Половина життя

1

Трохи вище Калязіна, де Волга тече по широкій, крутій дузі, стримувана високим лівим берегом, є великий, порослий соснами острів. З трьох боків його огинає Волга, з четвертого — пряма протока, яка утворилася, коли побудували греблю в Угличі і рівень води піднявся. За островом, за протокою, знову починається сосновий ліс. З води він здається темним, густим і безкраїм. Насправді він не такий вже й великий і навіть не густий. Його перетинають дороги і стежини, прокладені по піску, а тому завжди сухі, навіть після дощів.

Одна з таких доріг тягнулася самим краєм лісу, уздовж житнього поля, і впиралася у воду, напроти острова. По неділях, влітку, якщо гарна погода, нею до протоки приїжджав автобус з відпочивальниками. Вони ловили рибу і засмагали. Часто до берега край дороги приставали моторки і яхти, і тоді з води було видно срібні і оранжеві намети. Куди більше туристів висаджувалися на острові. Їм здавалося, що там можна знайти усамітнення, і тому вони старанно шукали шпару між поставленими раніше наметами, висадившись, збирали забуті консервні бляшанки і інше сміття, лаяли попередників за безлад, переконані в тому, що погане ставлення до природи — варварство, що не заважало їм самим, від’їжджаючи, залишати на березі порожні бляшанки, пляшки і папірці. Вечорами туристи розпалювали вогнища і пили чай, але на відміну від пішоходів, обмежених тим, що можуть понести в рюкзаках, вони не співали пісень і не шуміли — найчастіше вони прибували туди сім’ями, з дітьми, собаками, запасом різних продуктів і примусом.

Однорукий лісник з похмурим зім’ятим обличчям, який виходив скупатися до кінця лісової дороги, звик не ображатися на туристів і не побоювався, що вони підпалять ліс. Він знав, що його туристи — народ ґрунтовний і солідний, вогнища вони завжди заливають або затоптують.

Однорукий лісник скидав однострійну тужурку з дубовим листям у петлицях, розстібав штани, вправно знімав черевики і обережно заходив у воду, мацаючи ногою дно, щоб не наступити на осколок пляшки чи гострий камінь. Затим зупинявся по пояс у воді, глибоко зітхав і падав у воду. Він плив на боці, підгрібаючи єдиною рукою. Надія з Олечкою залишалися зазвичай на березі. Надія мила посуд, тому що в будинку лісника на тому кінці дороги не було колодязя, а якщо закінчувала мити раніше, ніж лісник вилазив з води, сідала на камінь і чекала його, дивлячись на воду і на ланцюжок багать на тому березі протоки, які нагадували їй чомусь нічну міську вулицю і викликали бажання поїхати до Ленінграда або до Москви. Коли Надія бачила, що лісник повертається, вона заходила по коліна у воду, простягала йому порожні відра, і він наповнював їх, повернувшись туди, де глибше і вода чистіша.

Якщо поблизу виявлялися туристи, лісник накидав на голе тіло однострійну тужурку і йшов до ватри. Він намагався людей не лякати і говорив з ними м’яко, ввічливо і дивився вліво, щоб не видно було шраму на щоці.

По дорозі назад він зупинявся, підбирав папірці і всіляке сміття і зносив до ями, яку щовесни копав край дороги і якою ніхто, окрім нього, не користувався.

Якщо було ніколи або не сезон і береги порожні, однорукий лісник не затримувався біля води. Набирав відра і поспішав додому. Надія приїжджала лише по суботах, а Олечка, маленька ще, боялася залишатися увечері сама.

Він ішов пружною рівною дорогою, що пролягла між рожевими, темніючими до землі стовбурами сосен, біля підніжжя яких крізь шар сірих голок пробивалися кущі чорниці і росли гриби.

Грибів лісник не їв, не любив і не збирав. Збирала їх Олечка, і, щоб принести їй задоволення, лісник навчився солити їх і сушити на горищі. А потім вони дарували їх Надії. Коли вона приїжджала.

Олечка була лісникові племінницею. Дочкою загиблого три роки тому брата-шофера. Вони обидва, і лісник, якого звали Тимофієм Федоровичем, і брат його Микола були з цих місць. Тимофій прийшов безруким з війни і влаштувався в ліс, а Микола був молодший і на війну не потрапив. Тимофій залишився бурлакою, а Микола одружився у сорок восьмому з Надією, у нього народилася дочка, і жили вони з Надією мирно, але Микола потрапив у аварію і помер в лікарні. До смерті Миколи лісник рідко бачився з братом і його сім’єю, але, коли настало перше літо після його смерті, лісник якось був у місті, зайшов до Надії і запросив її з дочкою приїжджати до лісу. Він знав, що у Надії бідно з грошима, інших родичів у неї немає — працювала вона медсестрою в лікарні. Ось і покликав приїжджати до себе, привозити дівчинку.

Відтоді Надія щоліта відвозила Олечку дядькові Тимофію, на місяць, а то й більше, а сама приїжджала по суботах, прибирала в будинку, підмітала, мила підлоги і намагалася бути корисною, тому що грошей за Олечку Тимофій, звичайно, не брав. І те, що вона клопоталася по дому, замість того щоб відпочивати, і злило Тимофія, і розчулювало.

Був уже кінець серпня, погода псувалася, ночі стали холодними і вологими, наче тягнуло, немов з льоху, від самого Рибинського моря. Туристи роз’їхалися. Була остання субота, через три дні Тимофій обіцяв привезти Олю до школи, їй пора було йти у перший клас. Була остання ніч, коли Надія спатиме в будинку Тимофія. І до весни. Може, лісник приїде в Калязін на листопадові свята, а може, і не побачить їх до Нового року.

Надія мила посуд. На піску лежав шматок господарського мила. Надія мила чашки і тарілки, що накопичилися з обіду і вечері, проводила ганчіркою по милу і терла нею посуд, зайшовши по кісточки у воду. Потім полоскала кожну чашку. Оля змерзла і побігла кудись у кущі, шукала лисички. Лісник сидів на камені, накинувши тужурку. Він не збирався купатися, але і вдома робити було нічого. Вони мовчали.

Полощучи чашки, Надія нахилялася, і лісник бачив її засмаглі, міцні і дуже ще молоді ноги, і йому було незручно тому, що він не може поговорити з Надією, щоб вона залишалася у нього зовсім. Йому було б легше, якби Миколи ніколи не існувало, і тому лісник намагався дивитися повз Надію, на сіру присмеркову воду, чорний частокіл лісу на острові і самотній вогник багаття на тому березі. Ватру палили не туристи, а рибалки, місцеві.

Але Надія того вечора теж почувала себе незручно, ніби чекала чогось, і, коли погляд лісника повернувся до неї, вона випросталася і заховала під білу в червоний горошок косинку пасмо прямого русявого волосся. Волосся за літо стало світлішим від шкіри — вигоріло, від засмаги білішими здавалися зуби і білки очей. Особливо зараз. Тимофій відвів очі — Надія дивилася на нього якось дуже відверто, як на нього дивитися було неможна, тому що він був негарний, тому що він був інвалід і ще був старшим братом її загиблого чоловіка і тому що він хотів би, щоб Надія залишилася тут.

А вона стояла і дивилася на нього. І він не міг, навіть відводячи очі, не бачити її. У неї були невисокі груди, тонка талія і довга шия. А ось ноги були міцними і важкими. І руки були сильні, налиті. У сутінках очі її світилися — білки здавалися ясно-блакитними. Тимофій ненавмисно відповів на її погляд, і солодкий біль, зародившись у плечі, розповсюдився на груди і підійшов до горла очікуванням того, що може і повинно статися сьогодні.

Тимофій не міг відірвати погляду від Надії. А коли її губи ворухнулися, він злякався наступаючих слів і звуку голосу.

Надія сказала:

— Ти, Тимо, йди додому. Олечку візьми, вона змерзла. Я скоро.

Тимофій відразу підвівся, з полегшенням, повний вдячності до Надії, що вона знайшла такі нічого не значущі, але добрі і потрібні слова.

Він покликав Олю і пішов до будинку. А Надія залишилася домивати посуд.