Повторення пройденого

Глава 1

Світ потопає у несправедливості. Сьогодні Антон Єрмак переконався в цьому на власній шкурі. День не вдався із самісінького ранку.

На першому ж уроці він схопив двійку з алгебри, і все через те, що випадково розв'язав не свій варіант. Звісно, сама по собі така неуважність — не кримінал. Якби Антон наробив помилок, він отримав би заслужену трійку і міг би далі радіти життю. Проблема полягала в тому, що всі задачки були розв'язані на відмінно, що й викликало неабияке здивування математички.

Точні науки не були коником Антона. З математики він зазвичай не вилазив з трійок, коли-не-коли розбавляючи їх четвірками. Тож не дивно, що Алевтина Вікторівна вирішила, ніби він навмисне схитрував, аби списати у Насті Самсонової. А втім, не можна сказати, що її підозри були безпідставні.

Спочатку Антон і справді дав маху з варіантом, а коли помітив свій ляпсус, то міняти що-небудь було вже пізно, і він резонно вирішив, що нерозумно проґавити шанс і нічого не підглянути. Але найприкріше те, що він підглянув до сміхоти мало. У Настьки багато не спишеш. Ця жаднюга пильнує свого зошита, як бульдог — цукрової кісточки. Тож більшу частину контрольної Антон розв'язав самотужки, і двійка була кричущою несправедливістю.

На цьому Антонові пригоди не закінчилися. Наступним у розкладі стояв його улюблений предмет — історія. Антон читав стільки історичних романів та енциклопедій, що тут йому не було рівних. Але сьогодні навіть на уроці історії на нього чекала неприємність. Настя, макака білоголова, почала дражнити його за двійку з алгебри. Спочатку Антон мужньо терпів її кпини. Хвилину терпів, дві, а потім не витримав. Стусонув її по коліну. Не дуже, а щоб не випендрювалась. І тут сталася друга несправедливість. Анатолій Іванович вигнав його з уроку. І головне — Настьці хоч би що.

Настрій у Антона був на нулі. Щоб не стовбичити, як пеньок, у коридорі, він непомітно вислизнув зі школи і знічев'я почимчикував до сусідньої крамниці. Посновигавши між полицями і придбавши кока-колу, він повернувся, коли урок уже мав от-от закінчитися. Побачивши його, Федосєєв, у вузьких колах відомий як Федос, ущипливо запитав:

— Ну що, юний Геродоте, провітрив макітру? Нехило тебе з уроку потурили.

Антон не звик залишати випади на свою адресу без уваги. Тим паче, з Федосєєвим у них точилася непримиренна ворожнеча.

Миттєво оцінивши, чим можна діткнути супротивника, Антон скорчив поважну міну і сказав:

— Подумаєш, зате я в ролику знявся. Незабаром по ящику покажуть.

— Ага, суперблокбастер «Антон Єрмак огинається в коридорі», — пирснув Федосєєв.

— Багато ти тямиш! Я у «Перехрестя» ходив. Там промакція. Кока-колу халявну роздають і ще інтерв'ю беруть, — навіть оком не моргнувши, збрехав Антон і на доказ своїх слів смачно відсьорбнув із пляшки.

— Годі тобі заливати, — недовірливо сказав Федос.

Судячи з інтонації, було видно, що сумнів закрався-таки в його загартовану в перепалках душу. Антон до гарячого ще приском сипнув:

— Якщо зараз побіжиш, то, може, ще встигнеш. Хоча з такою мармизою тебе навряд чи по ящику покажуть. Це ж тільки дітей лякати!

Його презирливий тон остаточно переконав Федосєєва в тому, що Антон не бреше. Федосєєв у теж хотілося стати зіркою телеекрана, але він побоювався, що не встигне повернутися на початок наступного уроку. — Помітивши його душевні муки, Антон підкинув хмизу в огонь:

— Мені взагалі пощастило. Журналістка хотіла взяти інтерв'ю у дітей. У сенсі, молоде покоління обирає здоровий спосіб життя. А як на те, навколо самі дорослі.

— А телевізійники ще не пішли? — зацікавилася Крилова.

Побачивши, що аудиторія розширюється, Антон відчув крила і натхненно додав:

— Та вони щойно камери встановили. Ще як мінімум годину зніматимуть. Тебе вони напевно знімуть. Ти дівчинка симпатична. А от щодо Федоса — не знаю. Фактура не та!

Антон умів бути переконливим. Як наслідок, шестеро учнів з класу зірвалися до супермаркету на горезвісні зйомки. Зірки, що не відбулися, повернулися піймавши облизня аж на середину наступного уроку. На додачу вони зіткнулися ніс у ніс у коридорі з директором. Той зажадав пояснень. Тоді й сталася третя несправедливість. Антонових батьків викликали до школи, а прогульники відбулися легким переляком.

Загалом, життя явно не вдалося.

Як і слід було сподіватися, Антонів батько, Юрій Миколайович, не заплескав у долоні з радощів, коли дізнався, що його викликають до директора.

— Що ти накоїв цього разу? — грізно спитав він.

— Нічого такого, — скромно знизав плечима Антон.

— Нічого було минулого разу, коли ти влаштував у школі коротке замикання. Але тоді мене викликали до фізика. А тепер — до директора. Схоже, ти прогресуєш.

— Та я просто пожартував. Сказав, що в «Перехресті» промакція. На рекламу знімають і халявну кока-колу дають.

— Що це за вислів — «халявна»? Невже не можна говорити по-людськи? Чому треба обов'язково засмічувати мову? — поморщився батько.

— Ну, задарма, — похнюплено виправився Антон.

— І через це мене викликають до директора? Не викручуйся. Кажи як на духу!

— Я ж не винен, що ці придурки повірили і втекли з історії.

— Так… Усі, значить, придурки, а ти розумник. Зірвав урок…

— Я не зривав. Там усього шість шлангів утекло. А Крилова, скелетина шаблезуба, нажалілася директору. Така злопам'ятна! Я їй одного разу на історії дату підказав — на триста років назад. Сміху було! А вона тепер злиться. Жартів не розуміє.

Синова тирада ніскілечки не зворушила Юрія Миколайовича. Мабуть' цього дня з почуттям гумору в нього було туго.

— Ти прямо штатний масовик-витівник, як я подивлюся, — скрушно похитав він головою. — Перед Анатолієм Івановичем соромно.

— Чого соромно? — обурився Антон. — Між іншим, я з історії кращий учень.

— І за це тебе вигнали з уроку? — спитав батько.

Його обізнаність виявилася для Антона цілковитою несподіванкою. Напевно Настька і тут устигла понабріхувати. Мало того, що Антон терпів сусідство Самсонової в школі. Вони ще й жили на одній сходовій клітинці, і їхні батьки дружили. Антон усім своїм виглядом давав зрозуміти, що він до цієї сімейної дружби не має ніякого стосунку, але його думка до уваги не бралася. Зате шпигунка місцевого значення Настя справно доносила про все, що траплялося в школі. Словом, бідного Антона облягли, як вовка, червоними прапорцями.

— Це все Настька підстроїла. Я не винен! — гаряче заперечив Антон.

— Ти скрізь без вини винний.

— В усякому разі, на історії. Я, може, взагалі істориком стану.

— А як же захоплення біологією? Чи це теж твої жартики? Для чого ми тобі купували дорогий мікроскоп? А де він, до речі? — поцікавився батько.

Його допитливість була невчасно. Мікроскоп лежав десь у надрах шафи, але його точне місцезнаходження відразу визначити було важко. А все через любов батьків до порядку. Вони обоє терпіти не могли, коли речі були розкидані по кімнаті. Щоб не дратувати охайних предків, Антон регулярно наводив лад. Прибирання полягало в тому, щоб позапихати усе в шафу, геть з-перед очей. Останнім часом робити це було все тяжче, адже шафа не гумова.

Кожного разу Антон давав собі слово неодмінно розібрати завали, тільки-но знайдеться вільний час. Але його ніколи не знаходилося. Точніше, коли випадала, вільна часинка, Антон геть-чисто забував про свої добрі наміри, а як згадував, то був чимось зайнятий. Антон підозрював, що при батькові шафу краще не відчиняти, тому якомога недбаліше відказав:

— У шафі, де ж іще!

Усе б обійшлося, якби не мама. Перед тим вона сиділа на канапі і з байдужим виглядом гортала глянсовий журнал, поклавши на Юрія Миколайовича неприємну місію розбиратися із сином. Але тут вона не витримала і докірливо кинула:

— Я ж казала, що йому не потрібний ніякий мікроскоп. А все твоя примха!

— Що значить — примха? — обурився Юрій Миколайович. — Я хочу, щоб він ріс освіченою людиною, чимось цікавився.

— Краще б ти приділяв йому більше часу. А твій мікроскоп зараз валяється невідомо де. Я взагалі не певна, що він удома, — заявила Людмила Сергіївна.

Юрій Миколайович пильно подивився на сина:

— Це правда?

— Ні, він у шафі. Слово честі! Просто… його треба шукати, — запевнив Антон.

— От за одним заходом і пошукаємо, — сказав Юрій Миколайович, прямуючи до синової кімнати.

Сперечатися далі було марно. Антон приречено поплівся слідом за батьком. Відчинивши дверцята шафи, Антон передбачливо відскочив убік, і правильно зробив, інакше його завалило б лавиною речей. Із шафи посипалися книжки, футбольний м'яч, зім'яті аркуші з малюнками, старі зошити, ракетка для бадмінтону, пожмакана футболка, ба навіть лопата!

Юрій Миколайович якусь мить сторопіло витріщався на купу барахла, а потім покликав дружину:

— Люба, а йди-но сюди, полюбуйся!

Людмила Сергіївна зазирнула до кімнати і, оцінивши ситуацію, похитала головою.

— Тепер ясно, чому у тебе завжди порядок.

— Як це розуміти? — суворо спитав батько.

— Я все приберу, — тихо пообіцяв Антон.

— Хотілося б.

Погляд Юрія Миколайовича упав на лопату, і його брови здивовано поповзли догори.

— А це, в біса, що таке?!

Він утупився очима в лопату, наче ніколи в житті не бачив подібного предмета. Питання було явно риторичне і відповіді не вимагало, тож Антон лише мовчки пересмикнув плечима.

— Що тут робить лопата? Я у тебе питаю, — повторив Юрій Миколайович.

— Лежить, — промимрив Антон.

— Ясна річ, що не реп витанцьовує. А навіщо вона тут лежить?

— Щоб викопати скарб.

— І де ж ти зібрався копати? На безлюдному острові?

— Чому на острові? На шкільному дворі.

— Гм… — гмукнув батько. — Ну звісно, де ж іще бути скарбові, як не на шкільному подвір'ї.

Антон і сам розумів, що його слова звучать неправдоподібно, але всіх, хто робив великі відкриття, спочатку брали на сміх. Він мріяв знайти скарб звідтоді, як прочитав «Острів скарбів» Стівенсона, але не знав, як до цього підступитися. Не будеш же перекопувати геть усю землю під ногами. Лише прочитавши про те, як підземну воду і скарби шукають за допомогою рамки, він зрозумів, що пошуки можна поставити на наукову основу.

— Хто ж його там зарив? Шкільний завгосп? — іронізував і далі Юрій Миколайович. — Знаєш, скільки шукачів скарбів там до тебе побувало?

— Це нічого не означає. Я все науково перевірив.

— Цікаво, як?

— Рамкою, — виклав свій козир Антон.

— Якою ще рамкою? — не второпав Юрій Миколайович.

— За допомогою якої шукають, де копати колодязь. Я читав, що вона може вказати, де лежить скарб. А ще кіно таке було про хлопчика, який шукав золото.

— У кіно ще й не таке побачиш. Там і великогабаритні мавпи по Нью-Йорку розгулюють, і люди-павуки світ рятують, — дотепно пожартував батько.

— Не все ж кіно — вигадка, — заперечив Антон. — І потім, про рамку я в журналі читав.

— Можна поцікавитися, у якому?

— «Оракул».

— Ага, надзвичайно наукове видання. І де ти знайшов цю лабуду?

— У Кирила. Його мама купує. І зовсім це не лабуда! Я рамку сто разів перевіряв, — запевнив Антон.

— А рамку де взяв? — спитав Юрій Миколайович.

— У спеціальній крамниці. «Білі хмарини».

— Що?! Відколи це ти ходиш по таких крамницях? — чогось розсердився батько й обернувся до дружини: — Бачиш, до чого призводить твоє захоплення езотерикою. Мало того, що сама читаєш усяку муру, ще й дитині голову задурюєш.

— Це не мура. І взагалі, не роби трагедії з дрібниці. Краще б приділяв йому більше часу, — не залишилася в боргу Людмила Сергіївна.

— Ти ж знаєш, я працюю як віл, — відрізав Юрій Миколайович і знову звернувся до Антона: — Значить, так. Про розкопки — забудь! Я в твої роки про навчання думав, а не байдики бив. Краще б над задачником посидів. Двійка з математики. Куди це годиться? — він пригадав ще один синів гріх.

— Я не народжений, щоб бути математиком, — понуро зауважив Антон.

— Ти мені ці балачки кинь! Запам'ятай, у житті найголовніше — навчитися рахувати. А щоб у тебе був час подумати, як жити далі, зараз ми з мамою підемо до «Шоколадниці», а ти розбиратимеш шафу.

— Татку, дитину не можна карати їжею, — заканючив Антон.

Проте батько був непохитний, як скеля.

— Без тістечок ще ніхто не вмирав. Люба, збирайся!

Бравурна музика перервала їхню розмову. Юрій Миколайович роздратовано схопив мобільний телефон.

— Так… Чому так терміново?.. Ти думаєш?.. Хвилин за сорок, не раніше… Гаразд. Буду.

З коротких батькових фраз Антон зрозумів, що похід у «Шоколадницю» під загрозою зриву.

— Знову тікаєш? — докірливо промовила Людмила Сергіївна.

— Буквально на годину-дві. Накльовується цікавий варіант з бельгійцями, — сказав Юрій Миколайович.

— А як же «Шоколадниця»?

— Сонечко, якщо ми підпишемо контракт, обіцяю, що ти питимеш шоколад на Сейшелах.

Юрій Миколайович цьомнув дружину в щічку, пригрозив Антонові перевірити шафу, щойно повернеться, і пішов.

Антон задоволено усміхнувся. Все-таки залишитися вдома з мамою було не так сумно, як прибирати в шафі, коли всі попивають гарячий шоколад з тістечками. Він ще не знав, що Його Величність Випадок уже приготував для нього цікавий поворот.

Глава 2

Поглядаючи на купу мотлоху під ногами, Антон дивувався, як усі ці речі поміщалися на полицях. Знаючи, що батько все одно забуде його перевірити, він уже прикидав, як би краще запхати все назад, але мама вгадала його тактичний хід. Вона примостилася з журналом у кріслі і сказала:

— Прибирай як слід. Я прослідкую.

— Мам, тут же за тиждень не впораєшся, — заскиглив Антон, але мама була невблаганна: — Ну що ж, прибиратимеш тиждень.

Антон сумно обвів очима безлад, що панував у кімнаті, і без особливого ентузіазму взявся до діла, але скоро помітив, що прибирання таїло в собі приємні сюрпризи. Він надибав багато цікавих дрібничок, про які вже забув: навушники, гру «Morrowind», пачку стікерсів з гоночними машинами, штук двадцять олов'яних лицарів. З нижньої полиці на світ божий показався злощасний мікроскоп. Там же лежали журнали, кілька улюблених книжок і дві чи три нових, ще не прочитаних. У глибині шафи Антон натрапив на старий фотоальбом.

У ньому були зібрані фотографії тих років, коли Антона ще й на світі не було. Всі вони були чорно-білі, яких тепер уже не роблять, а одна — взагалі на товстому картоні. На ній були зображені незнайомі люди, виряджені не по-сучасному. Жінка з немовлям на колінах сиділа на стільці, а поруч, поклавши руку їй на плече, стояв чоловік у сюртуку.

— Мам, а це хто? — поцікавився Антон.

— Твоя прапрабабуся.

— А хто сидить у неї на колінах? Моя прабабуся? — спитав Антон.

— Ні. Це прапрабабуся на колінах у своїх батьків, — відповіла мама.

— Молода ще, — філософськи зауважив Антон, дивлячись на карапуза, якому доведеться стати його прапрабабусею.

Він перегорнув кілька сторінок, коли його зацікавило фото групи дітей його віку. Одягнені у шорти і футболки, вони старанно посміхалися в об'єктив. Попереду стояв чубатий хлопчисько з м'ячем у руках.

— А це що за діти? — поцікавився Антон.

— Наш клас у спортивному таборі. Мене знайдеш? — спитала мама.

Антон пильніше вивчив фото і тицьнув у дівчинку з хвостиками.

— Ось! У першому ряду. Правильно? А хлопчисько з м'ячем достоту наш історик. Така самісінька шевелюра.

— Це він і є,— кивнула мама.

— Він з вами в одному класі вчився? — здивувався Антон.

— А ти не знав?

— Ні.

— Але не сподівайся, тобі від нього ніякого попуску не світить, — відразу запевнила його мама.

— А чого мені сподіватися? Я і так кращий за всіх, — заявив Антон.

— Ніс опусти, кращий! Настя сказала, що тебе з класу вигнали, — нагадала Людмила Сергіївна.

— Це вона від заздрощів, — буркнув Антон і розсудливо змінив тему: — А Толь Іванович тут прямо атлет. З м'ячем. Можна подумати, спортсмен.

— Він і був спортсменом. Шкільною знаменитістю. Трохи не став чемпіоном з бігу серед юніорів. Усі гадали, що колись він увійде до Олімпійської збірної.

— Хто? Толь Іванович? Він же кульгавий.

— Це через нещасний випадок. На змаганнях у Свердловську.

— А де це?

— Раніше так називали Катеринбург.

— А давно?

— Ми тоді в шостому класі вчилися, як ти.

— Я й не знав. Як це вийшло? — зацікавився Антон.

— Коліно молотом роздробило. Під час тренування у метальника молот зірвався. А Толик якраз поряд пробігав.

Оце була новина! Мало того, що батьки ні словом не обмовилися про те, що вчилися в одному класі з Толь Івановичем, так той ще й спортом займався. Антону навіть на думку не спадало, що вчитель історії колись міг бігати. Усі звикли бачити його з паличкою.

— А що стало з метальником молота? — спитав Антон.

— Не знаю.

— А як же Толь Іванович?

Дурне питання саме собою зірвалося з язика. Фінал цієї гіркої історії був відомий. Її не можна було переписати, щоб урешті був гарний кінець. Мама із сумом подивилася на фотографію.

— Спочатку він дуже переживав, що довелося піти зі спорту. Зате потім захопився історією і став хорошим учителем. Отже нема лиха без добра, — закінчила вона, щоб заспокоїти сина.

Антон задумався. Які дивовижні зиґзаґи іноді робить життя. Коли б не якийсь нещасний випадок, людина стала б чемпіоном, заробила б кубки й медалі.

Антон не мав нічого проти того, щоб Анатолій Іванович викладав історію. Чудовий оповідач, він умів захопити всіх. Антон навіть не образився, коли історик витурив його з класу. Та все ж йому було шкода, коли мрія стати чемпіоном так і не збулася.

— А якби він на змагання не поїхав? — спитав Антон.

— Якби та якби… Ти краще розгардіяш посеред кімнати прибери. А то до ночі протовчешся, — мама повернула його з неба на землю.

Антон знову заходився прибирати, але спочатку витягнув фотографію з альбому. Він збирався наступного дня приголомшити однокласників дивовижною новиною.

Глава З

Вранці Антон підхопився ні світ ні зоря. Йому кортіло розповісти однокласникам про те, що вчитель історії колись претендував на чемпіонський титул. Це була справжня сенсація. Похапцем поснідавши, Антон сяк-так зашнурував кросівки і закинув наплічник за спину.

— Уже зібрався? Щось ти сьогодні рано, — здивувалася мама.

— Жадоба знань, — відрізав Антон.

— Двійок не нахапайся, жадобо! — посміхнулася мама.

— Ма, хто старе поминає… Можна подумати, що я двієчник. Між іншим, у Ейнштейна теж були двійки з математики, а якою людиною став.

— Ти диви, Ейнштейн місцевого значення! Де це ти нахапався? Батько має слушність. Про навчання треба думати, а не дурницями займатися.

Людмила Сергіївна звично поцілувала Антона в щоку і випровадила з квартири.

Як на замовлення, першим уроком за розкладом стояла історія. Кабінет був ще зачинений. Купка ранніх пташок очікувала біля замкнутих дверей. Антон розчаровано зауважив, що народу поки малувато, але йому вже терпець уривався поділитися новиною. Підійшовши до гурту, він без передмов заявив:

— Зараз я вам таке скажу. Бомба!

Як і слід було сподіватися, подібна заява привернула загальну увагу. Всі обличчя повернулися до Антона, але він не квапився задовольнити цікавість народу. Витримавши паузу, він, чітко промовляючи кожне слово, ошелешив:

— Толь Іванович трохи олімпійським чемпіоном не став.

— Із шахів, чи що? — спитав Федосєєв.

— Федос, ти хоч би свою тупість людям не показував. Хто ж на олімпійський іграх у шахи грає? Бери крутіше. Він був спринтером.

— Брешеш, — не повірила Аня Стасова.

— Споримо? — запропонував Антон.

— Ти чо', смієшся? У нього ж одна нога коротша за другу, і коліно не гнеться, — так само не повірив найближчий друг Антона Кирило.

— По-вашому, він такий і народився, га? А оце бачили?

Антон з гордістю дістав із наплічника фотографію і виставив усім перед очі.

— Ось. Це він у спортивному таборі.

Знімок пішов по руках.

— Схожий, — одноголосно погодились усі, і лише Федосєєв правив своє:

— Хіба мало хто на кого схожий? У нього просто волосся таке саме. Це ще нічого не значить.

— А от і значить! — розходився Антон. — Між іншим, мої батьки з ним в одному класі вчилися.

— Ясненько! Он чого ти з історії відмінник, — пустив шпильку Федосєєв.

— Ну, ти у мене діждешся, Федос! Зараз як дам тобі в око.

Ображений Антон посунув на кривдника, але в цей час до кабінету підійшла Настя.

— Єрмак, знову б'єшся? — докірливо промовила вона.

Побачивши її єхидну посмішечку, Антон утратив будь-яке бажання чубитися з Федосєєвим. Він переключив увагу на Настю.

— А твій номер останній з краю.

Діалог між двома «нерозлучними» ворогами урвав Федосєєв:

— Чуєш, Настю, прикинь! Він каже, що Толь Іванович був олімпійським чемпіоном з бігу.

— Не був, а трохи не став. Вуха мити треба, — огризнувся Антон.

— Правда, чи що? — зацікавилася Настя.

Вона оцінююче подивилася на фотографію і тицьнула в майбутнього вчителя історії:

— Це він? Симпатичний. А що трапилося у нього з ногою?

— На змаганнях дістав травму. На тренуванні він отак біжить, біжить. Раптом отак метальник з молотом. Молот отак розкрутив — вжик, вжик! Молот — бамц! — вирвався. Толь Івановичу — хрясь! — по коліну.

Антонова розповідь переривалася звуковими ефектами і для більшої переконливості супроводжувалася пантомімою, але Настю вона не вразила.

— Брешеш, — похитала вона головою.

— Не віриш? Сама у нього спитай, — образився Антон.

Немов у відповідь на його слова, до кабінету, накульгуючи і спираючись на паличку, підійшов Анатолій Іванович. Сперечальники примовкли. Привітавшись з учителем, вони слідом за ним увійшли до кабінету.

— От і спитай, — тихо пробубнив Антон, звертаючись до Насті.

— І спитаю, — так само тихо огризнулася вона.

— І спитай.

— Про що це ви хочете мене спитати? — поцікавився Анатолій Іванович, почувши їхню приглушену суперечку.

— Самсонова хотіла вам питання поставити, — Антон кивнув на Настю.

Настя подивилася на нього убивчим поглядом, але Антон був загартованим. На нього такі штучки не діяли.

— Сподіваюся, питання з історії?

— Історичніше не буває,— запевнив його Антон.

Анатолій Іванович вичікувально подивився на дівчинку.

— Ну, запитуй!

Настя опинилася ні в сих ні в тих. А раптом історик був інвалідом від народження? Тоді її питання виявиться нетактовним і може образити його. Але, з другого боку, промовчати вона теж не могла. Настя кивнула на Антона і сказала:

— Він каже, що ви були олімпійським чемпіоном.

— Олімпійським чемпіоном? Ні, на жаль, не довелося, — сумно посміхнувся історик.

Настя переможно глянула на Антона.

— Я зовсім не це говорив. Анатолію Івановичу, скажіть їй, що ви спринтером були. Що ви чемпіоном могли стати, загалом… — Антон збентежено замовк.

— Це було. І спринтером був,‘і чемпіонський титул сподівався завоювати, — підтвердив учитель історії,— а ось до Олімпіади я тоді ще не доріс. Я вчився в шостому класі, коли мені довелося попрощатися зі спортом. До речі, це трапилося у вересні. 18 вересня 1982 року. Завтра, можна сказати, річниця, — задумливо мовив він.

Незважаючи на те, що минуло вже стільки часу, давні спогади й досі завдавали йому болю. Діти зніяковіло мовчали. Та й що тут скажеш?

Оговтавшись від невеселих роздумів, історик обвів очима посмутнілі обличчя учнів і, підморгнувши, піддав духу:

— Що було, то було! Минулого не повернеш. Міг би стати чемпіоном, а замість цього вас, бельбасів, історії вчу.

— От і добре, — випалила Настя і відразу знітилася, зрозумівши, що її репліка має подвійний зміст. Аби виправити свою помилку, дівчинка пояснила: — Тобто, я хотіла сказати, добре, що ви у нас викладаєте.

— Авжеж! Ви класний учитель! Найкращий! Чесно! — один з-поперед одного загомоніли школярі.

— Гаразд, підлизи! Тему вичерпано, — усміхнувся вчитель, ставлячи крапку на цій розмові.

Глава 4

Рано чи пізно сенсації втрачають свою новизну. Спочатку всі тільки й говорили, що про спортивне минуле вчителя історії, але поступово інтерес до старої фотографії згас. Шостий «А» поринув у звичайну рутину робочого дня. Антон зрозумів, що йому час подумати про справи насущні.

Попри батькову заборону, він не збирався відмовлятися від пошуків скарбу. Навпаки, з цим треба було поквапитись. Бабине літо добігало кінця, а з настанням осінньої сльоти земляні роботи доведеться відкласти до весни.

Антона непокоїло лиш одне: як непомітно провадити розкопки посеред шкільного двору. Рішення напрошувалося само собою: копати вночі. Але пильність батьків не залишала жодного шансу вибратися з дому після півночі. Шукачі скарбів не перший день побивалися над цією проблемою, коли раптом на уроці геометрії Антона осяяла думка.

Як і все геніальне, розв'язання задачі було таке просте, що Антон аж здивувався, чому він не додумався до цього раніше. Йому закортіло негайно поділитися своїм відкриттям з Кирюхою. Поки Алевтина Вікторівна не бачила, він узяв гумку і легенько поцілив нею в друга.

Кирило сердито обернувся, шукаючи поглядом того, хто метнув снаряд, і побачив, що Антон на миґах намагається йому щось сказати.

— Єрмак, чого це тебе так викручує? — почули вони голос математички.

— У нього від математики алергія, — хихикнула Настя.

— Це вже не алергія, а танець святого Вітта, — сказала Алевтина Вікторівна і скомандувала: — Сядь рівно і не корчся!

Антон вовком зиркнув на Настю. Та нахабно показала йому язика, але їй знову все зійшло з рук. Решту уроку Антон просидів, палаючи праведним гнівом. Утім, цього ніхто не помітив.

Щойно продзвенів дзвінок, Антон схопив Кирюху під лікоть і потягнув за собою.

— Ходім. Є серйозна розмова.

Друзі збігли на перший поверх і пірнули під сходи. Антон урочисто заявив:

— Слухай, ми цілковиті лохи.

— Чого це? — справедливо зажадав пояснень Кирило.

— Нам не треба нічого копати.

— Я теж так думаю. Ну його, цей скарб! І потім, уночі мене все одно не випустять, — сказав Кирило.

— Нам ні вночі, ні вдень копати не треба. Там уже все прокопали за нас.

— Хто?!

— Дід Пихто. Пам'ятаєш люк біля чорного ходу? — спитав Антон.

— Ну?

— Куди він веде?

— У каналізацію.

— Ясно, що не в музей. Я питаю, який до нього найближчий люк?

— А я звідки знаю? — знизав плечима Кирило.

— Пояснюю для тупих. Найближчий люк перед школою. Тепер дивися.

Антон вирвав із зошита аркуш і почав креслити схему:

— Ось школа. Тут лежить скарб. Ось один люк, ось другий. З'єднаємо їх прямою лінією. Що виходить?

— Нічого не виходить, — сказав Кирило.

— Як це нічого? Ти що, не бачиш, що скарб лежить на цій прямій?

— Може, каналізація проходить не по прямій? — заперечив Кирило.

— А як? Зиґзаґами, чи що? Пряма — це найкоротший шлях між двома точками. Врубився?

— Що це ти малюєш? — пролунав за спиною голос Насті.

Антон швиденько сунув папірець у кишеню.

— Схему проїзду до станції «Не пхай носа до чужого проса».

— Ой-ой, які ми важні! Можна подумати, у тебе на папірці карта скарбів, — бовкнула Настя, перше, що спало на думку.

Вона й гадки не мала, яка близька була до істини. Антон не на жарт розхвилювався.

— Хто тобі сказав?

— Що сказав? — не зрозуміла Настя.

— Про карту.

— То це правда? — зацікавилася дівчинка. — Покажи.

— Зараз, тільки шнурки погладжу. Слухай, Самсонова, знаєш правило моряків: жінка на кораблі — бути лиху! Тому топай звідси і не підслуховуй. Теж мені, щипавка. Крути педалі — будеш далі!

— Єрмак, який же ти все-таки дебіл, — спересердя випалила Настя.

— Кир, ти чув? Єрмака, завойовника Сибіру, вона дебілом обізвала. Ніякої поваги до героїв минулого, — сказав Антон.

— Та ну тебе, — кинула Настя, покрутила пальцем біля скроні і гордо пішла собі.

Почекавши, поки вона відійде на безпечну відстань, Антон змовницьки промовив:

— Після уроків поліземо через люк і перевіримо.

— У каналізацію? Ще чого, — несподівано уперся, як кілок у тин, Кирило.

— Ну й що такого? Тільки уяви, може, скарб — у нас під ногами. Ти ж сам бачив, що там рамка крутиться, як скажена.

— Хіба мало що крутиться? Он Іванова теж на уроці крутиться. Що ж вона, по-твоєму, скарб? — осміхнувся Кирило.

— Теж мені жартівник, — образився Антон. — Так прямо і скажи, що тобі скарб не потрібний.

— Я в каналізацію не полізу, — затявся Кирило.

— Добре. Тільки коли я скарби знайду не кажи, що я тобі не пропонував. Сам же пошкодуєш, що відмовився. Ще благатимеш, та пізно буде, — ображено промовив Антон, сподіваючись, що Кирило все ж таки передумає.

— Сам ти нікуди не полізеш, — заявив Кирюха.

Він мав рацію. Хто б сунувся в каналізаційний люк сам-один? Геніальний план був на меж зриву, і тоді Антон удався до останнього засобу.

— Споримо, ти полізеш зі мною?

— Чого б це я поліз? — посміхнувся Кирило.

— За автограф Бекхема, — випалив Антон свердлячи друга поглядом.

Автограф великого футболіста був його дорогоцінною реліквією і предметом заздрощів усіх хлопчаків. Не в змозі відмовитися, Кирило кивнув:

— Згода. Після уроків на задньому дворі.

Глава 5

Природа тішила останніми теплими деньками. Дерева вже почали скидати листя, але це ще не псувало їхніх золотистих убрань. У повітрі пахло по-осінньому гостро, з димним присмаком.

У такі дні було особливо тяжко сидіти в чотирьох стінах класу, але все коли-небудь кінчається. Нарешті продзвенів довгожданий дзвінок з останнього уроку. Клас, ще хвилину тому оповитий дрімотою, раптом ожив. Шумно засувалися стільці. Книжки й зошити гамузом летіли в наплічники і портфелі. А біля дверей виникла штурханина, як біля останньої шлюпки з «Титаніка». Антон з Кирилом теж кинулися на штурм дверей, коли Кирила зупинив окрик Алевтини Вікторівни.

— Кеворкян, затримайся! Ти здав домашнє завдання?

Кирило, як поранений боєць, раптово втратив жвавість. Поки він щось мимрив на своє виправдання, Антон резонно вирішив, що розумніше накивати п'ятами, поки вчителька не згадала і про його борги.

— Я тебе на місці зачекаю! — гукнув він другу і прошмигнув у двері.

Його охопило передчуття свята, як на Новий рік або в день народження. Сьогодні мало здійснитися те, про що він так довго мріяв. Антон уже смакував наперед, який переполох зчиниться, коли вони з Кирюхою знайдуть скарб. Радість, що переповнювала його, вимагала виходу. Розігнавшись, Антон проїхався по підлозі, послизнувся на кинутій кимось банановій шкірці і трохи не заорав носом, але така дрібничка не могла зіпсувати гарного настрою.

Вибігши надвір, Антон вдихнув на повні груди. На якийсь час можна було забути про формули і задачки, Він обійшов школу і зупинився на задньому дворі. Зараз тут не було ні душі. Значить, їм з Кирилом ніхто не заважатиме. Чекаючи на друга, Антон замилувався на старий клен, який ріс посеред двору. Він стояв мов охоплений полум'ям у гарячих язичках різьбленого багряного листя.

Загрібаючи ногами падолист, Антон, не поспішаючи, попрямував до люка і з подивом зауважив, що чавунну кришку зсунуто. Насправді, у цьому не було нічого містичного. Просто робітники, які сьогодні міняли вентиль, забули поставити кришку на місце. Але в подібному збігові Антон побачив знамення. Він дістав рамку і почав міряти кроками землю, коли з-за рогу вигулькнула Настя.

— Ось ти де!

— Тільки тебе не доставало. Чого ти за мною стежиш? — невдоволено пробурчав Антон.

— Дуже треба. Мене Кирило прислав. Велів передати, що його змусили кабінет математики прибирати.

— Як завжди невчасно, — засмутився Антон.

Настя помітила у нього в руках рамку і з цікавістю втупилася у невідомий прилад.

— Ой, а це що таке?

— Прилад для встановлення прихованих можливостей. Хочеш, покажу, як діє? — спитав Антон.

— Угу.

— Тоді стань трохи лівіше, ще трохи. А тепер замри! — скомандував він.

Дівчинка завмерла і стала спостерігати, як Антон попрямував до неї, тримаючи перед собою рамку. У міру наближення рамка здригнулася і почала обертатися. Спочатку повільно, а потім усе швидше і швидше.

— Оце показники! Прям зашкалює,— захоплено промовив Антон.

— Що зашкалює? — зацікавилася Настя.

— Дурість. Це прилад для визначення дурнів.

— Сам дурень! — розсердилася Настя, зрозумівши, що піймалася на гачок.

Вона вихопила рамку з рук Антона і що є сили пожбурила геть. Антон рвучко обернувся і побачив страшну картину. За законом підлості рамка полетіла прямісінько у відкритий люк.

— Ти що?! — вигукнув Антон і кинувся її рятувати, але було пізно.

— Боїшся, нічим буде твою дурість виміряти? — відважила солі Настя.

— Ах так? Ну, тоді на тобі! — вигукнув Антон, схопив Настину сумку І закинув її в люк, слідом за рамкою.

— Придурок! Ти що наробив? — розсердилася Настя.

— А що такого? Сама ж кажеш, що я дурень. А з дурня що візьмеш?

— Поверни мені сумку, або я все розкажу твоїм батькам, — пригрозила Настя.

— Ой-ой, дитячий садочок, ясельна група. Я сам розкажу, що ти перша почала.

— Я твій наплічник у люк не закидала.

— А хто рамку закинув?

— Та кому потрібна твоя рамка? Мотлох.

Антон навіть не став сперечатися. Про що говорити з такою сірістю? Настька тільки й знає, що підручники зубрити. Їй не зрозуміти справжнього шукача скарбів. Він окинув дівчинку спопеляючим поглядом і поліз у люк. Настя подивилася на нього з надією.

— Ти мою сумку дістанеш?

— Біжу-перечіпаюсь! Знайшла Бетмена добрі справи робити, — відказав Антон.

— Ну будь ласка! — заканючила дівчинка.

— Сама лізь. Моїх розумових здібностей на це не вистачає.

— Ну гаразд, ти не дурень. Ти розумний, — підлащилася Настя, змінивши тактику.

— Тоді точно не дістану. Тільки цілковитий ідіот може тобі сумки з люка тягати. Тобі треба — ти й лізь, — відрізав Антон.

— Ну постривай! Ти у мене ще спишеш, — погрозливо пообіцяла Настя, але й це не допомогло.

— Подумаєш, налякала жабу бородавками, — нахабно відгукнувся з люка Антон.

Вичерпавши всі методи переконання, Настя теж полізла в люк. Вона обережно спустилася металевими східцями і заглянула всередину каналізаційного коридору.

— Ой, як тут темно! — пересмикнувшись, прошепотіла вона.

— Кому темно, а кому приємно. Хочеш, я тебе поцілую? — насмішкувато запропонував Антон.

— Ага. Просто мрію, — зневажливо пирснула дівчинка.

— Хай мрії збуваються! — з пафосом промовив Антон і раптом цьомкнув її просто в усміхнені губи.

З несподіванки Настя втратила мову. Якусь мить вона ошелешено лупала очима на непроханого Ромео, а потім сердито буркнула:

— Ти що, здурів?

— Ех, Самсонова, немає в тобі романтизму. Важкий випадок, — філософськи зауважив Антон.

— Зате ти романтик! Що ж ти з Єрмолаєвою не цілуєшся. Ти ж її додому проводжав, — мстиво нагадала Настя.

Антон не знав, на яку ступити. Виявляється, Самсонова тільки вдає, що впритул його не помічає. Якби він був для неї порожнім місцем, чого б їй Єрмолаєву згадувати. Він же лише разок Свєтку до її будинку провів. І то — минулого навчального року.

— З чого ти взяла, що мені подобається Єрмолаєва?

— А хіба ні?

— Вона мені по барабану, — запевнив Настю Антон.

— А хто ж тобі подобається?

Це було провокаційне питання, але, на щастя, у цей час згори донеслися голоси.

— Тихо! Хтось іде, — прошепотів Антон, залишивши питання без відповіді.

Діти завмерли. Над ними розлягався гучний голос директора школи, Зінаїди Петрівни Кашиної. Їй вторувала м'яка говірка шкільного завгоспа.

— Баба Зіна, — ледь чутно прошепотіла Настя і поклала палець на уста.

Вони інстинктивно відступили у темряву коридору і зачаїлися. Вилазити з люка на очах у директриси було не наймудрішим рішенням. Залишалося чекати, поки дорослі підуть.

— Вікторе Костянтиновичу, чому люк відкрито? — рокотала директриса.

— Напевно, робітники забули закрити, — винувато відгукнувся завгосп.

— А якщо туди хтось упаде?

— Не хвилюйтеся! Зараз усе зроблю, — пообіцяв завгосп і навалився на чавунну кришку.

Сюжет робив непередбачуваний поворот. Антон з Настею багатозначно перезирнулися. Вибору у них було мало: або з'явитися перед очі здивованої директриси з усіма викликаними цим наслідками, або відсиджуватися в каналізаційному люку. Поки вони вибирали, котре лихо менше, чавунна кришка з гуркотом стала на місце.

Опинившись у непроглядній темряві, Настя тихенько зойкнула і перелякано вхопилася за Антона. Той і сам злякався, але, побачивши, що Настя шукає в ньому надійне плече, відчув приплив хоробрості. Йому випала нагода продемонструвати свою мужність, і він не збирався її проґавити.

— Спокуха! Усе буде гаразд, — пошепки заспокоїв він дівчинку, почуваючи себе кіногероєм, покликаним, щонайменше, урятувати світ.

Якийсь час вони стояли мовчки. Нагорі розгорталося якесь дійство. Чувся шум мотора, потім щось із гуркотом ставили на землю. Час тягнувся поволі. А втім, очікування в темряві мало свої плюси. Між постійними ворогами запанувало перемир'я. Вперше вони не сварилися і не придумували один одному образливих прізвиськ.

— Що вони там роблять? — прислухалася Настя.

— Вантажать щось.

— Як довго!

— Розслабся. Все одно нічого не вдієш, — філософськи зауважив Антон і раптом похопився: — Слухай, у мене ж ліхтарик із собою!

Він дістав з кишені ключі з брелком у вигляді ліхтарика. Промінь світла пробив чорноту підземного коридору, що вів кудись углиб. Десь там лежали незчисленні скарби і чекали, що Антон Єрмак, учень б «А» класу, нарешті їх відшукає. Ще ніколи мета не була такою близькою і привабливою. Здавалося, сама доля підштовхувала Антона продовжити пошуки скарбу. Він скоса подивився на Настю і спитав:

— Ти вмієш таємниці берегти?

— Ну? — невизначено відповіла дівчинка, не розуміючи, до чого він хилить. Антон був жартун ще той. Від нього можна було чекати, чого завгодно.

— Не ну, а прямо скажи, так чи ні.

— Ну так, — заявила Настя, як зробив би кожен на її місці.— А що?

— Я хочу одну містинку перевірити, — загадково мовив Антон.

— Що за містинка? — зацікавилася Настя.

Поміркувавши хвильку, Антон похитав головою.

— Ні. Ти все одно не повіриш.

Його слова підігріли Настину цікавість до точки закипання.

— Чесно, повірю, — запевнила вона.

Витримавши паузу] Антон змовницьки прошепотів:

— Тут зарито скарб.

— У каналізації?! Звідки ти взяв?

— Пам'ятаєш, як рамка оберталася? Це вірна ознака. Такими рамками скарби шукають. Я про це в журналі читав.

— Знову приколюєшся? — не повірила Настя.

— Такими речами не жартують. Хочеш, перевіримо?

Настя вагалася. Заглиблюватися в темні надра підземелля було страшно. Поряд з люком вона почувала відносну безпеку.

— А якщо заблукаємо?

— Де тут можна заблукати? Що це тобі, лабіринт, чи що?

— А раптом? Кажуть, під землею дигери живуть.

— Потрібна ти дигерам! Якщо не хочеш, я піду сам. А ти чекай тут, — запропонував Антон.

— Ні, не йди! Мені страшно, — стала вмовляти Настя, схопивши його за рукав.

— Тоді пішли. Тримай ліхтарик, а я понесу рамку.

Діти обережно рушили вперед. Промінь світла то танцював під ногами, то зникав у чорноті. Стежачи за рамкою, Антон поволі просувався підземним коридором. Ззаду йому у вухо сопіла Настя. В одній руці вона стискала ліхтарик, а другою — міцно обхопила Антона і, як сіамський близнюк, йшла за ним крок у крок.

— Чого ж твоя рамка не обертається? — нетерпляче спитала дівчинка.

— Може, не дійшли ще, — сказав Антон.

У цю мить рамка хитнулася, а потім почала поволі обертатися навколо осі.

— Почалося, — збуджено видихнув Антон.

— Ти її навмисне крутиш, — засумнівалася Настя.

Обертання рамки прискорилося.

— Навіщо мені її крутити? Хочеш, сама потримай.

Рамка швидко оберталася навколо осі, видаючи звук, схожий на гудіння струму в дротах. Дівчинка перелякано відсахнулася. У всій обстановці було щось містичне. Здавалося, із стіни от-от з'явиться привид, привернутий блідим променем світлодіодного ліхтарика. Гул, що йшов від рамки, ще дужче посилював ефект.

— Ходімо звідси, — заблагала Настя.

Ліхтарик тремтів у її пальцях. Світло метнулося по стіні і на мить вихопило з темряви вузьку щілину.

— Зажди-но! Що там таке? — зацікавився Антон.

Він узяв у Насті ліхтарик і обнишпорив променем стіну. Було незрозуміло, тісний лаз був творінням людських рук чи з'явився в результаті природних катаклізмів, але судячи з того, як поводилася рамка, саме там і лежав скарб.

— Знайшли. Скарб там. Сто пудів! — запалився Антон і посвітив у щілину, але нічого особливого там не побачив.

Перш, ніж Настя встигла заперечити, Антон протиснувся в лаз. Залишившись сама в непроглядній пітьмі, дівчинка запанікувала.

— Антоне, ти де? Вилазь зараз же!

— Тут так тісно. Здається, я застряг, — пропихтів з темряви Антон.

— Цього тільки бракувало, — занепокоїлася дівчинка.

Антон скрикнув. Пролунав приглушений звук падіння. Кілька секунд стояла мертва тиша, а потім звідкись із глибини лунко донісся Антонів голос:

— Лізь сюди! Тут прикольно.

Глава 6

Приміщення, куди потрапили діти, було схоже на порожню всередині піраміду. Облицьовані сланцем стіни конусом сходилися вгорі. Там, де на них потрапляло світло, зоряним пилом спалахували вкраплення слюди.

— Нехила підсобка, — захоплено сказав Антон.

Настя не поділяла його захвату. Усе, чого вона не могла осягнути розумом, викликало у неї побоювання. Дівчинка з упертістю малої дитини посмикала свого супутника за рукав.

— Ходімо звідси. Може, тут дигери живуть.

— Почекай. Коли ще таке побачиш? Дай спочатку роздивитися, — відмахнувся Антон, нишпорячи ліхтариком по кутках просторого приміщення.

У ньому нічого не було, якщо не брати до уваги споруду, схожу на ліфтову кабіну, яка стояла якраз у центрі.

— Дивись, он туалет, — пожартував Антон.

— У тебе в голові лише дурниці,— поморщилася Настя.

— А що тут такого? Ніщо людське нам не чуже, — сказав Антон, щоб їй дозолити.

Він навів промінь ліхтарика на дах кабіни і побачив, що його теж увінчує піраміда. Причому вершини обох пірамід були точнісінько на одній лінії.

— Ух ти! Непроста штучка. Піраміда в піраміді. І осі збігаються.

— Ну й що? — байдуже пересмикнула плечима Настя.

— Я читав, що по центру піраміди утворюється якесь особливе поле, — пояснив Антон, прямуючи до кабіни. — У піраміді Хеопса проводили експеримент. Клали туди тупі леза, а через якийсь час вони ставали гострими.

— Сподіваєшся, що твоя тупість минеться? — не стрималася, щоб не підколоти, Настя.

Антон залишив її репліку без відповіді. Він був занадто заінтригований, щоб відволікатися на безглузду пересварку. Настя неохоче попленталася за ним, маючи за краще триматися поближче.

Посвітивши ліхтариком усередину кабіни, Антон здивовано присвиснув.

— Нічого собі прикол! Домашній кінотеатр.

— Де? — не стримавши цікавості, Настя звелася навшпиньки, заглянула через Антонове плече і побачила великий екран, вмонтований у задню стіну кабіни.

Антон обнишпорив усі стіни ліхтариком, але не знайшов жодної кнопки.

— Цікаво, де ж умикалка?

— А тобі для чого? Жахлик захотілося подивитися? Ходімо назад, — уперто торочила своєї Настя.

Проте Антон не поспішав відступати. У ньому прокинувся азарт дослідника. Було нерозумно піти, так і не розгадавши таємниці дивної споруди. Промінь ліхтарика випадково ковзнув долі, висвітивши під ногами химерний малюнок: чи то орнамент, чи то хитромудрий напис незрозумілою мовою. Посередині відбилися чиїсь ступні.

— О, поглянь! На невідомих там доріжках сліди нечуваних страхіть, — процитував Антон, приміряючись ногою до відбитку.

— Слухай, ти, страхіття нечуване! Або ми йдемо звідси, або…

Настя не встигла договорити. Щойно Антон став обома ногами в сліди, екран спалахнув тьмяним фосфоресційним світлом, і на ньому з'явився напис: «Портал відкрито».

— Нічого собі! Просто фентезі. Слабо, зараз сюди ельфи і гобліни попруть! — натхненно вигукнув він.

— А слабо, через тебе каналізацію затопить? Ходімо, кажу, звідси, поки нічого не трапилося, — розсердилася Настя.

Дівчинка не на жарт перелякалася. Тут коїлося щось незрозуміле, чому вона не могла знайти пояснення. Їй хотілося якомога швидше залишити це зачароване місце. Вона схопила Антона за рукав і потягла за собою. Він і сам трохи злякався, але цікавість була сильніша за страх.

На екрані спалахнула команда: «Введіть дату» і висвітилися миготливі цифри, як на табло електронного годинника.

— Шкода, у мене мобільник у куртці залишився, — побідкався Антон. — Добре б оце сфоткати.

— Якщо обіцяєш, що після цього відразу підемо, я можу зняти на свій, — сказала Настя.

— Домовилися, — погодився Антон, резонно розсудивши, що краще потім повернутися з Кирилом і обстежити все без дівчачих охів і переохів.

Настя тремтячими пальцями полізла у сумку.

— До речі, яке сьогодні число? — запитав Антон.

— Сімнадцяте вересня, а що? — відповіла Настя і з жахом побачила, як Антон набирає цифри. — Я тебе благаю, нічого не чіпай!

— Не вібруй. Усе буде гаразд.

Завести час виявилося так само просто, як установити електронний годинник. Сенсорний екран з готовністю відгукувався на найменший дотик. Не встигла Настя дістати телефон, як на екрані вже значилося: 17.09.2010. Під датою з'явився напис: «Вибір відліку: дні, місяці, роки».

— Що б це означало? — задумався Антон.

— Ти ж мені обіцяв! — усерйоз розізлилася Настя.

Вона сердито тупнула ногою. Цього разу Антон вирішив більше не випробовувати долю і здався, не опираючись:

— Гаразд, більше не буду. Знімай.

Він став у позу і картинно простягнув палець до екрана, мовби його застали за роботою.

Настя зловила Антона в об'єктив і натиснула на кнопку. Раптом між мобільним телефоном і екраном спалахнула блакитна блискавка. Розряд струму відчутно ударив Настю в руку. Дівчинка скрикнула і впустила телефон. Антон з несподіванки здригнувся і тицьнув пальцем у напис «Роки».

Пролунав гул. Кабіна завібрувала. Діти хотіли вискочити, але замість цього завмерли, притулившись одне до одного. Від кабіни на всі боки підлогою розбігалися схожі на пунктирні лінії спалахи, а навколо неї мерехтіла й потріскувала статичною електрикою світляна завіса.

— Зупини цю штуковину! — в істериці вигукнула Настя.

— Як?!

В Антона й самого від страху душа забігла в п’яти. А що як він запустив вибуховий пристрій, і за якусь мить усе злетить у повітря? Він обернувся до екрана, де, постійно змінюючись, миготіли числа: 1987, 1986, 1985, 1984, 1983, 1982…

Антон інстинктивно стукнув по екрану. Раптом миготіння цифр припинилося. Діти перевели дух.

— Хух, здається, пронесло, — з полегкістю видихнув Антон, витираючи чоло, що взялося потом.

Настя нагнулася, щоб підняти мобільних, і ахнула. Обвуглений шматочок пластику нічим не нагадував мобільний телефон.

— Усе! З мене досить! Глянь, що стало з моїм мобільником? Сфоткати йому захотілося, — мало не плачучи, пробелькотіла дівчинка.

— Я ж не навмисне, — виправдовувався Антон.

Діти чимшвидше вискочили із злощасної піраміди і, спотикаючись у пітьмі, кинулися темним коридором до люка. Світло ліхтарика перелякано сахалося між стінами. Діставшись до металевих сходів, Антон з Настею виявили чудеса акробатики і разом злетіли вгору по сходинках. Антон спробував відсунути чавунну кришку, але після пережитого страху в руках була така слабкість, що він не зміг навіть підняти її.

— Важка, зараза, — з досадою пропихтів він.

Трохи передихнувши, вони навалилися на кришку люка удвох. Діло пішло веселіше. Кришка піддалася. Піднатужившись, діти відсунули її.

— І воля заблисне вам на видноколі,— посміхнувся Антон.

Глава 7

Яскраве, сонячне світло змусило їх примружитися. З незвички сонце сліпило, але після вогкого підземелля було приємно відчувати його промені на щоках і вдихати димний запах осінніх багать. Антон підтягнувся і вибрався нагору, а потім допоміг вилізти Насті.

— У тебе ніс увесь в іржі,— сказала дівчинка.

— Ти на себе подивися, — посміхнувся Антон.

Вони розсміялися. При денному світлі недавня подія здавалася зовсім не страшною, Утім, Настя не любила гострих почуттів і раділа, що несподівана пригода залишилася позаду. Антонові ж не терпілося поділитися своїм відкриттям з Кирилом, і він уже планував нову експедицію.

Поки вони блукали по каналізації, нагорі сталися деякі зміни.

— Ні фіґа собі! Асфальт прибрали, — здивовано присвиснув Антон.

— Ой, дивися, гойдалки поставили! — вигукнула Настя.

— Якісь старі. Новіших не знайшлося?

Антон заскочив на сидіння і почав розгойдуватися. Металева конструкція незадоволено скрипнула, і гойдалка неохоче зрушила з місця. Настя докірливо дивилася, як Антон злітає все вище й вище. Нарешті вона не витримала.

— Ну, досить! Ти прямо як маленький. Ходімо, руки вимиємо. І потім, нас удома чекають. Усі вже давно розійшлися.

Антон хвацько зіскочив з гойдалки, і діти подалися до головного входу в школу. Поки вони обходили будівлю, Антона не покидало почуття, ніби все навколо якесь нерідне. Начеб той самий двір і та сама будівля, та все ж щось змінилося.

Несподівано Антона осяяла думка: дерева були маленькими. Липову алею, гордість школи, для чогось вирубали, а на місці старих дерев посадили нові тоненькі патички.

— Цікаво, коли це вони встигли старі липи прибрати? І кому вони заважали? — обурився Антон.

Незвично тиха Настя задумливо спитала:

— Слухай, хіба наша школа не рожева?

— Рожева, — підтвердив Антон і затнувся.

Будівлю школи було пофарбовано у блідо-салатний колір.

— Глюк, у натурі,— промовив у задумі Антон. — Але ж це наша школа. Номер збігається.

Настя глянула на табличку з номером школи і задумливо проказала:

— Не подобається мені все це! У мене таке відчуття, ніби щось тут не так.

Діти зайшли у вестибюль, де на них чекали нові сюрпризи. Намальована на стіні сцена з пушкінського «Руслана і Людмили» кудись зникла. Замість неї висів червоний прапор і стояв мармуровий бюст Леніна.

— А це що за декорація? — спитав Антон, витріщивши очі на пролетарського вождя.

— Я взагалі не розумію. Звідки це? — насторожено озираючись навсібіч, пробелькотіла Настя.

— Мужика з горища приперли. Я допомагав завгоспові прибирати старі стільці і там його бачив.

— А навіщо його сюди принесли?

Настине питання так і залишилося без відповіді, бо цієї хвилини діти почули окрик:

— Це що таке? Ви чому тут вештаєтеся під час уроків?

Обернувшись, вони побачили, що їх застукала незнайома вчителька.

— Ви з якого класу? — суворо спитала вона.

Діти розгублено переглянулися.

— Із шостого «А», — відповів Антон, узявши ініціативу в свої руки.

— А чому в такому вигляді? — поцікавилася вчителька.

— Так вийшло. Ми якраз ідемо руки мити, — винувато сказав Антон.

— До чого тут руки? Я питаю, чому не в формі? Хто у вас класний керівник?

— Алевтина Вікторівна.

— Що це вона вас так розпустила!

У цей час у коридорі показався немолодий повненький чоловік у костюмі і краватці. Кивком запросивши учнів іти за нею, вчителька підвела їх до чоловіка.

— Валентине Степановичу! Тут двоє із шостого «А». Полюбуйтеся!

Чоловік зміряв оком дітей з голови до п'ят і спитав:

— Новенькі?

Антон і Настя переглянулися і ствердно закивали. Чоловік повернувся до вчительки:

— Все гаразд. Це поповнення в клас до Алевтини Вікторівни. Але у мене документи тільки на хлопчика. Щодо дівчинки відомостей не надходило.

— Ми разом, — захвилювалася Настя.

— Еге ж, ми удвох із шостого «А», — підтакнув Антон.

— Добре, розберемося. Ідіть у клас. І завтра щоб були у формі, як годиться. Людмило Іванівно, проведіть, будь ласка, дітей у клас!

Притихлі і спантеличені діти пішли слідом за незнайомою вчителькою. Шкільні коридори мали незвичний вигляд. На видному місці красувалася стінгазета із червоною назвою «З іскри розгориться пломінь». Велике панно, що розповідало про будні школи, залишилося на своєму місці. Фотографії на ньому були чорно-білі. Біля панно висіла дошка пошани із знімками кращих учнів. Замість малюнків вихованців ізостудії стіни прикрашали кашпо з квітами.

— Куди це ми потрапили? — перелякано прошепотіла Настя.

— Не знаю. Головне, Алевтина тут. Вона пояснить, що це за маскарад, — тихо, щоб не почула вчителька, відповів Антон:.

Він був радий, що в цій дивній ситуації залишилася бодай одна стала координата. Він і гадки не мав, що коли-небудь буде такий щасливий бачити математичку. Якщо Алевтина Вікторівна на місці, значить, земля ще крутиться в потрібному напрямі, і незабаром усім дивним речам знайдеться просте й логічне пояснення.

Вони зупинилися перед знайомими дверима з табличкою «6А».

Вчителька прочинила двері, підштовхнула дітей уперед і зайшла слідом. Побачивши Алевтину Вікторівну, обличчя Антона й. Насті видовжились. Їхня класна керівниця помолодшала років на тридцять. Ніякий пластичний хірург не міг би добитися такого результату. Куди й подівалися зморшки, сивина та зайва вага. Тоненька, у спідниці трохи вище колін, вона скидалася на студентку.

— Алевтино Вікторівно, я привела до вас новеньких, — сказала вчителька, що супроводжувала дітей.

— Дякую! Але мені говорили, що буде один хлопчик.

— Мабуть, помилилися. Валентин Степанович у курсі.

Залишивши Антона і Настю викручуватися самих, учителька пішла. Новачки повернулися обличчям до класу. На них дивилося тридцять пар незнайомих очей. Дівчатка були, як одна, одягнені в коричневі платтячка і чорні фартушки, а хлопчики — в сині костюми. На грудях у кожного красувався червоний галстук.

«Цього не може бути! Цього просто не може бути. Машину часу ще не винайшли», — засмучено подумав Антон. А проте, факт залишався фактом. Якимсь дивовижним чином їх відкинуло в минуле. Жевріла слабка надія, що все це йому привиділося, але не можуть же галюцинації бути відразу у двох? Антон озирнувся на Настю. Дівчинка мала такий вигляд, ніби от-от знепритомніє. Антон міцно узяв її за руку, щоб хоч якось підбадьорити.

Настя ледве стримувала сльози. Хто б міг подумати, що таке можливо? І все через Антона. Вона його попереджала, щоб він нічого не чіпав, так ні, поліз натискати на кнопки! Настю переповнювали суперечливі почуття. З одного боку, їй хотілося прибити Антона за те, що він накликав на них цю халепу, а з другого — він був єдиною ниточкою, що пов'язувала її з минулим, тобто з майбутнім.

Глава 8

— Ну що ж, давайте знайомитися! Мене звуть Алевтина Вікторівна, — назвалася помолоділа класна керівниця. — А ви чого такі перелякані? Судячи з вашого вигляду, не чекали, що сьогодні доведеться починати заняття.

— Еге ж, — кивнув Антон.

Математики з нього на сьогодні вже вистачило. Треба ж було за законом підлості потрапити в минуле не на канікули і навіть не на вихідні, а на алгебру.

— Клас у нас хороший, дружний. Ми разом і до спортивного табору їздимо, і в походи ходимо. З дітьми ви познайомитеся на перерві, а зараз назвіть себе.

— Антон Єрмак, — відрекомендувався Антон.

— A y нас уже є Єрмак, — сказала худенька дівчинка з першої парти.

— Справді, треба ж, який збіг! Таке рідкісне прізвище, і два Єрмака в класі,— підтакнула вчителька. — У нас вчиться Юра Єрмак.

— Привіт однофамільцю! — помахав рукою хлопчик з гальорки.

Ноги в Антона стали як ватні. Силувана посмішка, яку він спробував зобразити, радше була схожа на гримасу жаху. Із задньої парти йому посміхався майбутній татусь.

— А тебе як звуть? — звернулася Алевтина Вікторівна до Насті.

— Настя Самсонова, — пробелькотіла дівчинка.

— От і чудово! Настю, сідай на третю парту до Колі Єрмилова, а Антон…

— А можна ми разом? — попросила Настя.

Дівчинка була така забита і перелякана, що Алевтина Вікторівна вирішила дати новачкам потур.

— Добре. Сьогодні сідайте разом, а там подивимось.

Під цікавими поглядами однокласників Антон і Настя перейшли весь клас і сіли за останню парту.

— Прикольно, що у тебе однофамілець. Таке прізвище не часто зустрічається, — прошепотіла Настя.

— Однофамілець? Бери крутіше. Це мій батько, — похмуро зауважив Антон.

— Нічого собі прикол! Я б здуріла. Що будемо робити? — прошепотіла Настя.

— Відсидимо урок і повернемося назад тим же шляхом, — відповів Антон.

— А якщо не вийде?

— Про що ви там шепочетеся? — перервала їхній діалог Алевтина Вікторівна. — Якщо я дозволила вам сидіти разом, то не для того, щоб ви розпатякували. А то я вас швидко розсаджу!

Діти принишкли. З Алевтиною Вікторівною жарти були погані.

— А зараз відкрийте підручники на сторінці 24. Номер 67. Юро Єрмак — до дошки!

Юрій Семенович Єрмак, дванадцяти років від народження, неохоче підвівся з-за парти. На його обличчі відбилася величезна скорбота, змішана з душевним болем.

— Чого це ти такий похнюплений? — спитала математичка.

— A y нього від математики зуби болять, — уштрикнула симпатична дівчинка з хвостиками, у якій Антон упізнав Милу Дьоміну, свою майбутню маму.

— Давай, Єрмак, не тушуйся! Покажи своєму однофамільцю, на що ти здатний. Якщо взагалі здатний, — додала Алевтина Вікторівна.

У класі пролунав смішок. Стоячи біля дошки, майбутній бізнесмен і власник успішної фірми являв із себе жалюгідне видовище. Антону навіть стало його шкода, але в той же час глибоко в душі він відчував деяку зловтіху. Коли батько перевіряв його щоденник, можна було подумати, що сам він у дитинстві був круглим відмінником. А виявляється, з математикою у нього теж були негаразди.

— А ви чого сидите, як на іменинах? — звернулася Алевтина Вікторівна до «новачків».

— У нас підручника немає,— за обох відповів Антон.

— Візьми у мене на столі,— запропонувала вчителька.

Підручник був інший, що остаточно відбило Антонові охоту сохнути над рішенням. Він навіть не став заглиблюватися в зміст задачки.

— Антоне Єрмак, чого у тебе ще немає? — почув він голос Алевтини Вікторівни.

— У нас підручник інший.

— Не вигадуй! Підручник у всіх один. Настя ж он вирішує,— заявила математичка.

Настя справді, як старанна учениця, щось швидко писала в зошиті. Антон скосив очі в її записи.

— Чесно, у мене інший підручник був. Я в спецшколі вчився, — спробував виправдатися Антон.

— Для розумово відсталих, чи що? — пожартувала Мила.

«Ну, матусю, від тебе я такого не чекав. Ні щоб підтримати майбутнього синочка», — подумки дорікнув їй Антон, але за нього несподівано заступилася Настя.

— Це він просто перенервував, тому й забув.

— Що ж, сподіваюся, поступово ти увійдеш у ритм. Якщо буде важко, діти візьмуть тебе на буксир.

— Як це? — не зрозумів Антон.

— Після уроків залишаться і пояснять тобі матеріал. Хто візьметься допомогти Антону?

Вгору злетіло відразу кілька рук. Алевтина Вікторівна обвела поглядом клас.

— От і добре. А зараз подивимося, що у нас нарозв'язував Єрмак Юра.

Поки всі дивилися на дошку, Антон штовхнув хлопчака, що сидів попереду.

— Слухай, їм що, робити нічого, залишатися після уроків?

— Чому нічого? Просто ти ж наш товариш.

— Але ви ж мене зовсім не знаєте, — здивувався Антон.

— То й що? Адже ти тепер у нашому класі. Значить, ми повинні по-дружньому один одному допомагати.

— Прикольно.

— Що? — не второпав сусід по парті.

— Антоне, чому ти знову крутишся? Що тобі треба від Петрика? — незадоволено обернулася до новачка вчителька.

— Калькулятор. Я свій удома забув.

— А що це таке? — спитав спантеличений Петрик.

— Як що? Лічильна машинка.

— Ти що, на рахівниці лічиш? — захихикали діти.

— Яка рахівниця? У мене калькулятор у мобільнику. Я його вдома залишив.

— А що таке мобільник? — поцікавилася Алевтина Вікторівна.

— Телефон.

Клас вибухнув реготом.

— Я не зрозумів, що смішного? — обурився Антон.

— Ой, не можу, телефон удома залишив? — заходився від сміху Петрик на передній парті.

— А телефонну будку ти за собою не тягаєш? — вторував його сусід.

— А дроти куди діваєш? — давлячись реготом, спитала Мила.

Скориставшись загальними веселощами, Юра біля дошки не гаяв часу. Дівчинка з першої парти розвернула до нього зошит, і він з неймовірною швидкістю списував звідти рішення задачі.

— До чого тут дроти? Сигнал через супутник подають. Можна подзвонити в будь-яку точку планети.

— Ой, зараз помру! Особистий супутник Єрмаку сигнали подає,— аж хапався за живіт Петрик.

— А космонавти з тобою не радяться? — глузливо крикнуло дівчисько з кіскою.

— Ну, повеселилися і досить! — гримнула на клас математичка, витираючи сльози, що виступили їй від сміху. — Я бачу, ти, Антоне, веселун. Але небилиці будеш в іншому місці розповідати. У нас математика. Цариця точних наук. Бездротові рації тільки в кіно бувають. Думаю, ми доживемо до того часу, коли можна буде говорити по рації з відстані сто кілометрів. Але навряд чи вони будуть у приватному користуванні.

Продзвенів дзвінок. Антон сидів злий і червоний як рак. Мало приємного — стати загальним посміховищем, тим паче, якщо нічого смішного не сказав.

Настя смикнула його за рукав.

— Ходімо. Може, нам удасться втекти.

Антон піднявся з місця, але в цей час до нього підійшов Єрмак-старший.

Глава 9

Юра розплився в посмішці і простягнув Антонові руку.

— Ну, однофамільцю, мерсі! Законно затравив про телефон. Я в упаді. Якби не ти, я б напевно цвайку відхопив, — сказав він.

— Швайку? — не зрозумів Антон, потискуючи простягнуту руку.

— Двійку. Ти що, вперше чуєш слово «цвайка»?

— Ага. Мій батько взагалі каже, що не можна засмічувати мову, — мстиво нагадав Антон.

— Мій теж.

Антон посміхнувся. Ось тобі і зв'язок поколінь. Виявляється, у дитинстві татусик був не така вже золота дитина. І говорив не як пушкінські герої, і шкільні слівця вживав.

— Я думав, ти ботанік, — зауважив Антон.

— А звідки ти знаєш? — здивувався Юра.

— Що знаю?

— Що я минулого року ботанікою захоплювався. Батьки мені навіть обіцяли мікроскоп купити. Але поки не купили.

— І не куплять, — сказав Антон, який знав, що дитяча мрія батька здійснилася лише у вигляді подарунка синові.

— Я теж так думаю, — зітхнув Юра. — Ну й нехай! У нас наклюнулося зараз цікавіше дільце. Ти вмієш таємниці берегти?

— Могила, — запевнив його Антон.

— Ми з Митьком скарб знайшли.

Від цих слів Антон аж поперхнувся. Тільки напередодні Юрій Миколайович вишпетив сина за безглузду вигадку шукати скарб, а виявляється, у шкільні роки сам займався пошуками. Оце була новина!

— І де ви його знайшли? — поцікавився Антон.

— На задньому дворі школи.

— Що?!

Це було вже занадто. В Антона закралася підозра, що вони думають про одне і те ж місце. Трохи оговтавшись від потрясіння, Антон спитав:

— А чому ви думаєте, що там зарито скарб?

— Ми компасом перевіряли. Там стрілка прямо з котушок злітає. Хилитається, як їй заманеться, і взагалі, не показує, де північ, а де південь.

— То й що?

— Як що? Напевно там під землею поклади металу, тож стрілка і витанцьовує.

— Кльово! І коли копати збираєтеся?

— Та ми б хоч зараз. Зволікати ж не можна. Скоро зарядять дощі, а там і зовсім земля промерзне. Таж не копатимеш у всіх на очах. Хіба що вночі. А хто нас відпустить з дому вночі? — засмучено сказав Юра.

— А навіщо тобі вночі йти з дому? — почули вони за спиною голос Мили.

Вона підкралася так непомітно, що Антон здригнувся з несподіванки. Але Юра був звичний до таких штучок. Він напустив на себе важність і багатозначно сказав:

— Не твого розуму діло! Це чоловіча розмова. Не для дівчачих мізків.

— Подумаєш, які ми важні! Ти, Юрчику, спочатку рахувати навчись, а потім зазнавайся. А то завжди зошити стріляєш, у кого б задачку списати.

Слухаючи їхню перепалку, Антон не переставав дивуватися. Минуле було повнісіньке сюрпризів. Хто б міг подумати, що в дитинстві мама дорікала батькові за те, що він не вміє рахувати!

— А ти чого либишся? — накинулась на нього Мила.

— Та так. Я просто подумав, що наперед ніколи не знаєш, що станеться. Ось виросте Юрко, і з лічбою у нього буде все гаразд. Може, він взагалі лічитиме краще за всіх у вашому класі.

— Сумніваюся. Але бачу, ви вже знюхалися. Обоє рябоє. На географію не запізніться, — фиркнула Мила і пішла від них.

Коли вона відійшла, Антон кивнув у її бік і, розтягуючи слова, поцікавився:

— Що вона за дівчисько?

— Подобається? — спитав Юра, проводжаючи Милу поглядом.

— Нічого, — знизав плечима Антон.

— Вона багатьом подобається. Милка в класі найсимпотніша. Тільки капосна. Нізащо списати не дасть. Я їй минулого тижня мишу в портфель підкинув. Іграшкова, але як справжня. Знаєш, як верещала!

— Миша?

— Ні, Милка. Подумала, що миша жива.

Поки батько і син розмовляли, знайшовши нарешті спільну мову, клас поступово спорожнів.

— Слухай, ми самі залишилися. А Настя де? — похопився Антон.

— З дівчатами, напевно. Куди ж їй подітися? Усі вже давно в кабінеті географії стовбичать. Ходімо, а то пролетимо, як фанера над Парижем.

Діти поспішили до кабінету географії і справді побачили Настю в колі дівчаток. Опинившись у центрі уваги, Настя почувалася ні в сих ні в тих. Іноді запитання нових однокласниць заганяли її в кут, і вона злилася на Антона, який кинув її напризволяще.

Дівчатка розглядали Настю з усіх боків і навперебій скрекотіли, як цікаві сороки:

— Хіповий сарафанчик. І батничок теж класний. Ой, дівчатка, а дивіться, яка сумка! Я тащуся. З рук купили?

— Ні, в магазині,— похитала головою Настя.

— Зрозуміло. На чеки? У «Берізці»?

Настя не знала, що таке чеки, і уявлення не мала про валютні магазини під назвою «Берізка», але про всяк випадок кивнула.

— У тебе що, родичі в загранку їздять? — зацікавилися дівчатка.

— Іноді.

— Щаслива. А куди?

— Недавно мама у Франції була, — сказала Настя і з полегкістю побачила, що до кабінету ввійшов Антон зі своїм однофамільцем.

Почувши про Францію, Юра жваво пристав до розмови.

— Опа, а ми зараз теж про Париж згадували. Шо, твоя мама в натурі у Франції була?

— Ну так. А що? — здивовано спитала Настя, не розуміючи, чому її слова викликають таке пожвавлення.

— Ніштяк! Я теж мрію в Парижі побувати, — сказав Юра.

— Побуваєш, — запевнив його Антон і додав: — Тільки тобі там не сподобається.

— Чому? — здивувався Юра.

— Там стоятиме страшенна спека, а потім у тебе гаманець стибрять з документами, і тобі доведеться замість походу до Лувру стирчати в поліцейській дільниці. А ще ви з мамою зберетеся до «Мулен Руж».

— Куди? — не зрозумів Юра.

— Ну, це такий ресторан із стриптизом.

— Це коли роздягаються? І мене мама на стриптиз поведе? Ну, ти жартун! Вона якось у мене фотки знайшла з дівчатами в купальниках. Знаєш, що було? — посміхнувся Юра.

Зрозумівши, що він бовкнув дурницю, Антон виправився:

— У сенсі, ти підеш не з мамою, а зі своєю дружиною. А якраз перед цим твій синок упаде у фонтан. І ваш похід до ресторану доведеться скасувати.

— А може, у мене взагалі сина не буде, — гмикнув Юра.

— Тобто як це не буде? Дуже навіть буде. Прийде час, сам переконаєшся, — запевнив його Антон і додав: — До речі, ти його покарав несправедливо. Він же не винен, що біля фонтану такий слизький бордюр.

Пронизливий дзвінок сповістив про початок наступного уроку. До класу бадьорим кроком зайшла вчителька географії Світлана Іванівна. Діти почали неохоче розходитися по місцях. Настя докірливо подивилася на Антона і сердито прошепотіла:

— Доведеться тут ще цілий урок сидіти. І все через тебе.

— А що? Прикольно. Географія не алгебра. Тут із задачками паритися не треба, — сказав Антон.

— Ти, Єрмак, зовсім безбашенний, — сказала Настя, постукавши себе пальцем по лобі, але нагоду для втечі було згаяно, і їй не залишалося нічого іншого, як сісти за парту.

Світлана Іванівна постукала указкою по столу, закликаючи дітей до тиші.

— Припиніть шелестіти і шурхотіти! Сіли. У нас новенькі?

Вона подивилася на дітей поверх окулярів. Антон і Настя по черзі назвалися.

— Добре. Сідайте, — кивнула вчителька й устромила очі в журнал. — Хто у нас піде до дошки?

У класі запала мертва тиша. Світлана Іванівна підвела голову від журналу і посміхнулася:

— Принишкли? Немає охочих відповідати?

Відповіддю їй було гробове мовчання. Учителька витримала паузу, а потім сказала:

— Що ж, для різноманітності влаштую вам свято. Послухаємо новеньку. Як там тебе?

— Самсонова Настя.

— Саме так. Що ти можеш сказати про політичний устрій нашої держави? Які республіки до неї входять?

— Росія, — сказала Настя.

— Правильно, Російська Федерація. Але почнімо з Прибалтики і підемо із заходу на схід, — запропонувала географічка. — Що ти там мнешся біля парти? Знаєш закон? Що називаєш — покажи, що показуєш — назви.

Настя підійшла до карти і взяла в руки указку.

— На північному заході Росія межує з країнами Балтії,— заторохтіла дівчинка.

— Почекай, що ти плетеш? З якими країнами Балтії? — здивовано спитала Світлана Іванівна.

— З Литвою, Латвією і Естонією, — відповіла Настя, не розуміючи, чого від неї хочуть.

— Іноді Прибалтику жартома називають радянським закордоном, але ми тут зібралися не жартувати. Так недовго добалакатися до того, що й Україна, і Грузія, і Вірменія закордон.

— А хіба ні? — у свою чергу здивувалася Настя.

— О загнула! — вигукнув хлопчисько з третьої парти. — У мене бабуся в Києві живе. Виходить, вона іноземка?

Класом прокотився смішок.

— То й що? У мене тітка в Харкові. Туди закордонний паспорт потрібен, — певна, що правда на її боці, заявила Настя.

Весь клас обернувся на слух, передчуваючи чергову розвагу. Вже після алгебри вони зрозуміли, що з новачками не знудишся. Всім було цікаво, що вони утнуть цього разу.

Тільки Антону було не до сміху. Він відразу зрозумів, у чому Настина помилка. Недарма історія була його коником. Невже Настя сама не розуміє, що тоді і держави, і політичний устрій у них були іншими? Ось що означає зубрити тільки за підручниками! Треба було її негайно виручати. Він штовхнув хлопчика, що сидів попереду, і пошепки спитав:

— Слухай, який зараз рік?

Хлопчик витріщився на нього, мов на інопланетянина.

— Чого?

— Рік який?

— Ну, вісімдесят другий. А що?

— Нічого, — відмахнувся Антон.

Нарешті картина набула чіткості. Він пригадав указання: «введіть дату» і миготіння цифр на табло. Як же він відразу не здогадався! Вони опинились у вересні 1982 року.

Не гаючи ні секунди, Антон відкрив зошит на останній сторінці і великим літерами написав «1982. СРСР». Він повернув напис до Насті, сподіваючись, що їй удасться прочитати з такої відстані. Дівчинка уп'ялася очима в напис. Судячи з виразу її обличчя, до неї дійшло, яку дурницю вона зморозила.

— Я пожартувала, — пробелькотіла Настя і зніяковіло замовкла.

— Такими речами не жартують! Двійка! Щоб не жартувала! — строго вичитала їй географічка.

Настя була круглою відмінницею і звикла, що її завжди ставлять за приклад. Навіть отримуючи четвірки, вона дуже переживала. За весь час навчання у неї не було жодної трійки, не кажучи про двійки. Вона розуміла, що це не справжня двійка, та все ж у неї в очах забриніли сльози образи.

Побачивши, яка дівчинка засмучена, Світлана Іванівна змінила гнів на ласку.

— Гаразд, даю тобі простеньке запитання. Тільки тому, що ти перший день у школі. Відповіси, поставлю трійку. Назви країни соціалістичного табору.

— Соціалістичного табору? — приречено повторила Настя, не знаючи, на яку ногу ступити. Уперше в житті вона не могла відповісти біля дошки.

— Польща, Болгарія, — прошепотіло жалісливе дівча з першої парти.

— Нікітіна, коли я тебе викличу, тоді й відповідатимеш, — суворо подивилася на підказувачку географічка. — А зараз послухаймо новеньку.

Настя глибоко вдихнула і тихо вимовила:

— Чехія?

— Ти маєш на увазі Чехословаччину? — перепитала Світлана Іванівна.

— Так, і Словаччина, — підтакнула дівчинка.

Географічка зсунула на ніс окуляри і довго роздивлялася Настю поверх скелець, а потім сказала:

— Ну, Самсонова, ти у нас просто світ перекроюєш. Чому ти всі країни ділиш?

— Не знаю, — зовсім розгубилася Настя.

— От і я не знаю. А які ще соціалістичні країни ти знаєш?

— Швеція?

У класі почувся смішок.

— Тобто не Швеція, — трохи не плачучи, пробелькотіла Настя.

— Може, США? — глузливо запитала вчителька.

— США, — слухняно повторила Настя.

Учні за партами більше стримуватися не могли. Клас вибухнув реготом ще дужче, ніж на уроці математики.

— Німеччина! Німеччина! — скориставшись загальним галасом, гукнув із задньої парти Антон.

Він думав, що географічка не почує його підказки, але в тієї виявився дуже гострий слух. Почекавши, поки перший сплеск диких веселощів минеться, вона постукала указкою по столу і голосно закликала всіх до порядку:

— Припиніть шелестіти і шурхотіти!

Нарешті клас угамувався, Світлана Іванівна обернулася до Насті.

— Знову жартуєш? Може, ти у нас клоуном будеш? Бачиш, як усіх веселиш, немов у цирку.

Настя стояла і пекла раків. Щоки горіли від сорому. Більшого приниження вона не зазнавала ніколи. Їй хотілося провалитися крізь землю або у найгіршому разі повернутися на своє місце, але географічка сказала:

— Он твій друг тобі підказав — Німеччина. Уточни, яка, — попросила Світлана Іванівна, вимовляючи слова мало не по складах, наче розмовляла з трилітньою дитиною.

— Німецька.

— Зрозуміло, що не англійська. Назва у неї є? — голос географічки потонув у новій хвилі реготу.

— Дойчленд, — промовила Настя, низько опустивши голову.

Клас аж заходився від нестримного сміху. Всі реготали до гикавки. Антон був єдиний, хто не брав участі в загальному веселому шарварку. Цього разу географічці знадобилося значно більше часу на те, щоб знову запанувала тиша.

— З тобою все ясно, — суворо сказала вона і повернулася до Антона. — А як у нас другий новачок поживає? Поясни цій капустяній голові.

— Німецька Демократична Республіка, — похнюплено промовив Антон.

— Правильно. Сідай, Самсонова! Такої тупості я ще не зустрічала. Не знаю, як ти взагалі довчилася до шостого класу.

Настя попленталася на своє місце. В Антона було мулько на душі. Раніше йому завжди хотілося підштрикнути Настьку, але зараз це не тішило його. Він дивився на дівчинку із співчуттям. На попередньому уроці він сам пережив несправедливі глузування і розумів, як воно Насті стати загальним посміховищем.

Коли вона сіла поруч, Антон хотів її заспокоїти, але Настя лише відмахнулася.

— Все. З мене досить. На перерві повертаємося додому, — сердито процідила вона.

— Нема питань. Тим паче, на наступному уроці контрольна, — слухняно погодився Антон.

Глава 10

Продзвенів дзвінок, і діти сипонули в коридор.

— Антоне, поквапся! — окликнув Антона Юра. — На великій перерві в їдальні давка.

— Ідіть, я дожену, — пообіцяв Антон.

Було трохи сумно, що він не виконає обіцянки. Щиро кажучи, Антон був не проти трохи затриматися і ще поспілкуватися з майбутнім батьком, який відкривався зовсім з іншого боку.

— Гаразд. Ми з Митьком столик займемо! — гукнув Юра і зник за дверима.

Антон обернувся до Насті. Дівчинка зосереджено запихала в сумку зошити, підкреслено не звертаючи на нього уваги. Вона злилася на Антона за те, що він втягнув її в цю історію. На училку, яка так жорстоко висміяла її перед класом. На себе за те, що пішла в Антона на повідку і залишилася тут ще на один урок. Зараз Настя була настроєна рішуче. Більше вона тут не залишиться ні на хвилину, і ніякі Антонові виверти на неї не подіють.

Щоб розрядити обстановку, Антон примирливо сказав:

— Усе ще дмешся? Я ж не винен.

Настя пустила його репліку повз вуха. Їй було гірко і кривдно. У Антона вже з'явилися дружки, і місце в їдальні для нього готові зайняти, а з неї всі тільки сміються. Ніби у відповідь на її думки, Настю окликнула Мила:

— Настю, ти з нами?

Настя мовчки похитала головою. Побачивши, що новенька засмучена, кілька дівчаток підійшли до неї.

— Ти що, через двійку така сумна? — спитала жаліслива Нікітіна з першої парти. — Кинь. Світлана тобі коляку всадить.

— Коляку?! — приголомшено перепитала Настя.

Вугілля від сажі не біліше! Скільки Настя пам'ятала своє навчання в школі, коляку не ставили навіть пропащим двієчникам.

— Авжеж. Світлана добра. Це вона з вигляду сувора, — навперебій затріщали дівчата. — Вона двійок майже ніколи не ставить. Намалює кіл, а потім, коли вивчиш і відповіси, виправить одиницю на четвірку.

Настя була зворушена чуйністю нових однокласниць. Вони так щиро співпереживали їй, що інцидент на уроці географії вже не здавався таким трагічним. Проте Насті не хотілося, щоб її вважали за цілковиту дурепу.

— Річ не у двійці,— сказала вона. — Просто я говорила правду. Все так і буде. Ось побачите. Україна буде закордоном, і Німеччина об'єднається.

— Тебе, подружко, зовсім на географії заклинило, — похитала головою Мила. — Плюнь ти на це! Пішли краще поїмо. Перерва велика, але не безкінечна.

Пропозиція піти до буфету була дуже доречна. Для гостей з майбутнього обідній час давно минув, і вони зголодніли. У Антона зажевріла надія, що він зуміє уламати Настю залишитися ще бодай ненадовго. Йому хотілося трохи краще узнати Юру Єрмака. Той виявився чудовим хлопчаком. Якщо б вони жили в один час, то напевно стали б нерозлийвода. Чому саме зараз, коли вони порозумілися, треба було йти?

— Може, правда перекусимо? Куди поспішати? — боязко вставив Антон.

Проте Настя не поділяла його зацікавленості минулим. Вона воліла пообідати вдома, тому рішуче відкинула запрошення дівчат:

— Ідіть, дівчатка! Мені треба з Антоном поговорити.

Почекавши, поки дівчата відійдуть, Антон похмуро мовив:

— Невже тобі не цікаво? Давай тут ще потусуємось.

— Досить, я по саме горло сита такою тусовкою. Ти мені обіцяв, — нагадала Настя.

Вони мовчки спустилися на перший поверх і перетнули фойє. Біля дверей їх зупинили дівчатка — класу із сьомого — з червоними пов'язками на рукавах.

— Ви куди? — строго спитала одна.

— І чому без форми? — поцікавилася друга.

— Може, я неформал, — насмішкувато мовив Антон.

— Та хоч формальдегід, а форму носити зобов'язаний, — заявила дівчинка.

— І взагалі, йдіть у клас. З уроків тікати негарно.

— А ви хто такі, щоб командувати? — обурився Антон.

— У тебе із зором проблеми? Пов'язки бачиш?

— Ну й що? — не зрозуміла Настя.

— А те, що ми чергові. Стежимо за порядком, — сказала дівчинка.

— Що, замість охорони, чи що? — спитав Антон і лише тепер звернув увагу, що біля дверей школи не було ні охоронця, ні столу, за яким він зазвичай сидів. — Прикол. А охоронець де? — остовпів Антон.

— Що йому тут робити, охоронцю? — не зрозуміла дівчинка.

— Мало що. Терористи нападуть.

— Які терористи? У тебе що, мізки в голові закипіли? Ти ж не за кордоном, — пирснула дівчинка, а друга серйозно додала:

— Годі нам зуби заговорювати. Повертай голоблі!

— Я що, кінь? — образився Антон, і тут над його вухом пролунав голос Людмили Михайлівни, тієї самої вчительки, яка першою зустріла їх у цій школі:

— Що тут таке?

— Вони з уроків хотіли втекти, — доповіла особливо запопадлива чергова.

Вчителька оглянула Настю й Антона з голови до п'ят і похмуро спитала:

— Що, вже навчилися? Великий же ваш потяг до знань.

— А нас відпустили, — збрехав Антон.

— З контрольної? — уточнила вчителька.

— Ага. Ми ж тут перший день. Який сенс нам зараз контрольну писати? — сказав Антон.

— Тут півшколи таких розумників. Сенс їм потрібний. Марш у клас! Особисто я не пам'ятаю, щоб вас відпускала. На контрольній у мене до вас двох буде особлива увага. Подивимося, чого ви навчилися до сього часу. Кабінет фізики на другому поверсі,— нагадала вона.

Під пильним поглядом учительки втікачі похнюплено попленталися до сходів.

— То це у неї контрольна? От так ускочили! — невесело сказав Антон.

— А все через тебе, — процідила Настя.

— Здрастє, Настя! Я тут до чого?

Настя хотіла щось сказати, але раптом її очі розширилися від здивування, вона кивнула кудись удалину коридора і сказала:

—¹ Дивися, це ж Толь Іванович.

Коридором легким кроком ішов високий чорноволосий хлопчина. Його густу кучеряву шевелюру можна було упізнати з тисячі. Навіть неозброєним оком було видно, що він тут знаменитість. Старші діти забалакували до нього, а молодші школярі шанобливо розступалася і, забувши про гру, дивились йому вслід.

— Сто пудів! — аж присів Антон. — А де ж він раніше був? Прогулює, чи що? А ще майбутній учитель.

Відстань між ними скорочувалася. Коридором у броунівському русі носилася малеча. Капловухий хлопчисько налетів на Настю, трохи не збивши її з ніг. Юра, який не знати звідки взявся, схопив його за шкірку.

— Дивитися треба, куди летиш! Саєчка за неввічливість.

Він легенько дав другачку щигля.

— Пусти, — задриґався порушник.

— Біжи. «Молодим усюди в нас дорога», — процитував Юра, відпустив хлопчиська на волю і звернувся до Антона з Настею: — Ви де були? Ми вам місця тримали.

Питання так і залишилося без відповіді, тому що в цей час Юрин друг, Митько, побачив Толика.

— Ба, Толян! — вигукнув він, і всі поспішили йому назустріч.

Біля кабінету фізики Толика вже обступили однокласники. Судячи з вітальних вигуків, він був улюбленцем усіх.

— Толян! Скільки літ, скільки зим! Як ти там? Готуєшся? Ми думали, ти не прийдеш.

— Михайлівна з контрольної нізащо не відпустила. Ви ж її знаєте, — відповів Толик.

— Це точно. Михайлівна — звір, — підтвердив Митько.

— А у нас новенькі,— сказала Мила.

— Мій однофамілець. Антон Єрмак, — похвалився Юра, показуючи на Антона.

Толик ковзнув поглядом по Антону і затримався на Насті.

— А тебе як звуть? — спитав він.

— Настя.

— А я Толик.

— Я знаю, — сказала Настя.

— Звідки? — здивувався Толик.

— На фотографії бачила.

— Це в газеті, чи що? Мені після цього пацани проходу не давали. Кличку дали — Чемпіон. Тепер доведеться її виправдати.

Антон дивився, як ці двоє розмовляють, і в душі у нього закипала образа. Ну й Самсонова! З Толь Івановичем вона політес розводить, а власний однокласник і, можна сказати, друг у нещасті у неї як дірка від бублика. Антона зовсім не приваблювала перспектива бути порожнім місцем, і він із зухвалою посмішкою звернувся до Толика.

— Ти що, найкрутіший, уроки прогулювати? Чи ти такий розумний, що тобі разом з усіма паритися влом?

— Що? — не зрозумів Толик.

— Я кажу, чого тебе на уроках не було?

— У мене змагання. Сьогодні увечері їду, тому мене відпустили. А на контрольну довелося прийти. — Він знову повернувся до Насті: — Але це навіть добре.

— Чому? — спитала Настя.

— Тому що я познайомився з тобою. Ти за мене вболіватимеш?

— Вболіватиму, — кивнула Настя.

Антон трохи не луснув від обурення. Це було вже занадто! Диви які Ромео і Джульєтта наших днів! Фліртують на очах у всіх. Настька, коза, бісики пускає. Хоч би подумала, він же старий! А Толь Іванович який! Прямо так, з наскоку, симпатичних дівчат кадрити. Чемпіон недороблений!

І раптом Антона осяяла здогадка, після якої вся його злість де й ділася. Він виразно пригадав дату на табло: 17.09.82 і сумний голос Толь Івановича: «Вісімнадцяте вересня 1982 року. Завтра, можна сказати, річниця. Сумна річниця».

До трагедії залишався один день. Завтра цьому хлопчиську доведеться розпрощатися з мрією завоювати чемпіонський титул. Сьогодні його майбутнє — це п'єдестал пошани, медаль на грудях і гімн, який звучить на його честь, а завтра — гіпс, лікарняне ліжко та інвалідність.

Антона аж циганський піт пройняв. Яка мізерна відстань іноді відділяє щастя від біди.

— Послухай, ти їдеш до Катеринбурга? — спитав Антон у Толика по-простому, без колишньої зухвалості.

— Ні, до Свердловська.

— От я й кажу, до Катеринбурга, — задумливо промовив Антон.

До Насті тільки тепер дійшло, що він має на увазі.

— Це ті самі змагання? — спитала вона.

Антон кивнув, а Юра, не помітивши пригніченості нових друзів, спитав:

— Що це за Катеринбург такий?

— Те саме, що й Свердловськ, — сказав Антон, а Настя звернулася до Толика:

— А тобі обов'язково туди їхати?

— Аякже! Це перші по-справжньому серйозні змагання. Я до них рік готувався.

Настя розуміла, що Толика не зупинити, але всупереч здоровому глузду все ж таки спробувала його відрадити.

— А раптом там трапиться щось жахливе?

— Найжахливіше, якщо я прийду не першим, — посміхнувся Толик. — Але побачиш, я повернуся з медаллю. Хочеш, я присвячу її тобі?

— Ой, дівчатка! Тримайте, бо впаду! Наш чемпіон на новеньку запав! — вигукнула Мила.

Настя подивилася Толику в очі і похитала головою.

— Ні, я не хочу, щоб ти щось мені присвячував.

— Ти що, через дівчат? Не звертай на них уваги. Хай базікають, — відмахнувся Толик.

— Нічого ти не розумієш, — сказала Настя.

Вона ладна була заплакати від безвиході і від власного безсилля. Це було жахливо — знати про майбутню трагедію і не зуміти їй запобігти. Щоб приховати свою розгубленість і збентеження, Настя дістала з кишені пакетик жуйки:

— Хто хоче?

Діти аж обімліли від такої щедрості. Жуйка була не засобом від карієсу, а предметом розкоші і жадання кожного хлопчика і дівчинки. Жувальну гумку привозили з-за кордону як сувенір. Її ніде не продавали, і від цього вона була ще спокусливішою.

Діти розхапали жуйку, і почалася чесна дільба. Настя з Антоном здивовано дивилися, як пластинки ділять на частини, щоб усім дісталося по шматочку. Ніхто не намагався урвати більше.

— Це тобі мама з Франції привезла? — спитала Мила.

— Ні. Я в сусідній крамниці купила, — чесно відповіла Настя.

— Де? Поряд зі школою? — сторопів Митько.

— Еге ж, — кивнула Настя.

Ця новина була подібна до вибуху бомби і справила майже таке саме враження.

— Гайда по жуйку! Поки перерва не закінчилася! — гукнув Юра.

Усі, як за командою, зірвалися з місця і помчали на перший поверх.

— Чого це вони? — не зрозуміла Настя, підхоплена загальним потоком.

— Як чого? По жуйку побігли, — на бігу пояснив Толик.

Настя й Антон здивовано перезирнулися. Вони не зрозуміли, чому через жуйку треба зриватися з уроків. Минуле ховало в собі багато загадок. Проте це була найслушніша нагода вислизнути на вулицю.

Побачивши, що шостий «А» кудись дружно понісся, учні інших класів жваво зацікавилися цим феноменом.

— Ей, ви куди? — спитав якийсь хлопчисько.

— У нашій крамниці жуйку дають.

— У натурі?! Пацани, жуйку дають!

У стрімкий потік прудконогої ватаги вливалися все нові охочі купити жадану жуйку. Зараз навіть взвод чергових не зміг би зупинити цю орду, що тупотіла назустріч своєму щастю. Зупинити стихійне лихо годі було й думати. Крім того, чергові біля входу були теж люди, і ніщо людське їм було не чуже… Повагавшись лише якусь мить, вони прилучилися до решти.

Вибігши зі школи разом з іншими, Антон і Настя непомітно відстали і звернули за ріг школи. Після страшного галасу на задньому дворі було так тихо, що чувся шепіт листка, який падав з дерева. Тут було безлюдно. Молоденький клен помаранчевим смолоскипом палахкотів біля огорожі. Діти підійшли до люка. Чавунна кришка була як і раніше зсунута.

Антон і Настя, не змовляючись, зупинилися. Кожен думав про Толика, якому так і не судилося стати спортсменом.

Антону згадалося, як він хотів переписати історію Толь Івановича, щоб у неї був гарний кінець. Невже це й справді можливо? В усякому разі, варто було спробувати. Він мусить не пустити Толь Івановича на злощасні змагання. Але це означало залишитися тут самому. Настя неоднозначно дала зрозуміти, що в минулому вона затримуватися не збирається. Зважитися на такий вчинок було страшно, але, з другого боку, він ніколи не пробачить собі, що міг змінити долю Толь Івановича і навіть не спробував цього зробити.

Настя перша порушила мовчанку.

— Уявляєш, завтра він уже не зможе бігати, — задумливо сказала вона.

— Треба завадити йому поїхати на змагання?

— Але як?

— Поки не знаю. Я так чи так залишаюся, — сказав Антон.

Зірвавшись із язика, слова набули особливої значущості. Тепер шлях назад було відрізано. Зараз Настя спуститься в люк… А що потім? Раптом машина часу настроєна тільки на одне повернення? Тоді йому доведеться навіки залишитися в минулому. Антон відмахнувся від цієї страшної думки.

— Я теж, — тихо сказала Настя.

Антон був такий заклопотаний своїми сумними роздумами, щодо нього не зразу дійшов зміст її слів.

— Що? — перепитав він.

— Я залишаюся з тобою, — повторила Настя.

У Антона немов тягар спав з плечей. Його раптом охопила така нестримна радість, неначе вони вже здійснили подвиг і врятували Толь Івановича.

— Настю, ти молоток! — вигукнув Антон. — Разом ми обов'язково щось придумаємо.

Вони взялися за руки і побігли до школи.

Глава 11

Грандіозна надзвичайна пригода струсонула всю школу. У шостих класах урок було зірвано. Коли вчителі прийшли до кабінетів і виявили, що учнівські лави порідшали, немов населення середньовічної Європи після епідемії чуми, то кожен з них відчув справжнє потрясіння. Подібної пригоди в історії школи не бувало. Обурення вчителів вимагало виходу. Шестикласників зібрали на екстрену лінійку.

У холі яблуку ніде було впасти. Вишикувані за класами діти чекали на кару. Атмосфера панувала збуджено-запальна. Багато хто втік з уроку не тому, що він був злісний прогульник, а лише скоряючись закону натовпу. І тепер у лавах порушників снували суперечливі настрої. Тихоні тремтіли перед гнівом директора. Постійні шалапути раділи, що цього разу не вони були заводіями. А середнячки побоювалися, але в той же час розуміли, що за такої масовості винних їм серйозне покарання не загрожує.

Очікування директора скрашувалося стусанами, штовханами і невеличкою колотнечею. Класні керівники приструнчували надто гарячих порушників порядку, але це лише переносило вогнище активності до іншого місця. Напруга зростала. Коли вона досягла свого апогею, до холу у супроводі двох завучів вийшов Валентин Степанович, сивоволосий директор школи. Він обвів присутніх поглядом професійного дресирувальника дуже диких тварин. Гомін миттю ущух. Запала тиша. Директор витримав паузу, щоб усі відчули глибину свого падіння, і лише потім мовив:

— Такої кількості прогульників у нас ще не було. Це що, епідемія? Стихійне лихо?

Охочих розширити кругозір директора і відповісти на ці питання не знайшлося. Валентин Степанович продовжив свій монолог.

— Я вас запитую. Чому ви зірвалися з уроків? — чітко запитав він, відокремлюючи кожне слово, наче диктував диктант.

У холі було тихо, як у гробу. Живого спілкування із залою явно не виходило, і Валентин Степанович змінив тактику. Він резонно розсудив, що добровольців треба вибирати примусовим порядком. У пошуках слабкої ланки директор оглянув присутніх і зупинив свій вибір на Нікітіній, яка стояла в першому ряду. Тиха й боязлива, вона вперше опинилася серед порушників. І без того миршава, під суворим поглядом директора дівчинка, здавалося, зіщулилася і стала меншою. Нікітіна мала за краще б узагалі розчинитися в повітрі, проте ілюзія такого масштабу була їй не до снаги. Дівчинка перелякано пробелькотіла:

— Сказали, що в крамниці жуйку дають.

— Жуйку?! — перепитав Валентин Степанович. — І через це ви побігли, як бараняче стадо?

Усі дружно продемонстрували, що мовчання — знак згоди.

— Ну і як? Купили ви там вашу жуйку? — продовжував допит директор.

— Ні,— тремтячим голосом відповіла дівчинка.

На підтвердження її слів у лавах шестикласників зчинився обурений гомін. Подія набувала іншого забарвлення. Тепер уже всі почували себе не винними, а обдуреними.

Щиро кажучи, він не надто переймався тим, що потрапив до лав злісних порушників. Йому за це нічого не загрожувало. Тут він був невразливий, майже людина-невидимка. Але все-таки було трішки кривдно, що всі одразу ж накинулися на нього, а Толик виявився кругом у виграші. І перед Настею герой, і сухим з води вийшов. Уміють же влаштовуватися люди! Проте Толик, побачивши, що над Антоном збираються хмари, став на його захист.

— Він не винуватий. Він просто всіх пригостив і нікого не підбивав тікати.

Хлопчикова сміливість робила йому честь. Антон засоромився своїх недавніх думок.

— Отже, винних немає? — спитав директор і суворо звернувся до Антона: — Тоді чому всі втекли?

— Я пожартував. Я ж не знав, що всі повірять, — невинно промовив Антон.

У нього виникло відчуття, що все це вже відбувалося. Як кажуть французи, «дежа вю». Ситуація була напрочуд схожа на його жарт з рекламною акцією, коли кілька чоловік з їхнього класу рвонули до крамниці по дармову кока-колу.

— Завтра прийдеш у школу з батьками, — наказав директор. — Це відіб'є у тебе бажання жартувати, коли не слід.

«Ну й ну! Хто б міг подумати, що історія так повторюється!» — подумки здивувався Антон.

Валентин Степанович перевів погляд на Толика.

— А ти б краще потурбувався про збори до від'їзду. Бракувало ще, щоб ти запізнився і підвів нашу збірну. Коли потяг?

— О четвертій.

— Не так уже багато часу в запасі. Йди додому і нічого тут адвоката з себе вдавати.

Толику явно не хотілося йти, але суперечити директору було безглуздо. Він повернувся до однокласників, щоб забрати свої речі.

— Бувайте, пацани! Хай щастить, — сказав він, хапаючи портфель.

— Хай тобі щастить! Тримайся, Толян! Ми з тобою, — відгукнулися діти.

Толик посміхнувся Насті і нагадав:

— Ти обіцяла за мене уболівати.

— Зачекай, я хотіла тобі дещо сказати… — почала Настя, але її обірвав незадоволений голос директора:

— Шостий «А», ми тут не для урочистих проводів зібралися.

Толик на прощання помахав усім рукою і пішов до виходу.

Антона краяли суперечливі почуття. З одного боку, в ньому міцніло бажання допомогти Толику. Юний спортсмен йому подобався. Він був надійний пацан, та й учителем став хорошим. Але з другого боку, у душі ворушилося бридке почуття ревнощів. Антон розумів, що ревнувати Настю до Толь Івановича безглуздо. Він же майже динозавр, з минулого століття. Але Антон не був певен, що, коли б вони опинилися в одному часовому просторі, він не програв би майбутньому історику. Все-таки той майже чемпіон, загальний улюбленець і слова вміє дівчатам говорити, а не те що стукнути підручником по довбешці.

Утім, користі від подібних переживань не було. Антон відкинув огидні думки.

Під час заключної промови директора в лавах учнів запала шаноблива тиша. Антон теж удавав, що слухає, але його мозок гарячково працював над рішенням задачі, що стала тепер ще складнішою. По-перше, треба було узнати Толикову адресу, але це було не важко. Напевно однокласники знають, де він живе. Основна складність полягала в тому, щоб переконати юного спортсмена відмовитися від поїздки.

— А зараз розходьтеся по класах і гарненько подумайте про свою поведінку, — закінчив директор.

Учні полегшено зітхнули. Почувся гомін, який сповістив про те, що лінійку закінчено. Діти пішли по кабінетах, на ходу обговорюючи події дня.

Настя торкнула Антона за рукав.

— Спасибі! Коли б не ти, я б не знаю, що робила, — з вдячністю сказала вона.

— Дурниці! Мені не звикати, — заскромничав Антон, потішений її увагою.

— І взагалі, пробач мені.

— За що?

— Я думала ти інший, а ти…

Настя раптом цьомкнула його в щоку і втекла. З несподіванки Антон остовпів. Він стояв і дивився їй услід, поки його не потягли за собою Юра і Митько.

Глава 12

— Ніштяк! Майже всю фізику на лінійці простояли, — сказав Митько.

— Нам-то ніштяк. А йому… — Юра кивнув на Антона, — голий Вася.

— Де? — пожвавішав Антон, роззираючись на всі боки.

— Що де?

— Ну, нудист цей.

— Хто? — не зрозумів Юра.

— Вася.

— Який Вася?

— Який, який… Голий.

Хлопці здивовано витріщилися на Антона.

— Ти що, правда вперше цю приказку чуєш, чи прикидаєшся? — спитав Митько.

— Яку приказку? — перепитав Антон.

— Голий Вася. Це ж кожна дитина знає.

— Прикольно. А що це означає? — поцікавився Антон.

— Та все, що завгодно, — заявив Митько, а Юра співчутливо додав:

— У твоєму випадку нічого гарного. Треба ж першого дня отак пролетіти! Батько з тебе шкуру спустить.

— Не спустить, — безтурботно посміхнувся Антон і, не кривлячи душею, додав: — Він мені навіть співчуває.

— Ніштяк! Мій би на вуха став, — сказав Митько, а Мила скептично зауважила:

— Бреши далі, співчуває. Скажи ще, що твоя мама тебе по голівці погладить.

Мила жартівливо погладила його по голові. Ситуація була такою комічною, що Антон не стримався і пирснув:

— Угадала.

— Он ти як? — обурилася Мила. — Я бачу, ти зовсім не усвідомив своїх помилок. Не встиг прийти до нас у школу, як уже весь клас зганьбив. І ще хихикаєш. Я поставлю питання про те, щоб розібрати тебе на раді дружини.

— Як це розібрати? На деталі, чи що? — перепитав спантеличений Антон.

— Мил, годі тобі,— спинив майбутню дружину Юра. — У людини й так батьків до директора викликали.

— Чого ти його захищаєш? — розлютилася Мила. — Йому як з гуски вода! Цікаво, ким твоя мама працює, що вона тебе так виховала?

— Вона не працює,— сказав Антон.

Реакція Мили була несподіваною. Вона похитала головою і докірливо сказала:

— І тобі не соромно? Мати інвалід, а ти таке витворяєш.

— Чому інвалід? — здивувався Антон. — Вона спортивна. На йогу ходить і двічі на тиждень — у басейн.

— А чому ж вона тоді вдома сидить? — поцікавилася дівчинка з косичкою, чийого імені Антон не запам'ятав.

— У мене батько достатньо заробляє.

— А якщо твою маму засудять за дармоїдство? — спитав Митько.

— А може, у нього батько професор, — заперечила дівчинка з косичкою.

— Взагалі-то він бізнесмен, — сказав Антон.

— Хто? — перепитала Нікітіна.

— Ну, він продає одяг, — пояснив Антон.

— Так би й сказав — продавець.

— Він не зовсім продавець. Просто він займається постачанням товарів з-за кордону. А продають інші люди.

— Фарцовщик, чи що? — здивувався Юра. Цього разу Антонові довелося перепитати значення незнайомого слова:

— А що це таке?

— Спекулянт, — пояснив Митько. — Закордонні шмотки привозить, а тут штовхає.

— А він може мені джинсовий сарафан дістати, як у Насті? — поцікавилася дівчинка з косичкою.

— Відвали, Лариско! У тебе самі ганчірки в голові,— відтер її Юра, а Мила його підтримала:

— Саме так, Лариско! Ти поводишся як несвідомий елемент. Антонового батька можуть за спекуляцію до в'язниці посадити, а ти лізеш зі своїм сарафаном. — Мила звернулася до Антона: — Тепер мені ясно, чому ти хуліганиш. Ростеш в таких умовах.

— От-от. У мене важке дитинство, — підтакнув Антон.

— Ну, нічого. Я зроблю з тебе людину. Візьму тебе на поруки. Я зумію тебе виховати.

— Як?! І тут?! — обурився Антон.

За розмовами вони підійшли до кабінету фізики. Біля дверей стояла Людмила Іванівна і невдоволено підганяла задніх:

— Покваптеся! Не на прогулянці. Йдуть перевальцем.

Настя вже сиділа за останньою партою. Вона навіть не підвела очей, коли Антон сів поруч. Вона вже шкодувала про свій недавній порив. Що її штовхнуло його поцілувати? Він, мабуть, сміється. Невідомо, що подумає.

Антон тихенько сказав:

— Насть, загалом… щодо Ємельянової. Це я тоді на зло тобі пішов її проводжати.

— Правда?

Вона подивилася йому в очі, і куточки її вуст торкнула усмішка. Антон радісно посміхнувся у відповідь. Хто б міг подумати, що треба здійснити мандрівку в минуле, щоб відкрити для себе інші способи сподобатися дівчині, ніж стріляти в неї папірцями і вибивати сумку з рук.

Часу до дзвінка ледве вистачило, щоб записати завдання додому.

Останніми за розкладом значилися дві години праці. Можна було спробувати втекти, але тепер, коли Антон привернув до себе загальну увагу, зробити це було набагато важче. До того ж діти так і не дізналися Толикової адреси. Розумніше було досидіти до кінця уроків і за цей час з'ясувати, де він живе. До потяга залишалося досить часу, щоб устигнути його зупинити.

Все складалося не так вже й кепсько, якби не почуття голоду. У звичайному житті час уже наближався до вечері, а тут Антон з Настею навіть не обідали.

— Я вмираю з голоду. Ходімо до буфету, — запропонувала Настя.

— Думаєш, тут в обігу наші гроші? — нагадав їй Антон.

— Весь час забуваю, — зітхнула Настя. — Може, у когось позичити? Хоча як потім віддавати?

Її слова наштовхнули Антона на непогану думку. Він пригадав, як дівчатка роздивлялися Настин пенал, і у нього відразу визрів план.

— Ідея! Незабаром у нас буде готівка, — запевнив її Антон.

— Звідки?

— Провернемо фінансову операцію. Штовхнемо твій пенал.

— Гадаєш, у нас вийде? Адже він не новий, — завагалася Настя.

— Кого це хвилює? Попит породжує пропозиція. Закон ринку. Запам'ятай. Бізнес, він і в Африці бізнес, — запевнив її Антон.

Настя не дуже вірила в успіх задуманого, але інших варіантів заробити на обід у них усе одно не було. Вона дістала із сумки рожевий пенал з портретом Барбі і простягнула Антону.

Провернути торгову операцію на перерві Антонові не вдалося. На уроках праці дівчатка і хлопчики навчались окремо. Дівчата пішли до кабінету домоведення, а хлопчики спустилися на цокольний поверх, у столярну майстерню.

У столярці Антонові сподобалося. Тут приємно пахло живицею. На столах лежали фанерні заготовки для поличок. Діти надягали на себе сатинові халати, як справжні майстрові. Антону теж видали фанеру, і вчитель показав, як треба переносити малюнок. Антонові ніколи не доводилося випилювати лобзиком. Заняття було досить цікавим. Він навіть не помітив, як пролетів урок. Але хоч як би було цікаво столярувати, голод — не тітка.

Щойно продзвенів дзвінок на перерву, Антон облишив незакінчену деталь полички на верстаті і побіг провертати свою першу торгову операцію.

Кабінет домоведення містився на другому поверсі. Антон заглянув досередини і, побачивши, що вчителька відлучилася на перерву, прошмигнув у двері.

— Привіт. Над чим скнієте? — бадьоро поцікавився він.

— Фартухи шиємо. Тобі не треба? — спитала Мила.

— Опа! Ти, виявляється, шити вмієш, — здивувався Антон, дивлячись на рукоділля майбутньої матері, і промовив: — А я до вас з пропозицією.

Дівчата відірвалися від роботи і втупилися в новачка. Усі вже знали, що з ним не занудьгуєш. Антон підбадьорююче підморгнув Насті, дістав її пенал і підняв так, щоб його було видно всім.

— Дівчатка, хто хоче такий пенал?

— А що? — спитала Мила.

— Виставляю його на аукціон, — сказав Антон.

— Куди? — не зрозуміла Нікітіна.

— Нікуди. Хто більше за нього дасть, тому він і дістанеться, — пояснив Антон.

— Продаєш, чи що? — зацікавилася Лариска.

— A y тебе він звідки? — запитало червонощоке дівча, схоже на маленький бочонок.

— У нього батько фарцовщик із загранки шмотки тягає,— замість Антона відповіла Лариска.

— А скільки він коштує? — боязко поцікавилася Нікітіна.

— Кінчайте влаштовувати тут товкучку! — гримнула Мила і повернулася до Антона: — Як тобі не соромно займатися такими речами?!

— А що тут такого? — обурився Антон.

— Це незаконно. Забирай пенал і йди звідси, — наказала Мила, але дівчата разом накинулися на неї, ставши на бік Антона.

Кожній хотілося придбати незвичайну дрібничку. Милі довелося відступити.

— Дай подивитися, — попросила Лариска.

Вона покрутила пенал у руках, перевіривши кожне відділення. Її вже квапили інші. Пенал пішов по руках.

— Хіпова штучка. Почім? — діловито спитала Лариска.

— Стартова ціна сто карбованців, — відрубав Антон.

— Я думала, ти серйозно продаєш, — розчаровано мовила Лариска.

Побачивши, що інтерес до операції різко пішов на спад, Антон зрозумів, що дав маху.

Перш ніж називати ціну, треба було дізнатися купівельну спроможність карбованця. Він швидко зорієнтувався і запропонував:

— Ви що, жартів не розумієте? Назвіть свою ціну.

— Сімдесят копійок, — несподівано посміливішавши, запропонувала Нікітіна.

— Сімдесят копійок? Ти що, смієшся? — обурився Антон.

— Сімдесят три. У мене більше немає,— почервонівши, як рак, прошепотіла Нікітіна.

— Даю карбованець, — жваво підхопила Лариска.

— Отже. Карбованець. Хто більше? — пожвавішав Антон.

— Карбованець десять, — запропонувала щоката, але її тут же перебила кучерява, яка сиділа поруч з Милою:

— Карбованець п'ятнадцять.

— А можна я частину грошей завтра принесу? — поцікавилася Нікітіна.

— У кредит не продається. Тільки передоплатою, — заявив Антон.

Азарт зростав, і пристрасті розпалювалися. Дівчата вигрібали і перелічували свої запаси. Ті, хто більше не міг робити ставки з причин неплатоспроможності, уболівали за тих, хто ще боровся за володіння жаданою річчю. Нарешті, ціна дійшла до верхньої межі.

— Карбованець дев'яносто сім копійок, раз. Карбованець дев'яносто сім копійок, два. Карбованець дев'яносто сім копійок, три. Продано! — повідомив Антон, стукнувши лінійкою по столу.

Під заздрісними поглядами дівчат він вручив пенал щокатій і отримав у своє розпорядження жменю монет різної вартості. Скептично зваживши придбане багатство на долоні, Антон з посмішкою мовив:

— Дрібні гроші, а приємно. На це можна попоїсти?

— Ти що, до ресторану зібрався? — пирхнула Мила.

— Цього вистачить, щоб сходити до ресторану? — здивувався Антон. — А скільки треба, щоб поїсти в буфеті?

— Це що, знову якийсь жарт? — сердито примружилася Мила, чекаючи нової каверзи.

— Ні, я серйозно. Пиріжок із соком скільки коштує?

— Чотирнадцять копійок, а що?

— Чотирнадцять копійок?! — Антон не повірив своїм вухам.

Тепер він з набагато більшою повагою подивився на зароблені мідяки. Він підморгнув Насті і кивком запросив її вийти, але перекусити їм так і не вдалося. Дзвінок сповістив про те, що починається другий урок.

Антону довелося ретируватися. Він міг би дорогою заскочити до буфету. Запізнення на урок було не найсерйознішою із сьогоднішніх провин. Але із солідарності з Настею він почимчикував прямісінько до столярної майстерні.

Настрій у нього був чудовий. Його перша торгова операція пройшла так, що батько міг би ним гордитися. Успіх окриляв. Тепер Антон був певен, що йому до снаги будь-яка справа. Після уроків Юра з Митьком обіцяли показати, де живе Толик. Звичайно, безглуздо було сподіватися, що Толик погодиться не їхати на змагання з доброї волі. Головне — було затримати його, щоб він запізнився на потяг. До кінця уроків ще залишався час, щоб розробити план.

У животі як і раніше бурчало з голоду, але кишеню приємно відтягувала купка монет. Наспівуючи собі під ніс, Антон узяв лобзик і почав далі працювати над заготовкою.

— Ти чого такий веселий? — спитав його Юра.

— А чого журитися? — посміхнувся Антон.

— Ну, ти чумовий! У тебе батьків до директора викликали, а тобі до лампочки.

Антон хитро посміхнувся.

— А що батьки? Думаєш, вони в нашому віці золотими дітками були? Ось прикинь, якби ти опинився в тому часі, коли твій батько вчився в шостому класі. Може, він теж двійки з математики отримував. І скарб шукав у шкільному дворі.

— Це навряд чи, — похитав головою Юра. — Він вважає пошуки скарбу дурістю. Я йому якось заїкнувся, так він мені такого прочухана задав.

У Антона трохи не злетіло з язика, що коли Юра виросте, стане таким же занудою і теж перестане вірити в чудеса і скарби, але він вчасно стримався і розсудливо звернув розмову на іншу тему.

— Слухай, на розі, навпроти школи, був Макдоналдс… Тобто буде, — почав Антон, але, зрозумівши, що геть заплутався, просто спитав: — У сенсі, де зараз Макдоналдс?

— А що це таке? — поцікавився Юра.

— Ви що, не знаєте, що таке Макдоналдс?! — сторопів Антон. — Це кафе, де можна гамбургером перекусити.

— Чим-чим?

— Бутербродом.

— Отакої! Який же дурень піде в кафе бутерброди їсти. Це тільки у привокзальному буфеті,— засміявся Мітько.

— А у кафе що їдять? — поцікавився Антон.

— Щось смачненьке. Морозиво, тістечка,— відповів Юра.

У те, що ще не існувало Макдоналдсів, було так само важко повірити, як і в те, що за два десятки років ці комбінати швидкого харчування збудують у кожному районі. Але Антон не встиг розвинути цю думку. Двері відчинилися, і до майстерні заглянула незнайома дівчина.

— Вибачте, — звернулася вона до вчителя праці.— Антона Єрмака викликають до директора.

Антон гарячково міркував, що ж могло статися. Навряд чи він потрібен директорові через епізод із жуйкою. Там питання було вичерпано. Батьків викликали, чого ж іще?

Може, їх з Настею розкусили? Що, коли прийшов той самий новачок, чиє місце він сьогодні зайняв? І як тоді поводитися? Розповісти правду про мандрівку в часі? Це було небезпечно. Він не був певен, що їм з Настею дозволять повернутися тихо-мирно.

У будь-якому разі, візит до директора не обіцяв їм нічого гарного. У горлі в Антона пересохло. Він скинув оком на нових друзів. Юра підбадьорююче кивнув йому, а Митько жестом показав: тримайся, ми з тобою!

Антон через силу посміхнувся у відповідь і вийшов з майстерні.

Глава 13

З приймальні кабінету директора доносилося скрекотання друкарської машинки. Немолода секретарка, як піаністка, щось бравурно відстукувала на клавішах. Коли вона доходила до кінця рядка, каретка з гучним дзижчанням поверталася в початкове положення. Антон з цікавістю уп'явся очима в цей антикваріат. Було незрозуміло, чому апарат, призначений для тупого набивання літер на аркуші паперу, має бути таким громіздким.

Антон улучив момент, коли каретка поповзла до початку, давши жінці миттєвий перепочинок, і несміливо промовив:

— Мене викликали.

— Почекай тут, — кинула секретарка і знову взялася до роботи.

Антон роззирнувся. У приймальні мало що змінилося. На стіні так само висів розклад уроків, а на підвіконні красувалися різнокаліберні горщики з квітами. Хіба що стіни до середини були оббиті трохи потертими дерев'яними панелями. Навпроти дверей кабінету стояли три стільці. Не знаючи, скільки йому доведеться прочекати, Антон примостився на краєчку.

Двері відчинилися, і увійшла Алевтина Вікторівна у супроводі двох дівчаток з їхнього класу. Побачивши Антона, вчителька холодно спитала:

— Ти вже тут?

Антон підвівся. Він давно помітив, що іноді люди задають дурні питання. Ясна річ, на стільці сидів не привид, але він вирішив залишити свої міркування при собі. В усякому разі, зараз був не час для дискусії. Судячи з тону класної керівниці, нічого гарного на нього не чекало. Присутність дівчаток бентежила, але в той же час вселяла спокій. Схоже, їх з Настею не розсекретили.

— Валентин Степанович у себе? — запитала Алевтина Вікторівна у секретарки швидше для проформи.

— Він вас чекає.

Перш ніж зайти до кабінету, Алевтина Вікторівна постукала.

Антон з німим питанням подивився на дівчаток, сподіваючись, що ті внесуть ясність в обстановку, але однокласниці, старанно відводячи очі, вервечкою продріботіли за вчителькою в кабінет. Заінтригований Антон пішов за ними.

Валентин Степанович сидів за масивним столом. Він підвів очі на відвідувачів, зупинив погляд на Антоні й докірливо промовив:

— Так-так. Знову правила порушуємо? Не встиг прийти до школи і вже встиг скрізь відзначитися. Що ж буде далі?

Розуміючи, що від нього чекають відповіді, Антон непевно пересмикнув плечима.

— Я просто пожартував. Чесно! Я не знав, що так вийде.

— А ти, виявляється, завзятий жартівник. Спочатку пожартував щодо жуйки, аж півшколи з уроку втекло. Тобі б задуматися про свою поведінку, а ти й далі жартуєш.

— Я більше не жартував, — похитав головою Антон, не розуміючи, куди хилить директор.

Він скоса кинув погляд на дівчаток, сподіваючись, що дістане підказку від них, але різкий окрик керівника школи змусив його виструнчитися.

— Ти на всі боки не оглядайся! Дивися на мене, коли я з тобою розмовляю!

— Я не розумію, що я такого зробив, — сказав Антон.

— Ти ще грубіяниш?! — роз'ярився директор. — Не розуміє він, овечка невинна. Я тобі мізки прочищу, блазню!

Валентин Степанович витягнув із шухляди рожевий пенал з Барбі і потряс ним у повітрі.

— Це твоє?

— Ні,— чесно відповів Антон.

Це була суща правда. Спочатку пенал належав Насті, а потім перейшов у власність щокатої, імені якої Антон так і не дізнався.

— А чиє? — спитав директор, свердлячи Антона поглядом.

Антон непевно знизав плечима, не розуміючи, до чого хилить керівник школи.

— Не хочеш говорити? Що ж! Надамо слово іншим.

Валентин Степанович повернувся до Лариски, і та охоче доповіла:

— Він цей пенал продав Тані Філіпенко.

— Значить, потураємо спекуляції? — спитав директор у щокатої.

Та втягнула голову в плечі, через що і так коротка шия зовсім зникла, і понуро покосилася на Лариску.

— Громова теж хотіла купити, але у неї грошей не вистачило.

— Неправда. Я тільки для цікавості питала, — заперечила Лариска.

— Ні, правда! Тобі не дісталося, тому і наябедничала, — зауважила Таня Філіпенко, не бажаючи брати весь тягар провини на себе.

— Облишмо розбір на потім, — владно обірвав їхню суперечку директор і знову звернувся до Антона: — Я тільки хочу дізнатися, як у тебе вистачило нахабства першого ж дня влаштувати в школі базар?

— Я ж нічого поганого не зробив, — захищався Антон, не розуміючи, чому через якийсь пенал треба збивати бучу. Попит породив пропозицію. Дівчата хотіли купити, він продати. І всі задоволені, крім Лариски, якій пенал не дістався.

На його подив, дорослі були іншої думки. Алевтина Вікторівна, не витримавши, гнівно вигукнула:

— Як тобі не сором! Тобі не спадало на думку, що брати гроші зі своїх товаришів — негарно.

— Але я ж не просто так узяв? Це чесний бізнес. Я їй — пенал, вона мені — гроші,— виправдувався Антон, так і не зрозумівши, у чому його звинувачують.

— У нього батько спекуляцією займається, — доповіла Лариска.

— Нічого не спекуляцією, а постачаннями імпортного одягу, — заперечив Антон.

— Він працює в торгпредстві? — поцікавився Валентин Степанович.

— Ні.

— А де ж? Наскільки я знаю, інші установи постачаннями з-за кордону не займаються?

— Він не в установі. Він сам по собі.

— Фарцовщик, — єхидно буркнула Лариска.

— Помовч, коли до тебе не звертаються, — осадила її Алевтина Вікторівна, а Валентин Степанович переконливо сказав:

— Значить, яблучко від яблуньки. І ти вирішив піти батьковим слідом. Так, Алевтино Вікторівно, випадок серйозний. Сподіваюся, ви розумієте, що з цим треба щось робити. Якщо ми спустимо з ока цього хлопчика, то наступний етап — це відділення міліції і колонія для малолітніх злочинців.

— Ми зробимо все можливе. Ми всім класом візьмемо його на поруки, — пообіцяла Алевтина Вікторівна.

Валентин Степанович наказав:

— Поверни гроші, і щоб я не чув ні про яку торгівлю.

Антон вигріб чесно зароблену готівку і повернув невідбулій купувальниці. Дивлячись, як гроші зникають у щокатої в кишені, він пошкодував, що не купив хоч би одну булочку на двох. У животі забурчало. Шлунок по-своєму виявляв невдоволеність.

— Можете йти, — Валентин Степанович наказовим жестом відпустив дівчаток і застеріг Антона: — А з тобою розмову ще не закінчено.

Дівчатка вийшли з кабінету, залишивши Антона наодинці з директором школи і молоденькою, але від цього нітрохи не менш грізною Алевтиною Вікторівною.

Антон покосився на пенал, який слід було повернути Насті. Перехопивши його погляд, Валентин Степанович поклав пенал у шухляду письмового столу і, засунувши її, сказав:

— Пенал я конфіскую, щоб не було спокуси.

Так Антон Єрмак зрозумів, що рекет існував завжди, а життя бізнесмена сповнене досить неприємних несподіванок. Перша торгова операція зазнала цілковитого краху. Йому не залишалося нічого іншого, як змиритися. Він сподівався, що Настя не дуже сумуватиме через втрату.

Він чекав подальших докорів і нотацій, але директор несподівано полагіднів.

— Батьків, Антоне, не вибирають. На жаль, вони не завжди подають правильний приклад, — довірливим тоном сказав він. — Але ми тебе не дамо скривдити. Ми хочемо, щоб ти виріс корисним членом суспільства. Ось ким ти хочеш стати, коли виростеш?

Питання загнало Антона в безвихідь. Він знав, що з часом батько передасть йому свої справи і він стане бізнесменом. Але інтуїція підказувала, що говорити цього не варто. Судячи з усього, професія комерсанта в ті часи була не в пошані.

— Ну, сміливіше! Є у тебе мрія? Ким би ти хотів працювати? — по-батьківськи допитувався Валентин Степанович.

— Програмістом, — брязнув Антон перше, що спало на думку.

— Отже, хочеш працювати в обчислювальному центрі? Похвально, — добродушно мовив директор, Алевтина ж Вікторівна додала:

— Тоді тобі треба приділяти більше уваги математиці. Ми тебе спільними зусиллями підтягнемо.

Антон промовчав, хоча він так і не зрозумів, чому програміст обов'язково повинен працювати в якомусь обчислювальному центрі. Якби він став програмістом, то він би з набагато більшим задоволенням створював нові комп'ютерні ігри.

Глава 14

У порожньому коридорі було тихо, як у вусі. М'яке осіннє сонце лилося у великі вікна і лежало квадратами світла на вищербленому паркеті. У його променях мирно плавали пилинки.

Уроки закінчилися, і галасливий метушливий народ, спраглий знань, розбігся по домівках. Тільки Настя сиротливо підпирала стіну навпроти кабінету директора. Всупереч навколишній тиші і спокою, в її душі наростало хвилювання. Дівчинка хвилювалася за Антона і злилася одночасно. Що він знову таке накоїв? Не можна ні на хвилину залишати його без нагляду!

Нарешті двері відчинилися, і з'явився Антон Єрмак, власною персоною.

— Ти чого тут стоїш сама? — спитав він.

— Усі розійшлися. Уроки давно закінчилися. А ти чим знову відзначився? Невже не міг хоч би один урок просидіти без пригод? — накинулася на нього Настя.

— По-перше, не один я сьогодні відзначився, — нагадав Антон.

Зауваження попало в точку. Настя почервоніла. Якби не Антон, їй би теж довелося мати розмову з директором через зірваний урок.

— Вибач. Але я так хвилювалася. Ніхто нічого не пояснив. Діти сказали, що тебе викликали до директора. А за що? Чому?

— Ти б у Лариски спитала, — посміхнувся Антон.

— А до чого тут Лариска?

— До того, що не доросли тут ще до вільного ринку.

— Чого? — не зрозуміла Настя.

— Фірма збанкрутіла раніше, ніж почала давати дивіденди, — розвів руками Антон.

— Перестань випендрюватися. Ти можеш сказати по-людськи?

— Лариска зчинила бучу через те, що я продав твій пенал. Гроші довелося повернути мордатій. Отже з обідом ми пролетіли.

— А пенал де?

— Відібрали.

— Ех ти, бізнесмен, — зітхнула Настя. — Хоч би Толикову адресу дізнався!

— Звідки! Пацани мені обіцяли після уроків показати.

— Кругом облом. Краще б я сама дізналася. На тебе понадіялася, — пробурчала Настя.

Найприкріше, що вона мала рацію. Усі починання майбутнього бізнесмена зазнали краху. Проте він не втрачав оптимізму. Недаремно кажуть, що найкращі ідеї народжуються на голодний шлунок. Антона осяяла геніальна у своїй простоті думка.

— У чому проблема? Ми запитаємо адресу у Юри.

— Ми ж не знаємо, де він живе, — заперечила Настя.

— Ти що, забула, що він мій батько? Бабуся з дідом дотепер живуть у тій самій квартирі. А крім того, бабуся нас погодує.

— З якого б то дива їй нас годувати? Вона ж нас не знає.

— Це ти мою бабусю не знаєш. Вона готує — пальчики оближеш. І всіх пригощає. Це у неї прямо хобі.

Звучало принадно. До того ж можна було одним пострілом убити двох зайців.

Вийшовши на вулицю, діти не могли вийти з дива від нереальності побаченого: знайомі місця годі було впізнати. Замість супермаркету «П'ятірочка» по сусідству зі школою стояв безіменний універсам. Білі дев'ятиповерхові будинки залишилися на колишньому місці, а цегляний житловий комплекс, де жили Антон і Настя, поступився місцем скромним коробочкам п'ятиповерхівок, що їх у народі прозвали хрущовками.

— Приколися, ми тепер бомжі. Наш будинок ще навіть не побудували, — пожартував Антон.

— Не бачу в цьому нічого смішного. Ми взагалі невідомо хто, — із сумом сказала Настя.

— Чому це не відомо? Ми мандрівники в часі. Прибульці з іншої цивілізації,— урочистим тоном проголосив Антон, здійнявши руки догори, і, захопившись, налетів на стовп. — Ой!

Повернення Антона з мріянь на землю мало такий комічний вигляд, що Настя хихикнула:

— Носа не розквась, прибульцю!

Вони звернули за ріг і побачили кулястий купол. Серед одноманітних прямокутників навколишніх будівель він був як інопланетний корабель. Враження посилювало величезне кругле вікно у вигляді ілюмінатора.

— А це що таке? — здивувалася Настя.

— Літаюча тарілка. Але це не для зануд, — з'єхидствував Антон.

— По-твоєму, я зануда? — образилася Настя.

— А хто говорив про тебе? — невинно відгукнувся Антон. — Гаразд, не злися! Це басейн. Коли я був маленьким, він ще тут стояв.

— Шкода, що його знесли.

— Зате побудували бізнес-центр, — сказав Антон.

— Кому потрібний твій бізнес-центр? Тільки вид з вікна псує.

Антон не став сперечатися. Його увагу привернув напис, виведений на асфальті білою фарбою. Він зупинився і вголос прочитав:

— «Федос гад. Дзвони йому всі хто може».

Далі йшов номер телефонну.

— Ба, тутешній Федос теж гад! Прямо зв'язок поколінь, — посміхнувся Антон і схвально додав: — Кльово!

— Що ж тут кльового? Купа помилок. Жодної коми немає,— поморщилася Настя.

— Ти не на граматику дивися, а на силу людської думки! Прикинь, скільки народу цьому Федосу подзвонить. Закипіти можна. Фірмовий прикол. Треба вдома спробувати. Федос очманіє. Він у мене по стінках бігатиме і на стелі реп танцюватиме, — запалився Антон.

Настя похитала головою.

— Ти невиправний. Я б на твоєму місці задумалася, як жити далі, а в тебе тільки дурощі в голові.

— Чому відразу дурощі? Повинен же я дістати з минулого якусь науку, — відрізав Антон.

— З тобою говорити марно. Далеко ще йти?

— Майже прийшли. Бачиш дев'ятиповерхівку за деревами?

Двір був на диво затишним і прибраним. Старі дерева розрослися так, що їхнє віття сплелося, перетворивши доріжку до будинку на живий тунель. Крони, оповиті жовтизною і пурпуром, відкидали на землю ажурну тінь. Незнайома двірничка змітала падалишнє листя в купи.

Праворуч як і раніше був дитячий майданчик. Тільки пісочниця була інша, у вигляді величезного мухомора з червоним капелюшком. Ліворуч за сіткою розташовувалося футбольне поле.

Антону стало трохи сумно, що в недалекому майбутньому замість алеї буде гола асфальтова доріжка.

Кодового замка на дверях під'їзду не було, як і панелі домофону. До будинку міг потрапити з вулиці кожен охочий. Однією перешкодою було менше. Діти увійшли до під'їзду і відчули, що тут час не владний. Стіни, як і багато років по тому, фарбували темно-зеленою олійною фарбою. І народ так само пожвавив їх наскельними малюнками і написами типу «Таня + Мишко — любов», «Спартак — чемпіон». Змінилися лише імена. Суть залишалася незмінною.

Ліфт мав такий же зашарпаний вигляд. Хіба що замість звичних металевих кнопок були пластмасові. Навколо кнопки першого поверху панель була прокопченою, а сама кнопка набула оплилого і безформного вигляду. Мабуть, хтось із місцевого населення проводив над нею випробування вогнем.

Діти піднялися на потрібний поверх. Загальний коридор теж не зачинявся і гостинно стояв навстіж. Звичні залізні двері квартири поступилися місцем незнайомим, оббитим дерматином. Над вічком красувалася ромбоподібна табличка: «Квартира високої культури побуту».

Антон зупинився, вагаючись. Несподівано його охопила боязкість. Було трохи страшнувато поринути в життя своєї родини задовго до власного народження.

— Чого ти чекаєш? Дзвони, — поквапила його Настя.

Антон натиснув на кнопку. Деренчливий звук дзвінка заглушив заливчастий собачий гавкіт.

— Щастить же декому, — із заздрістю сказав Антон. — У самого собака був, а мені не дозволяє заводити. Каже, що я з ним не гулятиму.

Двері відчинилися, і звідти стрімголов викотився життєрадісний фокстер'єр. Він нашвидку обнюхав гостей і, втративши інтерес до Насті, почав радісно настрибувати на Антона, неначе впізнав у ньому свого, хоча їх розділяли десятиліття. Антон потріпав пса по вухах, а той у пориві вдячності лизнув хлопчика в ніс.

— Ви до кого? — питання повернуло Антона до дійсності.

На порозі стояла незнайома дівчина десь класу з десятого. Антон уже злякався, що помилився поверхом, коли з вітальні з'явився Юра. Фізіономія у нього видовжилася, коли він побачив, хто до нього завітав.

— Привіт. Ви звідки?

— Гарний собака. Твій? — замість відповіді спитав Антон, гладячи фокстер'єра по шовковистій шерсті.

— Ага, — кивнув Юра.

— Як же, його, — невдоволено пирхнула дівчина. — Погрався трішки, а годувати, гуляти, лапи йому мити — це нехай інші.

— Я б з ним точно гуляв, — із запалом сказав Антон.

Йому страшенно захотілося забрати собаку із собою, у свій час. Він з докором подивився в очі майбутньому батькові, сподіваючись, що в того через тридцять років прокинеться совість, і він дозволить власному синові завести цуценя. Скільки разів Антон просив про собаку, а у відповідь: «У домі буде багато бруду. Ти його не вигулюватимеш». На себе б подивився!

— У кожної людини має бути собака. У тебе ж є. І в твого сина повинен бути, — сказав Антон, сів навпочіпки і посмикав фокстер'єра за обвислі вуха.

Юра не дуже вслухувався в міркування про сина. Його думки ширяли в інших сферах. Він прикидав, чи великі його шанси під цим приводом ушитися з дому.

— Може, справді з Лакі погуляти? — запобігливо спитав він.

— Куди? — гримнула дівчина. — А уроки хто робитиме — Пушкін?

І тут Антона осяяла думка. Адже це батькова старша сестра, тітка Люба.

— Я потім зроблю. Чесно, — пообіцяв Юра, але сестра була невблаганна.

— Ніяких потім. Поки не розв'яжеш задачу, гуляти не підеш. Ясно?

— Любко, яка ж ти вреднюща! Тобі тільки наглядачем у в'язниці працювати, — зо зла вирвалося у Юри.

— Прокурором, — машинально поправив його Антон.

— Чому прокурором? — спитав Юра.

— Передчуття, — посміхнувся Антон.

— Значить так, — розсердилася Люба. — Ти, лобуре, сідаєш за уроки, а ти, провіснику, звідси вимітаєшся. Лакі, на місце! Кому сказала, на місце! — скомандувала вона фокстер'єру.

Пес, винувато оглядаючись на Антона, подрібушив у кімнату.

Похопившись, що обід у них з-під носа от-от зникне, Антон поспішно спитав:

— А бабуся де?

Люба здивовано втупилася в нього.

— Яка бабуся?

— Ну, в сенсі, ваша мама.

— На роботі. А до чого тут мама? — не зрозуміла майбутня тітка прокурор. — Ти мені зуби не заговорюй. А то Юрка завтра знову двійку схопить. Ось зробить уроки, тоді гуляйте.

— Тут уроків — за добу не встигнеш, — буркнув Юра.

— Нічого, інші встигають. Дивуюся, у кого ти такий? Ні швець, ні жнець, ні в дуду грець. Не знаю, що з тебе вийде?

— Шанована людина. Керівник фірми, — не забув уставити Антон.

— Ти ще тут? — Люба подивилася на свого майбутнього племінника, як на докучливу комаху, і зачинила двері перед носом у непроханих гостей.

— Ось і пообідали, — похмуро сказала Настя, яка мовчки спостерігала цю сцену.

— Звідки ж я знав, що бабуся ще не на пенсії! Ніяк не звикну, що час треба переносити на стільки років назад.

— Давай хоч би Толикову адресу запитаємо, — запропонувала Настя, але Антон махнув рукою.

— Та ну, знову з цією Любанею мати розмову. Краще ходімо до мами, у сенсі, до Мили. Вона живе в сусідньому будинку. Якщо її батьки на роботі, то попросимо у неї чого-небудь перекусити.

Глава 15

Вхідні двері до під'їзду сусіднього будинку стояли навстіж. Діти піднялися сходами на другий поверх. Загальний коридор був захаращений усяким барахлом: ящики, лижі. Біля сусідської квартири стояв дитячий візок, хоча хол теж не зачинявся. Схоже, хитромудрі замки й залізні двері ще не увійшли в моду.

Цього разу Антон подзвонив рішучіше. Він був певен, що вони застануть Милу саму. Братів і сестер у неї немає, а батьки напевно на роботі. За тонкими дверима було чути, як дзвінок рознісся по квартирі, але господарі не поспішали відчиняти. Почекавши трохи, Антон ще раз натиснув на ґудзичок дзвінка.

— Що вона там, заснула, чи що? — роздратовано промовив він.

— Може, вона гуляти пішла, — припустила Настя.

— Ага, жди! Вона ж відмінниця, типу тебе.

— А що, відмінники не люди? — образилася Настя.

У цей час за дверима почулося постукування і човгання ніг.

— О! Намалювалася, — прислухавшись, заявив Антон.

Двері відчинилися, і Антон втратив мову від подиву. Десь у часовому просторі стався збій. На порозі стояла його власна бабуся, тільки вона не помолодшала, як інші. Здавалося, для неї час ішов назад. Вона з вигляду була навіть старша, ніж її знав Антон.

— Насилу дійшла. Я тепер швидко бігати не можу, не те що раніше. Раніше двома ногами обходилася, а тепер от без третьої нікуди, — пожартувала старенька, показавши на милицю.

У неї була дивна вимова, як у жителів південних міст. Антона раптом осяяв здогад, що це зовсім не бабуся, а прабабуся. Її схожість з дочкою була така вражаюча, що могла кого завгодно збити з пантелику.

— Ви по макулатуру? — спитала старенька. — Немає, любі. Усі старі газети здали. Ледве-ледве двадцять кілограмів набрали, щоб Дюма купити.

— Хіба Дюма можна купити тільки за двадцять кілограмів газет? — здивувалася Настя.

— А як же інакше? — у свою чергу здивувалася бабуся.

— За гроші,— запропонувала Настя найвідоміший спосіб.

— Та де ж його знайдеш, за гроші? За гроші тільки макулатура, — розсміялася старенька.

У голові Антоновій промайнула думка: «Цікаво, у чому тут фішка? Навіщо купувати макулатуру, щоб потім обміняти її на том Дюма?» Він вирішив, що, коли повернеться додому, поцікавиться у батьків, а поки що мовчки витріщався на стареньку, переживаючи дивне, щемливе почуття. Перед ним стояла прабабуся, яку він ніколи не бачив. Майже привид. Вона не дожила до його народження. А тепер, немов повставши з мертвих, буденно говорила про якусь макулатуру, навіть не підозрюючи, що перед нею її власний правнук.

— Якщо ви по металобрухт, онучка все вигребла, — вела далі балакуча старенька. — Вона у мене теж піонерка. Активістка, куди там! Трохи не доглядиш, що й потрібне в господарстві прихопить і в школу віднесе.

Настя покосилася на Антона. Він поводився якось дивно. Зазвичай він по слово далеко не ходить, а зараз неначе води в рот набрав. Бачачи, що від нього користі мало, дівчинка взяла ініціативу в свої руки.

— А ми якраз до неї.

— До Милочки?

— Ага. У справі.

— Теж, значить, активісти? А Мила на музиці. Вона тричі на тиждень до музичної школи ходить. Ви часом на піаніні не граєте? — спитала прабабуся.

— Ні,— похитала головою Настя і з докором подивилася на Антона.

Що йому було відразу спитати Толикову адресу у Юри? Так ні ж, ніколи не послухає доброї поради. Тепер все одно доведеться повертатися.

Старенька теж покосилася на правнука.

— А кавалер у тебе, бач, несмілий. Як овечка: не скаже ні словечка.

— Не зважайте. У нього від природи заїкання і хвороба Дауна, — сказала в'їдливо Настя, мстиво пригадавши Антону всі минулі й нинішні гріхи.

Такої капості Антон від неї не сподівався. Він навіть не знайшов, що сказати. Уперше в житті його зрадило красномовство.

Тим часом старенька співчутливо поцікавилася:

— Милочці-то що передати?

— Нічого. Ми хотіли дізнатися, де живе її однокласник.

— А хто? Може, я вам допоможу? — запропонувала свої послуги старенька.

— Толик Авер'янов.

— Це чемпіон, чи що? Гарний хлопчина. Шанобливий. Милочка йому з математики підсобляла. Він у п'ятиповерхівці живе, навпроти басейну. У тій, що торцем стоїть.

— А в якій квартирі? — спитала Настя, але цього разу її спіткало розчарування. Бабуся похитала головою:

— Чого не знаю, того не знаю. Там у дворі спитаєте.

Розпрощавшись із старенькою, діти вийшли на вулицю. Настя трохи підбадьорилася. Вперше за час перебування у минулому настрій у неї піднісся. Зате Антон був чорніший за хмару.

— Ти чого надувся, мов квочка на дощ? — спитала Настя.

— Що ж ти мене перед предками ганьбиш? У кого це хвороба Дауна? — обурився Антон.

— А чого ти стояв, як мішком прибитий?

— Не твоє діло. Якби твоїй прабабусі про тебе таке сказали?

— Так це прабабуся? То я дивлюсь, що вона така старенька, — подивувалася Настя.

І тут до неї дійшла вся делікатність ситуації. Очі в дівчинки розширилися від здивування, і вона прошепотіла:

— Але ж її вже немає! А ми з нею говорили.

Антон кивнув.

— Тепер розумієш? Адже я її навіть не знав. Коли я народився, її вже не було. А тут вона жива, здорова. Прикинь, привіт з того світу. А ти зі своїм Дауном. Гадаєш, мені приємно, що ти мене перед нею дебілом виставила?

— Вибач. Я не подумала. Я просто дурепа, — несподівано капітулювала Настя.

Раніше вона ніколи не визнала б своєї помилки. Мабуть, далася взнаки мандрівка в часі. Антон теж несподівано швидко полагіднів:

— Гаразд. Проїхали.

— Мені б теж хотілося подивитися на своїх, — сказала Настя.

— Не питання. Хочеш, ми до них змотаємося? Тільки з Толиком розберемося, — запропонував Антон.

— Нічого не вийде. У мене мама з Пермі, а тато з Бєлгорода, — зітхнула Настя.

— А що? Може, ми наступного разу до Бєлгорода махнемо, — запалився Антон.

Настя покрутила пальцем біля скроні.

— Який наступний раз? Як ти туди махнеш?

— Без проблем. У нас удома старих грошей ціла пачка. Якщо їх захопити, будемо багатими буратінами.

— Е ні! З мене одного разу вистачить, — відмовилася Настя.

— Як хочеш, я ж для тебе стараюся.

За розмовами вони не помітили, як прийшли. Між будинками ховався затишний зелений дворик. Як і слід було сподіватися, нікого з однолітків на вулиці не виявилося. Біля пісочниці пасли своїх малюків матусі. На лавці перед під'їздом сиділи три старушенції.

Настя, не відриваючись, дивилася поверх їхніх голів. Біля будинку, по сусідству з тополями, росла яблуня. На гілках снігурами червоніли плоди.

— Дивися, справжні яблука. Вже дозріли, — показала дівчинка.

— Ех, шкода, гострозорий сокіл у капцях пильнує, а то б нарвали, — із жалем кивнув Антон на бабусь.

Бабці й справді дружно прилипли очима до чужаків.

— Давай запитаємо у них про Толика, — запропонувала Настя.

Підійшовши до бабусь, діти ввічливо привіталися. Цього разу Антон вирішив не грати роль мовчуна і першим спитав:

— Ви не знаєте, де живе Толик Авер'янов?

Перш ніж відповісти, бабці зміряли дітей оцінюючим поглядом.

— А вам навіщо? Ви з ним учитеся? — поцікавилася старенька в байковому халаті, наче це мало якесь значення.

— Ага.

Бабця пильно подивилася на чужаків, немов прикидаючи, чи варто давати їм таку цінну інформацію, і лише потім сказала:

— Двадцять четверта квартира.

— Спасибі,— в унісон подякували діти.

Вони вже заходили до під'їзду, коли їх зупинив оклик:

— Даремно йдете. Їх нікого немає вдома.

— Він що, вже поїхав? — захвилювався Антон.

— Запізнилися, — слабким голосом прошепотіла Настя.

— Ні, він до крамниці на розі пішов. Там банани дають.

— Рекламна акція, чи що? А де це? — пожвавився Антон, уже передчуваючи, що вони з Настею нарешті перекусять.

— Зараз туди йти нема сенсу. Все одно не дістанеться. Там черга години на три, — сказала бабця.

— А як же потяг? Адже Толик має їхати, — сказала Настя.

— Так у нього бабуся вже відстояла. Дають по кілограму в руки. Ось вона його і покликала.

Справді життя раніше було загадковим і незрозумілим. По-перше, було неясно, для чого рекламувати банани? А по-друге, чому їх роздають кілограмами? Мабуть, Настя подумала про те саме і серйозно заявила:

— Якби поштучно давали, то й черги б не було.

— Сказонула, по штуці! А ціну як визначати? Банани ж усі різні,— чогось образилася старенька, а її приятелька їй підтакнула:

— Угорі не дураки сидять. Вас не спитали.

— То там банани за гроші продають? — дійшло до Антона.

— Не задарма ж, — устряла в розмову бабуся у білій хусточці.

— А чому по кілограму? Може, я хочу купити більше?

— Усі хочуть, розумнику, — сердито пирхнула бабця в байковому халаті.

— А де ця крамниця? — поцікавилася Настя.

— Вас у чергу все одно не пустять. А то один займе, а до нього десятеро приліпляться, — пробурчала бабця.

— Та вони все одно не встигнуть. Ніна з Толиком мають ось-ось повернутися, — сказала бабуся в хусточці.

Антон і Настя вирішили, що краще розпитати про місцеположення крамниці у кого-небудь іншого. Напевно кожен місцевий житель знає, де знаходиться «наріжний». Вийшовши з двору, Антон звернувся до жінки, що саме проходила повз них.

— Скажіть, а де тут крамниця на розі?

— Це де банани дають? — перепитала жінка.

Діти дружно кивнули, дивуючись з такої добре поставленої системи сповіщення, а жінка вказала:

— Біля дитячої поліклініки. Знаєте, де поліклініка?

— Отамечки? Хвилин п'ятнадцять ходу? — припустив Антон, сподіваючись, що дитячу поліклініку нікуди не перевели.

— Правильно, — ствердно кивнула жінка і пішла своєю дорогою.

Антон з Настею зупинилися, вагаючись.

— Ну що, підемо до крамниці чи дочекаємося Толика у нього у дворі? — спитав Антон.

— Чесно кажучи, топати до крамниці мені не хочеться, але й сидіти поруч з бабцями — не фонтан, — сказала Настя.

— Може, у скверику почекаємо? — запропонував Антон.

Майже всі лавки були вільні. Діти вибрали ту, що дивилася на будинок, де жив Толик. Усівшись, вони знічев'я почали споглядати, як двірники змітають опале листя в купи. Нежарке осіннє сонце ласкаво пригрівало. Стояло чудове бабине літо, останні днинки, коли можна насолоджуватися теплом і сонцем. Проте голод заважав дітям оцінити всю красу життя.

— Я б зараз вола з'їла! Чому ми не сходили в їдальню, коли нам пропонували? — зітхнула Настя.

— О! У мене ідея! Давай попросимо милостиню.

— Цікаво, як це ти проситимеш милостиню? — пирснула Настя.

— «Вибачте нам, будь ласка! Ми люди не місцеві. Усі речі вкрали. Дім згорів. Поможіть, хто чим може…» — затягнув Антон гугнявим голосом, наслідуючи жебраків з метро.

— Знову ти зі своїми жартиками, — відмахнулася дівчинка.

— Я серйозно. Все одно чекаємо. Заразом і час уб'ємо.

Настя витріщилася на Антона і покрутила пальцем біля скроні.

— Ти що, того?

— А що тут такого? Сама ж жалієшся, що хочеш їсти.

— Але жебрачити, як бомж, я не буду, — відмовилася Настя.

— А хто ми, по-твоєму? Справжнісінькі бомжі. І потім, це ж ніби як навмисно. Нас тут все одно ніхто не знає. Он і місце підходяще біля крамниці. Народу багато. Хтось та подасть.

— Як хочеш, а я не проситиму, — вперто стояла на своєму Настя.

— Гаразд. Учися, поки я живий. Заціни акторську майстерність, — усміхнувся Антон, підвівся з лавки й пішов у бік крамниці.

Глава 16

Вже якщо Антону що стукне в голову, то відмовити його було майже неможливо. Зрозумівши, що його не переконати, Настя теж попленталася до універсаму.

— Невже тобі не соромно жебрачити? — намагалася вона урезонити Антона, але той був настроєний рішуче.

— Я ж не винен, що бізнес тут не котить. Доведеться бити на жалість. Головне — знайти фішку.

Він окинув поглядом майдан, оцінюючи обстановку. Місце біля універсаму було людним. Неподалік від входу був прив'язаний пес незрозумілої породи. Коли двері шумно розчинялися, пес нетерпляче подавався вперед, сподіваючись, що з'явиться господар. Але зрозумівши, що обізнався, він знову сідав на задні лапи чекати.

Побачивши собаку, Антон радісно вигукнув:

— Ідея! Зараз ця псина заробить нам обід.

— Цікаво, як? — скептично посміхнулася Настя.

— Побачиш. Дай аркуш паперу і фломастер.

Настя слухняно дістала аркуш із зошита. Антон узяв фломастер і вивів друкованими літерами: «Подайте на корм тваринам».

— Ну, як тобі? — спитав він у Насті, сподіваючись на похвалу.

— По-моєму, бридня. Це чужий собака. Зараз він хапоне тебе за ногу і буде правий. Пожартував і годі.

— Я ще навіть не почав. Учися, поки я живий.

— Е ні, це без мене, — похитала головою Настя і нарочито відійшла.

Антон підступився до собаки. Пес схилив голову набік, з цікавістю подивився на хлопця і крутнув хвостом. Чекання йому добряче набридло, і він був не проти поспілкуватися.

Антон сів навпочіпки, погладив собаку і змовницьки підморгнув:

— Ну що, друже, попрацюємо удвох?

Пес радісно закрутив хвостом, неначе приймаючи правила гри.

Антон поклав перед собою бейсболку, взяв у руки оголошення і жалісливо заголосив:

— Пробачте, що я до вас звертаюся. Подайте на корм собаці. У неї цуценята. Десять штук. Годувати нічим. Допоможіть, хто чим може.

Коло них зупинилася висока огрядна жінка. Серце в Антона радісно підстрибнуло. Його план давав плоди. Він уже передчував, як жаліслива тітонька витягне гаманець, але вона докірливо сказала:

— Як не соромно! І хто ж тебе вчить жебракувати?

До неї підпряглася сухорлява бабуся.

— А ще, либонь, піонер! Куди тільки батьки дивляться?

П'єса розгорталася явно не за задуманим сценарієм, але новоявлений жебрак не збирався відступати. Глядачів додалося. Серед них мала б знайтися хоч одна добра душа. Бачачи, що собака-годувальниця народ не вразила, Антон змінив пластинку і жалісливо запхикав:

— Батьки-п'яниці… Дома їсти нічого…

Побачивши його, розплакалися б навіть режисери мильних опер, але тут народ виявився загартованішим.

Якийсь незнайомий пацанчик зміряв його поглядом і єхидно зауважив:

— Ніштяк! Батьки-п'яниці, а сам весь у фірмі. Джинси-то не індійські.

— Та ще в кросівках, — підхопив його друг.

Антон пізно усвідомив, якої прикрої помилки він допустився. Вигляд у нього справді був зовсім не жебрацький. Треба було якось викручуватися, і він бовкнув перше, що спало на думку.

— Все куплено в секонд-хенді.

— Де-де? — зацікавився перший хлопчина.

— У секонд-хенді, де поношені речі продають, — пояснив Антон.

— Брешеш! У комісіонку такі речі не здають, — сказав хлопчина, а старенька осудливо похитала головою:

— Я стара і то милостиню ніколи не попрошу. А ти змалечку кривою доріжкою пішов. Що ж далі буде?

Весь цей час пес уважно стежив за розвитком подій. Він явно не розумів, навіщо зібралися ці люди. Щоб привернути до себе увагу, він голосно гавкнув.

— Бачиш, який поганий хлопчик, навіть собачці за нього соромно, — сказала молода мама хлопчикові років п'яти.

— Треба в школу повідомити. Хай вишпетять його в піонерській організації,— виступив з ініціативою чоловік в окулярах.

Настя стояла і спостерігала за цією сценою осторонь. Їй було так соромно, що вона ладна була провалитися крізь землю. Ну чому Антон не міг поводитися, як усі нормальні люди! Завжди він зі своїми безглуздими затіями! Їй хотілося припинити цей балаган, але вона не знала як.

У цей час пес радісно вискнув і, втративши до всіх будь-яку цікавість, кинувся до дверей універсаму. Повідець натягнувся і не пустив його далі. З універсаму вийшов літній чоловік з авоською. Здивовано глянувши на гурт громадян, він підійшов до пса і потріпав його по вухах.

— Ну що, заждався? Зараз підемо додому.

Пес радісно затанцював біля господаря.

— То це ваш собака? — поцікавилася товстуха.

— Мій. А що тут таке? — насторожився господар собаки.

— А він казе, со його. Поганий хлопцик, — наябедничав п'ятирічний хлопчик.

— Ти що ж це, хотів мого собаку вкрасти? — обурився літній, схопивши Антона за руку.

Провал на ниві жебрацтва був цілковитим і беззастережним. Антон зрозумів, що час брати ноги на плечі.

— Панове, я пожартував, — смикнувся він назад, намагаючись вивільнитися, але хватка у літнього виявилася міцна.

Остання репліка тільки підкинула хмизу в огонь.

— Які ми тобі панове! — сердито сказала товстуха.

— Тобто друзі,— виправився Антон.

— Тамбовський вовк тобі друг, — сказав літній, хапаючись ще міцніше.

— Що таке? З якого приводу збори?

Владний окрик змусив усіх обернутися. Настя пополотніла. До Антона підійшов міліціонер. Дзвінкий голос зовсім не в'язався з його непоказною зовнішністю і, здавалося, дістався йому помилково. Охоронець порядку був невисокий на зріст, але в його погляді проступала така впевненість, що він мимоволі викликав повагу.

Усі заговорили, перебиваючи один одного:

— Жебракує…

— Піонер, називається. Тільки ганьбить…

— У школу повідомити…

— І батькам…

— У відділку розберемося, — козирнувши, коротко пообіцяв міліціонер.

— Дивіться, щоб не втік. Ич, вужем звивається, — попередив літній, передаючи Антона, що називається, з рук у руки.

Становище було критичним. Настя кинулася на захист Антона.

— Будь ласка, відпустіть його. Він пожартував, — заблагала вона.

— То ви разом? — спитала товстуха і, взявши руки в боки, уп'ялася в Настю: — А ще дівчинка! З вигляду чистенька, а сама чим промишляєш. І не совісно?

— Тьху! Геть сором утратили, — сплюнула бабуся.

— Ми більше не будемо, чесно! Це ж просто жарт, — спробував відкараскатися Антон, але задобрити міліціонера йому не вдалося.

— Розходьтеся, розходитеся, товариші,— скомандував міліціонер натовпу і повів дітей до відділку.

Не можна сказати, що Антон не подумував про втечу, але, судячи з усього, міліціонерові теж приходила в голову така думка, бо він про всяк випадок підхопив під лікоть і співучасницю. Отак утрійку вони й простували вулицею. Перехожі озиралися, проводжаючи їх здивованими поглядами. Діти не були схожі на порушників порядку, але суворе лице міліціонера говорило, що вони чимось провинилися. Марно намагаючись розжалобити міліціонера, Настя пустила в хід сльози, але й це не допомогло.

Глава 17

Відділок міліції був у тій самій будівлі, де й колись, точніше, де він міститиметься пізніше. Це була та самісінька похмура двоповерхова споруда, тільки замість звичного скупчення машин біля неї стояв жигуль шостої моделі і два уазика з червоно-синьою смужкою на корпусі. Черговий кинув на дітей цікавий погляд.

— Степановичу, кого це ти привів?

— Та ось, жебракували біля універсаму.

— А з вигляду не скажеш, що цигани, — здивувався черговий. — Одежинка фірмова.

— От-от. Треба розібратися, звідки такі пташенята залетіли.

Після сонячної вулиці коридор, освітлений неоновими лампами, здавався ще похмурішим. Біля якихось дверей товпилося кілька чоловік. Міліціонер підштовхнув дітей уперед. Вони пройшли повз чергу в дальній кінець коридору.

— Накаркав, — буркнув собі під ніс Антон.

— Що? — тихенько перепитала Настя.

— Директор накаркав. Сказав, що наступний етап для мене — міліція. І ось, будь ласка!

Обстановка кабінету вражала одночасно аскетизмом і надмірністю. Трійці потертих столів і бувалій шафі було явно тісно в цій кімнатці. Стільці для відвідувачів неприкаяно стояли у п'ятачку вільного місця посеред кабінету, щоб у разі потреби їх можна було повернути до будь-якого зі столів. На столах і на підвіконні були навалені стоси паперів і розпухлі від документів швидкозшивачі, що ще дужче посилювало враження тісноти.

Сонце лилося в заґратовані вікна і відбивалося зайчиками у засклених дверцях шафи, зсередини завбачливо заклеєних пожовклим папером. Яскраві сонячні промені безжально підкреслювали вбогість казенних меблів.

На вулиці стояло бабине літо, з властивою йому терпкою свіжістю, а тут було задушливо, як у тропіках. Вентилятор, що примостився на краєчку столу, вертів головою туди-сюди, ганяючи важке повітря. Але це не рятувало від спеки.

За столом сидів лейтенант міліції і щось старанно настукував одним пальцем на друкарській машинці. Заняття вимагало від нього неймовірної концентрації уваги. Іноді він знаходив клавішу відразу, а інколи йому доводилося нишпорити очима по клавіатурі, перш ніж відшукається потрібна літера. Поряд з машинкою стояла склянка чаю, що вже встиг вихолонути, і забута глазурована булочка. Від спеки і від натуги у лейтенанта на лобі виступили крапельки поту.

Побачивши дітей, що увійшли, він одірвався від роботи. Радіючи несподіваній перерві, лейтенант із задоволенням випростав спину, розминаючи затерплі м'язи.

— Степановичу, це що за дитячий садок? У нас що тепер, дитяча кімната?

— Марія Олексіївна у відпустці. Доводиться самому розбиратися. Ну й духота тут у нас, як у лазні,— пробурчав дільничний, протискуючись за свій стіл.

— Зате взимку — хоч вовків ганяй, — посміхнувся лейтенант. — І що ж вони накоїли?

— Милостиню на вулиці просять. Бачив? Держава про них піклується, вчить, у табори літні відправляє, а вони жебракують, — пробурчав Степанович і наказав дітям: — Чого стоїте? Сідайте. Розмова буде довга.

Антон і Настя перезирнулися. Затримуватися в міліції в їхні плани не входило.

— Я просто пожартував, слово честі! Я більше не буду, — із запалом запевнив Антон.

— Відпустіть нас, будь ласка, — жалісливо заканючила Настя.

— Кому сказав — сісти! — скомандував міліціонер.

Гучний голос командира з лишком компенсував його маленький зріст і звичайну зовнішність. Діти так і попадали на стільці, мов стиглі груші. Дільничний відкрив шухляду столу і дістав бланк.

— Ось батькам на роботу повідомимо, а потім і відпустимо.

— Чому на роботу? — здивувався Антон.

— Щоб там знали, що їхні дітки виробляють. Хай звернуть увагу батька-матері, вичитають на зборах. А може, й премії позбавлять.

— А вони тут до чого?

— До того, щоб виховували свідомих членів суспільства, а не дармоїдів. Ви брат і сестра?

— Ні,— сказав Антон. — Вона тут взагалі ні до чого.

— Розберемося, — обірвав його Степанович. — Де мати працює?

— Вона домогосподарка.

— Що значить — домогосподарка?

— Ніде не працює.

Степанович підвів очі на Антона.

— Хвора, чи що?

— Ні.

— А чому тоді не працює? Що ти мені голову морочиш! Не хочеш говорити? Може, у тебе батько теж не працює?

— Працює.

— Ким?

Антон зрозумів, що про реальну батькову роботу краще помовчати, тому сказав найневинніше, що спало на думку.

— Продавцем.

— Де?

— Не знаю.

— Так. Значить, де мати працює, ти приховуєш. Де батько працює — не знаєш. А свою адресу пам'ятаєш?

Антон резонно розсудив, що може безболісно повідомити свою адресу. Врешті-решт, його будинку немає навіть у проекті. Нехай шукають. Проте все повернулося іншим боком.

— Ти що ж, шмаркачу, знущатися здумав? Гадаєш, я не знаю, що на цій вулиці такого будинку немає! — розлютився дільничний.

Він грюкнув кулаком по столу. З несподіванки лейтенант зробив друкарську помилку і, чортихнувшись, поліз по білило.

Степанович звернувся до Насті:

— Ану, швидко! Де він живе?

— Я не знаю, — перелякано пробелькотіла дівчинка.

Дільничний обернувся до колеги.

— Бачив? А ти кажеш, дитячий садок. Їх зараз не зупини, вони такого накоять. Починається із жебрання, потім крадіжка, а там і до розбійного нападу недалеко.

Він промокнув почервоніле обличчя від поту і, втупившись у дітей, пригрозив:

— Ось посаджу вас до КПЗ. Посидите з карними злочинцями, доки пам'ять прочиститься.

Настя зблідла. Від самої думки, що їм доведеться сидіти із справжніми злочинцями, у неї по спині пробігли мурашки і очі наповнилися сльозами. Антону й самому було моторошно. Він розумів, що відносно карних злочинців їх просто лякають, але затримати у відділку можуть запросто. Часу в них залишалося обмаль.

Він гарячково шукав вихід, і тут йому сяйнула думка: можна назватися Юрою і дати адресу дідуся. Це дозволить їм з Настею виграти час і вирватися на волю. Правда, тим самим він підставляв свого майбутнього батька і діда, але з другого боку, незабаром з'ясується, що Юра Єрмак весь цей час сидів удома за уроками, а на його місці був самозванець.

— А якщо я все чесно розкажу, ви нас відпустите? — спитав Антон.

— Торгуватися потім будеш. Не на базарі,— незадоволено буркнув дільничний.

Настя злякалася, що Антон викладе про мандрівку в часі. Після цього міліціонер точно подумає, що він з них знущається, і відсидка в камері їм гарантована.

Тим часом Антон жваво назвався:

— Мене звуть Юра Єрмак.

Настя аж рот роззявила від здивування. Антон і справді був повен сюрпризів. Утім, вона змушена була визнати, що цього разу його план зовсім не безглуздий. Не триматимуть же їх у міліції, якщо адреса відома. А у справжнього Юри залізне алібі.

Записавши адресу, номер школи і клас, дільничний похитав головою.

— Піонер. І не соромно тобі? А ось випруть тебе за такі пустощі з піонерів, що робитимеш?

Антон мовчав. Він пригадав, як тітки на вулиці теж тиснули на совість званням піонера. Напевно, це було почесно. Антон навіть пошкодував, що в їх теперішньому часі подібної організації немає. Він вирішив, що, коли повернеться, неодмінно запитає у мами і тата, чим займалися ці піонери і чому всі так прагнули вступити до їхніх лав.

— Тут усе ясно, — сказав дільничний і повернувся до Насті.— А тепер розберемося з тобою, подруго.

Дівчинка не на жарт злякалася. Добре Антону, йому є на кого звалити. А що робити їй? Тим паче, брехати вона зовсім не вміла. Варто їй відкрити рот, як їх тут же викриють.

Антон зрозумів її збентеження. Ситуація складалася непроста. Одна надія, що вдасться взяти всю провину на себе. Він рішуче випалив:

— Вона ні до чого, слово честі! Вона мене, навпаки, лаяла. Казала, що це безглуздий жарт, а я не послухав. Будь ласка, відпустіть її!

Проте Антонів монолог мав прямо протилежну дію. Охоронець порядку лише утвердився у своєму намірі покарати зло в самому зародку.

— Балачки! Раніше треба було думати, — гримнув він і спрямував погляд на Настю.

Серце у дівчинки колотилося як скажене. Виходу не було. І тут їй на допомогу прийшов Антон. Перехопивши ініціативу, він випалив:

— Мила Дьоміна.

Він уже збирався назвати адресу другої бабусі, коли до кабінету заглянув сивочолий міліціонер і сказав:

— Зайдіть до Кузьминова.

— А що таке? — спитав лейтенант, одірвавшись від друкування.

— Там замовлення розподіляють. Треба жереб витягнути.

— От йопересете! Невчасно, — пробурчав Степанович.

Лейтенант устав із-за столу, розім'яв спину і, вже виходячи, обернувся до Степановича.

— Ти йдеш?

— Мені ще з цими треба закінчити, — дільничний невдоволено кивнув у бік дітей.

— Куди вони подінуться? Дивись, а то не дістанеться, — попередив лейтенант.

Спокуса була велика, а міліціонер теж людина, тому Степанович здався.

— Чекайте тут, — суворо наказав він і почав протискатися до дверей.

— Може, ви нас відпустите? Нам уроки треба вчити, — з надією попросив Антон.

— Біля універсаму ви про уроки не думали, — мстиво нагадав дільничний. — Півгодини посидите, від цього з вами нічого не станеться. Ось оформлю і відпущу.

Почекавши, поки він відійде, Антон прокрався до дверей і обережно виглянув. Якщо не рахувати двох жінок, які нудьгували, чекаючи, біля одного з кабінетів, коридор був порожній.

— Біжімо! — скомандував Антон.

— А якщо спіймають? — захвилювалася обережна Настя.

— Гірше все одно не буде.

Вони вислизнули з кімнати і швидким кроком попрямували до виходу. До кінця коридору залишалося метрів п'ять, коли двері прямо перед ними відчинилися. Звідти вийшов незнайомий міліціонер.

— А ви що тут робите? — спитав він, здивовано подивившись на дітей.

— Маму шукаємо, — не змигнувши оком, збрехав Антон. — Вона пішла паспорт оформляти. А у нас ключа немає. Ми не можемо додому потрапити.

— Паспорт? Так це не тут. Паспортний стіл за рогом. Обійдете, там побачите арку…

Міліціонер був явно настроєний допомогти дітям, що заблукали, але в плани дітей це не входило. Антон занервував. Не можна гаяти жодної хвилини. Степанович міг з'явитися будь-якої миті, як чортик з табакерки. Антон узяв Настю за руку і сказав:

— Красненько дякуємо! Я знаю, де це.

Діти бочком обійшли міліціонера і поспішили до виходу. У цю мить за їхніми спинами почувся гучний окрик дільничного:

— Куди?! Стійте! Тримай їх!

Не пам'ятаючи себе від страху, Антон з Настею зайцями порснули повз чергового і вискочили на вулицю. Завернувши за ріг, вони пробігли майже квартал, впірнули у двір і лише тоді наважилися зупинитись. Погоні не було. Відхекавшись, Настя сказала:

— Все. Ходімо до Толика, а потім відразу додому.

— Їсти хочеш? — спитав Антон.

— Ні, у мене апетит пропав, — буркнула Настя.

— А я думав, це тебе трішки підбадьорить.

Він простягнув їй глазуровану булочку.

Настя подивилась на булочку. Коли тільки Антон устиг її схопити! Вона уявила, як лейтенант помітить пропажу, і хихикнула:

— Накаркав.

— Хто?

— Хто, хто, міліціонер! Він же сказав, що починається з жебракування. Потім крадіжка…

— Е ні! Сподіваюся, до розбійного нападу не дійде, — розсміявся у відповідь Антон.

Життя знову заграло барвами. По-братськи поділивши булочку навпіл, вони попрямували до Толикового будинку.

Глава 18

— Ну й деньок! — вигукнула Настя. — Спочатку мені поставили кіл, потім ця жахлива шкільна лінійка. А зараз ще й у міліції побували. От уже з ким поведешся…

— Можна подумати, мене до міліції щодня забирають, — образився Антон.

— Все одно. Коли б не ти, я б зараз сиділа вдома.

— І зубрила уроки. Дуже весело, — пирхнув Антон.

— Зате з тобою не занудьгуєш! Я вже втомилася, — поскаржилася Настя.

— Та ми ж добре діло зробимо. Головне, щоб Толик запізнився на потяг.

— І як ти збираєшся це зробити? — спитала Настя.

— Поки не знаю. Треба розробити план дій, — глибокодумно заявив великий стратег Антон Єрмак.

Місце для роздумів знайшлося відразу. За будинком навпроти Толикової п'ятиповерхівки притаївся затишний куточок. Тут густо розрослися кущі бузку. Траву встеляло падалишнє листя, якого не торкалася мітла двірника. Було зелено й тихо. Просто них тягнувся ряд гаражів, що стояли тильною стороною, тому зазвичай сюди ніхто не заходив.

Діти всілися на кам'яний парапет сходів, що вели до підвалу, і почали міркувати.

— Здається, найкраще з ним поговорити відверто, — сказала Настя.

— І як ти собі це уявляєш? Здрастуйте, ми гості з майбутнього? Він точно вирішить, що у нас дах поїхав.

— А ти можеш запропонувати щось краще?

Антон на мить задумався і з натхненням вигукнув:

— Ідея! Треба у нього валізу стибрити. Підкараулимо його, а коли він вийде, ти заб'єш йому баки, я схоплю валізу і бігом.

— Він же буде не сам. Напевно мама поїде його проводжати, — заперечила Настя.

— Значить, заб'єш баки обом.

— Е ні! Щоб тебе спіймали і запроторили до міліції за крадіжку? Досить, уже в бомжів погралися, — невдоволено похитала головою Настя.

Антон не став сперечатися. Він і сам не був упевен в успіху свого плану, але як на зло нічого іншого на думку не спадало. Якусь мить вони сиділи мовчки.

Раптом ззаду пролунав шурхіт. Настя перелякано озирнулася.

— Котенятко! Яка лапочка! — розчулено вигукнула дівчинка, скочивши з парапету.

У низу сходів, що вели до підвалу, Антон побачив смугасте котеня. Воно із захватом бавилося шарудливим осіннім листком, то наскакуючи на нього, то ганяючи лапами.

— Звідки воно тут? Мабуть, загубилося. Треба віднести його у двір, ближче до людей, — запропонувала Настя.

Вона почала сходити вниз, миттю забувши про те, для чого вони тут зібралися. Антона завжди вражала здатність дівчат переключатися на дрібниці, коли йдеться про речі глобальної ваги.

У цей час з напіввідчиненого підвалу вилізла кішка. Вона підійшла до свого чада, лизнула в мордочку і втупилася в Настю. Жмурячи жовтаві очі, кішка оцінювала, чи слід побоюватися нежданих гостей.

Тільки тепер діти помітили в куточку надтріснуте блюдечко з водою і миску із залишками вермішелі.

— Вони в підвалі живуть. Їх тут хтось годує,— сказав Антон.

— Нічого собі, підвал стоїть настіж, і бомжі туди не лізуть, — здивувалася Настя.

Тим часом в Антона з'явилася чергова геніальна ідея.

— Придумав! — вигукнув він. — Давай ми його замкнемо.

— Навіщо? У них же там дім.

— У кого?

— У кішки з котеням.

— До чого тут кішка! Я про Толика кажу. Треба замкнути його в підвалі. Тоді він точно на потяг запізниться.

Настя постукала пальцем по лобі.

— Розмріявся! Як би він тебе не замкнув. Він же спортсмен і мало не на півголови вищий.

Це був явний наклеп. По-перше, Толик був не такий уже й вищий, а по-друге, Антон теж при нагоді міг постояти за себе. Ображений у своїх кращих почуттях, Антон спересердя мовив:

— Он як! Значить, я, по-твоєму, слабак? Може, ти взагалі закохалася в цього старигана?

— Нічого я не закохалася. Просто ти кажеш якісь дурниці! То валізу вкрасти, то замкнути.

— Чому це дурниця? — аж підскочив Антон.

— Та тому! Як ти собі це уявляєш? Він що, добровільно в підвал піде?

— Зі мною, може, й не піде. А з тобою запросто, якщо до діла підійти розумно.

— Знаєш книжку «Лихо з розуму»? Це про тебе. З твоїм розумом нас трохи до в'язниці не посадили, — мстиво нагадала Настя.

— Ніж відразу комизитися, краще б спитала, у чому полягає мій план.

— Ну і в чому полягає твій геніальний план? — уїдливо поцікавилася Настя.

— Скажеш Толику, що в тебе хлопчаки відняли сумку і закинули в підвал. А ти сама туди йти боїшся, бо там темно.

Антонова задумка була зовсім не безглузда, але в ній був один істотний недолік. Настя не вміла брехати.

— Раптом він мені не повірить? — спитала дівчинка.

— А ти постарайся.

— Може, є якийсь інший спосіб? — вагалася Настя.

— Ти краще прямо скажи: ти йому хочеш допомогти чи ні?

На це заперечити було нічого. Трохи порепетирувавши, Настя приречено попленталася до Толикового під'їзду.

Через п'ять хвилин дівчинка дзвонила в квартиру. Від хвилювання її всю аж тіпало. Вона благала, щоб Толика не було вдома, але її благання залишилися марними.

Двері відчинилися. На порозі стояв Толик. Остовпівши з несподіванки, він дивився на Настю, не вірячи власним очам. Настя теж так розгубилася, що забула всі слова.

— Толю, хто там? — пролунав з кухні жіночий голос.

— Це до мене, — сказав Толик і мовив до Насті: — Я не чекав. Тобто пробач. Проходь!

— Ні, я на хвилинку. Ти можеш вийти? — спитала Настя.

Толик поглянув на настінний годинник і кивнув.

— Можу. Ба, я ненадовго, — гукнув він у бік кухні.

— Куди? Тобі ж скоро на потяг, — сказала бабуся, з'являючись у дверях.

— Ще дві години. Устигну. Адже я вже все зібрав.

Бабуся оглянула Настю і розуміюче посміхнулася:

— Гаразд, іди, кавалер! Тільки не затримуйся.

Вони вийшли на вулицю. На душі у Насті було мулько. Толик зустрів її з такою щирою радістю, що вона почувала себе зрадницею. Він їй вірив, а вона збиралася замкнути його в підвалі. Крім того, дівчинка боялася, що Толик розкусить її брехню. Це Антон міг наказати сім мішків гречаної вовни, і йому як з гуски вода. А вона воліла говорити правду. Чому вона повинна йти у нього на повідку? Поміркувавши, Настя вирішила діяти по-своєму.

— Уявляєш, людина живе і не знає, що на неї чекає,— почала вона здалеку.

— Це точно. Я навіть не мріяв, що ти прийдеш.

— Я не про це. Ось ти збираєшся на змагання, а раптом там щось трапиться?

— Що може трапитися? Ось побачиш, я обов'язково привезу медаль.

— Ні. Я взагалі не хочу, щоб ти їхав, — запально сказала Настя.

— Це ж усього на чотири дні,— заспокоїв її Толик.

— Хоч на день. Раптом ти… зламаєш ногу? Уявляєш, якщо у метальника молот з рук вирветься?

— Чому він повинен вирватися?

— Не повинен, а раптом? Загалом, це небезпечно, — застерегла його Настя, але Толик безтурботно відмахнувся:

— Ти прямо як моя тітка. Вона теж усього боїться. Поговорімо краще про щось інше.

Вичерпавши всі аргументи, Настя зрозуміла, що доведеться діяти за Антоновим планом.

— Я прийшла тебе попросити… — почала вона і замовкла.

— Про що?

— Якісь хлопчаки відняли у мене сумку і закинули в підвал он того будинку, — дівчинка на одному подиху випалила завчену фразу.

— Що ж ти відразу не сказала?

Настя мовчки знизала плечима. Вона відчула, що червоніє, але Толик зрозумів її збентеження по-своєму. Новенька йому сподобалася з першого погляду і, судячи з усього, відповідала йому взаємністю. Недарма ж вона прийшла по допомогу саме до нього. Він був гордий, щасливий і готовий на будь-які подвиги.

— Де вони? — вимогливо спитав Толик.

— Утекли. Мені треба дістати сумку, а я боюся спускатися в підвал. Там темно. Ти мені допоможеш?

— Звичайно. Але якщо побачиш тих хлопчаків, ти мені їх покажи. Я тут усіх знаю.

На Настин подив, її акторський дебют пройшов як по маслу. Толик їй повірив.

Сховавшись за кущами, Антон чекав появи на сцені головних дійових осіб. На його думку, очікування затягувалося. Він уже почав хвилюватися, що Настя щось напартачила, і збирався піти на розвідку, коли двоє з'явилися із-за рогу. Антон упірнув глибше в кущі і завмер.

— Ось у цьому підвалі,— показала Настя.

— Не хвилюйся, знайдемо твою сумку.

Вони спустилися сходами. Скрипучі дверці пропустили дітей усередину. Світло просочувалося тільки через віддушини у фундаменті, але основна частина підвалу потопала в темряві.

— Десь тут має бути щиток. Якщо лампочку не викрутили, ми все швиденько відшукаємо, — заспокоїв дівчинку Толик.

Клацнув вимикач. Лампочка, що висіла посеред підвалу, спалахнула, тьмяно освітивши величезне приміщення. Світла ледве вистачало на те, щоб не наштовхуватися на стовпи та опори.

— Ура! Нам пощастило, — сказав Толик і пішов у глиб підвалу.

— Можна я тебе тут почекаю? — спитала Настя.

— Звичайно. Навіщо тобі ходити по пилюці?

У грудях у Насті стояв клубок. Вона не звикла обманювати людей, тим паче, коли їй довіряють. Розум говорив, що треба тікати, але вона не могла змусити себе рушити з місця. Раптом світло погасло. Хтось ухопив Настю за руку і потягнув до виходу. Дівчинка почула сердитий шепіт Антона:

— Чого ти тут стовбичиш?

З підвалу пролунав голос Толика:

— Ей, що там таке? Чому вирубилося світло?

— Тому, — буркнув собі під ніс Антон.

Зачинивши дверці, він поспішно підпер їх заздалегідь припасеним дрючком, уперши один кінець у двері, а другий — в основу парапету. Переконавшись, що дрючок не впаде, Антон задоволено обтрусив руки і обернувся до Насті.

— Порядок. Зразу не вибереться.

Вигляд у дівчинки був рознещасний. Очі почервоніли. По щоках текли сльози.

— Ти чого? — здивувався Антон.

— Ти навіщо йому світло вимкнув?

— При світлі він вихід відразу знайде. Нічого, там його бабай не з'їсть. Ходімо звідси.

Антон узяв її за руку і потягнув за собою нагору. Дівчинка не опиралася, а тільки тихенько схлипувала.

— Він мені повірив, а я… Це огидно.

— Огидно — це коли ногу молотом роздробить, — сказав Антон. — І взагалі, годі вередувати. Час повертатися додому.

Глава 19

Упустивши затриманих, Степанович не міг заспокоїтися. Він працював дільничним уже п'ятнадцять років і за цей час мав тільки подяки та нагороди. І на тобі — його обвели навколо пальця якісь дітлахи. У принципі, нічого страшного не сталося. Двоє дітей що втекли з відділку, не становили небезпеки для суспільства. Але його гордість було уражено. Мало того, що ці шмаркачі начхали на його наказ чекати, вони ще й прихопили булку із столу сусіда по кабінету. І тепер той розніс по всьому відділку байку про те, як із Степановича познущалася дітвора.

Коли б не жарти товаришів по службі, Степанович пережив би свою поразку, але їхні кпини підштовхнули його до того, щоб відновити справедливість. Він вирішив, що по повній відіграється на нахабному хлопчиську. Треба повідомити на роботу батькам і в школу, щоб життя йому медом не здавалася. Для початку слід було напустити на нього страху. Не відкладаючи справи у довгу шухляду, Степанович пішов за вказаною адресою.

Двері відчинила доросла дівчинка. Побачивши людину в міліцейській формі, вона здивовано скинула бровами.

— Вам кого?

— Юрій Єрмак тут мешкає? — спитав дільничний.

Тембр його гучного голосу справляв таке враження, що якби він озвучував у фільмах крутих хлопців, то на ворогів би заячий дух напав від самого вигуку: «Цить!». Не дивина, що дівчинка злякалася.

— Так. А що сталося? — спитала вона і гукнула брата: — Юро!

Юрка вистромив голову з дверей, і вони з дільничним здивовано витріщилися один на одного. Степанович був спантеличений. У його плани входило побачити зовсім не того хлопчиська.

— А іншого Юрія немає? — вирвалося у нього, але він відразу зрозумів, що ляпнув дурницю, і поправився: — Тобто я хотів сказати, у тебе брата немає?

— Ні,— похитав головою Юрка. — А що?

Дільничний на мить затнувся. Розповісти правду йому не дозволяла професійна гордість. Якийсь шмаркатий хлопчисько і тут його обдурив! Назвався чужим ім'ям — і пропав! Щоб виграти час, Степанович зробив вигляд, що закашлявся, прочистив горло і видав найбільш зрозуміле пояснення:

— Перевіряю хлопчаків шкільного віку. Чи немає яких порушень, скарг.

За Юру відповіла старша сестра.

— Ні, Юра у нас скрізь має непогану репутацію. І вчиться добре, і поведінка зразкова. Його в школі завжди хвалять.

Почувши такий похвальний відгук, Юра неабияк здивувався. Зазвичай оцінка сестри не йшла далі за «лоботряса».

Дільничний для годиться дістав з кишені потертий блокнот, зробив у ньому якусь позначку і козирнув:

— Ну, коли що, то відразу повідомляйте.

З цими словами він пішов собі, залишивши брата і сестру губитися у догадках, навіщо він усе-таки приходив і про що саме вони повинні повідомляти.

Степанович, як хмара, крокував вулицею, почуваючи себе цілковитим ідіотом. Це треба ж було так попастися! Добре ще, що товариші по службі не знали. Тепер у його очах хлопчисько-втікач постав майже небезпечним рецидивістом. Якщо він у такому віці займається шахрайством, що ж буде, коли він виросте? Попадися він йому ще раз, Степанович з ним церемонитися не став би.

Закипаючи від обурення, дільничний звернув за ріг і попрямував до перехрестя, прикидаючи, чи встигне він перейти до того, як світлофор загориться червоним? Він кинув погляд на пішоходів, що поспішали по зебрі, і трохи не скрикнув від радості. Нарешті удача повернувся до нього лицем. Утікачі йшли переходом прямісінько до нього. Що називається: на стрільця і звір біжить!

Очі у дівчинки були заплакані. Мабуть, бешкетники часу не гаяли і накоїли щось іще. Вони про щось сперечалися, не помічаючи, що за ними стежать.

Степанович оцінив обстановку. Брати порушників посеред дороги було нерозумно: світлофор уже заблимав. Він сховався за стовп, щоб несподівано вискочити, щойно діти опиняться на цьому боці. Схованка була не казна-яка, але для цього випадку годилася. До юних шахраїв залишалося не більше трьох метрів. Дільничний уже потирав руки, уявляючи, як він їх зараз накриє мокрим рядном, коли хлопчак підвів очі. Їхні погляди схрестилися.

— Стій! — крикнув Степанович, вискакуючи з нікудишньої схованки.

Побачивши міліціонера, Антон схопив Настю за руку, і вони рвонули назад через перехід. Зелене око світлофора дало машинам добро їхати, але водії змушені були пригальмувати, щоб не збити дітей. Вони несамовито сигналили і лаялися, але досить було дітям пробігти, як автомобілі зривалися з місця.

Клянучи водіїв, Степанович заметушився по краю хідника, але вдіяти він нічого не міг. Потік машин відрізав од нього втікачів.

Тим часом біля будинку, де наші герої замкнули Толика, відбувалася інша майже детективна історія. Баба Віра, яка підгодовувала безпритульних котів, понесла своїм чотирилапим вихованцям курячі тельбухи. Кішка Муська зустріла її мало не біля під'їзду. Вона кинулася старенькій під ноги і несамовито нявкала.

— Чого ти? Зголодніла? — спитала жаліслива бабуся і схилилася, щоб її погладити.

Але кішка не відгукнулася на ласку. Вона нявкнула і, задерши хвіст угору, понеслася до свого житла. Пробігши кілька метрів, Муська зупинилася, аби переконатися, що баба Віра йде за нею. Котяча заступниця не на жарт захвилювалася: чи не трапилося чого з кошеням? Жваво, наскільки їй дозволяв її вік, вона поспішила до підвалу. Звернувши за ріг будинку, старенька почула, як хтось гупає в двері.

Бабуся нерішуче підійшла до парапету і побачила, що двері підперті зовні дрючком. Напевно кошеня замкнули всередині, от Муська і хвилюється. Утім, старенька теж злякалася. Такого ще не бувало, щоб у підвалі замикали людей. Кому це знадобилося? І хто зловмисник? Той, хто замкнув, чи той, хто всередині? Іншим разом вона покликала б кого-небудь на підмогу, але їй було шкода Муську. Кішка, сподіваючись на її допомогу, терлася об ноги і жалібно нявкала.

— Хто там? — деренчливим голосом спитала бабуся.

— Випустіть мене звідси, будь ласка, — заблагали з підвалу.

Голос був не дорослий, хлоп'ячий. Баба Віра трохи посмілішала.

— А ти хто такий? — пильно спитала вона, перш ніж прибрати дрючок.

— Толик Авер'янов. Я живу в будинку навпроти.

— Толику, ти, чи що? А це баба Віра. Хто ж тебе туди? Почекай, зараз відіпру, — заметушилася старенька.

Спустившись сходами, вона вхопилася за дрючок і постаралася його витягнути, та ба!

— Ти на двері зсередини не налягай. Краще їх до себе потягни, щоб дрючок послабити, — попросила старенька.

За хвилину двері відчинилися, і розпашілий Толик вирвався на вулицю, а кішка кулею влетіла в підвал.

— Ти ж начебто до Свердловська повинен був їхати, — здивувалася баба Віра.

— Повинен, тільки дехто не хоче, — похмуро зауважив юний спортсмен.

— І кому ж це в голову забрело тебе в підвал посадити?

— Комусь вигідно, щоб я не поїхав на змагання, — з гіркотою сказав Толик.

Він не підозрював, що суперники підуть на таке, щоб усунути його від боротьби. Це було не по-спортивному. Але найприкріше, що в цьому замішана Настя. Дістати удар у спину від дівчинки, яка тобі сподобалася, — гірше не придумаєш! Оглядаючись назад, він розумів, що вона із самого початку була кимось підіслана. Недарма ж вона так наполегливо вмовляла його залишитися.

— А я вже злякалася, хто це там бешкетує в підвалі,— сказала баба Віра.

— Спасибі! Без вас я б запізнився на потяг, — подякував Толик.

— Ну біжи! Щоб удало з'їздив, — побажала йому на прощання старенька.

Глава 20

Переконавшись, що вони остаточно відірвалися від переслідування, Антон і Настя перевели подих.

Через дорогу від них стояла п'ятиповерхівка, у якій жив Толик.

— Дивися, ходимо по колу. У лісі лісовик водить, а тут міський чорт, — посміхнувся Антон.

— Не смішно. Що будемо робити? — спитала Настя.

— Перепочинемо і підемо назад до школи.

— Я боюся. Раптом міліціонер ще там?

— Хочеш, трохи перечекаємо? Заразом перевіримо, як там наш в'язень сидить «у закові, в темниці сирій», — процитував Антон.

Вони обійшли гаражі і зіткнулися ніс до носа з Толиком. Німій сцені, що настала потому, позаздрив би сам Гоголь. Толик з Настею зустрілися поглядами. Дівчинка густо почервоніла. Вона ладна була провалитися від сорому. Їй було совісно дивитися йому в очі, і вона низько похнюпила голову.

Тим часом Антон гарячково придумував новий спосіб, як не дати Толику поїхати, але запас геніальних ідей вичерпався безповоротно. Толик мовчки перевів погляд з Насті на Антона, потім знову на Настю і рушив уперед. Антон заступив прохід.

— Пусти, — коротко скомандував Толик.

— Толику, я хотіла тобі пояснити… — почала Настя, але той обірвав її на півслові:

— Не треба нічого пояснювати.

У його голосі відчувалися такий осуд і презирство, що дівчинка, не стримавшись, розплакалася.

— Я справді не хотіла. Але так треба.

— Кому? З якого клубу тебе підіслали?

— До чого тут клуб? — устряв у розмову Антон.

— Адже комусь дуже не хочеться, щоб я поїхав. Бояться, що я візьму перше місце? Але ж це нечесно! Якщо хочеш стати чемпіоном, треба боротися за це, а не прибирати суперників. Тим паче у такий спосіб, — процідив Толик і кивнув на Настю.

Антон здивувався, що Толик так неправильно зрозумів їхні дії. Але в його міркуваннях була логіка.

— Ми не з клубу. І взагалі не звідси. Це довго пояснювати. Просто ми знаємо, що тобі їхати не можна.

— Що значить — не можна?

— Це небезпечно.

— Я займаюся спортом з шести років. Досі було безпечно, а тепер раптом стало небезпечно? — посміхнувся Толик.

— Ти можеш повернутися калікою, — схлипнула Настя.

— Чого це раптом?

— У метальника молота на тренуванні вирветься з рук молот і вдарить тебе по нозі.

— Може, ще цеглина на голову впаде? — глузливо спитав Толик.

— Цеглина не впаде, а ось коліно тобі точно роздробить, — важко зітхнув Антон.

— Знаєте що, мені набридло слухати ці казки! Пустіть, мені треба йти. А тим, хто вас підіслав, перекажіть, що я тепер із шкури вилізу, а медаль завоюю.

— Та послухай-но! Ми ж для тебе стараємося! — сердито вигукнув Антон.

— Для мене старатися не треба. Я сам про себе потурбуюся.

— Гаразд, якщо хочеш, ми скажемо тобі правду, — здався Антон.

Толик чекав. Мовчанка затягувалася. Тишу порушував тільки шепіт листя і далеке гурчання екскаватора. Час від часу тихенько шморгала носом Настя.

Антон розгублено підшукував потрібні слова. Правда була така неймовірна, що повірити в неї було майже неможливо.

— Ну що? Нічого сказати? — нарешті не витримав Толик.

— Не знаю, з чого почати, — признався Антон.

— Кажи все, як є.

— Ти мені все одно не повіриш.

— А ти спробуй.

Антон глибоко зітхнув, збираючись на силі, і промовив:

— Ми з Настею — гості з майбутнього.

— Та ти що?

Толик сприйняв новину так спокійно, неначе йому повідомили прогноз погоди на завтра. Це обнадіювало. Можливо, не все було втрачено. В усякому разі, Толик не став одразу кричати, що це брехня і такого не буває. Антон набрався духу і повів далі:

— Насправді ми живемо в 2010 році. А тут опинилися випадково. Навіть самі не чекали.

— Який збіг! — вигукнув Толик. — Я тут теж випадково. Летів з Марса — і приземлився. Тож відстаньте від представника іншої цивілізації!

Він обійшов їх і попрямував до свого будинку. Настя схопила Толика за рукав.

— Стривай! Чесно, ми з майбутнього. Хочеш, докажу? Радянського Союзу взагалі не буде. Замість нього будуть Росія і…

— За такі розмови, знаєш, що буває? — серйозно сказав Толик.

— Потім сам побачиш, — прийшов на допомогу Насті Антон. — До речі, ти у нас історію викладатимеш.

— Я? Історію?

— Ага. Ти мене з уроку виставиш за те, що ми з Настею побилися, — для більшої правдоподібності укинув Антон.

— Гладко брешеш, — посміхнувся Толик.

— Як це — брешу! Споримо, тебе звуть Анатолій Іванович?

— То й що з того?

— А звідки я знаю, як твоє ім'я по батькові?

— Та це тобі будь-хто скаже. А щодо історії могли б що-небудь краще придумати. Я із спорту нізащо не піду!

— Підеш, ніде не дінешся, — зітхнув Антон, а Настя підхопила:

— Ти шкутильгатимеш і ходитимеш з паличкою. І все через ці дурнуваті змагання.

— Гаразд, як кажуть, проїхали. Не хочете говорити, хто вас послав, — не треба. Мені вже час, а то я справді запізнюся на потяг.

Ніколи ще Настя не відчувала такої безпорадності. Їй було до сліз шкода Толика. Вони з Антоном подолали стільки труднощів, і всі зусилля пропали марно. Тепер уже ніщо не могло утримати Толика від поїздки. Можливо, завтра він пригадає цю розмову і все життя докорятиме собі за те, що не послухався. Але це вже нічого не змінить.

Антон теж розумів це і почував себе без вини винним. Краще б він не знав, яким Толь Іванович був у дитинстві! Тоді його кульгавість була б чимось само собою зрозумілим. Антон і переживав за Толика, і злився на нього одночасно. Він у відчаї махнув рукою.

— Ех ти! Ми через тебе тут залишилися, хотіли допомогти. А ти…

І тут Антону в голову прийшла чергова геніальна ідея.

— Є-єс! Я придумав, як тобі довести! — вигукнув він.

Толик лише скептично посміхнувся. Він не вірив жодному слову нових знайомих, але Антона це ніскілечки не бентежило. Він з ентузіазмом казав далі:

— Хочеш потрапити в майбутнє? У 2007 рік?

— Прийде час — потраплю, — спокійно сказав Толик.

— Тоді всі потраплять. А просто зараз хочеш? Щоб не думав, що ми брешемо.

Настя подивилася на Антона із захопленням. Його задумка була такою дієвою і простою, що було дивно, як вона сама до цього не додумалася. Дівчинка з запалом підхопила:

— Справді, ходімо з нами в майбутнє. Сам переконаєшся!

Діти вичікувально втупилися в Толика.

— Ви це серйозно? — спитав Толик, уперше виявивши справжню цікавість до їхніх слів.

— А по-твоєму, ми жартуємо? — напустивши на себе поважність, спитав Антон.

Він говорив так упевнено, що Толик завагався.

— Ви хочете сказати, що машина часу існує насправді?

— Факт, — підтвердив Антон.

— І я можу по-справжньому потрапити в майбутнє? — усе ще не вірив Толик.

— Авжеж, можеш! — запевнила його Настя.

Толик трохи подумав і похитав головою.

— Нічого не вийде. Я на потяг запізнюся.

— От завів своє: «потяг потяг», — передражнив Антон. — Ти ж потім можеш повернутися, куди хочеш, хоч у вчорашній день.

Це звучало принадно, і Толик зважився:

— Гаразд. Показуйте свою машину часу. Вона далеко?

— У шкільному дворі,— зрадів Антон.

Настя теж піднеслася духом. Нарешті все налагоджувалося. Прикро було б, якби всі їхні старання пішли за вітром.

Діти квапливо попрямували до школи. Дорога лежала повз нещасливе перехрестя, де вони зіткнулися з дільничним. Зараз втручання міліції було зовсім недоречним, і гості з майбутнього напружилися. Від самої думки про те, що їх можуть відловити і спровадити у відділення, Настю кидало в піт. Помітивши, що дівчинка перелякано озирається навсибіч, Толик спитав:

— Ти чогось боїшся?

— Ні,— не надто переконливо збрехала Настя, а Антон посміхнувся:

— Дурниці. Тут один термінатор за нами бігає.

— Хто такий термінатор? — зацікавився Толик.

— Невже не знаєш? — здивувався Антон. — Це ж старезний фільм. Я думав, його ще в епоху динозаврів показували.

— Значить, ви справді з майбутнього? — усе ще не міг повірити Толик.

— Можна сказати, першопроходці,— запишався Антон.

Вони минули небезпечне місце. За будинками показалася будівля школи. Тільки опинившись у дворі, Настя зітхнула з полегкістю.

Тут було тихо й безлюдно. Посередині, наче багаття, палахкотів червоною кроною молоденький клен. Лише у дальньому кінці двору, за спортивним майданчиком, гуляло кілька малюків з групи продовженого дня. Дівчатка стрибали через натягнуту резинку, а хлопчаки ганяли м'яча.

— Ну і де ж ваша машина? — недовірливо спитав Толик.

— Спокуха. Зараз усе побачиш, — заспокоїв його Антон, змірявши оцінюючим поглядом відстань до малечі.

Переконавшись, що ті досить далеко і до того ж заклопотані своїми справами, він підійшов до каналізаційного люка. Кришка лежала криво, очевидно, за поспіхом вони її погано закрили. Вхопившись за чавунний диск, Антон піднатужився і зрушив його саме настільки, щоб можна було пролізти в люк.

— Залізай, — задоволено обтрушуючи руки, скомандував він.

— Навіщо? Ви що, там машину часу ховаєте? — ніяк не міг повірити Толик.

— Схоже на те, — ухильно відповів Антон.

— Ні, я туди не полізу, — відмовився Толик.

— Але ж, ти хотів у майбутнє потрапити, — нагадала Настя.

— У майбутнє, а не в каналізацію, — заперечив Толик.

— Ось через каналізацію туди й потрапиш, — пообіцяв Антон.

— Та ні, дякую! Мені й тут добре.

— Толику, ну будь ласка, — заблагала Настя.

— Дякую. Я вже в підвалі насидівся, — опирався Толик.

— Хто давнє пом'яне, той Годзиллою стане. Чого ти здрейфив? — напосідав Антон, підштовхуючи майбутнього історика до люка.

Його напористість ще дужче налякала юного спортсмена.

— Ні-ні. Не треба мені вашого майбутнього, — відрізав він, розвернувся і пішов геть.

— Зажди! — гукнув Антон, схопивши Толика за руку. — Ти що, зовсім здурів? Ми ж для тебе стараємося.

Він потягнув Толика до люка.

— Відчепися ти! — спробував вирватися Толик, але Антон ще міцніше вхопився за нього.

— По-твоєму, ми пустобрехи? Лізь у люк, переконаєшся.

— Нікуди я не полізу.

Хлопчаки, як два півні, стояли один проти одного. Толик з усієї сили смикнув руку. Антон на мить послабив хватку, тільки щоб учепитися зручніше. Юний спортсмен вивернувся і спритним прийомом скинув Антона, але той, падаючи, обхопив Толика і потяг за собою.

— Хлопці, годі! Не треба, хлопці! — ледь не плакала Настя, бігаючи навколо них.

Її присутність лише розохотила Антона. Тепер він не міг поступитися. Він повинен був доказати Насті, що він не слабак. Хлопчаки сплелися в клубок і покотилися по землі, частуючи один одного стусанами. Спочатку перевага була на боці Антона. Не сподіваючись такого повороту подій, Толик розгубився. Проте скоро юний спортсмен із жахом усвідомив, що часу в нього обмаль. Він примудрився і заїхав кулаком Антону в сонячне сплетення. Від болю і несподіванки Антон на мить ослабив хватку. Толик відразу скористався цим і зірвався на ноги.

Побачивши, що супротивник готується утекти, Антон зібрав усі сили і кинувся вперед. Він в останню мить схопив Толика за щиколотку і рвонув на себе. Толик колодою повалився на землю, скочив, ступив крок, скрикнув і присів. Обличчя юного спортсмена спотворила гримаса болю. Він ухопився за ногу.

Настя підбігла до нього і співчутливо спитала:

— Що сталося?

— Нога. Боляче, дуже. Здається, я її зламав, — простогнав Толик.

— Блі-ін! — збентежено промовив Антон, підводячись із землі.

Він стояв і розгублено дивився на чемпіона, що не відбувся. На душі було гидко. У голові спливла бабусина приказка: кому судилося у вогні згоріти, у воді не потоне. Але це не дуже втішало.

Обхопивши щиколотку, Толик сидів на землі і ковтав сльози. Він плакав не від болю, а тому, що не поїде на змагання, до яких готувався цілий рік. Тому, що підведе команду. І тому, що надії завоювати першу в його житті медаль пропали.

Першою отямилася Настя.

— Треба когось покликати, — нерішуче сказала вона.

Антон і Настя, не змовляючись, подивилися у бік спортивного майданчика. Там не було ні душі. Група продовженого дня вже пішла. Перед дітьми постав нелегкий вибір. З одного боку, вони не могли кинути Толика в такому стані самого, а з другого — залишатися в минулому було небезпечно, та й немає чого. Обоє розуміли, що коли сюди збіжиться народ, непомітно зникнути буде майже неможливо. Та все ж Настя зважилася:

— Піду когось пошукаю.

Вона побігла по підмогу. І тут їй пощастило. Тільки вона завернула за ріг школи, як побачила хлопчика з молодших класів. Мабуть, він щось загубив і, устромивши очі в землю, старанно нишпорив поглядом по сходинках. Настя погукала його:

— Гей! Хлопчику!

Хлопчак незадоволено відірвався від пошуків.

— Шо?

— Збігай поклич учительку. Там хлопчик ногу зламав.

— Де? — жваво зацікавився хлопчак.

— На задньому дворі. Давай швидше!

Забувши про загублену річ, хлопчик притьмом кинувся до школи виконувати важливе доручення. Настя побігла назад.

Залишившись наодинці з Толиком, Антон не знав, як триматися. Йому хотілося донести до Толика, як він шкодує про те, що трапилося, але він не знаходив потрібних слів. Нарешті, він просто сказав:

— Толику, пробач! Я не хотів.

— Йди ти, — крізь сльози відмахнувся Толик.

— Тобі справді не можна було їхати на ці змагання, — вибачливим тоном сказав Антон.

— Ага, там би мені ногу зламали, — уїдливо мовив Толик.

У цей час повернулася захекана Настя.

— Зараз прийдуть, — повідомила вона.

Вони з Антоном перезирнулися. Настав час повертатися. Антон, вибачаючись, повторив, звертаючись до Толика:

— Ми справді хотіли тобі допомогти.

— Ідіть геть. Бачити вас не можу, — сердито відгукнувся той і нарочито відвернувся.

Всі пояснення і розмови були вичерпані. Антон з Настею похнюплено попрямували до люка і, не кажучи ні слова, спустилися вниз. Толик так і не обернувся.

Уже насуваючи кришку люка, діти почули тупіт ніг і голоси. До покаліченого спортсмена поспішала допомога. Важка чавунна кришка із гуркотом стала на місце. Дітей обступив непроглядний морок.

Глава 21

Кришка люка відсунулася, і з-під неї показалася замурзана фізіономія Антона. Яскраве сонце засліпило очі. Хлопчик зажмурився і, наставивши долоню дашком, роззирнувся.

Посеред двору палахкотів вогняним листям розлогий старий клен.

— Порядок, — сказав Антон, виліз із люка і допоміг вибратися Насті.

Вони знову були вдома. Радість повернення затьмарилася прощанням з Толиком. Антон не знав, як тепер він дивитиметься в очі вчителю історії.

— Цікаво, Толь Іванович нас упізнає? — задумливо спитав Антон.

— Навряд. Стільки років минуло, — сказала Настя.

— Я ж не хотів, щоб так вийшло, — з гіркістю промовив Антон.

— Що подієш. Мабуть, так судилося. Адже він все одно ходив з паличкою, — спробувала його розрадити Настя.

— Ага. Тільки раніше це була не моя провина, — зітхнув Антон і запропонував: — Давай про це нікому ні слова?

У Насті не було бажання розповідати про свої пригоди, і вона легко погодилася:

— Давай.

— Присягнися, — наказав Антон.

— Присягаюся. І ти присягнися.

— Присягаюся.

Вони скріпили клятву потиском рук, і Настя сказала.

— А тепер давай я допоможу тобі почиститися. У такому вигляді приходити додому не можна.

Після бійки вигляд у Антона і справді був не кращий. На щоці запеклося садно. Сорочка перекосилася, джинси запорошені. Настя хотіли обтрусити його, але руки у неї були в іржі.

— Ой, ходімо спочатку вимиємо руки. А то я тебе ще дужче забрудню, — запропонувала дівчинка.

— Здається, ми це вже проходили, — невесело посміхнувся Антон.

Вони подались до школи. Біля входу як завжди сидів охоронець. Прапори і бюст вождя зникли, а на стіну знову повернулася сцена з «Руслана й Людмили». У дітей було таке відчуття, ніби вони після довгих мандрів повернулися додому.

Не встигли вони дійти до кінця коридору, як їм назустріч показалася Алевтина Вікторівна. Їхня класна керівниця знову постаріла і набралася тіла. Побачивши дітей, вона здивовано втупилася в них поверх окулярів.

— Це що таке! Чому в такому вигляді? Єрмак, ти що, побився?

Відповідь на це питання була така очевидна, що Антон визнав за краще не відповідати. Неприємності тривали. Несподівано йому на допомогу прийшла Настя.

— Він мене від чужих хлопчаків захистив, — випалила вона.

Брехня злетіла з язика легко і невимушено. Настя сама собі здивувалася. Правду кажуть, з ким поведешся…

Алевтина Вікторівна полагідніла:

— А ти, виявляється, лицар! Я й не знала…

Антон скромно промовчав, а вчителька розпорядилася:

— Піди вмивайся, а потім швидко на урок.

— Як? Хіба уроки ще не закінчилися? — сторопів Антон.

— Що значить — закінчилися? А фізкультура, по-твоєму, не урок? Те, що ти зробив гарний вчинок, тебе не звільняє. Настю, прослідкуй, щоб твій захисник не втік. Я перевірю!

Провівши вчительку поглядом, діти понуро попленталися у бік спортзалу.

— Оце облом! — сказав Антон.

— Не те слово.

— А може, нам все-таки махнути додому? — не дуже впевнено запропонував він, але Настя похитала головою.

— Ти що, Алевтину не знаєш! Вона точно прийде перевіряти. Думаєш, мені не влом на фізру йти? Давай хоч у буфет зайдемо.

Зазвичай двері їдальні були гостинно розчинені, але саме цього разу за законом підлості буфет був закритий на санітарну годину.

— І тут, і там — фіг вам, — похмуро зауважив Антон. — Чуєш, я читав, якась тітка-йог вісім років без їжі живе. А ми з тобою більше півстоліття: двадцять п'ять туди і двадцять п'ять назад. Прикинь, прикол!

Настя похитала головою.

— Ти невиправний. У тебе тільки приколи в голові. Ти хоч іноді можеш бути серйозним?

Кинута мимохідь фраза змусила Антона згадати Толика і подумати про те, як він дивитиметься в очі вчителю історії. Антон знав, що все життя винитиме себе в тому, що зробив його калікою. Але минулого не повернеш.

Навпроти буфета вишикувалися в ряд умивальники. Антон сполоснув обличчя холодною водою, а Настя допомогла йому почистити одяг. Не можна сказати, що після цього вигляд у Антона став бездоганним, але вибору в них не залишалося. Алевтина Вікторівна не кидала слів на вітер. Вони знали, якщо вона побачить, що їх немає, їм це так не минеться.

Антон прочинив двері спортзалу, і на очі йому потрапив Федос, що безпорадно висів у низу каната.

— Що ти висиш, як мішок! Підтягнися. Перехопи канат. Допомагай собі ногами, якщо руки слабкі,— почули діти голос учителя.

Антон з Настею несміливо увійшли до залу. Фізрук обернувся, і вони з подивом упізнали в ньому колишнього історика.

— Толь Іванович? — здивовано вимовив Антон.

Фізкультурник окинув їх строгим поглядом.

— А вас де носило? Єрмак, ти з ким побився?

Антон судорожно ковтнув слину. Красномовство зрадило його вдруге в житті, і він недоладно пробелькотів:

— Я… це… там… загалом…

— Це у тебе після бійки контузія? — пожартував з нього Анатолій Іванович.

Антон машинально кивнув, а потім, похопившись, заперечно похитав головою.

— А він гальмо, — докинув Федос, задоволений, що увага переключилася з нього на Антона.

Його репліка подіяла на Антона, як розряд електричного струму при реанімації. Заціпеніння відразу де й ділося, і Антон швидко відрізав у бік Федосєєва:

— На вбогих і хворих не ображаюся.

— Досить базікати, — обірвав їхню сварку Анатолій Іванович. — До речі, чому без форми?

— Я забула, — ледь чутно промовила Настя.

— А я розклад переплутав, — миттю викрутився Антон.

— Сідайте на лавку штрафників, а після уроків залишитеся підмітати зал.

— Увесь зал? Він же великий! — вирвалося у Антона.

— Нічого, зате пам'ять прочиститься, що треба форму носити.

Антон з Настею покірно всілися на низеньку лавку. Бачити вчителя без палички і в спортивному костюмі було незвично.

— Кльово! Він навіть не шкутильгає,— тихенько сказав Антон Насті.

— А ти переживав. Бачиш, як усе обійшлося.

Глава 22

Ніколи в житті Антон не їв з таким апетитом. Суп здавався йому божественним. Він навіть не виловлював з нього смажену цибулю. А котлети були взагалі понад усяку похвалу. Дивлячись, як син уплітає за обидві щоки обід, Людмила Сергіївна сказала:

— Бач, як виголоднів. Можна подумати, тиждень не їв. Це на тебе так бійка подіяла?

Антон з повним ротом промимрив щось незрозуміле. Тему бійки йому розвивати не хотілося, але батьки причепилися, як реп'ях до кожуха.

— Ну, розповідай, як ти дійшов до такого життя. Ні дня без подвигу. То скарб на шкільному подвір'ї копає, то побоїще влаштовує,— сказав батько.

— Між іншим, ти в шостому класі теж хотів знайти скарб на шкільному подвір'ї, — мстиво нагадав Антон.

— Це тобі мама сказала? — Юрій Миколайович з осудом поглянув на дружину: — Дуже педагогічно.

— Я нічого не говорила, але якщо вже на те пішло, то признайся. Було? Було.

— Мало що було у дванадцять років, — заперечив Юрій Миколайович.

— А йому зараз дванадцять, — нагадала Людмила Сергіївна. — До речі, він не просто побився, а заступився за Настю.

Юрій Миколайович повернувся до сина:

— Це правда?

— Ну, — невиразно промимрив Антон, подумки подякувавши Насті.

Хто б міг подумати, що вона і в школі, і вдома його вигороджуватиме! Що не кажи, а Настька — людина! І чого вони раніше сварилися з будь-якого приводу?!

— Що ж, молодець, — похвалив батько.

Дякуючи Насті, Антон постав перед усіма героєм. Але сам він себе таким не почував. Як не крути, а травма у Толь Івановича, мабуть, була серйозна, коли йому довелося кинути великий спорт.

— А чому Толь Іванович не став чемпіоном? — перевів Антон розмову на тему, що цікавила його.

— Що це ти його раптом згадав? — здивувався Юрій Миколайович, а Людмила Сергіївна додала:

— Тому що, як дехто, устряв у бійку. Та ще напередодні змагань. Теж, до речі, в шостому класі вчився.

— Він що, ногу зламав? — запитав Антон.

— Вгадав.

— Дуже?

— Ні. Перелом був дріб'язковий.

— А чому ж тоді він пішов з великого спорту?

— Його за бійку з команди вигнали.

— Ну й що? — не зрозумів Антон. — Пішов би до іншої.

— До якої іншої? Йому дали таку характеристику, що більше його до жодного клубу не взяли, — сказала Людмила Сергіївна.

— Атож, тоді з цим було дуже суворо. Добре ще дозволили до інституту фізкультури вступити, — зауважив Юрій Миколайович.

— А через що була бійка? — обережно поцікавився Антон.

— Багато знатимеш — старим станеш, — відмахнулася мама.

— Ма, ну скажи. Будь ласка, — почав канючити Антон.

— Гаразд, — здалася Людмила Сергіївна. — Толик про це не говорить, але, здається, через дівчинку. Вона в нашому класі лише один день навчалася. Якась дивна. Взагалі історія майже містична. З нею ще хлопчик був. Теж пришелепкуватий.

— А по-моєму, гарний хлопчина. Веселий, компанійський, — заступився за «новачка» Юрій Миколайович.

— Ну, звичайно, ви один одного відразу знайшли. Обоє рябоє. Як же ти можеш не заступитися за однофамільця, — незадоволено похитала головою Людмила Сергіївна.

— А що, він теж був Єрмак? — невинно запитав Антон.

— Уяви собі! Чи то Костя, чи то Микита, а втім, це не важливо. Ось вони і зчепилися. А головне — після цього і Єрмак цей самозваний, і дівчинка як крізь землю провалилися. Просто загадка.

— Буває ж таке! — протягнув Антон і філософськи додав: — Може, й добре, що Толь Іванович не поїхав на змагання. Хіба мало що там могло трапитися. Адже ніколи не знаєш, що краще.

Увечері Антону зателефонував Кирило:

— Тохо, ти як? З тобою все гаразд?

— Та начебто.

— А кажуть, що ти через Самсонову побився.

— Ну то й що? — запитав Антон.

— То це правда? — здивувався Кирило. — Вона ж зубрійка!

— Нічого ти, Кирюхо, не січеш. Настя — нормальна дівчина.

— Ну, ти даєш! Ви ж увесь час сварилися! Чого це ти раптом до неї так змінився?

Антон міг би розповісти Кирилові про подорож у часі, але чомусь промовчав. Можливо, тому, що вони з Настею дали одне одному обіцянку, а може, тому, що це була таємниця, яка зв'язувала лише їх обох.