Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців

Закон 4 Суспільний договір потрібен завжди,але ніколи не працює

Вибори виграють ті, хто створює свій суспільний договір із виборцями. Ці договори можуть бути найрізноманітнішими, але парадокс у тому, що вони ніколи не працюють. Політик може повністю виконати свої зобов’язання за суспільним договором, а потім виборці підступно обдурять політика і продинамлять його на виборах. Або навпаки, політик може знехтувати своїми обіцянками й обдурити виборців, але якщо він заманить їх у пастку нового суспільного договору, вони радо в неї спіймаються.

Розгадка цього парадокса губиться у глибинах соціальної психології, там само, де криється відповідь на питання, чому люди ненавидять політиків. Ми покажемо прямий і тісний зв’язок між цими двома загадками і наведемо приклади з життя. Почнемо з пригод у новітній політичній історії Львова, далі подивимося на досвід Угорщини та порівняємо, як нав’язували нові суспільні договори Путін у Росії і Сталін у СРСР. Чому ненавидять політиків

2015 рік. Перший день роботи нового українського парламенту, на який суспільство покладає великі сподівання, особливо зважаючи на те, що в країні йде війна з Росією. На площі перед Верховною Радою невеликий натовп людей, до поліцейського турнікета наближається молодий, нікому не відомий, невисокий і повнуватий чоловік. До нього підходить літня жінка і питає: «А ви народний депутат?». Той ствердно відповідає, тоді бабуся, не довго думаючи, б’є його сумкою по голові зі словами: «Так тобі й треба, всі депутати сволота».

Можна, звичайно, посміятися із цієї історії, поспівчувати депутату, вирішити, що жінка трохи несповна розуму. Та заради об’єктивності треба сказати, що в тій чи тій формі слова цієї жінки поділяє чи не третина населення всієї планети.

Нейтральна байдужість, негативне ставлення (несприйняття), зрідка реальна ненависть, дуже рідко любов, і то переважно до диктаторів (або короткочасна любов до «месій», яка потім майже завжди перетворюється на любов або ненависть до диктаторів чи вискочнів), — чотири основні емоції, що люди відчувають до політиків. А проте людина повинна каналізувати кудись свої проблеми, страхи і взагалі негативні відчуття через своє матеріальне становище, то головні емоції, які політики викликають у людей, — негативізм та іноді просто ненависть.

Можна багато говорити і цитувати безліч авторів, які досліджували причини ненависті (нелюбові), але навряд чи тут це треба. Для нас важливіше зрозуміти, за якою схемою відбувається процес переходу від голосування за політика до нелюбові. Якщо шукати закономірності такого переходу, напевне, варто розглянути базову, дещо спрощену модель, характерну для більшості таких випадків у різних країнах.

Перший етап — поява нового політика, який впливає на великі маси людей (це необов’язково прем’єр чи президент, це може бути мер чи навіть місцевий депутат) і який породжує у них надію і сподівання. На цьому етапі політик у той чи той спосіб укладає суспільний договір зі своїми виборцями. Він їм щось обіцяє, чимось лякає, просто купує — впишіть свій варіант. Проте факт залишається фактом — у день виборів політик і виборець укладають суспільний договір.

Далі ми найчастіше швидко підходимо до другого етапу, що його майже завжди не помічає більшість журналістів, оглядачів та учасників цього самого суспільного договору. На другому етапі політик починає вважати, що за нього проголосували, бо він такий хороший. Що його люблять. Що він справді дав людям надію. І головне — що він уклав з людьми певну угоду: він їм — виконання обіцянок, а вони йому — довіру. Крім того, дуже часто можна почути від політиків, що виборці не просто їм довіряють, а й люблять. Власне, від того, як надовго і як глибоко політик зануриться (а занурить його оточення) в цю теплу ванну, багато в чому залежить майбутнє цього самого політика.

Тут настає третій етап, коли політик розуміє, що су­спільний договір, укладений у день виборів, тріщить по швах. Люди, котрі аплодували йому ще кілька місяців тому, зовсім не радіють, що він виконав свою обіцянку (наприклад, відремонтував дорогу), бо по сусідству є інша розбита дорога, погано освітлюється вулиця або не працює світлофор. Люди завжди незадоволені, і вони дуже рідко будуть вдячними політику за виконані обіцянки.

Нарешті, четвертий етап триває до наступних виборів, які зненацька можуть виявитися достроковими. За цей час визначається, чи здатен політик щоразу швидко і якісно реагувати на зміни суспільного договору та, випереджаючи конкурентів і власних виборців, пропонувати або й нав’язувати свій новий договір. Питання не лише у дрібних речах, як-от ремонти вулиці, а часто й у визначальних проблемах — ставлення до НАТО або до ЄС і навіть шляхи вирішення воєнного конфлікту. У попередньому розділі ми говорили про конкуруючі правди і мистецтво політичної зради. Суспільний договір — це і є постійне творення нових конкуруючих правд із залученням широкого набору зрад, помножених на вміння правильно скомунікувати нову «політичну реальність».

Резюмуємо. Вибори — це не визначання, любить тебе народ чи ні. Головна помилка політиків (особливо в незрілих суспільствах), а також диктаторів — вважати, що люди голосують за них, бо люблять їх. У другому розділі було сказано, що виборці готові продаватися. Проте вибори — це навіть не шлюб за розрахунком, це мінливий договір купівлі-­продажу, де немає встановленої паритетної ціни. Ціна фіксується тільки в день виборів, а далі працюють неринкові механізми. І виконати суспільний договір — це насправді весь час змінювати його так, щоб твоєму виборцю це подобалося, а ворожого виборця не дратувало. Як Буняк зробив водогін для Садового

В Україні парадокс суспільного договору найефектніше продемонстрував Львів. Цілу картину дає історична розвідка львівського журналіста Юрія Лобана «Чарівники смарагдового міста: хто дав львів’янам воду»124, яку лише доповнимо й уточнимо з інших джерел і власними коментарями.

Усі знають, що Львів — культурна столиця України. Однак довгий час, аж до початку ХХІ століття, це давнє місто потерпало від браку такого неодмінного атрибуту культури, як вода. Проблему водного дефіциту запрограмував ще засновник міста король Данило, який не придумав нічого кращого, як поставити новий град на самісінькому Головному європейському вододілі — лінії, яка розділяє басейни європейських річок: одні з них впадають в Атлантичний океан і моря північної Атлантики, інші — в Середземне море і моря його басейну, а також у Каспійське море. Води на цій лінії катма, тому що водні потоки по обидва її боки не можуть текти в напрямку до неї, а лише від неї. Утім королеві Данилові і його нащадкам до цього діла не було — їм цілком вистачало річки Полтви, яку в кінці ХІХ століття сховали в каналізаційному колекторі.

Дефіцит води у Львові загострювався мірою зростання міського населення і господарства. Уже на початку XX століття воду постачали водогонами з джерел, розташованих за 30–40 км від міста. Водозабезпечення Львова хронічно не встигало за розвитком міста, а після радянської індустріалізації 1960–1970-х це стало особливо помітно.

Львів’яни досі з жахом згадують хронічне безводдя, яке тривало десятиліттями. До більшості львівських помешкань ще тридцять років тому воду подавали шість годин на добу — по три години зранку і ввечері. Наповнені водою каструлі на кухні та обов’язкове відро в туалеті стали неодмінним атрибутом кожної львівської квартири. Найретельніші про всяк випадок наповнювали й ванни. Львівські господині після роботи в спринтерському темпі мчали додому, щоб устигнути приготувати вечерю до того, як кран пересохне. А ті, кого доля заносила в гості чи у відрядження в інше місто (і не конче у столицю), переживали справжній цивілізаційний шок. Повернутися у квартиру опівночі і спокійно прийняти душ — таке в голові звиклої до львівських реалій людини просто не вкладалося.

У 1994–2002 роках Львовом керував «рухівець» Василь Куйбіда — спочатку як голова міськради і її виконкому, а з 1998-го на посаді міського голови. Саме Куйбіда зробив перші серйозні кроки, щоб надійно забезпечити місто водою. Ще під час своєї першої каденції він почав торувати стежки до Світового банку в надії отримати позику на вирішення проблеми водопостачання Львова. До переговорів і попередніх робіт було залучено не лише українські урядові структури, а й міжнародні агенції із США, Франції й Данії. Зусилля не пропали марно: у червні 2001-го рада директорів Світового банку постановила дати Львову позику в розмірі 24,25 млн доларів. От тільки освоювати ці гроші довелося вже не Куйбіді.

Куйбіда покладався на те, що між ним і львів’янами існує суспільний договір, за яким головний сенс Львова — бути форпостом національного відродження і бастіоном національно-­демократичних сил. На це, а не на обіцянки вирішити найболючіші міські проблеми, і зробив ставку Куйбіда на чергових виборах мера 31 березня 2002 року. Ця ставка виграла 1998 року, але програла 2002-го.

Як зазначали оглядачі, гасла штабу Куйбіди «Наше місто найкраще», «Ми це зробили», «Львів — європейський центр» працювали мляво і збуджували слабко. Команда Василя Степановича будувала свою стратегію і тактику на тому, що «у Куйбіди не було гідних конкурентів, їх немає і з’явитися їм нізвідки». Тому команда виявилася неготовою до несподіваного рішення балотуватися на посаду мера Любомира Буняка, який тоді працював заступником голови правління ВАТ «Укртранс­наф­та». Буняк мав репутацію господарника, яку підкріплював надзвичайний послужний список: багаторічне ефективне керування нафтопроводом «Дружба», переможне будівництво в «рекордно стислі терміни» нафтопроводу «Одеса — Броди» і термінала «Південний». Буняк пообіцяв львів’янам, що вже через два роки воду в їхні оселі подаватимуть не за графіком, а постійно. І львів’яни обрали його мером125.

Новий мер справді заходився вирішувати проблеми з водою. Якщо не відволікатися на тогочасні дискусії й інші подробиці з підготовки рішень, то слід згадати три такі дати. 27 серпня 2002 року у Вашингтоні було підписано угоду про позику за проєктом водопостачання й каналізації м. Львова між Україною і Світовим банком у розмірі 24,25 млн доларів126. 28 листопада 2002 року Верховна Рада ратифікувала цю угоду127 та пов’язану з нею угоду про надання гранту в розмірі 48 млн шведських крон між урядом Швеції, урядом України, м. Львовом і Львівським міським комунальним підприємством «Львівводоканал»128. А 10 квітня 2003 року ухвалою Львівської міськради було затверджено Комплексну програму водопостачання м. Львова на 2003–2006 роки, яка передбачала співфінансування вищеназваного проєкту з міського бюджету.

Ось цифри, які дають уявлення про значення цього проєкту. До початку його реалізації понад 60 % львів’ян користувалися водопостачанням шість годин на добу, а 11 % — узагалі лише дві години. По завершенні проєкту майже 90 % жителів міста отримували воду цілодобово або принаймні 18 годин на добу.

Щоправда, Буняк не встиг за час перебування на посаді мера повністю втілити проєкт у життя, але він упевнено просувався до цієї мети. Хронічна дошкульна проблема, яка псувала життя поколінням львів’ян, нарешті мала піти в небуття. Здавалося б, жителі міста мусять носити Буняка на руках, адже він чесно виконував свої зобов’язання за суспільним договором, який львів’яни підписали з ним, обравши його мером.

Та якщо Буняк покладався на це, його розрахунки зазнали краху. Замість вдячності львів’яни сповнилися негативними почуттями до мера. 27 вересня 2005 року, за пів року до закінчення каденції, депутати міськради своїм рішенням достроково припинили повноваження Буняка на посаді міського голови. А 26 березня 2006 року львів’яни обрали міським головою Андрія Садового, який у жовтні 2004-го заснував громадське об’єднання «Самопоміч». Тобто цього разу львів’янам захотілося суспільного договору не про воду, хоча проблему ще не було вирішено, а про допомогу жителям міста в самоорганізації і в захисті їхніх прав, що було фішкою ГО «Самопоміч».

Проєкт цілодобового водопостачання Львова після відставки Буняка різко загальмував. Термін його реалізації сплив 2006-го, але роботи за цим проєктом залишалися недовиконаними і 2007-го, і 2008-го. Те саме було б і 2009-го, якби не наближення президентських виборів. Тодішня прем’єр-міністерка Юлія Тимошенко прагнула мобілізувати електорат Львівщини, і 17 червня 2009 року вийшло урядове розпорядження «Про укладення Угоди щодо соціально-­економічного розвитку Львівської області між Кабінетом Міністрів України та Львівською обласною радою»129. Ця угода, яку підписали у Львові 25 червня за участю Тимошенко, передбачала, зокрема, виділення з держбюджету 191 млн грн на фінансування заходів із забезпечення стабільного водопостачання м. Львова. За пів року всі роботи було завершено, і вже 29 грудня Тимошенко приїхала до Львова, щоб оголосити, що проблему водопостачання в місті нарешті вдалося вирішити остаточно130.

Цього не вистачило, щоб забезпечити Юлії Володимирівні перемогу на президентських виборах. А згодом успішну реалізацію цього проєкту, яка була досягненням передусім Буняка й Тимошенко, подав як свою особисту заслугу Андрій Садовий. Слава «мера, який дав Львову воду», допомогла йому вдруге перемогти на виборах міського голови 31 жовтня 2010 року.

Не варто вважати цю історію черговим доказом несправедливості життя. Це радше свідчення того, що політикам притаманне неадекватне ставлення до виборів. Часто-густо вони схильні вважати, ніби виборці на виборах оцінюють діяль­ність політиків за попередні роки, і тоді їх зазвичай дуже розчарують отримані оцінки. А дехто, як показує приклад Буняка, навіть не встигає досидіти до кінця каденції.

Насправді ж виборці на виборах оцінюють не попередню діяльність політиків, не виконання ними своїх зобов’язань за минулим суспільним договором, а запропоновані ними нові суспільні договори на майбутнє. Старий договір — це те, що було куплено на минулих виборах. А на нових виборах виборці купують нове. Як Орбан віддячив угорцям за невдячність

У новітній історії різних країн чимало прикладів того, як мер великого міста, президент чи прем’єр-міністр після успішної каденції провалює наступні вибори через свої неадекватні уявлення про мотиви виборців. Є й зворотні приклади, хоча їх менше, коли партійна команда кілька разів поспіль виграє вибори не завдяки якимось особливим успіхам в економіці, а завдяки вмінню щоразу спокушати виборців новим приваб­ливим суспільним договором.

У Європі приголомшливий феномен продемонструвала Угорщина: її прем’єр Віктор Орбан обіймає цю посаду вже вчетверте. Уперше Орбан очолив уряд у липні 1998 року і через чотири роки програв вибори, попри суттєві економічні досягнення. За вісім років в опозиції він добре засвоїв урок і після того тричі поспіль — 2010-го, 2014-го і 2018-го — приводив свою партію до перемоги на парламентських виборах, вдало змінюючи і доповнюючи суспільний договір.

Одразу уточнимо, що не вважаємо результати правління Орбана позитивними для Угорщини, а в певних напрямах, як-от відносини з Україною, вони попросту негативні. Проте ми описуємо політику такою, якою вона є, а не такою, якою ми хотіли б її бачити.

Орбана можна назвати взірцем пластичного політика. Він досяг вершин мистецтва постійної трансформації своєї політичної позиції заради мети протриматися в політиці якнайдовше і здобути якнайбільше влади. Звісно, це далося йому не одразу — можна виокремити три щаблі його політичного самовдосконалення.

На перший щабель він піднявся, ще не досягши й 25 років. 30 березня 1988 року Орбан став членом-­засновником партії «Фідес» (Fidesz — так скорочено йменував себе Fiatal Demokraták Szövetsége — Альянс молодих демократів), з якою пов’язано все його дальше життя.

В офіційній біографії Орбана на сайті угорського парла­менту зазначено, що з квітня 1988 року він був членом дослідницької групи Центральної Європи за підтримки Фонду Сороса. 16 червня 1989 року під час перепоховання Імре Надя на площі Героїв у Будапешті виступив із промовою, у якій вимагав вільних виборів і вивести радянську армію з краї­ни. (Нагадаємо, Імре Надь очолював уряд під час революції 1956 року, яку придушили радянські війська, страчений 16 червня 1958 року.) Завдяки цій радикальній промові Орбан став відомим. З вересня 1989 року він, отримуючи стипендію від Фонду Сороса, вивчав історію англійської ліберальної політичної філософії в Пембрук-­коледжі Оксфордського університету. Перервав навчання в січні 1990-го, щоб узяти участь у виборах в Угорщині. 8 квітня 1990 року його обрали депутатом парламенту131.

На тих виборах партія «Фідес» отримала 21 мандат і ввійшла до числа шести партій, які створили власні фракції. Найбільше мандатів — 164 із 386 — здобула партія MDF (Magyar Demokrata Fórum — Угорський демократичний форум). Соціалісти, які правили з 1956 року (після придушення революції), втратили владу — їм дісталися лише 34 мандати132. Отже, в країні відбулася оксамитова революція. Проте «дорослі демократи» з MDF дивилися звисока на «молодих демократів» із «Фідес» і не взяли їх у владну коаліцію. Орбану довелося чекати ще вісім років, поки він виборов собі можливість потрапити в коло найвпливовіших політиків Угорщини.

Передусім Орбан зайнявся партійною кар’єрою. Спочатку він очолив парламентську фракцію «Фідес», а у квітні 1993-го став головою партії (доти у «Фідес» не було одноосібного лідера). Тоді «Фідес» сповідувала суто ліберальну ідеологію. У лютому 1992-го партійний з’їзд проголосував за вступ «Фідес» до Ліберального Інтернаціоналу. Їхнє прохання задовольнили у вересні 1992-го на конгресі Ліберального Інтернаціоналу в Майнці, який обрав Орбана своїм віцепрезидентом.

12 грудня 1993 року помер від раку прем’єр-міністр Угорщини, лідер MDF Йожеф Анталл. На чолі уряду став Петер Борошш, який доти очолював міністерство внутрішніх справ. За його керівництва владна коаліція програла парламентські вибори у травні 1994-го. MDF отримав лише 38 мандатів, а більшість місць — 209 із 386 — дісталася соціалістам, які й сформували новий уряд. «Фідес» здобув лише 20 мандатів133.

Лівий реванш в Угорщині не був чимось винятковим. Навпаки, для країн колишнього соціалістичного табору стало радше правилом, що після кількох років радикальних економічних реформ, які здійснювали перші антикомуністичні уряди, зубожіле населення повертало до влади колишніх комуністів. Останні запевняли, що вони вже не сповідують марксистсько-­ленінську доктрину, а виступають прихильниками успішної соціал-­демократії західноєвропейського штибу і завдяки своєму значному господарському досвіду можуть забезпечити зростання економіки та добробут людей.

Зазвичай ці обіцянки виявлялися нездійсненними. Населення починало шукати якусь іншу політичну альтернативу. Саме на таку роль — створити успішніший уряд, ніж попередні уряди MDF і соціалістів, — запропонувала себе партія «Фідес». Вона вже не позиціонувала себе як молодіжна і намагалася виглядати дорослою. Ще на з’їзді у квітні 1993-го партія скасувала вікову межу в 35 років для членства, а через два роки затвердила собі нову назву «Фідес — Угорська громадянська партія» (Fidesz — Magyar Polgári Párt), уже ніяк не розшифровуючи перше слово в цій назві.

І ось у травні 1998-го Віктор Орбан піднявся на другий щабель у своєму політичному розвитку: його партія здобула найбільше мандатів — 148 із 386, обігнавши соціалістів (134), а сам він у 35-річному віці отримав право сформувати уряд. Крім «Фідес», до владної коаліції ввійшли Незалежна партія дрібних господарів, аграрних робітників і громадян, яка отри­мала 48 мандатів, та MDF, чия фракція тепер нараховувала лише 17 депутатів134.

У політичному спектрі Угорщини «Фідес» зсунувся, точніше розширився, вправо і почасти замінив MDF, який дедалі більше розпадався після поразки 1994 року. Змінилася й офіційна ідеологія партії. Восени 2000-го Орбан подав у відставку з посади віцепрезидента Ліберального Інтернаціоналу, бо «Фідес» перейшла до консервативної Європейської народної партії.

Уряд Орбана справді зумів досягти кращих економічних показників, ніж у його попередників. Зокрема, за статистикою МВФ135, в Угорщині було зафіксовано зростання ВВП на 4,2 % 1998 року, на 3,2 % 1999 року, на 4,2 % 2000 року, на 3,8 % 2001 року; зростання експорту товарів на 22,5 %, 15,9 %, 21,7 % і 7,8 % відповідно. Водночас рівень безробіття знизився з 8,7 % 1997 року до 7,8 % 1998-го, 6,9 % 1999-го, 6,4 % 2000-го та 5,7 % 2001-го, що стало найнижчим показником за період 1991–2015 років.

Крім того, уряд Орбана реалізував масштабні соціальні ініціативи. Було запроваджено суттєві податкові пільги сім’ям із дітьми. Спеціальна програма сприяла відновленню житлового будівництва шляхом створення дієвих стимулів, як-от надання молодим людям іпотечної субсидії. У своїй передвиборчій програмі «Фідес» обіцяла пришвидшити будівництво автомобільних доріг. Уряд Орбана активно втілював ці плани в життя, розширюючи наявні автомагістралі й будуючи нові.

Однак ці й інші успіхи уряду в розвитку економіки, соціальній політиці, державному господарюванні не забезпечили Орбану перемоги на чергових парламентських виборах у квітні 2002 року. Блок «Фідес» і MDF отримав 178 мандатів із 386, а його головний суперник — блок соціалістів і вільних демократів — здобув на 20 місць більше136.

Ця поразка неабияк вплинула на Орбана. Він надто пластичний політик для того, щоб зламатися й озлобитися на угорців за невдячність. Натомість він видобув із поразки урок. Відтоді Орбан уже не покладався на вдячність електорату, навпаки, він розраховував на його забудькуватість і піддатливість психологічним маніпуляціям. Тепер Орбан не прагнув швидкого успіху, а був готовий грати в довгу гру зі ставкою, вищою за чотири роки прем’єрства. Він зажадав необмеженої влади, та щоб отримати її від електорату, потрібно було його підготувати.

Опинившись в опозиції, Орбан заходився зміцнювати авторитет і вплив партії, і це йому вдалося. У жовтні 2002 року Орбана обрали віцепрезидентом Європейської народної партії. Навесні 2003-го «Фідес» уклала союз з іншими консервативними (правими) партіями й організаціями і перейменувалася на «Фідес — Угорський громадянський альянс» (Fidesz — Magyar Polgári Szövetség).

Проте чергові парламентські вибори у квітні 2006-го майже не змінили розстановки сил. Соціалісти разом зі своїми союз­никами вільними демократами отримали більшість — 204 з 386 місць, тоді як блок «Фідес» і християнських демократів та їхній потенційний союзник MDF удовольнилися сумарно 175 мандатами137.

У квітні 2008 року Орбан узяв участь у бесіді вузького кола інтелектуалів, фрагменти якої просочилися в медіа. Серед сказаного Орбаном для нашої теми особливо цікаві два зізнання. По-перше, він розповів, що насправді не хотів перемагати 2006 року, бо вже знав, наскільки все погано в економіці. По-друге, говорячи про майбутнє, він поділився планами правити дванадцять років поспіль і для цього тричі перемогти на виборах138.

Інтуїція Орбана не підвела. Для коаліції соціалістів і вільних демократів її друга каденція виявилася провальною. І винна в тому була не лише світова фінансова криза — вона просто підсилила негативний ефект, породжений суто угорськими чинниками. Зокрема, темпи зростання ВВП скоротилися з 3,9 % 2006 року до 0,4 % і 0,9 % 2007-го і 2008-го відповідно. У 2009-му під тиском світової кризи ВВП Угорщини впав на 6,6 %, а рівень безробіття сягнув 10 %.

Крім того, владна коаліція зазнала низки дошкульних ударів від опозиції. Найболючішим був референдум, проведений 9 березня 2008 року з ініціативи «Фідес». У ньому взяла участь більше як половина виборців, і переважна їх кількість виступила за скасування урядових реформ. Ішлося, зокрема, про щоденний госпітальний збір за стаціонарну медичну допомогу («проти» — 84,08 %), плату за консультації в лікаря («проти» — 82,42 %), плату за навчання для студентів, які отримують державну субсидійовану вищу освіту («проти» — 82,22 %)139. Після референдуму Орбан не раз заявляв про необхідність провести дострокові вибори: за його словами, країна й економіка перебували в такому поганому стані, що треба було якнайшвидше вживати негайних заходів. Водночас Орбан завдяки своїй політичній пластичності зумів суттєво наростити популярність «Фідес» і свою власну та розширити електоральну базу партії.

Коментуючи еволюцію політичної позиції Орбана, головний редактор угорського новинного інтернет-­видання Mandiner.hu Геллерт Райчаньї зазначив:

Для Віктора Орбана, який прийшов у політику просто з університету, політика — це постійний процес навчання. На відміну від багатьох своїх ровесників, він не виграє і не програє, застосовуючи один і той самий політичний рецепт. У середині 1990-х він переосмислив себе і свою партію та перейшов від ліберальної ідеології до консервативної системи цінностей. У 2002 році ця ще трохи елітарна ліберально-­консервативна «буржуазна» політика призвела до поразки на виборах. Орбану довелося знову переосмислити свою політику, імідж і спілкування, щоб повернути більшість голосів. Нове його рішення полягало в тому, щоб повернутися до людей, до натовпу. Це те, що в осередках «Фідес» називають «стати партією людей», а критики розцінюють як популістську зміну напряму.

…Ці зміни означають для Віктора Орбана і його партії зростання популярності, перемоги на виборах і глибшу вбудованість в угорську реальність140.

У квітні 2010 року настав час Орбану зійти на третій щабель його політичних досягнень. Чергові парламентські вибори у квітні 2010-го принесли соціалістам лише 59 мандатів, а їхнім партнерам по коаліції вільним демократам — жодного. Блок «Фідес» і християнських демократів здобув 263 мандати із 386, тобто більше як дві третини141, і завдяки цьому отримав змогу змінювати конституцію країни на свій розсуд.

Інтуїція не підвела Орбана і тоді, коли він спрогнозував своє правління дванадцять років поспіль. Схоже, на всі ці роки, тобто на три урядові каденції, у нього був план зберегти і зміцнити свою владу.

На момент повернення Орбана у крісло прем’єра економічна ситуація була дуже поганою, і виборці передусім чекали її покращення. Проте Орбан не обмежувався такими кроками в соціально-­економічній політиці, за які угорці могли би бути йому вдячними. Він ефективно маніпулював суспільною свідомістю, висуваючи на перший план захист християнських цінностей, збереження угорської ідентичності й зміцнення національної величі. Це дозволяло йому цементувати суспільство і підживлювати вірність свого виборця.

Першим таким великим заходом стало ухвалення 18 квітня 2011 року нової Конституції142 замість старої, ще 1949 року, яку радикально міняли 1989-го. Значення Основного закону виходить далеко за межі правових відносин. Орбан постарався представити цей документ саме як новий суспільний договір, ба навіть у його преамбулі прямо сказано, що це договір: «Наш Основний закон — підстава нашого правового порядку: це договір між угорцями минулого, сьогодення і майбутнього. Рамка, яка виражає волю нації, форма, у якій ми хочемо жити».

Ще Орбан представив ухвалення Конституції як велике свято: угорці нарешті повністю порвали з комуністичним минулим. «Ми не визнаємо комуністичну конституцію 1949 року. Вона була основою тиранічного правління, тому ми вважаємо її недійсною», — записано в преамбулі. Основний закон набрав чинності 1 січня 2012 року. Наступного дня уряд урочисто відзначив цю подію в Угорському державному оперному театрі.

Фактично цей документ містить не тільки правові, а й ідеологічні засади держави. Тобто затвердження нової Конс­титуції означало початок впровадження державної ідеології, яку виробив Орбан. Для нашої теми дуже важливо те, що Основний закон запрограмував дальший розвиток подій. У цей документ Орбан завбачливо заклав пункти, які розв’язали йому руки і створили підстави для його дій, що він заздалегідь запланував для впливу на суспільну свідомість. Так у нього з’явилася можливість подавати ці свої дії саме як виконання своїх зобов’язань перед угорцями за Основним законом. Ось три приклади, як це відбувається на практиці.

Конституція Угорщини починається словами «Бог благословить угорців!», і далі в преамбулі наголошується значення християнства: «Ми пишаємося тим, що наш король Стефан тисячу років тому створив угорську державу і зробив нашу країну частиною християнської Європи»; «Ми визнаємо роль християнства у збереженні нації». Спираючись на це, Орбан рішуче обмежує потік мусульманських мігрантів в Угорщину.

Стаття D Основного закону, одна із засадничих, проголошує: «Беручи до уваги єдність об’єднаної угорської нації, Угорщина відповідальна за долю угорців, які проживають за її межами, сприяє виживанню й розвиткові їхніх спільнот, допомагає їм зберігати угорську ідентичність і захищати свої індивідуальні та колективні права, сприяє їхній співпраці між собою та з Угорщиною». Спираючись на це, Орбан з 2014 року вимагає від України розширити права угорської меншини на Закарпатті.

У статті L, теж із числа засадничих, сказано, зокрема, що «Угорщина захищає інститут шлюбу як добровільної спільноти між чоловіками й жінками та сім’ю як основу для виживання нації». Спираючись на це, Орбан здійснює політику, спрямовану на дискримінацію і дискредитацію осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації.

Усе це допомогло «Фідес» досягти успіху на чергових парламентських виборах 6 квітня 2014 року, що проводили за новим виборчим законом. Відтоді в угорському парламенті засідає не 386, а лише 199 депутатів. Блок «Фідес» і християнських демократів на тих виборах здобув 133 мандати, тобто знову більше як дві третини від загальної кількості143.

І вже 26 липня 2014 року Орбан проголосив неліберальну державну модель на заміну ліберальній демократії: «Угорська нація — це не простий набір людей, а громада, яку потрібно організовувати, зміцнювати і навіть будувати. Тому в цьому сенсі нова держава, яку ми будуємо в Угорщині, — це неліберальна держава. Вона не заперечує фундаментальних цінностей лібералізму, таких як свобода, але не робить цю ідеологію центральною в організації держави, бо містить чіткий національний підхід»144.

Отже, свій шлях у політиці Орбан почав від лібералізму і прийшов до його заперечення. Це породило жорсткий конф­лікт між Орбаном та Джорджем Соросом і його фондом, стипендіатом якого Орбан був на початку своєї політичної кар’єри. У жовтні 2015-го Орбан звинуватив Сороса в тому, що той намагається підірвати європейські країни, підтримуючи біженців з інших частин світу. «Його ім’я, мабуть, — найсильніший приклад тих, хто підтримує все, що послаблює національні держави. Вони підтримують усе, що змінює традиційний європейський спосіб життя», — заявив угорський прем’єр145.

У березні 2017 року Орбан оголосив про плани Угорщини закрити Центральноєвропейський університет (ЦЄУ), що Сорос заснував у Будапешті. Відкритий лист на підтримку ЦЄУ підписали близько 150 науковців з американських і європейських університетів, серед них 14 лауреатів Нобелівської премії з економіки146. Однак Орбан стояв на своєму, і зрештою у грудні 2018 року ЦЄУ оголосив про припинення діяльності в Угорщині та переїзд до Відня через відмову угорського уряду підписати угоду, яка дозволила б ЦЄУ продовжити тут діяльність147.

На чергових парламентських виборах 8 квітня 2018 року блок «Фідес» і християнських демократів знову здобув 133 зі 199 мандатів148. Завдяки цьому Орбан учетверте став прем’єр-міністром, і це перший такий випадок в історії Угорщини.

Останніми роками економіка Угорщини демонструє хороші показники, і Орбан цим пишається. У виступі після обрання прем’єром 10 травня 2018 року він проголосив нову мету — до 2030 року Угорщина має ввійти до п’ятірки країн ЄС, де найкраще жити і працювати149. Тим часом він не забуває знаходити нові нагоди, щоб стати на захист християнських цінностей, боронити збереження угорської ідентичності й підсилення національної величі. Наприклад, у листопаді 2019-го Орбан заборонив представникам Угорщини брати участь у Євробаченні, бо цей конкурс приділяє багато уваги гомосексуалістам. Орбан пояснив, що гроші, які витрачаються на Євробачення, краще підуть на підтримку продукції угорських попмузикантів. У руслі цієї теми він також повідомив, що створює ініціативу «Сім’я попри все», щоб популяризувати цінності традиційної сім’ї. Наостанок Орбан публічно заявив, що всиновлення дітей представниками сексуальних меншин слід прирівнювати до педофілії150.

Після свого першого серйозного програшу, коли він утратив посаду прем’єра, Віктор Орбан зрозумів одну з найважливіших у політиці речей: суспільний договір треба змінювати на другий день після виборів. І не слід боятися змінювати свої погляди. Люди все можуть пробачити, якщо дати їм трохи матеріального добробуту, правильно все пояснити і запропонувати новий суспільний договір. Що запропонує росіянам Путін взамін за довічну владу

Орбан в Угорщині — свідомо чи ні — використав дещо з досвіду Путіна в Росії. Путін раніше за Орбана зрозумів, що секрет тривалого збереження влади не в ретельному виконанні суспільного договору, а в умінні цей договір раптово змінювати.

Для початку коротко пройдімося основними точками політичного розвитку політика Путіна. Нас цікавитиме передусім те, у який спосіб Путін забезпечував собі високий рейтинг раніше і що він може робити для цього в майбутньому.

Як стверджує російський «Левада-­центр»151, за перші три місяці прем’єрства Путіна, із серпня по листопад 1999 року, схвалення його діяльності зросло з 31 до 80 %. Коли 31 грудня 1999 року Борис Єльцин оголосив про відставку, Путін став в.о. президента. На президентських виборах він переміг у першому ж турі 26 березня 2000 року з результатом 51,95 %. У 2000–2003 роках рейтинг Путіна коливався між 61 % (у червні 2000-го, коли в Баренцовому морі затонув російський атомний підводний човен «Курськ» зі 118 членами екіпажу) та 86 % (у грудні 2003-го, коли за підсумками виборів до Держдуми більшість місць отримала пропрезидентська партія «Єдина Росія»).

14 березня 2004 року Путін знову переміг у першому ж турі президентських виборів, здобувши 71,31 % голосів. Протягом 2004–2007 років його рейтинг коливався між 65 % (у січні 2005-го, коли набрав чинності вкрай непопулярний закон про монетизацію пільг) та 87 % (у грудні 2007-го, коли за підсумками виборів до Держдуми «Єдина Росія» отримала 315 із 450 мандатів, тобто 70 % від загальної кількості).

Свого часу 40-го президента США Рональда Рейгана (1981–1989) називали «тефлоновим президентом». Уперше цей вислів 1983 року вжила конгресменка Патриція Шредер, яка заявила, що Рейган «дав президентству тефлонове покриття: він дбає, щоб до нього нічого не прилипало»152. Згодом так говорили і про Путіна. «За Путіним закріпилася репутація “тефлонового” президента за його надприродну здатність підтримувати високі рейтинги навіть після великих політичних провалів», — писав у вересні 2004-го журналіст Times Джеремі Пейдж153. Те саме констатував у грудні 2004-го Борис Нємцов: «У нас Путін, хай там що він робить, він у нас “тефлоновий”, він, як і раніше, популярний, з рейтингом близько 70 %, незважаючи на банкрутство його політики, скажімо, на просторі СНД, незважаючи на безтямні дії в економіці, надмірну монополізацію, незважаючи на зростання бюрократії і корупції»154.

Про розгадку «тефлоновості» Путіна писали безліч разів. Підтримувати свій рейтинг на висоті йому допомагали теракти в російських містах і Друга російсько-­чеченська війна. Проте важливо розуміти, як це працювало.

Спочатку використовувалося (або й штучно створювалося) загострення проблем внутрішньої безпеки, щоб перемкнути увагу електорату із соціально-­економічних проблем. У результаті електорат спокушався таким суспільним договором, де головний пріоритет — не підвищення добробуту населення, а усунення внутрішніх загроз. Далі здійснювалися антитерористичні і воєнні операції, які приводили суспільну свідомість у стан екзальтації. Електорат бачив, що Путін брутально порушує будь-які норми (загальнолюдські закони моралі, міжнародні правила ведення війни, двосторонні російсько-­чеченські угоди тощо), і несамовито радів цьому.

Тобто секрет популярності Путіна не в тому, що він поставив на перше місце проблему безпеки, а в тому, що він штучно збуджував у російській суспільній свідомості відчуття вседозволеності і безкарності — «Росії можна все, і їй за це нічого не буде». Це діяло як наркотик, і електорат потребував усе нових і нових доз. Друга російсько-­чеченська війна завершилася інкорпорацією режиму Рамзана Кадирова в Чечні в режим Путіна в Росії. Отже, щоб забезпечувати електоратові нові дози державної величі, Путіну потрібно було вийти за межі РФ. У буквальному сенсі.

2 березня 2008 року президентом РФ обрали ставленика Путіна Дмитра Медведєва. Після його інавгурації Путін обійняв посаду голови уряду, і вже в серпні Росія здобула швидку перемогу у війні з Грузією. Завдяки цьому у вересні 2008-го рейтинг Путіна сягнув рекордних 88 %.

Проте далі популярність Путіна почала падати. Нових підтверджень державної величі він не забезпечив, тим часом світова фінансова криза переконливо продемонструвала, що російська економіка так само вкрай слабка, дрібна у глобальних масштабах і нездатна протистояти зовнішнім викликам. Рейтинг Путіна впав до 63 % у грудні 2011-го, коли за підсумками виборів до Держдуми «Єдина Росія» втратила 77 мандатів (залишилося 238, тобто 52,9 % від загальної кількості). Падіння рейтингу корелювало з посиленням протестних настроїв проти політики уряду Путіна.

4 березня 2012 року Путін утретє переміг у першому ж турі президентських виборів, отримавши 63,6 % голосів. Тепер термін його повноважень становив уже не чотири, а шість років. Рейтинг Путіна сягнув 69 % у травні 2012-го, коли відбулася його інавгурація, а в листопаді 2013-го впав до 61 %. Либонь, популярність Путіна зменшувалася б і надалі, але подарунок йому зробили тодішні українські керівники Янукович і Азаров, які відмовилися від євроінтеграції України і натомість узяли курс на економічний союз із Росією. У лютому 2014-го, ще навіть не дочекавшись, коли Янукович утече з України, Путін, використовуючи Чорноморський флот РФ, почав анексію Севастополя й усього Криму.

Майже чотири роки — з березня 2014-го, коли Росія урочис­то приєднала до себе анексований Крим, і до січня 2018-го — рейтинг Путіна тримався не нижче за 80 %. (Доти найдовший такий період, коли рейтинг Путіна не опускався нижче за 80 %, тривав 16 місяців — з жовтня 2007-го по січень 2009-го.) У жовтні 2014-го рейтинг Путіна вдруге після вересня 2008-го сягнув 88 %. На той час Росія вже окупувала чималу частину Донеччини й Луганщини та примусила Україну погодитися на Мінські домовленості. У червні 2015-го рейтинг Путіна піднявся аж до 89 % — це найвищий показник за всі роки. У вересні 2015-го Путін підвищив ставки у своїх геополітичних потугах — почалася воєнна операція РФ у Сирії.

Постійне підживлення в електорату почуття державної величі Росії (і водночас ненависті й відрази до українців) забезпечило «Єдиній Росії» рекордні досягнення на виборах до Держдуми у вересні 2016-го. Пропрезидентська партія збільшила кількість мандатів на 105 — до 343, що склало 76,2 % (понад три чверті) від загальної кількості.

18 березня 2018 року Путін учетверте переміг у першому ж турі президентських виборів, здобувши 76,69 % голосів. Це найвищий результат на виборах президента РФ за весь час існування РФ. Однак далі популярність Путіна знову почала падати. Найбільшим подразником для суспільства стало підвищення пенсійного віку на п’ять років — з 55 до 60 років для жінок і з 60 до 65 років для чоловіків. Відповідний законопроєкт з’явився в червні і став законом у жовтні 2018-го. З липня 2018-го рейтинг Путіна вже не піднімався вище за 70 %, а в січні-­березні 2019-го опустився до 64 %.

Гендиректор Всеросійського центру вивчення громадської думки Валерій Федоров зазначає, що 2018 року Путіна обрали президентом на хвилі очікувань економічного зростання і загальних змін на краще, розігрітих під час виборчої кампанії. «Підвищення пенсійного віку на цьому тлі люди сприйняли як “поворот не туди”, що негативно відбилося на рейтингу президента й інших інститутів влади», — констатує соціолог155.

У січні 2020 року в Росії почалася смуга трансформації влади. Втратив посаду голови уряду Дмитро Медведєв, котрий обіймав її відтоді, як повернув Путіну президентське крісло. Сам Путін оголосив плани конституційної реформи, і невдовзі з’явився відповідний проєкт. Оглядачі одразу розцінили це як спосіб забезпечити Путіну, чия президентська каденція має завершитися 2024 року, довічну владу в іншому, непрезидентському кріслі, наприклад на посаді голови Держради РФ156.

Утім самі по собі ці пертурбації навряд чи здатні сильно підняти рейтинг Путіна, а без високого рейтингу його довічна влада навряд чи можлива. Як ми вже бачили, Путін уміє дбати про свій рейтинг і має багато разів перевірений на практиці метод приводити суспільну свідомість у стан екзальтації. Отже, питання полягає в тому, які країни стануть його черговою жертвою, щоб їхнім коштом він посилив у російській суспільній свідомості відчуття вседозволеності й безкарності, дав росіянам нову, ще більшу дозу державної величі. Саме взамін за цю дозу, і не інакше, росіяни наділять його довічною владою.

Щоб спрогнозувати дальші дії Путіна, зробимо невеличкий екскурс в історію і згадаємо останні роки Сталіна, який дедалі більше перетворюється на головного вчителя самого Путіна. Та перш ніж перейти до історії, ще одне важливе зауваження: диктатор, хай там ким він є, весь час живе в системі інтриг і не може покладатися винятково на себе і на свої попередні заслуги. Диктатор змушений постійно чекати перевороту, і звідси випливає левова частка всіх його наступних дій.

Звісно, можна припустити, що Путін спробує зберегти свою владу без жодних додаткових зусиль, просто використовуючи свій авторитарний режим. Насправді ж на це не покладався навіть Сталін, чий режим був куди більше диктаторським, ніж режим Путіна. Замість просто ставити суспільству завдання, Сталін завжди шукав такий суспільний договір, який спокусив би суспільство і на який воно купилося б. Нагадаємо лише останній суспільний договір, запланований Сталіним. То був пік могутності «вождя всіх часів і народів»: він виграв війну, був диктатором половини Європи і володів ядерною зброєю. І він хотів, щоб радянські люди не просто підкорялися йому, а виконували його накази із щиросердим ентузіазмом: він знав, що так набагато надійніше й ефективніше.

Першим розповів про плани радянського вождя чеський історик Карел Каплан, який під час Празької весни 1968 року отримав доступ до секретних документів Комуністичної партії Чехословаччини, після придушення Празької весни впав у немилість, 1976 року втік на Захід, а 1978-го поділився знайденими таємницями. Зокрема, він розповів, що 9–12 січня 1951 року Сталін провів зустріч з міністрами оборони соціалістичних країн Східної Європи і наказав їм готуватися до наступальної війни проти Західної Європи. Про цю зустріч Каплан дізнався від її учасника, тодішнього міністра оборони Чехословаччини Алексея Чепічки.

Після доповіді міністрів про стан їхніх армій Сталін узяв слово, щоб детально проаналізувати ідею воєнної окупації всієї Європи, яку, наполягав він, треба дуже добре підготувати. Сталін наводив аргументи:

Жодна європейська армія не може серйозно протистояти радянській армії, і навіть можна сподіватися, що опору взагалі не буде. Нинішня військова потужність США не дуже велика. Отже, поки що на боці радянського табору явна перевага. Та це лише тимчасово, на якісь три-чотири роки. Після того США матимуть у своєму розпорядженні засоби, щоб транспортувати підкріплення у Європу, і зможуть застосувати свою атомну перевагу. Тому треба використати цей короткий інтервал для систематичної підготовки наших армій, мобілізувати всі наші економічні, політичні й людські ресурси. Наступні три-чотири роки всю нашу внутрішню й міжнародну політику буде підпорядковано цій меті. Лише повна мобілізація наших ресурсів дозволить нам реалізувати цю унікальну можливість поширити соціалізм у всій Європі157.

У 1992 році спогадами поділився генерал-­лейтенант Микола Остроумов, який на початку 1950-х був заступником начальника оперативного управління Головного штабу Військово-­повітряних сил СРСР. За його словами, навесні 1952-го Сталін наказав створити 100 дивізій нових тактичних бомбардувальників. Це, вважає Остроумов, було підготовкою до нової війни158.

У 1999 році про цей епізод розповів один з учасників радянського атомного проєкту, відомий фізик, член-кореспондент Російської академії наук Борис Іоффе159. Він упевнений, що «головною метою Сталіна було встановити світове панування або — принаймні як перший крок на шляху до цієї мети — захопити Європу і низку територій в Азії». Для цього, переконаний Іоффе, «на початку 50-х років Сталін мав намір розв’язати і виграти третю світову війну. Часу в нього залишалося небагато — 1949 року йому виповнилося сімдесят років, і діяти треба було швидко».

Борис Іоффе згадував:

Для досягнення поставлених цілей треба було вирішити два найскладніші завдання: воєнне — створити атомну зброю і політичне — підняти народ на війну. Вирішити останнє завдання було особливо складно, і Сталін чудово розумів це: підняти народ на нову війну лише через вісім-­десять років після важкої і найкривавішої в історії Росії війни, до того ж проти колишньої союзниці — Америки, засобами звичайної пропаганди було неможливо, навіть терор тут, напевно, не спрацював би. Треба було розбудити народну лють. Однак не абстрактну лють до когось за океаном, про кого звичайна людина чує тільки по радіо. Треба було, щоб кожна людина бачила об’єкт своєї ненависті ­тут-таки, поруч із собою, знала, що він загрожує їй самій і її родині, а спрямовують цих ворогів і керують ними з-за океану. Знайти цей об’єкт виявилося просто — це були євреї. Євреї ідеально надавалися для такої мети: кожен бачив єврея, кожен міг мати об’єкт своєї ненависті поруч біля себе, та й старі російські традиції антисемітизму ще не забулися. Сталін і покірний йому апарат партії й держави з другої половини 40-х років навмисно розпалювали антисемітизм (боротьба з космополітизмом, арешти й розстріли єврейських діячів культури, розстріл учасників групи «шкідників» на ЗІСі і т. д.).

Антисемітська кампанія, яка наростала аж до самої смерті Сталіна, була не просто ще одним епізодом у сталінській політиці репресування неугодних йому народів — це був засіб на шляху до далекосяжної мети. Новим важливим етапом на цьому шляху стала «справа лікарів». Наприкінці 1952 року заарештували групу професорів, видатних медиків. Усі вони, крім одного-двох, були євреї. Їм інкримінували, нібито вони за завданням американської єврейської шпигунської організації «Джойнт» під виглядом лікування намагалися умертвити керівників партії і держави. З моменту появи першого повідомлення про «справу лікарів» мені стало ясно, що це фальшивка, сфабрикована за вказівкою Сталіна, і що це початок нової кампанії. На жаль, те, що «справу лікарів» сфабриковано від початку й до кінця, розуміли тоді далеко не всі, навіть серед інтелігенції. «Справа лікарів» задумувалася з далеким прицілом: треба було показати, що люди найшляхетнішої професії — лікарі — у євреїв убивці. І це не зводилося до двох десятків арештованих і запроторених у в’язницю видатних лікарів: по всій країні поширилися чутки, що всі лікарі-­євреї — вороги народу і злочинці. Я сам не раз чув на вулиці, у крамницях тощо вислови на зразок «У нас у поліклініці лікар — єврей. Я не піду до нього: він мене отруїть», або «Такий-то помер у лікарні — його вбив лікар-­єврей». І ця ненависть потім поширювалася вже не тільки на лікарів.

На його думку, «дальший сценарій передбачався такий. Ареш­тованих у “справі лікарів” збиралися публічно стратити. Одночасно мали початися “стихійні” виступи народу проти євреїв. І тоді група видатних представників цього народу мала звернутися з листом до Сталіна й радянського уряду, у якому визнавалася б колективна відповідальність євреїв як нації за те, що у їхньому середовищі виросли такі виродки, і говорилося б про справедливий гнів народу. Водночас автори листа просили б для захисту євреїв від народного гніву переселити їх у райони Далекого Сходу». Такий лист, за даними Іоффе, вже існував — його нібито написав історик, академік АН СРСР Ісак Мінц, і дехто його навіть підписав.

«Відповідні табори або було вже підготовлено, або вони будувалися. Згідно з планом, на шляху проходження ешелонів відбувалися б стихійні виступи мас. Легко передбачити категоричну реакцію Америки, яка, звичайно, стала б на захист євреїв. Західна Європа Америку підтримала б. І тоді, за задумом Сталіна, можна було б перемкнути лють народу з ворога внутрішнього на зовнішнього»160, — пише Іоффе.

Ця історія цікава не лише як ілюстрація того, що навіть Сталін потребував суспільних договорів — вона наводить на роздуми про сьогодення. Можна провести три паралелі між останніми планами Сталіна, яким не судилося здійснитися, та гіпотетичними останніми планами Путіна, які наразі мають чимало шансів на здійснення.

По-перше, останні, завершальні плани диктатора, сповненого відчуттям безмежної влади, не можуть бути дрібними і локальними — вони неодмінно грандіозні і глобальні. Тому готуватися до путінської агресії варто не одній лише Україні.

По-друге, передумова цих планів — наявність підготовленої до заклання жертви — «внутрішнього ворога». У Сталіна це були євреї. Путін може відвести цю роль російським некомерційним організаціям, які отримали статус «іноземних агентів» (за законом 2012 року), російським партнерам і співробітникам міжнародних та іноземних некомерційних організацій, визнаних у Росії «небажаними» (за законом 2015 року). Євреям теж може перепасти: хіба ж просто так Путін зберіг на Далекому Сході РФ Єврейську автономну область?

По-третє, ці плани передбачають укладення суспільного договору про те, що «внутрішній ворог», якого виявила і на якого вказала влада, суспільство визнає і сприймає як «ворога народу». У Сталіна цій меті слугувала антисемітська кампанія, її стрімкий розвиток обірвала смерть вождя. У Путіна цій меті слугує кампанія проти некомерційних організацій, особливо правозахисних, яка теж стрімко наростає.

Новий поштовх останній має дати трансформація влади, яка почалася в січні 2020-го. Путін у своєму посланні Федеральним Зборам РФ 15 січня заявив: «Настав час внести до Основного закону країни певні зміни, які прямо гарантують пріоритет Конституції Росії в нашому правовому просторі». За його словами, це означає, що «вимоги міжнародного законодавства і договорів, а також рішення міжнародних органів можуть діяти на території Росії тільки в тій частині, у якій вони […] не суперечать нашій Конституції»161. Для цього треба змінити статтю 15 Конституції РФ, де, зокрема, записано: «Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлено інші правила, ніж передбачено законом, то застосовуються правила міжнародного договору»162.

Головна мета пропозиції Путіна полягає не в тому, щоб зняти з Росії відповідальність за порушення нею міжнародного права. Насправді Росія і без цього спокійно нехтує своїми міжнародними зобов’язаннями, не виконує рішення міжнародних судів тощо. Конституційний суд РФ ще 14 липня 2015 року постановив: «Якщо Конституційний суд Російської Федерації дійде висновку, що постанову Європейського суду з прав людини, позаяк вона ґрунтується на Конвенції про захист прав людини й основних свобод у тлумаченні, яке суперечить Конституції Російської Федерації, не може бути виконано, така постанова в цій частині не підлягає виконанню»163. Отож пріоритет міжнародного права, хоч його й записано в Конституції РФ, насправді не абсолютний, радше ефемерний.

Головна мета пропозиції Путіна — щоб усі ті російські правозахисники, які апелюють до міжнародного права, автоматично перетворилися на правопорушників. Тоді можна буде застосувати до них репресії й інспірувати народну підтримку цієї кампанії. Тобто буде укладено суспільний договір про те, що правозахисники, які нагадують про міжнародні зобов’язання РФ,— «вороги народу».

На захист цих правозахисників автоматично виступить Захід. Якщо репресії проти правозахисників будуть серйозними, можна очікувати, що США і ЄС оголосять санкції проти РФ, а це дозволить, кажучи словами Іоффе, «перемкнути лють народу з ворога внутрішнього на зовнішнього». І тоді з’явиться новий суспільний договір — про необхідність покарати Європу й Америку.

Це, звичайно, лише одне з припущень, але те, що Путін спробує витратити свої останні роки на створення суспільного договору, який дозволить росіянам підтримати новий переділ світу, навіть ціною грандіозної війни, сумнівів не викликає.

124 http://forpost.lviv.ua/txt/suspilstvo/1719-charivnyky-­smarahdovoho-mista-khto-dav-lvivianam-vodu

125 https://dt.ua/POLITICS/merski_vibori_u_lvovi_viprobuvannya_vognem_kritiki,_vodoyu_z_krana_i_naftotrubami.html

126 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/996_037

127 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/317–15

128 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/236–15

129 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/681–2009-%D 1 %80

130 https://www.unian.ua/society/307511-timoshenko-­problemi-vodopostachannya-­mojna-virishiti-za-2–3-roki.html

131 https://www.parlament.hu/kepviselo/elet/o320.htm

132 https://valtor.valasztas.hu/valtort/jsp/ma1.jsp? EA=3

133 https://valtor.valasztas.hu/valtort/jsp/ma1.jsp? EA=8

134 https://static.valasztas.hu/ujweb/index.htm

135 https://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2019/02/weodata/index.aspx

136 https://static.valasztas.hu/parval2002/so02/ered_ind_en.htm

137 https://static.valasztas.hu/parval2006/en/08/8_0.html

138 https://web.archive.org/web/20080609023904/http://www.hirszerzo.hu/cikk.sokaknak_fog_fajni_orban_viktor_2_ev_kokemeny_megszoritasra_keszul.67072.html

139 https://static.valasztas.hu/nepszav08/en/08/8_0.html

140 Див.: Rajcsányi, Gellért. Viktor Orbán’s Hungary: Orbanist Politics and Philosophy from a Historical Perspective // Political Change, Panorama: Insights into Asian and European Affairs / Eds. Christian Echle, Frederick Kliem, Megha Sarmah. — Singapore: Konrad-­Adenauer-­Stiftung, 2018. — Р. 128.

141 https://static.valasztas.hu//dyn/pv10/outroot/vdin2/en/l22.htm

142 https://www.parlament.hu/irom39/02627/02627–0187.pdf

143 https://static.valasztas.hu/dyn/pv14/szavossz/en/l50_e.html

144 https://archive.is/20140802181253/http://www.miniszterelnok.hu/beszed/a_munkaalapu_allam_korszaka_kovetkezik#selection-291.1–291.754

145 https://www.bloomberg.com/news/articles/2015–10–30/orban-­accuses-soros-of-stoking-­refugee-wave-to-weaken-­europe

146 https://web.archive.org/web/20170402144634/http://staging.hosted.ap.org/dynamic/stories/E/EU_HUNGARY_SOROS_UNIVERSITY? SITE=AP&SECTION=HOME&TEMPLATE=DEFAULT&CTIME=2017–03–29–10–31–03

147 https://www.theguardian.com/world/2018/dec/03/dark-day-freedom-­george-soros-­affiliated-central-­european-university-­quits-hungary

148 https://www.valasztas.hu/ogy2018

149 https://mandiner.hu/cikk/20180510_orban_viktor_miniszterelnokke_valasztasat_kovetoen_mondott_beszed

150 https://www.theguardian.com/tv-and-radio/2019/nov/27/hungary-­pulls-out-of-eurovision-amid-rise-in-anti-lgbt-rhetoric

151 https://www.levada.ru/indikatory/

152 https://politicaldictionary.com/words/teflon-­coated-presidency/

153 https://flb.ru/info/30899.html

154 https://archive.svoboda.org/programs/pr/2004/pr.120704.asp

155 https://www.vedomosti.ru/politics/articles/2019/08/13/808697-vzglyad-­snizu

156 https://www.dsnews.ua/world/ne-ta-konstitutsiya-kak-v-rf-vmesto-­povysheniya-roli-parlamenta-22012020220000

157 Див.: Kaplan, Karel. Dans les archives du Comité central: Trente ans de secrets du Bloc soviétique. — Paris: Michel, 1978. — P. 165–166.

158 Див.: Остроумов Николай. Армада, которая не взлетела // Военно-­исторический журнал. — 1992. — № 10. — С. 39–40.

159 Див.: Иоффе Борис. Особо секретное задание. Из истории атомного проекта в СССР // Новый мир. — 1999. — № 5.

160 https://magazines.gorky.media/novyi_mi/1999/5/osobo-­sekretnoe-zadanie.html

161 http://kremlin.ru/events/president/news/62582

162 http://www.constitution.ru/10003000/10003000–3.htm

163 http://doc.ksrf.ru/decision/KSRFDecision201896.pdf