Потапов, до дошки!

Якби Женьку Москвичова й Льонька Потапова додати, а потім розділити навпіл, то вийшло б двоє в міру товстих, у міру тонких, у міру тихих, у міру жвавих, у міру слабких, у міру стійких, загалом, двоє звичайних середніх учнів звичайної середньої школи. Утім, На фізкультурі рослий здоровань Льонько стояв на чолі шеренги. Маленький, щуплий Женька, навпаки, замикав її. Фізкультура була єдиним предметом, з яким він не товаришував. З усіх інших дисциплін Женька був повним відмінником, хоча до його худенької комплекції найменше підходило слово «повний».

Льонько був трієчником, але не повним. Учитель фізкультури часто хвалив його й ставив п'ятірки. Льонько не був позбавлений сили, але не ліз у бійку. Статечний і неквапливий, він не любив даремно махати кулаками. Зате Женька був страшенно задиракуватий. Він не міг і хвилини всидіти на одному місці й раз у раз втрапляв у неприємності.

Льонько був тугодумом, однак Женьчиної надмірної кмітливості вистачало на двох. Про Женьку говорили як про «найідейнішу» людину в школі. Він читав усе підряд, і від цього в його голові завжди роїлося безліч ідей. З нього так і фонтанували різні винаходи.

Загалом, якби Женьку Москвичова й Льонька Потапова додати, а потім розділити навпіл… Але оскільки наука ще не навчилася ділити хлопчиськ, Женька й Льонько були нероздільні.

Стражі порядку

Щастя впало на Женьку й Льонька, як це завжди буває, зовсім неочікувано. Вони сиділи у дворі й міркували, чим би зайнятися, коли побачили місцеву знаменитість Жорика. Жорик був великою людиною: по-перше, він уже перейшов у десятий клас, по-друге, він ходив у клуб авіамоделювання і, по-третє, і найголовніше, на всеросійській виставці авіамоделей він одержав диплом із золотими літерами й печаткою.

У Жорика в руках був гарний новенький планер. Від погляду на модель у Женьки з Льоньком від захвату, як-то кажуть, у голові запаморочилося. І що найдивніше, Жорик простував прямо до них.

— Хлопці, не наглянете за планером, поки я до магазину збігаю? — запитав Жорик.

Питання пролунало музикою у вухах нерозлучних друзів. Невже Жорик справді залишить планер на повну їхню опіку? Це було круто. Женьку просто-таки розпирало від гордості.

— Про що мова? Можеш на нас покластися. Муха не сяде. Льонько взагалі природжений бодігард. Льонько, покажи біцепс. — Женька з ентузіазмом тицьнув друга в бік.

— Добре, культуристи. Сподіваюся, біцепси вам не знадобляться. Я швиденько, — посміхнувся Жорик, кладучи планер на ослін.

— Можеш не квапитися. Ми його будемо щосили охороняти, — запевнив його Женька.

Жорик пішов, і друзі почали охороняти планер щосили, але незабаром Женька зрозумів, що робити це не так уже й просто, а точніше — зовсім непросто, тому що охороняти його було абсолютно ні від кого. Це було непередбачене ускладнення. Подумати тільки, охороняти планер за дорученням самого Жорика й щоб жодна жива душа про це не знала! Але найобурливішим було те, що Льонько сидів з таким спокійнісіньким виглядом, начебто його зовсім не хвилювало, добре вони охороняють планер чи ні.

— Ну, чого ти на цей планер витріщився? Нас його охороняти поставили, а не витріщатися на нього, — врешті не витримав Женька.

— А що його охороняти? Сиди собі й чекай, поки Жорик прийде.

— Ха! Так охороняти кожен дурень може. Це зовсім навіть не охорона!

— Чому?

— Та тому що охороняти треба обов'язково від кого-небудь, а те, що нікому не потрібне, й охороняти нема чого. Зрозумів?

— Ну, — покірно кивнув Льонько.

Хлопці посиділи ще хвилинку.

— Ех, тільки даремно час втрачаємо, — журився Женька. — Незабаром уже Жорик прийде.

І отут йому пощастило. Він побачив, як з під'їзду сусіднього будинку вийшла Майка — перше базікало в класі. Вона тягла за собою брата, щокатого, кароокого малюка, чимсь схожого на неї. Звичайно, цікавіше було б охороняти планер від кого-небудь із хлопчиськ, але вибирати не доводилося.

— Зараз почнемо від Майки охороняти! — ожив Женька.

— Ні, вона брата на дитячий майданчик поведе, — резонно зазначив Льонько.

На превеликий Женьчин жаль, виявилося, що Льонько має рацію. Не удостоївши друзів увагою, Майка попрямувала у бік пісочниці. Однак Женька не розгубився.

— Нічого. Не можна чекати подарунків від природи. Треба брати їх своїми руками. Зараз хутенько сама прибіжить! — сказав він. І на все горло крикнув: — Майко, агов! Привіт!

— Привіт, — відгукнулася Майка й навіть не подивилася в їхній бік.

«От вреднюка!» — подумки обурився Женька. Тепер привернути увагу Майки було для нього справою принципу.

— Гуляєш, чи що? — крикнув він їй навздогін.

— А що, не можна?

— Гуляй, гуляй, тільки май на увазі, що сюди підходити заборонено.

Майка зупинилася.

— Чому це?

— Тому це, — пояснив Женька і, щоб Майці було ще зрозуміліше, додав: — Не можна та й усе!

Після таких пояснень трапилося саме так, як пророкував Женька. Майка рішуче повернула в їхній бік і потягла за собою малюка, який щосили, бо всією душею прагнув будувати з піску пасочки.

— Ти поглянь, розкомандувався. А може, мені тут подобається, — заявила вона.

— Кому кажуть, не підходь, — без особливої погрози попередив Женька.

— Ага, розбіглася. Зараз шнурки випрасую. Ви цей двір закупили, чи що? — уїдливо мовила Майка, підходячи ближче.

— Не закупили, а об'єкт охороняємо, — поважно мовив Женька і наче ненароком відсунувся вбік, щоб було видно планер.

— Що-що? — з викликом запитала Майка і змовкла.

Вона побачила «об'єкт», і її очі округлилися від подиву.

— Ой, який кльовий! Ваню, дивися, літачок! — викрикнула вона й пришвидшила крок, тим більше що малюка також зацікавив яскравий планер і тепер його не треба було тягти силоміць.

— Так, крута модель. Тільки руками не чіпати, — грізно застеріг Женька. — І взагалі тупай звідси. Ходять отут усякі, а нам, між іншим, Жорик сказав нікого близько не підпускати. Він тільки нам довіряє. Так що рухай попом, чеши хіп-хопом.

— Грубіян! — образилася Майка.

— Ой, Льонько, тримай мене, а то я впаду. Білизна мене виховує. Як там тебе — майка чи труси?

— А ти… А ти… — Майка намагалася знайти якомога образливішу дражнилку. — А ти Женька-шимпанзенька!

— І не в склад, і не в лад! Поцілуй корову в зад. І взагалі такого звіра не буває,— затанцював Женька на одній ніжці.

— Зате виродки бувають такі, як ти, — не залишилася в боргу Майка.

Загалом, охорона виходила — те що треба! Крута охорона! Поки Женька й Майка обмінювалися думками, малюк відчув себе на волі. Незважаючи на те, що він був ще дуже малий, він уже добре усвідомив, що волею, коли її дають, треба користуватися. Що він і поспішив зробити. Маля підійшло до планера й схопило його за хвіст.

— Агов, він його взяв.

Льонько штовхнув у бік Женьку, який був настільки зайнятий суперечкою, що не помічав, нічого навколо.

— Кого? — буркнув Женька, незадоволений, що його відволікають.

— Планер, — сказав Льонько.

На той момент Женька також побачив, як маля із задоволеним виглядом тримає нову іграшку.

— Що ж ти мовчиш?! — накинувся він на Льонька.

— А я й не мовчу, — знизав плечима Льонько.

Зрозумівши, що краще вести прямі переговори, Женька якнайпереконливіше звернувся до малюка:

— Поклади літак на місце. Його брати не можна.

Малюк, видно, був іншої думки. Зрозумівши, що іграшку в нього збираються забрати, він ще сильніше притис планер до себе.

— Що ж ти, роззяво, за своєю дитиною не дивишся! — накинувся Женька на Майку.

— Ви б самі краще за своїм планером дивилися, спецназ засушений, — обурилася Майка. І засюсюкала з малям: — Іванку, ти ж хороший хлопчик? Поклади літачок.

Іванко вхопився за планер, усім своїм виглядом показуючи, що лестощами його не підкупиш.

Потрібно було вживати рішучих заходів. Женька скомандував:

— Льонько, давай я йому руки розтисну, а ти витягай планер.

Сказано — зроблено. Женька вчепився в малюка. Льонько — у планер, малюк заревів.

Майка з лементом: «Негайно відпусти його!» — кинулася на порятунок брата. Здійнявся гармидер. Незабаром було не розібрати, хто в кого за що вчепився й куди тягне. І тут пролунав тріск…

Коли прибіг Жорик, охороняти було вже нічого. Точніше те, що залишилося від планера, можна було не охороняти. Жорик побачив уламки, і з виразу його обличчя Женька з Льоньком зрозуміли, що двір — це не те місце, де б їм зараз хотілося перебувати.

Не розібравшись, що до чого, Жорик пообіцяв надавати винному й відразу виконав свою обіцянку. Причому винним виявився Льонько, оскільки бігав він набагато повільніше за Женьку.

Пізніше друзі сиділи в затишному місці за будинком. Льонько прикладав до чола монету.

— Тепер ще ґуля вискочить, — з тугою в голосі сказав він.

— Ґуля — це дрібниці! Це пройде. Мені від несправедливості боляче, — розмірковував Женька, запекло жестикулюючи.

— Угу, — кивнув Льонько.

А Женька продовжував:

— Адже все через цю Майку. Я ж їй людською мовою говорив: «Не підходь». А вона ще цього Ваньку-встаньку з собою притягла. І їй нічого. От що образливо й боляче!

Льонько поторкав ґулю, що набухала на чолі, і подумав, що краще б йому було боляче від несправедливості. Він би потерпів.

Чергування

З нового навчального року в Льонка й Женьки ввели кабінетну систему. Кожен предмет вивчали в спеціальному кабінеті, а на перервах доводилося переходити з місця на місце. Може, хтось і вважав, що це не дуже зручно, але Женька відразу зрозумів, які великі перспективи відкриває кочове життя. Мало того, що коли спізнювався на урок, завжди знаходилося пояснення: мовляв, не відразу знайшов клас. На додачу, у кожному кабінеті було багато цікавезних штукенцій.

У середу Женька й Льонько були черговими по класу. Не можна сказати, що Женька любив чергувати, але цього разу йому не терпілося приступити до своїх обов'язків, тому що першим уроком за розкладом стояла біологія, а Женька вже давно націлювався обстежити цей кабінет. Це був найцікавіший кабінет у школі, якщо не рахувати кабінет хімії. Чого тут тільки не було: і акваріум з рибками, і клітка з хом'яками, і навіть справжній скелет із пластмаси.

До того ж сьогоднішнє чергування приховувало в собі й інші переваги. Женьці вже тижнів зо два подобалася Синицина, але крім, як схопити її за косу чи вибити з рук портфель, приводу до спілкування не траплялося. І от Женьці посміхнулася удача. Він знав, що Синицина хоче погодувати хом'ячків, тому напередодні в розмові ніби ненароком згадав, що чергує в кабінеті біології.

— Приходь, добре вже, тебе впущу. Тільки май на увазі, більше нікого не тягни, — щедро запропонував він.

Женька з'явився у школі рано й негайно побіг до вчительської за ключем від кабінету.

У день чергування Женька нервував. Цікаво, прийде чи ні? Від цих дівчисьок усього очікувати можна. Двері відкрилися, але, на Женьчине розчарування, до кабінету увійшов Льонько.

— Чого це ти мене не почекав? Я за тобою зайшов, а твоя мати каже: «Він уже в школі».

Женьці не дуже хотілося обговорювати це питання, тому він спритно перевів розмову на іншу тему:

— Дивися, чого це тут трикутник валяється? Він же з кабінету математики. Здоровий який. Голова пролізе.

— Ні, не пролізе, — відмахнувся Льонько.

У цей момент двері відкрилися й увійшла Синицина.

— Привіт, хлопчики. Чим займаєтеся? — запитала вона.

— Та в нас тут суперечка вийшла. Чи можна голову в трикутник просунути, чи ні,— пояснив Женька.

Синицина подивилася на трикутник оцінюючим поглядом і заявила:

— Ні. Вуха не пролізуть.

— От і я кажу, що він маленький, — підтвердив Льонько, якого надихнула підтримка Синициної.

Тепер Женька просто зобов'язаний був довести, що має рацію, щоб Синицина бачила, на чиєму боці істина.

— На парі пролізуть! Б'ємося об заклад на похід у «Макдональдс»!

— А гроші звідки візьмеш? — посміхнулася Синицина.

— Моя справа. Ну, давай! — Женька тицьнув трикутник Льонькові.

— Якщо тобі гроші дівати нікуди, — знизав плечима Льонько й, узявши трикутник, без особливого ентузіазму спробував надягти його на голову.

Як і слід було сподіватися, трикутник був занадто вузький і не надівався, але невдача Женьку не злякала. У ньому прокинувся азарт сперечальника, і не дивно. Добре б ще вони були один на один з Льоньком, але потерпіти поразку на очах у Синициної!

— Ти навмисно не стараєшся. По-чесному надягай! — розгарячився Женька й почав допомагати Льонькові просунути голову в трикутник.

Бідолашний Льонько витріщив очі й, даремно намагаючись відбитися від запопадливого помічника, закричав:

— Ти що, з глузду з'їхав? Ти мені всі вуха обірвеш!

І отут настав момент Женьчиного тріумфу. Льонькова голова прослизнула в дірку трикутника без будь-якої шкоди для його вух. Женька зрадів.

— Що я казав! — викрикнув він, з виглядом переможця поглядаючи на Синицину.

— Тільки врахуй, я тобі «Макдональдс» не обіцяв, — нагадав Льонько.

Але він дарма турбувався. Женька був не з тих, хто добиває переможених. Йому було досить моральної перемоги в суперечці. До того ж Синицина повинна бачити, який він шляхетний, тому Женька великодушно сказав:

— Добре, я й не вимагаю.

Заспокоївшись, що в «Макдональдс» йому нікого вести не доведеться, Льонько заходився знімати трикутник, та не так сталося, як гадалося. Льонько крутив-вертів противну дерев'яну цурпалку і так, і сяк — усе дарма.

— Ну, чого ти там з ним вовтузишся? — запитав Женька.

— Спробував би ти його зняти. У мене вуха не пролазять, — поскаржився Льонько.

— Знову твої знамениті вуха! — розсміявся Женька. — Якщо вони туди пролізли, виходить, і звідти вилізуть. Закон логіки.

Незабаром Льонько на власному досвіді переконався, що в кожного закону є винятки. Звичайно, за всіма правилами голова повинна була пролізти в дірку, але, не підкоряючись жодним правилам і законам, вуха не пролазили. Наближався початок уроків. У коридорі почулися тупіт і голоси тих, хто не любив спізнюватися й приходив до школи раніше.

— Зараз наш клас прийде, — затурбувалася Синицина.

— Давайте я поки кабінет закрию, — запропонував Женька.

Він замкнув двері на ключ і теж включився в операцію зі звільнення друга. Уся трійця вперто сопіла над нелегким завданням.

— Боляче ж! — стогнав пітний, скуйовджений Льонько, відбиваючись від помічників.

— Терпи, зараз зніметься. Туди він теж туго йшов. Чого ти ніс виставив! Прибери! — діловито командував Женька.

— А куди ж я його приберу? — ображено сопів Льонько.

Женька знавісніло рвонув трикутник.

— Ти що, здурів?! Ти так з мене скальп знімеш, — не своїм голосом заволав Льонько.

— Хлопчики, тихо, — намагалася заспокоїти їх Синицина.

У двері вимогливо постукали, і почувся голос учительки природознавства.

— Що ви там робите? Відкрийте негайно двері!

Справа оберталася не на жарт. Як завжди в критичний момент, Женька миттєво оцінив ситуацію й прийняв рішення.

— Залазь у шафу.

Льонько відкрив дверцята вбудованої стінної шафи й зазирнув усередину. На верхніх полицях лежали кольорові таблиці й муляжі, а внизу стояла цеберка з ганчірками, і валявся віник. Було затісно, але вибирати не доводилося. Не показуватися ж на очі Таїсії Іванівні в такому вигляді. Льонько зітхнув і поліз до шафи.

— Не хвилюйся. Щойно училка піде, ми тебе відразу випустимо, — заспокоїв його Женька.

— А якщо не піде? — з побоюванням запитав Льонько й позадкував.

— Не бійся. Чого їй у класі стирчати?

У цей час Синицина, що ні жива, ні мертва від страху тупцювала біля дверей, заблагала голосним шепотом:

— Хлопчики, ну давайте ж, робіть що-небудь.

Женька з докором подивився на Льонька.

— Кріпися, Льонько. Ти ж не хочеш, щоб через тебе її до директора потягли.

Льонькові не хотілося, щоб Синицину потягли в кабінет директора. Але ще більше йому не хотілося опинитися там самому. І він прийняв рішення. Залазячи в шафу, Льонько з останніх сил сподівався, що біологічка загляне в клас і, переконавшись, що все гаразд, піде.

Женька відімкнув двері. Таїсія Іванівна зайшла до кабінету з таким рішучим виглядом, що стало ясно: найближчим часом іти вона не збирається.

— Навіщо ви замкнули двері? — суворо запитала вчителька.

Женька знав, що Синицина зовсім не вміє брехати. Якщо вона проговориться — кінець. Задіявши все своє красномовство, Женька віддано зазирнув у вічі вчительки й відрапортував:

— Ми тут хом'яків годували. Тільки Синицина зовсім ні при чому. Вона навіть і не хотіла зовсім. Вона каже: «Не треба, Таїсія Іванівна не дозволяє». А я почав торочити: «Давай погодуємо, давай погодуємо». Так що Синицина не винна. Карайте мене.

Він так трагічно схилив голову, чекаючи на покарання, що вчителька просто не могла не оцінити його благородства. Вона посміхнулася й поблажливо кивнула.

— Добре, джентльмене, на перший раз прощаю. Але більше цього не робіть. Їх не можна перегодовувати, інакше можна тільки нашкодити.

Льонько сидів у шафі в очікуванні, коли його випустять із ув'язнення, з тугою вслухаючись у гомін голосів. Клас заповнювався учнями. Наближався початок уроку, але Льонько не втрачав надії, що Женька придумає, як його звільнити. І тут пролунав дзвінок. Чекати довше не можна було. Льонько штовхнув двері й із жахом зрозумів, що замкнений. Тільки тепер в'язень вповні усвідомив трагізм свого становища. Йому не лишалося нічого іншого, як сидіти весь урок у шафі.

Льонькові пощастило, що у дверях була замкова щілина. Краєвид, який пропонувало це єдине віконце, що пов'язувало його із зовнішнім світом, був досить примітивним. Але, на щастя, Льонько виявив, що за партою, яка стоїть саме поруч із шафою, сидить Женька з Синициною. Звичайно, це мало допомагало йому в теперішньому становищі, але все-таки давало якусь надію.

Таїсія Іванівна зробила переклик.

— А чому немає Потапова? — запитала вона.

У Льонька стислося серце. Здавалося, ніколи ще йому так болісно не хотілося бути присутнім на уроці. Він почув голос Женьки:

— Він до лікаря пішов. У нього вуха болять.

Вуха в Льонька й правда боліли. Але не настільки, щоб він не почув, як учителька із сумнівом мовила:

— А мені здавалося, що я його сьогодні бачила. Може, він прихворів тому, що я вирішила його запитати?

Коли Льонько почув про плани Таїсії Іванівни, його бажання відвідати урок дуже похитнулося. Та ще й невідомо, що краще — мати в журналі «нб» чи двійку. Тепер Льонько було набагато легше змиритися зі своїм неприглядним становищем. Він притулився до стінки й став чекати.

Здавалося, урок тягнеться цілу вічність. Льонько сидів, зігнувшись у три погибелі. Ноги в нього затекли, шию ломило. Він спробував поворухнутися й розправити плечі, але тут зачепив головою полицю. Один гвіздочок, що підтримував її, розхитався й тримався на чесному слові. Льонько обережно відсунувся назад, але в цей момент невеликий шматок штукатурки просто біля гвіздочка відпав від стінки, полиця хряпнула і впала прямо Льонькові на плечі. На щастя, звук був не дуже гучний. Але головне, що, почувши шум у шафі, Женька не розгубився. Він негайно скинув на підлогу підручник, так що, повернувшись до класу від дошки, Таїсія Іванівна зустрілася з його безневинним поглядом.

— Пробачте, я ненавмисно, — щиро сказав він.

Мовчки похитавши головою, біологічка продовжувала малювати на дошці схему круговороту води в природі. Варто було їй відвернутися, як Женька кинув у бік шафи спопеляючий погляд. І про що там тільки Льонько думає!

А Льонько думав про те, щоб устояти. Він уже не сидів, як барон, влаштувавшись на вінику, а, стояв зігнувшись і, немов античний атлант, плечима підтримував злощасну полицю. Сили героя швидко висотувалися, і він розумів, що до кінця уроку йому ніяк не дотягти. І тут у шафі пролунав гуркіт.

Цього разу потрібно було впустити щонайменше з десяток підручників, та ще й гарненько по них грюкнути, щоб звук виглядав правдоподібно. І Женька здався.

Погляд Таїсії Іванівни нічого гарного не обіцяв.

— Що там у шафі? Оленко Синицина, ану відкрий, — сказала вона.

Синицина встала й на тремтячих ногах ступнула до шафи. Вона відкрила дверцята й видовище, що постало перед її очима, до кінця закарбувалося в її пам'яті. Перед нею було обличчя, точніше навіть не обличчя, а те, що від нього залишилося. Скальпа не було, а замість шкіри зяяли кривавими ранами м'язи.

— Скальп зняв… — прошепотіла вона й стала повільно сповзати на підлогу.

Тільки після того як Синицину відкачали, відкрили іншу половинку шафи, де під таблицями був похований Льонько. Потім Женька доводив, що Льонько — справжнісінький везунчик, адже мало того, що він не забився, так ще й трикутник розламався на дві частини. Може, щодо везіння Женька був правий, тому що коли Льонько побачив муляж людської голови з відкритими м'язами, він зрозумів, що йому справді пощастило, що він не опинився поруч із таким жахом у сусідній шафі.

Щоправда, у кабінеті директора фортуна Льонька зрадила, але Женька заспокоїв друга:

— Не зважай, Льонько. Усе погане коли-небудь закінчується. Шкода, звичайно, що біологічка сказала, що на гарматний постріл нас до кабінету не підпустить. Але нічого. Я на наступний тиждень на прибирання кабінету хімії записався.

Людина нового типу

Настали суворі часи: Льонько взявся за розум. Усе почалося з того, що тато після чергових батьківських зборів суворо сказав:

— Не вмієш вчитися добре, вчися багато. Соромно на зборах сидіти.

— От Женя — відмінник, а нашому тільки по вулиці ганяти, — підтакнула мама.

Чесно кажучи, спочатку Льонько не засмутився. Він думав, що батьки полають його трішки, як це заведено після батьківських зборів, і на тому справа закінчиться. Навчається він нормально: у чверті жодної двійки, усі чесно зароблені, тверді трійки, а з фізкультури навіть п'ятірка. Та не так сталося, як гадалося. Тато взяв з нього слово, що він буде виходити на вулицю тільки після того, як вивчить усі уроки, і Льонько засиджувався над підручниками допізна. Здавалося, ніколи ще їм не задавали так багато.

«Нічого, от зачахну без повітря, тоді ще спосхаменуться, та пізно буде», — мстиво думав Льонько. Час від часу він підходив до дзеркала й перевіряв, чи не відбивалися ознаки виснаженості на його обличчі, але, на прикре його розчарування, на круглій рожевощокій фізіономії не було й тіні виснаження.

У перший день Льонькового самітництва до нього забіг Женька.

— Кріпися, Льонько, що-небудь придумаємо, — заспокоїв він друга.

Льонько розумів, що нічого тут не придумаєш, але від підтримки йому все-таки було легше, а коли й Женька кудись зник, Льонькові стало зовсім важко. Нарешті, на шостий день, саме тоді, коли Льонько почав думати, що життєві негаразди можуть зломити навіть дуже сильну людину, Женька з'явився.

— Ну що, вчиш? — запитав він і по-хазяйськи плюхнувся на диван.

— Авжеж, не гуляю, як деякі,— докірливо сказав Льонько.

— Це я гуляю, чи що? Та я, між іншим, щосили для тебе стараюся. Спеціально статтю знайшов. Ось, тут говориться, що ти зараз займаєшся нікому не потрібною дурницею. — Женька помахав у повітрі аркушами, вирізаними з якогось журналу.

— Це про історію, чи що? — Льонько поглянув на відкритий підручник.

— Про яку історію? Отут наукою доводиться, що від твого сидіння за уроками ніякої користі — одна тільки шкода! — сказав Женька.

— А то я без твоєї науки не знав, що від цього одна шкода. Я ж думав, ти й правда щось путнє скажеш. Теж мені відкриття, — розчаровано протягнув Льонько.

— А от і відкриття. Техніка швидкого читання. Ти, наприклад, знаєш — що швидше людина читає, то більше вона запам'ятовує?

— А мені з того який зиск? — запитав Льонько.

— Як що? Це ж якраз про тебе сказано. От якби ти швидше уроки робив, то й учився б краще. Ти ж жертва власної посидючості, січеш?

Як не крути, а Женька мав рацію. Сам-бо він уроки за півгодини робив і вчився на одні п'ятірочки. А бути жертвою своєї посидючості навіть образливіше, ніж жертвою власної ліні. Це Льонько зрозумів відразу.

— Як же я уроки швидше зроблю, коли їх ген-ген скільки?

— Спокійно. Я все продумав. Із сьогоднішнього дня будемо робити з тебе людину нового типу. Ультрарапід, — заявив Женька.

— Що-що? — не зрозумів Льонько.

— Надшвидкісну, значить. Через місяць абсолютним відмінником будеш.

— Ти ба? — Льонько з недовірою подивився на журнальні аркуші.

— Точно. Сам побачиш. Будемо займатися за системою. Отут усе описано.

— А раптом у мене не вийде?

— Не хвилюйся, головне почати. Бери підручник і запам'ятай перше правило. — Женька вголос прочитав: — «Текст будь-якої складності читати лише один раз».

— Чому? — запитав Льонько.

— Для швидкості. Так що, навіть якщо тобі дуже захочеться урок ще раз прочитати, ну, розпирає прямо, кріпися і другий раз нізащо не читай, а то нічого не вийде.

Із цим правилом у Льонька було все гаразд. Скільки він себе пам'ятав, йому в житті ніколи не хотілося прочитати урок другий раз.

— От бачиш, а ти боявся. Я ж говорив, у тебе вийде. Ти здібний, — похвалив Льонька Женька.

Перший успіх окрилив Льонка, але із другим правилом виникли ускладнення. Виявилося, що читати треба всю сторінку відразу, згори донизу. Після Женьчиних пояснень Льонько вп'явся поглядом у середину рядка й повів очима вниз, але з цього нічого не вийшло.

— Як же я можу читати, якщо я ні початку, ні кінця рядка не бачу? — дивувався Льонько.

— А бічний зір тобі навіщо? — запитав Женька.

— Який ще бічний зір?

— Дуже простий. Сиди так і не обертайся. Говори, що я зараз роблю? — Женька відбіг убік і почав махати руками.

— Ну, руками махаєш.

— Як же ти бачиш, що я руками махаю, якщо ти на мене не дивишся? — Женька подивився на Льонька таким поглядом, немов у чомусь його викрив: — От і зі сторінкою так. Тобі тільки здається, що ти її не бачиш, а насправді ти все бачиш, тільки бічним зором.

— А яка з цього користь? Адже прочитати я однаково не можу. Я ж нічого не зрозумів, — знизав плечима Льонько.

— Це тому, що вона в тебе відразу закодована в мозок іде. У журналі так і написано. Спочатку нічого не розумієш, зате потім зрозумієш, — авторитетно заявив Женька.

Коли Льонько переконався, що навчання йде за правилами, він трішки заспокоївся, але сумніви все-таки залишилися.

— А раптом я цей закодований текст потім не згадаю?

— Так ти для вірності його ще поглядом сфотографуй, як розвідники. Зосередься й дивися на нього хвилину, а я час засічу, — запропонував Женька.

— Скажеш отаке, хвилину. Я й так на нього вже скільки дивився, — недовірливо пробурчав Льонько.

— Так це ти просто так витріщався, а ти дивися пильно. Давай, засікаю!

Льонько витріщив очі і втупився у сторінку підручника.

— Сфотографував? — через хвилину запитав Женька.

— По-моєму, не дуже.

— Нічого, це миттєве забування. Про нього тут теж написано. Головне, не хвилюйся. У критичний момент у тебе все саме по собі в пам'яті спливе й без усяких зусиль згадається, — пообіцяв Женька.

— Ти думаєш? — із сумнівом запитав Льонько.

— Це не я думаю. Це передова наукова думка. Усе на благо людини. — Женька поважно поплескав по журнальних аркушах.

Із цього дня Льонько вперше відчув, що наука працює на його благо. Тепер він не засиджувався за уроками, як раніше. Варто йому було переглянути параграф зверху донизу і для закріплення сфотографувати поглядом, як він був вільний, а увечері чесно рапортував батькам, що уроки зроблено. Цілі два тижні він із насолодою втішався плодами науки, доки одного разу не настав критичний момент.

Коли на уроці історії він почув своє прізвище, то за старою звичкою занервував, але Женька підбадьорююче кивнув, і Льонько піднісся духом. Він повільно вийшов з-за парти й дуже повільно пішов до дошки, щоб у домашнього завдання був час згадатися, але із жахом зрозумів, що нічого саме по собі в його голові не спливає.

— Чого ж ти мовчиш, Потапов? — запитала Ніна Петрівна.

— Це він зосереджується, — з місця заступився за Льонька Женька.

Льонько із вдячністю подивився на друга. Той жестами показував: давай, давай. А чого там показувати? Льонько й сам із задоволенням видав би, якби йому було що. Урок по-зрадницькому не пригадувався. Коли Льонько зрозумів, що чекати йому доведеться надто довго, доки все спливе саме по собі, він став про себе промовляти: «Це критичний момент. Момент критичний». Але й це не допомогло.

— Так ти, виходить, уроку сьогодні не знаєш, — сказала Ніна Петрівна, і Льонько зрозумів, що це останній шанс що-небудь відповісти. І він відповів.

— Я вчив, — сказав Льонько таким трагічним голосом, що Ніна Петрівна просто не могла не поставити йому навідні запитання.

— Ну, добре, — сказала вона. — Хто командував російським флотом під час російсько-турецької війни?

І тут Льонько згадав. Сам по собі, без будь-яких зусиль сплив малюнок із підручника, на якому був зображений портрет адмірала з орденами і з підзорною трубою. Льонько так чітко уявив собі цю сторінку з портретом у лівому верхньому куті, начебто бачив перед собою фотографію, але весь жах був у тому, що на підпис під фотографією мислиннєвого проявника вже не вистачило. Він так розпливався, що розібрати його не було жодної можливості.

Льонько подивився на Женьку й зробив страшні очі. Женька зрозумів, що в їхній системі навчання сталася осічка. Треба було терміново виручати друга, і він показав на свої вуха.

Льонько засяяв. Ну звичайно, тепер він і сам згадав, що прізвище цього адмірала було пов'язане з вухами. Він ще давно хотів йому для наочності вуха домалювати, але не встиг, тому що став ультрарапідом і часу на те, щоб засиджуватися за уроками, в нього не було.

Льонько жваво вистрелив перше вухате прізвище, що саме по собі без будь-яких зусиль спливло в його пам'яті:

— Адмірал Ушинський.

— Хто-хто? — перепитала Ніна Петрівна таким тоном, що Льонько відразу зрозумів: спливло щось не те. Він у розпачі глянув на Женьку ще раз. Той з такою силою бив себе по вухах, начебто хотів, щоб вони зовсім відпали.

— П'єр Безухов, — відчеканив Льонько.

Що тут почалося! Клас буквально вибухнув від реготу. Усі прямо животи надривали, начебто їм показували три кінокомедії відразу. І що було найобразливішим, разом з усіма сміявся Женька.

Звичайно, Льонько згадав, що П'єра Безухова він у кіно про «Війну й мир» бачив, і той не тільки не був адміралом, але взагалі не воював. Тільки тепер це було однаково.

Повернувшись на своє місце, Льонько відкрив підручник. З лівого верхнього кута сторінки на нього дивився портрет адмірала з орденами й підзорною трубою, під яким було чітко написано: «Ф. Ф. Ушаков».

На цьому Льонькові халепи не скінчилися. У критичний момент на літературі він згадав перший рядок вірша, а на російській мові рамочку, якою було обведено задане додому правило.

Дорогою додому Женька заспокоював друга:

— Це тому, що ти недостатньо натренувався. От попрацюєш за системою ще пару тижнів, і все чітко згадувати будеш.

Але займатися за системою Льонькові не дали. Тепер щодня після роботи тато не просто запитував: «Уроки вивчив?» — а перевіряв, як він їх вивчив. А жаль. Адже ще трішки, і Льонько міг би стати людиною нового типу.

Слава

Жінки дуже непостійні. Женька зрозумів це на власному досвіді. Останні дні Оленка Синицина, що подобалася йому вже цілий місяць, дивилася на нього як на порожнє місце. Спочатку Женька не надав цьому значення й застосував випробувані способи првертання уваги до себе: пуляв у неї жованим папером із трубки, смикав за косу, але замість того, щоб у відповідь стукнути його книжкою або ще як-небудь по-людськи відповісти на його щиросердні пориви, Синицина промовисто покрутила пальцем біля скроні й заявила:

— Дурень ти, Москвичов. У тебе розуму тільки на такі дурниці вистачає. Краще б ділом зайнявся, як інші.

Після цієї тиради Женька зрозумів, що в нього є суперник. Неспроста останнім часом Оленка раз у раз тріскотіла про Вадика Груздева, з яким навчалася в музичній школі: що він талановитий і що буде навчатися в консерваторії. Тільки-но Женька збагнув істину, як відчув непереборну ворожість до юного таланту. «Теж мені, вундеркінд пузатий. Матрац занюханий», — сердито подумав Женька. По правді, сам він теж був далеко не культурист. Але він зрозумів головне: для Синициної важлива слава, а не людина.

За обідом Женька включив приймач, що стояв на столі. Кухня заповнилася звуками фортепіанної музики. «І вдома спокою немає», — похмуро подумав Женька, виключив радіо і тут із вікна побачив, як Синицина з величезною нотною папкою промарширувала в музичну школу. Здавалося, усі тільки й думали про те, аби позбавити Женьку душевного спокою.

Вихід був один — прославитися. Женьчина уява запрацювала. Особливо яскраво уявлялося, як Оленка покається, що зміняла його на товстуна Вадика, і буде просити пробачення, а він навіть не подивиться в її бік. Женька так чітко побачив сцену приниження Синициної, начебто це трапилося насправжки, але коли він спробував придумати хоча б один спосіб здобути собі славу, у голову нічого не приходило.

Поки Женька бився над цим нелегким завданням, йому на очі потрапив стос рекламних проспектів і журналів, які вони з татом принесли з виставки комп'ютерної техніки. Женька набрав усього, що давали. Він не надто замислювався навіщо, вирішивши, що вдома розбереться. Зараз саме був час цим зайнятися. Женька швидко гортав буклети, відкидаючи вбік усі, де не було картинок і описів ігор. Переглянувши черговий журнал, він уже збирався відкинути його в купу іншого паперового сміття, як раптом його увагу привернув напис під статтею: Євгеній Москвичов.

«Треба ж, тезка», — подумав Женька, і в цей момент його осяяла думка. От вона — слава! План почав набувати реальних рис. Женька спробував розібратися в статті, але, нічого не зрозумівши, вирішив, що це зовсім неважливо. Ніхто з класу й поготів не зрозуміє.

«Подивимося, як Синицина заспіває, коли довідається, що я комп'ютерний геній», — з тріумфом думав він. Що далі Женька обмірковував задумане, то більше звикав до ролі. Нарешті йому справді почало здаватися, що саме він є автором розумних статей для наукових журналів.

Наступного дня Женька прийшов до школи й і з замисленим виглядом сів на своє місце. Прямо перед ним заклично майоріла коса Синициної, начебто просила за неї смикнути, але Женька не піддався спокусі. Він глибоко зітхнув, щоб звернути увагу на свою задумливість, але Олєнка й вухом не повела.

— От проблема! — сказав Женька, немов міркуючи вголос, і знову зітхнув.

— Що ти там бурмочеш? — обернувшись, запитала Синицина.

— Тобі не зрозуміти, — відповів Женька.

— Куди вже нам, сірим, — посміхнулася Олєнка.

— Та вже ж, це не для середняків. Розробляю нову антивірусну програму, — поважно заявив Женька. І, не втримашись, додав: — Це тобі не на піаніно бринькати.

— Теж мені програміст. Кому потрібна твоя програма! — презирливо кинула Олена.

— Кому треба, тому й потрібна. Мені для журналу замовили, — мовби між іншим сказав Женька.

— Тріпло, — кинула Олена.

— У своїй батьківщині пророка немає,— виголосив Женька.

— У тебе що, з головою не все гаразд?

— Геніальність — це різновид божевілля, — продовжував він сипати афоризмами.

— Точно хворий, — похитала головою Синицина.

На великій перерві, коли всі гайнули з класу в буфет, Женька вийняв комп'ютерний журнал і заглибився у споглядання сторінки.

— О, журнальчик! Кльово! Що це? — побачивши яскраву обкладинку, зацікавився Петухов, що пробігав мимо.

Женька навіть не встиг рота розкрити, як Синицина випалила:

— Розумного вдає.

— Про Білла Гейтса, напевно, також говорили, що розумного вдає,— зауважив Женька.

— Це хто такий? Бас-гітарист, чи що? — запитав Петухов.

— Темнота ти, Півень! Це творець Ай бі ем, — зверхньо просвітив його Женька.

— Ага, і наш Москвичов також комп'ютерний геній, — уїдливо мовила Синицина.

І тут її погляд упав на журнал, який Женька завбачливо відкрив на потрібній сторінці. Синицина побачила Женьчине прізвище, надруковане великими жирними літерами, і очі в неї полізли на лоба.

— Так це правда? — пробелькотіла вона.

Женька зрозумів, що настав момент його тріумфу, і з властивою лише геніям скромністю мовчки знизав плечима.

У цей час у розмову встряла Майка, яку заслужено вважали місцевим бюро новин. При вигляді підпису під статтею її затрусило, але вона досить швидко отямилася й закричала:

— Дивіться! Москвичова в журналі надрукували!

Усі, хто на цей момент не встиг утекти на штурм буфету, негайно помчали вивчати підпис під статтею, тому що з усієї статті це було найзрозуміліше місце.

— Ходімте покажемо Миколі Олександровичу, — з ентузіазмом запропонувала Майка.

Женька зрозумів, що слава приховує в собі підводні камені. Він зовсім не бажав зустрічі з учителем інформатики.

— Ти що, з глузду з'їхала?! Я ж засекречений, — вистрелив він перше, що спало на думку.

— Як засекречений? — зойкнула Синицина.

— Дуже просто. Про мене взагалі нікому говорити не можна, тому що на мене полюють. Я тільки вам відкрився, — таємничим голосом повідомив Женька.

— А хто на тебе полює? — жваво зацікавилася Майка.

— Хто, хто. Іноземні розвідки.

— От видає! Потрібний ти їм дуже. Вони й не таких спеців купують. За великі бабки хто хочеш продасться, — недовірливо посміхнувся Петухов.

— Я за гроші не продаюся, — гордо відрізав Женька. І трагічно додав: — Так що, якщо проговоритеся, мені кінець.

Незважаючи на попередження, звістка про те, що Женька — великий знавець комп'ютерів, швидко рознеслася за межі класу, і новоспечений програміст на всі сто усвідомив, що бути комп'ютерним генієм набагато сутужніше, ніж він припускав. Хлопці й дівчата потягнулися до нього з питаннями. Женька напускав на себе поважний вигляд, посилався на зайнятість і радив почитати літературу для «чайників», але розумів, що довго так йому не протриматися.

Події розвивалися стрімко. У той день Олена Синицина оголосила, що Вадика Груздева показували по кабельному телебаченню. Це був удар нижче пояса. У порівнянні з показом по телебаченню незначний підпис у журналі одразу побляк. Чаша терезів схилялася явно не в Женьчин бік.

Женька трішки знітився був, але фортуна знову посміхнулася йому. Недалеко від школи телевізійна пересувка проводила чергове соціологічне опитування. На перерві Женька зірвався з класу й виявив бажання бути опитаним, але журналістка не оцінила його пориву поділитися із суспільством своєю думкою. Потрібно було придумати щось іще.

Повернувшись у клас, Женька махнув рукою у бік вікна й сказав:

— Бачили? Телевізійники приїхали. Звідки вони тільки пронюхали? Мене вистежують. Хочуть інтерв'ю взяти.

— Що ж ти тоді тут сидиш? — зачудувалася Оленка Синицина.

— Мені це ні до чого, — байдуже знизав плечима Женька. — Я за славою не женуся. Не така я людина. Не те що деякі, ледве навчаться по клавішах стукати й відразу на телебачення біжать.

У цей час продзвенів дзвінок на останній урок. За сорок п'ять хвилин Женька встиг геть-чисто забути про те, що на нього «чатують» журналісти, й безтурботно вийшов зі школи разом з іншими. До цього часу телевізійники саме завершили свою роботу й неквапом згорталися. Майка оцінила ситуацію й вирішила, що залишати бідних журналістів ні із чим — недобре.

Треба відновити справедливість. Суспільство має знати своїх героїв і тих, хто живе поруч із ними.

— Народ! Тягни Москвичова до камери. Недарма ж журналісти приїздили, — сказала Майка.

Спочатку її пропозиція не викликала ентузіазму. Якщо Москвичов кому потрібний, то нехай з ним самі й розбираються. Але Майка додала:

— Може, і нас по телевізору покажуть.

Її репліка негайно подіяла.

— Точно! Слабо в новинах засвітитися?! — підхопив Юрко Петухов.

Усвідомивши всю серйозність ситуації, Женька в паніці вигукнув:

— Ні! Не буду я давати ніякого інтерв'ю.

— Ти що, зовсім уже? — Петухов покрутив пальцем коло скроні. І звернувся до інших: — Та чого його слухати? Якщо треба, значить треба!

Однокласники схопили Женьку, який щосили пручався, й потягли до камери. Демонструючи чудеса скромності, Женька відбивався щосили, але з цілим класом йому було не впоратися. Незабаром він став перед телевізійниками, і Майка сповістила:

— От! Ми до вас Москвичова привели.

— Кого? — не зрозуміла журналістка.

— Женю Москвичова. Він у нашому класі вчиться й пише наукові статті. Просто він дуже скромний, — пояснила Оленка Синицина і поспіхом витягла з портфеля журнал, що Женька щедро подарував їй з автографом.

Пробігши очима статтю, журналістка зміряла Женьку здивованим поглядом і почала виявляти до нього інтерес. Женька зрозумів, що пручатися марно, і здався. Інтерв'ю тривало недовго. На щастя, журналістка не почала порпатися в тонкощах комп'ютерного програмування. Євгеній Москвичов, як і личить генієві, був небагатослівним. Репортаж обіцяли показати в калейдоскопі новин. Усі були щасливі, лише герой дня мав пригнічений вигляд.

— Переживаєш, що тебе розсекретили? — співчутливо запитала Синицина.

Дивлячись у її сповнені обожнюванням очі, Женька вперше подумав: може, непогано, що він дав інтерв'ю.

Минуло три дні. Спочатку Женька нервував, але поступово заспокоївся і став із задоволенням грітися в променях слави.

Сигнал тривоги пролунав, коли на перерві в клас зайшов Микола Олександрович.

— Москвичов, кажуть, ти займаєшся програмуванням і навіть пишеш статті в серйозні журнали? — запитав він.

У душі в Женьки ворухнулося передчуття, що незабаром його славі прийде кінець. Якщо розмова піде про комп'ютерні програми, то йому хана. Далі комп'ютерних «ходилок» і примітивних «стрілялок» його знання не сягали. «Може, симулювати втрату голосу?» — вирішив він і мовчки кивнув головою.

— Уявляєш, який збіг. Мій друг займається тією ж самою проблемою й також пише статті. Можу познайомити. Його звуть Євгеній Олегович Москвичов.

Глибина Женьчиного падіння була жахливою. Усі підсміювалися й жартували над ним. Від насмішників не було проходу, а кількість прізвиськ, що пристали до нього, перевищувала всі розумні межі. Як тільки його не називали: і Комп'ютерщик, і Програміст, і Автограф.

Женька непохитно зносив усі примхи долі. У кожного в житті бувають чорні смуги, головне, не сумувати, вирішив він. Зате Женька зрозумів, чому знаменитості не люблять журналістів. Тепер саме слово «інтерв'ю» викликало в нього гостру ворожість. Адже хто знає, як довго він залишався б комп'ютерним генієм, якби паршиві папараці не розсекретили його.

Екстрасенс

Днина видалася сонячною. Пообідавши й нашвидку вивчивши уроки, Женька забіг за Льоньком, але той був ще не готовий. Поки неповороткий Льонько одягався, Женька став знічев'я читати газетні оголошення.

— Оце дають жару! Бачив, скільки чудиків чаклує? Дивись-но, на успіх у грошах кодують. Тобі не треба? — жартома запитав він.

— Краще б мене від двійки з математики закодували, а то незабаром контрольна. Батько на вуха стане, — похмуро мовив Льонько, натягуючи черевики.

І тут у Женьки наче щось клацнуло. Він відчув приплив натхнення, як траплялося в ті миті, коли його відвідувала чергова карколомна ідея.

— Льонько, ти геній! — вигукнув він.

Льонько скоса подивився на друга: жартує, чи що? Не те щоб він вважав себе за дурня, але, треба зізнатися, генієм його ще жодного разу не називали. Тим часом Женька продовжував:

— Ми з тобою також екстрасенсами станемо!

Ні, не жартує. З глузду з'їхав, зрозумів Льонько, а вголос сказав:

— Бувають, звісно, ідіоти, але не настільки ж. Який дурень до нас кодуватися піде?

— А такий, який двійок одержувати не хоче. Кодувати будемо від поганих оцінок, — упевнено заявив Женька.

Божевілля було очевидним. Льонько боязко скоса подивився на друга й обережно, щоб ненароком не викликати нападу шаленства, запитав:

— Як же ти станеш кодувати, якщо ти цього ніде не вчився?

— Нехай тупі вчаться, а в мене, Льонько, природний дар. Я це прямо відчуваю, — заявив Женька. — Головне, нам потрібна реклама.

— Де ж ми її візьмемо? — про всяк випадок поцікавився Льонько.

— Якщо пощастить, то у дворі,— загадково мовив Женька.

Вибігши з під'їзду, хлопці побачили біля пісочниці Майку Свиридову, що приглядала за своїм молодшим братиком. Майка вчилася з ними в одному класі й була ходячою енциклопедією «Усе про всіх».

— На стрільця і звір біжить. Он вона, наша реклама, — задоволено потираючи руки, всміхнувся Женька.

Порівнявшись із пісочницею, він недбало кинув:

— Гуляєш?

— А тобі що? — огризнулася Майка.

Вона ковзнула по Женьці поглядом і вже збиралася відвернутися, але той зненацька запитав:

— Чого це ти на мене так подивилася?

— Ніяк я на тебе не дивилася, — відмахнулася Майка.

— Не відкручуйся. Ти що, уже все знаєш? Хто тобі розповів? — допитувався Женька.

— Що розповів? — врешті почала виявляти інтерес Майка.

— Ну, що я екстрасенс.

— Не бреши, — не повірила Майка, але при цьому очі її від цікавості стали круглими, наче об'єктиви фотокамер.

— Я брешу? — щиро обурився Женька. — Мене в академії перевіряли. Льонько, скажи. Мені на удачу закодувати — раз плюнути. Був двієчником — став хорошистом, — розходився Женька. І раптом, наче спохопившись, знітився: — Ой, чого це я розговорився. Знаєш що, забудь. Нікому ні слова.

— Ось чому ти відмінник, — зметикувала Майка, уже не маючи сумніву у правдивості Женьчиних слів.

Женька багатозначно знизав плечима й попросив:

— Тільки ти щодо цього не розповсюджуй чуток, а то почнуть чіплятися: закодуй, закодуй.

— Не бійся, буду мовчати як риба, — пообіцяла Свиридова.

Як і пророкував Женька, у Майчиної «риби» виявився дуже жвавий язичок. Наступного дня, коли нерозлучні друзі з'явилися в класі, їх зустріли гробовим мовчанням. З виглядом людини, далекої від турбот цього світу, Женька прокрокував до парти, підкреслено не помічаючи цікавих поглядів, якими дивилися йому услід. Першою виступила Оленка Синицина:

— Женю, а правда, ти — екстрасенс?

Наче опам'ятавшись від міркувань, Женька обвів усіх поглядом і, витримавши трагічну паузу, приречено зітхнув:

— Так і знав, що це просочиться. І взагалі, що ви всі витріщилися? Екстрасенсів не бачили?

Справити враження на Синицину було не так уже й легко.

— Годі тобі! Краще скажи, слабо тобі Шмигу від двійок закодувати? — з викликом запитала вона.

Маленький, верткий Шмигунов шморгнув носом і буркнув:

— Чого мене? Інших немає, чи що?

— Та тому, що ти в нас найбільший двієчник, увесь клас ганьбиш, — резонно зазначила Синицина.

Женька для серйозності поводив біля Шмигунова руками й заявив:

— Закодувати я можу, тільки для поповнення енергії мені треба дві шоколадки, краще наші, типу «Оленки», а не які-небудь «Снікерси», і… банку пива. Без цього нічого не вийде.

— Ти що, пиво п'єш? — встряла в розмову Майка.

— Екстрасенси, як йоги, взагалі нічого не п'ють. У нас свої методи, — зиркнувши на неї презирливо, мовив Женька.

Клас виявив незвичну турботу про успішність Шмигунова. В одностайному пориві учні зібрали все потрібне для успішної роботи екстрасенса.

Після уроків усі розійшлися додому. Тільки цілитель-початківець його вірний секретар не поспішали піти зі шкільного двору. Вони сиділи на парапеті, похмуро наминаючи шоколадки.

— Може, не треба? — час від часу повторював Льонько.

— Не бійся. Усе під контролем, — заспокоював його Женька, хоча й сам трохи нервував.

Нарешті з дверей будівлі з'явися одинадцятий клас.

— Пора. Сиди тут. Я миттю, — видихнув Женька й побіг до шкільних дверей. Йому не довелося довго чекати, перш ніж на порозі з'явився головний шкільний качок на прізвисько Конан. У нього були такі біцепси, що Рембо міг відпочивати. Конан був особистістю відомою далеко за межами школи. Його побоювалося піврайону й не безпідставно. У потрібний момент Женька підбіг до старшокласника й простягнув банку пива:

— Конане, це тобі.

— Цікаве кіно, — з подивом витріщився на нього Конан. А потім з розумінням запитав: — Що, проблеми?

— Ага, пацан один з нашого класу.

— Треба накостиляти? — діловито поцікавився Конан.

— Ні, не треба. Ти йому просто скажи, мовляв, ану бігом додому робити уроки, а то будеш мати справу зі мною.

— і все? — зачудувався Конан.

— І все.

— По руках.

Коли величезні ручищі схопили Шмигунова й наче пушинку відірвали від землі, він у першу мить подумав, чи не з'явився в місті Годзилла, але усвідомивши, що перед ним Конан з одинадцятого, пошкодував, що це не монстр.

— Значить так, малюче, ану додому робити уроки…

Онімівши від подиву, Шмига слухав і за звичкою шморгав носом на знак згоди. Незабаром він знову відчув під ногами твердий ґрунт. Конан пішов. Не встиг оторопілий Шмига зрозуміти, що б це значило, як до нього підійшов Женька й, переможно глянувши на клієнта, мовив:

— Зрозумів? Ти тепер закодований. Іди додому й учи уроки.

— Ха, нічого собі кодування. Бачив я таких екстрасенсів! — опанував себе Шмигунов.

— Як хочеш, тільки якщо завтра отримаєш двійку, домовлятимешся з Конаном.

— Та годі тобі! Я ж зроду уроків не робив. Пожартували і досить, — заблагав Шмигунов.

— Кодування — не жарти, — відрізав Женька.

— От я всім розповім, який ти екстрасенс фігів, — у серцях особливо голосно шморгнув носом Шмигунов.

— Ага, першому Конану розкажи.

Бідний Шмига зрозумів, що він у пастці. Похиливши голову, він рушив додому набиратися знань.

Валентина Петрівна викликала Шмигунова, і всі затамували подих. Шмига обвів клас поглядом, наче засуджений до страти, піднявся й приречено побрів до дошки. Проходячи повз Женьчину парту, він почув голосний шепіт:

— Пам'ятай, ти закодований.

Перед очима Шмигунова виник кулак Конана, і Шмига негайно відчув небувалий приплив розумових здібностей. Зібравшись із духом, він забелькотів урок. Слухаючи його відповідь, Валентина Петрівна від подиву підняла окуляри, а коли він замовк, мовила:

— Ну, Шмигунов, ти мене сьогодні вразив. За старання ставлю тобі четвірку.

Шмига, який у житті не одержував четвірок, не повірив своїм вухам, а коли до нього нарешті дійшов сенс сказаного, вираз сильного жаху, що не сходив з його обличчя під час відповіді, раптом змінився посмішкою. Клас захоплено зітхнув. На перерві Шмигунов був героєм дня.

— Слухай, Шмиго, а гарно ж на тебе кодування подіяло. Може, і мені спробувати? — вирішив пропащий трієчник Сидоров.

Шмигунов хотів був сказати все, що думає з приводу місцевого цілителя, але вчасно зметикував, що бути єдиним дурнем, який попав на цю вудку, йому не хочеться, і з ентузіазмом закивав:

— Ага, спробуй. — І, згадавши кулак Конана, щиро додав: — Сильна річ!

Незабаром на прийом утворилася ціла черга. Від охочих не було відбою, але шкільний екстрасенс приймав не більше однієї людини на день. Під час запису Женька з поважним виглядом робив паси руками й тільки після цього давав добро Льонькові занести щасливчика до списку на чергу.

— Жень, а ти можеш мене від четвірок закодувати? — попросила Синицина.

— Ні, дівчат я не кодую. Поле занадто сильне, не для жіночого організму, — зі знанням справи сказав він.

Коли записуватися на кодування прийшов здоровань і перший забіяка Юрко Пєтухов, Женька захитав головою:

— Ні, Півень, з тобою теж нічого не вийде.

— Чому це? — образився Пєтухов.

— У тебе аура не та.

Кволий Шмигунов із заздрістю подивився на м'язистого Пєтухова й твердо вирішив почати ходити в спортзал, щоб також качати ауру. Зате, дивлячись як інші записуються на прийом, він з радістю думав: «Нехай тепер інші паряться».

Повернувшись додому, Шмигунов кинув портфель, схопив бутерброд і за звичкою зібрався на вулицю, як раптом його зупинив телефонний дзвінок. У трубці пролунав Женьчин голос:

— Шмиго, ти там як, не розслабився? Я, про всяк випадок телефоную нагадати, що ти закодований.

Гарний настрій у Шмигунова як рукою зняло. Він з ненавистю подивився на слухавку й, мовчки жбурнувши її, попрямував до письмового столу.

Незабаром чутки про великого екстрасенса, грозу двійок, вилилися за межі класу. Перед початком уроку Валентина Петрівна пильно подивилася на Женьку й запитала:

— Москвичов, це правда, що ти від двійок кодуєш?

Женька встав з-за парти, знизав плечима й скромно потупився, а замість нього встряла Майка:

— Правда-правда. Він уже й Шмигунова, і Сидорова, і Туваєва закодував. У них жодної двійки останнім часом.

— Саме так. Якби я сама не бачила, нізащо б не повірила, — задумливо мовила вчителька.

Слава Женьки досягла апогею. Стали з'являтися перші ластівки з паралельних класів. Закодовані, всі як один, розхвалювали шкільного цілителя, але затято мовчали, коли їх просили розповісти про кодування докладніше.

Освоївшись із обов'язками секретаря, Льонько стримував натиск тих, хто прагнув позбутися двійок. Ішов другий тиждень Женьчиної роботи на ниві цілительства, коли в юрбі виникло незвичайне пожвавлення.

— На цей місяць запису немає,— звично відчеканив Льонько, але юрба шанобливо розступилася, і перед Льоньком з'явився Конан.

— Я по пільговій черзі, домовилися? — добродушно сказав він. — Кажуть, тут у вас якийсь пацан від двійок кодує. Дуже треба.

Льонько на ватяних ногах відступив убік. Конан увійшов до класу і онімів. Він довго свердлив Женьку поглядом, а потім вимовив коротко, але вагомо:

— Так…

Дорогою додому Женька був похмурим, як ніколи.

— Але не били ж! — як міг, намагався заспокоїти друга Льонько.

— Ти тільки уяви, яку справу зіпсували! — не слухаючи його, скорботно вигукував Женька. — Я для себе старався, чи що? Для школи. Усього за десять днів он як успішність підвищив.

— Ага. Але не били ж, — підпрягся Льонько.

Якийсь час вони йшли мовчки, а потім Женька махнув рукою:

— Нічого, Льонько, їм же гірше. Нам що. Ми ще що-небудь придумаємо. Дар, якщо він є, нікуди не пропаде.

Ціна таланту

— Усе! Пропали вихідні,— похмуро заявив Льонько в телефонній розмові з Женькою.

— А що таке? — затурбувався Женька.

— З Іваново приїхала мамина двоюрідна сестра з дочкою. Будуть по музеях тягатися. Вони обидві на живописі схиблені. Дочка в художню школу ходить.

— А ти ж тут до чого?

— Мама звеліла мені йти з ними. Мовляв, нема чого байдикувати. Уяви, у таку погоду цілий день картинки розглядати, — журився Льонько.

— Нічого, зате долучишся до культури, — підковирнув його Женька.

— Смієшся? Тобі б так, — буркнув Льонько, і тут його наче блискавкою вдарило. — Слухай, підемо з нами? Після виставки ми в «Макдональдс» збираємося.

Останнє зауваження значно підсилило бажання Женьки долучитися до мистецтва. Він погодився, не підозрюючи, що похід до картинної галереї відкриє нову сторінку в його житті.

Перші півтори години Женька й Льоха старанно витріщалися на великих майстрів, чекаючи, коли ж Льоньковій тітці та її дочці набридне по півгодини стирчати біля кожної картини. Поволі терпіння друзів стало вичерпуватися. Від портретів і пейзажів мерехтіло в очах. Якийсь час вони розважалися тим, що, переходячи із залу в зал, змагалися, хто перший займе місце на диванчику для відвідувачів, але незабаром набридло навіть це глибоко інтелектуальне заняття.

Женька зрозумів, що погарячкував, погодившись разом з Льоньком супроводжувати його родичів. Уява малювала йому, як він міг би лежати із книжечкою на дивані або ганяти по вулиці на велосипеді, а тут не можна було навіть до пуття поговорити, тому що тишу суворо охороняли строгі тітоньки в синіх уніформах. Женьку охопила невимовна туга, але саме в момент повної безнадійності доля послала йому сюрприз.

Піднявшись сходами, вони ввійшли до залу сучасного мистецтва, і перед їхніми очима постало величезне полотно пронизливо-жовтого кольору, по якому йшла жирна чорна смуга. Уся ця краса називалася «Композиція № 145».

Легке здивування на Женьчиному обличчі змінилося цікавістю, а потім він захоплено видихнув:

— Бачив? Яка фігня!

— А мені старі картини більше подобаються. Там все як справжнє,— сказав Льонько, який не поділяв Женьчиного захвату.

— Нічого ти не розумієш, — гаряче заперечив Женька. — Івана Грозного, котрий сина вбиває, у музей кожен дурень візьме. А ось щоб таку мурню прилаштувати — тут талант потрібний.

Із цим було важко не погодитися. Льонько й сам не розумів, що особливого в цій мазанині, щоб її треба було виставляти на загальний огляд, та ще й у картинній галереї.

Інші стіни були обвішані не менш змістовними композиціями під різними номерами.

Але особливо Женьку вбила почеркушка олівцем, вивішена в рамочці на почесному місці.

— Повний атас! — вигукнув він. — На ті картини хоч піввідра фарби пішло, і ще малювати треба не менше години, а тут карлючки, які я за п'ять хвилин начеркаю, і також у рамочці висять. Цікаво, хто це такий розумний?

Женька схилився над табличкою з ім'ям художника й прочитав:

— Пікассо!

Саме в цю мить у Женьки виникла чергова геніальна ідея. Він усвідомив, що створений для мистецтва. Його так захопила ця думка, що навіть похід до «Макдональдсу» втратив свою привабливість і пройшов якось непомітно.

Після приходу додому Женька остаточно вирішив, що стане художником. У його голові роїлися думки про те, як його картини виставлять у галереї й уся школа піде дивитися. А Синицина підійде до нього й запопадливим тоном скаже: «Пробач, що я не вірила у твій талант». А він просто й шляхетно їй відповість: «Ти ніколи мене не розуміла. Але я тебе прощаю».

Справа була зовсім проста: намалювати картини й прилаштувати їх у музей. Женька з головою поринув у вирішення цього складного завдання й відразу ж зіштовхнувся з першими труднощами. Виявилося, бути художником — заняття не з дешевих. Довідавшись ціну олійних фарб, Женька зрозумів, що пронизливо-жовте полотно, що займало в галереї мало не всю стіну, — це по-справжньому дорога картина. Зважаючи на його особисті заощадження, новоспеченому таланту довелося задовольнятися гуашшю і вугіллям.

Зробивши необхідні покупки, Женька обклався репродукціями, книгами про сучасних художників і навіть двічі сходив у музей сучасного мистецтва. Два тижні Женька трудився у поті чола. Дійшовши до композиції № 39, він перейшов до серії портретів.

Щораз, коли Льонько заходив, щоб покликати Женьку на вулицю, він незмінно знаходив друга в процесі створення нового шедевру. Натхнення не полишало майстра. От і того дня варто Льонькові було переступити поріг Женьчиної кімнати, як живописець виставив перед ним чергове «полотно».

У порівнянні з намальованою на аркуші пикою Фредді Крюгер був красенем. Із квадратної голови стирчали квадратні вуха. Одне око розташовувалося на чолі, а інше на щоці. Перекошений рот роззявлено у судомній гримасі, чи то сміху, чи то жаху. Немов цей виродок тільки-но побачив себе в дзеркалі.

— Ну як? — запитав Женька й, не чекаючи відповіді, поклав поряд журнальну репродукцію. — Не гірше, ніж у Пікассо, правда?

Льонько подивився на сторінку журналу й щиро відповів:

— Не гірше.

— Отож. Дарую. Повісиш над своїм письмовим столом. Коли-небудь це буде коштувати купу грошей, — щедро запропонував Женька.

— Ні, не треба, — відмовився Льонько.

Він ні за які гроші не хотів милуватися цим неподобством. Однак Женька по-своєму витлумачив скромність друга:

— Бери, бери. Можеш не дякувати. Це по дружбі.

Відмовитися від настільки безкорисливого дарунка було зовсім незручно, і Льонько без особливого інтересу запитав:

— А це хто?

— От дивак! Це ж ти.

— Я?!

— Ну так. Бачиш, синій светр із червоною смужкою?

На цьому подібність закінчувалася.

— По-твоєму, це на мене схоже? — сказав Льонько, і його голос сам по собі затремтів від образи.

— Справа не в зовнішній подібності, а в тому, як художник це відчуває,— пояснив Женька. І, виклавши перед Льоньком чергову репродукцію, уїдливо запитав: — По-твоєму, це схоже на «Оголену жінку, яка розчісує своє волосся»?

— Ні.

— Ну от, а чого ж ти тоді хочеш від мене? Я ж не фотограф, а художник. Відчуй різницю. Я тут, між іншим, майже весь клас намалював. Хочеш, покажу?

Переглянувши портретну галерею, Льонько переконався в тому, що він ще не найбільший виродок.

— А це що за півень обпатраний з пикою алкоголіка? — запитав Льонько.

— Це ж Пєтухов! Схоже, правда? — зрадів Женька. — На виставці всі побачать, от сміху буде.

— На якій ще виставці?

— На персональній. Відразу в Третяковці нікого виставляти не будуть. Для початку художникові треба організувати свою виставку.

— Де ж ти її організуєш? — з недовірою запитав Льонько.

— Не хвилюйся. Я все продумав. Пам'ятаєш двоповерхівку, що на знос?

Льонько мовчки кивнув, і Женька з жаром продовжував:

— З неї всіх уже виселили, і зараз вона порожня. Потрібно ловити момент, поки її не знесли.

Як завжди Женьчин ентузіазм і віра в успіх заразили Льонька. У той же день вони обстежили приміщення нової «галереї мистецтв» і розпочали розчищення території для персональної виставки.

Наступний день пішов на те, щоб написати вивіску:

Женька домалював палітру з пензликами. Вийшло чудово. Усі «полотна» були розвішані за допомогою скотча. Тільки-но дійшли до портрета Петухова, Льонько застеріг:

— Знаєш що? Ти це… краще його забери.

— Чому? Схоже ж. Ти ж відразу здогадався.

— А якщо Півень також здогадається? Мало не буде — зловісно мовив Льонько.

— Як ти не розумієш, це ж самовираження, — розходився Женька.

Льонько з досвіду знав: коли Женька захоплюється, сперечатися з ним даремно, тому сумирно сказав:

— Я-то розумію, але взагалі малюй краще композиції. Вони тобі більше вдаються, — а про себе подумав: «За них хоч у п'ятак не випросиш».

Нарешті всі приготування було закінчено. Оглянувши свою роботу, Женька заявив:

— Щоб усе було за правилами, вхід треба зробити платний.

— Таке скажеш! Хто ж за гроші піде на це дивитися? — недовірливо запитав Льонько.

— Хто треба, той і піде. Ми з тобою також не задарма на різні композиції дивилися. Картинна галерея — це тобі не виставка дитячого малюнка. Я квитки на комп'ютері зроблю. Головне, призначити нормальну ціну. Як ти думаєш, по рублю продавати чи не розмінюватися й забабахати по п'ятірці?

— За п'ятірку не отримати б, — висловив свої побоювання Льонько.

— Переконав. Квитки будуть по рублю. Треба нести мистецтво в маси, — погодився Женька.

— По-моєму, і по рублю не підуть, — захитав головою Льонько.

— Спокуха! Я все продумав, — як завжди, не сумував Женька.

Він не даремно прочитав стільки статей і книжок про художників. Із прочитаного Женька зробив висновок, що справді геніального художника відрізняє дивакуватість, неначе в нього не всі вдома. Найбільший супер був, коли один художник відрізав собі вухо. Може, без цього відрізаного вуха ніхто б про нього зроду не довідався. Що й говорити, це круто, але повторюватися не варто було. Доводилося поламати голову, як ще привернути до себе увагу.

Женька цілу годину бився над цією проблемою, коли йому на очі потрапив малюнок з дитячої книжки, де був намальований художник із шиєю, обмотаною довгим шарфом. Прикинувши так і сяк, Женька вирішив, що це саме те, що потрібно. Вовняний шарф у травневу жару напевно помітять, а для здоров'я це набагато корисніше, ніж відрізане вухо.

Діставши із шафи мамин в'язаний шарф у синьо-білу смужку, котрий спочивав з іншими зимовими речами, Женька обмотав його навколо шиї, надав своєму обличчю відчуженого вигляду і вирушив до школи. Погода стояла надзвичайно спекотна. На вулиці народ поглядав на нього як на ненормального. Женька радів. Усе йшло як по маслу.

Однак невдовзі Женька зрозумів, що по-справжньому незвичайній людині ведеться нелегко. Шарф його дратував. Шия спітніла, і часом Женьку діймав страшний свербіж, але доводилося триматися. Заспокоювало тільки те, що мужикові, що відітнув собі вухо, також велося несолодко, зате тепер його картини знають у всьому світі.

Новоспечений талант гордо ввійшов у школу й, підкреслено не звертаючи уваги на косі погляди, попрямував до класу. Його геніальність була помічена досить швидко.

— Москвичов, ти чого в шарфі? — запитала Синицина.

Женька зробив багатозначний вираз обличчя, але не встиг відповісти, як Пєтухов глумливо викрикнув:

— А в нього шия мерзне.

Женька вирішив не піддаватися на провокації. Удавши, начебто тільки що опам'ятався від задуми, він запитав:

— Що? Ви про що?

— Шарф тобі навіщо? Простудитися боїшся? — покепкувала з нього Майка.

— А… це, — вимовив Женька, начебто тільки що помітив у себе пітну вовняну ковбасу, яка звисала з шиї.— Справді, звідки він? Я й не помітив.

— Ні чого собі. Морда червона, як з парильні, а він не помітив. У тебе що, болтики з голови повипадали? — засміявся Пєтухов.

— Годі придурюватися, — похитала головою Синицина.

— Вам цього не зрозуміти. Бувають люди, які живуть в інших світах, — загадково заявив Женька.

— Інопланетяни, чи що? — посміхнулася Майка.

— Я в шоці! Москвичов — марсіанин. На Марсі колотун, от він і вкутався, — гигикнув Пєтухов.

Синицина пирснула від сміху. Це не могло не поранити тонку мистецьку натуру Женьки.

— Півень, я зараз тобі в око дам! — вигукнув він.

— Спробуй, — пожвавився Пєтухов, який завжди був не проти помірятися силою.

Поглянувши на здорованя Пєтухова, що навис над ним, Женька швиденько відступив:

— Я не принижуся до бійки з тобою. Не дам тобі такого задоволення, — з почуттям власної гідності мовив він.

— Що? — не зрозумів Пєтухов.

— Злякався, — вставив Шмигунов.

Синицина криво посміхнулася. Це остаточно добило Женьку, і його понесло.

— Хто?! Я злякався? Так ви хоч розумієте, з ким маєте справу? Дехто, між іншим, собі вуха відрізає. Ви хочете, щоб я вухо відрізав? Хочете, так? — не на жарт розходився він, широким жестом закрутив шарф і залишив клас.

— Чого це він? — запитав Пєтухов, покрутивши пальцем коло скроні.

— Художник, — пояснив Льонько.

— Хто? Москвичов, чи що? Який з нього художник? — засміявся був Пєтухов.

Але Льонько заступився за друга:

— Постмодерніст, ось який.

— Та ну? — не повірила Майка.

— А вухо тут при чому? — не зрозуміла Синицина.

— Один художник, його Іван Гог звали, собі вухо відрізав.

— Навіщо?

— Щоб прославитися, — пояснив Льонько.

— Ой, а раптом Москвичов також собі вухо відріже? Бачили, як він вискочив? Прямо оскаженілий, — захвилювалася Синицина.

— Так бреше він усе, — підсумував Пєтухов.

— Я брешу? — обурено вигукнув коло дверей Женька. І вагомо додав: — Сьогодні о четвертій годині всіх запрошую на відкриття персональної виставки.

У цей час продзвенів дзвінок на урок, і дискусію довелося перервати. Під час переклику Віра Іванівна подивилася на спітнілого «генія» і сказала:

— Москвичов, зніми шарф. Це що за жарти?

— А він художник, — викрикнув Юрко Пєтухов.

— До речі, про мистецтво, Пєтухов. Ти випадково не знаєш, хто розмалював твою парту в кабінеті математики? — строго запитала вчителька.

Під її пильним поглядом Пєтухов знітився, негайно втративши бажання говорити на тему мистецтва. Поки всі відволіклися, Женька з полегшенням стяг із себе шарф, вирішивши до кінця уроків проявляти свою непересічність іншими способами.

Увесь день Женька намагався поводитися, як личить справжньому художникові, тримався окремо, час від часу напускаючи на себе задумливий вигляд, а на великій перерві навіть не побіг у буфет. Але виявилося, що ця жертва принесена даремно. Ніхто не звернув уваги на його відсутність.

— Жень, а де в тебе виставка? — запитала Синицина після уроків.

— У двоповерхвці, що на знос, — оголосив Женька.

— А я думала правда, — розчаровано протягнула Синицина.

— Між іншим, багато художників спочатку виставлялися на горищах і в підвалах, — заявив Женька. І для більшої значущості додав: — До речі, вхід платний.

— Так це по-справжньому, чи що? — запитала Майка.

— А по-вашому, я приколююсь? — питанням на питання відповів Женька.

— І скільки квиток? — запитав Пєтухов.

Уїдливість у його тоні зачепила Женьку, і він сам не зрозумів, як випалив:

— Десять рублів.

— Прикинь? Червінець за віщо? — запитав Пєтухов.

— Побачиш, що таке справжній художник, — загадково сказав Женька й у супроводі Льонька залишив клас.

— Не зрозумів, він що, вухо буде різати? — зробивши злякані очі, запитав Шмигунов.

Стояла чудова погода, але Женька з Льоньком не пішли гуляти. Вони сиділи на другому поверсі порожнього обшарпаного будинку, на дверях якого було написано: «Галерея сучасного мистецтва…».

— Сказонув теж: десять рублів. Тут задурно ніхто не прийде, — мовив Льонько, який дотримувався думки, що мистецтво має бути доступним для народу.

Женька й сам розумів, що погарячкував, але він не любив визнавати свої помилки, тому сказав:

— Що поробиш. Юрба ніколи не визнавала геніїв.

Раптом у Льонька, який сидів на підвіконні, перекосилося обличчя, як від нервового тику, і він пробелькотів:

— Юрба.

— Що? — не зрозумів Женька.

— Там юрба, — сказав Льонько, махнувши рукою у бік вікна.

Женька підхопився як ошпарений, виглянув з вікна й обімлів. До «галереї» йшло людей із двадцять. Серед охочих долучитися до мистецтва були не тільки однокласники, але й учні з паралельних класів.

— Ну, Льонько, продавай квитки, а я поки тут усе підготую, — сказав Женька, і вони стрімголов скотилися сходами з другого поверху вниз.

Квитки були розпродані вмить. Коли всі нарешті опинилися в будинку, Женька повів екскурсію на другий поверх, де розташовувалася основна експозиція. Це був його тріумф. Він жваво демонстрував свої полотна, жалкуючи, що під тиском Льонька зняв-таки портрет Пєтухов а. Завершувала показ скульптурна композиція під назвою «Дружба», що являла собою дві сплющені банки кока-коли, великими цвяхами прибиті до фанерки.

— Це все, — широко посміхаючись, сказав Женька.

Усі продовжували дивитися на нього. Ніхто не розходився. На обличчях відвідувачів читалося очікування. У душі в Женьки ворухнулося нехороше передчуття. Льонько зрозумів: будуть бити.

— Уже все, — невпевненим голосом повторив Женька.

— Як усе? А вухо? — нагадав йому Пєтухов.

— Яке вухо? — пробелькотів Женька, усе ще не розуміючи, чого від нього хочуть.

— Як яке? Ти ж обіцяв, що вухо відріжеш, як цей Ваня, як його там.

— Ван Гог, — машинально підказав Женька.

— Саме так, — підтвердив Пєтухов.

— Нічого я не обіцяв, — позадкував Женька.

— Казав, він злякається, — сказав Шмигунов, особливо смачно шморгнувши носом.

— А за що ми тоді червінець заплатили? — вигукнув Пєтухов. — Ану, жени бабки назад.

Юрба загрозливо зімкнула кільце навколо художника і його вірного помічника. Женька подумки подякував Льонькові, що той наполіг, аби він прибрав портрет Пєтухова. Завдяки Льоньковій далекоглядності обійшлося без бійки, але з грішми довелося розлучитися остаточно й безповоротно.

Незабаром Женька й Льонько залишилися удвох у спустілій галереї.

— Тобі добре. А в мене мою власну двадцятку вигребли, — пробурчав Льонько.

— Гроші й творчість — речі несумісні,— по-філософськи зазначив Женька, оглянув «Галерею мистецтв» прощальним поглядом і побрів геть.

— А як же картини? — запитав Льонько.

Женька не відповів. Він уже змирився з тим, що не стане геніальним художником, і на аукціонах будуть продаватися не його картини, а якогось далекого Ван Гога. Зате він залишився при вухах. Кожному своє.

Маніяк

Останнім часом особисте життя в Женьки не складалося, а причиною цього був Вадик Груздєв, залицяльник Синициної з музичної школи. Женька думав, що в Оленки з ним усе закінчено, але помилився. У п'ятницю Вадик запросив Синицину в районний Будинок дитячої творчості на концерт переможців конкурсу юних талантів. Женька ледь не лопнув від злості, побачивши прізвище цього жирдяя на афіші в списку учасників. Це було справжнім ударом долі.

Зате Синицина ходила з таким виглядом, наче вона сама перемогла в конкурсі. Побачивши її сяючу фізіономію, Женька відчув, що його серце обливається кров'ю, але він був неспроможний боротися з суперником. Доводилося визнати, що він програв. До п'ятниці залишалося два дні. Навіть Женька з його незвичайним розумом не міг за такий короткий термін прославитися й переплюнути цього недоробленого музиканта.

Женька палко мріяв, щоб стався землетрус, потоп або якесь інше стихійне лихо, і концерт відмінили. Але, зважаючи на прогнози, ніяких катаклізмів не очікувалося. І все-таки диво сталося.

Коли Майка, невичерпне джерело інформації, вбігла в клас і оголосила, що на місцеву знаменитість Груздева в під'їзді напало двоє хлопчиськ, Женька стрепенувся.

— Виходить, він виступати не буде?

— Чому не буде? Буде. Вони його не зачепили, просто гроші забрали. Недолітки, із третього класу, — доповіла Майка.

Женька не повірив своїм вухам.

— З якого?!

— Із третього.

— І цей пузан їм не накостиляв? Просто так виклав бабки і все? Я б їм показав! — войовниче погрожував Женька, моментально відчувши свою перевагу над суперником.

Він розправив плечі, сподіваючись, що тепер Синицина прозріє і побачить різницю між слабаком Вадиком і мужньою і відважною людиною, яку вона відкинула. Однак жінки непередбачувані. Замість того, щоб знехтувати рохлею Вадиком, Олєнка кинулася на його захист:

— Тобі більше робити немає чого, як кулаками махати. А йому битися не можна.

— Це ще чому? Спеціальний закон, чи що? У Конституції записано? — не втримавшись, сказав уїдливо Женька.

— Не блазнюй. Він піаніст. Йому треба руки берегти.

— Боягуз він, а не піаніст, — стояв на своєму Женька.

— Теж мені хоробрий. Якби на тебе двоє напали, може, ти ще не так злякався б, — заявила Олєнка.

Це був страшний наклеп. Ну припустімо, якби на Женьку напали двоє здорованів, типу Пєтухова, він би не став лізти на рожен, у нього ж у черепушці мізки, а не солома. Але не впоратися з двома малявками — це було вже занадто.

— Хто б злякався? Та я взагалі нічого не боюся. Так я б…

— Якби та в роті виросли гриби… Легко говорити, коли на тебе ніхто не нападав.

Сліпе поклоніння Синициної такому нікчемному слабакові, як Груздєв, остаточно вивело Женьку з себе.

— Це на мене не нападали?! Ще й як нападали! Може, на мене взагалі маніяк полює. На моєму місці твій Вадик би зі страху помер, — у припливі натхнення випалив Женька.

— Тріпло. Потрібний ти маніякові,— зморщила носа Синицина.

— Значить потрібний, якщо полює.

— Знову придумуєш.

— Не віриш? Ти мені не віриш?! — з таким жаром вигукнув Женька, що кожен, хто бачив його вперше, подумав би, що перед ним стоїть сама чесність. Але Олєнка Синицина знала Женьку досить давно, щоб залишитися глухою до його запевнянь. І тоді Женька вдався до останнього аргументу.

— Льонько, скажи, — попросив Женька й пильно витріщився на друга, сподіваючись на підтримку.

Олєнка також глумливо витріщилася на Льонька чекаючи на відповідь. Під перехресним обстрілом двох пар очей Льонько зніяковів. Сказати, що за Женькою полює маніяк — засміють, а не сказати значить підвести друга.

— Ну, — невиразно промукав Льонько й зробив рукою незрозумілий жест, який кожен міг витлумачити, як хочеться.

— Що «ну»? Говори прямо, — наполягала Синицина.

— Саме так. Як є, так і говори, — наказав Женька, гіпнотизуючи Льонька благальним поглядом. Льонько не міг зрадити друга у важку хвилину, а оскільки переконливо брехати не вмів, то просто мовчки хитнув головою.

— От бачиш? — тріумфував Женька.

— Нічого я не бачу. А ти, Потапов, спершу брехати навчися, тим більше в тебе вчитель суперклас, — Синицина кивнула на Москвичова.

Це була оглушлива поразка. Женька був принижений, зім'ятий, розчавлений. Його дуже зачепило, що Синицина вважає його тріплом. Він навіть не міг зосередитися на заняттях, увесь час тільки й думав про те, як би їй довести, що він не бреше, але в голову, як на зло, нічого не приходило. Після уроків Синицина навмисно підійшла в роздягальні і єхидним голоском запитала:

— Ну, і де ж твій маніяк?

— Де треба, — буркнув Женька й покрокував до виходу, не бажаючи продовжувати цю марну розмову.

Він розмашисто вийшов за двері, і раптом побачив…

На розі стояв чоловік у сірому пальто й, видно, чекав на когось із малят. Женька й раніше бачив його біля школи, але не звертав уваги, тому що зовнішність у того була пересічна. Подібних типів на вулиці — сила-силенна. Побачиш, потім до пуття й не опишеш. Саме такими в кіно виявлялися маніяки й душогуби.

Рішення дозріло негайно. Женька кинувся в роздягальню, підбіг до Синициної і по-змовницьки прошептав:

— Він там. Не віриш? Ходімо, покажу.

Вони перетнули вестибюль. Женька обережно відкрив двері й через щілину показав.

— Бачиш, он той.

Чоловік мирно покурював, не підозрюючи, що він кровожерливий маніяк, який підстерігає супергероя Женьку Москвичова.

— Теж мені маніяк. Я його вже не перший раз тут бачу, — з недовірою мовила Синицина.

— А я про що кажу! Він за мною вже не перший день стежить, — вигукнув Женька.

— Щось мені не віриться, — із сумнівом мовила Олєнка.

— Може, треба, щоб він на мене напав, так? Щоб задушив, так? — обурився Женька.

— Добре, зараз перевіримо, стежить він за тобою чи ні,— заявила Синицина й рішуче попрямувала із школи.

Це був небажаний поворот, але Женьці не лишалося нічого іншого, як побрести за нею. Як і слід було сподіватися, «маніяк» не звернув на Женьку уваги.

— Ну то що? Він навіть не обернувся у твій бік, — єхидно примружилася Оленка.

— Звичайно! Це ж тобі не лох якийсь, а маніяк. Вони, знаєш, які розумні! Навмисно роблять вигляд, начебто їм жертва до лампочки, щоб приспати пильність.

Женька щосили намагався переконати Синицину, але розумів, що без доказів його аргументи звучать нетвердо. І отут тип у пальто подивився у його бік. Не довго думаючи, Женька за спиною в Олєнки скорчив йому таку пику, що обличчя в «маніяка» мимоволі витягнулося, а Женька став підморгувати, начебто його заклинило в нервовому тику. Не розуміючи, що б це означало, чоловік з подивом уп'явся поглядом у хлопчиська, що не на жарт розходився, після чого малолітній нахаба показав йому язика. Не витримавши такого нахабства, чоловік з рішучим виглядом рушив з місця з метою приструнити його.

— Ану стій!

Женька тільки цього й чекав. Він схопив Олєнку за руку й коротко скомандував:

— Біжімо!

Промчавши пару кварталів і переконавшись, що їх не переслідують, вони зупинилися.

— Бачила? А ти не вірила, — з виглядом переможця сказав Женька.

— Все-таки це дуже дивно. Із чого б йому на тебе полювати? — Синицина із сумнівом подивилася на Женьку.

— А я звідки знаю? Маніяків взагалі не зрозуміти. Вони ж психи. Хто знає, що в них на думці.

— По-моєму, в тебе в самого з головою щось негаразд. Потрібний ти психу, як кротові відик, — захитала головою Олєнка.

— Звісно, нехай на мене маніяк нападе, тобі плювати. По-твоєму, я ніхто й ніщо. Я ж на піаніно не бриньчу, — з виглядом ображеної гідності сказав Женька.

— Що ти причепився до того піаніно?

— Це не я причепився, а ти. Тільки й чую про твого геніального пузана Вадика з його концертом.

— Нічого він не мій. А ти просто заздриш, що він талановитий. І про маніяка ти набрехав. Знайшов дурненьку. — Синицина розвернулася й покрокувала геть.

Женька повернувся додому похмуріший за хмару. Життя було сповнене несправедливості, а серця жінок — підступності. Синицина стіною стояла за боягуза, що злякався двох малявок, але при цьому в ній не було ні краплі жалю до людини, яку переслідує кровожерливий маніяк.

«От загину від руки вбивці, тоді вона ще пошкодує. Поплаче, та пізно буде. Тоді зрозуміє, що була не права. Ще прибіжить із вибаченнями: „Женечко, милий, як я могла!“ А я їй скажу… Втім, тоді я їй уже нічого не скажу», — спохопився Женька, а його уява продовжувала малювати трагічні картини. — «Нехай помучиться без мого передсмертного прощення. Тоді вона довідається, що значить до кінця своїх днів жити з почуттям провини».

Женька жваво уявив собі, як Синицина в розпачі ридає на його могилі й клянеться до смерті не ходити ні на які концерти. Що й говорити, це було круто. Заради такого варто принести жертву. І Женька зважився. Завтра його в школі вже не буде, і нехай Синицина йде на свій улюблений концерт. Якщо зможе.

Женька взяв аркуш паперу й ручку й сів за «передсмертний» лист.

«Олено Синицина!

Коли ти одержиш цього листа, мене вже не буде серед живих. Маніяк здогадався, що я його засік. Він дзвонив і сказав зустрітися після школи…»

Женька задумався про те, де краще призначити побачення з маніяком: на будівництві, на пустирі за підстанцією чи біля старого голубника. Чаша терезів схилилася у бік голубника. Там була затишна місцина, відгороджена древнім дощатим забором, куди народ заглядав рідко. Прийнявши рішення, Женька вивів: «…біля голубника. Якби ти мені вірила, то я б не пішов і був би живий. Але я повинен тобі довести. Щоб ти побачила. Тому я піду. Прощай назавжди. Це ти мене вбила руками маніяка. Євгеній Москвичов».

Женька перечитав написане. Уява так жваво змалювала картину його загибелі, що серце в нього стислося, і на очі ледь не навернулися сльози. Він узяв ручку й зробив приписку.

«Так важко помирати у розквіті літ. Не оплакуй мене. Мені це вже не допоможе».

Наступного дня Женька в школі не з'явився. Льонько ходив похмурий, а на питання вчителів, що трапилося з Москвичовим, лише здивовано знизував плечима.

— Ви що, посварилися? — запитала Синицина.

— Після уроків довідаєшся, — загадково мовив Льонько й відвернувся, усім своїм виглядом показуючи, що більше з нього не витягнути ні слова.

Подібна таємничість не залишилася непоміченою. До кінця уроків загальна цікавість загострилася до межі. Як тільки продзвенів дзвінок з останнього уроку, Синицина запитала:

— Агов, Потапов. Тепер скажеш, куди подівся Москвичов?

Льонько витяг з рюкзака конверт і простягнув Олєнці.

— Він просив передати це тобі.

На конверті було кілька строгих приписів: «Сувора секретність. Для Синициної. Передати особисто в руки».

Під пильними поглядами класу Синицина розкрила конверт і стала розбирати Женьчині карлючки.

«Так важко помирати в розквіті літ. Не оплакуй мене. Мені це вже не допоможе», — дочитала вона й уголос вимовила:

— От клоун. Скажи йому, що він мене вже дістав зі своїми жартами.

— А якщо це правда? Краще піди й подивися, — запропонував Льонько.

— Робити нема чого. Мені на концерт треба.

— А що таке? — негайно встряла цікава Майка.

— Що дивитися, га? — зацікавився Пєтухов.

— Атракціон. Маніяк убиває Москвичова, — заявила Олєнка й передала «передсмертний» лист Майці.

Після того як послання зачитали ще раз, тепер уже вголос, Пєтухов пожвавішав:

— Оце смалить! А що, підемо подивимося.

— Я не можу. Я на концерт спізнюся, — стала заперечувати Синицина.

— Та годі тобі! Встигнеш. Це ж недалеко, — сказала Майка.

В очікуванні вистави делегація юрбою прямувала до місця зустрічі «маніяка» з Москвичовим. Дорогою всі пересміювалися й перекидалися жартами, і до голубника дісталися у веселенькому настрої. Шмига першим завернув за паркан і прожогом вискочив назад. Він витріщав очі, тикав пальцем у бік паркану й бурмотів:

— Мі… мі… мі…

— Не зрозумів? Що таке? — запитав Пєтухов і енергійно пробився вперед. Трохи забарившись, Шмигунов почимчикував за ним.

— Хлопчики, що там? — обережно запитала Синицина.

— Повний атас, — промурмотів Пєтухов.

— Ну ви йдете, чи що? — поквапив Льонько дівчаток.

Майка й Лєнка нерішуче потопталися, але потім цікавість узяла гору. Вони пішли за хлопцями й остовпіли. Москвичов увесь у крові лежав ниць на землі, а з його спини між лопаток стирчала сокира.

— Спізнилися, — здавленим голосом промовила Майка.

— Мі… мі… міліція, — нарешті напівшепотом розродився Шмигунов.

Приголомшені й вражені хлопці й дівчата стояли біля закривавленого тіла однокласника. Усе було схоже на кошмарний сон, коли хочеться бігти, але ноги начебто вросли в землю, і застиглий у горлі лемент не може вирватися назовні.

І отут трапилося найстрашніше. Труп раптом піднявся і, витріщившись на Синицину, сказав своє останнє слово:

— Я тебе прощаю, — і знову в безсиллі впав на землю.

У цю мить над голубником здійнявся страшний крик, що холодив душу.

Пізніше, коли на лемент збіглися дорослі і труп ожив остаточно, виявилося, що сокира стирчала зовсім не зі спини Москвичова, а з дошки, підкладеної під стару порвану куртку, при цьому кров успішно замінив звичайний кетчуп.

Першою відкачали Майку. Як не дивно, вона виявилася найстійкішою. Шмигунов від потрясіння охрип, навіть у Пєтухова цілий тиждень повіко смикалося. Але гірше за всіх велося Синициній. Вона ще довго прокидалася вночі в холодному поту з криком жаху.

Зате «жертві маніяка» влетіло по найвищому розряду. Женьчиних батьків викликали до директора й «артиста» погрожували виключити зі школи за його мистецтво. Хоча визнання народних мас він все-таки одержав.

— Круто, — коротко сказав скупий на похвали Петухов.

— Супер, — так само небагатослівно прокоментував Шмигунов.

Але що для справжнього таланту огуда й слава? Головне, Синицина на концерт не потрапила.

«Собака Баскервілей»

Не можна сказати, що Льонько був везучий. Його частенько переслідували дрібні невдачі, але всі вони не могли зрівнятися з тим ударом, який доля підготувала для нього цього разу. Світлана Вікторівна, учителька математики, переїхала жити в Льоньчин будинок. Мало того, її квартира була двері в двері з Льоньковою. Але найгірше чекало на нього попереду. Мама завела зі Світланою Вікторівною дружбу. Вечорами вони ганяли чаї, і справа дійшла до того, що вчителька запропонувала позайматися з Льоньком, щоб підтягти його по математиці. Це на початку літніх канікул!

Нещастя, яке впало на Льонька, дуже його підкосило. Він ходив похмурий, і в його очах читалася туга довічно ув'язненого. Хлопці сиділи в Женьки в кімнаті й думали, що робити, але, як на зло, на думку нічого не приходило. Надія на вільне життя вислизала в Льонька прямо з-під носа.

— Хоч би вона у відпустку поїхала, чи що, а то буде отут все літо стирчати! Ні собі, ні людям, як собака на сіні.— Льонько з досадою махнув рукою.

Після цих слів у Женьки сяйнула думка. Не даремно він був майстром різних витівок. Жодна людина в класі не прочитала стільки книжок.

— Як же я відразу про це не подумав! Собака — це саме те, що потрібно! — вигукнув він і кинувся до книжкової полиці.

— Навіщо? — з недовірою запитав Льонько. З тих пір як його в дитинстві покусав собака, він намагався триматися подалі від чотириногих друзів.

— Зараз довідаєшся. Нам потрібна собака Баскервілей! Ось послухай!

Женька дістав з полиці томик Конан Дойля і, знайшовши потрібне місце, почав читати лиховісним голосом:

— Це був собака величезний, чорний, як смола. Але такого ще ніхто з нас, смертних, не бачив. З його розкритої пащі виривалося полум'я, очі метали іскри, по морді й зашийку переливався мерехтливий вогонь. У жодному мозку не могло виникнути марево страшніше, огидніше, аніж ця пекельна істота, що вискочила на нас із туману.

У процесі того, як Женька читав, Льонька все більше охоплювали сумніви, що собака Баскервілей — це саме те, чого йому в житті не вистачає.

Коли Женька замовк, Льонько спідлоба витріщився на нього й тужно вимовив:

— Ти що, знущаєшся? У мене й так горе, а ти ще тут зі своїм собакою.

— Та ти тільки подумай! Від такого собаки математичка не те що у відпустку — вона, може, взагалі з нашого будинку з радістю втече.

Льонько подумав, що від такого собаки він би й сам з радістю втік. Тим часом Женька дав волю своїй фантазії:

— Уяви: ніч, темрява хоч в око стрель, туман. Світлана виходить з будинку…

— Скажеш таке, — перебив його Льонько. — Навіщо вона вночі в туман з будинку піде?

— Ну добре, нехай без туману, — погодився Женька. І продовжив: — Ніч. Темрява…

— Ні, зараз темніє пізно, — статечно заперечив Льонько.

— Знаєш що, тобі не догодиш. Чи мені щодня задачки розв'язувати? Для нього ж стараюся, зі шкіри геть лізу, а він ще на зло перебиває,— розходився Женька.

Льонько винувато зітхнув:

— Добре, не сердься. Я ж як краще хочу.

— Наче я хочу як гірше, — підколов Женька. І примирливо додав: — Так і бути, останній раз попереджаю. Або ти мене слухаєш, або не перебивай. Знаходимо собаку…

— А без собаки ніяк не можна? — несміливо вставив Льонько.

— Без собаки не можна, — відрізав Женька.

Льонько зрозумів, що це питання вирішено.

Тим часом Женька змовницьки зашепотів:

— Я, Льонько, таке придумав! Математичка тебе не те що від літніх занять звільнить, вона тобі до кінця навчального року п'ятірочки буде ставити, та ще й дякуватиме при цьому.

Початок Женьчиної ідеї звучав інтригуюче. Льонько відкрив вуха, як міг, а Женька продовжував:

— Виходить математичка ввечері з будинку, а на неї — чудовисько. По зашийку вогонь. З пащі полум'я. Клики — ого-го-го! Вона — лементувати. І тут… — Женька витримав належну паузу й урочисто мовив: —…з'являєшся ти!

— Хто?! Я?! — запитав Льонько з непідробним здивуванням.

— Ну так, наче ти випадково у дворі прогулюєшся.

— Не хочу я ніде випадково прогулюватися, і взагалі, чому я?

— Тому що вона тобі літні канікули псує, а не мені,— заявив Женька.

— Та добре, я її вже пробачив, — великодушно сказав Льонько.

Женька оцінно подивився на друга й мовив:

— Ти, Льонько, шляхетний.

Льонько не заперечував, а Женька продовжував:

— Математичка ще пробачення просити буде, що до тебе із задачками чіплялася, коли ти її від собаки врятуєш.

Варто було Льонькові уявити, як він рятує Світлану Вікторівну від собаки Баскервілей, як приплив шляхетності змінився в нього нападом скромності.

— Ніякий я не шляхетний, — сумирно сказав він.

— Молодець! По-справжньому шляхетна людина сама себе хвалити не буде, — поплескав його по плечу Женька.

Бути шляхетним Льонькові було б набагато легше, якби не собака, і він схопився за останню соломинку.

— А де ми баскервіля візьмемо? Це, мабуть, порода рідкісна.

— Порода тут ні до чого. Собаку ми візьмемо найзвичайнісінького, намажемо його речовиною, що світиться, і готово!

Після цих слів Льонько піднісся духом:

— Так би відразу й сказав, що звичайного, а то я вже злякався, що породу таку не знайдемо. А так Муха підійде.

Муха була улюбленицею двору. Вона так привітно вертіла хвостом-бубликом, що її навіть Льонько не боявся. З такою собакою одне задоволення робити шляхетні вчинки, але виявилося, Льонько радів передчасно.

— Ти що? — вигукнув Женька. — Думаєш, Світлана дурніша за тебе й Муху не пізнає?

— Але ж ми її речовиною намажемо. Іншої ж у нас однаково немає,— розвів руками Льонько.

— Це в тебе немає, а в мене є,— заявив Женька.

— Собака?

— Ідея. Собаку ми попросимо в тітки Валі з четвертого поверху.

Льонько з жахом згадав величезного сухорлявого дога на прізвисько Граф і з надією в голосі сказав:

— Вона його, напевно, не дасть.

— Не турбуйся. Я все влаштую. Вона ще рада буде, якщо ми його вигулювати візьмемося.

— А раптом він не розбереться, що до чого, і кинеться на мене? — турбувався Льонько.

— Ми його до тебе приручимо, — заспокоїв друга Женька.

Через два дні Женька з виглядом переможця вийшов з будинку, ведучи на повідку Графа. Виявилося, що приручити Графа до Льонька набагато легше, аніж приручити Льонька до собаки. Зблизька Граф здавався ще страшнішим, аніж здалеку. Але потроху Льонько, освоївся:

— А де ми світну суміш візьмемо? — поцікавився він.

— Ось, — переможно сказав Женька, виймаючи з-за через пазухи пакет.

— Що то? Риба? — Льонько здивовано витріщився на минтая без голови.

— Сам ти — риба. Це продукт, де найбільше фосфору, доганяєш? Проведемо науковий дослід. Дамо рибу Графові й подивимося, буде у нього в пащі світитися чи ні.

Льонько скептично посміхнувся:

— Я й без твоєї науки знаю, що не буде. Я часто рибу їм і ще жодного разу не світився.

— Мало що ти не світився! Ти що, сиру рибу їв, сиру, так? — скипів Женька.

— Ну, смажену.

— Отож бо й воно, що смажену. А де ти чув, щоб смажена риба світилася?

Такого Льонько не чув, і експеримент почався. Женька простягнув Графові рибу, той понюхав, фиркнув і відвернувся.

— Напевно, неголодний, — припустив Льонько.

— Давай перевіримо. У вас ковбаса є?

— Є.

— Тягни, — наказав Женька.

Льонько приніс шматок ковбаси. Виявилося, що Граф не такий уже ситий. Він миттєво злизнув ковбасу, однак від риби навідріз відмовився. Женька й наказував, і погрожував, і вмовляв — усе марно.

— А може, спробувати його ковбасою заманити, а потім непомітно рибу підсунути? — запропонував Женька.

Льонько ще двічі збігав за ковбасою, після чого Женька рішуче заявив:

— Так справа не піде. Поки ти бігаєш сюди-туди, ми тільки час даремно втрачаємо. Краще відразу всю ковбасу неси, ми її тут поріжемо.

— А що я мамі скажу?

— Не бійся, не з'їсть же він її всю. Що залишиться, додому понесеш. Мама навіть не помітить.

Як тільки Льонько перестав робити пробіжки додому й став батувати ковбасу прямо на місці, справа пішла швидше. Ковбаса, на відміну від риби, танула з приголомшливою швидкістю. Саме тоді, коли Женька готовий був засунути рибу в пащу Графові, трапилося непередбачуване: ковбаса закінчилася.

— Ех, шкода, — з досадою сказав Женька.

— Ще й як! — похмуро підтвердив Льонько, думаючи про те, як він буде виправдовуватися перед мамою.

— А що у вас ще смачного є? — запитав Женька.

— Пастила, — сказав Льонько й поспішно додав: — Але собаки пастилу не їдять.

— Ти що! Пастилу їдять усі,— завірив його Женька і мав рацію, пастилу дійсно їли всі, і тому вона скінчилася набагато швидше за ковбасу.

Покінчивши з пастилою, хлопці побачили, що риба зникла, зате неподалік сидів здоровенний рудий котисько, що виявився не таким вередуном, як Граф, і з задоволенням поїдав продукт експерименту.

— Ах ти, злодюго! — крикнув Женька.

Здогадавшись, що звертаються до нього, і не бажаючи вступати в конфлікт, кіт схопив рибу й відбіг подалі.

— Ну, зараз я тобі покажу! — пригрозив Женька. — Граф, узяти його!

Граф ліниво подивився на кота, потім на Женьку, ніби запитуючи: «А навіщо він мені потрібний?» — і, відійшовши до стовпа, підняв лапу.

— Граф, фас! Ще собака називається! — намагався докричатися Женька до собачої гордості, але безрезультатно. Тоді Женька скомандував: — Льонько, оточуй його!

Льонько потупцював оточувати кота. Граф, видно, подумав, що це гра, і також кинувся до кота. Кіт вигнув спину, голосно засичав і, кинувши рибу, стрілою метнувся на дерево.

Женька підняв обгризений риб'ячий хвіст. Експеримент був під загрозою зриву, але раптом Женька засяяв:

— Слухай, нам навіть пощастило, що кіт рибу з'їв. На ньому й перевіримо, буде він світитися чи ні. Давай його піймаємо й у підвал віднесемо. Там у темряві відразу буде видно.

— Як же ми відразу не додумалися! Даремно тільки ковбасу перевели, — пробурчав Льонько.

Однак піймати кота виявилося не так просто. Кіт сидів на дереві, усім своїм виглядом показуючи, що поспішати йому нікуди й злазити він не збирається.

— Зараз я його шугну, — сказав Женька й поліз на дерево.

Маючи недобрі підозри, кіт здибив шерсть і з сердитим підвиванням відповз подалі, а коли шлях до відступу було відрізано, пронизливо закричав, зістрибнув з дерева й кинувся у підвал. Женька й Льонько поспішили за ним. У підвалі була непроглядна темрява. Кіт не світився.

— Нічого, так навіть краще, — не сумував Женька. — Однаково Граф рибу не їсть. Ми б із ним ще намучилися. І взагалі, якби це було так просто, кожний отут ходив би світився, коли йому в голову стукне. Фосфор краще випарювати.

Спосіб, запропонований Женькою, був до геніальності простий. На кухні в Льонька Женька поклав на сковорідку кілька рибинок, закрив їх кришкою й поставив на слабкий вогонь.

— Тепер тільки встигай фосфор із кришки зішкрібати, — з виглядом знавця сказав він.

— А риба не засмажиться? — запитав Льоха.

— Багато ти знаєш. Смажать з олією, а без олії вона буде випарюватися.

Спочатку риба поводилася цілком пристойно. Вона шкварчала на сковорідці, а Женька щохвилини заглядав під кришку й казав:

— Води багато. Як тільки википить — почне випарюватися.

Чекати без діла було нудно. Добувачі фосфору перейшли у вітальню, увімкнули телевізор і почали клацати перемикачем у пошуках чогось цікавого. По одному каналу йшов крутий бойовик. Судячи з усього, справа наближалася до розв'язки. Головний герой мочив усіх направо і наліво. Забувши про все, хлопці припали до екрана.

Раптом Льоха принюхався:

— По-моєму, горить.

Женька й Льонько кинулися на кухню. Усе було огорнуто їдким чадом. Експеримент довелося припинити. Переборюючи напади кашлю, Женька поспішив вимкнути газ, а Льонька відчинив вікно. Рушниками вони вигнали гар з кухні, і тільки коли дим розсіявся, Женька згадав про фосфор. Він відкрив сковорідку, на якій сумно лежали чорні вуглинки. Кришка була вкрита товстим шаром кіптяви. Помовчавши хвилину, Женька скорботно мовив:

— Нічого, навіть у великих учених бували невдачі. Завтра що-небудь придумаємо.

Але назавтра вони нічого не придумали, тому що ввечері сусіди наскаржилися Льоньковій мамі, що з вікна їхньої квартири валував дим, а потім мама виявила відсутність великої сковороди, а трохи пізніше — зникнення ковбаси й пастили.

Три дні Льонько сидів удома. Зранку він виконував вправи з російської, а ввечері над ним знущалася Світлана Вікторівна. Тільки на четвертий день його випустили погуляти. Не встиг Льонько вийти у двір, як зіштовхнувся з Женькою. Той весь сяяв. На обличчі його великими друкованими літерами читалася ідея.

— Привіт, старий! А я саме до тебе біжу. Я тут таке придумав! — вигукнув він.

— Ні, я більше фосфор добувати не буду, — навідріз відмовився Льонько.

— Який ще фосфор? — не зрозумів Женька.

— Ну, для баскервіля. Математичку цим не проймеш. Вона з ремонтом затіялася й на літо нізащо не виїде.

— А нам і не треба, щоб вона їхала! — безтурботно сказав Женька. — У мене ідея не те що твій баскервіль. Просто супер! Поки ти там спочивав, я таку книгу прочитав!

При згадці про книгу Льонькові стало незатишно, а Женька вже давав йому сірий томик, що міг урятувати його від домашніх завдань на літо. На обкладинці було написано: Жуль Верн «На повітряній кулі навколо світу».

Важко в навчанні

Сьогодні гра не клеїлася. І все через Льонька.

— Цур, я — головний спецназівець із «Альфи»! — як завжди вигукнув Женька.

Але Льонько замість узвичаєного: «Цур, я бандит», — неочікувано заявив:

— Чого це весь час ти з «Альфи»? Сьогодні, цур, я буду спецназівець.

— Тобі бандитом бути більше підходить, — сказав Женька.

— Чому це? — обурився Льонько.

— Тому що ти бритоголовий.

— А спецназівці що, патлаті? Раз так, то я взагалі грати не буду, — надувся Льонько.

Якийсь час вони сиділи мовчки, а потім Женька пішов на поступки:

— Добре, давай, щоб усе було по-чесному, один одному завдання задавати. Хто виконає, той і буде спецназівцем. Зможеш десять разів підтягтися?

Льонько підійшов до поперечини, поплював на руки, підстрибнув і почав підтягуватися. Сім разів він здолав з легкістю. Далі справа просувалася тяжче. Однак Льонько зміг підтягтися увосьме. Дев'ятий раз дався йому через силу, а на десятий — руки в нього ослабли, і Льонько зістрибнув на землю.

— Теж мені з «Альфи», — посміхнувся Женька.

— А ти сам спробуй, — огризнувся Льонько.

Женька з тугою подивився на турнік. Він і один раз підтягувався через силу, тому вирішив, що краще пропустити це зауваження повз вуха.

— Чого це я буду свою команду виконувати? — сказав він. — Якщо хочеш спецназівцем бути, придумай завдання, а то я ж за нього ще й думати повинен.

Льонько став міркувати, що б таке скомандувати, але тут Женька випалив:

— А давай я на одній ніжці прострибаю до паркану й назад, — і, не чекаючи на Льонькову згоду, хоробро пострибав.

— Ні, так нечесно. До паркану кожний дострибати може, — схаменувся Льонько.

— Ну, тобі не вгодиш, — хмикнув Женька.

І раптом запитав: — Слухай, Льонько, а ти прийомчики знаєш?

— Які прийомчики?

— Карате, наприклад, як у фільмах.

— Ні, не знаю, — чесно зізнався Льонько.

— Як же ти тоді спецназівцем збираєшся бути, якщо прийомів не знаєш? Тебе ж будь-який лох завалить. — Женька заліз на ослін і подивився на Льонька згори.

— Можна подумати, ти знаєш, — сказав Льонько.

— Поб'ємося об заклад, що знаю! Дивися!

Женька зістрибнув з ослона й, войовничо вигукнувши, почав вимахувати руками й ногами, час від часу скрикуючи, роблячи випад ногою вбік і збиваючи невидимого супротивника. У нього добре виходило. Льонько із заздрістю дивився на друга.

— Бачив? — запитав Женька. — Без прийомів ти нікуди. Без прийомів тебе кожний побити може. Але ти не впадай у відчай. Хочеш, я тебе навчу?

— Хочу! — зрадів Льонько, і навчання почалося.

— Дивися, як треба! — сказав Женька й почав гримасувати.

— А пики кривити навіщо? — запитав Льонько.

— Сам ти пика. Це психологічна атака, зрозуміло? Спочатку головне — нагнати на супротивника страху. Для цього є спеціальні страхітливі крики. Ось так: й-а-а!!! — закричав Женька. — А тепер ти.

— Й-а-а!!! — загорланив Льонько.

— Голосніше! Й-а-а!!! — волав Женька.

— Й-а-а!!! — на все горло підвивав йому Льонько.

Льонькові таке навчання дуже подобалося. І, як видно, не одному йому, тому що вони стали прикладом для наслідування. З вікна першого поверху висунулася бабця й також закричала:

— Щоб вас, окаянних! Ні вдень, ні вночі від вас спокою немає. То хоч у школі півдня сидять, а влітку так цілісінький день гамір стоїть. Ану, марш звідси. Ти ба що задумали, прямо під вікнами репетують.

Коли їх прогнали ще з двох місць, Льонько запитав:

— А може, можна без лементу?

— Ти що, це ж найголовніше! Класно в нас виходить! Бачив, як усі засмикалися?

Так чи інакше, але тренуватися біля будинку їм не давали, і хлопці вирішили піти на пустир, що дивом зберігся серед висотних будинків.

Це було найбільш підхоже місце для страхітливих вигуків. «Каратисти» репетували й брикалися доти, доки не захрипли.

Нарешті Женька вирішив, що крики в них відпрацьовані, і перейшов до показу самих прийомів. Він став у позу і звелів Льонькові йти на нього з уявним ножем.

Високий Льонько рушив на маленького, худенького Женьку, але той безстрашно підскочив до супротивника, який переважав силою, схопив його за руку й крутонув щосили. Від несподіванки Льоха рвонувся убік, і Женька впав.

«Учитель» підскочив і, обтрушуючись, накинувся на учня:

— Ти що робиш? Тобі сказали з ножем іти, от і йди. І нема чого смикатися. Весь прийом зіпсував!

— Я ж не навмисно, — виправдовувався Льонько.

— Добре. Давай краще я на тебе піду, а ти обороняйся. Тільки по-справжньому обороняйся, а не смикайся, як паралічний, — наказав Женька.

Льонько став у позу. Женька наскочив на нього й тієї ж миті знову опинився на землі.

— Ти що, знущаєшся? — не на жарт розсердився Женька, потираючи забите коліно. — Ти навмисно, так?

— Сам сказав оборонятися, — знизав плечима Льонько.

— Саме так, я тобі людською мовою сказав «обороняйся», а ти що руками розмахався?

— Звідки я знаю, як треба оборонятися?

— Отож бо й воно, що не знаєш. Оборонитися нормально не може, а туди ж, у спецназівці мітить, — пробурчав Женька. — Дивися, як треба. Я на тебе стрибаю й хапаю за руку. Ти намагаєшся вирватися…

Льонько спробував. Женька впав і забив друге коліно.

— Усе, з мене вистачить! — з образою крикнув «учитель». — Я для нього стараюся, прийомів навчаю, а він — на тобі, навмисно все псує.

— Та не навмисно я, ну слово честі. Женько, давай ще разочок спробуємо, — заблагав Льонько.

— Добре, пояснюю останній раз, для особливо тупих, — уїдливо мовив Женька й знову пішов у наступ.

Він схопив Льонька й став заламувати йому руку за спину, але марно.

— Ти що, не бачиш, що я тобі руку заламую? — прошипів Женька.

— Ну, бачу, — наче нічого й не трапилося, відповів Льонько.

— А чого тоді стоїш, як пень? За правилами прийому, ти руку повинен назад завести.

— Так би відразу й сказав.

Наступний прийом почався вдало. Льонько зігнув руку, Женька його заламав і, як годиться, стрибнув зверху. Льонько пам'ятав, що смикатися не можна, тому, зібравши всі сили, стояв, намагаючись не ворушитися. Женька бовтався в нього на спині, конвульсивно смикаючи ногами і намагаючись звалити нетямущого учня на землю. Нарешті він не витримав і закричав:

— Падай! Падай, кому кажуть!

Льонько випрямився, при цьому ледве не впав Женька.

— Тут же брудно, — заперечив Льонько.

— А ти як хотів, і прийоми опанувати, і жодного разу не впасти? Це тобі не жарти. Хочеш у сутичці перемагати, можна й забруднитися.

Заради такої справи варто помучитися, і Льонько погодився. Навчання йому давалося тяжко. Він зовсім не вмів оборонятися, але виявилося, що нападає ще гірше. На руках і ногах «учителя» не було живого місця від синців і саден. Через годину, украй знесилений, Женька сказав:

— На сьогодні вистачить, а то ти, напевно, втомився.

Друзі побрели додому. Вони йшли мовчки. Женька спирався на Льонька, а Льонько думав, до чого ж важко пам'ятати всі прийоми, щоб не забути, коли нагнутися, а коли впасти. Немов прочитавши його думки, Женька по-дружньому кивнув йому і, підбадьорюючи, сказав:

— Нічого, Льонько, і в тебе колись вийде. Важко в навчанні…

Хор

У новому навчальному році в школі почали працювати секція баскетболу, школа сучасного танцю, клуб любителів літератури, гурток «Умілі руки» і хор. Отож у вільний час кожний міг вибрати заняття до душі. Багато учнів стали обдумувати, куди записатися. Женька з Льоньком також не залишилися осторонь, але раптом з'ясувалося, що інтереси в нерозлучних друзів не збігаються.

Льонько записався у секцію баскетболу, тим більше що вчитель фізкультури пообіцяв узяти його в шкільну збірну.

Зате Женька ненавидів баскетбол усією душею. Мало того, що він ніколи не міг влучити в кошик, ще гіршою була справа з передачею м'яча. Один раз він спробував прийняти пас і дотепер згадував про це із жахом. Йому здалося, що його живіт протаранило не м'ячем, а гарматним ядром. З того часу Женька розсудливо намагався уникнути подачі. Спочатку це викликало обурення команди, але потім усі звикли й просто просили невдалого гравця не плутатися під ногами. Це дуже принижувало Женьчину гідність, але він вирішив, що здоров'я дорожче.

Замість баскетболу Женька запропонував записатися в клуб любителів літератури, до того ж заняття в них повинен був вести справжній поет, але при одній згадці про вірші Льонько охопила смертельна туга. Він твердо заявив, що йому й уроків літератури вистачає з головою, щоб ще псувати собі вільний час.

Друзі зайшли в безвихідь, і в цей момент до них звернулася Оленка Синицина. Вона завжди була активісткою, що називається в кожній бочці затичка. Цього разу її призначили відповідальною за хор, адже вона ходила в музичну школу.

— Хлопчики, давайте я запишу вас на хор, — запропонувала вона.

— Куди? Льонько, ти чув? Вона нас на хор запише! — презирливо фиркнув Женька.

— Не розумію, що тут такого? — пересмикнула плечима Синицина.

— Так це ж навіть гірше за танці,— скривився Женька.

У цей час у розмову встряв Пєтухов:

— Кого ти вмовляєш? Куди Москвичову співати. З його голосом тільки сидіти в туалеті й кричати: «Зайнято».

— Ось я тобі покажу «зайнято»! Та я краще за тебе співаю. Мене знаєш, куди запрошували? — негайно наїжачився Женька.

— Знаю. У хор голодних з опери «Віддай мій окраєць», — уїдливо зауважив Пєтухов.

Олєнка пирснула зі сміху. Зазвичай Женька не ліз за словом до кишені, але цього дня дотепність зрадила його. Не знайшовши інших аргументів, він випалив:

— Якщо ти такий розумний, то сам і записуйся!

— Між іншим, Юра вже записався, — замість Пєтухова відповіла Синицина.

У Женьки від подиву вуха ледве не згорнулися в трубочку. Ну й справи! Він уже давно помічав, що Півень симпатизував Синициній, але не брав його до уваги. У того ж у голові всього дві думки: у кого списати і хоч би не спитали. Не дивно, що Олєнка дивилася на нього як на порожнє місце. З яких це пір він став для неї не Півень і навіть не Пєтухов, а Юра. Не встиг Женька усвідомити, що в нього з'явився ще один суперник, як Пєтухов додав:

— Зрозумів? Так що відпочивай. Менше народу, більше кисню.

«Виходить, я відпочивай, а він буде до Синициної загравати?» — подумки обурився Женька й негайно запалав бажанням також співати в хорі.

— Пиши нас із Льоньком, — звелів він, звертаючись до Синициної.

Почувши таке, Льонько аж похлинувся. Заради друга він готовий був у вогонь і у воду, але ходити на хор було надто жорстоким випробуванням навіть для міцної чоловічої дружби.

— Мене не треба. Я співати взагалі не вмію, — бурхливо запротестував він.

— Нічого, будеш створювати масовість, — заявила Синицина, але Льонько вперше в житті твердо стояв на своєму.

— Жень, не ображайся, але я краще на баскетбол, — сказав він.

Так Женька й Льонько опинилися в різних гуртках.

На першому ж занятті хору Женька зрозумів, що, записавшись на хор, він точно погарячкував. Синицина не варта того, щоб заради неї цілу годину горланити про «крилаті гойдалки». Але це були ще квіточки. Далі вони почали розучувати пісню про їжачка з дірочкою в правому боці. Женька просто вухам своїм не повірив. Їм би ще «Ріпку» почитали. Може, у хіт-параді дітей ясельного віку їжачок і стояв у першій десятці, але вони точно виросли з повзунків, колобків і подібних хітів.

Пронудьгувавши відведену годину і вирвавшись на волю, Женька вирішив, що любов любов'ю, а на хор він більше ні ногою. Але наступного вівторка після уроків до нього підійшла Синицина.

— Ти не забув, що зараз хор? — вкрадливо запитала вона.

— Дуже мені потрібний твій хор. Більше робити нема чого! — бадьоро відрізав Женька.

— Жаль, а то після занять разом би прогулялися, — зітхнула Олєнка.

Це було щось новеньке. До цього Женька кілька разів поривався проводити її додому, але щораз одержував відкоша. З якої це радості вона так роздобрилася?

— Чого це раптом? — недовірливо запитав Женька.

— Тобі що, по складах пояснювати? Але якщо не хочеш, так і скажи, — образилася Синицина.

Вона розвернулася й пішла геть. Женька задріботів за нею.

— Оленко, ти чого? Образилася, чи що? Зачекай. Я згоден. Просто якось не очікував.

Поки виправдовувався, він і не помітив, як вони дійшли до актового залу. Друге заняття хору протікало ще болісніше, ніж перше. Крилаті гойдалки вже сиділи в печінках, не кажучи вже про дірявого їжачка-свистуна. Тільки обіцяне побачення підтримувало в Женьці сили дотерпіти ці муки до кінця.

Думки його були далекі від співу. У мріях він повагом бродив сквером із Синициною, вражаючи її своєю ерудицією. А вона слухала його й захоплювалася. А потім вони довго й ніжно прощалися біля її під'їзду. Однак виявилося, що життя дуже відрізняється від фантазії. Як тільки заняття закінчилося, вони ледве не спринтерським кроком добігли до будинку Синициної, біля під'їзду вона коротко кинула: «Ну добре, бувай», — і зникла за дверима. Женька відчув себе ошуканим.

Наступного вівторка він вирішив не піддаватися на її виверти й уже зібрався втекти з ненависного хору, як раптом побачив, що підступна зрадниця продефілювала в актовий зал під ручку з Пєтуховим. Загіпнотизований цим неприємним видовищем, Женька мимоволі рушив за ними й отямився, лише коли опинився в залі. Тікати було пізно. Пастка закрилася. Очікувалася нова година катувань. До кінця заняття Женька так озвірів від нудьги, що був готовий власноруч закупорити садистові-їжачкові дірочку в правому боці, щоб той не свистів.

Цілий тиждень Женька, потерпаючи від мук ревнощів, стежив за суперником, але Синицина не виявляла до Пєтухова навіть натяків на симпатію. Заспокоївшись із цього приводу, Москвичов вирішив остаточно й безповоротно кинути хор. У вівторок він спокійнісенько попрямував додому, та не так сталося, як гадалося. Виявилося, що він був не самотній у своєму рішенні, тому на сходах стояла завуч і відправляла всіх втікачів в актовий зал.

— Це чому? Запис був добровільний, — почав заперечувати Женька.

— Добровільно записався, тепер добровільно будеш ходити до кінця року, а то багато вас тут додому зібралося. Якщо кожний піде, у хорі співати буде нікому, — заявила завуч, явно зневажаючи Женьчину свободу.

Разом з іншими недолугими хористами його перепровадили в зал. Стоячи плече до плеча з іншими жертвами сваволі, Женька навмисно то мовчав, то вступав невлад сподіваючись, що його виженуть як непридатного, але дарма. Нерви у вчительки співу виявилися, як канати. Видно, у своєму житті вона бачила й не таких «майстрів вокалу». Ледве дотерпівши до кінця заняття, Женька зарікся, що більше ноги його не буде на цій каторзі, але знову трапилася промашка.

Перед черговим заняттям до нього знову підійшла Синицина й солодким голоском завела:

— Женечко, ти не міг би донести до залу мій портфель?

— Ага, знайшла лоха. Тільки шнурки попрасую, — уїдливо зауважив Женька, не піддаючись на її дешеві виверти.

— Ну, будь ласка. Якщо я тобі хоч трішки подобаюся, — промурчала Олєнка, беручи його під руку.

Однак Женька вже знав її виверти й був твердий, як кремінь.

— Нехай тобі Півень портфелі носить, — заявив він.

— Ти що, не зрозумів? Пєтухов — це ж про людське око. Невже ти думаєш, що він мені подобається? У нього ж мізків немає, одні м'язи. Ти — зовсім інша справа. Ти ж у класі найрозумніший, такий начитаний. Одне слово — ерудит. Просто я не хочу, щоб про нас ходили всілякі плітки, — довіриво зашепотіла Синицина.

Серце ерудита розтануло. Він зі зловтіхою пройшов повз Пєтухова під ручку з Олєнкою і попрямував до актового залу. Юрко провів їх похмурим поглядом і поплівся слідом. Після хору Синицина поблажливо дозволила Женьці донести до будинку її портфель і пообіцяла, коли буде час, сходити з ним у парк.

Цілий тиждень Женька закидав Синицину записками й був на вершині блаженства. Яке ж було його здивування, коли у вівторок він побачив зрадницю поруч із Пєтуховим. У Женьки навіть мову відібрало, але Олєнка повернулася й багатозначно подивилася на нього через плече, мовляв, не падай духом, ти ж знаєш, що це про людське око. Женька трохи заспокоївся, але не настільки, щоб залишати Синицину без нагляду.

Не можна сказати, що він звик до ненависних занять, і все-таки не дарма терпів катування. Час від часу він проводжав Олєнку додому, а на уроках вони обмінювалися записками. Правда, на десять Женьчиних послань вона відповідала одним, але його це не бентежило.

Женька з'явився на хор навіть у той день, коли Синицина застудилась і не прийшла до школи. Здавалося б, у цей день відразу після уроків він цілком міг вирушити додому, насолоджуватися життям. Але ні. Біля роздягальні був виставлений цілий кордон учителів для відлову хористів. Під конвоєм математички Женька добрів до актового залу. Пєтухов тужливо підпирав одвірок, вочевидь маючи сподівання у слушний момент дати драпака. Побачивши Женьку, він уїдливо посміхнувся:

— Що, захомутали?

— Мене? Ще чого! Я сам прийшов. Мені взагалі в кайф. По собі не суди. Мабуть, самого заарканили, коли хотів утекти? — огризнувся Женька.

— Мене заарканили? Думай, що верзеш. Я, може, добровільно залишився. І взагалі, я від їжачків у захваті,— сказав Пєтухов, і вони похмуро, пліч-о-пліч, прокрокували до сцени.

Так тривало майже два місяці, поки випадок не відкрив Женьці очі на жіночу підступність.

Це трапилося за тиждень до концерту, де хор повинен був продемонструвати свою майстерність. Після уроків у роздягальні Женька шукав свою шапку. Не знайшовши пропажі на вішалках свого класу, він ішов подивитися в сусідній секції, коли раптом його увагу привернула цікава розмова, що долинала через щільну стіну пальт. Почувши своє прізвище, Женька нашорошив вуха. З огляду на голос, говорила Майка.

— Треба ж! Москвичов з Пєтуховим ходять на хор. Ніколи б не повірила. Як тобі це вдається?

— Легко. Вони мене один до одного ревнують, от один перед іншим і стараються, — сказала Синицина.

— Везе тобі, Оленко. Умієш ти із хлопчиськами поводитися, — із заздрістю мовила Майка.

— Це просто. Треба тільки час від часу вішати їм локшину на вуха. Пєтухову, що він найкрутіший, а Москвичову, що він геній місцевого значення.

— А хто з них тобі більше подобається?

— Та ніхто! Між іншим, мене сам Вадик Груздєв на день народження запросив, — похвалилася Олєнка.

— Ти підеш?

— Звичайно. Груздєв — талант, не те що ці недоумки. До речі, він на концерті буде акомпанувати.

Дівчиська пішли, а Женька ще довго сидів у роздягальні, приходячи до тями від потрясіння. Виходить, усі його страждання даремні? Він щовівторка мучив себе хоровим співом, а Синицина лише посміювалася над ним? Це був жорстокий удар. Він жадав помсти.

Наступного дня Женька підійшов до Пєтухов а. Вони ніколи не дружили, але зрадництво Синициної робило їх союзниками.

— Чув, Півень, поговорити треба віч-на-віч. Щодо Синициної.

— Що, битися будеш? Так я ж тебе однією лівою, — посміхнувся Пєтухов.

— Дуже треба через неї битися. Вона нас із тобою вважає придурками, — сказав Женька.

— Не зрозумів?

— Зараз зрозумієш.

Женька в подробицях розповів Пєтухову про підступи Синициної і підслухану розмову. Поки він говорив, по насупленій фізіономії Пєтухова було видно, як у його голові йде важка розумова робота.

— Так що ми з тобою на хорі мучимося, а вона з Груздевим кокетує,— підсумував Женька.

— Ні чого собі прикол! Ну, я їй покажу. І Груздю цьому шайбу начищу, — пригрозив Пєтухов.

— А далі що? Тобі ж і дістанеться. Ні, кулаками тут не допоможеш. Треба діяти з розумом, — загадково мовив Женька.

Останній тиждень змовники присвятили підготовці до дня великої помсти. На перервах вони постійно про щось шепотілися. Їхня активність не залишилася непоміченою.

— Хлопчики, про що шепочетеся? — з цікавістю запитала Синицина.

— Сюрприз, — випалив Женька й осяйно посміхнувся.

Насправді в них було заготовлено сюрпризів більше, ніж у Діда Мороза під Новий рік.

По-перше, Женька купив у магазині приколів подушечку, яка, якщо на неї сісти, видає дуже характерний непристойний звук, щоб оконфузити Груздева, коли той своєю тушею опуститься на стілець. Для Синициної месник приготував великого кошлатого павука. Він планував підкинути цього «симпатягу» Олєнці за шиворот на сцені під час виступу.

Пєтухов теж виявився не ликом шитий. Він роздобув старий зламаний стілець. Спільними зусиллями вони зробили йому косметичний ремонт, простіше кажучи, прилаштували відламану ніжку так, щоб вона відпала не відразу, а протрималася якийсь час. Після цього друзі по нещастю примудрилися протягти стілець в актовий зал і встановити його біля піаніно.

Але й на цьому сюрпризи не закінчувалися. У день виступу Юрко підійшов до Женьки й змовницьки прошептав:

— Слухай, я таке притяг! Ходімо, покажу. Зважаючи на те, як надувся зазвичай худенький рюкзак Пєтухова, той і справді притяг щось грандіозне. Хлопці знайшли потаємну місцину під сходами, Пєтухов відкрив рюкзак і показав накритий марлею балон. У ньому звивалася жива змія.

— Ти що, з глузду з'їхав, вона ж справжня! — вирячився Женька.

— Ну й що? Це ж вуж. Він безпечний. Кльовий прикол, га? — гордий своєю видумкою, сказав Пєтухов.

— По-моєму, краще залишити павука, — запропонував Женька.

Він не надто шанував повзучу живність, і від самої думки про те, що ця зміюка може випадково заповзти до нього, відчував себе незатишно. Але Півень бурхливо запротестував:

— Ти що! Уявляєш, скільки вереску буде, коли Синиця знайде змію в себе в портфелі? Твій павук може просто відпочивати! І що я, даремно старався, чи що?

— А я що, даремно гроші на павука витрачав? — у відповідь обурився Женька.

— Добре, нехай павук теж залишається. Гарного ніколи не буває багато, — погодився Пєтухов.

Піднімаючись в актовий зал, Женька помітив, що рюкзак Пєтухова дуже охляв. Женьці кортіло довідатися про долю таємного вантажу, але навколо було занадто багато вух. Доводилося застосовувати конспірацію. Женька наздогнав Півня й, скосивши очі на рюкзак, коротко запитав:

— Де?

— Порядок, — сказав Пєтухов і багатозначно подивився на сумку Синициної.

Операція «Помста Синиці» почалася.

На жаль, навіть найкращі плани мають слабкі сторони. Коли хористи вишикувалися на помості, конспіратори, не змовляючись, подивилися на стілець, що стояв біля піаніно й із жалем, помітили, що їхній витвір, на який вони витратили півтюбика клею й годину завзятої праці, підмінили. Женька запідозрив, що ніжка у стільця відпала передчасно, і ветерана шкільних меблів знову повернули в підсобку, де він перебував колись. Зникнення стільця — півбіди, гірше було те, що подушечка випарувалася разом зі стільцем.

Не підозрюючи, якого конфузу він уник, Груздєв стояв біля піаніно, чекаючи початку виступу. Його самовдоволена, щоката фізіономія остаточно вивела Женьку з рівноваги. Диви, сяє. Морда жирна, аж лисніє, ніякий «Fairy» не впорається. Жаль: мало того, що цей відгодований вундеркінд уник помсти, на додачу хтось поцупив прикольну подушечку, куплену Женькою на свої гроші. Женька готовий був лопнути від злості, як раптом його погляд осклянів.

Месник побачив нещасливу подушечку й пошкодував про те, що її не викрали. За законом підлості, їй не знайшлося іншого місця, як на стільці, біля якого стояв директор школи. Семен Михайлович звично закликав зал до уваги. Усі змовкли. В очікуванні майбутнього соло подушечки тиша, що запанувала, здалася Женьці особливо лиховісною. Директор зробив знак учительці співу, що можна починати, і…

Женька зажмурився, але навіть із закритими очима в нього не залишалося сумнівів у тому, що Семен Михайлович сів. У тиші звук прозвучав надзвичайно пронизливо. Відкривши око, Женька побачив, як директор піднявся, подивився на стілець і підняв злощасну подушечку. У залі пролунали смішки, але під суворим поглядом Семена Михайловича вони негайно змовкли. У повітрі запахло грозою.

Директор, гидливо тримаючи подушечку за ріжок, обвів зал пильним поглядом, наче очікував, що у зловмисника на чолі висвітиться напис: «Це зробив я». Усі притихли, але, на щастя, директор вирішив не затьмарювати концерт дрібними дізнаннями. Він кинув подушечку під стілець і знову кивнув учительці співу.

Женька зітхнув із полегшенням. Він оглянувся й зустрівся поглядом з Пєтуховим. Той стояв трохи далі в останньому ряду. У змовників залишалася одна надія — на павука, але тут вони з жахом зрозуміли, що й ця частина плану перебуває під загрозою. Передбачалося, що оскільки павук Женьчин, він його й підкине, і тільки тепер стало ясно, що вони помилилися. Женьці до Синициної було нізащо не дотягтися, як кажуть, руки короткі, зате Пєтухов ледве не дихав їй у потилицю.

Учителька співу змахнула руками. Пролунали вступні акорди, і хор ухнув про гойдалку. Месники обмінялися багатозначними поглядами. Потрібно було щось терміново робити. Женька прикинув відстань між ним і Пєтуховим і вирішив, що справа зовсім не безнадійна. Між ними стояло всього п'ятеро учнів. Якщо постаратися, то павука можна передати. І Женька зважився на відчайдушний крок. Він обережно опустився навпочіпки й поповз у бік Пєтухова.

У задніх рядах виникло помітне пожвавлення. Вилазка Москвичова викликала в хористів непідробний інтерес. В основному народ був налаштований доброзичливо. Із цікавістю очікуючи, чим закінчаться ці маневри, і смакуючи небувалу розвагу, усі, хто стояв у Женьки на шляху, намагалися по можливості стиснутися, щоб дати йому проповзти. При цьому хористи продовжували з кам'яними обличчями горланити нав'язлий у зубах шлягер з таким виглядом, що було ясно: за друга вони підуть не тільки у вогонь і у воду, але й з радістю ляжуть на амбразуру.

І тільки Шмигунову відмовило почуття дружби. Він дотепер не міг простити колишньому екстрасенсові сеансів кодування, тому, коли Женька проповзав мимо, Шмигунов тихенько брикнув його в бік. Від несподіванки Женька впустив павука, і той — стриб, стриб — перестрибнув через сходинку й ляпнув до ніг Майки. Як не старайся, до нього було не дотягтися. Женька з тугою подивився на останню надію помститися Синициній і відновити справедливість, і тут його охопила злість на шкідливого Шмигу.

Женька з усієї сили тицьнув Шмигунова по коліну й негайно зрозумів, що краще б він цього не робив. Виявилося, що меблевий ветеран, якого месники так любовно підготували для Груздева, нікуди не дівся. Задній ряд хористів стояв не на помості, а на приставних стільцях, і злощасний каліка був у їхньому ряді. Мало того, на ньому стояв шкідливий Шмига. У той момент, коли Шмигунов сіпнувся для стусана у відповідь, ніжка стільця підломилася.

Те, що відбулося потім, надовго залишилося в пам'яті школи. Подібні легенди живуть і передаються з покоління в покоління. Шмигунов полетів на тих, хто стояв попереду, гарячково хапаючись за сусідів. Ті налягли на передній ряд. Боячись бути роздавленим, Женька хутко поліз із цієї купи, при цьому поваливши тих, хто примудрився встояти до цього часу. Після цього вже було не розібрати, хто встає, хто падає, хто дригається, хто одержує ліктем в око. Загалом, на правому фланзі хору пішла неслаба колотилівка, до якої не відмовилася приєднатися частина лівого флангу.

Поки жертви мистецтва нагороджували один одне стусанами, героїчний Пєтухов приловчився дістати павука. Побоюючись, що кращого моменту не буде, він кинув павуком у Синицину, але той зрикошетив і, відлетівши вбік, ляпнувся на голову Майці. І отут пролунав такий вереск, що Вітас позаздрив би. Це було кращим номером концерту.

Загалом, виступ хору пройшов на ура. Народ аплодував у нестямі. Навіть якби виступали всі зірки естради, вони не отримали б більше гарячих овацій. Наступного дня в школі було тільки й розмов, що про концерт.

Правда, Москвичову з Пєтуховим дуженько перепало за те, що вони зірвали концерт, але в усій цій історії були й приємні моменти. По-перше, що не кажи, а до них прийшла всенародна слава. Про них довідалися навіть старшокласники. А по-друге, ходити на хор їх більше не змушували.

Сумно, звичайно, що Синицина вийшла сухою з води. Навіть вуж, якого Пєтухов власноруч підкинув їй у портфель, кудись зник. Месники голови зламали: куди він міг подітися? Утім, наступного дня ця загадка була розкрита. По школі рознеслася страхітлива розповідь про те, як математичка виявила в ящику письмового стола сплячу змію. Потім було довге з'ясування, але керівництво школи так і не дізналося, звідки вона взялася. На щастя, Женьчиного класу слідство не торкнулося. Нікому й на думку не спало, що у всій школі було лише двоє учнів, які могли пролити світло на цю таємницю, але вони виявили скромність і зволіли промовчати.

День дурнів

Перше квітня — найвеселіший день у році. Мама каже, що в деяких країнах його називають днем дурнів. Прийшовши в дитячий садок, я вирішив жартома когось обдурити, але ніяк не міг видумати найсмішніший розіграш. Після обіду наша вихователька, Ірина Василівна, хотіла роздати цукерки, але виявилося, що пакет наполовину порожній.

— Зізнавайтеся, хто з'їв цукерки? — строго запитала вона.

Я подумав, що це найслушніший момент її розіграти, і бадьоро випалив:

— Я!

— Як тобі не соромно! Тебе покарано, стань у куток, — обурилася Ірина Василівна.

Я мало не заплакав від образи.

— Але ж сьогодні перше квітня. Це ж жарт!

— Нічого собі жарт — стільки цукерок з'їсти! — захитала головою вихователька. Але потім пом'якшилася: — Добре, у кутку можеш не стояти, але солодкого більше не одержиш. Навіть першого квітня їсти занадто багато солодкого шкідливо.

Коли сестра привела мене додому, мама, як звичайно, запитала:

— Ну, як ти поводився?

— Добре, — тужно буркнув я. Проте відразу подумав, що можна розіграти маму й бадьоро додав: — Сьогодні мене вихователька цілий день хвалила й усім за приклад ставила.

— Молодчина! — сказала мама. — За це я дам тобі шоколадку.

Зрадівши, що цього разу розіграш вийшов, я зовсім розійшовся.

— Ірина Василівна мені також за гарну поведінку цілий кульок цукерок дала, — похвалився я.

— Справді? Тоді шоколадку з'їси завтра, — заявила мама й заховала плитку в буфет.

— Мамо, але сьогодні ж перше квітня, — нагадав я.

— Навіть першого квітня їсти занадто багато солодкого шкідливо, — заперечила мама.

Так я в той день солодкого й не одержав, зате зрозумів, чому перше квітня називають днем дурнів.

Чарівна сила слова

У нашому першому «А» найкраща вчителька в школі. Вона завжди розповідає нам щось цікаве. Сьогодні вона говорила про чарівну силу слова й про те, як словом можна вилікувати людину від хвороб. Але коли вона сказала, що словом можна вбити, я не втримався й додав:

— Це можуть тільки чаклуни. Для цього треба знати спеціальне заклинання.

— Нічого подібного. Убити можна найпростішим словом, — заперечила вчителька.

— Як це? — не повірив я.

— Дуже просто, іноді від образливих слів людині стає так боляче, що вона може занедужати й навіть умерти, — пояснила вчителька.

І з посмішкою додала: — Так що, перш ніж щось сказати, спочатку гарненько подумай.

І я подумав. Про Борьку з восьмого «Б». Він був відомим рекетиром. Варто йому було з'явитися на поверсі, де вчаться молодші класи, як потрібно було забиратися геть, тому що, якщо потрапити у лабети до Борьки, то тримайся! Доводилося вивертати кишені й прощатися з грошима. При відсутності грошей можна було відкупитися цукерками. Гірше за все, якщо не було ні того, ні іншого. Тоді Борька давав по шиї, як він говорив: «За моральні збитки».

У Борьки були такі кулачищі, що з ним ніхто не зв'язувався. Але якщо можна вбити словом, те це все міняло. Я яскраво уявив собі, як вимовляю заповітне слово, і повалений Борька колодою падає до моїх ніг. Я, звичайно, не хотів його вбити до смерті, але провчити Борьку варто було. Що більше я про це міркував, то привабливішою здавалася ця ідея.

Нарешті я остаточно дозрів для того, щоб стати кілером. На уроках мої думки були зайняті майбутньою справою. Учителька навіть кілька разів робила мені зауваження. Іншого разу я засмутився б, але зараз для мене головне було — не розгубити бійцівський дух.

На великій перерві я побачив Борьку. Він по-хазяйськи йшов коридором, виглядаючи жертву. Усі намагалися вшитися або тулилися до стінок, і тільки я гордо стояв посередині коридору, непохитно, як батарейка енерджайзер. Борька, не поспішаючи, підійшов до мене, але не встиг і рота відкрити, як я випалив:

— Борько, ти виродок! Лох капловухий!

Навіть якби я дав Борьці кулаком в око, він і то здивувався б менше. Мої слова вочевидь подіяли. На Борьку напав правець. Він стояв і мовчки лупав на мене очима.

Я зрозумів, що такого бугая парою слів не звалити. Потрібно сказати щось міцніше. І я сказав:

— Доки ти будеш нас оббирати? Ти всіх уже дістав, рекетир смердючий.

Отут Борька скипів. Я відчув, що відірвався від підлоги й завис у повітрі. Цієї миті я зрозумів, що за допомогою слова можна не тільки вбити, але й покінчити життя самогубством. Тоді я зібрав останні сили й вимовив магічні слова:

— Ніякий ти не крутий. Тобі тільки з маленькими зв'язуватися, боягуз нещасний!

Це мене врятувало. А потім я остаточно переконався в чарівній силі слова. Мене раптом оточили всі хлопчики й дівчата.

— Молодець! Ну, ти сильний! Здорово ти його обробив. Дісталося йому, — долинало з усіх боків.

Але от що дивно, я до Борьки навіть пальцем не доторкнувся, а виявляється, йому від мене дісталося.

Що й говорити, слово — сильна річ. Головне, уміти ним правильно користуватися.

Круговорот речей у природі

Сьогодні наш шостий «Б» чергував по школі. Нам правдами-неправдами дістався пост у їдальні. Спочатку ми навіть зраділи, але на великій перерві зрозуміли, яке в нас відповідальне місце. Біля дверей буфету почалася така товкотнеча, начебто учні збиралися брати його штурмом.

Я відійшов, щоб оцінити обстановку, і тут мене прямо пересмикнуло від обурення. Якийсь вишкварок з першого класу зміг пролізти без черги вперед і нишком ліз до прилавку. Час було приступити до своїх обов'язків охоронця порядку.

Надавши обличчю суворого виразу, я рушив приструнювати порушника, але зненацька мене випередив в'юнкий третьокласник. Він схопив першокласника за шкірку, витяг із черги й затис коло стіни. Остовпівши від такої нахабності, я спостерігав, як хуліган відібрав у першачка гроші, дав йому ляпаса і сам поліз до прилавка.

Я отетерів. Ну й нахабна пішла молодь! Тепер уже навести порядок було для мене справою честі.

Схопивши хулігана-третьоклашку за шкірку, я витяг його з черги й припер до стіни. Чи то побачивши пов'язку чергового, чи то під враженням від мого кулака, він розсудливо вирішив не пручатися.

— Посоромився б кривдити маленьких! — грізно сказав я. — Ану давай сюди гроші й не мрій пролізти до стійки, поки я тут чергую. Затямив?

Притихлий порушник мовчки хитнув головою і покірно простягнув мені гроші.

— А тепер тпрусь! — скомандував я і, перш ніж він встиг утекти, вліпив йому гарного ляпаса, щоб не кортіло більше так робити.

Задоволений проведеною операцією, я з виглядом переможця оглянув чергу, і тут відчув, що також зголоднів. Що й говорити, чергувати в їдальні — неабияка справа. Це вам не коридорчиками ходити. Якраз був час підкріпитися, не все ж порушників ловити.

Я почав пропихатися до прилавка, але раптом хтось схопив мене за шкірку, виволік із черги й припер до стінки. Побачивши перед своїм носом важкий кулак десятикласника, я пручатися не став. Я ж не тупий.

— Посоромився б кривдити маленьких! — гаркнув старшокласник. — Ану давай сюди гроші, і щоб я духу твого біля прилавка не бачив. Затямив?

Що ж тут не зрозуміти? Я покірно віддав йому гроші й хотів тихо вшитися, так ні ж. Цей Годзилла безхвостий мене все-таки нагородив ляпасом.

— Щоб не кортіло більше так робити, — процідив він.

Мовчки проковтнувши образу, я дивився, як рекетир із десятого купив булку з соком і попрямував до столика.

«Звичайно, де ж на такого бугая управу знайти», — похмуро подумав я й тут із подивом побачив, як він підійшов до заплаканого першачка й віддав йому булку разом із соком.

Ось так і відбувається круговорот речей у природі.

Вампір з 9 «Б»

Усе почалося з того, що я розглядав підручник мого старшого брата, Юрка. На одній картинці було намальовано скелет. — Це що! У нас у кабінеті біології в шафі справжній стоїть, — похвалився Юрко.

— Та ну? А звідки він узявся? — зацікавився я.

— Будеш багато знати — швидко постарієш, — посміхнувся Юрко.

Цим би все й скінчилося, але наступного дня Юрко поскаржився своєму другові по телефону: «Через цю контрольну в мене біологічка стільки крові попила».

Коли Юрко закінчив говорити, я не втримався й запитав:

— А у вас учителька — вампір, чи що?

— Не мели дурниць. Без тебе гидко, — відрізав Юрко й тицьнувся носом у підручник.

Коли він у такому настрої — краще до нього не чіплятися. Я покірно сів малювати, але раптом у мене сяйнула думка. Якщо вчителька пила Юркову кров, виходить, він також став вампіром. Тому-то він так розлютився. А вже коли тато приніс із проявки фотографії, і на одній у Юрка очі були червоними, точнісінько як у фільмі жахів, я вирішив, що настав час попередити батьків. Вибравши момент, коли Юрка не було вдома, я підійшов до мами:

— Мамо, ти тільки не хвилюйся. Я хочу тобі сказати одну дуже важливу річ. Але ти, головне, не нервуйся.

— Що ти знову накоїв? — насторожилася мама.

— Юрко — вампір. Бачиш, які в нього очі червоні?

— Дурнику, це просто світло так падає.

— Ні, мам, не світло. У них у школі в шафі скелет захований, тому що вчителька — також вампір. — Я намагався переконати маму, але вона тільки захитала головою.

— А по-моєму, треба менше фільмів жахів дивитися.

Я зрозумів, що чекати допомоги — тільки гаяти час. Потрібно було діяти самому. Я знав три вірні засоби: срібні кулі, осиковий кілок і часник. Ні куль, ні кілка в мене не було, але навіть якби й були, навряд чи я зміг би ними скористатися. Все-таки Юрко — непоганий брат. Він часто зі мною грав і навіть брав гуляти із старшими хлопцями. Краще, аби він сам у всьому зізнався.

За вечерею я навмисно попросив у мами часнику. Як я й очікував, Юрко від часнику відмовився. Мої підозри підтверджувалися. Наївшись часнику, я вирішив убезпечитися на ніч. Брат чи не брат, а спати з вампіром в одній кімнаті — заняття не для людей зі слабкими нервами. Я взяв кілька великих зубків часнику і, поки ніхто не бачив, як слід натер ними ліжко й паркет навколо. Варто було Юркові зайти до кімнати, як він негайно вийшов і сказав:

— Ма, навіщо ти дозволяєш цьому скунсові на ніч часник їсти? Він всю кімнату протушив. Я з ним спати не можу. Можна, я ляжу на канапі у вітальні?

Спати у вітальні мама Юркові не дозволила. Я зрозумів, що сьогодні — вирішальна ніч. Головне не заснути. Я лежав і щосили витріщався в стелю. Я не знаю, скільки часу пройшло і коли я задрімав, але раптом я прокинувся. Відкривши очі, я побачив, як Юрко встає з постелі. У світлі місяця він здавався дуже блідим. У мене від жаху поповзли по спині мурашки, і я вище натягнув на ніс ковдру. Почувши шерех, Юрко повернувся до мене.

— Ти чого не спиш? — пошепки запитав він.

— А ти чого? — пролепетав я і глибше втиснувся в ліжко.

— Пити хочеться, — сказав він.

У мене волосся піднялося сторчака. Усе було точно так, як у фільмах. Там теж вампіри вставали, щоб пити кров.

— Не підходь — закричу, — тремтячим голосом попередив я.

— Ти що, здурів? Чого ти злякався? — співчутливо запитав Юрко, намагаючись приспати мою пильність.

Він зробив крок у мій бік. І тоді я зарепетував так, як не репетував жодного разу в житті.

Я пам'ятаю, як батьки підскочили з ліжка й почали заспокоювати мене. Як мама дала мені якісь краплі, а Юркові довелося з'їсти цілий зубок часнику, щоб довести мені, що він не вампір.

Наступного дня усім було смішно. Тато, мама і Юрко наче змовилися і постійно жартували наді мною. Тільки мені було не до сміху, адже дивитися телевізор щодня мені все-таки заборонили.

Полювання за привидом

Ромка обожнював фільми жахів про привидів, вампірів та іншу нечисть. За фільмами, світ прямо-таки кишів усілякими аномальними явищами, але, як на зло, йому жодного разу в житті не зустрівся ніякий, навіть найубогіший, привид.

«От завжди так: одним — усе, а іншим — нічого», — із заздрістю думав Ромка, переглянувши чергову серію «Х-місії», де збентежуючі душу пригоди так і сипалися на головних героїв.

А тут ще батьки зняли на літо дачу, де взагалі не було телевізора. Спочатку Ромка засмутився: чи то жарт, щоб за три місяці не подивитися жодного фільму жахів! — але, приїхавши на дачу, він зрозумів, що не все втрачено. Недалеко від їхньої ділянки стояли якісь руїни. Ромка першого ж дня пішов їх досліджувати й наткнувся на страшну знахідку. Під уламками цегли лежала вставна щелепа. Вона шкірилася фальшивими зубами й наводила на найпохмуріші роздуми. Що не кажи, а щелепи не валяються на кожному кроці. Картини, одна страшніша за іншу, виникали в спраглому до пригод мозку Ромки. Познайомившись із сусідським хлопчиком, Пашкою, Ромка запитав:

— Слухай, а на руїнах привиди не водяться? Підозріле місце.

— Ні, звідки їм тут узятися? Тут раніше водокачка була, — заперечив Пашка.

— Ну то й що?! Начебто на водокачці не може жити привид, — не здавався Ромка.

— Підемо в бабусі запитаємо, — запропонував Пашка.

Бабуся сапала бур'яни, коли до неї підбіг захеканий онук і випалив:

— Ба, а на водокачці привид є?

— От будеш по ночами шастати, не те що привидів, щось гірше побачиш, — пробурчала бабуся. — От моду взяв, як вечір, так додому не заженеш. Приїдуть батьки, усе їм розповім.

Продовження розмови нічого хорошого не обіцяло, тому хлопці поспішили ретируватися. Як тільки вони вислизнули за хвіртку, Ромка збуджено сказав:

— Що я казав? Я відразу зрозумів: місцинка що треба. Бачиш, і твоя бабуся підтвердила, що ночами там нечисто.

— Чого ж ніхто ніякого привида не бачив? — із сумнівом мовив Пашка.

— Привид — це тобі не топ-модель, щоб перед усіма дефілювати. Його треба підстерегти, — заявив Ромка.

Він говорив так переконано, що Пашка й сам повірив в існування потойбічного гостя. Не можна сказати, щоб він мріяв зустрітися з ожилим мерцем, але Ромка завірив його, що у разі успіху їх неодмінно покажуть по телевізору в передачі «Третє око». Перед таким аргументом встояти було важко, і Пашка погодився допомагати в полюванні на привида.

Однак мисливці за привидами відразу ж зіштовхнулися з проблемою: Ромці було практично неможливо вночі непомітно вислизнути з будинку. Добре Пашці, у нього бабуся на вухо туга, а Ромка спав в одній кімнаті з мамою. Мало того, у сусідній спальні спала старша сестра, Настя.

Час ішов. Ромка вже зовсім зневірився, коли раптом удача повернулася до нього обличчям.

Мама зібралася на пару днів у місто й залишала їх удвох із Настею. Правда, до сестри повинен був приїхати наречений, Ігор, але це було навіть на краще. Ромка знав, що коли ці голубки разом, їм не до нього.

Увесь день Ромка з Пашкою будували плани майбутнього полювання на привида. Місце засідки вибрали на Ромчиній ділянці, звідки добре було видно руїни водокачки. Однак увечері справа не заладилася. Ігор так і не приїхав. Настя ходила злюща, як голодна піранья. Уклавши Ромку спати, вона сіла читати. Усі плани ламалися.

Ромка з досвіду знав, що Настя могла просидіти з книжкою до самого ранку. І тут на допомогу прийшов щасливий випадок. У селищі, вже вкотре, вимкнули електрику. Усе поринуло в темряву. Насті нічого не лишалося, як теж лягти спати. Зачекавши трохи, Ромка тихенько встав, засунув під ковдру зім'яте ганчір'я, щоб виглядало так, наче в ліжку хтось спить, і навшпиньках вибрався з будинку.

Опинившись на волі, Ромка побіг до Пашки, на пару хвилин розминувшись із Настиним нареченим.

Ігор тихенько постукав у вікно. Почувши стукіт, Настя вийшла на ґанок.

— Я тебе вже не чекала. Ти чого так пізно?

— Машина зламалася. Довелося кинути на дорозі. Кілометрів вісім пішки відмахав, — сказав Ігор.

— А не вкрадуть?

— Для цього її треба спочатку завести. Кому потрібний цей металобрухт, — відмахнувся Ігор.

— Заходь. Тільки тихо, а то Ромку розбудиш, — попередила Настя.

Ігор навпомацки пішов за нею, але в сутінках об щось спотикнувся й ледве не впав.

— Куди тебе несе, клишоногий. Тут банки з соком. Ось, перекинув, — з докором прошипіла Настя, дивлячись на калюжу, що розтеклася по підлозі.

— Нічого їх ставити на дорозі,— пошепки обурився Ігор.

— Тихіше ти! Ромка прокинеться, — шикнула Настя.

Вона обережно зазирнула до брата і з полегшенням сказала:

— Усе гаразд. Удень набігався — спить як убитий. Іди, тільки в калюжу не наступи. Завтра витру.

У цей час мисливці за примарами вживали заходів безпеки. Насмикавши з грядки часнику й розіпхавши його по кишенях, вони заховались у кущах і почали чекати. Час тягся повільно.

— А раптом він сьогодні не з'явиться? Ми вже, напевно, цілу годину сидимо, — сказав нетерплячий Пашка.

— Куди він подінеться? Сьогодні найбільш вдала ніч. Місяць як миска. У повню привиди завжди виходять прогулятися, — впевнено сказав Ромка, невідривно вдивляючись у руїни.

Раптом Пашка смикнув друга за рукав. Ромка обернувся і побачив, що Пашка з осклянілими очами тикає пальцем у бік їхнього будинку. Одного погляду було досить, щоб у Ромки очі теж округлилися від жаху, а по спині поповзли мурашки.

Привид вийшов зовсім не з боку руїн, а з їхнього власного будинку. Закутаний у біле простирадло, він спустився по ґанку й зловісно пройшов стежкою у бік дерев'яної будочки, яка сором'язливо ховалася в глибині саду. Якийсь час хлопці, скам'яніли від страху, стежили за білою фігурою. Гість із того світу відкрив защіпку й зник за дерев'яними дверцятами.

— Чого це він у туалет? Хіба привидам треба? — прошепотів Пашка.

— А я звідки знаю, — знизав плечима Ромка. Зараз його більше турбувало питання, як привид опинився в будинку й чи все гаразд із Настею.

— Давай його замкнемо, щоб не втік, — раптом запропонував він.

— Ні, я до нього близько не підійду. Ану, як він крізь стіну пройде? — навідріз відмовився Пашка.

Ромка відразу уявив собі, як на їхньому місці вчинили б герої «Х-місії», і рішуче заявив:

— Однаково треба замкнути. Нема чого йому в нашому будинку робити!

Переборовши страх, він вийняв з кишені часник і, затиснувши його в кулаці, з побоюванням рушив до будочки. Йому залишилося кроків зо три, коли він почув за дверима шурхотіння. Отут мужність залишила героя. Він не пам'ятав, як метнувся до дверей, засунув зовнішню защіпку і щодуху припустив до будинку. Побачивши, як друг дає драпака, Пашка також вискочив з укриття і, як ошаленілий заєць, помчав слідом.

«Цікаво, хто там валандається у садку посеред ночі?» — подумав Ігор. Він штовхнув дверцята, але ті не піддалися. Ігор натиснув сильніше і зрозумів, що двері замкнено ззовні.

— Агов, хто там? Що за дурні витівки? — обурився він, але мисливці за привидами не чули його заклику.

Вбігши в будинок, Ромка в темряві наступив на щось мокре. Він опустив очі. Від погляду на розлиту по підлозі темну пляму ноги в нього стали ватяними, а на чолі виступив піт. Сумніватися не доводилось. Це була кров. Перемагаючи страх, Ромка зазирнув у кімнату сестри. Тіло на ліжку лежало без ознак життя. У місячному світлі Настине обличчя було блідим, як маска. Рука безвольно звісилася вниз.

— Настя! — погукав сестру Ромка, із жахом розуміючи, що відбулося непоправне.

І отут трапилося найстрашніше. Настя підняла голову й витріщилася на нього.

— Т-ти жива? — заїкаючись від страху, промурмотів Ромка.

— Мертва. Ти що, не бачиш? — уїдливо вимовила Настя.

— А як же кров? І потім цей, вампір? — запитав Ромка.

Цього разу Настя розсердилася не на жарт. Не вистачало ще, щоб він уночі діставав її своїми фільмами жахів.

— От зараз я тобі покажу вампірів, — зловісно мовила вона, встаючи з ліжка.

Після такої погрози Ромка не став чекати, поки вона накинеться на нього. Він зірвався з місця й стрілою шугонув геть.

— Біжімо! Він її покусав, — на ходу крикнув Ромка.

Пашці не довелося пояснювати, у чому справа. Ставлячи абсолютний світовий рекорд з бігу, хлопці наввипередки помчалися геть, а по дачному селищу розлетівся їхній несамовитий лемент:

— Рятуйте!!! Рятуйте!!! Вампіри!!!

Сусіди продемонстрували чудеса солідарності. Полишивши теплі ліжка, всі повибігали на вулицю. Коли все заспокоїлося, у будинках ще довго не лягали, обговорюючи подію. Але гірше за все було наступного дня. Мало того, що Ігор надавав мисливцям за привидами по шиях. Настя цілий тиждень сердилася за те, що Ромка осоромив її перед усім дачним селищем. А що такого він зробив? Її ж рятував. Ні, що не кажи, але у фільмах боротися із привидами набагато легше. Ну чому життя влаштоване так несправедливо? Одним — усе, а іншим — нічого.

Скарб

Улітку я гостював у селі в бабусі. Там подружився з Тимком, Коляном і Васьком Крюгером. Узагалі-то він Семенов, це в нього прізвисько таке. Васько — шанована людина, по-перше, тому що він на два роки старший за нас усіх, а по-друге, знає купу всіляких страшних історій. Якби він був письменником, він би точно сто томів написав. Але в письменники Васько не збирається, тому що з російської йому ледве трійку натягли. Зате він щедро ділиться своїми знаннями усно.

Вечорами ми збиралися на пустирі за городами, розпалювали багаттячко і пекли картоплю, а як тільки починало смеркнути, приходив час для страшних історій, адже розповідати страшилки поки не стемніє,— однаково, що даремно час витрачати. Хто ж посеред білого дня злякається якогось зеленого простирадла. Інша річ, коли гай за пустирем перетворюється на безпросвітні, похмурі хащі, а по землі стелиться туман, як у фільмах жахів. Тоді за кожним деревом чудовисько ввижається.

Я вже казав, що особливо у справі страшилок відрізнявся Васько Крюгер. У нього завжди в запасі були такі жахи, прямо мурашки по спині, і головне, не які-небудь дитячі, а справжні, з життя. Васько ніколи не починав першим, залишаючи свою розповідь на закуску, як на концерті, де найкращі виконавці також завжди виступають наостанок.

Ми сиділи й травили байки про «чорну руку» та інші жахи. Коли Тимко закінчив свою захолоджуючу душу розповідь про те, як скажений будильник душив усіх, хто заводив його на північ, Васько смачно сплюнув на землю й сказав:

— Нецікаво.

— Чому це нецікаво? — образився Тимко.

— Навіщо будильник на північ заводити?

— Ну, мало що там за справи. Може, треба в нічну зміну йти, — заступився я за Тимка.

— Однаково нецікаво. Як будильник може людей душити? Це не будильник, а дебільник якийсь, — презирливо посміхнувся Васько.

— Буває й таке! Он чорні очі душили ж, — заперечив Тимко.

— І про очі — також нецікаво, — авторитетно сказав Васько. — От я знаю історію…

Ми притихли. Усі образи було негайно забуто. Васько продовжував:

— Знаєте кинуту іржаву підсобку неподалік від водокачки?

— Це де ми в бандитів грали? — уточнив Колян.

— Ага. Там ще купа битої цегли лежить, — кивнув Васько, обвів нас поглядом і тільки після того, як ми дружно закивали, повів розповідь.

— Так от, раніше там стояла стара каплиця, а в ній розбійники ховали награбоване.

— Які розбійники?

— Відома справа які. Які в лісі водилися. Отут ліс був ого-го! Типу хащів. Розбійників ціла орава, а ватажок у них увесь чорний-пречорний.

— Негр, чи що? — пошепки перепитав Тимко.

— Який негр? Звичайний.

— А чого ж він тоді чорний? — із сумнівом вставив Колян.

— Чого, чого. Від злості почорнів. Не хочете слухати, не треба, — розізлився Васько.

— Вась, ну досить тобі! Давай далі. Цікаво ж, — хором заканючили ми.

— А перебиваєте чого? Я ж вам чисту правду розповідаю, а не лажу яку-небудь про літаюче простирадло.

— Більше не будемо. Розкажи, що далі.

Васько любив, коли його просили, тому ще трохи поламався для порядку, а потім змилостивився:

— Ну добре, але, цур, більше не перебивати. Загалом, у каплиці в розбійників штаб-квартира була. А ватажок їхній ні з ким ділитися не хотів. Усе хотів собі захапати. Взяв і переховав скарб. А ті бачать, що їх як лохів розвели, і стали наїжджати на ватажка, мовляв, віддавай гроші. А він пістолет вихопив і говорить: «Хто до мого скарбу торкнеться, тому неминуча смерть». А один там був такий крутий, він теж хотів ватажком стати, замість колишнього. Він по ватажку чергою з автомата як уріже: тра-та-та-та-та. А той стоїть і не падає. Тоді він вихопив гранатомет: бабах!

Мені було цікаво довідатися, звідки в розбійників були автомати й гранатомети, але я побоявся, що якщо переб'ю, то Васько вкрай образиться і відмовиться розповідати далі. Васько продовжував:

— Отож. У ватажка дірка на всі груди, можна кулак просунути, а йому хоть би що. А потім ватажок страшно так зареготав, і тут усі побачили, що це мрець. Тому його нічого не брало. І тоді він взяв і всіх порішив і в труни поклав.

Васько змовк.

— А труни він звідки взяв? — не витримавши, несміливо запитав я.

— Звідки, звідки? Я звідки знаю. Може, у них заготовлені були для тих, кого вони грабували?

Чесно кажучи, мене взяв сумнів, що розбійники зберігали в себе труни. Видно, це було написано в мене на обличчі, тому що Васько раптом скипів:

— Ти що, мені не віриш? Не віриш, так? Тоді сам подивися. Уночі каплиця з-під землі встає, і чорний ватажок навкруги шастає, скарб стереже.

— Так він дотепер там? — запитав Тимко, дивлячись на оповідача круглими від жаху очами.

— Сто відсотків! Де ж йому бути?

Заритий скарб був незаперечним доказом правдивості Васьчиної розповіді.

— А що, як нам його відшукати? — запропонував я.

— Ти що?! Тобі жити набридло? — скинувся Васько. — Кажуть же тобі, його мрець охороняє. Може, він нас навіть зараз чує.

Після цього зауваження кожного з нас потягнуло додому. Не змовляючись, ми загасили багаття. По вулиці ми йшли тісною юрбою. Чи то жарт, мрець прямо тут, під боком ходить. Це було навіть крутіше за привид з кинутого будинку по сусідству з Ларіоновими або вампіра, що занадився в курник до тітки Зіни, про якого Васько розповідав минулого разу.

Першим завернув у свою хвіртку Колян, потім Тимко. Ми з Васьком прощалися біля мого будинку.

— А ти не боїшся один додому йти? — запитав я.

— Ні, я звик. Ну бувай. До завтра, — сказав Васько, підтягнув штани й закрокував вулицею.

Я навіть позаздрив тому, який він безстрашний. Нічого не боїться.

З вечора я не міг заснути, усе крутився з боку на бік. Мені не давала спокою Васьчина розповідь. А що, як мрець справді подумає, начебто ми заміряємося на його скарб? Від цієї думки сну в мене не було анітрішечки. Не знаю, скільки я так промучився, але раптом почув якесь шурхотіння.

Я встав і підійшов до вікна. Стояла тиша. Усі спали. І все-таки на душі в мене було неспокійно. Потрібно б перевірити, чи добре замкнена хвіртка. Я навшпиньках прокрався в комору, взяв про всяк випадок рушницю, з якою дід ходив на полювання, і обережно вийшов з будинку. Не дійшовши до воріт, я зупинився.

На землю спустився такий густий туман, що не було видно нічого, хоч в око стрель. Він заповзав мені прямо в душу, сковуючи її крижаним страхом. Підкоряючись жаху, що підганяв мене, я повернув назад і пішов у бік будинку. Я навмання брів через білу завісу, але ні будинку, ні паркану, ні сараю не було. Я запанікував. Переді мною простягалася оповита туманом нескінченність. Я почав тремтіти.

Раптово завіса зріділа. Я стояв у незнайомому місці. Переді мною височіли руїни напівзруйнованої каплиці. Цегла, з якої вона була складена, почорніла від часу. Туман стелився по землі, і від цього здавалося, що примарна каплиця ширяє на хмарі. За нею зловісно вимальовувалися цвинтарні хрести.

Я міцно стис у руках рушницю діда й нерішуче оглянувся, не знаючи, куди йти. У цей момент я побачив чорного ватажка. Привид впритул дивився на мене, поводячи страшними очима. На його синюватому обличчі неприродним червоним світлом горіли очі.

Я хотів утекти, але мої ноги наче приросли до землі. Мрець попрямував до мене.

Я вистрілив. Рушниця не вистрілила. Я знову рвучко натиснув на курок. Пролунав постріл, але привид навіть оком не моргнув, продовжуючи із кривою усмішкою насуватися на мене. Він був так близько, що я чув його хрипке дихання.

Не тямлячи себе від жаху, я замахнувся прикладом. Він стрибнув на мене, і ми схопилися врукопашну. Я відчайдушно боровся, намагаючись скинути його з себе, але він не піддавався. Він схопив мене за шкібарки й почав душити. Я закричав і рвонувся щосили. Наступної миті я почув тріск тканини, що рветься, і відчув, що падаю.

Коли я опам'ятався, наді мною стояла бабуся й примовляла:

— Треба ж так уві сні крутитися! Позавчора з грубки впав, сьогодні розкладачку прорвав! От що я тобі скажу, бери матрац і стелися на підлозі. Може, хоч там ти заснеш спокійно.

Вибравшись зі зламаної розкладачки, я влаштувався на підлозі.

— Спи, шустрик, — ласкаво сказала бабуся й погасила світло.

Я лежав у темряві й дивувався. Хіба можна спати спокійно, коли село кишить примарами, вампірами, вовкулаками й ожилими мерцями? Я сюди тільки на літо приїжджаю, і то засмиканий став. А бабуся живе серед цього жаху цілий рік, і хоч би тобі що! Це ж просто залізні нерви треба мати!

Страх

Стояла непроглядна темрява. Напевно, перевалило за північ. Пахнуло хвоєю.

Мені треба було йти, але мене скував страх. Десь стукнуло. Я прислухався. Тиша. Напевно, здалося. І все-таки було страшно ступнути в темряву. Я зачекав ще, доки не відчув, що більше так тривати не може. Потрібно поспішати, або станеться непоправне.

Я зробив крок, ще один. Темрява огортала мене з усіх боків. Було моторошно. Серце скажено колотилося. Утішало одне: я був майже на місці. Я додав ходу. Нарешті! Ось вони, заповітні двері! Раптово хтось торкнувся моєї руки. Я відскочив убік, і в мене під ногою щось заворушилося. Я заточився і з жахом зрозумів, що падаю. Пролунав страшний тріск, а слідом за тим спалахнуло сліпуче світло.

— Як можна бути таким незграбним! — вигукнула мама.

Я лежав на коробці з тим, що ще недавно було ялинковими іграшками. Їх напередодні зняли з антресолей і поставили в коридорі, щоб завтра зранку прикрасити ялинку.

Я шмигонув носом і, насупившись, сказав:

— А чого їх поставили біля дверей у туалет.

— Коробка стояла на іншому боці коридору. Я взагалі не розумію, як ти міг на неї налетіти, — зачудувалася мама.

— По підлозі бігало щось живе, — виправдовувався я.

— Досить вигадувати! — захитала головою мама. — Краще б перед сном забрав свій автопарк із підлоги. Скільки разів говорила, збери машини, щоб у темряві на них не наступити. Як об стінку горохом!

Виявилося, мама мала рацію. Мені під ноги потрапила моя улюблена легковушка.

— Я на неї наступив, тому що хтось торкнув мене за руку. Він стояв он там. — Я показав на куток і густо почервонів, побачивши ялинку.

— Полохливцю, це ти зачепив рукою ялинову лапу, — засміявся тато. І додав: — Ти вже великий. Пора перестати боятися темряви.

Я подивився на тата й зітхнув. Добре йому говорити. Може, я із задоволенням став би хоробрим. Але як же не боятися темряви? Страшно ж.

Твір

Я сидів над електронним зошитом і похмуро дивився на порожній екран. Терпіти не можу писати твори. А тут ще й тема дурна: «Що б ви хотіли розповісти дітям інших епох про свій час». А що можна розповісти про двадцять перше століття? Нічого цікавого.

От у минулому столітті було про що писати! Дикі були порядки! Тоді ще й бандити існували, і поліція. Щоправда, техніка була смішна. Автомобілі не літали, а тільки по землі їздили, і то зі швидкістю черепахи, максимум кілометрів сто п'ятдесят. Зараз навіть простий летосипед швидше летить.

А в музеї я допотопний комп'ютер бачив, «пентиум» називається — взагалі вмерти від сміху — здоровенний, як ящик, не те що в кишеню, у ранець не влізе. Цікаво, як їх діти до школи тягали, на причепі, чи що? Але мама каже, що для зору такі комп'ютери були корисніші, тому що в них екран великий.

Подумавши про екран, я знову згадав про нещасний твір. І раптом у мене сяйнула думка: треба зателефонувати моєму другові, Педро. Він не те що твір, вірші до будь-якого свята за п'ять хвилин видасть. Я встановив браслет-перекладач на іспанську мову й по відеомобілю набрав номер у Мадриді. На екрані з'явилася миловидна дівчина й мовила: «Зв'язок тимчасово відсутній. Абонент перебуває поза межами нашої галактики».

«Доведеться писати самому», — приречено подумав я і в пошуках натхнення подивився у вікно. По небу зі свистом пролетіла мітла, а верхи на ній — моя сусідка по парті Олєнка. Вона хоробро підрулила до майданчика летосипедів і приземлилася. У мене ледь щелепа не відпала. Що й говорити, летосипед у вигляді мітли — це круто! Щастить Олєнці, у неї тато інженер, не те що в мене, рядовий банкір. У них навіть три літаки, а не один, як у кожній звичайній родині. Я також, коли виросту, стану інженером. Правда, для цього треба добре вчитися, а тут усякі твори задають.

Я ще з півгодини витріщався на чистий екран зошита, поки не вирішив, що настав час зробити перерву. Зрештою, твір не вовк — у ліс не втече. Я хотів був устати з-за столу, але раптом почув строгий окрик:

— Ти зробив уроки?

Я здригнувся й ледь не впав зі стільця. Переді мною де й узялася наша вчителька. Я збирався пролепетати щось у відповідь, але вона розчинилась у повітрі й зникла.

«Голограма!» — з полегшенням подумав я. Напевно витівки моєї старшої сестри. Коли тільки вона примудрилася записати нашу вчительку на головідео? Ясна справа, поки не зроблю уроки, сестричка мені погуляти не дасть.

Я похмуро повернувся до зошита-комп'ютера й задумався. Ну що написати про наш час? Нічого цікавого!

Не щастить

Знаєте, що така невдача? Це коли старша сестра вступила до університету, та не якого-небудь, а педагогічного. Я це на власній шкірі відчув. Як тільки вона студентський квиток отримала, отут все й почалося. Зовсім з глузду з'їхала. Вважати себе великим вихователем почала і ну наді мною знущатися. Я, каже, буду щодня перевіряти, як ти уроки робиш, а то, якщо над тобою не стояти, так і будеш у трієчниках ходити.

Ясно, спочатку я на це уваги не звернув. Нехай удає з себе училку, якщо їй так подобається.

Наступного дня, нагулявшись після школи, я подумав, що пора б і додому. Потрібно було сідати за уроки, тим більше, що незабаром Наташка повинна була прийти з лекцій. Я чинно сів за стіл, відкрив підручник і почав старанно читати. І тут повернулася сестра. Не встигла в будинок зайти, як відразу шасть у мою кімнату. Бачить, я серйозно так зошитами обклався й сиджу параграф читаю.

«Що, — думаю, — переконалася?»

А вона (ні, щоб дати людині спокій) запитує:

— А письмові роботи де?

— Там, де гуде, — пожартував я.

— Зрозуміло. Виходить, знову на вулиці ганяв, — строгим учительським голосом сказала Наташка. І наказала: — Зараз сиди й роби уроки, щоб батькам за тебе на зборах не червоніти.

Оце номер! Начебто я без її вказівок не сиджу й не роблю уроки. Зрозуміло, мене це зачепило.

— Чого ти тут розпоряджаєшся? Я й без тебе знаю, що мені робити, — відмахнувся я.

— Якщо б знав, не ходив би в трієчниках. І взагалі, поки все не вивчиш, про телевізор і не мрій, — відрізала вона.

— Усе вивчити неможливо. Можна подумати, ти все знаєш, — хитро помітив я.

— Більше твого, — фиркнула Наташка.

І отут я вбив її наповал. Я приготував для неї таку фішку — супер! Я надав своєму обличчю глибокодумного виразу й спокійно так кажу:

— Між іншим, Сократ казав: «Я знаю, що нічого не знаю».

Сократ — це такий учений філософ, чи то із Стародавньої Греції, чи то з Риму, загалом, доісторичний. Коли я Наташці про нього видав, вона аж оніміла. Що називається, зрізав так зрізав! А я наче й не помітив, що їй на це заперечити нічого, і продовжую видавати:

— Мабуть, Сократ розумніший за деяких, хто не встиг до університету вступити, а вже вдає із себе хтозна-що.

Наташка аж плямами вкрилася.

— Знаєш, розумнику, на уроках тебе будуть запитувати, а не Сократа, тому будь такий ласкавий усі параграфи прочитати. А я потім перевірю.

Вона взяла слухавку й затишно влаштувалася у вітальні на дивані. Це обурило мене до глибини душі. Мою свободу зневажали найнахабнішим чином.

— Гарненька справа! — вигукнув я. — Мені вказівки даєш, а сама зараз зависнеш на телефоні зі своїм бойфрендом язиком теліпати.

— А це не для твого розуму, — відказала сестра.

Ну, отут уже я розсердився не на жарт. Хотів у неї книжкою жбурнути, щоб не нахабніла. Схопив алгебру, вона важкенька. Прицілився, як пульну. Підручник птахом пролетів крізь дверний отвір і ляпнувся коло канапи.

«Недоліт», — засмутився я.

— Я тобі передзвоню. Зараз із цим бельбасом розберуся, — сказала Наташка в слухавку.

Вона неквапливим жестом підняла алгебру й, не кліпаючи, витріщилася на мене. Її мовчання нічого гарного не віщувало.

— Живим не дамся! — вигукнув я, підхопившись зі стільця.

Наслідуючи героїв бойовиків, я підстрибнув і зробив випад ногою, але не розрахував. Боляче стукнувшись об край столу, я схопився за вдарений бік, і при цьому ненавмисно змахнув зі столу готовальню. Циркуль, описавши сальто, устромився в кота, що дрімав на килимі. Не дібравши спросоння в чому справа, кіт нестямно заволав і шугнув навтьоки. На бігу він зачепив провід настільної лампи. Падаючи, лампа захопила за собою підставку для ручок і олівців, і все це з гуркотом полетіло на підлогу.

Потім я дві години, як Попелюшка, збирав уламки. І ви думаєте, мені хто-небудь сказав за це спасибі? Де ж пак! Коли батьки прийшли з роботи, мені ж ще й дісталося. Мовляв, ледачий, забіякуватий, неохайний. А все чому? Тому що Наташка вступила в пед. Що й казати, мати в сестрах майбутню вчительку — це шкідливо для здоров'я. Я це й без попереджень МОЗу знаю. На власному досвіді переконався. Уже якщо не щастить, то не щастить.

Спізнився!

Нещодавно по телевізору бачив, як нагороджували Нобелівських лауреатів. Класно! Повага, пошана й премія не маленька. Я відразу намірився зробити якесь відкриття. Не даремно ж шкільний тягар нести. Уже якщо вчитися, так щоб стати вченим. Чого там на дріб'язок розмінюватися.

Засів за фізику, і тут такий облом! Виявляється, все варте уваги вже відкрили. Закон Бойля-Маріотта відкритий, закон Ома — також, якийсь нещасний законник збереження енергії, і той хтось примудрився відкрити до мене. Зрозумівши, що у фізиці мені перевороту не здійснити, я впритул зайнявся хімією. І що ж? Усі формули вже встигли вивести без моєї допомоги, навіть таблицю Менделєєва примудрилися укласти.

«Ні, мислячій людині зараз у науці робити нічого», — подумав я й заходився списувати домашнє завдання в сусідки по парті.

Любов

«Ненавиджу цю Вірку. Теж мені, Клаудія Шиффер місцевого розливу. Вдає з себе топ-модель. Віками б на неї не дивився!» — думав я, сидячи на підвіконні у своїй кімнаті й дивлячись на Вірчине вікно в батьків бінокль.

На вулиці спускалися сутінки, і навіть при сильному збільшенні в напівтемній кімнаті було нічого не розгледіти. Адже навмисно світло не вмикає. Таку задаваку взагалі пошукати! Удає з себе щось.

Я її в кіно запросив, так вона відмовилася. Мовляв, їй ніколи. У неї музична школа й басейн. Ти глянь на неї. Можна подумати, що мені більше робити немає чого, як її в кіно водити. Не дуже й треба.

Добре, якщо їй так подобається, нехай сидить у сутінках. Мені вона до лампочки.

І тут я ожив. Нарешті в будинку навпроти загорілося світло. Вірчин силует вималювався за тюлевими фіранками. Я навів різкість і припав до бінокля.

Вірка пройшлася по кімнаті, а потім сіла за письмовий стіл. Я спостерігав, як вона вийняла зошити й погортала підручник. Я посилив збільшення. Вірка знову встала й підійшла до вікна. Що це вона збирається робити?

От вреднюка! Закрила щільно штори. Усе робить на зло. Кому вона потрібна, на неї дивитися на шостому поверсі! Теж мені видовище! Руда, ластовиння по всьому носі. Можна подумати, я тільки й мрію подивитися, як вона, уткнувшись у книжку, сидить за столом і гризе олівець. Дурна звичка.

Я сердито відклав непотрібний бінокль.

Цікаво, чим вона зараз займається? Напевно, за уроки сіла. Подумаєш, відмінниця. Удає із себе розумну. Ботанка вона, більше нічого. Був би я такий посидючий, може, уже академіком би став. А попросиш списати, нізащо не дасть. Тільки й чуєш: «Сам учися». А то я без неї не знаю. Може, у мене в самого все виконано. Може, я прошу тільки для підтримки стосунків.

І взагалі ця Вірка мене вже дістала. Учора почастував її шоколадкою просто з увічливості.

Думаєте, вона зі мною поділилася, як у рекламі?

Ага! Аж розігналася. Вона зі своєю подружкою Юлькою поділилася. А в тієї паща, як в акули, їй шоколадку проковтнути, що облизнутися.

Я знову з досадою кинув погляд на вікно в будинку навпроти.

Ну й нехай штори закриває. Мені все одно.

От буду кататися на велосипеді, обіллю її з калюжі, щоб не думала, що вона мені подобається, похмуро вирішив я і сів за уроки.

Двобій

День згасав. Розпечений диск сонця повільно сповзав до лінії обрію. У його багряних променях земля здавалася залитою кров'ю.

Чекаючи на Артура, я стояв над прірвою й розумів, що для одного з нас цей день може стати останнім. Які несподівані повороти робить часом доля. Адже зовсім недавно сер Артур був моїм найближчим другом, але честь дами — перш за все. Якою схвильованою здавалася донна Анна, коли довідалася, що я кинув Артурові виклик.

— Якщо з вами щось трапиться, я не зможу пережити цього, — ледь чутно сказала вона.

Серце моє було готове вистрибнути з грудей від щастя. Її зізнання додало мені сил, і я дав клятву, що залишуся вірний їй і буду захищати її до останнього подиху.

Я прийшов на місце дуелі раніше за суперника й нетерпляче стискав ефес шпаги. Раптом від дерева відокремилася тінь. Це був Артур. Він був блідий, і в його рухах вбачалася нерішучість. Я зрозумів, що він хоче ухилитися від двобою, і вихопив шпагу з піхов. Йому довелося оборонятися.

Сталь зловісно блиснула в кривавій заграві заходу. Мій клинок був нещадний. Я полоснув Артура по камзолу. Тканина з тріском розійшлася, і білий шовк став червоним, але я знав, що рана не була небезпечною. Я не хотів закінчувати двобою, доки не насолодився боєм. Перша невдача додала Артурові сил. Він, як розлютований звір, налетів на мене й клинком дряпнув мені щоку. Я зберігав спокій.

Блискавично я робив випад за випадом. Артур почав відступати, і тут я заплутався у полах свого плаща. Різким рухом я розстебнув пряжку й відкинув його убік. Плащ здавався величезним чорним птахом, що розпластався над прірвою і почав плавно спускатися вниз.

Артур скористався моєю затримкою. Мою праву руку пронизав гострий біль. Я ледь зміг втримати ефес в ослаблих пальцях і перехопити шпагу в іншу руку. Я стис зуби й намагався не помічати рани.

Артур криво посміхнувся. Тепер, коли я боровся лівою рукою, перевага було на його боці. З переможною усмішкою на губах Артур заніс шпагу для вирішального удару.

Мене охопила лють. Я стрімко рвонувся вперед. Рука мого супротивника здригнулася. Різким ударом я вибив його шпагу. Артур стояв на самому краї прірви й був беззбройний переді мною. Я бачив, наскільки він був переляканий, але не в моїх правилах добивати переможеного супротивника. Я подивився йому в очі.

— Запам'ятай, жодна волосина не впаде з голови Анни. Навіть тому, хто звався моїм другом, я не дозволю зачепити її ані словом, ані поглядом, ані жестом.

Із цими словами я повернувся й покрокував геть.

Раптово щось сильно вдарило мене в бік. Я різко повернувся й побачив перед собою обличчя Артура. Він був схвильований. Артур ширяв мене ліктем і вказував кудись поверх моєї голови. Я простежив за його поглядом…

Прямо наді мною стояв Валерій Степанович, наш учитель математики. Це був смертельний удар.

— Виходить, відповідати ти не збираєшся, — строго мовив Валерій Степанович.

— Повторіть запитання, — пробурмотів я, намагаючись долонею прикрити порожній аркуш, де мало бути завдання.

— Ти вчасно згадав, що повторення — мати навчання. А про що, дозволь довідатися, ти думаєш під час уроку?

— Ні про що, — сказав я, знизуючи плечима.

— Він взагалі ніколи ні про що не думає,— уїдливо гигикнула Анька, яка сиділа переді мною.

«Смикнути б її за косу, щоб більше не хотілося», — подумав я, а вчитель продовжував:

— Отож бо й воно, а на математиці повинен думати про завдання. Так що, герою, давай-но сюди свій щоденничок. На сьогодні тобі двійка за мрійливість.

Я міг би прикинутися, що забув щоденник вдома, але я вчинив як справді безстрашна людина. Я подав щоденник, тим більше, він, як на зло, лежав на парті на найвиднішому місці, і сховати його я однаково б не зумів. До кінця уроку я був таким старанним і уважним, аж самого нудило. Просто приклад для наслідування. Але Валерій Степанович мені все-таки вліпив двійку.

Коли продзвенів дзвінок, я щосили смикнув за косу Аньку, що сиділа попереду.

— Дурень, — звично огризнулася вона.

Я згріб книжки й зошити в портфель, і ми з моїм другом Артуриком перші вискочили з класу.