Повість про нещасних марсіян

Розділ IV, У ЯКОМУ УХВАЛЮЄТЬСЯ ВАЖЛИВЕ РІШЕННЯ

Кімната умеблюванням мало відрізнялася від передпокою. Книжки, перев'язані мотузкою і просто безладно звалені на підлогу, були головною її оздобою. В кутку, на продавленій канапі, накривши голову піджаком, лежав чоловік. На стіні висіла засиджена мухами ілюстрація до Данте; серед суворих скель славнозвісний флорентієць похмуро споглядав грішників. Грішники корчились, як черви у бляшанці риболова.

Джо підсунув до себе єдиного стільця і сів, багатозначно глянувши на Теда.

Чоловік на канапі поворухнувся і, не змінюючи пози, глухо промовив:

— Чорні лебеді такі ж прекрасні, як білі слони магараджі Джапара, але рівність людей перед законом ще прекрасніша.

Не діставши відповіді, він одкинув полу піджака, зиркнув одним оком на гостей, а потім сів, спустивши на підлогу ноги в дірявих шкарпетках.

Обличчя вкривала чорна щетина. Великі очі дивилися запитливо на прибулих.

— Лорі, ти зовсім очманів, — сказав Джо. Очі раптом стали добрими, в їхніх куточках заграли веселі зморшки.

— Джо! — І потім, глянувши на Теда — Тед!

— Ти зовсім очманів, — повторив Джо. — Що ти там молов про білих слонів і конституційне право?

— Я думав, ви клієнти. — Лорі закліпав очима. — Я завжди намагаюсь говорити щось незрозуміле своїм клієнтам.

— Я не знав, що ти зайнявся адвокатською практикою, — сказав Тед, недовірливо оглядаючи «приймальню».

Лорі заметушився. Обриваючи шнурки, взув стоптані черевики, підсунув до стола дві великі в'язки книжок, а потім несподівано розпластався на підлозі і почав нишпорити під канапою, даючи змогу друзям розглядати свої протерті штани.

Нарешті він випростався, урочисто тримаючи в руці почату пляшку. Незважаючи на протести Джо, рідина з неї була розлита порівну в банку з-під джему і дві тріснуті чашки.

— На скільки тобі вистачить твоїх книжок? — спитав Джо.

— Я перестав продавати книжки. — Лорі самовдоволено глянув на гостей. — До речі, їх у цьому місті ніхто не купує. Але я знайшов спосіб, як вони можуть прогодувати інтелігентного джентльмена.

— Виварюючи бульйон із палітурок?

— У середовищі, в якому я живу, власник такої кількості книжок — особа незвичайна І навіть надприродна. На цю щасливу думку навела мене стара сторожиха, коли власник будинку прислав її дізнатись, чи я ще не вмер. Треба сказати, я вже збирався це зробити. Поважна леді, яку я зустрів не дуже привітно, трималася якось боязко. Обстановка, очевидно, так вразила її, що я здався їй схожий на самого Іова з Біблії і вона попросила мене передректи їй майбутнє. Щоб не завдавати прикрості старій, я взяв першу, що потрапила до рук, книгу — це була «Божественна комедія» — І, тицьнувши пальцем у відкриту сторінку, прочитав грізну строфу. Дай боже здоров'я цій добрій старій, вона була так налякана, що, спускаючись сходами, спіткнулась і вивихнула ногу. З того часу мене оповила слава пророка.

Лорі показав руками, як саме оповиває його слава.

— Власник будинку навіть перестав вимагати з мене плату. І став я пасти стадо заблудних овець усього кварталу. Платять ці вбогі люди мало. Головне, вони звільнили мене від усяких турбот. Завжди знайдеться жінка, яка за добре слово принесе миску бобового супу або млинців з яблучним джемом. Тепер я стараюсь нікого не лякати. Доре[1] я почепив тут для реклами — адже всі вони полюбляють високе. Великий успіх має «Втрачений рай» Мільтона, а в романтичної молоді — рядки з «Трьох мушкетерів». Дивні люди! До мене інколи заходять цілком пристойні відвідувачі, з університетською освітою, тоді я намагаюсь не показувати палітурок і цитую напам'ять.

Тед посміхнувся.

— Мені доводиться виходити з дому лише за віскі. Я ховаю його під канапою, бо ці люди чомусь дуже не люблять п'яниць.

Тедові було холодно, і він, за прикладом Лорі, сьорбнув із чашки.

— Цей підлий тип забув, що я не п'ю, — рішуче відсунув свою чашку Джо.

— Ти так не лаявся колись, — зауважив Тед.

— Треба ж навчитися дечого за роки.

Лорі вийшов до передпокою, поважно заявивши, що зварить справжню каву. Він довгенько порався, цідячи крізь зуби прокльони та брязкаючи посудом, нарешті повернувся і сів на канапі, підібгавши під себе ноги.

— Отже… Що прийшли сповістити мені вельмишановні лорди?

«Вельмишановні лорди» перезирнулись і сповістили своєму побратимові, що він свиня. Справжня свиня, коли він міг забути про зібрання на такому високому рівні, призначене двадцять років тому.

Поки друзі розповідали про події, які сталися за ці роки, Лорі вибігав іще разів зо два і нарешті повернувся з паруючою каструлею в руках.

Розмова вщухла. За вікном була ніч, а зорі сяяли на вимитому дощем небі.

— У таких випадках кажуть, що народився дурень, — порушив мовчанку Лорі.

— Колись їх народилося троє.

— Троє дурнів, які завжди вважали себе кращими.

— А ми й справді були кращі і кращими лишились… І будемо кращими, — підвищив голос Тед. — Невже ти себе вважаєш гіршим за гладкого Бена? — Тед до болю в руках стиснув свою чашку. — Невже ми троє, що могли свого часу придумувати такі речі, як ніхто інший, не можемо придумати зараз що-небудь таке…

Лорі, усміхаючись своєю доброю усмішкою, подивився у вікно і після деякої мовчанки запитав:

— Ти бачиш оту червону зірку? Пам'ятаєш, як ти мріяв про неї юнаком? Нам лишилося тільки полетіти туди. Ти, здається, навіть придумав був спосіб, як до неї дістатися.

— Що я міг сам придумати! Одному не можна, — відповів Тед, а потім звернувся до Джо: — Ти був мені дуже потрібний. Якби ти був поруч, може, все було б інакше. Мені бракувало дрібниці… Ти знаєш.

Джо якось дивно подивився на Теда.

— До речі, це в мене є… майже. Точно я не можу сформулювати. Я натрапив на це, коли працював на заводі, але тоді стали подейкувати про нову війну, і я замкнув свою скриньку на ключ. Я вирішив ніколи їм цього не давати… Потім мене викинули… — Джо вилаявся, а Тед подумав про те, як багато у них спільного навіть у думках. — Після цього я вирішив розбагатіти мирним шляхом і кілька років витратив, добираючи ліки для волосся… Чорт… але добився того, що зовсім його позбувся. Як бачиш, це не могло стати добрим бізнесом.

— Ви ще зможете домогтися свого, — журно сказав Лорі. — У вас є дещо під замком. А кому потрібний за нашого часу філолог?

Тед дивився у вікно. Здавалося, він мало розумів, про що тут говорять.

— Ніхто з вас не розмовляє уві сні? — несподівано запитав він. Обличчя його проясніло, і тепер це був колишній веселий натхненний Тед. Він підвівся і, спершись на стіл, дивився на здивованих друзів. — Ви пам'ятаєте того дивака з книжки, який хотів побудувати собі башту з слонової кості, щоб сховатися від земних злигоднів? Наша башта може бути вища. — Тед показав у вікно на всіяне зорями небо.

— Дрібних неприємностей не уникнути, і вам все-таки доведеться сходити до дантиста, — сказав він, устаючи, і додав урочистіше: — Перше засідання міжпланетної асоціації вважаю закритим. Джо і я виїжджаємо сьогодні. Він бездомок, волоцюга, і зникнення його ніхто не помітить. А ти, Лорі, повинен вкоротити собі віку.

— Що?!

— Заподіяти собі смерть. Утопитись, наприклад, лишивши записку на березі. Тоді ніхто не буде тебе шукати.

Лорі тоскно подивився на свою порожню банку, потім на повну чашку Джо, в якій віскі лишалось непочате. Тед зрозумів його погляд і поділив рідину порівну.

— Вип'ємо за успіх, і ти теж, Джо. Задля такого випадку можна. Тут небагато.

За вікном світало. Десь заспівав півень. Це було так несподівано, що друзі підійшли до вікна.

Сріблились дахи. У ще темному колодязі двору якийсь дідусь розгрібав залізним гаком сміття. Грузовик повертав, щоб виїхати з брами. Зверху було видно, як у його кузові перекочувався порожній бідон.