Походження українського народу

Матеріяльна культура, яку ми знаємо з І–V ст. по Різдві на Україні, має певні місцеві варіянти, досить виразні місцеві особливості, але вона позбавлена локальної відокремлености тубільного партикуляризму. Це матеріяльна культура, яка несе на собі ознаки універсалізму.

В літературі висловлювались різні погляди з того приводу. Нівелійованість культури перших століть по Різдві пояснювали впливами Риму, всесвітнім обсягом римської торгівлі, анексіоністівською політикою Римської імперії, прагненням Риму до світового панування. Відповідно до цього цей період І–V ст. по Різдві означили в літературі як «римську епоху», або «добу римських впливів».

Я був би проти того, щоб античну добу в історії України означити як добу римських впливів, як римську добу. Не слід усього в цій добі відносити виключно на рахунок Риму. Не Рим був ініціятором нівеляції, і не він був монопольним чинником цього процесу. Не слід ні недооцінювати, ні переоцінювати ролі Риму. Не забудьмо другий період античної доби на Україні, безпосередньо пов’язаний з першим, попереднТм. Культура черняхівського типу генетично, спадково пов’язана з культурою зарубинецького типу, а вже ця остання несе на собі всі ознаки нівеляційних впливів Середземноморського культурного світу антично-сти. Там, де говорили про Рим, можливо, слід було б говорити про елліністичний світ.

Ця доба знає кілька варіянтів розв’язання проблеми світової імперії, і римський варіянт це тільки один з кількох. Щоправда, римляни діяли систематично й послідовно, їх політиці не можна відмовити в цілком певній і однозначній цілескерованості.

Через кожні 60 років державний римський кордон пересувався далі на північ і схід. На початку І ст., за часів імп. Августа, римський державний кордон наблизився до Дунаю. За Траяна, на поч. II ст., з прилученням до римської держави провінції Дакії в 106 р., кордон пройшов по Серету, присунувшись уже до Дністра.

Друге століття – час найдальшої експансії Риму на схід. Ми не знаємо ще сьогодні, як далеко на північ од Чорноморського узбережжя простяглася в глибину суходолу сфера військової акції римських легіонів. В кожнім разі, ми знаємо, що вона охоплює час понад століття. Послідний напис на пошану імп. Филипа з 248 р. стверджує, що в цей час, тобто в середині III ст. римський гарнізон ще знаходився в Ольвії, хоч, певно, це були вже останні часи його перебування в цій місцевості.

Дати військового просування Риму на схід збігаються з датами римських монетних знахідок, а ці останні з датами розвитку торгових взаємин. В грошових скарбах Наддніпров’я І ст. трапляються лише поодинокі монети Нерона, дещо більше є вже Траянових монет. Основну масу римських монет в скарбах складають монети II ст. (Антоніни Пія, Марка Аврелія, Фаустіни, Комоди). З Септиміом Севером, тобто з поч. III ст., кількість римських монет у скарбах відразу зменшується.

Це час, коли від гирла Дунаю і до Рейнської дельти починається війна варварських народів Европи проти Риму. Між сторонами, які воюють, не могло бути жадної регулярної торгівлі.

Потрібні ще будуть детальні досліди інвентаря Черняхівського, Маслівського та інших могильників, але, гадаю, що вже сьогодні можна ствердити, що матеріяльна культура черняхівського типу не е продуктом римських впливів, культурою, принесеною в варварське середовище римським крамарем і легіонером. Вона виникла ще перед римськими часами, незалежно від римських впливів і за цілком інших історичних обставин.

Культура черняхівського типу не могла виникнути на базі торговельних зносин з римлянами з тої простої причини, що вона склалася в Дунайсько-Дніпровсько-Донській області ще перед тим часом, як римський вплив, торгівля й панування стали тут вирішальним чинником. Ця культура в основному своєму інвентарному складі мала за собою, принаймні, два століття існування перед тим, як римська торгівля й військовий окупаційний режим легіонерів почав відчуватись в смузі Дніпровсько-Бузького лиману. Я не заперечую того, що терор римського окупанта, що запроваджував тут «пакс романа», міг призвести до ґрунтовних змін і глибоко позначитись на становищі місцевої людности, я не відкидаю можливости навіть більш-менш суцільної романізації, латинізації місцевої людности десь в II–III ст., але це все нічого не змінює в основному факті, а саме в тому, що черня-хівська культура, зростаючи своїми коріннями в зарубинецьку, в цей час уже визначила себе в своїх основних елементах.

Віддамо кесареві все, що належить віддати кесареві, але не треба за рахунок Риму відносити те, що сформувалося в Наддніпров’ї незалежно від Риму.

Культура черняхівського типу – продукт діяння тих нівеляційних тенденцій, які виявилися в середині варварського суспільства, почавши діяти ще за попереднього періоду. Вони проявилися незалежно від діяння римських впливів ще перед ними і, можливо, навіть супроти них. Римляни продовжували те, що вже мало місце ще перед їх появою в північному Причорномор’ї, але вони (в II–III ст. по Різдві) внесли в свою акцію ті елементи мілітарного гноблення, примусової романізації, чого на попередньому етапі, в зносинах з еллінами, слід думати, не було.

Не можна думати, що політика Риму на Балканах була одна, а в степовій смузі північного Причорномор’я вона була іншою. Слід гадати, що в нижній течії Дністра, Бугу, Дніпра так само римляни розгорнули величезні роботи по будуванню системи оборонних валів (т.зв. Траянів вал), фортець, мурованих кам’яних стін, прокладання брукованих -шляхів, що повинні були з’єднувати периферію з адміністративними центрами, як це вони робили й по всіх інших місцях. Чоловіків гнали ламати каміння, брукувати шляхи, мурувати стіни, працювати в шахтах. Ішло інтенсивне рекрутування тубільної людности для служби в римських легіонах Малої Азії й північної Африки. Широко розгорнулася торгівля рабами, яких потребувала римська промисловість, сільське й домове господарство Італії. Тубільне населення, яке наважувалося чинити опір римському пануванню, винищувалося.

Так було скрізь, де здійснювалося римове панування. Історики, які розробляли історію давнього світу, бачили в Римі центр світової історії і не бачили жадної історії поза історією Риму. Однак і римське панування мало свої межі: мала межі римська могутність; територіяльне розпросторення римлян також мало свої границі.

В цьому періоді античної доби, який охоплює І–V ст. по Різдві, ми відрізняємо кілька етапів: 1) перший, безпосередньо пов’язаний з попереднім, коли римська військова й торговельна акція ще не зачепила теренів Наддніпров’я; 2) другий етап, коли почали проявлятись процеси, що їх слід віднести на рахунок римлян під час їх перебування на півдні Україні в II ст. та десь до середини III ст., і, нарешті, 3) третій етап, коли діяли процеси, що стали наслідком попередніх.

Історики й археологи, які не розчленовували цих етапів, а весь період означили суцільно як «добу римських впливів», або «цісарську добу», злам матеріяльної культури на Україні (перехід від Зарубинців до Черняхова–Маслова) односили не до поготиків нової ери і не до І ст. по Різдві, а до середини III ст. Я тримаюсь протилежної думки, яку я вже висловив вище: злам матеріяльної культури в Середньому Наддніпров’ї, перехід од зарубинецької культури до черняхівської стався на першому етапі, ще перед приходом римлян.

Щоб пояснити появу нових елементів в матеріяль-ній культурі Наддніпров’я в І ст. по Різдві, проф. Д.Я.Самоквасов висунув теорію, пов’язавши ці зрушення з гіпотетичне припущеною ним етнічною міграцією дако-гетського населення Наддунав’я. Згідно з цією теорією дако-гети, населення балканського півострова, під тиском римської експансії, внаслідок війн, ведених імп. Траяном, було витиснене з Наддунав’я. Воно кидає місце своїх давніх поселень і пересувається в Наддніпров’я. На думку проф. Самоквасова, про факт цього переселення свідчать римські монетні скарби, яких так багато трапляється в Наддніпров’ї. Населення Наддунав’я, тікаючи з Балкан і не маючи можливості врятувати своє майно, захопило з собою лише грошові цінності.

Однак, саме монетні скарби й свідчать проти цієї складної міграціоністської комбінації поважного вченого.

Якщо б, справді, Траянове завоювання Дакії спричинилося до виселення тубільної людности з Балкан в Наддніпров’я, то в скарбах на території України переважали б монети Траянові та передтраянові, тим часом в скарбах Наддніпров’я ми знаходимо в основній масі монети післятраянових часів. Черняхівська культура не є дако-гетська; вона не принесена балканськими емігрантами за часів Траяна на Україну.

Існує ще один погляд. Він поширений в західноєвропейській науці і користується визнанням не тільки в німецькій науці, але і в польській, і навіть в українській. Згідно з цим поглядом, черняхівська кераміка – це готська кераміка. Відповідно до відомостей історичних джерел про переселення готів з Прибалтики в Причорномор’я, німецькі вчені твердили – про це ми вже згадували, – що Черняхів, Маслово і т.д. – це виразні свідчення перебування готів на Україні.

Мусимо визнати, поки було знано на Україні 5–7 пам’яток даного типу, і ціла Україна уявлялась як лісова й степова пустеля, готська гіпотеза зберігала за собою певну частину правдоподібности. Вона здавалась вірогідною, оскільки жадних інших пам’яток не було відомо на Україні, а письмові джерела виразно говорили про перебування тут готів десь з 215 р., в 266 р. тощо.

При тому становищі розробки джерел, яке ми маємо на сьогодні, готська гіпотеза втрачає всі підстави. Доводиться спитати, як готи, порівнюючи в дуже короткий час могли суцільно заселити такий величезний терен, як простір України від Дністра до Донця і від морського узбережжя до смуги Десни?.. Хронологічно їх поява, за письмовими джерелами, припадає на II–III ст., тим часом приписувана їм культура в своєму безпереривному розвиткові вростає в культуру попередніх століть. Вона існувала в своїх праосновах органічно й послідовно ще тоді, коли готи нікуди з Прибалтики не рухались.

Кому етнічно не належала б черняхівська культура, в кожнім разі про неї можна цілком категорично ствердити, що вона принесеною ззовні культурою не була.

Готи не могли принести з собою на Україну культури черняхівського типу. Культура черняхівського типу стояла на далеко вищому рівні матеріяльного розвитку, ніж та культура, що була властива готам, гепідам та іншим германським племенам на їх батьківщині, в нижньому Надвислянні.

Усі три згадані теорії, римська, дако-гетська й готська, шукали пояснення, щоб з’ясувати зміни в матеріяльній культурі Наддніпров’я, в зовнішніх чинниках. Тим часом ця зміна сталася внаслідок діяння не зовнішніх, а внутрішніх іманентних чинників. В І–IV ст. основний масив тубільної людности Наддніпров’я не змінювався.

Зміна культури на Середньому Наддніпров’ї сталась не внаслідок етнічних міграцій. Тут мала місце не зміна населення, як твердили дослідники, а перехід тубільної людности на вищий ступінь матеріяльного розвитку.

Цей перехід стався спочатку на Нижньому Наддніпров’ї, а пізніше, з запізненням на 100–150 років, на Середньому Наддніпров’ї. Середнє Наддніпров’я в відношенні до Нижнього за античної доби було периферією. Культурні центри лежали на Півдні.

Порожиста смуга Дніпра й нижнє Наддніпров’я дають раніше модерні форми, ніж Середнє Наддніп-ров’я. Південь випереджає Північ. На Півночі ще тримаються архаїчні зарубинецькі форми, коли вони на Півдні вже зникли. Слід думати, що протягом 1-го століття по Різдві Північ навздоганяє в своєму культурному розвиткові Південь, і Середнє Наддніпров’я в II ст. має вже таку саму матеріяльну культуру, як і Нижнє Наддніпров’я.

I–V ст. по Різдві другий період античної доби – період інтенсивного росту хліборобства, високого розвитку тубільного ремесла й значного поширення торгівлі.

Вершництво, яке переважало за скитської доби, остаточно зникає в цей період в Наддніпров’ї. Ні Черняхівський, ні Маслівський могильники не дають і найменшого натяку на існування в межах даних громад будь-якого вершницького прошарку. Вершництву як соціяльному або ж як господарчому явищу немає місця в Наддніпров’ї в ці століття. Великостадне скотарство відмерло. Хлібороб остільки зміцнів економічно й господарче, що на переважній, якщо не виключній, території України не лишив достатнього місця для випасу великих стад худоби й табунів коней. В країні густо заселеній не було де розгорнутися й поширитися скотарству вершників. В міжсіллї паслися невеликі стада хлібороб[ські].

На одній з попередніх сторінок я мимохідь вказав на теренові простори, охоплені в ці століття поширення матеріяльної культури черняхівського типу. Я відзначив також і те, що вони збігаються з теперішніми етнографічними межами українського народу. В даному конспекті я хотів би вказати на те, про що була мова безпосередньо перед цим, а саме, що матеріяльна культура І–V ст. на Україні була культурою хліборобської людности.

Я вже говорив про зміну хліборобських і вершницьких епох в історії Наддніпров’я. З цього погляду дуже характерні також і теренові зміни, що сталися протягом тисячоліть.

За античної доби в І–V ст. по Різдві Україна консолідується, як сказано, в тих самих територіяль-них межах, що згодом стануть етнографічними межами українського народу.

В епоху трипілля тодішнє хліборобське населення України освоїло приблизно той же терен, хоч і дещо в вужчих рямках. В кожнім разі воно виявило тенденцію поширюватись в тих же напрямках, не переступаючи, однак, на північ смуги Десни й досягаючи на Лівобережжі границь, які на сьогодні архелогічними розкопами ще тим часом не устійнені навіть приблизно. Для трипільської доби характерне тяжіння: з одного боку, до Анау й Малої Азії, а з другого боку, до Наддунав’я, областей, позначених, як і Україна, наявністю культури мальованої кераміки.

Вершництво, відповідно до своєї прямої функції, за наступної, післятрипільської епохи, та особливо за пізнішої, скитської доби, вийшло далеко за кордони Дністра–Донця. Як ми вже згадували, вершництво скотарів – копове, воно імперіялістичне, призводить до конгломерації народів і до поширення теренових меж. Воно не консолідує людність, а, навпаки, розсіює її. «Кавалерійська імперія скитів» мала свого часу таку саму розтяглість, як і пізніше подібні інші формації, приміром, алани, які деякий час панували на просторі від Межиріччя (за Аральським морем) і до Дунаю.

Хліборобство, опановуючи знов соціяльно-господарчу ситуацію на Україні за античної доби з V–IV ст. перед Різдвом, не тільки повернуло в перші століття по Різдві Україну в її передскитські, тринільські теренові межі, але усунуло з даної території ту етнічну строкатість, яка була ознакою євразійської Скитії, роздяглої в лісостепах од Альп Європи до Обі в Азії.

Антична епоха не знала яскравих, сказати б, відрубних соціяльних противенств скитської доби, бідняка-хлібороба й багатія-скотаря – вершника. Ні Пересічнянський могильник на Харківщині, ні Чер-няхівський на Київщині або Привільнянський в порожистій смузі Дніпра не дають матеріялів, які дозволили б говорити про існування соціяльно й господарче відмінної верхівки. Поховання хліборобів майже рівнозначні одне одному.

Деякі з поховань в Маслові мають замість бронзових фібул золоті. Верхівка, що прикрашає себе золотими прикрасами, існує, вона виділялась, але не такою мірою, щоб накопичити для себе скарби Куль-Оби або Чортомлика.

Між верхівкою скитської доби і античної є ґрунтовна різниця, бо ця друга існує поруч з своїми спів-племенцями, а не окремо від них.

Антична доба, усунувши з соціяльно-господарчого життя противенства попередньої, уніфікувала людність, однотипізувала населення на території Дністра – Донця – Десни – Моря. Територія звузилася, людність сконцентрувалася. Як ми вже сказали, матеріяльна культура під Харковом однотипна з культурою могильників під Ковелем на Волині.

Концентрація людности, однотипної в своїй матеріяльній культурі, однозначної соціяльно, процес її господарчої й соціяльної уніфікації на протязі майже тисячоліття – все це повинно було позначитися на етногенетичних процесах, які почалися в цей час на даній території.

Протягом цих століть на території від Дністра до Донця і від. Моря до Десни витворювався колосальтій людський масив, соціяльно й господарчо однзначний, що перебував під безпосереднім впливом античного середземноморського світу.

Тисячолітня консолідація господарче й соціяльно тотожнього населення на певній території є факт і фактор, повз який не може пройти жаден дослідник етногенетичних процесів.

Вершніщтво в післятрнпільську (передскитську) та особливо скитську добу розхитало ту етнічну суцільність, яка була властива людності України за часів трипілля. Хліборобство античної доби витворило знов нову етнічну одність, на яку доводиться вважати, переходячи від праісторії й передісторії ло історії.

Матеріяльна культура Черняхова, Маслова, Пересічнянського могильника зникає на Україні десь коло середини першого тисячоліття по Різдві.

З V–VI ст. спочатку візантійські письменники, а тоді арабські джерела починають говорити про слов’ян на території України. Слід сказати, що матеріяльна культура слов’ян V–IX ст. і наступна культура князівських городищ Х–XIII ст. не тотожні з культурою Черняхова або Маслова. Кераміка з Чорної могили в Чернігові, або Княжої гори на Росі під Сахнівкою, чи Райків на Гнилопаті під Бердичевом не є керамікою Черняхова.

Антична доба закінчується десь в IV–V ст. І слов’янська починається в V–VI, заступаючи першу. Між цими двома добами стався розрив. І цей факт зникнення на всьому просторі Наддніпров’я культури черняхівського типу слід вважати за вирішальний в історії України першого тисячоліття по Різдві.

Антична культура на Україні вигибає, її заступає інша, грунтовно відмінна від неї. В житті людности Наддніпров’я відбувається злам, приходить криза, стає катастрофа, обсяг якої ми можемо уявити собі лише в той спосіб, що цілком чітко скажемо собі: культура античної доби й культура слов’янської доби – це культура, що різко відрізняється одна від одної.

Хто винищив тодішню людність України? Гуни, готи, монголи й турки, вершники, що йшли з Азії?.. На це важко відповісти сьогодні. В кожнім разі процеси, властиві часам великого переселення народів, призвели до занепаду матеріяльної культури античної доби і до знищення тієї хліборобської людности, яка заселювала тоді територію Наддніпров’я.

Цілком? На всій території України? Без сліда? Не цілком! На полицях Етнографічного музею в Львові можна було побачити чорний посуд своєрідних форм, горщики, глеки, кухлі і т.д., прикрашені лискованим графічним зигзаговидним орнаментом. Такий самий посуд можна було купити на львівському базарі. Такий самий посуд можна було знайти в кожній селянській хаті Галичини й Волині.

Цей етнографічний селянський посуд Галичини– Волині достоту витворював кольор й орнамент кераміки, властивої Черняхову.

Як слід пояснити це? Пояснення може бути одне: населення, винищене в басейні Донця й Дніпра, залишилося невинищеним на території Волині й Галичини, зберігшії ту саму культуру, яку плекали наші далекі предки в І–V ст. на всій території України.

Ми маємо всі підстави ствердити: етнографічна культура українського народу своїм корінням – історично–вростає в культуру античної доби, матеріяльну культуру «черняхівського» типу.

Селянська миска, однаково знана на Східній і Західній Україні, що так ефектно і пишно барвистою плямою вимальовується на миснику, за своїми формами в антична миска, що, через посередництво кераміки, поширеної в Наддніпров’ї в І–V ст., сходить до посуду, ужиткованого в античних грецьких колоніях.

Отже, фіксуємо два твердження: перше, етнографічна культура українського народу має за своє джерело античну культуру; друге, етнографічна культура українського народу існує від перших століть по Різдві. Я не хочу цим сказати, що ми знаємо всі переходові ланки між культурою античних часів (І– V ст. по Різдві) та сучасною нашою етнографічною культурою українського народу. Я не хочу, знов же, сказати цим, що ми достоту знаємо шляхи «слов’янського» заселення України в VI–VIII ст., ті складні процеси, що спричинилися до витворення українського етносу. Але деякими матеріялами ми володіємо, і ці матеріяли не менш яскраві, ніж і ті, про які ми згадували щойно. Там же, в тому ж таки Етнографічному музеї м. Львова, зберігалися колекції кераміки, здобутої при розкопах в Луцьку. Ця кераміка, датована 15 ст., виявляє тотожність з керамікою Черняхова, Маслова, Привільного і т.д. Перед археологами стоїть подвійне завдання: з одного боку, з’ясувати попередні ланки, що в’яжуть культуру античної доби (І–V ст.) на Волині з культурою слов’янських часів (VI–IX ст.), і показати шляхи зворітного руху цієї культури на Україні, датувати який сьогодні поки що воліли б утриматись.

В IX ст. поняття народу й національної приналежности визначилися переважно з огляду на мову. Поняття «народу» й «мови», «нації» й «мови» були ототожнені. Мова була трактована як основна ознака національної приналежности.

На початку XX ст. з гострою критикою цієї мовно-лінгвістичної концепції етносу виступили, з одного боку, – антропологи, з другого, – історики і історики літератури. Антропологи підкреслили той факт, який зігнорували прихильники тези про тотожність «народу» й «мови», а саме, що в багатьох випадках даною мовою розмовляють значні групи людности антропологічне не споріднені з даним народом. В свою чергу, історики й літературознавці почали вказувати ту обставину, що для певних історичних періодів властивою ознакою доби є не тотожність «народу» та його «мови», а «станове розчленування мов» (приміром, розчленування мов в XVII–XVIII ст. за станами на панську – урядову, церковно-літературну та простонародну) і тому не можна виключати з українського історичного процесу за мовною ознакою ані ті твори, що написані були відмінною від народної літературною мовою, ані ті соціальні шари населення, які користувалися як своєю розмовною мовою не простонародною, а своєю особливою «панською» мовою.

Вказуючи на несталість мови як ознаки етнічної приналежности, представники антропологічного напрямку в етнології, уточнюючи постановку етносу, аамість мови висунули більше сталі антропологічні ознаки–зріст, барву (пігментацію) зверхнього тілесного вкриття, форму голови, кольор волосся, очей ї т.д., саме ті ознаки, що, передаючись у спадщину, затримуються з покоління в покоління протягом тисячу літ і тому, при належному вивченні, можуть засвідчити приналежність даного народу в своєму основному складі до певної раси.

Згідно з поглядами Федора Вовка та його учнів і послідовників, для українського антропологічного типу властиві такі ознаки: високий зріст, довгі ноги, широкі плечі, смуглявий кольор обличчя, темне кучеряве волосся, кругла голова, продовгасте обличчя з високим і широким чолом, темні очі, прямий ніс, дуже розвинена витягнена нижня частина обличчя, невеликий рот і малі вуха.

За Федором Вовком, українське населення складається коли не в більшості, то в дуже значній частині з великорослих. Пересічний зріст українців становить 1670–1673 мм. Особливо високий зріст мають кубанські козаки (1701 мм), нащадки оселених тут в XVIII ст. запорозьких козаків. Не менш високий зріст мають гуцули (1690 мм), а також українці південного Поділля, Херсонщини та зокрема Катери-нославщини, де, як нотує Федір Вовк, зріст українців перевищує навіть зріст гуцулів.

При загальному звищенні зросту українського населення на Поділлі, Київщині, Полтавщині зріст української людности, в свою чергу, знижується в бойків, лемків, на Волині, в північній Чернігівщині, на Харківщині й Вороніжчині. Зниження зросту на цій території Ф.Вовк пояснює тим, що «в цих місцевостях українське населення перемішалося з литовськими, польськими та великоруськими племенами» (підручник Ф.Вовка, ст. 16–19).

Іншими словами, низькорослі займають західну смугу Галичини з Лемківщиною й Бойківщиною, Поділля, Полісся, північну Чернігівщину і на сході Харківщину та Вороніжчину, отже, країни західні, північні та східні смуги, тоді як високий зріст складає одночасно провідну ознаку українського населення в усій південній смузі України, від Гуцульщини на заході, через Поділля й Катеринославщину до Кубані на сході. З цього приводу Ф.Вовк завважує: «найбільшого розвитку зріст українців досягає в північній смузі й головним чином у місцевостях, які зв’язують українців з близько з ними спорідненими групами південних слов’ян, що, як відомо, відзначаються високим, а часто і дуже високим зростом (серби 1695 мм, сербохорвати, за Івановським, 1692 мм, а за Денікером 1700 мм, босняки 1723 мм та герцоговинці 759 мм) (підр. Ф.Вовка, ст. 16).

Щодо барви волосся та очей, то Ф.Вовк відносить українців до темноволосої раси з місцевими ясноволосими домішками. Українці в переважній масі темноокі й темноволосі, або, як з цього приводу пише Ф.Вовк, «барва волосся українців взагалі тотожня з барвою очей, цебто українці з більшості мають темне волосся і темні очі, але кількість яснооких переважає кількість ясноволосих, цебто, інакше кажучи, ясні очі трапляються в темноволосих (навпаки – рідше)» (підр. Ф.Вовка, ст. 12).

З цього погляду варто зіставити відсоткове співвідношення представників темного, ясного і мішаного типу серед українців, росіян, поляків й білорусів. Серед українців: 29%. ясного типу, 35% мішаного, 35% темного.У росіян відповідно до цього: 37% ясного, 41% мішаного, 19% темного типу. У поляків: 35% ясного, 46% мішаного, 19% темного типу.

З погляду географічного розпросторення ясне волосся й ясні очі серед українців переважають на сході (в західній частині Курщини), в північній смузі України та в західній (Волинь, північне Поділля, східна Галичина до Карпат, а почасти й на Карпатах–лемки). Отож, «основна темна пігментація українців, найслабша на північному сході, поступово густішає в напрямі на південь, захід й досягає свого максимуму на південному заході, цебто в місцевостях, де українці стикаються з південними та західними, крім поляків, слов’янами» (підр. Ф.Вовка, ст. 12).

Зіставляючи коливання зросту зі змінами в барві очей та волосся, С.Рудницький завважує: «В розподілі барви волосся і очей українців панує той самий територіяльний закон, що й в розподілі зросту та форми черепа. В головній зоні українського антропологічного типу, особливо на південному заході, темне забарвлення волосся й очей репрезентоване якнайви-разніше. Поблизу польських, білоруських та російських кордонів український тип втрачає в своїй самобутності».

Однією з дуже важливих антропологічних ознак є форма черепа. Щодо цього, то, як і всі слов’яни, українці належать до короткоголового типу. Середній покажчик черепний в українців 83,4. «У своїй основній масі українці справжні брахіцефали» (сказано Ф.Вовком). В зіставленні з іншими сусідніми народами українці займають середнє місце між поляками (поляки найменше короткоголові – 82,1) й росіянами (короткоголовість росіян близька до поляків 82,3), з одного боку, та білорусами й західними слов’янами, чехами й словаками, з другого (білоруси, чехи й словаки виказують найбільшу брахіцефалію. перші – 85,1, останні – 85).

Висотний покажчик, що визначає висоту черепа, в українців вищий (71,3) за висотний покажчик росіян (70,1) та білорусів (67,6).

Сполучаючи три вище схарактеризовані ознаки – високий зріст, круглу голову та темну барву волосся й очей, – Ф.Вовк констатує: «серед українського населення найвищий зріст відповідає й найвищому (брахіцефальному) головному покажчику та найбільшій мірі темної пігментації, або, інакше це сказавши, українці, поминаючи всю сучасну їх змішаність, в істоті належать до одної раси, – до раси високорослої, брахіцефальної, темноволосої та темноокої» (підр. Ф.Вовка, ст. 26).

Надзвичайно важливе значення має в антропології взагалі личний покажчик, що дає відношення між довжиною та шириною лиця... Українці належать до числа більш-менш вузьколицих народів (середній покажчик 102,7), притому вузьколицість ця збільшується помітно, хоч і не цілком правильно, зі сходу на захід, принаймні, в середній та північній українських смугах, в міру віддалення від більше широко-скулястого великоруського типу (підр. Ф.Вовка, ст. 28).

Щодо ширини носа, то «хоч українці, – відзначає Ф.Вовк, –взагалі майже вузьконосі (ліпторими), з середнім носовим покажчиком в 70,9, але серед них, ясна річ, помічаються певні, не дуже, правда, великі відхилення в бік мезоринії» (підр. Ф.Вовка, ст. 28).

Найцікавіше те, що найбільш вузьконосе зі всіх українців є населення північної смуги (середній покажчик 69,0), притому тільки чернігівці виказують дуже малими мезоримами (71,2–71,9). В середній смузі носовий покажчик вищий, ніж у північній (70,9); притому найменшої висоти досягає він ні Київщині (64,1) та на крайньому заході, у колишніх угорських русинів (66,0), а в інших місцевостях він переходить також до малої мезоринії, що не перевищує, однак, 77,7. Нарешті, в південній смузі носовий покажчик знову невисокий (69,0), за винятком Кате-ринославщини (75,2–76,4), де, мабуть, дає себе відчувати, – висловлює припущення Ф.Вовк, – довгочасне сусідство з татарами (підр. Ф.Вовка, ст. 28).

Щодо форми носа, то звичайно відрізняються три відміни: вгнутий, рівний та вірлячий носи. Вгнутий ніс зустрічається порівнюючи часто на самій тільки Курщині та в центральній Галичині; в досить значній кількості зустрічається він на Чернігівщині (27,5% та 32,5%), на Вороніжчині (25%), у південно-західній та центральній Волині (30,1%),на Катеринославщині (29,2%), на Поділлі (27,8%–34,3%) та у гуцулів (25,4%–26,6%)» (підр. Ф.Вовка, ст. 29). «Вигнутий (вірлячий) ніс – найбільше рідкий, найчастіше зустрічається на Вороніжчині (18,7%), на Кубані (32,5%), у галичан (20%–25,1%) та у галицьких гуцулів» (підр. Ф.Вовка, ст. 29). За згаданими винятками – «вся решта українського населення, – підсумовує Федір Вовк, – в значній більшости має рівні носи». «Рівний профіль носа треба, – констату» Вовк, – зачислити до характеристичних ознак чисто українського типу» (підр. Ф.Вовка, ст. 29).

Порівнюючи довжину верхньої кінцівки в українців та інших народів, Федір Вовк твердить, що «рука українців коротша за руку великоросів (46,02) та білорусів (45,06), але трохи більша за руку південних слов’ян (у герцеговинців 44,1)» (підр. Ф.Вовка, ст. 29). За довжиною ніг Федір Вовк, посилаючись на обчислення А.А.Івановського, відносить українців до «групи племен в найдовшими ногами». Довжина нижніх кінцівок в українців (83,66) переважає довжину їх у поляків (52,07), у білорусів (51,7), а особливо у великоросів (50,5)» (підр. Ф.Вовка, ст. 30).

Які ж взагалі висновки годиться зробити а наведених спостережень? Як відомо, свого часу деякі російські та польські вчені намагалися заперечувати існування українського народу як антропологічної цілости, зараховуючи українців або до росіян, або до поляків. Досліди Федора Вовка та його учнів остаточно спростували ці твердження, довівши їх безпідставність. «Антропологічний тип українців виказує цілковиту самостійність супроти польського, білоруського й великоруського типу», – констатує С.Рудницький (ст. 183). «Поляк, білорус та росіянин антропологічне стоять дуже близько один до одного; українець, в свою чергу, дуже відрізняється від всіх своїх сусідів і, з антропологічного погляду, займає цілком самостійне місце» (в підр. Рудницького, ст. 182).

Це твердження, згідно з яким «українці виказують якнайменше антропологічної подібності з поляками, білорусами та росіянами, тоді як, в свою чергу, всі сусідні з українцями народи виявляють між собою велику подібність і близьку спорідненість» (Рудницький, ст. 182), безпосередньо пов’язане з іншим, а саме з вказівкою на антропологічну близькість українців до південних слов’ян. «Українці, – пише Ф.Вовк, – безперечно найбільшу спорідненість виявляють з південними та західними (за винятком поляків) слов’янами» (підр. Ф.Вовка, ст. 31).

Твердження це іде цілком в річищі загальних антропологічних концепцій, розвинених такими видатними вченими, як географ Елізе Реклю та антрополог Амі (Намі). Уже в 80 роках XIX ст. відомий географ Елізе Реклю відзначив близьку спорідненість українців з південними слов’янами. Наприкінці XIX ст. французький антрополог Амі ділив усіх слов’ян на дві великі групи: групу великорослих, бра-хіцефалічних, з темним волоссям, –та нижчу на зріст, з меншою брахіцефалією й ясним волоссям. До першої групи Амі зараховував сербів, хорватів, словаків, чехів і українців, до другої–полабів, поляків, білорусів і росіян. Подібний поділ прийняв також і Денікер. За його сприйняттям, українці належать до т.зв. динарської (адріятицької) раси, тим часом як поляків і росіян Денікер відносив до вислян-ської раси.

«Згідно з поглядами Амі і Денікера, – пише Ф.Вовк, – їх [українців] слід зачислити до так званої адріятицької, або динарської, раси, яку ми воліли б назвати слов’янською» (підр. Ф.Вовка, ст. 31).

Або, як висловлюється Ст.Рудницький:

«В чистому вигляді ця динарська раса затримувалася переважно тільки в південних слов’ян та українців, тим часом як, додає автор, північно-слов’янські нації виявляють значні чужинні домішки» (підр. Рудницького, ст. 184).

До яких висновків не прийшла би антропологічна наука в своєму дальшому розвиткові, які б поправки і коректи не були внесені у визнання, запропоновані Ф.Вовком, навіть коли б його погляди були заступлені зовсім іншою, цілком відмінною концепцією, все ж та характеристика антропологічного типу українського, яку зробив Ф.Вовк, збереже своє значення як певний «основоположний» етап в розвиткові української антропологічної науки.

Перед Федором Вовком стояли завдання загально-етнічних розмежувань, йому доводилося спростовувати сумарні погляди на український народ, змагатися проти сумарних заперечень. Звідсіля сумарність всієї антропологічної характеристики українського народу, яку подає Ф.Вовк. Відповідно до своїх вихідних постанов, він подав загальну антропологічну характеристику українського народу, розглядаючи українців з антропологічного боку як однорідну цілість.

Подібний підхід до теми, природньо, підказував також уявлення про замкнену в собі територію, пов’язуючись з ідеєю центру, протиставленого периферії.

Зображуючи український народ як однорідне ціле, Ф.Вовк відповідно до цього стверджував, що тільки на закраїнах, в міру віддалення від центру, український етнічний тип виявляє певні відхилення. «Відхилений від цього етнічного типу, – стверджує Ф.Вовк, – в нечисленній кількості осіб, можна спостерігати, головно, на окрайках території, заселеної українцями, що легко пояснюється сусідніми етнічними впливами» (підр. Ф.Вовка, ст. 31).

Саме ці обидва положення: про однорідну антропологічну цілість українського народу та про периферійний характер відхилень від основного етнічного типу, пояснюваний Ф.Вовком впливом сусідніх народів, зазнали насамперед критики. Про твердження про однорідність антропологічного складу українського народу виступив в рецензії на працю Ф.Вовка Дм.Анучин (в 1918 р.), який закидав, між іншим, Вовкові, що той не аналізує поодиноких антропологічних типів, а бере лише середній. До Анучина прилучилися згодом Ан.Носів (1927 р.) та Ів.Ракоаський і С.Руденко (1927 р.).

Спинімося дещо докладніше на матеріялах і поглядах Носова, бо вони вносять виразні доповнення в ту характеристику антропологічних (расових) Особливостей українського народу, яку навів Ф.Вовк. Учень Ф.Вовка, керівник Кабінету Антропології ім. Вовка при Українській Академії Наук, Ан.Носів, досліджуючи українців з Поділля, в основному повторив висновки свого учителя. Він «не заперечує загальної характеристики українців взагалі», поданої останнім. «За нашою загальною характеристикою, – пише Ан.Носів, – подільські українці з дослідженої групи в своєму загальному антропологічному типі незначно чим віфдрізняються від загального типу за Вовком» (підр. Носова, ст. 116). Так само, як і Вовк, Носів стверджує, що українці Поділля «вище середнього та високого зросту (вищесереднього зросту 38,6%, високорослих 53%)» (підр. Носова, ст. 98). Вовк визначив пересічний зріст українців в 1670–1673 мм; Носів для українців з Поділля дав навіть вищу цифру. За вимірами, зробленими Носовим, пересічний зріст українців Поділля 1707 мм (піл?. Носова, ст. 98).

Так само, як і Вовк для всієї України, – Носів для українців Поділля вказує на перевагу темного типу над ясним. За Вовком, на Україні представників ясного типу 29%, мішаного 35%, темного 35%. За Носовим, серед українців Поділля – ясного типу 10,9%, мішаного 59%, темного 30,1% (підр. Носова, ст. 98). Отже, за Носовим, на Поділлі при значному зменшенні ясного типу і деякого темного багато збільшується кількість представників мішаного типу, – вказівка, що відповідає загальній провідній лінії спостережень Носова, як про це буде іти мова нижче.

Щодо характеристики українців Поділля як короткоголових, то тут Носів теж не тільки не розходиться з Вовком, а, навпаки, ще виразніше підкреслює брахіцефалізм українського населення на Поділлі. Середній черепний покажчик української людности на Україні Вовк визначив як 83,4; за Носовим, «пересічний покажчик голови усіх досліджених українців Поділля становить 83,72, себто, – завважує Носів, – в більшости своїй вони є брахіцефали» (підр. Носова, ст. 101–2).

В другій своїй роботі, «Українці з Кубані», вміщеній в збірнику «Антропологія» – річнику Кабінету Антропології ім. Вовка за 1927 р. (Київ, 1928 р.), Ан.Носів, спираючись на матеріяли Вовкового учня Пахлова, так само, як і в попередній своїй праці, іде в основному в річищі Вовкової антропологічної характеристики українського народу. Пересічний зріст кубанців він визначає як вищесередній (1636 мм: за Вовком – 1709 мм). «За покажчиком голови дані про кубанців Пахлова не суперечать даним інших дослідників, що ж до порівняння з загальноукраїнськими, то, як це стверджує й проф. Вовк, кубанці трохи меншої брахіцефалії. Дані покажчика лиця свідчать зате, що хоч між ними й є невеличка різниця, але вона не порушує висновку проф. Вовка про те, що кубанці пересічно вузьколиці... Нарешті, спільні дані маємо про покажчик носа: скрізь кубанці вузьконосі, такі ж і українці взагалі, тільки ступінь вузьконо-сости у них трохи відрізняється від загальноукраїнської в бік збільшення. Кольор волосся кубанців здебільшого темний. Таким чином, – підсумовує Ан.Носів, – кубанці відрізняються від характеристики антропологічного типу українців (Вовка) лише кольором очей в бік слабшої у них пігментації» (див.: Б.Матюшенко – «Антропологічні ознаки українського народу»,1930, ст. 236).

Але, лишаючись, таким чином, в обох своїх пря цях, в межах головних ліній характеристики українського антропологічного типу, накресленого Вовком, Ан. Носів виразно розходиться зі своїм учителем в поглядах на антропологічну однорідність українського народу. Він заперечує її. «Ми мусимо, – пише Носів, – відзначити, що та однорідність українського племени, що про неї говорить проф. Вовк, на нашій групі подільських українців повного підтвердження начеб і не дає». «Безперечно виявилося, – продовжує далі Носів, – що особливо в головніших антропологічних ознаках наша група подолян не являє якогось однорідного типу» (підр. Носова, ст. 116).

Вказуючи на «елементи змішаности в пігментації волосся й очей, в покажчикові голови, зрості і т. п. ознаках». Носів, коментуючи дані щодо пігментації, пише: «Значна кількість мішаного типу (59%) вказує на те, що сучасна українська людність на Поділлі має мішаний характер антропологічного типу, який зберігає в собі досить велику кількість чисто темного типу і, порівнюючи, невелику кількість чисто світлого типу» (підр. Носова, ст. 98). «Очевидно, – підсумовує автор, – тут ми маємо продукт змішування основного темного пігментацією типу з світлими, брахіцефального, можливо, з субрахіцефальним (у всякому разі, не доліхоцефальним), високорослого з середньорослим» (підр. Носова, ст. 118).

Федір Вовк, як ми знаємо, не відкидає змішаности, але він уважав її за кількісно дуже незначну. «Проф. Вовк, – пише з цього приводу Носів, – припускає відхилення від загального типу українців, особливо в прикордонних частинах України, але тільки для нечисленних кількісно осіб. «Наші мате-ріяли, – завважує Носів, – відзначають ці відхилення досить яскраво», та, розійшовшись з своїм учителем у поглядах на однорідність українського антропологічного типу і висунувши тезу про змішаний його характер, Носів тим часом в пояснення цієї зміша-ности не вносить нічого нового. Він лишається на позиціях Вовка і, подібно до останнього, пояснює змішаність впливом сусідніх народів, з одного боку, поляків для ясного типу, з другого – молдаван для темного.

Щоправда, у Носова намітилася тенденція виділяти серед українців Поділля дві різні антропологічні групи: одну–високорослих брахіцефалів і другу – великорослих світлих брахіцефалів з ясним волоссям і ясними очима, але цієї своєї спроби щодо виділення окремих антропологічних типів в складі українського народу він до кінця не довів і жадних остаточних висновків з того не зробив.

Це зробив інший учень Вовка – С.Руденко, який разом з Ів.Раковським опублікував у XXVI томі «Збірника мат.-прир.-лік. секції Наукового Товариства ім. Шевченка» за 1927 р. статтю під назвою «Погляд на антропологічні відносини з українського народу» (ст. 205–218). Як і Носів, Ів.Раковський та С.Руденко положенню Вовка про антропологічну однорідність українського народу протиставили тезу про мішаний антропологічний склад українського народу.

Якщо, за Вовком, елементи змішаности мають обмежений і до того ж периферійний характер, то Раковський–Руденко зовсім обминають ці елементи периферійної змішаности в прикордонних смугах і центр ваги переносять на питання про елементи змішаности в основному складі українського народу. Як Ан. Носів щодо українців Поділля, так вони щодо українського населення в цілому твердять, що взагалі в цілому «український народ є надзвичайно мішаного антропологічного характеру» (ст. 213).

Ствердивши, що «український народ представляє собою мішанину щонайменше шести головних європейських типів» (ст. 210), і в цьому розійшовшись з Вовком, вони, однак, подібно до Вовка, уважають адріятицький, або динарський, тип за основний («основою є, безперечно, адріятицький тип», ст. 213), за «найбільше заступлений з-поміж всіх інших європейських типів» (ст. 211). За підрахунками Раковського–Руденка відсоток динарського типу в складі українського народу становить 44,5% (ст. 213).

За Вовком, динарський тип превалював на всій території України; за Раковським–Руденком, він поширений по всій території України, але превалює тільки на півдні. Південна смуга України – ось та територія, де динарський тип переважає над іншими. «Відсоток представників цього типу збільшується постійно, доступаючись від півночі до полудня так, що в першій, північній полосі він виносить більше як 1/3, в другій, середній, більше як 2/5, в третій, південній, більше як 1/2 всього населення» (ст. 211).

Поруч з цим динарським типом великорослих або вищесереднього зросту темних та мішаних брахіцефалів, Ів. Раковський – С. Руденко виділяють ще інший тип брахіцефалів малого зросту з темним або мішаним забарвленням очей та волосся. «Другим сильно заступленим типом є, – пишуть Раковський– Руденко, – альпійський тип 15, що виносить пересічно 22%» (ст. 218). Цей «альпійський тип в своїй чистій відміні виступає однаково часто на цілому просторі України, мішана відміна цього типу заступлена найчастіше в середній полосі, що безпосередньо злучається з альпійсько-судетськими краями; найбільше заступлений цей тип в південній полосі. Загалом представники цього расового типу займають одну п’яту частину населення в середній полосі» (ст. 211).

Вовк слідом за Амі (Намі), як це згадувалося вище, об’єднував українців разом з південними слов’янами (сербами, хорватами) та чехами й словаками в одну расову динарську групу (темнооких і темноволосих брахіцефалів високого зросту). Дальші дослідники (Матіцка та інші) виділили чехів і словаків з цієї групи і зарахували їх до альпійського расового типу (темний, круглоголовий, малого зросту). Продовжуючи розвивати цю думку, російський вчений-антрополог Чепурковський, в свою чергу, відніс українців також до альпійської раси. Проти цього твердження повстав, однак, Б.Матюшенко. В згадуваній уже статті «Антропологічні ознаки українського народу» (1930) Матюшенко писав: «Треба зазначити, що це твердження не погоджується з даними самого Чепурковського, бо він в багатьох працях підкреслює, крім брахіцефалії та темного забарвлення, високий зріст українців в порівнянні з росіянами і білорусами, тоді ж як альпійська раса характеризується малим зростом. Але, – продовжує автор, – елементів альпійського типу серед нашого населення є чимало, і тому думка Чепурковського почасти вірна, а посередньо вона дає підтримку погляду, висловленому Раковським та Руденком про динарсько-альпійський характер українців» (ст. 249).

Раковський–Руденко зайняли, таким чином, передню лінію між поглядами Вовка–Амі, з одного боку, та Чепурковського – з другого. Вони сполучила обидва ці погляди і відповідно до цього висунул» тезу про своєрідний альпо-адріятицький тип як властиво український. «Оба антропологічні типи: адрія-тицький і альпійський, так дуже злучені численними перехідними постатями, що, – пишуть загадані дослідники, – можемо тут злучити їх в один спільний «альпо-адріятицький» антропологічний тип. Це є, власне, той тип, який покійний наш учитель назвав «українським» типом і який кожному антропологові, що має нагоду зустрічатися з українським народом, відразу кидається в вічі» (ст. 211).

Отже, за характеристикою Раковського–Руденка, український тип є не чисто адріятицький (динарський), змішаний альпо-адріятицький. Саме відносно до цього вони й пишуть: після зв’язі між обома згаданими типами і особливий «мішаний» характер обох згаданих типів дозволяє нам злучити оба згадані типи в один спільний «український тип», «динар-ного», як каже Геддон, характеру, що пересічно виносить 66,5% цілого населення (ст. 218).

Вовк говорив про динарців, Раковський–Руденко, в відміну від нього, кажуть про динаридів. «На тій основі, – зазначують останні, – дається удержати погляд нашого великого учителя, Федора Вовка, в такому дещо зміненому вигляді: український нарід є особливою відміною динаридів альпо-адріятицького характеру, яку можна назвати осібним «українським» антропологічним типом» (ст. 213).

Щодо інших расових типів, то пересічний відсоток цих типів Раковський–Руденко визначають як незначний, а саме східноєвропейського темного, до-ліхоцефального, малого типу до 2%; східноєвропейського, ясного, доліхоцефального, малого до 1%, разом цього типу 3%; північно-європейського, або нордійського, ясного, доліхоцефального, високого до 1%; атланто-середземноморського, темного, мезоце-фального, високого 5%; валдайського, або сарматського, високого, доліхоцефального, ясного 2%, а найрізноманітніших мішанців і слідів інших антропологічних типів до 24% цілого населення України (ст. 213).

Працю Раковського–Руденка Б.Матюшенко оцінює як єдину, що розвиває думки Вовка, і взагалі єдину працю українських антропологів на цю тему за останній час (ст. 249).

Наступні дослідники пішли шляхами Раковського–Руденка, взявши за основу їх тезу про мішаний антропологічний склад українського народу. Так, Р.Єндик в брошурі, виданій «Просвітою», та в статті «Антропологія українців», вміщеній у збірнику «Географія українських і сумежних земель» (Львів, 1938, том 1, ст. 327–334), каже про чотири раси в расовій структурі українського народу, а саме про наявність раси нордійської («прикметою нордійської раси е ясна пігментація; обличчя продовгувате і вузьке, ріст високий, стан гнучкий, голова довга»), середземноморської («темна пігментація, ніс м’язистий, але рівний, череп довший від черепа нордійців, зріст низький»), арменоїдної («дуже темна пігментація, ніс великий, луковато вигнутий, череп дуже округлий, тулуб довгий, ріст вищий за середній»), таляпо-ноїдної («низький зріст, коротка кругла голова, короткий широкий ніс з плескатою насадою і кирпатим передніссям серед широкого круглого обличчя, шкіра жовта, волосся їжасте і тверде, очі темні, повіки укладені скісно» (ст. 328–332).

Проф. Кузеля («Гандбух дер Україно», 1941) розчленовує український народ і територію України на три расові області: північну, середню і південну, як це робили, починаючи з Вовка, й усі наступні антропологи. Але тоді, як, скажімо, Вовк, характеризуючи північну смугу як периферійну, говорив про домішку тут сусідських народів, проф. Кузеля подає змінену характеристику і вказує на «значну участь чисто північного елементу». «Українці цієї зони, в якій наявні також елементи Середземні та субляпоноїдні, репрезентують ясний тип і є суббрафіцефіли» (ст.41). В характеристиці середньої та південної смуги проф. Кузеля, подібно до Раковського–Руденка, каже про перевагу динарського елементу в середній смузі, а південну визначає як «властивий домен динарського типу», вказуючи, за Вовком, на <значну пдібність» українців до південних слов’ян (ст. 41). Отже, на сьогодні українська антропологічна наука виразно ствердила такі провідні тези:

1) своєрідність українського антропологічного типу;

2) наявність в складі українського народу кількох відмінних антропологічних (расових) типів, та

3) перевагу серед них типу високих або вище-середнього типу з темною або мішаною пігментацією брахіцефалів, який визначається антропологами як властиво український і характеризується як приналежний або до динарської (адріятицької), або до альпійської чи альпо-адріятицької раси.

Однак незначна кількість накопиченого досі антропологічного матеріялу, брак систематично продовжуваних дослідів, відсутність організаційного наукового центру спричинилися до того, що українська антропологічна наука перебуває досі ще тільки на початковому, вступному етапі своїх дослідів. Небагато зроблено також і для з’ясування процесу історичного формування українського народу, того, як історично сформувалися наявні расові особливості українського народу.

Антропологія – історична наука. Як історична наука, вона з необхідністю спирається на археології і оперує, окрім антропометричних вимірів сучасної людности, також антропологічними мате-ріялами, здобутими під час археологічних розкопок. На жаль, саме в цій ділянці антропологічної науки фахівці-дослідники присвячували якнайменше уваги і великий антропологічний матеріял, зобутий під час розкопів, лишається майже не вивченим І цілком не опублікованим. Тим часом тільки при історичному підході можна розв’язати основне питання про расовий склад української людности.

Щодо проф. Вовка, то в своїй праці він торкнувся расово-генетичної проблеми тільки принагідне. А.Носів, Ів.Раковський, С.Руденко, Б.Матюшенко взагалі обминули її, і, власне, єдину спробу постановки питання про расовий склад українського народу в історичній перспективі на основі расово-генетичних студій ми знаходимо за останній час тільки в згаданих працях Єндика та в книзі В.Щербаківського: «Формація української нації» (Прага, 1941 р.).

Р.Єндик в названій вище статті, роблячи спробу внести певну історичну перспективу в антропологічну характеристику українського народу, пише: «З початком бронзової доби, а може, ще в неоліті, на сучасні наші землі привандровує арменоїдна раса» (ст. 327).

Визначивши цих арменоїдів як хліборобів, Р.Єндик додає: «На північ від цієї людности, що заселяла степ і лісостеп, розсілися були слов’яни, які підбили спокійних хліборобів» (ст. 328). За автором, «основний первень» слов’янських племен становить «нордій-ська раса, яка в схрещеннях із арменоЇдами витворила мішаний, динарський тип, що е прикметний для расової будови наших земель» (ст. 328). Або, як він нотує дещо далі: «арменоЇдами витворила мішаний, динарський тип, що е прикметний для расової будови наших земель» (ст. 328). Або, як він нотує дещо далі: «арменоїдна раса виступає в нас в чистій формі передовсім у східних Карпатах, на Криму і у підкавказьких околицях. У мішаній формі – скрізь на наших землях. Такий мішанець – це динарський тип, характеристичний представник нашого населення. В залежності від того, в якій околиці в давніх часах виступала перевага одного з його складових первнів, динарський тип буває посередній, схиляючись то в сторону нордійської, то арменоїдної раси, він вказує яснішу то темнішу пігментацію, гнучкішу, то тяжчу будову тіла» (ст. 331).

Якою мірою ця схема, запропонована Єндиком, відповідає археологічним даним?

«Англійський учений Геддон, – пише проф. В.Щербаківський у «Вступі» до своєї праці, – цілком справедливо каже, що антропологічна мапа Європи часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від шостого віку по Христі, тільки ж від неоліту, тобто не менш п’ять тисяч літ» (ст. 6). «За неолітичної доби, – твердить проф. Щербаківський, – на Україні жило дві раси, причому кожна з них вела зовсім інший спосіб життя: одні були хлібороби, другі номади» (ст. 49). Хлібороби, за проф. Щербаківським, були круглоголовці передньоазійської раси (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з передньої Азії» (ст. 39). «В Європі її мішанину з нордійською расою звуть динарською расою» (ст. 22). Або, як нотує автор далі: «Дунайсько-чорноморська галузь цієї раси зветься динарською расою» (ст. 29).

Визначивши представників однієї з цих неолітичних рас на Україні як динарців, проф. В.Щербаківський характеризує других як індогерманців. «Номади були за неоліту високі і довгоголові і, безперечно, належали до раси індогерманської» (ст. 50). «Ар-хеологічно ця раса визначається корченими охрова-ними похоронами під високими могилами, бойовими кам’яними просвердленими топірцями та... дуже характеристичною шнуровою керамікою» (ст. 46). «В кінці неолітичної доби індогерманці розповсюдили майже по цілій Європі і скрізь рознесли як докази свого розповсюдження шнурову кераміку і бойові шліфовані топірці» (ст. 47). «В досить глибоких ямах лежали скелети в скорченому стані і майже завжди посипані... охрою. Черепи цих покійників завжди довгоголові» (ст. 39).

Дальший расово-генетичний процес на території України проф. В.Щербаківський малює як процес змішання цих двох рас, що стався внаслідок завоювання хліборобів-динарців номадами-індогермана-ми та їх дальшого співжиття. Повертаючись знов до зачеплених питань наприкінці своєї книги, проф. Щербаківський пише: «Скрізь субстрантною расою була раса динарська, а панівною раса індогерманська» (ст. 142). «На нашій території обидві складові частини нашого народу – і панівна індогерманська (трацька), і субстрантна – трипільсько-гіперборейська – жили увесь час від неолітичної доби» (ст. 127). "В дальшім воно (трипільське населення) мішалось з патріярхальним населенням шнурової кераміки та кам’яних бойових топірців і в дальшім процесі вже в бронзовий період, мабуть, стратило мальовану кераміку" (ст. 42). «Від співжиття цих двох елементів почала мішатися і мова. Мова хліборобів (кавказько-малоазійська) стала поступово індогерманізуватися» (ст. 50). Яфети-динарці індогерманізуються, і цей процес індогерманізації динарців проф. Щербаківський і трактує як процес творення праслов’ян. Кінець-кінцем він формулює свій підсумковий погляд так: «Українців, балканських слов’ян, чехів, словаків та поляків об’єднує присутність передньоазійської, або динарської, раси, якої у білорусів і москалів зовсім нема. Це показує, що з праслов’ян вийшли тільки балканські слов’яни, українці та західні слов’яни, тобто чехи, словаки, поляки. Праслов’яни безпосередньо перейшли в ці народи, бо в їх складі є раса динарська, яка була необхідна як субстрат для утворення праслов’янської мови» (ст. 141). «Де не було субстратного хліборобського народу паскової неолітичної, або мальованої, кераміки, там не могло бути і жадного праслов’янського племені» (ст. 127).

Так виглядає расово-генетичний процес на території України за проф. В.Щербаківським. Неважко помітити, що В.Щербаківський в питанні про розмежування окремих слов’янських народів за расовою їх приналежністю розвиває далі, як і Вовк – Рудницький, погляди Амі – Денікера. Так само, як і останні, він об’єднує українців в одну групу з південними (балканськими) слов’янами. Західних слов’ян до цієї групи він, однак, відносить не тільки чехів, як це робили зазначені антропологи, але і поляків. Подібно до більшости своїх попередників, він характеризує расове цю групу як динарську з цією разом з тим відміною одних, що коли проф. Вовк казав про приналежність до динарської раси сучасної української людности, – Щербаківський цю тезу переміщує в історичну перспективу і питання про динарську расу трактує в аспекті неолітичної доби. За В.Щербаківським, носіями динарської раси на Україні в 3–2 тисячолітті були люди т.зв. трипільської культури. Ця постановка проблеми «расової автохтонности» українців у проф. Щербаківського збігається

3 твердженням відомого археолога, основоположника археологічної науки в Україні В.В.Хвойки, який в своїй праці 1910 р. «Древние обитатели среднего Приднепровья» висунув аналогічну думку про безперервність расово-генетичного процесу на Україні від часів трипільської культури до наших днів.

Наші археологічні знання пішли в річищі Хвойчи-ної студії, але з часів Хвойки вони значно поширилися. Вони поглибилися, набули широкого обсягу. Розкопки неолітичного могильника на р. Самарі біля Ігрені (проф. Міллера), знахідка черепа в Халепі на Коломищині біля Трипілля, відкриті при розопках жител в трипільських селищах (Володимирівці і інших місцях) глиняні статуетки виразно ствердили так званий «арменоїдний» (або «баскоїдний») антропологічний тип індогерманського неолітичного населення України. Неважко помітити також близькість даного типу з «хетітами» з Малої Азії.

Але саме можливість на підставі хоча б і цього, досить, зрештою, обмеженого матеріялу встановити расовий тип трипільської людности примушує нас відзначити різницю між антропологічним типом населення України за наших часів і часів неоліту. Різко скошене чоло, вірлячий ніс, витягнене вниз обличчя, що визначали давнійший антропологічний тип «трипільців», перестали бути характеристичною ознакою для сучасної української людности. Вірлячий ніс поступився прямому, зникла різка скошеність чола. Те-иерішня українська людність не належить до неолітичного «арменоїдного» расового типу, репрезентованого в третьому тисячолітті до Різдва на території України трипільською людністю, як і мова українська грунтовно відрізняється від яфетичних мов Кавказу та Малої Азії, не маючи з ними нічого спільного. Якщо ж все ж таки говорити про зв’язок сучасної української людности з трипільською, то. в кожнім разі тільки як про зв’язок генетичний, трасформацію, цілковите перетворення антропологічного типу. Іншими словами, такою мірою, якою взагалі можна говорити про культурно-історичний зв’язок «неоліту» з наявними етнографічними культурами Європи, про перехід від «яфетичних> мов до індогерманських, про те, що неолітичні раси Європи були «субстратом» для витворення сучасних європейських рас. З цього погляду дуже характерний той процес, що відбувався на Україні в післятрипільський період. Тут насамперед треба відзначити глибокий розрив між двома епохами,

Трипільська культура на території України зникає. В житті країни відбувається різкий злам. Селища спалюються і знищуються. На основі знищеної трипільської культури витворюється зовсім інша культура, істотно відмінна від попередньої. Вершник витискає хлібороба й опановує становищем. Стадо змінює свій склад. Якщо трипільське стадо репрезентувала велика рогата худоба і присутність коня майже не засвідчена кістковими залишками для тієї доби, то тепер на перший план виступає кінь, і велика рогата худоба поступається місцем дрібній. Разом з тим змінюється й топографічне розташування селищ. За трипільських часів селища розташовувалися на відкритих місцях. Тепер вони переносяться на високі берегові маси й певне зміцнюються. Тепер це селища-бурги. їх місце розташування відповідає топографічному розташуванню городищ за середньовіччя. Мальована кераміка, в свою чергу, поступається шнуровій, але та ознака, що мальована кераміка не зникає зовсім й шнурова сполучується з мальованою, це свідчить, що розрив, який стався, не був остаточний. Трипілля знищено, з ним скінчено, країна змінила своє обличчя, та в з’єднанні з шнуровою ця мальована кераміка, успадкована від попередньої доби, в загальній зміненій обстановці ще зберігає свій дотеперішній репрезентативний характер. Ця культура (з другого тисячоліття до Христа) була властива однаково як північній лісовій смузі (Горо-діж, Райки, Кирильське Селище в Києві), так і півдню, степовій причорноморській смузі (Усатово під Одесою, Білозерна в гирлі Дніпра, Паркани на Дністрі тощо).

Який расово-генетичний процес відповідає цьому культурно-історичному? Тілопальний спосіб поховання, з одного боку, відсутність статуеток, з другого, не дають нам поки що в руки фактичного матеріялу, але певне одне: та раса, що на попередньому етапі зникає, хоч якоюсь мірою й спричиняється до формування нового расового типу, консолідується, змішу" ється з останнім.

Перехід від цих аналогічних культур в період з другого до першого тисячоліття перед Різдвом Христовим не зовсім ясний, але й свідчення археології й письмових джерел кажуть нам, що в останньому тисячолітті перед Різдвом на території України проходив інтенсивний процес еллінізації тубільного населення. Деякі вчені заперечували існування Ла-Тену на Україні. Але це було хибною гіпотезою. Той самий процес, що відбувався на заході (еллінізація тубільної людности), проходив і на Придніпров’ї, призвівши до витворення тотожніх культурних форм. Розкопки Хвойки в Зарубинцях і Самойловича в Корчоватій під Києвом, каталогізація наявних аналогічних пам’яток довели суцільне поширення в середньому Придніпров’ї в останні століття перед Різдвом однорідної культури, витвореної тубільним населенням під безпосереднім впливом еллінської культури північночорноморських міст. Коли Геродот (перша половина V віку перед Різдвом) говорив про елліно-стиків, він мав цілковиту рацію.

Відповідно до цього на основі цієї культури зару-бинецько-корчоватівського типу з останніх століть до Різдва витворюється культура «піль поховань» перших століть по Різдві, яка засвідчує не тільки високий розвиток культури й безпосередній зв’язок культури з античним середземноморським світом, але й надзвичайну густоту заселення та суцільне поширення цієї культури на всій території України – від Дністра й західного Бугу до Дінця й Дону. На сьогодні ми маємо вже понад двісті пам’яток цієї культури. Присутність значного антропологічного матеріялу дозволить уже в найближчий час точно встановити расовий тип населення України в І–V ст. по Різдві, що дуже важливо для наступних антропологічних стверджень й висновків, оскільки ця археологічна культура збереглася до наших часів, етнографічне цілком виразно засвідчена в тотожніх формах і з тотожнім лискованим графічним орнаментом за наших часів на Західній Україні та Волині. Сучасна українська селянська миска, горщик, глек і т.д. безпосередньо сходить до форми типів та орнаментів посуду з «піль поховань» перших століть н.е. (Черняхів, Маслово, Привільне і т.д.).

Але стверджуючи прямий і безпосередній зв’язок сучасної етнографічної культури українського народу з антично-тубільною культурою «піль поховань» перших століть н.е., не треба забувати, що саме в середині першого тисячоліття (десь в IV–V ст.) по Різдві ця остання зникає в своєму суцільному поширенні на території України. Світова криза античного світу в бурхливих хвилях епохи великого переселення народів спричиняється до знищення цієї культури України в І–IV ст. по Різдві. На арені історії з’являються слов’яни. Своєрідний парадокс: історичні письмові джерела з II і І ст. виразно кажуть про слов’ян на території України, але з цього періоду ми маємо якнайменше археологічних пам’яток.

Проф. Вовк, говорячи про поширення українського антропологічного типу, обмежував поширення його рямками сучасної етнографічної території, заселеної українцями, дослідами людности, яка нині говорить українською мовою. Це відповідало народницько-лінгвістичній концепції з її ототожненням «народу» і «нації», але це не збігалося з історичною дійсністю. Мик. Костомаров свого часу в статті своїй «Дві руські народності» підкреслював спорідненість новгородців з українцями. Він мав для цього рацію, оскільки державна територія київського князівства (X–XII ст.), відповідно до територіяльно-суспільних стосунків цього часу, простяглася саме по річках і «водний шлях варяг в греки» визначав напрямок територіяльної приналежности земель до держави. Тим-то цілком природньо, що спільних антропологічних рис годилося б шукати не тільки в межах наявної для XIX–XX ст. етнографічної території України, але і поза її межами. Не тільки серед населення, яке говорить нині українською мовою, але і серед населення, яке нині цією мовою не говорить. Посилаючись на власні спостереження, можна ствердити, що на Новгородщині виявляємо, як характеристичний для цієї території, той антропологічний тип, що його Вовк назвав як властиво український: високих брахіцефалів (субрахіцефалів) з темною пігментацією.

Розкопки городищ за останні десятиліття в Райках, Городську, Вишгороді та території Десятинної церкви в Києві тощо дали цілком достатній, якщо не сказати вичерпний, матеріял для антропологічних дослідів і тим самим для цілком історично певних висновків про антропологічний склад населення України в цей період (XI–XIII ст.). В цьому зв’язку перед дослідниками стоятиме завдання з’ясувати місцеві відміни українського антропологічного типу в межах давніх племінних територій та відповідно до цього виявити ці племінні відміни серед сучасної української людносги на тих же територіях.

Археологічна постановка антропологічної (расової) проблеми розв’яже методологічні труднощі в гіпотетичному поки то перенесенні расових категорій неолітичної доби на сучасний склад українського народу, з’ясує цілком конкретно на середині ланки іж неолітичними расами Європи та сучасною людністю України. Без цього підходу розв’язання накресленої проблеми лишатиметься нездійсненим.