Постріл із глибин

«Лузитанія». Старий моряк

Дим корабля й туман річки поєднувалися в імлу, яка застеляла довколишній світ. Величезний корабель здавався ще більшим — уже не творінням людських рук, а радше скелею, що здіймається над рівнинами. Корпус був чорним, і на його тлі чайки пролітали білими спалахами. Зараз вони були тільки красивими птахами, але скоро для людини, яка стояла на містку на сім поверхів вище від причалу, вони стануть справжнім жахом. Лайнер перебував у щільному оточенні інших суден коло причалу № 54 у річці Гудзон при західному кінці 14-ї вулиці. Цей причал був одним із чотирьох, якими керувала англійська компанія «Кунард» із Ліверпуля. З головного містка корабля відходили два допоміжні — вони виступали, наче крила корабля, і з них капітан міг роздивитися корпус по всій довжині судна. Тут він і стоятиме через два дні — у суботу, 1 травня 1915 року, коли корабель вирушить у наступну подорож через Атлантику.

Незважаючи на війну, що вже десять місяців ішла в Європі — довше, ніж будь-хто міг очікувати, — квитки були розкуплені в повному обсязі[7]. На борту було зареєстровано 2 тисячі людей, або «душ», із них 1265 пасажирів, серед яких було навдивовижу багато дітей, зокрема немовлят. Згідно з повідомленням газети New York Times, з початку року цей рейс став найбільшим рейсом у Європу за кількістю пасажирів[8]. Повністю завантажене судно, з командою, пасажирами, багажем, запасами та вантажем, важило (тобто мало водотоннажність) 44 тисячі тонн, а максимальна його швидкість перевищувала 25 вузлів, або ж 30 миль на годину. Того року багато пасажирських суден зняли з рейсів чи перевели на військову службу, і «Лузитанія» стала найшвидшим цивільним судном, яке залишилось обслуговувати населення. Тільки есмінці та найновіші британські лінійні кораблі класу «Королева Єлизавета» на нафтових двигунах могли пересуватися швидше. Такий великий корабель із можливістю розвивати таку швидкість вважався дивом сучасності. Під час одного з перших випробувань цього судна — подорожі навколо Ірландії в липні 1907 року[9] — пасажир із Род-Айленду спробував сформулювати ширше значення кораблів у новому столітті.

— «Лузитанія», — казав він журналістові щоденного видання Cunard Daily Bulletin, яке виходило прямо на борту, — являє собою прекрасне втілення всього, що людство знає, усього, що воно пізнало та винайшло досі.

Те саме видання також повідомляло, що пасажири проголосили «вотум осуду»[10] компанії «Кунард» через «два обурливі недогляди: на борту не передбачили можливості полювати на шотландського тетерука та оленя». Один із пасажирів зауважив, що якщо коли-небудь знадобиться ще один Ноїв ковчег, то будувати не доведеться — можна буде просто зафрахтувати «Лузитанію»: «Я підрахував, що тут досить місця для пар усіх існуючих тварин, ще й залишиться»[11].

В останньому абзаці Bulletin погрозив пальцем Німеччині, заявляючи, що корабель тільки-но отримав — бездротовими каналами зв’язку — новини, начебто кайзер Вільгельм надіслав на корабельню телеграму: «Будь ласка, невідкладно доправте мені дюжину — а краще тринадцять — “Лузитаній”»[12].

Від самого початку цей корабель став національною гордістю та загальним улюбленцем. За своїм звичаєм називати кораблі на честь давніх земель, у «Кунард» обрали ім’я «Лузитанія». Так колись називалася римська провінція на Піренейському півострові, що приблизно збігається з територією сучасної Португалії. Історія назви корабля розповідається в пояснювальній, яка зберігається в архіві компанії: «Жителі цієї місцевості були войовничими, і римлянам було непросто скорити їх. Вони жили за рахунок грабунків, їхні манери були грубими та примітивними»[13]. Пізніше в розмовній мові назву скоротили до «Люсі».

Сам корабель не був ані грубим, ані примітивним. У своє перше трансатлантичне плавання «Лузитанія» вирушила в 1907 році з Ліверпуля. Того дня за відплиттям спостерігали тисячі людей, які збирались у різних місцях уздовж річки Мерсі, — вони співали «Пануй, Британіє!»[14] та махали хустками. Пасажир на ім’я К. Р. Міннітт у листі дружині писав, що вийшов на найвищу палубу, до чотирьох величезних труб, щоб насолодитися моментом: «Важко навіть уявити її розміри, аж доки не піднімешся нагору. Тут наче на верхівці Лінкольнського собору. Я також був у частині першого класу — описати цю красу просто неможливо»[15].

Краса корабля була справою не такою простою. Від самого початку оздоблення вимагало багато уваги. У першу ж зиму дерев’яні панелі в кабінеті першого класу та обідній залі почали зсихатись, і їх довелося замінити. Потім через надмірну вібрацію компанія відкликала корабель для встановлення додаткових кріплень. Постійно щось ламалося й виходило з ладу. Вибухом печі поранило кількох членів команди. Довелося чистити та прибирати накип із парових котлів. Під час зимового плавання труби замерзли, і їх розірвало. Лампочки перегоряли неймовірно швидко, а це було не такою вже й незначною проблемою: на «Лузитанії» було шість тисяч лампочок[16].

Корабель стійко переносив усі негаразди. Він був швидким, комфортним та милим серцю багатьох людей. Наприкінці квітня 1915 року на його рахунку був 201 перехід через Атлантику.

Перед відплиттям у суботу, 1 травня, корабель треба було спритно підготувати, і це капітанові Вільяму Томасу Тьорнеру вдалося. В усій імперії «Кунард» не було нікого, хто міг би краще впоратися з великим кораблем. Перебуваючи на службі в ролі капітана «Аквітанії» тієї ж компанії, Тьорнер здобув славу, коли в Нью-Йорку зумів ввести корабель на належне місце між причалами та пришвартувати лише за 19 хвилин. Йому також належав рекорд подорожі «в обидва кінці»: він поставив його в грудні 1910-го на кораблі «Мавританія» — двійникові «Лузитанії». Рекордна подорож до Нью-Йорка та назад тривала лише 14 днів. «Кунард» у нагороду подарувала Тьорнерові срібну тацю. Йому було «дуже приємно»[17], хоча він здивувався і у своєму листі подяки писав: «Я не очікував, що моя заслуга отримає таке визнання. Усі ми на борту просто намагалися виконувати свої обов’язки, як і завжди».

Процес підготовки «Лузитанії» був складним, заплутаним та вимагав багато уваги й фізичних зусиль — ось що ховалося під зовнішньою красою судна. Будь-хто, хто б подивився на корабель із доків, побачив би лише красу та монументальність розмірів. У цю ж мить на іншому кінці корабля чоловіки, чорні від пилу, вантажили лопатами вугілля — 5690 тонн — у спеціальні отвори в корпусі, які називалися «бічними кишенями». Корабель постійно потребував вугілля: навіть коли стояв у доках, на день витрачалося 140 тонн, щоб тримати топки розігрітими, котли в готовності, а також щоб за допомогою динамо-машини виробляти електричний струм для освітлення, роботи підйомників і — дуже важливо — для роботи передавача Марконі з антеною, натягнутою поміж двох щогл. На ходу апетити «Лузитанії» щодо вугілля були жахливими. В екіпажі було 300 кочегарів та машиністів, які, працюючи по 100 осіб на зміні, за день лопатами перекидали 1000 тонн вугілля в 192 топки, які гріли 25 котлів та утворювали достатньо перегрітої пари, щоб обертати величезні турбіни двигунів[18]. Цих чоловіків називали «чорною бригадою» — і не через расу, а через вугільний пил, який вкривав їхні тіла. Котли розташовувались на нижній палубі корабля й були дійсно величезні, наче локомотиви без коліс: 22 фути завдовжки і 18 футів у діаметрі. Вони постійно вимагали уваги, бо під повним тиском один такий котел вибухом міг розірвати невеликий корабель навпіл. За п’ятдесят років до цього вибух котлів призвів до найбільшої морської трагедії Америки всіх часів — річковий пароплав «Султана» на річці Міссісіпі був знищений разом із 1800 людськими життями.

Незважаючи на всі зусилля, яких докладала команда, вугільний пил проникав усюди — під двері кают, через замкові щілини, по трапах нагору. Стюардам доводилося постійно обходити корабель з ганчіркою, щоб протирати поруччя, ручки дверей, столи, стільці, тарілки, чашки, будь-які поверхні, на яких збиралася сажа. Вугільний пил загрожував не тільки брудом: досягаючи певної концентрації в повітрі, він ставав надзвичайно вибухонебезпечним і міг призвести до руйнування корпусу судна. «Кунард» забороняла членам екіпажу мати на борту власні сірники[19] — їм видавали безпечні сірники, які можна було запалити лише об спеціальну суміш, нанесену на коробку ззовні. Про будь-кого, у кого знаходили власні сірники, мали негайно доповідати капітанові Тьорнеру.

Корабель був збудований для швидкості. Він народився з гордості та занепокоєння, яке тоді, у 1903 році, охопило Британію: вона боялася програти в перегонах за лідерство в індустрії пасажирських кораблів. В Америці компанія J. Р. Morgan скуповувала судноплавні лінії, щоб утворити монополію. У Європі Німеччина будувала найшвидші в світі океанські лайнери та отримала «Блакитну стрічку» для лайнера, який у рекордні строки здолав Атлантику. У 1903 році Німеччина вже шість років поспіль володіла «стрічкою», і Британія не могла оговтатись від сорому. На кону стояла гордість імперії та компанії «Кунард», і вони уклали незвичайну угоду. Адміралтейство погодилося позичити майже 2,4 мільйона фунтів стерлінгів (приблизно 2 мільярди доларів у сучасному еквіваленті) компанії «Кунард» під лише 2,75 відсотка для будівництва двох велетенських лайнерів — «Лузитанії» та «Мавританії». А компанія мусила прийняти деякі умови.

Перш за все Адміралтейство вимагало, щоб «Лузитанія» мала середню швидкість через Атлантичний океан у 24,5 вузла. На перших етапах обговорення цей показник перевищував навіть 26 вузлів. Були й інші, складніші умови: Адміралтейство також вимагало, щоб кораблі було спроектовано так, аби в разі війни на них можна було встановити морську артилерію та перевести на військову службу в ролі «озброєних допоміжних крейсерів». Крім того, вони навіть наказали будівникам «Лузитанії» встановити на палубі кріплення — або «тримальні» кільця — для дюжини великих гармат. Також корпус «Лузитанії» мав бути виготовлений згідно з вимогами до лінійних кораблів, тобто з поздовжніми бункерами для вугілля з обох боків. Вугілля, що зберігається в таких тунелях, набагато швидше розподіляється між котельнями. У ті часи розумним вважалося проектувати військові кораблі з розрахунку на бойові дії на рівні води або вище. Військові суднобудівники вважали вугілля частиною броні, і ці поздовжні бункери мали забезпечити додатковий рівень захисту. У журналі військово-морських технологій у 1907 році вийшла стаття, у якій доводилося, що ті бункери здатні обмежити глибину, на яку може пробитися снаряд ворога, а отже, «здатні протистояти, наскільки це можливо, обстрілу на рівні ватерлінії»[20].

Коли почалася війна, Адміралтейство, відповідно до угоди з компанією «Кунард», заволоділо «Лузитанією». Скоро стало зрозуміло, що корабель погано здатний упоратися з функціями озброєного крейсера, бо швидкість споживання вугілля робила його використання в умовах воєнних дій недоцільним. Тоді Адміралтейство вирішило взяти «Мавританію» та переобладнати її в корабель для перевезення військ — її швидкість і розміри добре для цього підходили. «Лузитанію» повернули в «Кунард» для комерційного використання. Гармати на неї так і не встановили, хоча спостережливі пасажири помічали кільця на палубі[21].

Так «Лузитанія» залишилася пасажирським лайнером у корпусі лінійного корабля.

Прихильник дисципліни та ретельності, капітан Тьорнер характеризував себе як «старомодний моряк». Він народився в 1856 році, у часи мореплавства та імперії. Його батько був капітаном корабля, але сподівався, що син обере інший шлях та піде на церковну службу. Тьорнер відмовився ставати «попом»[22], як він казав, і у віці восьми років якось умовив батьків дозволити йому піти в море. Він хотів пригод — і отримав їх безліч. Спочатку він був юнгою на вітрильнику під назвою «Grasmere». Однієї ясної ночі у світлі місяця корабель налетів на мілину десь недалеко від берегів півночі Ірландії. Тьорнер доплив до берега сам, усіх інших членів команди та пасажирів урятували, хоча одна дитина померла від бронхіту. «Якби був шторм, — згадував один з пасажирів, — нікого врятувати, мабуть, не вдалося б»[23].

Тьорнер переходив з одного судна на інше, якось навіть плавав під командуванням свого батька на кораблі з прямими вітрилами. «На щоглі я був найспритнішим з усієї команди»[24], — розповідав Тьорнер. Його пригоди тривали. Він був другим помічником капітана на кліпері «Thunderbolt», коли хвилею його скинуло в море під час риболовлі. Хтось із екіпажу побачив, як він упав, і кинув йому рятувальне коло, та все одно йому з годину довелося триматися на воді в оточенні акул, доки корабель зміг повернутись. У компанію «Кунард» він потрапив 4 жовтня 1877 року. Йому запропонували зарплатню в 5 фунтів на місяць, і вже за два тижні він вийшов на своєму першому пароплаві «Шербур» третім помічником капітана. У цьому плаванні він знову виявив надзвичайну сміливість та кмітливість. Одного дня стояв густий туман, і «Шербур», виходячи з Ліверпуля, зачепив невеликий барк, який відразу почав тонути. Четверо людей з команди барка та портовий лоцман потонули. «Шербур» відправив команду порятунку, до якої ввійшов сам Тьорнер. Він зміг витягти одного з членів екіпажу та хлопчика з-під такелажу.

Третім помічником Тьорнер ходив іще на двох суднах компанії і 28 червня 1880 року вирішив подати у відставку, зрозумівши, що в компанії людина, яка раніше не була капітаном корабля, підвищення не отримає. Тьорнер почав розвивати свій послужний список, отримав свідоцтво капітана й зрештою став капітаном кліпера, а також отримав ще одну нагоду виявити свою відвагу. У лютому 1883 року хлопчик чотирнадцяти років упав у воду в ліверпульському порту. Вода була така холодна, що людина могла померти за лічені хвилини. Тьорнер був вправним плавцем, хоч у ті часи моряки ще вважали, що немає сенсу вчитися плавати: це тільки подовжить страждання. Тьорнер стрибнув за ним у воду і врятував. За свій героїзм він отримав срібну медаль від Ліверпульської громадської організації з розгляду морських аварій. Того ж року він повернувся в «Кунард» і одружився зі своєю кузиною, Еліс Гітчинг. У них народилося двоє синів: перший, Персі, у 1885-му, а через вісім років другий — Норман.

Навіть тепер, із посвідченням капітана, просування по службі в компанії відбувалося повільно. Його найкращий та давній друг Джордж Болл розповідав, що це зволікання доводило його до розпачу, але він «ніколи, жодного разу не послабив своєї ретельності у виконанні обов’язків і не похитнувся у своїй відданості кораблеві та капітанові»[25]. Наступні двадцять років Тьорнер повільно просувався від третього помічника до старшого помічника капітана. Після вісімнадцяти переведень 18 березня 1903 року компанія «Кунард» нарешті призначила його капітаном. Під його керівництвом опинився невеликий пароплав «Алеппо», який обслуговував порти Середземного моря.

У сімейному житті йому також не щастило. Дружина від нього пішла, забравши синів, і переїхала до Австралії. Сестри Тьорнера найняли для нього жінку, щоб та опікувалася домашніми справами, — Мейбл Евері. Міс Евері й Тьорнер жили поруч на околицях Ліверпуля, у Ґрейт-Кросбі. Спочатку вона була просто економкою, але згодом стала йому подругою. Вона бачила Тьорнера з такого боку, з якого його не знали колеги та команда. Він полюбляв розповідати історії за люлькою. Любив собак та котів, захоплювався бджолами. Багато сміявся. «На кораблях він був запеклим поборником дисципліни, — писала міс Евері, — але вдома це був добрий, радісний чоловік, який любив дітей і тварин»[26].

Незважаючи на смуток, який кинув тінь на особисте життя, його кар’єра пішла вгору. Після двох років у ролі капітана «Алеппо» його перевели на «Карпатію» — той самий корабель, який трохи пізніше, у квітні 1912-го, під командуванням іншого капітана рятуватиме тих, хто вижив після затоплення «Титаніка». Потім він командував кораблями «Івернія», «Каронія» та «Умбрія». Його просування службовими щаблями вражало, адже в нього не було такої привабливості та вишуканості, якої «Кунард» очікувала від своїх командирів. Капітан у цій компанії мав бути більш ніж просто мореплавцем. У своєму мундирі та кашкеті капітан мав завжди чудово виглядати та випромінювати впевненість, майстерність і авторитет. Крім того, у капітана була й інша роль, зі складнішим визначенням. На три чверті капітан — це моряк, а на чверть — голова клубу. Капітан мав із задоволенням служити гідом для пасажирів першого класу, які хотіли більше дізнатися про корабель; головувати за обіднім столом з найповажнішими пасажирами; прогулюватися палубою та розмовляти з пасажирами про погоду, мету їхньої подорожі через Атлантику, книжки тощо.

Скоро Тьорнер з головою занурився в ці балачки. Мейбл Евері писала, що він називав пасажирів «чортовими мавпами, що теревенять без упину»[27]. Щоб уникнути прийомів за капітанським столом в обідній залі першого класу, він їв у своїй каюті. Говорив він мало, а коли й говорив, то так скупо, що це навіть дратувало. Часто поводився нетактовно. Під час одного з плавань[28] на «Карпатії» він посперечався з двома священиками, які навіть написали в «Кунард» листа зі «скаргами щодо певних висловів», які він дозволив собі у відповідь на їхнє прохання провести католицьку службу для пасажирів третього класу. Дізнатися, що саме сказав Тьорнер, немає ніякої можливості, але, вочевидь, його висловів вистачило, щоб «Кунард» примусила його подати офіційний рапорт, а також винесла це на обговорення під час засідання ради директорів компанії.

На початку іншого плавання, коли Тьорнер командував «Мавританією», жінка, яка подорожувала першим класом, сказала, що хоче стояти на містку під час виходу корабля в море по річці Мерсі. Тьорнер пояснив, що це неможливо, адже правила компанії «Кунард» однозначно забороняли під час руху «вузькими водними шляхами» перебувати на містку будь-кому, крім членів екіпажу.

Вона запитала, що він робитиме, якщо леді наполягатиме.

— Мадам, ви вважаєте, у такому разі це була б леді[29]? — відповів Тьорнер.

Соціальний тягар Тьорнера трохи полегшився, коли в 1913 році компанія «Кунард», визнаючи складність керування «Лузитанією» та «Мавританією», затвердила нову посаду на обох кораблях: «капітан екіпажу» — друга людина після капітана судна. Це не тільки дозволило Тьорнерові приділити всю увагу навігації, а й позбавило необхідності поводитися чемно. У травні 1915 року капітаном екіпажу «Лузитанії» був Джеймс «Джок» Андерсон. Тьорнер казав про нього: «більш товариський»[30].

Члени екіпажу поважали Тьорнера й у більшості своїй любили. «Думаю, що можу сказати за увесь екіпаж: ми всі ставилися до капітана Тьорнера з превеликою довірою, — розповідав один з офіціантів. — Він був хорошим, сумлінним капітаном»[31]. Проте один із помічників, Альберт Артур Бестік, зауважив, що популярність Тьорнера «мала свої межі», бо в Тьорнера наче одна нога й досі стояла на палубі вітрильника, і це іноді дивно давалося взнаки.

Одного вечора у вільний час Бестік з іншими членами команди грав у бридж. Раптом увійшов старшина стерновий, тримаючи вузол, що називався «турецька голова». Мало того що сам вузол був складним, а тут ще його чотирипрядний варіант — найскладніший з усіх.

— Комплімент від капітана[32], — пояснив стерновий. — Каже, щоб ви зробили ще один такий.

Гра припинилась, і «решту другої півварти» — варта з шостої до восьмої години вечора — «ми намагалися пригадати, як в’язати той вузол», — згадує Бестік. Було нелегко, адже він узагалі використовується для оздоблення, і ніхто з присутніх уже давно його не робив. «Такий був у Тьорнера гумор», — писав він.

Під керівництвом Тьорнера «Лузитанія» перевершила всі рекорди швидкості, викликаючи занепокоєння німців. У 1909 році під час подорожі з Ліверпуля до Нью-Йорка судно пройшло відстань від плавучого маяка Даунт-Рок біля узбережжя Ірландії до Амброуз-Ченнел у Нью-Йорку за чотири дні, 11 годин та 42 хвилини. Середня швидкість корабля — 25,85 вузла. До того часу така швидкість здавалася неможливою. Проходячи повз плавучий маяк Нантакет, на кораблі зареєстрували швидкість у 26 вузлів.

Тьорнер вважав таку швидкість результатом установлення нових гвинтів (у липні), а також вправності кочегарів. Капітан розповідав журналістові, що корабель міг би досягти й більшої швидкості, якби не заважали погана погода та необхідність іти проти хвиль на початку подорожі, а також шторм у кінці плавання. Журналіст тоді зауважив, що Тьорнер виглядав «засмаглим на сонці».

У травні 1915 року Тьорнер вважався найбільш досвідченим капітаном у «Кунард», був старшим капітаном компанії. У своїх плаваннях він стикався з будь-якими можливими проблемами, серед яких і механічні аварії, і пожежі, і тріснуті топки, і операції з порятунку людей у відкритому морі, і різноманітні екстремальні погодні умови. Про нього казали, що він не знає страху. Один моряк з «Лузитанії», Томас Магоні, казав про нього: «Він — один з найхоробріших капітанів, з якими я ходив у море»[33].

Саме Тьорнеру довелося пережити те, що, мабуть, було найстрашнішою загрозою «Лузитанії». Під час плавання в Нью-Йорк у січні 1910-го йому трапилося не бачене жодного разу за його півстоліття в морі.

Після виходу з Ліверпуля корабель потрапив у шторм із сильним зустрічним вітром та високими хвилями. Тьорнер був змушений знизити швидкість до 14 вузлів. Сама по собі погода не становила загрози — він бачив і гіршу. Корабель добре протистояв хвилям. Увечері в понеділок, 10 січня, о шостій годині — береги Ірландії вже лишилися позаду — Тьорнер спустився у свою каюту, щоб повечеряти. За головного лишився старший помічник.

«Хвиля прийшла зненацька»[34], — розповідав Тьорнер. Це була не просто чергова хвиля, а так звана акумулятивна, яку пізніше стали називати «хвиля-вбивця»: хвилі накладаються одна на одну та збираються в єдину стіну води.

У той момент «Лузитанія» якраз вийшла на меншу хвилю та спускалась у западину за нею, коли раптом море попереду здійнялось у височезну стіну, яка закрила стерновому горизонт. Корабель увійшов у цю стіну, і вода залила стернову рубку у 80 футах над ватерлінією. Хвиля вдарила ніс корабля, наче величезний молот, вминаючи сталеві плити всередину. Дерев’яні віконниці вибухнули, бризкаючи шматочками деревини. Великий «спис» — тиковий уламок — ударом хвилі увігнало в шафу з твердої деревини на 2 дюйми. Місток та стернову рубку залило водою, стерно зірвало та відкинуло разом зі стерновим. Корабель почав завалюватись, і ніс уже не стояв перпендикулярно до хвиль, а це дуже небезпечно в умовах шторму. Світло на містку та вгорі на топі щогли закоротило, і воно погасло. Стерновий та помічники по пояс у воді намагалися підвестися. Їм вдалося закріпити стерно та виправити курс корабля. Ударом хвилі зламало двері, погнуло внутрішні перегородки та розтрощило дві шлюпки. Дуже пощастило, що ніхто не отримав серйозних поранень.

Тьорнер поспіхом вибіг на місток і побачив усюди воду й безлад. Переконавшись, що корабель упорався з атакою без серйозних пошкоджень і що ніхто з пасажирів не постраждав, він просто додав іще один пункт у свій довгий список морських пригод.

Одним з явищ, які дійсно хвилювали Тьорнера, був туман. Передбачити його не було ніякої можливості, а в тумані складно зрозуміти, як далеко інше судно: у 30 милях чи в 30 ярдах. У посібнику компанії «Кунард»[35] — «Правила роботи в компанії» — зазначалося, що в разі потрапляння в туман капітан має виставити додаткові пости спостереження, зменшити хід і ввімкнути туманний гудок. Решта — справа фортуни та обережної навігації. Капітан у будь-яку мить має якомога точніше знати своє розташування, адже туман може виникнути дуже швидко: зараз ясне небо, а наступної миті вже повна непроглядність. Небезпека туману[36] проявила себе за рік до того, також у травні: «Empress of Ireland» компанії Canadian Pacific у тумані на річці Святого Лаврентія зіштовхнулася з вантажним судном із вугіллям і затонула за 14 хвилин, забравши з собою життя 1012 людей.

Тьорнер знав про важливість точної навігації й вважався спеціалістом у цьому. Він був надзвичайно уважний, особливо у вузьких водах близько до портів.

Настав суботній ранок 1 травня, і Тьорнер мав провести детальну інспекцію судна разом із начальником господарської частини та головним стюардом. Усі приготування до плавання вже мали бути завершені, кімнати прибрані, ліжка застелені, усі припаси (джин, шотландське віскі, сигари, горох, баранина, яловичина, шинка тощо) на борту, грузи завантажено, а запаси прісної води — перевірено на чистоту та свіжість. Особливу увагу завжди приділяють туалетам і трюмам: тут має бути хороша вентиляція, щоб корабель не почав видавати огидні запахи. Метою перевірки, за визначенням компанії, було «підтримувати корабель привабливим»[37].

Усі роботи мали виконуватися так, щоб ніхто з пасажирів будь-якого класу не здогадувався про природу та обсяг робіт. Потреби пасажирів завжди мали бути на першому місці, і «Кунард» у своєму посібнику це підкреслювала: «Пасажири завжди мають отримувати максимум уваги, поки вони перебувають на борту корабля компанії “Кунард”, і обов’язок капітана — стежити за виконанням цих правил екіпажем судна»[38]. На одному з попередніх рейсів виконання цих правил змусило дозволити двом мисливцям за здобиччю з африканської п’ятірки — містеру та місіс Сондерсон із графства Каван, Ірландія, — узяти на борт двох чотиримісячних левенят, яких вони впіймали в Британській Східній Африці та планували передати в зоопарк Бронкса. Їхня дворічна дочка Лідія гралася з левенятами на палубі, «забавляючи інших пасажирів»[39], як писала New York Times. Місіс Сондерсон також привертала чимало уваги — вона під час подорожі вполювала слона. «Ні, я зовсім не боялася. Думаю, що я ніколи не боюся», — відповідала вона на питання репортера газети.

Скарги завжди треба було сприймати серйозно — і скарги були не рідкістю. Пасажири, наприклад, скаржилися, що їжа з гриля на кухні подавалася холодною — цю проблему вдалося вирішити зміною шляху, яким ходили офіціанти. Друкарські машинки в спеціальному приміщенні працювали занадто гучно, турбуючи мешканців кают, розташованих поряд, — прийняли рішення скоротити час роботи на машинках. У тих самих кімнатах була не ідеальна вентиляція — недолік усунути не вдалося, і пасажирам доводилося відчиняти ілюмінатори. Проблема була й з обідньою залою для першого класу на верхньому рівні: вікна приміщення виходили на палубу для прогулянок третього класу, пасажири якого мали дратівливу звичку заглядати у вікна та роздивлятися розкішних гостей. На борту завжди були пасажири, невдоволені сучасністю. Якось у 1910 році пасажир другого класу нарікав на те, що «на палубі корабля не місце продавцям ірландських шалей»[40] і що «у кімнатах для паління на кораблях компанії без упину грають у карти на гроші».

Пріоритетом для «Кунард» завжди була безпека пасажирів. У компанії надзвичайна історія: жоден пасажир не загинув через потоплення, зіткнення, погодні умови, пожежу, тобто ніхто не загинув з причини, за яку б компанія або капітан могли нести відповідальність. Хоча, звичайно, смерть через природні причини траплялася доволі регулярно, особливо серед пасажирів похилого віку. На борту судна було найновіше рятувальне обладнання. Через «шлюпкову гарячку», яка охопила всю індустрію після катастрофи «Титаніка», на «Лузитанії» шлюпок було набагато більше, ніж треба, — для пасажирів та команди. Крім того, корабель був нещодавно вкомплектований найновішими рятувальними жилетами від компанії Boddy Lifesaving Appliances. На відміну від звичних жилетів, які виготовлялися з коркових плиток, вкритих тканиною, нові вироби були дійсно схожі на жилети. Один з пасажирів казав: «У цьому жилеті відчуваєш себе, як гравець у футбол у захисному спорядженні, особливо у плечах»[41]. Жилети Boddy були в усіх каютах першого та другого класів. Пасажирам третього класу видавали жилети старого зразка.

Жодна проблема, що стосувалася безпеки, не могла уникнути обговорення на зборах ради директорів. Під час одного з рейсів, коли «Лузитанія» йшла неспокійним морем, члени екіпажу побачили, що в третьому класі «повно води». Причиною того став один-єдиний відкритий ілюмінатор. Цей інцидент виявив небезпеку, якою загрожували відкриті ілюмінатори під час неспокійної погоди. Рада проголосувала за те, щоб винести догану стюардам, відповідальним за ту частину корабля[42].

Незважаючи на всю повагу, яку мав Тьорнер у компанії «Кунард», його власну історію служби важко назвати бездоганною. У липні 1905-го, через чотири місяці після того, як Тьорнер прийняв командування «Івернією», корабель зіштовхнувся з іншим судном — «Карлінгфорд-Лох». Розслідування визначило, що відповідальність за аварію несе капітан Тьорнер, бо він рухався занадто швидко в тумані. Згідно з протоколом засідання, рада директорів постановила «винести сувору догану». Через три роки інший корабель під його командуванням, «Каронія», «торкнувся ґрунту» в Амброуз-Ченнел у Нью-Йорку, що призвело до ще однієї догани: «...не можна виводити “Каронію” з басейну, коли вода на такій [малій] висоті».

Узимку 1914—1915 років Тьорнеру було особливо важко. Один з його кораблів, щойно спущена на воду «Трансильванія», потрапив у сильний порив вітру і під час виходу з басейну в Ліверпулі вдарив лайнер компанії White Star, завдавши йому невеликих пошкоджень. Тієї ж зими стався ще один інцидент: корабель зіштовхнувся з іншим великим лайнером, «Тевтоніком». Пізніше — ще одне зіткнення з буксиром.

Але таке траплялося з усіма капітанами. Довіра компанії Тьорнеру підтверджувалася тим, що його завжди призначали командувати найновішими та найбільшими лайнерами: він був капітаном «Лузитанії» під час трьох різних змін.

З початком війни безпека пасажирів стала вимагати ще більшої уваги. Для попередника Тьорнера, капітана Деніела Доу, відповідальність виявилася завеликою. У березні під час подорожі до Ліверпуля Доу довелося вести «Лузитанію» там, де затопили два вантажних судна. Після цього він сказав своїм начальникам у «Кунард», що більше не може взяти на себе відповідальність за пасажирський корабель у таких умовах, особливо якщо на борту спорядження для британської армії. Тоді перевезення такого вантажу було звичним, і будь-який корабель зі спорядженням на борту ставав імовірною ціллю для атаки. Малодушність тут була ні до чого: Доу турбувався не про свою безпеку, а про життя тисяч мирних людей та команди. Його нерви не могли такого витримати. У «Кунард» вирішили, що він «стомився та захворів»[43], і зняли його з командування судном.

Вашингтон. Місце самотності

Поїзд із тілом[44] Еллен Акссон Вільсон[45] зупинився на станції міста Ром, штат Джорджія, о 2:30 дня у вівторок, 11 серпня 1914 року. Лунали дзвони, над містом нависло металево-сіре небо. Труну перенесли в катафалк, і поховальний кортеж вирушив до церкви, де мала відбутися служба, — Першої пресвітеріанської церкви, у якій пастором був батько місіс Вільсон. На вулицях юрбилися чоловіки та жінки, які прийшли віддати їй останню шану та підтримати її чоловіка, президента Вудро Вільсона. Їхнє подружнє життя тривало двадцять дев’ять років.

Члени родини занесли труну в церкву під звуки органа — поховальний марш Шопена. Ця сувора, важка мелодія всюди супроводжує смерть. Коротка служба, два її улюблені гімни у виконанні хору — і процесія вирушила на цвинтар Міртл-Гілл. Почався дощ. Катафалк повільно їхав повз дівчат у білому вбранні з миртовими гілками в руках. За дівчатами стояли жителі міста та приїжджі — незважаючи на дощ, вони зняли капелюхи. Над місцем поховання спорудили тент, щоб захистити від дощу Вільсона, членів родини та друзів, що брали участь у процесії. Дощ посилився, і важкі краплі гучно стукотіли об тканину. Здалеку було видно, як президент тремтить від плачу; ті, хто стояв поряд, бачили сльози на його щоках.

Згодом присутні розійшлися по своїх автомобілях, а тисячі спостерігачів розсіялись у місті. Вільсон залишився стояти коло могили сам і, доки труна не зникла під землею повністю, так і стояв, не ворушачись і не вимовляючи ані слова.

Зі смертю дружини в житті Вільсона почався період самотності, і тягар лідерства навалився на нього з новою силою. Його дружина померла у вівторок, 6 серпня, від хвороби нирок, яку тоді називали хворобою Брайта, — за два дні після того, як Британія долучилася до нової війни в Європі, і лише за півроку після початку його першого президентського терміну[46]. Втративши її, він водночас втратив свого головного співрозмовника та порадника, чиї спостереження дуже впливали на його власні міркування. Білий дім спорожнів — тепер тут його переслідувала не тільки тінь Лінкольна (про яку казав хтось із робітників резиденції), але й спогади про Еллен. На якийсь час горе вивело його з ладу. Його лікар і — нерідко — напарник для гри в гольф Кері Ґрейсон турбувався про його стан. «Уже декілька днів він погано почувається[47], — писав він 25 серпня 1914 року в листі до своєї подруги Едіт Боллінг Ґалт. — Учора я вмовив його залишитися в ліжку до полудня. Коли я зайшов його провідати, у нього по щоках котилися сльози. У мене просто серце розривалося — більш сумної картини й уявити годі. Він велика людина, але йому вирвали серце».

Трохи пізніше того серпня Вільсону вдалося на декілька днів поїхати в заміський будинок — Гарлакенден-хауз, — у містечку Корніш, штат Нью-Гемпшир. Цей великий георгіанський маєток з видом на річку Коннектикут він винаймав улітку протягом двох років. Друг Вільсона — полковник Едвард Хауз — приїхав туди провідати його. Він був вражений тим, як глибоко Вільсон переживає свою втрату. Одного разу розмова між ними зайшла про Еллен, і президент зі сльозами на очах сказав, що він «почуває себе ніби машина, у якої закінчився заряд; наче ніщо більше не має сенсу»[48]. У своєму щоденнику Хауз писав, що президент «з острахом думав про наступні два з половиною роки. Він не знав, де йому взяти сил, щоб пройти через це».

Криза наступала на всіх фронтах. Сполучені Штати й досі охоплювала економічна криза, що тривала вже другий рік поспіль. Особливо постраждали південні штати[49]: бавовну, їхній головний продукт, перевозили здебільшого іноземні кораблі, а тепер через війну суден стало дуже мало, бо їхні власники з огляду на можливість атаки підводного човна не випускали їх з портів. Країни, які брали участь у війні, забрали торговельні судна на військову службу. Мільйони тюків із бавовною збиралися на південних причалах. З робочою силою теж були проблеми: у Колорадо страйкувало Об’єднання шахтарів Америки. Трохи раніше, у квітні, влада штату відправила на придушення страйку Національну гвардію, що призвело до різанини в Лудлоу, штат Колорадо, — загинуло більш ніж двадцять чоловіків, жінок і дітей. У цей же час коло південного кордону не вщухали заворушення, тривало насильство в Мексиці.

Але найбільше Вільсон боявся того, що Америку можуть якимось чином втягти у війну в Європі. Те, що війна взагалі почалася, було страшенно дивним — вона наче прийшла нізвідки. На початку того літа 1914 року — одного з найбільш сонячних літ, які тільки бачила Європа, — не було жодної ознаки того, що може бути війна. Ні в кого не було очевидного наміру починати конфлікт. Двадцять сьомого червня, за день до того, як Європа покотилась у прірву, в Америці читачі газет отримували лише приємні новини. На першій шпальті New York Times[50] ішлося про студентів Колумбійського університету, які нарешті виграли міжуніверситетські змагання з веслування — після 19 років поразок. Про війну згадувалося лише в рекламі готових сніданків Grape-Nuts, але про війну на шкільних подвір’ях: реклама розхвалювала властивість сніданків збільшувати шанси дітей на перемогу в бійках. «Частіше, ніж ви думаєте, сильне тіло та міцні нерви — це результат того, що ми їмо». На сторінці світської хроніки у Times повідомляли про десятки відомих у Нью-Йорку людей, включно з Гуггенхаймом та Ванамейкером, які того дня запланували подорож до Європи на суднах «Міннеаполіс», «Каледонія», «Зіленд», а також двох суднах німецьких власників: «Принц Фрідріх Вільгельм» та величезному кораблі «Імператор», на 24 фуги довшому за «Титанік».

У Європі королі та вищі посадові особи виїжджали в літні резиденції[51]. Кайзер Вільгельм скоро мав би відпливати на своїй яхті «Гогенцоллерн» у круїз до фіордів Норвегії. Президент Франції Раймон Пуанкаре разом з міністром закордонних справ вирушили з офіційним візитом до російського імператора Миколи II, який теж виїхав у літній палац. Вінстон Черчилль, який у сорок років уже мав найвище звання військово-морських сил Британії та був Першим Лордом Адміралтейства, виїхав на узбережжя Північного моря, у свій будинок у Кромері за 100 миль на північ від Лондона. Там його вже чекала дружина Клементина з дітьми.

В Англії пересічні громадяни були шоковані, але не можливим початком війни, а експедицією сера Ернеста Шеклтона[52]: 8 серпня він на кораблі з прямими вітрилами «Endurance» мав вирушити з Плімута, що на південно-західному узбережжі Британії, в Антарктику. У Франції найбільш хвилюючою подією був суд над Генрієттою Кайо, дружиною колишнього прем’єр-міністра Жозефа Кайо. Її було арештовано за вбивство редактора паризької газети Le Figaro через те, що в газеті опублікували інтимний лист, який прем’єр-міністр написав їй до весілля — він тоді був ще в шлюбі з першою дружиною. Страшенно обурена, місіс Кайо придбала пістолет, навчилася ним користуватися прямо в крамниці зброяра, пішла в кабінет редактора та зробила шість пострілів. Даючи свідчення, вона випадково винайшла метафору того, що скоро трапилось у Європі: «Ці пістолети — страшна річ. Вони самі стріляють»[53]. Її виправдали після того, як вона довела суду, що вчинила злочин на підставі сильних емоцій.

Закликів до війни не було навіть віддалено[54]: у Європі панувала впевненість — хоч і наївна, — що такі війни, які потрясали Європу в минулому, уже застаріли. Усі вважали, що економіки народів так тісно пов’язані одна з одною, що навіть якщо війна й почнеться, то триватиме дуже недовго. Капітал тік крізь кордони. У Бельгії була шоста за обсягом економіка світу — і не завдяки мануфактурам, а завдяки потоку грошей через банки країни. Способи комунікації розвивалися: телефон, телеграф, дротові та — найновіші — бездротові канали зв’язку. Росли розміри та швидкість пароплавів, розширювалася система залізниць. Розвивався туризм — тепер це було не лише привілеєм багатих людей, але й улюбленим заняттям середнього класу. Росло населення, розвивалися ринки. У Сполучених Штатах, незважаючи на кризу, компанія «Форд Мотор» оголосила про свої плани вдвічі збільшити свій завод[55].

Проте старі конфлікти та ворожнеча не зникли[56]. Король Британії Георг V ненавидів свого двоюрідного брата кайзера Вільгельма II, верховного правителя Німеччини. А Вільгельм заздрив численним колоніальним володінням Британії та її пануванню на морях. Заздрість його дійшла до таких меж, що у 1900 році Німеччина розпочала втілення плану будівництва військових кораблів — у такій кількості та настільки великих, щоб посперечатися з флотом Британії. Це, у свою чергу, спонукало Британію до активної модернізації своїх військово-морських сил. Був розроблений новий клас воєнних кораблів — дредноути — з такими великими та потужними гарматами, яких ще ніколи не застосовували на морі. Армії теж збільшувалися. Щоб не відставати одна від одної, Німеччина та Франція запровадили військову повинність. Націоналістичне завзяття було на піднесенні. Австро-Угорщина та Сербія мали відчуття взаємної образи, що поволі досягало точки кипіння. Серби плекали панслов’янські амбіції щодо деяких територій та націй, які входили до складу Австро-Угорської імперії (її зазвичай називали просто Австрією). Серед них були такі неспокійні регіони, як Герцеговина, Боснія та Хорватія. Один історик описав ситуацію так: «У Європи було забагато кордонів, забагато історій, які занадто добре пам’ятались, а також забагато солдатів, щоб жити в безпеці»[57].

Деякі країни почали таємно планувати, як підняти всіх цих солдатів, якщо з’явиться потреба. Ще в 1912 році Британський комітет оборони імперії вирішив, що у разі війни з Німеччиною перш за все треба перерізати німецькі трансатлантичні телеграфні кабелі[58]. У Німеччині тим часом генерали починали виконувати якісь поверхові завдання за планом, розробленим фельдмаршалом Альфредом фон Шліффеном[59]. Цей план базувався на масштабному маневрі, що мав провести німецькі сили через нейтральну Бельгію у Францію, обходячи захист французів, зосереджений уздовж кордону з Німеччиною. Здавалося, нікого особливо не обтяжувало те, що Британія може протестувати проти цього, навіть те, що вона може забажати вступити в конфлікт як гарант нейтралітету Бельгії. Шліффен розрахував, що війна у Франції закінчиться за сорок два дні і після цього німецька армія зможе розвернутися та вирушити на Росію. Він не розрахував тільки, що станеться, якщо Німеччина не встигне закінчити операцію у відведений термін, а також якщо Британія все ж таки вирішить вступити в сутичку.

Війна почалася з локальної геополітичної пожежі. У кінці червня ерцгерцог Франц Фердинанд, генеральний інспектор австро-угорської армії, поїхав у Боснію, яку Австрія анексувала в 1908 році. Проїжджаючи крізь Сараєво, він був застрелений убивцею, якого найняло угрупування «Чорна рука», що виступало за об’єднання Сербії та Боснії. Двадцять восьмого липня Австрія приголомшила весь світ, оголосивши війну Сербії.

— Це неймовірно... неймовірно[60], — сказав Вільсон, обідаючи зі своєю дочкою Нелл та її чоловіком Вільямом Макаду, секретарем Казначейства.

Проте цей інцидент лише на якусь мить привернув увагу Вільсона. У той час його дружина злягла з важкою хворобою, і це повністю займало його думки та душу. Дочку він попередив: «Тільки нічого не кажи матері про це». Конфлікт між Австрією і Сербією міг би так і закінчитися — невеликою війною з непокірною балканською країною. Але вже через тиждень локальна пожежа переросла у вогняну бурю, що загострила страхи, відродила ворожнечу, поклала початок утворенню альянсів, а також запустила у виконання давні плани. Четвертого серпня згідно з планом Шліффена німецька армія увійшла в Бельгію разом з величезними гарматами для руйнування фортець. Такі гармати могли запускати снаряди вагою в 2 тисячі фунтів. Британія оголосила війну, об’єднавшись із Росією та Францією — Союзники; Німеччина та Австро-Угорщина об’єднали свої армії як Центральні держави. Того ж дня Вільсон оголосив про нейтралітет Америки в рамках офіційної декларації, яка забороняла військовим кораблям Німеччини, Британії та інших учасників війни заходити в порти США. Через тиждень після поховання дружини, намагаючись побороти своє горе та звернути увагу на значну рану на тілі світу, він звернувся до американців: «Ми маємо бути неупередженими як у думках, так і у вчинках, маємо обмежити свої почуття та вислови, які можуть бути розтлумачені як прихильність до тієї чи іншої сторони»[61].

Американський народ повністю його підтримав. Британський журналіст Сідні Брукс у журналі North American Review розцінив, що Америка, як завжди, вирішила дотримуватися політики ізоляціонізму. А чому б і ні, питав він. «Сполучені Штати — віддалена величезна непідкорена земля без ворожих сусідів і взагалі без будь-яких сусідів, які могли б змагатися з нею в силі[62]. Вони живуть привілейовано, у майже абсолютному спокої, без суперечок, ворожості, безупинного тиску та протидії, які відтягують так багато уваги в пильно заселеному Старому світі».

Сама концепція нейтралітету була доволі простою, але на практиці виявилась її непевність. Вогонь уже розгорявся, і всі домовленості було забуто. Туреччина приєдналася до Центральних держав, Японія — до Союзників. Скоро війна дійшла до найбільш віддалених частин світу — билися на землі, на воді, у повітрі та навіть під водою: німецькі субмарини доходили аж до прибережних вод Британії. Локальний конфлікт щодо вбивства на Балканах охопив вогнем увесь світ.

Головною ареною подій залишалася Європа, де Німеччина ясно давала зрозуміти: ця війна буде такою, якої ще ніколи не було, і ніхто в ній не вціліє. Поки Вільсон оплакував дружину, німецька армія входила в тихі містечка та села Бельгії, брала цивільних у полон та вбивала їх, щоб запобігти спротиву. У місті Дінан німецькі солдати застрелили 612 чоловіків, жінок та дітей. Американська преса називала таке звірство актами «залякування» — так тоді йменували те, що інші покоління зватимуть тероризмом. Двадцять п’ятого серпня німецькі війська почали різанину в місті Левен[63] — «бельгійському Оксфорді». У цьому університетському містечку розташовувалась дуже цінна бібліотека. За три дні обстрілу й жахливої жорстокості померло 209 мирних жителів, було вщент зруйновано 1100 будинків та бібліотеку разом із 230 тисячами книжок, артефактів та безцінних манускриптів. Ці вбивства обурили не тільки Бельгію, а й увесь світ. Вільсон, у минулому президент Принстонського університету, «глибоко переживав з приводу знищення Левена»[64], розповідав його друг полковник Хауз. Президент боявся, що «війна може відкинути світ назад на три-чотири століття».

Кожна зі сторін була переконана, що вони зможуть перемогти ворога за декілька місяців, але наближався кінець 1914-го, і війна перетворилася на моторошний глухий кут з полями бою, де загинули десятки тисяч солдатів, але жодна сторона не просунулася вперед. Перші битви з гучними назвами відбулися восени та взимку: прикордонна битва, битва під Монсом, битва на Марні, перша битва під Іпром. До кінця листопада після восьми місяців боїв французька армія втратила 306 тисяч солдатів — приблизно таким було населення Вашингтона у 1910 році. Втрати німців складали близько 241 тисячі[65]. До кінця року довжина паралельних траншей, що являли собою Західний фронт, складала близько 5 тисяч миль[66] — від Північного моря до Швейцарії. Ширина нейтральної зони між траншеями іноді становила всього лише 25 ярдів.

Вільсона, який і без того перебував у стані депресії[67], це надзвичайно турбувало. Він писав полковникові Хаузу: «Я відчуваю цей майже нестерпний тягар на собі щодня»[68]. Схожі відчуття він описував у листі до посла в Британії Волтера Гайнса Пейджа. «Усе це дуже чітко — болісно чітко — постає в моїй уяві. Ці думки не полишають мене від самого початку конфлікту[69], — писав він. — У моїх думках та уяві я можу усвідомити всю серйозність цієї ситуації з будь-якої точки зору. Мені доводиться примушувати себе не думати про це, щоб уникнути відчуття заціпеніння, що з’являється від глибокого сприйняття та обдумування речей, які є занадто масштабними, щоб їх усвідомити або якось опосередковано контролювати».

Проте був щонайменше один момент, коли горе його трохи відпустило[70]. У листопаді 1914-го він поїхав на Мангеттен у гості до полковника Хауза. Того вечора близько дев’ятої години вони вдвох вийшли на прогулянку з його апартаментів — без маскування, але й не оголошуючи того факту, що президент Сполучених Штатів прогулюється вулицями Мангеттену. Чоловіки пройшли вздовж 53-ї вулиці та повернули на Сьому авеню в напрямку Бродвею, їм якось вдавалося не привертати до себе уваги перехожих, але, коли вони зупинилися послухати якусь вуличну промову, Вільсона впізнали, і почав збиратися натовп. Вільсон разом із полковником Хаузом пішли далі, а за ними потяглося ціле море ньюйорківців. Вони зайшли в готель «Волдорф Асторія» і в ліфті наказали враженому ліфтерові зупинити на верхньому поверсі. Там вони вийшли, перейшли в іншу частину готелю та на іншому ліфті спустились у вестибюль. З готелю вони вийшли через бічні двері.

Пройшовши трохи вздовж П’ятої авеню, вони сіли на автобус та доїхали до житлового кварталу, де був будинок Хауза. Хоч як бадьорила ця прогулянка та втеча, вгамувати тривогу Вільсона було неможливо. Уже у квартирі Вільсон зізнався Хаузові, що, ідучи на прогулянку, сподівався, що хтось його вб’є.

Посеред усього цього мороку він і досі вважав Америку останньою надією для всього світу. «Ми в мирі з усім світом»[71], — казав він у своїй щорічній промові у Конгресі в грудні 1914-го. У січні він відрядив полковника Хауза в Європу з неофіційною місією спробувати дізнатися, на яких умовах Союзники та Центральні держави могли б почати мирні перемовини.

Хауз замовив для себе квиток на один із найбільших та найшвидших кораблів з тих, що виконували тоді рейси, — на «Лузитанію» — під вигаданим іменем. Входячи у води Ірландії, тодішній капітан корабля Деніел Доу за традицією військових часів підняв американський прапор — ruse de guerre[72], щоб захистити корабель від атаки німецьких підводних човнів[73]. Це вразило Хауза та всіх присутніх. Проте цей учинок мав сумнівну користь як засіб маскування: в Америки не було жодного лайнера таких розмірів, а силует із чотирма трубами не впізнати було важко.

Цей інцидент привернув увагу преси до сил, що загрожували нейтралітету Америки. Бої в Європі не надто хвилювали американців, адже Сполучені Штати захищені відстанню та цілим океаном замість фортечного рову. Найбільшу небезпеку становила нова агресивна підводна війна Німеччини.

На початку війни[74] ані Німеччина, ані Британія не усвідомлювали справжньої природи субмарин та наслідків використання того, що Черчилль назвав «дивною формою війни, якої раніше не знало людство»[75].

Лише окремі люди могли передбачити, що поява субмарин стане приводом для трансформації всієї стратегії морської війни[76]. Одним із цих людей був сер Артур Конан Дойл: за півроку до початку війни він написав оповідання (опубліковане в липні 1914-го), у якому передбачив конфлікт між Англією і вигаданою країною Норландією, «однією з найменших держав у Європі». У цій історії під назвою «Небезпека!» спочатку здається, що сили Норландії безнадійно малі порівняно з іншими, але в маленької країни є таємна зброя — вісім субмарин, які біля берегів Англії атакують вантажні та пасажирські судна. Коли Дойл писав це оповідання, субмарини вже існували, але британські та німецькі військові командири не вбачали в них ніякої користі. Проте через субмарини Норландії Англія опинилася на межі голоду. У якийсь момент без попередження командир субмарини капітан Джон Сайрус однією торпедою потопив пасажирський лайнер компанії White Star «Олімпік». Зрештою Англія капітулювала. Читачів особливо схвилювала ця остання атака, адже судно «Олімпік» насправді існувало: його близнюк, «Титанію», затонув перед тим, як Дойл написав оповідання.

Це оповідання мало схвилювати англійців та спонукати країну підвищити рівень морської підготовки. Вона була цікава й дещо страшна, але всі вважали описані в ній події занадто нереальними, тим більше що вчинок капітана Сайруса порушив фундаментальні морські правила: «призовий закон», тобто правила поведінки військових кораблів стосовно неозброєних суден, було прийнято ще в XIX столітті для регулювання військових дій щодо цивільних кораблів. З моменту прийняття цих правил їх дотримувалися всі морехідні сили, і за цими правилами військовий корабель може зупинити комерційне судно та обшукати його, але без загрози життю команди. Правила дозволяють відвести корабель у найближчий порт, де «призовий суд» вирішить його долю, але атакувати пасажирське судно вони забороняють.

Упевненість Англії в тому, що жоден народ не піде на таку ницість, оповідач у творі Дойла відкидає як ілюзію: «Здоровий глузд, — каже капітан Сайрус, — мав би вже їм підказати, що ворог гратиме за такими правилами, які вигідні перш за все йому. Ворог не питатиме, що йому можна робити, — він буде діяти, а вже потім обговорювати». Такі передбачення Дойла було відкинуто як занадто химерні, щоб навіть розглянути їх[77].

Проте британського адмірала Джекі Фішера — серед його заслуг модернізація військово-морських сил Британії та проектування першого «Дредноута» — турбувало те, як субмарини можуть змінити військові дії на морі. За сім місяців до початку війни Фішер написав меморандум, у якому висловив свої передбачення. Згідно з цим документом, Німеччина буде використовувати підводні човни, щоб топити неозброєні комерційні судна без жодних зусиль з порятунку екіпажу. Можливості та обмеження субмарин показують, що такий наслідок неминучий, доводив він: на субмарині немає місця, щоб прийняти екіпаж комерційного судна, а також недостатньо велика команда, щоб утримувати ворожий екіпаж на борту.

Крім того, писав Фішер, логіка військового часу свідчить про те, що коли таку стратегію почнуть застосовувати, то це набуде максимальних масштабів: «Суть війни полягає в жорстокості, і будь-яка поміркованість на війні — це дурість»[78].

Черчилль відкидав думку Фішера. Атака на неозброєні комерційні судна з субмарин без попередження, писав він, «суперечить споконвічним законам та морським традиціям»[79].

Хоча він і визнавав, що ця сама тактика, застосована проти військових цілей, є «чесною війною», на ранніх етапах війни ані він, ані його німецькі супротивники не очікували, що субмарини відіграватимуть важливу роль у битвах на великих глибинах. Стратегічна думка обох сторін зосереджувалася на головному флоті: у Британії це був Великий флот, у Німеччини — Флот відкритого моря. Обидві країни готувалися до битв за принципом «усе або нічого» — як Трафальґарська битва — за участі великих військових кораблів. Жодна сторона не хотіла першою виходити на відкрите протистояння з іншою. Вогнева міць Британії була більшою: двадцять сім військових кораблів класу дредноут проти шістнадцяти німецьких, але Черчилль розумів, що випадковості можуть звести перевагу нанівець, «якщо раптом спливе якась жахлива новина чи хтось помилиться»[80]. Для більшої безпеки Адміралтейство прийняло рішення розташувати флот у Скапа-Флоу — це своєрідна природна фортеця, утворена Оркнейськими островами, що на півночі Шотландії. Черчилль чекав першого кроку від Німеччини — вони мали вдарити скоро та на повну силу, адже німецький флот на початку війни був сильнішим, ніж будь-коли.

Німецькі стратеги, з іншого боку, добре усвідомлювали перевагу Британії та розробили план, згідно з яким німецькі кораблі мали обмежено атакувати британський флот, щоб поступово підірвати його міць[81]. Такий прийом німецький адмірал Райнгард Шеер назвав «партизанською війною», запозичивши термін «guerrilla» з іспанської — так іще на початку XIX століття стали називати маломасштабні бойові дії. Таким чином, як тільки вони «підріжуть» флот ворога, писав Шеер, у німців з’явиться «сприятлива» нагода дати британцям кульмінаційний бій.

«Ми все чекали[82], — писав Черчилль, — але нічого не відбувалося. Ніяких важливих подій. Жодної битви».

На початку війни в стратегіях обох країн підводні човни майже не брали участі. «Тоді, на самому початку[83], — писав Геревард Гук, молодий британський моряк, — мабуть, ніхто не бачив, що субмарини можуть завдавати якихось пошкоджень». Але скоро він переконався в протилежному[84]: один випадок яскраво продемонстрував справжню руйнівну силу субмарин, а також виявив величезний недолік у конструкції великих британських військових кораблів.

На світанку у вівторок, 22 вересня 1914 року, три великі британські крейсери, «Aboukir», «Hogue» і «Cressy», патрулювали ділянку Північного моря поблизу узбережжя Голландії, відому під назвою «Широкі чотирнадцяті». Крейсери йшли зі швидкістю у 8 вузлів — спокійно і, як з’ясувалося пізніше, необачно. На борту кораблів було багато кадетів — 15-річний Гук на «Hogue» був одним із них. Ці кораблі були повільними та старими — вони явно дуже ризикували, на флоті їх узагалі називали «ескадра-наживка»[85]. Гук — пізніше він стане капітаном Гуком — спав на своїй койці, коли о 6:20 його розбудив «страшенний струс». Мічман намагався розбудити всіх, щоб повідомити, що один із крейсерів, «Aboukir», торпедовано і він тоне.

Гук вибіг на палубу й побачив, що «Aboukir» почав кренитися. За лічені хвилини корабель похилився та зник під водою. «Тоді я вперше бачив, як люди намагаються врятувати свої життя»[86], — писав він.

Його корабель та інший крейсер, «Cressy», розпочали маневри, щоб урятувати членів екіпажу затонулого крейсера. За кількасот ярдів до місця затоплення вони зупинилися, щоб спустити шлюпки. Гук та ще один кадет отримали наказ викидати за борт будь-що, що допоможе людям триматися на плаву. За якусь мить його корабель, «Hogue», ударило двома торпедами, і всього через 6 або 7 хвилин він теж «повністю зник з поля зору». Гука затягли в одну зі шлюпок, яку спустили з «Hogue» до атаки. Підібравши ще кількох уцілілих, шлюпка попливла до третього крейсера — «Cressy». Але ще одна торпеда вже проривалася крізь товщу води — вона вдарила «Cressy» в правий борт. Третій крейсер, як і перші два, негайно почав кренитись, але тонути не квапився. Здавалося, що йому вдасться утриматися на плаву. За мить іще одна торпеда влучила у відділення з боєприпасами для важких гармат — і «Cressy» вибухнув і затонув. Ще годину тому тут були три великі крейсери — а зараз тільки кілька невеликих шлюпок з людьми та уламки. Єдина німецька субмарина — U-9 (повна назва — Unterseeboot-9) під командуванням капітан-лейтенанта Отто Веддіґена — потопила три кораблі. Загинуло 1459 британських моряків, багато з яких були ще зовсім юнаками.

Звичайно, Веддіґен та його підводний човен були винні в тому, що сталось, але конструкція крейсерів — їхні поздовжні бункери для вугілля — суттєво збільшила швидкість затоплення, а отже, і кількість загиблих людей. Коли корпус пробивала торпеда, бункер дуже швидко заповнювався водою, призводячи до значного дисбалансу корабля.

Ця катастрофа мала й інші наслідки: два крейсери зупинилися, щоб урятувати вцілілих із команди першого корабля, і через це самі стали легкою здобиччю. Адміралтейство видало наказ, що забороняв великим британським військовим кораблям допомагати постраждалим унаслідок атаки субмарини.

Протягом осені та зими 1914-го субмарини Німеччини привертали все більше уваги президента Вільсона. Їхня морська стратегія змінилась, і загроза втягнення Америки у війну ставала дедалі серйознішою. Інцидент з «Aboukir» та ряд інших успішних атак на британські судна з субмарин примусили німецьких стратегів інакше подивитися на їхні можливості. Виявилося, що підводні човни набагато витриваліші, ніж очікувалось, і становлять серйозну загрозу. Вони добре вписались у «партизанську» стратегію Німеччини з поступового ослаблення британського Великого флоту. Крім того, субмарини мали ще одне застосування. До кінця року Німеччина зупиняла комерційні судна, що виконували важливу роль у постачанні спорядження та провіанту військам Союзників. Спочатку цим займалися великі допоміжні крейсери — колишні океанські лайнери, які перетворили на військові кораблі, — але більшість із них була знищена потужними військово-морськими силами Британії. Субмарини ж являли собою ефективний засіб для продовження операції.

Субмарини також підвищували ризик того, що американський корабель можуть затопити помилково або постраждають громадяни США, які подорожують на суднах Союзних країн. На початку 1915-го ця проблема постала особливо гостро. 4 лютого Німеччина оголосила води навколо Британських островів «театром військових дій», і це означало, що ворожі судна будуть атаковані без попередження. Це оголошення несло в собі особливу загрозу Британії, адже, як острівна держава, вона імпортувала дві третини їжі й повністю залежала від морського транспорту[87]. Кораблі нейтральних країн теж наражалися на небезпеку: Німеччина попередила, що через схильність британців підіймати не свої прапори командири субмарин не можуть покладатися на ці ознаки, визначаючи нейтральність судна. Нову кампанію Німеччина виправдовувала реакцією на блокаду, яку почала Британія: британські військово-морські сили намагалися перехопити весь вантаж, направлений до Німеччини. (У Британії було майже вдвічі більше субмарин, ніж у Німеччини, але використовувались вони здебільшого для захисту берегів, а не для того, щоб зупиняти комерційні судна.) Офіційні представники Німеччини скаржилися, що Британія навіть не намагалася розібратися, мав вантаж військове призначення чи мирне, і звинувачували британців у тому, що вони прагнуть спричинити голод серед мирного населення та «приректи все населення Німеччини на смерть»[88].

Але Німеччина так і не визнала, що якщо Британія просто конфісковувала вантаж, то німецькі субмарини топили судна та вбивали людей. Німецькі командири наче зовсім не бачили різниці. Адмірал Шеер, німець, писав: «Хіба це так важливо з гуманістичної точки зору, чи є військова форма на тисячах людей, що тонуть, чи вони належать до екіпажу комерційного судна, яке постачає їжу та спорядження ворогові, цим подовжуючи війну та збільшуючи кількість жінок і дітей, які страждають під час війни?»[89]

Оголошення Німеччини обурило президента Вільсона, і 10 лютого він телеграфував офіційну відповідь. Вільсон висловив свою невіру в те, що Німеччина може навіть подумати про застосування субмарин проти нейтральних комерційних суден, а також попередження, що він вимагатиме від Німеччини «суворої відповідальності»[90] за будь-який інцидент, у результаті якого потоне американський корабель або постраждає чи загине американський громадянин. Вільсон також проголосив, що Америка «робитиме будь-які кроки для убезпечення життя американців та їхньої власності, а також для гарантування повного дотримання прав американських громадян у міжнародних водах».

Експресивність його відповіді здивувала німців. Зовні Німеччина здавалась абсолютно єдиною в намірі продовжувати війну проти комерційних суден. Насправді ж нова стратегія застосування субмарин викликала суперечки у вищих верствах військової та цивільної влади Німеччини. Серед найбільш палких прихильників стратегії були посадовці флоту; їхніми опонентами стали командир військових сил Німеччини у Європі генерал Ерік фон Фалькенгайн та політичний лідер країни канцлер Теобальд фон Бетман-Гольвеґ[91]. Їхня опозиція базувалася не на докорах сумління — вони боялися, що підводна війна Німеччини може призвести до катастрофи, якщо вони змусять Америку відмовитися від нейтралітету та об’єднатися з Британією.

Але протест Вільсона не вразив ентузіастів застосування субмарин. Вони запевняли всіх, що Німеччина має посилити свою кампанію та знищувати всі судна в зоні військових дій. Вони вважали, що Британія підкориться набагато раніше, ніж Америка зможе мобілізувати армію й транспортувати її на поле бою.

Обидві сторони суперечок намагалися заручитися підтримкою кайзера Вільгельма — йому як головному воєначальникові країни належало вирішальне слово. Кайзер уповноважив командирів підводних човнів топити будь-який корабель незалежно від його прапору та знаків, якщо є підстави вважати, що він належить Франції або Британії. Навіть більше: він дозволив капітанам робити це з-під води, без попередження.

Найважливішим наслідком стало те, що рішення про затоплення або «помилування» судна повністю лягало на окремого командира субмарини. Таким чином, капітан підводного човна — зазвичай молодий чоловік віком від двадцяти до сорока років, амбіційний, з бажанням записати за собою якомога більше затопленого тоннажу, далеко від бази та без можливості зв’язатися зі своїми командирами, з даними, обмеженими лише тим, що можна побачити в перископ удалині, — відтепер отримав право зробити помилку, яка може змінити хід усієї війни. Пізніше канцлер Бетман казав про це так: «На жаль, те, чи оголосить Америка війну, залежить лише від міркувань одного капітана підводного човна»[92].

Ніхто не мав жодних ілюзій: помилки будуть. В одному з наказів кайзер Вільгельм визнавав ризик: «Якщо, незважаючи на превелику обережність, станеться помилка, командир субмарини не має нести відповідальності»[93].

Горе та самотність Вільсона не поменшали й у новому році, але випадкова зустріч у березні 1915-го дала поштовх відхиленню цієї сірої завіси.

Кузина Вільсона, Гелен Вудро Боуне, у той час жила в Білому домі, виконуючи обов’язки першої леді. На прогулянках її часто супроводжувала подруга — 43-річна Едіт Боллінг Ґалт, яка також була подругою лікаря президента — доктора Грейсона. Едіт була непересічною жінкою: 175 сантиметрів на зріст, гарної статури, одягнена зі смаком — чимало її вбрання пошив паризький дизайнер Чарльз Фредерик Ворт. Очі яскраво-блакитні, сяюча шкіра обличчя, вишукані манери. І одного дня, їдучи в лімузині з Вільсоном, доктор Грейсон помітив Едіт і вклонився їй. Вільсон вигукнув: «Хто ця чарівна леді?»[94]

Едіт народилась у жовтні 1872 року. Вона була сьомою з одинадцяти дітей у родині, коріння якої можна було простежити аж до Покахонтас та капітана Джона Рольфа. Родина жила в невеликому містечку Візвіль, штат Вірджинія. У часи її дитинства пристрасті Громадянської війни ще не охололи. Підлітком вона не раз їздила у Вашингтон в гості до старшої сестри, яка вийшла заміж за чоловіка з родини, що володіла найбільш вишуканою у місті ювелірною крамницею Galt & Bro. Jewelers, розташованою поблизу Білого дому. (Коли почалася Громадянська війна, саме тут ремонтували годинник Авраама Лінкольна.) Під час одного зі своїх візитів — Едіт тоді було двадцять років — вона познайомилася з Норманом Галтом — кузеном чоловіка сестри, який керував магазином разом зі своїми родичами. У 1896 році Едіт і Норман одружилися.

Зрештою Норман викупив частини своїх родичів і став єдиним володарем справи. У 1903 році Едіт народила сина, але дитина померла за кілька днів після народження. Через п’ять років раптово помер Норман, залишивши по собі значні борги після придбання крамниці. Для Едіт це були важкі часи: «У мене не було ніякого досвіду в комерційних справах — я ледве відрізняла активи від зобов’язань»[95]. Керівництво повсякденною діяльністю крамниці вона довірила досвідченому робітникові, і з його допомогою справа процвітала — настільки, що Едіт змогла зберегти крамницю у своїй власності й мала можливість не займатися рутинними справами. Вона навчилася добре грати в гольф і стала першою у Вашингтоні жінкою, яка отримала посвідчення водія; після цього Едіт стала пересуватися містом на електричному автомобілі.

Коли вони з Гелен Боуне збиралися на прогулянки, то разом їхали на авто в парк Рок-Крік. Звідти після прогулянки вони завжди поверталися в дім Едіт на Дюпон-серкл на чай. Але одного вечора в березні 1915 року Гелен заїхала по Едіт на авто Білого дому, і вони разом поїхали у парк. Того разу після прогулянки Гелен запропонувала попити чаю в неї, тобто в Білому домі.

Едіт відмовлялася: під час прогулянки вона забруднила черевички й не хотіла з’являтися в резиденції президента Сполучених Штатів у такому вигляді. Гелен вона сказала, що боїться, щоб хтось «не сприйняв її за волоцюгу»[96]. Насправді, якщо не звертати уваги на черевички, вона виглядала чарівно, як писала вона сама пізніше, «в елегантному чорному костюмі, який пошив для мене Борт, та в трикотажному капелюсі, який чудово доповнював чарівний ансамбль».

Гелен умовила її:

— Там нікого немає[97]. Кузен Вудро грає в гольф із доктором Грейсоном. А ми відразу піднімемося ліфтом нагору — ти нікого там не зустрінеш.

Вони піднялися на третій поверх і, тільки-но вийшли з ліфта, зустрілися з президентом та Грейсоном — обидва були вдягнені в костюми для гольфу. Вони вирішили приєднатися до жінок за чаєм.

Пізніше Едіт згадувала: «Це була випадкова зустріч, яка наче втілила старий вислів: “Поверни за ріг — і зустрінеш долю”»[98]. Проте вона зауважила, що костюм для гольфу, у який був одягнений Вільсон, «був не дуже витонченим».

За деякий час — 23 березня — Гелен знову запросила Едіт у Білий дім — на вечерю. Вільсон відправив свій «Pierce-Arrow» по неї та доктора Грейсона. За вечерею Едіт із ліловою орхідеєю на відвороті сукні сиділа праворуч від Вільсона. «Він надзвичайно милий, — писала вона пізніше. — Один із найприємніших господарів, з якими мені випадало бути знайомою»[99].

Після вечері всі піднялися на третій поверх, в Овальний кабінет, щоб випити кави біля каміна та «вести всілякі цікаві бесіди»[100]. Вільсон продекламував три вірші англійських поетів — так Едіт пересвідчилася, що він «неперевершений читець».

Той вечір справив глибоке враження на Вільсона. Едіт зачарувала його: вона була на шістнадцять років молодша, дуже вродлива й наче притягувала до себе. Церемоніймейстер Білого дому Ірвін «Айк» Гувер назвав її «вражаючою вдовою»[101]. Того вечора душа Вільсона наче літала.

Але часу роздумувати про свої почуття в нього не було[102]. Через п’ять днів, 28 березня 1915 року, британське комерційне судно «Фалаба» зустрілося з субмариною під командуванням Георга-Гюнтера Фрайхерра фон Форстнера, одного з асів німецького підводного флоту. Невелике судно — менш ніж п’ять тисяч тонн — прямувало в Африку з пасажирами та вантажами на борту. Гострозорий вахтовий першим помітив субмарину — за 3 милі від корабля. Він відразу доповів капітанові «Фалаби», Фредерику Девісу, і той негайно повернув судно на інший курс і наказав дати повну швидкість — лише трохи більше за 13 вузлів.

Форстнер почав переслідування. Гарматна команда отримала наказ зробити попереджувальний постріл.

«Фалаба» продовжувала тікати. Форстнер за допомогою прапорів повідомив: «Зупиніться, або стріляю».

«Фалаба» зупинилася. Субмарина підійшла ближче, і Форстнер через гучномовець повідомив капітана Девіса, що збирається потопити судно. Девісу та всім, хто був на борту, — 242 чоловікам — було наказано полишити корабель за 5 хвилин.

Форстнер підійшов на відстань у 100 ярдів. Останню шлюпку ще тільки спускали на воду, коли він запустив торпеду. «Фалаба» затонула за 8 хвилин, забравши життя 104 людей, серед них і капітана Девіса. Пасажир на ім’я Леон Трешер був оголошений зниклим безвісти, але його тіло так і не знайшли. Трешер був громадянином Сполучених Штатів.

Ця подія, яку засуджували як один із виявів жахливої німецької жорстокості, була саме тим, чого боявся Вільсон, — вона могла спровокувати заклики до війни.

— Мені це не подобається[103], — казав Вільсон своєму державному секретареві Вільяму Дженнінгсу Брайану. — Ця подія має безліч можливих дестабілізаційних наслідків.

Першим бажанням Вільсона було негайно зробити різку офіційну заяву з приводу атаки, але після обговорення з міністрами та секретарем Брайаном він вирішив не квапитися. Брайан, непохитний пацифіст, доводив, що смерть американця, який свідомо поплив на британському судні через зону військових дій, не варта навіть протесту. З його точки зору, це було те саме, як коли б американець вирішив прогулятися полем бою у Франції.

У середу, 28 квітня, за день після обговорення події з «Фалабою», Вільсон написав у записці Брайану: «Думаю, не варто навіть робити якусь формальну заяву щодо цього»[104].

Леон Трешер, американський пасажир, і далі вважався зниклим безвісти — можливо, його тіло течією віднесло в Ірландське море. Ця подія стала ще одним ударом у ритмі, який усе наростав і ставав дедалі гучнішим.

«Лузитанія». Пустушки та Теккерей

Протягом тижня перед відплиттям пасажири, що жили в Нью-Йорку, починали ретельно пакувати речі, а ті, хто жив деінде, приїздили в місто — поїздами, поромами та машинами. У Нью-Йорку прибулі опинились у страшенній спеці: у вівторок, 27 квітня, на термометрі було 33°С, а до Дня солом’яного капелюха було ще чотири дні. У цей день, 1 травня, чоловіки можуть нарешті змінити теплі капелюхи на літній варіант — і всі дотримувалися цього правила. Репортер Times зробив раптовий огляд Бродвею та помітив лише два солом’яні капелюхи: «Тисячі чоловіків, задихаючись від спеки, ходять вулицями в зимових капелюхах, що сидять на головах під найнеочікуванішими кутами, або ж несуть їх у спітнілих руках»[105].

Здається, місто зовсім не турбує війна. Театри Бродвею — Великого білого шляху, як називають цю ділянку за велику кількість ліхтарів, — щовечора світилися вогнями та життям, хоч у них і з’явився неочікуваний конкурент. Деякі ресторани, крім забезпечення гостей їжею, почали влаштовувати вигадливі розваги, не звертаючи уваги на відсутність театральної ліцензії. Міська влада загрожувала суворим покаранням цим «кабаре» за недотримання правил. Один із власників, керівник закладів Reisenweber’s на Восьмій авеню та на Коламбус-серкл, сказав, що буде тільки радий забороні: він уже стомився від конкуренції. У його закладі давали мюзикл під назвою «Забагато гірчиці» з «безліччю ВРОДЛИВИХ ДІВЧАТ» у ролях, а також окреме шоу «Кабаре-буревій» з квінтетом виконавців негритянських пісень та повним обідом — табльдот — за долар, з танцями між стравами. «Публіка, — скаржився він, — має просто сміхоподібні забаганки на складні розваги під час їжі. І ці забаганки вже ставлять під загрозу всю ресторанну справу»[106].

Якщо комусь із подорожніх в останню мить треба було придбати щось із одягу, на них чекала постійна розвага — шопінг. Тоді якраз почалися або ось-ось мали початися весняні розпродажі. У Lord and Taylor на П’ятій авеню рекламували чоловічі пальто за 6 доларів 75 центів — менш ніж за півціни. У Б. Олтмана за декілька кварталів на південь не стали вказувати ціни, але запевняли жінок, що в їхній крамниці «безперечні знижки» на сукні та костюми з Парижа, які можна знайти на третьому поверсі у відділі «Костюми за зниженою ціною». Кравецька компанія німецького походження House of Kuppenheimer рекламувала, як не дивно, особливий «британський» костюм: «У наші активні часи всі чоловіки молоді»[107].

Економіка міста й усієї країни була на підйомі завдяки підвищенню попиту на американські товари, особливо на військове спорядження. Тимчасове затишшя в транспортуванні товарів закінчилось: у кінці року Сполучені Штати мали рекордний показник приросту торгівлі в $1,5 мільярда[108] (у сьогоднішньому еквіваленті — $35,9 мільярда). Нерухомість — у Нью-Йорку ця сфера завжди характеризувалась одержимістю — була на піднесенні, і в Іст-Сайді та Вест-Сайді йшло будівництво великих проектів. На розі Бродвею і 88-ї мало початися будівництво нового двадцятиповерхового будинку ціною приблизно в $500 тисяч. Усюди можна було побачити екстравагантні вияви великих грошей[109]. Можливо, дехто з пасажирів першого класу «Лузитанії» відвідав велику вечірку в Delmonico’s, яку організувала ввечері в п’ятницю леді Ґрейс Маккензі — «жінка-мисливець», як назвали її в Times. Вечірка проходила в темі джунглів — серед п’ятдесяти запрошених гостей були дослідники, мисливці, зоологи, два гепарди та «чорний павіан». У бенкетній залі ресторану поставили пальми, а стіни були вкриті кількома шарами пальмових гілок, щоб створити атмосферу лісової галявини десь в Африці. Чорношкірі чоловіки в трико та білих туніках спостерігали за тваринами — хоча насправді темного кольору їхній шкірі надавали не гени, а палений корок та приглушене світло. Серед закусок були фаршировані орлині яйця.

У газеті було доволі багато новин про війну, але першу шпальту займала тема політики та злочинність. Найбільший інтерес, як завжди, викликали вбивства. У четвер, 29 квітня, посеред хвилі спеки продавець продуктів, який нещодавно втратив роботу, відправив свою жінку в кіно, а сам застрелив свого п’ятирічного сина, після чого застрелився сам[110]. У Бриджпорті, штат Коннектикут, чоловік подарував своїй коханій дівчині каблучку й дав їй кінець стрічки — другий її кінець ховався в його кишені. «Сюрприз», — пояснив він і сказав тягти[111]. Вона так і зробила. Стрічка була прив’язана до гачка револьвера, і чоловік помер миттєво. У п’ятницю, 30 квітня, четверо злочинців утекли з-під охорони в лікарні Бельв’ю, одягнені в рожеві піжами. Times повідомляла, що трьох із них вдалося знайти завдяки «ретельному обшуку району силами поліцейських, персоналу лікарні та місцевих хлопчаків»[112]. Четвертий злочинець і досі перебував на свободі, імовірно одягнений у рожеве.

А потім була ця новина: складено план церемонії відкриття меморіального фонтана в пам’ять Джека Філліпса, оператора бездротового зв’язку «Титаніка», а також восьми інших операторів передавачів Марконі, які загинули в морських катастрофах. У статті також ішлося, що на меморіалі «залишили вільне місце, щоб додати інші імена згодом»[113].

Реєстр пасажирів «Лузитанії» налічував 949 британських пасажирів (один із них — канадець), 71 росіянина, 15 персів, 8 французів, 6 греків, 5 шведів, 3 бельгійців, 3 голландців, 2 італійців, 2 мексиканців, 2 фінів та по одному пасажиру з Данії, Іспанії, Аргентини, Швейцарії, Норвегії та Індії.[114]

Згідно з офіційними документами «Кунард», на борту також було 189 американців з різних куточків країни[115]. Двоє чоловіків із Вірджинії були представниками суднобудівної компанії й прямували в Європу для того, щоб з’ясувати умови придбання субмарин. Щонайменше п’ять пасажирів були з Філадельфії, а інші — з найрізноманітніших міст: Такахо, штат Нью-Йорк; Брейсвілл, штат Огайо; Сеймур, штат Індіана; Потакет, штат Род-Айленд; Генкок, штат Меріленд; Лейк-Форест, штат Іллінойс. Декілька пасажирів були з Лос-Анджелеса: подружжя Бліків у першому класі та троє представників родини Бретертонів у третьому. На борту був навіть Христос[116] — Крайст Ґеррі з Клівленда, штат Огайо, що подорожував другим класом.

До відплиття вони зупинялись у готелях і пансіонах або ж у родичів — у всіх куточках міста. Щонайменше шестеро з них зупинились у готелі «Астор», ще шестеро — у «Білтморі». Вони прибували протягом тижня, везучи з собою гори речей. «Кунард» дозволяла кожному пасажирові перевозити з собою 20 кубічних метрів вантажу, і пасажири мали безліч скринь. Деякі з них були кольорові — червоні, жовті, сині, зелені. Інші — обтягнуті шкірою, з тисненням у вигляді шахівниці або ялинки, зміцнені деревиною.

Пасажири привозили «розкладані валізи» — для суконь, смокінгів та ділових костюмів. У найбільшій з таких валіз уміщувалося сорок чоловічих костюмів. Вони привозили великі коробки, призначені спеціально для зберігання взуття, — від них приємно пахло шкірою та взуттєвим кремом. Були й маленькі валізи — пасажири ретельно обдумували, що може знадобитися під час подорожі, а що можна віддати в багажний трюм. Пасажири, які приїздили потягом, мали змогу відправити найбільш громіздкі речі зі свого міста прямо в каюту або в трюм судна — таким чином, коли вони займатимуть свої місця на борту, їхні речі вже будуть там.

З собою вони брали найкращий свій одяг[117] — нерідко це й були всі їхні речі. Основна гама кольорів складалася з відтінків чорного та сірого, але траплялись і більш яскраві кольори. Ось жіноче плаття в лілово-білу клітинку. Червоний плетений жилет із білими гудзиками на хлопчикові. Зелений пасок з вельветину. Різнобарвний одяг на немовлятах. У маленьких діточок були дуже складні одежі: на одному з хлопчаків була біла вовняна накидка; біла бавовняна жилетка з червоним та синім кантами; комбінезон із синьої бавовни з вишитими квадратиками в цятку, спереду з плетінням, а ззаду із застібками з білих ґудзиків; сіра вовняна курточка з чотирма ґудзиками зі слонової кістки; чорні панчохи; черевички на ремінцях. Зверху цього всього в дитини на шиї висіла пустушка на мотузці.

Найбільш заможні пасажири мали каблучки, брошки, кулони, намиста й короткі коралі з діамантами, сапфірами, рубінами та оніксом (і його червоним побратимом сардоніксом).

Пасажири брали з собою в’язки векселів, рекомендаційних листів, а також готівку. У 35-річної жінки з собою було п’ять банкнот номіналом у 100 доларів, в іншої — одинадцять банкнот по п’ятдесят. Майже в усіх були годинники — обов’язково в золотому корпусі. Одна жінка мала з собою годинник, виготовлений у Женеві, з написом: «Remontoir Cylindre 10 Rubis Medaille D’Or, No. 220063», — золотий, з криваво-червоним циферблатом. Пізніше серійний номер цього годинника став просто безцінним джерелом інформації.

Також у пасажирів були щоденники, книги, ручки, чорнила та інші речі, якими можна було зайняти час. Єн Голборн[118], відомий письменник та доповідач, повертався додому після своєї подорожі з лекціями по Америці. З собою в нього був рукопис книги, над якою він працював двадцять років, — про теорію краси. Кількість сторінок перевищувала тисячу, і це була єдина копія. Двайт Гарріс, 31-річний ньюйорківець із заможної родини, мав із собою каблучку для заручин — у нього були деякі плани. А також занепокоєння. У п’ятницю, 30 квітня, він пішов у нью-йоркський магазин Джона Ванамейкера та придбав для себе рятувальне коло.

В іншого пасажира була золота печатка для запечатування конвертів із латинським висловом «Tuta Tenebo» — «Я берегтиму тебе».

Пасажир першого класу Чарльз Еміліус Лоріа-молодший, продавець книг із Бостона, мав при собі декілька надзвичайно цінних екземплярів. Лоріа був красивим чоловіком сорока років, з уважним поглядом та гарно підстриженим каштановим волоссям. З 1894 року він був президентом найвідомішої американської компанії з продажу книг — «Чарльз Е. Лоріа». Компанія розташовувалась у Бостоні, на Вашингтон-стрит, 385, за декілька кварталів від парку Бостон Коммон — і це в часи, коли торгівець книгами міг досягти визнання на національному рівні. Один з істориків називає ту епоху «золотою порою американського колекціонування книг»[119], адже саме тоді складалися найкращі приватні колекції, які потім стануть цінними бібліотеками, наприклад колекція Моргана в Нью-Йорку та Фольґера у Вашингтоні. Лоріа був вправним плавцем та яхтсменом, грав у водне поло, регулярно брав участь у змаганнях на своєму 18-футовому вітрильному човні, був суддею в регатах, які проходили біля узбережжя Нової Англії влітку. Газета Boston Globe називала його «природженим мореплавцем»[120]. Так що принаймні в літературних колах він був відомою людиною[121]. Часто він обідав у клубі Player’s Club із видатним критиком та поетом того часу Вільямом Стенлі Брейтвейтом.

Книгарня Лоріа була розташована навпроти церкви Олд-Саут-Черч у Бостоні — крамницю заснував у 1872-му ще батько Лоріа разом зі своїм партнером, Даною Естес. Спочатку книгарня — а також і видавничий дім — називалась «Естес & Лоріа». За три роки партнери розділили справу й заснували дві окремі компанії — Лоріа зайнявся продажем книг. На момент поділу книгарня була відомим закладом: «...це був настільки ж дискусійний клуб, наскільки й магазин»[122], — згадував один із відвідувачів. Тут зустрічалися письменники, читачі, інтелектуали, митці. Часто бували Ральф Волдо Емерсон та Олівер Венделл Голмс. Лоріа-старший був для відвідувачів «провідником, радником та другом»[123], як казав він сам. Саме він створював у магазині «домашню» атмосферу[124], як описав це один журналіст.

Приміщення книгарні було вузьким та довгим, далеко заглиблюючись із вулиці[125]. Воно було більше схожим на штольню, аніж на залу. Книжки займали всі стіни аж до високої стелі, а також стійку посеред проходу. Сходами можна було піднятися на верхню галерею, де зберігалися колекційні книги та «книги товариства» — останні набували цінності завдяки відомим власникам або ж були прикметними з якоїсь іншої причини. Особливо шанувальників вабила кімната старих книг у підвалі — тут зберігалися «величні перлини»[126], які потрапили сюди, згідно з приватно виданою історією книгарні, здебільшого «через розтягнення старих домашніх бібліотек в Англії»[127]. Вітрини магазину, що виходили на Вашингтон-стрит, під час обіду збирали натовп перехожих. З одного боку від дверей виставляли рідкісні старі книги, а з другого — нові, серед яких були й найбільш крикливі — «бестселери». (Одного з популярних тоді американських авторів, який видавав по одному бестселеру щороку, звали, як не дивно, Вінстон Черчилль.) Цей магазин одним із перших почав продавати «рештки» — колись популярні книжки після першого сплеску продажів нерідко залишались у великій кількості, і видавці віддавали їх Лоріа за суттєво зниженою ціною. Лоріа ж у свою чергу продавав їх покупцям дуже дешево, і ця частина продажів мала такий попит, що крамниця почала видавати «Каталог залишків» щоосені.

Але Лоріа-старший також відрізнявся від інших книготоргівців тим, що кожного року з Лондона привозив старі книги й в Америці продавав їх дорожче, використовуючи на свою користь різницю попиту на різних берегах Атлантики, а також зниження ціни на перевезення та збільшення їхньої швидкості, що забезпечили трансатлантичні пароплави. Уперше Лоріа здійснив подорож у Лондон у 1873-му на одному з найперших пароплавів компанії «Кунард» — «Атлас». Його придбання завжди були подією в місті. Одного разу він привіз Біблію 1599 року видання — женевську Біблію, або, як її називали, «Біблію штанів»[128] (через те, що в ній описано одяг Адама та Єви). Ця подія зайняла тоді цілу колонку в New York Times. До кінця століття цей магазин став одним із головних продавців та імпортерів рідкісних книг, рукописів, ілюстрацій. Його екслібриси будуть високо ціновані майбутніми бібліофілами.

Чарльз Лоріа-молодший продовжив «трансатлантичний збір урожаю», започаткований батьком, і тому в той останній тиждень квітня 1915 року готувався вирушити у свою чергову подорож по нові придбання. Як завжди, Лоріа планував на кілька місяців залишитись у Лондоні, вишукуючи книжки та письмові артефакти, які б можна було купити, упакувати та відправити в Бостон. Найбільш цінні знахідки він завжди перевозив у своєму особистому багажі, але ніколи не страхував їх від втрати: «Ризик майже нульовий»[129], — казав він. Навіть війна не переконала його змінити свої плани. «Ми вважали, що пасажири пароплавів у абсолютній безпеці від атаки субмарин», — писав він.

Лоріа купив квиток № 1297 в агента компанії «Кунард» у Бостоні та запитав, чи «буде в лайнера супровід у зоні військових дій»[130]. Агент запевнив його: «Звичайно! Ми вжили всіх можливих заходів безпеки».

Книготоргівець обрав саме «Лузитанію» через її швидкість. Зазвичай він подорожував меншими суднами, але цього разу «хотів скоротити свою поїздку»[131]. Беручи до уваги максимальну швидкість корабля у 25 вузлів, Лоріа планував бути в Ліверпулі вже в п’ятницю, 7 травня, а розпочати роботу в Лондоні — у суботу, 8 травня. Супроводжувати його в подорожі мав його друг Лотроп Вітінгтон, авторитетний знавець стародавніх записів із Сейлема, штат Массачусетс, та Кентербері, Англія. Обидва чоловіки були одружені, але в цю подорож своїх жінок не брали. У Лоріа було четверо дітей, одне ще немовля, і з собою він брав їхні фотокартки.

Його багаж складався з п’яти одиниць: шкіряний портфель, невеличка валіза, ще одна розкладала валіза, великий футляр для взуття та скриня для подорожей на пароплаві[132]. Обіди відвідувати належало у формальному костюмі. Повсякденні костюми в нього були різні, тому й черевики до них були в різному стилі. У валізах також були підтяжки та шкарпетки, краватки й запонки. З собою він узяв улюблений костюм від Нікербокера з короткими штаньми, у якому збирався гуляти палубою.

У Нью-Йорк вони з Вітінгтоном мали вирушити опівночі в четвер, 29 квітня, але Лоріа ще збирався зайти в магазин перед початком подорожі. Там його колега відчинив сейф і віддав йому дві книги розміром приблизно 12 на 14 дюймів. Це були альбоми для рисунків — надзвичайно важливі. В одному з альбомів були п’ятдесят чотири рисунки олівцем, у другому — шістдесят чотири: усі зроблені рукою письменника Вільяма Мейкпіса Теккерея як ілюстрації до його ж творів. Були часи, коли Теккерей (він помер у 1863-му) зі своїм найвідомішим романом «Ярмарок марнославства» був майже таким же популярним, як і Чарльз Діккенс. Його сатиричні новели, есе та серії романів часто можна було зустріти в таких журналах, як Fraser’s та Punch. Його книги, малюнки та будь-які інші артефакти з його життя — усе це разом називали Теккеріаною — палко розшукували колекціонери з обох боків від Атлантики, але особливо в Америці.

Лоріа забрав альбоми додому — він жив у Кембриджі, штат Массачусетс, — де ретельно їх оглянув разом із дружиною Маріан. Після цього альбоми були обережно запаковані в розкладану валізу та замкнені в ній. На вокзалі пізно ввечері він відправив скриню та футляр для взуття прямо на «Лузитанію», а решту три валізи вирішив везти сам у вагоні поїзда.

До Нью-Йорка вони з Вітінгтоном прибули рано-вранці в п’ятницю, 30 квітня, за день до запланованого відплиття «Лузитанії». Тут вони на якийсь час розлучилися: Лоріа на таксі поїхав до своєї сестри Бланш, яка разом із чоловіком Джорджем В. Чендлером мешкала в будинку № 235 на Західній 71-й вулиці на Мангеттені. У Лоріа перед відплиттям була ще одна справа.

У «Волдорф Асторія» на розі П’ятої авеню і 33-ї вулиці 31-річна пасажирка першого класу Маргарет Макворт пакувала речі. Настрій її був похмурим та пригніченим — повернення в Англію лякало. Там на неї чекало мертве подружнє життя, що тривало вже сім років, та всюдисуща війна.

У Нью-Йорк вона приїхала минулого місяця: десятиденна подорож через Атлантику закінчилася зустріччю з батьком, Д. А. Томасом, великим підприємцем, який був у місті задля різних перемовин — від справ щодо шахт до домовленостей стосовно барж на Міссісіпі. Вона зраділа, побачивши його на причалі: «У 1915-му я вийшла в залитий сонцем квітневий Нью-Йорк, щаслива та безтурботна, адже тут наді мною не висіла важка хмара війни, як удома. Тут я відчувала невимовне полегшення»[133], — згадувала вона.

Місто її причарувало. «Вечорами, майже щодня, ми кудись ходили: у театр або в гості на вечерю»[134], — писала вона. У місті вона купила декілька суконь за рахунок батька — серед них і довгу чорну оксамитову сукню, яка дуже їй сподобалася. Її звична сором’язливість — «нищівна сором’язливість» — почала відступати, і вона вперше в житті відчула, що має значення для свого батька, а не просто є обов’язком. (Проте її сором’язливість не заважала їй удома боротися за право голосування для жінок в Англії, вона навіть стрибнула на ходу на підніжку машини прем’єр-міністра та підірвала поштову скриньку.) «Ті декілька тижнів в оточенні щирої американської гостинності й привітності, у радості знайомству з цим — ті тижні вплинули на все моє подальше життя», — писала вона.

У ту відпустку вона викинула свою сором’язливість «за борт»: «І я завжди була вдячна за це Нью-Йорку. Зрештою, саме тут я чи не востаннє відчувала себе молодою»[135], — згадувала вона.

Хоча вони з батьком і збирались у подорож у першому класі на борту найрозкішнішого судна, яке тільки бачив світ, її все одно переповнювали жаль та сум.

Тієї п’ятниці вранці капітан Тьорнер зійшов на берег і попрямував на південь у напрямку Волл-стрит до Сіті-Інвестинг-Білдинг на Бродвеї, 165. Це була величезна незграбна споруда, що стояла поруч із однією з найулюбленіших пам’яток архітектури — Зінгер-Білдинг, будівлею компанії з виробництва швацьких машин «Зінгер». Зайшовши всередину, Тьорнер піднявся в адвокатську контору Hunt, Hill & Betts, де об одинадцятій годині постав перед вісьмома юристами. Він мав давати свідчення в одній із найбільш гучних справ того часу — це була спроба компанії White Star, якій належав «Титанік», у Федеральному суді США обмежити свою фінансову відповідальність перед сім’ями загиблих американських пасажирів, які заявляли, що трагедію спричинили «помилки та недбалість компанії».

Тьорнер давав свідчення з боку сімей — його викликали як свідка-експерта, беручи до уваги, скільки років він уже є капітаном великих пасажирських кораблів і яку повагу має в галузі. Проте скоро присутнім стало очевидним, що питання юристів ніякої радості в нього не викликають. Відповідав він коротко — не більше ніж одним реченням або фразою, але своїми свідченнями підтверджував звинувачення.

Юристи випитали також звіт про його перебування в морі у той момент, коли він уперше дізнався про трагедію «Титаніка», — Тьорнер тоді був капітаном «Мавританії». «Титанік» відплив 11 квітня 1912 року, а «Мавританія» — 13 квітня. Тьорнер добре пам’ятав дату відплиття, бо вона турбувала окремих марновірних пасажирів, хоч у мореплавних легендах цифра 13 і не несла ніякої небезпеки. Моряки боялися не дати, а того, що відплиття було заплановане на п’ятницю. Отримавши бездротовим зв’язком доповіді про лід по курсу корабля, Тьорнер вирішив дати великий гак на південь. Його оператор зв’язку й повідомив перші новини про зіткненні «Титаніка» з айсбергом.

Тьорнера запитали, чи було обачним рішенням для «Титаніка» рухатися зі швидкістю у 20 вузлів або навіть більше, враховуючи можливу наявність льоду. Його відповідь була чи не найбільш емоційною з усієї розмови:

— Звичайно ж, ні! Двадцять вузлів крізь льоди! Нічого собі![136]

Тьорнер пояснив, що найкращим рішенням було рухатися дуже повільно або ж і взагалі зупинитися. Він погодився, що бездротовий зв’язок був дуже корисним способом попередити капітана про наявність льоду, але відкинув припущення, що капітан може й сам зробити висновок про небезпеку, слідкуючи за температурою води та повітря під час плавання. Тьорнер пояснив, що від такої інформації немає ніякої користі:

— Те саме, що ліпити пластир на дерев’яну ногу.

Тьорнер також висловив свої сумніви щодо корисності спостерігачів. Згідно з інструкціями «Кунард», на марсі постійно мають перебувати два спостерігачі, але «я називаю їх прикрасою торговельної палати — вони тільки й думають про дім та рахують свої гроші».

На питання, чи видаються спостерігачам біноклі, він відповів:

— Звичайно ж ні. З таким самим успіхом можна дати їм пляшки з-під содової.

Проте Тьорнер сказав, що він завжди подвоював пости спостереження, проходячи у водах, де може бути лід: на носі судна ставили ще двох спостерігачів.

Тьорнер також додав, що не має значення, яких заходів ужили та які висновки зробили, — лід завжди загрожуватиме безпеці судна.

Вражений, один із юристів запитав:

— Ви що ж, нічого не навчилися з цієї катастрофи?

— Абсолютно нічого, — відповів Тьорнер. — Таке відбуватиметься й далі.

Під час свідчень юристи також приділяли увагу судну Тьорнера, «Лузитанії», з її водонепроникними палубами та дверима, особливо поздовжніми бункерами.

— Це ж дуже незвично для комерційних суден, чи не так?

— Так, — відповів Тьорнер. — Це для захисту.

Дальші питання дали юристам зрозуміти, що капітан мало цікавиться конструкцією кораблів узагалі й власного зокрема.

— Ви ж не фахівець у механіці, так? — запитав один з юристів. — Ви мореплавець?

— Так.

— І ви не приділяєте уваги конструкції кораблів, так?

— Якщо вони плавають — ні. А якщо тонуть — я забираюся звідти.

На запитання, чи є в «Лузитанії» та її сестри «Мавританії» якісь «особливості» в конструкції водонепроникних дверей, Тьорнер відповів: «Я не знаю».

Після цього адвокат запитав:

— До трагедії «Титаніка» ми ж вважали, що ці величні кораблі непотоплювані, чи не так?

— Хто вам таке сказав? — перебив його Тьорнер. — Ніхто, з ким я будь-коли ходив у море, не довів цього.

Свідчення закінчувалися питанням, чи залишиться на плаву корабель з п’ятьма затопленими відсіками.

Тьорнер відповів:

— Шановний сер, я нічого про це не знаю. Це залежить від розмірів відсіків та від плавучості судна. Якщо плавучість буде — воно залишиться на поверхні. Якщо ні — піде на дно.

І він повернувся на свій корабель.

U-20. Найщасливіша субмарина

Того самого дня, у п’ятницю, 30 квітня, судно іншого виду теж вирушило в напрямку Британських островів — німецька субмарина U-20 (Unterseeboot-20)[137]. Екіпаж субмарини отримав накази, які надавали звичайному патрулюванню статусу особливої терміновості. О шостій ранку без фанфар підводний човен вийшов з порту в Емдені, що на північно-західному узбережжі Німеччини. Екіпажі підводних човнів називали Північне море «яскравим Гансом», але того дня небо та вода були сірими, як і пласке узбережжя, що оточувало бухту. Субмарини стояли одна коло одної в місці швартування, з’єднані мотузками за рубки, що стирчали як замки вдалечині. Вітер силою в 4 вузли дув у напрямку берега.

U-20 рухалася річкою Емс у напрямку моря. Вона не видавала жодного звуку й не лишала по собі майже ніякого кільватера. На рубці стояв капітан-лейтенант Вальтер Швіґер, командир субмарини, у кашкеті та водозахисній шкіряній формі. Рубка являла собою низеньке приміщення, що виступало над середньою частиною субмарини: тут були різні механізми управління та два перископи, головний бойовий і допоміжний. Під час підводних атак Швіґер перебував тут, під захистом товстих стінок із чорної сталі, і за допомогою перископа керував командою, яка запускала торпеди. У надводному режимі він міг виходити на невеличку палубу на узвишші, звідки можна оглядати морські простори навкруги, хоча ніякого захисту від негоди тут не передбачено. Той ранок був холодним, і з-під кришки люка йшов запах кави.

Швіґер вів субмарину вздовж річки і через мілини на виході з бухти.

U-20 рухалася на захід, і вже о 9:30 пройшла маяк та станцію бездротового зв’язку на Боркумі — невеликому бар’єрному острові, який слугував важливою точкою навігації для субмарин, що йшли з порту або в порт.

Швіґеру щойно виповнилося тридцять два, але його вже вважали одним із найбільш тямущих командирів на німецькому флоті. У справах, що стосувалися субмарин, з ним навіть консультувалися вищі офіцери. Саме його човен випробовував нові військові тактики. Він був одним з небагатьох капітанів субмарин, які перебували на службі ще до початку війни. Високий, стрункий, широкоплечий — «надзвичайно привабливий чоловік»[138], казав про нього один із членів команди. Очі в нього були блідо-блакитні, а в погляді панував спокій та хороший настрій.

Близько полудня субмарина Швіґера ввійшла в глибокі води за Боркумом — ця частина Північного моря була відома як Германська затока, або Гельґоландська бухта. Тут морське дно западало дуже глибоко, і в сонячні дні вода мала насичений кобальтово-синій колір. У своєму військовому журналі Швіґер робив записи про кожне патрулювання, і того дня він записав, що на морі хвиля в 3 фути з заходу та хороша видимість. Він міг перевести субмарину в підводне положення, але вирішив триматися на поверхні — так вони могли йти швидше й пройти більшу відстань. Його спарені дизельні двигуни могли видавати швидкість до 15 вузлів — цього було досить, щоб обігнати більшість звичайних комерційних кораблів. На середній крейсерській швидкості в приблизно 8 вузлів ця субмарина могла пройти до 5200 морських миль[139]. Переводячи субмарину в підводний режим, треба було переходити на два двигуни з батарейним живленням, бо дизельні спалили б увесь кисень. На цих двигунах субмарина могла йти не більш як 9 вузлів, причому недовго. Навіть на вдвічі меншій швидкості в підводному режимі субмарина могла пройти лише 80 морських миль. Ця швидкість була настільки малою, що іноді субмарини цього типу не могли протистояти швидкій течії в Дуврській протоці між Англією і Францією. Підводні човни намагалися якомога менше часу перебувати під водою, занурюючись лише за несприятливої погоди, під час атаки або ж коли ховалися від есмінців.

Протягом майже всього першого дня в морі Швіґер мав можливість підтримувати бездротовий зв’язок зі станцією на острові Боркум та з військовим кораблем у порту Емден — «Анконою». На цьому судні було встановлено бездротовий передавач, що міг підтримувати зв’язок на великій відстані. Швіґер зробив також запис про те, що зв’язок з Боркумом припинився, коли його субмарина відійшла на 45 миль[140]. При цьому зв’язок з «Анконою» залишався хорошим. Під час руху його оператор зв’язку регулярно посилав тестові повідомлення — субмарини часто так робили, наче щоб відтягти той неминучий момент, коли вони опиняться поза зоною дружніх сигналів та залишаться на самоті.

Така ізоляція робила підводні човни особливою частиною військово-морських сил Німеччини. Звичайні кораблі майже завжди пересувалися групою, а завдяки висоті щогл могли підтримувати зв’язок із базами. Субмарини ж рухалися поодинці й дуже швидко втрачали зв’язок — зазвичай за кількасот миль. Вийшовши у відкриті води, капітан субмарини мав повне право вести патрулювання на власний розсуд, без будь-якого контролю згори. Він сам вирішував, атакувати чи ні, коли занурюватись, коли спливати, а коли повертатися на базу. Капітан повністю контролював перископ субмарини, адже, як зазначив командир підводного човна барон Едґар фон Шпігель фон унд цу Пекельсхайм, добре знайомий зі Швігером: «Я хотів би підкреслити, що субмарина — це однооке судно. А значить той, хто стоїть, приклавши око до перископа, несе повну відповідальність за атаку, а також за безпеку свого судна та команди»[141].

Вид через перископ навіть у найкращому випадку було складно назвати якісним. У капітана була можливість лише коротко фрагментами оглянути навколишній простір — і на основі цієї інформації прийняти рішення щодо типу корабля, його національної належності, озброєння, а також щодо справжності знаків, які на ньому є. Прийнявши рішення атакувати, він один ніс усю відповідальність — так, наче він особисто тисне на спусковий гачок, але не бачить і не чує результату. Усе, що він мав змогу почути, — це звук торпеди, що з вибухом проходить крізь товщу води. Навіть якщо він хотів подивитись у перископ на саму трагедію, світ вогню та страху поставав перед його очима без жодного звуку. Одного разу Шпігель атакував транспортне судно, яке перевозило коней, і спостерігав, як одна з тварин — «розкішний сірий у яблуках кінь з довгим хвостом»[142] — стрибнула з борту в переповнену шлюпку. Після цього він написав, що «більше не міг дивитися на це», опустив перископ і наказав зануритися.

«Це дуже відрізнялося від звичайних бойових дій в армії[143], — розповідав Шпігель. — Коли ви перебуваєте під артилерійським обстрілом та отримуєте наказ виходити з траншей і йти в атаку, вас переповнює збудження. У субмарині ж інакше: ви сидите у своїй маленькій каюті, п’єте ранкову каву з яєчнею та беконом — і раптом отримуєте дзвінок або сигнал “корабель у полі зору”». Капітан приймає рішення стріляти — «і результати тих клятих торпед дуже часто просто розривають душу». Один корабель, якому влучило в ніс, пішов на дно, «як літак», згадував він. «За дві хвилини 10 тисяч тонн зникли під водою».

Такий рівень влади може захоплювати, але він несе з собою певну самотність, особливо посилену тим, що тоді Німеччина дуже мало субмарин випускала в море одночасно[144]. У травні 1915-го субмарина Швіґера була єдиною з двадцяти п’яти німецьких підводних човнів, що були здатні ходити на значні відстані. При цьому з них у робочому стані були тільки сім, адже після майже кожного виходу субмарина мала на декілька тижнів ставати на ремонт та перевірку. Перебуваючи на патрулюванні, субмарина Швіґера була не більша за вістря голки в безкрайому морі[145].

У тому рейсі Швіґер мав деякі накази, які дали йому в письмовій формі. Ці накази стали результатом нової хвилі занепокоєння щодо наміру Британії почати вторгнення в Німеччину з Північного моря, з Шлезвіґ-Гольштейну. Кораблі з солдатами на борту начебто мали вийти з британських портів, але не з тих, з яких зазвичай виходять кораблі з підтримкою для Франції. Розвідка рапортувала про те, що вторгнення вже готується, але німецькі офіцери спочатку ставилися до цих даних скептично. Згодом багато хто почав у це вірити, і Швіґер отримав наказ вистежити й атакувати ці кораблі у визначеній для нього ділянці моря між Англією та Ірландією, біля Ліверпуля. Дістатися туди він мав «якнайшвидшим шляхом, оминаючи Шотландію»[146]. Інструкції також наказували утримувати позицію там «так довго, як дозволятимуть запаси».

Місія була настільки терміновою, що навіть примусила моряків перебороти свою забобонність щодо виходів у п’ятницю.

До того моменту субмарини як вид зброї пройшли довгий шлях — вони вже принаймні не так часто вбивали свій екіпаж[147]. Першою у світі субмариною, яка потопила ворожий корабель, була «H.L. Hunley» — вона належала конфедератам в Америці. Під час Громадянської війни вона потопила військовий фрегат північан «Housatonic». «Hunley» рухалася за рахунок пропелера, який крутили вісім людей. Уночі вона підійшла до «Housatonic» із запасом вибухівки на кінці 30-футового бруса, який стирчав на носі човна. Вибух зруйнував фрегат, а також потопив саму «Hunley», яка пішла на дно разом з усією командою. Такий результат нескладно було передбачити. Під час випробовувань перед запуском «Hunley» тричі тонула, згубивши три екіпажі, усього двадцять три особи. Узагалі, у конструкцію субмарин свій внесок здійснили багато винахідників з різних країн світу, але найчастіше прославляють Джона Філіпа Голланда. Вважається, що саме він перетворив підводний човен на щось більше, аніж суїцидальна дивовижа або «залізна труна», як його називали німецькі військові моряки. Джон Голланд був ірландцем, який емігрував до Америки й там почав займатися розробкою підводних човнів, щоб допомогти Ірландії здолати британський флот. У 1898 році в газетах з’явився популярний комічний малюнок, заснований на фотографії, яку зробили в Перт-Амбої, штат Нью-Джерсі: Голланд у циліндрі вилазить із субмарини через люк, а внизу підпис: «Що? Я хвилююсь?» Голланд був першим, хто використав електричні двигуни для пересування під водою, а бензинові — у надводному режимі (бензин через пару, непостійність та схильність викликати задуху в команди згодом замінили на дизельне пальне). Перші розробки німецьких субмарин належать іспанцеві Раймондо Лоренцо, який працював на німецького виробника зброї «Крупп». Лоренцо використовував ідеї Голланда та інших, і в 1904-му його субмарини стали приводом для створення в німецькому військово-морському флоті відділу конструювання субмарин — Unterseebootkonstruktionsbüro, хоча їхня користь тоді ще викликала сумніви. На момент початку війни трагедії за участі субмарин і далі траплялись, але вже не настільки часто, щоб переконати таких молодих людей, як Швіґер, відмовитися від служби на підводному човні.

Човен Швіґера був завдовжки 210 футів, 20 футів завширшки та 27 футів заввишки[148]. Якщо дивитися на нього спереду, то здавалося, що всередині багато місця для комфортного перебування команди, але насправді приміщення для людей обмежувалося циліндром посередині. Більшу частину масивної конструкції займали величезні баки, розташовані по обидва боки корпусу: під час занурення вони наповнювалися водою, а під час виходу на поверхню спустошувались. Простір між баками щільно займали койки для трьох десятків чоловіків, кухня, кают-компанія, відсік для оператора бездротового зв’язку, центральний пост керування, два дизельні двигуни потужністю у 850 кінських сил, баки на 76 тонн дизельного пального, два електричні двигуни у 600 кінських сил з величезною кількістю батарей. Крім того, багато місця займали 250 снарядів для єдиної палубної гармати і сім торпед, які офіційно називали самохідними торпедами. На субмарині були два торпедні апарати у носовій частині та два — у кормовій. Апарати з’єднувалися величезною кількістю дротів та кабелів, що пролягали так щільно, як жили в людській нозі. «Тут більше ручок та приладів, ніж звичайна людина бачить за все своє життя»[149], — розповідав один із членів екіпажу. У Швіґера була власна крихітна каюта — з ліжком та електричною лампочкою над ним.

На відміну від звичайних кораблів, підводний човен відображував характер та вдачу свого командира, наче був сталевим костюмом, пошитим на замовлення. Це пояснювалося тим, що під час патрулювання на великій відстані від бази капітан не отримував жодних наказів керівництва й мав безпосередній контроль над своєю командою (на відміну від, наприклад, адмірала на борту флагмана, який очолює флот і має тисячі моряків під своїм командуванням). Субмарини були жорстокі, а були шляхетні, були ледачі й були енергійні. Якісь не робили жодної спроби врятувати моряків із комерційних суден, а хтось навіть брав їхні шлюпки на буксир і тягнув до берега. Один командир субмарини відправив капітанові торпедованого судна три пляшки вина, щоб веслувати до берега було трохи веселіше.

За попереднього командира на ім’я Отто Дрьошер ця U-20 набула репутації зухвальної субмарини. Під час одного з виходів у вересні 1914-го Дрьошер та інші командири увійшли на своїх субмаринах у Ферт-оф-Форт, гирло коло Единбурга, та дійшли аж до мосту Форт-Бридж, збираючись атакувати британські військові судна, які стояли на якорі на військовій базі у Росайті, відразу за мостом. Проте субмарини були помічені й мусили тікати назад у Північне море.

Наступного місяця під час іншого патрулювання Дрьошер став капітаном першої субмарини, яка обійшла навколо Британських островів. Він також першим увійшов у Ла-Манш через Дуврську протоку, де зустрів потужні дозори проти субмарин. Повертатися назад через протоку було надто ризиковано, і Дрьошер вирішив піти на північ уздовж західного узбережжя Англії та Ірландії, а потім обійти Шотландію з півночі. Так він підтвердив можливості та витривалість підводних човнів. Німеччина довго тримала це досягнення в таємниці.

Швіґер став капітаном U-20 в грудні 1914-го, і скоро човен під його командуванням уславився своєю нещадністю. Тридцятого січня 1915 року під час патрулювання коло берегів Франції Швіґер потопив три комерційні пароплави без попередження. Протягом того самого виходу він зайшов у гирло Сени, хоча через погану погоду й туман йому довелося провести під водою 111 годин із 137-ми. Першого лютого він запустив торпеду у великий білий корабель із червоними хрестами, шпитальне судно «Астуріас», але схибив. Проте ця спроба відкрила новий рівень німецької бездушності — вона здивувала навіть його командирів[150].

Хоч як дивно, друзі та члени команди знали Швіґера як добру людину, яка завжди в гарному настрої та підгримує радісну атмосферу на борту. «Це була весела субмарина, наша U-20, і добродушна»[151], — згадує Рудольф Центнер, один із молодших офіцерів U-20 у своєму інтерв’ю Ловеллові Томасу для його книги «Корсари глибин», написаної у 1928 році. Таку атмосферу, на думку Центнера, створив саме Швіґер. «Щоб човен був добрий та веселий, йому потрібен добрий та веселий командир». Швіґер походив з давньої берлінської родини — освічений, холоднокровний і вихований. «Він був добра душа стосовно офіцерів та підлеглих, — казав Центнер. — Характер у нього веселий, а говорив він завжди з жартами та дотепами».

Барон фон Шпігель, друг Швіґера, казав про нього: «Він був чудовою людиною — і мухи не образить»[152].

Швігер своїм командуванням швидко задав новий тон життя на борту U-20. Субмарина отримала наказ виходити на патрулювання у Святвечір 1914 року — неслушний час, щоб іти в море на війну. Це був перший вихід для Центнера — вони мали патрулювати Гельґоландську бухту. Наступного дня, на Різдво — перше Різдво війни, — команда прокинулась і зустріла чудовий ранок та яскраве сонце. Повітря було «морозне», а спокійне море сяяло зимовою чорною синню. U-20 залишалася на поверхні весь день — так зручніше стежити за цілями, бо в такий ясний день дим від пароплава можна було помітити за 20 миль. Спостерігачі за день не побачили жодного судна. «Вочевидь, ворог був удома — справляв Різдво, як і має бути»[153], — зауважив Центнер.

Тієї ночі Швігер наказав опуститися на дно, на 60 футів. Він обрав місце, де, згідно з його картами, дно мало бути піщаним, а не скелястим. На якийсь час на борту запанувала тиша: усі прислухалися, як тече вода. Екіпаж спостерігав за приладами, які вимірювали внутрішній тиск — раптовий стрибок міг свідчити про те, що у відсік для команди увірвалася вода. «Усе задраєно!» — рефреном передавалося від носа до корми.

У Північному морі субмарини нерідко ночували на дні — тут глибини рідко перевищували допустимі норми. Коли човен опустився, Швігер та екіпаж могли спокійно спати, не переймаючись, що в них у темряві вріжеться пароплав або їх побачить британський есмінець. Це єдиний випадок, коли капітан підводного човна може роздягтися на ніч[154]. Проте тієї ночі Швіґера турбував зовсім не сон: «Тепер ми можемо відсвяткувати Різдво»[155].

У кінці кают-компанії повісили вінок, члени екіпажу розклали на столі їжу. «Усі страви були консервовані, та ми не вередували», — згадував Центнер. Швігер та інші троє офіцерів U-20 зазвичай їли окремо, за столом для офіцерів, але того разу всі тридцять шість чоловіків сиділи разом. У чай додали рому. «Я навіть перестав рахувати, скільки тостів ми підняли тоді», — розповідав Центнер.

Швіґер устав і сказав невелику промову, яку зустріли «радісними оплесками». Потім була музика. «Так, у нас навіть був оркестр», — пояснив Центнер. Один із членів команди грав на скрипці, другий — на мандоліні, а третій — невисокий рибалка з величезною бородою, що аж палала рудим, — узяв із собою акордеон. Він був схожий на гнома, не вмів ані читати, ані писати, але, вочевидь, полюбляв представниць прекрасної статі, бо Швіґер двічі отримував листи від жінок, у яких вони просили надати морякові відпустку, щоб одружитися. Досі не існувало ніяких ефективних засобів відстежити субмарину під водою зі звичайного судна, так що екіпаж не хвилювався щодо шуму на борту. Тріо «грало з душею» — особливо акордеоніст. «Його маленькі очі були напівзаплющені від задоволення, а губи, оточені бородою, складалися в дивну усмішку, схожу на півмісяць».

Пили та грали далеко за північ. Навколо них гойдалося холодне, чорне, безпросвітне море.

Під командуванням Швіґера на борту U-20 завжди був принаймні один собака[156]. Того разу було шість такс, чотири з них — ще цуценята. На субмарину вони потрапили в результаті атаки коло берегів Ірландії. Того разу, дотримуючись правил крейсера, Швіґер догнав та зупинив португальське судно «Марія де Моленос». Почекавши, поки екіпаж покине судно, капітан наказав своїй гарматній команді потопити корабель. Це був його улюблений метод атаки. Крім того, так він економив торпеди, тому що беріг їх для кращих та більших цілей.

Гарматники працювали швидко й точно: вони послали серію снарядів у ватерлінію фрахтівника, і той скоро зник під водою — або, як сказав Центнер, «розпочав вертикальну навігацію».

Серед звичайних уламків на поверхні команда помітила корову, що плавала у хвилях, і ще щось. Бородатий акордеоніст побачив першим та закричав: «Ach Himmel, der kleine Hund!»[157]

Він показував на ящик: з нього визирала крихітна голова та дві лапки. Чорна такса.

U-20 підійшла ближче й взяла собаку на борт. Її назвали Марія — на честь затонулого фрахтівника. На жаль, корову врятувати було неможливо.

На борту субмарини тоді вже був один пес — так що скоро Марія завагітніла й народила чотирьох цуценят. Піклуватися про собак став акордеоніст. Шестеро на борту одного човна — це, звичайно, забагато, тому трьох віддали на інші субмарини, але одне цуценя лишили собі. Центнер брав його спати у своє ліжко, коло торпеди. «Так що кожної ночі я спав із цуценям і торпедою», — сміявся він.

Той факт, що Швіґер зумів створити таку людяну атмосферу на борту, свідчить про його вправність у керівництві, адже умови на субмарині доволі суворі[158]. Усередині було дуже тісно, особливо коли субмарина тільки-но виходила в патрулювання: їжа лежала всюди, де тільки можна, навіть у туалеті. Овочі та м’ясо зберігались у найпрохолодніших місцях, біля боєприпасів. Вода була нормована: якщо треба було поголитися, то використовували залишки ранкового чаю. Ніхто не мився. Свіжі продукти дуже швидко псувались. Екіпаж використовував будь-яку можливість добути їжу. Одна субмарина якось навіть відправила на один із шотландських островів загін для полювання, який повернувся з тушею кози. Екіпажі регулярно грабували кораблі, забираючи варення, яйця, бекон та фрукти. Одного разу атака на субмарину з британського літака принесла неочікувану винагороду: бомба, яку скинув літак, не влучила і впала в море. Після вибуху на поверхню сплив косяк риби, яку оглушило.

Екіпаж U-20 якось знайшов цілу бочку масла, але тоді в кухаря якраз уже не було нічого, що можна б було підсмажити. Швігер вирішив «піти по харчі». У перископ він побачив невелику флотилію рибальських човнів і віддав наказ спливати точно між ними. Рибалки були здивовані й налякані — вони були певні, що зараз човни потоплять їх. Але Швіґер хотів тільки риби — і рибалки з полегшенням віддали їм стільки, скільки вони могли взяти.

Після цього капітан віддав наказ опускатися на дно, щоб спокійно пообідати. «У нас була свіжа риба, смажена в маслі, запечена в маслі, тушкована в маслі — будь-яка, яку ми могли з’їсти»[159]. Риба, а також її запах, на жаль, із часом ставали все гіршими, адже найбільшою вадою життя в субмарині було саме повітря. Спочатку з’являється фоновий сморід трьох дюжин немитих тіл у шкіряній одежі, що не пропускала повітря. Туалет на борту також був лише один. З туалету час від часу тягло запахом холерного шпиталю, бо змивати можна було тільки в надводному режимі або на невеликій глибині, щоб тиск води не заштовхував усе назад, усередину (таке траплялося з недосвідченими офіцерами та командою і мало назву «хрещення по-підводницьки»). Запах дизельного пального проникав у всі куточки човна, завдяки чому кожна чашка какао та кожен шматочок хліба мали присмак нафти. До цього всього домішувалися запахи кухні, які ще довго висіли в повітрі після готування їжі. Особливо сильно відчувався близький побратим запаху чоловічого тіла — запах цибулі, смаженої на день раніше.

Усе це погіршувалось особливим явищем, притаманним субмаринам у зануреному положенні. На субмаринах була обмежена кількість кисню, який зберігався в циліндрах. Залежно від кількості людей на борту кисень час від часу впорскувався в повітря. Повітря, яким дихали, потрапляло в систему циркуляції, де сполуки калію очищали його від вуглекислоти, а потім знов поверталося в атмосферу субмарини. У вільний час команду заохочували спати, бо вві сні людина споживає менше кисню. У зануреному положенні атмосфера субмарини нагадувала атмосферу тропічних боліт: неприємно вологе та щільне повітря. Його утворювало тепло людських тіл та неохололих дизельних двигунів, а також електричних приладів — усе це нагрівало корпус. Оскільки вода за бортом ставала дедалі холоднішою, різниця температур усередині й зовні призводила до утворення конденсату, від якого намокав одяг та розводилися колонії цвілі. Члени екіпажу називали це явище «потом субмарини»[160]. Крім того, через таку вологість із повітря осідало мастило, утворюючи на каві чи супі тоненьку масляну плівку. Чим довше човен перебував під водою, тим гірше ставало. Температура всередині могла піднятися до 38°С. «Не можна уявити, яку атмосферу утворювала там така температура за умов субмарини, — писав один із командирів, Пол Кеніґ. — Тим більше важко навіть збагнути, які пекельні температури підіймаються в сталевому корпусі»[161].

Чоловіки ледь могли дотерпіти до того моменту, як субмарина підіймалася на поверхню й відчинявся люк рубки. «Перший ковток свіжого повітря, відчинений люк, дизельні двигуни, що врешті прокидаються — після п’ятнадцяти годин на дні, — таке варто спробувати, — казав інший командир, Мартін Німьоллер. — Усе повертається до життя. Ніхто з команди навіть не думає про сон. Усі намагаються перехопити свіжого повітря та викурити цигарку під обвісом містка»[162].

Крім того, весь цей дискомфорт доводилося терпіти на тлі постійної небезпеки. Усі добре усвідомлювали, що їм загрожує найстрашніше: повільна смерть від задухи в темній сталевій трубі на дні моря.

Під час одного з патрулювань субмарини ця перспектива стала доволі реальною.

Війна тільки-но почалась, і командири підводних човнів та британські захисники працювали над розробкою нової тактики одне проти одного[163]. Швіґер роздивлявся море в перископ і помітив попереду два буї на значній відстані один від одного. Їхнє призначення було незрозумілим, як і сам факт їхнього перебування в тій місцевості.

Швіґер не вбачав ніякої небезпеки. Він оголосив: «Два буї в полі зору. Зберігати глибину». Субмарина продовжила рухатися прямо на «глибині перископа» — 11 метрів під поверхнею води. За таких умов на поверхні залишається тільки перископ.

Раптом щось гучно вдарило субмарину ззовні, почувся скрип, наче щось залізне скреготіло по корпусу човна. «Звук був такий, ніби величезні ланцюги шкрябали по корпусу човна, наче їх тягло по його поверхні», — згадував Рудольф Центнер, який тоді стояв на варті на посту керування.

Члени екіпажу, які відповідали за горизонтальне стерно субмарини, зчинили тривогу — стерно не відповідало. Центнер перевірив прилади, що показували швидкість та глибину: субмарина сповільнила хід і почала тонути. Вона хиталась та кренилася з боку на бік.

Центнер спостерігав за глибиноміром і доповідав Швіґерові про зміни. Субмарина опускалася все нижче. На глибині 100 футів човен зіткнувся з дном. Тиск на такій глибині не становить небезпеки, але субмарина, здавалося, прикипіла до дна.

Центнер драбиною піднявся в рубку й подивився в одне з маленьких віконець із товстим склом — тільки так можна було оглянути океан навколо, коли човен перебував під водою. Побачене його вразило: сітка з ланцюга та кабелю. «Тоді ми зрозуміли, навіщо потрібні буї», — сказав він. Між буями висіла величезна сталева сітка — пастка для субмарин, у яку й потрапила U-20. Човен тепер лежав на дні, не просто обплутаний сіткою, а притиснутий до дна її вагою.

Потім почувся новий звук: крізь стінки корпусу долинав гул гвинтів. З досвіду вони вже знали, що такий особливий ритм видають гвинти есмінців — «високе гнівне дзижчання». Глибинних мін тоді ще не існувало[164], але присутність есмінців над головою не заспокоювала. Цих кораблів капітани підводних човнів боялися більше за все. Есмінець — диявольський корабель — міг розвивати швидкість у 35 вузлів (40 миль на годину) та робити смертоносні постріли з відстані в милю. Есмінець також міг знищити субмарину, протаранивши її: ніс корабля формою нагадував ніж, і на великій швидкості він міг просто розрізати субмарину навпіл.

Усередині ставало спекотно й тісно. Страх здійнявся в душах, як мул у воді. «Будьте певні, тоді ніхто не співав і не сміявся, — казав Центнер. — Усі думали про свій дім у Німеччині, який ми більше не побачимо».

Такі моменти були найважчими для командира. Швігер не мав права виказувати свій страх — хоча сам теж боявся. У такому тісному просторі можна діяти лише з упевненістю та спокоєм, інакше страх, що вже й так охопив усіх, тільки посилиться.

— Двигуни на реверс, — наказав Швігер.

Двигуни озвались, і човен напружився. Сталь заскреготіла об корпус. Звуки гвинтів стали чіткішими.

Центнер спостерігав за індикаторами та приладами на посту керування. «Ті прилади стали для нас усім світом. Я ще ніколи ні на що не дивився з такою надією».

Субмарина повільно почала рухатися назад. Страшенний скрип іззовні не вщухав. А потім раптово субмарина звільнилася.

Швіґер наказав спливати на крейсерську глибину — 22 метри (72 фути) — і давати повний хід. Усі відчули страшенне полегшення, аж доки не усвідомили, що звуки гвинтів нагорі не слабшають. Здавалося, есмінці чітко знають їхнє розташування. Швіґер наказав іти зигзагом — брати почергово різко праворуч і ліворуч. Але есмінці продовжували переслідування.

Швіґер ішов наосліп — перископ не можна було піднімати, бо так з есмінців відразу їх побачать і відкриють вогонь або спробують протаранити. Або те й інше. Швіґер наказав стерновим на горизонтальному стерні тримати субмарину настільки глибоко, наскільки тільки дозволяють мали для цих вод. Переслідування продовжувалося «година за годиною», хоча U-20 йшла «дивним диким курсом на максимальній швидкості».

Усе, на що можна було сподіватися, — ніч. Коли море над їхніми головами накрила темрява, звуки гвинтів почали стихати, аж доки не зникли зовсім. Швіґер вивів човен на перископну глибину та швидко оглянув поверхню навкруги, щоб переконатися, що загрози поруч немає. Це було фізично непросто: на виході з рубки перископ було щільно підігнано, щоб витримувати тиск води навіть на великій глибині, тому повертати його було дуже важко[165]. Підгонка була не ідеальною, і масляниста вода постійно капала Швіґеру на кашкет і обличчя[166].

Переконавшись, що есмінці пішли, Швіґер наказав спливати на поверхню.

Уже на поверхні вони розгадали останню загадку. Виплутуючись заднім ходом з-під сітки, субмарина зачепила трос, на якому тримався один з буїв. І потім цей буй тягся за субмариною, як поплавець, чітко вказуючи есмінцям зміни курсу, аж доки вони в темряві не перестали його бачити.

Швіґеру пощастило. За декілька місяців Британія почала на сітки проти субмарин вішати капсули з вибухівкою.

У п’ятницю, 30 квітня[167], поки U-20 виходила з Гельґоландської бухти, оператор зв’язку Швіґера постійно відправляв повідомлення з місцем перебування субмарини — вочевидь, вони намагалися виявити максимальну відстань прийому та передачі сигналів. Останній обмін повідомленнями з «Анконою» відбувся на відстані у 235 морських миль.

О сьомій вечора субмарина була вже далеко в Північному морі, переходячи через Доґґер-Банку (рибальські угіддя коло берегів Англії площею в 7 тисяч квадратних миль). Здійнявся вітер, море почало хвилюватися. Видимість сильно погіршилася.

Субмарина пройшла повз декілька рибальських човнів із голландськими прапорами — Швіґер вирішив не чіпати їх. Поставивши підпис під своїм журналом, він офіційно завершив перший день їх виходу.

«Лузитанія». Звіринець

Тієї п’ятниці Чарльз Лоріа вийшов із квартири своєї сестри та попрямував на П’яту авеню, 645, де він мав забрати останню частину своєї колекції, яку віз у Лондон[168]. У будинку, куди він ішов, мешкав його клієнт на ім’я Вільям Філд, який, незважаючи на свою адресу, називав себе «фермером-джентльменом».

За декілька місяців до цього Лоріа продав Філду рідкісний примірник «Різдвяної пісні в прозі» Чарльза Діккенса, надрукований у грудні 1843-го. Цей примірник належав особисто Діккенсу, і саме його він подавав як доказ у судових процесах 1844 року проти «літературних піратів», які друкували його твір без дозволу. Усередині книги під обкладинкою спереду та ззаду, а також усюди на сторінках були нотатки Діккенса щодо судових процесів, зроблені його власного рукою. Ця книга була безцінна.

Лоріа мав намір позичити в нього цю книгу. Трохи раніше того року він листувався з лондонським адвокатом, який писав повідомлення про судову справу Діккенса щодо піратства. Він просив Лоріа взяти книгу з собою у свою наступну подорож до Лондона, щоб він міг скопіювати нотатки, які були на сторінках книги. Новий власник примірника, Філд, «доволі неохоче погодився» — лише після того, як Лоріа запевнив його в повній безпеці книги.

Лоріа зустрівся з Філдом у нього вдома, і той передав книгу — красивий примірник із тканинною палітуркою в «повній левантській коробці», тобто в спеціальному ящику, обтягнутому козлиною шкірою (таку використовували для марокканських палітурок). Лоріа поклав пакунок у свій портфель і повернувся у квартиру сестри.

У п’ятницю вранці на причалі № 54 Тьорнер віддав наказ починати тренування з евакуації[169]. На борту було сорок вісім шлюпок двох різних видів. Двадцять дві були традиційними шлюпками класу А — відкриті човни висіли над палубою на краноподібних стійках (шлюпбалках) з блоками й талями. Найменша з таких шлюпок уміщала 51 людину, найбільша — 69. У разі небезпеки шлюпки вивішували за борт та опускали на рівень палуби, щоб пасажири могли сісти. Потім два члени екіпажу опускали шлюпки разом із людьми на воду. Вони за допомогою мотузок (талів) на кормі та носі шлюпки обережно опускали її так, щоб вона торкнулася води горизонтально. Завантажену шлюпку треба було опускати десь із висоти шести поверхів, а враховуючи її загальну вагу близько десяти тонн, цей процес вимагав чіткої координації, особливо в умовах шторму. Навіть у найкращих умовах це була божевільна операція.

Інші двадцять шість шлюпок були складаного типу. На вигляд вони нагадували пласкі версії звичайних шлюпок та вміщували від 43 до 54 пасажирів. Борти в них були брезентові — їх треба було підняти й закріпити, щоб шлюпка могла пливти. Розробка цих шлюпок була компромісом: після катастрофи «Титаніка» всім океанським лайнерам поставили умову мати достатньо шлюпок, щоб умістити всіх, хто є на борту. Річ у тому, що у випадку такого великого корабля, як «Лузитанія», на борту просто не було достатньо місця, щоб розмістити потрібну кількість шлюпок класу А. Складані шлюпки ж можна було скласти одну на одну, а потім спускати на тих самих шлюпбалках, що й звичайні. У теорії ці шлюпки також залишаться на поверхні води після того, як корабель затоне. Проектувальники, однак, не подумали, що буде, якщо така шлюпка опиниться на воді раніше, ніж борти буде піднято, адже натовп пасажирів у паніці може заважати приведенню шлюпки в робочий режим. Усі шлюпки разом уміщували 2605 людей — більше ніж достатньо для всіх пасажирів та команди[170].

Для тренування всю команду зібрали на палубі за шлюпками[171]. Звичайні шлюпки вивісили над водою. З правого борту човни висіли над причалом, з лівого — десять шлюпок спустили на воду. Деякі з них відвеслували від корабля. Після цього всі шлюпки підняли на палубу та повернули у вихідне положення.

Уранці під час свідчень щодо «Титаніка» Тьорнер розповів, що він переконаний: досвідчена й кваліфікована команда за спокійної погоди може спустити шлюпку за 3 хвилини[172]. Але Тьорнер також знав, що зібрати таку команду майже неможливо. Через війну виник брак робочої сили в усіх галузях, і мореплавство постраждало особливо відчутно: ВМС Британії призвали на службу тисячі здорових моряків. Крім того, команду було важко збирати ще й через те, що за домовленістю між «Кунард» та Адміралтейством усі офіцери й щонайменше три чверті команди мають бути підданими Британії[173].

Низька кваліфікація екіпажів британських комерційних суден за часів війни була настільки очевидною, що на це звернув увагу навіть командир субмарини Форстнер — той самий, який потопив «Фалабу»: «...команда зазвичай дуже невміло спускала шлюпки»[174]. Помітили це й пасажири. Джеймс Бейкер, продавець східних килимів, за рік до того подорожував у Нью-Йорк на борту «Лузитанії» — той рейс був якраз першим для капітана Тьорнера після повернення. Бейкер провів значну частину першого свого дня на борту, спостерігаючи за роботою команди, і дійшов такого висновку: «Дехто з них, думаю, ніколи раніше не виходив у море». Також його вразило те, що команда була вдягнена неодноманітно: «За винятком чотирьох чи п’яти... усі були вдягнені в найрізноманітніші костюми, підтверджуючи моє перше враження, що, крім декількох постійних членів, команда складалася з таких моряків, що зазвичай ходять на вантажних суднах. Для такого корабля ганьба мати таку команду».

Тьорнер визнавав проблему. Його команда за часів війни не мала тієї атмосфери стійкості та вміння, до якої він звик раніше. «Моряки старої школи, які вміли в’язати вузли, брати рифи, зрощувати, правити судно, зникли разом з вітрильними кораблями»[175], — казав Тьорнер. Щодо вміння команди працювати зі шлюпками, то «вони достатньо кваліфіковані — потрібна лише практика. Якщо практики буде недостатньо, у них не буде належного досвіду»[176].

Проте для цього рейсу Тьорнер примудрився знайти досить багато не просто досвідчених моряків, а людей, які ходили в море так, як і він сам, — на великих кораблях із прямими вітрилами. Одним з таких моряків був 80-річний Леслі «Ґерті» Мортон — він ось-ось мав отримати свідоцтво (або «диплом») другого помічника. Згідно з його офіційними документами моряка, він мав 180 сантиметрів на зріст, світле волосся та блакитні очі. Також у нього було два татуювання[177]: схрещені прапори та обличчя на лівій руці, метелик — на правій. Такі подробиці мали велике значення на випадок, якщо він загубиться в морі, а за якийсь час знайдуть його тіло. Він та його брат Кліфф найнялися на судно з прямими вітрилами — «Наяду» — молодшими матросами за офіційним договором, який зобов’язував їх працювати на власника судна протягом чотирьох років. Угода Кліффа ще не скінчилась, а Леслі закінчив працювати затим контрактом 29 березня 1915 року.

Вітрильні судна й тоді широко використовувались у комерції, навіть незважаючи на те, що плавання такого корабля завжди було повільним та важким. Брати опинились у Нью-Йорку після переходу, який Леслі Мортон описав як «особливо жорстокий»: вони йшли з Ліверпуля шістдесят три дні без корисного вантажу, тобто порожні. Але далі було тільки гірше: у Нью-Йорку вони мали взяти вантаж гасу в контейнерах по п’ять галонів, перевезти його до Австралії, потім у Сіднеї завантажитися зерном та повернутися з ним у Ліверпуль. Ця подорож мала тривати близько року.

Брати вирішили покинути судно, незважаючи на зобов’язання Кліффа відпрацювати термін контракту. Вони обидва хотіли повернутися додому та взяти участь у війні: вони, як і більшість людей, були впевнені, що вона скоро закінчиться. «Тоді ми все ще сприймали війну у світлі війн вікторіанської епохи та попередніх часів»[178], — писав Мортон. Він та його брат не усвідомлювали, що «природа та методи війни назавжди змінились у серпні 1914-го, і у майбутньому війна не омине нікого, не омине й простих громадян: чоловіків, жінок та дітей».

Вони планували повернутися до Англії пасажирами, тому відправили додому телеграму з проханням вислати їм грошей на квитки в другий клас. Їхній батько організував грошовий переказ разом із відповіддю. «Лузитанія» була найближчим рейсом із Нью-Йорка додому, і вони купили два квитки. Про цей лайнер було стільки розповідей, що вони вирішили піти на причал і на власні очі подивитися на нього: «Яке видовище ми побачили![179] — згадував Мортон. — Вона здавалася величезною, наче скеля. У корабля було аж чотири труби, а довжина — просто неймовірна. Ми знали, як швидко він міг рухатись, і були просто в захваті від нашої майбутньої подорожі».

Брати стояли на причалі та роздивлялися корабель, аж раптом усвідомили, що з не меншою увагою один з офіцерів корабля роздивляється їх. Ним виявився старший помічник капітана Джон Престон Пайпер — він зійшов по трапу на причал і запитав: «На що дивитеся, хлопці?»[180]

Вони пояснили, що купили квитки на наступний рейс та хотіли побачити корабель.

Він якусь мить на них дивився, а потім поцікавився: «А з якого судна ви зійшли?»

Мортон, приховуючи правду, сказав, що в них тільки-но закінчилися контракти і вони їдуть назад у Ліверпуль, щоб отримати дипломи.

«Я так і думав, що ви моряки», — пояснив Пайпер та запитав, навіщо вони платять за квитки, якщо можна було б найнятися на це судно на рейс. «Лузитанія» тоді якраз недорахувалася десятьох палубних матросів, які, вочевидь, втекли, щоб уникнути призову в британську армію. «Мені б стали в пригоді двоє таких хлопців, як ви», — запропонував Пайпер.

«Думаю, ми могли б ще декого порадити, сер. З нашого судна ще кілька людей звільнилися», — зауважив Мортон.

Пайпер сказав братам приходити на причал у п’ятницю вранці «разом з усіма, кого зможете привести».

Хлопці раділи: тепер вони зможуть здати квитки й витратити батькові гроші на щось інше. «Ми розтринькали все до останнього пенні», а вечір четверга провели «в дуже розкішному сумнівному товаристві», — згадував Мортон.

Загалом вісім членів команди збиралися з «Наяди» «перестрибнути» на «Лузитанію». На жаль, історія мовчить щодо того, що про це думав капітан «Наяди». Капітан Тьорнер не мав особливих сумнівів щодо того, чи брати їх, і, вочевидь, не ставив забагато питань. Йому були потрібні всі люди, яких він міг знайти.

З війною постали й інші проблеми. Тьорнер готував корабель до відплиття в атмосфері страху та підозр. Кожне комерційне судно перед виходом з Нью-Йоркської затоки мало пройти огляд: треба було пересвідчитися, що весь вантаж на борту відповідає зазначеному в документації, а також що на борту немає зброї, адже це було б порушенням законів Америки про нейтралітет. До Тьорнера завітали представники «Від ділу нейтралітету», який очолював голова митниці Дадлі Філд Мелоун. До повноважень його відділу належав обшук усіх кораблів. Казали, що Мелоун був настільки схожий на Вінстона Черчилля, що через багато років навіть зіграв його у фільмі «Місія в Москву»[181]. Відділ швидко зробив огляд судна, і Мелоун виписав капітанові Тьорнеру сертифікат на вантаж, який дозволяв вихід у море. Проте пізніше Мелоун визнав, що «фізично неможливо» перевірити кожну одиницю вантажу.

Відділ Мелоуна виписав на «Лузитанію» попередню декларацію — один аркуш, на якому був перелік із тридцяти п’яти вантажів, які не становили небезпеки. На той момент ці вантажі були лише незначною частиною всього, що було на борту корабля, — більш повний список вантажів мав бути складений пізніше, уже після відплиття судна. Таким чином митники намагалися якомога довше приховувати інформацію про вантаж від німців, адже шпигуни та саботажники під керівництвом німецького посольства активно діяли на причалах Нью-Йорка[182].

«Лузитанія» особливо цікавила шпигунів, і вони вже давно стежили за судном. У звіті німецького морського аташе від 27 квітня 1915 року, за чотири дні до відплиття, зазначалося: «Екіпаж “Лузитанії” перебуває в пригніченому настрої та сподівається, що цей рейс через Атлантику стане останнім рейсом за умов війни»[183]. У ньому також ішлося про те, що команда була неповною: «Обслуговувати машини на належному рівні буде важко. Моряки надто бояться підводних човнів».

Існувала реальна небезпека, що німецькі саботажники можуть пошкодити «Лузитанію». У «Кунард» дуже серйозно до цього ставилися — навіть відправляли в рейси поліцейського детектива з Ліверпуля, Вільяма Джона Пір-пойнта, щоб він спостерігав за ситуацією на борту. Капітан Тьорнер зазвичай називав його «інспектором».

Протягом дня та ночі на борт «Лузитанії» прибувала команда в різному стані алкогольного сп’яніння. Леслі Мортон із братом, а також інші втікачі з «Наяди» піднімалися трапом, страждаючи від наслідків попередньої ночі в місті. Якщо Мортон сподівався на розкішне розташування на борту «Лузитанії», то його надії не справдилися. Йому виділили койку внизу, на третій палубі, у приміщенні, яке нагадувало «спальню в робітничому домі». Втішало тільки те, що його ліжко було коло ілюмінатора.

Молодшого члена екіпажу — коридорного (або молодшого стюарда) на ім’я Френсіс Барроуз, п’ятнадцяти з половиною років — охорона зупинила коло виходу та попередила: «Цього разу ти не проберешся назад, синку. Тебе точно впіймають».

Барроуз засміявся та попрямував далі до своєї койки.

Того вечора декілька коридорних, отримавши наказ не залишати корабель у жодному разі, вирішили влаштувати для себе розвагу, щоб якось розвіяти нудьгу. Хлопці — серед них Роберт Джеймс Кларк — пройшли в невеликий відсік для багажу, який на морському жаргоні називали лазаретом, а там почали «робити дещо, чого ми робити не мали»[184], — згадував Кларк.

Кларк та його спільники знайшли електричні дроти, зняли з них ізоляцію та протягли по підлозі. Потім хлопці лягли й почали чекати.

На борту було багато пацюків, і вони спричиняли проблеми. Рівно за рік до того в одній з кімнат загального користування сталась невелика пожежа через те, що пацюки згризли ізоляцію з електричних дротів у стіні і два дроти торкнулись один одного[185].

Хлопчаки в захваті чекали. Скоро з’явилися пацюки та попрямували своїм звичним шляхом через кімнату, не підозрюючи про дроти на підлозі. «Звісно ж, їх убило струмом, — розповів Кларк. — Отак ми й розважалися. То був вечір п’ятниці». Цікаво, що пізніше Кларк стане преподобним Кларком.

Ще тієї ночі талісман судна кіт Дові, названий на честь попередника капітана Тьорнера, втік з корабля та зник. Може, через професійну образу, а може, через якесь інстинктивне передчуття.

Капітан Тьорнер також сходив на сушу того вечора. Він ходив на Бродвей, у театр «Гарріс» на 42-й вулиці[186]. Там у виставі «Обман» його племінниця, перспективна актриса Мерседес Десмор, грала головну роль. Після вистави Тьорнер також задовольнив свою жагу до німецьких страв, завітавши в Lüchow’s на Східній 14-й вулиці, 110, — звідти до доків «Кунард» було рукою подати[187]. Вечеряв він у залі Нібелунгів під акомпанемент оркестру з восьми інструментів, який грав віденські вальси.

Того вечора у квартирі своєї сестри Чарльз Лоріа показував книгу Діккенса та малюнки Теккерея сестрі та її чоловікові, а також розповідав, навіщо везе малюнки в Англію[188].

Він придбав книги у 1914-му в дочки Теккерея Леді Річі та його онуки Естер Річі в Лондоні. Заплатив він тоді вигідну ціну в 4500 доларів, адже знав, що в Америці зможе їх продати в п’ять чи шість разів дорожче. Але, щоб отримати найвищу ціну, він має подати малюнки в більш привабливій формі. Саме тому всі малюнки об’єднали у два альбоми, розмістивши по одному малюнку на кожній сторінці. Зараз же він планував помістити деякі малюнки в окремі рамки, а деякі об’єднати по три та чотири в серію й зробити книги з повними левантськими палітурками. Головне, для чого він їх віз до Англії, — ще раз показати малюнки Леді Річі. Він також планував попросити її зробити до кожного малюнка примітки. Так справжність малюнків буде підтверджено ще раз, і вони стануть іще цікавішими для покупців.

Він не відчував ніякої провини через те, що так мало заплатив Леді Річі за малюнки. Саме так працює бізнес, особливо якщо продавець хоче зберегти інкогніто, як у випадку з обома дамами. Вони наполягали, щоб факт продажу малюнків залишався у таємниці якомога довше, а також заборонили йому продавати їх у Британії. Лоріа міг запропонувати малюнки тільки американським покупцям, і навіть у такому випадку без зайвого галасу та реклами. Леді Річі й досі страждала від непередбачуваних наслідків попереднього продажу малюнків через лондонського перекупника, який рекламував їх у неприйнятний для родини спосіб, що призвело до неприємної уваги з боку суспільства та коментарів.

Сестра разом із чоловіком роздивлялися малюнки «у захваті та з великою цікавістю», згадував Лоріа. Чоловікові особливо сподобався малюнок під назвою «Карикатура на Теккерея власною особою на дивані у старому клубі “Гаррік”», а також серія з шести ескізів з «неграми та їхніми дітьми» на веранді невеличного будинку. Останні Теккерей намалював під час поїздки на південь Америки у 1850-х роках.

Після огляду Лоріа заховав книгу та малюнки у свою велику валізу та замкнув її.

Десь у місті пасажирка на ім’я Альта Пайпер, що часто плавала цим рейсом, проводила неспокійну ніч у готелі[189]. Вона була дочкою Леонори Пайпер, відомого медіума, яку в усьому світі знали як Місіс Пайпер. Вона була єдиним медіумом, якого Вільям Джеймс, один із перших гарвардських психологів та — іноді — дослідник парапсихологічних явищ, вважав справжнім.

В Альти, здавалося, проявився талант матері, адже, як вона розповідала пізніше, протягом усієї ночі в п’ятницю голос у її голові казав: «Якщо ти зайдеш у свою каюту, уже ніколи звідти не вийдеш».

Кімната 40. Таємниця

За відплиттям субмарини Вальтера Швіґера пильно стежили — здалеку.

У Лондоні, за два квартали від Темзи, поряд із плацом Кінної гвардії, була п’ятиповерхова будівля з фасадом, викладеним світлим каменем та цеглою кольору віскі[190]. В Адміралтействі всі знали цю будівлю як «Олд Білдинг», або О. Б. для зручності. І набагато менше людей знало про секретну роботу, що йшла в одному з коридорів цієї будівлі, у декількох кабінетах, розташованих коло Кімнати 40. Тут була Таємниця, або Святеє Святих, функції якої були відомі тільки її обслузі та дев’ятьом керівникам, серед яких були Перший Лорд Черчилль та адмірал Джекі Фішер, який у квітні 1915-го повернувся в Адміралтейство як Перший Морський Лорд, права рука Черчилля. Фішеру було 72 роки, і він був на три десятки років старший за свого керівника.

Щодня вахтові офіцери в Кімнаті 40 отримували сотні закодованих та зашифрованих німецьких повідомлень, які перехоплювали за допомогою величезної кількості станцій бездротового зв’язку, встановлених на узбережжі Британії, і надсилали до «Олд Білдинг» телеграфом. Німеччина була змушена майже в усьому покладатися на бездротовий зв’язок після того, як Британія на початку війни втілила свій план, розроблений у 1912-му, — перерізала підводні німецькі дроти. Перехоплені повідомлення надходили в підвал будівлі Адміралтейства, а потім звідти їх передавали в Кімнату 40.

Завдання Кімнати 40 полягало в тому, щоб перекласти повідомлення на королівську англійську. Це стало можливим завдяки кільком майже дивовижним подіям, що сталися наприкінці 1914-го. Результатом їх стало те, що у володіння Адміралтейства потрапили три шифрувальні книги, якими Німеччина користувалась у морському та дипломатичному спілкуванні. Безперечно, найбільш важливою і таємною була морська шифрувальна книга SKM — скорочено від «Signalbuch der Kaiserlichen Marine» — «Книга сигналів кайзерського флоту»[191]. У серпні 1914-го німецький есмінець «Магдебург» потрапив на мілину та був оточений російськими кораблями. Не зовсім зрозуміло, що відбувалося далі, але розповідають, що росіяни знайшли копію шифрувальної книги в руках мертвого німецького зв’язківця, тіло якого винесло на берег після атаки. Якщо це правда, то, вочевидь, книга й стала причиною його смерті, адже вона була важка й велика: 15 дюймів завдовжки, 12 завширшки і 6 завтовшки (38x30x15 см). У ній містилося 34 304 трилітерні комбінації, які використовувалися для кодування повідомлень. Літери MUD, наприклад, означали Нантакет. Ліверпуль приховувався під літерами FCJ. Насправді, росіяни знайшли аж три примірники шифрувальної книги — мабуть, не всі вони були поруч із тим тілом — і в жовтні 1914-го віддали один з них в Адміралтейство[192].

Шифрувальні книги були безцінним здобутком, але тільки за їхньою допомогою не можна було розшифрувати зміст повідомлення. Німецькі автори використовували книги для того, щоб приховати вихідний простий текст повідомлень, але потім вони ще закодовували їх. Тільки ті, у кого був «ключ» до коду, могли дізнатися про зміст повідомлення. І все ж, маючи шифрувальні книги, розшифровувати текст було значно простіше.

Адміралтейство прийняло рішення заснувати Кімнату 40 для того, щоб ефективно використовувати знайдений скарб. У рукописній директиві Черчилля зазначається головна місія від ділу — «проникнути в розум німців» або, як казав один із головних офіцерів групи, «вичавити сік». Від самого початку Черчилль та Фішер вирішили зберігати цю структуру в таємниці — про її існування знали тільки вони та ще декілька офіцерів Адміралтейства.

Не менша таємниця — хоча і не навмисне — оточувала керівника цієї групи. Згідно з документами, головою був адмірал Генрі Френсіс Олівер, начальник штабу Адміралтейства. Він був настільки мовчазною та потайною людиною, що здавався зовсім німим, тому схильність британців на флоті давати всім прізвиська подарувала йому друге ім’я — Німий (англ. Dummy) Олівер.

У самій групі Кімнати 40 щоденною роботою завідував, хоч і неофіційно, командир Герберт Хоуп. Він був прийнятий службу в 1914-му — його знання морської справи могли стати в нагоді під час розшифровування повідомлень. Фактично такі знання були вкрай необхідні, адже більшість групи складали не морські офіцери, а цивільні люди з хорошими знаннями математики, німецької мови або будь-якими іншими знаннями, які вони використовували в процесі розгадування шифрів та кодів. У реєстрі навіть опинилися піаніст, знавець меблів, пастор із північної Ірландії, багатий лондонський фінансист, колишній гравець шотландської олімпійської хокейної команди та франтуватий детектив на ім’я Л. Сомерс Кокс (він, згідно з думкою одного з перших членів групи Вільяма Ф. Кларка, «особливо відзначився своїми короткими гамашами»)[193]. Жінки у відділі — «прекрасні дами за сорок» — виконували канцелярську роботу. Серед них була леді Гамбро, дружина видатного фінансиста, — вона, як згадує Кларк, вражала решту членів групи на щорічних загальних вечерях своєю звичкою палити величезну сигару. Кларк розповідав: «Це була найкраща робота, і в ті часи ми були найщасливішою командою з найкращим із можливих керівників — Хоупом»[194]. Хоуп був стриманий і схильний до усамітнення, та керівником він був дуже вправним, за спогадами Кларка, «усі ми дуже до нього прив’язалися».

Авторитет Хоупа поширювався й за межі Кімнати 40, що викликало щире невдоволення Німого Олівера. Останній маніякально контролював те, хто бачить розшифровки та що роблять з отриманою інформацією[195]. Коли Перший Морський Лорд Фішер уперше завітав у Кімнату 40, щоб перевірити роботу групи, він наказав Хоупу особисто двічі на день приносити йому розшифровки.

Хоуп також надавав перехоплені повідомлення іншому посадовцю, який з усіх, хто мав доступ до Таємниці, мабуть, найкраще міг оцінити важливість цієї інформації, — капітанові Вільяму Реджинальду Холлу, голові морської розвідки. Саме Холл порекомендував кандидатуру командира Хоупа, який тоді ще був членом його підрозділу в розвідці, на переведення в Кімнату 40. Незважаючи на те що капітан Холл був начальником морської розвідки, він не контролював роботу Кімнати 40, бо на початку 1915-го його підрозділ розвідки та Кімната 40 були окремими структурами. Проте саме його ім’я пов’язують із досягненнями Кімнати 40 — частіше, ніж будь-яке інше.

Холл, сорока чотирьох років, був колишнім капітаном військового корабля. Керівником морської розвідки він став у листопаді 1914-го — колись цю посаду обіймав і його батько. Чоловіком він був невисоким, жвавим, з безліччю прикметних рис та кутів на обличчі. Особливо визначним був його гострий ніс, який робив його схожим на дятла в капітанському картузі. Це враження тільки посилювалось через нервовий тик, який постійно змушував його швидко блимати, — так він отримав своє морське прізвисько Блінкер[196]. Одним із його найбільш пристрасних прихильників був американський посол Пейдж, який у листі до президента Вільсона, наче закоханий, розсипав вихваляння: «Я ще ніколи не зустрічав такої люди, як він, — писав Пейдж. — Від нього можна чекати чого завгодно. Говорячи з людиною, Холл може дивитися прямо крізь неї та бачити всі найменші порухи душі. Які в нього очі! Господи!»[197]

Холл отримував насолоду від мистецтва грати у війну. Про нього казали, що він абсолютно безжальний, хоч і в деякому позитивному сенсі. Його секретарка, Рут Скрін — після заміжжя вона взяла прізвище чоловіка й стала місіс Хотблек, — згадувала, як один знайомий схарактеризував Холла як наполовину Макіавеллі, наполовину школяра. Макіавеллі в ньому «міг бути жорстоким», але «хлопчак завжди був поруч, і його любов до небезпечної гри, у яку він — та й усі ми — грав, виривалась назовні, і веселощі та ризик сповнювали його заразливим захватом»[198]. Він «надзвичайно швидко складав своє враження про людину», згадувала вона. Обмірковуючи якусь нову ризиковану справу, Холл тер руки одна об одну, «посміхаючись, як маленький підступний французький абат».

Гра була надзвичайно важлива, і в цій грі Кімната 40 надавала Британії безцінну військову перевагу, адже війна була ще далека від завершення, навіть навпаки, через Німеччину ширилась на весь світ. Бої спалахували в Росії, Австрії, Сербії, Туреччині та Азії. У Південнокитайському морі німецька торпеда потопила японський крейсер, забравши життя 271 людини. У Тихому океані, поблизу узбережжя Чилі, німецькі військові кораблі потопили два британські крейсери — загинуло 1600 осіб. Це завдало серйозного удару британській гордості та піднесеному настрою, адже то була перша поразка Британії на морі з 1812 року — тоді британські військово-морські сили програли «зеленим» військово-морським силам США на озері Ері[199]. На Новий, 1915 рік німецька субмарина потопила британський лінійний корабель «Formidable», з яким загинуло 547 осіб. Британським військовим кораблям, які були поряд, заборонили рятувати вцілілих згідно з правилами, прийнятим після катастрофи «Aboukir»[200].

Війна ставала дедалі похмурішою та породжувала нові тактики вбивства. Німецькі військові кораблі обстріляли англійські прибережні міста — Скарборо, Вітбі та Гартпул. Під снарядами постраждало більш ніж п’ять сотень людей, близько сотні загинуло. Майже всі з них були мирними громадянами. Серед загиблих у Скарборо були два 9-річні хлопчики та 14-місячна дитина.

Дев’ятнадцятого січня 1915 року Німеччина здійснила перший у світі авіаналіт проти Британії двома величезними цепелінами, творіннями Фердинанда фон Цеппеліна, які перелетіли через Ла-Манш, — або «цепами», як їх швидко прозвали люди. Наліт не завдав значних руйнувань, але вбив чотирьох цивільних. За першим був наступний — 31 січня: дев’ять повітряних кораблів дійшли аж до Ліверпуля, кидаючи страшні тіні на ландшафти, описані в романі Джейн Остін «Гордість і упередження».

А потім настало 22 квітня 1915 року[201]. На землі під Іпром наближався вечір, але сонце ще яскраво світило. З заходу дув легенький бриз. Траншеї Союзників у цьому секторі, або «виступі», займали канадські та французькі війська, серед яких була й алжирська дивізія. Розташовані навпроти німецькі війська почали наступ, котрому, як завжди, передував артилерійський обстріл. Уже сам обстріл був достатньо страшним, та французи й канадці вже знали, що він слугував лише вступом до прямої атаки піхоти через нейтральну зону. Але о п’ятій годині вечора поле битви раптово змінилося: з боку німецьких траншей піднялася сіро-зелена хмара та попливла через понівечену землю полів. Це німецькі солдати вздовж чотиримильного відрізка фронту відкрили клапани шести тисяч резервуарів, у яких зберігалося 160 тонн хлору. Це було перше в історії застосування смертоносного газу на полі бою. Коли хмара досягла траншей Союзників, страшенна дія газу проявилася негайно. Сотні солдатів померли на місці, тисячі тікали з траншей, охоплені панікою, — більшість із них отруйний вплив газу вбив пізніше. Втеча солдатів утворила семикілометрову діру в лінії фронту Союзників, але вплив газу був настільки масштабним, що здивував навіть творців цього плану. Німецькі солдати в протигазах ішли за хмарою, але, замість того щоб прорватися крізь утворену діру та здобути остаточну перемогу, вони викопали нові окопи й закріпилися. Німецькі командири мали намір лише провести пробну атаку з газом, і в них не було достатньо підкріплення, щоб скористатися дірою в лінії фронту супротивника. Дві тисячі канадських солдатів задихнулися від рідини, яка наповнила легені. Один генерал писав: «Я бачив декілька сотень нещасних хлопців, які лежали під відкритим небом на подвір’ї церкви — їх поклали там, щоб вони могли надихатися. Вони повільно потопали в рідині, яка сповнювала їхні легені. Найстрашніше видовище. А лікарі були зовсім безпорадні»[202].

Усі ці катаклізми розгорталися на суходолі, а Кімната 40 була, вочевидь, найбільш корисною Британії в битві за контроль над морями. Тут зазнала змін стратегія Британії: головна її частина й надалі зосереджувалася на знищенні німецького флоту в битві, але тепер Адміралтейство надавало особливого значення припиненню постачання військового спорядження Німеччині та боротьбі з дедалі більшою загрозою британському комерційному флоту у вигляді субмарин. Адміралтейство також не полишав страх того, що Німеччина може розпочати повномасштабне вторгнення в Британію[203]. За таких обставин очевидно, що будь-яке попередження про дії німців на морі вкрай важливе.

І Кімната 40 майже відразу почала постачати потрібні розвіддані. З листопада 1914-го і до самого кінця війни «жодне важливе пересування німецького флоту не проходило без завчасного попередження Адміралтейства», за словами Вільяма Кларка[204]. Отримана інформація завжди була детальною — аж до подробиць пересування окремих кораблів та субмарин. Але знання таких подробиць, у свою чергу, викликало нові вагання: якщо британський флот протидіятиме кожному такому пересуванню німців, то вони можуть здогадатися, що їхні коди розгадано. У таємному внутрішньому меморандумі адмірал Олівер зазначив, що «ризик поставити під загрозу наявні коди буде виправданий, тільки якщо результат буде того вартий»[205].

Але що означає це «вартий»? Деякі з робітників Кімнати 40 стверджували, що більшість корисної інформації так і залишалася невикористаною через те, що в Адміралтействі — а мається на увазі Німий Олівер — панував нав’язливий страх викрити Таємницю. Протягом перших двох років війни навіть командир Британського флоту сер Джон Джелліко не мав безпосереднього доступу до розшифрованих повідомлень Кімнати 40, хоч і був начебто єдиним офіцером на флоті, хто міг би реально скористатися отриманими даними. Насправді Джелліко офіційно не ознайомили з таємницею Кімнати 40, хоч і регулярно надавали деякі з отриманих даних. Так було аж до листопада 1916-го, поки Адміралтейство не вирішило надати йому щоденний звіт, щоб не уразити його почуття. Усі надані папери він мав спалювати після прочитання.

Суворий контроль над перехопленнями вів начальник штабу Олівер, що дратувало командира Кімнати 40 Хоупа.

«Якби ми отримали наказ від штабу[206], — писав Хоуп, — ми могли б надати цінну інформацію про пересування субмарин, про мінні поля, тралення мін і таке інше. Але штаб просто схибився на секретності. Вони розуміли, що в них на руках козир, і докладали всіх можливих зусиль, щоб отримана інформація залишалась у таємниці, а козир — у рукаві, аж поки не буде дійсно важливої нагоди. Наприклад, поки німецький флот у повному складі не вийде на бій. Тобто штаб був переконаний, що інформацію слід використовувати для захисту, а не атаки», — командир Хоуп підкреслив це.

Робота була виснажливою. Щодня до підвалу будівлі надходили сотні перехоплених повідомлень, де їх складали в гантелеподібні банки. Звідти ті банки по вакуумних трубках із приємним звуком засмоктування летіли нагору. Досягаючи Кімнати 40, вони падали на металеву тацю з гуркотом, який «лякав необізнаних відвідувачів»[207], як казав один із дешифрувальників. Особливо неприємним звук вхідних повідомлень був для тих, хто ніс нічну варту, — вони спали почергово в спальні, відділеній стіною від двох великих кабінетів. Вартових турбували ще й миші: гризуни кишма кишіли в спальні та вночі просто-таки розгулювали по обличчях.

«Трубарі» виймали повідомлення з банок та передавали їх дешифрувальникам. Трубарями працювали офіцери, які отримали занадто важкі поранення, щоб воювати. Серед них були одноногий чоловік на прізвище Хаґґард та одноокий британський офіцер Едвард Моліно, який пізніше став відомим паризьким дизайнером одягу.

Найважчою частиною роботи було записати повний текст повідомлення в щоденний журнал. Черчилль наполягав, щоб кожне перехоплене повідомлення було записане — незалежно від того, наскільки рутинним був його зміст. Повідомлень ставало дедалі більше, і це завдання просто «виїдало душу», як казав один із членів команди. Журнал став «об’єктом загальної ненависті»[208]. Але Черчилль читав його уважно. Наприклад, у березні 1915-го він поруч із однією розшифровкою Хоупа наспіх написав: «Уважно стежте за цим»[209].

З часом члени групи зрозуміли, що навіть найменша зміна в характері рутинних повідомлень може свідчити про важливі дії німецького флоту. Командир Хоуп писав: «Будь-які повідомлення, які відрізнялися від повсякденних, треба було уважно розглянути. Таким чином ми створювали систему прикмет та знаків»[210]. Британські оператори бездротового зв’язку, які прослуховували німецькі повідомлення, навчилися тільки за одним звуком передач визначати, чи надходять вони з субмарини. Операторам зв’язку на підводних човнах треба було декілька секунд, щоб налаштувати систему, тому кожна передача починалася з такого собі електричного «покашлювання», п’яти сигналів Морзе: тире — тире — крапка — тире — тире. «Остання нота була високою, — писав командир Хоуп, — і надходила з деяким виттям чи скигленням»[211].

Завдяки здобутим картам у Кімнаті 40 також знали, що німці поділили моря навколо Англії на сітку, щоб краще скеровувати кораблі та субмарини. Північне море розбили на шестимильні пронумеровані квадрати. «Будь-яке німецьке судно, перебуваючи в морі, постійно передавало свою позицію, повідомляючи номер квадрата»[212]. Ці дані в Кімнаті 40 записували в таблицю, як розповідав Хоуп, і за її допомогою потім складали маршрути, якими ходили німецькі кораблі та субмарини. Деякі квадрати були завжди порожні: «Ми могли припустити тільки одне: у пустих зонах були міни».

З часом завдяки перехопленням Кімнати 40 та інформації, яку вдалося здобути під час допитів полонених моряків-підводників, члени команди та капітан Блінкер Холл ніби познайомилися з реальними людьми, які командували німецькими підводними човнами[213]. Деякі — як капітан-лейтенант Веддіґен, який потопив крейсери «Aboukir», «Cressy» та «Hogue», — були відважними й вимагали від своєї команди максимальних зусиль. Такого капітана називали Draufgänger — сміливий капітан. Іншого командира, Клауса Рюкера, називали «задиракою та боягузом». Вальтера Швіґера, навпаки, у декількох звітах розвідки характеризували як добродушну людину, до якої прихильні команда та колеги, — «усіма шанований і приємний офіцер».

Деякі капітани підводних човнів були холоднокровними вбивцями, як друг Швіґера Макс Валентінер. Один британський слідчий казав, що «серед усіх морських офіцерів Німеччини він мав найбільш розвинену статуру, а також був одним із найбільш жорстоких командирів субмарин». Інший капітан, Роберт Морат, рятував людей «за будь-якої нагоди». Коли його човен затопили, він разом із чотирма членами екіпажу потрапив у полон, і від нього та інших допитувачі дізналися, що життя командира субмарини важко назвати дискомфортним. Морат прокидався щодня о десятій ранку та виходив на палубу «для короткої прогулянки». Обідав він на самоті, а потім читав у своїй каюті — «на борту завжди був запас хороших книжок». О четвертій вечора подавали чай, а о сьомій — вечерю, «після якої він залишався в кают-компанії, щоб поговорити, пограти в ігри або послухати платівки». Об одинадцятій він лягав спати. Капітан «мав звичку випивати перед сном келих вина».

Кімната 40 та підрозділ Холла також багато дізналися про подробиці звичаїв підводної служби. Наприклад, про те, що командири субмарин рахували не кількість потоплених кораблів, а їхній тоннаж, бо нагороди призначалися саме за тоннажем. Про те, що на німецькому флоті теж була традиція давати прізвиська: одного дуже високого командира називали Seestiefel, тобто морський чобіт; іншого через неприємний запах — Hein Schniefelig, тобто смердюча людина; третій був «дуже інфантильний та добрий», і його називали Das Kind — дитина.

В усіх командирів субмарин була одна спільна риса: вони надзвичайно багато говорили по бездротовому зв’язку — на радість Кімнати 40 та Блінкера Холла. Системи зв’язку працювали без упину[214]. Протягом війни Кімната 40 отримала двадцять тисяч перехоплених повідомлень із субмарин. Завдяки цій «шаленій балакучості»[215], як Кларк із Кімнати 40 це називав, їм вдавалося пильно стежити за переміщеннями субмарин, сумлінно записуючи всю інформацію в книгу, яку вів командир Хоуп.

У січні 1915 року Кімната 40 уперше зафіксувала субмарину, яка зайшла аж в Ірландське море — море між Англією та Ірландією. Вдалося навіть визначити, куди саме мала піти субмарина згідно з наказом — у квадрат поблизу Ліверпуля. Важливість розвідданих була очевидною, й Адміралтейство вирішило негайно діяти. Домашній флот отримав попередження від «надійного джерела» — так пояснювалася природа інформації. Есмінці вирушили в зону патрулювання субмарини з півночі та півдня. У той час два великі лайнери компанії «Кунард» — «Аузонія» і «Трансильванія» — прямували в Ліверпуль із вантажем жерл для бортових гармат, виготовлених компанією Bethlehem Steel. «Трансільванія» — тоді під командуванням капітана Тьорнера — також перевозила пасажирів, серед яких було 49 американців. Адміралтейство наказало обом кораблям негайно змінити курс і якомога швидше йти у Квінстаун, що на південному узбережжі Ірландії. Там вони мали чекати на есмінці, які супроводжуватимуть їх до Ліверпуля. Безпечно прибувши до місця призначення, Тьорнер висловив своє полегшення: «Того разу я їх надурив»[216].

Кімната 40 довго спостерігала за субмариною капітан-лейтенанта Вальтера Швіґера та вела постійний запис її патрулювань: час відплиття, маршрут, призначення, яке завдання має виконати на місці[217]. На початку березня 1915 року командир Хоуп спостерігав за виходом Швіґера в Ірландське море, який збігся з тривожним повідомленням німецького морського передавача в Норддайсі, на північному узбережжі Німеччини над Голландією. Повідомлення призначалося всім німецьким військовим кораблям та субмаринам, і в ньому йшлося про «Лузитанію»: корабель прямує в Ліверпуль та має прибути 4 або 5 березня[218]. Сенс цього повідомлення був очевидним: німецькі військово-морські сили вважають «Лузитанію» чесною здобиччю.

Адміралтейство схвилювалося настільки, що відправило два есмінці назустріч кораблю — вони мали супроводити «Лузитанію» в порт. Один з есмінців відправив незакодоване повідомлення тодішньому капітану лайнера Деніелу Доу з проханням повідомити своє розташування, щоб зустрітися. Доу відмовився виказувати дані, тому що боявся, що повідомлення відправила субмарина. Зустріч лайнера з есмінцями так і не відбулась, але Доу успішно дістався Ліверпуля й самостійно. Невдовзі після цього він подав у відставку, і його місце зайняв капітан Тьорнер.

Ішла весна 1915 року. Дешифрувальники Кімнати 40 удосконалювали свої вміння, радіючи — але й дивуючись — із того, що Німеччина досі не оновила шифрувальні книги. Таємниця залишалася в секреті й продовжувала приносити плоди у вигляді викриття маршрутів німецьких субмарин.

Наближався кінець квітня, і капітан Тьорнер готував «Лузитанію» до відплиття, призначеного на 1 травня. У цей час Кімната 40 отримала дані про новий сплеск активності субмарин. З перехоплених повідомлень ставало зрозуміло, що у п’ятницю, 30 квітня, чотири субмарини вийшли з бази. У відповідь на це командир військового штабу Німий Олівер відправив термінове надзвичайно таємне повідомлення Джелліко в Скапа-Флоу: «Чотири субмарини вчора вийшли з Гельґоланду»[219]. Далі зазначалися їхні можливі пункти призначення. «Ми припускаємо, що вони йдуть зі швидкість у 12¹/₂ вузлів. До яких би дій Ви не вдалися, не розголошуйте джерело інформації». За декілька годин Кімната 40 отримала інформацію про вихід ще декількох субмарин — цього разу з бази в Емдені, на німецькому узбережжі Північного моря. Однією з субмарин командував Швіґер. Беручи до уваги, що зазвичай Німеччина випускала в Північне море або Атлантику по дві субмарини водночас, ситуація була надзвичайна.

Дешифрувальникам Кімнати 40 було легко відстежувати U-20 у перший день патрулювання: зв’язківець Швіґера передавав своє положення чотирнадцять разів протягом доби.

Довго думати над причиною нового небезпечного виступу німецьких субмарин не доводилося. Це була відповідь військово-морських сил Німеччини на хитрість, яку вигадав особисто Блінкер Холл. Він застосовував принцип, який називав головним у своїй справі, — «принцип спантеличення та омани ворога»[220].

«Лузитанія». Кавалькада пасажирів

У суботу, 1 травня, спека вщухла. Ранок видався холодним, небо висіло олов’яним щитом. Завдяки прохолоді пасажирам, що прибували на причал компанії «Кунард» № 54, було легше переносити свої речі — теплі пальта можна було просто вдягти на себе, а не нести на руках разом з іншими речами, палицями, парасолями, валізами, пакунками, книгами та дітьми.

Усе це з’являлося на тротуарі коло термінала з довгої черги чорних таксі, що виїжджали з Одинадцятої авеню та зупинялися коло бордюрного каменя. Великі валізи перевозилися на підлозі авто біля водія — їх витягали назовні кремезні чоловіки в розстебнутих жакетах та хуліганських картузах.

Це знімав кінематограф, встановлений коло входу в термінал[221]. Пасажири проходили просто повз нього: чоловіки в циліндрах, фетрових капелюхах та картузах; жінки у великих капелюхах, вкритих пришитими квітами; маленькі діти, закутані так, наче пливуть в Арктику, — на одному в’язана шапочка була натягнута аж на вуха. Іноді якесь обличчя з’являлося особливо близько, на ньому звичний для подорожніх вираз суворості й зосередженості — людина намагається заплатити таксистові, утримати палицю та рукавиці (порожні пальці рукавиць висять, наче коров’яче вим’я), а також простежити за валізою та скринею, які зникають у терміналі «Кунард».

Коло дальшого кінця будівлі терміналу над причалом височіла чорна стіна сталі та заклепок. Корабель здавався настільки непіддатливим для руйнування, наскільки можна уявити, навіть для епохи, коли цінувалися величезні розміри та нові винаходи.

Спалахнули топки в котельнях — кочегари почали нагнітати пару для відплиття; пасма сірого диму вилітали з труб та зникали в ранковому серпанку.

Як завжди, були відомі пасажири, поява яких зчиняла переполох серед тисяч доброзичливців, родичів та глядачів, які зібралися вздовж набережної, щоб подивитися на відплиття корабля. «Кунард» звела трибуни, щоб віддати належне цьому звичаю, — і вони завжди були повні. З трибун було видно не тільки корабель, а й частину нижнього Мангеттену, причали та кораблі, пришвартовані вздовж обох боків Гудзонської затоки. На північ був причал компанії White Star, де майже рівно три роки тому швартувався «Титанік». Увага глядачів до «Лузитанії» та її пасажирів була більшою, ніж зазвичай, а все через німецьке попередження, яке зранку надрукували в міських газетах.

Ось іде Чарльз Фроман, театральний імпресаріо[222]. Він зробив зіркою Етель Беррімор та привіз виставу «Пітер Пен» в Америку. Це він одяг Мод Адамс у туніку лісовика з широким коміром, назавжди закріпивши саме такий образ хлопчика в уяві людей у всьому світі. Фроман також поставив театралізовану виставу «Шерлок Холмс» із Вільямом Джиллетом у головній ролі: на голові капелюх для полювання, у зубах люлька. Фроман у синьому двобортному костюмі пройшов повз, помітно шкутильгаючи та спираючись на палицю. На борт також піднялася його подруга Маргарет Люсіль Жоліве — 25-річна акторка, всесвітньовідома під іменем Рита Жоліве. Вона вже грала в шекспірівських п’єсах у Лондоні — навіть Джульєтту, — а також з’явилась у декількох італійських фільмах, проте загалом була лише «пташеням». Фроманові вона подобалась, і його інтерес у реальності став гарантією її яскравої кар’єри. Того разу вона їхала в Європу, щоб зіграти в ще декількох італійських фільмах.

Ще один пасажир, Джордж Кесслер, заможний імпортер вина, якого в усьому світі знають як «короля шампанського»[223]. Бородатий, в окулярах, він нагадував одного відомого віденського психоаналітика. У його звичках було влаштовувати вечірки зі складним планом, які називали вечірками дивацтв. Найвідомішою такою вечіркою була, мабуть, «вечірка на гондолі», яку він влаштував у 1905-му. У Лондоні в готелі «Савой» він наповнив внутрішній дворик готелю водою та вдяг усіх гостей у венеціанські костюми. Вечерю подавали на борту велетенської гондоли. Ніби цього було замало, він ще й замовив із приводу дня народження торт у 5 футів заввишки, який подавали на спині слоненяти.

Та найбільш ефектним пасажиром був Альфред Ґвінн Вандербільт І, син та перший спадкоємець покійного Корнеліуса, у результаті смерті якого в 1899-му Альфред став багатієм. Він був дещо схожий на граблі — високий та стрункий, з темними очима та волоссям, а також прихильністю до дорогих костюмів. На борту йому були дуже раді — особливо жінки, хоча він і був одружений та мав на своїй репутації гучний скандал. Його перша дружина, Елен Френч, розлучилася з ним у 1908 році, звинувативши його, згідно з New York Times, в «адюльтері з жінкою, чия особа невідома»[224] у його приватному залізничному вагоні. Жінку звали Марі Руїс, вона були дружиною кубинського дипломата. Зчинився скандал, у результаті якого Руїс наклала на себе руки. Вандербільт одружився вдруге — з Маргарет Емерсон, спадкоємицею величезного статку, що засновувався на жахливому раціоні Америки та його наслідках у вигляді шлункових хвороб — прибуток від «Бромо-Зельцера». Маргарет на борту не було. Вандербільт був членом клубу людей, яким пощастило[225], — туди також увійшли Теодор Драйзер, Ґульєльмо Марконі та Джон Пірпонт Морган. Усі ці люди планували подорож на «Титаніку» в його фатальний рейс, але з якоїсь причини змінили свої наміри. Не варто навіть казати, що Вандербільт подорожував зі смаком: він забронював одну з люксових кают зі спальнею та вітальнею. Його камердинер жив далі коридором, через двоє дверей, у маленькій внутрішній кімнаті без ілюмінаторів та ванни. За обидва квитки Вандербільт платив готівкою — усього $1001,50, що в теперішньому еквіваленті складає понад $22 тисячі.

На борт піднялися репортери в пошуках інтерв’ю з відомими — або ж горезвісними — пасажирами. Того дня їхній інтерес був особливо відвертим. Сам факт того, що в нью-йоркських газетах були окремі репортери для новин з кораблів, свідчить про те, яким важливим був морський транспорт і як часто трансатлантичні лайнери заходили в Нью-Йорк. У кожній газеті була окрема сторінка, присвячена відплиттю та прибуттю великих лайнерів, а також рекламі та розкладам компаній, у яких були причали в місті. Саме на цих сторінках у багатьох суботніх виданнях з’явилося німецьке попередження.

Робоче місце репортерів розміщувалось у будівлі, схожій на ангар, неподалік Беттері-парку в Нижньому Мангеттені, коло терміналу компанії Staten Island Ferry. Побиті зелені двері відчинялися в кімнату, повну пошарпаних столів і телефонів, якими користувалися репортери десятків газет й одного телеграфного агентства. З невідомих причин репортери приділяли одним кораблям більше уваги, ніж іншим. «У кораблів є характер»[226], — писав Джек Лоуренс, репортер з New York Evening Mail. Якісь кораблі «мають душу та теплу привітну атмосферу, а якісь — не більше ніж сталеві плигай гуркіт турбін». «Лузитанія» завжди була їх улюбленицею та надійним джерелом новин, адже найшвидший та найбільший океанський лайнер на маршруті привертав найбагатших та найвідоміших пасажирів. Частково їхня любов також пояснювалася тим, що давнішній старший стюард, Джеймс Мак-Каббін, шістдесяти двох років, привітно ставився до репортерів та підказував їм, на яких пасажирів варто звернути увагу. Як стюард, Мак-Каббін мав контролювати, щоб усі пасажири розмістилися по своїх каютах та койках якомога швидше, мав зберігати їх цінні речі, а також — що важливо — збирати їхні рахунки з бару та брати оплату в кінці подорожі. У «Кунард» обов’язки стюарда формулювали так: «...задовольняти пасажирів усіх класів»[227].

Репортери проводжали «Лузитанію» аж до відплиття, а також зустрічали, коли вона поверталася. Зустрічали корабель на карантинному пункті в Нью-Йоркській затоці з особливим звичаєм: репортери збиралися в каюті Мак-Каббіна, той наказував принести льоду, содової та декілька пляшок шотландського віскі «Кунард», зачиняв двері та роздавав репортерам списки пасажирів. Попереднього разу це відбувалося минулого тижня, коли «Лузитанія» прибула з Ліверпуля й принесла репортерам невтішні новини. Мак-Каббін повідомив, що його наступний рейс — у Ліверпуль, з відплиттям 1 травня — стане останнім. Правила компаній вимагали його виходу на пенсію. «Я скоро стану найбільш непотрібним смертним у світі, — казав він репортерам. — Моряк удома, далеко від моря, — Мак-Каббін називав це глузуванням. — У моряків немає дому. Коли моряк стає застарим, щоб працювати, його треба загорнути у шматок стакселя та викинути за борт»[228].

Уранці в суботу репортер Джек Лоуренс, як завжди, піднявся на борт, але цього разу — з задумом статті. У нього з собою була копія попередження від посольства Німеччини. Лоуренс зупинився коло каюти Альфреда Вандербільта й постукав. Вандербільт відчинив — він був одягнений в елегантний костюм з рожевою гвоздикою на лацкані. У кімнаті за його спиною камердинер важко працював, розпаковуючи невеличку купу його речей. Колись Лоуренс уже намагався взяти інтерв’ю у Вандербільта, але все марно: цьому чоловікові рідко було що сказати. «Альфред Вандербільт зчиняв бурю в присутності дам, але з репортерами він завжди був сором’язливою та боязкою фіалкою»[229].

Вандербільт підтвердив, що на борту цього разу панує незвичайне хвилювання:

— Усі говорять про субмарини, торпеди та раптову смерть. Сам я не дуже багато надаю цьому уваги. Нащо б їм топити «Лузитанію»?

Він також показав Лоуренсу телеграму, яку отримав уже на борту: «“Лузитанія” приречена, — ішлося там. — Не пливіть на ній»[230]. Нижче стояв підпис: «Морт». Вандербільт зауважив, що не знає нікого з таким прізвищем, хоча це могла бути й алюзія на смерть[231]. «Здається, хтось хоче розважитися за мій рахунок».

На палубі Лоуренс зустрів Елберта Хаббарда[232] — у той час він був одним з найбільш відомих чоловіків у США. Колись він був торгівцем милом, але потім перетворився на письменника та заснував в Іст-Аврора, штат Нью-Йорк, організацію під назвою Roycrofters. Чоловіки та жінки, що входили до цієї організації, робили меблі, переплітали книги, робили гравюри та майстерно виробляли гарні речі зі шкіри та металу. Як письменник, він став відомим завдяки своїй натхненній книзі «Послання до Ґарсії», у якій ішлося про важливість особистої ініціативи, а також завдяки історії про катастрофу «Титаніка»: центральним епізодом розповіді стала відмова жінки сідати в шлюпку без свого чоловіка. Того дня він вирушав у Європу, щоб узяти інтерв’ю в кайзера Вільгельма. Хаббард прославився також своїми влучними афоризмами, наприклад: «Друг — це той, хто все про тебе знає, та все одно любить». На ньому в той день був капелюх-стетсон та вигадлива чорна шийна хустка, більше схожа на великий бант, який зав’язують на подарунках. Довге волосся спадало на плечі. Коли Лоуренс підійшов до нього, Хаббард стояв коло своєї дружини та їв велике червоне яблуко.

Попередження він не читав: «Коли я показав йому, він ледь глянув та продовжив жувати своє яблуко»[233], — писав Лоуренс. Хаббард витяг з кишені ще одне яблуко та пригостив репортера:

— Ось, візьміть яблуко та не зважайте на тих постдамських маніяків. Вони всі божевільні.

Та Лоуренс таки наполягав:

— А якщо німецький флот дійсно планує атаку?

— Що я тоді робитиму? Мабуть, лишуся на борту. Я застарий, щоб бігати в пошуках шлюпок, та й плавець із мене не дуже. Ні, ми залишимося на судні, — він повернувся до дружини. — Правда, Ма?

Лоуренсу здалося, що дружина не поділяла таку точку зору.

З’ясувалося, що взагалі дуже мало пасажирів бачили німецьке попередження, і Лоуренса це не здивувало. «Коли у вас по обіді відплиття на трансатлантичному лайнері, ви навряд чи знайдете хвильку, щоб сісти та проглянути ранкові газети»[234].

Та навіть ті, хто читав, не приділили цьому особливої уваги. Сама думка про те, що Німеччина може наважитися потопити повністю навантажений цивільний корабель, була поза будь-яким розумним міркуванням. Та навіть якщо субмарина спробує атакувати, спроба не буде вдалою, адже «Лузитанія» занадто велика та швидка, а в британських водах її ще й буде охороняти флот.

Тільки двоє пасажирів скасували поїздку через це попередження майже в останню хвилину: заможний торгівець взуттям із Бостона Едвард Б. Бовен та його дружина. «У мене було відчуття, що з “Лузитанією” щось станеться, і воно тільки посилювалося, — згадував Едвард. — Я поговорив із місіс Бовен, і ми вирішили скасувати подорож навіть попри те, що в Лондоні в мене були важливі справи»[235].

Ще декілька пасажирів відмовились від поїздки через хворобу або зміну планів[236]. Дехто навіть без попередження прийшов до думки, що в часи війни необачно подорожувати на британському судні. Відома шекспірівська актриса Еллен Террі спочатку планувала їхати разом зі своїм продюсером Фроманом на «Лузитанії», але ще задовго до попередження скасувала бронювання та замовила для себе місце на американському судні «Нью-Йорк». Вона вмовляла Риту Жоліве вчинити так само, але та не змінила своїх планів. Серед тих, хто відмовився від подорожі через хворобу, була леді Космо Дафф-Ґордон — дизайнерка модного одягу, яка пережила катастрофу «Титаніка». Ще один дизайнер Філіп Манґоне скасував поїздку через причини, яких він не називає. Через багато років він опинився на борту дирижабля «Гінденбург» під час його останнього фатального польоту — Манґоне вижив, але зазнав значних опіків. За винятком цих людей, місця на «Лузитанії» були викуплені чи не повністю — особливо в нижчі класи. Квитків у другий клас продали так багато, що декількох пасажирів, на їхню радість, перевели до кают першого класу.

Тих пасажирів, що турбувалися через німецьке попередження, «Кунард» намагалися заспокоїти: «З першої ж хвилини на борту члени команди запевняли людей, що ніякої небезпеки немає, що ми втечемо від будь-якої субмарини або ж протаранимо її й таке інше. Тобто що все це слід розглядати скоріше як привід для жартів за обіднім столом»[237], — писав пасажир Амброз Б. Кросс.

Крім того, серед пасажирів поширювалося переконання, що, коли корабель увійде в британські води, його зустріне Королівський флот і супроводить до Ліверпуля. У «Кунард» усіляко підтримували це переконання, або ж і самі в це вірили через спроби влаштувати супровід для кораблів компанії з боку флоту в минулому. Задовго до відплиття Оскар Ґреб, 28-річний імпортер одягу з Нью-Йорка, який нещодавно одружився, домовився про зустріч із представником «Кунард», щоб поговорити про субмарини та безпеку трансатлантичних рейсів узагалі. Дружина Ґреба — якою вона стала лише за 39 днів до того — благала його подорожувати на американському судні. Ґреб із представником «Кунард» говорив доволі довго, і його запевнили, що компанія вдалася до необхідних заходів захисту під час переходу. Ґреб заспокоївся та придбав квиток у перший клас — хоч і зробив це лише за день до відплиття.

Будь-хто з пасажирів, хто читав попередження вранці у New York Times, знайшов там також удосталь заспокоєнь. У статті, яка супроводжувала попередження, наводилася цитата нью-йоркського керівника «Кунард» Чарльза Самнера, який запевняв, що в зоні небезпеки «працює загальна система супроводу британських кораблів. Британський флот несе відповідальність за всі британські кораблі, особливо за кораблі компанії “Кунард”»[238].

Репортер Times запитав:

— Ваша швидкість також є гарантією безпеки, чи не так?

— Саме так, — підтвердив Самнер. — Щодо субмарин, то їх боятися немає ніяких причин.

Пасажир Оґден Геммонд, організатор у сфері забудови та член Асамблеї штату Нью-Джерсі, запитав представника «Кунард», чи безпечно подорожувати на судні, і отримав таку відповідь: «Цілком безпечно; безпечніше, ніж на трамваях у Нью-Йорку»[239], — не надто влучно, беручи до уваги кількість фатальних транспортних пригод за участі трамваїв у місті.

На борту «Лузитанії» було багато чорних жартів, але всі вони повторювалися з відтінком комфорту та впевненості. «Звичайно, ми знали чутки, які ходили Нью-Йорком, про те, що вони збиралися нас торпедувати, але ми ні на мить у це не вірили, — розповідала Мей Волкер, одна зі стюардес корабля. — Ми тільки жартували з цього приводу, казали, що їм ніколи нас не дістати, що ми занадто швидкі та спритні. Та подорож була така сама, як і будь-яка інша»[240].

Частиною її обов’язків була робота з дітьми пасажирів. «Ми грали в найрізноманітніші ігри на палубі. Кидали кільця. А ще влаштовували для них костюмовані вистави», — розповідала вона. У тих дітей, чий день народження припадав на час подорожі, була вечірка — «невеличка приватна вечірка» з тортом, на якому було ім’я дитини. «Вони проводили на борту незабутній час і насолоджувалися подорожжю».

Під час цього рейсу в неї було багато роботи. Численні британські сім’ї поверталися додому на цьому кораблі, щоб підтримати свою країну в часи війни. Розміри судна та його швидкість слугували їм певною гарантією безпеки. У списку пасажирів значилося 95 дітей та 39 немовлят.

На борт підіймалися цілими родинами. «Кунард» відвела декілька окремих кают першого класу для Пола Кромптона з Філадельфії, його дружини та шістьох дітей — серед них одне немовля, — а також їхньої няньки Дорогі Аллен, 29 років. (У квитках компанії «Кунард» імена дітей не зазначалися — мабуть, так вони мовчки передавали свій протест проти того, що діти подорожували безкоштовно.) Кромптон був кузеном голови компанії «Кунард» Альфреда Аллена Буга — його компанія Booth Group володіла пароплавною компанією. Кромптон очолював підрозділ компанії, який займався шкіряними товарами. Нью-йоркський керівник «Кунард» Самнер привітав родину перед тим, як вони піднялися на борт, та «на власні очі пересвідчився, що їхня подорож проходитиме в комфорті»[241]. На протилежному кінці судна та на одну палубу нижче розмістилася родина Перл із Нью-Йорка: їм дісталися каюти третього класу Е-51, Е-59 та Е-67. Фредерик Перл прямував у Лондон, щоб обійняти посаду в посольстві Америки. З ним також їхали його дружина й четверо дітей, яких супроводжували навіть дві няньки: п’ятирічний син, дві менші дочки та одне немовля. Діти — і немовля теж — розміщувалися разом з няньками в каютах Е-59 та Е-67; батьки ж у відносному спокої — у каюті Е-51. Місіс Перл чекала на ще одну дитину.

Вільям С. Ходжес прямував у Європу з метою зайняти крісло керівника паризького відділу компанії Baldwin Locomotive Works і з собою віз свою дружину та двох маленьких синів. Репортер Times запитав місіс Ходжес, чи боїться вона цієї подорожі, і у відповідь отримав сміх: «Ну якщо ми потонемо, то всі разом».

Батьки їхали до своїх дітей, діти квапилися до батьків. Дружини та батьки нетерпляче чекали повернення до своїх рідних. Наприклад, місіс Артур Лак з Вустера, штат Массачусетс, разом із двома синами — Кеннетом Лаком та Елбріджем Лаком восьми та дев’яти років — їхала до свого чоловіка, інженера гірничих робіт, який чекав на них в Англії. Чому в гущі великих подій завжди є родина з таким невлучним іменем?[242] Це загадка історії.

Серед менш відомих, але не менш видатних пасажирів, які тієї суботи піднялися на борт, була 48-річна жінка з Фармінгтона, штат Коннектикут. Її звали Теодейт Поуп[243], для друзів — Тео. Того ранку її матір та чоловік, на 20 років молодший за неї, приїхали з нею. Матір — щоб провести, а чоловік, Едвін Френд, вирушав з нею разом. У своєму улюбленому оксамитовому капелюсі без крисів, Теодейт була імпозантною жінкою, хоча на зріст була трохи вища за метр п’ятдесят: біляве волосся, округле підборіддя та яскраві сині очі. Погляд у неї був прямий та відвертий — він виражав незалежність, з якою вона йшла життєвим шляхом і через яку відмовилась від того шляху, який був приписаний їй як жінці, вихованій у вищому суспільстві. Її мати одного разу пожалілася: «Ти ніколи не поводишся так, як інші дівчата»[244]. Сучасники називали її новим для тих часів словом феміністка.

Серед друзів Теодейт були художниця Мері Кассатт, Вільям Джеймс та його брат письменник Генрі Джеймс — з останнім у неї були особливо близькі стосунки, і вона навіть назвала на його честь цуценя — Джим-Джем. Вона була однією з небагатьох жінок-архітекторів у США, які досягли успіху. Їй належить конструкція величної будівлі у Фармінгтоні, яку вона назвала Гілл-Стед. Коли Генрі Джеймс уперше побачив будівлю — ще до його знайомства з Теодейт, — йому на думку спала одна з багатьох літературних аналогій архітектурної критики: він порівняв радість, яку відчув, з «короткочасним ефектом від великої гладенької цукерки, яку без попередження засунули між стиснутих губ у напівпритомну порожнечу»[245]. Теодейт мала й іншу пристрасть: вона була спіритуалісткою та іноді виступала як дослідниця паранормальних явищ. Віра в такі речі була доволі поширена в Британії та Америці на початку XX століття: дошка уїджа[246] тоді була звичною річчю у вітальні, і її нерідко приносили після вечері для імпровізованих сеансів. З початком війни віра в потойбічне життя стала відроджуватися — британці прагнули втішитися тим, що їхні мертві сини якимось чином можуть бути поряд. Інтерес Теодейт до «психічних» досліджень якраз і став причиною їхньої з Едвіном Френдом подорожі в Лондон.

Теодейт була єдиною дитиною в заможній клівлендській родині, тому більшу частину дитинства провела на самоті. Її батько Альфред був магнатом у чорній металургії, а мати Ада — соціалісткою. Вони жили на Юклід-авеню, відомій як Ряд міліонерів. «Не пам’ятаю, щоб я колись сиділа в матері на руках[247], — писала Теодейт. — Батько був настільки зайнятий [робочими] справами, що мені вже виповнилося п’ятнадцять, коли він уперше усвідомив, що втрачає дочку». Свою молодість вона описує як «крайній ступінь того, як зазвичай виглядає життя єдиної дитини», хоча віддає належне самотності, що переривалася нападами страшенної нудьги та депресії — це прищепило їй потужне почуття незалежності. Коли їй було десять, вона почала малювати плани будинків та ескізи фасадів — мріяла, що колись збудує фермерський дім за своїм дизайном і буде там жити.

Для її батьків, які значну частину дня оберталися у вищому суспільстві, Теодейт, без сумніву, була тягарем. У дев’ятнадцять років вона змінила ім’я, яким її нарекли при народженні, — Еффі — на Теодейт. Так звали її бабусю, і вона хотіла таким чином передати свою повагу до відданості цієї жінки квакерському принципу, який ставив духовне вище за матеріальне. Її не цікавив дебют у суспільстві, не цікавило заміжжя — його вона сприймала як стіну, яка закривала всі її амбіції. Золота клітка — так вона називала подружнє життя. Її батьки відправили Теодейт у приватну школу у Фармінгтоні — школу міс Портер для молодих леді, — сподіваючись, що вона повернеться після навчання та займе своє місце серед вершків суспільства. Але Теодейт дуже сподобався Фармінгтон, і вона вирішила залишитися. Вона стала суфражисткою, якось навіть вступила в соціалістичну партію — їй подобалося сердити батька соціалістичними балачками.

Під час тривалої подорожі Європою у 1888-му вона дуже зблизилась із батьком. Він полюбляв подорожувати та колекціонувати твори мистецтва, одним із перших віддавши належне імпресіонізму (у ті часи твори цього напряму суспільство вважало ексцентричними й навіть радикальними). І саме батько запропонував їй подумати про мистецтво як професію для себе. Вони провели багато часу разом, шукаючи по галереях та художніх студіях роботи, які можна було б забрати з собою в Клівленд; тоді вони придбали дві картини Клода Моне. Теодейт робила замальовки архітектурних елементів, які їй подобалися: тут комин, там пілястр. Париж її не зацікавив, і вона навіть описала його як «найбільшу огидну пляму на обличчі землі»[248]. Англія ж її причарувала, особливо милі сільські будинки з занепалим дахом та напівобшитими стінами, але дуже привітними дверима. Тут вона робила замальовки свого бачення ідеального фермерського будинку.

Оскільки архітектура була галуззю, закритою для жінок, Теодейт мусила здобувати архітектурну освіту самостійно, починаючи з приватних уроків у членів кафедри мистецтв Принстонського університету. З допомогою батька вона придбала будинок у Фармінгтоні з 42 акрами землі. Батьки, за її вмовляннями, погодилися відійти від справ, переїхати у Фармінгтон і спорудити там будинок, де виставлятиметься колекція Альфреда, у якій, крім двох робіт Моне, були також картини Вістлера та Деґа. Батько запропонував їй розробити план будинку під керівництвом професійного архітектора. Вона обрала компанію McKim, Mead & White, яка погодилися завдяки, без сумніву, багатству Альфреда. Після цього Теодейт написала листа одному з засновників компанії, Вільяму Резерфорду Міду, показавши себе як жінку з сильним, ба навіть владним характером. Вона писала: «З огляду на те, що це мій проект, саме я буду вирішувати всі деталі щодо нього, а також усі більші проблеми, що можуть виникнути... Тобто це буде будинок Поуп, а не Маккіма, Міда та Вайта»[249].

Розробка проекту та процес будівництва стали для Теодейт її архітектурною освітою. Але до 1900 року цей проект зовсім її виснажив, і у своєму щоденнику вона писала: «Я вичавила свою душу насухо... задля батьківського дому»[250].

У 1910-му вона вже була справжнім архітектором і скоро стала відомою як перша в Коннектикут! жінка-архітектор із ліцензією. Через три роки, у серпні 1913-го, її батько помер від крововиливу в мозок. Це був страшний удар, і в цьому горі вона вирішила побудувати підготовчу школу для хлопчиків, щоб ушанувати його пам’ять. Але та школа мала відрізнятися від усіх інших, які він знав протягом свого життя. Вона уявляла собі, що територія школи, тобто кампус, буде копією маленького містечка в Новій Англії, з крамницями, ратушею, поштою та фермою. Вона хотіла зробити наголос на вихованні характеру хлопців: у школі вони мали присвячувати значну частину дня «суспільним роботам», працюючи на фермі та в крамницях. Під час робіт вони також учитимуться теслярства та графіки. Її ідеї відповідали течії мистецтв та ремесла, яка в ті часи набирала популярності. Ця течія базувалася на тому, що така робота приносить задоволення та є вирішенням проблеми дегуманізації в індустріальній революції. У 1910 році вона захопила всю Америку — створювалися такі організації, як Roycrofters пасажира корабля Елберта Хаббарда, з’являлися нові та прості підходи до дизайну, що яскраво виявились у меблях Густава Стіклі та простих справних будинках у так званому стилі мистецтва та ремесла. Ця течія надихнула засновників таких журналів, як House Beautiful та Ladies’ Home Journal.

Уранці в суботу, 1 травня 1915 року, Теодейт знов охопила абсолютна втома. Минула зима була складною для неї як професійно, так і емоційно. Один інцидент особливо яскраво свідчив про те, наскільки важко бути жінкою в чоловічій професії[251]: один видавець подумав, що Теодейт — це чоловіче ім’я, і попросив її фотокартку для книги про найвідоміших нью-йоркських архітекторів. Коли під час телефонної розмови він дізнався, що вона жінка, то від своєї пропозиції відмовився. Теодейт також важко перенесла один із періодичних нападів депресії — їй навіть знадобилися послуги домашньої доглядальниці. У лютому 1915-го вона писала: «Моє постійне безсоння досягло таких масштабів, що ночі більше схожі на кошмари наяву»[252].

Теодейт сподівалася, що цілюща сила подорожей піде їй на користь: «Для тих, хто стомився розумово, немає нічого кращого, як відволіктися на подорож»[253].

На борту «Лузитанії» стюард провів Теодейт у її каюту на палубі О з правого борту. Вона залишила там свій ручний багаж та перевірила, що всі її валізи теж принесли. Якщо Теодейт сподівалася добре виспатися тієї ночі, то скоро на неї чекало розчарування.

Чарльз Лоріа, продавець книг із Бостона, іде трапом у супроводі своєї сестри Бланш та її чоловіка Джорджа Чендлера. «Я був здивований, що на пароплав прохід зовсім вільний»[254], — писав потім Лоріа. Для нього було несподіванкою, що його сестрі та зятеві «дозволили піднятися на борт без будь-яких питань». Інші пасажири теж дивувалися простоті, з якою друзі та рідні піднялися на борт, щоб їх провести.

Чендлер ніс портфель Лоріа та валізу, а сам Лоріа — ту саму валізу, у якій були рисунки та повість Діккенса. Чендлер жартував, що вміст тієї валізи настільки цінний, що він «воліє навіть не торкатися її»[255].

Усі троє зайшли до каюти В-5 — ця каюта була ближче за інші до носа корабля з правого борту на палубі В. Здавалося б, дуже хороше розміщення, але каюта була внутрішньою й не мала ілюмінаторів. Та Лоріа звик так подорожувати. Він відразу дістав коробку сірників та поклав її в зручне місце — на випадок, якщо динамо-машина корабля дасть збій. Лоріа вже двадцять три рази перетинав Атлантику, більшість із них на кораблях «Кунард», але на знаменитій швидкохідній «Лузитанії» він подорожував уперше.

Скриня та футляр для взуття, які він відправив із Бостона, були вже в каюті. Він перевірив замки на всіх валізах, а потім разом із Бланш та Чендлером піднявся на палубу. Скоро всіх гостей попросили залишити корабель. Лоріа знов повернувся в каюту, дістав рисунки з великої валізи та сховав їх у верхній відділ футляра для взуття — він краще зачинявся. Книга Діккенса опинилась у портфелі.

Перед тим як піднятися на борт, Лоріа прочитав попередження посольства Німеччини, але не надав йому особливої уваги. У його голові жодного разу не з’явилась ідея скасувати подорож. Він одяг свій костюм від Нікербокера, а також годинник — новинка, яка не потребувала ключа, щоб заводити. Цей годинник завжди був налаштований на бостонський час, де б він не був, — Лоріа таким чином наче прив’язував себе до чогось у світі. Про малюнки він нікому не сказав ані слова.

Двайт Гарріс, ньюйорківець із каблучкою на пальці та персональним рятувальним колом, віддав свої цінні речі на зберігання старшому стюардові. То були: кулон із діамантами та перлинами, каблучка з діамантами та смарагдом, велика діамантова брош, 500 доларів золотом та, звісно, його весільна каблучка. Перед відплиттям він відправив записку на поштовому папері «Лузитанії» з подяками своїм дідусеві та бабусі — вони зробили йому подарунок у дорогу. Німецьке попередження, здається, не змусило його замислитися ні на мить. Записка так і рясніла знаками оклику.

«Тисяча подяк за надзвичайно смачні торт-желе та м’ятну пасту! Я вже не можу дочекатися чаю!»[256] Він також писав, що погода стає кращою: «Так добре, що випогодилось! У мене найзручніша каюта — після обіду буду розпаковувати речі». Ще Двайт повідомив, що кузина Саллі прислала йому кошик фруктів, а ще один родич, Дік, — запас грейпфрутів: «Так що я не пропаду!»

Його записка встигла потрапити в останній мішок листів, який забрали з корабля перед відплиттям. На конверті стояв штамп «Термінал Гудзонської затоки».

Стюарди оголосили, що всі гості пасажирів мають зійти. Репортер Джек Лоуренс пішов — він навіть не спробував поспілкуватися з капітаном Тьорнером. Про капітана він писав, що той «був одним із тих моряків дальнього плавання, які вважають, що місце репортера за столом на Парк-Роу або на Фліт-стрит і що має бути закон, який би забороняв репортерам вештатися кораблем»[257]. Протягом усіх їхніх попередніх зустрічей Тьорнер поводився холодно та непривітно. «Мені він здався аскетичним, замкнутим. Людиною, яка знає свою справу й не хоче ні з ким її обговорювати».

Проте Лоуренсові подобався Тьорнер. Він бачив його на головному трапі — той говорив з іншим офіцером: «...яка чудова в нього [капітана] постать». Форма капітана була темно-синя, з двобортним піджаком із тридюймовими лацканами; на грудях — п’ять ґудзиків, але застебнуті тільки чотири — так приписував довідник «Кунард» для офіцерів. Справжня краса — манжети піджака з «чотирма рядами золотого плетіння у півдюйма завширшки». Кашкет Тьорнера, теж темно-синій, був по краях оздоблений шкірою та чорною мохеровою тасьмою. Спереду блищала кокарда компанії «Кунард» — символ компанії лев, якого команда жартома називала мавпою, у вінці з золотих стіжків. «Коли британські капітани знаються на одязі — а вони зазвичай знаються,— то будьте певні: вони одягнені в останні новинки того, що виробляється для капітанів комерційних кораблів, — писав Лоуренс. — І вони не тільки знають, що носити, а і як носити. Капітани неперевершено франтовиті. Того дня Тьорнер був командиром одного з найбільш славетних швидкісних лайнерів Північної Атлантики — і виглядав він як належить»[258].

Кімната 40. Хитрощі Блінкера

У Лондоні капітан Холл пересвідчився, що його новий план «спантеличення та омани ворога» почав давати результати.

Це був яскравий приклад мистецтва гри, у якому він був неперевершений. Він мав намір переконати військових командирів Німеччини в тому, що вторгнення Британії зі Шлезвіґ-Гольштейну на Північному морі вже неминуче, і таким чином змусити їх відтягти сили з основного фронту у Франції. Працюючи разом з офіцером служби контррозвідки Британії (МІ-5), Холл постачав у німецькі шпіонські канали детальну, але неправдиву інформацію, у тому числі звіт, у якому йшлося про більш як сотню військових кораблів та транспортних суден, сконцентрованих у портах на західному й південному узбережжі Британії (не у східних портах, звідки зазвичай відправляли поповнення для сил британської континентальної армії). На довершення Холл ще й переконав Адміралтейство зупинити весь морський рух між Англією і Голландією починаючи з 21 квітня — саме такий наказ міг би супроводжувати початок вторгнення, якби воно було справжнім.

Спершу німецькі військові лідери ставилися до цієї інформації скептично, але новий наказ виглядав переконливо. Кімната 40 перехопила повідомлення по бездротовому зв’язку від 24 квітня, яке відправили з німецької станції в Антверпені: «Неперевірений агент із Англії доповідає: масштабний транспорт військ з південного та західного узбережжя Англії на континент. Велика кількість військ у Ліверпулі, Ґрімсбі, Галлі»[259].

Потім Швіґер та командири ще п’ятьох субмарин отримали накази виходити та знищити все, що було хоча б схоже на судно, яке перевозить війська.

Кімната 40 пильно стежила за U-20: субмарина часто використовувала бездротовий зв’язок, повідомляючи про свою швидкість та курс. О чотирнадцятій годині в п’ятницю, 30 квітня, субмарина повідомила про своє положення. Через дві години — знову. Далі щогодини до півночі та кожні дві години до восьмої ранку вона надсилала такі ж доповіді.

Звістка про вилазку субмарин надійшла на фоні дедалі більшої загрози.

Адміралтейство отримало десятки повідомлень про субмарини, які хтось десь помітив — більшість із них були фальшиві, проте це турбувало. Ірландський поліцейський повідомляв, що бачив три підводні човни, які підіймалися річкою Шеннон, — украй неправдоподібно. Коло східного узбережжя Англії пароплав підібрав торпеду, що не вибухнула та спливла на поверхню — позначки на ній указували, що її було випущено з U-22, сестри субмарини Швіґера. Біля південно-східного кінця Італії молодий командир підводного човна, австрієць Георг фон Трапп (пізніше його знатиме весь світ, коли у «Звуках музики» його зіграє Крістофер Пламмер), випустив дві торпеди у великий французький крейсер «Леон Ґамбетта». Корабель затонув за 9 хвилин, забравши життя 684 моряків. «Ось, значить, як виглядає війна!»[260] — писав пізніше фон Трапп у своїх мемуарах. Своєму старшому помічникові він сказав: «Ми, як розбійники, підкрадаємося до корабля, який нічого не підозрює. Як боягузи». Битися в окопі чи на торпедному кораблі було б краще: «...там ти чуєш свої постріли, чуєш, як падають твої товариші, чуєш стогони поранених, і тебе сповнює злість, ти можеш стріляти, обороняючись або від страху. Наступаючи, можна навіть кричати! А ми!.. Ми просто холоднокровно топимо величезну кількість людей із засідки!»

У суботу, 1 травня, через нову вилазку U-20 та інших субмарин Адміралтейство вирішило відкласти відправлення двох військових кораблів, що мали виходити на артилерійські навчання у відкритому морі.

Того дня через капітана Холла Адміралтейство також дізналося про попередження, яке випустило німецьке посольство в Нью-Йорку того ранку — воно начебто мало переконати пасажирів відмовитися від подорожі на «Лузитанії»[261]. До вечора вже кожен британець та американець, який читав газети, знав новини. Дата відплиття та орієнтовна дата прибуття судна до Ліверпуля — за тиждень — були центром уваги суспільства.

Але в Кімнаті 40 знали набагато більше (як і особи, яким відкрили таємницю), — знали, що німецька станція бездротового зв’язку в Норддайсі передавала дати рейсу «Лузитанії», а також що шість підводних човнів уже вийшли на курс. У Кімнаті 40 знали ще й те, що одним із цих шести підводних човнів був U-20 — успішний убивця кораблів та моряків — і що він прямує на патрулювання у води, через які проходять усі вантажні судна та лайнери «Кунард», що йдуть у Ліверпуль. Скоро там мала пройти і «Лузитанія».

Незважаючи на те що цього нагромадження фактів — юрба субмарин, великий лайнер у рейсі, офіційне попередження — було досить, щоб позбавити сну всю верхівку Адміралтейства, усе одно про сплеск активності підводних човнів та неминуче прибуття U-20 не повідомили капітана Тьорнера. Не було зроблено жодної спроби організувати супровід для «Лузитанії» або перевести її на інший курс, як це було зроблено в березні з «Трансильванією» та в січні з «Аузонією».

Як і всі в «Кунард», капітан Тьорнер не мав жодної гадки навіть про існування Кімнати 40.

Увага Адміралтейства була деінде — на інших кораблях, які воно вважало більш важливими.

Вашингтон. Пропащий

У Вашингтоні всі думки президента Вільсона займала Едіт Ґалт. Протягом квітня вона була постійною гостею на вечерях у Білому домі, хоча за правилами пристойності з ними завжди вечеряв хтось іще. Одного разу вони обговорювали книгу, яка особливо сподобалася Вільсону, — «Навколо мого дому: записки про сільське життя у Франції під час війни та миру» Філіпа Ґілберта Гамертона. Вільсон замовив для Едіт примірник цієї книги в книготоргівця, а також надіслав один у Бібліотеку Конгресу. «Я сподіваюся, що Ви отримаєте задоволення від неї [цієї книги]. Я жадаю лише приносити Вам задоволення — адже Ви мені подарували його вдосталь!»[262] — написав він записку в середу, 28 квітня.

А ще додав: «Якщо ввечері дощитиме, може, Ви б завітали, щоб почитати? А якщо не дощитиме, то, може, приїздіть на ще одне коло?» Під «колом» він мав на увазі прогулянку на авто «Pierce-Arrow» Білого дому.

Вона м’яко відмовила на це запрошення, бо вже пообіцяла провести вечір із матір’ю, але подякувала за щирість, яка «наповнила по вінця її келих щастя»[263]. Її почерк дуже відрізнявся від руки Вільсона. У нього літери нахилялися вперед і групами стояли на сторінці абсолютно горизонтально. У неї — хилилися назад, робили віражі та юрбилися разом; літери були десь на межі пропису та ксилографії з завитками навмання тут і там, наче вона писала в кареті, яка їхала бруківкою. Окремо вона подякувала за прощальні слова його записки: «Ваш щирий та вдячний друг Вудро Вільсон». Ці слова були їй особливо приємні того вечора в середу після цілого дня депресивного настрою, до якого вона була схильна[264]. «Така запорука дружби розігнала тіні, що переслідували мене сьогодні, та зробили 28 квітня червоним днем мого календаря»[265], — писала вона.

Скоро — у п’ятницю, 30 квітня, — у Білий дім прийшла замовлена книга, і Вільсон відправив її в дім Едіт недалеко від Дюпон-серкл з короткою запискою: «Для мене велика честь мати дозвіл розділяти з Вами Ваші думки та мати Вашу довіру. Це повертає мені піднесений настрій і дає таке відчуття, наче моє особисте життя воскресло. Навіть більше: це дає мені надію, що я можу бути Вам корисним, можу прикрасити Ваші дні щирим співчуттям та повним розумінням. Для мене це буде справжнім щастям»[266]. З книгою він надіслав букет квітів.

Намагаючись прикрасити її дні, він прикрашав свої. В оточенні всього цього світового хаосу в Едіт він знайшов мету, якій міг присвятити себе, яка захоплювала його та відволікала — хай навіть тимчасово — від страху перед війною, що розросталася, та за долю всього світу. Вона була для нього «небесами — раєм — храмом»[267]. Її присутність допомагала йому думати про випробування, які чекали на націю. На вечірніх прогулянках у «Pierce-Arrow» він говорив із нею про війну та про свої занепокоєння, впорядковуючи власні думки — так, як він, мабуть, говорив би зі своєю померлою дружиною Еллен. «Від самого початку він знав, що може покладатися на мою обережність і що все, що він казав, не піде нікому далі»[268].

Едіт також почала дивитися на своє життя під новим кутом. Інтерес Вільсона, енергійність та краса світу, у який він привів її, робили її власні дні наче порожніми та нічого не вартими. Її освіта була хаотичною, вона прагнула вищого рівня життя, цікавих бесід про книги, мистецтво, про тектонічні зміни в подіях світу. Її друг Натаніель Вільсон (ніякого стосунку до президента він не мав) якось сказав їй, що відчуває: колись вона впливатиме на хід великих подій, «може, навіть на добробут або нещастя цілої країни»[269]. Але тільки за умови, якщо буде відкрита цьому: «Щоб підготувати себе для того, що, як я відчуваю, на тебе чекає, ти маєш працювати, читати, вчитися, думати!»[270]

Для Едіт прогулянки в машині з президентом Вільсоном були «життєдайними»[271], і вона від самого початку відчула зв’язок між ними. Вони обмінювалися спогадами про Старий Південь, про важкі часи після Громадянської війни. Едіт ніколи не зустрічала такого чоловіка, як Вільсон[272], — неймовірно яскравого, але м’якого та уважного до її почуттів. Усе це було для неї неочікуваним.

Але Едіт іще не розуміла, що Вільсон був закоханий, а, як зауважив церемоніймейстер Білого дому Айк Гувер, Вільсон був «великим знавцем кохання, тільки-но зародки пускали корінці»[273].

Камердинер президента, Артур Брукс, сказав більш лаконічно: «Він людина пропаща»[274].

Незважаючи на те що Вільсона відволікали чари місіс Ґалт, він усе більше переймався подіями у світі. Західний фронт перетворився на генератор крові та смерті, сторони почергово наступали та відступали на нейтральній території, щедро прикрашеній колючим дротом, зритій снарядами та закиданій тілами мертвих. У суботу, 1 травня, німецькі війська почали серію атак на Іпрському виступі[275] — пізніше ці події отримають назву Другої Іпрської битви. Німці знов застосували отруйний газ. Жодна зі сторін не просунулася порівняно з першою битвою, що відбулася попередньої осені, хоча загальний перелік убитих налічував десятки тисяч людей. Проте того дня наступ німців призвів до того, що британці відступили майже до самого містечка Іпр. Канадський лікар, який переносив поранених у найближчий медичний пункт у містечку Бузінг, пізніше напише один із найвідоміших віршів про війну: «В полях фламандських квітне мак[276] / Поміж хрестів — скорботний знак...»[277] У кінці місяця британці повернули собі втрачені позиції та просунулися вперед іще на тисячу ярдів, заплативши за це 16 тисячами вбитих та поранених. Шістнадцятеро людей — за кожен ярд землі[278]. Німці втратили тоді 5 тисяч солдатів.

Один із солдатів, які були на Іпрському виступі (Мессен, Бельгія), висловив письмово своє роздратування безвихідністю ситуації: «Ми й досі на наших старих позиціях та продовжуємо дратувати французів і британців. Погода кепська — ми іноді цілий день проводимо по коліна у воді, та ще й під щільним обстрілом. З нетерпінням чекаємо короткого перепочинку. Будемо сподіватися, що скоро весь фронт почне просуватися вперед. Не може ж так тривати вічно»[279]. Автором цього запису був німецький піхотинець австрійського походження Адольф Гітлер.

В іншому місці ось-ось мав відкритися новий фронт[280]. Сподіваючись розв’язати безвихідь у Європі, Черчилль організував важкий морський обстріл та висадку морського десанту проти Туреччини в Дарданеллах. Головним наміром було пробитися через протоку в Мармурове море, а тоді об’єднатися з російським флотом у Чорному морі. Об’єднані військово-морські сили коло берегів Константинополя мали примусити Туреччину капітулювати. Далі планувалася атака вгору Дунаєм на Австро-Угорщину. Виглядало дуже просто. Ті, хто розробляв план, вважали, що навіть зможуть перейти в Чорне море самими тільки кораблями. Але, як каже стара приказка, людина планує, а Бог керує. Результати були катастрофічні: втрачені кораблі, тисячі загиблих, ще один фронт у безвихідній ситуації на Ґалліполійському півострові.

Тим часом на Кавказі російські війська рішуче наступали на турків. Турки у своїх невдачах звинувачували місцеве вірменське населення, яке начебто допомагало росіянам, і почали систематично вирізати мирних вірмен[281]. До першого травня турки вбили більше ніж 50 тисяч вірменських жінок, чоловіків та дітей у провінції Ван на сході Туреччини. Голова вірменської церкви надіслав прохання про допомогу Вільсону; той відмовив.

Америка спостерігала за війною з-під безпечного прикриття нейтралітету. Війна здавалася неосяжною. Замісник державного секретаря США Роберт Лансінг, друга людина в Держдепартаменті, спробував у приватному меморандумі передати це словами: «Складно і навіть неможливо для нас у Сполучених Штатах зрозуміти європейську війну в повному її обсязі. Ми вже чи не байдуже читаємо про масштабні військові операції, про лінії фронту, що тягнуться на сотні миль, про тисячі загиблих та мільйони мирних людей, які страждають, про постійні втрати та руйнацію»[282]. Народ, писав він, звик до цього. «Убивство тисяч солдатів між лініями траншей у північній Франції чи ще одна тисяча загиблих на затонулому крейсері стало звичною річчю. Ми просто читаємо заголовки в газетах і забуваємо про все це. Подробиці [війни] перестали цікавити людей».

Проте конфлікт уже тягнув свої щупальця до берегів Америки. Тридцятого квітня, за п’ять тижнів після потоплення «Фалаби» та зникнення американського пасажира Леона Трешера, у Вашингтон надійшли перші дані про іншу атаку: німецьке повітряне судно скинуло бомбу на американський торговельний корабель «Cushing» під час переходу через Північне море. Усього було скинуто три бомби, але влучила лише одна. Жертв не було, пошкодження судна були незначними. При цьому лише за день до цієї події в іншому приватному меморандумі Лансінг писав: «Нейтралітет під час міжнародної війни завжди потребує терпіння, але ще ніколи за всю історію терпіння та витримка нейтральної держави не підлягали такому суворому випробовуванню, як сьогодні»[283].

Лансінг вважав атаку на «Cushing» серйозною подією. «Німецька морська політика — безглузде та безладне знищення кораблів незалежно від їхньої державної належності»[284], — писав він секретареві Брайану в суботу, 1 травня. Але Вільсон та Брайан, хоч і стурбовані цим інцидентом, вирішили поставитися до нього обережно, що зазначено в статті New York Times: «Офіційний штаб дотримується думки, що ні до яких серйозних дій немає необхідності вдаватись, адже бомби не були скинуті навмисне — вважалося, що об’єктом атаки став ворожий корабель»[285]. Таке припущення було дуже щедрим, адже «Cushing» ішов під американським прапором, а на корпусі назва судна була написана шестифутовими літерами.

Були й інші, більш тривожні новини, які тоді ще не встигли досягти Білого дому чи газети Times. Тієї суботи — у день відплиття «Лузитанії» — німецька субмарина торпедувала американський нафтовий танкер «Gulflight» коло островів Сіллі поблизу Корнвольського узбережжя Англії. Загинуло двоє людей, капітан помер від серцевого нападу. Корабель ледь залишився на поверхні, і його буксиром відтягли до найбільшого острова архіпелагу Сент-Меріз за 45 миль на захід від Корнвола[286].

У Вашингтон же той суботній ранок приніс лише приємну весняну погоду. Температура скоро мала піднятися вище за 20°С — чоловіки завітають у галантерейні крамниці по перші в сезоні солом’яні «дахи»[287]. Мода того року передбачала, що верх капелюхів стане трохи нижчим, а поля — ширшими. Джентльмени, звичайно ж, улітку мали змінити звичайні рукавиці на шовкові, щоб руки залишалися, як казала реклама, «прохолодними та чистими»[288]. День був приємним — Вільсон міг би зануритись у свої мрії, надії, кохання та думки про кінець його самотності.

«Лузитанія». У дорозі

Відплиття корабля було заплановане на десяту ранку, але запізнювалося. Під час війни Адміралтейство Британії мало право реквізувати для військових цілей будь-яке судно під британським прапором. В останню хвилину Адміралтейство реквізувало «Камеронію» — пасажирський корабель, пришвартований у Нью-Йорку, який обслуговував рейси в Ліверпуль та Ґлазґо. Капітан «Камеронії» отримав наказ перед самим відплиттям судна, і сорок пасажирів разом із п’ятьма членами екіпажу (усі — жінки) перевели на «Лузитанію». На жаль, немає можливості дізнатися, що з приводу цього думали пасажири у світлі німецького попередження в ранкових газетах. Хоча є одне свідчення, яке стверджує, що вони були раді, адже «Лузитанія» втілювала собою максимум розкоші морських подорожей. Крім того, вони вважали, що на «Лузитанії» прибудуть у Ліверпуль швидше, аніж на меншій та повільнішій «Камеронії».

На борту «Лузитанії» один із пасажирів вирішив скористатися цією затримкою. Річард Престон Прічард розпакував одну з двох своїх фотокамер та піднявся з нею на палубу, щоб зробити декілька знімків міста та затоки. У нього була камера «Кодак № 1» — вона складалась і могла поміститись у кишеню пальта.

Прічард був 29-річним чоловіком зростом у 5 футів 10 дюймів. Мати й брат називали його Престоном — мабуть, щоб уникнути невдалого римування Річард Прічард. Вони описували його так: «Темно-каштанове волосся, високий лоб, блакитні очі, виразні риси обличчя. Дуже глибока ямочка на підборідді»[289]. — підкресливши останнє речення. І справді, ямочка на підборідді Прічарда привертала увагу. Якесь інше обличчя така риса могла б спотворити, але тільки не його бездоганно красиве обличчя: повні губи, темні брови, бліда шкіра, густе темне волосся, що спадало великим завитком з лоба, і блакитні очі — як не дивно, при темному волоссі та бровах. «Надзвичайно цікаве обличчя з такими яскравими рисами, що, один раз побачивши, уже ніколи його не забудеш»[290], — казав один із пасажирів.

Прічард був студентом-медиком в Університеті Мак-Ґілла в Монреалі, Канада. Він вступив на навчання після того, як спробував себе в декількох галузях, зокрема фермерстві та лісорубстві. У Канаду він переїхав після смерті батька, щоб заробляти гроші та відправляти їх матері в Англію. Він їхав другим класом у каюті D-90 — внутрішній каюті навпроти перукарні — і ділив її з іншими трьома чоловіками. Усі вони не були знайомі один з одним. Прічарду дісталася верхня койка. З собою він мав три валізи. На краватці в нього часто можна було побачити затискач із золотим кільцем, прикрашеним крихітними білими та червоними «лавовими головами» — декоративними зображеннями облич, вирізаних з особливого виду вулканічного каменю, який використовували для брошок і камей. На період подорожі він узяв два костюми: один синій, а один більш повсякденний зелений.

На палубі він познайомився з молодим чоловіком, у якого також була камера, — Томасом Самнером з Атертона, Англія. (Томас Самнер не має ніякого стосунку до нью-йоркського керівника «Кунард» Чарльза Самнера.) Обидва вони хотіли зробити декілька знімків затоки. День був прохолодний та пасмурний — «доволі нудний»[291], як сказав Самнер, — і вони почали обговорювати, яку експозицію обрати для знімків. Згодом вони заглибилися у тему фотографії.

Самнерові відразу ж сподобався Прічард: «він такий же, як і я». Обидва вони подорожували самі й часто зустрічалися протягом подорожі. Самнеру подобалося вміння Прічарда насолоджуватися життям, не втручаючись у приватність інших людей. Він здавався «дуже приємною людиною та розважався в дуже спокійній манері, — писав Самнер. — Ви зрозумієте, про що я, [він] не привертав до себе уваги якимись гучними вигуками, як більшість інших чоловіків, коли їм весело». Інший пасажир другого класу, Генрі Нідхем, казав про Прічарда так: «На борту його дуже любили, він організовував ігри у віст та робив більшу частину роботи»[292]. Гра у віст — соціальна подія, для якої пасажири об’єднуються в пари та грають, аж доки не залишається одна команда-переможець.

Товариш по каюті Артур Гадсден каже, що тим рейсом Прічард повертався в Англію в гості й дуже радів з того — «рахував хвилини»[293] до прибуття.

Пасажири з «Камеронії» переходили на борт «Лузитанії» протягом двох годин. Пізніше ця затримка виявиться набагато важливішою, ніж будь-хто міг уявити, але зараз вона тільки дратувала — капітан Тьорнер завжди пишався своєю майстерністю організувати відплиття на прибуття «Лузитанії» чітко за розкладом.

Щодо німецького попередження, то Тьорнера це не бентежило. Перед відплиттям він стояв на палубі для прогулянок та розмовляв з Альфредом Вандербільтом та Чарльзом Фроманом, коли до них підійшов один із репортерів (вочевидь, не Джек Лоуренс). Репортер запитав у Вандербільта, чи вважає той, що йому пощастить цього разу так само, як тоді, коли він вирішив не подорожувати на «Титаніку». Той посміхнувся і нічого не відповів.

Тьорнер поклав руку на плече Вандербільта й сказав:

— А як ви думаєте, чи стали б усі ці люди замовляти місце на «Лузитанії», якби вважали, що їх потопить німецька субмарина? Усі ці балачки про торпедування «Лузитанії» — це чи не найкращий жарт, що я чув[294].

І Вандербільт засміявся разом з Тьорнером.

Відплиття знов затримали — і цього разу з причини, за яку Тьорнер хоча б частково ніс відповідальність. Його племінниця, актриса Мерседес Десмор, піднялася на борт на екскурсію й майже залишилася на кораблі, коли всі пасажири з «Камеронії» вже були на борту, команда підняла трап. Тьорнер сердито наказав знов його опустити, щоб племінниця могла зійти на берег, і це тільки подовжило і без того значну затримку.

Один із пасажирів, художник кіно Олівер Бернард, записав: «Капітан Тьорнер знехтував своїми обов’язками під час відправлення від причалу в Нью-Йорку: на борту була його родичка»[295]. Пізніше, коли Бернард висловить ці звинувачення, він зрозуміє те, що мало хто з пасажирів усвідомив: у тому рейсі через збіг багатьох різних факторів час мав життєво важливе значення. І навіть ця остання незначна затримка могла змінити історію.

Кінооператори біля входу в термінал «Кунард» перейшли на вище місце (скоріше за все, на дах будівлі), на рівень трапу, та спрямували камеру на нижні палуби. На плівці видно, як пасажири з’юрбилися з правого борту, багато хто махає хустками завбільшки з пелюшку. Один із пасажирів тримає американський прапор, а жінка поруч із ним — малюка, що стоїть на перилах.

За якусь мить молодий моряк починає йти сходами на кормовий місток — вузьку підвищену платформу на кормі судна. Спочатку з лівого борту, а потім і з правого він піднімає білий прапор — знак близького відплиття. Скоро, трохи за полудень, «Лузитанія» починає повільно рухатися назад. Камера залишається на місці, але через дуже повільний рух корабля здається, що це саме камера рухається вздовж усього борту судна.

Один із членів команди стоїть на канатах шлюпки. Стюард першого класу виходить на палубу та впевнено підходить до одного з пасажирів, наче передає якесь повідомлення. Нагорі на сходах стоїть чоловік та дивиться просто в камеру. Його кінематографісти відразу впізнали — це Елберт Хаббард у своєму стетсоні та краватці, яку ледь видно під застебнутим пальто.

Місток корабля проходить повз камеру, і на кадрі 289 з’являється Тьорнер. Він стоїть по правому борту в боковому кінці містка. Корабель повільно проходить, і капітан з посмішкою повертається до камери, знімає картуз, коротко махає рукою та спирається на поруччя.

Корабель заднім ходом виходить у Гудзонську затоку. Два буксири обережно розвертають судно носом на південь униз за течією, і далі корабель починає йти своїм ходом. «Лузитанія» зникає з поля зору камери, і вдалечині видно гобокенські причали, вкриті туманом та димом.

Кінець фільму.

Корабель повільно йде вниз за течією: вантажні судна, баржі, буксири та пороми різних розмірів змінювали свій курс, щоб дати дорогу величезному кораблеві[296]. Рух у Гудзонській затоці активний. На морській карті за 1909 рік видно безліч причалів на берегах Мангеттену — вони нагадують піаніно.

Річка була навдивовижу мілкою: ледь вистачало для 36-футової осадки «Лузитанії». Команда Тьорнера так точно відбалансувала корабель, що під час відплиття осадка на носі, згідно з відмітками на корпусі, була лише на 4 дюйми глибшою за корму.

Обидва береги річки рясніли пірсами й терміналами. З боку Нью-Джерсі (праворуч від корабля, що рухався вниз за течією) розташовувалися різноманітні залізничні причали, серед яких були Ері, Пенсильванія та Центральний вокзал Нью-Джерсі. Ліворуч — ряд пірсів, за назвами яких можна було оцінити всюдисущість морських шляхів (у порядку виходу з Гудзонської затоки):

South Pacific Со. — Компанія південного Тихого океану

Colonial Line — Колоніальна лінія

Albany Line — лінія Олбані (штат Нью-Йорк)

Clyde Line — лінія Клайд

Savannah Line — лінія савани

People’s Line — Народна лінія

Old Dominion Line — лінія Старого домініону, тобто штату Вірджинія

Ben Franklin Line — лінія Бенджаміна Франкліна

Fall River Line — лінія річки Фолл (штат Массачусетс)

Providence Line — лінія Провіденс (штат Род-Айленд)

У затоці безліч поромів перевозили людей і товари між Нью-Джерсі та основною частиною міста: їх обслуговували термінали на вулицях Деброссес, Чеймберс, Барклей, Кортленд та Ліберті. Пороми до статуї Свободи відходили від південного кінця Мангеттену.

«Лузитанія» повільно рухалася вздовж затоки, і перші ознаки війни ставали помітними. Корабель пройшов повз один із найвідоміших німецьких лайнерів — «Vaterland», — пришвартований коло гобокенського причалу. «Vaterland» за загальним тоннажем був приблизно на 60 відсотків більшим за «Лузитанію» — колись у цього лайнера була «Блакитна стрічка». У перший день війни він став у безпеці Нью-Йоркської затоки, щоб його не захопили в Британський флот — що було доволі реальним, як пасажири «Лузитанії» дізнаються пізніше. Відтоді «Vaterland» разом із командою тримали в Нью-Йорку. Інші сімнадцять німецьких лайнерів були в такому ж скрутному становищі.

Трохи нижче від Беттері-парку, де Гудзонська затока та Іст-Рівер зустрічаються, утворюючи Нью-Йоркську затоку, води стають глибшими та більш просторими. Тьорнер зустрічає знайомі орієнтири: праворуч острів Елліс, далі, звичайно ж, статуя Свободи на острові Бедлоус; ліворуч острів Ґовернорс із круглою фортецею-в’язницею та замком Вільямс[297]; далі видно бруклінський Ред Гук та хвилеріз басейну Ері. У далечині простягайся причали Блек Том — великий склад амуніції, який ближче до кінця війни зруйнують саботажники. Тьорнер уважно стежив за водним рухом та підтримував повільний хід, особливо в протоці Неровз, де завжди був чи не натовп лайнерів та фрахтівників. У тумані тут особливо небезпечно. Під поштовхами рідких хвиль лунали дзвони на буях, нагадуючи недільні дзвони в церкві.

Тим часом головний стюард «Лузитанії» разом зі своєю командою провадив звичайний огляд судна з метою виявити незареєстрованих пасажирів. Під час війни вони обшукували судно особливо уважно і скоро затримали трьох «зайців»[298]. Вони наче говорили тільки німецькою, в одного з них був фотоапарат.

Про затриманих доповіли капітанові екіпажу Андерсону. Він у свою чергу звернувся по допомогу до Пірпойнта, ліверпульського детектива, та до перекладача в складі команди. Дізнатися вдалося небагато — тільки те, що вони й справді німці. Їхні наміри залишалися незрозумілими, але згодом стало ясно, що, найімовірніше, вони хотіли сфотографувати докази того, що корабель озброєний або ж контрабандою везе амуніцію.

Усіх трьох замкнули в приміщені для арештованих під палубами до прибуття в Ліверпуль, де їх мали передати британським представникам влади. Новину про арешт від пасажирів приховали.

Альта Пайпер, дочка відомого медіума, так і не з’явилася на борту[299]. Свій квиток вона теж не здавала. Вочевидь, Альта не змогла противитися голосам у своїй голові, але зробити рішучий крок та скасувати поїздку теж було важко. Тож вона обрала шлях нерішучих людей і ранок перед відплиттям провела за пакуванням та перепаковуванням речей, гаючи час, аж доки не почула далекий гудок корабля, що відійшов від причалу.

U-20. Нафейр-Айл

У суботу рано-вранці на U-20 був сніданок: кава, хліб, повидло, какао. Вентиляція субмарини монотонно джизчала[300]. Швіґер, стоячи нагорі на рубці, відзначив, що море було спокійне, «іноді дощило та підіймався туман»[301]. Попереду з’явився пароплав, але туман та сірість вкривали його настільки щільно, що Швіґер вирішив не атакувати. Члени команди по черзі виходили нагору покурити — на борту це було суворо заборонено.

Туман ставав густішим. О 7:15 ранку Швіґер наказав U-20 зануритися на звичайну крейсерську глибину 72 фути — цієї глибини було досить, щоб субмарина могла пройти навіть під судном із найбільшою осадкою. Це було обачне рішення, адже підводні човни, незважаючи на свою грізну репутацію, були не дуже міцними, а також примітивними та складними водночас.

Команда також слугувала баластом[302]. Щоб швидко вирівняти положення субмарини або прискорити занурення, Швіґер наказував команді бігти на корму або ж на ніс. На перший погляд така біганина виглядає смішно, наче в німих комедіях про кейстоунських поліцейських, — якщо не брати до уваги, що до таких маневрів частіше за все вдаються за умов небезпеки. Підводні човни були настільки чутливі до зміни навантаження, що навіть для запуску торпеди потрібно було наказати команді переміститися, щоб скомпенсувати раптову втрату вантажу.

Субмарини були схильні до аварій. На борту було повно складних механізмів регулювання тиску, управління стерном, зануренням та сплиттям. Поміж усього цього громадилися торпеди, гранати й артилерійські снаряди. Уздовж нижньої оболонки розміщувалися батареї з сірчаною кислотою, яка в разі контакту з морською водою виділяє смертельний хлорний газ. У такому становищі помилки могли призвести — і призводили — до катастрофи.

Одна субмарина, U-3, затонула під час свого першого плавання[303]. Відійшовши приблизно на 2 милі від військової верфі, капітан наказав починати тестове занурення. Спочатку все йшло добре, а потім палуба субмарини опустилася нижче від рівня води, і через трубу вентиляції почала литися вода.

Субмарина затонула кормою вперед. Капітан наказав усім членам команди — двадцятьом дев’ятьом морякам — сісти на носі, а сам із двома іншими чоловіками лишився в рубці. Команда з’юрбилася в носовій частині, а субмарина заповнилася водою. Тиск повітря піднявся до болісного рівня. Субмарину огорнула повна темрява.

Батареї почали випускати хлорний газ, який зеленкуватим туманом піднімався в повітря. Певна кількість газу проходила в носовий відсік, але очисна система не дозволяла його концентрації піднятися до смертельно небезпечного рівня. Запаси повітря меншали просто на очах.

На березі ще протягом двох годин військові командири не здогадувалися про те, що сталося. Потім вони відправили на порятунок два плавучі крани та рятувальне судно «Вулкан». Рятувальники вирішили підняти на поверхню ніс субмарини, щоб моряки могли вилізти крізь передні торпедні труби.

Водолазам знадобилось одинадцять годин, щоб закріпити на носовій частині троси. Крани почали піднімати субмарину, показався ніс.

Кабелі обірвалися.

Субмарина впала назад у воду. Водолази спробували знову — ще чотирнадцять годин. На той момент команда сиділа в носовому відсіку майже без повітря в повній темряві більш ніж двадцять сім годин. Але друга спроба була успішною: стомлені, але живі моряки вилізли крізь труби, хапаючи ротом повітря.

Рубка, де був капітан та ще двоє моряків, залишалася під водою. Пройшло ще п’ять годин, поки «Вулкан» нарешті зміг витягти всю субмарину на поверхню. Рятувальники відкрити люк нагорі та побачили, що всередині майже сухо, але всі троє мертві. Хлор просочився в рубку по переговорних трубках, які використовувалися для зв’язку з приміщенням під рубкою.

Подальший розгляд виявив, що індикатор, який керував вентиляційним клапаном (вода зайшла через нього), був установлений неправильно та показував, що клапан відкритий, коли насправді він був закритий.

Проте цей результат був кращим за результат тренувального підводного човна, який затонув з усією командою, — його не могли підняти протягом чотирьох місяців. Водолази, що брали участь у першій невдалій спробі порятунку, чули, як ізсередини стукали. Коли ж субмарину зрештою вдалося підняти, причина катастрофи стала очевидною: міна. Що ж до моряків, то чоловік, котрий на власні очі бачив відкриття люка, каже, що всередині була саме та смерть, якої найбільше боялися моряки. Він писав: «Подряпини на сталевих стінках, зчесані нігті трупів, плями крові на одязі та стінах — найстрашніші свідчення смерті»[304].

Туман залишався дуже густим до 11-ї години в суботу. Коли Швіґер вирішив, що видимість уже досить хороша, він наказав спливати та продовжити хід на дизельних двигунах. Украй важливо було перезаряджати батареї на випадок, якщо раптом зустрінеться есмінець або з’явиться ціль.

За якийсь час після сплиття оператор бездротового зв’язку Швіґера спробував зв’язатися з «Анконою», яка стояла на базі U-20 у Німеччині, але відповіді не було. Зв’язківець також доповів, що він засік «активні перемовини ворога по бездротовому зв’язку» десь за 500 метрів. Швіґер наказав припинити передачу повідомлень, щоб не викрити присутність субмарини ворогові.

U-20 продовжила рухатися на північ, доволі далеко від східних берегів Англії, щоб обійти Шотландію з півночі, а потім піти на південь уздовж західного узбережжя Шотландії. Звідти Швіґер планував піти далі на південь, до Ірландії, пройти вздовж її західного узбережжя, а потім повернути ліворуч та увійти в Кельтське та Ірландське моря між Англією та Ірландією. Його мета — Ліверпульська затока. Очевидно, такий шлях набагато довший, ніж через Ла-Манш, але набагато безпечніший.

Субмарина йшла проти вітру, який тепер дув із північного сходу, змагаючись із чотирифутовими хвилями. Вартові Швіґера спостерігали за морем, виглядаючи інші кораблі, але в таку сірість та негоду розгледіти дим від пароплава було дуже важко.

Увесь день видимість була погана, а ввечері тільки погіршилась, і кінець кінцем Швіґер знов опинився в густому тумані. У той час субмарина якраз перетинала морські шляхи коло узбережжя Единбурга, Шотландія, які вели у Ферт-оф-Форт. У сонячний день тут завжди була безліч кораблів, і вірогідність знайти ціль була високою. Зараз же, у тумані, атакувати було неможливо, а ось ризик зіткнутися з іншим судном залишався великим. О четвертій вечора Швіґер знов наказав опускатися на крейсерську глибину.

Уночі небо прояснилось, і зоряна ковдра розстелилась від одного горизонту до іншого. U-20 спливла на поверхню, і Швіґер виставив курс на Фейр-Айл, один із Шотландських островів. Цей курс пролягав по уявній лінії, яка розділяла Північне море та Північну Атлантику.

Субмарина перебувала в морі вже два дні, зв’язку з вищими офіцерами не було — Швіґер залишився абсолютно сам.

«Лузитанія». Рандеву

Вийшовши з Нью-Йоркської затоки, «Лузитанія» прискорилась, але капітан Тьорнер не квапився вийти на крейсерську швидкість. Спочатку в нього було кілька рандеву після виходу в територіальні води США, так що немає потреби витрачати вугілля, досягаючи високої швидкості, якщо скоро доведеться зупиняти корабель.

На палубах корабля стало помітно прохолодніше через вітри відкритого Атлантичного океану та бриз, що утворювався під дією руху судна. Деякі пасажири продовжували стояти на палубі, спираючись на поруччя та спостерігаючи, як відступає берег, але більшість уже зникла в каютах, щоб розпакувати речі. Старші діти гуляли палубами, знайомилися, пробували різні способи розважитися — навіть шафлборд[305] на палубі. Молодші діти — у першому та другому класах — знайомились зі стюардесами, які будуть розважати їх протягом подорожі, поки батьки вечерятимуть у залах відповідного класу.

Теодейт Поуп, архітекторка-спіритуалістка, разом зі своїм другом Едвіном Френдом пішла в кімнату для читання та письма першого класу. Частина цієї кімнати була відокремлена спеціально для жінок, а в іншу частину могли приходити й чоловіки — тут була бібліотека. Кімната була велика, але дуже комфортна. Вона тяглася на всю ширину палуби А на майже максимальній висоті. Усередині було безліч столів та крісел, стіни вкриті світлим сіро-кремовим шовком[306]. Вікна закривали шовкові штори рожевого відтінку під назвою Rose du Barry. У чоловіків теж була своя окрема кімната — кімната для паління — зі стінами, вкритими горіховими панелями, трохи далі на палубі А.

У кімнаті Теодейт знайшла свіжий ранковий номер нью-йоркської газети Sun і почала читати[307].

У газеті багато уваги приділялося візиту Державного секретаря Вільяма Дженнінгса Брайана до Нью-Йорка минулого дня[308]. Він знайшов трохи часу, щоб відволіктися від міжнародних проблем та виступити з промовою в Карнеґі-холі на підтримку кампанії місіонера Біллі Санді проти алкоголю. Брайан також підписав публічну обіцянку «повної тверезості». Попередня промова секретаря Брайана на цю тему у Філадельфії зібрала величезний натовп у 16 тисяч слухачів, тому організатори в Нью-Йорку розраховували на приблизно таку ж зацікавленість. Але прийшло лише 2,5 тисячі людей, і третина приміщення залишилася порожньою. Брайан був одягнений у чорний костюм, чорне пальто з альпаки, а також чорну краватку-боло. У кінці своєї промови він підняв келих — келих з водою та льодом. Букер Вашингтон, якому щойно виповнилося п’ятдесят дев’ять, теж піднявся, щоб узяти слово та підписати одну з карток-обіцянок Біллі Санді.

В іншій статті, з Вашингтона, ішлося про невдоволення президента Вільсона з приводу докорів критиків — їм не подобалося те, що президент дозволив показувати фільм «Член Клану» режисера Девіда Ворка Ґріффіта у Білому домі. Критики ніяк не вгамовувалися, незважаючи на те що вже був травень, а показ проходив 18 лютого за присутності Вільсона, його дочок та членів Кабінету президента. Фільм засновувався на романі «Член Клану» Томаса Діксона і спочатку мав підзаголовок «Історичний пригодницький роман про Ку-Клус-Клан». Фільм розкривав зло ери відбудови Півдня та на героїчний манер прославляв Клан як рятівника по-новому пригнічуваного білого населення тих країв. Кінофільм став сенсацією в усіх куточках країни, хоча критики — а особливо шість років тому заснована Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення — відкрито засуджували зміст фільму та влаштовували протести біля входів у кінозали. Через це Ґріффіт змінив назву фільму на більш прийнятне «Народження нації». У п’ятницю, 30 квітня, особистий секретар президента Джозеф Тамулті зробив заяву: «Президент не мав ніякої інформації про характер фільму до того, як побачив його на екрані, і ні в якому разі не давав свого схвалення»[309]. Вільсон погодився на показ, за словами Тамулті, «як жест ввічливості щодо старого знайомого».

Ну і, звичайно ж, газета опублікувала останні новини про війну. Успішний німецький наступ на російську армію на Балтійському морі[310]; безрезультатні битви з почерговим успіхом у Шампані та вздовж річки Маас. Німці укріпили свої позиції на Іпрському виступі. У провінції Ван турки поновили атаки проти вірменського цивільного населення. Далеко на заході сили Союзників на півострові Ґалліполі начебто розгромили турків, але скоро цю інформацію спростують. Була також і невеличка замітка про бомбування американського корабля «Cushing».

Теодейт ненавиділа війну. Вона в усьому звинувачувала Німеччину та відкидала будь-які спроби німців перекласти провину на Британію. «Чого ж іще вони могли чекати, якщо роками ображали Англію, і тепер вона просто та благородно дотримується своїх угод із Троїстим союзом?»[311] — писала Теодейт, маючи на увазі втручання Англії, яка стала на захист нейтралітету Бельгії. Вона з нетерпінням чекала нищівної перемоги Союзників, після якої Німеччина б залишилася зруйнованою «до непізнаваності». Проте вона не хотіла, щоб Сполучені Штати втручались у цю війну. Минулого жовтня вона чула від знайомого медіума, що той начебто отримав таке повідомлення з іншого світу: «Ні за яких умов Сполучені Штати не повинні брати військову участь у європейському конфлікті»[312]. Теодейт надіслала це повідомлення президентові Вільсону.

Більше за все в суботньому випуску Sun увагу Теодейт привернула стаття на першій шпальті, у якій ішлося про німецьке попередження. Саме в цій газеті вона вперше його побачила. Узагалі єдине попередження, яке вона отримувала перед подорожжю, була примітка у брошурі «Інформація для пасажирів», яку видали в «Кунард» разом із квитком. У брошурі були імена її попутників у першому класі, а також примітка «Повідомляємо пасажирів, що на пароплавах Атлантики регулярно подорожують професійні шулери, і ми закликаємо Вас до відповідних заходів обачності»[313].

Sun доволі м’яко передавала німецьке оголошення — стаття називалася «Німеччина вдається до заходів, щоб зупинити закордонні подорожі». У статті наводився сам текст попередження, яке називали першим кроком у німецькій кампанії з «утримання американців від подорожей у Європу влітку»[314].

Теодейт розповіла про це Френдові, додавши: «Звісно, це означає, що вони хочуть нас дістати»[315]. Проте вона була переконана, що «Лузитанія» в британських водах отримає супровід та захист. Ця думка заспокоювала.

Неллі Гастон, 31-річна жінка, поверталася до Англії після майже року в гостях у тітки та дядька в Чикаго. Вона почала писати листа жінці на ім’я Рут — завершити його вона планувала протягом подорожі. У листі було безліч незначних подробиць: про саму подорож у другому класі, про те, як стало людно, коли перевели пасажирів з «Камеронії» — навіть довелося ділити сніданок на два «заходи». Вона також скаржилася, що їй випало снідати в першому «заході», о 7:30, і треба було щоранку прокидатись о 7:00. У листі ще зазначалося, що день був навдивовижу холодний і вона з радістю вдягла тепле пальто.

Багато її друзів та родичів знали, що вона подорожуватиме на «Лузитанії» того дня. «Це ж треба! Я сьогодні отримала пошту. Стюард, який приніс її, був украй здивований. Він думав, що в мене день народження»[316]. Друзі та родичі посилали їй листівки та подарунки. «Прю надіслала мені пару шовкових панчіх, а тітка Рут — відріз шовку та троянду. Неллі Кассон, Вілл Гобсон, Том та Едіт Клаас надіслали листівки, а Лу — дуже милий лист, на який я трохи пізніше відповім».

Дехто турбувався з приводу її подорожі: «Я дуже здивувалася: вони пишуть, що Вілл та Бі плакали, а я й не уявляла, що це може їх турбувати». Сама вона терпіти не могла сліз, але навіть їй «нерідко хотілося розплакатися відтоді, як я поїхала».

Вийшовши в міжнародні води, Тьорнер зменшив швидкість. Удалечині серед туману постали силуети трьох великих кораблів. Ці британські військові кораблі стояли тут на варті, не даючи «Vaterland» та іншим німецьким лайнерам покинути Нью-Йоркську затоку. Тьорнер наказав «повний назад», щоб повністю зупинити «Лузитанію».

Два кораблі були крейсерами — «Бристоль» та «Ессекс», а третій — один із лайнерів «Кунард» «Каронія», який переобладнали під військове застосування та озброїли. Колись Тьорнер був капітаном «Каронії». Крейсери зайшли з правого борту «Лузитанії», а «Каронія» — з лівого. Кораблі трималися на відстані приблизно в один кабельтов, еквівалент десятої частини морської милі, або приблизно 180 метрів. Усі три кораблі спустили на воду по невеличкій шлюпці, які почали веслувати до «Лузитанії» крізь «вири туманних вітрил»[317], як згадував капітан Джеймс Біссет, командир «Каронії». На шлюпках везли пошту, адресовану в Англію. «Бриз майже не торкався поверхні океану, — писав Біссет. — Кораблі окутував легенький туман, наче саван».

Біссет побачив капітана Тьорнера на містку поруч із капітаном екіпажу Андерсоном. З обома чоловіками він був добре знайомий. За декілька років до того Біссет працював під командуванням обох на старому пасажирському лайнері «Умбрія».

Тьорнер та Андерсон вийшли на крило містка по лівому борту та жестом привіталися з офіцерами, які стояли на містку «Каронії». Тут усі були знайомі один з одним і працювали під командуванням один одного багато років. Після цього Тьорнер та Андерсон повернулися в приміщення на містку, а на крило містка з правого борту вийшов другий помічник капітана Персі Геффорд. «Ми з ним були добрими друзями», — згадував Біссет. До того як вони почали працювати в «Кунард», вони разом працювали на старому трамповому судні. Більш за все Геффорд завжди хотів ходити на «Лузитанії», і «нарешті він опинився там», писав Біссет.

Чоловіки за допомогою жестів та прапорців обмінювалися привітаннями та побажаннями.

«Усього найкращого!»

«Щасти!»

«Хорошого плавання!»

Шлюпки відчалили від «Лузитанії» та попрямували назад до своїх кораблів, і капітан Тьорнер наказав виходити на максимальну швидкість. «Повний уперед». Величезні гвинти «Лузитанії» здійняли водоспади води за кормою, і корабель почав рухатися. Тьорнер тричі дав гудок у туманний горн — «моряцьке прощання».

Зазвичай топки та котли «Лузитанії» під час переходу завантажені на повну та дим виривається з усіх чотирьох труб. Зараз же під час війни серйозна криза змусила «Кунард» заощаджувати кошти. Тому ще минулого листопада Тьорнер отримав наказ запускати тільки три з чотирьох котелень судна — так споживання вугілля зменшиться на 1600 тонн за один перехід[318]. Але це також зменшувало й швидкість на 16 відсотків — з 25 вузлів до 21. Іронія долі в тому, що саме таку швидкість спочатку вимагали від корабля. Здавалося б, не така вже й значна втрата, але за такої швидкості відстань, яку «Лузитанія» проходить за день, зменшується на 100 морських миль, а сама подорож стає на один день довшою.

Член команди одного з військових кораблів зробив фотографію — вважається, що це останній знімок «Лузитанії». У кадрі видно корабель, який з хмарами диму, що вириваються з труб — лише з трьох, — зникає в туманній Атлантиці. «Кунард» не робила офіційних заяв щодо змін у швидкості, і мало хто з пасажирів про це знав, якщо взагалі хтось знав.

Кімната 40. Каденція

Перехоплені звіти про місце перебування: U-20, субота, 1 травня 1915 року[319]

2:00 [ранку]: «Зона 25Б — 7 (55.21 пн. ш., 3.15 сх. д.)»

4:00: «Зона 157А — 5 (55.39 пн. ш., 2.45 сх. д.)»

6:00: «Зона 124А— 5 (55.51 пн. ш., 2.15 сх. д.)»

8:00: «Зона 59А — 5 (56.15 пн. ш., 1.18 сх. д.)»

Зв’язок припинився.