Польовий командир

Розділ 13. Мітингуй-не мітингуй (десь за рік до основних подій)

Петиція, вручена ганському губернаторові протестувальниками, вражала своїми вимогами. Жодного разу протягом веселого мітингування не висувалося нічого іншого, крім запровадження другої державної мови. На стандартному ж папірцеві було викладено про негайний референдум щодо широкої автономії краю, про відносини з центром на засадах конфедерації, створення власного уряду й парламенту, про надання особливих преференцій капіталові окремих сусідніх країн і, зрештою, про заміну на території автономії державної мови.

Губернатор ошелешено пробіг поглядом кілька скупих абзаців, підписаних словами «Комітет порятунку Східної Неньки», ковтнув судомно, наче відкусив більше, ніж пролазило до горлянки, і прохрипів:

— Ці вимоги лежать за межами моїх повноважень. Я негайно передам їх до уряду.

І звівся на рівні, даючи зрозуміти, що авдієнцію закінчено.

Що характерно, того ж дня змінилося ставлення мітингувальників до вітчизняних ЗМІ. У цілому раніше доброзичливі, вони не давали тепер себе знімати, визвіряючись на журналістів, осипаючи їх лайкою. Групу з TV-UА навіть побили, щоправда, несильно, забрали камеру, касету з неї вилучили й прилюдно потовкли підборами. Інцидент примудрилися зняти хвацькі хлопці з ТРК «Головний канал», і ввечері сюжет безперервно крутили в новинах, супроводжуючи уїдливими коментарями щодо свободи слова й перешкоджання професійній діяльності журналістів. Із зарубіжними — західними та східними — телевізійниками нічого подібного не траплялося.

Губернатор стягнув до площі додаткові сили міліції та спробував затримати правопорушників, але їх ані в таборі, ані на мітингу не виявилося.

Активний помітний червонопикий здоровань, що влучно назвав екс-журналіста Вітю Харченка Хрєном, назвався уповноваженим «Комітету порятунку» Сидоровим. Він вів усі перемовини з владою, запросити хоч когось з вищого керівництва новоствореного комітету відмовився і жорстко стояв на своєму: або держадміністрація негайно погоджується з вимогами, або… Що або, він, одначе, не уточнював.

Ввечері до Ганська прибули перші загони спецназу МВС, а вночі сталися й перші масові безпорядки: в якомусь місці несподівано виникав натовп, котрий, побивши кілька вітрин та перекинувши пару автівок, буквально розчинявся в повітрі так само стрімко, як і виникав. Наряди практично ніколи не встигали на місце подій, а от тележурналісти з деяких закордонних каналів, чомусь — одних і тих само, встигали завжди. Вітчизняне ТБ крутило однотипні сюжети: мигалки, міліцейські машини біля розбитих вітрин, дотепні журналісти, міліцейські чини, котрі запевняли, що не допустять, убезпечать та припинять… Закордонні ж — виразні кадри розгулу. У ганців, чиї телевізори брали програми як свої, так і сусідські, складалося стійке враження, що влада безпомічно тупцює на місці й просто не здатна дат всьому лад.

Президент закликав припинити беззаконня, погрожуючи надзвичайним станом у реґіоні, спікер скликав позачергову сесію Верховної Ради, а командувач округом ввів стан підвищеної бойової готовності.

Ось тут і настав зірковий час екс-міністра й депутата Валерія Одвірченка з його неоціненним досвідом протестних акцій… Побачивши звечора сюжет про зневагу до вітчизняних мас-медіа, приправлений роликами з відеорядом з потрощених вітрин та перекинутих легковиків, він зачинився в кабінеті, брякнув з домашнього декому з вірних у міністерстві, подзвонив не останнім людям у Службі безпеки, дочекався дзвінків у відповідь, переговорив з одним із найближчих та втаємничених по мобілі, а на ранок, зустрівшись з кимось, про кого історія замовчує, полетів депутатським своїм «мерсом», з номерами Верховної Ради, у старовинне промислове місто, де шумів і вирував бунтівний натовп на центральній площі. Та знав він, знав, що площа — геометрична величина, виражена у квадратних одиницях, що називати цим словом велике незабудоване місце посеред села чи міста — небажано… Але використати слово майдан — язик за старою пам'яттю не повертався.

Його водій Валентин Станіславович — досвідчений пілот авторалі, майстер спорту міжнародного класу — вправно заганяв під черево авта кілометри траси, лишаючи їх позаду приправленими легким запашком першокласного бензину. Цей ас ніколи не намагався завести розмову з шефом, не вмикав приймача на хвилях дурнуватих станцій штибу «Радіо Блатняк». Навпаки, за мовчазної давньої згоди сторін він пригощав програвача лазерним диском з Ґріґом, Скрябіним, Бетховеном або Стравінським — ці корифеї Валерія не дратували, а спричиняли викид адреналіну, зухвалу впевненість думок, кураж. Зараз звучав котрийсь зі скрипкових концертів Вівальді, перекладених Бахом для органа: де той водило такі диски брав — біс його знає. Насолоджуватися кайфом від музики, створеної двома геніями, Одвірченку не заважали навіть настирливі рінґтони помічникової трубки, котрими та репетувала безперервно — депутат знав, хто це й нащо телефонує. Помічник без жодних емоцій доповідав: «Київ — сто сімдесят чотири», «Вінницька — вісімдесят два»… Це з усіх усюд вирушили за Валерієм до старого індустріального міста активісти й найперевіреніші члени його партії — «Гуртового самозахисту».

А через день після одержання ультимативної чолобитної губернатор зранку вийшов на ґанок облдержадміністрації з кількома сановними морданями, серед котрих засушеним Гераклом ніяковіючи менжувався Вітя Хрєн, тримаючи потужного імпортного мегафона. Керманич узяв електронну лійку та діловито прокашлявся.

— Громадяни демонстранти! — Левітаном забасив він у мікрофон Хрєнового гучномовця. — Ваше звернення передане на розгляд президентові. Відповідь незабаром буде оприлюднено в засобах масової інформації. А тепер я вимагаю припинити несанкціонований мітинг та розійтися по домівках.

— Ми нє уйдьом, пока нє будєт атвєта! — заглушив натовп здоровань Сидоров.

Губернатор витяг з кишені якогось папірця:

— Рішення обласного суду, — урочисто оголосив він. — Оскільки організатори мітингу не сповістили заздалегідь органи місцевого самоврядування про зібрання, а його проведення супроводжується масовими заворушеннями, у праві на подальше проведення заходу відмовити.

Натовп незадоволено загудів.

— Що не ясно, шановні? Вимагаю негайно розходитись! — гаркнув голова.

Завили сирени, заскрекотіли тріскачки, гундосо задудніли фанатські дудки, юрма хитнулася вбік будівлі адміністрації.

Можновладець стрімко тицьнув Віті в руки гучномовця й хутко прослизнув за масивні дубові двері. Почет злагоджено, мов рота почесного караулу, повторив маневр керівництва. За мить на ґанку стояв сам-один розгублений Вітя з дурнуватим електронним рупором в руках. Він панічно кинувся до парадного, стулка прочинилася, могутня рука затягла його до середини, двері гарматно гупнули й клацнули замком.

І одразу з усіх бокових вулиць та провулків на площу ринули щільними шеренгами правоохоронці в сферах зі щитами й ґумовими кийками та якісь підозріло дружні цивільні.

Здаватися без бою уповноважений Сидоров не збирався, але щити з двох боків оточили його соратників, з третього каменіла будівля адміністрації, а ще з одного спритні й меткі штатські вихоплювали по одному його людей, затягували вглиб свого шикування, вправно викручували руки за лопатки й спритно та вміло в'язали. Треба проривати оточення — зрозумів драб. Де — судомно міркував він. Цивільні видалися йому більш небезпечними, їх не продавити, — вирішив він і кинув основні свої сили на стик між ними й ментами.

Хто відає, як би склалося побоїще, коли б стояло завдання перемогти протестантів… Та треба було — прибрати з площі. Кут між штатським й сферами розірвався, збоку виглядало — під натиском натовпу протестувальників, і мітинг кинувся в щілину — туди, де бачилася йому воля й безпека. Когось із юрми встигали вихопити й пов'язати, Сидорову здалося — безсистемно. Він уже бачив перед собою вільний простір і спини своїх споборників, що тікали довгою прямою вулицею, коли хтось ззаду міцно вхопив його за матню, потужно смикнув одночасно назад і догори, а коли здоровань вимушено піднявся навшпиньки, поштовхом межи лопаток вивів з нестійкої рівноваги й кинув грудьми просто на асфальт. «Обана», — встиг подумати він, смикнувся, отримав носаком черевика в пику, а невідпорна сила потягла його руки за спину. Потім клацнули бранзулети.

Цивільні ще передавали правоохоронцям останніх затриманих, коли до них підскочили оператор та журналістка з ТРК «Головний канал»:

— Чи не могли б ви відповісти на парочку запитань?

— На парочку — можемо, — погодився мужчина з видом праведного пролетарія.

— Представтеся, будь ласка, — попросила дівчина. — Ви — хто?

— Ми — о! — сказав пролетарій, і всі штатські, досяжні для об'єктиву, повитягали нові-новісінькі корочки громадського формування з охорони правопорядку. І жоден не помилився, не витяг партквитка «Гуртового самозахисту».

А з вікна третього поверху будівлі адміністрації, потягуючи улюблений віскарик, за всім цим дійством задоволено спостерігав колишній «польовий командир» Майдану, двічі колишній міністр, депутат і лідер партії пан Валерій Одвірченко.

Під час оперативних заходів та слідства з'ясувалося, що в багатьох затриманих — чужинські паспорти: у когось — Дружньої Держави, в інших — невизнаної Республіки Ністрія, територію котрої ще за генералісимуса Сталіна відрізали від Неньки й приліпили до іншої союзної республіки. Коли нерушимий розпався, ністрівці до чужомовної іновірської країни не схотіли, а взяти їх назад тодішні керівники Неньки не змогли. Ганців серед арештантів майже не було — так, кілька безпробудних п'яниць та пара бездомних волоцюг.

— Підозрілий факт, — прокоментував таку паспортну статистику начальник обласного УВС.

— Дуже підозрілий, — погодився з ним начальник обласної СБУ.

Порадившись, чиновні однодумці вирішили інформації цієї поки що, до остаточного рішення в Києві, не оприлюднювати.

Того ж вечора телевізори сусідньої держави показували обивателям жахливу картинку: затиснутих з усіх боків спецзагонами людей хапали здоровані в цивільному й викручували їм руки.

— Спецслужби Неньки, — повідомив закадровий дикторський голос, — жорстоко розправилися з мирною демонстрацією, учасники котрої відстоювали своє право говорити рідною російською мовою.

Потім на екранах з'явився президент:

— Ми нікому не дозволимо утискати наших зарубіжних співвітчизників за мовною та національною ознаками. Жахливо навіть це уявити, а не те що вимовити, але якщо етноцид в Неньці не припиниться, ми можемо піти на прямий конфлікт з цією державою, проте своїх людей напризволяще не кинемо й на поталу войовничим шовіністам не віддамо.

Після такої промови свого улюбленця глядачі були готові хоч зараз проти ночі йти й провчити знахабнілих сусідів. Те, що в канцелярії їхнього обранця вже кілька годин лежала нота МЗС тих сусідів із докладним описом подій та копіями паспортів затриманих, їм знати було «не положено». У Неньці телевізія, звісно, висвітлила події дещо інакше, і купу паспортів з двоголовим птахом на обкладинці показала в усіх ракурсах, але її програм у Дружній Державі зроду не транслювали.

— Ти що, дійсно збираєшся з ними воювати? — спитав президента прем’єр-міністр і найближчий соратник.

— Звісно, поки що ні, — знизав плечима кумир більшості виборців однієї дев'ятої частини планети. — Але рух військ та техніки до кордону означимо — хай схаменуться, поки не пізно.

Обидва чітко знали, хто вербував тих невдатних бунтівників, хто та які завдання їм ставив і з яких джерел оплачувалася їхня робота.

У Києві тим часом билися над вирішенням непосильної проблеми: віддати затриманих під суд за зазіхання на суверенітет держави та спробу зміни державного устрою неконституційними шляхами, чи по-доброму депортувати на терени все ще стратегічного партнера.

За тиждень до резиденції президента на вулиці Грушевського прилетів білий, мов полотно, начальник Генерального штабу: знімки з метеорологічного супутника «Хортиця» неспростовно свідчили про пересування сусідньою країною в бік державного кордону великої кількості військової техніки й живої сили та концентрацію їх на дільниці навпроти Ганського прикордонного загону…

— Друга частина Марлезонського балету, — сказав президент. — Намагаються розіграти Косівський сценарій: спочатку інспірується масовий безлад, заходи з наведення порядку й подолання опору оголошуються геноцидом, потім вводиться «миротворчий контингент» з військ зацікавлених країн, а згодом від суверенної держави відокремлюються кілька регіонів, проголошують незалежність, котру одразу приймають як юридичний факт країни-сателіти головних «миротворців».

— Ми не визнали незалежність Косова, — не зовсім доречно нагадав генерал.

Президент гмикнув: без нас півсвіту визнало, лишень тільки найсильніші натякнули — черга на визнання вишикувалася, і вирішив:

— Від сьогодні відпустки та вихідні в армії, прикордонній варті та внутрішніх військах скасовуються. Оголошується стан підвищеної бойової готовності. Запроваджуються заходи з підсилення охорони державного кордону та військових частин і об'єктів оборонного значення. Генерале, готуйте наказ по військах.

Начштабу кинув руку до козирка, рявкнув «єсть» і кулею вилетів з кабінету.

— Запросіть до мене послів країн, що взяли на себе обов'язки гарантів нашої безпеки у зв'язку з без'ядерним статусом. Після них — голову ради нацбезпеки та оборони з усіма профільними міністрами, — наказав голова держави комусь з іншого боку урядової телефонної лінії.

«Ось і нагода заявити про повернення ядерної зброї і поставити питання руба про військовий блок», — подумав голова держави, сам дивуючись своїй рішучості. Він ще раз роздивився космічні фотографії й обвів червоним маркером потоки військової техніки та розташування військ на території сусідів. Сумнівів не було: накопичувався потужний загрозливий кулак — повзли сотні критих «Уралів», розірваними намистами звивалися по другорядних дорогах підрозділи бронетранспортерів, довгомордих, як крокодили, БРДМ-1 та схожих на труни на колесах БРДМ-2, тяглися колони розроблених ще в СРСР танків Т-80 та Т-90. У президента теж були такі бойові машини, були й кращі — танки «Оплот» власного виробництва, але ж кількість войовничого металу потойбіч кордону, масштаби стягування живої сили дуже непокоїли його.

Того ж дня з території Дружньої Держави через неделімітований кордон на територію шахтарського краю пройшла велика група добре озброєних людей в камуфляжних формах. Вони зайняли найближче селище, розгромили селищну раду, зірвали з неї жовто-лазуровий біколор і спалили на центральній площі. Тамтешнє населення спочатку поставилося до прибульців спокійно: більшість місцевих газет та телеканалів уже років із двадцять п'ять розповідали йому, що з того боку кордону в нього друзів значно більше, ніж у власному уряді.

Та й таке: і говорять там так само, не люблять офіційний Київ ще більше, а дати обіцяють — все! А слів на підтримку «русскоязычного населения» сказали стільки, що якби кожне перевести, як в тому анекдоті, на крупу, вийшло б десять вагонів манки. Почути неміряно красивих слів про себе — кому ж не приємно? А те, що варто тобі приїхати до тих «друзів», і ти (хоч би з якої «ісконної, кондової, посконної, домотканої й гармоніко-балалаєшної» Рязанщини чи Смоленщини колись прибули з волі московських властителів «на відновлення шахт Донбасу» твої бабуся з дідусем, хоч якою б мовою ти там говорив) уже через сам факт свого народження в Неньці станеш для них «хохлом», і ніхто тебе там з короваєм не чекає, і жодних прав надавати не збирається, — так хто тобі про те по телевізору скаже? Ти потрібний не там — тут, аби звідти «захищати» тебе й впливати через тебе на уряд твоєї ж держави. А якщо ти думаєш, що, можливо, хтось колись прийде зі зброєю й тоді все тобі дадуть, то, даруй, брате, але ти — ідіот. Бо ще ніхто й ніколи не приїздив на танках з автоматами — давати, завжди — лише брати, і віднімуть у тебе першого, бо ти найближчий, і перший запал грабіжників припаде саме на тебе.

Камуфляжне воїнство так і зробило: потягло з магазинів спиртне, добряче накачалося ним і пішло містечком — грабувати все, що в око впаде. Де грабіж, там і насильство… Піднята по тривозі аеромобільна бригада впала на них розпеченим торнадо і полонених чомусь не брала… За дві години все було закінчено: десантники стягували мерців та викладали рядами на центральній площі. Документів у жодного не виявилося. Проаналізувавши дії Збройних Сил Неньки в цій ситуації, сусідня держава відхрестилася від побитих вояків: це, мовляв, пройшло незаконне бандформування з Північного Кавказу, і мета цієї провокації була — посварити братні народи.

Обличчя покійників, між тим, у переважній більшості були підозріло слов'янськими.

А тим часом сусідньою країною в бік державного кордону з Ненькою сунули величезні сили…

Долі було завгодно розпорядитися так, що незабаром Дружній Державі стало не до побитих камуфляжників та тим паче — не до ганських маніфестантів… У Неньці ж з тими з мітингувальників, хто носив по кишенях паспорти інших держав, довго не морочилися, вирішивши питання з жорстоким гумором: саме вони стали першими мешканцями відомого пересильного табору на Тузлі.

Розділ 14. Знайома мелодія (десь за рік до основних подій)

Чи знав колишній бригадир лівонів з лісопилки Ванька-китаєць, він же депутат райради й уповноважений по нацменшинах товариш Ван Вонг, що його чекає на конференції з питань національностей — достеменно невідомо. Першою приємною несподіванкою стало те, що майже всі делегати, які вщерть забили Палац культури залізничників міста Чити, були його сородичами. Траплялися, правда, дрібні групки (він їх відрізняв з першого погляду) дітей променів Чучхе та хошімінівців, але їх була — щіпка, а білих європеоїдів — одна-єдина цицьката краля з передвиборчого плакату, котра із погордою прогулювалася у фойє під ручку із самим товаришем Лі Чжуан Фаном, головою політради Партії далекосхідного прогресу.

Друга несподіванка була разючою: коли товариш Лі вийшов на сцену й після короткої протокольної преамбули китайською оголосив конференцію відкритою, з динаміків несподівано полинули знайомі з дитинства акорди, товариш Лі завів першим, а зал захоплено підвівся й підхопив:

Товариш Вонг співав і радісно усвідомлював мудрість керівника товариша Лі: заспівати офіційну пісню-символ Великої Східної країни — «Марш волонтерів» — не було би політкоректно щодо держави, що дала їм усім притулок, це викликало б небажані кривотлумачення… А так — виконали улюблену пісню народу, до якого належить левова частка членів партії. Представники котрого становлять більшість населення Далекого Сходу країни…

У своїй промові товариш Лі сказав, що вихідці з країн Далекого Сходу зробили величезний внесок у процвітання реґіону: вони підняли з руїн промисловість, модернізували й значно розширили торгівлю, відродили сільське господарство. Що вони становлять понад половину виборців краю, а всього — майже сімдесят відсотків населення. Що бюджет краю — це на 90 % сплачені ними податки. «Партія, — сказав товариш Лі, — не може миритися з тим, як федеральний центр ігнорує потреби та сподівання більшості місцевого населення, не задовольняє його освітніх та культурних потреб. З нестачею культурних закладів: театрів, бібліотек та музеїв, котрі обслуговували б етнічну більшість її рідною мовою».

«Час покласти край дискримінації, — заявив голова ПДП. — Образливе слово „лівон“ має бути назавжди викорінене на території регіону!»

«Більшою частиною бюджетних коштів має розпоряджатися той, хто їх заробляє, а не федеральний центр!» — проголосив керівник партії.

Звісно, учасникам зібрання припало до душі все, що він говорив: овації вибухали після кожного другого речення.

Під час перерви делегатам роздавали проект резолюції конференції. Товариш Вонг проглянув текст і не повірив власним очам: на стандартному папірцеві було викладено про негайний референдум щодо створення на території Далекосхідного федерального округу Далекосхідної республіки, про відносини з центром на засадах федерації, створення власного уряду й парламенту, про надання особливих преференцій капіталові окремих сусідніх країн, про перерозподіл потоків фінансових надходжень до бюджету на користь місцевої влади і, зрештою, про заміну на території краю державної мови і введення власної національної ґвардії.

Коли ж Вождь партії товариш Лі Чжуан Фан виголосив список найкращих на ниві співпраці національностей, товариш Ванька Вонг зрозумів, що готовий віддати за нього життя.

— Неоціненна робота наступних товаришів, — сказав голова політради. — Товариша Фень Цземіня, механізатора.

Оплески.

— Товариша Наталії Єршової, вчительки російської мови.

Усі зрозуміли, що це — та гарна краля, що сидить у президії поряд із головою, й забили в долоні ще гучніше.

— Товариша Сунь Юйсяна, водія вантажівки.

Аплодисменти.

— Товариша Ван Піншаня, інженера.

Знов плескають.

— Товариша Тан Чжаочжена, чорнороба.

Овація.

— Товариша Ван Вонга, бригадира.

Серце у Ваньки-китайця закалатало, забилося впійманим птахом… Він був уже не бригадир, але Вождь, мабуть, про це ще не знав…

— Товариша Чжан Дзінвея, заступника голови політради…

Вибух. Овації, вигуки, всі звелися на рівні… Товариш Вонг відчув: на очі набігають сльози…

До резолюції записали: провести на території Далекосхідного федерального округу та Забайкальського краю референдум і створити Далекосхідну республіку. Підготувати й провести вибори до Верховної Ради. Запропонувати центральному урядові визнати ДР суб'єктом федерації. Державною мовою в автономії визнати путунхуа, офіційними — російську, в'єтнамську та корейську.

Щоправда, товариш Єршова зауважила, що в краї живе чимало українців, але вчорашні лівони їх від росіян не відрізняли, тому питання зависло…

…Президент Дружньої Держави, її парламент та Микола Шульженко сприйняли самочинне новоутворення приблизно однаково:

— Змінити територіальний устрій держави й утворити новий суб'єкт федерації може лише Рада Федерації, ухваливши таке рішення двома третинами голосів кожної з палат— заявив голова держави у виступі на Першому каналі. — Поки такого рішення немає, будь-яка діяльність у цьому напрямку є незаконною.

Парламентські палати, сформовані чотири роки тому, не мали в своєму складі жодного «лівона» і поставилися до самої ідеї «лівонської республіки» без захвату: «прокотили» рішення дев'яносто п'ятьма відсотками голосів.

— Інтєрєсно дєвкі пляшут, — обурився й Микола. — Понаїхали та свої закони встановлюють…

— А хто має встановлювати? — здивувалася Клавка. — Ти ж подивися: у районних установах — вони, в областях — теж вони, міліція — вже й там їх неміряно, податкова й митниця — майже повністю їхні. Вже на пошті й в ощадкасі в районі їхніх — чи не половина. Вони реально взяли владу, чому ж їм і правила свої не встановлювати?

— Нутром чую, — заявив Микола. — Нічого доброго тут не буде. Валити треба звідси.

— Куди ще? Де це нас чекають? — скривилася дружина.

— На історичну батьківщину. На Украйну.

Та виявилося, що Клавка про це й чути не хоче, що належить вона до носіїв ідеології «батя й матуся, ті — так, хохли, а я — ні»:

— Ніякої батьківщини в мене там немає! Я тут народилася й виросла, єдина моя батьківщина — Далекий Схід!

Микола теж народився на Далекому Сході, і цей постулат для нього також був дуже вагомим.

Мала Клавка на той момент ще й другий мотив та аргумент, не менш важливий, але Шульженкові тоді було про те ще невдогад.

Розділ 15. Три маленькі зірочки на погоні (десь за рік до основних подій)

Міністр не збрехав: незабаром Петренка перевели до столиці й дали двокімнатну хрущовку на Сталінці. Звісно, Сталінка — не Липки (навіть Оболонські), не вулиця Суворова, та й не Задуп'є[24]. Але Петро не переймався: у ґрадаціях київських районів він ще не розібрався, нове житло було більшим за його готельку в гарнізоні, не кажучи вже про те, що й Київ — не віддалена застава. Станція метро «Голосіївська» — за п'ять хвилин ходу, на роботу добиратися зручно, магазини поряд. Голосіївський ліс — взагалі розкіш, і теж поруч. Офіцерські строї йому личили й пасували. Статурний, спортивний, світлолиций, він, здавалося, зійшов з рекламного проспекту, аби гарантувати громадянам міцний правопорядок і надійну охорону.

Зазвичай при переході з армії до МВС звання зберігається чи присвоюється наступне: капітанові можуть дати майора, або, скажімо, лейтенантові — старшого. За усіма об'єктивними показниками старший прапорщик Петро Петренко міг розраховувати на молодшого лейтенанта. Максимум — на обіцяного міністром лейтенанта. Не надто солідно у тридцять чотири роки мати дві маленькі зірочки на погонах, коли твої однолітки у переважній більшості мають вже великі. Але що краще: бути офіцером в Києві на посаді «капітан/майор» за штатним розкладом, чи лямку тягти на кордоні?

А міністр особисто поцікавився ходом його атестації («Ви бачили, що в нього п'ятнадцять років бездоганної служби, купа подяк і медаль?»), розумним кадровикам-полковникам два рази натякати не треба було, і Петренко отримав старшого лейтенанта. Тепер у нього був власний кабінет у вісім квадратів, розгінний «ланос» під дупою, пістолет «Форт-мурена М» у наплічній кобурі та двадцятидев'ятирічна красуня-начальниця Ткачук Галина Сергіївна, капітан міліції з університетським дипломом. Їхній маленький відділ не мав чітко окресленого кола обов'язків; головне завдання, що ставилося перед ними, — перебувати весь час під рукою й бути корисними. Звісно, і до академії Петра прийняли.

Тепер він гасав по столиці своїм «ланосом» з якимись паперами, зустрічав гостей міністерства та учасників нарад, звісно, не ґречних ВІП-ів, для тих протокол вигадали, червоні хідники з оркестрами, але й не пішаків — людей поважних, у системі знаних та у внутрішніх справах обізнаних. І його вже знали провінційні генерали й периферійні полковники і поважали за чіткість в роботі, кмітливість та стриману небалакучість. Міністерські ж базікала у нього за спиною патякали, що Двірчик свого ординарця свідомо взяв не з ментів, а з «погранців» — зі сторони, щоб і він нікого не знав, і до нього підходів не відали. Брехня, звісно. Можливо, цей аргумент і спадав Валерієві на думку, але — як додатковий, побічний. А головне — Петро просто сподобався міністрові, що давно вже жив серед лукавих політиканів, шельмуватих інтриганів та пронозливих кар'єристів, своєю патріархальною порядністю. «Валерика ланцюговий пес», — вирішили міністерські, хоча старший лейтенант підходив до всіх із коректною доброзичливістю. Він свідомо вибрав таку лінію поведінки: не упевнений у своєму вишколі в питаннях етикету, вирішив нікуди не встрявати та зайвого не говорити.

Капітан же Галина Сергіївна поставилася до нього спочатку дещо підозріло, але мала час і можливість розгледіти людину в роботі.

Розділ 16. Депутат самопроголошеної республіки (десь за рік до основних подій)

Рішення палат, як і негативна реакція президента, на ПДП жодного враження не справили: підготовка до референдуму йшла щосили, рекордними темпами й у стислі терміни. Знайшлися і гроші, й люди. На всенародне обговорення винесли одне лише питання: «Чи згодні Ви, щоб Далекосхідний федеральний округ та Забайкальський край об'єдналися в новий суб'єкт федерації — далекосхідну республіку?»

У визначений день Микола з Клавдією, вийовши на вулицю, побачили свого сусіда Сашка Лученка, котрий сидів на ослінчику біля своєї хати й грав на баяні «Амурські хвилі».

— Ти йдеш голосувати? — гукнув музиканта Шульженко.

— А то, — відповів баяніст. — Зачекайте, я тільки інструмента занесу.

Він югнув у двері, за мить вискочив назад — вже у вихідному піджаку — і, на ходу розчісуючи чуба, заявив:

— Фатіт, я вже на ті вибори не пішов— і що вийшло? — буцімто одного лише його голосу не вистачило для протилежного результату недавніх виборів. Так, мабуть, подумав багато хто: вулицею, скільки око йме, тяглася у напрямку дільниці вервечка виборців-старожилів.

…Будь-хто з пристойних спортсменів та політиків знає: тактику, котра приносить перемогу, не міняють. Але — вдосконалюють: лівони йшли виявляти свою волю околодками, під проводом старост, мало не колонами під оркестр.

Бюлетені були надруковані однією мовою, державною поки що. Добре проінструктований монголоїдний електорат не заходячи до кабінок масово прилюдно ставив галочки в клітинці «так» і опускав доленосні голоси до урни. «Твою мать», — прокоментував таку наочну демократію Лученко і зайшов з папірцем на мить до кабінки.

На зворотному шляху Микола спитав у сусіда:

— Ти як проголосував?

— Звісно, «ні», — гмикнув Лученко. — А ти?

— І я.

— А ти, Клавко? — поцікавився баяніст.

— Я проголосувала як треба, — спокійно відповіла жінка. Ані Лученко, ані Шульженко тоді ще не знали, як саме їй треба. Їхньою вулицею тяглося вже два ланцюжки людей: один — на референдум, другий — з нього, і Микола заспокоївся: люди йдуть, отже — проголосують. Просто дисципліновані лівони з'явилися всі разом під відкриття дільниці, а наші йтимуть цілий день…

Ніяких екзит-полів у Переяславці не було, тому до вечірніх оповідок телеведучих про якісь результати опитування Микола поставився з недовірою. Та на ранок оприлюднили приголомшливий результат: республіці — бути. Явка виборців була нечувано високою — майже вісімдесят п'ять відсотків, і більшість з тих, хто проголосував — шістдесят чотири відсотки — підтримали вибір «так».

Звідки взялися гроші — ніхто не знав, але вже наступного дня почалася передвиборна гонка. Майже одразу з'явилися «ініціативні групи» лівонських молодиків у червоних пов'язках, створені, як пояснила влада, для проведення виборів в атмосфері дотримання вимог правопорядку. Незабаром «ініціаторів» перевдягли у жовті напіввійськові однострої, і вони роз’їжджали вулицями, набившись до кузовів вантажівок, — здавалося, патрулювали.

Товариш Ван Вонг балотувався до парламенту Далекосхідної республіки по Переяславському мажоритарному округу. Одного разу він зустрів Миколу й Лученка, коли ті йшли з роботи.

— Здоров був, Нгуєн, — привітав Ванка-Вонг Шульженка.

— З якого це дива ти звеш мене Нгуєном? — здивувався той.

— З того самого, з якого я стільки років був Ванею, — заявив кандидат у депутати. — Ти тепер завжди будеш Нгуєн.

— А я як зватимуся? — поцікавився Сашко Лученко.

— А ти будеш Сан Лу Чжен, — визначив Ванька. — І не сумнівайтеся, що буде саме так, — жорстко запевнив він, розвернувся й пішов. Не подавши руки.

— Дупутат від слова дупа, — просичав йому вслід Лученко, майбутній Лу Чжен.

А назавтра на роботі Андрюха Рибалко в курилці заявив, що термін ще не вичерпано і треба висунути свого кандидата: у Переяславці, мовляв, наших більше і свій депутат нам не завадить.

— І хто ж буде депутатом від нашої Переяславки? — зацікавився Лученко.

— Ну, хоч би й Микола, — й секунди не думав Рибалко. — Він грамотний, непитущий, корінний переяславець.

— Точно, — погодився Сашко. — Гайда по цехах, будемо збори проводити з висунення нашого кандидата!

Народ почав збиратися, прийшов пан Барченко, власник лісопереробного заводу — так красиво й респектабельно звалася в селищі лісопилка — і воднораз його директор. Пан швидко розібрався, що й до чого, та довго не думав:

— Збирайте людей, я сам відвезу документи до Хабаровська, — відійшов трохи вбік і заходився дзвонити комусь по мобільному телефону.

Так у кандидата Миколи Шульженка з'явився спонсор — підприємець Олександр Іванович Барченко, чиї предки у 90-і роки ХІХ століття переїхали до щойно заснованої на березі притоку Уссурі — річки Киї — Переяславки[25] з села Лукаші Переяславського повіту Полтавської губернії.

Наступного дня, «підмазавши» де слід, він особисто виправив у районі та відвіз до окружної виборчої комісії в Хабаровську усі необхідні документи кандидата Шульженка. Ще за день у Переяславці з'явилися чотири величезних щити «Микола Шульженко — наш кандидат!» з вилизаним «Фотошопом» портретом та слоганом: «Відродимо Зелений Клин!». Знизу дрібненько було підписано:

— Ти здурів на старості, — кинула чоловікові невдоволено Клавка. — Куди ти лізеш, тебе тільки там не вистачало!

— Що тобі не подобається? — підхопився Микола. — Чому це мені не можна, а цьому бидлу Вані-китайцеві — можна?

— Він не бидло, — заперечила жінка.

— А хто він, як після тієї поїздки на конференцію і руки нікому не дає? — запалився чоловік. — А хто він, якщо оце днями підходить та каже: «Тепер наша влада і ти більше не Микола, а Нгуєн, а ти, Лученко, будеш Лю-Чай-Хунь, бо ваші імена нам важко вимовляти!»

Клавдія тоді промовчала.

…Результати виборів вразили лівонів: по Амурському, В'яземському, Бікінському та ім. Лазо одномандатних округах Хабаровського краю та у Примор’ї по Хорольському, Чернігівському, Спаськ-Дальньому та Покровському перемогли кандидати від аборигенів.

У ті дні інформаційним агентствам, газетам та інтеренет-виданням тем не бракувало:

«Федеральне зібрання не визнає результатів референдуму та виборів у так званій Далекосхідній республіці»;

«Військовий комендант Владивостока запровадив у місті військовий стан»;

«Генерал-лейтенант Іванов: „Війська ЧДСО вірні присязі та Головнокомандувачеві Збройних сил“»;

«Верховна рада т.з. ДР обрала президентом республіки Лі Чжуан Фана»;

«Прем'єр-міністром ДР призначено заступника голови ПДП Чжан Дзінвея».

Депутатів від Української Ради на першому засіданні було так мало, що вони в парламенті ДР становили лише одну десяту. Навіть об'єднавшись із іншими фракціями меншості — комуністами, вольфівцями, «Єдиною батьківщиною» та Блоком правих сил, — вони набирали лише чверть голосів і впливати на рішення жодним чином не могли. «Шишку ж тримала» у Верховній Раді Далекосхідної Республіки більшість — фракція Партії далекосхідного прогресу.

Оскільки з першого дня засідання парламенту проводилися новою державною мовою — путунхуа, депутати від меншості мали користуватися навушниками, у котрих лунав не надто досконалий переклад, і це не додавало ефективності їхній роботі. Шульженко одразу зрозумів — легко тут не буде, але в Нгуєна поки що перейменовуватися зарано.

…Опозиція була проти — але фракція ПДП протягла рішення про створення на базі ініціативних груп з підтримки правопорядку національної гвардії республіки.

Меншість сказала «ні» — але партія Далекосхідного прогресу у відповідь на рішення палат Федерального зібрання проголосувала «історичний документ» — декларацію про державний суверенітет Далекосхідної республіки.

— Ми зуміємо навести порядок у нашому федеральному окрузі, — зробив заяву для телебачення президент усієї країни й наказав привести війська Далекосхідного, Сибірського та Приволзько-Уральського округів в стан повної бойової готовності, а Московського, Ленінградського та Північно-кавказького — підвищеної. Тепер уже було не до ганських мітингувальників — потік живої сили та техніки розвернувся й посунув у протилежний бік.

Президент же ДР Лі Чжуан Фан видав указ, за яким усі війська, розташовані на території республіки, переходили в його пряме підпорядкування. Більшість офіцерів та командирів реґулярної армії йому не підкорилися, але кілька гарнізонів, де при кермі були онуки «червоних охоронників» культурної революції, таки перейшли на бік «товариша Лі». Отже, у республіки з'явилася зброя та бойова техніка.

…Ванька-китаєць після поразки на виборах від Шульженка тижнів зо два на люди в Переяславці не з'являвся. Потім приперся — з повною вантажівкою жовтих гвардійців-«ініціативників», озброєних короткими автоматами, і з папером від самого «президента товариша Лі», в котрому товариш Ван Вонг називався представником президента Далекосхідної республіки в районі ім. Лазо. З Миколою він тепер взагалі не вітався.

З ким знався підприємець Олександр Іванович Барченко, хто за ним стояв — для Шульженка лишилося секретом назавжди. Тільки одного дня директор лісопилки зайшов до заготконтори, де в скромній кімнатці облаштували для Миколи «приймальню депутата», відмовився від кави й спровадив юну помічницю депутата, доньку Лученка Гальку: «Піди погуляй годинку».

— Чув? — спитав він Миколу. — У Владіку[26] стрілянина була. Та «гвардія» в жовтому туди сунулася, то дивізія морпехів з флотськими разом так їм всипали, що мало не здалося.

— То морпехи, а то такі, як наш Ванька-китаєць, — гмикнув Шульженко. — Їм туди сунутися не дозволять.

— Правильно, — погодився Олександр Іванович. — Бо в них там підтримки немає, їх там небагато, не те, що в Забайкаллі чи Якутії. Але це таке. Нам треба думати про себе.

Поки новоспечений депутат розмірковував, до чого веде його спонсор, пан Барченко взяв бика за роги:

— Українська Рада Далекого Сходу запрошує тебе на з'їзд.

І простягнув листівку. «З'їзд депутатів усіх рівнів Зеленого Клину», — прочитав Микола. Він і раніше чув — Зелена Україна, Зелений Клин, але назви ці, здавалося, до сучасності не відносилися, а до тих лише билинних часів, коли їхали сюди з Неньки — з Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Волині та Поділля у пошуках щастя українці, серед котрих і їхні з Лученком та Барченком прадідусі й прабабусі, а по всіх усюдах від Владивостока до Благовіщенська лунала найсолов'їніша в світі мова…

— Та яка там Зелена Україна, — засумнівався Шульженко. — Після розвалу Союзу більше половини тих, хто хоч вважався українцями, записалися росіянами, та й мову ми втратили, і майже всі звичаї…

— Відродимо, — оптимістично заявив Миколин спонсор.

— Не знаю, — знизав плечима депутат Далекосхідної республіки. — Мені здається, відновити важче, ніж не втратити… Ну, добре, а чому в Уссурійську?

— Та ти що ж це, не знаєш, що само в Уссурійську в 17-у році такий з'їзд уже був?[27] — здивувався Барченко.

Шульженко, звісно, про це не знав, бо в школі такого не проходили, а до «Просвіти», що існувала в них на початку 90-х, він не ходив: спочатку ще їздив на потягах, а тоді вколював, мов трактор, аби прогодувати гідно родину. Взагалі-то його пізнання про Неньку обмежувалися відвіданим колись ще в Хабаровську концертом хору Верьовки та книжкою «Роксолана» у перекладі Ізіди Новосельцевої. Але зізнаватися в цьому він не хотів, тож видав невизначене:

— Щось таке чув…

— Ну, от і добре, — вдав, ніби повірив, Олександр Іванович. — То й поїдемо. Я ж теж депутат…

Микола знав, що лісопромисловець Барченко мав у Лучегорську квартиру і був у ній прописаний, але що він там депутат селищної ради, почув уперше.

Їхати вирішили не потягом, а Олександровим «паджеро».

— Я все одно туди машиною, а вдвох веселіше, — переконав Шульженка спонсор.

Коли Олександр Іванович приїхав по Миколу, в кабіні його джипу на задньому сидінні якогось дива розвалилися Лученко та Рибалко.

— Сідай, — запросив депутата на місце поруч із собою кермуючий спонсор. — Я тут хлопців прихопив, — посміхнувся він. — Про всяк випадок і для кворуму.

Кворум хлопці мали забезпечувати, скоріш за все, тим, що лежало в них на колінах: американськими «свинобоями» — мисливськими карабінами 450 «Marlin». Це правильно, вирішив Микола, справи ж серйозні закручуються. Он у Владіку вже стрілянина була.

Попри переможні реляції влади про виконання плану реконструкції на 2009–2015 роки, автомобільна траса М-60 «Уссурі» Хабаровськ — Владивосток німецьким автобаном так і не стала. Переважно вона була у прийнятному стані, траплялися прекрасні ділянки, але зустрічалися й такі відрізки, що пан Олександр скидав швидкість до встидних для себе безпечних шістдесяти кеме на годину. Живописна ця дорога тягнеться вздовж кордону з Великою Східною Країною, котра, через географічні закони, лежить таки на захід від цього битого (чи не возами й волами давніх зеленоклинців?) шляху. Там, за Уссурі, з чужого боку кордону, упродовж майже всієї дороги — болотисті низини, нема на що глянути… Зате тут — така краса! Сопки, тайга, річечки якісь, озерця. Ну, й болітця. Не без того, але ж — не на сотні кілометрів, до самої Сунгарі, як там, у них. Микола із захватом та азартом роздивлявся ландшафти, що пропливали за вікнами. Давно вже він нікуди не їздив, а любив же дорогу, була вона йому, як старому бабієві — пізнє кохання, аквалангістові — балон з останніми літрами повітря, пілотові — висота. Без неї він не відчував вітру в грудях, крові в жилах, наснаги й радості життя — так, присутнім був на цьому світі. Шульженко аж пошкодував, коли п'ятигодинна поїздка закінчилася і вони в'їхали до Уссурійська.

У міському будинку офіцерів була така бісова туча народу — ніде й голки встромити. До столу реєстрації тягся довгий, із вигинами, хвіст. Микола не здивувався, коли Лученко та Рибалко стали в чергу разом із ними. Більшість людей в черзі та в фойє намагалися говорити українською — приблизно так, як Микола згодом у Києві, але виходило в них, як мокре горить.

В залі Микола наштовхнувся на літнього сивовусого полковника; той, придивившись, із усмішкою пішов прямо на депутата:

— Шульженку, це ти? Скільки води спливло! Як ся маєш, як справи?

Було щось до щему знайоме у цьому старому воякові, але збивало з пантелику, що він розмовляв — рідною мовою. Щирою. Такою, як колись співав на концерті всесвітньовідомий український хор.

Так-так, «співав»: у цьому слові, відчув Микола, є якась зачіпка.

— Що, не пізнаєш? — хлопнув його по плечі офіцер.

І тут підсвідомість виштовхнула напівзабуті слова:

Ну, все правильно, Гриць же був родом із самої Неньки! Значить, відслужив своє та залишився на Далекому Сході?

— Здравія желаю, товаріщ командір дівізіона! — по-військовому видав Микола.

…Прийнята одноголосно Українською Радою Далекого Сходу «Декларація про незалежність Зеленоклинської Української республіки» президентові самопроголошеної ДР товаришеві Лі Чжуан Фану стала кісткою в горлі: він не міг пожовтіти від люті, бо був жовтим від народження, тому просто засичав гадюкою:

— Ніяких утворень на теренах ДР не визнавати! Усіх, хто був в Уссурійську, терміново позбавити депутатських мандатів і негайно заарештувати! У першу чергу — їхнього так званого президента Бориса Хрещатицького!

Президія Верховної Ради ДР оформила цей наказ своїм рішенням за п'ятнадцять хвилин.

Перша спроба арешту відбулася в Переяславці, де товариш Ван Вонг на прізвисько Ванька-Китаєць намагався за допомогою жовтих одностроїв затримати свого колишнього співробітника по лісопилці, екс-депутата парламенту (тоді ще не поіменованого Великим народним зібранням) ДР, заколотника Миколу Шульженка за злочини проти суверенітету та територіальної цілісності молодої далекосхідної держави.

Розділ 17. Хочу бути потрібним (основні події)

Самими ток-шоу жити не будеш. Шульженка люди президента прилаштували механіком до того секретного НДІ, що розробляв електронні засоби охорони кордону. Та на електроніці він, залізничник за дипломом, не знався, у комп'ютерах був далеко не Біллом Гейтсом: хіба що текст набрати, та й то повільно. Порахувати щось в екселі. Годився він в інституті лише на якісь дрібні доручення, а так — мов сіль в оці. Керівництво носилося з ним, як курка з першим яйцем, але сам він почувався ніяково. Потинявся він там місяць-другий, та й засумував. Усе, що знав з практичного обдурювання приборів, він уже розповів, і натхненні інженери, надбавши купу ідей, заходилися щось проектувати. Відчувати себе п'ятим колесом до воза Микола не любив, а так воно й виходило. Тому колишній польовий командир пішов до директора інституту, заслуженого академіка й корифея.

— А хто ви за фахом? — поцікавилося, вислухавши, світило.

— Механік з ремонту залізничного транспорту.

— Може, ви б у метрополітені знадобилися? — подумав уголос директор. — Тамтешній керівник — мій приятель.

— Хоч де, — завірив Шульженко, — аби тільки відчувати себе потрібним.

— Це дуже важливо, — погодився академік і заходився шукати в меню мобільника номер приятеля. Цей метрополітенівський начальник був не просто якимось кумпелем, друзякою чи товаришем — він доводився побратимом по спільному захопленню полюванням, членом тієї ж компанії, що й наш учений, а це серед мисливців далеко не останній аргумент.

Хай там як, але приязні стосунки двох патронів, помножені на колишній пристойний залізничний досвід Шульженка та його телевізійно-газетну славу, зробили свою справу.

— Мені б механіком в депо, — нерішуче висловив побажання Микола під час співбесіди.

— Це несерйозно, — гмикнув шеф столичного метра. — Людина вашого рівня лазитиме під вагонами?

— Та я лазив колись, ще на далекому Сході, — виклав останній доказ колишній польовий командир.

— Так і я попервах лазив, — заперечив керівник. — І що, все життя там плазувати? Зробимо ось як: у мене йде на пенсію начальник однієї станції, от замість нього ми вас і призначимо.

Він витяг з течки білісінького аркуша й простягнув Шульженку:

— Пишіть заяву.

На таке щастя наш герой навіть і не сподівався, але співрозмовник сказав ці два слова так, буцімто все вже вирішив для себе. Залишалося взяти ручку й вивести: «Начальнику Київського метрополітену… гр. Шульженка Миколи Петровича ЗАЯВА…»

Треба сказати, добірне панство, столична підземка за останні років двадцять дуже змінилася — і не на краще. «Станції вітчизняного метрополітену одні з найчистіших у світі», — стверджували колись гучномовці в метро, й це відповідало тодішній дійсності. Та й пасажири були іншими.

Миколі підземка приглянулася: мармурові стіни, гранітна підлога, габро та лабрадорит, оригінальний дизайн більшості станцій, не такий помпезно-бундючний, як у Москві (був він там під час провідницької молодості).

Найбільше ж Шульженкові припали до душі «Золоті ворота», «Оболонь», «Університет» та «Славутич». Вони мають власне обличчя, стиль. Буквально шкірою відчував наш герой натхнення, з яким вони будувалися. Та йому дісталася «Голосіївська», станція досить нова та по-справжньому необжита.

У новенькому однострої, сяючи, мов начищений п'ятак, з'явився Микола на станції в супроводі поважного чина з контори, витерпів процедуру представлення колективові, познайомився з кожним особисто, чоловікам потиснув руку, оглянув господарство й занурився в роботу: там підкапувало зі стелі, тут барахлив один турнікет, не працювали кілька автоматів з продажу жетонів. А ще треба було дати лад торгівцям та кіоскерам, — у цьому питанні попередник залишив найбільший хаос.

Звісно, метро — не зовсім залізниця. Але дуже її нагадує, навіть запахи схожі, отож Микола не почувався тут геть чужим: йому сподобалося. Метрополітенівський однострій йому личив: Шульженко носив його з таким шиком і задоволенням, буцімто це була уніформа загону астронавтів. Кілька разів на день він в ідеально випрасуваному мундирі прогулювався пероном, перевіряв чистоту підлоги, спостерігав за роботою чергових, проходжався верхнім ярусом — там, де на нових станціях магазинчики та кіоски, — потім піднімався до касових зал, переконувався, що турнікети працюють як слід; помічаючи найменший непорядок, одразу вживав заходів. З підлеглими він був коректним, вимоги ставив чіткі й зрозумілі: «Не існує людей, хто не помиляється, — казав Микола. — Навіть брати Клички удари пропускали. Фокус у тому, щоб вчасно помітити свій прорахунок та виправити».

Співробітники про Шульженка вирішили: звісно, не корифей підземки, але розбирається непогано, будуть з нього люди…

Розділ 18. Якщо в тебе є зброя (десь за рік до основних подій)

Поява мобільного зв'язку змінила картину світу лише трішечки менше, ніж падіння берлінського муру. Коли джип із чотирма делегатами уссурійського з'їзду Української Ради Далекого Сходу проминув Спаськ-Дальній, у Барченка голосом нев'янучого київського співочого ректора Ґалаґанського заголосив рінґтон: «Юний орел, юний орел!»

— Слухаю, — обірвав професорські вокальні вправи промисловець. — Он як… Ну що ж, вживайте заходів…

…Лишень гвардійці в жовтих мундирах на чолі з Ван Вонгом цілою вантажівкою заїхали на Шульженкове подвір'я — заарештовувати «зрадника», одразу ж мобільний лісопромисловця й делегата пана Барченка заспівав голосом київського професора.

Ванька-китаєць зайшов із одним з наближених до хати, а решта скупчилася на подвір'ї, не знаючи, що робити.

— Мені дуже прикро, Клавдіє, але… — сказав лівон господині й простягнув два ордери — на обшук та на арешт. Новенькі бланки були надруковані двома шрифтами — кирилицею та ієрогліфами. Ще й фарбою, здавалося, пахли. Хазяйка мовчки знизала плечима.

— Де Микола? — спитав Вонг.

— Ще з Уссурійська не приїхав, — відсторонено відповіла жінка.

Вонг для проформи, про очі свого помічника, виснув-засунув кілька шухляд у шафі — буцімто обшук — і повів своє далі:

— А коли він приїде?

— Не знаю, — кудись у вікно кинула Клавка.

— Слухай, — не витримав гри представник президента Далекосхідної республіки в районі ім. Лазо. — Я за собою провини не відаю. Я до вас завжди по-доброму. Я ж його кликав до нас, пояснював. Перед ним такі перспективи відкривалися, депутатство! Для чого йому всі ті ігри в Далекосхідну Україну?

— Не знаю, — відлунням повторила Клавдія, не дивлячись на Вонга. І він, і вона почувалися ніяково.

— Ми пізніше зайдемо, — вичавив лівон і позадкував до дверей. Його супутник — за ним.

…Якщо живеш у тайзі, від контактів з нею жодним чином не убезпечишся: то тигр десь неподалік з'явиться, то вовк, а якщо рись курча з двору потягне, то це взагалі звичайна справа…

А ведмедів там у десятки разів більше, ніж тигрів, недарма ж саме їх звуть хазяями тайги.

Один невдатний «хазяїн» років тридцять тому збудував собі барліг просто на В'яземському військовому полігоні. А коли він надумав перекимарити в ньому місяців із п'ять до нової травички, заліз всередину й задрімав, над головою загахкали гармати калібром у сто п'ятдесят два міліметри. Ведмідь вихопився із незатишної домівки й попер яругою — зігнати злість недосипу на першому зустрічному. У байраку гостро пахло людиною, і це дратувало бурого ще більше. Він повернув до бокового відрогу бескида — й остовпів: просто перед носом ароматно парувала чималенька купа… їжі. Звір не повірив — він знав людину й не чекав від неї добра. Так не буває. Мишко потягнув носом повітря: де запах заліза й оливи, котрий зазвичай попереджає про старанно прихований капкан?

Хоч як дивно, але нічого підозрілого бувалий у бувальцях клишоногий не знаходив. Він обережно обійшов довкола — свіжий запах однієї-однісінької людини, котра сама пропахла їжею. І все. Хижак наблизився і не встояв: покуштував це вариво із зерен та якогось невимовно смачного жиру… Озирнувся й заходився жадібно їсти… Їдла було стільки, що він усе й не подужав. Зупинився, важко дихаючи. Пащею хапнув кілька разів свіжий сніг та побрів у тайгу. Десь далеко несильно бахкало — практикувалися гранатометники, але тепер це ведмедя не обходило.

…Перлову кашу на комбіжирах солдати не люблять, обзивають «шрапнеллю», вважають вкрай несмачною та їдять у крайньому разі. На полігоні рознощики їжі намагалися брати її на польовій кухні поменше, аби потім не мати клопоту із відходами. Через те мороку із залишком щоразу мав кухар — бо мусив звільнити котли для миття й наступного варива. Єфрейтор Лоскутов забивати собі голову зайвими думками не любив: він «знайшов» (хто служив — розуміє, як це) два відра й щодня організував бійця з наряду — вивантажувати півказана каші в яр.

Ведмідь про солдатські смаки нічого не відав — «шрапнель» була йому до смаку, вивалювали її щоразу досхочу, від усвідомлення цього факту злість у нього минала. Він одразу зрозумів, що зустрічатися із тим, хто виносить їжу до відрогу, йому резонів немає, тому чітко вивчив розклад роботи кухні й сторожко чекав, напружуючи слух, коли кухарів ополоник зашкрябає по споду казана — зараз солдатик з відрами зробить останній рейс до яруги й можна йти обідати… Незабаром його присутність виявили — але він нікого не чіпав, тож солдатики його також, лише спостерігали згори.

Якщо ти все життя працював у крамниці «Товаров для покушать» або пиляв на дошки колоди, хоч у які однострої не вберися та якого автомата не повісь на груди, проти людини, що виросла в тайзі, що вважає полювання другою професією, вміє безшумно рухатися, нечутно оточувати дичину, мовчки сидіти годинами в засідці — ти безпорадна лялька. Переяславці — з іжевськими й тульськими рушницями, з різними холандами й манліхерами, однозарядними й автоматичними, дідівськими й надсучасними, а дехто й з нарізними карабінами — нечутно оточили Шульженкову хату й взяли на приціл гвардійців — кожен свого. Коли Ванька-Вонг з його помічником підійшов до вантажівки, йому в груди устромився промінь лазерного прицілу.

— Що тобі тут треба, Ванько? — гукнули з-за паркана.

Лівони наїжачилися в бік променя автоматами. І одразу на тілі «представника президента» з'явилися ще три сліпучих лазерних точки, а яскраві лінії простяглися до нього з різних боків.

— Ви оточені, Ванько, — повідомив той само голос, чий — Вонг розпізнати не зміг.

— Це беззаконня, — видавив він.

— А заарештовувати наших депутатів — законно? — поцікавився невидимка.

— Кидайте зброю та виходьте по одному з піднятими руками, — по-кіношному заявив Вонг.

Якби все це відбувалося тижнів зо два по тому, усю Вонгову гвардію зрешетили би кулями, але перша кров у Зеленому Клині ще не пролилася, і цю межу переходити не наважувалися ані ті, ані другі…

— Забирайтеся з миром, — заявив той, що сидів у криївці. — Лічу до трьох.

— Ми йдемо звідси, — усвідомив невигідну позицію Ванька-китаєць, не чекаючи початку відліку. Він гукнув щось по-своєму, мундири спішно полізли до кузова, «Урал» заднім ходом виповз з подвір'я, розвернувся на вулиці й дав газу, викинувши хмаринку чорного ядучого диму.

— Треба було їх роззброїти, — вислухавши по приїзді звіт Валерія Жука, місцевого мисливця, що командував операцією по вигнанню Вонгової гвардії, завважив Барченко.

Після того випадку Ваньку-китайця в Переяславці не бачили досить довго.

Розділ 19. Президенти говорять однаково (десь за рік до основних подій)

Приблизно в той час керманичам України стало відомо, що, за даними метеорологічних супутників «Хортиця», «Хортиця-3», «Псьол» та «Пернач», військове угрупування на території сусідньої країни від східних рубежів Неньки поспішно перекидається в бік Байкалу.

Уряд Дружньої Держави оприлюднив заяву про те, що не визнає самопроголошених квазідержавних утворень і пропонує негайну відмову від декларованих ними суверенітетів в обмін на широку амністію. У протилежному випадку законна влада залишає за собою право на застосування всіх доступних їй засобів…

Наступного дня президент Великої Східної країни через недержавне інформаційне агентство «Хуанхе» поширив меморандум про те, що його країна не має намірів втручатися у внутрішні справи своїх сусідів.

— Але ми нікому не дозволимо утискати наших зарубіжних співвітчизників за мовною та національною ознаками, обмежувати їхнє право на самовизначення, чи, не приведи Господи, застосувати проти них зброю, — заявив чільник найпотужнішого в світі «далекосхідного тигра», що не так давно за обсягом ВВП вийшов на перше місце в світі…

— Ми своїх людей, — додав до того в інтерв'ю національному телеканалові ще й Голова Вседержавних Народних зборів, — напризволяще не кинемо.

Президент же Далекосхідної республіки товариш Лі Чжуан Фан жодних заяв не робив: після інциденту з товаришем Вонгом у Переяславці він стягував до кордонів Зеленоклинської Української республіки жовтомундирні частини та усе можливе озброєння.

В умовах загрози інтервенції з боку новоявленої ДР президент ЗУР Борис Хрещатицький прийняв рішення про створення збройних сил республіки. Міністром оборони та головнокомандувачем було призначено полковника Олеся Гриценка.

Назавтра Гриць подзвонив Шульженку…

Розділ 20. Якщо приставити бороду (основні події)

Вже на третій день після переїзду до столиці Валентина заявила Петренкові, що вдома з дипломом бухгалтера не сидітиме. Тут, мовляв, не задрипаний гарнізонний застум, а Київ, і роботу за фахом вона собі знайде. Це було чистісінькою правдою. Особливо якщо зважити на те, що чоловік її сестри, улюблений зять батька Валерій Володимирович Соєв, уже не перший рік працював головним бухгалтером у потужній будівельній фірмі й мав широкі зв'язки із колегами в різних підприємствах та установах. Варто було йому подзвонити, як на неї посипалися пропозиції, та ще й які — бідна Валентина аж перелякалася, чи вистачить знань. Бо ж після одруження й дня не працювала, а раптом щось забула, чи закони помінялися, а вона на своїй заставі відстала від життя… Та Валерій Володимирович заспокоїв своячку, що весь облік фірми їй попервах не дадуть, а посадять на зарплатню чи матеріали, а з цим вона, безумовно, впорається, та порадив обрати концерн «Осокоркижитлобуд».

Вальчині побоювання виявилися марними: усі журнали й проводки вона знала добре, а те, що були вони не на папері, а в електронному вигляді… так комп'ютера вона не боялася, була з ним на «ти», в них і вдома він був, щоправда, не такий новий та потужний, як на фірмі. За кілька днів Петренчиха засвоїла необхідні програми й, природжений бухгалтер, уважна, сумлінна та посидюща, помилок не робила. Керівництво було її роботою задоволене, а про медалі й ордени, на відміну від чоловіка, вона не мріяла.

Проявилася й нова подруга: міністрова Людмила подзвонила якось на мобілку й «мерсом» забрала після роботи — на чоловічий стриптиз. «Можемо трохи відтягнутися, наші все одно у відрядженні», — вмотивувала вона можливість легкої розслабухи. Мабуть, Валентина була надто консервативною: шоу не справило на неї якогось видатного враження, а от можливість мати подругу, та ще й яку, в місті, де, крім сестри, у неї не було нікого, новоспечена офіцерша оцінила належним чином. Де їй було відати, що Людмила, котра хоч і знала в Києві багатьох, теж не мала з ким просто по-людському погомоніти, без побоювань, що слова її викривлено витлумачать, перебрешуть, передадуть комусь, позаочі висміють, ба й використають назавтра — проти неї ж чи проти чоловіка.

Трішечки мартіні, потім ще трішечки, купа слів — про все й ні про що, — і жінкам здалося, що знають вони одна одну все життя: незрозуміло, чому раніше не зустрілися… Роздягання симпатичного й атлетичного хлопа з буцімто еротичними вихилясами під ритмічну музику їх не обходило, — розмовляти із людиною зі спорідненою душею значно цікавіше, — хіба що трішечки тішило жіноче самолюбство: не все ж нам перед чоловіками вигинатися… Хай і перед нами хтось…

Час пролетів непомітно.

Вишколений водій без слів завіз Валентину під будинок, дочекався, поки жінки договорять біля машини, поки Петренчиха пурхне в під'їзд, і повіз міністрову дружину до хати. Це саме він відвозив не так давно цю пані та її чоловіка до чортів на виступці на заставу, і вже не раз бачив Петра в міністерстві, та все неподалік від Валерія. Якщо начальство воліє дружити з цими людьми та вважає за потрібне їх до себе наблизити — заради Бога, скільки завгодно, тим паче, що задоволена Людмила вже сказала йому, що завтра він вільний.

Думаєте, люди нічого не бачать? Дзуськи! Начальник служби безпеки концерну, відставний контррозвідник в чині полковника, ще звечора «пробив» по своїх каналах номери престижного авта, котре забрало Валентину з роботи, встановив особу подруги, що сиділа в салоні, а ще — багато чого про чоловіка своєї співробітниці Валентини Петренко, а на ранок безпристрасно доповів усе заступникові генерального директора з фінансово-економічних питань.

— Навряд чи вона засланий козачок, — підсумував він стислу доповідь, — але знати подібні речі про своїх співробітників не завадить.

— Звідки вона взагалі взялася? — сухо кинув керівник.

— Її порекомендував нашому головбухові ваш друг, Валерій Володимирович Соєв.

— А, Валерка, — розквітнув заступник. Колись, ще студентами наргоспу[28], він особисто, Сергій Петрович Шлапак, та цей друг такі чудасії коїли… — Ну, від нього я підстави не чекаю. Але ви про всяк випадок обережненько пригляньте за нею… найближчим часом.

— Ви могли би мені цього й не говорити, — удав ображеного полковник. — Я, до речі, поки що генеральному нічого не сказав…

— Так поки й нема про що, — приязно усміхнувся фінансист: ач, розумака, натякає, що хтось йому зобов'язаний. — Жодних шкідливих для концерну вчинків за нею не помічено, а з ким їй дружити — то питання її особистого життя, до котрого втручатися ніхто не збирається.

Завбачливий полковник, не бажаючи мати справу із службою власної безпеки МВС, прослушку в квартирі офіцера для особливих доручень, наближеного до самого Одвірченка, встановлювати не наважився, але хто завадить йому послухати телефонні розмови власної співробітниці чи делікатно «поводити» її після роботи місць-другий? Такі оперативно-розвідувальні заходи не дали результатів — коло спілкування «об'єкту» було більше ніж обмеженим: чоловік, сестра та подруга, та сама Людмила Одвірченко. Схема пересувань — теж: робота — дім — магазин; у вихідні зрідка — візит до сестри, інколи у п'ятницю — зустріч із тією міністершею десь у кафе.

Єдине, в чому переконався цей пильний пан перед тим, як остаточно заспокоїтися щодо лояльності Валентини, так це те, що особистого життя в неї практично не спостерігається.

Отут він помилився: життя інколи підсовує нам такі сюрпризи, що передбачити їх не здатний жоден контррозвідник. І головний рушій усіх несподіванок, хоч як це банально — його величність Випадок!

От скажіть, хто міг запланувати, передбачити, влаштувати такий збіг обставин, що коли Шульженкові закортіло поговорити з академіком, у того виявився приятель саме в метрополітені, а не, скажімо, на станції «Київ-Московський»? Якою програмою обумовлено, що вакансія виникла якраз на станції «Голосіївська», а не на «Позняках» чи «Героїв Дніпра»? І якою системною закономірністю пояснити, що отримана Петренками квартира була саме за п’ять хвилин пішої ходи від станції, куди незабаром призначили Шульженка?

Це сталося на третій день по тому, як служба безпеки концерну дала бухгалтерці спокій…

…Вийшовши вчергове з кабінету пройтися станцією, Микола просто ніс до носа зіткнувся з тією красунею, що вразила його не так давно на ток-шоу Ганни Бузулук «Детектор правди». З дружиною того злостивого прикордонника, Валентиною Петренко.

День у неї видався не з найлегших, вона поверталася з роботи стомлена й навряд чи стала б розглядати стороннього мужчину. Та дружина військового — сама майже військова. Побачивши людину в мундирі, звернула увагу на бездоганну поліровку взуття. На ідеальні стрілки на брюках, на сорочку…

Найменше вона могла очікувати зустріти уславленого «справжнього українця» й «польового командира» в метро.

— Доброго дня, пані Валентино, — усміхнувся й стримано кивнув Шульженко.

— Ой, це ви? — не могла повірити вона. — Ви тут працюєте? А я думала, що ви — офіцер… Усі ж казали — польовий командир…

— У моєму віці вже не служать, принаймні — з моїми чинами, — заперечив Микола.

— А скільки ж вам? — не стрималася жінка.

— П'ятдесят два.

— Та ну, — не повірила. — Я більше сорока ніколи вам би не дала…

Не думала, що він такий… дорослий. Двадцять років різниці. Підтягнутий, ані волосинки сивої — тому, мабуть, не виглядає на свій вік…

Стояли й не знали, про що говорити, а натовп потоком сунув — до біса людей в київському метро в години пік…

Потім розпрощалися та розійшлися: він — на перон, вона — на вихід, аби всі наступні дні виглядати один одного в юрмі на цій станції.

Когось же він їй нагадував, цей Микола Шульженко… Начебто не портретно, не поставою, а… Треба зрозуміти — чим, тоді буде легше згадати — кого. Голосом? Манерою говорити? Формою губ, підборіддям? Стоп. Якщо оздобити це обличчя шкіперською борідкою й банданою з черепами — майже викапаний Славко. Тільки дорослий. Дуже дорослий.

Скільки ж їй тоді було: дев'ятнадцять, двадцять? А йому? На три роки більше…

Це сталося в тому доброму місті на Дніпрі, котре тоді хотіли перейменувати на честь славної Січі, де юній Валі вдалося влаштуватися на роботу після технікуму.

Що могло привабити Славка, молодого талановитого живописця, випускника академії, в ній, бухгалтерові з провінційними манерами, пояснити не міг ніхто. У компанії молодих художників, фотографів, манекенниць та моделей, куди Валентину випадково привела подруга, Ярослав Ґовдя вважався генієм і мав чимало претенденток якщо не на його руку та серце, то хоча би на місце поряд з ним. Незважаючи на молодий вік, він уже мав дві персональні виставки в Україні та дві за кордоном, в Німеччині: в галереї міста Фінстервальде та в старовинному замку міста Бєсков, де тепер розташувався потужний культурно-мистецький центр.

Їй подобалося в ньому все: манера екстравагантно вдягатися (її дотримувалися в його колі майже всі), тембр та модуляції голосу, стилістика розмов, запах його волосся та тіла. Вражали Славкові пронизливі очі та тонкі сильні пальці. Імпонували його витонченість та інтелігентність. Єдине, чого вона так і не змогла полюбити — його картин, написаних аґресивними грубими мазками й декорованих штрихами мастихіна по всій поверхні сирої ще фарби, що робило його живопис об'ємним та багатошаровим. «Художня техніка Ярослава Ґовді винятково оригінальна в образній глибині» — писали про нього мистецтвознавці. Його називали блискучим колористом. Він випромінював натхнення, коли, убравшись у сірий просторий балахон до п'ят, чаклував над своїми картинами. А ще він умів класно подавати публіці й пресі свої роботи. Наприклад, розставляв у просторій залі їх на пюпітри, а у кутку весь день грали по черзі то маленький елітний джаз, то струнний квінтет, то відомий гітарист, а то й тріо бандуристів. І з кожним новим стилем музичного супроводу глядачі знаходили в його картинах щось нове. Звалося це дійство «музика фарб» і збирало юрми глядачів. Про Ґовдю говорили в мистецьких колах країни, і не прийти на його виставку означало — втратити привід зайвий раз посвітитися у витонченій тусовці.

Була в його творах іще одна особливість, котру помітила сама Валентина: на них завжди був той час доби, що і за вікном. Але загалом його естетика була для неї просто чужою.

— Мені подобаються картини Левітана та Куїнджі, — якось відповіла вона на запитання коханого щодо її улюбленого художника.

— Котрого з двох Куїнджі? — саркастично посміхнувся він.

— Звісно, Архипа, — знизала плечима вона. — Роботи Юрія, як на мене, надто комерційні та тяжіють до кітчу.

Він німо витріщився на неї, потім отямився:

— Ну, ти, подруго, даєш!

От, чи даремно вона з першого дня їхнього знайомства не вилазила з мистецький сайтів та віртуальних галерей?

Його картини непогано продавалися в Неньці, а ще ліпше — по Європах, і Славко міг дозволити собі взяти в оренду мансарду в старому домі та обладнати там непогане житло із просторою майстернею. Коли з'явилася Валентина, помешкання митця-одинака перетворилося на затишне гніздечко: вона прибирала, вилизувала, прикрашала… Єдине місце, де вона ні до чого не мала права торкатися, була майстерня. Хоча, вона стала єдиною людиною на світі, котрій дозволялося туди заходити, коли він працює.

— Ти мені не заважаєш, — визначив її статус на такі випадки Ярко. — Тільки не відволікай.

Це означає — не базікай. І вона сідала в кутку на табурет і зачаровано дивилася, як пурхали його пензлі чи заповзято штрихував мастихін. Та те й зрозуміло: коли подобається хтось по-справжньому, то захват викликає в людині все, навіть недоліки видаються милими та несуттєвими.

Чи варто пояснювати, що Славко став у Валентини першим чоловіком? З ним вона спізнала справжню радість плотського кохання, тому й зробила для себе секс-символом та недосяжним взірцем, чим, власне, зіпсувала в майбутньому цей бік подружнього життя.

Вона навіть возила раз Славка на село; татусеві маляр не сподобався, але яке це тоді мало значення?

Рік чи півтора вони були щасливі, та одного разу геній і колорист ошелешив її новиною:

— Ти знаєш, мені дають річний ґрант на навчання в художній академії в Німеччині.

Чого там навчатися, якщо його роботи продаються в тій країні краще, ніж творіння тамтешніх майстрів, що ту академію вже закінчили, вона не розуміла, але, ясна річ, сказала:

— Звісно, треба їхати. Такого шансу може й не трапитися.

…Прощання-сльози-обіцянки: «я писатиму», «я дзвонитиму», «я повернуся», навіть — «я тебе заберу туди»; потім вокзал, потяг, останні поцілунки та — порожнеча.

Ні, спочатку він дзвонив, надсилав листи електронкою, навіть по скайпу кілька разів побалакали, він розповідав, як йому класно та цікаво: слухачі академії живуть у старовинній тверджі, а з'їхалися вони з усього світу…

Та гніздечко було повернуте господареві, й там уже жив інший геній, малярський світ про неї враз забув — без Славка вона була йому не потрібною, а сама Валентина переїхала у малометражну готельку на околиці, бо там дешевше. Зблякло її життя: лишилася сама робота, зблякли його листи, стали надходити рідше та рідше, а потім і зовсім припинилися.

Він довчився і таки поїхав з Німеччини — не в Україну, а до російського Санкт-Петербурга, з рудою патлатою офортисткою, надіславши Валентині останнього невиразного, безкровного листа, щось штибу: «Даруй, так вийшло».

Вона переплакала, пережила та й вирішила: з митцями більше — ніколи, ненадійні вони. Кілька років взагалі жила самотньо, не підпускаючи до себе парубків, хоча претендентів на неї попервах не бракувало. А тим часом дівчата-однолітки повиходили заміж, а хлопці майже всі поодружувалися, лишилися або невиправні переконані холостяки, або такі гультяї, п'яниці чи шльоцики — мамії, що про них і не йшлося. А батьки кожного її приїзду задовбували: коли та коли, вона замислилися: а справді — коли, і раптом зрозуміла, що за тими пристрастями й стражданнями проскочила вік, коли дівки беруть шлюб. Просто всіх путящих хлопців розібрали… Звісно, за кілька років вільні чоловіки з'явилися, коли її покоління накрила перша хвиля розлучень, але тоді вона й не підозрювала про існування таких хвиль. І тут намалювався бравий прикордонник Петя Петренко. Він був майже одразу пред'явлений батькам, і вони заспокоїлися. Прапорщик їм спочатку навіть сподобався: спортивний, підтягнутий, вродливий, непитущий, дивиться на донечку закоханими очима…Це потім ти стаєш для батьків своєї дружиноньки «той» та «він» (у гіршому варіанті — «зять, нема що з тебе взять», більш яскраві випадки опустимо для певності), але поки ти ходиш у наречених, якщо ви більш-менш рівня, треба дуже постаратися, щоб тебе занесли в «персони нон-ґрата».

У ліжку хоробрий вояк виявився суто у фізіологічному сенсі не гіршим за того маляра, як не ліпшим, та от яка біда: з ним Валентина не злітала. Ну, трапляється: і гарна людина, і хороша, а от — немила. І нема на те ради. Вона сподівалася — може, все зміниться після пологів? Але діток мудрий Боженька їм не дав.

…Польовий командир Шульженко був викапаний Славко. Тільки дуже дорослий. Тобто, він виглядав так, як мав би виглядати в зрілому віці художник Ярослав Ґовдя. Направду ж зовнішністю Славко зараз аж надто поступався Миколі. Валентина якось знайшла його персональний сайт в Інтернеті та ледь упізнала своє перше кохання: цей вгодований мордань із довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, навряд чи міг сподобатися колишній Валентині, яка до нестями закохалася в молоде обдарування, а вже в сьогоднішньої не пробудив й миті ностальгійного щему. Навіть ті фото, де він був біля мольберту в своєму фірмовому сатиновому балахоні, не торкнули. Вона вийшла з його сайту і вже ніколи туди не поверталася.

Розділ 21. Що означає прислівник «коли» (менш ніж за рік до основних подій)

Часто-густо зима в Зелений Клин приходить раптово: до середини жовтня стоїть досить тепла погода, потім одного дня небо затягують брудно-сірі низькі хмари, не знати звідки налітає холодний вітер, густо, мов пух з раптово розпоротої перини, сипле лапатий сніг, вкриває землю, лягаючи впевненим півметровим шаром, і до квітня не тане. І кожна завірюха, хуга чи хурделиця лише підсипатимуть його, поки не навалять з метр, а інколи й більше. Потім приходить сорокап'ятиградусний мороз із дошкульним пронизливим вітром.

Воювати в таких умовах, коли техніка може пересуватися лише дорогами, котрі треба чистити спеціальними машинами, коли солдат шалено мерзне, а пальне в баках танків та тягачів від холоду гусне й перетворюється на кисіль, треба вміти. Полковник Гриценко — вмів. Недаремно він прослужив тут усе життя, кочував по таборах та полігонах: секрети зимової війни з книжок не пізнаються, хоча багато чого про неї там написано. Та найліпший учитель — досвід, і він, як відомо, дорого бере за свої уроки…

Важкого озброєння у полковника було значно менше, ніж йому хотілося: вірні урядові Дружньої Держави генерали вивели війська з території Зеленоклинської республіки під Владивосток разом із усією справною технікою, завантаживши її по саме, як то кажуть, не можу.

Власне, так і було погоджено. На зустрічі в Уссурійську з адміралом флоту Макаровим президент Борис Хрещатицький запропонував: ви виходите й забираєте все, що зможете за раз забрати, передавши нам склади й казарми.

— Я із заколотниками не домовляюся, — попервах почав був приндитися флотоводець.

— Господь з вами, голубчику, — м'яко заперечив Хрещатицький. — Якщо ми й заколотники, то виключно проти самозваної диктатури. Поки Зелений Клин був у Росії, ми спокійно жили та не вигадували жодних республік. А от у Лівонії ми бути не хочемо, не для того наші предки кидали Неньку та їхали колонізувати дику тайгу. Що ж це виходить: ми цю землю півтора століття обживали, обробляли, можна сказати, пестили, а тепер, значить, вона не наша, а належить якимось міґрантам? Жону віддай дяді, а сам йди до… Ну, дзуськи! От коли Росія відновить верховенство своєї влади на Далекому Сході, ми радо обговоримо з її урядом обставини нашої автономії в її складі…

Один-єдиний прислівник з чотирьох літер — «коли» — вирішив усю справу. Сказав би пан Борис: «…якщо відновить…» — провалив би переговори. Сам він у це «коли» вірив мало, та військовий моряк з великою зіркою на погонах, що сидів напроти нього, іншого й не припускав. «Ну, якщо так… Усім, хто проти „читинських самозванців“, заважати не треба. Що більше ці хохли опиратимуться їм, то краще. А коли все владнається, буде видно, що з ними робити».

А генерали-виконавці лише раді: колись давно, ще безвусими солобонами-лейтенантами, вони безсило спостерігали за виводом радянських військ з Угорщини та НДР, чудово розуміючи всі схеми й формули миттєвого збагачення, вигадані тодішніми високими чинами. Так от, нічого із засвоєного в Східній Німеччині вони не забули. А зеленоклинці мали свій інтерес: на складах за довгі роки накопичилося стільки снарядів для гармат і установок залпового вогню, що за один раз їх не вивезти, та нащо ті снаряди, як не буде з чого ними стріляти?

Місцевий міністр фінансів Олександр Іванович Барченко лише натякнув панам генералам, що скарбниця Зеленоклинської республіки має в наявності достатню кількість усіх провідних валют світу — і НДРівські схеми птахом Феніксом повстали з радянського минулого: частина техніки й озброєнь кидалася в боксах як нікуди не годна, розкомплектована й невідновлювана, а руками зеленколинських механіків ремонтувалася дуже швидко, ще й запчастини дивним чином завжди знаходилися.

Уже в кінці осені автомобільний рух на трасі «Уссурі» значно поменшав: у південній частині магістраль перетинала кордон Зеленого Клину — там утворився Владивостоцький особливий укріплений район, підпорядкований Москві. Начальником й командувачем там був, самі розумієте, адмірал Макаров.

Північно-західний кордон Зеленого Клину номінально проходив аж по Зеї, але впевнено Зеленоклинський уряд, що розташувався в Уссурійську, контролював територію від Владивостоцького ОУРу до Хабаровська, більш-менш — на півночі до лінії Троїцьке — Совгавань, а от на схід, від Смидовича до Благовіщенська, була суцільна мішанина: громади, населені прибульцями, підтримували Читу, аборигенні — приблизно стільки ж — Уссурійськ, а решта, не більше однієї п'ятої, таки Москву. Причому визначити чіткі анклави було неможливо, тому всі три столиці віднесли ці землі під свою юрисдикцію, але поки їх не чіпали, побоюючись зрушити існуючу на них нетривку рівновагу, як це зробили колись інші в Югославії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху…

…Коли «президент самопроголошеної ДР» товариш Лі Чжуан Фан зібрав достатньо сили, аби «навести порядок» у непідвладних районах, на початку листопада випав глибокий пухкий сніг.

Ванька-Вонг, вхожий тепер до всіх найвищих кабінетів, наполіг, щоб одне з військових угруповань з «пацифікації бунтівних провінцій на північ від Хабаровська» довірили саме йому. Хтось інший мав «розбиратися» з територіями між Амуром та Бірою, думати, що робити з Хабаровськом, де досі квартирував величезний відданий Москві гарнізон, що поки, через відсутність чіткої команди з центру, дотримувався нейтралітету. Його завданням було обійти велике місто тайговими манівцями, взяти Переяславку, що у взаємодії з іншими з'єднаннями означало б оточення Хабаровська, продовжити наступ на південь та закріпитися на рубежі населеного пункту В'яземський.

Найперше, що він зробив, зібравши «ударний кулак» біля селища Джонки[29], — наказав пофарбувати всю бойову техніку в білий колір. З машинами у нього було не надто жирно: у наявності був гусеничний шляхопрокладач БАТ-М, десяток броньованих тягачів МТЛБ з причепленими протитанковими гарматами «Рапіра», вісімнадцять БТРів, тентовані «Урали», цистерна — автозаправник і різний дріб'язок штибу пари БРДМ-2 та командирського УАЗу.

Він вибив для своїх людей тисячу пар валянок «другого терміну» — ношених вже, але після ремонту, стільки ж баранячих кожухів, а для водіїв та механіків «танкачі» — танкістські втеплені ватином комбінезони, теж радянського ще зразка. Кулеметів та автоматів його воїнству не бракувало — посприяв цьому підполковник Бреус-Верхоянський, заступник командира однієї із стрілецьких дивізій, поспішивши виконати підроблений письмовий припис командування округом. Мав він з того зиск чи проявив звичайне головотяпство — тепер не довідатись, бо вже наступного дня ретивий служака розбився на смерть у власному авто через відмову системи гальмування. Достеменно відомо лише одне: вже за годину після аварії начальник контррозвідки флоту доповів про неї самому Макарову, а той, кажуть, тільки гмикнув і сказав: «Хер з ним», і контррозвідник піддакнув: «Так точно», а за тиждень був нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» першого ступеню з мечами.

Хай там як, але цілий склад НЗ, повний стрілецької зброї, опинився в руках уряду «лівонів», а боєприпаси для «калашникових» виробляють мало не по всьому світі, і від тих, що штампують у країні, де вигадали цей неповторний автомат, вони нічим не відрізняються.

Із своїм начальником штабу Вонг вибудував маршрут через Бихан, Хасо, Пихцу, Передгірне, Мухен, через Шаповалівку, Марусино й Єкатеринославку[30] — на Переяславку. Найбільше Ваньку-китайця хвилював довгий перегін Передгірний — Мухен, а звідти він і сам міг проїхати із заплющеними очима, бо ж скільки разів, працюючи уповноваженим, мотався туди-сюди своїм «Патріотом»! Там він пам’ятав не те що кожну напівзакинуту ґрунтівку — кожну вибоїну й калюжу на них, і міг проїхати аж так, що жоден собака не побачить.

Але й Коля Шульженко, що виріс у тайзі в тих же місцях, як власну долоню знав кожну стежечку й кожну звірину стежку в хащах від Мухену до Переяславки…

Будь-яка майстерність, а тим паче військова, складається з вишколу, ретельності й таланту, помножених на досвід. Щодо таланту невідомо, а от решти, крім старанності, Ваньці явно бракувало: він не те що не знав основ військової справи, він навіть у війську ані на батьківщині, ані в новій країні, ніколи не служив. Дилетантові завжди вбачається, що робить він усе не гірше за професіонала. Ван Вонгу здавалося, що все враховано й передбачено, він вирішив, що ударна група готова, так про те й доповів, отримав наказ і рушив.

В голову колони він поставив БАТ — розчищати дорогу, за ним — розвідувальний броньовик, у котрому вирішив їхати сам, слідом — тягачі, далі — вся решта. Розрахований кілометраж дозволяв Вонгові сподіватися, що за стандартної швидкості в сорок кеме на годину до цілі колона дістанеться за день. Ага, дурний думкою багатіє…

Колона сунула тайгою. Спереду криголамом пер шляхопрокладач, пробиваючи метрову білу цілину й відгортаючи двостороннім ножем сніг на обидва боки. Але виявилося, що, працюючи, він сорок жодним чином не набирає — ледь-ледь половину. А солдат, навіть у кожусі й валянках, на сорока п'яти градусах морозу висидіти в кузові вантажівки кілька годин не може: мало того, що йому треба ходити до вітру, так він просто ще й замерзає. Тоді Ванька вигадав щогодини міняти місцями тих, що сидять в БТР-ах, з тими, хто промерзає у вантажівках. Тут стало очевидним, що така рокіровка забирає чимало часу, а місця в бронетранспортерах і тягачах усім з кузовів не вистачає. На папері планувалося гладко, а на місцевості весь час: спуск — підйом; а як же інакше — передгір'я Сіхоте-Аліню… Скоро нащадок Суня Цзи[31] Ванька Вонг зрозумів, що до Переяславки йому сьогодні не дістатися, добре, якщо це вигорить хоч би завтра. І він прийняв стратегічне рішення: дійти хоча б до Передгірного, а там стати на ночівлю. Добре хоч, що вистачило здорового глузду взяти триденний запас їжі. Найбільше турбувало його, що жодним чином не можна було доповісти про утруднення командуванню: був введений режим радіомовчання — вийти в ефір він міг тільки з Переяславки, і це ставало сигналом для загального наступу.

Дістатися до проміжної мети східному воїнству таки вдалося, розквартируватися теж. Ніч пройшла спокійно, вщух вітер, а без нього і мороз не здавався таким злим. Із першими променями сонця колона рушила, і справа пішла веселіше: механіки краще тримали дистанцію, вояки організованіше мінялися місцями, командири вправніше керували — учорашній день дався взнаки, деякі висновки зробити таки вдалося. Та й дорога проглядалася краще: перед останнім снігопадом, не дуже рясним, хтось проїхав їхнім маршрутом на всюдиході й колія була достатньо помітною.

Двигун рівно муркотів, у кабіні було тепло, а туша бронеавтомобіля мірно погойдувалася на пругких ресорах. Тайга пливла обабіч машини — майже поряд. Броньовий щиток лобового скла був піднятий, і Вонг розслаблено спостерігав за дорогою, міркуючи, чи вкладаються вони в скоригований графік. До Мухену лишалося десь півгодини їзди, там треба зробити невелику зупинку: заправити техніку, роздати сухпай і дати людям час на обід. А потім — він чудово уявляв, як проведе далі свою колону.

Раптом БАТ здригнувся, наче вдарився об щось, і миттєво вибухнув, розплескавши довкола себе палаючі уламки. Вонг зрозумів, що хлопок та димовий викид у тайзі біля шляху, на які він навіть не встиг зреагувати, то постріл ручного протитанкового гранатомету. Десь у хвості колони теж вибухнуло — значно потужніше. Вражений здогадкою, Вонг зробив, чого робити було не слід: висунувся з люку в даху машини й озирнувся. Через башту хвоста колони він не побачив, лише густий чорний дим, що десь там позаду піднімався до неба. Він виліз на дах з ногами. Так, сталося найгірше: злетів у повітря бензовоз.

Із засідки за деревами по колоні лупашили не менше як п'ять гранатометів, гуркотіли кулемети, тріскачками торохтіли «калаші». Горів розбитий вщент «командирський» УАЗик — очевидно, нападники вирішили, що в ньому і сидить командир, деякі машини зупинилися, кілька намагалися розвернутися в затісному коридорі, утвореному дорогою у густій тайзі. Один «Урал» налетів на попередній, кілька МТЛБ наосліп стріляли з баштових кулеметів, а навколо вивертали землю з-під метрової товщі снігу вибухи.

Досвідчені бійці, що пройшли «гарячі точки», знали би, що робити, але то — бувалі у бувальцях воїни, а не Вонгові «національні гвардійці». Там, вдалині, вони стрибали з вантажівок й розсипалися горохом на всі боки, навіть не розуміючи, звідки ведеться вогонь, а в тягачах та броньовиках — сиділи, сподіваючись на захист броні. Та постріли з РПГ пробивали сталеві панцирі, мов шкаралущу курячих яєць, і моментально спалювали всіх, хто сидів усередині. Найгірше ж було те, що в усіх — вимкнені рації і хоч якось командувати не було жодної спромоги.

Ванька стрибнув до кабіни, гаркнув водієві: «Ходу!», — потім кулеметникові: «Ворог з лівого борту!», — і захлопнув броньового щитка на лобовому вікні. Заревів двигун, і Ванькова бронемашина завдяки прекрасній маневреності та унікальній прохідності об'їхала палаючий БАТ, розвернулася й понеслася вздовж колони, намагаючись вийти із зони обстрілу. Наведення спареної кулеметної установки на машинах такого класу здійснюється обертанням башти й вимагає неабиякої вправності, тому кулеметник командирського броньовика шмаляв куди прийдеться, добре хоч, що не в той бік, де поспішно ушивалися в тайгу його однополчани. Кілька машин спробували повторити командирський маневр, та тягачам заважали гармати, а транспортерам — габарити, і вдалося це лише другій БРДМ, яка ловко обійшла неповороткий БТР, що вошкався туди-сюди, намагаючись здійснити класичний розворот по трьох точках, дала газу, розвернула кулемети й зайшлася довгою істеричною неприцільною чергою.

Атака згасла раптово, як і почалася. Припинилися вибухи і вщухла стрілянина з гущавини. Замовкли, розстрілявши боєзапас, кулемети другого броньованого дозорця. Тиша ватою забила вуха. Невдатний командир «ударного кулака» наказав водієві повернутися до колони. Те, що він побачив, приголомшило: половина його техніки була розбита й годилася хіба що на металобрухт. Ван Вонг наказав командирам підрозділів підрахувати втрати, а сам, озброївшись автоматом, поліз сніговою цілиною із кількома сміливцями в тайгу — туди, звідки здійснений був цей недовгий безжальний напад. На усі застереження штибу «обережно, там може бути засідка» він махнув рукою: в давнину після таких битв імператори його історичної батьківщини надсилали полководцеві шовкового шнурка — аби сам удавився, і ще невідомо, що чекає його після повернення: про кидок на Переяславку, зрозумів Вонг, уже не йшлося.

Він ледь пробився до вогневої позиції противника, роздивився сліди й усе зрозумів: нападники прийшли з тайги на лижах, та не простих, а широких мисливських, підбитих знизу хутром у такий хитрий спосіб, що вперед вони їдуть, а назад, навіть якщо ти йдеш на гору, — ні. Саме тому біля дороги — жодних слідів. Слабенький слідопит, колишній уповноважений з національного питання на полюванні таки кілька разів був і зумів збагнути: на нього тут чекали, і досить довго — он дерева пообсцикали й недопалків накидали. Було їх не так багато: взвод чи трохи більше, а якої шкоди наробили.

Далі на нього чекала не дуже радісна звістка: втрати живої сили становили до третини, при тому значна частина — пораненими. Найгіршим же було те, що йти на Мухен, який не контролювався Далекосхідною республікою, було небезпечно, тим паче, що зеленоклинці вже знали, що він іде, назад же до селища Передгірного — не вистачало машин, та й у тих палива обмаль, а бензовоз згорів. І тоді Ванька-китаєць прийняв рішення: визначитися, скільки авто треба для поранених і окремо — для вбитих, злити весь бензин з решти, аби заправити ті потрібні, те саме зробити з БТРами, та МТЛБ, заправивши сповна стільки, на скільки вистачить пального, відправити вантажівки під прикриттям бронетехніки назад до Джонок, а самому з рештою бійців залишитися, вивести з ладу безсилі тепер техніку та гармати, а тоді пішки пробиватися до своїх — якщо, звісно, поталанить. Він жодного разу не відчув, що за ним хтось пильно спостерігає. Та й коли рештки його колони прослідували через Передгірне, хтось знайшов спосіб повідомити про це кому слід на території противника.

…Мобільний зв'язок, якщо він, звісно, не супутниковий, у горах та сопках ненадійний. Через чиї сателіти організувала його Зеленоклинська Українська республіка, і тоді знали дві людини: міністр Барченко та полковник Гриценко, а тепер довідатися нам — годі й думати.

…Окремий розвідувально-диверсійний загін Збройних Сил ЗУР відпочивав у Мухені після першої вдалої операції. Його командир Микола Шульженко сидів на табуретці біля пічки в хаті, визначеній під штаб, і мовчки дивився на вогонь, коли до помешкання ввалився Сашко Лученко з «трубою» в руці:

— Віталій Жук обізвався: вони завантажили на вцілілі машини мерців та поранених і відправили назад, самі ж підірвали гармати й техніку, які не могли вивести, а тепер відходять пішим порядком у бік державного кордону.

— Ага, — кивнув головою командир. — А та колона вже пройшла через Передгірне. Сто грам хочеш?

Лученко кивнув —«так»; хіба він дурень ото — відмовлятися?

Командир налив, скільки сказав — по «фронтовій» соточці, вони цокнулися — «з почином» — і ковтнули. Що там ті півсклянки для дорослого чоловіка? Але сьогодні вночі після дзвінка з Передгірного загін піднявся по тривозі, двома шістдесят шостими «газонами» погнав на Мухен, здійснив чималенький кидок тайгою на лижах, просидів чотири години у засідці, успішно атакував противника, наробив йому значної шкоди і так само стрімко щез у тайзі, залишивши спостерігачем найліпшого на всю округу мисливця — Віталія Жука. Від усіх тих навантажень та хвилювань Лученка навіть від такої незначної дози «повело»:

— А круто ми сьогодні навішали звіздюлів хахалеві твоєї Клавки!

— Якому хахалеві? — просто у вічі йому глянув командир, просвердливши поглядом Сашкову голову аж до гіпофізу.

— Ну, це я так, до слова, — второпав, що бовкнув зайвого, той.

— Кажи, — крізь зуби проричав Микола.

Олександр винувато опустив очі:

— Я не думав, що тобі не сказали… Вся вулиця знає… Ванька-китаєць, коли ото був нацменським уповноваженим, вчащав на своєму джипі в робочий час до вашої хати…

Пам'ять — сволочна штука: вона завжди готова послужливо підкинути вам у потрібний момент необхідні спогади. Шульженко наяву побачив, як Вонг приходив до них з горілкою та цукерками, як дружина захищала його у спірках, і одразу увірився в найгіршому:

— Сука. Я, значить, на лісопилці по півтори зміни вколював, діти в школі, а вона з тим лівоном блядки правила… Тварюка… Шкода, що я його сьогодні не вбив…

Він мовчки налив ще по сто, підняв, не чокаючись:

— За упокой душі моєї любові, — і вицмулив рідину до денця.

— Ти що надумав? — перелякався друг.

— Кинути ту лівонську підстилку, — сказав, як крапку поставив, Микола.

— Ти би хоч з нею поговорив: може, все й не так, — невпевнено заперечив Сашко.

«Це не те, що ти подумав!», — згадав Микола сакраментальну фразу із зарубіжного кіно.

— Поговоримо, — запевнив він, а подумки додав: «Як речі забиратиму»…

…

— Що ти думаєш робити з тими далекосхідними хохлами? — спитав у президента Дружньої Країни його найближчий споборник.

— Буду краток, — відповів любимець народу. — Нічого. Принаймні, поки що. Адмірал Макаров доповідає, що їхній так званий президент заявив, що вони не виходили зі складу нашої держави, а лише відокремилися від самозваної Далекосхідної республіки. Тому, поки вони воюватимуть із нею, я допомагатиму їм так, щоби вони не перемогли, але при тому максимально знекровили цю так звану «республіку». А тоді прийде наша черга. А коли придавимо весь цей заколот — подивимося, що й з ким робитимемо.

Він сказав «коли», бо не сумнівався, що так воно й станеться.

Розділ 22. Пані майор (основна подія)

…Петрові неочікувано підвалило дуже жирне відрядження: пан Одвірченко відбував на саміт міністрів внутрішніх справ країн Східної Європи до Мінська, і до делегації, крім поважних чинів — заступника міністра, він же начальник столичного Головного управління МВС, та начальників департаментів карного розшуку й боротьби з незаконним обігом наркотиків — включили капітана Галину Ткачук та, зовсім неочікувано, його, старшого лейтенанта Петренка.

На головному білоруському летовищі, куди прибули українці, Петро випадково почув, як сивий місцевий генерал, представник приймаючої сторони, здивовано неголосно спитав у свого київського колеги:

— А що у вашій делегації старлей робить?

— Це такий старлей, — пошепки відповів киянин, — що трьох полковників вартий. Надія нашої міліції.

Білорус давно знав українського генерала: колись разом спільні операції проти міжнародних злочинців проводили; причому не просто знав, а вважав спецом найвищого ґатунку, тому, почувши таку високу характеристику, уважно оглянув Петренка, залишився задоволеним і охоче потиснув старлеєву міцну долоню.

Весь кайф ситуації полягав у тому, що Петрові нічого робити не треба було: папери за міністром носив референт, організаційні питання чітко вирішували господарі, отож він із подарованою йому як учаснику саміту багатою шкіряною текою з логотипом, повною різних класних ручок, олівців та шикарних блокнотів, став ходити на всі засідання, дізнаючись купу цікавих речей. Весь день він щось занотовував, робив висновки й спіймав себе на думці, що в нього з'являються нові цікаві ідеї. Валерій же Георгійович, спостерігаючи серйозне ставлення свого протеже до роботи поліцейського форуму, задоволено думав: «Хай побачить, що таке бездоганна організація, хто такі справжні професіонали, послухає їх та зрозуміє, що мається на увазі під словами „високий рівень“».

Першого ж вечора міністр завалив до Петра в номер і ошелешив:

— Ходімо негайно, справа є.

Шеф каже — треба виконувати. Йти, виявилось, було недалеко: до номера капітана Ткачук. Вона трішечки розгубилася від цього візиту, але Двірчик доконав її остаточно, виклавши на стіл новенькі майорські погони:

— Галино Сергіївно, я ще вчора в Києві підписав наказ про присвоєння вам чергового звання майора міліції. Але за цією суєтою з від'їздом вам не повідомили… Так що мундир до завтра прийдеться оновити…

Потім міністр витяг з внутрішньої кишені пласку пляшку й заявив:

— А зірочки годиться обмивати.

Знавці стверджують, що справжня жінка може з нічого зробити три речі: зачіску, салатик і скандал. Та з першим у Галини був порядок, для третього — жодних підстав, тож вона заходилася накривати на стіл. Майже кожна українка — на ґенетичному рівні добра господиня: новоспечена майор за кілька хвилин влаштувала на журнальному столику таку сервіровку з бутербродиками, цукерками й серветками, що чоловіки тільки перезирнулися. Петро глянув на літровий бутель — «Jack Daniels», американський віскарь, котрим інколи Валерій урізноманітнював, аби не приїдалися, шотландські еталони, сказав: «Я зараз» — і гайнув до себе в номер. Повернувся з півторалітровою «Королевою мінеральних вод» (содової в холодильниках їхніх «люксів» не виявилося), бруском копченого сала й палкою СК.

— «СК» з «КВ» — в СВ, — видав класичну формулу соціалістичного шику, чувану ще в на самому початку кар'єри від політиків старої радянської закваски, головний міліціонер Неньки. Значно молодші його колеги знали ці назви кожну окремо, але все речення як сентенцію чи життєвий принцип щасливчиків з епохи повального дефіциту не сприймали й узагалі погано розуміли, про що це зволив пожартувати начальник, але про всяк випадок чемно посміхнулися. Поки Петро присував два крісла й стільця до столика, Галина доповнила набір страв зразками з Петрового внеску.

— Прошу наповнити бокали, — не випускав стерно влади пан Одвірченко. Дочекавшись, коли Петренко виконає його побажання, він підніс свого келиха й виголосив. — Вітаю вас, Галино Сергіївно, з першою великою зірочкою та зичу, щоб вона на вашому погоні недовго була одинокою.

Потім він цокнувся із колегами й зробив ковток — дуже маленький, помітив Петро. Міністр ще трішечки посидів, глянув на годинника та звівся на рівні:

— Панове, прошу пробачення, але маю залишити таке приємне товариство: мені сьогодні ще на прийняття без краваток у польського колеги.

Коли стоїть начальник, підлеглі теж мусять вставати.

Він потиснув своїм офіцерам руки:

— Завтра зустрінемося на заходах, — і швидко вийшов з номера.

— Ну і що нам тепер з усім оцим робити? — повела рукою над незайманим столом жінка і, помітивши, що Петро вже косує на двері та набрав повітря, аби попрощатися, іронічно запитала:

— Вам теж на прийняття без краваток?

— Ні, — сказав чоловік і зашарівся.

— Тоді, мабуть, продовжимо, — запропонувала вона. — Ви ж не хочете, щоби моє свято так швидко скінчилося?

— Ні, — повторив він і сів.

— Так кажіть щось, — вмостилася вона на стільчику навпроти нього.

Виголосити щось банальне штибу «приєднуюся до усіх побажань», як це робили в них на заставі, Петрові не надто хотілося, а нічого красивого й оригінального на думку не спадало. Він звів руку з келихом, подивився крізь рідину на люстру, — не естета з себе корчив, час тягнув, у відчайдушній надії на ораторську наснагу. Але є межа, за якою пауза перетворюється не незручну мовчанку. От її Петро чітко відчував:

— Знаєте, Галино Сергіївно…

— У неофіційній обстановці можна просто — Галина, — поправила вона.

— Знаєте, Галино, усе доросле життя я служив на кордоні, завжди моїми командирами були чоловіки… Я і не уявляв, як то — жінка-командир. Виявилося, добре: ви знаєте службу і при тому ніколи не демонструєте, як чоловіки, зверхність, показну браваду й не дозволяєте собі, як вони, брутальних слів. Я вітаю вас із новим званням і вважаю, що ви його заслужили.

Вони чокнулися й випили — радше, пригубили: й один, і друга.

— Начальство пішло, можна почуватися трішечки вільніше, — вирішила Галина й скинула форменого кітеля.

Петро і раніше знав, яка вона гарна, але було це знаттям пасивного спостерігача, відчуженою констатацією. Інтелігентна й коректна начальниця ніколи не розглядалася ним як об'єкт чоловічого інтересу. І голос її завжди був рівним, а інтонації — підкреслено офіційними. А тепер та сама жінка сиділа навпроти нього, поправляючи густе каштанове волосся, а її доладні груди виклично стирчали під полотном міліцейської сорочки.

— Ви, Петре, і не п'єте, і не їсте, — підхопилася вона, заходилася підкладати йому на тарілку різні наїдки та вперше наблизилася до нього аж так, що він відчув її запах: легкий, апельсиново-імбирний, з незначним присмаком мускусу, сандала й, здається, ванілі… Галині вочевидь було не просто приємно, а — в кайф догоджати чоловікові, вибираючи ласі шматочки…

— Ну, що ж, давайте вип'ємо, — хлюпнув у склянки американського самогону Петро. — За вас, Галино, за вашу надзвичайну вроду, шарм та елегантність.

Так, як вони пили, не п'ють — здійснюють ритуал, ледь вмочуючи губи у напій. Так, здається мені, роблять консули та посли на офіційних заходах, можливо, ще монархи чи президенти. Як вони їли — не їдять, а вкушають, орудуючи ножем і виделкою з елегантністю мікрохірурга й точністю ювеліра.

— Я хочу танцювати, — заявила раптом Галина, ввімкнула пультом телевізор і наклацала якийсь музичний канал. Якщо таланить, то вже аж так: у ящику Мерайя Кері співала своєї легендарної «My All».

Що має робити в такій ситуації чоловік? Петро встав, вийшов з-за столу й простягнув їй руку.

Лишень тільки він поклав долоню їй на талію — психологічна дистанція зникла. В його обіймах танцювала не начальниця, коректна й витримана розумниця, не новоспечений майор — приваблива, струнка, чудово доглянута й неймовірно бажана жінка. Запах її волосся дурманив йому голову, нагадував щось напівзабуте, ще з юності — далеке й щемне, щось таке, що обов'язково мало статися, було вже, чи пак, починалося, та от чомусь не збулося. Він не знав танцювальних фігур, але відчув, як рухається в танці її гнучке тіло, підсвідомо розумів, які па вона має зараз захотіти виконати, і робив їх в наступну мить, а їй здалося — це він веде її впевнено та вміло. Перса Галини торкалися його грудей — несильно, ледь-ледь, з ніжною невизначеною обіцянкою.

Скільки триває пісня — хвилини зо три?[33] А от, трапляється, однієї-єдиної пісні достатньо, щоб розбудити заціпенілу в холодному анабіозі душу.

— Дякую, Петре, — нагородила його м'якою усмішкою Галина. — А давайте вип'ємо на брудершафт і перейдемо на ти!

У такий спосіб він на «ти» ще ніколи не переходив. У них на заставі офіцери й прапори тикати починали одне одному з першого дня, крім, зрозуміло, начальника, а з жінками таке звернення природно складалося із часом. Бравий офіцер, надія всієї міліції, він не подав виду, що таки трішечки розгубився від швидкості змін в їхніх стосунках: налив по краплі того американського пійла й подав Галині її келиха. Він думав: випили, зціпившись руками у маленький ланцюжок, чмокнулися в щічку, от і весь брудершафт, це ж братерство таки, а не щось інше, та коли відчув її губи на своїх, її язика, що пристрасно й владно просувався до його рота, зрозумів, ошелешений п'янким смаком її поцілунку — заднього ходу в нього немає. Петрові пальці гуляли у її волоссі, пестячи, милуючи, безжально руйнуючи вишукану зачіску. Тепер уже він володарював над їхніми поцілунками, панував, розкошував, правив. Відривався від її губ лише за тим, аби сказати ніжні, пестливі, пристрасні слова — от воно й прийшло, словесне натхнення, трохи із запізненням, але він нізащо би не погодився, що — невчасно. Де беруться слова, котрих ти в побуті ніколи не говориш, із яких застумів послужливо подає їх у такі моменти пам'ять? Він буцімто пив наснагу з її губ — аби повернути негайно Галині те піднесення гарячими й лагідними фразами. Чоловічі руки на жіночому тілі, якщо пристрасть і жага в тому чоловікові поєднані з ніжністю та захватом, можуть виконати найліпшу любовну мелодію. І жінка тоді — вдячний інструмент, який відгукнеться, підсилить, розпалить і вознесе до небес майстерність і силу такого виконавця. Він насолоджувався гармонією її чутливого тіла, і на думку йому не спадало: а чому з Валентиною такого не траплялося ніколи? І ніхто в світі, навіть сама його дружина, ніколи не відповів би на це питання: чому чудовий виконавець та прекрасний інструмент не підійшли одне одному? Для інших були створені?

«Я закохуюся», — раптом зрозумів Петро. Сорочки — її та свою — геть: «Закохуюся!» Цілував її шию, плечі, ключиці: «Закохуюся!» Зронив її на ліжко, знову цілував та пестив. Знімав рештки одягу, милуючись нею: матовою шкірою із залишками літньої засмаги, доладними персами, пласким животом… Цілував її: кожен вигин тіла, кожну родимку, кожен клаптик та закуток.

— Ти божественна! — захоплено видихнув.

— Йди вже до мене, — не змогла більше стримуватись жінка…

… За багаторічною звичкою він прокинувся о шостій. В номері — жодних слідів учорашнього святкування. У кріслі сиділа Галина й пришивала до кітеля нові погони.

— Доброго ранку, кохання моє, — усміхнено привітався Петро.

Вона спідлоба глянула на нього великими карими очима:

— Я сама хотіла того, що сталося вчора, і це було прекрасно, але тепер ми маємо забути все раз і назавжди.

Петро згадав її, вчорашню: закохану, ніжну й пристрасну. Він вибрався з постелі, підійшов до неї та поцілував у плече:

— Нізащо. Вчора сталося найкраще, що було в моєму житті.

Жінка вп'ялася поглядом у його вічі.

— Ви можете вигнати мене зараз, Галино Сергіївно, і я негайно піду й ніколи нічим вас не скомпрометую, — вів своє мужчина. — Ви можете перевести мене до іншого відділу чи повернути на заставу — я не скажу жодного слова. Але змусити мене забути, як кохають по-справжньому, не у вашій владі.

Вона зовсім не хотіла проганяти Петра. Увечері він говорив їй те, чого ніколи не чула вона від чоловіків раніше. Він ставився до неї, як до богині, був ніжним та сильним. Він кохався, як бог, — і змушував її плоть раз по раз переможно торжествувати. А який приємний запах у його тіла… І голос — так би й слухала. Він абсолютно не збирався користатися стосунками з нею… У неї теж було не так багато такого, що хотілося пам'ятати все життя.

— Бо я кохаю вас, — завершив він, — і змінити цього не можу навіть я сам.

— Петре, — здалася вона, — хоча б до кінця відрядження ми можемо бути обережними?

— До кінця — можемо, — розцвів чоловік, стрімко (одразу видно прикордонника) вдягнувся, чмокнув її у потилицю та вислизнув за двері.

Галина ще кілька хвилин дивилася йому вслід. Невже… — не наважувалася зізнатися навіть собі вона…

… У залі засідань міністр уважно глянув на нього, потім — на неї, але нічого не сказав.

Розділ 23. Слухати треба співчутливо (події майже основні)

Якщо люди бажають зустрічі та знають місце, де вона може відбутися, — стрінуться рано чи пізно, це вже точно.

Микола часто виглядав Валентину на своїй станції «Голосіївська» в час, коли службовці валом валили з роботи. Вони, звісно, зустрілися й знов заговорили. Тепер колишній польовий командир знав: якщо він нічого не вдіє, коротка розмова закінчиться і йому доведеться знову тижнями виглядати її у поквапливому натовпі. Я зупиняв колони ворожих броньовиків, подумав Шульженко і наважився. Він запросив Валентину до кафе неподалік від станції на горнятко кави.

Вони мало знали одне одного, але за кавою чомусь легко розговорилися. Навіть — відкрили душу. Їй, власне, і не було про що розповідати: не про роман же з художником, котрий дав коротке щастя та прикрий осад на все життя? Тому вона більше слухала, але так співчутливо…

— Вона і не заперечувала, казала: «Ти поліз до тієї дурної політики. Вас усе одно розчавлять, що мені тоді робити?» Та тільки коли Ванька-китаєць був уповноваженим з нацменшин і в них усе почалося, я працював на лісопилці та ніякою політикою не цікавився. Районний суд миттєво розлучив нас — я таки був не останньою людиною в тих краях. Я пішов з хати, побудованої власними руками, і більше ніколи Клавдії не бачив.

— А дітей? — спитала Валентина.

— Дітей теж, — тяжко зітхнув Микола.

Вони трішечки помовчали, і Микола продовжив свою оповідь.

— Усю зиму та більшу частину весни ми успішно опиралися, вдало маневрували, робили засідки та рейди. А коли зійшов сніг, вони почали широкий наступ. Як ти не бийся, якщо у ворога п'ятикратна чисельна перевага, він тебе масою задавить. А тут ще сталася біда: у битві під Корфівським загинув наш головнокомандувач, полковник Гриценко; оттоді-то на його місце й призначили мене. Хоч ми щосили воювали, не зважаючи на величезні втрати, вони таки витіснили нас на південь майже до Спаська-Дальнього, і Зеленоклинська республіка зменшилася до кількох районів. Очевидно, у противника теж не було сили добити нас — вони наставили купу різних електронних штук, ну, таких, як ото були у вас на кордоні, уздовж всієї лінії фронту, залишили частини прикриття, а основні війська відвели в тил.

Ми робили рейди на зайняту ними територію і навчилися обходити та обдурювати ці прилади.

А на початку липня з Владивостоцького укріпрайону через наші ще землі несподівано пішли війська Дружньої Держави і вдарили по лівонах. Другий удар вони здійснили з боку Сибіру, а по центру виступили здоровецький промосковський Хабаровський гарнізон і купа менших. У наших противників не було тилу — всюди суцільний фронт. А вояки вони, крім хошімінців, дуже посередні…

Ми чогось вирішили — настало полегшення, та незабаром спецслужби Дружньої Держави заарештували наш уряд, а залишки військ роззброїла дивізія морпехів.

Ну, а далі ви знаєте: Далекосхідну республіку лівонів було практично розгромлено, та тут втрутилася міжнародна спільнота, якою виявилася Велика Східна Країна та її сателіти, бойові дії припинили, незалежність «Лівонії» ліквідували, залишивши їй автономію в складі Дружньої Держави, верхівку їхньої партії та уряду засудили, а всіх решту — амністували, я думаю — поки що. Та і взагалі, на мою думку, нічого ще там не закінчилося: тих прибульців на Далекому Сході вже зараз у рази більше, і народжують вони, не так, як наші — в сім'ях по сім-вісім дітей…

Особисто мені надалі нічого хорошого не світило: я був депутатом парламенту, оголошеного тепер злочинним, створював Зеленоклинську Українську республіку, названу тепер самопроголошеною, очолював її Збройні Сили, а виявляється, були то незаконні озброєні формування… А що мене там тримало? Руїни сім'ї? І я не став чекати: зібрав усе необхідне й пішов у тайгу. Головне було — вийти з зони дії військ. Мені поталанило — за два місці — пішки, на попутках, на товарняках — я перетнув усю Дружню Державу й опинився на кордоні Неньки. А далі ви знаєте…

— Господи, — пожаліла «польового командира» Валентина. — Скільки ж ви пережили… А яка доля того, китайця?

— Не знаю, — знизав плечима він. — Під час одного з останніх рейдів за лінію фронту мені здалося, що я зустрів його під Лучегорськом. Я вистрілив — він упав. Але вбив чи поранив, і взагалі чи був це Ван Вонг — я не певний. Вони всі для мене на один копил…

…Якщо чоловікові та жінці хочеться зустрітися знов, вони не забудуть обмінятися телефонами…

Розділ 24. Кого що турбує

Один мій приятель свого часу стверджував: «Коли я пересплю з іншою жінкою, це буде перелюбом. А от якщо я скажу своїй дружині, яка віддала мені найліпші роки, молодість і красу, що знайшов іншу жінку та йду до неї, а ти, мовляв, як собі знаєш, — оце буде справжньою зрадою!»

Усю дорогу з міжнародного саміту Петро з важкою мукою думав про майбутню розмову з Валентиною і відчував себе зрадником. Але жити й далі з жінкою, котру розлюбив, і яка його — він тепер був переконаний в цьому — ніколи й не кохала, маючи іншу, найдорожчу, десь на стороні, він вважав підлістю ще більшою. От, справді, як сказати? Та й Валентині вже за тридцять —їй що тепер робити?

Ну, а я, я-то, маю право на щастя? Мабуть, що маю: скільки років прожив у нелюбах — за що?

Але весь цей час вони були разом… І дорікнути їй, за великим рахунком, він не мав чим…

Він повернув ключа й з важким серцем зайшов до своєї квартири. Не вішаку у вітальні — жодної її речі, а під ним — ніякого її взуття. У шафі на її поличках — порожньо. Її ніде нема. І кухня якось по-сирітському не пахне смачною вечерею… А на холодильнику, магнітом причеплена, — записка. Пробіг очима — одразу й не збагнув. Мав перечитати: «Петре! Я зустріла іншого мужчину, і тому жити з тобою більше не стану. Усе, що стосується розлучення, я зроблю сама, тобі треба тільки в РАГС прийти. Дітей у нас немає, отже все відбудеться без проблем. На жилплощу я не претендую. Не ображайся, що я пішла, коли ти у від'їзді: мені так простіше обрубати все раз і назавжди. Я знаю, що тобі зараз важко. Прости.»

— І ніфіга не важко, — вголос сказав Петро. — Звісно, неприємно, не очікував від неї… Та, зрештою, обійшлося без розбірок… Баба з возу… А що у нас… гм… у мене в холодильнику?

З Галиною він вирішив обговорити нову ситуацію завтра.

…Дружина накинулася на міністра так, буцімто він був хоч у чомусь винним:

— Ну, і що тепер буде? Валентина — моя єдина подруга, і я не збираюся від неї відмовлятися через те, що вона з твоїм дорогеньким Петрусиком розлучилася! А він теж — не довго переймався! Знайшов собі пані майора!

— Та хто тобі каже відмовлятися? — здивувався Валерій Георгійович. — Просто слідкуй, щоб запрошувати їх до нас нарізно: або Петра з Галиною, або Валентину з цим… як його… — він зробив кілька невизначених жестів та згадав, — польовим командиром.

Та Валентина найближчим часом до Одвірченків і не збиралася: цими вже вихідними вона везла Миколу Шульженка до батьків на село, і найбільше її зараз турбувало — чи стане батько звати Миколу, як колись художника та прикордонника, той та він, чи таки як другого свого зятя, відомого на весь Київ бухгалтера Валерія Володимировича Соєва — синочком.

м. Київ