Потонулі в снігах

Беззахисність

На світі є дуже мало речей, яких неможливо уникнути. Наприклад, смерті чи беззахисності. Смерть можна полегшити надією на інше життя, беззахисність — надією на захист. Але у вічності ми беззахисні і смертні.

Мені спало на думку написати про те, що оточує нас як учасників, споглядачів, жертв. Написати тією єдиною мовою, яку я визнаю, мовою мого розуму і серця. Я так писала завжди: то чому ж мені тепер вдягати машкару філософа і говорити тарабарською мовою? Пройшовши половину земного шляху, я почуваю біль, який з кожним днем загострюється, і це все тому, що в мене немає Ілюзії Захисту. Певна річ, мені страшно, але страшно нам усім, і всі ми страждаємо. Бог має нас, і я могла б наприкінці книги написати, що тільки на Нього уся надія. Але хтозна, що трапиться далі, тому пишу вже. Для мене Бога уособлює світла істота, яка обіймає за плечі й каже: «Годі. Ти у безпеці. Я з тобою».

Я буду опиратися лише на власний досвід і власні почуття. За спиною — бетонна стіна мого будинку, яка ніколи не буває теплою і руйнує моє здоров’я. Нема нікого. Мільйони людей відчувають те ж саме, але ніхто зараз не пише цих рядків.

Я хочу написати про те, який беззахисний цей світ, як цей стан супроводжує речі й істоти. Мушу зрозуміти, чому це так.

Я хочу знайти якнайбільше притулків і замків. Я хочу збагнути, чому ми погоджуємося зі смертю і не миримося з беззахисністю. Але це не так суттєво — написати про відомі речі. Важливіше виявити любов, утікаючи, проклинаючи, захищаючи, бавлячись. Це я й робитиму, маючи в собі безмежну свободу, а поза собою повну її відсутність.

У дитинстві ми знали, що все довкола живе, має душу і серце, відчуває біль, страждає. А нині забули навіть, що й людина має душу і що їй болить. І не кажемо: сонечко сміється, небо плаче, камінь стогне. Звісно, воно неправда і смішно переносити на інші істоти людські емоції. Але мусимо визнати, що у нашій мові немає слів, аби передати почуття каміння, зірок, хмар. У жодній мові нема таких слів. Тільки у казках розмовляє усе, щоб нагадати нам про родинні зв’язки з природою.

Пам’ятаєте притчу: «Камінь, який відкинули будівничі, став наріжним каменем»? Чи не є це нагадуванням: поверніться до свого смітника, гляньте на тих, хто не вартий був досі вашої уваги — дітей, диваків. Вони навчать вас, що робити з камінням, зірками, дощем, як з ними розмовляти.

Ось дитина на березі маленької річки. Полудень, спека. Зануривши руки в лоскітливу воду, вона вибирає камінці: напівпрозорі, білі, жовті, червонуваті. Висохнувши на сонці, вони тратять на блиску й прозорості. Але дитина складає їх до кишеньки, щоб удома заховати в коробку з-під цукерків. Сухі й чисті камінчики лежатимуть у своїй хатці й не мерзнутимуть взимку. Із маленької долоні викочується камінчик. У воді він був зелений, а зараз став сірий і непривабливий. Дитині час додому. Вона нерішуче спиняється. Але серце їй стискає жаль: вона завжди підбирала загублені дітьми квіти по дорозі з лісу до села. «Ні, — каже вона, — я тебе не покину. Ти будеш почуватися ображеним, що тебе вибрали, а потім покинули. Ти нагадуєш мишку, що заснула. Я домалюю тобі очка, коли ми прийдемо додому, і ротик, щоб ти міг говорити і їсти…» Босі ноженята вгрузають у пісок, камінці відтягують кишені, сонце затуляє приблудла хмарка, бджоли знесилено падають у прив’ялу гарячу траву. Світ лише створився. Світ народжується і старіє разом з нами.

Коли бідна дитина, не маючи ляльки, знаходить камінець чи деревинку, загортає її в хусточку, колихає, — хто відмовить їй у душі? Мав же душу Тєлесик — деревинка, оживлена колисковими і любов’ю. Каменяр б’є молотом по каменю, розколює навпіл, відкриваючи сонцю те, що ніколи не бачило світла. Що діється тоді з серцем каменя? Чи воно вмирає також, чи весь камінь — це серце? Адже тепер відомо, що серце каменя ударяє раз на кілька днів. Правда, переконати у цьому можна лише дітей і диваків.

Але ж сапфір додає нам мудрості, котяче око попереджає про небезпеку, сердолік приносить щастя. Камінь, можливо, й не мерзне. Він живе сотні тисяч років, відшліфований чужими життями, чужими існуваннями, але під його оболонкою-шкірою сутність зберігається доти, доки його не зітруть на порох.

Непорушність — свята, і її розуміння забезпечить нас від можливих наслідків. Зруйнована гора пустить холодний вітер у квітучу долину. Вийнятий камінь вб’є джерело. Кинутий — знищить людину чи тварину. Усе взаємозв’язане, споріднене і потребує нашої опіки й любові. Перш ніж підняти камінь, подумай, що під ним мешкають маленькі істоти. Комашки, хробачки втрачають домівку, камінь — ложе. Чим більший камінь, тим більше його серце. Не кожен з нас може визнати присутність у камені душі чи серця, визнати землю живою. Однак, що дивно: не кожен насмілиться сказати «камінь мертвий», «земля мертва». Це — як табу. Про людину можна сказати, що вона мертва, тобто у неї нема душі й серця. Нам це відомо краще, бо ми люди. Що стосується каменя, пташки, людини, зірки, дерева чи хмари, то їх об’єднує слово істоти — «ті, що існують». І власне, коли вони поруч, між ними виникають взаємини: гармонійні, ворожі чи байдужі. Останні — найдивніші. Це— взаємини мушлі.

Що діється з мушлею? Вона ніби надійно захищена, маючи дім, який сама створила з себе, однонога, неповоротка, дуже обережна. Взагалі, істоти захищені панцирем, які дорожать власним домом, не потребують спілкування. Мушля — перлинниця, яка має в собі перлину, ніколи не буває правильної форми. Вона здебільшого потворна. Перлина — породження болю. Дитина — так само. Смерть істоти, що живе у мушлі, відчиняє двері до її порожнього дому. Море викидає на берег тисячі порожніх домівок. Деякі підбирають діти, решта розсипається на скалки під нашими ногами.

Мистецтво — це наближення істоти до істоти, завдяки нашій аналогії з мушлею, є так само породжене болем. Ще за життя відчиняються двері.

Чи рівні мушка-одноденка і зірка Сіріус, камінь і людина? Адже тривалість існування в них різна. Білі стіни моєї кімнати вкриті розтертими на порошок мушлями з праокеану, а я згадала про це лише тепер. Газ, на якому вариться кава, несе інформацію з глибин Землі. Не дивно, що ми цього не відчуваємо, бо самі, як мушлі, загнали час у тісний простір нашого існування. Тільки дитина дивується всьому, що бачить: росі, камінню, сонцю. Найперше вона переймається питанням: чому камінь? чому дощ? чому хмара? Пізніше: чому камінь твердий? чому вода мокра? Пізніше: чи камінь живий? чи ріка жива? Згодом: чому падає дощ? звідки беруться хмари? Ми можемо відповісти лише на два останні запитання, бо цьому нас навчили. Але найперше годилося б спитати себе самих: чому камінь? чому вода? вслухаючись у семантику слів. Якщо є слова, значить, той хто створив їх, знав чому.

Дізнавшись про це, ми змінимось назавше, вийдемо з власної мушлі, нашого жахливо обмеженого розуму. То правда, що всі істоти складаються з атомів, які нікуди не зникають. Це ще знали стародавні греки. Але ми вдаємо, що це несуттєво, вважаючи наш вік коротким, а вік каменю довгим. Людство час від часу пронизує думка про неперервність існування, але вона дуже рідко переростає в побожність, а побожність у милосердя, яке є найбільшим захистом.

Найдостойніша людина та. яка відчуває зв’язок з усіма істотами, яка освітлює і зігріває усе довкола себе. Вона подібна до сонця, вона подібна до Бога, але, на щастя, не всемогутня.

На початку були самі білі й жовті квіти. Згодом з'явились червоні й блакитні на зеленому тлі. Чому квіти цвітуть? — питає дитина. І дорослий відповідає: щоб дати плід і насіння. Але для цього є коріння і пагони. Певно, ботанік знайде зручну відповідь. Треба приваблювати бджіл та інших комах. Власне, метелики і бджоли переносять звістки від однієї квітки до другої, допомагають їхньому спілкуванню, одержуючи за це невелику плату. І вітер так само служить посланцем. Деякі квіти не вживаються між собою, деякі ніколи не зустрічаються, як-от первоцвіт і лісова лілія. Зовсім, як люди.

Дитину називають пуп’янком, ледь розкриту квітку — дівчиною, уповні розкриту — жінкою, а зів’яла квітка символізує пригноблену чи стару людину. Але чи кожен думає, зриваючи пуп’янок, що вбиває дитину? Людина відмовляє іншим істотам у рівності розуму, почуттів. Вона — таки дивна істота, занадто пихата, бо інші переважають її красою, довговічністю, чутливістю. Не вміючи спілкуватись з іншими істотами, деякі люди обурюються, коли їм кажуть щось про розум квітів чи звірів.

У давніх казках особливо коштовним даром вважалось розуміння мови рослин і звірів. Це давало змогу довідатись про майбутню небезпеку, допомогти комусь. Коли людина перетворювалась на рослину, це означало насамперед її незахищеність і безмовність, перехід в іншу реальність спілкування. Тільки великий біль змушував її заговорити людською мовою, нагадати про людську сутність. Боже, як це було дивно! Тоді і люди, і рослини мали коріння.

Знахарі перепрошували рослину, коли доводилось зрізати її, або виконувати, і це природніше, ніж рвати цілі оберемки квітів, губити їх по дорозі, не почуваючи ні найменшого каяття.

Коли японець роздивляється квітку, він вбирає її в себе, стає нею. Коли європеєць прагне пізнати рослину, то анатомує її, розчленовує. Перш ніж стати людиною, треба побути і каменем, і квіткою, і тим трепетним листочком, що осіннього дня паде на землю. Їхнє буття не менш складне, ніж наше, їхня досконалість так само вражає. Коли їх нема, навіть найчерствіша душа тужить за землею і травицею, бо без них — смерть. Зриваючи на своєму шляху квіти, людина доходить до кінця, що поставить їй на карб Вищий Суддя — бездушність. А хто зможе сказати: «Я не кривдив рослин, зривав їх лише з крайньої потреби. Я — чистий, я — чистий, я — чистий».

Ліс — то Божий сад. Створений і полишений сам на себе, він є символом життя з його боротьбою за існування. Духи дерев наповнюють ліс або жахом, або спокоєм. Могутня таємнича сила здатна згубити необачного мандрівця безперервним кружлянням по стежках. Ліс самогубців у Данте — вияв безпорадності перед життям. Там кожен стає кущем, деревом, задихаючись у тісняві, переплутуючись гілками і корінням, намагаючись вхопити бодай одним листочком часточку світла. Ліс ближчий до людської сутності на шляху пізнання, вдосконалення. Дерева мають спільну свідомість. Вони можуть навіть переходити з місця на місце, передавати одне одному інформацію. Але хто нині вірить у це? Лише діти і диваки.

Прийди до дерева і скажи йому: «Допоможи, поділись зі мною силою, сховай мене від дощу. Я люблю тебе». Хіба залишиться байдужою ця велична чиста істота?

Мені шкода, коли бачу, як квітку прикриває торішній лист і їй бракне світла. Ще з дитинства я любила звільняти цих маленьких бранців. Зняти мертву гілку з живої, випростати зігнуте деревце — також нам під силу, коли розумієш, як важко істоті під тягарем. Для цього існують і сади людські, цей прообраз раю не за кількістю плодів на поживу, а як місце приязного спілкування людей, рослин і звірів, їх повного взаєморозуміння. Сад — ідеал, якого потрібно досягнути. Садівник плекає дерево, сварить його, підгодовує. Він не зламає жодної гілки, залікує рану. Гарний сад не навіює страху, зцілює тривогу, і занепадає зі смертю садівника. Відколи помер мій дід, який посадив сливовий сад, ніхто не може з ним дати собі ради. Сад всихає і невпинно старіє. Малою я любила там бавитися, коли квітли кульбаби, а зараз деревця, які ми посадили, погано ростуть, бо їм бракує уваги, того знання, без якого не виростиш нового саду.

Гарна яблуня здичавіє у лісі не тому, що їй забракне сонця чи землі, а тому, що вона мусить або загинути, або стати членом асоціації дерев.

Весною зацвітають черешні по лісах довкола Урожа, тоді ж зацвітають сади. Тільки лісові ягоди гіркі й дрібні, бо вони стали часткою лісу. Напівздичавілі черешні мають дивний п’янкий смак і добре вгамовують спрагу.

Покинуті сади живуть часом довше, ніж покинуті будинки, стають здобиччю для шукачів легкої поживи. «Обірви мої плоди, бо я знемагаю під їхнім тягарем», — каже нічия яблуня у казці. Хто має серце, той зупиниться не задля плодів, а задля яблуні. Сади оточують стінами, як місто — мурами. Потрапити в такий сад — це безумство. Його охороняють не тільки великі пси й зловісні птахи з гачкуватими дзьобами. Самі дерева злітають уверх з усіма своїми плодами, не даючись до рук чужинцю. Таким чином, тільки посвячений має доступ до справжнього саду. Тобто до Раю.

До комах люди зазвичай почувають відразу. Ці істоти — інші. У великій кількості вони надокучливі й небезпечні, а поодинці — загадкові. Їхню досконалість годі осягнути.

Одне з найжахливіших пророцтв — неймовірна плодючість комах призводить до їх панування. Бо на комах не впливає радіація. Тільки деякі види тішаться певною приязню з боку людей: мурашки за мудру організацію праці, бджоли за мед, сонечка за знищення тлі, коники за голос, павуки за архітектурні здібності. Але ця приязнь подекуди створює міф, що не відповідає дійсності. Отже, ми мало знаємо про комах, сумніваючись у доцільності їхнього існування. І через незнання губимо їх. Тільки в Індії та Тибеті ченці ходять з мітлами, щоб не розчавити навіть найменшої істоти. А в наших крамницях продають мухоловки, мухобийки та різні отрути.

У дитинстві я дуже боялася щипавок: ці рогаті блискучі верткі створіння ховалися під мокрими шматами, залазили в шкарпетки. Та якось я прочитала невеличку розповідь про те, що щипавки, наче квочки, насиджують яйця — і дуже піклуються про власних дітей. Цей факт мене й досі зворушує.

Серед людей побутує правило: побачив комаху в хаті — убий. Це чомусь не стосується павуків. У нас в селі казали, що павука може вбити людина, якій виповнилось двадцять років. Хтозна, чи у тому віці комусь захочеться вбивати павуків. Як на мене, це дуже терплячі, спокійні й корисні істоти. Правда, доводиться час від часу знімати павутину і міняти їхнє місце проживання.

Нерозумні вчителі загадують дітям на літніх канікулах збирати колекції комах. Піонерів улітку малювали здебільшого з сачком і вудкою. І вчили люто ненавидіти білана капустяного.

Комаху дуже легко вбити, але навіщо? Жодна комаха не вкусить, якщо ти не посягнеш на її життя, або дім. Так водиться у всіх істот, які повзають, літають чи бігають. Чому комахи звикають до отрути? Тому, що це не спосіб боротьби з ними. Вони сильніші, бо мають спільний розум і гуртуються, щоб захищати свій вид. Чим беззахисніші вони, тим ширший їхній спільний розум. Бджоли, мурахи і навіть павуки селяться колоніями. Мурашка гине без мурашника, її не прийме жоден інший. Комахи не прагнуть захопити владу. Вони хочуть бути нам сусідами. Людина живе в затруєному світі і житиме, навіть якщо він значно погіршає. Але коли вона деградує духовно, то загине. Жорстокість і байдужість перемагає кожен зокрема. Отруюючи комах, ми самі споживаємо цю отруту фізично і духовно. А ті, кому вона призначена, виживають. Наші предки молились або заклинали. Це не завжди допомагало, але не руйнувало душі. Якби я вступила з кимось в полеміку з приводу сказаного, то напевно розгубилася б перед навалою аргументів, бо люди невиліковно впевнені у власті вищості над усіма істотами. Може, ми й розумніші, але стосовно буття й небуття тут ми рівні.

Не можу бачити «живої риби», цього ганебного товару. Щоб з’їсти рибу, треба її вбити. Кожен має шанс стати вбивцею абсолютно беззахисної істоти. Якщо існують кармічні перевтілення, то я ніколи не стану рибою в бочці, безмовною жертвою, кров якої така сама червона, як моя.

Святий Антоній Падуанський читав проповіді рибкам, коли люди не хотіли його слухати. Святий Франциск бесідував з птахами. Його розмова з вовком-людожером привела до цілковитої зміни поведінки людей і звіра. Хай це видається скептикам казкою, але я вважаю, що рибкам можна читати проповіді. І зміям, і ящіркам, і жабам. Спілкування на емоційному рівні має величезну силу.

Ми відмовляємо тваринам не тільки в розумі, а й у почуттях. Хіба їхній біль менший за наш? Ні, вони просто терплячіші. Хіба материнська любов куріпки, яка рятує дітей, слабша? Смерть душі настає тоді, коли вона більше не реагує на беззахисність і страждання. А мені кажуть: ти жалієш рибок, змій, пташок, а людина не так терпить? Нема чого кидати пташкам крихти, коли люди голодують. Однак людина не насититься крихтами, а пташка врятує собі життя.

Тваринам потрібно зовсім небагато: не втручатись у їхнє життя. Ми мусимо взяти урок спілкування в Лиса з «Маленького принца»: наближайся повільно, коли хочеш приручити істоту, або зовсім не наближайся. Лев повинен шукати собі поживу на полюванні, зближуватись з собі подібними, навіть коли це небезпечно. Мені дуже хочеться погладити тигра, але на це потрібен його дозвіл.

Тигр чи гепард, який бігає швидше за всіх на світі, у клітці схожі на справжніх, такі самі гарні. Але це лише зовні.

Вони — нещасні покручі. Їх мучать непогамовані інстинкти духу і плоті. Станьмо на їхнє місце: наше життя буде суцільним пеклом. Коли звір бунтує, його вбивають. Коли людина потрапляє в нестерпні умови й божеволіє, її замикають у клітці. Звірі також божеволіють, коли не вдається пригасити голос крові. Якщо я не випускатиму свого кота на вулицю, коли йому заманеться, він теж стане агресивним і похмурим.

Ніхто не говорить про права істоти. Лише Альберт Швейцер писав: «Я — життя в гущі інших життів, які хочуть жити». Які теж хочуть жити. Треба ставитись до інших істот не як до суперників, а як до сусідів.

Людина має більшу здатність до виживання, що породило в ній пиху. Іноді вона приваблива зовні, але її психіка буває такою самою скаліченою, як у звіра в клітці. На якомусь рівні ми такі самі тварини і робимо непередбачувані нашим оточенням вчинки. На цьому ж рівні не можна говорити про взаєморозуміння і милосердя, їх треба виховати. Милосердя — це не проливання сліз. Не втручатись, дати іншій істоті вільно розвиватись — ось найкращий шлях до зближення. Адже еволюція триває і напрям її нікому не відомий. Можливо, людина залишиться останньою істотою на Землі. Але цього не станеться. Нас чекає рай, від якого ми відлучені, довга дорога пізнання. Звірів і птахів ми візьмемо туди з собою.

Коли мені важко, я хочу опинитись у такому садочку, де довкола буяє тихе життя, де в кущах малини живе ласиця, іноді навідується їжак, де перепочивають горобці й синички, між гілками смородини розкинув сіть павук, де, якщо сидітимеш тихо, тебе провідають інші комахи й інші птахи.

Або ж сісти над невеличким озерцем, чи мілкою затокою й дивитись на крихітних рибок, жуків-плавунців, водомірок, що бігають поверх води. Поринути, увібрати внутрішнім зором увесь цей дивовижний світ. І віднайти спокій.

Беззахисність — це залежність. Ті тварини, яких ми називаємо домашніми, залежні від нас не тільки фізично. Ми любимо їх, а вони нас. Ми зраджуємо їх, вони — майже ніколи. Ієрархія людина — тварина — рослина допускає зраду, навіть убивство. Батько калічить кота, який подряпав дитину, і вважає це виявом батьківської любові. Але материнська любов кішки не дозволяє помститись людині-вбивці. Наші домашні звірі, як і дикі, визнають право сильного. Вони дуже рідко тікають від господаря. Вони не мають жодних прав. Залежність — безправна.

Чому це так? Чому це триває сотні тисяч років і не припиняється навіть у високорозвинутому суспільстві? Людина живе так, наче й досі змагається з природою: якщо ти не вб’єш, уб'ють тебе. Але інші інстинкти у ній ледь животіють. Кішка, котра не слухає проповідей у церкві, вигодує цуценят, щуренят та інших сиріток, не залишить їх помирати. А у нас знайдуть слова виправдання для жінки, яка вб’є дитину і викине її на смітник.

Що ми знаємо про інстинкт? Що він сильніший за розум. Так, але він ще й вищий. Для тварин і людей це моральні заповіді: дбай про підтримання свого життя і здоров’я, дбай про відтворення, захищайся. І те, що серед людей майже зникло: не кривдь маля, захисти його, хай воно виросте. Якщо ми допомагатимемо тваринам підтримувати ці інстинкти, не порушуватимемо наших заповідей, у нас складуться з ними ідеальні стосунки.

Є одна японська новела про те, як жінка погодилася віддатися негіднику, щоб той не вбив хазяйчиного кота. Це так його вразило, що він відмовився від свого наміру.

Відданість тварин — безмежна. Проте я не розповідатиму зворушливих історій. Тварини — теж особистості. Ми не квапимося їх пізнавати, бо навіть за близькими не визнаємо права бути самими собою. Що змушує старих жінок підбирати бездомних тварин, ділитись з ними останнім шматком хліба? Я думаю, моральний інстинкт, а не потреба про когось піклуватись, заповнити порожнечу. Ніщо не заважає йому тепер розквітнути: ні сім’я, ні егоїзм, ні закони суєтного світу.

Якщо дитина не має поруч себе кота, пса чи пташки, вона згубить те, чим наділила її природа. Ця дитина згодом ніби й любитиме власних дітей, родину, друзів, але серце її залишиться холодним. Із звірами можна поплакати, поділитись радістю. Можна притулись до пса. корови, коня. Тварини, наче посланці ангелів: вони рятують наші душі, прощаючи, не тримаючи на нас зла. За зло ми розплачуватимемось згодом, самі. Мої пси ненавиділи будь-яке насильство і знали свої права. Звісно, я їх погано виховувала, ставлячись надміру поблажливо. Бачити, як пес біжить полем, вистрибуючи з високої трави, як качається у лісі на опалому листі, сміється, висолопивши рожевого язика, — велика втіха. Жоден мій пес ніколи не покусав людини і не скривдив цуценяти. Коти й собаки — тварини привілейовані.

Доки існують бойні, звіроферми, птахофабрики з суцільною автоматизацією, не можна говорити про гуманність і змінити пересічну людину, яка вважає вбивство тварин звичайним актом, і їй ніколи не спаде на думку спитати: чи не можна без цього обійтися? Але є ще діти, яких можна навчити ставати квіткою, пташкою, жабкою. Давні казки відображають істинні стосунки людей і звірів. Котик і песик рятують господаря, який свого часу викупив їх у смерті, і живуть згодом поруч, як найліпші друзі. А розсудливий Сірко порушує табу, щоб віддячити вовкові за допомогу.

Легко впізнати гарну людину на вулиці: вона завжди помилується горобцем, що купається в калюжі, котом на підвіконні, поважним песиком на повідку… Якщо дитині не дозволяють спати з котом, то вона тулить до себе іграшкового ведмедика чи лисенятко, щоб заснути у повній безпеці. Тільки некрофіли бояться зарази і бруду від тварин. Двадцяте століття створило купу забобонів, нічим серйозно не обґрунтованих. Втратився зв’язок з іншими істотами, почався розпад особистості. Однак, залишилося ще стільки островів, маленьких світлих місцин, де не зникає відчуття незахищеності, де ми любимо і нас люблять. Яке це щастя — мати багато дітей і багато котів, собак, кроликів, пташок, дбати про них, ніколи не залишатись самотнім, перебуваючи в блаженній взаємозалежності.

Спостерігаючи за рибками в акваріумі, чи усвідомлюємо, у якій страшній залежності перебувають ці істоти від нас? Клітка, з якої ніколи не вийти, — мене це вражало ще дитиною і вражає досі. Вдивляючись, я сама стаю в’язнем. Зовні — ми такі самі бранці планети Земля. І це допоможе нам зрозуміти цінність інших життів.

Беззахисність людини починається з першої ж миті її існування — з випадковості зачаття. Її можуть знищити у зародку, керуючись розпачем, байдужістю, ненавистю. Безконечний потік жінок проходить через абортарій, і їм услід з болем дивляться ті, котрі не можуть народити. У лоні матері дитина зазнає знущань, стресів, і мусить з’явитися на світ живою чи мертвою. Але там вона сміється, плаче, думає. Її береже доля, бо той, хто має народитися, народиться. Ми не можемо нічого змінити, незважаючи на жахливі умови нашого існування, нестерпно тяжкі, морально й фізично. Людство не вижило б, якби не мало любові до потомства, і від того, як до нас ставились у перші місяці, залежить усе наше життя.

Коли мені вперше показали мою дочку, вона перестала плакати, впізнавши мене. Кожен день личко її мінялось, набуваючи рис предків: ставало дорослим, колір очей змінювався. Вона ніби шукала остаточної форми втілення. Напередодні її народження мені приснилась небесна дорога, по якій йшло двоє чоловіків, а за ними дріботіла жінка. Усі були в багатих червоно-зелених строях, оздоблених золотим шитвом. Ще одна таємниця буття, якої я, певно, не зможу відгадати. Малесенька дитина — загадкова. Вона мудра й чиста, все ще оточена оболонкою, яка з кожним днем тоншає.

Треба мати власну дитину, щоб зрозуміти інших дітей і поставитись до них з безмежною терплячістю. Або повернутись до дитинства, пригадавши власну залежність від батьків, виправити їхні помилки. Кожна матір — інша. Є матері зі сліпою любов’ю, які на все життя позбавляють дитину самостійності. І навпаки, ті, що подбавши про тіло дитини, відсилають у світ, не готову до життя. Я бачила радісне допитливе півторарічне дитя, а через рік — вгодовану тупу ляльку яка засвоїла мавп’ячі правила поведінки; і на тому її розвиток зупинився.

Згодом з’являється жорстокість, адже така дитина не відчуває болю інших. Вона лише вдає, що любить маму й тата. Ця дитина ніколи не буде доброю. Ми ж бо живемо не тільки серед людей. Нас оточують дерева, квіти, птахи, риби, інші істоти. Але допитливість нині не в пошані. Стінки акваріума — телевізор і комп’ютер.

Власне дорослі займаються усілякими непотрібними справами, як зауважив Маленький принц. Вони не мають часу на пізнання. І на пізнання дитини також. Спробуймо уявити дитя, яке цілий день у садку чи в школі, де його виховують загалом випадкові люди, котрі не люблять дітей. Якщо вони не б’ють дитину, не знущаються над нею, ніхто не цікавиться їхніми методами виховання. Дитина вертається додому, де теж нікому не потрібна. І так виросло вже три покоління. Хіба світ став кращий?

Дитина безправна. Її піддають насильству кожен день. Від неї вимагають стати якнайшвидше дорослою, аби спекатись. Послух і любов купують подарунками. Усі, крім батьків, ставляться до дитини байдуже. Дітей ґвалтують, викрадають, калічать. Дитина нічого сама не вирішує. Вона покинута напризволяще суспільством. Напівголодні діти висиджують по сім годин у школі, де все робиться для того, щоб зненавидіти навчання. Їм кажуть брехати, списувати, обдурювати.

Пригадую один випадок, коли ми вертались з донькою зі школи, змучені й голодні. Було холодно і ми зайшли до іграшкової крамниці. Мала відчула, що не дійде, якщо я їй не куплю якоїсь забавки. Вона попросила копійчаного їжачка, але я потягнула її назад. Дочка заплакала, і ми пішли далі. І тут я поставила себе на місце моєї втомленої дитини, яка можливо не посміхнулась сьогодні. Сказала: «Донечко, твої сльози дорожчі мені за всі крамниці на світі». І ми повернулись і купили того їжака.

Мати повинна бути для дитини сонцем, яке сушить сльози, зігріває й освітлює усе довкола себе. Сонце не потребує відплати ні тепер, ні в майбутньому. Дитина згодом стане таким самим сонцем для власних дітей. Якщо у ній не буде тепла, вона не грітиме.

Поблажливість у дрібницях навчить наших дітей спілкуванню. Але вони мають знати, що найбільший гріх — це насильство над тілом і душею. Розпещена дитина — це не та дитина, яка хоче цілий світ, а та, що не усвідомлює межі, за якою кінчається гра і починається кривда. З любові й розуміння виникають обов’язок, великодушність, благородство. Якщо вони з’явились із чогось іншого, це підробка, тонкий шар косметики.

Кожна дитина — особистість. Серед дорослих таких значно менше. З ними треба грати в інші ігри.

Коли маєш щастя виховувати дитину, кажи собі і навіть їй: «Я роблю це тому, що люблю тебе і ти мені нічого не винна. Коли матимеш власних дітей, віддаси їм усе те, що я віддаю тобі». Скажи собі і їй: «Я буду з тобою завжди. Коли тобі боляче, я допоможу. Коли тебе образять, я захищу». Кривда, заподіяна дитині, така сама велика і болюча, як і та, що заподіяли дорослому. Дитина отримує шок, коли чує від батьків або вчителя: «Це твої проблеми». Уявіть, як їй самій зі своїм горем. Ціле життя вона не посміє поділитись почуттями.

Є діти, яких змушують бути найкращими, і вони дуже з того переживають. Вогонь змагання обпалює. Їм здається, що їх менше любитимуть, якщо вони будуть не найкращі.

Коли мені, бувало, уривався терпець, я пригадувала слова американського філософа Сантаяни: «Дитина — це гість у домі». Отже, ставмося до дитини як до дорогого гостя, а не як до власності чи інструменту вдоволення наших амбіцій. Даваймо їй усе найкраще, даруймо повагу, і відчуваймо легкий смуток, що колись це гостювання закінчиться. І найважливіше — дитина хоче бути дитиною. Даймо їй час вирости.

Ми робимо багато помилок, та хто їх не робить? Що почуває дитина, від якої відреклися, яка не знає батька чи навіть матері? Вона все життя шукатиме їх, блукаючи чужими вулицями цього світу. Це стане сенсом її буття. Нікому не вдасться споганити душі, яка прагне пізнати справжніх батька й матір, а не тих, хто породив її. Отак і ми подібні часом до цих сиріт, шукаючи невидиме світло Бога.

Коли настає час вростати у людську спільність, час дорослішати, це — велике потрясіння для дитини, яке може закінчитися трагічно. Більшість з нас хоче повернутись до несвідомих втіх дитинства, сяк-так захищеного, але ніхто до юності. Ті, хто лицемірили, аби навчити нас ідеальних норм поведінки, чи просто хотіли помилуватись нашою ангельською невинністю, тепер виганяють нас на вулицю, де панують закони насильства. Що є сумніше за самотню дитину, яка марно вдивляється в чужі обличчя, прагнучи знайти в них приязнь і повагу до своєї неповторної особистості? Згодом ми вже не шукаємо і не хочемо цього.

Підліток — з одного боку, ніби король, що втратив привілеї, а з другого — на ньому лежить тягар недовершеності. Йому кажуть: «Ти — ніхто. Стань кимось, і ми приймемо тебе до того чи іншого стада». Вони топчуть його гідність, і коли він починає бунтувати, карають. Лагідне дитя, яке часто плаче і викликає зворушення, стає незграбним і вульгарним. Його проймає жах від настання статевої зрілості, якої він не бажає. Для оточуючих він тягар, якого треба позбутися. Кажуть, що це перехідний вік, але чи конче він мусить бути таким відразливим і болючим? Єдиний вихід — спокійно вдавати, що нічого не сталося, і посилювати в дитині відчуття безпеки, не відпускати її руки. Інфантильність — це лише спроба подолати страх. Якщо ви не лицемірили і не зраджували дитини, вона не стане в 13 років монстром і не зневажатиме вас. Сама визначить межі вашої опіки і ви знайдете в ній приятеля, з яким можна розмовляти годинами.

Плекаючи в дитині інші духовні цінності, ніж цінності юрби, не слід забувати про здатність йти на компроміси і доброзичливість щодо оточуючих, бо кому хочеться бути вороною в білому пір’ї?

Заздрість губить навіть дуже гарних людей, а почуття власної гідності витягує з найглибшої прірви. Кожен з нас не вміє, здебільшого, розбиратися в людях, але якщо багато знати, завжди дотримувати слова і чинити порядно, то матимемо багато друзів. Дитині треба розповідати приклади з власного досвіду, хай вона і повторить ваші помилки, але збереже до вас довіру. Коли вона не хоче ділитися своїми проблемами сьогодні, то зробить це завтра. Ставтеся до неї одночасно як до дитини, і як до особистості, яка має право вирішувати власну долю.

Ви і далі сонце для неї. Влаштовуйте свята, які потребують не багато грошей, а багато любові. Хай дитина не зізнається чужому, що її раніше любили, а тепер відвернулись від неї. Нехай вона зрозуміє, що ваша сила у тому, що ви захищаєте слабших, і згодом вона чинитиме так само. Не залишайте її. Батьківство — це назавжди.

Будьте іноді слабкими. Це навчить дитину прощати. Вона не може мати такої витримки, як ви: крикне, грюкне дверима. І, боронь Боже, посилати їй навздогін материнські прокляття. Кожен проклін у майбутньому принесе нещастя вашій дитині, і це дуже серйозно. Слово має величезну руйнівну силу.

Моя юність була жахливою, бо я не могла знайти опори для власної гідності. Накоїла чимало дурниць, зіткнулась з правдивим дном, але я мала більше сили. Багато хто не може дати собі ради і пристає до пригніченого людського стада, визнавши усі його жалюгідні табу.

Закінчивши школу, дитина пізнає всесильну владу грошей. Вона не має здоров'я через погане харчування, повсякчас чує нарікання батьків на безгрошів'я, цілими днями сидить вдома коло старенького телевізора. Діти тепер не мріють, бо знають, що їм, убогим, не світить нічого в житті. У нас не роблять різниці між талановитими і посередностями. І за тих, і за тих треба платити гроші. За будь-яку роботу, за навчання. За те. щоб з’явитись на світ і щоб піти з нього.

Суспільство не дбає ні про дитину, ні про підлітка і тим самим підписує собі смертний вирок. Важко уявити, що виросте з наших дітей у цьому продажному брехливому світі. Але надія і любов вбережуть від руйнування душу.

…Осіннього надвечір’я вертаються із сільського училища хлопці. Змерзлі, голодні, їм не зупиниться жодна машина. Вони йдуть по двоє-троє, цибаті, як птахи. Їх чекає армія, а потім теж нічого доброго: цілковита залежність раба, який не має жодного голосу, принижена свідомість сірої худобини, позначеної тавром тяжкої праці. І попри все вони чисті, бо це їхня земля, і їхній піт незабаром змішається з нею.

Ніде жінка не є такою безправною і беззахисною, як у шлюбі. Вона може займати високу посаду, робити кар’єру і не відчувати жодної дискримінації, але у сім’ї вона зазнає всіляких принижень. Там вона не людина, а невільниця. Здається, чоловіки одружуються тільки задля того, щоб мати наложницю, яка повинна віддаватися кожен раз, коли цього хоче чоловік. Навіть цивілізовані чоловіки вважають це подружнім обов’язком. Жінок гвалтують хтиві п’яні самці і вони не мають права поскаржитися. Насильство породжує слабких хворобливих дітей, які ще в материнському лоні відчувають огиду, безсилля, розпач.

Жінка мусить стримуватись і не виявляти статевого потягу, інакше її назвуть повією. Наша жінка, здебільшого, фригідна, бо лише терпить. Вона заведе коханців, якщо її до цього змусить природа чи образа.

Ідеальний шлюб — це довіра і допомога. Кожен день треба завойовувати спочатку, а не опускатись до власності. Чоловік належить жінці з доброї волі, і вона належить йому так само з доброї волі. Двоє живуть разом, бо так їм ліпше. Жінка прагне відчувати захист, а не зазнавати насильства.

Багато чоловіків у шлюбі прагнуть компенсувати недостатню материнську ніжність, то чого б їм не вділити її трохи? Але ж не ставати жертвою Едіпового комплексу!

Наша жінка нагадує помийну яму, куди чоловік скидає весь бруд свого існування. Їй доводиться вислуховувати п’яні нічні сповіді і вважати це для себе великою честю. Уранці їй плюнуть в обличчя.

Коли жінка хоче народити дитину, їй кажуть: «Це твої проблеми», або «зроби аборт». Чимало жінок народжують дітей поза шлюбом. Вони компенсують відсутність чоловічої любові коштом дитини, роблячи її заручником. Тому дитині ліпше мати обох батьків, які б полегшували одне одному працю.

Якщо жінка кидає чоловіка, її засуджують. А та, яка ризикуючи життям і здоров’ям власних дітей, терпить, заслуговує на похвалу. А чи сам чоловік почуває себе затишно в сім’ї, де на нього дивляться як на машину для заробляння грошей, усіляко обмежують йому свободу пересування? Він теж беззахисний перед фригідною жінкою-тигрицею, яка насаджує культ сім’ї. І дитина, і чоловік, і жінка мусять знати межі власної свободи. Вони — родина і їм треба дбати за власну честь і честь тієї маленької держави, де ніхто не повинен зраджувати, де панує щирість. Бо за її стінами ми гнані й непотрібні.

Сім’я схожа на релігійне об’єднання, яке грунтується на моральному інстинкті захисту й довіри. Однак, ми зазвичай маємо справу зі спотвореною спільністю, яка живе за нав'язаною мораллю.

Жінці і в шлюбі, і поза ним загрожує сексуальне насильство. Кожна друга жінка у світі була або згвалтована, або зазнала спроби згвалтування. Повія беззахисна так само, добровільно чи примусово обрала собі це ремесло. Черниця воліє замкнутись у мурах, щоб не викликати хтивість у чоловіків. Жертвами насильства стають і малі дівчатка, і старі жінки. У нашому світі кожен має власне табу; бо суспільство з одного боку навчає шанувати такі ефемерні цінності, як держава, гроші, бізнес, а з другого — дає людині певну свободу сексу і приватного насильства, щоб відвернути її від тверезої оцінки життя. Звичайна людина не робить із сексу культу.

Чоловік зневажає жінку за те, що залежить від неї сексуально. Певні табу не дозволяють йому задовольняти бажання з незайманою дівчиною, чужою дружиною. Він знає, що ризикує захворіти від контакту з повією, і ненавидить її за сам ризик.

Сексуальний маньяк не виникає випадково. Ця хвороба починається в сім’ї і її розвиток зауважується лише тоді, коли виявляється жертва. Більшість кривавих злочинів мають сексуальне підгрунтя. Це означає, що нині з чоловіками й жінками не все гаразд. Імпотенція має стільки економічних, психологічних і екологічних причин, що дивно, як людство досі ще існує. Для чоловіка — це трагедія, що виливається в ненависті до жінки.

Порятунок тільки в нас: змінитись самим і змінити ставлення до світу. Кожна жінка і кожен чоловік хочуть, аби до них ставились з повагою. Тоді вони перестануть боятись одне одного.

Забула, хто це сказав: люди поділяються на катів, жертв і творців. Треба лише вияснити, до кого ти належиш і чому Якщо ми не будемо запитувати, чому так повинно бути, основи насильства залишаться незмінними. Каїн убив Авеля. Як не виглядає це абсурдно, задля поступу і знання. Здається, тут нічого не вдієш. Ніхто особливо не прислухається до голосу Христа: «Люби ближнього і прощай усі кривди». Хто сильний, той стає катом, хто слабкий, звісно, жертвою. Та й народжуються уже, здебільшого, катами і жертвами. Хто стає катом свідомо, згодом частіше переступає закон, хоча самі закони плекають катів і жертв, пропонуючи останнім досить таки непевний захист.

Коли я кажу «кати і жертви», то маю на увазі не лише тих, хто знущається над тілом, вбиває. Той, хто принижує і зневажає чужу душу, так само кат. Що вивищує його над нами? Фізична сила, соціальний статус, гроші? Які дурниці! Кати і жертви існують тому, що у людей здебільшого нема почуття гідності, тобто, коли в собі віднаходиш спротив насильству. Ставши гідним себе, стаєш гідним світу, адже не руйнуєш його, а будуєш, хай несеш на будову маленьку цеглинку. Але справжню. Серія образів маленьких людей, що простують шляхами всесвіту, починається з Акакія Башмачкіна.

Милосердна смерть звільнює всіх нас. Танці скелетів, глиняні черепки, надгнилі плоди, зів’ялі квіти переконують нас, що минущі всі. Це велике полегшення. Але що я зроблю, коли зазнаватиму щодня принижень, бачитиму погрозливо занесений наді мною ніж? Є два виходи: покора чи агресія. Є ще й третій — сміх. Щоб пробачити цей світ і зрозуміти його, треба стати над ним.

Мене оточують нині люди, яких нестача грошей зробила рабами. І заздрять вони по-рабськи: сумовито, пошепки. Я не можу їм допомогти, бо всі аргументи розбиваються об «нема що їсти». Я так само бідна, але вони жертви, а я — ні. Мені добре відомо, що треба величезних зусиль, аби продовжувати жити, а не вмирати, животіти.

Отже, щоб не стати жертвою, треба пам’ятати про свою безсмертну душу. Щоб не стати катом, треба ненавидіти насильство. Раніше люди усамітнювались у монастирях, бо в світі було дуже багато насильства і дуже мало захисту. Кат має владу над жертвою, діючи часто згідно зі стадним інстинктом, щоб вижити самому. Буває, що слабка істота, отримавши трохи влади, починає переслідувати інших, компенсуючи власну неповноцінність. Дійсно сильніші люди діють мудріше, бо мають почуття гідності: вони поблажливі, а якщо суворі, то справедливі.

Протягом життя мене часто намагались скривдити і я рятувалась завдяки відчуттю, що бачу слабкість цих істот і можу знайти виправдання їхніх вчинків: не відають, що творять. Спробуймо дати їм зрозуміти, що, принижуючи нас, вони принижують себе — і вам дадуть спокій або визнають рівними собі.

Це й означає — підставити ліву щоку.

Той, хто підняв руку на Каїна з почуття помсти, розпочав безконечний ланцюг насильства, краю якому немає й досі. Тут я мушу зачепити проблему, таку саму дратівливу, як питання інтелекту у тварин. Це — проблема скасування смертної кари. Мене бере подив, коли в інтелігентної матері сімейства з’являється кровожерний блиск в очах і вона каже: «Ще не час скасовувати смертну кару». Віруюча людина, яка постить і роздає милостиню, міркує так само: «Ну, то й що? Заповідь „не убий“ стосується не всіх».

Так, людина може вбити, рятуючись, але й тоді мусить відпокутувати своє і сповна заплатити. Мене жахають похвальби снайперів, яким у війну дали нагороди прямо пропорційні кількості вбивств (йшлося про сотні чоловік). Воно легше, коли ділиш світ на людей і на нелюдей, але це дико. Для мене незбагненна логіка: вбивай, бо інші це роблять. Війна — це щось абсурдне, і вся історія людства з його війнами — ганебна.

Нехай кожен уявить себе на місці розстрільної команди, як він цілиться у приреченого до страти. Чи зможе він вистрелити? Найгірші злочини, за які страчують, чинять психічно хворі люди, недугу яких завчасно не розпізнали і не вилікували. Отже, вбивці — це всі ми, бо не змогли захистити майбутні жертви.

У цивілізованому світі пильнують за дітьми, не покидають їх напризволяще на вулиці. Кожна жінка знає, як повестися у разі нападу, уникає ризикованих ситуацій. Кількість врятованих жертв значно більша, ніж дійсних. Є, правда, і зони смерті, але це вузьке коло, де ведуться нецивілізовані ігри.

Якби у нас зараз провели референдум, то такі як я зазнали б поразки. Хіба тоді, коли страчували прилюдно, було менше злочинів? Страх — це не засіб профілактики. Страх не зупинить маньяка, кіллера, алкоголіка в білій гарячці, а саме їх ми боїмося найбільше. Спійманий вбивця матиме до кінця життя шанс переродитись, вимолити прощення, і врешті стати перед Богом.

Є ще вид неповнолітніх вбивць, які наслідують героїв бойовиків. То кого судити — їх, чи суспільство, яке о дев’ятій вечора пускає по телебаченню порнофільми і садистські фільми, і батьків, які не прищепили дітям жодних моральних цінностей?

Наш світ хворий і не знає про це. Коли йдеш по вулиці, важко опізнати ката чи жертву, доки не виникне критичної ситуації. Помста — зайве слово у людській мові. Прокляття побільшують зло у світі. Нехай кожен вийме з-за пазухи камінь і покладе його долі.

Кожен прагне досягнути чогось у житті. Тільки навіщо? — питає Екклезіаст. Людство усіляко намагається втриматись на плаву. Той же інстинкт виживання керує і тваринами, але вони живуть лише сьогоднішнім днем і тому щасливі. Пес б'ється з іншим псом за кістку, кіт проганяє кота з власної території, не маючи й гадки, що люди так само утверджують своє місце під сонцем.

Ми довго жили в суспільстві, де кожен міг задовольнити свої мінімальні потреби і тому почували себе в більшій безпеці. Багато з нас вірило, що людина людині друг, хоча суспільство й зазнавало гниття і розкладу. Проста людина працювала роками за ту саму зарплату, заощаджувала трохи на дорожчі речі, і, полегшено зітхнувши, йшла на пенсію. Десь там угорі билися хижаки, писали доноси в КДБ, брали хабарі, крали в держави, продавали одне одного. Це стосувалося тільки їх.

Справедливості не існувало ніколи. Раби породжували рабів, які поводились так само. Пани любили згадувати, ціною яких зусиль вони досягли певного становища (босоноге дитинство, голодна юність). Але піднятися до них могли лише одиниці, яким відкрився механізм гри, яка привела їх до еліти. Тільки незвичайні особистості не від світу цього могли уникнути принизливого лакейства, лишатись чистими, сягнувши вершин духу. Кожне суспільство потребує дещицю благородної крові.

Мій батько не зробив кар’єри, бо йому була огидна ця система. Вона зруйнувала йому життя і здоров’я. Він не вмів продаватись і не вмів красти, але ніколи не шкодував за цим. Моя мама гостро відчувала несправедливість, нарікала, але ніколи не переступила через табу — жити чесно. Тому я вважаю, що світ не є цілком безнадійний.

Нині ми тим більше можемо не лицемірити і не брехати, якщо потребуємо зовсім мало. Але це тому, що нові обставини дозволили нам вибирати, віднявши наш гарант — маленьку, але постійну зарплату. Чомусь вважається непристойним вимагати зароблені гроші. Віднині розмови ведуться довкола їжі та квартирної плати. Коли зустрічаються знайомі, то кожен намагається переконати іншого, що йому найгірше. Люди відгородилися одне від одного, щоб не ділитися чи не просити. Ти мусиш ходити на роботу і не одержувати за неї нічого. Іншої знайти практично неможливо, хіба що купити.

Як же поводяться ті, хто дає нам роботу? Вони експлуатують нас, вимагаючи нечуваних моральних якостей, а самі дозволять собі стояти над мораллю. Щезли будь-які людські стосунки поза сім’єю. Стадо зголоднілих озлоблених людей, які ніяк не зважаться на бунт серед руїн, і зграя ситих хижаків, котрі не соромляться бути багатими і вважають інших нездатними досягнути чогось у житті. Такий наш світ.

Є багато способів уберегти душу. Хай вони не радикальні, але допоможуть, як іноді допомагає у скрутну хвилину непевна обіцянка. Це передовсім — розглядати життя не як боротьбу за існування, а як шлях, котрий треба пройти з гідністю. Ліки від беззахисності в нас самих. Після кожної поразки настає прозріння. Це — наш досвід, очищення, яке рятує від монотонності буття. Не треба жаліти себе, озираючись на когось. Наша — великий дар і ми повинні зрозуміти власну окремішність, вийти на гору, вдихнути чисте повітря і сказати собі: «Я плачу над убогістю, над втратами, як колись плакав Йов на попелищі. Він витримав усе і я витримаю. Сонце світить для всіх однаково. Це — найбільша справедливість у світі. Людська істота стає сильнішою, коли її оточує небезпека. Вона тоді розвивається, шукаючи внутрішні резерви. А мої діти матимуть свято кожен день. І кожен день — сонце. Їх легко у цьому переконати. Зігріті сонцем, вони віддаватимуть тепло усім довкола, навіть нашим змерзлим душам. Того, хто має багато любові, любитимуть усі».

Є така давня книжка символів та емблем «Іфіка Ієрополітика», а в ній малюнок: олень, поранений стрілою, їсть траву. І підпис: «Природа лікує». Попри біль, якого ми зазнаємо щодень, можна знайти у собі й ліки від нього. Від приниження — почуття власної гідності, від грубощів — стриманість, від невдач — спокій.

Люди щораз більше переконуються, що релігія не рятує, бо звертаються лише до обряду, а не до Бога. Спершу треба очистити себе від заздрості, ненависті, лицемірства. Бог це внутрішнє наше сонце. Людей єднають між собою любов і всепрощення. Їм не треба слів і храмів, щоб порозумітись. Вони бачать світло один одного. А для початку уникаймо зла, хоча б не чинім його.

Важко бути доброзичливим увесь час. Отрута, яку ми заганяємо вглиб, ще дасться взнаки. Потрібно себе прощати.

Якоїсь хвилі лице осяє посмішка: Боже, які дрібниці кар’єра, гроші, забезпечене майбутнє! Хай вони самі шукають мене, чому я мушу їх шукати? Безкорисливим щастя само йде до рук.

Справді, стає смішно, коли люди звертають увагу на такі дрібниці, як службові конфлікти, плетуть інтриги. Начальник переслідує підлеглого. Усе це марнотратність душі. Так само смішно, коли робота стає ідолом і їй приписують якусь сакральну значимість. Через вузькість мислення людина стає ще беззахиснішою і самотнішою.

Є чудова і жорстока казка про те, як в однієї жінки померла дитина і вона не плакала. А коли померла свекруха, дуже побивалась за нею, хоч та була геть старою і немічною. Коли чоловік спитав у неї, чому її поведінка така дивна, жінка відповіла, що дитина уникла майбутніх страждань і тепер щаслива. А разом з бабусею відходять у небуття її неповторні досвід і мудрість. Правда, та жінка належала до небесних істот, які лише зрідка опускаються на землю і бачать усе відсторонено.

Для мене стара людина є ніби дзеркалом помилок, страждань, мудрості, здобутої внаслідок цього. Ця висохла плоть потребує зовсім мало; її тримає в цупких обіймах пам’ять. Ця терпелива душа, здається, опанувала науку життя і з гідністю йде до його завершення. А попри все ми боїмося старості. Невидимі стіни відділяють дитину від юнака, юнака від ледь посивілого чоловіка, чоловіка від немічного діда. Десь у глибинах підсвідомості приховане табу, яке забороняє зносини між ними. Дитина хоче бути дорослою, чоловік зневажає підлітка, він же зневажає старого, хоч сам ним стане. Звідки така відраза? Старий заздрить молодому, бо під зів’ялою оболонкою ховається юна душа. Вона не старіє, якщо ми не знищимо її до часу. А між нею і тілом виникає конфлікт, який виллється у хвороби і цілковите тілесне безсилля.

Старі забирають у молодих енергію — може, тим пояснити відчуження між ними? Коло старих ніколи не почуваєш себе затишно і в безпеці. Вони дратують нас не своїми повчаннями, а спробами заволодіти нашим тілом. Історія Фавста — це потенційна історія кожного старого. Це — трагедія ув’язненої душі, і є лише один спосіб її вивільнити: забути про власне тіло. Старість, як жоден інший вік, повинна бути сповнена духовності, тиші, погідного світла.

А натомість — жах, безпомічність і безсилля, відсутність Матері, крижаний подув самотності. Існує запах старості: запах затхлої непровітрюваної кімнати. Нині старі люди голодують, вмирають від голоду, особливо у місті. Вони тиняються по вулицях, випрошуючи копійки. Колись вони були сильні, а тепер цілком залежні, їх переслідують за несплату квартирної плати, їх обдурюють, вбивають. З кожним днем їх стає все більше. Є ще й страшніше пекло — інтернати. Я не знаю, як дивляться людям в очі ті, хто там працюють, яка покара чекає їх від Бога за обкрадених, зневажених, нещасних, яким лише потрібно трохи скрасити останні дні. І я не розумію, коли в інших країнах батьки йдуть добровільно в притулок, адже саме в глибокій старості слід жити з дітьми і внуками, віддаючи їм осіннє світло любові. У нас діти забирають батьків з села в місто, щоб стати їм опорою. Вони їздять до них щотижня. коли ті ще в селі, допомагають і ніколи не дивляться на них як на непотріб. Буває й інше. Треба прощати батькам і недбалість, і те, що не дали освіти чи багатства, усі помилки, бо перед лицем смерті слід забути кривду і зло. Як зворушливо ці немічні люди продовжують захищати нас. Зворушливо, а не прикро. Станьмо на їхнє місце, опинімося в чотирьох стінах на цілий день, чи прикутими до ліжка, наодинці зі спогадами, які так відрізняються від реального світу. Цей трагічний контраст — самотнє лице старості.

А поза тим є ще вічні Філемон і Бавкіда, готові втішити заплакану дитину, нагодувати подорожнього, відчинити двері навіть розбійнику.

А поза тим є старці, які по смерті стають святими, бо жили духом і ніколи не заздрили молодим, бо ніщо так не заспокоює душу, як погідний день, помережаний срібним павутинням.

І Бога ми уявляєм сивобородим старцем, а в казках старі вказують героям, яким шляхом пройти. Треба лише вивільнити приховане почуття любові, і світ буде врятований, бо сім’я розпадається, та сім’я, де тато, мама, діти, баба з дідом, де так багато свят, де в одному ліжку народжувались і вмирали цілі покоління. Але все це мало змінитись, бо мусила вивільнитись особистість.

А вільна, вона пішла у революції, бунти, партії, отримавши ще більшу несвободу, втративши любов і захист. Хіба не безглуздо вмирати за ідею? Можна загинути захищаючи людей, рідних чи чужих. Кожна ідея, втілена практично, призводить до деградації і розпаду. Коли Бог створював світ, то сказав: «Хай буде світло!», а не хай буде добро. Ми тоді були б лише роботами, автоматами.

Людина робить справжні вчинки лише тоді, коли слухається голосу власної душі. Проживши так усе життя, ми створимо всередині себе могутній захист. Кожна поразка стане лише досвідом, і кожна перемога також. Досвід покаже, яких зусиль потребує кожен вчинок, якої відваги. І завжди можна знайти спосіб оповісти історію власного життя, побаченого з висоти пташиного польоту, або ще й вище.

Понад катами і жертвами постають творці, ті, що володіють здатністю забувати про беззахисність. Творчість — це найсильніший захист, хоча творці смертні, і терплять, і страждають так само. Я це знаю напевне. Багато років тому я приходила з другої зміни на заводі у квартиру, де наймала куток, позаяк господиня спала, сідала на кухні й писала повість, яка мені колись приснилась: про дітей і війну. Я була ніким і встигла у свої дев’ятнадцять років пережити пекло. Ця повість вирвала мене з лабет смерті і захистила. Завжди, коли вдається написати кілька вдалих сторінок, я тішуся і мені байдуже, що відбувається зі мною і де я зараз. Я б назвала творчість вогнем, який постійно палає і який мав на увазі Геракліт: фізичний і духовним вогонь.

Це не просто психотерапія. Буває, я місяцями нічого не пишу, живучи таким собі рослинним життям, але вогонь тоді лише пригасає. Творчість для мене — більше, ніж спасіння. Дехто з письменників досягає успіху, як чиновник досягає кар’єри. Дехто вважає творчість пекельною працею, мукою, забуваючи, що важке — непотрібне, а потрібне — неважке.

Творець — це той, хто створює інший світ і заселяє його тими істотами, які прагнуть у ньому жити. Він щасливий уже від того, що дає життя. Інша частина людства лише споживає. Це така велика відповідальність, що всіх творців називають божевільними, і це правда, бо вони звільнені Богом від присуду: в поті чола здобуватимеш хліб свій. Їхнє життя трагічне, бо створюючи, вони іноді порушують відомі й невідомі закони Всесвіту, і дуже часто помиляються, намагаючись усталити і канонізувати власний світ А мені здасться, що треба дати отому світові спокій, щоб його вдосконалювали його правдиві жителі. Такий світ не захоплять зненацька: він завжди зможе оборонитись.

Справжній творець намагається нікого не скривдити і якщо не може дати собі ради з власною силою, то знищує себе. Він розуміє, яка це поважна коштовна справа щось створювати, і поважає Бога за його працю. Він подібний до нього, але не рівний. Сила не означає, що творцеві все дозволено: зневажати, вбивати, красти, обдурювати. Якщо ти це робиш, то руйнуєш своє творіння, порушуєш закони Всесвіту. Щоб не знищити себе, треба відчувати підтримку інших. Хоча творимо ми лише тому, що любимо і спасаємо нашу душу. Однак мати бодай десятеро людей, які не бояться увійти до нашого світу, вкрай необхідно, хай навіть вони зроблять це після нашої смерті. Коли митець покидає дім, він робить це і для того, щоб позбутися набридливої опіки. Вибирає усамітнення однаково де, лиш би йому дали спокій. А повертається додому уже духовною, а не фізичною людиною. Йому справді байдуже, за кого його вважають.

Коли я бачу у фільмах ситих благополучних людей (у житті вони не так вражають), то думаю про тих, хто створював ці фільми, не зумівши піднятись над своїми персонажами, і якої шкоди вони завдають цим ремеслом. Творець не відповідає за своє творіння, бо його світ ізольований. Ремісник за свій виріб — так, оскільки може спотворити реальний світ. Дивлячись згори, важче помилитись.

У житті кожного творця є часи очищення, яким передує падіння. Не треба співчувати Моцартові: він творив і був щасливий. Інші мали лише ілюзорне щастя: гроші, кохання, кар’єру. Усмішка Моцарта — це усмішка Бога.

Мені здається, що творчість — це теж інстинкт, але вищий за виживання чи руйнування. У більшості дітей він зникає, як тільки вони потрапляють до Системи. Ніхто цього не помічає.

Творець мусить бути сильною людиною. Сильний вміє захищати, вміє любити. Скільком людям врятувало життя мистецтво. Я маю на увазі мистецтво минулого, те, що ми називаємо класичним, творці якого давно зітліли, а деякі не залишили навіть імен. І людина мала б дивитися назад. Бо минуле є, а майбутнього ще немає. У майбутнє дивляться ті, хто не боїться за своє тіло і душу, і повністю довіряє Богові, який каже:

— Усе, що має статися, станеться. Зруйнується дім і поставиться новий. Пересохла річка тектиме під землею. Ні за чим не шкодуй, допоки у тобі горить вогонь і палає світло. Хто не запалить свічки, той сидітиме в темряві.

Та сама суєтність і захланність, що мордує кожну людину, притаманна усьому її родові, варто розгорнути першу-ліпшу книжку з історії. Криваві війни страшні не руйнацією міст, сіл, масовими вбивствами, а тим, що на війні окрема особистість нічого не варта, навіть більше: переслідується кожен її вияв. Я завжди згадую сонет німецького поета Андреаса Ґріфіуса «Плач батьківщини року 1636-го»:

Ці рядки важать для мене більше, ніж усі томи офіційної історії. Якби ми мали більше свідчень не полководців, чи ангажованих літописців, а тих, хто засумнівався у доцільності освяченого насильства….

У снах мені часто сниться втеча від війни. Я намагаюсь сховатись десь у горах чи лісі, знайти прихисток у людей. Страх перед насильством закладений у найнижчих пластах свідомості, як, зрештою, і виправдання втечі: я — жінка. Тепер я тікаю уже з дочкою, хоч іноді снюся собі дитиною. Усе це свідчить не лише про беззахисність, а й про незгоду брати участь в кривавому дійстві. Це душа моя втікає, а не тіло. Прагнучи сховатись, я шукаю місце, де допомогла б мені природа, де віднайшла б я свою незалежність.

Найкраще — це ліс. У лісі не може бути війни, він — притулок. Чому безсмертний твір Дефо так заспокоює? Тому, що Робінзон Крузо дбає про свій побут, їжу, про інших істот. Він не лежить на березі океану і не оплакує свою беззахисність перед стихією. Це урок для всіх нас, хто не хоче втратити надії. Людина на війні почуває себе комашкою, яку кожної миті можуть розчавити руїни. Балансування змушує часто до мародерства, пророкує низькі інстинкти.

Війна ділить людей на дві половини: я і ворог. Ті, від кого я так вперто намагалась сховатись, були безвиразні. Вони не мали обличчя. Це був ніби розтиражований образ страху. У мирному житті навіть ворог залишається для нас особистістю, однак війна спрощує це поняття. Отже, і в мені, яка не знає війни, підсвідомо вкоренилося ставлення до ворога, як до істоти, що не є людиною, а лише річчю, яка не мас жодної вартості. Чи це ще з нашестя татарів, чи з пізніших часів? Дивно, бо моє коріння в землі, на якій не було битв. По ній лише проходили незчисленні обози, заляпані кров’ю і багнюкою. І власне, від них треба було ховатись.

Після війни залишається пейзаж з руїнами, безлюддя. Для когось руїни символізують минулу велич, рештки колишньої слави. Я ж думаю про конкретних людей, які мали дім і втратили його, про дітей, які не стали дорослими. Руїни — це свідчення безчестя, ганьби, притулок бездомних тварин і хижаків. Слава, здобута на війні, завжди сумнівна. Не можна вивищити себе коштом інших.

Що нам потрібно від минулого? Доказів нашої справедливості? Як можна знайти докази у тому, що вже перестало існувати, який це має сенс? Нам кажуть: історія вчить. В ідеалі вона мала б навчати одного: не повторювати помилок. Але біда в тім, що минуле можна трактувати, як нам вигідно. Тому в нас так люблять насолоджуватись минулим, а для митців воно ще й невичерпне джерело натхнення. Щодо сучасного, то воно не має, начебто, ніякої вартості. Крім пейзажів з руїнами ми бачимо одноманітні забудови — спроба загнати нас усіх у безликість, підкорити єдиному ритму. Але це помилка. Майбутнє дає шанс побороти цю безликість. Кожному зокрема треба знайти у собі сили для самооновлення. Пережити війну, пережити руїну, пережити смерть близьких — і відродитися знову.

Нині багато людей потрапили в скрутні обставини. Цей час є нічим іншим як прихованою війною проти людяності. Самогубство — один з виявів її брутальності. Чомусь більшість викидається з вікон. В сучасних вікнах нема хрестоподібного поділу. Вони більше не охороняють дім і душі людей. Через них не дивляться на світ, дощ, хмари, дерева. Люди не підозрюють, що вікна існують саме для цього. Ті, що виходять вікнами, потрапляють в нікуди. Вони офірують мороку не тільки тіло, а й душу. Хрест на вікнах — це тінь Спасителя, його руки не дають нам впасти і наказують шукати іншого виходу, повернутись до тих, хто вірний нам навіть у часи самооборони і зрад. Дивно, коли людина позбавляє себе життя лише тому, що не має роботи. Але насправді вона боїться лишитися поза системою. Досі війни велися проти держави і певною мірою звільняли людину від праці й моральних правил. Але ця прихована війна хоче знищити особистість, яка не йде на компроміси або просто заважає сильнішому.

Ми повинні пам’ятати, що у нас можуть забрати все, тільки не нашу свідомість. Раніше казали: бережи душу. Наша свідомість і є наша душа. Вона повинна бути чистою, щоб не розкидувати довкола себе сім’я монстрів, які нищать красу світу.

Розкопана до мертвого піску, загиджена хімічними відходами, наша земля викликає співчуття, наче вона жива істота. Так воно і є — земля жива. Чого б тоді її називали матір’ю і сестрою? Відмовляючи в розумі всім іншим істотам, люди не можуть собі цього уявити, але ті, хто працює коло землі, зауважили, якщо любиш землю, вона тобі віддячить. Ми залежні від землі більше, ніж вона від нас, і, зрештою, спільно переживаємо природні катаклізми, смертельно небезпечні для таких маленьких істот як люди, хоча найменші, комахи, черв’яки, бактерії, не так потерпають.

Людство терпить через повені, пожежі, землетруси, урагани так само, як внаслідок воєн. Результатом цього є голод, мор, бездомність. Тільки любов до життя дає людині змогу, оплакавши рідних, побудувати новий дім. Треба бути постійно готовим до стихійного лиха, вміти рятуватись від нього. Це не війна природи проти людини і не слід її проклинати. Також не помста. Земля також страждає, коли її обличчя спотворюється. Сили космосу стирають з планети цілі країни, знищують острови. Якби Земля була лише кам’яною кулею, що б змушувало її вибухати вулканами, рухати материками, опускати й піднімати морське дно?

Людина нині здатна спотворити лице Землі, цю тонесеньку плівку, що зветься ноосферою, але їй не дано проникнути до самого серця. Нам не дано осягнути свідомість Землі, бо хіба частка пізнає ціле? Але людина може вийти на контакт з усіма свідомостями Всесвіту, вийшовши з мушлі власної свідомості. Не технічний прогрес і добробут зроблять її щасливою, а гармонія з усім живим.

Фантастика видається мені компенсацією неспроможності людини вийти за межі п’яти відчуттів. У звичайній людині ще з дитинства паралізують бажання потрапити в майбутнє всілякі антиутопічні історії. Знищивши людську гідність на Землі, суспільство починає воювати з космосом. Не думаю, що нам щось загрожує. Ті інші, мабуть, зичать нам тільки добра, вони не в змозі подолати величезні відстані фізично, лише духовно, бо дух і думка найшвидші в світі, коли вони вільні. А ми, на жаль, не знаємо законів Усесвіту, хоча, безперечно, вони захищають кожну істоту. Ми матимемо колись прекрасний світ. Він коштуватиме нам неабияких страждань, катастроф, але це буде справді царство Боже, куди увійдуть спершу чисті душею діти і ті, хто багато любив.

Нам треба позбутися ненависті до цього світу. Він вартий співчуття.

Сон звільняє нас від горя, безчестя, ненависті. Він допомагає вийти з кризового стану і відновити сили. Я сама почувала себе щасливою у сні, а прокидалась з гірким почуттям жалю, бо насправді перебувала в пеклі. Таким чином свідомість бореться проти лиха, шукає порятунку. І навпаки, коли все гаразд, нам сняться страхіття. Як мисливець, наша душа повсякчас пильнує, чи не загрожує нам небезпека, бо ми, здебільшого, не відчуваємо себе окремою істотою, аж доки не потрапляємо в критичну ситуацію, коли світ ставиться до нас байдуже або вороже. Рутинне життя, яке має лише зовнішні вияви, можуть зворушити кризові стани і сни. Вони руйнують захисний бар’єр, викликаючи страх, спонукаючи до втечі чи боротьби.

Сон дає нам справжнє уявлення про беззахисність, адже там ніхто не допоможе нам, окрім нас самих. Треба використати незвідані пласти свідомості.

Гляньмо на сплячу дитину. Вона безмежно далеко від нас. Вона зараз там, куди ми б нізащо не пустили її саму. Їй загрожує небезпека, її оточують злі люди й кровожерні істоти. Вона може впасти в провалля, потонути. І коли їй непереливки, дитина кричить, плаче. Діти так часто плачуть у сні. Надто велика прірва між малесеньким досвідом і з’явами дорослого світу. Незахищеність поки що нагадує про себе під час сновидінь. Удень дитина має реальний захист. Вона лише здогадується, що поза ним існує кривда і байдужість.

Дорослі можуть у сні диктувати свої умови, змінювати бодай трохи хід подій. Сон — це завжди альтернатива раціональному і нераціональному життю. Чим краще людина знає себе, тим вдаліше витлумачує власні сни, поважно ставлячись до них. Ранок блокує пам’ять, до нас доходять лише жалюгідні рештки, які часом неможливо реконструювати. Жодна система тлумачень символіки снів, чи Фрейда. чи Юнга, чи народна, не задовольняє нас повністю. Нам треба вивчати власні сни. Це дасть нам доступ до підсвідомості, допоможе запобігти небезпеці, розкриє нові можливості для розвитку духу.

Зрідка у снах я бачу потворних чоловіків, жінок і дітей, які намагаються викликати у мене співчуття. Адже в реальному житті я, на жаль, довірлива до слів і звикла вважати їх священними, через це мене легко обдурити, вплинувши на материнські почуття і неприйняття насильства. Я знаю, що це біси полюють за моєю душею і моральне табу не дозволяє знищити їх. Я проганяю, а вони знову повертаються, їхні обличчя мені не знайомі. Їх видає улесливість, якийсь жалюгідний вираз безпомічності. Іноді мені здається, що я їх не перемагаю, лише прокидаюсь. Їхня хитрість відома: попрохати притулку, зайняти місце в моїй душі й керувати нею. Як міль боїться протягів, так біси не витримують порожнечі й світла. Вони ховаються у темних кутках, звідки іноді виглядає волохата нога, вкрита, як у «Андалузькому псі», мурахами.

Можливо, я колись подолаю це почуття безпросвітності, нужди, це мілке болото, бо справжній розпач не губить людину, а змушує її' звертати залите слізьми лице до зір. Ця світова печаль підвела багатьох з колін, змирила їх з життям, яке неможливо змінити поодинці, і привчила не боятись смерті. Кожна з’ява бісів має продовження і в моєму реальному житті, тільки тепер я поставила сторожів коло своєї душі. Вранішня вода змиває липкі дотики цих сумних рахітичних істот, я б назвала їх злиднями, бо вони жадібні й принижені і шепочуть повсякчас: що тут вдієш, будемо хоч і в тісноті, але якось пхати біду поперед себе.

Я добре знаю, що біси є породженням моєї власної свідомості. Вони якимось чином виходять на контакт з породженням інших свідомостей. Може, тому я тепер так прагну самотності.

«Увесь світ спить», — каже Григорій Сковорода. Марить досягти успіху в минущому, беззахисний, сліпо шукає захисту, прокидається липкий, обплутаний павутиною на краю провалля, безнадійно зітхає, не годен підвестися з купи зотлілого сіна, поточеного червою. Наш видимий світ насправді невидимий.

Сьогодні вранці я пішла до травневого лісу, а коли повернулась, знову стала марити якимись дрібними клопотами. Хай я розіб’ю голову об стіну, однак не зможу її подолати. Хіба що у сні, може, вдасться трохи політати над землею. Є у снах щось значно важливіше за нашу буденність, але у них проникають біси, щоб скаламутити чисте джерело свідомості, тому треба злити ці два світи воєдино, щоб захистити свою душу і побачити нетлінні барви правдивої реальності. Скинути личину і підставити обличчя сонцю і вітру.

Сама етимологія українського слова «божевільний» має два тлумачення: «вільний від Бога» і «звільнений Богом». Звідси два ставлення до цих хворих: страх перед особою, що звільнила себе від Бога і стала підвладна його антагоністові — Сатані, і яка потенційно здатна вербувати прихильників нечистого. Як Бога нема, то все дозволено. Другий тип ставлення зустрічався колись частіше серед простолюду: це звільнений Богом, тобто взятий під його опіку. До юродивих прислухалися, їх жаліли, прагнучи домогтися їхньої ласки. Їх ще називали блаженними. Вони жили як пташки, вони були беззахисні наче діти, наділені невинністю і добротою. Отже, двозначність слова є справедливою, позаяк існують два типи божевільних: тих, хто зрікся Бога, і тих, хто піднявся до нього.

Нині забули про це. У світі божеволіє щораз більше людей. Їм відкривається не небо зі сонмом ангелів, а пекло з бісами. Ці біси переслідують, завдають нестерпних мук. Вони з’являються у вигляді колег по роботі, інопланетян, мікробів… Оселившись в душі, борються з усім чистим і добрим. Медицина називає це роздвоєнням особистості, або шизофренією. Цілий світ нині старіє і варіює. Менше народжується дітей, а, значить, менше невинності і чистоти цих першовідкривачів Всесвіту. Здається, ніби з озоновим шаром зникає інший захист.

Я переконана, що той, хто щиро любить Бога, ніколи не стратить розуму. Безперечно, ця хвороба тісно пов’язана з дисгармонією духу. Дуже часто вона має циклічний характер, і тоді людина періодично йде до лікарні. А що є жахливіше за «психушку»? Цю хворобу не вилікують ні медикаменти, ні електрошок, ні лоботомія. Усі сучасні психіатричні методи лише обезболюють свідомість, притуплюють її діяльність, допомагають пережити напади жаху.

Вулицями ходять маньяки, які наче хижі риби ховаються в намулі, щоб зненацька напасти. І коли приводять аргументи на користь смертної кари, то один з них: треба фізично знищити маньяків. Так суспільство боїться некерованої сили свідомості і нічого не робить для профілактики хвороби. Батьки, що намагаються викорінити в дитині найменші прояви сексуальної зацікавленості, б’ють її, пригнічують, виховують почуття неповноцінності, потурають жорстокості — якої кари заслуговують батьки маньяка, який, певно, ще й був зачатий під нещасливою зіркою з шкідливим промінням? Всесвіт впливає на кожну істоту, і багато чого можна нині передбачити й уникнути.

Які бажання у божевільного? Домінує одне — знайти захист. Втекти від переслідувачів, позбутися страху. Коли світ ворожий, виникає депресія. Коли людина почуває себе нікчемною, бо ніхто не переконав її в тому, що кожна істота неповторна і безмежно цінна — виникає манія величі. Хворий душевно викликає у більшості людей обридження або страх. Ніхто не знає напряму, в якому рушить потік його свідомості, які дії він викличе. Матеріалізована ідея, яка потребує багато послідовників, страшна. Щоб завоювати довір’я, використовуються будь-які засоби. Наприклад, возвеличення юрби, приниження сильної особистості. Дуже вигідно закликати до повалення влади, щоб змінити її на іншу. Цього божевілля маємо аж задосить. Ніщо на світі не нове, але масовий психоз завжди страшний. Над зборищами, мітингами витає дим злоби й ненависті. Задля чого? Щоб хтось звільнив комусь місце? Найгірше, коли це прикривається любов'ю до ближнього.

Як жити у світі, повному божевільних? Про це гарно сказав Сковорода:

Світ не дуже змінився від того часу. Увечері я спостерігала за чорним квітковим жуком, який залетів до кімнати. Він довго кружляв по килимі, розгубившись серед незвичних обставин, вивчав їх, а потім рішуче поповз до вікна, знайшовши вихід. І вказав його мені, вищій істоті: треба знати, звідки ти вийшов, щоб кудись прийти. Не можна пізнати світ, не пізнавши себе.

Коли хтось гадає, що збожеволівши стане щасливішим, то дуже помиляється. Божевільний має настільки загострене сприйняття світу, що почуває себе вкрай розгубленим. Він говорить без кінця, він хапається за соломинку, шукає опори і не знаходить її ніде. Бог— це опора всередині нас, але ці нещасні відлучені від Бога, розчавлені уламками реальності видимої і невидимої. Їхні руки і серце кровоточать. Вони самотні і всю свою енергію спрямовують на те, щоб позбутися порожнечі. А той, хто має твердиню, не боїться порожнечі. Як Симеон Стовпник, не звертає уваги на прірву під ногами.

Прикро дивитись, коли хтось вдає з себе божевільного. Задля іміджу, чи з метою самозахисту; вивертаючи при цьому перед людьми не рану, а брудну білизну. Бо людина не вміє відповідати за власні вчинки.

Тепер про пияцтво, яке так само схоже на одержимість злими духами. Власне, різниці великої між ними немає. Та сама нездатність відповідати за власні вчинки, те саме руйнування моральних інстинктів, і така ж неможливість вилікуватись повністю. Тільки пияк вибирає свою гірку долю свідомо і до певного часу може її змінити на краще. Я ще не бачила жодного алкоголіка, який вилікувався б повністю. До кінця життя він лишається хворим, обираючи для себе якийсь інший наркотик, менш загрозливий для оточення.

Не всі можуть бути сильними і протистояти нещастю. Якось виходить, що прагнучи позбутись комплексу малозначущості, людина потрапляє в рабську залежність і перестає бути особистістю. Мабуть, комусь вигідно споювати людей, адже таким чином робиться багато «добрих справ»: зникає відчуття голоду, втоми, сексуального невдоволення, самотності. Людина перестає розвиватись духовно. У результаті алкоголік і шизофренік опиняються в одному домі: божевільні. З тих стін нема виходу. Скільки б ми не нарікали на клітки, у яких начебто перебуваємо, ми маємо від них ключі. І не дай, Боже, вийшовши з клітки, опинитись серед нещасних з власної і з чужої вини. Маймо до них милосердя, але не забуваймо, що вони є носіями вірусів хворої свідомості, і, перш ніж наблизитись, визначмо, чи ми маємо опору і чи можемо стати опорою самі.

Основне завдання держави — захищати своїх громадян, але насправді цей добрий намір теж вимостив дорогу в пекло. Якщо кожна людина не вважає необхідним для себе дотримуватися певних правил співжиття: доброзичливості, порядності — то у державі не буде справедливості. У нас досі не зникло атавістичне почуття надії на доброго правителя, який покарає тих, хто чинить нам кривду І воно, мабуть, не зникне доти, доки існуватиме насильство. Справді, який сенс мала б тоді держава?

Гірше, коли держава мозолить очі, б’є себе в груди і каже: «Дякуйте, що маєте державу Годуйте мене і поїть, бо ви стільки років не мали своєї держави. Гордіться нею!» Аж виникає злочинна думка: що це за монстр, який сам їсть, а залишає власних дітей голодними, позбавляючи їх елементарних людських прав? На жертовник кладуть сильних вгодованих бичків, а не хворих і худих. Нині існує реальна загроза вмерти з голоду, і страх перед цим перетворює овечок на хижаків, які нападають під заслоною ночі тоді, коли держава спить. Удень вона грабує всіх: і овечок, і хижаків.

Коли кажуть, що наш народ занадто терплячий, то це не національна риса українців, а звичайна безпорадність, яка виливається в плачі, як колись виливалася у піснях, і якраз у цьому місці утворюється тріщина; кожен нині жаліється на начальника і державу, прагнучи довести, що саме йому найгірше. Інстинкт фізичного виживання можна відновити, але духовного, певно, ні.

Держава мусить мати духовну еліту, гаранта свого майбутнього. Ця еліта повинна бути в опозиції до держави і не виказувати рабських почуттів, бо дух не можна приневолити. Наша справжня еліта завжди зазнавала катувань, а нині наше майбутнє в руках злодіїв і пустопорожніх балакунів, яких легко купити за кілька доларів, їхні діти здобудуть освічу і стануть елітою. Але тріщина пішла вже глибоко. Відчуження стане ще більше.

Держава заповзялася винищити слабких, тих, хто живе у злагоді зі своєю совістю, тобто найкращих. Власне, маємо війну і всі лиха, що її супроводять: беззахисність, голод, насильство. У такій війні залишається переможцем той, хто зазнав поразки: людина. Страждання її очистять. Нага і голодна, вона знайде у собі силу всміхнутися першій квітці, що зацвіте після зими.

У нас с своя країна. Цей чудовий світ належить нам і рятує нас, бо ми його частинка. Тільки чужина дає зрозуміти, що рідна земля лікує, допомагає вижити. Це та опора, яка дана кожному за правом народження. Це — наш правдивий дім. Маючи опору під ногами, можна зрозуміти тих, хто блукає, вічних заробітчан, які шукають долі на чужині. Країна втрачає не кращих, але й не гірших своїх жителів. Вони виконують чорну роботу, їхні досвід і знання не мають жодної вартості. Іх зневажають, обдурюють, але все-таки це менш принизливо, ніж коли з ними так поводяться на рідній землі. Інша річ, коли жадоба мати ще більше пересилює приниження.

Одне слово, ми не погрібні нікому ні тут, ні там. Але потрібні самим собі, бо ми громадяни Всесвіту і кожен наш вчинок впливає на сущих в ньому істот, і зоряне небо над нами.

Існує багато інших світів, окрім нашого. Тому нам треба навчитись жити у кожному з них. Бути другом краще, ніж бути ворогом. З антиутопій можна почерпнути атавістичне почуття: кожен чужинець небезпечний і ворог. Треба його знищити, поки він не знищив нас. Матеріалізм зіграв з людиною прикрий жарт; позаяк Всесвіт живе за одними й тими ж законами фізики, то й біологічні закони у ньому ті ж. Найголовніший із них: вижий за будь-яку ціну, забезпеч своєму потомству територію. І справді, тварини мають власну територію і ніхто на неї не посягає. А людина чомусь претендує на чужі світи і вважає це цілком нормальним. Може, вона як біологічний вид і є помилкою природи, але, мені здається, її завдання у Всесвіті інші. Їй необхідно осягнути мистецтво жити, головний зміст якого доброзичливість до інших життів, до інших світів, не втручання, а допомога. Будь-яка релігія вчить цього, але жодна не наголошує на толерантності щодо інших вчень. Кожна спроба пронести в маси ідею, навіть найгуманнішу, закінчується невдачею. Від вогню лишається попіл, від меча — іржа, від води — осад і мул. Зло сильніше, коли воно, мов ящір, виповзає з болота.

Усіх нас мучить одне — чому людство досі не стало кращим. Мабуть, ми вимірюємо його діяльність тривалістю поколінь, а не часом, за яким живе космос.

Ми вороже ставимося до інших світів, бо не збагнули того світу, що всередині нас і наших найближчих. Я нещодавно бачила радісних людей, що їхали на якесь молитовне зібрання. Серед них були два молоді хлопці, горбань, бідно вбрана стара жінка. Вони разюче відрізнялися від насупленої недільної публіки, яка, потинявшись по центрі міста і побувавши в гостях, верталася додому, аби поїсти і втупитись у телевізор. Ці люди не мали ні до кого ні байдужості, ні ворожості. Коли людині добре, вона ладна вділити часточку добра усім. Коли їй погано, вона робить те саме, навіть мимоволі, але ділиться злом. Люди спілкуються за допомогою емоцій, не вміючи ними керувати.

Лев прагне спілкуватися з собі подібними, але він розуміє, що його життя залежить від інших істот, і намагається їм не заважати. Сила людини в тому, що вона допомагає усім іншим істотам. Вона має у собі таку рису, як співчуття. Це її захист і зброя. Вона посміхається, вона сміється, а сміху ніхто не боїться, тільки Диявол. Бо нечистому вигідно, щоб людина залишалася найсильнішим звіром. Звірі не сміються. Людина-звір не пізнаватиме світ, а завойовуватиме його. Пізнаючи, ми повинні дотримувати правил гостинності.

Коли стоїш перед дверима до іншого світу, усміхнись тим, хто живе у ньому, шануй їхні звичаї, розкажи їм, хто ти і звідки. Твоя відкритість є гарантом твоєї безпеки. Навіть якщо тебе скривдять, твоє сумління чисте.

Історія Каспара Гаузера у нас майже невідома.

…Влітку 1828 року до Нюрнберга прийшов дуже дивний хлопець. Він мав при собі записку від незнайомого чоловіка, у якій було написано, що цей хлопець — знайда і нічого не знає про довколишній світ. Виховувався він у якомусь підземеллі і ніколи не бачив сонця, — розповів згодом сам Каспар Гаузер.

Про таких кажуть tabula rasa. Це дитя, викликавши сенсацію у цілій Європі, починає жити серед людей. Каспар пізнає усе спочатку: добро, зло, природу, людські стосунки. Він надає велике значення слову, ототожнюючи його з думкою. Спочатку він виставлений перед юрбою, як дикун, потім, коли виникає гіпотеза про його високе походження, потрапляє в пристойні доми. Неординарне мислення і природна поведінка викликають у фарисеїв відразу. Каспар Гаузер стає жертвою політичних спекуляцій, і 1833 року невідомий у чорній одежі його вбиває. Разом з ним іде в небуття його таємниця.

Безмежна довірливість, беззахисність, чистота і невміння жити за законами людського світу — цього досить, щоб Каспар Гаузер став жертвою і символом. Кожен раз, коли я згадую про нього, мені стає боляче і сумно. Пізнання — це велика втіха, сенс людського життя. Коли людина перестає пізнавати, вона вмирає духовно. Позбавити її права пізнавати — найбільший злочин перед Всесвітом.

Я думаю не тільки про Каспара Гаузера, а й про ту дитину, яку зараз вчать лицемір’я, брехні, жорстокості, а не любові. Її вчать жити в одному світі і зневажати інші світи.

Я думаю і про тих, хто допомагає іншим, забуваючи про себе, хоча наш дотик руки має бути дуже легеньким. Так Бог не сповнює наших бажань, хоч ми дуже його просимо, тільки кидає нам промінь своєї любові, щоб ми вхопились за нього і рушили до того незаходимого сонця, яке зробить усі бажання і пристрасті непотрібними й дрібними, і де нема ні катів, ні жертв.

Коли я починала писати цю річ, мене охоплювало почуття безвиході. Я справді не кажу нічого такого, чого б не знали інші, просто беру уже готові цеглинки для своєї будови. Але виходить так, що, розмірковуючи над звичними речами, я показую себе з усіма своїми недоліками і достоїнствами. Поступово звільнюючись, я тепер стала трохи іншою. Шкода, що я не створила собі жодних ритуалів чи святинь. Мені було б легше жити в храмі чи палаці, не турбуючись про щоденний шматок хліба. Та що вдієш, маю те, що маю, хоча воно постійно викликає втому і байдужість. Тому живу уривками і невдоволена собою. Ніби стою на порозі і не можу увійти. Почуваю себе іноді зовсім беззахисною, а іноді дуже сильною. Визнаю, що на початку писання я була в розпачі і гніві. Тепер я частіше всміхаюсь, бо на світі є багато речей, якими можна тішитись. Такі, наприклад, як зоряне небо і моральний закон у собі.

Львів, 1997 рік

«Засвічу свічу проти сонечка…»

Якщо і є в цьому світі щось справді досконале і величне, то лише Сонце. Бо воно світить однаково для всіх і тому є зразком справедливості. Бо ми існуємо завдяки йому разом з рослинами і тваринами. Бо воно відмірює дні й роки людського життя. Сонце — недосяжне. Його не можна нічим замінити: такої речі просто не існує. Кожен його бачить, та воно не знає про наше існування, відколи з’явились Джордано Бруно, Коперник і Ґалілей. Бруно був одним з тих землян, кого принесли в жертву Сонцю. Було їх багато, до і після.

А потім ми дізналися, що Сонце згасне через мільйони-мільйони років. Людину це засмучує, бо вона прагне жити вічно, хоча чим швидше рухається технічний прогрес, тим більше занепадає саме поняття досконалості. Ми живемо у світі, де все відносне й ненадійне. Від настрою Сонця залежить наш настрій. Хочемо чи не хочемо, але день збільшується і зменшується, і так було й буде завжди. Колись, ще у передхристиянську епоху, ціла Центральна Європа визнавала Сонце найбільшим божеством і до сих пір на скелях в Уричі видніються солярні знаки. Язичницький культ Сонця вріс у християнство, змусивши його жити за сонячним календарем і рахуватись з хліборобським циклом.

Земними символами Сонця є найчастіше вогонь і золото. Агафірси, народ, що жив у Прикарпатті ще за пам'яті Плінія і якого Геродот називав «найлагіднішим з племен», прикрашали себе золотом і мали добре розвинуту духовну ієрархію. Арістотель захоплювався тим, що агафірси, не маючи письма, співають власні закони, аби не забути. Скіфи просили агафірсів вирушити з ними у похід проти перського війська, але ті чемно відмовились, сказавши, що воюватимуть з Дарієм лише тоді, коли той ступить на їхню землю. Спроба скіфів заманити персів на територію агафірсів закінчилась рішучою відсіччю ще на кордоні. Мудре політичне рішення «золотого» народу могло б дечого навчити тих сучасних політиків, котрі, спонукувані США, втягнули власні народи у війну з Іраком. У законах агафірсів, які співались наче пісні, очевидно було й про це: не дозволяй себе використовувати задля чужих інтересів.

Золото агафірсів розсіяне нині по музеях світу. Воно не було для цього народу матеріальною цінністю, а духовною: прикрашання тіла й одежі вказувало на досконалість і святість людської істоти. Коней, посередників між людьми і Сонцем, теж щедро прикрашали золотом. У давнину імена всіх богів були лише назвами єдиної Сутності. Тільки з виникненням світових релігій, юдаїзму, християнства та ісламу, розпочались спустошливі й нелюдські релігійні війни. Вони відвертали людину від природнього плину життя, від гармонії зі Всесвітом в бік соціуму, де стосунки між людьми будувались на ворожнечі до чужинців. Погляди втупились у землю, у яку можна було зарити награбоване і трупи ворогів. Навіть ідея весняного воскресіння втратила радість очікування, бо повертатись назад у світ, де знову доведеться страждати самому і бачити страждання інших, не було сенсу. Поява св. Франциска у XII столітті з його щирим прагненням обожествити земну природу і небесні світила не могла б відбутися пізніше, коли розпочались переслідування інквізиції. Людство вступило в епоху Абсурду. Закони не виспівувались, а писались кров’ю на людському тілі. Вони нехтували природними потребами і правами людини, нав'язуючи їй неприродні потреби й обов’язки. Золото і вогонь стали зброєю, втративши досконалість і життєдайну силу. Вони стали недостойними Сонця, його ганьбою. Отак ми зайшли туди, звідки не знайти дороги назад, але на рівні підсвідомості продовжуємо користуватись аналогіями, які познаходили ще наші пращури, спостерігаючи за природою. «Бог один», — зітхають часом прості люди, намагаючись примирити фанатиків у міжконфесійних баталіях, які свідчать про те, що епоха Абсурду триває. Відродження чаклунства та магії є теж частиною цієї епохи, бо не можна нехтувати тим, що відчуваєш і бачиш власними очима. Так, Сонце світить однаково для всіх. Воно досяжне і водночас недосяжне. Його люблять і зовсім не бояться. Про нього кажуть «сонечко усміхається», «сонечко вмивається росою», забуваючи про всі астрономічні характеристики. Якщо ми упокоримось і визнаємо свою залежність від Сонця, у нас з’явиться час відшукати у власній душі досконалість і вічність. Як писав Гьоте у «Фавсті»: «До тебе, сонце, повернусь спиною… Життя на відблиск сонця схоже». Бо символом Сонця є також душа, котра підпорядковує своєму ритму наші вчинки і здатна дарувати тепло усім без винятку. Але вона повинна це тепло і це світло принаймні помічати довкола себе.

Великий день, Велика ніч

Свята, до яких ми так завзято готуємось, — мова не про них. Це, зрештою, лише обряд, над духовним сенсом якого нам не дають замислитись «ідоли часу, лігва, ринку і театру», за влучним висловом Френсіса Бекона. Слід було очікувати, що після того, як у пострадянському просторі релігія вийшла із підпілля, а наші лідери почали публічно відвідувати церкву задля власного іміджу, — неминуче мало з’явитись певне відчуження від ортодоксального християнства і посилитись пошуки інших шляхів духовного самопізнання. Свобода не терпить фарисейства і негайно переходить в опозицію. Втім, це зовсім не заважає більшості людей рухатися в єдиному напрямі, підказаному практичним розумом: багаті за ще більшим багатством, бідні за багатими. Цей невпинний потік одержимих матеріальними благами людських істот знищив на своєму шляху не один високий ідеал і збентежив чимало прихильників скромних потреб, час від часу справляючи бенкети, що закінчувались кров’ю і тотальним сп’янінням.

Один з найпорядніших людей XX століття Альберт Швейцер, теолог, музикант і лікар в єдиній особі, не лише підтвердив вилучення етики із сучасної культури, а й довів, що етичне вчення, майже цілком запозичене з християнства, так і не розвинулось далі. Він віднайшов точку опори, завдяки якій етичне вчення могло б оновитись і надати сенсу людському існуванню. Такою точкою стало почуття благоговіння перед життям в усіх його формах. Адже людина найбільше потерпає через брак етики, яка б проникала у найглухіші куточки існування, захищаючи не лише її, а й інших істот, усе створене чесною працею. Вона б переконала, що зло аж ніяк не є прокляттям людського роду, пояснила б наслідки убивства, насильства і брехні. Не розділяла б народи та окремих людей.

Уже тоді, коли Альберт Швейцер відкрив клініку у глухому закутку Африки, його вважали диваком. Він сам розумів, що його діяльність — мізерна крихітка добра в океані зла, але не міг вчинити інакше, бо усвідомив моральний принцип, часом не висловлений, але завжди присутній у людському існуванні: я — життя серед інших життів, які хочуть жити. Відтоді минуло чимало часу, однак розум усе ще підкоряється ідолам часу, лігва, ринку і масової культури, продовжуючи запозичувати із християнства все, що можна використати, аби створити ілюзію поступу. З’являється постмодернізм, свого роду Гра в бісер, правда, не така шляхетна, як у романі Гессе, запозичивши з теології методику тлумачення біблійних текстів. Хоча слова — це лише слова, і більш нічого. Про етичні проблеми серед інтелектуалів, політиків та бізнесменів говорити вважається непристойним. Психоаналітик займає місце сповідника, знімаючи взагалі поняття гріха як аморального вчинку. Модні письменники стають пророками, котрі радше розбещують, аніж вказують шлях до істини. На щастя, потреба в істині існує завжди. У цьому світі, який так пишається здобутками прогресу й кульгури, через брак моральних істин панують похмурі сутінки відчаю та нудьги. Тільки так ніби муха дзижчить біля зачиненого вікна: коли щось нарешті зміниться?

Змови, війни, незрозумілі сплески насильства… Людина щораз більше узалежнюється від технічного устаткування, яке забезпечує їй комфорт і готова на все, аби відстояти власних ідолів. Багато священиків закликають мирян молитися, щоб Бог послав багатство. Держава так само проганяє від себе вбогих, не дбаючи ні про їхнє здоров’я, ні про освіту, ані про гідну людини працю. Зате двічі на рік, на Різдво та Великдень, бідні отримують крихти з багатого столу і це вважається великим милосердям, хоча більше схоже на приниження.

Від нас залежить, чи настане Великий день, чи й далі триватиме Велика ніч. Шукаючи виходу з хаосу, ми покладаємо надії на Вищу Непізнану Силу, бо самі не здатні навіть пальцем поворухнути. Зате з уст сиплються прокляття і лайка, руки жадібно перелічують гроші, заздрісні очі пильнують сусідів, а в грудях зачаївся тупий біль невдоволення від того, що навіть Весняне Воскресіння не здатне очистити зашкарубле від бруду серце і вивільнити його, щоб воно могло сприйняти слова, схожі на ті, що їх вимовив колись Доктор із Ламбарене: «Я не можу не відчувати, співчуваючи і жалкуючи, що всі ті страждання, які я бачу довкола, страждання не лише людей, а й усього сотворенного. Ще дитиною я ясно усвідомлював, що жодне пояснення існування зла в цьому світі ніколи не зможе мене задовольнити».

Григорій Сковорода у снігах

Двісті років падає сніг на скромну могилу Григорія Сковороди, білий і чистий. Тане, потім знову і знову вкриває плиту з дивним написом: «Світ ловив мене і не впіймав». Власні рукописи філософ роздаровував друзям для читання на самоті й боявся опублікувати. Йому здавалось, що чужі люди можуть їх потрактувати неналежно і заподіяти собі шкоду, що, врешті, й трапилося після його смерті. Багато хто написав про нього спогади, які теж потрактовано неналежно. Втім, Сковороді було вже байдуже.

Китайський даос визнав би мандрівного українського філософа за свого, а арабський суфі — за свого, і ось чому… Обмеживши власні потреби, людина стає незалежною і з легкою душею відпускає від себе світ, зорганізований у певну систему. Вона робить це для того, аби віднайти собі подібних, і знову залишити їх. Святий пустельник запалює вогонь, щоб до нього приходили люди, котрі потребують допомоги і відпусту гріхів. Часом у вогнище падають нетлі й згорають. Сократ, дервіш, даос чи мандрований дяк приходять самі до багать, які горять аж до ранку холодної ночі. Вічні блукальці, котрі не можуть зупинитись, добровільні й вимушені втікачі, шукають притулку для тіла, даючи навзамін притулок чиїйсь душі.

У нас в селі співають колядку про Матір Божу, котра «в лісі, лісі на морозі вогонь розкладала», знехту вавши географічними й історичними реаліями народження Ісуса, бо так легше переживати цю подію. Не варто іти по слідах, які давно вже розтали, тисячу разів засипані снігами історії. Тінь найкраще передає сутність речі, бо є її душею. Так вважав Сковорода, а ще раніше — давньокитайські філософи-поети. Свою мандрівку він почав із самопізнання, самовпізнавання себе в інших людях. «Ангел, мій охоронець, нині зі мною звеселюється пустелею. Я до неї народжений. Старість, бідність, смиренність, безжурність, незлостивість — ось мої з неї співжилиці. Я їх люблю, а вони мене. А що ж я роблю в пустелі? Не питайте», — писав Сковорода в листі до Артема Дорофейовича 19 лютого 1779 року. Отак ходив він, збираючи по крихті янгольський хліб, проймаючись то відчаєм, то співчуттям до свого народу, потай відшукуючи друге «я» для власної підтримки. І знайшов нарешті себе в образі швейцарця Даниїла Мейнгарда, хоча ніколи не бачився і навіть не листувався з тим чоловіком. Мейнгард мав будинок на березі озера і велику бібліотеку, а Сковорода — лише костур і торбу, та це не завадило нашому філософу впізнати себе у чужинці. Вони були, як Лі Бо і Ду Фу. один з яких залишив розпачливі рядки: «З тим, про кого думаю, нам не зустрітись більше. В горі й надії дивлюся туди: північний вітер в обличчя…» Безперечно, наш з вами світ би загинув, якби відвіку не існувало у ньому спорідненості душ.

Тінь у трактатах Сковороди згодом перетворилась на знак, а знак — на символ. Він бачив їх усюди: в Біблії, античній поезії, на деревах, на землі, у воді, у звірятах і в людях… Часом збивався зі шляху, загрузав у снігах, та в небі завжди було місце для Сонця, а в душі — теж для іншого сонця, незаходимого. Він горнувся до людей простих і щирих, бо в тих не оселилися демони пихи і зажерливості. Він жив у часи перемін, як і ми, але його внутрішні моральні принципи залишались незмінними: пізнай себе, слухайся свого серця і будеш щасливий. «Пізнаєш істину — увійде тоді у кров твою сонце».

Коли на шляху були яр чи колюче терня, він оминав їх, щоб зберегти сили для дальшої мандрівки, адже від того нічого не змінювалося, лише час і лінії самої подорожі. Йдучи тими звивистими стежками, Сковорода промовляє у вічність: не побільшуйте зла у світі, відповідаючи ненавистю на кривду. Довгі мандри навчають терпінню, доброзичливості, дають змогу оцінити гостинність і залишити по собі теплі спогади.

Часом мені здається, що то не Сковорода, а душа мого народу блукає по своїй землі, така терпляча, миролюбна, довірлива і щира. Цей народ не може жити, як його сусіди. Не вміє зраджувати, кривдити і зневажувати чужих. Лише — себе. Микола Гоголь відчував це, віщуючи у «Вибраних місцях…» майбутній розквіт України, називаючи її другою Елладою, колискою майбутньої гуманної цивілізації, що було потрактоване для нього фатально. Але хіба Тарас Шевченко не бачив у своїх містичних видіннях раю на землі? Тим часом, у прагматичні епохи з’являються лише антиутопії, що замикають перед нами золоту браму і відчиняють браму пекла. Навіщо? «Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожба руйнує?» — запитує Григорій Сковорода, спинившись на мить у снігах, щоб послухати, як колядують замерзлі дітлахи. З острахом переступаючи поріг нового року, ми всі мусимо стати трішки філософами, мудрішими і розважливішими. У прихистку вічноквітучої тіні Григорія-Варсави Сковороди.

Потрапити в Сад

Відчинивши парадні двері, а був ще непарадний вхід, тепер замурований навіки (парадний вхід — для мертвих і священиків, непарадний — для живих, чому б ні?) ми потрапляємо в… сад.

Якби у XVIII столітті австріяки розібрали каплицю Боїмів, то ми б фактично нічого не знали про цю родину купців, лікарів і вчених. Історія — прикра штука: її документи фіксують судові процеси, скандали, шляхетські війни, а Боїми нічим таким не «прославились» і навіть не можуть воскреснути персонажами історичного роману. Колись на це звернув увагу Владислав Лозинський, львівський історик, що жив на початку минулого століття і написав дещо про цю родину та її каплицю поблизу катедри.

Каплиця Боїмів нині належить львівській галереї мистецтв і перебуває в жахливому занедбанні, бо наші патріоти воліють, аби вона ліпше щезла з землі, ніж була передана катедральному собору, на території якого простояла усе своє довге існування, і до якого перейшла наприкінці XVIII ст. Мовляв, поляки не так реставрують, як наші. Наші вміють краще, але в них нема грошей навіть на косметичний ремонт. Періодично кидають клич, що треба рятувати шедевр архітектури, збирають якісь гроші, але ліпше освітити кілька церков, щоб тішилися туристи, ніж бодай щось зробити для каплиці.

Я не це хотіла писати. Я навіть не хочу вихваляти цю пам’ятку архітектури. І не буду описувати каплицю з суто мистецького погляду. І тим більше переповідати різні легенди про неї. У мене інші наміри. Що може дати каплиця Боїмів сучасному Львову та його мешканцям? Як вона впливала і впливає на духовний простір Львова?

Кілька років тому я сиділа на лаві в каплиці й пила очима те, що бачила: спершу вівтар, звідти переводила погляд на алебастрову меморіальну плиту, а далі задирала голову до куполу, де з кесонів позирали обличчя отців церкви, євангелистів і ангелів.

Я працювала там науковим працівником, службовцем, касиром і прибиральницею в одній особі, але те не варте уваги нині. Головне мій досвід, містичний, естетичний і духовний, який досі працює на мене. Падав дощ, зрідка хтось заглядав, тепло світилися свічки обабіч престолу у дерев'яних химерних свічниках, схожих на ліану, і я не могла зосередитися на чомусь іншому, тільки на тому, що бачила. Каплиця видавалась мені книгою з каменю. Тоді. Тепер я зрозуміла, що помилялась. І помилялись усі ті, хто писав колись про неї. Зрештою, я їм не дивуюсь: надто багато тут усього. Я тримаю в руці шматок алебастру, який привезла восени з Журавно. Епітафія родині Боїмів, зроблена з жовтуватого журавненського алебастру Яном Пфістером. Алебастр акумулює в собі добрий настрій. І вони це знали. Боїми та їхні майстри. Усе це сакральне знання втрачене, покладене на жертовний камінь історії. Залишилася балаканина, яка не дає нічого душі, недолугі путівники з сухими описами, від яких хочеться позіхати, і, головне, слова миттю вивітрюються з пам’яті.

Георгій Боїм приїхав сюди з Богемії в часи Стефана Баторія, одружився з шляхтянкою Ядвігою Ніжньовською, мав п’ятеро дітей. Він торгував спершу сукном, потім зайнявся аптечною справою. Помер у віці 80 років. Був протестантом, перейшов до католицтва. Його старший син Павло став доктором медицини і філософії, вчився в Італії. Прожив 60 років. Мені здається, це йому належить ідея родинної каплиці, і що то він створив її концепцію.

Онук Боїма Михайло, єзуїт, їздив до Китаю і створив перший у світі латинсько-китайський ботанічний словник. Там він і помер, у Китаї, під час другого приїзду. Отже, тут він не похований. Зрештою, тут тепер не похований ніхто: останки Боїмів перевезли на Личаківський цвинтар ще наприкінці XVIII століття.

Щоб написати книгу про каплицю, не вистачить цілого життя. Але спробую відновити бодай те, як її могли сприймати у ті часи: початок XVII століття. Львів. Пошуки філософського каменя, еліксиру безсмертя. Таємні знання. Спогади про блискучу культуру Італії, минали молоді літа патриціїв, туга за тамтешньою елітою. Буйне розмаїття кольорів, форм, запахів міста, що стоїть на перетині торгових шляхів. Постійне змагання релігій, народів, культур, відкритість усьому новому. Одна моровиця — і рід буде стертий з лиця землі, одна пожежа — і втрата маєтку, нажитого важкою працею. Страждання і радість. Яку каплицю могли побудувати для себе лікарі та аптекарі, люди, що стояли в головах хворого, поступаючись дуже часто пані Смерті? Щось вузько професійне? «Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє», пише довкола єдиної в світі скульптури задумливого Христа, на даху. Ніхто цей напис нині не читає, але всі знають про його існування. Здавалось, Страсті, похмурі пророцтва на фасаді каплиці свідчать саме про те, з чим мали справу кілька поколінь Боїмів. Сама форма каплиці нагадує Жигмунтовську каплицю у Вавелі (Краків). Але зміст незмірно багатший. І не були ці люди такими примітивними! Вони повертаються до Львова після довгих літ навчання з великим багажем знань, інтелектуалами, поетами, що вміють розмірковувати про життя, смерть, суєту, як належить людині Відродження. Але вони вміло приховують ці знання від інших, не довіряючи письму, за зачиненими дверима домашньої церкви і місця вічного спочинку. І якщо колись вдасться розшифрувати текст Боїмів, він може виявитися далеко не ортодоксальним, незважаючи на близькість катедри. Навіть для сучасників то була загадка.

Відчинивши парадні двері, а був ще непарадний вхід, тепер замурований навіки (парадний вхід — для мертвих і священиків, непарадний — для живих, чому б ні?) ми потрапляємо в… сад. Кожен гід знає, що каплицю колись називали садовою, бо центральною сценою вівтаря є «Моління про чашу». Молитва Ісуса в Гетсиманському саду перед тим, як його схопили. Цього вистачить для туристів і самих гідів. Але ми, приречені жити в цьому місті, мусимо знати про нього більше і глибше, щоб не зруйнувати ненароком ауру Львова.

Наші знання додають йому сили. Отже, сама форма каплиці відповідає чотирикутному сакральному саду, замкненому муром, який називають вертоградом. Ця форма прийшла до нас ще з античності. Посередині внутрішнього дворика античних садиб був атріум, місце, яма, де ховали членів роду і поклонялись душам предків, приносячи жертви. У християнському вертограді місце атріуму зайняло дерево чи водойма, символ життя і зростання. Йдеться, власне, про монастирські сади, які були двох видів: зовнішні і внутрішні (вертогради), така сама обов’язкова річ, як церква. Символіка саду веде свій початок від райського саду, світового дерева, дерева пізнання Добра і Зла, на якому, згідно легенди, розіп’яли Ісуса. Звідти народжується ідея духовного зростання, окультурення (останнє найбільше властиве саме Ренесансу). По суті, тільки ренесансна людина могла побудувати для власних потреб таку багату на пластичні форми й сакральні образи каплицю, яка попри все не призначена для громади, лише для обраних. Боїми кинули Львову виклик, і вони, безперечно, заручилися підтримкою Церкви, яка в майбутньому мала стати власницею каплиці.

Початок XVII століття, коли була збудована садова каплиця, це ще не розквіт бароко, однак зодчі вже використовують на повну силу його ідеї. Злиття старозавітних і новозавітних сюжетів в її декорі, як внутрішньому, так і зовнішньому, має означати неперервність руху людини до вдосконалення через страждання, пристрасті й просвітління. У саду народилася смерть, і в саду відродиться життя, омите кривавим потом Ісуса. Містичне дійство спокутування-милосердя є віссю вівтаря, який цілком відповідає українському іконостасу. Центральна сцена — «Моління до чаші» — є теж садом. На задньому плані ми бачимо вояків, що йдуть арештовувати Ісуса. Це станеться після того, коли той вимовить останні слова: «Отче, пронеси повз мене чашу сю, а як ні, то нехай буде так, як Ти хочеш». Я не наводжу зумисне канонічний текст, а так, як він мені запам’ятався, бо це моє сприйняття і прочитання.

Сама каплиця відкрита для містичного, дуже інтимного, прочитання, бо ніхто в цей момент не спостерігає ні за нами, ні за Ісусом. Світ спить, як сказав Григорій Сковорода. І ще одна, дуже важлива річ: хвіртка саду відчинена, і над нею нахилилось розлоге дерево. Воно ніби намагається затулити постать Христа. За деревами ховались Адам і Єва, які согрішили. Це та хвіртка, через яку вони вийшли. Через яку вийшла услід за ними смерть. Це та хвіртка, якою увійде смерть і вийде спасіння. Усе це ми побачимо, коли підведемо погляд догори: жертвопринесення, воскресіння, страшний суд. Тричі повторюються Страсті в декорі: перший раз на фасаді, другий раз на вівтарі, третій раз на фресках, що були знищені реставраторами у 20-х роках XX століття. Неприпустима помилка, яка перешкоджає осягнути зміст послання з XVII століття. Тричі Страсті — тричі відречення Петра, який, до речі, стоїть при вході для мертвих з ключем від Раю (форма ключа повторює форму ключа від каплиці) — і Трійця під куполом. Саме з-під купола, звідки невеличкі віконця дають змогу проникати жмуткам світла, оживляти колись кольорові рельєфи, лине потужний потік життєдайної, оздоровлюючої енергії. Дивовижним чином поєднуються Книга мертвих і таємне призначення каплиці як місця релаксації. Втім, це характерне для бароко.

Неважко уявити собі навіть зараз, як виглядала каплиця, коли за нею доглядала родина Боїмів. Яскраві фрески, розмальовані рельєфи, які підсилювали гру світла, інкрустовані сріблом та перламутром золотисті двері обабіч престолу, вкриті рослинним орнаментом, як і панелі довкола стін, срібні свічники, коштовні килими на лавах і підлозі, що прикривали вхід до крипти, запах воску й ладану. І самі Боїми у пишному вбранні, багаті й щедрі львів’яни, які мешкали на Староєврейській вулиці, поруч, і, начебто, мали персональний підземний хід до каплиці, у що легко повірити. Рукотворний сад людського духу — ось що таке каплиця Боїмів. Дух, що співає Осанну разом з ангелами в куполі, що єднає світ людський і світ божественний.

Та повернемося до фігури Христа, яку, зазвичай, виконували в дереві. Оскільки дерево нетривке, то майстер зробив її з каменю, імітувавши дерево. Увінчаний терном, замислений Icvc, який сидить під Деревом Пізнання, що стало для Нього Деревом Спокути за все людство, і є віссю трьох садів, що входять в один цілісний ансамбль. Однак садів у Львові багато, й вони концентричними колами оточують сакральні сади Боїмів, і так до безконечності… Вони обертаються довкола нас, а ми довкола них.

Р. S. Відколи я уперше увійшла до каплиці не відвідувачкою, а її тимчасовою слугою, мене не полишала думка, що моя доля почала змінюватись, і зараз я просто в цьому переконана. Я пізнала на собі її магічний вплив, але це надто особисте, щоб про це розповідати. Я отримала від неї щедрі подарунки за мою допитливість і любов до неї. Проте лише тепер, через кілька років, майже десятиліття, я змогла побачити в ній Сад, а не Книгу.

Стара панна Львів

Це місто колись єднало Схід із Заходом і було одним з найбагатших у нашому Королівстві. Тут охоче селились чужинецькі купці та мандрівні будівничі, бо їм подобалось толерантне ставлення до кожного, хто міг примножити скарбницю міста. Згодом, у прийдешніх поколіннях духи ощадності й працьовитості зазнали мутацій і виродились у демонів гендлярства та корисливості. Це трапилось не за нашої пам’яті, тож не треба ідеалізувати минуле. Циклічність історії аж ніяк не свідчить про загальний поступ людства. Ми не знайдемо у ній нічого такого, що б не траплялось раніше…

«Ще раз мушу трохи описати смутне і бідне становище Львова в цей час. Утиск дійшов до найвищої міри. Видатки міста множились, а доходи щезали. Чисті колись бруки потопали в нечистотах, а мури, що оточували місто, і будинки розсипались. По кілька разів на рік накладали податки на міщан, однак грошей не вистачало для задоволення навіть найменших потреб», — писав у «Хроніці міста Львова» історик Зубрицький про 1776 рік. Щось подібне написав би він про теперішні часи. Львів нині купує і продає, як і колись, може, й більше, створюючи ілюзію розвою. Та насправді — це всохле дерево, намаєне штучними квітами, що цвітуть цілорічно. Якщо ж випадуть глибокі сніги, замете дороги, місто, опинившись в облозі, швидко здичавіє. Проте й без можливих природніх катаклізмів видасться, ніби чиясь велетенська нога відсунула місто вбік, аби не заважало. І от воно відчайдушно бореться за існування, розпродуючи все, що має бодай якусь цінність: від старих баняків до будинків і заводів. Мешканці теж не мають нічого проти того, аби торгувати собою. Але це нелегко у місті, відсунутому далеко від узбіччя шляху Схід — Захід. Немає попиту на людські душі. Тому сюди не приїжджають, щоб залишитися надовго. А якщо й знайдеться один невиправний романтик, то йому ніколи не вдасться стати тут за свого. Львівська пихатість давно вже втратила ґрунт під собою, але все ще може завдати болю як дитині, так і дорослому.

Здається, місто поволі зменшується — ось воно лежить на долоні, як змерзлий хворий пташок. Цього не побачиш звиклим оком, навіть коли час від часу приводити гостей на Високий Замок, аби показати з висоти пташиного лету закамуфльовані туманом вцілілі пам’ятки архітектури. То правда, доки у нас є щось на обід, доти зберігається ілюзія благополуччя. Її підтверджують латки відремонтованих фасадів, пишні вітрини крамниць, куди рідко заходять, візити чужомовних знаменитостей і туристів. Старій панні приємно чути, що вона непогано збереглася. Бідолаха живе минулим… Колись люди не тільки продавали товар, а й виробляли. Вулицями проходжувались професори й професорки; їх шанобливо впізнавали. Вони, може, й отримали у спадок трохи гендлярської крові, але ніколи не виявляли цього на людях. Жили в порядних кам’яницях і мали вдома дуже пристойні бібліотеки. На них не подавали до суду за несплату комунальних послуг, вони не трусилися від холоду й голоду в нетоплених темних квартирах, їх не скорочували на роботі й, звісно, вони не пішли б на базар продавати бакалію, маючи університетські дипломи. Їхня мова була вишуканою, манери — бездоганними. Та минуле засвідчує речі менш приємні: «Як тільки настануть сутінки, рої жебраків, жінок, мужчин і дітей, розмістившись коло брам, плачливим голосом благають у перехожих змилування. Особливо верхня частина вулиці Людвіґа, площа Мар’яцька, площа св. Духа і вулиця Гетьманська зимовими вечорами являють собою справжню картину нужди. Вигідно складати вину на неробство, але ж бо в найбільші морози ці бідаки світять голим тілом, а їх змучені обличчя говорять про голод» (Кур'єр Львовскі, 1886 рік).

Доки у нас є дах над головою, можемо собі виживати. Ті, кому цього замало, давно покинули місто: дизайнери, художники, музиканти, поети. Хто не зумів вирватись — потрохи спивається. Хто зберіг у собі вільний творчий дух, щодень уперто поливає засохле дерево джерельною водою. Але давайте подивимося на нашу стару панну без ілюзій. Вона постане перед нами негарною, смішною й нещасною у своїх потугах виглядати люксусово. Попри все її варто поважати за мужність, адже у минулому вона залишила бруд, попіл, сморід мертвої річки, інтриґи, чвари. Зрештою, те, що руйнувалось, колись відбудовували. Стара панна Львів шукає собі косметолога, щоб підмазав личко, правдами й неправдами випрохує на всілякі мальовидла гроші, а коли їй відмовляють, вдається до істерики. Мовляв, я цього варта. Мене ж навіть ЮНЕСКО помітило. Я мушу пристійно виглядати, коли приїдуть іноземці… То, буває, чимось і допоможуть нашій панні, але не тому, що з неї сиплеться штукатурка, а щоб не вийшла колись з простягнутою рукою, бо ж все-таки якась родина.

Нині у втомленому місті оселились демони корупції, пияцтва, злодійства, безробіття, але ті, хто має щось на обід, вперто махають руками: «Наше місто — найкраще!» Дивно, як це можна закохатись у таку непривабливу стару панну та ще й з порожньою скринею для посагу? Якщо й вона віддасться, то навряд, щоб такий шлюб був щасливий для неї та її обранця, нехай то буде австрійський чи польський магнат, російський нафтовий барон чи навіть наш рідний київський олігарх.

Є час руйнувати і час будувати, час битись і час миритись, час скрути і час багатства… Однак ніколи не буває часу для лицемірства і фальші, бо це — той ґрунт, на якому нічого не виростає, крім штучних квітів, приємних для ока, але жорстких на дотик. Наше місто, ця кокетлива стара панна, на яку воно перетворилось, — знищене не часом, не війною, а демонами гендлярства, корисливості, поблажливості. Може, у глибині душі ми соромимося цієї старопанянської ментальності, що обезвладнює руки й паралізує розум. Що може породити іншу ілюзію: наше місто приречене. Так зникли міста Ур, Вавилон, безліч інших, виснаживши до краю життєвий і духовний простір. А деякі просто змінились настільки, що перестали бути собою.

Світ без добрих людей

Пастухи Окситанії мали просту віру, близьку й зрозумілу. Вони доглядали своїх овець, переганяючи із зимових пасовиськ навесні в горах у загони, де приймали ягнят своїми великими загрубілими руками, далі стригли вовну, з якої їхні матері, дружини і доньки пряли нитки, а ткачі ткали з них сукно; влітку вони переганяли отари високо, під хмари. І так з року в рік, століття за століттям. Їхню просту віру випалила вогнем Інквізиція ще сім століть тому. Цілі села були зрівняні з землею. Тіла мертвих викопували й теж спалювали.

Пастухів пасли добрі християни, або добрі люди, що їх інші називали катарами. Вони приходили до них, щоб ритуалом покладання рук дати їхнім вмираючим втішання — consolament — звільнити душу від безконечного кола перевтілень. Пастухи приводили їх, переховували, давали їжу, одяг. Добрі християни, як чоловіки, так і жінки, жили в чистоті, не вживали їжі тваринного походження, не вбивали жодної живої істоти, ніколи не говорили неправди. Через те вони легко ставали жертвами Інквізиції.

…Якось двоє добрих людей прийшли до села. Одна жінка запросила їх на нічліг. Вона сказала: «Ви, напевно, голодні. Нате вам курку, зарубайте, а я тим часом збігаю до сусідів за харчами». Вона поклала перед ними зв’язану курку й пішла. Добрі люди знали, що зарізавши курку, докажуть, що вони не єретики. Коли жінка повернулась, вони так і сиділи перед зв’язаною куркою. Їх схопили і передали Інквізиції в Каркассоні, де спалили через якийсь час на кострищі, і натовп кричав: «Єретики, йдіть до пекла!»

Але добрі люди не проклинали їх. Вони не зичили зла нікому, навіть дияволу. Від початку у світі існувало Світло й Темрява, однак Бог, Наш Отець, не має жодного стосунку до зла. Він — безмежно добрий. Люди — це його колишні ангели, котрі забули, що їхня домівка — небо, вбравшись в одежу плоті. І на землі ними править Князь світа цього. Ісус прийшов, щоб звільнити душі ангелів і відвести їх до Отця Небесного, а не для того, щоб вмерти за них. Кожен спокутує свій гріх сам. А Його апостоли — добрі люди допомагають нам це зробити. Живи, не чинячи нікому кривди, не примножуючи зла, не сип насіння зла на млин Князя світа сього, і він втратить владу над тобою.

Усе так просто. І якби віра добрих людей виграла битву з Князем світа сього, ми б з вами жили в набагато кращому світі. Однак цього не трапилось, бо це була б страшна загроза для Римської церкви, що була вельми спритним гравцем на економічному та політичному полі Західної Європи. Хрестові походи були спрямовані спершу проти альбігойців і вальденсів, Інквізиція теж виникла для боротьби з ними. На початку XIV століття було знищено всіх добрих людей. До одного. В тому числі Старшого церкви добрих людей — Нейре із Акса. Отара Божих овець залишилась без пастуха. Проте ще на початку XIX століття в глухих селах на півдні Франції люди знали катарську молитву, не пам’ятаючи звідки вона. По суті, це — гірка іронія, коли пригадати один з постулатів віри добрих людей: люди забули, що в них душі ангелів. Катарський Отченаш нічим не суперечить євангельській господній молитві. Ось його текст з XIV ст: «Отче Святий, Боже правий добрих духів, Ти, хто ніколи не брехав й не обдурював, не помилявся і не сумнівався, не дай нам померти в світі чужого Бога, а дай нам пізнати те, що Ти знаєш і полюбити те, що Ти любиш. Амінь» (переклад з французької Наталки Дульнєвої). Іван Франко знайшов сліди віри добрих людей в українських апокрифах. І це не дивно, враховуючи географічну близькість Галичини до Чехії, де були знайдені катарські рукописи, і спосіб життя карпатських гуцулів, бойків та лемків, які так само мандрували горами, переганяючи овець. Тільки живучи отак високо, майже в небі, в самотності й чистоті звільненої від мирських пут свідомості, можна збагнути суть християнства і місію апостолів.

І знову ж іронія долі. Правду про катарів можна знайти в протоколах допитів Інквізиції, що збереглись до нашого часу. Усе таємне, врешті, стає явним. Але хоча нам судилось жити у світі без добрих людей, і ми все забули, ніхто не боронить нам жити без зла в серці.

Дайте смерті спокійно померти

На гробниці Канта, де не раз турбували його прах, якийсь жартівник написав: «Тепер ти знаєш, що означає бути мертвим». Той, хто незнайомий з ранніми працями Канта, присвяченими космогонії, сприйме це як щось доволі тривіальне, приміряє навіть до свого власного досвіду. І останнє видається мені вартим уваги. Тому я цитуватиму Імануїла Канта так, як запам’ятала, а відтак у цих висловах буде моє власне сприйняття. Так можна цитувати навіть Біблію, чому б і ні? Отже, роботи Канта, присвячені створенню Всесвіту, надзвичайно поетичні. Небо, що він бачив над собою, завжди було небом Кенігсберга, і до нього здіймався дим його рідної оселі, маленького будиночка на Магістерській вулиці, і світло з вікна кабінету, і пахощі майової зелені, й запах риби й води Прегеля. «Дайте мені матерію, — писав філософ, — і я створю з неї безліч світів». Ті світи існуватимуть, потім вмиратимуть. Що ж, так запрограмовано Господом. І вибору в нас немає. Свобода волі — це усвідомлення того, що вибору немає.

Лейбніц ще раніше вважав, ніби все, що існує — це Благо. І власне, над цим посміявся Вольтер у своєму «Кандиді», де вчитель Панглос усе сприймає, як те, що робиться на краще. Ось такими речами переймались в епоху Просвітництва. Зараз це заборонена тема. Такий собі скромний суспільний договір між інтелектуалами. Космогонія, Благо, Свобода Волі — цим займаються нині дилетанти. Консумоване суспільство і глобалізаційну систему обслуговують нині постмодерністи, які вигадують нові терміни й спекулятивні теорії, а інші популяризують їх в брудному пеклі Інтернету та бестселерах. Що ж, це не Благо, але так воно є. І мудрий чоловік не буде рятувати те, що приречене вже в самому зародку. Він дасть смерті спокійно вмерти. Він не кластиме її на холодний стіл в реанімації, підключати до апарату штучного дихання. Однак, він повинен знати, що існує вдосталь матерії, щоб створити з неї інший Всесвіт. Якісного матеріалу, щоб новий Всесвіт був привабливий і міцний. А не старе й гниле дрантя.

Руїни, що постають перед нашими очима в різних куточках планети, волають до нас, благаючи про відбудову. І ось на місці замшілих каменів, розтрісканої цегли виростають замки, палаци, жалюгідна імітація того, що було колись. Тепер вони втішають око, ці вампіри нашої недолугої естетики і не менш недолугої історичної пам’яті, за якими ховається туристичний бізнес. Поруч готелі, крамниці, ресторани, асфальтовані дороги. Ви задоволені? Авжеж. У Вас є фото на згадку, сувеніри. Імітація — це бич цивілізації, що добігає кінця. Вона підмінює все від артефактів до почуттів у шаленому темпі на очах одного покоління, яке не встигає дорости до зрілості. Те, що не заслуговує більше на життя, не повинно жити.

Історична злопам’ятність ще більш небезпечна, бо використовується як засіб маніпуляції людьми. Ненависть до народу, з яким воювали, похвальба переможців виринає до роковин тієї чи іншої події. Замість того, щоб вкладати гроші в майбутнє, здоров’я та освіту дітей, їх годують готовим сфабрикованим продуктом пропаганди. А їхні батьки досі застигли в пекельній смолі минулого, ні на крок не ступивши вперед у пізнанні та усвідомленні своєї місії в цьому Всесвіті. І нема їм чого нарікати на цинізм молодого покоління, яке вони залишили без майбутнього так само, як залишили свого часу їх.

Андреас Гріфіус, описуючи жахіття Тридцятилітньої війни, робить несподіваний висновок:

Бо наш духовний скарб розкрадений навіки. А це і є та матерія, з якої створюють світи. Тому краще дати смерті померти.

На середині свого життя кенігсберзький філософ відкриває для себе «Еміля» Жан Жака Руссо і зізнається, що досі перебував у «догматичному сні». Він намагається полюбити людину. Перший його кумир, Ісаак Ньютон, впорядкував для нього хаос світобудови. Світи вмирають, розпадаються на атоми, далі ці атоми притягує до себе рука Закону — рука Господа — і світи виникають знову. Можливо, Кант закінчив би так само, як і Ньютон, зайнявшись на схилі віку тлумаченням Апокаліпсису, якби не Руссо з його покликом вивчати глибину власного серця й слухати те, що воно говорить. Перед тим Кант починає цікавитися феноменом підсвідомості, називаючи її «темними картинами», за два століття до Юнга. І віднаходить для себе надзвичайну потугу морального інстинкту'. Він не міг би зробити своїх передбачень, що сягають не лише наших часів, а й майбутнього, якби його не оточували мислячі люди. Бо уроки минулого нікого ще не навчили: все той же кругообіг нещасть, що й тисячі років тому. Тільки більше сміття і руїн. Як ще говорив Марк Аврелій: «Мертве не випадає зі світу». Воно залишається тут, щоб піддатися розпаду. Муміфіковані ідеї викликають загрозу їхнього повернення в світ живих людей, які поринають у догматичні сни від неробства власної думки.

Так, Імануїл Кант знає, що таке бути мертвим. Його прах неодноразово тривожили. 1944 року авіація союзників знищила його місто. Надгробна плита на могилі розкололась. Згодом допитливі комсомольські вожаки відкривали саркофаг. Але те, що він залишив по собі — таке легке, що вільно мандрує собі по світі, чекаючи, коли стане комусь в пригоді. Ось це й означає бути мертвим.

Саламандра за золотими дверима

Я йшла по білому піску під сліпучим сонцем, і невідомо, де я була перед тим. Але мені не бракувало відваги змінювати одноманітний краєвид і створювати нові речі на своєму шляху. Я була настільки смілива, що створила білі потиньковані стіни муру й вирішила, що там мають бути двері. Золоті двері. Я створила й золоті двері, без особливих прикрас, гладенькі, й клямку, щоб їх відчинити, схожу формою на ящірку…

Наша уява нагадує працю алхіміка. Ми здатні перетворювати найбанальніші речі на щось неймовірно прекрасне й чарівне, якщо, звісно, будемо уважні до своїх відчуттів. Є люди, здатні лише описувати побачене, а є ті, кому це нудно робити. Я могла б назавжди залишитись у цій пустелі, як неприкаяна душа, розлучена з тілом. Але мені подобається облаштовувати світ на свій смак, робити його придатним для життя. До певної межі, доки він сам себе не почне створювати. Наша уява, фантазія зрушує усталеність форм реальності подібно до магічної речовини — філософського каменя. Чому ми це робимо? Бо не хочемо вічно йти незмінною пустелею, звертаючись до богів, дрібних і великих, з благанням послати нам оазу, дощ, чи бодай якусь переміну у вигляді пасма гір на сході. А тому світ самостворюється чи саморуйнується, варто лише додати до нього дрібку чарівної речовини. Звідки ж її взяти?

Але спершу розповім про те, що було за тими дверима, які я створила з найшляхетнішого металу, який не піддається дії окислення, а його вартість полягає саме у безсмерті. Там була ніч. Сад, будинки в глибині, освітлені вікна. Це вже створила не я. Воно створило само себе. І якби я втрутилась зі своєю втомленою уявою, це привело б до жахливих наслідків.

Оте напівсонне видіння виявилось крихтою чарівної речовини. Я додавала її до свого життя і до життя інших людей. Адже надто часто мені доводилось бачити людей, у яких не залишилось нічого, крім надії. Дітей, калік, старих, тих, хто втратив усе, що мав…

Вони готові були йти куди завгодно, і як завгодно довго, щоб знайти місце, яке дасть їм шанс жити далі, після того, як світ відкинув їх, а вони відкинули світ. Як говорили добрі люди, катари: «Цей світ не від нас, і ми не від цього світу». Буває і таке. Люди бувають різні, але у кожному з них є вогник безсмертної душі, ця чарівна речовина, яка перетворює реальність. Для втікачів, що намагались вберегти в собі душу, не продали її, і не заклали, а якщо й зробили це, то мають ще надію на порятунок, я створила Притулок. Я поставила вказівники, я знайшла поводирів, які з’являються в останній момент, коли немає жодної надії на порятунок. І там живуть стільки, скільки потребують захисту: двадцять, сорок, сто років.

Маленький Бенвенуто Челліні побачив у вогні саламандр і батько дав йому потиличника, щоб він запам’ятав побачене назавжди, щоб не подумав, ніби це йому привиділось. Завдяки цьому стусанові Челліні став майстром. Він отримав магічну речовину перетворення світу.

Ці саламандри бачив не один раз і Ернст-Теодор-Амадей Гофман. Він залишив рідний Кенігсберг, життя в якому не влаштовувало його абсолютно. Він зробив усе, щоб його викинули на узбіччя добропорядної бюргерської реальності. Але він не потрапив би до Притулку. Туди потрапляють ті, хто не вміє перетворювати на золото власні страждання, мрії за допомогою лише уяви.

Утім, Кант, Маленький Магістр з Кенігсберга, послав йому навздогін своє благословення: «Людина— це істота, яка змінює світ за допомогою лише уяви».

Але й інших, хто цього не вміє, теж буває шкода. Хоч вони й ненавидять нас, глузують за життя, намагаються переробити на якийсь людський секонд-хенд. Щоправда, уві сні вони чинять всупереч здоровому глузду, і зустрічають там різні дивовижі. Їхня напівзадушена уява виринає на поверхню темних вод підсвідомості. А потім вони прокидаються і забувають про все, подивившись у вікно. Вони завше тримають вікна відчиненими, а дзеркала затуленими, щоб через них бува не просковзнула саламандра чи лисиця-перевертень, яка, кажуть, виганяє боязку душу з тіла, й оселяється, аби вплинути на ту чи іншу житейську ситуацію.

Боятися тих, хто боїться тебе — таке й на думку не спаде. Боятися слід підробок під чарівну речовину, бо вона не перетворює світ, а лише здатна його зруйнувати. Але це вже інша тема.

Вежа, яку будують згори

Чи варто зневажати народні повір'я, коли наші з вами знання аж ніяк не можна вважати істинними? Віра в науку так і не стала священною, та коли б таке навіть і трапилось з певною частиною суспільства, інша частина суспільства перебувала б у пошуках, а ще інша обрала собі антинауковий нігілізм. Відтак кожен день приносить нам нові докази розчарування в тій системі знаннєвих координат, яку змалечку вбивають нам у голови. І як наслідок — ми все більше скочуємось в пекло самотнього існування у Всесвіті. Сучасна цивілізація геть забула про множинність світів, радість споглядання зоряного неба, запропонувавши нам на вибір політику як бізнес, спорт як бізнес і, звичайно, мистецтво як бізнес. Колись романтики, сучасні фантасти наповнили всесвіт потворами і війнами між цивілізаціями, щоб відбити в молодого покоління всяке бажання вийти за межі планети, навіть мріяти про те, а розбиті мрії — що ж може бути гіршого ніж розбиті мрії? Яппі і трудоголіки бачать своє призначення у тому, щоб досягти успіху в житті, а не прожити життя серед інших людей в любові й піклуванні про цю планету, мешканцями ми є усі, й це повинно нас безперечно зближувати. Але чомусь розділяє, аж до ксенофобії найрізноманітніших форм і видів.

Певний відтинок свого життя Імануїл Кант присвячує тому, щоб зрозуміти феномен Сведенборга, шведського містика й духовидця. Він не став відхрещуватись від нього, як це зробили б сучасні філософи, які вважали б подібний інтерес, м’яко кажучи, непрофесійним. Шанувальник Ньютона з його законом всесвітнього тяжіння, маленький магістр, як називали його мешканці Кенігсберга, досі ще не професор, Кант ледь не їде до Стокгольма, щоб задати Сведенборгові кілька питань, утім, Сведенборг навіть не побажав з ним листуватись, бо ж набагато почесніше листуватись з королями та принцесами. Сведенборг миттю заприятелював із духами й зірками, а Кантові довелось дуже довго йти до того моменту, щоб сказати: Das ist gut (Це — добре) і мирно заплющити очі, щоб увійти у безсмертя. Він почав, так би мовити, з чистої дошки, від самих початків. І уява автора «Критики чистого розуму» виявилась набагато потужнішою ніж фантазії автора «Про небеса, світ духів, і про пекло». Свою вежу до неба Кант почав будувати згори, а не знизу, і вона не розвалилась як Вежа Вавилонська.

Так-от, початком Канта як творця найдосконалішої на даний час філософської системи були прогулянки з матір’ю в дитинстві, коли та показувала йому зорі на небі й розмовляла з ним про речі, такі важливі для дитини, яка тільки-но почала шукати систему координат у світі. Ота дрібка пієтизму вкупі з любов’ю і невпинною працею думки стала порухом назустріч гармонізації Всесвіту й людства. Зірки живуть за законами Всесвіту, люди зазвичай перекручують ці закони. Тому вони нездатні збудувати вежі згори донизу.

Кант вірив Сведенборгові, що той дійсно бачив ангелів, бував на небесах і в пеклі, що він розмовляв з духами. Вірив у те, що шлюби укладаються на небі, а не десь-інде. Вірив, бо свідомість людини — це той самий Всесвіт, де думки здатні перетворюватися на тонку матерію. Скільки людей — стільки всесвітів. Отже, ніхто із нас не є самотній, бо ці люди-всесвіти взаємодіють між собою, притягуючись і відштовхуючись один від одного. Чи Бог ззовні керує нами? Ні, серед матеріального всесвіту, який ми споглядаємо, задерши голову вгору, його немає. Бог в кожному з нас, але ніхто з нас не може бути Богом. Можливо, це питання й хотів розв’язати Кант, бо, окрім структурованого всесвіту Сведенборга, його цікавив ще й іслам, де уявлення про Бога зіткані з такої ж тонкої матерії, а не грубої тканини людського співжиття. Однак, не будемо заглиблюватись ще і в цю тему. Повернемось до наших зірок. Для життя у Всесвіті вистачить лише морального інстинкту; для співжиття з людьми потрібен категоричний імператив, коли почуття обов’язку випливає з морального інстинкту, проте не домінує над ним. Це ті підвалини вежі, до яких врешті дійшов Кант, вправний муляр духу і доброчесний чоловік, що ніколи не йшов на суд нечестивих.

У багатьох народів можна знайти вірування, що після смерті людська душа стає зіркою, або коли падає зірка — вмирає людина. У другому випадку — небо це відзеркалення землі, що теж дуже цікаво. Уявімо собі, що наша Земля — це чиясь душа, оскільки Земля в космосі с не чим іншим як зіркою. Не літаючи на космічних кораблях, люди знали про це. Не всі. бо дехто п’явся до неба, починаючи з підмурівку, і ми знаємо, куди приводить брак уяви.

Та й Ейншейн про це знав, кажучи, що «уява важливіша за знання». І це підтверджено досвідом самотності кожного з нас, у кого бодай раз паморочилась голова при вигляді бездонної глибини, радше прірви, неба, куди летять усі ті знання, істинність яких пробують довести молотком і долотом.

Романтична прогулянка з Вільямом Блейком

У 1820 році англійський поет і художник Вільям Блейк пише трактат «Лаокоон», де з невластивою його скромному становищу категоричністю підсумовує: «Мистецтво деградувало, у творчій фантазії немає потреби, народами править війна». То був час потрясінь для всієї Європи: завершення жорстоких воєн, поразка Наполеона, котрий прагнув заволодіти світом. Європейська еліта ділилась на тих, хто відверто захоплювався генієм Наполеона, і тих, хто захоплювався ним таємно. Врешті, то був час романтичних поетів, які порушили теми, що досі вважалися пасовиськом політиків та священиків. Блейка, з химерними видіннями і нонконформістським, навіть єретичним, мисленням, вважали за дивака і не розуміли, як далеко він пішов вперед, і що його можна наздоганяти ціле життя й так і не наздогнати. Втім, він являється щоразу, коли світ охоплює шаленство й виникає загроза гуманності та красі. Хитає головою і каже тихо: «Тільки розум може породити потвор — серце на це не здатне».

Нині він, можливо, допоміг би нам відповісти на питання: «А чи була, власне, демократія?» Бо, коли уряди ігнорують власні народи, розпоряджаються долею чужих та нехтують міжнародним правом, демократії, а тим паче, громадянського суспільства, уже не існує. Якби вона була, то так легко б не зникла. Те, що вважалося ознаками демократії — вибори, роздавання посмішок і хот-догів — насправді виявилося дешевими популістськими фокусами, за допомогою яких дуже багаті люди дурили суспільство, яке сподівалось задовольнити власні елементарні потреби у рівних можливостях. І раптом те суспільство стає нещасним, як колись біблійний Йов, і починає звинувачувати у своїх бідах Господа, про якого встигло забути. А от Вільям Блейк зумів розгледіти, у чому полягає проблема праведного Йова: втрата маєтків для нього — це втрата Усього. Тобто причина — у надмірній впевненості цього чоловіка щодо завтрашнього дня. І єдиний шлях вирішення цієї проблеми — подолання відчуження між духовним та матеріальним, Очищення духу…

Рух протесту в світі проти агресії США — ознака того, що людство нарешті починає ставити загальнолюдську мораль над політичною необхідністю і не бажає брати участі в самознищенні за допомогою зброї. Реклама, намагаючись зробити з кожного громадянина споживача товару, мимоволі переконала людей у тому, що їхнє життя таки чогось варте, хай навіть це буде усього лише нова модель телевізора, і що цим життям ніхто не сміє розпоряджатись. Пересічний житель планети Земля нині мислить набагато прогресивніше, ніж високоосвічені політики та економісти, котрі із дещо зневажливою міною вимовляють слово «пацифізм», а оборону фундаментальних людських прав вважають невчасною і шкідливою для просування глобалізації, і навіть «романтичною». Плоть і кров завжди стають на заваді Прогресу. Кожного дня з’являється по кілька виступів на підтримку США, авторами яких є або генерали, або депутати, або «незалежні» політологи, а також правовірні християни, тобто люди, котрі послуговуються застарілими поняттями ще з часів так званої «холодної війни». Натомість проти бойні в Іраку висловлюються митці, підлітки, прості роботяги, матері, тобто люд некомпетентний та емоційний. Однак, істину стверджує мудрість, а не «машина, забризкана кров’ю», тобто розум. Правда завжди на боці того, хто хоче миру і справедливості, бо це — основа нашої цивілізації. Ті люди міркують логічно: чи піду я з власного дому, якщо мені скажуть «забирайся геть, бо ти не вмієш господарювати!»? Звісно, що не піду. У цьому — квінтесенція будь-якої війни. Наше життя надто коротке, щоб витрачати його на руйнування чужих домів та суперечки. Чи не краще ступити перші кроки в XXI сторіччі в товаристві поета Вільяма Блейка чи розважливого філософа Григорія Сковороди, милуючись разом з ними кожним сходом сонця? Бо, як не дивно, але сонце світитиме для кожного з нас.

Ілюзії фейлетонної доби

Культура вирішує долю цивілізації, навіть якщо цивілізація обходиться без культури. «Коли духу не віддасться належне, то незабаром і автомобіль не зрушиться з місця, і корабель зіб’ється з курсу… настане хаос», — писав Герман Гессе у романі «Гра в бісер» (1943). Відомо, що то був за час. Через шістдесят років починає діятися щось подібне. Я маю на увазі нинішню військову істерію та спроби поневолити нею суспільну думку, звівши її до єдиного культурного нуля. Може, то така карма людства: озброюватись, покладаючи всі сили новітніх технологій на вівтар Марса заради світового впливу? Виглядає, ніби то політики повинні вирішувати, як ми житимемо в майбутньому, і чи житимемо взагалі. «Фейлетонна доба» у Гессе не має певного хронологічного окреслення: можливо, це час між І та II світовими війнами, або між II і III… Ця доба відзначається насамперед зниженням духовних потреб людини, котра не встигає за пришвидшеним темпом життя і тому понад усе боїться опинитись на маргінесі суспільства. Зниження духовних потреб неминуче знижує рівень самої культури, яка під тиском бізнесу починає ділити себе на масову та елітарну Однак сучасна елітарна культура аж ніяк не нагадує шляхетну Касталію, бо існує в тому самому бізнесовому полі, у якому брак якості компенсується рекламою. Якість — це тривалість, що не потребує змін. Упродовж лише п’яти років нам довелося пережити кілька літературних культів: Кастанеди, Умберто Еко, Милорада Павича, Пауло Коельо, «Гаррі Поттера»… Хто буде завтра? З кожним новим культом якісний рівень творчості знижується, клонується, і наближається до масової культури. Фейлетонна доба — час процвітання дилетантів, епігонів, модних філософів, кросвордів, психологічних тестів і, безперечно, цілителів та магів. Ми навіть не усвідомлюємо, як глибоко загрузли у всьому цьому, і в якій залежності від грошей перебуваємо.

Коли почалася одна з тих світових воєн, неминуче з’явились нарікання, нібито утримання провінції Касталія — задорога втіха, бо лягає на плечі платників податків і загрожує національній безпеці. Так завжди кажуть, коли треба збільшити видатки на оборону чи на майбутні вибори. Первинне значення слова «культура» вирощувати, плекати. У культурі фейлетонної доби залишається лише розважальна функція, а часом — пропагандистська. За таких умов сам Герман Гессе і його старший товариш по перу Томас Манн, автор «Доктора Фавсгуса», роману про загибель культури, свідомо чи несвідомо, але присвятили себе служінню: стали хранителями найцінніших духовних здобутків людства, давши притулок мудрості й красі Сходу та Заходу серед власних книг. Служіння вимагає добровільної жертви. Колись Гессе вразили слова Шиллера про те, що тільки у грі людина стає вповні людиною. Проте його «Гра в бісер» не змішується з реальністю, що зробило б її безвідповідальною і навіть небезпечною. На щире й віддане служіння духу не здатна особа слабка, марнославна чи аморальна. Погані хлопці не потрапляють до Касталії, де панує ієрархія розуму й високих моральних якостей. Талант — це велика відповідальність, так само, як і влада. Звичайно, слава поп-ідола чи плейбоя від культури приємніша для знудженого ока, ніж скромність вченого затворника, котрий прагне лише одного: аби йому не заважали. Однак, як я вже казала, якість — категорія постійна і незмінна.

Фейлетонна доба спромоглася на власні міфи. І перший з них — це Успіх. Досягати успіху треба наполегливо і якомога швидше, щоб захопити порожнє місце. На тому шляху дехто може себе ще уявляти Гуру, Пророком чи Благодійником людства, однак наприкінці його турбуватиме лише думка преси і власний банківський рахунок, що допоможе жити згідно становища. І можливо — пишний похорон і бронзове погруддя.

Ще одним міфом фейлетонної доби є Дім відповідно до критерію «Батьківщина там, де тобі добре». Тобто комфортно. Багато хто покидає провінцію, щоб потрапити до столиці (зі Львова до Києва). Добровільна еміграція перетворюється на довічне ув’язнення. До того ж потрібно бути щонайменше Растіньяком, аби укорінитись у вищому товаристві.

Третім міфом є Щастя. Це, якщо вважати щастям, коли тебе розуміють (цінують). Та мені здається, що то помилка. Щастя — це, коли ти розумієш людей і намагаєшся їм служити, використовуючи талант, розум і владу. Переживши дві світові війни, Герман Гессе віднайшов суспільний ідеал служіння, пов’язавши Касталію і світ, частиною якого вона завжди залишалась. Водночас це є підвалиною кожної культури. Якщо ми не усвідомимо відповідальність культури за долю цивілізації, останнім її хранителям доведеться, як у романі Бредбері, передавати книги з уст в уста, як передавали сліпі співці Іліаду і вкраїнські думи. Без зримої чи незримої Касталії вкотре розвалиться Вавилонська вежа і розпочнеться будова нової.

Духи минулого

Дух минулого незримо присутній у моїй малій Батьківщині — Урожі, попри майже цілковиту втрату пам’яті та байдужість до історії. Іноді він обирає своїми речниками привидів, себто заблудлі душі, що мають вічну покуту. Наприклад, Пана у чорному костюмі з блискучими ґудзиками, котрий час від часу з’являється у вечірніх та ранкових сутінках й допроваджує жертву до шалу глузливим сміхом. Ми звикли, що духи стогнуть, плачуть, кличуть до помсти, а цей сміється. Тому його вважають самим Нечистим, найстрашнішим образом галицької готики. Дух минулого мусить через нього звертатися до урізьких людей, бо страх набагато дієвіший, ніж звичайні уроки історії в школі, що тільки відчужують нас від минулого України.

Деякі роди живуть в Урожі ще з XVI століття, деякі, як, наприклад, моя родина, нащадки фракійських колонізаторів, котрі прийшли в передгір’я Карпат півтори тисячі років тому. Від фракійців греки запозичили свого часу цілий пантеон богів, у тому числі прекрасний міф про Орфея. Але воліли про це не згадувати.

Історики послуговуються виключно фактами, датами, писемними джерелами. Але якщо навіть їх не існує, або вони підтасовані до певної політичної системи, дух минулого продовжує жити в крові народу, що, може, сам не пам’ятає, чому він такий. Кров, гени — це могутня сила, здатна утримати сотні, навіть тисячі років майже без змін типи облич і характерів. Люди повторюватимуть ті самі вчинки, тільки житимуть в іншому часі серед інших реалій. Тому, хто не з Урожа, важко збагнути почуття, що виникають, коли раптом усвідомлюєш зв’язок минулого й сучасності.

Якось мені трапилась книга відомого львівського історика Владислава Лозинського «Prawem і lewem» про суспільне життя Галичини XVII століття, де цілий розділ було присвячено авантурнику з Урожа Антонію Винницькому, православному перемиському єпископу, а згодом митрополиту Київському. Вершиною і крахом його кар’єри стало захоплення церкви Святого Юра у Львові.

До речі, Винницькі були поєднані кровними зв’язками з Шептицькими. Тодішня боротьба між уніатською та православною церквами велась за сфери впливу, і зводилась більше до захоплення багатих монастирів та храмів, ніж до теологічних суперечок, що дивовижно нагадує теперішні сутички войовничих парафіян обох конфесій на Львівщині. Наприкінці 90-х років Уріж знову став відомий: войовничі католики ціною крові з розбитих носів захопили горішню церкву й вигнали православного священика з попівства. А в XVII столітті доходило до збройних нападів і навіть убивств. Батько перемиського єпископа, депутат королівського сейму Теодор Винницький, підбурюваний жоною Мариною, котра вміла битись на шаблях і виходила на стежку війни в драгунському мундирі, жорстоко помстився іншому шляхтичу, теж Винницькому, що призвело до пожежі, в якій загинуло одинадцять осіб. Темперамент брав верх над законами, а кожен шляхтич мав власні уявлення про справедливість. Що ж до християнського милосердя, то воно існувало, як і нині, в роздаванні милостині жебракам. Прощати ближньому посягання на твою власність вважалось втратою честі, себто ганьбою. Не дивно, що Антоній прожив теж бурхливе життя, захищаючи власні честь, посаду і маєтності, бо вовка, як кажуть, ноги годують. За моральні й фізичні знущання над домініканцем-шпигуном його навіть засудили до страти, але Винницькі зуміли здобути захист у самого короля. Уріж став для войовничого єпископа притулком у небезпечні часи. Дух земляцтва був для нього найкращою охороною. І пострах земляків — також.

Втім, Винницьких у нашому селі недолюблюють, як і чотириста років тому. «Бо завидять», — кажуть нащадки Теодора. Він говорив те саме. Не люблять за пихатість, нестримність і загребущість. Інші ж Винницькі, колишні вороги, чомусь завжди залишаються в програші.

Генеалогію ж Пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками, мабуть, слід виводити з самого пекла. Він — не з Винницьких.

Як слушно зауважив Адам Міцкевич у «Пані Тадеуші», шляхта одностайна лише тоді, коли йдеться про помсту сусідові, а не, коли Вітчизна в небезпеці. Культура й виховання не дають виявитись ницим рисам наших предків у нас самих, хоча суспільні катаклізми змушують як до благородства, так і до підлості. Кілька єврейських родин під час Другої світової війни знищили не німецькі окупанти, а їхні «добрі» сусіди, що роками жили поруч. Моя мама досі не може забути загибелі своєї приятельки, якій було усього 13 років. Злочини, як і добрі вчинки, можуть повторюватися в наступних поколіннях. Моя прабабця подарувала громаді Урожа ділянку під цвинтар, а через сто років моя мама, голова сільської ради, вибрала місце для нового цвинтаря. Мій прадід ходив босий до Відня, аби домогтися справедливості, і я переконана так само, що істину слід шукати не на небесах, а тут-таки на нашій землі.

Кожен з нас має минуле, у кожному живе дух його предків, хоче він знати це чи ні. І коли українців часом називають манкуртами чи безбатченками, то це тому, що кращі якості не з’явились у цьому поколінні, але мусять колись з’явитися у наступному. Для когось дух минулого уособлюють меч або корона, або хрест, а для мене — це пташка з каменю, палеолітична скульптура, яку я знайшла на горі Ласки, звідки видно увесь Уріж. Колись її клали на жертовник, присвячений сонцю, віддаючи найдорожче — душу. Ця пташка означає зв’язок Землі і Неба та всіх живих істот, що знаходяться між ними. І цього — досить.

Брама для солі й вітру

Святий Антоній і чекісти

Сільська готика

Із настанням ери електрифікації та колгоспів духи не покинули Уріж. Куди вони мали подітись з рідної землі, тим паче, що ніхто їх не збирався виганяти. І нині, темними ночами, коли на останніх старих липах сухо шелестить листя, відчиняються двері з іншого світу, і, навіть не бачивши, відчуваєш присутність потойбічного. Духів померлих не треба боятися. Як мудро казав один чоловік, стрінувши на стежці Петра Свіцу, котрого якраз перед тим поховали: «Виджу, йде. Ну, то най собі йде! Що мені до того?»

Мерці ходять до року, а хто дуже грішний, той може ходити аж три роки. Вмерлим певно хочеться відвідати і родину і сусідів, та й селом кортить пройтися. У гробі того не побачиш, що можна побачити в Урожі ночами. Як хто дуже боїться мерців, не мусить виходити. Хай собі спить під периною. Правда, таке може приснитися, що буде ще страшніше. Тоді треба змовити молитву. Вмерлі її потребують. Як ми перед ними чимось завинили, то вже наші проблеми. А на тому світі кривди забуваються скоріше, ніж виросте трава на могилі.

Чужому в Урожі взагалі нема чого боятися. Може собі ходити цілу ніч: звідки йому знати, кого він стрінув, живого чи мертвого. Втім, розпізнати їх легко, треба щось спитати. Мертвий не буде обзиватися, бо йому не вільно розмовляти з живими. Увесь Уріж стоїть на забутих цвинтарях, і ті місця, як і колишні дороги, вважаються небезпечними. Старі люди згадують про них тільки тоді, коли щось трапиться. Вони воліють не говорити про такі речі всує, щоб не викликати намарне духів з того світу. Щоб двері не відчинились серед білого дня, бо тоді настане справжня апокаліпса. Є такі місця, які ліпше оминати вночі, але якщо комусь треба… Тоді чоловік прийде додому білий як стіна й зразу ляже спати. Що побачив, можна розповісти хіба вранці, бо до трьох днів помре.

У горішньому кінці є таке недобре місце — старий цвинтар.

Там деколи з'являються троє чоловіків у чорному і троє чорних коней. Кажуть, ніби ті чоловіки були священиками й мають вічну покуту. Мені здається, через надмірну цікавість до загробного життя. Вони дуже хотіли знати, чи воно насправді існує, й навіть побились об заклад, що вже зовсім не по-християнськи. Але на те могли спокусити їх злі духи, аби трохи розважитись, бо кожен дух прикутий до певного місця, а це не дуже весело. Певна річ, покутники хотіли б нарешті спочити, але ми не знаємо, як їм допомогти. Та й не можна переступати межу, бо затягне завчасу у той інший світ. Один чоловік прийшов на могилу жінки надвечір, сидів, сидів, а тоді каже: «Чого ми до вмерлих маємо ходити, а вони до нас ні?» Тут щось зашуміло у нього над головою і закричало страшним голосом: «А ти до вмерлих не ходи!»

Є в Урожі старший дух: пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Він мешкає на Границі, між Урожем і Винниками. Границя — це не межа, а давня галицька назва цвинтаря. Колись там росли три груші, і хоч їх зрізали, цей інфернальний дух продовжує з’являтися, навіть на світанку. Він не любить фамільярності й зачіпати його не можна. На тому місці загинуло чимало людей, потрапивши до невидимої сіті, розставленої злим духом. До трьох зітлілих пеньків ніхто не викликатиме екзорциста. Чуючи себе безпечно, пан у чорному при зустрічі завжди сміється, звісно, недобре.

Дехто з людей виплекав свого приватного біса, але їхні стосунки дуже складні. Не можна посолити страву, яка призначена дідькові, бо гнів його допровадить людину до смерті. А потім злий дух шукатиме собі іншого господаря. Навіть екзорцисти знають, що виганяючи біса, переливають з одного збанка в інший.

І звичайно, у нас є відьми. Один чоловік стрів серед ночі немолоду вже чарівницю цілком без нічого, то розлютився і випарив її прутом. Але за мовчанку вона зробила так, що його корови давали цілий рік дуже багато молока. З відьмами вигідніше жити у згоді.

Справжнім лихом для села є опирі, котрі нападають на гультяїв, що вертаються берегом річки додому. У столітніх лозах опирі збираються, як члени одного клубу. Людина, яку опир змусив носити себе на плечах, невдовзі нагло помирає, як не в калюжі води, то у власній крові. Найгірше, що така смерть не викликає підозри, даючи змогу опирам розплачуватися за вбивство вже на тому світі, в іншій реальності. І вода, і кров просочується в ту землю, де поверх мертвих ходять живі. Зло прибирає до рук найнепримітніших, найзнедоленіших, і тому його так важко розпізнати.

Уріж — це єдина істота, підсвідомість якої час від часу вихоплюється назовні — і тоді мертві вертаються з цвинтаря додому, злі духи глузують з випадкових перехожих, а опирі обирають жертву серед найбеззахисніших… Але це трапляється не кожного дня, щоб не зруйнувати реальний світ і не допровадити село до божевілля. Нічого не вдієш: двері мусять відчинитися і випустити демонів з пекла, щоб воно не вибухнуло.

Роздоріжжя

Усі дороги ведуть до пекла, крім однієї. Юний лицар, котрий опиняється у казках на роздоріжжі, має з чого вибирати. Він поки що вільний, адже свобода — це не періодичний епатаж оточуючих у дрібницях, під впливом дешевого вина, що, як правило, плавно переходить у послідовний конформізм, і навіть — не ефемерна незалежність, бо за неї треба платити, а це знову ж таки змушує до компромісів чи до виразного підкаблучництва. Ні. вільним є той, хто пан самому собі, байдужий до матеріальних та соціальних еквівалентів суспільного визнання. Свобода — це усвідомлення вибору. «Боги знають, що люди вільні, — каже один з героїв Сартра, — але самі люди цього не знають».

Нехай вас не введуть в оману роздуми менш-більш відомих наших сучасників про свободу: самі вони ніколи її не мали. Може, хвильку потримали в руках, але пташка вирвалась. Не мали ні письменники, ні політики, ні вчені. Хіба що, коли в юності стояли на перехресті шляхів, з яких один лише не провадив до пекла. Найбільше, на що вони можуть спромогтися, — це пригадати тих блаженних, яким усе було, як то кажуть, «до фіга», молячись при цьому на мандрівного філософа Григорія Сковороду, патрона суспільно незаангажованих українських інтелігентів. Однак ніхто з них не візьме ні палиці, ні торби в руки.

Колись у Європі була дуже популярною алегорична книга Джона Беньяна «Подорож Пілігрима до Небесної країни», де персоніфіковано виступали сили зла, намагаючись перешкодити пошукам істини. У такий спосіб читач сприймав усе почуттями й міг легко орієнтуватись у житті, не блукаючи в темряві схоластичних моралізмів. Отже, зробивши вибір, самостійно чи під тиском обставин, кожен з нас ступає на одну з тих доріг, що їх називають «життєвими». І тільки поодинокі юні лицарі обирають дорогу смерті, яка єдина веде до істини. Нічого не змінилось і у XXI столітті. Сім смертних гріхів, зображених колись Босхом, вдягнулись у сучасну одіж і вважаються вельми необхідними супутниками на шляху до успіху. Все це можна було б назвати марнотою марнот і визнати, що за останні два тисячоліття людство так і не виправдало власного існування, якби, на щастя, не з’являлись подекуди особистості, що ступали на шлях диваків та ізгоїв, бо так їм подобалось. Їм подобалось мандрувати без зайвих клопотів, працювати, творити, чи не робити нічого, або шукати річ, якої, можливо, навіть не існує у фізичній реальності. Ті ж, хто вважав свободу усвідомленою необхідністю, ступивши на Шлях Ненависті, перетворили світ на зону тортур, агресії і фанатизму. Кожного дня сотні невинних людей гинуть внаслідок терористичних актів. Але й ті, хто попереджує «Іду на ви», теж опиняються на Шляху Ненависті. Вони карають іменем людських законів і завдають значно більшої шкоди. Тероризм — це відчайдушний крик безвиході у джунглях беззаконня. А Міжнародному кримінальному судові, останньому засобі віднайти справедливість, чинять шалений опір найсильніші держави.

Дорога Жадібності особливо приваблива для тих, хто колись бідував і почував себе через те беззахисним. Вона — найдовша з усіх, бо матеріальні потреби можуть лише збільшуватись, а не зменшуватись. Бідні країни приречені стати смітником цивілізованих. Глобалізація, початок якої так захоплено вітають, завжди закінчувалась світовою війною.

Дорога Марнославства, коли заплющити очі на її меркантильне підґрунтя, здається спершу дорогою на небо. Але цей чудовий шлях перегороджують митниці Заздрості, Зради, Продажності… Врешті, король постає голим і босим. Щоправда, він цього не помічає, та й інші також, доки якесь наївне дитя не ткне пальцем і не спитає, чому ж король голий. Пиха здатна згубити найкращі квіти в райських садах, тому їй доведеться грітись у пеклі.

А та Дорога, що веде нібито до смерті, найважча. Вона очищує людину від традиційних пристрастей: ненависті, захланності, лицемірства… Коли йдеш нею, звертаєш увагу на замулене джерельце, яблуньку, обтяжену плодами, пташку з підбитим крилом, безпритульного котика. Допоможеш — і вони стануть назавжди твоїми друзями, а це — велика перевага, бо на інших дорогах не зустрінеш друзів, лиш ворогів та конкурентів. Врешті, на обличчі з’являється посмішка, така, як у дитинстві, коли тебе любили просто так, а не за щось. Ніщо тебе не обтяжує, ти залишився вільним, хоча, можливо, й не знайшов того, що шукав. Але знайти себе — річ також дуже корисна. Отак, по-дитячому дзвінко, сміявся Моцарт, який жив у тоталітарному суспільстві, не кращому за наше, та все ж обрав єдину дорогу, що не веде до пекла. Його музику впізнаєш одразу і серце охоплює тепле почуття у переддень тривожної осені Року Божого 2003-го.

Магія відчаю

Доля часом подає нам знаки, чимало яких вдається розшифрувати лише через багато років. І тоді настає прозріння, й світ починає ставати прозорішим і зрозумілим. Отак у Вашингтоні я шукала аксолотлів у приватному музеї-акваріумі. То був похмурий підвал житлового будинку, де в зелено-жовтому світлі плавали й мокли різні морські створіння, точнісінько такий, як описав Хуліо Кортасар у своєму оповіданні. Тільки там не було ні Кортасара, ні аксолотлів.

Я раптом відчула страх смерті й поспіхом вийшла звідтіля в пекельну вологу спеку початку літа. І музейна розкіш Смітсонівського комплексу викликала дивне почуття тривоги, ніби я щось втратила, коли пішла з океанаріуму, не знайшовши там аксолотлів, про яких більшість з людей взагалі не чули. Бо вони не читали це оповідання Кортасара.

Лише в Сан-Дієго, за кілька миль від Мексики, на березі бурхливого Тихого океану, мені вдалося позбутися цього неприємного відчуття, тепер я розумію, що аксолотлі були зовсім поруч, відчули мою присутність, і повідомили, що з ними все гаразд.

Я щиро вірю, що знаки, які нам подає культура у вигляді образів, слів, артефактів, можуть об’єднуватись у спільноти, здатні впливати на долю людей і самої культури. І навіть більше — знакові спільноти живуть самостійно й часом дуже довго.

А що ж ми, люди? Аби щось збагнути у цьому світі, нам варто видряпатись нагору й поглянути на все очима своєї душі. Згори ми побачимо, куди ведуть шляхи: до пустелі чи в тихі сади спочинку, що за он тим далеким пагорбом, в яких криницях ще не висохла вода, і таке інше. Птахів, звірів, людей не видно з космосу, але ми знаємо, чи варто їм жити в тих, чи інших місцях. Таким чином можна попередити їх про небезпеку у вигляді цивілізаційного бульдозера чи спалаху комерційної гарячки серед літераторів.

І тоді можна порушити мовчанку. «Книга — дитя самотності й мовчання», — казав Марсель Пруст. Точка, від якої він розпочав свою безконечну подорож у пошуках втраченого часу, — нам не вдасться її віднайти. Бо ми цього не пережили. Для кожного з нас є свої окремі знаки.

Правда, знаки можна перетворити на щось на зразок колекції мертвих метеликів, чи тримати їх у коробці, яка торохкотить, коли її струсонути.

Нині це називають постмодернізмом. І коли викидають колекції та торохкітливі коробки на сміття — це теж постмодернізм.

У такому випадку мовчанка більш ніж доречна, бо знаки — небезпечна річ. Вони не люблять, коли ними нехтують.

…Маленька блакитна церковця біля гамірливого перехрестя майже в центрі Москви. Вона здіймається над заасфальтовано-бетонованим простором, наче кораловий острів. Початок березня. Холодно, а я вся палаю — починається грип. Біля підніжжя пагорбка, на якому стоїть церковця, рекламний плакат повідомляє про виставку штучних квітів якогось чоловіка з Сибіру. Я не могла туди не піти. Йшла просто навмання від готелю при Літінституті. Моя справа у Москві була така незначна, що не варто було приїжджати сюди цієї пори. Я просто вчинила дурість, і в голові в мене крутилися абсолютно безрадісні думки — типова маячня хворої жінки.

Те, що я побачила всередині церкви, яку позбавили всіх релігійних атрибутів, теж виглядало абсурдним. Цілі галявини квітів, зроблених з паперу й тканини — підсніжників та анемон, — наслідок тяжкої праці старого чоловіка з сивою бородою, можливо, колишнього каторжника, який намагався знайти забуття в монотонних рухах. Я могла оцінити його величезне терпіння, бо сама нездатна навіть провести рівної лінії на папері.

І на все це дивились рибки в акваріумах і двійко аксолотлів. Аксолотлі! Кортасар! Ці дивовижні створіння, що живуть в напівтемряві гротів, схожі на блідорожевих ящірок із зябрами, з ручками, на яких видно нігтики. І на трикутних голівках золоті очі, що вбирають у себе довколишній світ, і він летить сторчма кудись у провалля без дна. І ці божественні істоти приречені були дивитись на паперово-ганчір’яну імітацію сибірської тайги. Це було наче швейна машинка на анатомічному столі. Мене не вразили так Босх і Рембрандт у Пушкінському музеї, куди я врешті добрела. Я побачила аксолотлів очима Кортасара — цього було досить.

Минуло багато років. І більше я не була в Москві. За цей час встигли померти той старий каторжник з гнучкими і чутливими пальцями, які намагались донести людству послання, яке, можливо, колись розшифрують, і літні наглядачки, які боялись, щоб я не влізла в акваріум з аксолотлями. І той перекладач, завдяки якому я змогла прочитати оповідання Кортасара українською мовою.

Сам Кортасар на той час уже помер, але я цього ще не знала.

І ось тепер я прокинулась з відчуттям якоїсь втрати, пов'язаної саме з аксолотлями. І щоб вгамувати тривогу, взялася розшифровувати знаки. Ця церква — схожа на мушлю, з якої вийняли перлину духовності — безперервний рух довкола неї поглибив тріщини, що спершу пройшли між молекулами, зовсім непомітні тріщини. Аксолотлі насправді не просились на волю, і я знала про це, бо сама все життя була аксолотлем. Ну, а штучні квіти врешті-решт від виставок і перевезень, пожовкли і стали прахом. Як усе матеріальне, до чого торкаються руки людини.

Цього вистачило, щоб знакова спільнота почала розпадатись. Тріщини в стінах та фундаменті стають дедалі помітнішими. Внизу, під сотнями метрів культурних шарів — підземні води з затишними гротами, куди я одного разу зісковзну, щоб збагнути те, що знають лише вільні аксолотлі.

Шлях півонії

Три білих з червоними вкрапленнями півонії стояли у вазі. Я хотіла долити води, доторкнулась до квітки — й пелюстки каскадом посипались вниз, на чорний стіл. Це було наче раптовий снігопад, наче несподівана звістка, від якої твоє життя, так гарно припасоване, щедро напоєне живою водою досвіду, розпадається знову. Я не могла спинити пелюстки, вони все падали і падали, вони сипались у мої підставлені долоні, протікаючи шовком між пальців…

Що я мала робити?

…Багато років тому я йшла спекотною вулицею, на якій жоден будинок не відкидав тіні, коли з-поміж тих убогих жалюгідних п'ятиповерхівок матеріалізувалась маленька процесія. Попереду йшла старша жінка з міцно стиснутими губами, рішучою ритмічною ходою, розкидаючи поперед себе жменями біло-рожеві пелюстки. Здається, вона була п'яна. Я нічого не розуміла. Аж коли відвела очі від тієї жінки, то побачила малесеньку труну з мертвим немовлям, личком кольору старого дерева, що пливла над невеличким гуртом людей. І все це відбувалось в тиші. Я була єдиним спостерігачем, що занімів на тротуарі.

Це видовище було настільки абсурдним, наскільки може бути абсурдним ритуал, з яким зіткнувся вперше. Процесія наче танцювала у розпеченому повітрі, і пелюстки, що залишились після неї — навіщо вони на цій дорозі смерті?

Відірваність від ритуалів, добре знайомих певній людській спільноті, не завжди викликає подив чи розгубленість. Вона спокушає на створення інших ритуалів.

Я висипала пелюстки з балкона, і коли несла, то в коридорі утворилась доріжка з пелюсток, що просковзували поміж моїх пальців як шовк. Тому я й згадала це нещасне мертве дитя, яке ніколи не ступатиме ні по траві, ні по бруківці, ні по калюжах.

У Вільяма Блейка та його дружини Кетрін не було дітей. Їхня єдина донечка народилась мертвою. Блейк не міг змиритися з втратою і написав «Книгу Тель» про життя, що повертається на небеса, лише зазирнувши у цей похмурий світ скорботи і ненависті. З цієї поеми він почав свій шлях поета і мислителя. «Співчуваю Вам», — колись мовила до нього Кетрін, коли вони тільки зустрілись вперше. Для надзвичайно вразливої натури юнака, що з дитинства бачив містичні видіння, ці слова стали рукою підтримки на все життя, і вмираючи, Блейк співав. Він знав, що смерть — як подих чи доторк, від якого розсипається наша цілісність.

Того літа я повернулась додому. Йшла собі в покинутий сад зі здичавілими трояндами, лягала лицем донизу в густу траву, заплющувала очі. Я хотіла бути чим завгодно, лише не людиною. Безодня була довкола мене. Смерть звила в мені собі гніздо.

Мені було тоді дев’ятнадцять років. І ніхто не сказав: «Співчуваю тобі».

Зараз я можу сказати це комусь. Тоді я ще не вміла співчувати. Усвідомлення зв'язку між Всесвітом і нами — це втрачається швидко, а здобувається, коли ми опиняємося у глухому куті, переповненому болем і страхом. Шеллінґ пише, що усім іншим істотам притаманне відчуття єдності з оточуючим. Вони живуть в певних межах наперед визначеного існування. Натомість людина відкрита для всіх протиріч і сама в собі проходить чи не всі сходинки істот. Від трави до комахи, від птаха до хижака. Ми складаємось з тих же атомів, що й зірки і океан. Чому ж ми — інші?

Мистецтво дає нам шанс для порятунку. Воно звільнює нас від сліпого дотримання ритуалів як форм співжиття. Слідом за китайськими філософами, Шеллінґ, не завжди шанобливий учень Канта і Ґьоте, стверджує, що «форма може бути знищена лише тоді, коли досягнена її досконалість». Розквітла півонія легко позбувається своїх пелюсток, бо не потребує вічності, до якої кожного разу буде додаватися якась деталь.

Борхесівські безсмертні стають троглодитами серед прадавніх руїн. Коли досягаєш досконалості й не скидаєш пелюсток від схвильованого подмуху життя в усій його багатоманітності часів і просторових вимірів, повертаєшся назад. Сохнеш, кам’янієш, розпадаєшся на пил.

Торішня суха трава впереміж з цьогорічною.

Хробак, що охороняє золоті монети.

Хижак, що мітить послідом свою територію.

Попри все ми знаємо про альтернативу. Але покірно схиляємо голову перед формою і ритуалом, створюючи нові, забуваючи старі форми та ритуали. Концентрація змісту у Всесвіті залишатиметься незмінною.

Я не можу змусити півонію цвісти вічно. Мистецтво слів також не всемогутнє.

Залишається просто піти вслід за її пелюстками.

Як не сьогодні, не завтра, то колись.

Життя як боротьба?

Час би вже укласти новий словник тривіальних означень явищ нашого життя. Втім, деякі з них проходять через мізки кількох поколінь і досі вважаються житейською мудрістю, допомагаючи людській істоті орієнтуватися в соціумі. Свого часу цими «простими істинами» цікавився Флобер і навіть уклав невеличкий словник людської глупоти, читаючи який ми і зараз не можемо втриматися від сміху, хоча над звичайними словниками, як правило, не сміються. Неспокійна, чутлива Флоберова душа набивала щодень синяки, стикаючись з банальними аксіомами, бо цей чоловік не вмів сміятись так пекельно, як Рабле чи Вольтер. Посмішку викликають і твори Козьми Пруткова, напрочуд вдалої літературної містифікації, якій вдалося дожити в доброму здоров'ї наших днів.

Звісно, зараз є про що писати: політику, війни, масову культуру, глобалізацію, але свята трохи віддалили нас від цих поважних тем. Власне, що таке свято у сучасному розумінні? Свято — це відпочинок. Доки відпочиває тіло, відпочиває й душа, хоча вона зобов’язана працювати день і ніч. Прикро, але у нас свята — лише вихідні дні, суєтні й жадібні до різного роду плотських втіх. Свято, навіть найбільше, розбивається об рифи примітивних потреб.

Ще можна якось погодитися з тлумаченням здоров’я: 1) здоров’я не купиш; 2) здоров’я треба берегти. У 1979 році в львівському університеті вийшла чудова книжечка «Словник асоціативних норм української мови», наслідок психолінгвістичного експерименту, проведеного над студентами. 1000 слів-стимулів викликали різні асоціації. Серед них більше ста — однакові, звичайно, тривіальні. Як здоров’я — то міцне, як праця — то важка, як радість — то обов’язково велика. Серед слів-стимулів не було чомусь слова життя, але я певна, що найбільше асоціацій виникло б у традиційному дусі житейської мудрості: життя — 1) важке; 2) це боротьба. Життя досить довге, тому легким його не назвеш з цілком об’єктивних причин. І нічого тут не вдієш, хіба зробиш цей шлях цікавішим. Але нині життя майже однозначно трактується як боротьба за… виживання. Таке визначення безсоромно вилізло на поверхню і заволоділо умами обивателів та інтелектуалів не без допомоги Дарвіна та Маркса. Чомусь ми повинні приймати на віру брутальне й несумісне з людською гідністю — виживати, а не жити. Ця «аксіома» заганяє нас назад у дикі пущі, нав'язуючи ментальність стада. Виживати — означає, по суті, не дати себе з’їсти колегам по роботі, начальникові, суспільству, державі. Жоден спосіб вижити нe є чесним, бо це — або громадянська покора, або зрада, або право сильного, чи торгівля собою і власною працею. Ось так виживає людська істота. І можна зрозуміти, чому митці з такою огидою ставились завжди до мишачого вовтузіння племен та народів і до воєн будь-якого виду. І хоча жодна релігія не проголошує постулату «життя як боротьба за виживання», нині він на устах кожної дитини. Хіба таке життя має сенс? Людство само копає собі могилу, використовуючи розум не для пізнання, а для виживання. Так не повинно бути, щоб слабкі гинули, а сильні виживали. Правом жити наділена кожна істота у Всесвіті.

На щастя, існує інший погляд на життя, який ніколи не увійде до словника банальностей: життя як боротьба зі злом. Він знайшов відображення ще у зороастризмі, а згодом у маніхействі. Дон-Кіхот воював з вітряками і з нього сміялись. Як нерозумно! Він бачив перед собою демонів, що день у день мелють зло і його стає все більше, цієї чорної муки, хліб з якої отруює і старих, і малих. Уявімо собі це, і нам стане не до сміху. Нехай ми безсилі зараз зупинити тоталітарну машину, але давайте не будемо заважати тим, хто хоче жити, а не виживати, хто ніколи не зіпнеться по драбині кар’єри, не стане кумиром натовпу, і ніколи не скаже власній дитині: борись за виживання. Відкинути неправдиві аксіоми — це вже боротьба зі злом. Вона повинна тривати день і ніч. Нам треба визначитись: боротись за виживання, чи боротись зі злом. На жаль, третього поки що не дано.

У «Словнику асоціативних норм» є слово «любити». На першому місці знаходиться слово-асоціація «людину», на останньому «як-небудь». Така норма: коли любиш людей більше ніж істину, то любитимеш як-небудь. І житимеш як-небудь, тішачись вихідними й підвищенням по службі. Тобто простими радощами життя. Втім, за них дорого заплачено: справжньою свободою та істинною любов’ю.

Громадянська непокора

У сучасних українців є дві дати, з якими вони пов'язують надії на те, що у суспільстві нарешті щось радикально зміниться. Перша дата — 9 березня, день народження Шевченка, коли громадян охоплює дух протесту проти жалюгідного існування, а друга — день виборів президента чи Верховної Ради. Однак, з кожним роком надії стає все менше. Протестанти просять у влади дозволу на проведення мітингів та демонстрацій проти режиму, встановленого цією ж владою, щоб не опинитись, не дай, Боже, за гратами, звідки вийти дуже важко. Після чергових нечесних виборів до влади приходять щораз бездарніші політики, внаслідок чого держава все більше занепадає, а її громадяни почувають себе неповноцінними, бо не можуть нічого змінити. Тотальна несправедливість — дуже вагома причина для активної громадянської непокори, але ще більш вагомою причиною є приниження гідності окремої особи. Коли ця людина дозволяє себе принижувати у сім’ї, згодом у школі, далі на роботі, вона нездатна на той справді величний Акт Громадянської Непокори, який не конче мусить бути пов’язаний з насильством, але ніколи не схилиться перед законом. Бо закони, здебільшого, існують для того, щоб стримувати громадянську непокору, і аж ніяк не можуть зробити когось справедливим.

Подібні «єретичні» думки не знайдуть розуміння у людей, що звикли жити коштом суспільства, яке купує їхні послуги і чомусь переконане, що має усі права на тіло й душу такого індивіда. Коли почати замислюватись над цим, можна дійти до жахливого відкриття: подібна торгівельна угода робить нас неспроможними на Акт Громадянської Непокори. В Україні існують міста, де роками немає електрики, газу, води і роботи, і де сподіваються на повернення комуністів, або на Бога. Можна подумати, що Бог існує лиш для того, аби сипати на невдах всілякі блага…

Американський мислитель Генрі Торо у 1849 році написав есе «Про громадянську непокору», задум якого з’явився у в’язниці, куди його посадили за відмову сплачувати податки, які мали піти на підтримку рабства в Америці. Цей чоловік відмовився на практиці співробітничати зі злом, і то був дійсно Акт Громадянської Непокори. Він помітив щось дуже важливе для свого часу та й для майбутнього також: «Якщо підданий відмовляється підкорятись, а чиновник відмовляється від посади, революція відбулась».

Погляньмо, що відбувається у нашій державі… Ми знаємо, що брати чи давати хабарі — це зло, однак якась нечиста сила змушує нас продовжувати це робити. Ми платимо податки, які йдуть на утримання державного апарату, що відкрито позбавляє нас будь-яких шансів на гідне життя. Якби кожен знав, на що конкретно йдуть ці кошти, ми б не кидали гроші в чиюсь бездонну пельку, а подумали, як покращити освіту, медицину чи той самий державний апарат. Бо фактично ми утримуємо вчителів, які не вміють навчати, лікарів, котрі не вміють лікувати, і правоохоронців, які не годні нас захистити. Їхнє невміння обертається для нас самих великим злом. Якщо когось скалічили ескулапи і він відмовляється платити податок на охорону здоров’я, його можна зрозуміти. Це й буде виявом громадянської непокори, яка, звісно, суперечитиме закону, але, як сказав мудрий Торо: «Я вважаю, що ми повинні бути спершу людьми, а тоді вже підданими уряду».

Однак непереможний інстинкт стадності залишається чи не єдиним способом виживання у корумпованому, несправедливому суспільстві. Покірне стадо мусить мати поводиря. Неслухняне — потребує месії, котрий здійснить за нього Акт Громадянської Непокори і стане або мучеником, або героєм, або володарем. Тарас Шевченко жив в імперії, де всі закони вважались непорушними і священними, українська мова переслідувалась, однак син кріпака зумів виявити громадянську непокору, за що був страшно покараний. У ньому завжди жило почуття власної гідності. А що заважає мати гідність нам? Покірність, байдужість, переконаність у тому, що нічого не вдасться змінити… А потрібна лише мужність не співпрацювати зі злом. Як писав Едмунд Берк, англійський публіцист XVIII століття: «Для торжества зла необхідна лише одна умова — щоб хороші люди сиділи, склавши руки».

Коли чиновники та депутати кажуть, що вони не можуть нічого змінити, то їм потрібно піти. Якби робітники обкрадених, напівживих заводів виявили громадянську непокору, ставши на захист власної праці, то ми всі не були б такими приниженими і вбогими, якими є зараз. Відмовитись працювати, коли затримують зарплатню, подавати до суду, коли з тобою вчинили несправедливо, і так крок за кроком. А не міняти владу, бо за неї схопляться у нездоровому суспільстві байдужі до народу, захланні люди. Треба змусити цю владу працювати на себе. Купка опозиції не зробить нас сміливішими і країна перейде до ще страшнішого — тоталітаризму олігархів, де не залишиться місця мітингам, розмовам у громадському транспорті, та палким виступам у парламенті. У цьому світі буде просто соромно жити. І Генрі Торо розпачливо вигукує: «Невже люди так і не зрозуміють, що політика — це не етика, що вона ніколи не забезпечує моральної правоти, а шукає тільки вигоди: обирає підхожого кандидата, а ним незмінно виявляється диявол?»

Структури гріха

Термін структури гріха невідомий широкому загалу й використовується у богословській науці як позначення одного з основних понять соціальної доктрини католицької Церкви. Структури гріха — це державні та суспільні інституції, які породжені з гріха чи породжують гріх. У світському сенсі, мабуть, їх слід розглядати як свідоме чи вимушене порушення найважливіших загальнолюдських етичних норм. Насильство, яке здійснюють органи влади та залежні від них соціальні й політичні структури, більшою чи меншою мірою властиве як тоталітарним, так і ліберальним, суспільствам. Кожен із нас став або колись стане жертвою такого тиску, якщо не чинитиме опору.

Властиво, Божі Заповіді є основою моралі будь-якого народу, незалежно від його віровизнання. Моральні постулати не убий, не кради, не бреши, не створюй собі кумирів, не чини перелюбу залишаються умовою збереження самого людства, і більшість людей не хотіли б їх порушувати, якби їх до цього не змушували прикрі обставини життя. А меншість намагається не порушувати їх взагалі. Наприклад, війна є одночасно породженням гріха (зазіхання на чужу власність) і сама породжує гріхи (убивство, ґвалт, мародерство). Війни в Іраку та Чечні почалися з брехні та лицемірства тих країн, які їх розпочали, а багато урядів інших країн без докорів сумління принесли в жертву правду, аби не зазнати матеріальних збитків і не стати паріями на політичному бомонді. На державному рівні економіка виправдовує нині найтяжчі злочини, а на обивательському — діють закони пропаганди з їх обов’язковими піаром та дезінформацією. Надрозвиток деяких країн викликає зубожіння інших, як ми бачимо на прикладі США і Мексики. Наслідком цього процесу стало різке збільшення кількості нелегальних мігрантів, що відбувається нині на планетарному рівні. Структури гріха вирішують цю проблему шляхом створення все більш дискримінаційних законів проти іноземців, залучаючи до цього провокаційні ресурси мас-медіа. Закон так само є структурою, що породжена гріхом і породжує гріх. Система прописки, яка й досі процвітає у нашій незалежній державі, ще у радянські часи породила хабарництво, яке згодом розповзлося як ракова пухлина по всьому суспільству.

Сотні законів, прийнятих за роки незалежності України, спричинили корупцію та бюрократію, а ті, які могли б захистити громадян, просто не працюють. Усі ми лише тепер наблизились до розуміння справжньої суті глобалізації. Ще два роки тому в Україні було видано популярний її виклад за Максом Фріменом, де йшлося про майбутній розквіт країн третього світу, вселенський добробут і гарантії збереження культурних традицій. Розповідаючи про два попередні етапи глобалізації, що закінчились найбільшими в історії людства світовими війнами, автор запевнив, що цього разу не конче має бути війна, хоча події минулого року красномовно свідчать, що війна з Іраком є наслідком глобалізації, а боротьба з тероризмом — лише маска на її потворному обличчі. Уже зараз відчутно, як глобалізаційні процеси ігнорують соціальні проблеми, права людини і право націй на культурне самовизначення.

У себе в Україні ми не чекали так рано глобалізації й у власному зубожінні звинувачуємо владу, не помічаючи, що наша незугарна некомпетентна влада є витвором якраз тієї самої глобалізації. Ми чекаємо ще більшого регресу, а тим часом у нас — «поступ», контрольований не гюсттоталітарними пережитками, а вже неототалітаризмом. Ми побоюємось, що ось-ось підніме голову СБУ й тоді нас порозселяють по божевільнях і в’язницях, а неототалітаризм здійснює економічні репресії, що для консумованого (споживацького) суспільства є найгіршим, бо ніхто не хоче видлубувати зі смітників клапті паперу та запліснявілий хліб чи віддавати зароблене тяжкою працею судовим виконавцям.

Принизливе становище медицини, освіти, науки й культури перетворює їх теж на структури гріха, які змушують загалом чесних людей обдурювати, красти, вимагати чи давати хабарі, знищуючи в них віру в справедливість. Милосердя лікаря, репутація вчителя, патріотизм митця гасяться помиями і всі вони стають однаково брудні. Створюється і заохочується імідж чіпкої істоти на кшалт Ґорлума, для котрої основне не розлучатись з талісманом-перснем, що дає захист, багатство і навіть владу. Навіть міжконфесійна боротьба — це не теологічна суперечка, а запеклі баталії за парафії, що дають змогу розкішно жити багатьом священикам з їхніми численними родинами. Не вбога лепта вдовиці, а щедрі пожертви злодія, котрий стає на службі перед самим престолом, забезпечують добробут служителів Церкви. Тим часом, основою соціальної доктрини християнства є надання переваги вбогим, незалежно від того, віруючі вони чи не віруючі.

Здається, що єдиний вихід з цього економічного й духовного пекла — втеча, як це роблять мексиканці, що у себе вдома заробляють 5 доларів на місяць, а у США — тих же 5 доларів за годину. Але скоро і втекти не можна буде…

Навіть у найтемніші часи історії людей завжди рятувала солідарність, яка робила вибір між мати і бути на користь бути, якщо неможливо було їх узгодити. Влада усе ж потрібна, щоб захистити наші права й свободи від меркантилізму. Як казав колись Владімір Соловйов, «завдання влади полягає не в тому, щоб перетворити життя на рай, а щоб не дати йому перетворитись на пекло». Коли ж влада є породженням гріха і сама породжує гріх у всіх своїх ланках згори донизу, її потрібно усунути, аби вона не усунула нас й обрати нову з тих громадян, які мають стійкий імунітет проти золотої лихоманки і прагнуть служити одному панові — власному народу.

Те, що не має тіні

Існує китайська оповідка з X століття про те, як пані Лі побачила вночі на ширмі тінь від бамбука і зрозуміла, що тінь найкраще передає сутність цієї рослини. У західній ментальності зневаження тіні викликає містичний жах, подібно до втрати душі. Вампіри, як ми знаємо, не відкидають тіні й не можуть побачити себе у дзеркалі. Якщо ж тінь вважати згустком духу, то існують книги та їхні автори, які теж не відкидають тіні, бо втратили її чи не мали ніколи.

Тінь дерева, гори чи книги захищає нас від палючого сонця реальності та очевидних банальних істин, а тому конче потрібна усьому живому. Буває, людину змушують тікати, зруйнувавши те, що наділене тінню, наприклад, високу літературу, класику, запрошуючи її натомість причаститися з брудної калюжі. Відстояти культуру в епоху нагромадження дикого капіталу — дуже важко, бо її всюди переслідує вульгарність, яка має безліч форм і деколи сміє видавати себе за «вишуканий смак». Вульгарність духу і вульгарність особистості автора переходить на його творіння. Вульгарним буде не лише яскраве лаковане видання поважного автора, а й майстерне оформлення книги, зміст якої вбогий і примітивний. Вульгарним є саме розкручування авторів незалежно від того, мають вони тінь чи не мають. Книга сама знаходить власного читача, і завжди — вчасно.

Вульгарно порівнювати живого автора з класиком чи протиставляти його класику. Одразу спадає на думку «Книжник-ревю» з його неприхованою комерційністю і фальшованими вартостями.

Вульгарно виставляти перед публікою будь-чиє особисте життя.

Вульгарно називати розкрученого автора «генієм», бо це вирішувати наступним поколінням. Вульгарно наслідувати когось лише тому, що він зараз у моді. Вульгарно виставляти себе на продаж, розмальовуючи лице, тобто твір, щоб привернути увагу скандальністю. Коли в тебе комплекс меншовартості, намагайся пізнати себе, тобто створи власну тінь. Можливо, ти станеш комусь потрібний. Сумна доля тих, хто видерся на вершину успіху, і вже не має куди йти. Ніхто не подасть йому з неба драбини, а літати він не вміє.

Вульгарною є штампована продукція, бо, поглинаючи її, споживач втрачає чутливість сприйняття і не здатний розвивати дух. Втім, такою людиною легше маніпулювати.

Вульгарними є всілякі рекламні акції книг, коли кількістю проданих примірників визначається якість твору. Насправді добра книга розкривається тільки для вас. Ніхто не зможе прочитати її так, як ви. Автор для вас є другом і співрозмовником, а рівень спілкування у вас такий високий, що вам байдуже, що він їсть, з ким спить, і скільки йому платять.

Щорічний Форум видавців у Львові — це ніби дзеркало, у якому не відбивається стан справжньої української культури. Це — просто велика тусівка, де рікою ллється розчинна кава і часом шампанське. Вульгарність починається вже на брамі, де можна побачити афішу про зустріч з «видатним українським письменником» (письменницею). При вході — штовханина, яку намагаються стримати охоронці. Із року в рік — гори дитячих книжечок з орфографічними помилками, бо коли література стає бізнесом, немає часу дбати про культуру мови. А ще купи шпаргалок для юних ледарів, а також книг для жінок бальзаківського віку на зразок «Как найти себе мужа» або «Как увеличить бюст». Усередині — безконечні вітрини з економічною та юридичною літературою теж сумнівної якості, бо інакше чому в нашій країні панують бідність та беззаконня?

Тут ще можна побачити письменників напідпитку, котрі роздають автографи чи навіть продають власні книжки, намагаючись таким чином наблизитись до читача. Хоча від читача слід тікати, раз не відкидаєте тіні. Знову буде презентація вульгарно виданого україномовного «Гаррі Поттера», котра ставить нібито благородну мету: довести, що цю книгу можна читати «мовою селюків». Навіщо доводити, коли ми маємо блискучі переклади Платона, Августина, Сенеки і, зрештою, Германа Гессе? От вам ще один різновид вульгарності: приєднання до світової рекламної кампанії…

Зрештою, усі ці питання будуть обговорюватися самими видавцями, серед яких лише одиниці поважають авторів. Зрештою, як можна поважати людину, котра згодна на все, аби лишень книга знайшла свого читача? А День свободи… Як на мене, кожен день має бути днем свободи. А почати вільне життя можна з прогулянки парком, аби вивітрився дух комерції та вульгарності. А потім піти до себе додому, взяти стареньку книжку, віднайдену в букіністів, розгорнути її з якоюсь гіркою зловтіхою… Справжні книги — чарівні. Розгортаються вони на потрібній сторінці: «Краще бути замкнутим і гордим, ніж вульгарним, продажним і ринковим. Коли хочеш відійти від вульгарності, у тебе немає іншого шляху, ніж присвятити себе старанному вивченню книг». Автор цих рядків — китайський філософ і естет XVII століття Ван Гай, хоча їх автором може стати кожен з нас.