Позичений час

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,

де починається важлива розмова з Віктором Сумським, під час якої з’ясовуються різні серйозні обставини, а також викладаються думки про те, як марно пропадають добре вивчені уроки.

Урок скінчився. Льоні не хотілося ні на кого дивитися, ні з ким розмовляти. Він вийшов на сходи, сперся на поруччя і похмуро дивився вниз.

Батько вчора казав:

“Ти кожного разу обіцяєш, що все буде гаразд, і кожного разу не додержуєш слова”.

Отак вийшло й сьогодні! Найбільш образливо те, що Льоня добре вивчив цю кляту теорему. І коли б він не замріявся перед тим, як Іван Петрович вирішив звернутися до нього, то все було б гаразд. А хіба можна було не задуматися, коли той талон був усього на п’ять хвилин? Хіба ж знаєш, де впадеш?.. Виписуєш чек на п’ятнадцять хвилин — і потрапляєш на цілком неприємні речі. А тут — так добре було розмовляти з Тамарою в Жаб’ячій печері, і раптом він виписав талон усього на п’ять хвилин, та ще на закуску й оця прикрість: двійка з геометрії.

Так, безумовно, ощадкаса часу — хороша, цікава річ. І працює вона бездоганно, без жодного відмовлення. Але погано, що ніколи не можна знати заздалегідь, куди саме ти потрапиш, чи на добре, чи на погане. Відомо лише, шо опинишся в таборі на березі моря, а в яку саме мить і з якими наслідками, невідомо.

Раптом хмурі думки Льоні перестрибнули на інше. Стривайте, але ж усе це — його майбутній час! Літній час, табірний! А батько обіцяв не пускати його влітку до табору, коли він не виправиться. І батько завжди дотримує свого слова. Тоді, виходить, не бувати Льоні цього літа в таборі, та ще й на березі моря. А ощадкаса часу твердить, що йому, навпаки, доведеться поїхати, і не кудись там, а саме в Крим, на берег моря.

З одного боку — батько не пустить. З другого — мабуть, ощадкаса часу знає ж таки, який в Льоні буде майбутній час. І вона не видавала б ці хвилини, коли б він не побував згодом у таборі. НІ, все це надто складно, щоб можна було в усьому розібратися. І все ж таки, знаючи твердість батька в його рішеннях, доводиться думати, що не бувати Льоні в таборі…

— Не бувати, — сказав він уже вголос.

Значить, він не бачитиме й Тамари, навіть не познайомиться з нею? А може, він ще встигне виправитися і батько змінить думку?.. Хто знає, що станеться в майбутньому… Коли Льоня не поїде до табору, то він, певна річ, і не зробить там якихось ще й досі невідомих йому поганих вчинків, батькові не доведеться червоніти за нього. Це добре. Але тоді, виходить, у Тамари не буде підстав думати, що він зробив якісь хороші вчинки, заступався за неї, як вона сказала, і що вона йому дуже, дуже вдячна… А тут уже нічого доброго немає. Хіба ж можна про щось додуматися, коли все так заплутано?

— Сумуєш, Льоню? — почув він чийсь голос.

Льоня обернувся. Біля нього стояв Віктор Сумський, той самий Віктор, за приятелювання з яким Льоні дорікав батько. Віктор примружив одне око:

— Не сумуй, друже! От я тобі зараз скажу одну дуже-дуже важливу річ!

Льоня дивився на Віктора недовірливо. Та й справді, які для нього зараз можуть бути дуже важливі речі? Хіба хтось може йому допомогти?

Тоді Віктор дзвінко клацнув язиком — ніхто, крім нього, в усій школі не вмів так оглушливо клацати! — і обійняв Льоню за плечі.

— Слухай мене, — зашепотів він таємничо, його примружені очі хитро дивилися на Льоню. — Слухай! Тільки насамперед обіц’яй, що ніхто не взнає того, що я скажу. Урочисто обіцяй! Ну? Поклянися кров’ю!

Це була вже серйозна вимога, якою не можна було нехтувати: вона вимагала негайного здійснення.

— Хай з мене виллється по краплі кров, коли я скажу кому-небудь, — неохоче поклявся Льоня. — Та кажи вже, досить!

— Чи знаєш ти, через кого в тебе всі неприємності? — ще таємничіше, зовсім пошепки спитав Віктор. — Через отих відмінників!

— Та ну, скажеш таке…

— Я тобі вірно говорю! Хіба я не бачив? Це ж Мишко Розумієнко навмисне все підстроїв, щоб утопити тебе.

— Що ти кажеш? — уже зацікавився Льоня.

— Слово честі! От провалитися мені, хай в мене очі вилізуть, хай я сирою землею подавлюся, коли брешу! — скоромовкою випалив Віктор усі відомі йому клятви. Він ще озирнувся, щоб упевнитися, що їх ніхто не чує. Ні, навколо не було нікого. В цьому переконався і Льоня, озирнувшись слідом за ним. — Я ж бачив! Розумієш, бачив на власні очі! Ото, коли він стояв там, біля дошки, і відповідав, ти ж задумався. Хіба не так?

— Угу, — без особливої охоти ствердив Льоня.

— А він і помітив це. Хитрий, пес! Спинився він на мить і, май на увазі, подивився на тебе, підступно так, довго, наче вказував на тебе. А Іван Петрович якраз на нього і поглянув. І побачив, як він позирнув на тебе. І сам поглянув. І тоді відпустив Розумієнка. І викликав уже тебе. Що, хіба не зрозуміло, чи що?

Віктор переможно дивився на Льоню. Той невпевнено відповів:

— Щось у тебе все дуже гладко виходить.

— Ну й дурний! — спалахнув Віктор. — Та вони ж усі такі, ці відмінники. Як бачать, що хтось вивчив урок, то вже й раді свиню підкласти! Я скільки разів це помічав. Адже вони тільки про те й мріють, щоб бути першими, щоб їх хтось не обігнав. Як же, мовляв, для них п’ятірки найважливіші над усе. А, тьху! Немов це справді комусь потрібно? Та я табеля одержувати не став би, коли б там були самі відмінні оцінки! Навіщо вони мені? Це вже відомо: раз став відмінником, тоді вже всі вчителі до тебе чіплятимуться — “як це так, ти ж можеш учитися на відмінно, та підтягни-ися!” Ні, братику, не хочу. І тобі не раджу!

Задзвонив дзвоник, що сповіщав про кінець перерви. Обидва хлопці пішли в клас. Але Віктор встиг ще сказати Льоні:

— Я тут вигадав одну штуку. Класна річ! Така штучка, що тут, у школі, і казати тобі не хочу.

— Чому? — зацікавився Льоня.

— Еге, а якщо хтось підслухає? Тут і стіни мають вуха. Ні, дзуськи! Після уроків, як підемо разом додому, тоді й скажу…

Заняття йшли, як і звичайно. Льоня сидів за партою, тихий і смирний. На Мишка Розумієнка він не дивився. Хоч те, що розповів йому Віктор Сумський, було І не дуже переконливо, а втім… Хто його знає! Може, і дійсно Мишко навмисно хотів утопити його. Хіба йому в душу залізеш?

Головне ж було не в тому.

Хто, який учений, професор чи навіть академік пояснить, чому, коли школяр не хоче, щоб його викликали на уроці, його завжди знайде око невблаганного учителя, хоч як він не ховатиметься за спини товаришів? І доведеться йому, бідоласі, обов’язково одержати ненависну двійку… Ніколи й ніхто не зможе відповісти на це запитання.

Зате коли відмінно знаєш урок і тільки й мрієш про те, щоб тебе обов’язково викликали, — погляд учителя мов навмисно не спиняється на тобі, вчитель викликає всіх, крім тебе. А ти сидиш і даремно страждаєш… бо ж пропадає вивчений урок, пропадає нізащо, назавжди, адже ж завтра його вже ніхто не перевірить, не спитає. Це вже добре, ой, як добре перевірено!

І ніхто не знає, чому саме це так трапляється, чому виникає ця страшна несправедливість, на яку й поскаржитися нікому.

Ну, коли б припустити, що це буває час від часу. Тоді ще можна було б примиритися. Але ж з цього правила ніколи не буває винятку. І Льоні довелося визнати це ще раз, на власному досвіді.

Сьогодні йому категорично, край потрібно було, щоб його викликали на дальших уроках. Адже він усе, все чисто приготував! Йому треба було принести додому хоч одну-дві хороші оцінки. Хай не п’ятірки, хай четвірки, але ж він напевно їх заслужив… коли б хтось його викликав! І от, на тобі, жоден з учителів не викликав його, хоч Льоня всім своїм виглядом просто наполягав на тому, щоб його спитали. Ніхто, крім Івана Петровича. А чим закінчилося це, — відомо. Несправедливою, незаслуженою двійкою… НІ, страшенна кривда точиться на світі, що й казати!..

Ось чому додому Льоня пішов зовсім невеселий. Він навіть забув про Віктора Сумського і про якусь його “штучку”. Зате не забув про Льоню Віктор.

Він наздогнав його на розі і одразу заговорив:

— Трошки довелося затриматися, тому я й спізнився. Ну, нічого. Та перестань ти сумувати! Ач, велике диво — якась паршива двійка!

— Не одна, а дві…

— Все одно! Хіба нам, молодцям, уперше?

Отакий був цей Віктор! Завжди він скаже щось веселе, дотепне; після цього навіть найгірші неприємності ставали вже не такими дошкульними. Льоня мимоволі посміхнувся. Віктор помітив це:

— А що, хіба не правда? Це діло не таке вже серйозне, щоб дуже сумувати. Слухай краще, що я надумав. Тільки дивися: помри, а не зрадь! — застережливо нагадав він.

— А, та я вже обіцяв тобі, — ліниво зауважив Льоня.

— Ну гаразд. Ти пам’ятаєш, що завтра мусить бути?

— А що? — здивовано глянув на нього Льоня.

— Як так “що”? Контрольна з геометрії завтра має бути, хіба ти запам’ятав? І всі наші відмінники до неї приготувалися здорово. Вони вже зубрили-зубрили, аж мозок собі повисушували. Я кажу Мишці Розумієнкові: “Ви вивчили, а ми — ні. Треба попросити Івана Петровича на кілька днів цю контрольну відкласти”. А він нахабно так посміхнувся й відповідає, як гад відповідає: “Ти все одно засиплешся! Бо тобі скільки б не відкладати, ти не підготуєшся!” Бачиш? Як це тобі подобається? Я завжди казав, що він гад, так воно й є! Хай я навіть і засиплюся, йому яке діло?

Льоні враз стало страшенно нудно. Контрольна з геометрії… Певна річ, він її не боявся. Щодо ц’ього, то в нього було з Мишком РозумІєнком значно більше спільного, ніж з Віктором Сумським. І все те, про що так запально говорив Віктор, здалося йому набридливим, неважливим. Але сказати про це товаришеві — значило б дуже образити його.

І одразу Льоня збагнув, що йому треба зробити. Книжечка ощадкаси часу! Він спинився, вийняв її, поклав у щоденник, розгорнув разом з ним і витяг олівець. Все це робилося дуже обережно, щоб, боронь боже, не помітив Віктор: адже він нічого не пропустить!

— Це що в тебе таке? — спитав Віктор недовірливо і зазирнув у щоденник. — Що це ти, вирішив записувати на вулиці, чи що? Тож май на увазі: те, що я тобі хочу

сказати, не підлягає ніяким записам! Категоричний секрет!

— Та ні, я просто хочу записати, що завтра контрольна робота з геометрії, щоб не забути, — зовсім невимушено відповів Льоня.

Його рука вже вивела на зеленому талончику “20 хвилин”. А Віктор уже говорив далі, не звертаючи ніякої уваги на те, що робив Льоня, який підкладав тим часом талончик під свій ручний годинник.

— Ти ж тільки уяви собі, яка то вийде картина, — тараторив Віктор. — До контрольної ти теж не дуже підготувався, я знаю. І цілком можливо, також засиплешся. А потім викликає тебе Іван Петрович і каже: “Куценко, іди сюди! Прошу, Куценко!” І в’їдливо починає говорити про те, що ти й сам уже заздалегідь знаєш. Хіба нам невідомі його звички? А він все тягне й тягне… Та ти що, не слухаєш мене, Куценку? Я ж тобі краще хочу зробити, слухай!

— Слухаю, слухаю, Вікторе! Уважно слухаю, бач, і слова не вимовлю, — запевнив його Льоня.

Талончик зник під годинником, — якраз тоді, коли Віктор Сумський почав знову говорити:

— От я й кажу, що Іван Петрович викличе тебе. І скаже обов’язково: “Куценку, Куценку, йди сюди…”

Голос Віктора Сумського наче розтанув. Але одразу ж таки немов знову залунав, уже з зовсім Іншим виразом:

— Куценку! Слухай, Куценку, це ти? Ану йди сюди!