Потойбiчне

Народився 27.02.1910 р. в с. Осій біля Іршави на Закарпатті. Закінчив філософський факультет Празького університету, потім учителював. Захопившись археологією та етнографією, написав чимало розвідок з мітольогії. По війні викладав в Ужгородському університеті.

Перші поезії публікував у 1920-их роках у місцевій пресі. З 1934 р. по 1944 р. видав десять збірок віршів та віршованих драм, а також три збірки прози. Після війни опублікував ще кілька книг, куди увійшли твори, написані раніше.

Помер 11.02.1960 р.

Відібрані оповідання написані в другій половині 1930-тих років, опубліковані у наш час.

Капелюх із зеленим пером

Я провадив археольоґічні розкопки в одній надзвичайно цікавій околиці. У долині замикав село могутній, мов умисне кинутий сюди, півкруг височини – жовтий, рінистий, тут-там порослий лісом… Село невеличке, всього пару десятків хатин і майже всі криті черепицею. Здавалося, що в ньому живуть самі жінки – чоловіки від'їздили десь на заробітки і поверталися додому тільки під весну, коли їх чекало ярювання.

Був пізній, грудневий час. На холоднім, вічно чорнім небі висіли хмурі хмари. Не видно було, де вони кінчаються і де починаються… Дрібний дощ постійно мочив землю. А втім, я люблю пізньоосінні дні. Снігів ще нема… Навколо понурий, голий краєвид, просякнутий якоюсь глибокою задумою, таємничістю буття…

Розкопували пам'ятники кам'яного віку. Я захопився й не кидав роботи, незважаючи на непривітний день.

В такий час проводити розкопки навіть вигідно. Поля голі, вільні. Та й земля м'яка, відповідна для такої праці. Навіть – прохолодно…

Я жив у селі, в невеличкому старовинному домку. Перекази свідчили, що він залишився з глибокої пори – ще від панщини.

Місцевих селян знав скоро майже всіх. Скажу, що до мене ставилися добре від самого початку… Були це молоді, вродливі жінки, старі люди, діти й кілька чоловіків, що ще лишилися в селі. Вони мене вважали паном, але добрим, який їх не скривдить… Я скоро звик до їх обставин і чувся, як дома, притримуючись правил взаємної поваги і пристойности… Любили мене? Або ж я був цікавий лиш тим, що мало мене знали? Ні, це була чесна, природна, щира дружба. Ми не проходили ніколи мимо одне одного, аби про щось не заговорити, не пожартувати. Я був щасливий ними, вони мною…

Одного разу, коли ми копали на самому версі (а помагали мені двоє хлопців і один дід), натрапили на дубову дошку. У моїх робітників цікавість розгорілася. Думаючи, що це знайшли скарб, пустилися так пильно до праці, що за якусь хвилину перед нами виявилася обтесана на чотири боки дубова колода. Відділивши глину, ми побачили, що колода не проста, бо на вершку до неї великими цвяхами прибита товста дошка. З яким нетерпінням кинулися мої робітники зривати вершок! Не зупиняли їх жодні накази, ніякі прохання. Верхня дошка швидко злетіла на землю. Але коли ми глянули до середини колоди, то застигли з дива: там лежав лише кістяк з колодкою на устах… І на ногах були колодки… Ми їх зняли як цінний предмет, який не зустрічається навіть у музеях. Я зробив антропольоґічні виміри та ще иньше, що було цікавим для науки. Потім наказав закрити деревище й закидати глиною.

– Перо треба було в нього взяти, – мовив більший парубок.

Мене здивувало:

– Я ніякого пера там не видів…

Молодий почав, було, доводити, але дід його зацитькав і щось пригрозив пошепки…

Другого дня нам дуже пощастило: натрапили на низку речей великої наукової цінности. Про деревище я й забув.

Вечір настав похмурий, аж чорний. Накрапував дощ. Я відпустив робітників. Відтак через поточину й кущі повертав додому сам.

Переді мною ще одна поточина – в селі… Вчора я міг її перескочити, а сьогодні вода піднялася, і перейти нелегко. Вирішив, що треба положити лавку. І подався через сад до ближчої хати. Став до вікна, постукав. Ніби не почули. Постукав у двері.

Раптом у хаті закричала жінка – перелякано, з плачем. Я відскочив від дверей і побіг уздовж води, шукаючи те місце, де б перескочити яругу. Переходу ніде не було. Розглянувся по селу. Не світилося у жодному вікні.

– Що це? – запитав я сам себе. – Ніколи так скоро не лягали спати…

Неприємне почуття, яке я відчув, ніби підганяло. Вліз у воду, вибрався на протилежний берег і пішов угору між горіхів.

Біля свого будиночка я побачив дівчину, що прислужувала в мене. Вона дуже зраділа, побачивши, що вже йду подвір'ям. Та коли ми увійшли до хати, в очах дівчини я помітив сльози. Нараз питаю, чому плаче. Та не відповідає – відвертається.

Не встиг я роздягнутися, як у дверях став знайомий Юра – молодий сусід із-за потоку. Очі мав настрашені, лице змучене, бліде…

– Що сталося? – запитую його.

Теж нічого не хотів казати – сів на лаву і мовчав. Довго так сидів. Потім знявся вітер. Юра побажав мені спокійної ночі й поспішив додому. Я в тому не бачив ніякого дива, бо тут такий звичай, що можна просто увійти до чужої хати і, не кажучи ні слова, сісти та сидіти. Гніватися за це ніхто не сміє…

Невдовзі після Юри навідався старший чоловік. То був Іван, що вмів ворожити. Лице у нього виглядало инакше, ніж звичайно. Він був насторожений, сумний. Я такими звик бачити селян, коли в їхньому домі ставалося нещастя…

– Ви чули? – почав дід, запалюючи люльку. – Ви чули новину?.. – І після того розповів таке, що я аж ніяк не сподівався чути…

В Юри, який тут щойно був, жінка вночі почала кричати. Він піднявся і запалив світло. Бачить, його Поланя лежить на ліжку змучена, напівнепритомна. Дає їй води. Вона опам'яталася. Встала й розповідає… Прийшов до неї уві сні якийсь молодий пан із зеленим пером за клебанею*. Став і дивиться. Потім засміявся, взяв її за руки, обнімає… Вона кричить, рветься, але не може вирватися. Зі страху пробудилася, але їй досі страшно. Чоловік потішає, що то – просто сон. Але вона тремтить: ні, то був нечистий! Чого хотів від неї, того і домігся… Тільки вони загасили світло і трохи заснули, як крізь сон почувся шум… Хата задрижала у своїх основах, а надворі гуло таке, як буря. Юра начебто хотів відчинити двері, але його так страшно ударило вітром, що полетів під ліжко, де й докочував. Уранці встав і пішов до стайні глянути на худобу. Корови були відв'язані й зі страху стояли у яслах передніми ногами…

Іван замовк і дивиться на мене.

– А хто то був? – запитую.

– Чужий дух… Щось треба помагати… Занапастився на жінок і всіх перемучить, коли не помогти…

Настала мовчанка.

Іван устав і теж пішов додому.

Я ліг спати… Знав, що по наших темних селах подібні повір'я ходять, як епідемія. І все ж проти ночі… після такої бесіди мені стало якось неприємно. Раптом недалеко, у Юровій хаті, вчувся жіночий крик. То був крик зі страху, що примушує дрижати все живе… Я відчинив вікно і прислухався до дикого голосу села, що вже й мене брав холодом. Ніч була дуже темна – здавалося, відкрилося саме лоно природи, і з нього виступає чорна сила тьми.

Я знову ліг спати. Тіло моє набралося холоду й не могло зігрітися. Так, тремтів від студіні, бо чого б боявся? Я був певний того, що ні в який забобон не вірю й нічого не боюся!.. Справді, зігрівся і заснув…

Другого дня іду на роботу. Проходжу мимо Юрової хати… Жінка стояла у воротях, дивилася на вулицю. Я аж налякався – така була бліда. Даремно намагався її переконати, що її страх – то психічне явище, і нічне видіння було нереальним, наснилося – і все.

– Що сон – то сон, – сказала вона. – Але тут на очі приходить живий пан із зеленим пером за клебанею… Я розумію що і як… Його видів і мій чоловік! Двоє одне видіння мати не могли…

Я з болем у серці залишив її.

Коли повертався увечері додому, всі двері були замкнуті, а вікна занавішені. Над селом царював страх – незвичайний страх перед «нечистим духом»…

Серед ночі я раптом схопився. Серце моє билося прискорено, повітря мені здавалося тяжким: мене пробудило жіноче виття з Юрової хати. Я підійшов до вікна і подивився за потік. Юрів пес, заскигливши, кинувся у поле. У хліві заревіла худоба. А село було німе!..

Ранок настав хмурий. Дуби при потоці обсіли ворони. З яких усюд злетілися в такій великій кількості? Мені на душі зробилося ще більш неспокійно…

Коли зійшов на вулицю, там уже зібралися молоді жінки. Почув неймовірне: Юрова Поланя уночі померла. Не витримала…

В очах жінок відбився страх перед невідомим…

Між ними зупинилася й Олена – найкраща молодиця. Наші очі на хвильку зустрілися. Я помітив сльози і крізь них благання – помогти.

– Де ви були? – спитала вона. – Я так давно не виділа вас…

Коли я подався через перелаз, спіймала за руку:

– Він прийде тепер до нас!.. Я то відчуваю…

– Ти кріпися, нічого не бійся… – заспокоюю її. – Нічого тобі не станеться…

– Я буду кріпитися! – сказала Олена, та по очах уже було видно, що сила і надія у неї пропали. Я скоро розпрощався – пішов чорним садом. Вона дивилася услід. Коли опинився на дорозі сам, її погляд стримував мене і ніби не пускав. Що зі мною діється? Я теж почав боятися? Страх передавався, як заразлива хвороба!

Я вже хотів ступити на кладку, коли з-за потоку мене зупинила якась стара жінка з ліхтарем у руці…

– Я уночі йшла до Полані і виділа, що ваше вікно світиться, хоч то було далеко… Ваше світло мене і спасло… Не гасіть його вночі.

Очі у селянки були такі страшні, що мене від них поморозило. Я зрозумів, що вона – ворожка і хотіла помагати хворій.

– Над сим не маю сили… – зізналася бабка. – Я йшла до неї уночі, та став серед дороги і наставив роги – такі, як у оленя… Якби когось посперед мене вислали, був би мені біди не зробив. А так я повернула, не могла пройти, – потім заговорила пошепки: – І Йван ішов із сього села. Може, його знаєте. Він робить те, що я. Вийшов з-під моста, став перед ним і каже: «Нікуди не йди!» Але той, пропав би, схопив його і вдарив ним об землю. Був би геть замучив, якби по дорозі не надійшов віз… Та – еге, розгнівався й замучив жону!..

Стара почалапала уздовж потічка, світячи ще з ночі ліхтарем.

І я не пішов далі, повернув через вільшняк додому. Шуміла вода, кричали ворони… Очі старої жінки – червоні, аж страшні – запали мені в душу, як дві жарини страху, і я не міг позбутися того почуття.

Побіг двором, увійшов до хати. Дівчина, яка вже прийшла з дому, дуже мені зраділа, але двері замкнула на ключ.

– Страх, – сказала потай, – великий страх у селі… Всі жінки бояться… котру сеї ночі вибере собі… Так усіх замучить!..

– Хто? – чинився я, що не розумію.

– Хто?.. Той пан, що ходить по селу із зеленим пером за клебанею… Він – нечистий, але так з'являється…

Я спробував довідатися від неї щось більше, але намарне.

– Всі жінки, – зізналася, – лише про вас говорять. Ви їх можете спасти… Сільську ворожку не послухав… Івана побив… Має велику силу! – вона дивилася на мене з такою наївною, дитячою вірою, що я враз отямився і перестав боятися…

Під ніч на всякий випадок зарядив свій стародавній пістолет і, будучи чомусь украй втомленим, ліг досить рано спати. Невдовзі глибоко заснув. Але крізь сон начебто почув дрібний стук у вікно. Я схопився з ліжка, скочив серед кімнат.

– Пустіть! Пустіть! – кричала Олена.

Серце моє застукало дужче. Я найбільше боявся за неї. Побіг відчинити.

Стояла вона боса, у нічній сорочці – а вже пішов сніг, білою пеленою покрив усю землю…

Впала мені до ніг, обняла коліна. Я взяв її за руку й повів до кімнати. Трусилася від страху і була як лід. Та почала гаряче мене цілувати.

– Він прийде… Я знаю, він прийде й буде мене там, дома, глядати… Тому втекла до вас… Тепер уже нічого не боюся. Із вами не боюся!

Страх мій начебто пом'як, і, навпаки, я чувся вже хоробрим… Попросив її лягти і тепло накрив. Вона зітхнула й заплющила очі. Сам ходив по кімнаті та обдумував пригоду…

На старому годиннику вибила дванадцята година. Я підійшов до вікна, видивився надвір. Зі стріхи тихо капала вода. Від снігу було ясно… Миттю блиснув якийсь білий вогник, своєю ходою пішов через вільшняк, потім через воду і виринув коло сусіда Юри. Звідти швидко завернув і… диво! – попрямував до хати Олени. Мені волосся стало дуба, але я силкувався не піддаватися уяві, що то ніхто иньший, як нечистий. Нараз вогник згас… А за хвилю знову показався перед її хатою. Звідти прямо пустився сюди!..

Я взяв пістолет і стис в обох руках. Потім стиха відчинив вікно. У кімнату вдарив вихор холоду. Здавалося, я трачу притомність. Тіло задубіло. Душа моя змінилася в невиказаний крик… І ось я ніби бачу, як високий пан із зеленим пером за клебанею наближається до мене. Не тямлячись, я випалив…

У відповідь почувся приглушений крик… Потім стареча лайка. Олена схопилася й побігла надвір, гадаючи, напевне, що я там. Зачулася розмова. До хати, все ще лаючись, зайшов сільський чародій Іван – з ліхтарем у руці. Він голосно сказав:

– Не стріляйте!

– Уже не стріляю, – озиваюся йому.

– Коли так, то слухайте, чому я прийшов. Несила більше сторожити від нього село. А кажуть, ви розкопали гріб і зняли колодиці з того мертвого, що ходить. Ви їх собі намалюйте, пане, і верніть на місце. Замкнемо його знову. Не знаєте, то я вам розповім. Майже сто років тому тут, у сьому домі, жив молодий граф. Він був дуже красний і носив клебаню з зеленим пером, його полюбила одна молодиця, у якої помер чоловік. Та пан собі блудив і за иньшими. І одної ночі, коли прийшов до неї, вона за те, що не був їй вірним, його задушила… Боялися, що після такої насильної смерті, пан буде ходити до молодиць далі – як нечистий дух, тому його заперли на колодиці. А ви того не знали і звільнили… Збирайтеся і ходім, аби то все зробити до рана.

Невдовзі ми ступали по невеличкому снігу, що випав на болото. По дорозі зайшли на єпархію, де жив самітний піп. Зняли його з ліжка, одягли в що треба. Він був товстий, лінивий. Але підкорився моєму авторитету й Івановій просьбі, тому пішов із нами.

Ми розкопали гріб, відкрили труну. Я поклав колодиці на місце – так, як вони лежали… Потім сонний піп сяк-так запечатав наново могилу.

І все пройшло, в селі настав спокій.

Олена з того часу – мій найвірніший приятель. Вона самовіддано супроводжує мене у моїх експедиціях, наче там від чогось мусить застерігати.

_______

Клебаня – капелюх.

Упир

Містечко нічим не примітне, хіба що своєю тюрмою… Староста, що в нього я загостював – малий чоловічок, але на тонкій шиї – з великою «динею», на якій, крім надто широкого чола та кривого носа, нічого особливого більше не було, запропонував мені оглянути тюрму…

Тюрма – як тюрма… Сіра, непривітна, з якимось осібним в'язничним запахом, товстими мурами й дверима, важкими замками та сторожами з мишачим вогником в очах. І хто тут не сидів!.. Були в'язні усяких засуджень – від «Рідінгського розбійника» до бестіяльних убивць… Все те, що міг собі породити суспільний порядок, де панує темнота і несправедливість.

Один звернув на себе увагу. Тихий, спокійний, задуманий. Я попросив його розповісти про свою біду. І увечері, коли ми вже усілися у будинку старости, в моїй душі зринула вражаюча картина…

Надворі шаліє чорна буря. Це така буря, коли не видно місяця з-за хмар. Одна тільки темінь – дика, непроглядна, гуде, клекотить і переливається в безмежному просторі, як у величезному котлі. Страшенною силою реве близька річка, наче вливається в безодню і далі не тече. Гупає грім, але не має сили, бо блиски його погашує каламуть негоди.

Іван-чародій тепер сидить при вогнищі печі у своїй хатині, жде вирішальної хвилини… Вогонь пахкотить, гнівається на бурю, що надворі завзято рве стріху – стару, високу, прокурену, – б'є крилами у малі віконця і кричить йому, вогневі: «Ану, вийди лише вон!» Грозу слідно у всьому: і на мокрій долівці хатини, і в шумі старих березових кущів біля хати, і в очереті річки, що шумить за ними, ба навіть на далекій чорній чуприні лісу – на обрії, на одинокій гірці – хоч того тепер ніяк не видно… Вогонь мурмоче на таке свавілля негоди, деколи спалахує ще більше. Але що вона йому!..

Іван-чародій дивиться на свого одинокого бадьорого друга і червоніє від полум'я. Він тішиться вогневі, як, здається, тішаться йому всі речі у хаті, бо вогонь дає тепло… Тож Іван і прихиляє до нього лице – довге, все у зморшках, з яких майже не видно очей. Воно, те лице, дивно хмуриться, але і половину не відбиває з тої бурі, що клекотить у грудях чоловіка… Лише вогонь любить і пестить його…

Іван устає, бере великого ножа, зробленого з коси, говорить кілька заклинань і рушає з хати. Буря не пускає його із дверей, і він мусить насилу вириватися надвір. Дощ його обливає і промочує наскрізь. Спотикаючись, Іван пробирається крізь зливу і йде в чагарник, а звідти берегом ріки подається в ніч. Страшно шумить очерет, пекельним голосом реве розбурхана річка, але це не шкодить його рівновазі. Іван пробивається сміливо на міст, що спинається, як дах, над лавиною води. Ніч таємнича, непроглядна. Не видно нічого – ніби все довкола перемінилося в хаос, що його здатний відчувати один тільки слух.

Іван-чародій тут хоче причекати його, упиря, і повести із ним двобій. Він напружить усі свої сили, щоб його перемогти. Ховається за ставнею і оглядається кругом. Здається, йому видно в глибокім нічнім мороці.

Іванова хатина недалеко – самітна, низька, з малими віконцями й високою покрівлею, а довкола обросла корчами, є там одне місце, де берегом тягнеться смуга очерету, а далі схил гори, буковий ліс. Коли великі повені, ріка заливає прибережне поле, але той групок, де стоїть його хатина, вона не рушає ніколи. На все це не треба Іванові очей; він знає все довкола. І чатує лише упиря, якого має знищити. Скоро його почуття зливаються в одне із клекотом грозової ночі.

Іван лікує по селу скотину. Звичайно говорить, коли прийдуть до нього: «Нічого я не знаю». Але його просять, і він помагає. Як не помогти, коли дещо може і зарадити. Щоліта бачать, як він на русаля повертається із зіллям з навколишніх гір. Його тоді обходять, аби не пристріти… Люди вже й вигадують: кажуть, що темними ночами він змиває хвороби на річці. А світ для них заселений нечистою силою. Отож Іван-чарівник і має з нею діло, коли вона воює з чоловіком… Як її здолати – це вже його мудрість – але не така, про яку би можна говорити всім.

В селі розповідалося, що під мостом завівся упир. Два роки тому він зловив на мості найкращого легіня і вбив. Щодругого року має право схопити собі молодого хлопця, який йому попаде у руки… Тепер настав його час. Учора вночі Іван чув на річці рев. Упир віщує жертву! Нелегка це робота – піти проти нечистого. Хто буде сильніший – людське уміння чи заклята сила?.. Чоловік ще може й помилитися, а тоді йому кінець. Але Іван наважився на це страшне діло. І ось чому…

На краю села, при самому початку дороги, живе удовиця Олена з одною дочкою. Вони убогі, та лице в Олени щасливе, аж рум'яне: дочка її, Маринка, вдалася дуже красною, гнучкою як прутик, а очі… хто в них загляне із хлопців, того наморока бере… Зате на неї зляться всі сільські дівчата. Зрозуміло, заздрять – і говорять, що такі очі можуть бути тільки у відьмаки. Довкола краси завжди недобрий поговір, а через те стається нещастя… Хатина у вдовиці невеличка, вся у сливнику… Олена при хаті робить усе сама – сила в неї якась невгамівна. А дочка, небога, працює у хаті рідко коли вигляне на сонце. Не тому, щоб личко було біле чи боїться своїми очима когось приманити: ховається від чужих очей.

Іван також живе удівцем уже немало років. Але був настільки зайнятий своїм ділом, що забув на иньше. Хто б рятував село, якби він попустив?.. Багато держить чарівник на своїх плечах!

Але раз, побачивши Маринку, він наче пробудився з тривалого сну. Спочатку світ перед ним запаморочився, усе потемніло. Потім, коли той стан проминув, кров у нім горіла, мов жар, узятий із вогню. Увесь його світ зайняли її очі. Відчував би себе зачарованим, якби таке з ним не було в житті уже другий раз. Він знав, що це – любов. Пам'ятав свою жінку. І тепер таке ожило у його душі… Але усвідомив, що він уже старий, має за сорок років, лице геть у зморшках. І довго дивився у воду на себе… Настрашився того, що з ним сталося. Думав собі якось помагати, але не мав сили, – біль цей був солодкий. Якась внутрішня сила погнала Івана того ж вечора до хати вдовиці. Жінки радо прийняли його…

Відтоді він заходив частіше. Сидів у куті, дивився у вогонь і розказував свої страшні пригоди. Жінки не збагали, що в нього на серці. Але скоро він став їм близьким. Ждали, коли навідається знову. Коли так приходив і сидів, Маринка присідала коло нього і навіть опиралася на його плече. Звичайно, дитина!.. Потім сама стала прибігати до його хатини. Він чувся тоді щасливим-прещасливим. У хаті з тога часу багато змінилося – стало чисто, прибрано. Іван роздумував над тим, як би їй сказати усю правду… Серце його підказувало, що не помиляється… І вирішив на ній оженитися…

Але коли одного разу йому довелося обмивати дівчинку від людської заздрости – на броді, в місячному світлі, зовсім голу, – подивився на її майже дитяче тіло, яке від холоду дрижало, і його почуття чомусь несподівано змінилося на батьківське. Ні, не може бути чоловіком такої молоденької. Иньшою любов'ю полюбив Маринку… Як свою дочку… Не йому вже повести її під вінець.

А коли Маринка повернулася з «гусок» – весняної дівочої забави, – прогнана й побита сільськими дівчатами, він дуже розсердився… Того вечора вдома полічив свої гроші і через Олену подарував дещо з них Маринці – на нову одежу. Удовиця думала, що це – заради неї, і дар без слова прийняла. Вона мала свої почуття до того чоловіка… Маринка відтоді почала обпиратися на його плече з усією силою. А в душі Івана від її тепла уже розливалося иньше відчуття, аніж дотепер, і далеко тонше, як те, попереднє. І Олена почала здаватися инакшою, як досі…

А невдовзі сталося таке. До Марини залюбився хлопець із сусіднього села, де хати між скелями, у горах. Коли Іван побачив його – високого, стрункого, з жовтавими кучериками, доладно і красно зодягнутого, наче десь у місті, - одразу спалахнув неприязню. Але потім це пройшло, юнак йому сподобався, і він почав бажати, щоб узяв Маринку. Полюбив його, як свояка…

Якось увечері побачив хлопця на дорозі. Зупинив його, розказав про упиря і просив ночами не йти через міст. Той відповів, що не боїться. Але Іван наповідав, що це не якийсь жарт, бо прийшов час, коли упир стає дуже сильним. Тоді очі хлопця усміхнулися і він, пообіцявши, що буде обережним, подав старому руку… А все-таки своєї обіцянки потому не додержував. Може, не міг?.. Тоді це – найстрашніше!.. Іван цілком увірував, що упир під час грози зловить юнака. Почав боятися за нього. Щохвилі ночами йому уявлялося, що упир чатує вже на хлопця. Часто навіть наслухав. Посипав міст зіллям, але віра в те, що упир обов'язково уб'є свою жертву – золотоволосого Маринчиного хлопця – росла в ньому все більше і більше…

Тепер стояв на мості й вижидав. Негода не втихала. А північ наближалася, як невидима зла сила, як за кимось… Ось-ось з'явиться перед ним упир… Або звільнить від нього міст, або сам загине!.. Або…

Як завжди в таких випадках, первісні інстинкти оживали і готували тіло до стрибка. Іван звик не боятися і рівночасно вірити у те, що його очі не бачили…

І нараз він відчув, що на мості щось заворушилося. Іде собі поволі, нечутно, крок за кроком, нібито шукає. Іде, як сліпець, що попав на підвищення і боїться упасти у прірву. Іван ще більш напружено наслуховує, і враз перевіряє, чи все є при нім: у нього зілля в мішку, на шиї відчуває мотузок, на якому той мішок звисає, напоготові ніж зі старої коси, точений у моху… А перед ним щось уже чорніється, начеб людська постать, та рухається цапки в напрямі до нього… Шастання ніг по дошках моста стає цілком виразним, здається, навіть чути глибоке дихання…

Ось вона, вирішальна хвилина!

Скочив на середину мосту, щоб не бути близько до перила і не впасти за першим ударом у глибоку воду.

Іван виймає ніж і, щоб не упустити ні одної зручної хвилини, – кидається на того… Але дві довгі руки схопили за плече і давлять униз. Давлять щосили, переможно. Іван не дається… Тоді беруться хрещака, тягаються по мосту і падуть. Іван відчуває, що впав на темну постать, яка ричить і стогне, ніби вже конає. Раптом вона метнула собою аж на край моста, говорить людським голосом – його проклинає. Потім, важко б'ючись у конвульсіях, спотикається і падає в розводнілу річку…

Нечистий пропав!

Іван іде додому, але неспокійний. Ще ніколи не бачив таке, щоб дух напав на нього у людському тілі. Завжди це був вітер або щось невидиме, із чим він боровся по-своєму – зіллям, заклинаннями. Ножа брав із собою лише для оборони… А ось тепер нечистий дух піднявся на нього у живому тілі. О, диво, що він лишився у живих!.. Упирі.. Упир!.. А взяв собі подобу сліпого жебрака, який не знає, коли ніч і день, і, як натрапить десь на міст, то, боячись упасти у воду, переповзає на руках і ногах.

«Хитра нечиста сила, – думає Іван, – так мене хотіла обманути! Але…»

І з гордістю, що виконав велике й страшне діло, він широко ступає по обочині розгрузлої дороги. Потім повертає на стежину в напрямі хатини, де живе вдовиця з дочкою Маринкою. Прийде, постукає у шибку, збудить їх, – уявляє собі, - попросить води і сяде спочити. Тоді розкаже їм усе… О, як вони здивуються… як побожно будуть дивитися на нього!.. Що подумають собі?

Але в хаті світиться. Він підходить до вікна і заглядає до світлиці. Бачить, сидить Маринка, а біля неї – той юнак. Іван припав до вікна так, що застелив собою цілу раму… Маринка скрикує і з ляку кидається до хлопця, а той притискає її до себе, гладить…

Іван рушає додому, думаючи собі: «Я його спас… Якби не вбив упиря, він би до рана не жив!» Але на душі в нього чомусь боляче. Заспокоює себе: «Най діти любляться… Спокійно…» Нерви все ж напружені, мов якесь гілля… Він не засне цієї ночі – то й не ляже спати…

Сів знову до печі, сушить мокрий одяг. А в уяві бачить красуню Маринку, бачить юнака… А надворі далі шаленіє буря, та вогник у пічці миготить спокійно і безжурно. Що йому буря, що йому негода!

Другого дня на березі річки знайшли труп сліпого жебрака, викинутий хвилею. Сліди крови на мості свідчили про те, що смерть була насильною і сталася там…

Івана за вбивство, зв'язане з забобонами, засудили на п'ятнадцять років… Значить, для нього – довічно… Але він далі вірить, що вбив упиря і врятував село, зберіг щастя Маринки…

В мочарах

Залізнична будка № 5 самітна і віддалена. Навколо жодної душі – тільки тори й гори, а на цій запрудженій горами долині – ще й мочари з густими водяними травами, багнисті й смердючі. Удень, здається, їх не видно, але, коли заходить сонце і зупиняє зір на тих на болотах, вони стають помітними і, немов живими: виблискують на сонці своїм мідяним тілом, покритим лускою допотопного світу, й тяжко дихають. Так, багнища улітку живуть і мають у собі таємничу силу, плекають цілий темний світ, який виривається иноді на поверхню і творить людям зло. Втілюючись у велику тишу, той світ обвиває людину поволі, висмоктує з неї життя, і внаслідок цього можна втратити над собою владу.

Лише одна дорога – залізниця – веде через мочари… Тут завжди лежить повне й важке безгоміння, яке порушується тільки стукотом поїздів – швидкого, простого чи вантажного, – що пробігають колією. Хіба що простий потяг – і то зрідка – зупинявся, було, на хвилину, а тепер і він мчить мимо, зникає вдалині…

Залізнична будка нічим не примітна, як і сам сторож Павло Сим – сорокалітній чоловік із задуманим, лагідним обличчям, очі якого дивляться з безнадійним виразом. Щоранку він бере свої кліщі, молоток та лопату, перевіряє лінію. До полудня одну колію, а по полудню другу. Робота неважка – проста, але сувора, бо вимагає точності, мусить усе виконувати справно.

До цього Павло Сим працював на станції в селі. Там померла жінка та й синок. Він тяжко пережив утрату родини. Потім біль ущух, начебто обріс шкаралупою… Павло навіть зрадів, що його перевели у пущу, далеко від людей. Та все-таки самотність гнітила. Спочатку його тут займали поїзди. Завжди щось цікавого майне у вагонному вікні: чи хтось подивиться на нього, чи вигляне майже знайоме обличчя, примітить чиюсь усмішку або турботлива рука кине йому ґазету. Потім усе це стало звичайним, буденним і теж нецікавим. Нескінченна, як нудьга, сама залізниця, одні й ті ж поїзди…

Почав часто впадати в зажуру. Бувало, йде по колії і думає, думає… Розглядає у думках кожну згадану особу, кожну подію. Руки собі працюють, а думки літають десь по світу. Протягом двох років мало кого бачив зі своїх знайомих, мало з ким і розмовляв. Городчик – єдине його господарство – давав щось для прожиття, а решту привозили з міста…

І ось раптом минулого тижня, коли він проходив залізницею, у лісі майнула постать на коні. Сів собі на шпали і чекав з надією, що, може, хтось підійде до нього, та ніхто уже не з'являвся. Потім десь у лісі зірвалися постріли, і знову все замовкло…

Подався туди. Неподалік від місця, на якому начеб видів вершника, на сухому дереві помітив великого пораненого пугача. Підійшов до птаха крадучись, спіймав його і поніс до своєї будки.

Пугач одужав, і вже звик до господаря – завжди уранці прилітав до будки, а Павло впускав його на під*. Та з якогось часу птах рідше і рідше з'являвся біля будки, і години знову тягнулися для сторожа одноманітним ланцюгом – і не було їм ні початку, ні кінця. У нього навіть почала боліти голова. Відчував тупий і важкий біль, як від удару обухом.

Недавно зібрався попрацювати в городчику, коли на двоколісці примчав контролер. Павло з радістю – як до жаданої людини, й зі страхом – як до начальника, вибіг йому назустріч… Та вигляд контролера був дуже заклопотаний. Він не привітався. Уп'яв у Сима очі та мовчав. Потім тихо, ніби співчутливо, пояснив:

– Погано, добрий чоловіче! Треба буде вночі перед поїздом теж оглядати колію. Ходять по ній нерозумні люди, відкручують для себе ґвинти, велике нещастя можуть заподіяти.

Він пояснював, що треба робити, і додав розпорядження на випадок якоїсь пригоди. Між иньшим, наказав носити із собою сірники й ліхтар. Така постанова їхньої дирекції. Нарешті заспокоїв: він і всі начальники, знаючи Павла, сподіваються, що це розпорядження буде виконане так, як годиться. Добре було би, правда, мати зброю, та поки що хай обходиться без неї…

Контролер потис Павлові руку, запитав, як тут йому живеться, сів на двоколіску і від'їхав.

Усі неприємні думки, усі сумніви із голови сторожа наче вітром здуло. Став навіть веселим, мов нічого з ним не трапилося. Насвистуючи, оглянув свій городчик й дивувався, що все у порядку, бо досі ніколи цього не помічав. «Уночі, - вирішив він, – буду собі ходити по штреці, а вдень тут працювати…»

Потім пішов до хатки, лагодив сяке-таке знаряддя аж до надвечір'я. Лише тоді слова про небезпеку неживими впали в його душу.

Вечорові сутінки почали заглядати у віконце будки, не даючи спокою. Якісь білі зайчики побігали по стінах, потім потьмяніли і повільно зникли у повітрі.

Спохопився і вийшов. Аж стало йому дивно, що так зацікавився домашньою працею. Зібрався на дорогу. Вже вийшовши до колії, згадав, що забув повечеряти. Чомусь не хотілося їсти. Ішов собі сміло й помахував ліхтарем. Але коли домик зник з очей – думки повернулися ніби в иньший бік: одному, як палець, йому майже цілу ніч доведеться йти серед цієї пущини… Перед очима таємничо вставав чорний ліс, непролазні мочари і ті несподівані блукаючі вогники, що були спокійними – невидимими вдень і ставали такими страшними в нічній темноті. Тепер він відчув, як ноги під ним трусяться, а по спині струмом перебігає холод. Ніколи з ним такого не було, і не міг збагнути – від чого це народжувався страх? Прискорив ходу, але той страх не відступав від нього. Павло намагався нічого не думати. У голові стало якось порожньо, але тіло й далі лишалося натягнутим, напруженим. І все ж повинність є повинність.

Ось кінець дільниці. Треба скоріше повертати, аби коло будки вчасно зустріти поїзд. Та щось зашуміло. Відскочивши вбік, Павло зупинився і видивився в темряву. Нарешті, недалеко блиснув мишачий вогник і Павлові привидівся – щез би! – отой чоловік у червоній шапочці, що, за повір'ям, по ночах направляє колію.

Сторож став як стовп, і не рухався.

Щось легенько постукало в рейку. Звук полинув без відголосу, та досить виразно…

Павло Сим щосили пустився втікати. Спам'ятався тільки коло будки, весь мокрий і гарячий. Сів на поріг, віддихався і сидів непорушне, поки не почувся гуркіт поїзда. Тоді відправив потяг і нараз ліг спати.

Спав аж до полудня. Але уві сні спохоплювався – чоловічок у червоній шапочці знову ліз на очі. Коли оп'яніння від страху пройшло, Павло побачив, що лежить просто на підлозі. У голові крутилися здогади, мішалися й ніяк не хотіли прояснитися. Пугач, що несподівано вночі повернувся до його сторожки, сидів на спинці ліжка й видивився на нього тупим, невиразним зором, що теж тепер здавався страшним. Павло з дикою жорстокістю кинувся на нього і схопив за голову. Птах боронився, деручи йому кігтями руки. Побачивши на своїх пальцях кров, Павло ще більше запалився люттю. Він схопив сокиру і на порозі відрубав пугачеві голову. І тут його охопила смертельна нудьга. Кинувся на ліжко, скреготав зубами, та лють не минала. Аж як перемучився, заснув і не вставав до самого вечора. А коли, прокинувшись, побачив убитого пугача, ніяк не міг збагнути, як то сталося. Йому стало жаль обезглавленого птаха, мало не розплакався.

Сонце вже повільно спадало за гору, покривало червоними плямами мочари і скелі. Треба було знову збиратися в дорогу. Взяв незапалений ліхтар, кліщі та молоток і вийшов із будки. На серці було важко, а в цілому тілі відчувався якийсь опір, що не давав іти вперед. Та повинність для Сима була сильнішою від смерті… Він ступив рішуче, хоч ноги учинилися одразу важкими, мов той великий молот, якого звик часом носити із собою. Коли дійшов до повороту, де сталася вчорашня пригода, більше не міг зробити ні кроку. Стояв на однім місці й дивився в пітьму.

Минуло з півгодини. Тоді почув кроки, що рівно, сміливо наближалися до нього. Павло заціпенів. А кроки все чутніші й чутніші. Хтось уже йде обережно, крадці… Ось кроки зовсім близько. Стукіт їх бере за саме серце. Ще якась хвилина – і вони, ті кроки, зваляться на нього!.. Все Павлове тіло напружується, в ногах і руках з'являється нечувана рішимість не датися. Поклавши на землю все ще не запалений ліхтар, сторож стискає молоток обома руками і зціплює зуби. За містком, де колія звертає убік, з'являється довга людська постать. Мигнуло бліде, якесь мишаче світло, і на рейці раптом заскреготав ґвинт. Хвилина… і щось важко вдарило об землю… Ще раз засвітилося… Павло шалено скрикнув й, охоплений гнівом, напустився на ту чорну постать, що відкручувала гайку кріпильного швореня. Сильний удар кулака відкинув сторожа назад. Він захитався, та не впав, не випустив молотка з руки. Нараз замахнувся і з усієї сили гупнув невідомого молотком по плечу. Чорна постать скрикнула і зламалася. Павло бив і бив… доки той без пам'яті не скотився під укіс.

Сторож згадав наказ контролера. Відшукав і запалив ліхтар. Одна рейка була геть відкручена. Отже, поїзд міг би зійти з колії, звалитися з людьми у болото!..

Впав на коліна і заплакав…

Вдалині уже двигтів пасажирський потяг. Павло нараз схопився на ноги, побіг йому назустріч і почав давати знати ліхтарем. А поїзд з розгону гнався уперед. Ледве зупинився перед самим місцем, де зійшов би з рейок. Люди, як мурахи, висипали з вагонів і скоро обступили обхідника колії.

Він намагався – згідно правил, тримаючи руку біля шапки, – рапортувати, що сталося, та не міг заговорити й лише показав на відґвинчену рейку. Довкола заблимали сотні вогників. Одні взялися направляти колію, иньші подалися до непритомного злочинця, принесли й поклали його перед потягом. Він був у чорному плащі, великий та худий. Все ще лежав без пам'яті…

Натовп тріумфально взяв Павла на руки і поніс його на поїзд, що мав рушати далі. Того разу скорий уперше зупинився біля сторожки Павла Сима. Став тільки для того, щоб він міг зійти. Люди з поїзда ще довго вітали його і кидали в дар усякі речі.

Потяг відправився, і довкола знову запанувала мертва тиша. Павло якусь хвилю вдивлявся у темінь, наслухаючи, чи чоловічок у червоній шапочці вийшов робити обхід. Вдалині блимав знайомий мишачий вогник і чулося легеньке постукування молоточка. Звук поволі наближався. Павло зайшов до хатки й ліг. Невдовзі заснув, та сон був тяжкий. Вчувалося, що десь на подвір'ї стиха кричить поранений пугач. Той самий птах, якого він підібрав на сухому дереві, у заболоченому лісі…

1939 р.

_______

Благий – сумирний.

Під – стріх.

Творилася – не турбувалася.