони усе йшли i йшли просто на нього.
- Брати, - прогув Твiнас, - зупинiться!.. Ви ж мене затопчете!
Але що ж це таке? Пiнгвiни iшли й пройшли - немов були зiтканi з повiтря! Нiчого не розумiючи, Твiнас сiв, i в цей час крiзь нього пройшов маленький пiнгвiнчик, який був вiдстав.
"Може, - подумав Твiнас, - коли я падав, то став безтiлесним, може, я сам iз повiтря, як душа?.. Зараз перевiримо". I вiн голiвкою люльки так стукнув себе по животу, що аж скрикнув вiд болю.
"Нi, я такий, як i завжди, - сказав Твiнас до себе. - Але я все одно нiчого не розумiю. Самi головоломки!.. Так чи iнакше, боятися менi нiчого!"
Вияснивши цю важливу правду, вiн хутко встав i покульгав за iмператорськими пiнгвiнами. Вже був кiлькох iз них випередив i навiть крилом зачепив одного, а той навiть не поворухнувся, лише раптом як закудкудакають кури! Як заклацає чорногуз!.. А потiм пролунала органна музика, загули дзвони, засурмили фанфари...
"Хай йому лихо!" - промимрив остовпiлий Твiнас.
Сонце каменем шубовснуло в океан, океан почав зменшуватись до сажалки, а сам айсберг почав трiскатися.
Зовсiм очманiлий, товстий сищик ледве встиг засунути в тапку свою люльку i, допомагаючи собi крильцями, поквапився вiдiйти вiд трiщини в айсбергу, яка загрозливо збiльшувалась.
Iз одного айсберга стало два, мiж ними чорнiла безодня. Твiнас усiма чотирма подерся вгору, та нещасна тапка знову пiдвела його - пiдковзнулася, i вiн з неймовiрною швидкiстю посунувся на спинi вниз i впав з айсберга в безодню...
Твiнас вiдчув, що вiн стоїть на тому самому сiрому лузi i коло нього бiлiє на землi рукавичка. Товстун схопив її i втупив очицi вдалину: а якщо "Срiбна шишка" вже полетiла? Хто ж знає, скiльки часу вiн пробув у країнi айсбергiв, - може, цiлу вiчнiсть?
Наче камiнь у нього з душi спав: удалинi так само срiблилась верхiвка корабля, вiдгадана загадка кубика. А як Твiнас пройшов ще трохи, то побачив, що з розчинених дверцят корабля звисає тоненька ручка. I чому це так, що йому зовсiм не сумно повертатися назад? Що анiтрiшечки йому не шкода покинутих дрейфуючих айсбергiв i iмператорських своїх братiв? Твiнас навiть радий, що країна його мрiй луснула, нiби мильна бульбашка, i вiн знову займе своє крiсло в "Срiбнiй шишцi". Хай йому сто лих, ще одна головоломка, а голова i так запаморочена!
У ПАЩI РОБОТА
Довгий шланг-щупальце цiлився на Кадриля, який тримав у лапi останню ручку, не встигнувши надiти її на стержень. Спiйманий на гарячому, вiн усе ще стояв, нiби соляний стовп чи кролик, загiпнотизований удавом, який от-от його проковтне... У Кадриля вилетiло з голови заповiтне слово, i вiн прийшов до тями лише тодi, коли шипучий насос вирвав у нього з лап ручку. Ручка пролетiла в повiтрi й зникла в широкiй горловинi шланга, наче її й не було. Кадриль безпорадно оглядiвся навколо себе, шукаючи допомоги. Та все, що вiн побачив, було далеко, ближче сидiла Легарiя, i очi у неї були такi великi, як покришки для горшкiв. Вона, мабуть, здалека побачивши червоне свiтло й робота, оглянулася, щоб подивиться з безпечної вiдстанi, чим усе закiнчиться для Кадриля i, найважливiше, що станеться з її сумкою.
- Рятуй! - закричав їй Кадриль, i двi покришки вмить зникли, наче у воду булькнули.
Кадриль, якого втягував потiк повiтря, невблаганно наближався до робота. Зайчик усiма чотирма намагався чинити опiр повiтряному потоку, але з того нiчого не вийшло, тiльки, махаючи лапами, вiн зачепив за кишеньку, i шпилька розстебнулась. "Уколоти, - пригадав вiн слова сторожа, - треба вколоти!" Кадриль гарячково висмикнув шпильку, i, коли роззявлена паща насоса опинилась перед самим його носом, зайчик вiстрям проколов м'який бiк щупальця...
Гул миттю ущух, потiк повiтря урвався, шланг-щупальце безсило повис, лампочки-очi погасли, i робот-страховисько вивернувся набiк.
- Ось тобi! Щоб знав! Ось, ось! - ще кiлька разiв уколов його в щупальце одновухий смiливець.
"Я контакт... контакт перервав!" - промайнула думка, i Кадриль кинувся навтiки. Майже летiв над лiнiєю, стискуючи в лапi шпильку, i безупинно повторював:
- Контакт... Контакт... Сам... Сам... Сам... Перервав... Я!
КИТИЧЦI ЗНОВУ ПРИЙШЛО В ГОЛОВУ
Бiля "Срiбної шишки" все ще морочився пiлот Менес, марно стараючись без схiдцiв дiстатися до дверцят, де так i лежала непритомна Ейнора. I сам пiлот мав вигляд добряче потерпiлого: коли вiн падав, у нього увiгнувся шолом i трiснуло друге скельце окулярiв. Стиснувши руку в рукавичцi, постукав у стiну корабля, погукав, свиснув - але нiщо не вивело Ейнору з глибокої непритомностi.
Бiльше нiчого не придумавши (мабуть, i не мiг придумати), пiлот побачив Китичка - сiв на сiрий морiг. Час минав дуже повiльно. Китичка, турбуючись, що буде з Ейнорою, не менше непокоївся й за Кадриля i все повертав очi туди, де знову мав виткнутись кiнчик вуха його друга.
А з другого боку до них наближався Твiнас. Вiн шкутильгав бiльше, нiж будь-коли, розкривав i закривав дзьоба, неначе розмовляв сам з собою, i тягнув за собою довгу бiлу рукавичку - саме таку, яку носила Ейнора! Нi, цей товстун, що звихнувся з розуму, навiть оддалiк не був схожий на мудрого сищика, який бачить усiх наскрiзь i нiколи не розгублюється.
Китичка, коли його побачив таким, вiд подиву аж став на обпеченi лапи:
- Твiнасе, що трапилося?
- Що? Трапилося? - невлад промимрив сищик. - Ах так-так... трапилося... Але хай собi.
- Як у вас опинилась ця рiч? - поцiкавився пiлот.
Твiнас пiдняв крило зi звислою рукавичкою i так здивувався, коли її побачив, що ледве не впав.
- Ця рiч? - повторив Твiнас. - Ах так, так... Ця. Хай собi.
- Я вас питаю, де ви її узяли? - повторив пiлот.
- Узяв... гм... ах узяв... - Сищик вийняв люльку, кiлька разiв попихтiв нею i спохопився, що наплiв дурниць. - Я побував в одному мiсцi, й у мене закрутилася голова, - виправдувався вiн. - Що трапилося з Ейнорою?
- Ти не знаєш? - здивувався песик. - Ейнора вдарилась головою об стiну i лежить непритомна, а ми не придумаєм, як залiзти в корабель... Вухо!
На сiрiй лiнiї обрiю виткнулась риска - вухо Кадриля. Зайчик так мчав, наче за ним гончаки гналися.
Ще на бiгу Кадриль збирався випалити все про робота, як зустрiв його крик Китички:
- Кадрилю, друже... треба спасати Ейнору!.. Ейнора знепритомнiла, а ми не можемо до неї дiстатись... швидше!..
- Але яка страшна пригода зi мною трапилась! - був уже почав зайчик.
- З усiма трапились пригоди, - вiдрубав Твiнас, - а зараз треба спасати Ейнору.
Товстун, видно, був страх занепокоєний, його очицi усе спинялись на ручцi Ейнори.
- Вперед! - пiдскочив угору на всiх вiтрилах Кадриль. - Може, у кого є довга тичка? Я, розiгнавшись, миттю долетiв би до Ейнори.
Тички, звичайно, нi в кого не було.
- Може, принести велику лампу, поставити - i тодi можна буде залiзти, - знову збуджено запропонував Кадриль, та, щось страшне пригадавши, увесь затрясся: - Нi, нi, може знову напасти. Коли б ви знали, яка страшна пригода...
- Про страшнi пригоди давай пiзнiше, - знову перегув його Твiнас. - Ми повиннi вiдгадати головоломку, як досягти дверей корабля!
Всi четверо задрали голови й дивилися на високий порiг. Твiнас безнадiйно смоктав люльку, Кадриль застiбав таємну кишеньку - адже всю дорогу таємне мiсце було розхристане, пiлот рукою потирав вдавлену мiсцину на шоломi - мабуть, у нього болiла голова, а Китичка повертав свiй облiплений пластиром писок то до одного, то до другого, збираючись щось сказати, але не смiючи.
- На однiй картинцi... - почав вiн i замовк, боячись, що його засмiють.
- Тобi знову прийшло в голову? - запитав Кадриль.
- На однiй картинцi, - повторив песик, - я бачив осла, собаку, кота i пiвня.
- Бременськi музиканти? - бадьоро запитав Твiнас, примруживши очицi.
- Так, - кивнув головою Китичка. - I менi прийшло...
- Ясно, - сказав сищик. - Лiзьмо один на другого.
- Оце тобi! - ляснув лапами Кадриль. - Наш Китичка - справжнiй винахiдник!
Песик вiд радостi аж спалахнув i повними вдячностi очима подивився на свого друга. Тiльки чому хутерце у нього таке скуйовджене, а таємна кишенька так криво застебнута, чому у нього такi запалi щоки? "Часом не попав вiн у бiду там, за обрiєм?" - захвилювався песик, та мандрiвники вже почали вилазити один на одного.
- Позаяк я найтовщий i найнезграбнiший мiж усiма вами... - почав Твiнас.
- Товстуватий i незграбнуватий, - поправив, як завжди, Китичка.
- ...то я стану внизу, замiсть осла, - кiнчив Твiнас.
- А позаяк я лiзти високо не можу, то буду бременським собакою, пришкутильгав до нього Китичка.
- Кiт, - тiльки й вимовив пiлот.
- Кукурiку! - заспiвав Кадриль.
Найважча доля дiсталася, звичайно, Твiнасовi, та товстун так переживав за Ейнору, що вiн мiг би пiдняти на собi всю "Срiбну шишку"! Нелегко довелося i Китичцi: обiпертись на покатi плечi пiнгвiна забинтованими лапами. На Китичку мав вилiзти пiлот, а Кадриль визвався миттю вистрибнути на плечi пiлотовi, бо йому було занадто високо. Отож повинен був вийти справжнiй цирковий номер, i коли б не тяжкий стан Ейнори, то всiм було б з чого посмiятися.
Всi троє зiбралися докупи i, один одного пiдiймаючи та пiдтримуючи, почали лiзти вгору. Нарештi лишилося чекати, як вистрибне Кадриль.
- Уперед! - гукнув Кадриль сам собi, розiгнався i вихором вилетiв пiлотовi, та не на плечi, а на шолом i, перевернувшись, бухнув на землю, зваливши i всю трiйцю.
Знову треба було починати заново. Коли трiйця сяк-так стала на мiсця, Кадриль краще розрахував стрибок i вiдразу поцiлив пiлотовi на плечi. Тримаючись переднiми ногами за шолом, вiн витягнувся i ось-ось був би схопився за порiг, та знову виникнув безлад, i всi попадали на землю - на цей раз через Твiнаса.
- Тапка, - виправдовуючись, промимрив товстун. - Поки я її прилаштую, ви перепочиньте.
Всi посiдали пiд "Срiбною шишкою", а Твiнас пiшов з другого боку лаштуватись. Нарештi Кадриль дочекався слушного часу розповiсти про свою страшну пригоду.
- Коли б ви знали, - почав вiн, - що зi мною трапилося бiля цiєї лiнiї, коли...
- Кадрилю, - раптом погукав його iз-за корабля басок Твiнаса, - мерщiй допоможи менi!
- Зараз, - скочив з мiсця Кадриль, по думки дивуючись: "Оце тобi знову не закiнчив - як Китичка свою пiсеньку".
Твiнас чекав його якийсь збентежений i смоктав люльку.
- Що допомогти? - нагнувся до танки Кадриль.
- Слухай, - тихо-тихо зашелестiв йому у вухо товстий сищик, - я маю тобi дати одне таємне завдання. Чи ти згодився б його виконати?
- Звичайно! - палко запевнив зайчик, зрадiвши i таємницi, i тому, що йому її довiряють.
- То слухай, - ще тихiше зашепотiв товстун, - коли ти залiзеш у корабель, поклади Ейнорi на очi оцю рiч. - Вiн подав Кадрилю рукавичку.
- Буде зроблено так, що комар носа не пiдточить! - пообiцяв Кадриль, засовуючи рукавичку в таємне мiсце. - Тiльки хочу запитати...
- Нiчого не питай! - суворо попередив Твiнас. - Домовились?
- Мовчатиму як риба! - змовницьки зашепотiв Кадриль i, пiдморгнувши, дуже голосно запитав: - Ну як? Тепер тапка тримається?
- Дуже добре тримається, - так само голосно вiдповiв Твiнас. - Дуже дякую за допомогу. Можемо повертатися до роботи.
Четвiрка знову почала готуватись пiдiйматися вгору. Ось уже й Кадриля винесло на плечi пiлотовi, вже вiн схопився за порiг i нарештi опинився у кораблi. Вперше в своєму життi зайчик виконував таємне, зовсiм таємне доручення. "I навiщо це потрiбне?" - не мiг вiн зрозумiти, кладучи непритомнiй Ейнорi на очi рукавичку. Хiба ж Твiнас мiг видати йому таємницю Ейнори, хiба мiг сказати, що кожен, хто опритомнює, насамперед розплющує очi? Так сталося б i з Ейнорою: вона сама, навiть не вiдчуваючи, пiдняла б повiки, розплющила б очi, i її обман вийшов би з ганьбою на свiт.
ЕЙНОРА ОПРИТОМНIЛА
Прикривши Ейнорi очi, Кадриль струснув її за плечi.
- Ой, - застогнала вона й розплющила очi.
Чималенько часу минуло, поки Ейнора збагнула нарештi, що трапилось. А зрозумiвши, знову заплющилась, щоб довго-довго не пiднiмати повiк. Пiсля того, що лялька побачила в кабiнi пiлота, вона нiколи в свiтi не могла б видати, що вона зряча, нiколи в свiтi, нiколи!.. Правда, мучив сумнiв, чи вистачить у неї сили й далi прикидатися такою наївною, чи зможе вона спокiйно слухати голос Менеса, стерпiти його дотик до неї - тепер, коли вона знає ще одну таємницю, таємницю його кабiни? Та Ейнора пригадала обпеченого Китичку без носика, смiливого одновухого Кадриля, одноногого, з добрим серцем Твiнаса, пригадала випробувану скрутою дружбу i готова була все-все витерпiти, щоб тiльки порятувати товаришiв вiд нещастя, яке на них чекало.
Поки вона все обмiрковувала, Кадриль натиснув на кнопку i схiдцi спустилися вниз. Першим убiг пiлот; Ейнора виразно чула його квапливi кроки, як вiдчинилися дверi кабiни, клацнув замок: Менес зачинився. Пiсля цього почулося незграбне шльопання, i до лоба доторкнувся кiнчик крила.
- Вам уже полегшало? - прогудiв басок пiнгвiна.
- Вже... напевне, вже... - вiдiзвалася Ейнора, стягнула з очей те, чим вони були прикритi, i сiла. Раптом вона здригнулась i вся напружилася: дверi в кабiнi вiдчинилися, зачинились i наблизились кроки. Прохолодна шкiряна рукавиця провела по її руцi, по тiй самiй руцi, яка так довго звисала в дверях корабля.
- Випийте цей напiй, - звелiв їй пiлот.
Бiля губiв Ейнора вiдчула дотик соломинки i почала через неї боязко смоктати коктейль. "Може, вiн хоче мене отруїти, може, вiн уже все знає?" спала їй така похмура думка, але коктейль пахнув ожиною та ананасом i був такий смачний, що вона й не стямилась, як випила цiлу склянку, й одразу вiдчула, як до неї повертаються бадьорiсть i енергiя.
- Дякую, - щиро сказала Ейнора, встаючи на ноги.
А голос, той голос, якого вона надалi боятиметься найбiльше за все, спокiйно запитав:
- На що ви скаржитесь?
- Нi на що... не скаржусь, - ледве чутно вiдповiла Ейнора.
- Чим ви вдарились?
- Потилицею.
Ейнорi довелося щосили зацiпити зуби, щоб не закричати, коли пiлот своєю долонею провiв їй по макiвцi.
- Нiякої гулi немає, - суворо сказав вiн.
- Але, - промимрила Ейнора, - але я так забилася, що навiть в очах потемнiло.
- Потемнiло? - здивувався пiлот Менес. - Яким чином могло вам потемнiти в очах, коли їм без того темно?
Ейнора збагнула, що непростимо обмовилась i попала в западню.
- Яким чином? - повторив запитання пiлот. - Пояснiть, будь ласка.
- Я... - залепетала лялька. - Менi... здалося...
В цю скрутну хвилину на допомогу Ейнорi прийшов Твiнас.
- Але ж... - прогув пiнгвiн, - але ж спробуйте, пiлоте, заплющити очi й уявити собi бiлий айсберг або снiгове поле. I тут же стукнутись потилицею об стiну. Отодi й дiзнаєтесь, як потемнiє в очах.
- I не тiльки потемнiє, а ще й зеленi блискавки в очах спалахнуть, кинувся Твiнасовi на допомогу Кадриль, здогадуючись, що ця дивна розмова пов'язана з рукавичкою i тим завданням йому. - Iще я не встиг вам розказати про новини, про такi новини, що вам самим потемнiє в очах, коли дiзнаєтесь...
Його перервав пронизливий голос Легарiї, що доносився знадвору:
- Чи всi у кораблi?
Начальниця бiгла ще далеченько i не знала, що дiється в кораблi. Легарiя була злякана й важко дихала вiд того, що дуже поспiшала.
- Я була заблукала, тобто була побiгла не в той бiк, - зiзналася вона. - А... Кадриль повернувся?
- Повернувся, повернувся, - вiдповiв Китичка, сидячи ще внизу. Друже, - гукнув угору, - тебе шукає начальниця.
ЩЕ ОДИН ПОЄДИНОК
У дверi корабля просунувся кiнець вуса Кадриля.
- То ти... повернувся? - страх здивувалася Легарiя.
- Повернувся! - виставив уперед груди Кадриль. - Цього ще бракувало, щоб не повернувся. Бачила, як воно було? А я вирвався i повернувся, от!
Вiн анiтрохи не сумнiвався, що начальниця похвалить його, що нарештi всi почують про його героїчний подвиг!
- А де моя сумка? - запитала Легарiя.
- Сумка... - обвис у Кадриля вус. - Сумка...
- Адже я тобi ясно сказала, щоб ти вiднiс мою сумку на корабель. Де ти її дiв? - пiдвищила голос начальниця.
Тут обвисло у Кадриля й вухо.
- Сумку... проковтнув, - промимрив зайчик.
- Хто проковтнув? Що це ти видумуєш?
- Проковтнув робот, технiчний iнспектор, адже ви самi бачили.
Всi здивовано слухали, а Твiнас дорiкнув:
- Чому ж ти до цього часу мовчав?
- А вiн i не мовчав, - утрутився в розмову Китичка. - Мiй друг весь час поривався щось розповiсти, але щоразу що-небудь ставало на перешкодi. Хай хоч. зараз нiхто йому не заважає все як слiд розказати.
- Половину всього з сумки викинув ще тодi, як пiд ялинкою в неї влiз. А тепер зовсiм загубив, усю-усю мою сумку... десь запропастив навiки... Легарiя почала ревти, i всi скупчилися бiля вiдчинених дверцят "Срiбної шишки", бо ще нiхто до цього часу не бачив, як плаче начальниця. Вона витирала сльози кiнчиком накидки, i Китичка спiднизу побачив, що у неї пiд накидку засунута якась дивна рiч.
- Сумку проковтнув робот, - повторив Кадриль.
- Про якого робота ти мелеш? - чмихаючи носом, запитала Легарiя. Може, ти говориш про гнома iз хатини сторожа? Але який з нього робот!
У Кадриля аж дух перехопило вiд обурення: яка ж начальниця пiдступна!
- Оце так так! - вигукнув. - Ви ж самi того робота бачили, це ж вашi очi вiд жаху стали такi великi, як покришки для горшкiв!
- Кадрилю, - сумним, плаксивим голосом сказала начальниця. - Ми всi знаємо, який ти гарячка i яка хаотична твоя уява. Бачиш сам, що нiхто в твої байки про якогось робота не вiрить. Треба не лише тверезого розуму не мати, а й нiякого, щоб повiрити у твоє базiкання. Кажи прямо, де ти подiв мою сумку?
- Засунув у вухо, - похмуро вiдрубав Кадриль i обернувся до неї спиною. Вiн чудово розумiв, чому начальниця вдається до брехнi: боялася, щоб не дiзналися про повну сумку ручок, яких вона накрала i тим ледве не занапастила Кадриля.
- А все-таки, що ж було насправдi? - витяг з рота люльку сищик, вiдчувши у поведiнцi Легарiї щось пiдозрiле.
- Що таке? - зцiпив лапи Кадриль. - Ну, ця планета - неначе телевiзор... але такий телевiзор, що коли вiн показує лiс, то ти можеш по тому лiсi ходити, нiби по справжньому, навiть... навiть на тебе може напасти вовк.
- Планета - телевiзор? - повторив Китичка i новими очима подивився навкруги. - То ось чому скрiзь так сiрувато й плоско.
- Хай йому сто лих! Тьху! - досадливо сплюнув сищик, i нiхто не зрозумiв чому.
- Понад цiєю лiнiєю, - показав лапою Кадриль, - натикано маленьких ручок, а начальниця безсовiсно повидирала їх i напхала в свою сумку...
- Заткнися, наклепнику! - гримнула Легарiя i пiдскочила, наче вжалена: - Не лiзь!
Та було вже пiзно: пришкутильгавши, Китичка витяг у неї з-пiд накидки ручку.
- Оце тобi, знову! - схвильовано сплеснув лапами Кадриль. - Ми можемо дочекатись ще одного iнспектора!..
- Так, - пiдтвердив пiлот, - виколупана ручка може притягти його, як магнiт.
- Пробачте, - сказав Китичка, - але попрошу всiх помовчати.
Всi замовкли, а Китичка притулив вухо до землi й став прислухатися.
- Чую дуже сильний гул, - сказав вiн. - Немов щось наближається.
- Негайно всi в корабель! - пролунав наказ пiлота. - Тривога!
Кадриль пiдскочив до Китички, вихопив у нього ручку, пожбурив її геть i потягнув друга схiдцями вгору. Легарiя вже встигла їх випередити i прошмигнула всередину. Твiнас, опираючись на крильця, i собi поспiшав, наскiльки дозволяла йому тапка. Нарештi всi зiбралися всередину. Кадриль полегшено зiтхнув i з верхньої сходинки обернувся, щоб глянути, чи нiщо їм не загрожує? Обернувся й отерп: туди, де лежала викинута ручка, впав знайомий снiп червонястого свiтла!.. Кадриль кинувся в салон, i тiєї ж митi дверi зачинилися...
- ...шiсть... п'ять... чотири... - вже рахував пiлот.
- ...три... два... один! - нетерпляче рахували й пасажири.
- Вперед! - не стримавшись, вигукнув Кадриль.
"Срiбна шишка" здiйнялася!
- Втекли! - з задоволенням потер лапами Кадриль. - Ще б трохи - i попалися б, але втекли!
- Наказую не зчиняти панiки! - звелiла начальниця, знову беручи керiвництво в свої лапи. - Нiхто не збирався на нас нападати, це ви iз мухи зробили слона. Ситуацiя цiлком нормальна...
Вона вмовкла, i очi в неї знову зробилися такi великi, як покришки для горшкiв: корабель почало кидати з боку на бiк, тремтiли стiни, трiщала пiдлога, мотор хрипiв i нiби захлинався. Неначе хтось схопив корабель, як горобця за хвiст, горобець трiпоче крильцями, б'ється, виривається, а втекти не має сили.
- Що ж це таке? - скрикнули всi.
- Сторож... гном казав менi... - озвалася на смерть перелякана Легарiя, - казав, що коли один робот не справляється, то на його мiсце стає другий, набагато потужнiший.
- Все ясно. - сказав Кадриль, - вiн усмоктує в свiй шланг "Срiбну шишку!"
- Сторож гном казав, - прошепотiла зблiдлими зябрами Легарiя, - що робот... iнспектор знищує всi стороннi предмети.
- Ми - стороннiй предмет! - вiд подиву Китичка аж рота роззявив.
Корабель усе ще намагався вирватись iз невидимих обiймiв; мотор ревiв, як поранений тигр, стiни тряслися так, що, здавалось, от-от розсиплються в друзки, пiдлога трiщала й коливалася, немов пiд час бурi... Марнi зусилля! Корабель почав крутитись, як дзига, - так крутиться, попавши у вир, скiпка, яку невблаганно тягне на дно.
Iз кабiни дiйшло повiдомлення пiлота:
- Увага! Наш корабель не в силi чинити опiр притяганню. Загибель неминуча. Хто хоче, може катапультуватись, тобто зайти в кабiну "Шишечки", натиснути на синю кнопку в спинцi крiсла i вилетiти в отвiр.
- Синю кнопку! - повторив Китичка, здивований, що минулого разу вiн про цю кнопку i не чув, i не бачив.
- Вилетiти? - закувiкала Легарiя. - Але ж тодi напевне попадеш у пащу роботовi! Жах! Що ж це робиться?
- Робиться те, що ти сама наробила, - заговорила Ейнора, яка довго мовчала. - Пiлоте, ми хочемо iншого начальника!
- Запiзно, - вiдповiв голос пiлота Менеса. - За кiлька секунд нiчого не залишиться! Добровольцi хай катапультують.
Його голос важко було почути iз-за гулу й трiскотiння.
- Твiнасе, придумайте що-небудь! - благала Ейнора, зчепивши руки.
Товстун безпорадно затряс головою, а люлька вислизнула у нього iз дзьоба й упала в тапку.
Тут устав Китичка.
- Менi прийшло в голову, - хвилюючись, сказав вiн, - якщо того, хто буде ката... катапультуватись, утягне паща робота, то поки робот з же... жертвою буде розправлятися, "Срiбна шишка" зможе вирватися!
I нiчого бiльше не сказавши, вiн покульгав обмотаними лапами в кабiну "Шишечки", щоб натиснути на синю кнопку.
- В такому випадку повинна катапультуватись винуватиця нещастя Легарiя! - вигукнула Ейнора.
Та Китичка вже лiз через люк у кабiну "Шишечки".
- Стiй! Назад! - пiдскочив до нього Кадриль i за китичку хвоста потягнув його назад. - Я пригадав! Ви тiльки дайте менi довгу-довгу голку або шило.
- У мене є Твiнасова голка, - запропонувала Ейнора.
- Вона занадто коротка, - вiдмовився Кадриль.
- Прошу!
У шпарину дверей пiлотової кабiни висунулось дуже довге шило. Кадриль схопив його за дерев'яну ручку i, щоб не загубити, прикрутив до лапи ниткою iз таємної кишеньки.
- Братику, - вигукнув дуже схвильований Китичка, - куди ти? Що ти?
- Контакт! - тiльки й вимовив Кадриль, вiдчиняючи дверi корабля й опускаючи схiдцi. Вилiзши надвiр, вiн зачинив дверi, полiз униз, однiєю лапою вчепився за верхню сходинку, а другу з шилом витягнув уперед для смертельного поєдинку.
Що й казати, цей технiчний iнспектор був у кiлька, а може, i в кiлька десяткiв разiв могутнiший за того. "Срiбну шишку" вiн усмоктував, немов пилосос жука, який чинив опiр. Довга рука - труба з зяючою дiркою - вже сягала нижньої частини схiдцiв, ось захопила їх i наближається до дверей, до Кадриля... Потiк притягання такий сильний, що вухо зайчика вигнулося вперед, от-от вiдiрветься i влетить у трубу. Та найгiрше те, що й лапу з шилом так тягне, що вiн нею i поворухнути не може. Невже всьому кiнець?
- Кi... кi... кiлiс... - чи вiн сам сказав, чи почув це?
Кадриль учепився в схiдцi обома заднiми лапами, шило стиснув обома переднiми лапами i, коли потягло в трубу, проколов її зсередини. Навiть очi в цю мить заплющив.
Коли Кадриль розплющив очi, все було скiнчено: однорукий робот, витягнувшись на всю довжину, лежав на сiрому морiжку, наче бурею звалене дерево. Червонясте свiтло зникло, очi-лампи потухли, щупальце сплюснулось, а "Срiбна шишка" рвонула вгору, неначе пiчкур, що вирвався од зажерливої щуки. Схiдцi пiднялися, i Твiнас, схопивши Кадриля пiд пахви, втягнув переможця в корабель. Китичка в цей час притримував дверi, щоб вони не вiдчинилися навстiж. Пiсля цього всi швиденько повмощувались у крiслах i поприв'язувались захисними поясами, бо їх почало пiдiймати вгору. "Срiбна шишка" знову вийшла в космiчний простiр...
ПЕРЕВОРОТ
Першим заговорив Китичка.
- Друже, дозволь розв'язати тобi на лапi нитку... - I зубами почав розплутувати нитку на лапi Кадриля, який сидiв поруч. Вони удвох вмостилися в одному крiслi. - Знаєш, ти... ти i сам не знаєш, який ти!
- А де шило? - занепокоївся Кадриль. - Оце тобi! Як уткнув, то воно там i залишилось.
- Чудово ти з ним обiйшовся, - похвалив Твiнас, який спостерiгав боротьбу крiзь шпарину в дверцятах. - Це тому, що ти зумiв знайти ахiллесову п'яту.
- Але я колов не в п'яту, а в щупало! - не зрозумiв Кадриль, що мав на увазi Твiнас.
Встигла оклигати i Легарiя.
- Дивлячись тверезо, - сказала вона, - не такий страшний чорт, як його малюють. Те, що ви називаєте роботом, було не що iнше, як телевiзiйне зображення, тому так легко було його перемогти.
- О, цього ще бракувало! - образився Кадриль. - Зображення! Я до нього навiть лапою був доторкнувся!
- А всмоктування "Срiбної шишки" теж було зображенням? - блиснув очицями Твiнас.
- От безсоромниця, - розсердився i Китичка. - Навiть спасибi не сказала!
Легарiя второпала, що занадто далеко зайшла.
- Звичайно, - заговорила вона далi лагiднiшим голосом, - я не заперечую заслуги Кадриля i оголошую йому персональну подяку вiд iменi начальницi.
- Запiзно! - з презирством кинула їй Ейнора й додала: - Кадрилю, щире тобi спасибi за те, що ти врятував "Срiбну шишку"!
- Нема за що, - скромно вiдiзвався Кадриль, а в серцi вiдчував безмежне задоволення.
- Як нема за що! Є за що! Та ще i як! - з гордiстю за свого друга сказав Китичка.
- Тепер прошу голосувати: хто за те, щоб вiднинi Кадриль став нашим начальником? - запитала Ейнора. - Китичко, порахуй голоси!
- Ми... миттю! - в запалi заїкнувся песик, пiдiймаючи забинтовану лапу. - Три голоси: мiй, твiй i Твiнасiв.
- А хто за те, щоб начальницею залишилася Легарiя? - знову запитала Ейнора. - Рахуй, Китичко, рахуй!!
- Один голос: Легарiя голосує сама за себе, тiльки обома ла... лапами, - захлинувся вiд смiху песик.
- Легарiє, - заявила Ейнора, - ми тебе усуваємо вiд обов'язкiв начальницi!
Легарiя, не вiрячи своїм вухам, що таке сталося, вся враз якось зiв'яла пiд своїм захисним поясом. У неї навiть не вистачило сили оборонятися, доводити, прозивати, вдаватися до химерних слiв; навiть не витиснула з себе "не зчиняйте хаосу", не вимагала "тверезо дивитися", не згадала про свої заслуги та органiзацiйнi здiбностi. Китичцi навiть стало шкода її, адже вона все втратила: сумку, обов'язки начальницi i так званий авторитет. Єдине, що в неї зосталося, - це фланелева накидка на плечах i згадки про кращi днi свого життя.
А Ейнора проголосила:
- Кадрилю, вiднинi ви наш начальник!
- У... у... ура! - затупотiв вiд радостi Китичка.
- Оце... оце... на тобi... оце... - тiльки й мiг промимрити новий начальник, смикаючи себе за половину свого вуса й так засовавшись у крiслi, що хвосту Китички загрожувала серйозна небезпека вiдокремитися вiд тулуба i полетiти до стелi.
- Начальнику Кадриль, - пролунав чiткий i спокiйний голос пiлота, - чи всi пристебнули захист пояси? Чи скрiзь порядок?
- Начальнику, - тихенько повторив Китичка, а очi в нього так i бiгали, так i сяяли вiд радостi. - Начальнику, начальнику Кадриль!
Кадриль угомонився, перестав соватись по крiслу, сiв як слiд i, несмiливо крякнувши, звелiв:
- Пасажирко Легарiє, мiцнiше затягнiть захисного пояса!
Легарiя глипнула на нього спiдлоба, нiчого не сказала, але пояса поправила. Кадриль вiдчув себе вiльнiше й смiливiше. А Китичка, який не знав, що й робити з радостi, притулився до його вуха заклеєним пластирем писком i зашепотiв:
- Бачиш?!
- Бачу! - теж пошепки вiдповiв новий начальник.
- Знай! - додав песик.
- Знаю.
- Та чи ти знаєш, що я вимовив наше заповiтне слово? Тодi, коли ти боровся на схiдцях? - розхвилювавшись, пригадав Китичка. - Чи ти чув?
- Чув. Я був уже зовсiм на краю загибелi, а коли почув, кинувся, як лев!
- Частенько ми користуємося своїм слiвцем, правда?
- Коли... це життєво необхiдно, - вiдповiв Кадриль.
- Кi-кi-кi, - засмiявся песик. - Ти уже заговорив, як Легарiя!
- Починаю тверезо дивитися, - поглузував iз себе Кадриль, i обидва насилу втрималися, щоб не розреготатися.
Вони посидiли трошки мовчки, пригорнувшись один до одного, i тут Китичка, лукаво примруживши око, запитав:
- Хочеш, задам тобi одну загадку? Вiдгадай, яким ти вiднинi повинен бути?
- Я? - Кадриль став серйознiшим. - Певно, дуже... мм... правильним?
- Нi.
- Кмiтливим?
- Нi.
- Обачним?
- Теж нi!
- То, може, дiяльним?
- О, i не це!
- Ну то поважним?
- Нi, нi, нi!
- Гарним на вигляд? Грiзним? Спритним?
- Та нi ж!
- Тодi я не знаю, - здався Кадриль.
Насилу стримуючись, щоб не захiхiкати, Китичка зашепотiв:
- Холоднокровним!
- Хе-хе-хе... - пирснув смiхом начальник, але одразу перестав смiятися, посерйознiшав: адже вiднинi йому не личить реготати, наче... наче... якомусь безвусому гарячцi! Як же вiн зможе вимагати дисциплiни вiд iнших, коли сам буде поводитися несерйозно? Кадриль ще обмацав комiрець: чи не вистрiпаний, чи шпилька гарно застебнута: як же вiн вимагатиме вiд iнших, щоб були акуратнi, коли сам нечупара?..
Отак-то. Через новi турботи вiн i не помiтив, що Ейнорине обличчя весь час повернуте в його бiк, що вона збирається йому щось сказати, та нiяк не наважиться.
- Начальнику Кадриль, - нарештi покликала лялька.
- Так, я слухаю, - повернув у той бiк вухо начальник.
- Я хотiла б, - невинно попросила Ейнора, - трошки порадитися щодо моєї забитої потилицi. Я знову стала така квола, що не можу голосно говорити. Прошу нахилити до мене своє вухо.
ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС
Кадриль шаснув з-пiд пояса до крiсла Ейнори i наставив вухо. Те, що потихеньку розповiла лялька, було таке несподiване i таке важливе справдi, життєво важливе! - що мордочка у начальника ставала дедалi похмурiша й похмурiша i вiн уже не смикав, а скуб свого вуса, наче хотiв його вирвати зовсiм!
- ...це i все, що я намацала в кабiнi пiлота, - кiнчила Ейнора, розповiвши перед тим про те, як її нiс пiлот на плечах i вона наткнулася на його сховану здорову руку.
Кiнчивши розмову, вона зiтхнула: нарештi звiльнилася вiд тягаря таємницi! Хоч таємницi своїх очей вона не видала: вiдчувала, що ще не час.
Вiд почутого у зайчика просто перехопило подих! Скорiше не вiд однiєї вiстi, а вiд двох: про здорову руку пiлота, заховану в комбiнезонi, i про страшну рiч у його кабiнi. Хто знає, який пiдступ готує їм той в окулярах, той в рукавицях i шоломi пiдозрiлий тип!.. Коли б подiбнi новини Кадриль почув ранiше - вiн пiдскочив би, наче сiв на жарину, ввiрвався б у кабiну пiлота, схопив би його за груди i зажадав би негайно все пояснити!.. Ще й шолом з нього зiдрав би, окуляри розтрощив би, комбiнезон розпанахав би... А тепер? Тепер вiн з терпiнням лiтньої людини вислухав усе до кiнця, помовчав, задав кiлька запитань, покосився на дверi кабiни i прошепотiв:
- Дякую вам за пильнiсть. I я попросив би... вiрнiше, наказав би нiкому анi слова!
- Мовчала до цього часу, зможу помовчати й надалi, - вiдповiла Ейнора.
Цi слова почув Твiнас, але вдав, що не чув, лише сумно опустив очицi на свою розтоптану танку. На серцi зробилося так порожньо, наче хтось замiсть серця поклав йому якого пухиря. Товстун зрозумiв, що Ейнора розказала Кадрилю ту головоломку, яку збиралася довiрити йому, але чомусь передумала. "Напевне, вона зневiрилася в менi, - мучився товстун, напевне, вона зрозумiла, що це я вкрав рукавичку, i тепер зневажає мене, адже я не мiг зiзнатися i мовчав, коли Легарiя називала її злодiйкою. Я не лише кривий, товстий, але й непорядний, i краще було б менi залишитися в тiй купi смiття, там моє мiсце..." Вiд таких гнiтючих думок голова його низько схилилася, дзьоб опустився до самої танки, i товстун задрiмав.
Кадриль тим часом повернувся в крiслi й залiз пiд пояс, де згоряв вiд цiкавостi Китичка.
- Друже, - штовхнув вiн у бiк Кадриля, - що трапилося?
- Ейнора турбується за свою забиту потилицю, - викручуючись, вiдповiв зайчик.
- Знаю, - тихiше заговорив песик, - ти не можеш менi сказати. Кожний справжнiй начальник має таємницi, якi недозволено вiдкривати iншим.
Кадриль мовчки кивнув головою i задумався. На його плечi лiг тягар вiдповiдальностi. I який тягар! "Якщо й надалi я буду пiд гнiтом, як сир у ворочку, - мовив вiн сам до себе, - якщо й надалi так триватиме, то... як плигну!" Та куди вiн плигне - навiть сам не знав, а як по правдi, то вiн i не збирався плигати. Бути начальником не лише вiдповiдально, але й дуже цiкаво! Тiльки встигай вухом крутити!.. Ось iз кабiни пiлота пролунали слова:
- Начальнику Кадриль, прошу негайно зайти до мене в кабiну!
ОРIЄНТИР
Твiнас пробудився iз дрiмоти, Легарiя iз похмурого оцiпенiння, Ейнора замалим не пiдскочила: пiлот запрошує до своєї кабiни! До кабiни, куди навiть комар носом не смiв ткнути! До кабiни, яку смiливо можна назвати неприступною фортецею!
А надто ображеною вiдчувала себе Легарiя: як же це так, чому її нiколи не покликав, чому покликав цього свiжоспеченого начальника? Вона презирливо пересмикнула щелепою i голосно, щоб почув Менес, сказала:
- Якщо пiлот хоче завдати удару по моїй амбiцiї, то... фi!
- Бажаю успiхiв, - крикнув Твiнас, перемiгши свiй сум.
- Друже, не здавайся! - вигукнув Китичка, немов товариша на бiй проводжав.
Ейнора мовчала, але так нервово м'яла рукавичку, що було видно, якi почуття непокоять її.
I ось Кадриль береться за ручку дверей кабiни, а серце б'ється так шалено, що коливається навiть таємна кишенька: хтозна, якi несподiванки, страхiття, а то й пастки на нього чекають? I як поводитись, побачивши ту дивовижу, про яку недавно розповiдала Ейнора?.. "Подумаєш, - наїжачив вiн кiнчик вуса. - Хто-хто, а я не знепритомнiю. Страшнiше, нiж на планетi квiтiв, усе одно не буде!"
Трохи постоявши бiля дверей, затамувавши своє нетерпiння, вiн нарештi натиснув на ручку й зайшов усередину.
В КАБIНI ПIЛОТА
Речi, яку Ейнора намацала i про яку розповiдала, в кабiнi не було принаймнi на очi вона не потрапляла, а Кадриль за кiлька секунд устиг окинути поглядом усi кутки. А довше роздивлятися було небезпечно - ще накличе пiдозру та недовiру пiлота. До того ж тут було чимало iншого, що безмежно здивувало його. У кабiнi, наприклад, тебе не пiдiймало вгору: можна ногами мiцно впиратися в пiдлогу й навiть танцювати польку чи кадриль!
Друге, що примусило Кадриля аж рота роззявити, була скляна стiна над пультом пiлота.
- Оце-то штука! - вихопилось у нього вiд подиву.
Крiзь скло можна було бачити весь простiр, який долав їхнiй срiбний кораблик. Рiзнобарвнi свiтила й освiтленi свiчечками ялинковi кулi сяяли далеко й близько, а вiдблиски їх таємниче ряхтiли в скельцях окулярiв пiлота. То в тому, то в iншому кiнцi простору щось спалахувало i гасло: може, комети, може, метеорити, а може, двi зiрки зiткнулися? Весь простiр був залитий незвичайним свiтлом, яке нагадувало ту мiсячну нiч у лiсi.
"I як вiн може знайти шлях у такiй далинi помiж безлiчi свiтил?" - з шанобливим подивом поглянув на пiлота Кадриль. Тепер вiн не дивувався, чому пiлот так довго шукав Тандадрику: знайти її тут - все одно що знайти голку в копицi сiна! А може, ще важче... Та ще заплутанiшим i таємничiшим, нiж космiчний свiт, видався Кадрилю пульт пiлота: скiльки тут кнопок, скiльки ручечок, лампочок, кришечок, дiрочок, а приладiв рiзних - великих i зовсiм малесеньких!.. I скрiзь намальовано лiтерки, стрiлочки, номери, покажчики аж у очах ряботить, навiть неможливо зрозумiти, як воно все умiщається на такiй невеличкiй площi i як таку плутанину може оволодiти одна-однiсiнька рука в рукавицi?..
- Оце... - замалим не вигукнув i навiть не плеснув вiд здивування лапами Кадриль, але раптом вiн згадав про другу пiлотову руку й пiдозрiло кинув оком на порожнiй рукав. "А може, - промайнула у нього думка, - може, схопити за замок, потягнути - дрр! - вниз i подивитися, що воно i як?!"
Пiлот наче не бачив, як у страшному нетерпiннi топтався начальник. Вiн, спокiйний i байдужий, дивився крiзь величезнi трiснутi скла окулярiв у тому напрямку, куди летiв корабель, а рука то крутне щось, то натисне на кнопку, то поверне штурвал управлiння. Штурвал управлiння кораблем був не такий, як сподiвався Кадриль. Вiн уявляв кермо космiчного корабля таким, як, скажiмо, на вiтрильнику пiратiв, а це всього лише невеличкий стержень.
- Я вас запросив.. - почав Менес.
Кадриль i не вiдчув, як витягнувся, немов струна, i притулив лапи до бокiв.
- ...запросив, - неначе усмiхнувся пiлот iз того, як по-солдатськи виструнчився Кадриль, - щоб повiдомити, що ми не на жарт заблукали.
- Я... я i не жартую, - промовив Кадриль. - Але чому ми заблукали? Чому не можемо знайти правильного шляху, коли тут он скiльки всiлякої апаратури?
Менес кивнув шоломом: запитання серйозне, як i належить начальниковi.
- Як вам вiдомо, - вiдповiв пiлот, - у наш корабель поцiлив метеорит. Удар метеорита зiпсував прилад, який автоматично показує напрямок. Отож ми згубили орiєнтир. Для того я вас i запросив, щоб вияснити справжнє становище i довiдатися, яка ваша думка з цього приводу.
- Думка? Яка думка? - здивувався начальник.
- Може, варто повернутися назад? - вiдповiв пiлот, дивлячись крiзь скло.
- Повернутися? - повторив начальник. - Назад? Цього... ще бракувало...
Рiй невеселих думок закружляв у нього в головi. Повернутися в холодний, похмурий лiс бiля смiтника? Або до дiтей, якi їх пошарпали, подерли, покалiчили i викинули? Назад - то прощай, надiє, що вони будуть знову здоровi i хоч трiшечки щасливi. Назад - це знову доля обiрванця i безталанного, вiд якого всi вiдцуралися. Назад - це розпрощатися зi всiма новими пригодами в подорожi, розпрощатися з обов'язками начальника...
- Я чекаю на вiдповiдь, - сказав Менес, - i готовий повернути корабель назад. Маршрут невiдомий, i недослiджений напрямок може закiнчитися загибеллю. Ми й так не раз були на волосок вiд загибелi.
Кадриль важко проковтнув слину.
- Якщо, - сказав вiн, - ми згубили ор... ора... тир...
- Орiєнтир, - усмiхнувся пiлот.
- ...якщо згубили орiєнтир, то як ми знайдемо шлях назад?
Тепер пiлот повернув до Кадриля не лише скельця окулярiв, але обернувся з усiм гвинтуватим стiльцем. Запитання Кадриля було таке мудре й навiть пiдступне, що i з допомогою Твiнасової люльки такого не придумаєш!
- Ммм... - зам'явся Менес. - Хоча орiєнтир i загублено, але... ммм...
"Чого доброго, - слухаючи мемкання пiлота, подумав Кадриль, - Ейнора говорила правду: вiн замишляє лихо!"
- Бачите, - опанувавши себе, сказав пiлот, - прилади пульта зафiксували, тобто вiдзначили весь шлях, яким ми летiли, i допоможуть його знову вiднайти.
- Хтозна, - коротко i ясно кинув зайчик, дивлячись на мигтiння свiтил.
- Я пролетiв довгу путь i набув чималого досвiду, щоб мiг щасливо повернутися i доставити всiх назад. То як, повертаємо корабель?
"Нiколи!" - замалим не вигукнув начальник, але встиг прикусити язика. Згадав "холоднокровного", згадав, що начальник вiдповiдає за долю всiх, що вiн не має права згубити Китичку, Ейнору, Твiнаса, нарештi, й Легарiю, хоч би яка вона була, так само й пiлота. Нi, вирiшувати одному за всiх... Не можна поводитися так, як тобi спаде на думку, бо тодi ти нiчим не будеш вiдрiзнятися вiд Легарiї, яка тiльки й дивиться, щоб лише їй була користь, нiчим не вiдрiзниться i вiд Китички, який спалив усю планету... тобто її спалили iскри iз "Шишечки", але й без iскор сiрник виконав би свою чорну роботу!.. Тепер, ставши начальником, Кадриль почав бачити все ширше i вирiшувати суворiше!
- Я, - сказав вiн пiлотовi, - повинен порадитися з усiма мандрiвниками. Тiльки пiсля того скажу своє рiшення.
Пiлот Менес навiть тричi нагнув шолом, наче вiн чекав саме такої вiдповiдi, наче мудрiшої вiдповiдi i не могло бути! Кадриль з гiднiстю махнув вухом i вже зiбрався вийти, коли знову почув:
- Прошу вас почекати.
Пiлот простягнув руку, щоб вiдчинити шухлядку, яких у стiнi було безлiч. Кадриль з величезною пiдозрою стежив за кожним рухом пiлота: чи той не готує пастки? Чи не накине на нього стременний ремiнь? Ну, ну!.. Ось рука в рукавицi виймає iз вiдчиненої шухляди целофановий мiшечок, весь всипаний золотими зiрочками. Що воно буде? Кадриль непомiтно трошки розстебнув таємну кишеньку. "Коли що, я його вколю, як уколов робота!" готувався зайчик.
- Прошу взяти, - простягнув йому пiлот мiшечок.
- Що... це? - покосився начальник i подумав: "Чого доброго, це буде оте, про що говорила Ейнора! Цього ще бракувало!"
- Тут, - пояснив пiлот Менес, - ви знайдете унiформу, яку одягав колишнiй командир корабля, який загинув у бою з повiтряними пiратами.
- Який загинув... повiтря... - промимрив Кадриль, нiчого подiбного не сподiваючись.
- Вiрнiше, з космiчними пiратами, - додав пiлот. - Вiзьмiть.
Кадриль знову з недовiрою глипнув на мiшечок, проте взяв його. Повагом вiдстебнув i витяг бiлий як снiг пiджачок унiформи з золотими кантами, з зiрками на погонах i сяючими мiдними гудзиками. Знайшов вiн i унiформну шапку - високу, з козирком i з гербом, на якому було зображено космiчний корабель пiд час польоту. Вiн навiть знайшов у мiшечку плоску шкiряну сумочку з довгим шкiряним ремiнчиком.
- Це називається планшетка! У неї вкладено компас, записну книжечку, кулькову ручку, ножик, крiм того, схеми трас, якi попросив би тримати в надзвичайнiй таємницi, - пояснив пiлот.
- В надзвичайнiй таємницi, - повторив начальник i навiть оглядiвся, чи нiхто не слухає.
- Унiформу я пропонував би натягти зараз, - сказав пiлот, - бо тут не пiдiймає догори i є дзеркало.
Вiн крутнув одну з безлiчi ручку, i перед Кадрилей постало дзеркало завбiльшки з його зрiст.
Кадриль, почуваючи себе трохи нiяково, почав надягати бiлий кiтель. Тiльки подумати, вiн якраз на нього! А шапка... унiформна шапка теж була наче на нього шита! А щоб шапка з голови не злiтала, на нiй була резинка, яка, оповиваючи пiдборiддя, тримала кашкет. Нарештi Кадриль повiсив на плече планшетку так, щоб вона була спереду i коли вiн iтиме, легенько вдаряла його по стегну. Одягнувшись, зайчик став перед дзеркалом.
- Хай тобi дiдько! - вирвався у нього зовсiм новий вигук. Та вiн i сам здавався собi зовсiм новим! Ну, просто неначе вже на Тандадрицi: такий показний, величний i сильний - хоч стань i дивись на себе до самого кiнця подорожi! Кадриль повернувся в один бiк, повернувся в другий, смикнув за планшетку, поправив шапку, щоб була трохи набакир i виглядiла б так, наче пiд нею всунуте друге вухо.
- Бач як! - каже вiн у дзеркало, тобто сам до себе.
- Не сумнiваюсь, - сказав пiлот, - що ви будете вартi цiєї унiформи. А також i цiєї штучки. - I вiн подав пояс, до якого було пiдвiшено кобуру з револьвером. - Якщо напали б повiтрянi пiрати або iншi вороги, - пояснив пiлот.
- Хай тiльки спробують! - тупнув п'ятою Кадриль, i його вiдображення в дзеркалi теж тупнуло - тiльки хвацькiше й величнiше.
Пояс зайчик прив'язав так, що кобура з револьвером розмiстилася на задньому стегнi. Вiд надзвичайного збудження у Кадриля пашiло вухо i тiпався хвостик.
- А тепер, - байдужим голосом промовив Менес, - повертайтесь у салон i повiдомте мене про офiцiйне рiшення.
- Iду! - знову Кадриль тупнув п'ятою разом зi своїм чудовим вiдображенням. - Офiцiйне рiшення, - повторив, укладаючи в свою голову нове слово, яке так пасувало до його унiформи.
- До речi, - додав пiлот, - може, ви помiтили в стiнi салону срiбну ручку?
- Так, я помiтив, - кивнув козирком начальник.
- Потягнiть її до себе. Там буде постiйний ваш пост, пост командира корабля. - I пiлот швиденько пiдняв до шолома руку, вiддаючи честь командировi.
- Оце тобi... - Вiд подиву Кадриль ледь не впав на стегно з планшеткою. Але вiдразу гiдно випростався: виявляється, що командир корабля старший за самого пiлота! Виявляється, без потреби вiн вiддав шану пiлотовi i бив перед ним п'яткою. Виявляється, повинно бути навпаки! Виявляється, на кораблi вiн найстарший!.. Ось як!
ОФIЦIЙНЕ РIШЕННЯ
- О-о-о-о-о-о! - прокотився вигук по салону, коли у дверях кабiни показалася шапка з гербом, золотом прикрашений мундир i кобура з револьвером.
- Друже, чи ти... ошалiв? - вигукнув Китичка, захлинаючись вiд зачарування, - Швидше сiдай у крiсло i дай менi помацати iграшковий пiстолет i подивитися на сумку.
- Це не сумка, а планшетка, - пояснив йому Кадриль, дiставшись до крiсла.
- А що в тiй планшетцi? - зацiкавився песик.
- Таємнича схованка, - прошепотiв Кадриль.
- Але не таємничiша за нашу таємничу кишеньку? - з надiєю повернув писка Китичка.
- Ммм... - промимрив Кадриль саме так, як пiлот Менес. - Бач, тут... схована схе... ма.
- Це... схе... схе... - не подужав песик вимовити дивне слово. - А що воно має означати?
- Це означає, - набурмосив лоба Кадриль i потарабанив нiгтем по планшетцi, - це означає... мм... що тут все зафiкс... зафiксоване.
На цей раз Китичка не смiв запитати про ще одне нове слово: вiн вiдчув себе дуже вiдсталим у порiвняннi зi своїм освiченим другом.
- А чи я мiг би, - попросив песик, - помацати ручку iграшкового пiстолета? I подивитися на хлопавки?
- Ну й сказав! - Кадриль навiть вiдкинувся на спинку крiсла. - Це не iграшковий пiстолет, а справжнiсiнький револьвер. I заряджений вiн не хлопавками, а кулями! Пах - i готово!
- Ого... - скривився песик. - Який ти!..
- Це ще не все. - Кадриль кинувся до срiбної ручки. Вiн, трохи хвилюючись, сiпнув ручку на себе, i вiд стiни щось вiдокремилось - кришка чи не кришка, а опустилось i стало чудове крiсло з вузеньким столиком спереду. Бiля столика було приладнано дзвiночок, пляшечку з освiжаючим напоєм, ланцюжок для олiвця, футлярчик для записної книжечки та iншi речi, необхiднi, щоб командувати. Мандрiвники здивовано стежили, як командир зайняв свiй пост i прив'язався захисними поясами, гарно прикрашеними зiрочками.
- Це... знущання... надi мною... я... протестую... - простогнала Легарiя i знову заридала, витираючи краєм накидки сльози.
Кадриль вiдстебнув планшетку, поторкав схему, витяг записну книжечку й олiвця, прикрiпив їх до столика, старанно застебнув планшетку, поправив шапку i оглядiв пасажирiв. Китичка дивився на нього i очей не зводив, вiї у Ейнори тривожно тремтiли, а личко горiло вiд нетерпiння: вона чекала вiстей iз кабiни пiлота. Люлька Твiнаса знову була прилипла до стелi - лише порожнiй дзьоб вiд здивування був роззявлений. А Легарiя все схлипувала, все плакала.
Кадриль хотiв подзвонити в дзвiночок, щоб вона вгамувалась, та посоромився.
- Прошу уваги, - заговорив вiн до пасажирiв. - Є важлива i не дуже хороша новина.
- Яка новина? Кажи швидше! - пiдганяв Китичка.
Всi мандрiвники занепокоїлись.
- Поспiшати теж нема чого, - попередив колишнiй гарячка. - Ми повиннi гуртом порадитися,, що нам робити далi. - Тут вiн не витримав, щоб трохи не прихвастнути: - Пiлот Менес пропонував менi одному вирiшити, але я хочу знати думку всiх.
- Дуже правильно! - пiдтримала Ейнора.
- Ось який мiй друг! - засяяв вiд гордостi Китичка.
Ображена Легарiя захлипала на все горло, i командир змушений був задзвонити дзвiночком:
- Попрошу тишi!
Вiн терпляче почекав, поки всi заспокоїлися, i заговорив далi:
- Ви вже знаєте, що метеорит збив наш корабель з путi. А тепер вiн i зовсiм згубив... загубив... - Кадриль хвилю подумав i згадав: ...орiєнтир.
- Але я не знаю, що воно за орiєнтир, - наївно зiзнався Китичка. Поясни менi, друже.
- Орiєнтир - це... це... такий знак, який показує путь, - насилу знайшов вiдповiдь командир, трохи незадоволений, що песик задав йому таке важке запитання.
- Тодi виходить, - не вгамовувався Китичка, - що значок випав iз корабля i тому ми його згубили, правда?
Кадриль аж упрiв i зсунув з лоба шапку. Ну й Китичка! Через свою нетямучiсть зробить дурнем iншого!
- Не зовсiм так, - вiдповiв командир. - Згубити орiєнтир - це значить... значить...
Несподiвано йому прийшла допомога.
- Китичко, - вiднявши вiд очей мокру накидку, втрутилася Легарiя, який ти нетямущий! Якщо було б сказано "згубили шлях", то ти знову запитав би, чи шлях не випав iз корабля, як носовичок з кишенi...
Китичка, наче йому хто дав по писку, ледве не полiз пiд крiсло, а командир поволi пояснював далi:
- Не маючи орiєнтира, пiлот летить наослiп, i може статися так, що ми не лише нiколи не долетимо до Тандадрики, але й загинемо. Тому ми повиннi вирiшити: чи летимо далi, чи повертаємось назад. Чекаю вашого офiцiйного рiшення.
- Оф... офiцiйного? Що воно таке? - знову мимохiть бовкнув Китичка.
На цей раз Кадриль розсердився не на жарт: цей Китичка просто непоправний! Задає i задає запитання... Та вiдповiсти треба було, i вiн знову замекав:
- Офiцiйне - це... це... ммм... таке рiшення, коли...
Допомога знову прийшла звiдти, звiдки командир найменше сподiвався.
- Справдi так, - сказала Легарiя, вже висушивши свої сльози, офiцiйне рiшення, коли всi прилюдно висловлюють свою думку.
Здивований Кадриль вдячно поглянув на колишню начальницю, яка так, без жодного користолюбства, простягла йому лапу допомоги.
- Отож кажiть свою думку. Пiлот чекає на остаточне рiшення. - Вiн узяв олiвця й розгорнув записну книжечку, хоча i сам не знав навiщо.
Час минав, але всi мовчали: може, мандрiвникiв налякав блокнот з олiвцем, а може, слова: "Офiцiйне рiшення". У командира упрiла потилиця, i, щоб заспокоїтися, вiн трохи вiдпив освiжаючого напою.
- Шановний командире, - почала Легарiя, - чи не буде нахабством, якщо я запропоную скористуватися вже випробуваним напрямком годинникової стрiлки?
- Нахабством не буде, - кивнув командир, i Легарiя сказала:
- За стрiлкою починає Ейнора.
Ейнора прикусила губу, щоб не вихопилося лихе слово на адресу жаби.
- Ейноро! - квапив командир i навiть стукнув олiвцем по столу.
- Пропоную. - сказала Ейнора, - нiколи не повертатися i летiти далi, хоч би що там було!
- Пiнгвiне Твiнас! - звернувся командир.
- Як на мене... я приєднуюся до думки Ейнори... - I, блиснувши очицями на Ейнору, яка м'яла в руцi рукавичку, додав: - Летимо далi.
- Мандрiвнику Китичко!
Слово "мандрiвник" iз уст друга вкололо песика, наче голкою, але вiн почував, що завдав клопоту командировi своїми нерозумними запитаннями, отож одразу вiдiзвався:
- Я пропоную...
Вже ладен був сказати "летiти далi", як в уявi постала заснiжена галявина в лiсi, затишне потрiскування вогнища, по-хазяйськи складений хмиз i велика тепла шапка, в якiй вони з Кадрилем - наче лелечата в гнiздi по-дружньому весело теревенять, смiються, погойдуються. Нiколи не було i хтозна, чи може бути краще десь, як там, серед бiлих наметiв снiгу, мiж високими таємничими соснами, бiля своєї ялинки, що краща, нiж на картинцi!.. А дзвiночок з крижаним сердечком, а пiр'їнка з синiм боком, а шалений їхнiй танок серед ночi!.. Як хороше вони дружили, як хитро придумали таємничу кишеньку, а вiн довiрив друговi вiршика про Кiкiлiса, який обсмалив дзьобика... А коробочка сiрникiв з гребiнчастим пiвником на нiй... Коробочка сiрникiв тiльки для того, щоб пiдпалити хмиз, а не всю чужу планету! Боже, боже, як їм обом було там хороше, i не пекла його страшна провина, i не було лютiшого звiра, нiж бульдог Гог... Ах, були б вони дочекалися, поки розтане снiг, були б обжилися в зеленiй гущавинi - як на однiй картинцi гномики, може, й хатку збудували б, ще гостиннiшу, нiж у їжака, з сердечками на вiконницях...
- Мандрiвнику Китичко, чекаємо вашого офiцiйного рiшення!
"Вашого рiшення"... - жалiбно зiтхнув Китичка. А там, бiля вогнища, Кадриль йому був сказав: "Щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!
- Пропоную, - тихо промовив Китичка, - повернутися назад.
Командир вiд несподiванки аж олiвця випустив iз лапи, вiн сторч повис на ланцюжку. Оце тобi! Оце рiшення його друга! Це вже справжнє свинство!
- Це ваша остаточна думка? - зайчик суворо подивився на Китичку.
- Оста... остаточна, - заїкаючись, вимовив песик. - Пробачте, але я... я не можу не хотiти повернутися назад... я нiчого не можу з собою зробити, щоб не хотiти повернутися назад, Кадрилю, бо менi прийшло в голову...
- Попрошу... вiрнiше, наказую залишити своє "прийшло в голову" при собi, - холодно обiрвав його командир i повернувся до Легарiї: - Ваша думка?
- Я, звичайно, пропоную дивитися тверезо, - негайно вiдповiла жаба. Ризикувати - не грати. Ситуацiя занадто загрозлива, холодний розум велить повернутися назад. Але, якщо командир накаже летiти вперед, я обидвi лапи пiдiймаю за його думку, бо вона найсправедливiша i найпередбачливiша.
- Пiдлабузниця! - презирливо кинула Ейнора.
- А менi на зауваження Шарпачки наплювати! - вiдрубала жаба.
- Ви... - хотiла скочити Ейнора, але, прив'язана поясом, залишилася на мiсцi, болiсно стиснувши губи.
I тут голос, незнайомий голос, пошепки, але виразно вимовив:
- Зелена груба шкура!
- Хто це сказав? - зашкварчала жаба. - Я не подарую! Я вимагатиму сатисфакцiї!
- Дзень, дзень, дзень! - пустив у роботу дзвiночка командир. - Тишi! До порядку! Кiнчайте... дискусiї!
Вiн i сам не мiг дотямитись, як йому спало на думку таке доречне слово. Всi одразу вмовкли.
- Тепер моя черга сказати свою думку, - сказав командир. - Я сам пропоную летiти далi. Все. Тепер порахуємо голоси... Твiнас, Ейнора, Легарiя... Мiй голос... За. Проти - Китичка.
- Чотири за, один проти, - пiдсумувала Легарiя.
"Один проти", тобто Китичка, вiдчув себе зовсiм незатишно. "Я справжнiй егоїст, - був прикро вражений песик. - Я думав лише про себе, а не думав про iнших. Недаром друг сердиться на мене".
В цей час командир устиг одстебнути захисний пояс i залишити пост, щоб зайти в кабiну пiлота i повiдомити про офiцiйне рiшення мандрiвникiв: летiти далi, летiти, що б там не було, вперед i лише вперед! А коли вiн повернувся назад iз кабiни пiлота, мiг смiло йти по пiдлозi: "Срiбна шишка" сiла на попутну планету. Видно, щоб знову поповнити запас того нещасного кисню чи наново залатати дiрку, яку вибив метеорит...
НА ПЛАНЕТI СЛЮДИ
Вiдчинилися дверi, опустилися схiдцi, i новий командир уже ладен був першим вистрибнути надвiр, але раптом вiдсахнувся й вiдступив далi вiд дверей.
Вiн пригадав, що командир повинен залишати корабель останнiм.
- Пробачте за зауваження, - пiдiйшла до нього Легарiя, - та я б хотiла подiлитися деяким досвiдом, якого набула за час командування. Командир покидає корабель останнiм лише тодi, коли з кораблем трапляється катастрофа. В iнших випадках, якщо треба вийти в незнайоме i навiть небезпечне мiсце, командир iде першим, в авангардi.
- Дякую, - стримано вiдповiв командир, а сам подумав: "Як воно не було б, а її поради потрiбнi й кориснi". Крiм того, вона прекрасно знає значення чужоземних слiв. У майбутньому треба буде коли-не-коли з нею радитись".
Легарiя, наче вгадавши командирову думку, скромно запропонувала свої послуги:
- Чи я не змогла б бути вашим референтом?
- Ре... фе... ферентом? - не мiг вимовити командир.
- Референт - це спецiальний радник командира. Будучи вашим референтом, я пояснювала б мандрiвникам значення незрозумiлих слiв i таким чином заощадила б вам час. Хоча, - ще скромнiше додала жаба, - хоча ви сам чудово знаєте чужоземнi слова... Наприклад, ви сказали: "Кiнчайте дискусiї". Та реферувати iншим у вас не вистачить часу.
Але командир не поспiшав прийняти пропозицiю Легарiї. Може, пригадав усi образи й пiдступи Легарiї, якi йому довелося зазнати?
- Якщо я вам не пiдiйду, - зеленою травичкою стелилась Легарiя бiля нiг командира, - то коли захочете, зможете увiльнити мене вiд обов'язкiв i призначити iншого референта.
Цi слова розвiяли сумнiви командира, i вiн, вже ступаючи схiдцями, сказав:
- Гаразд. Тимчасово призначаю вас референтом.
- Дякую, - жаба не знала, як i дякувати, й, зiгнувшись у три погибелi, поспiшила за командиром, не звертаючи нiякої уваги на те, що подумають iншi мандрiвники: Шарпачка, Кривий лантух i Один проти.
Отож командир вийшов першим, i, дивлячись знадвору на це видовисько, можна було сказати, що воно варте сотнi картинок з книжок або однiєї картини, намальованої олiйними фарбами! Де ж там: iз "Срiбної шишки" схiдцями спускається командир у золотом поблискуючiй унiформi; коли вiн ступав, планшетка била його по одному стегну спереду, а кобура револьвера по другому стегну ззаду. Висадившись, командир оглядiвся i подав знак, що небезпеки немає, що можуть висаджуватись iз корабля й усi iншi. Тут сповзла жаба, тобто референт командира, пiсля неї показався Твiнас, засапавшись вiд намагання менше шкутильгати, бо на його крильце спиралась Ейнора - така витончена i гарна у вбраннi, яке сама пошила! Ах, коли б вона знала, як Твiнас чекав цiєї години! Коли б його воля, сила його люльки, то вiн садовив би "Срiбну шишку" сотнi, а то й тисячi разiв! Останнiм рачки злазив Китичка - хоч лапи у нього i пiдлiкувалися, але будуть забинтованi ще хтозна як довго...
- Китичко, - раптом почув вiн знизу голос, голос свого друга, - не лiзь! Я зараз!
I ось уже обрамлений золотом рукав обняв песика i допомагає йому швидше подолати схiдцi, та ще бiльше йому допомагає радiсть, що його друг, який став командиром, лишився справжнiм другом! Навiть i тодi, коли вiн "один проти" - друг його обняв! Ось як!
У дверях корабля став пiлот Менес i звисока оглянув навколишню мiсцевiсть. Вiн пiдняв руку в рукавицi, даючи знак, щоб його слухали, i почав:
- Якщо вирiшено летiти на Тандадрику, ми повиннi приготуватися до далекої мандрiвки. Треба грунтовно перевiрити всi механiзми, замiнити всi спрацьованi деталi й вiдрегулювати системи управлiння. Поки я це робитиму, добре було б вам зайнятись спортом i розiм'яти вашi задерев'янiлi суглоби, подихати свiжим повiтрям i перепочити. - По цих словах пiлот зачинився у кораблi.
Пiсля тiєї телевiзiйної планети, де повiтря було таке, наче в старiй, довго зачиненiй шафi, тут дихалося легко й хороше. Є де i спочити; ця планета найбiльше нагадувала мандрiвникам їхню батькiвщину: пiщанi пагорби, висохле русло рiчки, подекуди пучки трави, зрiдка видно невеличкi кущi... Тiльки нiде анi хати, анi хатинки, нiякої протоптаної стежки, дороги, виораного поля, викопаного рову... Анi пташини, ' щоб над ними пролетiла, сполоханого звiряти чи навiть докучливого комара...
- Що б то воно могло блищати? - уп'яв очицi в далекi горби Твiнас.
Уважно придивившись, мандрiвники помiтили, що мiж горбами то там, то там щось поблискує - неначе хтось бавиться осколком дзеркала. Кадриль зсунув з лоба козирка, щоб краще бачити, i в цей час хтось його сiпнув за планшетку. Обернувшись, вiн побачив, що поряд з ним стоїть Ейнора.
- Що ви там, командире, бачите? - голосно запитала вона й потихеньку додала: - Чи в кабiнi була та рiч?
- Бачу, що мiж горбами щось свiтиться, - так само голосно вiдповiв командир i прошепотiв: - Нi, нiчого такого не було й слiду.
- Може, там свiтять електричнi лампочки? - знову голосно запитала Ейнора й знову тихо додала: - Так я i передчувала, що вiн сховає. А рука? Друга рука засунута пiд комбiнезон?
- Коли надворi видно, нiхто свiтити електролампочками не буде, вiдповiв командир i прошепотiв: - Руку я помiтити не мiг, бо надягав унiформу, та я буду пильним.
- Може, вiн i дав унiформу, щоб вiдволiкти нашу увагу чи пiдкупити вас, - сказала Ейнора.
- Але вiн дав менi ще й револьвер, - промовив Кадриль. - Невже дав для того, щоб я оборонявся вiд його пiдступу?
- Справдi, дивно... - похитала головою Ейнора i нiби ненароком витягла рукавичку, заткнуту за пояс. - Скажiть, чи не ви поклали менi на... на лоб цю рукавичку?
- Я вперше чую про рукавичку, - вiдмовився Кадриль, пригадавши, що вiн дав слово Твiнасу.
- Дивно, - знову похитала головою Ейнора й, вiдходячи, нагадала: - А все-таки i надалi придивляйтесь до пiлота.
Вона, звичайно, не бачила, що вiддалiк стояв Твiнас з сумно опущеними очицями. Товстун-сищик догадався, що Ейнора знову вирiшувала з Кадрилем свою таємничу головоломку, яку йому, сищиковi, вже нiколи не розкрити... Раптом вiн пригадав одну дрiбничку: коли Ейнора розмовляла з Кадрилем, вона витягла рукавичку!.. Гм... гм... схопився за люльку Твiнас. Чи Ейнора часом не запитувала командира, хто накрив рукавичкою їй очi i для чого? Так, так, вона питала саме про це! Бiдолашна, вона катується, що таємницю її очей вже викрили... Треба її заспокоїти, показавши, що рукавичка впала їй на очi випадково, що нiхто не сумнiвається, що вона не бачить... I сищик, пихкаючи, немов занадто розкочегарений паровоз, боком наблизився до Ейнори.
- Чи голова вже не болить вiд удару? - запитав вiн енергiйним баском.
- Ще трохи болить, - вiдповiла Ейнора.
- Як же вона не болiтиме! - пiдхопив Твiнас. - Не було потрiбного компреса, то схопили рукавичку; не було холодної води, то хлюпнули освiжаючого напою, тiльки вiн випарувався, поки ви ще не опритомнiли... Може, хоч зараз треба знайти джерело i прикласти справжнiй компрес?
- Дякую, бiль уже вщухає, - подякувала Ейнора з трохи прояснiлим обличчям.
"Ага, попав якраз у цiль!" - зрадiв товстун i, посмiлiвши вiд успiху, запропонував:
- А якщо ви повиннi вирiшити складне завдання чи заплутану загадку, то я i моя люлька... гм...
Ейнора занепокоєно повернула до нього обличчя:
- Яку загадку? Звiдки ви взяли, що у мене є загадка?!
- Нiзвiдки я не взяв... - збентежився сищик i вiдступив назад. - Я скрiзь бачу... загадки i головоломки... де треба i де не треба...
- Дякую, - холодно подякувала Ейнора, - але якраз не треба!
- Прошу вибачити менi... - задки вiдступив сищик, знову вiдчуваючи, що вiн зробив щось не так, що у нього не вистачило обачностi. А подавшись назад ще на один крок, вiн пiдвернув пiд себе здорову лапу й завив вiд болю. Виявилось, що Твiнас наступив на щось колюче, можливо, навiть загнав колючку. Пiднявши пiдошву, вiн побачив, що в пiдошву уп'явся невеличкий жук. У цей саме час пролунав верескливий голос Легарiї:
- Що це таке?.. Здiймiть!.. Жах! Кошмар!
Першим пiдбiг командир Кадриль i планшеткою змахнув жука, який десь узявся у жаби на стегнi. Жук упав на спину й задригав у повiтрi лапками.
Пришкутильгав Китичка i з цiкавiстю обдивився його.
- Вiн схожий на жука-рогаля, - сказав песик, - я бачив такого на однiй картинцi.
- Ой! - на цей раз крикнув сам командир i заплигав на однiй нозi: другу вкусив жук, - може, хотiв помститись за те, що Кадриль бахнув його родича планшеткою.
- Погляньте, - сказав Менес, який щойно зiйшов на землю i дивився в той бiк, що його вiд мандрiвникiв закривав корабель.
Обережно, щоб знову не наступити на якого жука, мандрiвники пiдiйшли туди, а глянувши, всi похололи: на них сунула тьма-тьмуща жукiв здавалося, що навiть земля ворушиться...
ОБЛОГА
Не встигли мандрiвники i оком змигнути, як опинилися в такiй облозi малих мешканцiв планети, що не було й де ступити. Всi зацiпенiли. Стояли, немов стовпи, й тiльки очима бiгали по жуках, яких аж кишiло. Зараз, добре придивившись, можна було побачити, що їм не зовсiм пасує назва "жуки". У них не було нi перетинчатих крил, нi надкрилля, нi рогової оболонки. Все тiло було обросле червонястою щетинкою; на жукiв-рогалiв вони скидалися хiба лише виставленими вперед маленькими клешнями, з шiстьома волохатими лапками.
Ейнора, вiдчувши кругом нiг шарудiння, нагнулась i ледь-ледь не розплющила очi, а розплющивши, насилу стрималася, щоб не закричати. Та хоч би вона й закричала, перекричати Легарiю нiхто не змiг би; а та без упину викрикувала лише одне слово:
- Кошмар!.. Кошмар!.. Кошмар!..
- Не хвилюйтеся, - пробував угамувати її Твiнас, - вони не кусаються, якщо їх не топтати. Може, вони зовсiм нешкiдливi.
- Кошмар! - наче оглухла, кричала жаба, струшуючи з накидки жукiв.
Та найбiльшу цiкавiсть жучки проявляли до унiформи Кадриля, особливо до гудзикiв; їхнiй золотий блиск притягував жучкiв, як магнiт залiзо. Вже по кiлька жучкiв сидiло на кожному гудзику, вони стукали лапками по гудзиках, нюхали їх i гладили. Iншi жуки, якi ще не доторкнулися до гудзикiв, штовхали перших, щоб i собi понюхати та постукати. Так само приваблювали жукiв i пiлотовi окуляри, їх дзеркальний блиск; Менес насилу встигав струшувати їх з голови.
- Дивiться, куди вони лiзуть, - показав забинтованою лапою Китичка.
Нижнi схiдцi "Срiбної шишки" вже були коричневi вiд жучкiв, якi чимдуж повзли вгору - наче невидима рука розiслала на сходинках кошлатий килимок.
Побачивши це видовище, пiлот Менес хотiв кинутися назад у корабель, та було вже пiзно: якщо вiн бiгтиме й розтопче безлiч жучкiв, то цим накличе велику бiду на iнших мандрiвникiв. Спробуй роздави їх кiлька - i їхнi одноплемiнники можуть защiпати мандрiвникiв до смертi!
- Якщо, - промовив Менес, у вiдчаї дивлячись на вiдчиненi дверi "Срiбної шишки", - якщо вони влiзуть у корабель i пошкодять апаратуру, ми навiки залишимося полоненими на цiй планетi, бо вже нiколи...
Вiн ще не встиг закiнчити, як начальник Кадриль, наче в'юрок, вислизнув iз усипаного жуками пiджака, струсив їх iз блискучої околицi на шапцi i одним високим стрибком, як у Бременського пiвня, вискочив на верхню сходинку схiдцiв, а ще за хвилину зник за дверима, щiльно їх зачинивши. Корабель було врятовано. Ось коли став у пригодi гарячковий характер Кадриля!
- Ура! - вигукнув Китичка.
- Кошмар! - знову заверещала Легарiя. - Що вони роблять?
Кiтель командира, немов живий, повз удалечiнь, туди, звiдки з'явилася ця сила-силенна жукiв. Клiшнеголовi несли його на спинах, i золотi гудзики, вiддаляючись, спалахували, мов свiтлячки.
- Хай йому сто лих! - стурбовано зiтхнув товстий сищик.
Мандрiвникам i далi нiчого бiльше не лишалося, як стояти непорушно, наче пугала, i обережно струшувати з себе зухвальцiв. Було очевидно, що жукам дуже кортить за пiджаком потягти й пiлотовi окуляри.
- Ви, - порадив Твiнас, - краще їх здiймiть.
Пiлот i не обiзвався на це, неначе порада його не стосувалась. Мандрiвники мали ще раз нагоду пересвiдчитися, що Менес нiзащо в свiтi не покаже своїх очей i обличчя, що окуляри правлять йому замiсть маски.
- А менi прийшло в голову, - заговорив Китичка, вдячний Менесовi за пластира та iскри, - менi прийшло в голову, що окуляри можна залiпити чимось прозорим, i тодi не буде видно, як блищать їхнi скельця.
Пiлот лише знизав плечима: де ж його взяти ту пов'язку, та ще прозору, коли найзвичайнiсiнької ганчiрочки немає.
- Я з величезним задоволенням вiддала б для цього свою сiру накидку, так як я вiддала паяцовi значок, але, на жаль, накидка непрозора, зiтхнула референтка.
- Лови! - вигукнула до Менеса Ейнора й кинула в його бiк скручену рукавичку. Рукавичка була нейлонова, прозора.
- Дозволяєте її розiрвати? - чемно запитав пiлот.
- Рвiть її хоч на стьожки! - гордо махнула рукою Ейнора.
- Ах, Ейноро, - скрушним голосом промовила Легарiя, - як було б добре, коли б i твоє замурзане минуле можна було розiрвати в клаптi разом з рукавичкою.
- Ви, - обернулась до неї, гордо пiднявши голову, лялька, - ви щипаєте значно болючiше вiд найлютiшого жука!
Пiлот, закусивши рукавичку, розiрвав її вздовж i затягнув скельця окулярiв, а кiнцi сяк-так пiдiткнув пiд шолом.
- А ви чуєте, - повертiв писком Китичка, - якийсь дивний кислий запах?
- Це не запах, а сморiд, - заткнула носа Ейнора.
- Фi-фi! - замахала лапами перед самим носом референтка. - Справжня дохлятина!
Бридкий дух доносився з того боку, куди потягли унiформний пiджак Кадриля. Мабуть, це був якийсь знак жукам, бо всi до одного повернули в той бiк клешнi, а потiм припустились i повзти. Немов вiдхлинула повiнь: знову залишилася пiщана галявина, чистi пагорби, поодинокi клаптики порудiлої трави, русло висохлої рiчки.
- О-о-о-х! - немов змовившись, зiтхнули всi мандрiвники.
- Треба визнати, - сказала референтка Легарiя, дивлячись, як даленiють жуки, - що вони чудово органiзованi й дисциплiнованi створiння. Керувати такими - сама втiха.
Тепер, коли небезпека минула, навала жукiв здавалася смiшною.
- Навiть були залiзли в люльку, а щоб їх, - сонно промимрив Твiнас, оглядаючись, де б зручнiше було йому подрiмати.
- Одного я був упiймав i хотiв замотати в кiнець бинта, щоб мати на пам'ять, - промовив Китичка, - та вiн мене як ущипнув! На щастя, в обв'язану лапу.
- Чи рукавичку вам повернути? - запитав у Ейнори пiлот.
- Якщо i наступного разу будете ховати пiд окуляри свої очi, можете не повертати, - з ледь помiтним глузуванням вiдповiла Ейнора.
- Ви мене обвинувачуєте в тому, що я ховаю свої очi, так? - запитав, наближаючись до неї, пiлот.
Щоки Ейнори спалахнули густим рум'янцем, вiї злякано затрiпотiли.
- Пiлоте, - встав мiж ними обома Твiнас, - чи не час випустити Кадриля?
- Так, так, i менi прийшло в голову, що треба випустити друга, пiдтримав Китичка. - Але... ви тiльки гляньте!
Лише зараз мандрiвники подивилися на схiдцi "Срiбної шишки", якi були геть усипанi жуками!
- Це залишили свою сторожу, - вирiшив Твiнас. - Залишили для того, щоб не впустити нас у корабель або самим туди проникнути.
- Хоч би мiй друг дверей не вiдчинив, - занепокоївся Китичка.
Пiлот Менес пiдiйшов до схiдцiв: жукiв було стiльки, що голцi нiде було впасти - спинка до спинки, клешня до клешнi.
- Може, - запропонував товстий сищик, - спробувати легенько змести їх мiтлою? Он довкола ростуть кущики, нумо спробуймо.
Мандрiвники поспiшили наламати гiллячок i зв'язати мiтлу. Навiть Легарiя i та зломила кiлька хворостинок. Дивно було бачити колишню органiзаторку в роботi. Невеличку мiтлу зв'язали клаптями iз Ейнориної рукавички, i Менес понiс її до схiдцiв. Але не встиг вiн провести мiтлою по нижнiй сходинцi, як вiдскочив, наче ошпарений: декiлька жукiв стрибнули йому на руку i навiть крiзь рукавицю так боляче ущипнули, що пiлот не стримався i застогнав.
- Що я чую? - здивувалася Ейнора. - Пiлот Менес стогне? Може, його, бiдолашного, жук ущипнув?
- Так, - пiлот повернув до неї пiднятi скельця окулярiв. - Вам жаль мене?
- Вас жалiти? - пересмикнула горда лялька. - Пiлот космiчного корабля, а стогне тому, що його вколов якийсь жучок!.. А може, - додала з насмiшкою, - може, ви саме зняли рукавицю, коли вони щипали?
- Наша хоробра Ейнора, - солоденьким голосом сказала Легарiя, - i не писнула б, якби її вкусило хоч i сто жукiв, чи не так?
- Так, - тихо вiдповiла Ейнора, пiдступила до схiдцiв, намацала карниз i голою рукою вдарила по сходинцi.
Кiлька жукiв одразу вчепились їй у руку i так запрацювали клешнями, що обличчя в ляльки стало сине, на лобi виступили краплi поту, але вона навiть не ойкнула.
- Спасибi за науку, - нагнув пiлот шолом.
- Але, - загув хриплим як нiколи голосом Твiнас, - але ж вам страшенно болить! Ви можете захворiти!
- Бiдолаха, - спiвчутливо зiтхнула референтка, - вона хворiє, тiльки на iншу хворобу, хворiє на манiю величностi!
- Вона й справдi велична, - вона справжня героїня, ось як! - вiдрубав Китичка.
Твiнас i Менес з обох сторiн схилилися над Ейнориною рукою, а Китичка похапцем iз своєї руки одiрвав клапоть бинта, щоб перев'язати покусанi мiсця. Пiлот помастив їх цiлющою маззю, коробочку якої витяг iз кишенi, причому цю коробочку держав обома крильцями Твiнас. Легарiя бiльше не могла витримати усього цього. Коли в неї була збита бородавка, пiлот мазi й понюхати не дав, а бинта навiть i не показали, хоч вона тодi була начальницею корабля! Навiть тому кривоногому корчевi Твiнасу вона нiби порожнє мiсце!.. А чому? Тому, що ця кривляка, ця принцеса Шарпачка заволодiла всiєю їхньою увагою, тiльки Ейнорi, нiби це прiрва яка, уся їхня доброта, спiвчуття, увага, джентльменство, а їй, Легарiї, вiдомiй активiстцi, нiчого не залишили, зовсiм нiчого!.. Чи не час узятися до нових способiв проти такої нахабної кривляки? I Легарiя з запалом вигукнула:
- Шановнi! Ви, як я бачу, всi забули тверезо дивитися! Адже ситуацiя i далi небезпечна i навiть дуже ризикована! Корабель в облозi, вхiд у нього вiдрiзано, командир у полонi, його мундир загарбано. Хоча я лише референтка, але пропоную взятися до ефективнiших засобiв.
- До яких ефек... фект... тивнiших? - здивувався Китичка.
- Пропоную йти в розвiдку. Тут ми все одно нiчого не вистоїмо, а коли зробимо розвiдку, може, знайдемо який вихiд iз цiєї трагiчно-комiчної ситуацiї.
- Можемо рушати, - кивнула головою все ще зблiдла Ейнора.
- Всiм рушати немає необхiдностi, - сказала Легарiя, непомiтно вертаючи собi обов'язки начальницi. - А особливо тобi, бiдолахо Ейноро, бо ж ти слiпа. Ти, Китичко, теж кривоногий, тому залишишся з героїнею охороняти корабель, бо сама слiпа цю функцiю виконати нездатна. Отож вперед у розвiдкову мiсiю, колеги!
Нiхто не встиг i рота роззявити, як Легарiя уже вчепилася Твiнасу однiєю лапою пiд крило, а другою мала намiр опертися на лiкоть пiлотовi, але його єдина рука була з другого боку, то жаба обняла його за талiю. Iдучи, вона грайливо вертiла кряжами i без упину торохтiла.
- Ця планета визначається чудовими пейзажами, правда, любий Твiнасе? А чи не здається вам, дорогий Менесе, що цеп хвилястий ландшафт нагадує океанськi хвилi?.. Будемо сподiватися, джентльмени, що за цими океанськими хвилями, себто горбами, на нас чекають лише приємнi сюрпризи!.. Як ви гадаєте, колеги джентльмени, чи цi ландшафти вночi осяває те саме мiсячне сяйво, яке ми спостерiгали бiля нашого iсторичного вогнища?.. Себто, ха-ха, доiсторичного вогнища, правда, джентльмени?..
Вона полоскотала Твiнасу пiд крилом, а пiлотовi - пiд пахвою; iз Твiнасового дзьоба вирвалось якесь булькання, а пiлот стримано посмiхнувся.
- Ах, Твiнасе, милий товстун!.. А ви, Менесе, таємничий лицарю iз старих романiв середньовiччя!.. Веселiше, бадьорiше, товаришi джентльмени, коли мiж вами iде дама... Дама, якiй не треба нi тягти за собою сумки, нi чого iншого, а все, що вона має, - це ось сiра скромна накидка i велике гаряче серце!
- А де ж подiлися холодна кров i тверезий розум? - поцiкавився Твiнас.
- Ах ти, пiдступнику!.. Сперечальник ти колосальний! - I Легарiя так залоскотала Твiнасу пiд крилом, що вiн аж крякнув.
Отак вони рушили у розвiдку, i Легарiя почувала себе наче на сьомому небi: ах, чому вона ранiше не вдалася до активних засобiв! I страх шкодувала, що горда Ейнора не могла бачити її чудової прогулянки з двома кавалерами. Але й вона сама не могла бачити, як Китичка, дивлячись їй услiд, ставав дедалi веселiшим i веселiшим, а його сивi брови аж пiдстрибували вiд стриманого смiху...
ВЕЛИЧНА БУДIВЛЯ
Довгенько походивши мiж горбами, троє розвiдникiв помiтили на одному пагорку немов iз золота вилиту вежу. Розвiдники, трохи повагавшись, вирiшили, проте, пiдiйти ближче й подивитися, що воно таке.
Зблизька вони побачили будiвлю, - так, будiвлю, бо навколо неї снували такi самi жуки, якi були напали на їхнiй корабель. Оскiльки цi клiшнеголовi на них i оком не повели, мандрiвники наважились пiдiйти до самiсiньких стiн цiєї будiвлi. Лише Менес для обережностi знову обв'язав окуляри Ейнориною рукавичкою, яку вiн був поклав у кишеню.
Робота жучкiв гiдна була поваги i навiть подиву: хто мiг би повiрити, що такi невеличкi кудланчики можуть мати такий широкий замах! Вони клешнями несли, тягли iз навколишнiх горбiв слюду, старанно шлiфували її об великий камiнь, тодi клали в стiну, так муруючи золотом сяючу вежу. У стiнах цiєї вежi зяяло безлiч нiрок - це свiдчило про те, що жуки самi собi будували загальне житло.
- Ви тiльки погляньте! - промимрив прозiрливий Твiнас, показуючи крилом на верх однiєї стiни.
Там, затиснутi мiж слюдою, лежали чотири гудзики iз пiджака Кадриля. "Оце-то штука!" - вигукнув би власник цих гудзикiв, а Китичка додав би: "Менi прийшло в голову, що вони захопили пiджака для того, щоб повиривати гудзики!" Пiджак без гудзикiв лежав кинутий на схилi пагорба; Твiнас пришкандибав до нього i всунув собi пiд крило, щоб, повернувшись, вiддати його начальниковi.
Мандрiвники обiйшли кругом будiвлi: може, побачать ще щось цiкаве й нове? Та з усiх сторiн видно було тiльки незакiнченi стiни з безлiччю нiрок.
- Дуже органiзованi створiння! - ще раз похвалила Легарiя. - Якщо у них є начальник i референт, то їм обом сама втiха командувати такою армiєю дисциплiнованих трудiвникiв!
Якраз у цей час робота припинилася. Жуки злазили iз стiн униз i розходилися кожний до себе.
Кудлатi будiвники прямували в свої нiрки на схилах горбiв, щоб вiдпочити пiсля старанної денної працi. Незабаром довкола блискучої вежi зовсiм стало порожньо... Але що це?.. Здивований Твiнас аж люльку вийняв: то один, то другий жук скрадався до вежi, хапав клешнями пошлiфоване зернятко слюди, скочував його по схилу, а звiдти тягли далi, без сумнiву, кожен у свою нiрку. Один жучок вчепився у Кадрилiв гудзик, вiдколупавши його вiд стiни, скинув униз, а потiм скотив по схилу, наче обруча. Тут не встояла на мiсцi i Легарiя: пiдiйшовши до стiни, вона вилiзла на камiнь i виколупала три останнi гудзики. Твiнас поклав їх у спiдню кишеню Кадрилевого пiджака.
- Що ж це робиться? - остовпiв вiд подиву Твiнас. - Виходить, вони крадуть... самi у себе!
- I будують вежу, яку нiколи не збудують, - додала Легарiя. - Кошмарна ситуацiя!!
- Цiкаво, - сказав Твiнас, проводжаючи очима жука, який даленiв з гудзиком Кадриля, - цiкаво було б зробити обшук у якiй-небудь нiрцi.
- Небезпечно... але давайте спробуємо, джентльмени, - проявила свою хоробрiсть Легарiя, бажаючи, мабуть, затьмарити Ейнорину смiливiсть.
Вони вибрали найближчу зяючу нiрку, Твiнас знайшов скiпку i почав обережно колупати нею в нiрцi. Викотилась шлiфована слюдинка, за нею друга, третя, четверта... Набралася чимала купка.
- Як ви гадаєте, джентльмени, може, варто було б узяти це на пам'ять?
"Джентльмени" не встигли i рота роззявити, як Легарiя простелила свою сiру накидку i всипала в неї здобич. Зв'язавши кiнцi накидки, вона завдала ношу на спину, аж тут Твiнас пробасив:
- Киньте!.. Хай йому лихо, негайно киньте!..
Та було вже пiзно: до них прилетiв кудлатий килимок iз стулених жукiв. На тому килимку сидiв товстий, незграбний i старезний жук, видно, їхнiй володар. Частина жукiв вiдокремилась вiд килимка, кинулася до Легарiїного клунка, i за мить усi слюдинки були витягнутi iз нього й доставленi володаревi. Той своїми клешнями обмацав кожне зернятко, потiм жуки гуртом подалися до частково розiбраних стiн вежi, обмацали їх, обнюхали i вернулися назад, похитуючи клешнями. Усi розлючено пропiкали оченятами трiйку мандрiвникiв.
- Можливо, я помиляюсь, - промимрив Твiнас, - але всю провину за незакiнчену будiвлю вони звертають на нас... пришельцiв iз космосу!
- Ото знайшли козла вiдпущення! - розсердилася Легарiя i рiшуче схопила скiпку. - Ось я зараз перед усiма вигорну все з нiрки, i хай тверезо подивляться, хто справжнiй злодiй...
- Нас оточують, - попередив Твiнас. - Раджу негайно забиратися звiдси.
- Саме час, - пiдтримав Менес.
Легарiя, не мовивши анi слова, кинула скiпку й чкурнула так, що аж накидка з неї злетiла. На цей раз вона й не подумала вчепитися за джентльменiв чи теревенити про пейзажi та мiсячнi ночi. Вона плигала, покинувши далеко позад себе обох своїх колег, бо тверезий розум нашiптував їй, що переслiдувачi будуть хапати того, хто залишиться у хвостi, цебто пузаня Твiнаса з Кадрилевим пiджаком пiд крилом.
Одначе вона помилилася: переслiдувачi обiгнали їх усiх трьох i перепинили дорогу спереду. Трiйку погнали назад, до живого килимка, на якому все ще сидiв володар, тiльки зараз пiд ним була застелена Легарiїна накидка.
IЗ ПОПЕЛУ
Ейнора з Китичкою влаштувалися в затишнiй долинцi, з якої було добре видно схiдцi "Срiбної шишки", усипанi жуками.
- Кадрилю! - покликав Китичка. - Друже!
Нiхто не одiзвався, не стукнув у вiдповiдь iзсередини: стiни корабля не пропускали звуку. Тiльки жуки якось пiдозрiло закрутили клешнями i знову притихли. Китичка, який добре знав гарячий характер Кадриля, не вiрив, щоб той довго висидiв один-однiсiнький у чотирьох стiнах. Так чи iнакше, їм обом з Ейнорою не лишилося нiчого iншого, як тiльки чекати: чи повернення розвiдникiв, чи Кадрилевого винаходу.
Обiпершись на самiтнiй кущик травички, вони обоє радiли з нiжного осiннього дня, запаху трави i пiску, що так нагадував далеку батькiвщину.
- Ой! - вирвалось у Ейнори: вона ненароком зачепила руку, покусану жуками.
- Може, тобi вiддати всю мою пов'язку? - запропонував Китичка. - У мене опiки майже загоїлися, бери й зав'язуй!!
- Дякую, менi не треба, - вiдповiла Ейнора. - Сонце i повiтря теж лiкують.
- Якщо так, - попросив Китичка, - то ти й менi все розв'яжи.
Ейнора помаленьку почала розмотувати йому пов'язку, а Китичка знову заговорив:
- Менi прийшла думка...
- Кажи: менi прийшло в голову, - поправила Ейнора.
- Вже говорив менi друг, - промовив песик, - що я не зможу говорити: "Менi прийшла думка", хоч би як я хотiв, i нiяк не зможу зробити так, щоб не говорити: "Менi прийшло в голову..."
Вiн винувато опустив залiплений писок.
- Хiба якби забув...
- Можеш i повинен! - рiшуче сказала Ейнора. - Зрозумiй: ти не можеш не говорити: "Менi прийшло в голову", як Твiнас не пихкати своєю люлькою, як Легарiя не може тверезо дивитися, а Кадриль - iз запалом не стрибати... I якщо тобi вже бiльше не буде приходити в голову, то я з тобою взагалi не буду розмовляти!
Китичка мiцно стулив губи, довго дивився, як тоненькi пальчики розмотували i розмотували пов'язку, i нарештi сказав:
- Менi при... прийшло в голову. Ти ще не знаєш, що Твiнас був викрав у Легарiї рукавичку, щоб вона не мала... речового доказу.
Ейнора перестала розмотувати пов'язку.
- Невже?
- Знай, - Китичка дуже серйозно повернув до неї свого писка, - що Твiнас, хоч i товстуватий i трохи незграбнуватий, але зате який вiн благородний, такого i вдень з вогнем не знайти! Рукавичку, яку вiн викрав, носив у своїй тапцi, тому вiн так важко шку... шкутильгав. Я все пронюхав, от!
- Добрий нюх маєш, хоч i без квасолинки, - весело усмiхнулася Ейнора.
- О Ейноро! - остовпiв песик. - Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усмiхаєшся! Краща за найкрасивiшу картинку!
- Навiщо менi та краса, - гiрко стиснула губи Ейнора, - якщо я через неї стiльки настраждалася.
- Ти не кажи так, - з докором глянув песик iз-пiд сивих брiв. - Ти ще не знаєш справжнiх страждань.
- Пробач менi, Китичко, - прошепотiла Ейнора й нiжно-нiжно здоровою рукою провела йому по головi.
- I ще знай, - додав песик, дивлячись на дверцята "Срiбної шишки", що Твiнас, хоч i товстуватий i незграбнуватий, але для тебе все вiддасть, навiть єдину свою ногу... а пiлот не пожалiв би задля тебе своєї єдиної руки, знай!
У Ейнори затремтiли пальцi, i розмотана пов'язка впала з них на землю.
- Ти так думаєш? - тихо спитала вона.
- I думаю i знаю! - запевнив песик.
Ейнора на знак незгоди похитала головою i, пiднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вiї у неї так неспокiйно тремтiли, що, здавалося, ось-ось пiдiймуться вгору i на Китичку глянуть очi кольору блакитних незабудок.
- Нi, нi, - голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. Ти, Китичко, не все знаєш... Не все.
Вони обоє замовкли i прислухалися, чи не чути крокiв трьох розвiдникiв.
- Яка довга й тоненька пов'язка, - здивувався Китичка, не бачачи кiнця тому розмотуванню.
- Так... тягнеться i тягнеться, наче стебло квiтки, яка врятувала Кадриля, - промовила Ейнора.
- Ти якось дивно говориш, - здивувався Китичка. - Менi нiколи отаке не... не прийшло б у голову.
- А менi нiколи не виходить iз голови та квiтка, - зiзналася Ейнора. Бачу її, як живу, вона менi сниться... Може, вона подiбна до незабудки, тiльки набагато-набагато бiльша.
- Бррр! - аж затряс головою песик. - I пригадувати я тих квiтiв не хочу! Жорстокi, хижi крокодили. Згадаєш тiльки про вазу - i то морозом тебе обсипає!
- Усе-таки, Китичко, - мовила Ейнора, - чи тобi не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють iншi?.. - Ейнора поклала змотану пов'язку i почала розмотувати Китиччину лапу. - Пригадую, на травi у нашому дитячому садку зацвiтав молочай... Як довiрливо вiн пiдiймав свої жовтоволосi пухнастi голiвки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею... I раптом набiгають дiти i одне перед одним квапливо рвуть тi довiрливi голiвки... Бачила я: iз зламаних стебел сочилася бiла густа рiдина, у дiтей од неї ставали коричневi пальцi... Але тодi я ще нiчого не розумiла... зрозумiла лише тодi, Китичко, коли ослiпла, коли, стала слухати серцем. Тодi я почула i плач зiрваних молочаїв, - вiд нього, того плачу, тремтiло повiтря, здригалися сонячнi променi, завмирала трава... I ще, коли я ослiпла, то почула, як помирала квiтка, поставлена у вазу на столi у дитячому садку... Дiти їли суп, сьорбали, торохтiли ложками, вередували, хихикали... А квiтка ридала...
- Хлипала, так як я? - запитав Китичка.
- Хлипала спочатку часто й голосно, потiм дедалi рiдше, тихiше... зовсiм зрiдка... зовсiм потихеньку... Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я нiколи в свiтi не забуду її останнього подиху, пiсля якого вона навiки замовкла... I тодi я зрозумiла, Китичко, ще одне: тяжко, навiть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.
- Слухаєш серцем... - повторив песик.
- Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нiкому завдавати болю... О Китичко, - сказала Ейнора, - якщо ми побували на планетi квiтiв i нiчого не зрозумiли, то вся ця мандрiвка... безглузда.
- Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумiв, - зiтхнув песик, хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... нiяк не можу не думати...
- Послухай, Китичко, я пригадала одну рiч. Коли я була ще в тiй склянiй шафi, вихователька садка щодня, бувало, посадить дiтей перед собою i читає їм казки. Менi особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його iм'я: Фенiкс.
- Фенiкс, - повторив песик.
- Цей птах був незвичайний тим, що, зiстарiвшись, спалював себе. А потiм iз того попелу знову вiдроджувався: гарний, дужий, молодий.
- Чудний птах, - здивувався Китичка. - Хотiв би я побачити його на картинцi.
- Послухай, Китичко, далi. Може, i та планета хотiла спалитись, як той Фенiкс, щоб знову вiдродитися iз своїх попелищ кращою, добрiшою i бiльш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було i всьоме, i з усiх найщасливiше, бо для вiдродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю вiдiрвав вiд себе... чи ти зрозумiв, Китичко?
- Я... я хо... хотiв би так зрозумiти, Ейноро, - тихо вiдповiв Китичка, - ти навiть не знаєш, як я хотiв би саме так зрозумiти...
- Але ж, Китичко, iнакше й не можна зрозумiти! Та планета сама перетворила себе в купу спопелiлого хмизу, таку, яку ви з Кадрилем склали в лiсi, щоб розпалити вогнище.
- Як ти гарно говориш, Ейноро, - здивувався Китичка, - говориш так, що я аж тремтiти почав... може, тому, що ти дивишся серцем i бачиш суть.
- Мiж iншим, - пригадала Ейнора, - я не закiнчила говорити про квiтку.
- Ти казала, що ця пов'язка, яку ти розмотуєш, нагадує тобi стеблину тiєї квiтки, - вимовив Китичка.
- Я весь час думаю, - сказала Ейнора. - Це ж треба було, щоб Кадриль своєю лапою нiжно погладив її стеблину i вона кинулася йому на допомогу... Може, до того вона була жорстокою i гордою тому, що не вiдчувала до себе нiякої нiжностi... Пiдняла Кадриля понад хмари, щоб тiльки вiн досягнув корабля... пiдiймала i пiдiймала, а сама ставала дедалi тоншою i тоншою... i коли нарештi Кадриль дiстався до нитки й учепився за неї, стеблинка квiтки стала тоненька, як i нитка... i перервалася...