Поетичні твори, літературно-критичні статті

ІЗ ЗБІРКИ «ЛІРИКА», 1938 р.

ТОВАРИШУ СЕРГО

Покірне і сиве волосся Лягло на високім чолі.

Так рано тобі довелося Навіки спочити в землі.

І стомлене серце не стука,

І голос не кличе в бої,

На груди положено руки, Натруджені руки твої.

Смагляві, налиті, робочі,

Людей піднімали вони,

В сибірські у каторжні ночі Зривали важкі кайдани. .

Не мліли, не гнулись ні разу, Ніколи, ніде на віку —

На сніжних вершинах Кавказу, На зоряних вишках Баку.

Ті руки знамена єдині,

Як сонце, несли на мечах У грізних степах України,

В царицинських темних ночах.

Затиснуто губи суворо,

Спокійне високе чоло,

Велике, незміряне горе На груди народу лягло.

І горе те в пісні у мене Тріпочеться болем своїм...

Ти чуєш, як віють знамена Над прахом безсмертним твоїм!

Безсмертним по крові і плоті Пошану народ віддає,

Ти чуєщ: гудуть самольоти,

І в кожному — серце твоє!

Велике, гаряче,- огнисте, Зігріло підхмарні краї,

Ти чуєш: ідуть трактористи Як діти любимі твої!

За ними на східнім просторі Танкісти гримлять по землі, Ти чуєш: на синьому морі Співають твої кораблі...

Не можеш ти вийти із бою, Віддати землі свою кров... Як наше безсмертя, з тобою І слава, і труд, і любов.

УЧИТЕЛЬ

Під літнім широченним небокраєм Мене стрічають друзі і знайомі,

І кожен добрим словом пригощає, Пахучим хлібом, яблуками в домі. Навік ту дружбу, чесну і єдину,

Не розіб’є огонь у громовину.

Жнива, обжинки, гомонить Славута, Ми сядем в круг над рідною рікою,

І світла чарка, сріблом перекута, Обійде круг в розмові, в супокої. Батьки згадають бойовії рубки, Дівчата заворкують, як голубки.

Будь славен, день багатого врожаю, Прозоре небо, підіймайся вище!

Як дід Охрім, інспектор, виходжає, Про молотьбу згада на токовищі, Згадає случай дівчина Ганнуся, Смішне — переказати не беруся.

А ти, що заглядівсь на чорноброву, Славетний конюх, що задумав мрійно? Чому не вкинеш слова у розмову,

Вона була б жвавішою подвійно.

— Та що казать? Хороші в мене коні,

Там, як то кажуть, грають на припоні.

І він сміється. Дуб схиляє віти,

Любиме дерево мого народу,

Ще сотні літ гіллям йому шуміти,

Глядіть любов і віять прохолоду,

Було від куль побите його віття,

Він щастя зрить, забувши лихоліття.

Повз яворину, теж, мабуть, столітку,

Де над водою сквітло надвечір’я,

В брилі широкім, сплетенім улітку,

Іде учитель на круте узгір’я,

Трохим Іванович іде, не перемріє,

Вітається і пізнає:— Андрію!

Школярських днів нам не забуть ніколи, Не проказати їх, не проспівати,

Як бігали з торбинками до школи У грізний рік,„у славний рік двадцятий. Забувши сміх, і примовки, і жарти,

Ми слухали, схилившися на парти.

Трохим Іванович звіряв писання,

Знання Шевченка, множення таблицю,

А за вікном підводилось світання,

Нового світу блиски громовиці,

До заходу котилась темна туча,

І їхали будьоннівці до Збруча.

Осіннім дням ішла зима на зміну,

Морози кріпшали несамовито,

І ми несли до школи по поліну —

Учителю кімнатку протопити.

Трохим Іванович, над нашою рікою Я все скажу і серце заспокою.

В руках тремтіли древні окуляри,

Сльоза в очах стояла, то ще лихо!

А ви — «Ой наступає чорна хмара»— Любиму пісеньку співали тихо.

І нас приймали часто по дозвіллю,

Всі чай пили, без хліба, але з сіллю,

Мовляв, усе як треба. Преспокійно Ви ставили відмітки нам і дати.

Пройшли літа і гаряче, І мрійно,

І я не хочу в спогадах витати,

Бо часто, хто в піснях не має вдачі, Береться славить дні свої дитячі.

І тиха осінь, мрійна, яснолиста,

Несла в серця надію і тривогу,

Як ми пішли учитися до міста І вчитель нас проводив на дорогу, Потиснув кожному смагляву руку:

— Учіться ж добре! — мовив на розлуку.

І ми пішли, палкі, веселозорі,

За нами сонце і тривожні хмари А він стояв на синьому просторі І вслід зорив крізь древні окуляри.

Хоч кожен з нас пройшов доріг немало, «Учіться ж добре!» в душу нам запало.

І ми послухали, і ми учились,

Цю істину взяли собі навіки,

Щоб нам життя оберігали крила,

Всю землю, молоду і яснолику,

Щоб наш учитель щастя мав доволі І діти вільно дихали у школі.

І знову йде прозора, спіла осінь,

Багрець лісів — з Чернігова до Дону,

До школи йдуть дівчатка русокосі І хлопчаки із піонерзагону,

І спірку чути жваву і завзяту;

За ними —дітлахи із патронату.

Десятикласники ізнов несуть розлуку, Десятикласниці — як зорі-зоряниці...

— Прощай, учителю! Спасибі за науку! Зросли, окріпли — полетим, як птиці.

Ми ще приїдем, стрінемось з тобою.— Великий день встає поза горою.

Поїхали за подніпрові плеса,

Учителю навіки незабутні,

І їх стрічає Харків і Одеса,

Москва простора, Ленінград могутній, їх десять друзів. Та ще будуть війни,

І п’ять із них пішло в авіаційний.

Встає погода, чиста і хороша,

Я бачу глід і чую материнку,

У надвечір’я прийде листоноша:

— Трохим Іванович, беріть новинку! —

Тож не малі пройшли вони мандрівки,

Від серця понаписані листівки.

Учитель піде тихо по діброві,

Набожнім слові перетомить очі:

— Трохим Іванович, ми живі і здорові...— І вже він не засне до полуночі.

Ті голоси згадає повнозвучні,

Сусідам гордо скаже:— Пишуть учні.

Ті учні в небо піднялись крилато, їх в океані обвіва моряна,

0 земле рідна, земле пребагата!

Куди я не піду, куди не гляну,

Та де б не був, де б не шукав дороги,

Я не забуду вчителя старого,

його до школи втоптану доріжку,

Дзвенить дзвінок і до роботи кличе,

1 він проносить лагідну усмішку На чесному старечому обличчі,

Вітається у класі з дітворою.

Великий день встає поза горою.

МАТИ

От тепер і мову починати,

В тебе думи і багатство слів. Посивіла невмируща мати Двох десятків дочок і синів. Молодисті темно-карі очі Підведеш, як ласку, від землі,

Руки смаглі, чесні і робочі, Півстолітні чесні мозолі!

Вийшла в поле, вставши на світанку, Нили руки, на губах смага,

Йшли обози, гримали тачанки, Покривала стяги пилюга.

Люди, й шаблі, і зоря вишнева,

Ув обозі рівний голос твій,

І кричали молодо дерева

При великій тузі вітровій.

Ти бійцям розносила махорку, Пайкові ділила їм харчі,

Порвану латала гімнастьорку, Бинтувала рани уночі.

І не оспівать, і не згадати Ран гарячих, порох далини.

У полку тебе назвали — мати,

А бійці назвалися — сини.

Троє літ не покидала діла,

Як ішла крізь села і міста,

Тільки серед бою посивіла, Зморшки дві лягли понад уста.

А бійці приходили до хати, Шанували матері літа,

А бійці казали:— Нашу матір Навіть куля клята облітаї — Скільки рук, обпалених між бою, Ти злічила, вгору підняла, Гімнастьорки, латані тобою, Скільки людям принесли тепла!

Сходить ніч, колишуться діброви, Напливає неба синь-ріка, Затихають молоді корови,

На цідилках пара з молока.

Ти дійницю підняла на руку, Обвиса дійниця на руці, Виростають ясноокі внуки На густім і теплім молоці.

УРОЖАЙ

Я знав Хому Метелика. Бувало,

У ніч в степу чи в росянисту рань Закурить люльку, розповість немало Веселих чи суворих повідань.

Куди мені їх зміст переказати!

Він сам казав критично:—Молоді! — Бо сорок літ немовби й небагато,

А як прожити в горі та біді?

І де вже тут до казки-ласкавиці,

Як дощ січе, як упадає грім!

Напій волів із панської криниці,

Рости хліба на полі не своїм.

Колючий колос наливає сповна Зерно в зерно і вусом прикрива.

І жалко, Хомо, серцю невимовно:

Від Чорномор’я запливуть жнива.

Устануть копи, збирані щоднини, Махнеш рукою, вимовиш:— Прощай...— У тебе що? В долоні дві зернини,

На зуб надкушені, увесь твій урожай!

Та ніч ішла, великий час розплати,

І зупинявся днів коловоріт,

І хліб горів, і пломінь язикато Кричав до хмар про кров твою і піт.

Тобі минуле згадувати важко,

Тютюн посипав, розповідь не та...

А пан подох, і вицвіла ромашка,

На давнім жниві чорна блекота.

Та час кінчати. Вітер, як сопілка,

Заграв край неба спілому вівсу,

І перепел, шукавши перепілку,

З ячменю збив устояну росу.

0 мій врожаю, світла моя доля,

Візьму я колос, тихо коливну,—

Люблю твій шум і шепіт серед поля

1 серцем чую силу наливну.

У теплий вечір міддю блисне просо, Медова гречка в тиші і в цвіту,

Жита рясні, пшениця стоголоса Під небо гонить хвилю золоту.

А вдарять густо перекати грому,

Півнеба вкриє туча зокола,

Ти зашумиш, як море невідоме,

Від кореня до ніжного стебла,

Врожаю мій! А ніжні блискавиці Впадуть дощем, високим і рясним,—

І ти замреш, немов крилата птиця, Притомлена простором віковим.

Яке безмежжя! Небеса безкраї, Ромашка еяє, ніжна і проста.

У тім степу людина виходжає, Надурожай безмежно вироста.

Іде серед хлібів і супокою,

Стебло погладить, гречки медоцвіт, Торкається смаглявою рукою Зерна, тугого й чистого. Привіт

Тобі, рільничий славний бригадире, Старий Метелику! Ідуть літа,

Врожаєм спіють думи наші щирі, Встає любов і гине суєта

Про хліб насущний. За налив зернини, За пшениці дорідної краси —

Ти кров свою загубиш до краплини, Але землі ції не віддаси! —

Колгоспної, хорошої, ясної,

Де хліб налився й пересох кукіль.

Ну, що ж, Хома Микитович, з тобою Нам ще не раз водити хліб і сіль.

Ще скільки мрій і скільки того діла, Шумлять хліба, і простір, і вода.

А він іде, високий, посивілий,

На схід, на захід — поле огляда.

Я тільки вгледжу золото врожаю, Пшеничний колос і жита як дим, Завжди Хому Метелика згадаю Сердечним словом, тихим і незлим.

ПЕЙЗАЖ

Тихі води дніпрові Я стрічав у дорозі, Сині хмари, діброви, Спілі ранки та грози.

...Піднімаються збиті Дерева після грому, Соком груди налиті Дубняку молодому.

І рвонулися^ трави, Яровисті на диво: Подивився направо, Подивися наліво!

Там береза висока Зводить голову тихо,

Ліс обмірює оком Сизокрила дроздиха.

А поїду я рано У дніпрові заплавці,

Там і хвилі, й тумани,

І дівчата-любавці.

Плеще риба плодюча, Обважнівши ікрою,

Сом поважний, як туча, Спину вигнув горою.

Як піду я до лугу,

До просторів озерних,

До хорошого друга —

До гарячого зерна.

Ти, хмарино у небі,

Ти, сестрице срібляста,

Ти скажи,— біля тебе Не проходило щастя?

І весела ромашка Поклонилася з поля: Показати неважко,

Де проходила доля.

І рвонулися трави, Яровисті на диво: Подивися направо, Подивися наліво!

...За ліском придніпровим Хлопцям ночі не жалко, Стопудовим уловом Загордились рибалки.

Із гарячого зерна Хліба виросли гори,

Із просторів озерних Б’є прибоями море!

Ще й береза срібляста Пахне листом і соком... Розгорнулося щастя Над простором високим,

О незміряне щастя Над простором високим!

НІДЕ НЕ МЕРКНЕ НАША СЛАВА...

Ніде не меркне наша слава,

Як цвіт і золото землі.

І тільки недруги лукаві Шиплять, отруйливі і злі.

Огнем, і кулею, й прикладом Глуши все кодло до ноги.

Цвіти, земля моя, відрадо,

І погибайте, вороги!

Немає Волги на чужині,

Немає іншого Дніпра,

А ви людей на Україні І море щастя і добра

Хотіли в ярма запродати, Пролити кров і гнати піт.

О, будь той день і час проклятий, Коли побачили ви світ!

Огнем, і кулею, й прикладом Глуши все кодло до ноги,

Цвіти, земля моя, відрадо,

І погибайте, вороги!

Немає іншого Уралу,

Другого Сходу не знайти,

А ви ж ці землі продавали,

В крові заюшені кати!

Бійці від краю і до краю На прикордонну йдуть межу,

Я краще слово добираю,

До вас, брати мої, кажу:

— Огнем, і кулею, й прикладом Глуши все кодло до ноги,

Цвіти, земля моя, відрадо,

І погибайте, ворогиі

Ні, ні! Не зрушити свободу,

Як не всушити з моря вод,

Так гинуть покидьки народу,

І проклинає їх народ.

КОРНЮША

Ген від моря до гаю Налилися жита,

Нову пісню співає Сосна золота.

А в двадцятому році,

Де ліси і ліси,

Де столітній дубок Головою поник,

Жив суворий дідусь:

— Не моли, не проси! — Сивобровий Корнюша, Звичайний лісник.

Він сосну і березу Огляне вночі,

Привітає він зорі, Зирнувши до хмар.

За Десною огні,

Над Десною сичі,

А Корнюша іде,

Як лісний комісар.

Розгорілися битви На захід і схід,

І дорогами шляхта Втіка, поспіша:

— Одвернися в хатину, Бува, на обід,

А лісок і підпалить Шляхетська душа!

Тут тобі і посадка,

Й сосонка, бува,

І міцний окоренок...

Згодиться, ще й як!

Та на вітер ніколи

Не кида слова

Він, Корній Миколайович,

Сам Залізняк.

Не помилиться око У північ німу,

Шістдесят вісім років Минуло йому.

А в зелене вечір’я Під сивий туман Підлетіли копита До самих дверей,

Що запінені коні Улан та улан,

І нагай за нагаєм,

Та окрик:— Агей!

— А кудою нам ближче В тумані брести?

— А кудою, щоб вище Зірвати мости?

— Вам, панове, видніше,

Те діло до рук —

Чи мости підірвати,

Чи знищити гать,

Тільки вправо чи вліво,

А все ж вам каюк,

На мосту чи в воді —

Все одно подихать!

Як ісказиться старший Панок-уланёць,

Він нагайкою ляскає,

Рве поводи.

Вже скрутили старого.

«Ну,— дума,— кінець».

— Все одно вам,— говорить,-» Ні туди ні сюди!

Ніч виходить в облогу До сивої мли,

І зоря надвечірня Попала в полон.

Вже три ночі не спавши,

В' хатині лягли;

Утікавши, забули За хліб і за сон.

А в куточку Корнюша, Помарнілий і сив,

Перед смертю Корнюша Закурить попросив.

— Ну, набий йому люльку, Хай тягне, пся креві — Головами наврозкид В соломі хропуть,

А за вікнами ніч І мовчання дерев,

І гарматні вогні Перерізали путь.

Ой ударило ж гулко Пожарйще до хмар!

(Під солому із люльки Він висипав жар!)

На світанку німому Сходить дальній туман,

Не вернувся додому Ні панок, ні улан.

Не питаю поради, Розметали грозу,

За Корнієм журитися, Плакать, чи як?

Не любив того зроду,

Щоб лити сльозу,

Він, Корній Миколайович, Сам Залізняк.

Ген від моря до гаю Налилися жита,

Нову пісню співає Сосна золота...

ОПАНАС БІДА

Ну, спочили, хлопці, вставайте і гайда їз-під клену-дерева до суворих круч. Натягає повода Опанас Біда,

Кров’ю ополощена, вибігає Случ.

А дороги міряні, хоч не дві версти,

А мости позірвані — річкою брести.

Гнеться сокорина в світання тихий час, Розгорта знамена широкий небокрай, Ескадронним сказано:— Знай же, Опанас, Ту шляхетську голову добре пригощай!

— Будуть вони падати з-під грізного дощу, Ту шляхетську кісточку добре пригощу...

Аж по Случ від Каспія все на бій, на бій, Небо блиска шаблями, полем ходить гук, Опанас літає по широті земній,

Кулемета й віжок не випускає з рук.

Тільки невелике, горе в нього є —

Троє літ з тачанки друг мій не встає...

Зорі-зоряниченьки, пісенька коліс,

Кожанка розрубана на правому плечі, Опанасу байдуже, пагорок чи ліс,

Ворога косити удень чи уночі.

А поляк, лютуючи, з подиву прорік:

— Як грозою вигубив! Що за чоловік?

—■ Киньте, хлопці, куриво, втіху-самоеад, Про домівку згадувать, про любов не час. Здрастуй, тихе місто, світлий Новоград,— Так душевно мовив товариш Опанас.

Дві великі тучі пішли наперелом.

З піднебесся гайворон падає крилом.

Рушили тачанки від правої руки,

А шабельок тисяча з темного ліска.

— Ми ще їх добудемо! — кажуть біляки, Та медалі сиплються, як стара луска.

Озлобилась шляхта, бачить, що не мед. Офіцеру в п’ятки проситься душа.

Тільки залітає Опанас вперед.

Що й крилата птйдя услід не поспіша.

Ой чого ти вирвався вітру в перегон?

Коні перестріляні, а тобі — полон.

Недалеко, певне, до смертного кінця,

А пани шукають єхидного слівця:

—Не Біда ти іменем? Ворог наш повік,

Чи не ти з-під Києва гнав ясновельмож? Цілу роту кулями чи не ти посік? — Опанас, подумавши, відповів: — А хто ж?

— За такі послуги й нагорода є — Вчепимо ногами до крайньої сосни, Вороння нагряне і голову поб’є,

Ніч підійде, матінка,— снитимуться.сни.

— Встати я не можу. З вас би хто поміг.— Підійшли й обмерли: чоловік без ніг!

Горе невелике в серці в нього є —

Троє літ з тачанки друг мій не встає.

І стоїть та шляхта, розгублена й бліда,

В очі їй сміється Опанас Біда!

ІСПАНСЬКІ БАЛАДИ

БАЛАДА ПРО ВАРТОВОГО

Там кулі б’ють покосом злим, Дороги ворог не розвіда!

Вона стояла вартовим, Маленька дівчина з Мадріда. Три дні прожито. Уночі Пробило ковані ворота.

Застави гримнули ключі:

— Назад не буде повороту.— Три ночі гнала море снів

І берегла путі походу,

І ворог в злобі посинів:

Немає ходу, ні підходу!

Минали бою довгі дні,

Немов заковані у грати.

— Давайте ділитись мені,— Сказав один і став ціляти.

І в п’яту ніч під вітру вий,

Як в очі билася заграва,

Упав відважний вартовий —

З Мадріда дівчина чорнява.

Та знов почули вість просту, Вона була, як грім, коротка: Там ходять десять на посту,

Той самий зріст і та ж походка. Що діяти? — Убивця зблід.

А ніч бреде, німа, зелена.

І світ горить! Палає схід,

Мов кров’ю змочені знамена.

ДОЛОРЕС ¹

На схилі крутім Гвадаррами²— Патрон і рушниця в руці,—

На схилі крутім Гвадаррами Лежало чотири бійці.

За ними дороги суворо Лягли до ясної зорі,

Над ними розпластаний ворон,

І туча над ними вгорі.

Устали, поглянули двоє До чорних ланів і яруг:

— Напевне, не вийдемо з бою, Бо землю зривають навкруг.

Вгинаються стоптані луки,

І піниться наша вода,

І ворон той — чорна падлюка — Лиш бомби на землю скида!

Старіший устав:—До загону Ми пройдемо з боєм таки!

У мене чотири патрони І дві мускулясті руки.

І серце ніяк не холоне, Черпнувши гіркої біди, Четвертий стискає долоні,

Він друзів благає:— Води...

Четвертий не зна і не віда,

Крізь болю терпку каламуть,

Що тучі важкі до Мадріда Ночами, як гади, повзуть.

І раптом почули, похмурі,

Хтось ходить між спалених трав. Схопилися три — Ібаррурі! Четвертий між ними устав.

— Ти, певне, покажеш, куди нам Дорога на схилі німім? —

Упали на чоло сивини,

І слово упало:— Ходім.

Крізь ночі, важкі, похололі,

Крізь вибухи, сиві і злі! Четвертий в неоранім полі Припав до своєї землі...

...Ночами, як змовкнуть рушниці, Спадає над горами тьма,

Вона виліта, як орлиця, Забитих синів підійма.

Колишуться гори похмурі,

У вирвах яснішає путь, Стрічають живі — Ібаррурі! І мертві до бою встаютьі

БАЛАДА ПРО СИНА

Виходить зажурена мати На гору в світанковій млі,

Щоб мертвого сина сховати В сльозами политій землі.

Щоб тихо промовити: — Сину, Коли нам зустрітися? Де? —

І горе її удовине На сиві стежки побреде.

Злобу підіймаючи слідом,

Важке, як осінній бурун, Проходить воно до Мадріда, Поверне воно на Ірун *.

У небі колишуться грози,

Загони проходять удаль —

Бо то материнськії сльози,

І гнів, і велика печальї

Вона підіймає загони І кличе до бою щомить,

Вона і на морі не тоне,

Вона і в огні не горить!

Опівніч на свіжу могилу Дівчина приносить любов,

Та слово промовлене — «милий»— Глухе повертається знов.

Не прийде він. Гасне зірниця.

Не прийде. Заглохла хода...

Дівча підіймає рушницю,

Патрони в рушницю вклада.

Іде у залізні загони І кличе до бою щомить,

І гнів її в морі не тоне І навіть в огні не горить!

ДУМА ПРО АСТУРІЙЦЯ

Клекочуть вибухи до хмар,

Повзе імла долин,

Іде в Астурію ¹ шахтар,

Старий шахтар один.

Несе у серці заповіт,

Як гордий Прометей.

Зашито в пояс динаміт На тисячу смертей.

І тихне пісня солов’я В тривожні, димні дні:

— Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні! ²

Дорога й луг, стежина й брід —

Все спалене твоє,

І до крайзёмлі пада схід,

Пожаром устає.

В жалобі никнуть дерева,

Де мертвим ліг патруль.

І плаче камінь і трава,

Розтерзані від куль.

Тебе додому жде сім’я,

Слова ж твої одні:

— Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні!

Кінець мандрівок і доріг.

Хатина ж як німа,

І горбиться старий поріг:

— Синів твоїх нема.

Далеко грози голубі,

Далеко їхній слід,

І, в землю дивлячись, тобі Розкаже інвалід,

Куди пішли, чого й коли,

Як рушили полки.

У бій знамена понесли Сини твої, синки.

Середній з них — одна ж сім’я —

Поліг на чужині:

— Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні!

А наймолодший, ще дитя,

Поплив у світлий край³,

За хліб, за кров і за життя Сказав землі — прощай!

Та п’ять найстарших, як і ти,

Виносять динаміт,

Та п’ять ідуть на всі фронти І пройдуть білий світ;

За ними край новий шумить

І проквітає путь,

їх ні залізом не скорить,

Ні смертю не зігнуть!

Вони летять ще вище хмар Над смертю, із долин,

За ними в бій іде шахтар,

Старий шахтар один.

У нього й пісенька своя,

Ви знаєте чи ні?

— Іспанський край, земля моя,

Ти вся гориш в огні!

ПУШКІН

Мовчить Михайловське. Лапато Встають засніжені бори. Старенька няня, наче мати,

В далекі мрійні вечори Розкаже казку. Даль-дорога,

Та ворон кряче в ніч глуху,

А ніч, як море, з-за порога Дуби хитає на шляху.

— Яке ж на серці в тебе горе?

Чи зір очей вгадаю я,

Твоє життя, важке й суворе, Голубка струджена моя!

Подруго юності моєї,

У щирій пісні повідай,

Як плаче туча над землею,

Над шум борів, над синь Дунай! Про хвилю з моря-океана,

Про диво-птицю борову,

Про того віщого Бояиа,

Про силача того Бову.—

І поведе казки Орина Про трави, й море, й синій Дон, Аж поки північ голубина Не вкриє голову. І сон Бабусю зморить. Ти єдиний,

Мов у тюрмі і не в тюрмі,

Сидиш у свисті хуртовини,

Над краєм, змученим в ярмії

Летять вітри із різних сторон,

Від мрій, і юності, й снаги.

Про що ти крячеш, чорний ворон, Про що ви свищете, сніги?

Зійди ж, зірнице, над землею, Моя супутнице! Куди,

Куди пішов ти, мій Рилєєв ',

І Кюхля ², й Пущин? ³ Де сліди Змело в загубленій дорозі,

Де йшли в бушлатах, в дзвоні пут? Ти чуєш слово на порозі Своєї келії:— Я тут...

Я серце ніс і пломінь честі Тобі крізь даль і безвість вод,

Я положив на перехресті Життя На чорний ешафот.

Я знав ганьбу — ламали шаблі Над сумом білих покривал.

І думав так: «Невже ослабли Чуття бажань і дружби пал?

І на яких важких порошах Той цвіт, снагу і правди суть Товаришів моїх хороших Царі в кайдани закують?

Хто здійме схилені знамена?

Кого тюрми не вкриє тля?

Я крила б звів, та серце в мене Затисла гадина-петля».

А ти? —

У хаті небагатій І думи, й теплий каганець.

І Пушкін руки звів:— Кіндратій! —< І сів засмучений співець.

Кіндрате! Серце стогне з суму, Кіндрате! Душе молода!

О хто ж твою високу думу У вовчу сутінь розгада?

Але зникає погляд зірний,

Світає в сніжному саду.

0 де ти, Кюхля, друже вірний?

1 чути відгомін:— Іду...

Не розтоплю велику віру, Пройшовши ночі глибину,— Дзвенять кайдани по Сибіру,

І на бунтарському Дону Стиха відлуння. Дальнім гостем Прийшов з потойсвіт, трин-трава, Того ж самісінького зросту,

І смішно скошена брова,

Як у дитинстві, у ліцеї,

В ласкаві, чисті вечори.

Прийшов закутий над землею

Із каторжанської нори.

Бубновий туз, суворі плечі Покрито подихом хуртечі,

А за хуртечею — пурга...

І Пушкін руки простяга,

Шукає братньої.

— У полі Біда із вітром пополам,

У мене руки похололі В кайдани скуті. Як подам?

Не підніму...—

Поза Байкалом,

Поза тайги зелений плин В землі замучено немало Великих страдників. Сивин Не полічити, в страдній долі Ідуть, не падають вони,

Ти оспівай великі болі І з кров’ю куті кайдани,

Мій друже давній, друже вірний...

Але зникає погляд зірний І як, скажи, його вернуть,

У кайданах пішов у путь.

Зустріться б? В хаті небагатій Тобі тюрма і не тюрма.

А Пушкін хилиться:— Кіндратій!..— Але й Кіндратія нем,а.

Поборник праведної честі —

Біля псарів, під небеса,

На берестовім перехресті У білім савані звиса.

Ущухла буря — зла вовчиця,— Постука вранці — що за знак?

Десь краде виспілі зірниці У чисті-м полі вурдулак...⁴ Та вже зоря холодну воду Бере із Сороті⁵. Сосна Скрипить привітливо. Погода Іде, як дівчина ясна.

Край неба сходять сиві тучі.

В світанок гожий, в сніжну шир.

Не спиться Пушкіну, палючі Слова лягають на папір:

«У глибині в сибірських норах ⁶ Згадайте в каторзі мене,

Ваш скорбний труд у днях суворих Нащадок славний спом’яне.

І буде час — ясна свобода . Вас привітати вийде в путь І для розкутого народа Брати меча вам віддадуть!»

Схилився стомлено. А чисте Казок видіння вабить зір.

І на столі лежить огнисте Його «Послапіе в Сибір».

ПОЕТ

(Пам’яті М. Коцюбинського)

Хотілося снів, незвичайних марев,

Зелених доріг на ясній землі,

А небо вкривали обірвані хмари,

І мжичка, і мжичка, і мжичка у млі.

І що ти задумав у роки розплати,

Як проситься слово в огні розсвітань.

І що ти народу хотів би сказати В зловісну, криваву, тяжку глухомань.

Ти бачиш погроми. І плями крові,

І дзвони під небо ростуть восени,

І стогне осліплена Естерка ¹ знову:

Не прийдуть ніколи забиті сини...

Не прийдуть, не скажуть по-рідному: «Мамо». Все плаче дощами гірке гілля,

І ходить Маланка щоранку полями,

Зчорнівши від скрути, як мати земля.

Так серце прогіркло в поета. Доволі!

Натягнуто струни. Так бий же гнів!

Шуміла тополя у чистому полі Людською розплатою років і днів.

І серце тривожне забилося дужче.

В минуле, назад, повороту нема!

То ходить з листівками Марко Гуща,

То наймитські руки підводить Хома ².

Та слабне поет. Вже біліє, як парус,

Поетове чоло від кривд і оман.

Гщо я скажу, як приходить старість^

Всю душу гарячу забравши у бран?

Холоне усмішка, дитяча і мила,

Перо випадає. І смерть. І все.

...Я бачу: Маланка іде до могили

І квіти з веселого саду несе. Хлюпоче зерниста пшениця яра На нашій, на мрійній твоїй землі. Як фата моргана, проходять хмари, Високі, далекі, ясні кораблі.

БАТЬКІВЩИНІ

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов’я,

Відвела доріг мені немало,

Земле,зореносице моя!

Степові засмалені дороги,

Мідь важка зеленої тайги, Дніпрельстану хвилі — за пороги, Балтики гримучі береги.

Що дороги, що високе жито Із веселим сонцем пополам.

Рідну, добру, у крові умиту,

Я тебе нікому не віддам!

Як шумуєш чорноморським валом, Літаками в дальньому краю,

Як гримиш на сході за Байкалом — Я тебе одразу пізнаю.

Як зіходиш молодими днями, Поїздами кличеш уночі,

Де смагляві хлопці йдуть полями — Трактористи й славні сівачі.

Як тебе на голос не впізнати?

Серце, і життя моє, і кров, Найсвятіше слово наше — мати, Рідна земле, правда і любов!

Нас малих доглянула, зростила,

Зір дала — осліпленим колись,

Силу — серцю, соколині крила,

Щоб навіки в небо піднялись.

Ми знялися гордо і крилато,

Бачим світ і небо молоде.

Той, кого навчила ти літати’

З піднебесся зроду не впадеї

Ми знялися над великі води, Бачимо доріг прибитий пил,

Де лягли бойовища й походи В спокої задумливих могил.

Пшениці над ними стоголосі,

І синіють ріки на зорі,

Там лягли брати мої — матроси, Ковалі, уперті шахтарі.

Сталевари з синього Уралу, Чорноморські хлопці-чабани...

То вони знайшли твоє начало,

У поході звірені сини.

І приймали смерть суворим оком, Чорну, неприкаяну біду,

Щоб цвіла ти простором широким, Виростала явором високим, Наливалась плодом у саду.

Від чужої кулі, під заграви,

Може, десь поляжу у бою...

Та за ці врожаї й тихі трави,

За людей гартованої слави,

За Вітчизну — молодість мою.

Тільки нам все жити, не вмирати, Зерно сіять, зацвітати знов.

Тільки щастя нам дано багате,

То велике щастя наше — мати, Батьківщина — правда і любов!

МАТЕРИНСЬКА

Бувало, мати, Івга Базилиха — До неї й досі спогадом лечу,—

В зимовий вечір заспіває стиха І доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську, У щиру пісню переллє сама

І перемріє, погойда колиску І до вервечок руку підійма.

Та де ж ти брала незвичайне слово І спокою цілюще джерело?

Ішли дощі, цвіли мої діброви,

І ранок бив загонисте крило,

Як синя птиця. Мати моя, мати,

Стара голубко в сяйві сивини...

Пройшло тих літ не мало, не багато,

І де вони, малі твої сини?

Устане день,— він сонцем все забризка,— Увійде гість, огляне все один:

Санчата в сінцях, плетена колиска — П’ятьох сипів забава і спочин.

А вже вони пішли чи полетіли,

Казок і мрій сердечні слухачі.

У тебе ж вечір. І звичайне діло:

Сурова нитка в’ється уночі.

Одне бажання, помисли єдині:

— Тепер синам не западеться путь.—

Я знаю, що навіки і віднині Мені очей старечих не забуть,

Подвір’я тихе і дідівську хату,

Казок дніпрових золоті мости,

Тебе, маленьку, рідну, сивувату,

Дано навіки в серці пронести.

* *

*

Дядько- мій, Микита-чорнокнижник \ Швець і мрійник, славний чоловік, Все життя розповідав про ніжність, Хоч її не бачив цілий вік.

Сорок років випало тачати Халявки та кроїть переди,

Шити з юхти чоботи багатим І чекать голодної біди.

Мов води подавши ключовиці З польової тихої криниці,

Все на душу виливав мені Дядько мій в звичайній сивині.

Старості вчуваючи негоду,

Все, що мріяв, все, що в серці мав, З нашого обухівського роду їй мене хоч піснею підняв!

Як ти бачив, тихий і суворий, Через окулярів темноту,

Дядюшко Микита? Грає море, Хвилю підіймаючи круту,

Що твої літа. І червіньково Спіє сонце, як гарячий плід.

Ти мене не кличеш на розмову,

Не запросиш більше на обід.

Де твоя могутня давня сила? Тільки гук і відгук у гаю!..

Де твоя захована могила В рідному отецькому краю?

Тільки ж це не сльози у знемозі Горло перехоплюють в цю мить. Інколи ми падаєм в дорозі,

Та безсмертно починаєм жить.

Міць твоя живе в моєму хлібі І в судьбі, якою дорожу.

Я прийду 1 вимовлю:— Спасибі,—

І нічого більше не скажу.

За твою усмішку, рідну й милу,

За казки в дніпровому краю,

За любов, і за пісенну силу,

І за ніжність мріяну твою.

ГРОЗА ПРОЙШЛА...

Гроза пройшла за обрієм високим, Шумлять озера хвилею на схід, Встає гілля, налите синім соком,

І ярина, і яблуневий плід.

Гроза пройшла, сестра моя співуча. Важкі краплини, ніби солов’ї,

Встає ізнов тривога, ніби туча, Бентежить, кличе, в груди б’є' мої.

А пройдуть весни — і гаряче літо Похилить кленів ковану красу.

Та молодістю серце перелите,

Мов краплю щастя, гордо я несу.

ІЗ ЗБІРКИ