Помаранчевий сад

Азіз

«Азізе, що не так?»

Мікаелю довелося запитати втретє, перш ніж його студент підводить голову і вичавлює із себе вимучену усмішку.

— Нічого, месьє.

— А от я не певен.

Мікаель вибрав Азіза на роль Соні, семирічного хлопчика. Вибір був нескладний. В Азіза й досі залишилося дитинство в його здивованих очах, і навіть у настороженому погляді. У його голосі чулася незвична для двадцятирічного молодого чоловіка лагідність. Часто Мікаелю доводилося наполягати, щоб той посилав голос, замість того, щоб тримати при собі. У ньому була вразливість, ефемерність і тваринна настороженість, і усе це якнайкраще пасувало до ролі, яка йому призначалася.

Мікаель спеціально написав текст для випускного спектаклю студентів, що завершували чотирирічний курс із акторської майстерності. За кілька місяців вони всі стануть молодими професійними акторами у пошуку кастингів, аби розпочати кар’єру. Згодом Мікаель упізнаватиме декого з них у рекламі пива чи шампуню. Дехто отримає маленькі ролі в телесеріалах. Більшість так і працюватиме офіціантами в ресторанах. А на найщасливіших і найталановитіших одного дня звернуть увагу режисери, щоб запропонувати їм велику роль, якогось молодого хлопця чи гарненької простачки.

У п’єсі Мікаеля Соні потрапив до рук солдата-ворога. Хлопчина став безсилим свідком звірячого вбивства своїх батьків. Солдат відрізав долоні батькові, а потім застрелив його. Після того він зґвалтував його матір, а потім кинув її, мертву, на понівечений труп її чоловіка. Відчуваючи огиду до себе за скоєні злочини, він не наважився позбутися Соні, котрий, коли думав про всі оті сцени, нагадував йому власного сина. П’єса закінчувалася тим, шо солдат вимагав від Соні назвати хоч одну підставу не робити з ним те ж, що він заподіяв його батькам. Соні відповів мовчанням. Інші сцени, в яких навперемінно зображалися обидва ворожі табори, давали можливість показати у п’єсі всю абсурдність війни.

Мікаель розділив клас на три різні групи: батько, мати, дитина; ворожий солдат; серце ворожого солдата. Робота просувалася більш-менш успішно. Студенти були точними, зосередженими. Йшлося не про те, щоб зіграти усю гаму почуттів, на цьому етапі створення спектаклю це було ще зарано. Вони мали навчитися розміщати власне тіло у просторі, управляти поглядом, контролювати власні жести й подавати репліки, згідно ритму й без поспіху. Мікаель передбачав певні труднощі зі сценою насилля, але вона пройшла без надмірної гарячковості. Водночас, увесь клас охопив майже релігійний трепіт, коли ворожий солдат наблизився до хлопця після того, як убив його батьків. Потрібно було бути сліпим, щоб не зрозуміти, що те переживання йде від Азіза, а не від Соні.

— Азізе, що не так?

— Нічого, месьє.

— А от я не впевнений.

— Я не можу грати цю роль.

— Чому?

Не кажучи ні слова, Азіз покинув заняття.

Назавтра Азіз не прийшов на заняття з акторської майстерності. Мікаель дуже непокоївся. За два дні він зателефонував і призначив зустріч у кафе неподалік Школи. Сам він прийшов заздалегідь і нетерпляче очікував, коли прийде його студент. По телефону Азіз видався йому дещо невпевненим. Час призначеної зустрічі вже добрі півгодини як минув, коли за великим вікном кафе він помітив силует молодого чоловіка. Азіз, у червоному шарфі й завеликій для нього шапці, міряв кроками тротуар біля кафе. Мікаель вийшов і зробив йому знак.

— Чому не заходиш?

— Не знаю.

— Хочеш, трішки пройдемося?

— Гаразд.

Вони довго йшли мовчки. Мікаелю було ніяково, і він здогадувався, що Азізу було ще ніяковіше. Падав невеличкий сніг, один із перших цієї зими. Мікаель спостерігав за легкими сніжинками, що кружляли навколо нього. Латинський квартал був радше спокійним, більшість людей ще була зайнята зароблянням грошей в офісах, бутиках і ресторанах. Мікаель любив оці хвилини безлюддя, коли місто відпочивало перед тим, як його заповнять юрби людей, що поспішають дістатися додому.

«Чому хлопчина має померти?»

Азізове питання захопило Мікаеля настільки зненацька, що кілька хвилин він не міг збагнути, про що йдеться.

— Хлопчина?

— Так, хлопчина з вашої п’єси.

— Тому що... тому що це війна, Азізе.

— Ви хочете показати жорстокість війни?

— Так, гадаю, це одне із завдань моєї п’єси.

— Вибачте, месьє, не хочу бути неввічливим, але я не згоден.

— Не згоден із чим?

— Цього недостатньо.

— Чого Азізе, скажи мені.

— Показати це, всі ті жорстокості.

— Ти не хочеш, щоб хлопчина помер у моїй п’єсі. Правда? Але що він може зробити проти отого найманця?

— Це несправедливо.

— Знаю я, але ж війна, вона така.

— Ви не знаєте, про що говорите!

Різкий тон Азіза, такого завжди стриманого, знову занурило їх у мовчання. Студент пришвидшив крок, і Мікаелю доводилося докладати зусиль, щоб устигати за ним. Вони зупинилися на розі однієї з вулиць, щоб дочекатися, коли знову загориться зелене світло. Мікаель перевів подих і, не зважаючи на легкий сніжок, запропонував сісти на лавку в невеличкому парку по той бік вулиці. Азіз нічого не відповів, і Мікаель вирішив, що той згоден. Він звільнив лавку від свіжого снігу, і обидва сіли поруч, руки схрещені на животі. Їхній подих миттєво перетворювався на маленькі білі хмаринки, які швидко розчинялися в повітрі.

Мікаель не наважувався знову повернутися до дискусії. Він почувався вельми незатишно. Чому у нього, як у артиста, немає права говорити про війну?

Обернувшись до Азіза, щоб спитати, чи той не змерз, Мікаель побачив, як по його щоці поволі стікає сльоза, зупиняється, замерзає.

— Віддайте мою роль комусь іншому.

— Але чому, Азізе? Поясни мені, чому?

— Бо це несправедливо, я вже казав вам.

— Ясно, що несправедливо. І глядачі відчуватимуть, як і ти, а саме цього я й прагну. Я бачу, що ти приголомшений. Скажи-но, Азізе, що сталося під час останньої репетиції?

— Мене насправді звати не Азізом.

— Що ти маєш на увазі?

— Амед. Так мене звали раніше.

— Раніше чого?

День хилився до вечора і кілька неонових ліхтарів сором’язливо засвітилися. Відколи вони залишили маленький парк, Азіз на одному диханні оповів Мікаелю про своє дитинство, його слова лягали в ритм із його широким кроком. Вони йшли містом вже деякий час, не надто переймаючись, куди несуть їх ноги. Сніг усе падав і вкривав Азізову оповідь захисним шаром, віддаляючи у часі й просторі, наділяючи відчуттям хисткого сновидіння, ладним щомиті зникнути.

— Що сталося після того, як ви помінялися?

— Я поклявся братові, що дочекаюся його смерті, перш ніж прочитаю листа. Саме це я і робив — чекав. Ми всі це робили, і мої батьки, і я, ми чекали смерті мого брата, онімілі від страждання, немов би чекали дощу чи ранку. За два дні ми мали вітати Сулайєда з поверненням, неначе в тому було хоч щось приємне. Він вийшов із джипа з великим пакунком, загорнутим у газети. Ми всі знали, що то було. Ми посідали у великій кімнаті будинку. Мати приготувала чай, але ніхто до нього навіть не доторкнувся, окрім Сулайєда. Ми чекали, щоб він заговорив, серце стискалося в очікуванні розповіді про те, що сталося по той бік гори. «Ваш дім дав нашому народу мученика, — почав церемоніальним голосом Сулайєд. — Хай благословить його Бог! Амед уже в раю. Він ніколи ще не був таким щасливим. Його щастя безкінечне. Радійте! Я знаю, що вам гірко від утрати сина, але радійте, підведіть голови й пишайтеся. А ти, — сказав Сулайєд, повертаючись до мене, — більше не плач, твій брат із тобою, хіба ти його не відчуваєш? Він ніколи не був так близько до тебе, ніколи настільки близько. Біля гори, перш ніж піти, він знову казав мені, як любить тебе й твоїх батьків. Будьте ж щасливими й благословенними». Сулайєд на мить замовк, допиваючи свій чай. Ми не наважувалися його розпитувати. Мама запропонувала йому ще чаю. Він удав, що не розчув, і повів далі пошепки. «Від отих людей ви ніколи не почуєте про місію Амеда, запевняю. Їм занадто прикро від власної поразки. Амеду вдалося неможливе. Так, кажу вам, він виконав доручення надзвичайно успішно. Бог вів його, Бог направляв його кроки на горі. Бог світив йому вночі, щоб він зміг підібратися до тих бараків, заповнених боєприпасами. Він усе висадив у повітря.» Тут обличчя Сулайєда прорізала широка посмішка. Його зуби виблискували бездоганною білизною на темній латці бороди. Його тіло раптом сповнилося новою енергією. Він здавався більшим, міцнішим, коли підвівся, щоб розгорнути пакунок, який приніс із собою. Він показав батькові свій подарунок: фото в рамці, фото його мертвого сина, його сина-мученика, яке він зробив у повітці. Він простягнув його тріумфально, як трофей. Моя мати кинула на мене благальний погляд. Коли я упізнав себе на тому фото, то вибіг із кімнати. Кілька хвилин потому я почув, як завівся джип Сулайєда. Я висунувся з вікна своєї кімнати, дивився, дивився услід джипу і сподівався ніколи більше не чути того гудіння, яке повільно пливло над помаранчевим садом.

Азіз розстібнув пальто і пірнув рукою всередину, щоб дістати звідти складений конверт.

— Це лист мого брата.

Конверт був жовтим і пом’ятим. Розгортаючи його, Мікаель помітив коричневу пляму, яка була кров’ю Амеда, поки той ще не став Азізом, який стояв поруч. Його охопило почуття глибокої тривоги. Йому здавалося, що він — свідок усіх подій, що трапилися з обома братами, що він доторкнувся до них, коли взяв до рук цього конверта. Неначе уривок з їхнього минулого вижив і матеріалізувався на іншій планеті. Він відкрив конверт. Там був короткий лист, написаний, без сумніву, арабською.

«Можеш мені його перекласти?»

Азіз прочитав йому листа, перекладаючи по ходу. За мить Мікаель помітив, що той його зовсім не читає. Він знав його напам’ять, і Мікаель здогадався, що Азіз, напевне, перечитати цього листа тисячі разів, як молитву.

Оповідь схвилювала Мікаеля. Хлопцеві, який написав цього прощального листа, було дев’ять років. Тому, кому він адресувався, було стільки ж. Мікаель відчув, наскільки війна стирає межі між світом дорослих і світом дітей. Він віддав лист Азізу, не в змозі вимовити й слова.

Двоє чоловіків покрокували далі містом. Сніг невпізнанно змінив невеличкий китайський квартал, яким вони йшли. Він мінився у червонястому світлі, що лилося з крамничок.

«Мій брат не знав мене. Він помилився щодо мене. Навіть якби мати не просила, я усе одно помінявся б із ним».

Азіз прискорив крок, ніби хотів утекти від чогось. Здивований, Мікаель не знав, як реагувати на це зізнання. За якусь мить він спостерігав, як Азіз зникає серед снігу, який став густішим. Йому здалося, що він вже переживав подібне: спостерігати за кимось, хто зникає вдалині зі своєю таємницею.

— Азізе, зачекай на мене! Тобі нема чим собі дорікнути. Усе, що ти мені розказав про своє дитинство... що тобі довелося пережити... і ця війна, яка й дотепер там лютує після скількох років ...твоя мати, яка не хотіла втратити обох синів...

— Ви не розумієте. Я боявся того пояса, я боявся Сулайєда. Тож я брехав, удавав із себе сміливця. Я не хотів помирати! Це ви розумієте, месьє?

Амед ішов, довго йшов. Проте ноги принесли його лише до самотнього каменя в помаранчевому саду. Легкий, як птах, він одним порухом скочив на камінь. Навколо вітер гойдав гілки, що вгиналися під вагою променистих плодів. Амед заплющив очі і зірвав навмання два помаранчі. Збуджений, він поклав їх біля себе на камінь, один праворуч, другий — ліворуч. Ножем дідуся Муніра він спершу розрізав помаранч, що лежав праворуч. І не знайшов жодного зернятка в обох його половинках. Він розрізав інший помаранч. З плода бризнула кров. Він рахував, рахував, і нарахував дев’ять маленьких зубчиків. Він тримав їх у жмені, а вони почали танути, наче були з воску, обпалюючи йому долоню. І тут він прокинувся.

Коли Амед не лежав у ліжку, яке стало йому завеликим, він дивився через вікно своєї кімнати. Він казав собі, що якщо вдивлятиметься в обрій, то зможе побачити брата, зможе забрати його з того боку гори, навіть якщо то буде тисяча шматочків. Мати стукала у двері, гукала його, він не відповідав. Вона заходила, дивилася на нього із вселенським сумом.

— Поїж чогось, — благала Тамара.

— Я не голодний.

— Ти захворієш. Поїж заради нього, заради твого брата. Гадаєш, він зрадів би, якби побачив, як ти цілими днями валяєшся в ліжку? Ну ж бо! Не хочеш говорити з матір’ю? Скажи щось, Амеде. Думаєш, як я тепер почуваюся? Якщо когось звинувачувати — то мене. Якщо хтось має страждати — то це я. Ти зрозумів мене, Амеде? Залиш усе страждання мені. Воно моє. А ти, ти просто живи. Благаю, поїж хоч трішки й забудь, забудь.

Амед замкнувся у мовчанні, Тамара з розбитим серцем зачинила двері кімнати.

Поріз на руці, зроблений дідусевим ножем, хоч і неглибокий, усе не загоювався. Амед постійно роздряпував його до крові. Голоси, численніші ніж раніше, нашіптували звинувачення. Вони дзвеніли в його голові, як удар лопати об камінь. Вони насміхалися з нього і збиткувалися без будь-якого приводу. Він не міг спати, якщо не обіймав братову подушку. Якось уночі його охопила впевненість, що він обіймає віднайдене тіло Азіза. Відчуття було настільки сильним, що Амед заплакав від щастя.

«Азіз нікуди не ходив з тим поясом і не підривав себе разом із тими ворожими бараками. Ні, усе це мені привиділося, може, наснилося», — як молитву повторював Амед, засинаючи.

Він так міцно стис уві сні подушку, що йому здалося, що звідти потекла кров. Він відчув таку огиду, що аж підскочив на ліжку і скинув подушку додолу. Коли знову витягнувся на ліжку, то побачив темну масу, яка скоцюрбилася під вікном.

«Хто там?»

Амед чув чиєсь дихання.

— Ти не впізнаєш мене?

— Дідусю Муніре!

— Не підходь близько. Я не хочу, щоб ти мене бачив.

— Чому?

— На мене не надто приємно дивитися. Залишайся у ліжку.

— Це тебе я бачив якось у повітці?

— То була моя тінь.

— Хіба ти не в Раю?

— Поки що ні. Я шукаю твою бабусю.

— А хіба вона не з тобою?

— Ні, Амеде. Коли впала бомба, її не було в нашому ліжку. Наші тіла розкидало в протилежні сторони.

— Її знайшли на кухні, —сором’язливо сказав Амед. — Вона готувала торт.

— Торт?

— Ага, так сказала мама.

— Собаки, Амеде.

— Собаки?

— Собаки. Собаки! Вона, мабуть, прокинулася посеред ночі, бо боялася тих собак. Наших ворогів, ти ж знаєш, які по той бік гори. Вона завжди почувалася у безпеці на своїй кухні.

— Може, ти і маєш рацію.

— Послухай мене, Амеде. Ти не маєш права займати місце свого брата.

— Я не хотів. Це мати змусила мене так вчинити.

— Ти не підкорився батькові. То серйозна провина.

— Але ж дідусю, Азіз хворів і...

— Знаю, усе знаю! Але ти прогнівив Бога.

— Ні!

— Ти прогнівив його, Амеде! Саме тому ми з твоєю бабусею розділені. Через твою провину я переживаю тисячу смертей. Через твою провину твоя бабуся не знайшла дорогу до Раю.

— Ні!

— Ми застрягли у безкінечній пітьмі. Я не знайду твою бабусю Шагіну доти, доки ти не помстишся за нашу смерть власною кров’ю. Помстись за нас і ти! Крові твого брата недостатньо!

— Ні!

— Помстись за нас, а якщо ні, то ми з твоєю бабусею залишимося неприкаяними блукальцями у світі мертвих до кінця часів.

— Ні, я не хочу! Дай мені спокій, дідусю!

— Я не хотів, щоб ти бачив, але тепер у мене немає вибору. Я виходжу з тіні, щоб ти зміг мене побачити. Дивись, Амеде, що собаки зробили зі мною, дивись, що стало з моїм тілом, з моїм обличчям. У мене навіть очей не залишилося. Дивись на рота, який говорить до тебе — це просто кривава рана, дивись!

І Амед побачив великого рота, заповненого кров’ю, який наближався до нього.

«Крадій! Крадій!

Я всім розкажу про тебе!

Ти украв життя свого брата!

Ти розрізав його тіло на шматки!

Ти сховав його в свою подушку!»

Тієї ночі моторошний Амедів крик розбудив Загеда й Тамару. Коли вони вбігли до кімнати сина, той стояв на ліжку й волав від жаху, вказуючи пальцем на вікно. Він вкусив себе за поранену руку і вимазав обличчя власною кров’ю. І безупину повторював, що великий рот Доді хотів його з’їсти.

На світанку Загед позичив у сусіда машину. Потрібно було щось робити. Амед палав у лихоманці і марив. Після смерті брата він невпинно втрачав вагу, що вже аж світився. Тамара загорнула його в ковдру й сіла з ним до машини. Здавалося, її теж лихоманило і вона не могла стримати сліз. За кілька місяців до цього Загед позичав машину, щоб відвезти її сина Азіза до лікарні. Прямуючи до великого міста цього ранку, він не сумнівався, що везе того самого сина. Він не підозрював, що цього разу дружина тримає на руках Амеда. Вони проїжджали через багато зруйнованих недавніми бомбардуваннями сіл. Раптом Загед зупинив машину.

— Лікар нас попереджав. Це кінець, Тамаро.

— Ні, це неможливо!

— Мусимо дати йому спокійно померти. Це нічого не дасть — везти його туди. Йому буде тільки гірше. І нам теж. Послухай, вертаймося додому.

— Загеде, благаю, давай відвеземо його до лікарні.

— Дороги стали небезпечними. Ти ж знаєш, уже деякий час їздити стало ризиковано. І що це змінить, ну що? Для мене Азіз уже...

—Ти безсердечний!

Тамара вже майже ладна була відкрити чоловікові таємницю обміну між братами. Але Загед рушив у напрямку великого міста.

У лікарні, коли він упізнав обличчя батька, який схилився над ним, Амед зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Він ніколи ще не бачив, щоб батько так лагідно усміхався. Загед став зовсім іншою людиною.

Мати розказала йому, що сталося протягом тих днів, коли він залишався без тями. Лікар зробив аналізи, вважаючи його Азізом. Це було очікуваним: він не знайшов жодного сліду раку. Для лікаря, який лікував його брата, це стало справжнім дивом. Він не знаходив ніякого іншого пояснення такому дивному зціленню. Диво, яке ощасливило Загеда й стривожило його дружину.

Після повернення додому Загед розповідав усім, хто лише хотів слухати, що його молитви було почуто: Бог зцілив хворого сина. Батько підходив до хлопця, торкався до нього, неначе хотів упевнитися, що він насправді живий, обіймав його, і все повторював, що принесений у жертву син помер не дарма, Бог віддячив йому, зціливши хворого брата.

Амеду було соромно, він боявся.

Деякий час потому у їхньому регіоні стало спокійніше. Бомбардування майже припинилися. Наближався час збору врожаю, й Загед підрядив із десяток робітників, щоб допомагали працювати в помаранчевому саду. Кошики з помаранчами тіснилися на маленькому складі, робота добігала кінця. І Загед надумав улаштувати велике свято на честь Амеда, свого померлого сина-мученика, й Азіза, іншого свого сина, врятованого Богом. Отак і запрошували людей відсвяткувати цьогорічне завершення збору врожаю.

Прийшло багато людей. Його робітники з сім’ями, сусіди. Загед запросив також Камаля, батька Галіма і, звісно ж, Сулайєда. Тамара прикрасила дім, сусідки прийшли допомогти їй готувати численні страви. Амед отримав нову одежу. У головній кімнаті гірлянду причепили до великого фото сина-мученика. А перед ним запалили свічники. У Амеда не було сил дивитися на нього. Щоразу, коли проходив повз фото, то нахиляв голову. Оте фото було брехнею. Ще ніколи в цьому будинку не було стільки людей. Всі говорили так, наче були щасливими. І оте щастя теж було брехню. Перш, ніж Тамара подала наїдки, Загед наполіг, щоб усіх повести на місце, де був зруйнований батьківський будинок. Сповнений енергії, яку підсилювалась увагою слухачів, він говорив про ту фатальну ніч. Описав оглушливе завивання бомби, жахливий запах, який слідував за нею, руїни, посічені тіла його бідних батьків. Повернувшись у напрямку гори, люди вигукували прокльони ворогам, І саме тоді дві долоні лягли на плечі Амеда. Коли він обернувся, то злякався блискучої усмішки Сулайєда.

«Як твої справи?»

Амед не спромігся відповісти.

«Ти проковтнув язик?»

Слова застрягли у горлі в Амеда.

«Ти Амед чи Азіз? Ніколи не можу пригадати. Той, хто пішов зі мною, як його звали, га?»

Амед знав, що він бреше або грає у якусь гру, запевняючи, що не може пригадати. Ім’я того, хто помер як мученик, тепер відоме всім і кожному. Усі повторили його з десяток разів від початку вечора. І те ім’я було його ім’ям.

Амед повернувся до будинку, не сказавши ні слова Сулайєду. Після вечері Загед підвівся, змусив усіх замовкнути і попросив Камаля звернутися з промовою до присутніх. Той, у свою чергу, підвівся й говорив про жертву, принесену його єдиним сином Галімом. Протягом кількох останніх місяців Камаль сильно постарів. Його голос тремтів, слова випадали з його рота, як стомлені плоди. Він стверджував, що найщасливіший із батьків. Його син у Раю. Потім Загед дав слово Сулайєду. Його висока постать утвердила тишу, сповнену поваги.

«Урожай утішає надію, надія тримається на погляді, який не боїться бачити правду, казав наш великий поет Нагаль».

Цими словами Сулайєд звернувся до людей. Амед ніколи їх не забуде і часто повторюватиме згодом. Вони видалися йому світлими й сліпучими водночас. Як нав’язлива загадка. Він був упевнений, що Сулайєд сказав їх виключно для нього. То була омана. Бо Сулайєдова правда не мала нічого спільного з його власною, та він був надто юним, щоб це розуміти.

«Погляд як птах, йому потрібні крила, щоб підтримувати лет. Інакше він упаде на землю, — продовжив Сулайєд. —Ми ніколи не повинні опускати очі перед ворогом. Ніколи. Наша ненависть і наша хоробрість і є тими крилами, які несуть наш погляд вище гори, вище тої брехні, якою годують себе собаки. Камаль і Загед це зрозуміли. Їхні сини теж зрозуміли».

Потім Сулайєд став перед фото мученика з цього дому, фото, яке показувало Амеду його власний образ, і говорив про сміливість його брата, про красу його жертви. Він говорив довго. Його фрази закручувалися, поверталися до свого початку, знову повторювалися з іще більшою силою. Сулайєд здавався невичерпним. Всі присутні впивалися його словами, боячись поворухнутися. Якоїсь миті Амед зрозумів, що він уже не слухає. Він дивився на губи Сулайєда. Вони відділилися від його бородатого обличчя і харкали у великій кімнаті словами, які вже нічого не значили. Вони стали просто гулом. Сулайєдові слова вибухали у повітрі, як маленькі немічні бомби, що лишали по собі борозни тиші.

Амед підійшов до нього. Він наблизився настільки, що Сулайєд перестав говорити. Він нахилився й узяв Амеда на руки. Він дивився на нього з подивом. Раптом Амеду стало зле. Неначе якась тварина намагалася вирватися з його живота. А ще він побачив дещо у Сулайєдовому роті. У його широко відкритому роті, просто в себе перед очима. Він бачив те дещо, не бачачи його.

«Що, Азізе, що ти побачив у роті Сулайєда?»

Азіз вперше від початку їхньої зустрічі подивився в очі Мікаелю.

— Я не знаю, як вам це пояснити, месьє, у мене не виходить.

— Видіння? У тебе було видіння?

— Можливо. Так, щось схоже на видіння. Але не картинки. Не образи. То було щось схоже на запах...

— Запах, який ти побачив?

— Не знаю, месьє. Але то було щось тривожне, що увійшло в моє серце... Наче якесь передчуття...

— Яке вийшло з його рота?

— Так. Саме так.

— Передчуття чого?

— Сталося дещо жахливе, і це стосувалося мого брата. Й оте дещо знаходилося у роті Сулайєда. Воно було там як спогад чи як відчуття... я... я зрозумів, говорячи з вами, що все те насправді не має жодного сенсу.

— Ні, якраз навпаки, Азізе. Говори далі, прошу. Що сталося потім?

— Я почав тремтіти. Корчі рвали моє тіло. Сулайєд притиснув мене до себе, обхопивши руками. Біль, який я відчував у животі, змінився. Я маю а увазі, що то був уже не біль, а сила, яка мала за будь яку ціну вийти із мене. Я вивільнився з обіймів Сулайєда й кинувся до фото. Одним ударом кулака я розбив скло і розірвав фото навпіл. Обидві половини звисали з рамки. А далі я почав кричати перед усіма батьковими гостями : «На цьому фото я, я, Амед! Ніякого чуда не було, пішов Азіз!» Батько схопив мене за шию одною рукою й жбурнув об стіну. Я знепритомнів. А коли прийшов до тями, то лежав у своєму ліжку. Моя мати стояла, схилившись, обличчям до кімнатного вікна. Я покликав її. Вона обернулася до мене. Я ледве її упізнав. Обличчя набрякло. Навкруг очей видно було великі чорні кола. На носі запеклася кров. Вона сказала мені, хоч їй і було важко говорити, що я більше не міг залишатися в тому домі. Я став нічиїм сином.

— Ти покинув родину?

— Так, я переїхав жити до кузена мого батька у велике місто. Я провів там багато місяців. З мене знущалися. Я збезчестив сім’ю. Я не був гідним тієї їжі, яку мені давали. Мене ледве терпіли. Я хотів побачитися з матір’ю. У мене не було жодної звістки від неї. Батько заборонив їй бачитися зі мною. А одного дня батьків кузен сповістив, що я поїду до Америки. Я не повірив йому. Та це було правдою. Коли приїхав туди, то дізнався, що моя мати за допомогою своєї сестри зробила все, щоб я виїхав із країни. Я прибув на кораблі разом із десятком інших біженців. Я жив у тітки Даліми. Вона втратила дитину, яку носила. Я плакав, коли дізнався. Вона була схожою на мою маму. Я дуже плакав.

Азіз мовчав, розглядаючи чашку кави. Мікаель не наважувався порушити мовчання. Він підвів очі на широке вікно ресторану, в якому вони сховалися після довгого ходіння. Швидко вечоріло. Мікаель побачив вдалині річку, яка відсвічувала в синюватому світлі. Злегка сніжило, кілька сніжинок затрималися і виблискували у світлі вуличного ліхтаря.

— Як ти хочеш, щоб я тебе називав — Азізом чи Амедом?

— Ви й далі можете звати мене Азізом.

— Тобі досі холодно?

— Ні, месьє.

Мікаель попросив рахунок і вони вийшли з ресторану. Тротуари, вулиці, перехожі, дахи автівок на стоянці — все було біле, вкрите чистим снігом. Перш ніж залишити його біля станції метро, Мікаель спитав у Азіза, чи він повернеться на курс.

— А хлопчина у п’єсу? — поцікавився у свою чергу Азіз.

— Не бійся, Соні не помре.

Азіз повернувся на курс акторської майстерності. Мікаель відчув полегшення, але водночас і сприймав його повернення як додаткову відповідальність. Він пообіцяв, що Соні не помре. А для цього він мав переписати сцену, в якій найманець запитує у хлопчини, щоб той назвав хоч одну поважну причину залишити його живим. Як змінити фінал? Де знайти слова, які зачепили б зашкарубле на війні серце солдата, який утратив надію і честь? Після довгих вагань, Мікаель знайшов у собі сили й запропонував Азізу розказати про своє дитинство, як він розказав йому самому на вулицях міста кілька днів тому. Нічого кращого не спадало Мікаелю на думку. Азізові слова, навіть непідготовлені заздалегідь, звучали б правдивіше, переконливіше за все оте, що Мікаель міг би написати для тієї сцени. Він був упевнений в цьому. Він казав собі, якби солдат почув оту історію про пояс із вибухівкою, якого ніс на собі хворий хлопчик, історію про обмін братів-близнюків між собою, то ця історія не була б театром сама по собі, тому що вона сталася насправді, він казав собі, що якщо, слухаючи цю історію, солдат думатиме про власного сина, про свого сина, настільки схожого на маленького хлопчика, який розповідає цю історію, про свої пекучі спогади, тоді, переконував він себе, з’явиться шанс, що солдат не вб’є Соні, як собаку.

— Я не зможу, — поквапився з відповіддю Азіз.

— Ти просто скажеш своїми словами. Тільки найнеобхідніше. Всього кілька хвилин.

— Я не зможу, месьє.

— Ти все ж подумай.

— Немає потреби.

— Я тобі допоміг би.

— Я не зможу! — цього разу він закричав так, що будь-яка можливість дискусії зникла назавжди.

— Не варто було тебе просити про таке, вибач. Я придумаю щось інше. Не хвилюйся, я знайду рішення. Соні не помре. До завтра, Азізе.

Азіз пішов і не попрощався.

Мікаель проводив того дня репетицію у театральній залі Школи — приміщенні-трансформері, здатному вмістити сотню глядачів. Декорації, освітлення і костюми зробили студенти відділення сценографії під наглядом Мікаеля і його колег. Уперше клас прийшов на репетицію п’єси з декораціями, й день видався доволі плідним. Ритм хору був занадто повільним, і слід було переробити добру половину схеми освітлення, яку запропонували Мікаелю. Всі вже покинули залу, втомлені і схвильовані водночас, залишився лише Азіз, якого затримав Мікаель, аби поговорити. Його рішення щодо образу Соні приголомшило молодого чоловіка. Мікаель був розчарований. Після того, як Азіз пішов, Мікаель ще довго залишався посеред декорацій. Увесь ігровий простір було вкрито піском, насипаним на плексигласову підлогу. Там же встановили з півтора десятка софітів. Світло підіймалося від підлоги, освітлювало шар піску, робило його то пекучим, то холодним відповідно до сцен. Світання й сутінки народжувалися в цій пустельній атмосфері. У ході дійства світлові шляхи вимальовувалися у піску, який переміщався відповідно до руху групи. Тож підлога трансформувалася в полотно зі світла, яке посилало публіці свої жахливі таємниці або ж знаки надії.

Сидячи на піску, поглинутий сутінками, Мікаель відчував, як його переслідує привид вигаданого ним найманця. Чи був він лише монстром? Мікаель не був простаком. Він писав текст не лише для того, щоб замислилися його студенти. Він і сам ставив собі питання щодо зла. Надзвичайно легко звинуватити тих, що скоїли воєнні злочини, називаючи їх убивцями і лютими тварюками. Особливо, якщо той, хто судить, живе далеко від тих обставин, які спровокували конфлікт, витоки якого губляться у вирі історії. А як учинив би він за схожих обставин? Був би він здатен, як мільйони інших чоловіків, убивати, щоб захистити власні ідеї, шматок землі, кордон, нафту? Чи змусили б його обставини убивати безневинних жінок і дітей? А може, йому вистачило б мужності ризикнути власним життям й відмовитися виконувати даний наказ знищувати автоматними чергами беззахисних людей?

«Я вам не все розказав, месьє».

Мікаель аж підскочив. Поринувши у власні думки, він не помітив, як Азіз повернувся до зали. Він був власною тінню між рядами крісел.

«Я не дуже добре тебе бачу. Увімкни консоль, там, біля тебе.»

Для репетицій режисерську консоль помістили по центру зали. Так було зручніше відпрацьовувати освітлення й музичний супровід. Щойно Азіз увімкнув консоль, підлога сцени засвітилася і на якусь мить осліпила Мікаеля.

— Гарно!

— Що, Азізе?

— Декорації. Оце світло, яке проходить крізь пісок. Неначе дощ іде навиворіт.

— Так, дощ зі світла, який підіймається від землі. Точно.

— Я не все вам сказав, месьє.

— Про що?

— Про Сулайєда.

— Що ти маєш на увазі?

— Дещо, що я помітив у його роті, пригадуєте?

— Ти хочеш поговорити про своє передчуття?

— Так, оте дещо... то була брехня.

— Підійди-но ближче. Іди до мене на сцену.

Азіз підійшов і сів у пісок. Його обличчя у цьому освітленні виглядало старшим, суворішим.

— Сулайєд був брехуном, месьє. Він брехав нам того дня, коли забрав нас, мене і брата, до свого джипа.

— Що ти хочеш сказати цим?

— Він сказав нам, що гора була замінована. Він сказав, що того дня Бог направляв наші кроки. То була брехня. На тій горі ніколи не було мін. І не Бог порвав мотузку нашого повітряного змія. То був усього-на-всього вітер. І те, що ми побачили по той бік гори, не було військовими бараками. То був табір біженців. Сулайєд маніпулював нами. Він маніпулював нашим батьком. Він маніпулював усіма нами.

— Це жахливо.

— Так, це жахливо.

— Мені жаль, Азізе.

— Сулайєд тільки те й робив, що брехав нам. Через нього Рай — поле в руїнах. А мій брат — убивця.

— Не говори так, твій брат був усього лише дитиною.

— Я маю право так говорити.

— Не звинувачуй його, не називай убивцею. Або я нічого не розумію. У чому річ, Азізе?

— Я багато чого дізнався завдяки чоловікові тітки Даліми. Наш батько зневажливо повторював нам, що наша тітка одружилася з ворогом. Спочатку я його боявся. Це було сильнішим за мене. Та я не мав іншого вибору, як поселитися у його домі. А ще мені було соромно. Соромно, тому що, якби то я пішов із поясом, то міг би убити когось із його родини чи сусідів. Я уявляв стільки страхіть! З часом я зрозумів, що мій дядько не був собакою, як переконував мій батько, а простим і добрим чоловіком, який покинув свою країну, бо не міг більше витримати бомбардувань, замахів, масових знищень і брехні. Коли я заявив, що хочу стати актором, тітка була згодна, а дядько — ні. Він намагався мене відмовити. Хотів, щоб я став інженером, як і він. Він казав мені, що ніхто не даватиме мені ролей через мій акцент. Що я не знайду роботу на своїй новій батьківщині. Що я надто відрізняюся. Я ж наполягав. Я казав йому: «Але ж, дядьку Мані, саме цим я хочу займатися понад усе на світі. Я багато працюватиму і, от побачиш, у мене вийде. І ніхто, ніхто не зможе сказати, що в мене акцент, ніхто не зможе сказати, звідки я, ніхто!» Він не хотів нічого чути. І тоді я розказав йому про голоси й зірки.

— Про голоси й зірки?

— Не думайте, месьє, що я несповна розуму. Та щовечора я дивлюся на небо й думаю про свого брата. Я шукаю його на небі.

— Ти знайшов його?

— Ні. Мій брат щез із неба. Але це сильніше за мене, я й далі його шукаю.

Азіз узяв жменю піску й спостерігав, як тоненька цівочка стікала з його піднятої долоні. Піщинки виблискували, коли їх вихоплював промінь світла.

— Я сказав дядькові Мані, що якщо не стану актором, то помру.

— Ти справді йому так сказав?

— Так.

— Ти трохи перебільшив. Скільки тобі тоді було років?

— Якраз виповнилося чотирнадцять.

— І ти вже знав, що хочеш стати актором?

— Так.

— А голоси? Ти говорив своєму дядькові про голоси, які чув, про голос Галіма й твого дідуся, так?

— Ці обидва зникли, щойно я приїхав сюди. Та з’явились інші. Саме про них я сказав дядькові. Я сказав йому: «Дядьку Мані, не кажи про це тітці Далімі, але я чую голоси. Наче вони спали на небі, а мій погляд вихопив їх зі сну. Вони шепочуть, бурмочуть, сповнюють мою голову своїми муками. Їх так багато, як і зірок, що пронизують ніч. Щойно я заплющую очі, голоси вмикаються в моїй голові». Дядько сказав, що в мене занадто бурхлива уява. Усе це минеться, коли у мене буде гарна робота, а ще коли я знайду жінку свого життя й коли у мене самого будуть діти.

— І що далі?

— Я наполягав. Я казав йому, що мені здається, ніби десятки людей живуть у моїй голові. «Дядьку Мані, може, ти маєш рацію, і в мене забагато уяви. Але як зробити, щоб її стало менше? Таке відчуття, наче я ношу з собою маленьке місто. Я чую, як граються діти, сміються, іноді співають, а потім, ну, не знаю, чому, починають кричати. Я чую й інші голоси, жіночі й чоловічі, віку моїх батьків, й інші, стомлені, старші, і усі ці голоси панікують, лементують, зітхають і кричать від злості, в одному суцільному витті. І знаєш, що я думаю, дядьку Мані? Усі ці голоси хочуть, аби їх почули. Вони хочуть існувати насправді. Не тільки бути фантомами у моїй голові. Якщо я стану актором, то зможу привести їх у світ, дати їм слово. Слово, розумієш, дядьку Мані? Голос, який усі зможуть почути завдяки справжнім словам, справжнім реченням. Інакше вони зіпсуються у мені, або ж я сам стану фантомом».

— Азізе, у тебе справді багата уява. Ти все це сказав своєму дядькові?

— Звичайно, месьє.

— Чому?

— Тому що це правда.

— І як відреагував твій дядько?

— Іншою правдою. Дядько Мані сказав мені: «Мій маленький Азізе, я розумію, що ти хочеш сказати. Так, тепер я бачу. Оті голоси, про які ти щойно говорив, я здогадуюся, звідки вони. Не тільки з твоєї голови, на жаль. Гадаю, настав час розказати правду про твого брата. Я ніколи не був з ним знайомим. Все, що я про нього знаю, я довідався від твоєї тітки Даліми й від тебе. Та я хочу, щоб ти знав, що для мене ти Амед, і ти Азіз. Ти — то ви обидва. Не шукай більше свого брата, бо він у твоєму серці». Потім дядько взяв мою руку в свою. Він сказав мені: «Послухай, Азізе, я перевірив усе, що ти мені розповідав стосовно Сулайєда. Я говорив із серйозними людьми, яким довіряю. Іншим я написав. А ще я пошукав у газетах того часу. У мене ще збереглося досить багато контактів там, у першу чергу серед журналістів. Можу тебе запевнити в одному: на тій горі ніколи не було мін. Усе, що казав вам Сулайєд — неправда. Твій брат ніколи не ходив на той бік гори. То не було його завданням. Не було ніякого військового табору, який він мав висадити у повітря. По той бік гори був лише табір для біженців. Того дня, коли вони забрали твого брата, вони пішли на південь, у тому ж напрямку, що і з Галімом. Ніхто не знає, що вони казали твоєму братові, перш ніж полишити його напризволяще . Він мав перетнути кордон по таємному тунелю. Але я не можу тобі це підтвердити. Та що я знаю напевне, і що ніколи не зітреться з історії наших двох країн — це як помер твій брат. Він підірвав себе разом із сотнею інших дітей. Дітей, Азізе, дітей його віку. Десятки загинули і стільки ж були важко поранені. Ці діти брали участь у змаганнях повітряних зміїв. Перед цим їх зібрали у школі, де вони дивилися ляльковий спектакль. Я не збирався розповідати тобі все це сьогодні. Ми з твоєю тіткою Далімою часто говорили про це. Ми знали, що одного дня ти дізнаєшся. Спочатку я був здивований, що тобі нічого не відомо, бо ти ж був іще там. Гадаю, вони зробили все, аби приховати від тебе правду. Щоб перекрутити її так, як їм зручно. Щойно, коли ти говорив про ті голоси, які ти чуєш, я не міг не думати про всіх отих дітей і про нестерпний біль їхніх батьків. Гадаю, ти чуєш саме їх, і тому страждаєш. Може, це останнє повідомлення, надіслане твоїм братом, коли він тиснув на детонатор. Неможливо пояснити все. Навіть війну не можна пояснити, коли вона вбиває дітей». Ось про що я довідався тоді від свого дядька.

Азіз підвівся і копнув ногою по піску. Хмара піску впереміш зі світлом здійнялася з підлоги, огортаючи сцену.

«Мій брат — убивця. Я не можу просто так розказати його історію, як ви того хочете. Вона нічого не дасть. Вона не врятує нікого, і в першу чергу — дитину. Знайдіть щось інше для сцени».

Мікаель не знав, що сказати. Слова застрягали в горлі.

«Мій брат — убивця дітей, месьє!»

Він повторив цю фразу. Мікаель дивився на нього кілька хвилин. Азіз стояв перед ним прямо, як наче чекав чогось. Простір навколо нього, сповнений здійнятого пилу, здавався якимось дірчастим, зникаючим. Мікаель теж підвівся, йому хотілось обійняти його, притиснути до себе. Так і слід було зробити. Азіз просто потребував розради. Та Мікаель наполягав, аби той змінив своє рішення. Цю історію потрібно розказати. Це було би найкращим рішенням. Атака терориста-смертника, яку здійснив його брат у переповненій дітьми школі, я чи на військовій базі, нічого не міняє в логіці війни. І в одному, і в іншому випадках йдеться про знищення ворога і засобів нападу чи захисту, які той мав. Мікаель чув власні оті слова й ненавидів себе. Йому не вдавалося впорядкувати думки. Він губився у власних міркуваннях, його доводи звучали непереконливо. Усе ж була різниця між убивством невинних дітей і підривом військових бараків. Будь-хто побачив би її, оту різницю. Але Мікаель поставив себе на місце створеного ним же персонажа-найманця, навіть не усвідомлюючи цього. Що зачепило б його у розповіді Азіза? Що змусило б його зберегти життя дитині? Чому людина, вишколена, щоб убивати, слухала б оповідь про те, як два брати близнюки помінялися місцями?

Питання роїлися в голові, й Мікаель боявся, що всі можливі відповіді стануть тільки ще більшою оманою. Навіть власна п’єса видавалася йому претензійною й пустою. Він боровся зі страхом, що побачить, як його театральна постановка розсипається, мов картковий будиночок, перед оповіддю Азіза й незаперечним фактом: його брат, дев’ятирічне дитя, підірвав себе посеред однолітків.

Мікаель пішов вимкнути консоль й увімкнути настельний світильник у залі. Він не міг більше витримати оті хвилі світла й тіні. Він запропонував Азізу сісти поряд у крісло. Якийсь час вони спостерігали за порожнечею перед собою, цим великим ротом сцени і його владою над брехнею і правдою.

«Чому він погодився зробити цей немислимий учинок? Таке питання ти мав би ставити собі сотні разів. Правда?»

Азіз дивився прямо перед собою. Мікаель почекав хвилю, що той відповість. Азіз здавалося, перебував де-інде.

— Ти не маєш рації, коли звинувачуєш свого брата в убивстві. Як знати, що відбувалося в його серці, коли він дізнався, чого від нього чекають? Йому брехали до останнього. Не знаю, може, його накачали наркотиками...

— Ви не знаєте, про що говорите, месьє.

— Так, маєш рацію, я нічого не знаю. Я наважився написати п’єсу про війну у повному невіданні того, що вона несе, що провокує. Куди я лізу, еге ж?

— Я не хотів вас образити.

— Але тобі вдалося.

— Вибачте, месьє.

— Не вибачайся. Добре, що часом з нами стається щось, що струшує нас, змушує відірватися від рутини.

— Мені подобається ваш текст.

— Дякую, та він залишається незавершеним. Мене не цікавить, подобається тобі текст чи ні. Питання не в цьому.

— Ви сердитеся, месьє.

— Так, серджуся.

Азіз підвівся й поволі рушив до виходу. Мікаель не зробив нічого, щоб його втримати.