Потрапити в сад

Вертеп

Якраз на святвечір чоловік, жінка і їхній маленький хлопчик їхали на село. До автобуса набилося повно людей, але жінці з дитиною дали місце, і вона, притуливши до себе заспаного синка, тішилася думкою, що вже скоро буде у мами, а там їй найліпше. Чоловік відійшов далі, й жінка повсякчас озиралася на нього й жалібно всміхалась. Ледве допросилася, щоб відвіз її додому. А тепер хмурився і дивився в темне вікно. Хтось тихенько заколядував:

А мама ж її знає повно старих колядок, таких гарних, що аж плакати хочеться. І десь поставила зараз в куті «діда», засвітила по всій хаті, аби видно було при святій вечері.

Ігорчик розчервонівся, і вона розстебнула його пальтечко. Добре, що спить. Дома вона його погодує. Хай поп’є молочка тепленького з-під корови, бо на тому магазинному навіть сметана не всідається. Їхали люди з її села, і вона занепокоїлась: а як подумають, що вона з чоловіком погано живе, бо він оно стоїть віддалік, ніби чужий. На третьому селі стало вільніше, але чоловік і не думав підійти. Уже місяців зо три він і дивитися на неї не хоче, а дитину бере на руки, мов чужу. Вона вже боялася до нього обзиватись, щоб не вилаяв, але з неї досить того «відстань», аби всю ніч проплакати. Якби хто раніше їй передрік, що чоловік не схоче на неї глянути, а вона буде терпіти, то, певно, плюнула б йому межи очі. А тепер сама винна.

Як уже йшли сковзкою дорогою до хати, Ігор прокинувся й заплакав. Вона ніби аж зраділа, защебетала до дитини і подумала, що то все пусте: у неї є Ігорко, а чоловік її не має нікого.

Та хіба дитина — то вже твоє? Он її мама... Тато вмер ще три роки тому, і ненька геть сама лишилася на господарстві. А вона, дочка, — в місті. Мама туди не хоче, каже: «Я ще годна робити і вам помагати». Коли в декреті була, охоче з дитиною пожила б в селі, але ж чоловіка треба годувати та обпирати. І хоч плач, хоч скач, а вона вже відірвалась.

— Йой, мої діточки приїхали! Хотіла до автобуса вийти, але воду на пироги поставила. Сідайте, дорогі мої гостоньки, до святої вечері!

І вже тільки до Ігорчика, тільки до внука. Побавила його, а тоді дочка понесла в другу кімнату — присипляти. Зять сидів за столом байдужий до всього на світі, навіть не глянув на жінку, коли та вернулася й сіла коло нього.

Мати урочисто змовила молитву, та очі її лишилися сухими, хоч за звичаєм поставила для тата келишок на тарілці.

— Їжте кутю, всього беріть. Чого такі сумні, чи не посварились?

— Ні, — видушила з себе жінка. — Тобі здається.

— Боронь боже, аби ви сварились. Дитинка ж оно дивиться... Я би того не пережила, якби моя донька була нещасна. Цілий вік набідилася з твоїм татом, цілий вік терпіла.

Мати похитала головою та й пішла по вареники.

— Я завтра в першу зміну. Мушу їхати, — сказав чоловік. То була неправда. Жінка промовчала, але сльози самі закапали в тарілку. Чоловік схопився за цигарку:

— Не реви, мама побачить.

— Хай бачить, — схлипнула жінка. — Я думала, підемо нині колядувати. Ми ще з тобою ніколи не ходили...

Не договорила, бо вже повернулася мама з повним паруючим горнятком.

— Бігме, ти як дитина, — полегшено зітхнув чоловік, і вперше за день очі його полагіднішали. — На другі свята підемо. Я ввечері повернуся по тебе й Ігорка. Ну все, мамо, дякую вам за гостину. Шкода, але мушу їхати, бо завтра в першу зміну.

— Овва, ти хіба не міг відпроситися?

— Не міг.

— Хай їде, мамо. Нині всі б хотіли відпроситися.

Чоловік зібрався. Вона й не ворухнулася, коли виходив. Сиділа за столом, заставленим наїдками, і думала про те, що колись без крику й плачу візьме Ігорка і приїде сюди назовсім.

— Добре вдома... — не втрималася, зітхнула.

— Слухай, доньцю, у твого часом коханки нема? Чого це його вирвало проти ночі до міста?

— Нема! Не може такого бути.

— Та чи не може? Всі вони однакові. Твій татунцьо до сивого чуба дожив, а гуляв. Ти тільки скажи, я тій суці очі видеру...

— Йой, дай мені спокій.

— Люди все бачать, а ти пустила хлопа на довгий шнурок, аби робив нам встид на все село.

— Мамо, я нічого не знаю і знати не хочу.

— То терпи, як я терпіла. А що з того маю? Ти так само нещасна...

— Неправда! — відрізала дочка. — Нема в нього коханки. Інакше я б давно його лишила.

Вона позбирала брудні тарілки і понесла їх мити. А потім лягла спати.

«Нещасна, нещасна...» — тремтіла вона в холодній постелі, але чогось здавалося, ніби не з нею діється таке страшне. Уявлялося, мов сидить після весілля за столом і розмовляє з чоловіком, дивлячись йому в очі. І вони не можуть наговоритися.

Знадвору було чути голоси колядників. Ігорчик підросте, і вони будуть обоє колядувати.

Жінка задрімала, коли рипнули двері.

— Ти спиш? — спитав чоловік, якийсь незвично великий у темряві, ніби ведмідь. — Автобуса не було. Поїду завтра першою ходкою.

Голос у нього був зовсім як колись. А жінка засинала і не чула, що він говорив далі, бо була вже не в цьому світі, де всі нещасні, а в якомусь іншому, чистому, незмінному і вічному.

Бабина смерть

Баба лежала під кожухом на постелі чорній, як земля, і вперто мовчала.

— Бабо, чуєте, — ледь не плакала молода фельдшерка, — там вам буде добре. І тепло, і їсти три рази в день будуть давати. Дайте я вас обстрижу, бо з вошами в лікарню не пустять. Машина чекає.

У хаті було зимно й неймовірно брудно. Підлогу вкривав грубий шар сміття.

— Бабо, чуєте, — просила дівчина, якій все це видавалося лихим сном. — Ви ж тут вмрете з голоду й холоду. У вас же нікого на світі нема. Син знати не хоче. Давали телеграму, а він і не думає приїжджати. Сусідам нема коли за вами дивитися.

— Ая, ая, — підтакнула сусідка. — Послухайте дівчину, бо по вас уже хробаки лазять.

— Чому ви не дали знати раніше? — тупнула ногою фельдшерка. — Ми б давно її забрали. Маєте під боком стару хвору людину, хіба тяжко було сказати голові сільради?!

— Диви, яка мудра знайшлася! Син восени був. Ми йому казали: «А що, як мама вмре?» А він: «То сільрада поховає». Коли в нього серця нема, то в нас має бути? Якби не сусіди, баба вже давно б околіла. Я вже негодна на друге село до сільради ходити. Що не хата, то по одній бабі. Ще трохи, та й півсела буде на цвинтарі.

Фельдшерка почервоніла:

— Вибачте, я від нервів. Просіть ви, може, вона хоч вас послухає...

— Чи ви, Мариню, така пані, аби вас просити? Встидайтеся. У лікарні тепленько, файненько, біла постіль... Бо, бігме, більше вам зупи не принесу!

— Що, не зібрали ще бабу? — грюкнув дверима голова сільради. — Не хоче?

— Не хоче... — похнюпилася фельдшерка.

— Бабо, — приступив до ліжка голова, червоний від морозу, — що ви собі думаєте? У Франції люди замерзають і ніхто їх в лікарню не бере. Вас ще й просити треба. Зараз міліцію приведу: візьмуть вас за ноги й руки і в машину.

— Та її спочатку обстригти треба.

— То стрижіть, я вам поможу.

— Ні, — озвалася тихо стара.

— Чуєте, бабо, людям дивно, що ви так на пси зійшли!

— Та вона вже від осені лежить. Питали, чи що болить. Казала — ні. Ні, то й ні. Один син вмер ще замолоду, а другий — п’яниця. Питаю: «Може, Мариню, вмирати зібрались?» Каже: «Ні». Ліпше вже вмерти, ніж в такому смороді та бруді жити.

Голова потягнув кожух, але баба міцно трималася за край.

— Ого! Та ми вас ще на ноги поставимо. Ходіть, Маріє Федорівно, сюди. Ось візьмемо ножиці...

Баба шарпнулася й попросила:

— Не треба!

— Що, кіс шкода?

— Шкода, — сказала баба й заплакала.

Тепер, коли вона трохи відтала, з нею можна було робити все. З баби зняли драну хустку. Коси мала густі й зовсім не сиві.

Шоферові набридло чекати і він засигналив. Почали сходитися сусіди. Бабу, обстрижену і сяк-так помиту, вивели під руки й посадили в машину. Голова в неї хилиталася з боку на бік, як у ляльки.

Ранок без вечора

Сонце пробивається крізь зелені квіти на шторах, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень: роззявляє дзьоба, закидає голову, заплющує очі. На городі кущі чорні від смородини, а листки повсихали і поскручувались. Від найменшого дотику падає на долоню малина. Чорні вишні аж бризкають соком.

У відгородженому коло стайні кутку вовтузяться качата біля миски з кукурудзянкою.

— Зараз підемо!

Зараз — то не вже. Мала п’є молоко, яке здається їй вчорашнім, бо на ньому зібралася сметана, а бабця клянеться, що свіже. І наказує: вирви кропу, перебери, щоб жодної мушки не лишилося, бо я вже не бачу, почисть цибулю, принеси дров...

У хаті холодно, темно, як би швидше втекти. «Тобі, шалапутко, тільки річка в голові. Причешися. Дівчата завжди чепуряться, по десять разів на день у люстерко дивляться». — «Бо дурні!» — «Тому вони з тобою бавитися не хочуть». — «То я з ними не хочу».

Сонце зайшло за хмару. Мала вискочила з хати: хмарочка тільки одненька. Вона собі відпливе, і дощу не буде. У сестрину порвану торбину з намальованими черешнями (таких великих вона ще зроду не їла!) дівчинка кладе хліба качатам і шмат собі зі смальцем та зеленою цибулею. На голову натягає капелюха, теж сестриного, порваного. Бабця ніби дметься: не сиди до ночі, небого, бо скажу вітцю, він по тебе прийде з кропивою.

От добре скласти б у кошик чи візок всіх качат та й перенести через гостинець, бо на нім машини раз за разом. А качата дурні позбиваються докупи й пищать, ніби їх ріжуть. Іншою ж дорогою далеченько, аж через городи.

Найкраще, коли качата бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Вони вже підросли, не потопляться. Можуть самі на берег вибратися, як вода їх забере. Мала їх приганяє на одне місце: вище мосту, коло ставів. Там можна сховатися в лози, як стане дужче пекти.

Дівчинка пхає ноги у воду. Хвильку стоїть так і дивиться. Звіробій. Бабці треба нарвати.

Автобус по мості поїхав і ще три машини за ним. Бульдозер риє, може, буде яма, щоб купатися. Сонце вже над тополями коло ферми. Баба Орина пасе попри лози свою корову. Вона така стара, що не дійде до пастівника. Тримає ту корову на шнурку, аби не втекла від неї. Мала б завернула, якби що. Взяла б лозину і завернула. Хіба їй важко перейти через воду? Баба Орина жене корову мостом, аби не визуватися з чоботів. На тім мосту недавно машина вбила телятко.

Щоб не думати про це, дівчинка взялася шукати в прозорій воді гарні камінці. Понад усе їй хотілося знати, як вони звуться. От біленькі, напівпрозорі, їх дуже багато в піску, треба тільки його промити; а ці, схожі на мармур, спершу ніби теж прозорі, а коли висохнуть, стають тьмяними, негарними. У малої вдома ціла коробка з-під цукерок заповнена камінцями.

Качата вилізли на берег, попідставляли лапки сонцю. Як тільки помітили, що на них дивляться, зразу повитягали шийки, запищали.

— Я прогуляюся трохи, добре? — попросилася мала.

І пішла із напханими камінцями кишенями вздовж берега, обминаючи засохлі будяки і принесені водою купки хмизу. Поміж каміння росли квіти: ромашки, мак, звіробій і ще такі, що вона їх не знала. Дівчинка відламала кілька стеблин звіробою при самому корені, бо так ламати було найлегше, несла в руці, як букет. Ще їй трапилася калабаня з зеленою застояною водою, по якій бігав, а не плавав жук, і це її дуже здивувало. Потім в очі блиснуло щось сліпуче. Вона кинулась на сяєво і побачила, шматок пляшки з гострим краєм. Дівчинка затремтіла, бо вже уявила, як наступила на скло, як гострий біль звів ногу і потекла кров, яку не можна спинити подорожником. Вона побіжить додому, але по дорозі вся кров витече...

Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке; пінилися хвилі, коли вона наставляла проти них долоні. Ніхто, крім неї, не пльоскався зараз в річці, дорослі були на роботі, а діти пасли худобу. Баба Орина стояла на другому березі й дивилася на дівчинку, а малій ніяк не хотілося вилізати з води: заплющувала очі, переверталася, дозволяючи воді робити з нею що завгодно.

А потім в неї шуміло у вухах і вся шкіра посиніла. Вона накинула на плечі сукенку і скоцюрбилася на камені, хоч треба було бігати, щоб зігрітися.

Коли баба Орина гнала корову, то вже мав бути обід. Свій хліб зі смальцем дівчинка проковтнула, як голодне звіря. Надробила каченятам їхніх півхліба і не втерпіла, щоб не відламати й собі шматочок. Мусила сидіти аж доти, доки баба Орина знову не прижене корову. Мама якраз тоді приїздить з роботи і привозить морозива в скляній баночці. Мала з’їла б цілу бочку морозива, так вона його любила. А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, потім повечеряють, і всі — тато, мама, бабця і вона — будуть дивитися телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку це слово, і злякано озирнулась. Ніде нікого. Баба Орина з коровою вже перейшли міст. Качата заснули. Слово ніяк не відчеплювалося від неї. Якби хтось прийшов і заговорив до малої, вона б про це забула.

Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина в сорочці йшла поверх води і, плачучи, кликала свою маму.

Мала залізла в кущі, повернулася до річки спиною, щоб не побачити когось такого, затулила вушка і застигла так німою грудочкою, ніби згублене мамою пташеня.

За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки, кожен поодинці. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла бурхливої літньої повені.

Дівчинка відчула, що вони вже пройшли, бо серце її почало стукати рівніше. Мостом проїхала машина.

Потрапити в сад

На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому був. З-за високої мурованої стіни визирали гілки з червоними яблучками. Тільки горобцям вільно було перелітати через огорожу. Якби будівники мали хоч трохи фантазії й вірили, що поети мають крила, вони б придумали складнішу систему охорони, ніж стіна й металеві, вічно замкнені двері в ній. Втім, поети, що їх мали, давно повмирали.

Грицькові уявлялося, що якоїсь теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері. Увійде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, притулиться щокою до землі-матінки, буде плакати і питати: «У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?»

Міліція всієї Південно-Західної дороги знала Грицька і вже не чіпала. Та й що взяти з чоловіка, коли в нього нема ні хати, ні жінки, а лише гармошка й чорна хвороба ще з війни. Лікарня — ото й увесь його притулок. А ще Нуська, сестра. Міг би в неї пожити, та ні, посеред зими вирве ним з сестриної теплої хати, й шукай вітра в полі.

Тихо, Нусько, тихо... Чорна хвороба зробить з чоловіком усе на світі. Чим я завинив? Треба, щоб люди мене виділи і щоб я їх видів. А таких, як я, ще ого-го скільки! І без чорної хвороби вистачає. Григорій Сковорода теж поблукав по світі, а чим моя гармошка за його філософію гірша? Тішуся з того, що були на землі такі люди, як Григорій Савич. Не кожному тісно межи стінами, ой не кожному...

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон. Неквапно закурив собі в тамбурі, поки люди повсідались і витріщились у вікна. Потім дренькнув гармошкою. Люди побачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких споднях. Грицько, дарма що волочився, дбав, аби на ньому все було чисто. Він став коло першої лавиці й, похитуючись, заграв «На сопках Маньчжурії», потім «Прощання слов’янки», а наостанок «Сусідко-сусідко, позич мені решітко». Це було все, що він вмів, та й того було досить, аби в наставлений капелюх посипалися копійки. Грицько казав: «Цілую руку» кожному, навіть дитині, і йшов ще у два вагони. Потім сідав на лавицю і, хоч би перед ним на коліна ставали і просили грати, не грав. Бо йому вже набридло. Як Грицькові не хотілося, то не хотілося.

Грати йоґо навчив тато, як вернувся з війни без ноги. Грицько вже мав тоді чорну хворобу від переляку. Німець жартома стрельнув йому над вухом, хотів злякати. Відтоді й напала на нього падуча. А по війні почали з батьком-калікою ходити по базарах. Тато грав на гармошці, а Грицько збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби і вмерла, а старий замерз п’яний, вертаючись з міста. Добре, хоч сина тоді з собою не взяв.

Гриць пробував списати ту історію на папір, бо дуже вона була жалісна, але не дав йому бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, то перед очима ставав його тато-каліка — в латаній ватянці, похмільний, неголений, з голубими ЯСНИМИ очима. Якісь інваліди машини мають, все їм без черги дають, а тато не видів добра змалку й до останку.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою, бо то була його найулюбленіша їда. Голови й шкірки забрав з собою. Вічно здибнеш пса чи кота, а ті баби з буфету усе зіпхають своїм свиням. Не любив Грицько бабів з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що він не жебрак. Красти легше, ніж грати на гармошці по електричках. А про свою біду Грицько хіба міліції розповідав і карточку показував, що він інвалід.

Отож весело тупцяв на пероні, чекаючи електрички, як тут його гукнув Стьопа. Грицько витяг з кишені жменю дрібних і дав йому. Той облизав сірі губи.

— Чуєш, Грицю, добре, що я тебе стрів. Микольцьо дуже слабий. Просив зайти, — тремтів Стьопа.

— Ти що, змерз?

— Ой змерз, братчику. Зима скоро.

— Йшов би до мами. Може, їй дровець треба врубати.

— А-а, — махнув рукою Стьопа, але подумав і згодився: — Правду кажеш. Нема в неї дров.

— То ходім, нам по дорозі.

— Похмелитися б...

— Я вже пив.

— То я потім до неї піду.

Грицько пошкріб потилицю. Що з чоловіком вдієш? Золоті руки мав...

Він дивився, як Стьопа, нагинаючись під вітром, побіг до чайної. Спина його була геть у вапні.

— Біда, — сказав Грицько. — Біда.

І рушив зі станції через колію, а далі вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали.

— Боску віддам, — вирішив Грицько.

Вулицю мали зносити, а на її місці будувати багатоповерхові кам’яниці. Тому господарі плюнули на все: не фарбували вікон, не латали парканів. Псів, либонь, залишать тут, аби по паркетах не талапали.

— Біда, — зітхнув Гриць, і серце в нього защеміло, бо чув що насувається чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на голові.

Микольцьо мешкав у малесенькій хатці з одним вікном і жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворів. Старий чоловік, що ж тут дивного. А вікно й двері помалював білою фарбою, не пошкодував грошей. Боска в будці не було.

Грицько витер ноги об дерев’яну решітку й штовхнув від себе двері. На нього війнуло теплом, аж чоловікові слабо зробилось. Добре встиг задубіти.

— Чи вдома пан господар? — скинув шапку.

— Вдома, — тихо обізвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папір і дав псові риб’ячі кістки й голови.

— Не сподівався? А я Стьопу стрів... Каже, заслаб наш Микольцьо.

— А якби не заслаб, то не прийшов би, — докірливо мовив Микольцьо, а очі в нього аж сяяли. — Ти грійся, я напалив, хоч і слабий.

— Серце?

— Та воно.

Микольцьо був весь запухлий, аж синій.

— Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануєш черевиків... Як тепер не підіб’єш, вважай, треба викидати.

— Дай собі спокій!

— Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить...

— У лікарню тобі треба.

— Ти лишайся, може, й без лікарні обійдуся. Заграй мені, музико, то буде мій лік.

— Можу й заграти.

По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина, а потім важко рукою витер носа:

— Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, віддам тобі хату й Боска.

— А мене в будинок престарілих візьмуть! — весело сказав Грицько. — У лікарні казали. І зараз би прийняли, та роки поки що не вийшли. Або оженюся, га?

— Дурний ти чи блаженний, нема як своя хата. Вона тобі й сестра, і жона, і мати. А я вмру скоро. Дивися...

Микольцьо відхилив з себе ковдру, і Грицько побачив розпухлі, аж лискучі ноги.

— Вже як вода в чоловіку з’являється, то, вважай, кінець.

Грицько гладив руду спину Боска, і той тицявся йому під пахву сивою мордою.

— Боска жаль. Гицелі заберуть.

— Боска я не лишу, будь спокійний, Микольцьо.

— Угу. А як маєш лишити, то ліпше візьми сокиру та зарубай.

Грицько здригнувся.

— Бог з тобою.

— То не лишиш?

— Ні.

— Гроші маю на книжці. Хай на похорон.

Грицько демонстративно заграв «Ой сусідко-сусід-

ко», аж самому в вухах закололо, і відклав гармошку, не дивлячись на Микольця.

— Боска можеш лишити і на день, і на два, як тобі треба поїхати. Він не буде вити. То є мудрий пес.

— Не бери собі дурного в голову, — сказав Грицько. — Може, я раніше за тебе помру. А як завтра піду, то не дивуйся. Я вернуся. В мене діло є.

Микольцьо ледве проковтнув слину.

— Знаю, яке в тебе діло. Ліпше в хаті. Я вже поможу. Мо, в лікарню не треба буде, бо як на вулиці чи на вокзалі вхопить, то в лікарню обов’язково візьмуть.

Грицько обвів поглядом чисту кімнату з накритим клейонкою столом, скринькою для різного шевського приладдя та книжковою етажеркою.

— Візьми «Кобзаря» почитай, — попросив Микольцьо. — Люблю, як ти читаєш.

Гриць побожно взяв до рук книжку в грубій шкіряній палітурці.

— Давай «Перебендю», — попросив Микольцьо.

...Вночі знявся вітер з дощем. Грицько довго не спав, слухав, як дихають Микольцьо і Боско (собака лишився ночувати в хаті).

Стіни аж двигтіли.

«Ще завалить нас», — думав Грицько. Він не знав, що старі хати стоять міцно.

«Усі яблука вітер позриває. Тільки б гілля не поламав, — згадав він про сад. — Але за муром воно не так дме».

Гола дитина,абоЩе одна новорічна історія

Хлопчику було п’ять років. На новорічному ранку в дитсадку він мав костюм Зайчика: білий светрик, білі штанці, білі гольфи і біла шапочка з паперовими вушками. Крім нього, навколо ялинки танцювало ще троє Зайців, два Вовки, Ведмідь, Лисичка, Білочка і кілька Сніжинок. Пахло хвоєю і цукерками. Навіть усмішка Виховательки, яка мала своїх двох дітей, чоловіка, цілу купу святкових клопотів і нежить, теж була солодкою.

— Анумо, дітки, візьмемося за ручки і заспіваємо пісеньку про ялинку:

Діти підхопили й рушили довкола ялинки, раз у раз озираючись на батьків. А Дід Мороз у такт стукав срібною палицею об підлогу. Він був звісно, не справжнім Дідом Морозом, а нянею Антоніною Михайлівною. Снігуронькою одяглася молоденька вихователька Ніночка, яка мала зараз медовий місяць. Чоловік Серьожа чекав її на трамвайній зупинці. Вони збиралися купляти ялинку.

Зайчик теж озирався, але ні мати, ні тата не було, бо вони того дня працювали, і о третій годині його мала забрати бабуся.

Майже на вершечку ялинки сидів жовтий папуга і думав, що на той рік його вже не повісять, бо від старості він вицвів і взагалі розклеївся.

Батьки розчулено посміхались і перешіптувались між собою про те, які подарунки одержать їхні хлопчики та дівчатка і чия дитина вбрана найкраще.

Вихователька підкралася до Діда Мороза і зашепотіла:

— Треба закінчувати. Давайте подарунки. Я не збираюся тут до ночі сидіти.

— По списку? — поцікавився Дід Мороз. — Чи з фантазією?

Антоніна Михайлівна мала великий досвід у цій справі.

— Хай вірша хтось прочитає, а тоді по списку, — великодушно згодилась Вихователька і скромно стала біля дверей, схрестивши руки на грудях.

Пів на другу ранок нарешті закінчився. У підсобці батьки вручили зніченій Виховательці пляшку шампанського і коробку цукерок, привітали з Новим роком, одягнули дітей і пішли додому. Коли Вихователька зайшла до роздягалки, Зайчик сидів на стільчику і кусав велику цукерку.

— Що, по тебе ніхто не прийшов?

— Бабуся прийде.

— Цікаво, коли вона прийде?

— Не знаю.

— Нічого собі! — розсердилась Вихователька. — Всі діти пішли додому, а я тут маю з тобою сидіти.

Вона зайшла в залу, де прибиральниці уже заходилися коло ялинки. Ніночка хапливо знімала костюм Снігуроньки.

— Бозна-що! — обурилась Вихователька. — Всі батьки як батьки, а по Яценка досі ніхто не прийшов. А в мене вдома діти й чоловік ненагодовані. Ніночко, може, ти, з ним побудеш?

— Я? — зробила великі очі Ніночка, натягаючи чобітки. — Мене Серьожа жде. Він, до речі, теж голодний. І взагалі, чому я? Знайшли ким дірки затикати, Валентино Григорівно. Лишіть малого няні. У неї ні дітей, ні чоловіка...

Вихователька люто на неї глянула і вискочила в підсобку, ковтаючи сльози. Ніночка була ніби стіна, об яку бийся не бийся, а тільки потовчеш собі кулаки. Де вже їй думати за чужу дитину, коли своїх не треба. «Хочу пожити для себе». Паскуда! Шарфик дитині не зав’яже, гудзика не пришиє, бо це не входить в її обов’язки.

— Уявляєш, Серьожка, — щебетала Ніночка, цмокнувши чоловіка в ніс. — Ця дура Валька хотіла змитися додому, а мене залишити з якимсь дітваком, по якого не прийшли батьки. Яка нахаба!

— Ходи сюди, — наказала Вихователька Зайчику, — подивишся, як розбирають ялинку. Спочатку знімають гірлянди, потім дощик, а тоді решту. Тільки ти до того не берися, бо поб’єш.

— Який гарний зайчик до нас прийшов! — сказала одна з прибиральниць.

— А тьотя Тоня де? — спитала Вихователька.

— Звісно де! В гастроном пішла за вином для свого алкоголіка. Закортіло бабі діда на старості літ. Ви щось від неї хотіли?

— Та ні, — відказала Вихователька і пішла дзвонити додому.

«Чому всі люди такі байдужі? — думала вона. — Аби їм було добре, а до інших нема діла. Поменше роботи і побільше грошей».

Ніхто не брав трубки. Вона полегшено зітхнула. Глянула на себе в дзеркало.

«Боже, яка я страшна! Хоч на Новий рік відісплюся. Наварю їсти, а потім буду спати».

— Валентино Григорівно, а що з птахом робити?

— З яким ще птахом? — відірвалася від дзеркала Вихователька.

— Та з оцим! Геть розклеївся.

— Чого ви до мене чіпляєтеся з кожною дурницею?

— А щоб не подумали, ніби я вкрала, — пояснила прибиральниця, доброчесно підібгавши губу.

— Викиньте. Або ні. Дайте малому, хай бавиться...

— А що в мене є! — заспівала прибиральниця і простягнула Зайчику папугу.

— Дякую.

— Молодець!

Ніхто не знає, як це трапилось. Але папуга вирвався з рук хлопчика і полетів. Прибиральниці не мали часу дивитися за Зайчиком, який сидів собі тихенько. А коли помітили, що його нема, вирішили, що дитину забрали додому.

А в одному з трамваїв їхав хлопчик у всьому білому, та ще й у шапці з паперовими вушками. Ні, надворі зовсім не було холодно. Термометр показував аж сім градусів тепла. Це тільки в старих казках бідолашні дітки замерзають у різдво на вулиці...

Пасажирам здавалося, що хлопчик їде з батьком, бо коло нього сидів інтелігентної зовнішності чоловік у кожусі й читав дефіцитну книжку Пікуля. Половина пасажирів дивилась у вікно, а друга половина думала своє чи розмовляла.

— Торік у нас був розкішний стіл. Чоловік роздобув ведмежатини...

— Це все дуже просто: смажене м’ясо з яйцем двічі пропустити через м’ясорубку...

— ...я б нізащо не дозволила своїй дитині ходити в такому вигляді. Не вистачає ще й виконувати всякі забаганки.

— Моя дочка мала цього разу найкращий костюм в школі. Ми шили його в ательє.

— З тебе два карбованці п’ятнадцять копійок.

— Такі дорогі?

— А що ти думала? Імпорт!

— Боже, де ще той вечір, а воно вже п’яне.

— А від мене папуга втік! — тихо сказав Зайчик.

— Угу, — буркнув інтелігентний чоловік, радий, що сидить далеко від п’яного, який чіплявся зараз до бабусі в капелюшку: «Мадам, я дуже вибачаюсь...»

Зрештою, чоловік мав виходити. Він сховав книжку й пішов до дверей. Зайчик теж вистрибнув за ним.

— Ой, подивись, який кумедний! — сказала дівчинка років чотирнадцяти своїй товаришці. — Втік, мабуть, з дитсадка.

— Де ти живеш, зайчику-побігайчику?

— У 28-й квартирі.

— Який ти холодний!

Одна з дівчаток скинула куртку, друга шарфика.

— А будинок пам’ятаєш?

— Дванадцятий. А від мене папуга втік!

— Який папуга?

— Жовтий.

— Знайдеться твій папуга. Може, він тебе вдома чекає.

— Не чекає!

— Чому?

— Так... — сказав Зайчик тремтячим голосом.

— Тільки не плач. Зараз ми тебе відведемо додому.

На сьомому поверсі, в двадцять восьмій квартирі, пролунав дзвінок. Двері розчинились, і діти побачили жовтого папугу, який привітно сказав:

— Ласкаво просимо!

І додав:

— Заходьте в наш чарівний сад!

Він сидів на високому стільчику з трьома ніжками, а над ним, скільки сягало око, зеленіли дерева, вкриті яблуками, апельсинами і вишнями, розпускалися квіти, літали метелики і було зовсім-зовсім як улітку.

Як будували хату

На лавці коло величезного дев’ятиповерхового будинку сидять і гріються на сонечку старі баби. А воно то вигляне, то сховається, наче жаль йому на отих немічних тепло розтрачувати. Одна вже зовсім негодяща: руки сухі й білі, як пелюстки, аж просвічуються. Вбрана в нове пальто, чоботи-бурки, синю грубу хустку: все старече, незносиме.

Одна бабуся скаже слово, друга, і слова ті так далеко від бога й людей, що зостаються з ними, нікому більше не потрібні. А завтра візьме котрась з них та й помре. І нічого від того не зміниться: комусь дадуть квартиру, хтось народиться, а все ж дім пусткою не стоятиме.

Тяжко було колись хати зводити. Дерева купи, привези, добре, як коні маєш, а як нема — зич. А ще біда: півсела згоріло, й не знали, хто підпалив. Може, й не підпалив. Солома, будиночки з дерева. Як свічки палали. Прибігла сусідка: «Настю, горите!» Я вже без пам’яті. Вхопила найменшу разом з подушкою, та вже й не було чого рятувати. Все пішло з димом: лахи, постіль, збіжжя. Лишилися ми голі й босі: п’ятеро діточок, божечку. Марусю й Івана взяв до себе брат Василь на Глинне. Старшого Юзя забрала тьотя Кася худобу пасти. А я з Стефкою і Ганею пішла до другого брата Миколая. Сам казав: «Живіть, поки хати не збудуєте». Там своїх дітей троє. Братова так дивиться, ніби ми в неї кусник хліба видираємо.

Чоловік піде до лісу, а я пхну дітям по бульбі пісній, та й порпаємося в попелі, де який цвях чи цегла. Прибіжить Юзуньо від худоби і нам помагає. Така господарна дитина! У тата вдався. Той каже: «Як збудуємо нову хату, то мусить бути як писанка. Щоб і стіни високі, і вікна великі, і дах з черепиці». Аби здоров’я було. Як нема здоров’я, то ніщо чоловіку не миле: ні худібка, ні поле, ні хата. Як ми за тую хату наробилися! Те дістань, те привези... Чоловік на скіпочку всох з тої праці. Добрий був до мене, царство йому небесне.

Ще в старій хаті, було, першим встане, розпалить, а тоді вже кличе: «Вставай, Настуню». Аби мені зимно не було.

Юзуньо в нього вдався. От був би файний чоловік для когось! Та не дав бог. Я вже й не плачу, хіба десь колись, як посиджу в хаті сама цілий день. Коней любив Юзуньо. Мали двох, то один підірвався, а другий заслаб і здох. Як він за ними побивався...

Вже ми стіни звели, хату перекрили. Нема кращої над дерев’яну хату: тепла, суха. Ще й підлоги не зробили, вікон не повставляли, а я вже господиня. Поставили піч — варю їсти. Юзя та Івана забрала до нової хати. Так ми всі тішилися, а найбільше я, що є свій дах над головою, що не треба нікому в ласку стояти. Стала наша хата, як писанка: на все село. Тепер понабудовували кам’яниць, а тоді люди не мали за що. Цегли — і тої не виділи. Тяжко далася нам хата. Як була війна, то нас обійшло. І ми всі живі-здорові лишились, хоч і голод, і холод, і сльози. Бандери — ще гірше. Не знаєш, коли по тебе смертонька прийде. Юзьо та Іван в комсомол записались, то я вже не спала, не їла. Юзя вбили, старшенького мого, 20 годочків мав. А потому я мов і не жила. Ніщо не було миле. Повіддавала доньок, вженила Івана, бавила внуків, а сама думала, яка ж то жінка могла бути в Юзуня, а які діти. Певно, він би не пішов з хати, як ті, хоч і вони рідна кров, і за ними серце болить.

Чоловік мій вмер ще не дуже старий, а я після того п’ять літ корову тримала. Діти приїжджали, до себе кличуть... Тільки ніяк не можу лишити могилки рідні:

і тато мій тут, і мама, і чоловік, і Юзьо. А хату на кого покинути? Чую, то одна баба поїхала до міста, то друга. Донька Стефа каже: «Мамо, у вас по кутах павуки, фіранки чорні. Встидно мені за вас. Ви вже негодні самі робити. Мушу вас забрати».

«Ліпше б мене смерть забрала, такий непотріб», — думаю, але мовчу, бо гніватися буде.

«Ну, то я приїду в суботу!»

Я сама чую, що стала таки слаба: за бульбою нагнутися не можу.

Треба порадитися. Увечері сіла я за стіл, свічку перед образом засвітила. Лєктрики не вмикала, бо старій бабі й того досить.

Відкрилися двері: зайшов Юзьо, білий на лиці, як крейда, голова бинтами обмотана. Сів на лавці.

«Може, тата почекаємо?» — кажу.

«Добре, мамо».

Ніколи мій Юзуньо мені не перечив, ніколи я від нього слова поганого не чула.

«Як тобі там, сину, чи добре?»

«Добре, мамо, але далеко. Звідти й землі не видно».

Рипнули двері. Зайшов чоловік.

«Пощо ти нас кликала, Настуню? Знаєш, як тяжко звідти добиратися? — докоряє. — Недовго вже тобі. Почекала б».

Затрусилася я вся, заплакала:

«У кого ж я маю спитатися, як не у вас? Була нині на цвинтарі, чого ж ви з-під землі не обізвались?»

«Кажи, жінко, швидше, що в тебе, бо скоро нам вертатись».

Я ж усе, як є, розповіла.

«Їдьте, мамо, до Стефи, а хати не продавайте. Як умрете, то вже тоді. Скажіть Іванові, щоб дах залатав, бо вся стеля прогниє. У сінях підлогу щось прогризло, треба нову дошку».

«Добре, Гриню. То їхати мені чи ні?»

«Їдь. Але хати не продавай. То добре, як хто в ній житиме, а то розвалять і поставлять нову. Не буде тоді нашим душам спокою довіку».

«Ну, нам пора».

«Та ще посидьте. Щоб я на вас надивилася...»

«Невільно, Настуню!»

«Може, ви голодні?»

«Ні, мамо, не голодні. Хіба маєте хліб свого печива».

«Йой, не маю, тільки магазинний!»

«Тоді прощайте!»

Вклонилися мені обоє і вийшли. Я вже до рана очей не стулила.

Забрали мене донька з зятем. Сьомий рік живу. Тепло, чисто, вода в хаті. Того й не хоче по мене смерть прийти. Думає, як старій добре на цьому світі, то нема чого пхати на той...

Містерія небес

Ще не знаючи кари, ще не знаючи першого слова, яке буде вироком над усім, дарма що мова зараз цінується менше ніж гріш, — чекаю, коли поїзд метро зупиниться в зігрітому людським диханням підземеллі, котре поволі холоне, і я рушу ескалатором у яскраво освітлену ніч, у самотність. Не таку вже й безпросвітню самотність, яка існувала досі, бо мені віднині належить право час від часу згадувати, повертаючись лицем до сонця. Однак, не знаючи ніякої мови, крім здешевленої на торжищах великого міста, переконана, що між нами ніколи не відбудеться розмови і пам’ять згасне, вмре. А поки що в електричці, мовчки плачучи від безсилля у підземному світі, населеному незрячими, байдужими і втомленими напівлюдьми-напівгвинтиками пекельної машини, дивлюсь на ангела, намагаючись не зустрічатися з ним очима. Світло, яке йде від ангела, падає на кожного, але людей все меншає, бо наближається кінцева зупинка, а я вийду раніше, і тоді він залишиться сам під землею, бо на землі його існування ще нестерпніше за моє — з такою-сякою маскою на обличчі. А в нього лице голе й настільки беззахисне, що якби по ньому пройшов цілий натовп, воно б залишилося незмінним. Якої гіркої години він прийшов до нас, де його вважають за божевільного, а не за спасителя? Стара дешева одежа, відсутність речей і очі — не дитячі, не скляні, а просто чисті та ясні навіть під землею, в тунелі, де стіни обплетені темними дротами; й усмішка теж не дитяча, не самозакохана — боженьку, для кого він, нащо з'явився цій стомленій безликій юрбі? Хто насмілиться заговорити до нього, не маючи золотих слів і золотого серця? Простягни він руку по жебрані мідяки — і всім стане легше. Шкода слів, а мідяків нікому не шкода. Нічого не просить, нічого не каже, готовий допомогти кожному. Як і всі, я вдаю, що дрімаю.

Чи могла я тоді уявити, що з’ява ангела в метро була пересторогою всім нам? Треба мати право на самотність, а якщо ти не досить сильний, то не відвертайся від торжища, де купують тебе і купуєш-продаєш ти. Досить з тебе здатності впізнавати вісників добра і зла, пам'ятати про них.

...Мертвий білий метелик біля води, через яку переходиш, майже не замочивши ніг. На другому березі — ще один. Лука за річкою здалеку біліє квітами. Таке все тихе, смутне під сонячним пекучим промінням. Зауважуєш кожну деталь: мертвих метеликів, свинцево-важкі ноги, котрими ніяк не дійти до луки, щоб упасти в траву. А небо напнуте, як простирадло: так само цупке, непроникне, і за ним щось мусить бути, але навряд чи інше небо. Нам належить хіба одне, що рухається і не рухається над головою, що є водночас мить і вічність, цілість і частка земного володіння.

За моєю спиною спорожніле місто, куди я незабаром повернуся, побувши свідком наближення катастрофи, що загрожує не лише людям. Це ще подив з присмаком естетства. Я не боюся. Я не бажаю вічно кружляти в метро і бачити, як відбивається моє зістарене самотністю і надією лице в чорних дзеркалах, як сидять навпроти бабця з синіми пожмаканими губами, чоловік з дитиною, в якої болить зуб, дві дівчинки, що вертаються з кіно, хлопець з лицем князя Мишкіна...

Пил, який вкриває траву, пожовклу без дощу, лишає сліди на ногах. Більше не зустрічаю мертвих метеликів, а тільки живих, барвистих, навіть синіх, навіть зелених.

...Сюрчали коники, чорна тля обліплювала стебла ромашок, мурашки повзали по моїх руках, павуки будували мости між травинками. Душив запах сіна, призначеного для корів, котрих зарізали на м’ясо.

— Чи добре тобі в підземеллі? — спитав мене чийсь голос. Я нагло розплющила очі і з острахом глянула в небо. Воно було тверде й непроникне, як склепіння, викладене білими кахлями, з мертвим світильником-сонцем. йшов хлопець, схожий на ангела-хранителя. Він спускався з горба, нахиляючись раз у раз за квітами, щоб зірвати їх. Лице його було блаженне, мов у юродивого. Певно, він йшов за мною аж від міста. Я не потребувала ні його самого, ні його милосердя, бо найбільша мужність зараз — це жити в тому зганьбленому світі, єдиному, якого ми варті.

...Дитя самотності й доброти лежало переді мною на широкому листі лопухів і поволі згасало разом з днем. Воно не було потворне, тільки дуже кволе, приречене на загибель. Йому судилося прожити лише кільки хвилин, доки триває червоний захід сонця, нічого не пізнавши, не побачивши, лише відчути здригання світу напередодні прекрасної катастрофи.

Я обструсила з себе мурашок і швидко пішла назад з безлюдного поля до безлюдного дому з наглухо зачиненими вікнами і зів’ялими вазонами у них, де чути лише цокання годинників і тиху мову забутих книг.

Сліпуче лице осені

...І досі пече сонце, аж піт заливає очі. Спробуй-но вистояти з двома сітками в переповненому автобусі. Та ще в мої роки. Нащо було до всього тягнути й оці троянди? Але ж ти їх так любив, ні любиш і зараз, хоч тепер годі думати, що я бодай трішки взнала тебе за сорок років. Ми ніколи нічого не будемо знати про свого ближнього, хай він навіть сидить у нас на карку. Все життя я присвятила тобі. А могла б влаштувати його інакше. Мріяла: от піде Михайлик на пенсію, будемо жити, як пташки в гніздечку. Опікуватись одне одним в затишній нашій квартирці. Будемо гуляти погожими днями по парку Коцюбинського. Нікуди не квапитись, так і жити до самої смерті серед тихого сяйва нашої осені.

...Боже, як довго я чекав цього! Встиг посивіти, постаріти, з’їхав на пси, як то кажуть. Хіба в такі літа можна щось починати? Треба лягати в труну, щоб не вдатися до старечого ідіотизму. Бі-г-гом! Я жив і не мав часу. Лише робота, робота, робота. А відпочинок перетворювавсь у сон. Я бачив себе вільним десь у лісовій сторожці на краю світу, серед трав, квітів, метеликів і бджіл. І там би я майстрував своїми руками нехитрі речі з дерева або малював картини, намагаючись якнайточніше відтворити довколишній світ. От ніби й маю нарешті все.

Дитинство минуло в найтяжчому голоді. Я не бігав по луці за метеликами з затиснутою в кулаці цукеркою, а повзав по землі з роздутим від трави животом. А ледь навчився ходити, як почав працювати. Зараз думаю — заради чого? Хіба я б помер на цій щедрій землі, якби не длубався у ній, а потім у нескінченних папірцях, звітах? Чи не краще просто ходити по світі, вдовольняючись шматком хліба й пригоршнею води? Боже, мати одне-єдине життя і прожити його так безглуздо й самотньо...

...Це — доля. Так, доля! Що не кажи, а могли б стати щасливими, якби не війна. Мали б цілу купу дітей та онуків. Скількох обминуло лихо, а нас з тобою — ні. Для людей ми стали подружжям, а перед богом — братом і сестрою. Пам’ятаєш, як ми любили одне одного до того, як ти повернувся з війни скаліченим? Ти б не дозволив, аби я отак їздила до тебе з торбами їжі, викладала все на стіл і йшла, навіть не побачивши тебе. Мені ж щораз важче дертися на того горба, де вже й стежки за листям не видно, і таке воно слизьке та мокре — б-р-р!

...Шкода дивитись, як вона лізе на горба, захекана, товста, в незугарному капелюсі. Стара... А хто їй винен? Я не просив нічого приносити. Мене не існує. Я звільнився нарешті від тіла, яке карало мене все життя. Ця хатка на курячій ніжці така маленька, що її просто засипле колись листям, і стара не знайде до неї дороги, тож вернеться додому, задоволена виповненим обов’язком. Навіть не буде кому про це сказати, хіба лише коту Соломону. «От я промучилася з ним усе життя. Котику, хто здатний оцінити мою жертву? Хто поверне мені всі ті роки?»

...Чому ти не взяв мене з собою? Тут так гарно, що можна не думати про їжу. Ти зовсім мало з’їв. Як пташка. Напевно, схуд. Може, це й добре для твоєї гіпертонії.

...Десь наприкінці серпня я відчув, що тіло моє потрохи тане, легшає, прозорішає. Я сидів на порозі хатки» ще не зовсім звикнувши до нового свого життя. Не малював картин, не садив дерев, бо мені не хотілося нічого робити. Треба було займатися цим в молодості. Безсилля. Я не міг витримати такого фіналу. Дурненька, ти й не здогадуєшся, що сталося зі мною, як несподівано я знайшов вихід: залишитися тут і не належати нікому. Я став жуком, що повзе вгору по зламаній травинці, квіткою, птахом, зім’ятим листком. І нарешті зрозумів привабливість такого рослинно-комашиного життя.

...Стежка не прометена від листя. Що ж, ти ніколи не вмів цього робити. Відчинено двері — очам важко звикнути до темряви. Пронизливо дзижчить муха. Такий жах: у нашій квартирці ніколи не було темно й вогко. Постіль на ліжку теж вогка і зовсім чиста, хоч я міняла її тиждень тому. Боже, майже нічого не їв. Курка не торкана, салату взяв дві ложки, хліб лише покришив. Мені надто важко сюди приїжджати, зустрічаючи таку чорну невдячність. Хоч би записку лишив. Ставлю в банку з водою напівзів’ялі троянди. Ноги тремтять, в голові паморочиться. Ще, чого доброго, сонячний удар... Ляжу хоч на хвилинку в ліжко. Поверх ковдри, тільки скину туфлі... Прокидаюся надвечір. Сонце сховалось. Тиша. І якось легшає, прозорішає тіло, наче я повільно розчиняюсь в повітрі. Поспішаю назад, щоб встигнути на автобус, залишивши тобі яблука, термос з супом, ковбасу й хліб.

Калинова сопілка

— Приїхала позавчора така смутна. Ще з вікна бачу: тягне моя Оля велику торбу, аж зігнулася. А то вона лахи свої привезла. Ми ж її зодягаємо, бо одиначка. На кого маєм тратитись, як не на доньку... Прийшла, сіла, як з хреста знята. Олюню, питаю, чи не слаба ти? Ні, каже, мамо не можу я більше там вчитися. А в самої сльозоньки кап-кап. Не можеш, то й не треба. Ніхто ж тебе не силує...

— А чого, не питала? — здивувалася сестра.

Вони сиділи в міській квартирі на дивані. Було вже по обіді.

— Сама скаже. Ми свою ніколи не випитували. Нема в нас такого звичаю. Слова лихого не чула...

— Ото й біда. Лишить училище, піде на роботу, а там знову щось не по її...

— Та, може, й на ліпше. Не було в мене години спокійної, як пішла Оля до міста, між чужі люди. Михайло послав, мовляв, най вилюдніє трохи. Бо вона така тиха, встидлива. Все як не в хаті, то в садку чи на городі. Спершу весела приїжджала, розказувала, які вчителі, які подружки, яке кіно. А тепер маєш...

— Може, хлопець завівся?

— Оля б сказала.

— Дуже ти своїй Олі віриш! Потайлива вона. А документи вже забрала?

— Йой, не спитала! Не хотілось їхати від неї. Михайло на курорті. Але Оля каже: їдьте, мамо, я вже сама до вечора якось перебуду.

— Могла би в мене переночувати.

— Та не хочеться Олю саму на ніч залишати.

— Ну, то давай, я тобі хоч води у ванну напущу, скупаєшся. До вечора ще далеко.

— Гришка, повертай! — крикнула на вухо мотоциклісту дівчина в оранжевій курточці.

Позаду їхав ще один мотоцикліст, теж з їхньої компанії. Всі зіскочили на нерівну лісову дорогу.

— Ставай! — закомандувала дівчина. — Отут.

— Клас! — прицмокнув Гриша, побачивши галявину, всіяну квітами. — Як у раю!

Дерева ще тільки випускали перші листочки, і ліс був прозорий, за ним виднілося село.

Оля сиділа під хатою на лавці, склавши руки на колінах, і дивилася на ліс. Вона його боялася. Страхалася гадюк, вовків, а ще більше людей. Колись вона ходила з мамою по гриби і там стріла чорного зарослого чоловіка, котрий скрадався між кущів, а побачивши їх, утік.

Сад був голий, але от-от мав покритися цвітом. Зі стежки дівчину міг побачити кожен, і від того їй робилося трохи моторошно.

У коморі, на самому споді старої шафи, загорнутий в папір, лежав чорний порошок — отрута для мишей. Колись вона забруднила об нього пальці, й, перелякана, десь з півгодини мила руки...

Дівчина і двоє хлопців розстелили під дубом гуртожицьке покривало і відкрили першу пляшку.

— Де ж твоя подружка? — запитав той, хто їхав на мотоциклі сам. Він був худий, миршавий і дуже нетерплячий.

— Таких подружок, — злісно засичала дівчина, — я би різала й солила. Знаєш, що вона вчудила? Втекла до мамці, бо їй, бачте, бридко. Ми для неї не дуже чисті!

— Нелька, припини, — обірвав її кавалер. Слухай, що тобі каже дядя. Пойняла?

— Угу. Хіба я замало випила...

Після другої пляшки і консервів у томаті Нелька засміялась:

— Вона думає, що я її, сучку, не знайду... Вовка, ти не в курсі: ми цю подругу хочемо провчити, а не просто так...

— Просто так я б не поїхав, — перевернувся догори черевом Вовка. — Зрештою, на фіга мені ваша Олька? Гришка не скнара — поділиться...

— Дурень! — обурилась Неля. — Гриш, скажи йому...

— Ліньки. Я б поспав трохи. А ти йди по ту мамину доцю.

— Я не винна, — раптом заламала пальці Неля, і ноги її роз’їхались. — Мені прикро, що та цяця має все, а я дочка алкоголіка!

— Ти сама алкоголічка. Топай.

— Я хочу, щоб усе за справедливістю!

— Розливай решту, Гришка.

Вони допили вино і закурили.

— То я піду, — зітхнула Неля.

Вона причесалася, ковзнула помадою по губах і весело, як їй здавалося, попрямувала до села.

— Тягни пляшку, — сказав Вова. — Роздавимо вдвох, Нелька вже й так дійшла до кондиції.

Кури ходили довкола Олі, але їй і на думку не спадало дати їм їсти, бо сама вона не могла проковтнути ні шматочка. Коли дівчина побачила Нелю, то зрозуміла все.

— Привіт! — гукнула Неля. — Збирайся й підемо гуляти!

Оля мовчала.

— Ну? Поговорити треба.

Оля, наче нежива, встала і пішла до хати. Відкрила двері, увійшла, але закрити їх не встигла: Неля підставила ногу в заболоченій старій туфлі. У хаті Оля нагнулася за кросовками.

— Ти що, думаєш іти в старих джинсах? Бери вельвети і кофту зелену, італійську, що пожмотила дати мені поносити.

Оля вийняла лахи з шафи і простягнула їх Нелі.

— На фіга вони мені здалися! — пирхнула та. — Вдягайся швидше!

— Не буду, — сказала Оля.

— Сказано, село, — позіхнув Гришка, здалеку побачивши Олю. — Але морда сойдьот, хоч у прищах. Головне — вся у фірмі. Все одно, я б з нею не ходив. Один раз пробував позлити Нельку, так вона до сих пір не може забути.

— Нелька — нічого, — сказав Вовка.

— Нічого. Як вип’є, то дурна робиться. А мені що? Восени в армію. Поки вернуся, Нелька вже по руках піде. Хто її заміж візьме? На стипендію живе. Старі обоє п’ють. Ти не думай, що я їй догоджаю...

— Я не думаю.

— Плював я на бабів.

— Дозволь познайомити тебе з моєю подругою Олею, — сказала Неля.

— Вова. За знайомство треба випити.

«Джинси ледь не луснуть, боже!» — подумав Вова, і йому захотілося дотулитись до Ольжиного стегна.

— А ми тут без вас скучали, — сказав він.

— Давай пий, бо за пазуху виллю. Тобі що, перший раз? — гаркнула Неля.

— Чого ти чіпляєшся до дівчини? Вона вип’є... — м’яко сказав Вова.

Оля зірвалась і побігла до села. Нелька миттю її наздогнала і так шарпнула, що та мало не впала.

— Ходи до хлопців. Ти мене знаєш...

— Мама приїде, а мене нема.

— Плювала я на твою маму!

— Гаразд, — сказав Гриша, коли вони повернулися. — Скидай штани і кофту.

Оля заклякла на місці.

— Скидай, може, порозумнішаєш.

Вовка роззявив від несподіванки рота.

— Хочеш, щоб ми самі зняли?

Вовка пішов до мотоцикла.

— Ти куди?

— Поїду. Я до тюрми не хочу.

— Дурень! — закричала Нелька. — Боягуз!

Оля почала плакати. Лице її миттю почервоніло.

— Відведи її за сосни, — наказав Гриша. — Хай там скине шмаття. Що я, голої баби не бачив?

Він став збирати недоїдки з покривала.

Невдовзі Неля вернулася, тримаючи в руках кофту і джинси. Гриша сказав:

— Дай їй покривало, бо простудиться.

— Не дам. Воно казенне.

Неля загорнула речі в покривало.

— Що вона робить?

— Сіла й мовчить.

— Добре. То поїхали?

— Поїхали.

— Вона в міліцію не піде, не бійтесь, — швидко заговорила Неля. — Не піде, ні. Почекає, доки стемніє, і піде додому. У неї такого добра повна шафа.

Вони сіли на мотоцикли й поїхали заболоченою дорогою. Вовка озирнувся, але не побачив роздягненої Олі. Мабуть, вона зарилася в торішнє листя.

На шосе він ще раз озирнувся: джинси і кофта полетіли у рів з водою. Ця Нелька справді була ненормальна. А може, розумніша за них усіх.

Ольчина мати здалеку побачила, що вікна у хаті не світяться. Двері були замкнені. Жінка намацала під відром ключ. Кинула сумку і побігла, сама не знаючи куди. Дорога звідси вела до лісу. Але ж Оля ніколи туди не ходила! Вона боялася гадюк і вовків. Якось вони пішли по гриби і зустріли там страшного хлопа, зарослого й брудного. Він, правда, втік. Але дитина з того часу страхалася лісу.

Кров і піт вигаданого світу

За розширення траси поплатилися життям старі яблуні й зовсім молоденькі деревця; зрізали й величезний клен без жодної сухої гілочки, що восени струшував на асфальт листя дивовижної золотистої барви. Дорога тепер широка, аякже, — є де розминутися і машинам, і людям.

Молодий здоровий хлопець трохи самовпевнено вирушив раптом цією дорогою на мотоциклі. Викорчувані дерева, на яких дотлівали перші листочки, виставляли коріння пересипане жовтою глиною і піском. Сумне видовисько... Мотоцикл, як птах, летів по холодному вогкому асфальті. Ніхто не знав, що хлопець поїхав, та це мало його турбувало. Невідомо, скільки часу відбере в нього дорога, але треба було встати дуже рано, зі сходом сонця, як і належить справжньому лицареві, шукачеві.

(...Коли я прокинувся, то повернувся лицем до стіни, щоб не забути сон, який віднині вирішував мою долю. Сонячне світло тремтіло на килимку. Я молився, можливо, вперше в житті: не зрадь мені, пам’ять, хай я забуду власне ім’я (я вже його забув), хай я забуду все, що збирався зробити, тільки не допусти, щоб я втратив той дивовижний сон. Мені вдалося зберегти риси її обличчя, усмішку, якою вона мене зустріла, вікно, за котрим цвів дивовижний рожевий бузок, вузеньку стежку до воріт. Я б забув цей сон, якби її погляд не благав допомогти. Поволі зрозумів, що вона живе сама, як на острові, ще самотніша поруч з добрими поблажливими батьками, ніж я між своїх друзів. А острів той знаходиться серед пустелі. Однак не від самотності просила вона порятунку, а від небезпеки, що їй загрожує).

Вона приснилась йому мертвою, з перерізаними жилами на худенькій руці, з заплющеними очима на білому, як папір, личку. Так не буває в нашому, а лише у вигаданому світі, де справжні тільки почуття.

Так не буває в цьому одноманітному довгому житі, а лише у вигаданому світі, кров і піт якого — почуття, здатні перетворити реальність у неможливість.

Літо палюче. У загальному вагоні смердить потом — твоїм і чужим. З тих пір, як покинув дім, ти встиг обдертися, забруднитися, пропити і проїсти гроші, видані на дорогу батьками. Ніч у поїзді — і ти там, куди збирався ціле життя. Але протинявся по електричках, вокзалах і друзях ще багато днів і ночей, все відтягуючи зустріч. Прибився до неї увечері. «У нас все є, — сказала вона, сяючи очима, — і ліс, і річка, і гори, і полонини».

Того першого вечора він навіть не поцілував її. Почувався незвично у просторій сільській хаті, в оцій кімнаті з великим люстром, книжками, квітами і всіляким, як казали в минулому столітті, поетичним дріб’язком. Швидко заснув, втомлений і не дуже щасливий.

«Цілую. Люблю», — писав у листах до неї. Але не згадав слів наступного дня, коли побачив довкола себе ліси, гори й полонини. Сказав, що не може тут залишитися. Вона не заплакала, а трохи несміливо попросила побути ще трохи. Він бачив, як дівчина мучиться, намагаючись вдавати перед своїми, що це просто товариш, котрий заїхав до неї подорожуючи. А насправді вважала його напівбожевільним і через те не сердилась. «Це допоможе їй, — подумав хлопець. — Хоча, звісно, вдавати з себе напівбожевільного підло, коли ти лише втомлений і виснажений, і це вже навіки».

Пізніше вони рвали вишні в саду. Краплі соку бризкали на руки, і пахло молоком, бо стежкою гнали корів з пасовиська. Боже, подумав ти, а що коли я воскресну тут, хай ненадовго, але все ж натішуся цим теплим літечком. Стіни хати захистять мене від злого ока світу... Перед тим як мала нарешті впасти темрява ночі, він побачив сільських дітей, що бавились у схованки. Уявив, як хтось бігтиме до нього, гукаючи «тату», і він буде потрібний дитині, котра любитиме його, навіть коли розлюбить дружина. І знав, що цієї ночі спатиме солодко, як спить напрацьований чоловік.

Дівчина відчула його настрій, і їм було гарно удвох рвати вишні. Дарма що він знав, як швидко минає один настрій і його заступає інший.

Правда, згодом він зрозумів, чому не може тут залишитися. Дисгармонія. І краса буде чужою, і любов принизливою, коли тебе люблять не знати за що, люблять будь-якого, а найбільше нещасного, хворого. На неї боляче було дивитися. Втім, важко зрозуміти жінку. Перед від’їздом вона раптом ожила, підняла голову й усміхнулася. Він подумав, що так легко стає людині перед смертю. І позаздрив її вмінню воскреснути. Але вона не здатна воскрешати мертвих.

Дощ стікає по вікнах автобуса, важкі краплі втискуються у щілини, змішуючись із задавненим пилом. Майже ніхто не дивиться на дорогу, бо всім давно набридла щоденна їзда з роботи й на роботу. Крім нього, бо придорожні села він бачить вперше. Ще раз перепитує, коли йому виходити, Тепер у хлопчика-підлітка, котрий сидить вище за всіх у мокрих черевиках. Тішиться. Щось гарне везе з міста, притискує до себе дерматинову торбу.

Зараз виходити, зараз. Вона не раз його дурила, вигадуючи різні трагедії. Певно, живе й досі у вигаданому світі, де навіть нудний осінній дощик віщує другий потоп і тому моторошно гарний. Сам він теж іноді піддавався спокусі, помічаючи й дощ, і сіре лице діда, що застиг на краєчку лави в парку, і благальні очі пса, котрий ніколи не мав господаря. Але ж не завжди! Треба себе берегти. Та й їхав до неї через силу, нічого не вирішивши. Просто навідати, посварити трошки. Яким би довгим не був повідок, на якому вона його тримала, а все ж...

Листа одержав учора, певно, для того, щоб не роздумував довго. Так приїхати — це означає звільнитись. О, вона давно хотіла його позбутися! Не дівувати ж їй вічно при таких невиразних стосунках. Тому знову треба вдати, мовби нічого особливого не сталося. Хіба можна пояснити, що він здатний любити лише на відстані? «У листах», — каже вона іронічно.

Дощ лютував і в тому селі, де він випхався з автобуса, ковтнувши нарешті свіжого повітря. Тут було роздоріжжя з чотирма шляхами, наче у казці, аж він розгублено подивився вслід автобусу. Через той похмурий сірий дощ день нагадував вечір. Він зупинив літнього чоловіка з сіткою, напханою хлібом. Той показав рукою на непривабливу дорогу з щебеню: чуєте, музики грають? Ідіть на ті звуки.

Не почував себе гостем, котрий має право пити-їсти за столом і дивитися на молоду. Йому легко було б привітати її, потиснути руку молодому. Однак повільно проминув гомінкий двір, браму, прикрашену ялинковим гіллям і мокрими стрічками, купку чоловіків, що курили, ховаючи в жменях цигарки. Пішов далі, де не було хат, до каламутної, збуреної дощами річки. Тут не блукав ніхто, та й з якої б то речі, але йому здавалося, що разом з весільною музикою сюди прийдуть і люди. Навіть відчув спиною їхні погляди, чув п’яний сміх.

«Дурна. Божевільна», — повторював сам собі, міряючи берег до заростів верболозу. Мабуть, то був сон, бо такого не могло з нею статися. Вона ж ненавиділа всілякі гучні забави, бутафорію, людську цікавість. То швидше йому подобалася суєта. Через годину він усвідомив, що сам є дурним і божевільним, й мусить або йти грітися на весілля, або їхати назад додому. Непомітно запали справжні сутінки, і дощ начебто перестав, бо й не вгадаєш, настільки все було пересичене вологою.

Він викинув намоклі сірники й порожню коробку з-під цигарок. Попросить закурити в чоловіків — тих, що стоять коло брами. Хай би він до них заговорив, а ті до нього. Про що завгодно. Навіть про молоду.

Оце дощ... Не змиває бруду, а глибше заганяє його в землю, одяг, шкіру. Та коло брами не було вже підпилих сільських дядьків при краватках. Десь гостилися за столом. Стояли хлопці й дівчата, жартували між собою. А далі, за весіллям, принишкла сумна, порожня до нескінченності вулиця. Мав ще час до автобуса. Голод здавив йому горло. Він попросив у хлопців закурити. Бог знає, за кого його прийняли, бо на гостя він виглядав надто блідим і поважним.

Гримнула музика. Зненацька, ніби на похороні. Усі кинулися до брезентового намету. Він якимсь дивом опинився з ними, відчуваючи довкола себе байдужу порожнечу: ні приязні, ні ворожості. Зовсім невелике коло, з якого неможливо вибратися втомленій тверезій людині. Він заборсався в тисняві разом з дівчиною у неприємно яскравій блузі, вищій за нього. Почав танцювати, і цей танець був довгий, як вічність, поверх котрої він не міг заглянути і побачити кохану в білому платті й чорному серпанку, що закривав бліде, як сніг, лице, з якого витекла кров два роки тому, взимку. Він танцював з дівчиною в яскравій червоній блузі, рештки сил виходили з парою від мокрої одежі, аж доки дівчина не відчула, що тулиться до порожнечі, але не могла в це повірити, бо такого не буває на весіллі, з яким несумісні смерть і чорний серпанок: танцювала далі, бо до того ж була хмільна...

Сніг засипле вигаданий і невигаданий день, коли на широкому шляху розминуться двоє...

Плач ріки Бистриці

Мені не відома старість, як людям, чиї вуста пили мою воду, а очі не помічали плину літ у кипучій бистрій воді. Зате я бачила коротке жалюгідне існування людини, і сміялась із нього, і бігла до потужного Дністра, щоб змішатися з його водою. Ми, ріки, великі й малі, знаємо лише смерть, хоч сама вода вічна, бо вона не скута берегами і проникає повсюди. Безформне не має часу. Чим більше в тобі безформного, тим непомітніший відлік часу і тим менше у тобі смерті. Безформне — байдуже, безформне не руйнується. З нього Творець породжує безліч смертних форм, заздалегідь приречених на боротьбу і страждання. Чим форма досконаліша, тим важче їй ведеться. Тому хаос миліший нам, рікам, бо є запорукою нашого довгого життя і джерелом сили. Все мусить прийти до хаосу, щоб знищити час, смерть та інших містичних потвор, цих викиднів хворої матерії.

Можливо, я суперечу собі, оплакуючи руйнування власних берегів. Треба збайдужіти до людських діянь. Адже люди, перетворюючи ріки у безформність, готують власну загибель. Кінець один — хаос. Людський рід — це та ж ріка, але навпаки. От я починаю свою дорогу з гір, мчу щодуху крутими порогами, потім на рівнині заспокоююсь, біля гирла плину зовсім плавно і велично. А люди тисячі років не змінювали способу життя, віруючи в доцільність всього сущого, а потім за мізерний час зневажили природу, яку шанували, і почали нищити, нищити... Їхні творіння поставали стихійно, бездумно і тому майже завжди виявлялися руйнуванням.

Але хто стане нас оплакувати і навіщо? Від мене забирають ліси. Від того мізерніють води, на мілинах виводиться риба, птахи остерігаються сідати на голе каміння, якого з кожним роком стає все більше й більше... За тисячу літ, відколи на моїх берегах оселилися люди, не знала я такого розорення. Спочатку почали пересихати струмки. Я думала, що то від бездощів’я. Помітно оголилися від лісів схили гір. І тоді у мертвих руслах потічків, наче у дзеркалі, побачила я свою долю.

Іноді небо повертало мені здоров’я. Влітку, коли в горах і долах по кілька днів падали дощі і дві гори обабіч мене — Ласки і Підбузька — диміли, пересичені вологою, я ставала такою ж величною і грізною, як в часи, коли мені приносили жертви у вигляді глиняних кружків, подоби Сонця. Я виростала у величезну каламутну Ріку, зносила міцні дубові кладки, хати, топила худобу, людей... У найдощовіші літа змивала й долішні гори, але чи ж то була моя вина? Неба, Перуна. Ми, ріки, любимо чисту воду, з землі, а дощі й сніги для нас лише привід очистити власне ложе від покидьків і мулу.

...Одного літа мені вдалося дістати хату, що стояла найвище. Старе холуписько вросло в землю, як гриб, аж кури зазирали у вікна. Таку хату неможливо зрушити з місця, хіба розламати на тріски. Люди добре знають, що я люблю чинити по-своєму. Як схочу, то понесу й каміння, якому Творець повелів бути зісподу, а воді наверха.

Пліт я змила одним махом (то забавка — пара гнилих лат). А далі помалу залила обору, бо там не було жодної перепони, і наштовхнулася на стіни. За хвилю хата опинилася в моїх обіймах. Я вже змучилась і не могла одразу її розвалити. Почала вишукувати шпари, та ось гнилі двері легко піддалися, і я опинилася в нужденному помешканні, з якого не було чого виносити: купа лахів і пара глиняних мисок. Але на гаку висіла колиска з малою дитиною. Я зняла її та забрала з собою. Дитинка не спала, певно, їй видавалося, що то колише мати. Мусила скоро прокинутися, бо на долах почався дощ. Люди дивляться на повідь, як на виставу, бо є таки на що глянути: шумовиння чути аж у найдальших від мене хатах, а грубезні колоди крутяться, мов соломинки. У такі красні хвилі чуюся спроможною спричинити другий світовий потоп.

Люди помітили колиску з дитиною і зняли гвалт, хоч ніхто з них не наважився кинутись у воду. Тільки дитину мені збудили. Та сіла й з цікавістю почала роззиратися, нічого не тямлячи. Мала біле волосся і сині очі, а плечі були завинені в дранку. Я минула лементувальників, і який час ми мчали вздовж порожніх берегів. Могла б донести дитину до Дністра, але щораз треба було ширше розливатися. Ніщо так не послаблює річку, як широке і мілке ложе... Але ще два села я минула, два гурти людей, що кричали навздогін колисці з дитиною, перш ніж мені довелося залишити колиску під кущем шипшини, на мілині. Аж тоді дитина заплакала, і, певно, той страх переді мною на все життя зберігся в її душі, хоч я, ніби мати, колисала її на хвилях, не дала на поживу рибам. А може, то вона плакала за мною? Чи приходила потім до мене та дитинка, не знаю. Може, була вона серед пастушків, що гнали худобу студеної пори через воду, ранячи босі ноженята об каміння. Чи стояла на горбі у повідь, видивляючись, що я несу, бо й кусник деревини на даровизну вважався неабияким здобутком у ті вбогі часи.

Ні злого, ні доброго не спроможні були мені зробити вічні трудівники, що тільки воду мою здобували легко. Чи ж могли мене випити, перегородити, скалічити? Ще жила в них шаноба до ріки: не тікали від мене, селилися вздовж берегів.

Нині ложе моє зганьблене шукачами каміння й піску, у воді миють машини. Доли заростають верболозом, джерела замулюються...

Ми, ріки, покірно сходимо у царство смерті, і поверх нас залишаються пісок та пустеля. Вода не зникає. Вона зливається в єдиний підземний океан, куди ніколи не загляне сонце. Ріки зникають разом з річищами. А людська Пам’ять? Це теж океан з річок, що втекли під землю. І поверх них — каміння, пісок, забуття.

Потонула душа

Пам’яті Бориса Жаданюка

...Біла брудна кицька на жовтій гарячій стерні. Перед смертю їй маряться птахи, що клюють її в голову, спину, живіт. Безліч птахів з тонкими гострими дзьобами терзають її мстиво і жадібно, і мука ця триває вічно.

...Сільська Муза — дебела гола молодиця з товстими ногами і широким лоном. Біля неї килимкове озерце, в якому плавають лебеді.

...Музики з негнучкими зашкарублими пальцями грають навіть вночі, проганяючи мерців-привидів, котрі вичікують на цвинтарі пияків, бо тим байдуже, з ким розмовляти, навіть з марами.

...Удень на горі колись мліла біла церковка. Низом йшла жіночка з головкою капусти, сіла відпочити. Обернулась — згадала, що нема церковки: ще до війни розвалили. А вона ж у ній вінчалась і дітей хрестила. Понесла тоту капусту поперед себе, важко ступаючи ногами в жиляках, що їх не сховають і грубі панчохи. Услід їй дивилися горобці, коти, невикопана картопля, зів’ялі ляльки кукурудзи.

У хаті — нечистий дух, закаляні стіни, давно нефарбована підлога. На тапчані коло печі — брат-каліка. Беззуба мати, що ледве ходить, кришить хліб у миску з помиями підсліпуватому псові.

— Я знаю, що у вас має бути ще одна картина...

— Нема, нема! Ви усі забрали ще того разу.

— Може, ви нею якусь дірку затулили?

— Не пам’ятаю, може, затулила. Нема господаря в хаті, то й дах тече. Ми обоє каліки. Жив би синок старший, я б не гризлася. А вмру, то й на тому світі буду думати, хто обійде меншого...

— Я б вам за неї гарно заплатив.

— Та знаю, що ви добрий чоловік!.. Корови не тримаю, свині так само. Ще коло курей можу ходити. Яйця продаю. То ви зі Львова, кажете?

— Зі Львова.

— А чи нема там сукняних чобіт на мене? Бо які не взую — ноги печуть. Хіба в сукняних ходити можу...

— Не знаю, подивлюся. А сусідам ваш син ніяких картин не дарував?

— Може, й дарував. Підіть попитайте, поки я борщ доварю.

Усіх людей села намалював на картині, бо село мале, а нині ще менше. Повно порожніх хат, і стежки до них позаростали, і вікна зогнили. Нема за чим плакати, думає той, хто купив кілька картин у старої баби. Він — теж художник. Малює лани з золотою пшеницею, доярок у стерильних халатах. І місто з трамваями, по якому ходив колись його товариш, пропаща душа, пив каву й горілку, зображав на папері олійними фарбами заляканих, абияк вбраних людей з рідного села, що восени й навесні топилося в болоті.

...На краю чорного поля стоїть хлопець у вишитій сорочці й синіх штанях, а за ним маленька хатка з живим вогнем у печі. Можна й довіку не вийти з цієї порожнечі й самотності.

...Поглянь, як на обжинках танцюють парубки й дівки у взятих напрокат народних костюмах. Які вони незграбні, невмілі під важким поглядом квадратної баби з району, що виставила їх на посміховисько. Відвернися. Пройди ледь помітною в сутінках стежкою до хати, де під килимом з синіми півоніями грається брат-каліка, а мати сидить скраєчку довгого порожнього столу й питає:

«Чому ти сивий, сину? Де твоя сорочка?»

«Бо я піший ходак, мамо. Я прибився додому, хоч мене й кинули брати кінні в степу. І скоро вмру».

«А хто ж нас годуватиме?»

І він покаже картину, де старі й малі стоять поруч, а дехто з тих, що намальований живим, нині спочиває в землі.

...Стара бере гроші, несе їх у другу хату. Каліка-син жалібно дивиться їй услід.

— Хтось вам допомагає?

— Та дров колгосп дає, а ще жіночка одна приїжджала два рази на могилку...

— Просила у вас картини?

— Хіба подивиться. Я б їй за так віддала. Вона мені й випрала, і бульбу помогла викопати, і хустку подарувала...

— А як її звали?

— Забула, бігме, забула. Чи Надя, чи Люба... Три роки вже не приїжджає.

— Мене не згадувала?

— Хіба сина мого. Плакала та й плакала — таке мала гостювання. Куди ви?

— Їхати мушу. Робота чекає.

— Та вже переночуйте...

З кута почувся тихий плач дорослої безпомічної дитини, і стара пошкандибала туди.

У сутінках село щезало. Спочатку втонули покинуті хати, потім ті, у яких ще жеврів вогник життя, і, врешті, зникла хата, котра ховала в собі останню картину й стіл, за яким збирався колись увесь рід.

...Намальовано чоловіка, якого витягають з землі люди в чорних костюмах і при краватках. На його лиці радість, а позаду — безлисте дерево, наче перед зимою. А ще далі — діти слухають учителя, дивлячись у його роззявлений рот з гострими зубами, звідки мають вилетіти пташки...

Дім за річкою

Денне світло заходить через вікна на балкон, бо ті завжди відчинені, хоч ні господаря, ні господині, ні їхньої доньки немає вдома. Господар зовсім поруч, через дорогу, лежить під майже непомітним горбком землі біля каплиці-костьолу із спаленим дахом. Господиня з донькою вже багато років як виїхала до родини.

Цей дім, що постав серед гір та акацій, переживе ще нас з вами: гарний, мурований, з високими сходами і червоним дахом. Будував його дуже затятий чоловік, котрий пустив ним коріння в галицьку землю. Не зміг той чоловік ні втекти, ні сховатися, коли в сороковому році прийшли його розстрілювати з чийогось безглуздого наказу — на випадок, щоб не служив німцям, якщо ті з’являться в краї. Серед вбивць був один із села, що за річкою. То чоловік просив його: «Добийте мене, Петрицин!» А в новому домі ламала руки жінка... За що стріляють її Антося? За те, що збудував станцію, аби вода йшла до міста? За те, що поляк?..

Вікна дивляться на всі сторони світу: на річку й село за нею, на станцію, на гори й на доли. Сонце зазирає в кімнати по черзі, а найдовше в дитячу, де стоїть фортепіано, у великій шафі повно ляльок у гарних строях, а збоку підвішено високе люстро. Дівчинка в рожевій сукенці з короткими рукавами дивиться у це люстерко, але не бачить у ньому ні своєї сукенки, ні сірих очей, ні русявих кісок, тільки сонячне світло, ніби то сонце, а не дівчинка, стоїть перед люстром. А потім скло темніє і від грому розтріскується. Тріщини схожі на павутиння. Дівчинка бачить, як вона в гарній сукні їде на фірі розкислим шляхом і величезна парасоля нависає над нею, мов чорне небо. Та ось вона вже сміється на сходах маленького будиночка — нарешті по стількох роках блукання дівчинка може назвати його рідним. Павутиння обплутує їй лице і руки, що пташиними лапками виглядають з широких рукавів сірого костюма. Люстро розпадається остаточно, одна зі скалок залишається на підлозі. А інші — згасли.

Вночі біля дому пасуться коні, нічийні, бо переходять щодня в інші руки. Хто стане їхнім господарем? Чесатиме їм гриви, насипатиме вівса, вкриватиме попонами взимку?..

Під час зливи через завжди відчинені балконні двері в дім залазять пастушки. Бігають по кімнатах і кінець кінцем опиняються на горищі. Там вони слухають, як б’ють по блясі струмені води, і дивляться у віконця, за яким хитаються гілки старих яблунь, хоча до самих яблук їхні дитячі руки ніяк не можуть дотягнутися. Після дому пастушки вибираються на подвір’я, залазять на дерева. Ніхто не зупиняє їх, не кричить, що слизько, хоча господар поруч, через дорогу, під непомітним горбком, зарослим чіпкою травою...

Мовчання

З ліжка піднімаєшся о п’ятій вечора. Міг би й раніше: встиг би тоді в кіно на денний сеанс. На той фільм, що зветься «Саламандра» і на який ходять зараз усі. І коли їдеш у трамваї, чуєш відгуки: «Який жах! Жити після такого не хочеться!»

Однак і досі не пішов. Зима. Гуртожиток. Сусідів по кімнаті бачиш тільки сплячими. Вони працюють вдень, ти — вночі, а на вихідні їдеш за тридцять кілометрів до бабці, щоб викинути з-під свині, нарубати дров, наносити води. І переш їй, і вариш сам. То все нічого, аби тільки не слухати старечого базікання. Бабця глуха як пень. Боїться, що здаси її в «дітдом», як кажуть на селі про будинок для престарілих. Наче дитина! Бабця живе в маленькій кімнатці для вчителів, яку б охоче зайняв хтось із молодих спеціалістів. Ти, либонь, посивієш, парубкуючи в гуртожитку для робітників мотоциклетного заводу, і опинишся з цією бабцею навіть на тому світі, де не існує квартирних проблем. Візьметесь тоді за руки і любенько собі порозмовляєте.

А зараз не хочеться.

Сьогодні ти теж встаєш о п’ятій і весь день, і всю ніч, і все життя, аж до пенсії, ходитимеш на голові, коли всі люди ходитимуть на ногах. Як слушно назвали тебе сусіди по кімнаті: «інтелігент недороблений». Проте цуплять твої книжки з полиці, а ти потім бігаєш по всьому гуртожитку. Іноді знаходиш.

Найкращі книжки в бабці. Вона їх не читає, бо вся поглинута страхом перед «дітдомом» і смертю. Ти на її місці, якби так боявся, теж нічого б не читав. Але тобі боятися нема чого. Бо тебе не звуть Олімпія, а Йосип, і за Польщі ти не мав вишневої амазонки й білого коня для прогулянок і не літав аеропланом на обід у краківську ресторацію. І не було в тебе трьох дочок, дві з яких задихнулися в палаючому будинку, а найменша, твоя мати Марія, дивом врятована, дожила до сорока років, щоб вмерти від раку.

Встаєш нарешті. Туалет, душ, бриття, яєчня з ковбасою, чай. У термос — кава. Зладуєш зо три бутерброди, в кіоску купиш сигарет.

Ще рано на роботу і пізно в кіно. Можна пройтися по крамницях, щоб післязавтра не витрачати на це часу.

Чому ти так живеш, хай нікого не обходить, як не обходять тебе клопоти тих, що їдуть в зимовому вечірньому трамваї. Одежа на людях сіра, чорна, біла або коричнева, а трамвай ззовні червоний, щоб, бува, когось не переїхав. Ти б волів, щоб усе було навпаки, бо весь час натикаєшся на цих непомітних, нейтрально вбраних людей і мусиш вибачатися перед ними.

Бабця зараз спить коло телевізора. О дев’ятій прийде сусідка й вимкне його. За це ти можеш бути спокійний.

Жінка тримає на колінах сонну дитину. На дітей слід одягати червоні шапочки, щоб їх не зурочили.

У бабці стоїть на вікні довжелезна і вузесенька скляна ваза, яка зветься флакон. За сто з гаком років вона не розбилася. У неї не можна поставити жодної квітки, бо вона синя. Хіба що блакитну троянду, але ваза ніколи її не діждеться.

Дідок у ватянці спродався та їде на автостанцію. Між ногами мішок з хлібом для пацяти. Бабка тримає паця разом з сусідкою, що живе теж сама. На смалець, бо в селі без нього тяжко. Усі вчителі тримають свиней, здобувають їм харч і вичищають хлівці. Ти не став учителем, але й тебе не обминула доля садити картоплю, буряк і таке інше.

Коло прохідної вже сидить безіменна сучка, руда, облізла, з великими сосками на рожевому череві й улесливим хвостом. Ти відчуєш себе щасливим, якщо одного дня вона щезне: заберуть гицелі чи переїде трамвай. Ач, як очі блищать... На, жери і дай мені спокій.

Тепер швидше зачинити за собою двері.

З роботи приходиш о дев’ятій. І спиш, спиш, спиш...

Сняться тобі сни, яких ти не пам’ятаєш.

...Під осіннім лісом пастушки розпалили багаття, погрілися коло нього й пішли додому, женучи поперед себе корів. Ти роздмухав жар і підклав хмизу. Сидів нерухомо, доки не стемніло. Потім до твого вогню почали сходитися люди. Першим прийшов батько. Він уже постарів, полисів. Ти не бачив його, відколи він удруге женився і виїхав до Коломиї.

Батько присів навпочіпки і витяг з кишені пальта цигарки.

— Курити будеш?

— Так, — відповів ти і взяв цигарку.

— Чому й досі не одружився? Маєш двадцять дев’ять років...

— Двадцять вісім.

— Моєму синові вже сім. Пішов до першого класу.

— Як там Коломия?

— Всюди осінь — і в нас теж.

Більше не розмовляли, бо прийшла мама Марія. Батько знітився й відсунувся в тінь.

— Холодно, — сказала мама.

Ти вкрив її плечі курткою.

— Я дуже любила твого тата, але мені не слід було виходити за нього та й за будь-кого іншого.

— Чому?

— Я згоріла разом із своїми сестрами.

— А-а... — сказав ти.

— Мене повернули матері, щоб та не вмерла з горя. Вона тішилася мною, а я пеклась у вогні.

— Бабця про це знала?

Бабця вийшла з темряви, запнута вічною чорною хусткою по самі очі.

— Знала, доню. Ти завжди так страшно дивилася на вогонь. Тебе до нього тягнуло, і ти мала колись згоріти. Я не могла нічого вдіяти. Так боялась залишитися самою, так боялась...

— Нічого не можна вдіяти проти самотності, — сказав ти, дивлячись на чужу батькову постать. — Найліпше мовчати, щоб ні в кого не виникло підозрів, ніби ти потребуєш допомоги.

— Ні, синку. Треба кричати, — мовила мама і погладила тебе по щоці.

Ти здивувався, що в неї така тепла рука.

— Якщо боляче — кричи. Люди почують тебе. Ми всі хочемо — бабця, тато і я, — щоб тобі було добре.

— У мене немає родини, відколи ти померла, нащо, мамо...

— Вона не померла, — голосно мовив батько. — Це ти помер, замкнувся у шкаралупі. Людей сахаєшся, мовчиш цілими днями. Думаєш, люди гірші за тебе, лайдаку? Ти ще смаленого вовка не нюхав...

— Годі, Павле, — спинила його бабця. — Йому завжди була потрібна блакитна троянда в синю вазу. Тільки й усього. Ми подаруємо її, і все буде добре...

Батько трохи висунувся з тіні:

— Дивись, синку, на вогонь.

— Навіщо?

— Дивись.

І ти дивишся, як синювате полум’я на очах складається в пелюстки, як виринає квітка на тонкому стебельці, тягнеться до тебе. Ти береш її з вогню, не можеш не взяти, хоч вона пече пальці. Хочеш побачити лице мами Марії, але її нема. Нікого нема. Є все.

І треба квапитися додому. Зненацька страшний гуркіт, сліпуче полум’я і... О боже, що за мана? Стоїть дівчина, ти ще такої гарної не бачив, бере в тебе блакитну троянду і каже:

— Ходімо зі мною...

Ви йдете до якогось великого темного будинку, заходите в кімнату, розкішно вбрану килимами й квітами, п’єте вино і слухаєте італійців. Ти починаєш потроху розуміти, що це пастка, сон, міраж. Дівчина присувається ближче, обіймає тебе, цілує. Ти збуджений. Тебе охоплює бажання. Ти начхав на обман, на пастку, на блакитну троянду, яку в тебе вкрала ця повійниця. На сон, врешті-решт на родину, тільки б вдовольнити свою хіть, але...

Не можеш!

Не можеші НЕ МОЖЕШ!

Видіння Орфея

Орфея не турбувало, що руки в нього закоцюблі, брудні, та ще й з надто коротко підрізаними нігтями. Мав у портфелі справжні, добре сповиті старими м’якими газетами й перев’язані скрученим бинтом. Треба тільки пильнувати, щоб не свиснули портфеля в такій тісняві. Вікна в цьому триклятому громадському транспорті замерзли, нічого не видно. Ніби весь світ має щось проти того, аби він заробив нині якусь копійку. От не вийде на потрібній зупинці, не знайде ресторану, де має нині грати, не пропустить швейцар чи просто спізниться.

Жінка спеціально прибігла в обід додому, щоб його погодувати перед виступом, але Орфеєві не ліз шматок в горло. То вона сварилась, а потім помогла увібратися в найкращий костюм і зовсім нову сорочку, провела на зупинку, поцілувала. Було ще завидна, він сів у автобус і дивився крізь біле скло на її тендітну постать у куцому осінньому пальтечку, на змарніле лице з тривожними очима й блідими вустами. Відчув, що вона йому повірила і ще не раз повірить, але жінка вже зникла з очей — і він мусив думати про гру.

Лайдак Орфей жив, як грав, а грав він класно. Інша річ, що Орфеєве життя не всім було до вподоби і кінець кінцем фурії мали розірвати його на дрібні кавалки. Ця відома байка розповідала ще про смерть Еврідіки і відвідини пекла, але щодо Еврідіки Орфей був певний: вона не вмре раніше за нього, бо мусить про нього дбати, залишаючись при цьому осторонь музики та інших високих сфер. Зате Еврідіка розуміла: те, чого вона негодна втямити, не можна відкидати і висміювати. За це Орфей не проміняв би її на жодну іншу жінку на світі.

Він міцніше стискає портфель з руками, виборсується з автобуса й кидається через потік машин. Сам він такий мізерний згори і збоку, що ніхто не зауважує його відчайдушності. Орфей мчить до пишного входу із скляними дверима, шарпає їх до себе, і його змерзле тіло обдуває потік теплого повітря. І враз виникає здоровенний ведмідь у формі швейцара.

— Чого тобі? — питає.

— Я — музикант.

— Не туди!

— А куди?

— Для таких, як ти, є інші двері.

Орфей вертається шукати дверей, призначених для нього. Довго йде попід стіною, доки не надибує інші, менші й скромніші. У невеличкому вестибюлі за письмовим столом сидить мавпа з гарним бантом на голові і щось пише у великій книзі.

Орфей мовчить. Мавпа теж не обзивається.

— Ска-а... — починає він нарешті.

— Чорний хід, — обриває його мавпа.

— Та я...

— Хіба не ясно сказано? Чорний хід!

Орфей блукає темними закутками. Тут повно баків з покидьками, на яких сидять коти. Орфей здуру питає їх, де чорний хід. Коти мовчать. Він блукає ще, поки не натрапляє на обідрані, наглухо замкнені двері під блідо-голубою лампою. Він стукає. Згори долинає якийсь крик чи то плач, Орфей знаходить кнопку дзвінка й тисне. Може бути, що дзвінок не працює. Тоді треба -вертатися додому, що його не дуже й засмучує.

Нарешті скрипить засув і на порозі з’являється пес при краватці.

— Чого вам треба?

— Я до Івана Михайловича... Музикант...

— То заходь.

Всередині тепло й гамірно. Пахне кухнею.

— Михайловичу! — гукаєпсяюха. — Тут чувак до тебе. Каже, що грайко...

— Оброби і пошли до мене на сьомий! — наказує басовитий голос десь із глибини коридора.

— Буде виконано! — гаркнув пес і до Орфея: — Пішли на кухню.

В кухні, величезній і білій, було повно чорних круків. Одні навстоячки пили каву й курили, другі щось жували, а треті ставили на підноси тарілки з їжею. Усі вони жваво гомоніли між собою. Від смачних пахощів Орфея аж замлоїло.

— Гей, Міша! — звернувся пес до середніх розмірів білого ведмедя. — Дай похавати цьому грайкові!

І штовхнув Орфея межи плечі.

Круки зацікавлено зиркнули на Орфея, й один процідив:

— Ходять тут всякі!

— Нічого, хлопче, — добродушно проревів ведмідь. — Ти нас не об’їси.

І вивалив перед ним пів печеної курки, купу салату олів’є і кілька свіжих помідорів...

— Гамай!

Орфей сів за довгий кухонний стіл, оббитий бляхою, і замислився.

— Ага, — згадав ведмідь і поставив півпляшки «Столичної». — Гляди, не впийся...

З горілкою їжа так-сяк пішла, а на круків, що стиха підсміювалися над ним, Орфей просто не звертав уваги. Потім вони з псом поїхали ліфтом на поверх вище, де в порожньому коридорі чути було дзюркіт води і вже знайомий Орфеєві стогін.

— Хто там кричить? — спитав Орфей, зіщулившись.

— Дідько його знає, — посміхнувся пес. — Тут усяке буває. Лізь під душ. Дурню, спершу роздягнися!

Душова була класна: чистенька, світла, із справними нікельованими кранами. Орфей аж мурчав від утіхи, вихиляючись під гаряченьким струменем.

— Закінчуй! — постукав у двері пес.

Орфей вийшов, обгорнувши стегна рушником, бо вся його одіж кудись щезла. Зненацька його знудило: шлунок не витримав розкішної вечері.

— Тьху! — сплюнув пес. — Ти що, дистрофік? Повертайся і вмий писок.

Потім повів Орфея до якоїсь кімнати.

— Одягайся.

— А де мій костюм? — поцікавився Орфей.

— Віддамо потім.

Орфей аж присвиснув, побачивши одежину, яку він мав на себе натягти. Потім йому стало цікаво, як вона буде на ньому виглядати. У кімнату прослизнув щур і запищав:

— Нічого не чіпати! — та й вискочив, хряснувши дверима.

Орфей сів так, щоб не дивитися на себе в дзеркало, його ще нудило і боліла голова. Та ось прийшли дві гарненькі дівчини в білих халатиках, і все в них на місці, крім, здається, білизни. Орфей не на жарт стривожився.

— Вам чого тут треба? — спитав він.

Дівчата перезирнулися, й одна з них покрутила пальцем біля скроні:

— Ти що, ненормальний? Чи вперше тут?..

— Я хочу вийти звідси.

— А куди?

— Хоч би й до лісу, там не так страшно.

— А що таке ліс?

— То місце, де багато дерев і ніхто до тебе не чіпляється.

— У нас теж багато дерев. На дванадцятому поверсі.

— То не ліс.

— Ти ж там не був!

— Досить! — схаменулася старша дівчина. — Треба одягати тебе.

— Ні, я сам!

— Якщо ти з того світу, мусиш слухатися.

— А ви хіба з іншого?

— Ми — з нашого. Ми тут народились.

— Он як, — здивовано мовив Орфей. — Але мені соромно. Я голий.

— А ти познайомся з нами ближче, тоді не буде соромно!

— Я — музикант.

— Я — Алегорія, — сказала молодша. — А вона — Фантазія.

— Дуже приємно. Ми, здається, десь зустрічалися?

Алегорія зняла зі столу білу широку сорочку з короткими рукавами, так накрохмалену, що вона подряпала Орфеєві шию. Слава богу, сорочка діставала нижче колін, й Орфеєві стало легше. Фантазія начепила на нього сріблястий пояс з вкрапленими синіми камінцями. Потім наказали сісти. Дівчата взували його в сандалії на дерев’яній підошві з довгими ремінцями, якими туго затягли литки. Алегорія насунула йому на голову жовтий кучерявий парик, а чоло пов’язала чорною стрічкою. Фантазія наостанок кинула Орфеєві на плечі золотисту з чорними плямами шкуру.

— Гарна була киця, — зауважив Орфей.

Дівчата зареготали:

— Ця киця синтетична, йолопе!

Орфей погладив хутро:

— Цікаво, а як же в ній грати?

— То вже не наш клопіт. Помилуйся на себе в дзеркало.

Орфей скривився:

— А штани?

— Зіграєш без штанів.

З парика стирчав тільки ніс. Він нагадував пташиний дзьоб. Дівчата схопили Орфея під руки і повели.

— Куди ви мене?

— До гримера.

— Слухайте, дівчата, — спинився Орфей. — Я не хочу бути посміховиськом. Якби я знав, що зі мною тут вироблятимуть, то нізащо б не погодився. Музика — справа дуже делікатна...

— Я тебе задушу власними руками! — просичала Фантазія. — Якщо тобі кепсько, можеш котрусь із нас швиденько приголубити...

— Я одружений, — суворо мовив Орфей.

— Ну, то забирайся до біса! — зареготала Алегорія, й обидві дівки штовхнули його в якісь двері.

Біля дзеркала сидів старенький папуга. Його жовті очі тьмяно блимали. Дівки крутнули сідничками й щезли.

— Я старий і хворий, — сказав папуга. — А мені не дають пенсії і не випускають звідси.

— Надворі холодно, — втішив його Орфей.

— Але й улітку не випустять, — зауважив папуга. — Нічого не можу вдіяти. А я вже погано бачу. То зле для гримера...

— Цей будинок — якась божевільня.

— Будинок? — здивувався гример. — Де ви бачите будинок? Це — божевільний світ. Запитайте, чого мені треба?

— Чого ж вам треба?

— Ні-чо-гі-сі-нько! Я — ситий, а ситість псує мозок. Одначе зараз я зроблю ваше лице гладеньким і рожевим, як у немовляти. При штучному світлі ви виглядатимете цілком природно.

— А можна обійтися без гриму?

— Тут — не можна, — холодно зиркнув на нього папуга. З фамільярністю було покінчено.

«Нічого, — заспокоїв себе Орфей, — витрусь. Цікаво, що вони далі робитимуть зі мною? Я вже й так достеменна мавпа».

— А далі куди? — спитав він.

— До гіпнотизера. Треті двері наліво від сходів.

— Спасибі! — ледве вимовив Орфей. Грим так стягнув йому шкіру, що важко було навіть розтулити рота.

— Щасливого дебюту! — побажав папуга йому в спину, і сонні пташині очі на мить спалахнули.

Орфей швидко йшов коридором, намагаючись розпізнати двері туалету. Слава богу, ніхто на цей раз його не вів. Бо живим у лапи гіпнотизера він би ніколи не здався.

Орфей замкнув за собою двері й кинувся до умивальника. Він щосили тер щоки, і між пальців стікала рожева піна. Вмившись, витерся рукавом. Ходити в шкурі було вкрай незручно, то він її запхнув за батарею. Туди ж потрапив і парик. Пояс він вирішив подарувати жінці, якщо вибереться звідси. Аби вдалося роздобути якусь теплішу вдяганку.

Він утрапив на сходи і вже почав спускатися ними, коли зачув шурхотіння мітли. Нижче прибирала якась згорблена бабуся. Орфей не хотів з нею зустрічатися і знову піднявся вгору. Минув, може, два поверхи, коли знову почув шурхотіння мітли: старенька мела сходи знизу вверх. Куди він мав подітися?

— Бабцю, ви не скажете, як потрапити на поверх, де багато дерев?

— У сад? А нащо тобі?

— Мене там чекає одна дама, — збрехав Орфей і зіщулився, бо знову почув той нестерпний крик. — Хто це кричить?

— А! — махнула рукою бабця. — Не може одна розродитися. Другий день не дає нам спокою.

— Та вона ж померти може!

— Може, — буркнула стара. — Ще піднімись на три поверхи, там буде сад.

— Дякую.

«Власне, нащо я туди йду? — міркував Орфей. — Мені ж треба вниз. Та хоч гляну на сад: буде що згадати!» Він страшенно захотів ступити на шерхотливе осіннє листя, притулитися до якогось стовбура і прикласти флейту до вуст...

Двері, за якими починався сад, були скляними. Орфей побачив багато дерев із стиглими лимонами, апельсинами, помаранчами, безліч ящиків із трояндами та орхідеями. Зелень буяла скрізь, погрожуючи затопити навіть вузенькі доріжки, викладені чорними й білими плитками. Двері були замкнені, та Орфей і не збирався заходити. Його б тут злапали без будь здоров. Стара вже, мабуть, помчала на мітлі доносити на нього. Боже, що він кому зробив? І чи справді його хочуть знищити?

Він змусив себе відірвати очі від саду. Треба йти. Все вгору та вгору. Десь же мусить бути дах цього хмародряпа. Якщо він вибереться звідси, то до кінця життя йому вважатиметься той сад, що висить над головою, мов прокляття. Сходи — це єдине щось певне й постійне у будинку, напханому різноманітними пастками. Орфей минув кілька поверхів і почув угорі чоловічі голоси, які про щось сперечалися. Тож мусив знову звернути. Відчинив найперші двері.

Він опинився в прегарній, розмальованій фресками з позолотою кімнаті, яка мала стрілчасте, мов у старовинному замку, склепіння. Посередині стояло велике різьблене крісло, в кутку — великий канделябр із свічками, а поруч із канделябром — портфель Орфея. І більше нічого. Орфей аж затрусився, коли побачив свій портфель. Руки були на місці — цілі, неушкоджені, з гнучкими натренованими пальцями, на споді у футлярі лежала флейта. Він торкнувся її і водночас почув жалібний крик бідної жінки, що ніяк не могла розродитися. Тоді прихилився до холодної стіни, заплющив очі і тихо заграв.

Він забув про власне тіло й інші тлінні тіла, котрі є притулками безсмертних душ, тимчасовими і недостойними. Під дією його музики душі вилущувались із тих притулків і, наче метелики, пурхали довкола Орфея. Він грав, не помічаючи нічого на світі, бо існувала тільки музика, непідвладна тілу й розуму. А коли доводилося відводити флейту від пересохлих вуст, Орфеєвій душі було нестерпно боляче, наче вона розлучалася з ритмом навіки, падаючи в гидке провалля дисгармонії.

Врешті флейта змовкла. Орфей розплющив очі. На стіні коливалася величезна кудлата тінь. Музикант обернувся й побачив у різьбленому кріслі лева із примруженими золотавими очима.

— Ти гарно зіграв, — мовив лев. — Гості задоволені. І я теж. Можеш просити в мене нагороду, а гроші тобі заплатять окремо.

— Яку нагороду? — не зрозумів Орфей.

— Яку, яку! Суниць серед зими, смерті тещі, подорожі на Ямайку, маску фараона, кінозірку...

— Хіба ви чарівник?

— Угу. Я — пан цього будинку. Ти, певно, думав, що ми випхнемо тебе на естраду і примусимо грати під акомпанемент виделок і бокалів? Це принизливо. Ми не якісь плебеї.

— Ви — звірі...

— Ми звірі, бо живемо інстинктами, і тільки старість та невдачі можуть нас перетворити на людей. Безтурботність — ось за чим тужить людина, відколи порвала з природою. У нас кожен стає тим звіром, на якого заслуговує.

— Мене теж вважають безтурботним, — зауважив Орфей.

— Але ти не потребуєш ні ласощів, ні комфорту, ні розваг. Не порівнюй себе, нещасний, з володарями пущ, котрі знають смак крові! Ти нездатний на щирість вбивства й розпусти.

— Гості — теж звірі?

— Аякже. Ну, перш ніж зійти з нашого корабля, скажи про нагороду.

— Хай жінка, що кричить, нарешті розродиться.

— Що ж, — згодився Лев, — вона вже давно обридла всім...

І справді, крик замовк.

— А дитина жива? — стурбувався Орфей.

— Пішли глянемо.

Вони піднімалися сходами вгору, і гнучка спина ле-

ва відливала червоним. Десь близько мав бути ресторан, бо оркестр грав дуже голосно.

— Ось тут, — прочинив двері лев, і вони опинились у напівтемному коридорі, що пах лікарнею.

Назустріч їм біла гуска котила візок.

— Ну, як?

— Дівчинка.

— Буде офіціанткою.

— Еге ж, — кивнула гуска.

— А може, танцівницею, як мама...

Дитина заплакала, і лев ніжно прогарчав:

— Мале пискля!

Орфей схилився над візком. Із білого згортка на нього глянули розумні людські очі, яким недовго судилося лишатися людськими й розумними.

Але ж раптом буйна рослинність саду прорветься крізь стіни хмародряпу, вихлюпне на вулиці й дерева, квіти постануть скрізь, по всьому місту. Замурзані дитячі рученята зриватимуть помаранчі, й стікатиме на землю солодкий сік...

Тоді з руїн вийде жінка у барвистому лахмітті, байдужа до себе і мовчазна. Вона зуміла знехтувати своєю молодістю і красою, котрі лишила в руїнах, і ніколи не згадуватиме про це. Десь знайде собі вбогий притулок і житиме там покірно аж до смерті, остерігаючись темних вулиць, лісу й музики, яка змушує душу покидати тіло, а також правдивих дзеркал.

Січень 1988 р.

Народження і смерть чоловічка завбільшки з метелика

Кості

Ото як тільки земля просохне, зажовтіє кульбабами так, що й сонце на небі буде здаватися великою-превеликою кульбабою; як вітер дасть слово не пронизувати все живе холодом до коріння чи до кісток; як соловейки почнуть губити соломинки для своїх гнізд — отоді чоловік завбільшки з метелика стане лаштуватися в дорогу.

Купить нові шнурки для черевиків, цілих два дні просушуватиме на сонці повитирану на ліктях курточку з коричневого вельвету, надіне картату сорочку, а другу, білу, сховає в торбину, покладе туди ще пиріжків з калиною, матір’ю напечених, коробочку солі й горнятко полив’яне, квітами розмальоване.

А далі свисне коника-стрибунця, прибіжить той з лугу, поцілує син маму — і гайда світ за очі!

Маленький такий, непомітний: але ж то не метелик, а просто чоловічок завбільшки з метелика. Немає в нього крил ні барвистих, ні білих, ні чорних, ні навіть сірих. Нема й не було ніколи. Не вродився з крильми, хоч плач. Люди — ті великі, їх до землі тягне все, що вони там нажили. Куди їм ті крила? Та і як полетять: жінка буде лаятись, діти перелякаються, треба переляк відливати.

Ото сяде чоловічок завбільшки з метелика на коника-стрибунця і помчить по траві зеленій, по чорному полю без кінця-краю. Коника звати Буйний, а чоловічка — ніяк. Мати кличе його «синку», а коник вміє тільки цвіркотати.

Гей, як то добре, коли вітерець повіває, сонечко світить! Дощ поллється — можна під листок подорожника сховатись. А ніч настане — схилить чоловічок завбільшки з метелика голову на сідельце, вкриється материною чорною в синіх і червоних квітках хусткою — та й лежить собі тихенько. Не одразу й засне, коли зоряно. Знайде свою зіроньку, одну-єдину й таку далеку, що аж плакати хочеться, дивиться на неї, а там і жайворонок озветься.

Ніби хтось йому наврочив. Скільки мати просила:

«Не їдь, розтопчуть, не дай боже!»

А він посміхнеться й промовчить, та якось вранці тихо скаже, відвіши очі:

«Мамо, щось давно я пиріжків з калиною не куштував...»

Старенька так і сплесне руками:

«Ой, горенько моє, у людей діти як діти, а мій вічний волоцюга!»

Пече пиріжки, сльози витирає:

«А як війна? А як бомбу на тебе скинуть атомну?»

«Як всі, так і ми, — відкаже їй. — Та й гляньте, мамо, яке небо чисте — ні хмариночки».

«А як хто роздавить? Чи машиною переїде? Ти ж у мене, хоч і хороший, але непримітненький...»

«Все одно піду. То в мені зоряна вода говорить».

«Яка ж то зоряна вода, синочку мій біднесенький?»

Він їй розповість:

«Ночував я одного разу в полі. Повечеряв, а горнятко полив’яне забув сховати. Ніч була зоряна-зоряна, а як роса впала, то і в горнятку трошки було. Вранці спрагло мені стало й випив...»

«Може, тебе до ворожки повести? Бо за тими мандрами без жінки лишишся. Хто ж тобі їсти зварить, хто ж тобі сорочку випере, як я помру?»

А ще давно було таке. Каже мати:

«Бачиш оту стежечку вузеньку? Ото йди нею, йди, доки не побачиш хатку, над якою димок в’ється. Може, чим зарадять тобі сім ящірок-сестричок, а коника-стрибунця не бери, сам мусиш іти».

Нічого не сказав чоловічок завбільшки з метелика, тільки зітхнув сумно. Не взяв із собою Буйного, пішов сам-самісінький стежкою. І нікого не було довкола, тільки бджоли літали між кульбабами, а зверху сонце лузало золоте насіння.

Ішов він, ішов, коли бачить горбок, а на ньому кульбаба. «Ану, — думає, — підійду ближче».

Підійшов і каже:

«Добрий день!»

«Добрий день, метелику без крил...»

«Та я не метелик, а тільки завбільшки з метелика», — відповів чоловічок.

«А-а... — мовила кульбаба. — Та мені від того не ліпше. Не можу більше бути сама. Навіть бджоли сюди не долітають. Скільки того віку квіточки, а й то не дають прожити! Хоч би вже швидше вмерти».

Зажурився чоловічок.

«Я теж сам, квітко, але не хочу вмирати. Боюсь, що там буде темно й холодно, як у погребі, а на груди давитиме земля. Та й мами шкода...»

«Як це сонце немилосердно пече! Я ось-ось зів’яну...»

«Яка ти гарна! — сказав чоловік завбільшки з метелика. — Дуже гарна і дуже мила. Там, у долині, багато квітів, але ти одна схожа на сонечко. Хочеш, я лишуся з тобою?»

«Хочу! — зраділа квітка. — Ти такий добрий і розсудливий. Може, ти знаєш, що буде потім зі мною?»

«Коли потім?»

«Ну, потім! Я весь час міняюсь і не знаю, добре це чи зле? Я лише вранці прокинулась. А ти коли прокинувся?»

«Сьогодні вранці», — трохи здивувався чоловік завбільшки з метелика.

«Ну, тоді ти теж не знаєш... Доведеться нам обом чекати, що буде потім».

«Так, — згодився він. — Тільки я мушу йти, мене мати послали. Але я скоро вернусь... Ти трохи почекай, добре?»

«Ох, — зітхнула квітка, — я все життя чекаю... Але йди, раз тебе мати посилає».

«Я швиденької»

...Ой, куди ж тая стежечка приведе? Половина дня сонячна, половина дощова. Біжить стежка аж до тієї хатинки, над якою димок в’ється. Живе там сім ящірок-сестричок, — зеленіших за траву весняну. Прядуть вони димок срібний, прядуть золотий. Дай їм, боже, теплого літа, щоб той димок вився, не переставав!

Допоможи, боже, в хату зайти, добридень сказати, щоб мені теж добридень сказали, пораду дали. Чи йти до лісу темного, чи на піч теплу, чи танцювати, чи пропадати...

Візьми, дитино, пір’ячко біле, що качечка згубила, та за пазуху сховай, щоб не відібрали. А як річку побачиш, пусти за водою пір’ячко теє, і куди воно припливе, там вмийся, і вся печаль твоя мине...

Біг чоловічок берегом, втомився. Не може ніяк наздогнати пір’ячко, плутається в густій траві. А вже й смеркає. Змок бідний — весь у росі холодній. Сплять дерева, очерет. Тільки річка не спить і чоловічок завбільшки з метелика. Нема вже в нього сили ні крапелиночки. Впав на землю, заплакав. Страшно самому.

Але кульбабці ще страшніше. Нікуди ж вона не сховається.

Прокинувся рано-ранесенько. Дивиться, а його пір’їна нікуди не втекла: спинилася в очереті. Зрадів чоловічок, мерщій до води. Чує, й справді йому добре стало.

Довго він вертався додому, хоча здавалося, на крилах летів. Подякував сімом ящіркам-сестрицям — і до квітки. Коли прибіг — не впізнав. Із золотої вона стала сивою.

«От я вже й не сама... — прошепотіла квітка. — Довго ти блукав, хлопче. Зараз дмухне вітер, і розлетиться мій пух по білому світі, щоб впасти десь на землю. А коли я навесні прокинусь, навколо буде багато таких, як я. Це ж тільки одну весну я була сама, одну весну... Іди, бо не хочу, щоб ти бачив мене негарною».

«Ну, чому, чому? — стиснув кулаки чоловічок завбільшки з метелика. — Ну, чому?»

«Іди, я тебе дуже прошу...»

Поволі спускався він з пагорба. Не витримав, обернувся й побачив легку хмарку, котру гнав вітер. Одна пушинка впала йому на руку, і він розтулив долоню, щоб її сховати...

Гойдалася колиска з макової лушнини: рип-рип. Солодко в ній спалося чоловічкові завбільшки з метелика — поп’є молочка і знову заплющить сині очі. Стеля біла-біла, а піч розмальована пишними, квітами: півоніями, мальвами, ружами і ще такими, що їх і на світі немає. Між квітами сидять два півні — чорний та червоний. Дивляться один на одного. Під віконцем стіл, а на ньому рушником прикрита хлібина і глечик молока.

Як вечір настане, дитя сопе в колисці, кіт мурчить під лавою, а мати шурх-шурх веретеном. Довго не спить вона. Ніби й нема ніякої роботи, а пошукаєш — завжди знайдеться. Може, квасолю торішню полущити? Та ні, прокинеться мале... Може, піти в хлівець до кози? А як же малого лишити темної ночі, коли всяка мара ходить? Домовик нічого злого дитині не зробить, не раз і заколише, коли матері ніколи вгору глянути. Он вовтузиться в запічку, парить старі кості. Але ж є і такі нечисті, що тиняються ночами по чужих загатах, місяць з неба крадуть, туману напускають. Що їм, важко дитину зобидити? Недарма ж вона прив’язала до колиски червону стрічку, аби не зурочило синочка лихе око.

Сидить мати, пряде тонку нитку та й заспіває тихенько:

А воно ж, дитя малюсіньке, крізь сон і почує:

Не зрозуміє нічого, але на хвильку розплющить очі й побачить білу-білу стелю, як те полотно, з якого мати йому сорочки шиє. Поверне голівку і засміється: щось дуже гарне, червоне, синє, зелене... Рип-рип колиска. Кіт скосить жовте око з печі і перевернеться на другий бік, бо один вже відлежав.

А вранці — ясно, весело. Вже й дитя потрохи на ніжки спинається, щось белькоче, а що — то хіба одна мати розуміє. Винесе його надвір, під кущ чорнобривців, дасть в руки глиняного півника, а сама на городі картоплю підгортає.

Тільки й того щастя, що малий. Нічим не журиться. «Що з нього буде? — думає мати. — Ні до школи його не візьмуть, ні на роботу. Хоч і добрий, і тямовитий. Але й зобидити можуть люди. Нас же осьо хіба двоє зосталося, та ще коза з котом. Як вмру, що з ним буде?»

А синок сидить на ряднині, дме з глиняного півника, аж личко почервоніло. Кинеться до нього мати, одбере півника, обцілує, а сама плаче-плаче:

«Нема у нас ні родоньку, ні родиноньки! Самі-самісінькі... Хто схоче штурхне, хто схоче приб’є".

Далі схаменеться, вмовкне і знову до роботи, доки про все не забуде.

Дарма що він завбільшки з метелика. Те, що великий не добачить, — чоловічок маленький помітить, роздивиться. Ходить по землі, кожну травиночку найбліднішу, кожну комашину найдрібнішу розгледить і обійде, щоб не зламати, не розтоптати, бо то живе. У листкові теж сік живий тече (він і те бачить), як же на нього наступити? Здається, навіть землі болить, коли на неї спересердя хтось плюне або крихту хліба у неї викине. Тільки сумно йому самому. Мати далеко від хати не пускала, щоб якої біди не вийшло. То він води принесе, хату підмете, квітки де треба підв’яже, а далі вилізе собі на височенного-превисоченного соняшника, сяде в саму середину і гойдається. Пелюстки жовті, аж очам боляче, а бджоли все до тієї серединки летять, бо мед звідти беруть. Такі кумедні: всі лапки в пилку і гудуть: «Брум-брум-м!»

Прилітають й оси. Їх чоловічок побоюється. Сидить тихо, щоб не вжалили. Оси інакше говорять: «Дзумм-дзумм!» Аж у вухах лящить від того дзумкання!

А джмелів він любить найбільше. Вони такі м’якенькі, товстенькі й дозволяють себе гладити.

Потім серединка потемніла й взялася зернятами. Соняшнику все важче повертатися за сонцем.

— Ми, мамо, знаєте, на кого схожі?

— На кого?

— На соняшника! Коли вранці встаємо, теж весь час на сонце дивимося — чи зійшло чисто, в обід — чи всю роботу встигнемо переробити, а ввечері — чи не червоне зайшло, щоб не знявся вітер...

Дуже не любив мух. Ніхто на них уваги не звертає, аби тільки в очі не лізли та в молоко не падали, а він добре бачив, які ті мухи ненажерні й брудні. Скрізь лишають сліди. Набридло чоловічкові за ними витирати. Каже:

— Чи є на світі така сила, щоб їх перемогла?

— Оно візьми лозину та повчи клятих...

Вирізав він лозину. Сів на лавці й чекає, доки котрась з них не сяде на чистесенький стіл. Тільки підняв лозину, а вона р-раз! — втекла. Воював з мухами до полудня. Вже геть зморився. Нарешті підстеріг одну стару, немічну — бац! — і нема мухи. Забив її на смерть. Підкрався, чи дише. Ні, не дише. Вибіг надвір, кричить:

— Мамо, я муху вбив!

— То й добре, синку! Викинь її на смітник.

Так і зробив. А коли вертався, раптом защеміло йому в грудях. Сонце на небі, пташки виспівують, так любо навколо, а муха нежива і вже ніколи цього не побачить, бо він її вбив.

А якщо його хтось вб’є чи просто захворіє і помре? Як лежати самому в темряві? Вночі хоч зірки світять, а смерть — то ж темінь чорна...

Незчувся, як за перелазом опинився. Пішов не знати куди. «От якби завтра я мав вмерти і про те тільки сьогодні дізнався. Що б я зробив? Спочатку виліз би на велике-превелике дерево, аж на самісінький вершечок і подивився, де кінчається річка і чи великий ліс, до якого мене мама не пускають. А потім ходив би, спиняючись перед кожною квіткою і травинкою, щоб їх запам’ятати...» Тут він не втримався і заплакав. Ліг собі у густій темній траві й невдовзі заснув. Приснилось йому, ніби лічить і ніяк не може полічити зернятка в со-

няшнику. А тут ще й дощ почався, липкий і холодний. Чоловік аж угруз в тій липучій воді, геть закляк від холоду. Прокинувся: голова болить, руки-ноги заніміли. Так-сяк устав, подався додому. І вечеряти не міг. А потім жар в нього почався. Лежить, а над ним мовби не біла стеля, а небо жарке липневе. І сиплеться сніг. Він дивується, чого той сніг не холодний і навіть не теплий, а такий, як попіл. Вже стільки насипало, що давить на груди. А мама чогось не змітає попелу-снігу. Де ж вона поділася? Він кличе її, але натомість з’являється щось кудлате з очима, як дві жарини, вмощується в ногах і зовсім не страшно, навпаки, жалісливо дивиться, а потім ще й каже:

— Чого ти, молодице, там длубаєшся? Дай йому швидше молока з медом та маслом. Та пошепчи, як тебе вчив.

«Ага, та це ж домовик!» — згадав чоловічок.

— Сама знаю, що мені робити! — а потім вже м’якше: — Нащо ж йому шептати? Кажуть, забобони ото все. Порошків би дати чи уколів...

— Не гніви бога, молодице! — розвеселився домовик.. — Я вже стільки на світі прожив — ого-го, і ще не бачив, аби хто вмер від шептання. Не хочеш, сам пошепчу. Я ж не звір, щоб дивитись, як твоя дитина мучиться...

— Та добре вже, добре... — схлипує мати.

— Не реви, молодице, а кидай швидше зілля у піч: м’яту, ромашку та звіробій. І вскуби з кота трошки шерсті. Дай сюди!

Чоловічок ще бачить, як домовик надуває щоки, а далі світ йому темніє, ніби мама гніт в лампі прикрутила. Чує шепіт, а нічого не розуміє, хіба вхоплює окремі слова. І страшні такі: біда, лихо, горенько. А ще — яри, болота, пустелі... Чоловічок хоче попросити, щоб не говорили такого. Ось він видужає, встане, осідлає Буйного, і втечуть вони від поганих слів. Ті будуть доганяти їх на чорних конях, але коні в них важкі, неповороткі. А чоловічок з Буйним легенькі, знімуться в повітря і полетять...

І вітер, що їх підхопить, пахнутиме м’ятою, любистком і всім зіллям, котре росте під хатою та при дорозі.

Замрячило надворі, але дощ такий чистий, світлий. Тихо собі падає, хіба зрідка тепла крапля дзенькне об підвіконня. Тремтить осіннє листя. А чоловічок завбільшки з метелика повернувся з мандрів, сів за стіл, схилив голову на руки, журиться чогось... Допоміг матері знести картоплю в погреб, наквасити капусти — чи ж мало роботи восени! Пахне яблуками, грибами, теплим димом. З вікна видно далеко-далеко — і порожнє поле, і прозорий ліс, і широку дорогу...

Болять у чоловіка збиті до мозолів ноги. Втомився, бідолаха. Очі вже не голубі, а наче сиві. Минуло літо, прийшла осінь, а він все такий же непосидючий, хоч волосся ніби снігом в чужих краях притрусило.

— Мамо! — підніме врешті очі.

— Чого тобі, синку?

— Може, ви б мені голову змили? Щось так важко...

Та й знову задумується, доки мати не покличе:

— Ходи, синку, голову мити... Я тобі ще й любистку кинула, аби дівчата любили.

А сама убік відвернеться, щоб пилину з ока вийняти. Змиє і засміється:

— Бідна ж головонько, нема тобі спокою і спочинку. Певно, всі думи на світі передумала...

Погладила сина, а той ще посмутнів:

— Мамо, чого ви мені ще сестричку або братика в капусті не знайшли? Було б веселіше.

Потім знову сидить, мовчить. Осінь якраз на те, щоб згадати весну і літо. Хай сіється прозорий чистий дощ.

...Був він усюди. Можна було стоптати не тільки шкіряні, а й залізні черевики. Де пішки, де на машині, а де на крилах голуба.

Незатишно почувався чоловічок завбільшки з метелика в місті. Тремтів, забившись у шпаринку, оглушений гуркотом, дзенькотом, гамором. Довкола все було сіре, грубе, байдуже. Чоловічок уже й не пам’ятав, чи він живий, йому хотілося якнайдалі запхатися в нірку, міцно заплющити очі й спати — до того він втомлювався.

Однієї ночі він прокинувся від того, що десь далеко жалібно плакала дитина. Він ніколи не чув, як плачуть діти, не пам’ятав себе самого в колисці з шкаралупки маку — і злякався. Було геть темно, а дитина ніяк не вгавала. Вона здавалася чоловічкові маленькою, мов житнє зернятко. Її можна було взяти на руки і гойдати, шепотіти лагідні слова, співати щось гарне. Дитина була ще беззахиснішою, ніж він. У чоловічка від того заболіло серце.

Він заспівав колискової для невидимої дитини, плач якої, може, йому причувався, а насправді плакав він сам, пригнічений, нещасний, нікому не потрібний, хоч і єдиний у світі чоловічок завбільшки з метелика.

Не помічав, як щоки його стали мокрими й гарячими, а голос зірвався. Десь там, на краю світу, гойдалася колиска з макової шкаралупи, жеврів вогонь у печі та ясніла білісінька стеля. А потім вогонь погас, стіни взялися пліснявою, в кутки позаповзали павуки й мокриці, а на долівці виросли слизькі бридкі поганки...

Але він не згадував про це. Співав про двох котиків, і стеля знову стала білою, а на ній можна було намалювати щось дуже гарне, схоже на квітку й метелика водночас.

...Невеличка вишенька росла посеред асфальту й завжди тремтіла, коли до неї хтось підходив. Не маючи до кого прихилитися, вона тулилася до запиленої металевої огорожі. Однієї ночі на місто налетів шалений вітер, попереполохав горобців та голубів і поскидав білизну з балконів на статечні підстрижені каштани. Вишенька подумала, що почалась осінь, і навіть не помітила, як один з листочків — саме той, на котрому ночував чоловічок завбільшки з метелика, за ніч пожовк, легко відірвався від гілки та й полетів світ за очі.

Аж тоді, коли листочок опустився на золотаву стерню, чоловічкові завбільшки з метелика спало на думку, що, власне, все його життя було схоже на легенькі дотики до цієї колючої, пропахлої пташиними кубельцями свіжоскошеної землі.

Брів примороженою землею, і вона глухо стогнала під його ногами. Здавалося, на світі немає більш нічого, крім порожнього неба і порожнього поля. Десь далеко попереду ці дві порожнечі зливалися в одну.

Скалічені мертві травинки шурхотіли під черевиками, попискували осмілілі полівки, шукаючи поживу. Вже не дзвеніли жайворонки під небом, тільки ворони змахували крилами, пробуючи зависнути в повітрі. Вітер куйовдив їхнє пір’я, і вони сито каркали.

Все готувалося до зими. Земля приймала в себе зерно, щоб зазеленіти ще до снігу, черв’яки глибше закопувалися в ріллю, бджоли випивали з квітів останню солодкість, метелики гинули тисячами, — їхнього віку було доти, доки тепла.

У чоловічка мерзли шия і руки, боліло горло, і говорив він дуже тихо:

— Ото піду собі далеко, як ходив навесні, тільки без вузлика з пиріжками й без Буйного, бо коникові вже холодно. Знайти б хоч один зелений листочок... Затулився б ним і уявляв, ніби я маленький-маленький, сиджу під яблунею і не знаю, що так гарно мені вже ніколи не буде...

Гей, а хто ж там попереду мчить, аж груддя врізнобіч летить? Це ж морквяний козак. Під ним коник буряковий, на нім шапка капустяна, жупан з лопуцька. А при боці шабелька горохова й пістолі з бараболі.

— Стій! — гукнув козак. — Хто такий, куди йдеш?

Мовчить чоловічок завбільшки з метелика.

— Я тебе питаю?! От візьму меч і здійму голову з плеч!

— Добрий день... — тихо мовив чоловічок.

— Авжеж, добрий, — полагіднішав одразу морквяний козак. — Куди це ти прямуєш без коня і без шаблі? Чим будеш від ворогів боронитись? Чи, може в кущі сховаєшся?

Знизав плечима чоловічок:

— Нема в мене ворогів...

— Тепер такі часи настали, що ніхто з тобою на чесний двобій не стане. Все робиться тишком-нишком. Підстережуть і вб’ють... — зітхнув козак. — Я от ціле літо шукав собі ворога. Рука моя тверда, шабля гостра, серце хоробре. Взяв би тебе за побратима, та не маєш ні коня, ні шаблі. Ото бачиш дуб попереду? Там — мої вороги. Хочуть дерево повалити. Ну, я їм покажу! Бувай здоровий, я дуже спішу. Іншим разом побалакаємо...

І поскакав. Довго дивився йому вслід чоловічок завбільшки з метелика:

— Ач, який молодець! Не спить, не тягне собі харчі в комору, а ворога шукає. Я друга шукаю, а він ворога. Певно, як маєш друзів, то маєш і ворогів. Якби ще з ним зустрітися та побалакати! Та чого ж я стою? Піду до нього, може, чимось допоможу, хоч ніколи шаблі в руках не тримав...

Тепер він знав, куди йти, і поспішав.

— Ось ярочок! Візьму й перескочу. А цей осінній морозець обійду, хай цвіте собі на здоров’я. Що там у нас попереду? Терен? То нічого, що він колючий. Я не боюся колючок. О, калина! А висока яка! Будемо вертатися — візьмемо трохи ягід з собою, хай мати напечуть нам пиріжків. Ох, як захекався! Аж в горлі пече. Цікаво, що ж то за вороги в морквяного козака?

Так він ішов-ішов, а дуб все виростав на його очах і виявився таким величезним і могутнім, що чоловічок аж злякався:

— Який же то ворог страшний, коли хоче здолати дуба! І який хоробрий той морквяний козак, що прагне стати із цим чудовиськом на двобій!

Підійшов ближче, прислухався, чи не чути брязкання шабель. Та ні, тихо... Може, вже по бою?

— Козаче, козаче, агов!

Тихо. Трава густа, а поміж неї жолуді. Аж тепер чоловічок побачив свиней. Їх було п’ятеро. Свині плямкали, підриваючи коріння дуба. А де ж морквяний козак? Ніколи не було так лячно чоловічку завбільшки з метелика. Він не знав, чому страшніше боятися за когось, ніж за себе. Тремтів у пожовклій мертвій траві, а свині, огидно рохкаючи, поволі наближалися до нього. Чоловічок аж приріс до землі, вражений жахливим видовиськом. О, якби він був такий великий і могутній, як дуб, що розпростер над ним міцне гілля із золотим листям... Але дуб не чинив опору...

Чоловічок заплющив очі, помітивши, як одна свинюка аж свердлить його тупим нерухомим поглядом.

— Ой! — зойкнув чоловічок завбільшки з метелика. — Забирайся геть! Йди на болото, в пустелю, тільки не чіпай мене! Я не хочу так вмерти!..

Він вхопив жолудь і пожбурив ним у свиню. Та спинилась і з’їла жолудь. Тим часом чоловічок знайшов інший.

Решта свиней зачули щось і посунули на нього.

— Ну, начувайся! Я тобі живим не дамся!

Він кидав у цих тварин жолуді, й вони тріскали їх, як досі жерли молоденькі дубки, що тільки-но випнулися з землі. І з цих жолудів міг вирости цілий дубовий ліс, в якому б знайшли притулок квіти, птахи і звірі. Свині зжерли той ліс.

Чоловічок сів і заплакав. Він не розучився плакати, хоч прожив уже багато-багато, і попереду була зима, холод сніг і чорна ніч.

— Агій, холери на вас нема! — загримів зненацька голос. — Вже сюди прилізли... Ану, марш звідціля!

Чоловічок побачив величезні гумові чоботи, вимащені гноєм, старі штани, ватянку, а вище — зморшкувате обличчя з добрими очима, над якими нависли стріхуваті брови.

Ляснув батіг, і свині обурено завищали.

— Нема на вас погибелі! Півдня шукаю, а вони тут свинячать. Геть звідси, кажу!

Коли табун щез з очей, чоловічок звівся, обтрусив одежу й оглянувся довкола. Сумною була земля, споганена свиньми, а ще сумнішим поле без жодного деревця.

Чоловічок спіткнувся об щось. То була шабля з горохового стручка. Трохи далі він побачив шмат лопухового жупана. Морквяного козака з’їли свині. І коника бурякового теж.

Він так і пішов, не дивлячись перед собою, затиснувши в руці горохову шабельку. Небо нависло над ним і кожної миті могло обвалитися, не витримавши власної ваги.

На світі мене немає. Існує лише ліс, обрій. Цупко тримається землі найтонший корінчик, тож найлегшу квітку не підхопить вітер, не понесе з собою. Тільки пригорне на мить та й відпустить.

На світі мене немає. Існують очі у квітів, голос у листя, руки у дерев.

Мене нема. Тільки пісня матері, шепіт біля колиски, червоний і чорний півні, котрі не спускали з нас очей...

Я тебе ніколи не забуду, квітко. Ось я виходжу поночі з хати, простую на пагорбок, де ти ростеш. Білий пух летить до мене. Як його багато! Коли він проросте, вся земля стане золотою, і ти, бідна маленька кульбабко, не будеш більше самотньою.

Ні, мені зовсім не холодно. Тільки біло й чорно навкруги. Але це ж ніч. І зовсім не страшно. У руці в мене шабля з стручка. Я йтиму крізь ніч до того пагорбка. Сяду на нього та буду чекати.

Ось прокидається сонце, виходить на небо. Квітка розплющує очі й питає:

— Ти довго чекаєш?

Я хитаю головою:

— Ні.

Вона посміхається і вся відкривається заспаній бджолі, котра прагне швидше зануритись у пахучу золоту середину...