Прірва для Езопа

Про (с)котів

Кожна здорова література має два типи несподіванок. Перша, коли відомий літератор раптом пропонує новинку, геть не схожу на нього попереднього.

Другий тип літературних несподіванок, коли мало- або й геть не знаний автор випускає книжку, котра одразу провокує підозри в містифікації — ну не може оце нікому не відоме інкогніто ОДРАЗУ написати ТАКЕ! Бо той твір водночас схожий і на літературну «владу», й на її опозицію, він виклично ексклюзивний і, разом із тим, має дивовижний запах традиції. І його, за всіх поверхневих алюзій, ніяк не можна ідентифікувати із жодним вільним каменярем.

З'ява таких літпровокацій подиктована не жорсткою культурологічною волею, а — сезоном грибів. Коли грибниці вільних каменярів нарешті переплітаються у несподіване й не видиме читацькому окові плетиво, накопичуючи енергію неомовленого, яка й дає життя мутантам, що на поверхні легалізують себе за норму.

До таких онтологійних несподіванок належить книжка Наталії КУШНЄРОВОЇ «Прірва для Езопа».

Роман має кримінальний сюжет, але не сподівайтеся, що на вас чекає окультурено-ошляхетнена Донцова. Бо, розкошуючи цією приємно-в'язкою, немов згущене молоко, прозою, ви наприкінці потрапите до тої ж пастки, що й її герой: «Якої трясці мені була та правда потрібна, ота смердюча й отруйна речовина?»

А знаєте, про що йдеться? Про сутність Жінки — про Жінку-істину та Жінку-правду («в романо-германських мовах бракує нюансу, притаманного мовам слов'янським, де крім „істини“, оперують іще поняттям правди, так би мовити, істини нижчого сорту, що утруднює західній цивілізації розуміння „складної слов'янської душі“»)

Навчитися розрізняти Жінку-істину і Жінку-правду важливо, зрештою, лише чоловікам — бо вони нездатні сприймати світ чуттєво (як жінки), а потребують загорнути будь-яке явище перед тим, як його ковтнути, у словесно-логічну обгортку. Вся проблема — в рецептурі такого вербального протектора, і тут головний оповідник «Езопа» (ясна річ, чоловік) має справу зі «супротивом матеріалу». «Ота манера припечатувати події словами, наче ентомологи пришпилюють жуків і метеликів, поповнюючи свої колекції, видавалась Аліні відразною вівісекцією, бо у повсякденному житті завжди потрібно знати, де пролягає кордон відвертості, і правда, що про неї мусять мовчати, завжди неосяжніша, аніж та благородна правда, що про неї мовиться словами». Фабула, що розгортається за таких умов, сама собою творить детективний сюжет.

«Езопа» можна собі уявити, як балачки поміж Кафкою, Булгаковим та Агатою Крісті (причому остання увижається в очіпку й під адекватнішим ситуації ім'ям Рогата Христя).

Відтак, достойники ніби граються у складання життєпису такого собі, за власним означенням, пасивного маргінала, що по одержанні постанови про примусове виселення із хижки десь у Баварській глибинці починає перейматися біблійним питанням: «Чому мене вигнали з раю?» Ця, за висловом Лоуренса, «дитина, котра розрослася до розмірів чоловіка», перверзійно почувається напівлюдиною-напівкотом — щось середнє між Ґреґором Замзою з «Перетворення», котом Бегемотом з «Майстра і Марґарити» та котоподібним мсьє Пуаро. І хоча цей персонаж «завжди прокидався котом і ніколи не міг із тим примиритися», водночас «чим більше я обмірковую цю ідею, тим принаднішою вона мені видається. Варто лише отримати ветеринарне посвідчення, де чорним по білому стоїть „Кіт“, як переді мною відкриваються просто-таки безмежні можливості і відпадають мої обов'язки перед суспільством. Повна безкарність, себто повна свобода».

Роздвоєння особистості спричинене його соціалізацією у… жіночому світі. Справді, ким приємніше бути поруч двох чарівних жінок (як у «Езопі») — чоловіком чи котом? Бо тут — як на мінному полі: «Чарівна жінка, що вранці переймається найменшими порухами складної і погано прогнозованої чоловічої душі, безпомилково поставить діагноз. Але зловживання увагою чарівної жінки може скінчитися тим, що одного разу вона понервовано піднесе вам келишок з отрутою, бо жіноча душа прогнозується значно гірше».

Колись Лоуренс, досліджуючи опозицію чоловік-жінка, стверджував: «Коріння здорового глузду — в яйцях». Але вже Кафка піддав це сумніву, занотувавши у щоденнику: «Злягання як кара за щастя бути разом». Сьогодні вже Еко пробує збагнути інь-янь: «Может быть, более всеохватна страсть повелевать, чем совокупляться». А що ж Кушнєрова? «Холодний і глузливий, її чудний жіночий розум стояв збоку» (Д. Г. Лоуренс).

Виокремити у фантасмагорії (чи то гоголівській, чи кафкіанській, а чи булгаківській) якусь ключову тезу можна хіба приблизно. У Кушнєрової, здається, вона у фразі «коли Бог хоче нас покарати, він виконує наші бажання». Тут знову пригадується автор «Коханця леді Чатерлей»: «Як сумно, що чоловіки спочатку роблять проститутками жінок, потім жінки роблять проститутками чоловіків». Сумно — це м'яко сказано, бо в «Езопі» є й таке: «Сам винуватець торжества на шашлики не з'явився. Вірніше, як казали пізніше… він був на тому святі присутнім у вигляді добре приправлених шашликів».

Словом, не «Езоп», а «Шекспір, туди його трясця матері!»

Суд

…і оте могло трапитися хіба у п'ятницю, тринадцятого, коли повний місяць стрічається на небосхилі з Юпітером і Сатурном, себто раз на дві тисячі років, і то хіба мені, що згоряв у перехресному вогні дванадцяти присяжних засідателів і тринадцятого, мого адвоката, останнього покидька, котрий найбільш за всіх жадав моєї смерті,

…і прокурор, єдиний із них, хто не відчував до мене ненависті, бо страждав на манію величності, а, вірніше, насолоджувався нею, витаючи над ницим людством Сьомим ангелом Страшного суду, уже підморгнув лівим, блакитним, оком гарненькій секретарці, аби вона внесла до зали чашу, де він, Прокуратор, ополоснув би перед підобідком руки, бо моя справа була все одно що вирішена,

…і я вже відчував, як шкварчать мої вуса на шаленому вогні багаття, як затягується мотузок на моїй тонкій шиї, як звиваюся я у смертельному жаху, затиснутий до колодок гільйотини, а мої вирячені очі блискавично стинаються донизу, відстежуючи смертельну траєкторію гарно наточеного леза, і вже котиться ешафотом моя нещасна голівонька, фіксуючи в останньому відблиску життя судороги вмираючого закривавленого тіла,

…і я вже уявляв радість ката, котрий на світанку, із втішним почуттям добре зробленої роботи, помивши перед тим руки, повертається додому, наперед тішачись на вранішній коїтус із розімлілою і пухкою дружиною, а затим — на чашечку кави, вдячно нею звареною, обмірковуючи дорогою, як він розказує їй усілякі цікаві подробиці свого, так би мовити, робочого дня, аби не пропустити при цьому найдрібнішої деталі, а саме, як був зодягнутий приречений до страти, що він замовив собі на сніданок, як він поводився у останні секунди життя, чи не було яких смішних випадків, як ото, чи не виблював він від страху шинку, чи не наклав малодушно у штани, що трапляється почасти бідолахам, котрі не здатні подивитися мужньо у вічі розплаті за скоєні злочини. Коротко кажучи, усі ті милі зарисовки, що їх так полюбляють почути за свіжими булочками і кавою жінки, знудьговані за відсутності чоловіка на службі.

Мені і досі стовбурчиться шерсть на саму лише думку про те, як майстерно вони вели слідство, як підступно зуміли приспати мою недовіру, як бездоганно намацали мою слабину, а саме — моє болюче бажання почуватися справжньою людиною. А тоді — тоді я побачив, що приречений.

Отож, коли вони, ота банда слідчих і експертів, нещадно перекручуючи кожне сказане і несказане мною слово і тицяючи журналістам поперед очі результати своїх, так би мовити, експертиз, майже досягли того, що усі дванадцять присяжних засідателів цього сміховинного процесу готові були видихнути у смертельному захопленні — винний, а я був спаралізовано-безсилий і готовий те звинувачення прийняти, мені раптово спало на думку, що я ж не маю ані найменшого уявлення про те, яким чином мене збираються стратити, і я просто вжахнувся, уявивши, що вони здатні просто запхати мене до мішка, вкинути у ставок та й потому.

На саму лише думку про те, що їм станеться ницості віддати мене на поталу жабам чи акулам, шерсть на моїх вухах настовбурчилася від приниження і люті, і мені спала рятівна думка, яка відстрочувала мою наглу смерть і давала який-неякий шанс порятуватися із пастки.

Якби я керувався логікою, то мав би звернутися до їхнього здорового глузду і поспитати у заключному слові, чи можу я бути убивцею, хоча б на тій підставі, що страждаю на водяну фобію, чи як там вона науково зоветься, і що я б просто не спромігся вчинити убивство за пропонованою ними схемою, себто — задушити жінку, потягти її до води, прив'язати до ніг бетонний стовп і кинути посеред того озера, де вона так любила плавати ночами.

Суто теоретично, я підкреслюю, суто теоретично я міг би її убити. Більш за те, ті теоретизування ганяли мене світанками мокрими від роси луками, як я згоряв від ревнощів і вив від розпуки до срібної безодні повного місяця. Ми з нею називали оті скажені гони сублімацією, а мої шекспірівські пристрасті — і вже зовсім прозаїчно — грою гормонів.

…о, горе-горе!..

…як уявлю я собі мою кохану русалоньку, що самотньо стоїть, оповита водоростями, на дні того озера, яке вважалося, до речі, бездонним, — така вже недосяжна для мене і навіки втрачена!..

Ми часто гуляли з нею околицями замку і гомоніли про те, про се або грілися на осонні, споглядаючи роботу косарів і вдихаючи нестямні аромати, які і бувають лише від свіжоскошеної отави, чи милувалися заходом сонця або ж міркували, які нещастя може принести те чи інше положення Марса. І кожна наша прогулянка завжди кінчалася біля озера.

Вона знала про мій забобонний страх перед водою і знала, що я ніколи його не здолаю, але усякого разу звабливо сміялася — о, який то був п'янкий сміх! — і кликала: «Котику-любчику, а йди-но до мене!» А тоді лежала, знеможена від утоми, на мостках, що їх збудували рибалки, а я вдихав пахощі її шкіри і мокрого волосся. Я лоскотав її вусами, замруживши очі і обнюхуючи сніжно-білі ніжки. Вона муркотіла від насолоди, а я вмирав на саму лише думку, що наше кохання ніколи не виповниться у тій формі божественної любові, що єдина могла б мене задовольнити. Хіба що нас вразить блискавка із грозового неба і ми зіллємося в одну гармонічну безполу душу, як запевняв Юрген, котрому я не йняв віри.

У неї було чудове волосся. Казали, воно мало рідкісний рудавий колір, такий само, як жовті жаринки у багатті. І як її очі. На жаль, я — дальтонік і міг лише брати те на віру. Зате моє сенсорне світосприйняття відрізняло тисячі нюансів її пахощів. Я міг би укласти їх картографічно, від прозоро-ніжних вушок до кінчиків бездоганних порцелянових ніг…

Ні, запевняю вас, я не убивця.

Та якби я, звертаючись до логіки, почав доводити тим добродіям, що мене не можна трактувати як злочинця, а, тим більше, як «перверзного типа з шизофренічним складом психіки і схильністю до насильства» (цей витяг із висновків групи експертів — добрий приклад того, куди йдуть грошики платників податків), і що я не можу визнати вину, а тим паче почуватися винним, хоча б тому, що винність — це прокляття, яке тяжіє над нашим життям у вигляді закону, отже не буває якоїсь абсолютної вини, а бути страченим через якісь змінні відносно часу закони і надуману якимось параграфом закону провинність не входить до кола моїх інтересів, і останнє, що їхня жага спізнати, як вони не втомлюються стверджувати, істину помилкова уже саме тому, що вона облудна, і то було доведено Фрейдом на аналізі Едипа, отож, якби я і надалі звертався до їхнього здорового глузду, спираючись на праці найкращих філософських умів, то був би приречений на страту. Але, як я уже сказав, мій панічний жах перед водою відкрив мені очі і я зрозумів — їм не потрібна була істина, їм потрібна була жертва.

І я покінчив філософування.

Як то кажуть, у повсякденному житті завжди належить знати, де покласти межу довірливості. Правда, яку потрібно замовчувати, завжди значно більша тієї правдиці, що її можна викласти у розмові.

А потім, я вже не той дурний Езоп, байка про якого, внаслідок мого тяжкого комплексу неповноцінності, так чарувала мене свого часу. Я не буду гордо кричати: «Де тут у вас прірва для вільних людей?!».

Бо я — не людина.

Знайшовши, врешті, свій ідентитет, ідентитет нелюдини, і спізнавши на тому тернистому шляху безнадію кохання, сморід зради, холод підступу і остаточність смерті, я скинув з себе багаторічні пута, що і справді мало не зробили мене шизофреником і убивцею.

Моя воля ще не була зруйнована до тої міри, щоб я наготував оцим добродіям утіху бути вловленим до пастки їхнього словоблудства.

Коротко кажучи, аби не втомлювати читача моїми доморощеними філософуваннями, я просто відмовився від усіх попередніх свідчень, запевнивши, буцімто їх було отримано протизаконно, себто, що мене нещадно лупцювали. То була, скажімо щиро, неправда, але зараз ішлося не про правду, а про порятунок.

Заява справила на журналістів і на присяжних належне враження, бо люди чомусь більш охоче вірять поганому, аніж доброму. І мені повірили, і дозволили скористатися своїм громадянським правом на презумпцію невинності.

Ота моя неправда, загорнута до целофану слів, змогла переконати навіть прокурора, котрому єдиному йшлося про те, аби відшукати ІСТИНУ. Той кумедний дядечко навіть не знав, що у його романо-германській мові бракує нюансу, притаманного мовам слов'янським, де крім «істини» оперують іще поняттям «правди», так би мовити, істини нижчого сорту, що утруднює західній цивілізації розуміння «складної слов'янської душі», а особливо, як узяти до уваги те, що за останні сто років оті два поняття іще й помінялися місцями.

Коли-небудь, як уся ця історія поросте мохом забуття, я повернуся до розробки своєї лінгвістичної концепції філософії свідомості.

Слова, слова, слова. Вони комунікують поміж собою лише словами. Вони укладають слова, наче малі діти мозаїки і пірамідки. Вони алогічні і жорстокі. Вони люблять голосні звуки і нестерпні аромати. Скажу відверто — вони галасують і смердять. Вони не розуміють нюансів і напівтонів. Вони неспроможні збагнути чари сутінків. Їхні лампи сліплять, а слова ранять. Жити поміж ними — було випробуванням для мого психосенсорного апарату. Чому вони і справді не зупинилися на Декартові?..

Але саме у цьому — мій порятунок. І від управності увібгати істину у прокрустове ложе слів, себто змайструвати те, що загадкова слов'янська душа називає правдою, залежить тепер моє життя.

Я спробую описати усю історію, історію кохання, убивств і іншої людської мізерії за допомогою слів, без рефлексій і філософствування, нехай наївно і еклектично, зате щиросердно і herzzerreisend. А якщо мене, наче голодного коняку потягне з ріллі убік на молоду травичку, я пропоную моїм видавцям надалі набирати курсивом нецікаві пересічному читачеві філософічні абзаци, залишаючи для їхньої насолоди лише пристрасті, кров і сльози. Це читається найохочіше і продається найкраще.

Велике значення має іще персона самого автора. Дуже добре розкупляють книги, написані сліпими, глухими, німими, або усією цією комбінацією природжених каліцтв, непогано сприймаються романи, написані безрукими за допомогою затиснутого до рота олівця, а чи — то вже абсолютний hit — роман стовідсоткового паралітика, який комунікується з навколишнім світом за допомогою азбуки Морзе, підмигуючи єдиним непаралізованим оком. Охоче купують також книги приречених до страти, хоча такий козир я не хотів би розігрувати.

А втім, повернімося до автора цього роману. Прийшов нарешті час сформулювати за допомогою слів правду, а заразом і істину.

Я — не філософ, лінгвіст чи мислитель.

Я — не перверс, маргінал чи злочинець.

Я — просто не людина. І тому я бачу усе інакше, а, отже, краще.

…і ми жили, наче казкові королі…

У нас був навіть невеличкий замок, оточений луками, ліщинками, струмками і мальовничими схилами. Замок той стояв у самому, як то полюбляють писати у дамських романах, серці Західної Європи, чомусь надаючи такої романтично-ліричної ваги цьому пролетарському органу, — година до найближчого казіно, година до найближчого метрополісу, і та ж таки година до найближчого супермаркету. Відповідно — літаком, машиною і пішки.

Пам'ятаєте?

«Те місце лежало на невеликому узвишші, далеченько звідусіль од шляху; усе там поросло деревами і кущами, зеленіло так, що любо глянути. На самому вершечку стояв палац із гарним просторим двором посередині, з відкритими ґанками, залами та покоями, і все то прехороше, одне в одне, стіни обвішані штучним малюванням; навкруги поляни, сади розкішні та криниці прехолодні; в льохах повнісінько коштовних вин — то вже для завзятих питців, а не про тверезих та скромних дам».

Умри — краще не придумаєш.

Отам ми і жили якогось часу, я і мої дві красуні, а коли нам чого і бракувало, то це — четвертого постійного партнера для гри у бридж. Важко навіть уявити, якою то стало для нас проблемою — знайти четвертого. Розумниця Аліна пояснювала те дуже просто. Вона взагалі уміла пояснити будь-яку річ або явище так просто, що навіть я усе одразу розумів. Ми являли собою, так би мовити, три геометричні точки, що через них проходить площина. Ота підперта нами, наче ніжками, площина утворювала стійкий столик. Лише до нас приставав хтось іще, себто четверта ніжка, як столик починало хитати. Аби його площина була стабільною, ніжкам тим належало бути рівними, а це, самі розумієте, страшенно важко, хоча б тому, що мені ніколи не дано було досягти величі моїх красунь. А так, три ніжки різної довжини давали почуття стійкості, нехай і перекособоченої. Ну, ви самі ще, певно, пам'ятаєте начатки геометрії, тож не буду втовкмачувати вам надалі, якою проблемою для нас став четвертий партнер для гри у бридж, бо для справжніх гравців то є не просто гра, а філософія.

Найближчий до нас хутірець лежав на північ від нашого замку, і час від часу, за тихої погоди, звідти чулося ремигання недоєних корів. Тоді ми знали, що Зеппі знову цілу ніч гарував на диско, і його бідні корівці чекали, доки від очухається від екстезі. І більш, як одного абзацу той Зеппі і не заслуговував.

Далі на північ лежав Нордланд, і коли звідти дув вітер, нам дошкуляли аромати перегною і парного молока, що продуктували три Зепові корівці. Ті аромати було круто замішані на пахощах фарби і ацетону. То затяті нордландці будували і будували, не знати для кого, чарівні вілли і котеджі. У цьому полягав сенс їхнього життя, їхня радість і насолода. Вони немилосердно ощадили на всьому, що не мало відношення до будівництва, і коли котрийсь із нордландців, що було, правда, вкрай рідко, потрапляв до сякого-такого цивілізованого містечка, то добросердні люди подавали йому Христа ради хто монетку, а хто учорашню булочку чи якусь наготовану для смітника одежину. І яка ж то була втіха — похвалитися перед односельцями набутим скарбом, посміявшись над незбагненним марнотратством ненордландців, і вкласти таким чином зекономленого мідяка до будівництва нового котеджу. Кожен нордландець був мільонером, я маю на увазі, що кожен міг би стати мільонером, якби з'їхав з глузду і продав свою священну корову — Eigentum, себто, Нерухому Власність. Хоча сумніваюся, чи те допустили б інші односельці. Вони належали, вочевидячки, до якоїсь секти. Я думаю, вони були масонами. Говорили також, буцім-то попід землею вони прорили щось на зразок метро, одні твердили, що то був якийсь масонсько-стратегічний об'єкт, а інші, що ті дурні кроти рили під землею, аби більше зписувати з податків.

На схід від нас лежав Рутланд. Рутландці — то були діти природи, котрих не торкнулася матінка-цивілізація. Усі як один, спокійні і питущі, інтелігентні і обдаровані талантами, які, здавалося, уже давно вимерли, вони заробляли собі на життя магією усіх видів і різновидностей, себто вони володіли мистецтвом капно-, гідро-, аеро-, гео-, піро-, копро-, катопротомантії, а для найбільш дурних тримали напоготові косіномантію, простими словами кажучи, вони провіщали долю, ворожачи на димі, воді, повітрі, землі, вогні, дзеркалі, перегної, а найбільш вибагливим могли начаклувати казна що і на решеті. Вони виготовляли амулети проти дурного ока чи скаженої собаки, причаровуюче зілля для закоханих або цілюще для хворих, Так, одного прийду-поета вони надурили на велику суму грошей, запропонувавши йому вивести бородавки і прикликавши на поміч інкантантіо, себто заклинання з використанням рим і алітерацій, що його дуже вразило, але, правда, не допомогло. Кожному пропонувалося чаклунство того рівня і ґатунку, який йому найбільше припадав до душі. Себто, кожного обдурювали приємним йому робом.

Син того поета, котрому було прислано рахунок за заклинання бородавок його батечка (бо, як відомо, поети, переважно, неспроможні заробляти собі на життя), пробував із ними судитися, але Високий суд, члени якого самі були клієнтами рутландців, передбачливо відхилив позов. Тоді бідолаха вирішив вивести їх на чисту воду і довести усьому світу, як шкідливо вірити у забобони. Він купив собі будиночок неподалік від нас і інколи забігав на чашечку кави, тож ми могли слідкувати за перебігом нерівної боротьби.

Для початку він замовив собі купу літератури по магії і забобонам і став скоро таким експертом, що міг би влаштувати неосвіченим рутландцям добрячу конкуренцію. Замість рити золоту жилу і дурити простим людям голову, він перейшов до вирішального етапу боротьби — до розвінчування магії на практиці. Спершу він винищив у себе в садочку бузину, що мало призвести до його скорої смерті чи, у кращому випадку, хвороби. Він не помер і страшенно тим пишався. Аж три дні. А потім зліг у гарячці, яку приписав не чарам, а вірусній інфекції. Тоді, як він одужав, то підгадав службу Божу у Рутланді і під час відправи, як ударили дзвони, він зачав сміятися, за що йому мало б, згідно з його магічними підручниками, перекривити обличчя. За два дні потому, як ми гомоніли під Мишачим деревом про усяку всячину, він вилив собі на білосніжну сорочку каву, бо йому таки і справді спаралізувало праву сторону, у тому числі і обличчя. Але і така пересторога не могла бідолаху навести на розум. Дочекавшись Різдва, він упіймав сусідського чорного котиська, запхав того кастрованого нахабу до мішка і у чверть на дванадцяту обніс Мурчика тричі круг рутландської церкви. За три дні, як того і слід було чекати, він помер. Рутландці і досі вдячні йому за таким чином зроблену їм рекламу.

На захід від нас точилася Холодна війна. Там лежав кордон між Оберхольцландом і Нідерхольцландом. Той кордон роздирав загалом толерантних і миролюбних людей на два ворожі стани — оберхольцландців і нідерхольцландців. (Ми жили, до речі, у Оберхольцланді, що вважалося за велике щастя. Принаймні, з огляду оберхольцландців.)

Причини ворожнечі полягали не так у відмінності говірок (самі ворогуючі сторони вважали, що то не діалекти, а самостійні мови, висміюючи говірку противника як недолугу, а манеру вимовляти консонанти чи дифтонги сміховинною), і вже, поготів, не у відмінності культур (під «культурою» вони мали на увазі довжину шкіряних штанів — у нідерхольцландців штани були до щиколотки із зав'язочками унизу по колоші, а у оберхольцландців штани сягали коліна і були по низу зашнуровані). Причини ворожнечі полягали у наявності самого кордону. Це був так званий «прикордонний ефект», що я, набравши за багато місяців спостережень достатню статистику, спробував сформулювати його математично. Я схильний був описати те явище експоненціальною функцією, але Віра переконала мене, що Пуасонова розподілка буде більш коректною. Врешті-решт, на які поступки не підеш заради жіноцтва, тим пак, що запропонована нею функція являється узагальненням дослідженої мною конкретної «хольцландської вибірки», і я можу припустити, що де-інде на інших кордонах той ефект і не сягає такої експоненціальної гостроти.

Розумниця Аліна пояснювала якось Фішеру суть мого ефекту, і я вкотре подивувався її умінню лапідарно і зрозуміло формулювати найскладніші речі, так що вона могла б двома-трьома фразами пояснити якомусь безпритульному принципи диференційного числення чи начатки віршування, коли б, звичайно, той теоретичний безпритульний здумав надолужити прогалини освіти, або, що більш ймовірно, Аліна поставила б йому за те пляшку. Отож, з її дозволу, я скористався у моєму дослідженні фішерівською варіацією, і мій ефект, який я пізніше назвав законом, набув такого вигляду:

Прикордонна ворожнеча сягає найбільшого ступеня на кордоні, її гострота спадає по мірі віддалення від останнього, так що десь за десять кілометрів від нього люди можуть вже перейматися іншими клопотами, аніж крій штанів у закордонного сусіда.

Коротко кажучи, Холодна війна переходила час від часу до відкритих сутичок. Вони траплялися, як правило, двічі на рік — восени, як оберхольцландці, зібравши хміль, варили пиво і справляли Свято Білого пива, і навесні, коли нідерхольцландці упивалися своїм чорним пивом з нагоди Свята, відповідно, Чорного пива. Час від часу до нас доходили просто жахні чутки про міжусобні сутички і партизанські акції ворогуючих сторін.

Лише одного разу за всю багатовікову історію співіснування цих двох войовничих народців вони святкували разом якусь подію за шашликами, і оберхольцландці частували своїх заклятих ворогів білим пивом і брецелями, а ті, в свою чергу, пригощали супротивника чорним пивом і сирними паличками.

Історія того шестигодинного перемир'я була такою. Один етнограф з Америки, предки якого походили з наших країв, надумав укласти книгу місцевої культури. Такого роду прийди трактувалися звичайно як обер- так і нідерхольцландцями дуже гостинно. Кожен з прикордонних народів пишався цікавістю навколишнього світу до їхньої самобутності. Але!.. Отой американець, як і усі американці, нечутливий до аборигенських нюансіровок, зробив страшну помилку, вирішивши об'єднати дві культури в одну, хольцландську. Це пояснювалось тим, що його бабця була оберхольцландкою, а дід походив із Нідерхольцланду. Через що їхнє кохання набуло свого часу шекспірівської трагіки, і вони порятувалися від долі Ромео і Джульєтти лише завдяки тому, що утекли до Америки, цього оплоту демократії усіх часів і народів.

Я міг би написати з цього приводу з біса добрячий роман, і може коли-небудь таки напишу його, але, щоб не відволікати увагу читача від моєї історії, коротко переповім лише кінцівку. Коли той етнограф-аматор намотав уже кілька кілометрів відео- і аудіоплівки, переходячи тричі на день кордон і руйнуючи таким чином усі закони пристойності і гостинності, і на честь закінчення досліджень запросив обидві ворогуючі сторони на сумісне Свято Об'єднання, за довгими, уздовж кордону розставленими столами і справді зібралися, уперше і востаннє, обер- і нідерхольцландці, і шість годин мирно і весело смажили на дубових дровах майстерно замариновані шашлики. Сам винуватець торжества на шашлики на з'явився. Вірніше, як говорили пізніше у Японії (я маю на увазі не Країну Висхідного Сонця, де про нас, може, і не чули, а нашу Японію), він був на тому святі присутній. У вигляді добре приправлених шашликів. Мені важко судити, чи то була правда, але, чесно кажучи, тільки цим і можна було пояснити оте багатогодинне свято.

Лише на південь від нас панував мир і спокій, бо там, скільки сягало око, простиралися луки. Коли я лежав біля розчиненого вікна на горищі і споглядав безкрає буяння трави і втягував ніздрями тисячі тисяч п'янких нюансів, я був щасливим, бо щасливим почувається не та людина, що володіє найбільшими насолодами світу, а та, що уміє вибирати із усіх насолод лише великі.

«Зелений колір луки, прославлений нашим божественним Пророком, вражає мій зір, і в ту мить я відчуваю, як мій дух оповивається блаженним спокоєм — нібито я наближуюсь до Творця усього сущого».

Думаю, що коли б я не був дальтоніком, я став би ісламістом, бо їхній священний прапор, як сказала Віра (свого часу вона намагалася відкрити мені таїну кольорів), має той само смарагдово-зелений колір, що і травиця навесні. Окрім того, мені, як і Аліні, симпатична їхня толерантність до грішників. Бо, згідно з їхнім світоглядом, якщо бідолаха сам занапащає свою душу і на нього чекають після смерті пекельні муки, то чи варто карати його за це під час його нерозумного злиденного життя. І ще одне положення ісламу здавалося мені з математичної точки зору більш зрозумілим, бо ісламісти не визнають триєдності Бога. Вони твердять, що коли Бог існує, то він являється найвищим таїнством, якому людина не може наважитися будь-що прибавити. Бог може бути лише простим і не можна щось до його божественності додати, аби ту простоту не порушити. Доведіть мені, як сказав той турок, що три не більше за одиницю або хоча б їй дорівнює, і я стану християнином.

Я провів на тому горищі найкращі години мого життя, і які тільки думки не снували у моєму розімлілому від щасливого споглядання того раю мозку, і інколи, у солодкі моменти дрімотної ніги, я, пробачте мене усі ісламісти, буддисти і християни, почувався Богом, котрий собі на утіху створив луки, гори, Мишаче дерево і красунь-королев.

Отже, на південь від нас — ген-ген! — до самих гір, які здіймалися за гарної погоди довершеною чашею на небосхилі, не було нічого, що б заважало нам шумом, смородом чи нещастями. Як не вважати фьону. Той південний вітер з гір промальовував небо до нестерпної лілової синяви, вирізьбляв чорним гряди на горизонті і ніс моїм королевам мігрень, проти якої не допомагали навіть рутландські амулети із зображенням святого Пантелеймона.

Тоді ми зачиняли вікна і двері, опускали жалюзі і вели у сутінках неспішні бесіди на вічні і такі цікаві для мене теми — про кохання, сенс життя і насолоду смерті. Завдяки отим мігреням я отримав начатки моєї енциклопедичної освіти і скуштував насолоди від філософічних управ.

Але найбільшою утіхою тих щасливих днів для мене були наші розніжені сніданки. Я — і дві мої королеви-красуні.

Наганявшись ночами, мов скажений пес, луками, я забирався до Аліниного ліжка і дрімав у неї в ногах якусь годинку, вдихаючи пахощі її сонного тіла і чекаючи, доки Віра закінчить свій ранковий jogging. Крізь сон я чув легкий біг під вікном, хляпання дверей, шум води із ванної кімнати на другому поверсі, мурмотіння пісеньки, як вона спускалася сходинками і чесала щіткою на ходу мокре волосся, тоді розлючене хрюкання кавника, що з ненавистю випльовував чорну, наче пекельна смола, каву, брязкіт посуду — аристократичне теленькання порцеляни, манірні кришталеві зітхання високих стаканів, срібні зойки виделок і ложок, що їх із королівською зневагою шпурляла Віра на тацю, а тоді…

…а тоді двері розчахувалися коротким ударом ноги тренованої каратистки, і разом із моєю другою коханою королевою до спальні уривалася симфонія пахощів — спочатку, наче сурма Ангела-месника на Страшному суді, навально вступала мелодія кави, її одразу ж підхоплювали легкі скрипки свіжоспечених булочок, даруючи людству надію на спасіння, за помахом диригентської палички вступали віолончелі апельсинового соку і валторни мармеладів, а над усим тим фортепіанними акордами Першого концерту Чайковського панував той трунок, заради якого…

…— заради якого він готовий продати душу дияволу, — сонно бурчала Аліна, читаючи, як звично, мої думки. — Фе, любчику, краще б ти пив на сніданок шампанське, аніж оцю валер'янку.

Я не сердився на Аліну, бо ми, загалом, толерували слабкості одне одного. Я зривався з ліжка і мчав до Віри, а вона вже бігала кімнатою, піднімаючи жалюзі і розчиняючи вікна, і впускала, за погодою, весну чи осінь, холод зими або передгрозову задуху літнього ранку. І ми мирно снідали утрьох на Аліниному королівському ліжку, і тих мирних сніданків, правду кажучи, було загалом не більше як п'ять або шість.

Найкращим з них був, безумовно, той сніданок, коли у Аліни під вікном відцвітало посаджене старим марсельцем Мишаче дерево, і вона подарувала його мені, а Віра додала ще до цього королівський подарунок — титул. Відтоді я іменувався Кристантонопулос Костаколопулос, Великий Лорд Мишачого Дерева.

Валер'яновий трунок, що того дня особливо добре наготувала Віра, остаточно забив мені памороки. Я відчувався по-справжньому щасливим і навіть змирився з неймовірним ім'ям, яке я отримав у спадок від кульгавого грека. Врешті, як розважно говорила Аліна, таким чином я приєднувався до великого народу, що прославився завдяки Зевсу, козячому сиру і сиртакі.

Того ранку ми були іще такими щасливими, що старий Фішер поламав собі ногу. Я маю на увазі не те, що ми почувалися щасливими, бо старий Фішер поламав собі ногу, навпаки, ми його дуже любили і, коли опівдні дізналися напевно про поламану ногу (я кажу напевно, бо Віра одразу сказала — знаєте, у мене таке відчуття, що старий Фішер поламав таки ногу), то відправили йому кошичок з фруктами, я маю на увазі інше — того ранку ми не отримали через оту халепу, яка приключилася Фішеру, пошту і газети, отож ніякий біс не міг тепер зіпсувати нам ранок несплаченими рахунками, інформаціями про crash на біржі, пошесть у Гваделупі чи про очікувані через посуху в Антарктиді збитки для корінного населення. Як не дивно, мої загалом розважні приятельки були здатні перейматися такими нікчемними подіями, що почасти псувало нам ранок, хоча самі вже давно не грали на біржі, не мали гваделупських родичів і не вкладали гроші у розвиток сільського господарства Великого Півдня.

Отож, того щасливого ранку, як старий Фішер поламав собі ногу, а я став Великим Лордом Мишачого дерева, ми з насолодою сприймали прийдешній день і гомоніли лише на приємні теми.

— Як ти гадаєш, любонько, — звернулася Віра до Аліни, — чи не відмовитися нам від оцих булочок? Ти не думаєш, що вони стануть останньою краплиною для оберхольцландців і нас таки спалять на багатті?..

— Dies ko' scho' sei, — із філософським спокоєм відповіла Аліна оберхольцландскою говіркою, намазуючи золотаво-запечену і гріховно-смачну булочку яблучним джемом. — Але подумай, коли ті погрози самий лише блеф уражених у самолюбстві людей і вони зовсім не збираються чинити нам нічого лихого (а я майже певна, що то самі лише пусті погрози), а ми з тобою, як наполохані курки, відмовимося від булочок нідерхольцландського пекаря… А потім, нам усе одно так чи інакше палати на багатті Страшного Суду через занапащеного Кристантонопулоса.

— Добре, — погодилася Віра, — ти завжди могла мене переконати. Тільки я іноді думаю, чи не краще було б його поховати по-людськи?

— А от я думаю, голубонько, чи не краще було б, якби ти не тягалася де не слід і не заводила таких сумнівних знайомств. І що, коли ти вже його надибала, то вийшла б за нього заміж і таким чином уладнала б проблеми із своїми документами? Тобі як не жених, то все крутиш носом — то старий, то кульгавий, то розумом не вийшов…

— От тільки не треба перейматися моїми проблемами, серденько, — Віра відкусила густо намазану суничним джемом булочку, — досить мені твого синочка, що з ним я стільки років мучилася.

— Ой, голубонько, бачили очі, що купували… Хоча, — Аліна відкусила шмат намазаної яблучним джемом булки, — хоча мушу визнати, що отой твій знаменитий похід до сауни, де ти надибала кульгавого грека, не пройшов дурно — виправили нашому котику-любчику такий гарний паспорт, і тепер ніякий телепень не перешкодить брати його до казіно чи церкви.

— Серденько… — не погодилася, як звичайно, Віра.

Але я вже не дослухався. Оті милі вранішні балачки діяли на мене заспокійливо. Я почувався затишно і захищено поміж двох моїх королев, що їх оберхольцландці, через якісь незбагненні для мене дурниці, думали спалити на багатті. Правда, іноді я і сам вірив, що мої приятельки — відьми. Кожного разу, як вони вели такі пікіровки, збиралося на грозу. І усякого разу, як Аліна солодко вимовляла «голубонько», або Віра воркувала «серденько», небо над списом найвищої вежки нашого замку розрізала блискавиця. Але з тих пір, як я дізнався, що блискавиці для нас не становлять небезпеки, я мирно засипав і спав аж до обіду.

Коли я говорю, що під час їхніх милих пікіровок, які я просто обожнював, збиралося на грозу, то пересічний читач може прийти до висновку, що мої красуні були насправді відьмами і таким чином грозу викликали. Оце вам типовий приклад, коли неправильно трактуються причинно-наслідкові зв'язки. Приміром, ви читаєте у газеті про чергове дослідження допитливих американських учених, котрі доводять, що, буцімто, старигани, які кожного ранку трюхикають підтюпцем, хворіють значно менше за тих дідусів і бабусь, що куняють перед телевізорами. Людоньки добрі, вони не тому здорові, що бігають, а тому бігають, що здорові. А як тебе спаралізувало і ти прикутий до крісла-качалки і катетера, то зась тобі трюхикати у кросівках! І таким прикладам нема кінця і краю.

Так було і з грозою. Не мої красуні викликали грозу через сварки, а наявність передгрозового озону у повітрі спричинювала подразливість у їхньому настрої.

Але тоді я ще не міг аналізувати події логічно. Я був екзальтованим романтиком, і мене дуже цікавила відьмацька тема. Погодьтеся, у тому було справді щось романтичне — дві чарівні відьми і здоровенний чорний котяра, який прислуговує їм глупої ночі під час шабашів. А ще була спокуса. Спокуса піднятися над пересічністю життя. І, признатися чесно, я сам усіляко підтримував серед аборигенів ті чутки, із насолодою граючи ролю Чорного Котяри, Лицаря Могутніх Чаклунок. Боже, я був такий дурний, що не міг навіть уявити, якою небезпечною для усіх нас буде ота моя аматорська гра.

Тепер я майже упевнений, що Віра і Аліна були не відьми, а пересічні жінки. Себто, кожна з них, сама по собі, була пересічна жінка, але їхній, пов'язаний не зовсім мені зрозумілими родинно-приятельськими зв'язками, альянс, давав критичну масу, супроти якої були безсилі навіть рутландці із усіма їхніми заклинаннями і чортівнею. Як говорив геніальний Леонардо, вони являли собою силу, складниками якої були дві слабості. Хоча, здається, він мав на увазі якусь архітектурну притичину.

… і ми жили, як я уже казав, наче казкові королі, і у нас був невеличкий замок, оточений ліщинками, луками, струмками і мальовничими схилами. Єдине, що мені страшенно дошкуляло, то — чужі коти. Я був тоді ще «a junga hupfa» і ганяв їх ночами з молодечим запалом. Особливо я турбувався через Мишаче дерево, що його власноручно посадовив посудомийник-марселець минулої осені, іще до мого появлення у цій казковій місцинці. Він говорив, що вже цього літа ми матимемо на десерт соковитих мишей. Я уже подумки бачив як Мишаче дерево відцвітає і на ньому зав'язуються маленькі мишки з пружними, гострими, догори закрученими хвостиками, як тоді оті мишки наливаються солодко-духм'яним соком, важко гепаються додолу і розбігаються поміж кущами порічки.

І от, врешті, Мишаче дерево укрилося буйним цвітом, і я вже відчував легкий мишачий дух і ганяв тих скажених котів, і коли мене що і врятувало від Nervenzusammenbrueh'y, а може і від передчасної смерті, то це мороз. Він ударив раптово і підступно і побив усі чисто квіточки. Тієї ж ночі зник старий марселець і, хоча Аліна запевняла, що то трапляється час від часу перед черговим запоєм, я був певен, що живим його більше не побачу. Так воно й вийшло. Казали, він повісився десь у лісі. Тоді я думав, що через відчай, бо очікуваний рясний урожай мишей загинув у одночасся.

А Мишаче дерево, до речі, так з того часу і не цвіло.

Мій новий, вже котрий за рахунком адвокат, переглянув оці нотатки і мало не луснув з люті. Для початку він ляснув мене по лапах своєю грубезною текою, а тоді заходився битися головою об прикручений до стіни столик. Я думав навіть, що той старезний дідуган тут-таки, у моїй камері, дасть дуба, і мені навісять іще одне убивство. Але він просто відмовився мене захищати.

Забув вам сказати, що я почав писати автобіографічний роман. Мене до того намовила наша нова прибиральниця, яка має далеку родичку у Америці, а та працює прибиральницею у одному видавництві. Тож, я ночами пишу, а ранком таємно передаю їй дрібно списані тонкі листочки.

Єдина утіха, яка мені час від часу трапляється, то це листи, які я отримую від моєї видавниці. Вона вважає, що книга матиме шалений успіх, і я мушу підписати угоду з її видавництвом на ексклюзивне право друкуватися саме у неї.

Судячи за стилем її листів, це дуже інтелігентна людина. Вона приохочує мене до писання і просить contentus paucis lectoribus. Вона обіцяє мені, окрім того, підшукати вправного адвоката, що визволить мене із лабет так званого правосуддя, щоби я зміг насолодитися плодами своєї слави на свободі.

Я заздрю тим простим створінням, що для них процес життя — то само собою зрозуміла череда їжі, сну, сексу і задоволень, які являються результатом зароблених тяжкою роботою, або, що значно приємніше, унаслідуваних від багатої тітоньки грошей.

Філософія — то розкіш, що приступна або ж дуже багатим людям, або ж тим, котрі від багатства на користь самої філософії відмовляються і перебираються жити до бочки. Взагалі ж, сила людей так і помирає, навіть ні разу не задумавшись над сенсом свого життя. Більш за те, вони взагалі не почувають потреби філософствувати. І то дуже добре. Народ, що починає філософствувати, не здатен коритися, що, кінець-кінцем, шкідливо для політиків.

Мені здається, що філософи і мислителі — то просто вибракувані за статисткою відхилення від нормальної вибірки, а річ непотрібна, більш за те, шкідлива. Коли б я був королем чи правителем, то заборонив би законодавчим шляхом роздуми і рефлексії, порозвішувавши на стовпах відповідні укази, а заразом усіх без винятку філософів і багатьох письменників, поетів і сценаристів, зробивши виняток лише для Голівуду — «О, навій мені золотії сни!» — чи за яким там мотто вони, у ката, працюють.

А коли випадково лишиться один зайвий стовпчик, то на ньому б було непогано повісити і мене. Бо, як я уже колись говорив, я сам працюю над лінгвістичною теорією самосвідомості і прийшов до висновку, що навіть такий складник, як, скажімо, термінологія, ускладнює порозуміння між носіями різних мов, незважаючи на незліченні орди тлумачів і перекладачів, котрі після невдалого архітектурного проекту у Вавілоні упродовж тисяч років працюють на ниві об'єднання людства.

Візьмімо, приміром, таке поняття як «істина». Слов'янські мови знають два, так би мовити, її сорти — вони відрізняють істину і правду, себто, істину як абсолют, у відношенні, скажімо, до Бога а чи філософічних управ, а для повсяквжитку, що завжди на підхваті, її буденний варіант, правду, що вимальовує не всю картину, а лише вигідний за тих чи інших обставин зріз. Як ото, приміром, приходить додому чоловік за північ і каже дружині: «Пробач, любонько, я мав дуже важливу зустріч». І то — правда. Істина ж полягає у тому, що ту зустріч призначила йому молоденька стенографістка.

Романо-германські мови не відрізняють таких нюансів — правда то і є правда, вона ж таки являється і істиною в останній інстанції. Тому саме і видається романо-германцям слов'янська душа такою загадковою, оті брати Карамазови чи сьогочасні політики. Це просто — неадекватність перекладу через брак відповідних лексичних одиниць. Як, скажімо, при перекладі древніх греків, у яких було кілька десятків а чи й сотень слів для означення поняття «отримати перемогу», як ото «взяти ворога облогою», «розгромити де-інде у піщинці чи на березі моря», не може не втратитися ціла палітра важливих для стародавніх греків і вже несуттєвих для нас емоційних відтінків, що робить для сучасників їхню культуру загадковою. Я вже не говорю про те, на які б труднощі наштовхнувся перекладач кулінарної книжки канібальського племені і яка б то була пожива для старого друзяки Фрейда — психоаналіз її рецептів.

Я перечитав таку прірву словоблудів-філософів і не стрів жодного із ясним розумом і нормальним викладом. Колись я займуся укладанням універсальної книжки, де спробую по-людськи викласти розумування отих асоціальних типів. Наприклад, таке: «Мислення, то є не увага свідомості до свідомості, а націленість до говоріння, до того, що говориться у говорінні», що у перекладі на нормальну, зрозумілу будь-якому плебею мову має означати: «Звідки я знаю, що я думаю, доки не почую, що говорю».

Взагалі ж, філософія мала зупинитися на Декартові, коли він, натомлений словесними розумуваннями, капітулював фразою «мислити — то означає розуміти, хотіти, уявляти і відчувати». Тут немає місця словам, і якби це твердження прийняли за істину, то покоління філософів і психоаналітиків були б безробітними, що, з огляду на необхідність створювати нові робочі місця, являється несприйнятним для профспілкових діячів усіх країн і народів. На превеликий жаль для людської цивілізації, яка — Oh, my profetic soul! — впаде жертвою словоблудства.

Пробач, мій любий видавцю, я відхиляюся від теми.

… і ми жили, наче казкові королі…

Це має стати епіграфом до бестселеру, що його укладає за моїми нотатками редакторка того милого видавництва, яка також шле мені час від часу підбадьорливі вісточки. Я завжди з великою утіхою обнюхую її листи, бо, хоча вони видруковані на комп'ютері, вона торкається їх, вкладаючи до конверта, а тоді передає той конверт секретарці, а може — о гріховна думка! — сама наслинює клейку смужечку язиком, як то любила робити Аліна. Мені навіть здається, що я чую легкий і трохи вибляклий за довгу подорож запах кориці, тоді мені так стискається серце…

А тепер я спробую таки розповісти усе доладно і послідовно.

Мене було врятовано двома надзвичайно вродливими жінками, що пахли, немовби скошена отава, як до цього додати по краплині запахів мімози, фьону, старих манускриптів і час від часу того чи іншого сорту модних паризьких парфумів. Останнє мені не дуже подобалося, але я акцептував маленькі слабкості у іншому майже бездоганних приятельок.

А трапилося це, як я вирішив покласти кінець моєму злиденному життю. Звали мене тоді іще Деппі. То була чиясь дотепна комбінація двох слів — «депп», що означає дурень, і «Зеппі», так називали майже кожного місцевого дурника чи приблудного кота. Я жив у старій халупі, страшенно страждав через самотність і вошей, і на всьому світі не було живої душі, яка б заплакала по моїй смерті.

Бо мій благодійник, котрий порятував мене із річки за три роки до другого порятунку, коли мене виручили із біди дві прекрасні феї, так от, мій благодійник, що порятував мене тоді, як одна добродійка намагалася мене утопити (про що я, можливо, розповім при нагоді і що я буду просто змушений детально описати, у разі, як під час судового процесу для мене знову запахне смаженим і за спинами присяжних фата-морганою заколишеться шибениця, а отже мій адвокат повинен буде подавати клопотання на «довічне» і розповідати тим сентиментальним тіточкам і кровожерливим дядечкам, або, скажімо точніше, сентиментально-кровожерливим тіточкам і дядечкам, історію мого тяжкого дитинства), тож, мій благодійник, який нагодився саме тієї хвилини, як мої легені роздирало водою одного із численних у цих місцях кар'єрів і як поперед моїми очима, наче у німому кіно на початку його тріумфального голівудського розквіту, прокрутилася коротка історія мого нікчемного життя (пробачте мене за таку багатомовність, але я дуже любив того діда і гадка про його смерть і досі спричиняє мені нестерпний біль у районі шлунку, і якби не оця болюча рана якраз у точці, де, наче арки Нотр-Даму, сходяться з архітектурної оглядки ідеальні півкружжя ребер, я б давно написав роман про нього), так от, мій благодійник, іще раз пробачте за повторення одного і того ж слова, помер кілька місяців тому, а що жив він самотньо і відторжено і говорив мовою, яку не розумів жоден із наших країв, але котра стала мені за ті три безтурботні роки рідною, так би мовити Muttersprache, бо він був перша людина, яка взагалі зі мною вербально спілкувалась, то я лишився сам як палець і думав лише про зустріч із ним на тим світі. У раю.

Того часу я уявляв собі рай згідно з його розповідями про ті краї, де він народився і провів перші двадцять років свого тоді іще щасливого життя. Коли він брав до рук бандуру і співав мені славні козацькі пісні, я бачив ті степи і ліси, ті кручі і ріки, тих пишнотілих молодиць і чорнобривих дівчат, чубатих парубків і схожих на Юла Брінера козаків, сивобородих кобзарів, повні солов'їного тьохкання вишневі садочки, діброви і луки, карасів у сметані і горілку, і усе оте охоплено було на горизонті ліловою блакиттю аргентинських гір, і ми плакали із ним, що таке розкошество нам судилося побачити лише по смерті.

Мій дід Панас помер якраз на Паску. Поїли ми з ним крашанок, випили горілки, що він сам гнав її з буряків, похристосалися із ним тричі, і віддав він Богові душу. Вірніше, послідовність була така — похристосалися, випили, поїли, а тоді вже, як ми утретє пройшли по тому колу, опустив він голову на руки, зітхнув тихо — «Ївго-Ївго» (то була його наречена у тій карасево-сметанній країні) — аж наче побачив, як вона вийшла стрічати його на край села, а дитину у люльці саму кинула. І був у тому голосі і докір, і любов, і така вистраждана півсторічна сердечна мука, що я одразу зрозумів — Панаса стріла його кохана, дарма що став він сивий та поганий, як він про себе казав, стріла, впізнала і повела аж за виднокрай, туди, звідкіля ще жоден вісточки не подав — ні факсом, ні мобільником, а ні навіть email'ом.

Хоча і казали про мого діда, що за ним чорти у пеклі плачуть, бо руки його, буцім-то, по лікоть у крові, для мене він був єдина рідна душа, і я вірив, що, коли помру, то стрінемось ми на райських луках і знову вип'ємо його самогонки.

А що я усе-таки мав сумнів, чи потрапить він до раю, то пішов до рутландців із подарунком, сулією горілки, і вони мене запевнили, що найкращий спосіб урятувати чиюсь пропащу душу, то сміятися на Паску, аж сльози з очей.

Відсміявшись, як того потребував забобон, я узяв мотузку і пішов до озера, де давно вже запримітив старий дуб, та й повісився. Дід Панас дуже любив той дуб, от я і подумав, що таким і буде мій найкоротший шлях до нашої зустрічі.

Але, за словами діда Панаса «бідному, як женитися, то й ніч замала». Не знаю напевне, чи то дуб був такий старий, чи мотузок не втримав моє тлусте тіло, але упав я додолу і так навернувся спиною об корч, що мене спаралізувало від удару, і, коли я прийшов до тями, то побачив над собою небо, мереживну тінь від дерева і двох неземних красунь, що, як я уже розказував, пахли божественно, аж я обрадувався, що таки благополучно допхався до раю.

Одна з них схилилася наді мною, а інша, невдоволено накопиливши губки, пхнула мені поміж ребра, перевіряючи, на якій стадії вмирання я перебуваю, і сказала: «Голубонько, облиш його. Нехай сконає у спокої».

Мене різонуло блискавкою болю на грані шоку, але ще більшим шоком була мова, якою вона говорила. До того моменту я думав, що лише ми з дідом Панасом володіли нею у цих краях і, коли почув її, то упевнився, що справді у раю і що святий Петро послав мені назустріч двох янголів, які розмовляли по-нашому.

«Нехай сконає у спокої…» І досі я вважаю, що ніколи в житті не чув такого райського голосу і такої милозвучної алітерації як тоді, під тим дубом.

Коли я прийшов до тями, то уже інший голос, такий само солодкозвучний, як і попередній, але десь на півоктави нижчий, промуркотів: «Під три чорти із твоїми порадами, серденько», що мені також здалося дуже милим але, очевидно, розсердило першу співрозмовницю, бо вона копнула мене ще раз гострим списом свого черевика під ребро, страшенний біль віддався у мені розкотами передгрозового грому, і я остаточно втратив свідомість.

Як сказав один римлянин дві тисячі років тому: «Fata viam inventium».

Отож, долі було завгодно, аби почалася нова ера мого життя, на абсолютно новому і незнаному мені матеріальному, духовному і емоційному рівні, а я зазнав кохання, зради, відчаю і пекельних мук ревнощів, через що ніскілечки не жалкую.

Тепер, здається, я зумів вам пояснити, як я потрапив до замку, закохався у одну із королев і став Кристантонопулусом Костакокопулосом, Великим Лордом Мишачого Дерева.

Найважче у цій розповіді триматися хронологічного порядку, бо увесь час виникає потреба пояснити те чи інше, а тоді іще коняка мого натхнення заносить свого неосвіченого у романонаписанні вершника із рівної дороги до нетрів підсвідомості, докучливих спогадів і інших непотрібностей. Тому я вибудував у пам'яті ланцюжок спогадів і триматимусь за нього, наче той грек, якому одна гарна дівиця кинула до печери клубок ниток і порятувала, а він, як то часто буває у житті, повівся із нею наче останній покидьок, що, власне, не має до даної історії дотичності.

Коли я прийшов до тями, то лежав на білосніжних хмарах, наді мною звисали золоті зірки, пахло лавандою, мімозою і ще чимось пронизливо-звабливим, чому я тоді не мав назви.

До речі, то була валер'янка, якою Аліна відпоювала Віру.

Їхні голоси, притишені і чарівливі, заколисували мій біль і дарували надію на вічне щастя.

— Голубонько, якби ти могла піднятися над своїм честолюбством і сприймати життя таким простим, яким і можуть бути лише великі речі, якби ти пригамувала свої амбіції, якби ти не ганялася за привидом свого утраченого кохання, якби ти чинила те, що я тобі від усього серця раджу…

— Ти радила мені вийти заміж за Жан-Люка. Ти просто примусила мене поламати усю мою кар'єру, закінчити курси французької, покинути домівку, припхатися сюди із весільним платтям і тобі не стало духу сказати правду навіть тоді, коли я, у міру своїх талантів, пробувала грати нав'язану тобою ролю щасливої нареченої. Тобі не стало порядності сказати мені, що я, за твоєю примхою, перейшла до статистів, котрим належиться кидати весільні квіточки на твою честь. То було так паскудно — дізнатися від…

— Паскудно, я згодна з тобою три тисячі разів, що то було тобі паскудно. Але, повір мені, коли я побачила в аеропорту Жан-Люка із букетом троянд, а тоді як він поцілував мені руку, а ще потім, коли ми їхали кукурудзяними полями і, не знати як, опинилися у кукурудзяних хащах, я і справді закохалася.

— Закохалася! Аякже, ти якраз із того розряду сентиментальних бабусь, що, задерши серед поля спідницю, закохуються у першого-стрічного француза, який з метою економії води примушує усю сім'ю приймати ванну по черзі у тій самій воді і що з ним би я не витримала і трьох днів подружнього життя.

— От бачиш, ми уже і добулися до істини. Видно, долі було завгодно, аби мені дали візу на місяць раніше за тебе. Я одразу зрозуміла, що він тобі, великій цяці, не пара, а втрачати єдину можливість врятувати Андрійку життя я не могла. Погодься, що той скупердяй, як ти його зволиш називати, заплатив за його лікування і тепер, як хлопчик почав поправлятися, він прилаштував його до гарного англійського коледжу. Завдяки мені, зауваж.

— Я тобі і справді вдячна за сина, який доводиться тобі, між іншим, онуком, але мене дуже вразила твоя малодушність. Якби ти сказала одразу, що весільні плани перемінилися, я б купила вінчальну сукню для тебе. На три розміри більшу, до речі.

— На два, серденько, на два. А тепер я іще кілька фунтів скинула. Що ж до «сентиментальних бабусь», то такі закиди мені не дошкуляють. Жан-Люк, як побачив мене у аеропорті, то подумав, що я і є ти, себто його наречена, а що я окрім «шерше ля фам» та «не компрене» нічого тоді не тямила, то якось так воно вийшло, що ми одразу…

— …що ви одразу опинилися у моєму весільному ліжку.

— Бог з тобою, голубонько. Забудь оту дурну історію. Давай жити за принципами динамічного програмування. Зараз ти перебуваєш у даній точці свого життя і плануй його саме з цього моменту. До речі, як ти вже притягла того смердючого покруча, якого б ми нізащо в світі не надибали, аби не твоя депресія і не необхідність вигулювати тебе околицями, отож, як ти вже притягла того суїцидника до мого ліжка, то, будь ласка, приглядай за ним, аби він не здох на моєму новому простирадлі.

— Ти ніколи не могла збагнути страждань немічних створінь, у тебе просто атрофовані такі загальнолюдські почуття, як…

— …як гуманізм і тому подібна солоденька водиця. Бо я виховувалась своєю бабцею, і єдиний принцип, що вона винесла із сталінських таборів і прищепила мені, формулювався дуже просто — сьогодні помреш ти, а я — я помру іншим разом. Твої тимурівські принципи видавалися мені аномальними і навіть шкідливими для людства, а твоє виховання…

— На жаль, мене взагалі ніхто не виховував, як не вважати мого піонервожатого, і мені завжди бракувало сімейного тепла. Може саме через те я і намагалася завжди допомагати слабким і хворим і ти мене ніколи не могла зрозуміти…

— Твоя правда, я ніколи не могла тебе зрозуміти, а особливо, коли ти пхалась до кожного зі своєю допомогою. Але, пригадай, що коли ти, обливаючись сльозами співчуття, тягала до нашого дому приблудних котів чи старців, то саме я виводила їм блохи і промивала їхні порослі коростою рани, бо ти одразу забувала про тих бідолах.

— Боже, яка то все неправда. Ти ж знаєш, що я завжди віддавалась служінню…

— …віддавалась служінню свого правосуддя. Під чим ти розуміла нічну біганину з пістолетом за якимось мерзотниками а чи багатоденні засади зі своїми головорізами, де ви переважно пиячили і різалися у карти, а твоя хвора дитина і твій недоглянутий чоловік висіли на мені.

— Впізнаю лексику і логіку твого синочка. До речі, моя хвора дитина була твоїм онуком, і я щось не пригадую, аби ти через його хворобу відмінила коли свій похід до театру а чи побачення. А от твій синочок…

— Згодна, зірок він із неба не хапав, але і ти у ролі його дружини була просто неможливою, — закінчила та жінка, що у талії була товща і що звали її Аліною, і напоїла мене валер'яновим настоєм.

Я випив його одним духом, незграбно лизнув її оксамитово-прохолодну руку, що пахла корицею і лимоном, і втратив свідомість. Як вони потім казали, на три дні. Увесь той час Аліна мусила спати із Вірою в одному ліжку, через що злі язики і пустили плітку, начебто вони лесбіянки.

— … і вони відривають йому голову, так що ти вже і не здатен ідентифікувати той стікаючий кров'ю труп, шпурляють її аж — ген-ген! — до крапки, а ти, нічого не тямлячи, шкандибаєш туди, де з виряченими очами чекає на тебе ота голова, і вже, кат твоїй матінці, забувся, як виглядав той понівечений тулуб. І оте все вони називають…

— …і оте все вони називають «trennbare Verben», і я просто не розумію, добродію, чого ви так драматизуєте граматику нехай вам дещо незвичної іноземної мови. Отой ключовий префікс дієслова, що вони від нього відділяють і ставлять наприкінці речення, вимагає від співрозмовника, а чи опонента, принаймні здатності вислухати речення, а отже, і саму думку, до кінця, себто до крапки. Завдяки чому, як мені думається, цей народ і дав світу таку неймовірну кількість філософів і мислителів. Саме над цією проблемою я працюю останнім часом — граматика як формуючий вектор мислення.

— О ні, о ні, — наче від зубного болю застогнав Юрген, — ці теревені, ці розумуючі дармоїди, ця розпуста!..

Він сидів на терасі у кріслі-качалці, злий і, як завжди, готовий до сварки, що так не пасувало до його попівської сутани.

А я лежав поруч, турботливо закутаний Аліною до пледа, і одужував. Голоси, що чулися із вітальні, були мені приємні, бо говорили усе тією ж, нашою з дідом Панасом мовою, думки що висловлювалися за келишком шампанського, видавалися страшенно розумними, бо я не тямив і сотої частки сказаного, навіть тисячовольтна напруга роздратування, яка хвилями накочувала на мене від Юргена, не лякала, а заколисувала, бо, як сказала Аліна, він належав до Сім'ї, а, отже, не становив для мене небезпеки.

У прямокутнику дверей вималювався звабливий силует Аліни.

— Синку, я розумію твоє збудження, і я визнаю, що Віронька упорола дурницю…

— Упорола дурницю?! Чому, скажи, чому ти завжди брала її сторону? Скажи краще, чому ти завжди мішалася до нашого подружнього життя? Або ще краще, нащо ти взагалі нас звела? Тільки прошу, не починай про свої принципи динамічного програмування, на яких ти абсолютно не тямишся.

— Віронька упорола дурницю, але ж будь широкою людиною, умій прощати, до речі, не забувай, що ти привіз із собою молоденьку коханку, котру Віронька має толерувати, а саме це і могло призвести до так званого нервового зриву. Вона така витончена натура…

— Витончена натура?! Блядь твоя Вірка, і я її уб'ю, а заразом і вашого Кристантонопулоса порішу, — він трохи подумав і додав, — а оцього волохатого прийду, — він подивився на мене, оцінюючи, яким чином мене буде найкраще порішити, — оцього прийду я підпалю разом із пледом, — тоді він задумливо глянув на Аліну і втішно посміхнувся: — А твого Жан-Люка підвішу на дереві. За яйця.

— Добре-добре, синку, завтра ранком укладеш повний перелік своїх жертв і відповідних тортур, а зараз піди і проспися. Ти ніколи не умів пити. Твоя нова приятелька може подумати, що втрапила…

— … що втрапила до вертепу, — докінчив Юрген печально і заплакав, наче мала дитина. — Содом і Гоморра, — римзав він схлипуючи, а Аліна утішала його, гладячи довге і пухнасте, наче у неї самої, волосся.

— Іди синку, поспи трохи.

Тоді вона почухала мене за вухом і мені стало так затишно, так любо. Я був прийнятий до її Сім'ї. То було ще краще, аніж потрапити до раю.

Аліна примостилася на краєчку мого шезлонга, легко, наче пташка, що наступної миті спурхне, лишивши у моїх пазурах духм'яну пір'їнку. Я так любив її тої миті, і тоді уперше мені спало на думку, що жінка — то вінець усього сущого.

— Ось, котику-любчику, тобі і загадкова слов'янська душа, оті Карамазови та Анни Кареніни… Саме лише пияцтво та неробство. Правду кажучи, і загадкова західноєвропейська душа, обтяжена едиповим комплексом і розчленована патологоанатомом Фрейдом, стала мені такою ж нецікавою. Я думаю, душі взагалі нема. Ти тільки не кажи про те Юргену.

Вона замовкла і мовчала, довго-довго. Я так любив оті її паузи, це було так по-тваринному прекрасно, коли вона сполоханою мишкою переривала якийсь палкий монолог або застигала посеред жвавої розмови, вона навіть не дихала, а лише випромінювала потойбічні чари, зводячи з глузду своєю недосяжністю.

— І чого він раптом став попом? Він був дуже добрий спортсмен, повір мені. Краса і гордість збірної регбістів. Теж неабияке інтелектуальне заняття, але все-таки було у ньому більше щирості, аніж тепер. Не люблю я попів.

На тлі підсвіченого прямокутника скляних дверей вродився силует, викапана Аліна, хіба трохи тонша у талії. Це була Віра. У сутінках я відрізняв їх скоріше за запахом (у Аліни домінувала нота лаванди, а у Віри — мімози), бо візуально вони скидалися одна на одну, попри вікову і вагову різницю, наче сестрички-близнючки.

— Пробач, — сказала вона до мене, — пробач, любчику, що я зіпсувала твою вечірку.

— Я чекаю, що ти попросиш вибачення і у мене, за мої попсовані нерви, — холодно відказала Аліна.

— Серед родичів — зайва річ, серденько. І потім, я уже пояснювала, як усе вийшло. Лише моя любов до музики…

— Лише твоя любов до музики призвела до того, що ти потрапила на оргію, а потім ми з Юргеном мали тебе забирати із поліції голу і п'яну…

— Голу і п'яну?.. Твоя пристрасть усе перебільшувати, вірніше перемішувати, а вірніше, пересмикувати, а ще точніше совати носа, куди не слід…

— Добре, голубонько, добре, іншим разом я не забиратиму тебе на поруки. Полишимо на сьогодні. Я тільки погано розумію, навіщо ти притягла із собою отого поганого грека чи турка, чи хто він за паспортом, твій сексуальний партнер із сауни із якимось нелюдським ім'ям?

— Аліночко, — коли мої королеви називали одна одну по імені, це завжди означало, що вони піднімали забрала і зіскакували зі своїх бойових скакунів, — Аліночко, я так натомилася, і потім, мені так гидко від тієї свінгер-парті… Я таке там побачила, чого і не чекала…

— Ну-ну, не для того ти на світ народилася, щоб бачити лише те, чого ти чекала.

— Я присягаю тобі, — утираючи носа подолом Аліниної сукні, правила Віра, — я присягаюся, що справді збиралась на вечір джазової музики. Ти ж знаєш про свінг, і знаєш, як я його люблю. А потім, коли я зрозуміла, куди втрапила, і що той свінг не має ніякого відношення до мого свінгу, я, сама не знаю чого, не завернула звідти. Бо, по-перше, було жаль викинутих за квиток грошей, по-друге, мені не хотілося виглядати переляканою іноземкою-провінціалкою, а, по-третє, я почувалася так паскудно, бо Юрген привіз із собою оту молоду кобилицю. Якби вона не була такою молодою і вродливою…

— Годі плакати, ви з Юргеном геть зіпсували мою оксамитову сукню. Врешті, це було дуже пікантно. Колись, як ти психологічно переробиш свій досвід групового сексу, розкажеш мені докладно про свої ескапади. Глянь, краще, на нашого любчика, як він добре виглядає, який він милий. Мені здається, що він зовсім не даун, як твердить Жан-Люк.

— Виключається. Він не даун, він — жертва генетичних дослідів.

— В усякому разі, він у нас so-o-o-o-o-o su-u-u-u-u-usss, і ми нікому не дамо зіпсувати вечірку з нагоди його одужання.

Вони чмокнули мене у щоки — Аліна у ліву, Віра у праву. Обидві пахли запаморочливо. Обидві виглядали божественно. Їхні прикраси загадково поблискували у місячному світлі і срібно-місячно потеленькували при кожному порусі граційно-тваринних тіл, а їхні сукні шурхотіли, наче ящірки осіннім палим листом.

— А от ми нашому котюсику та відкоркуємо шампусику.

Це вже була третя пляшка Veuve Clicquot, яку відкорковувала Віра. Кожного разу, як вона підносила мені келишок, то запопадливо додавала туди кілька краплин валер'янки, від чого мені аж дух забирало. Сама вона пила горілку з льодом, а Аліна тихцем від Жан-Люка ласувала ромом, що його заховала під моїм пледом.

Після того, як Юргена уклали до ліжка, вечірка набула нового розмаху. Мене частували, наче короля, мене трактували, наче короля, за мене піднімали тости, наче за новоспеченого короля, і увесь той нестямний захват був з приводу мого одужання, хоча я не міг зрозуміти, за що мене так люблять.

Чи як там співав після сніданку Костантинопулос?

У нього була жахлива звичка зачинятися у туалетній кімнаті, що розташовувалася якраз понад моєю комірчиною (куди я перебрався через тиждень після вечірки з нагоди мого одужання і чим, до речі, завдячував йому) і сидіти там, насвистуючи і наспівуючи, аж доки він не перечитає усі вкинуті Фішером рекламні проспекти. І те і інше, я маю на увазі насвистування і наспівування, було просто жахливим, втім, як і акустика туалетної кімнати, за що я не можу винуватити архітектора цього у інших відношеннях чарівного замку, бо він, себто архітектор, і гадки не мав, проектуючи оте чудо, що якомусь дурню заманеться виводити арії у клозеті. Отож, невдала акустика клозету посилювала мої муки, підносячи їх уже до розряду витончених тортур, але найстрашніше починалося для мене у той момент, як увертюрою Апокаліпсису прокручувався ролик з туалетним папером, (той покидьок відкручував принаймні п'ять метрів духм'яної стрічки, хоча за рівнем своєї культури він міг би спокійно скористатися тими ж таки рекламними проспектам, але Аліна навіть у такий дрібничці не могла перейти на режим економії), а тоді чувся її, тобто стрічки, оксамитовий короткий зойк. І коли Костантинопулос починав, непристойно крекчучи і постогнуючи, шурхотіти тим гріховно дорогим туалетним папером (один Бог міг знати, що він там із нею чинить, хоча, на відміну від Юргена, не думаю, що Творцю Всесвіту кожна мить нашого буття являється однаково цікавою і важливою), я встигав намацати і притиснути до вух маленькі подушечки, що їх подарувала мені якось Віра, але ніякі у світі заслонки не рятували мене від Ніагари, що вивергав бачок його унітазу, оті мегатонн і кіловати, оті кубометри і мегапарсеки води, що її вистачило б для меліорації невеликого засушливого материка розміром з Австралію. Та Ніагара мчала через мої вушні раковини, виламуючи барабанні перетинки і змітаючи на ходу молоточки і накуваленьки, чи як вони там у біса звуться, а тоді розривала мій мозок, наче Космос у момент його творення, на мільйони чи може й мільярди часточок. Це спричинювало больовий шок, і я втрачав свідомість.

Доктор Шотт називав те гіперчутливістю вушного нерва, але, правду кажучи, я просто згорав від ревнощів, бо через отого грецького турка мене було засунуто до комірчини і розвінчано із розряду хворого і чарівного котика-любчика до найнижчого щабеля приблудного нікчеми.

Тепер Аліна з Вірою усіляко переймалися новим фаворитом, котрий розважав їх оповідками про прийдешній кінець світу, який знаменує початок Нової Ери Щастя, і та Ера мала настати за якихось тридцять дві тисячі років. Другою, не менш цікавою темою, був детальний перебіг його хронічного геморою, так що я відчував аж комплекс неповноцінності, не маючи такої непересічної хвороби. А трапилось те переселення он як.

Юрген, хвала Всевишньому, поїхав, залишивши нам на кілька днів свою коханку, оту, за словами Віри, молоду і вродливу кобилицю. Ми мали багато клопотів, аби її позбавитись і врешті-решт знайшли їй пару, молодого священика-католика. Він зачарував її, як перед тим Юрген, балачками на релігійні теми і намовив до прийняття католицтва. Власне, сварка між представниками двох розгалуджень християнської віри (одного разу вони мало не побили одне одного своїми молитовниками) і стала причиною того, що Костантинопулос так прийшовся до душі моїм красуням, бо, на відміну від них, які поперемінно ляками їх пеклом, кожен у своєму, але в обох випадках жахливому, варіанті, мученик на терені геморою проповідував дитинно-безпечний індуїзм, який за усі гріхи душі і тіла обіцяв по смерті перехід до якоїсь нижчої по відношенню людини касти. Аліна одразу зарезервувала за собою кошачу подобу, а Вірі запропонувала переродитися у ролі гончака чи мисливського пса, на що остання ляснула Аліну по лобі томиком Шекспіра, на якому дуже кохалась.

Взагалі ж, оті брахманісти мали більше рації, аніж я спочатку думав, хоча б через їхню теорію кастовості, до якої я при нагоді іще повернуся.

Крім того, наш індуіст дуже наочно продемонстрував нам нікчемність інших релігій, а особливо усіх підвидів християнства з їхніми сміховинними відмінностями, як ото — чому католики хрестяться зліва направо, а православні справа наліво. Виявляється, що при цьому католики проказують латинкою «спиритус санкти», а православні, по-грецькому порядку — «агіос пнеума». Якби православні казали «пнеума агіос», то й хрестилися б по-католицькому. На що православні відказують, що прикметник має стояти перед іменником, бо не можна називати ім'я Бога, не передуючи йому хвалебним епітетом. Отакого роду і була, за словами Костантинопулоса, майже і уся решта відмінностей поміж двома сектами, не кажучи вже про інші брехливі теревені.

Оті кілька днів, після того, як від'їхав Юрген, а його молода приятелька влаштувалася служницею до католицького священика, який, на превелике щастя для нас, абсолютно винятково не був «голубим» і закохався у цю набожну красуню, ми провели доволі приємно учотирьох.

Жан-Люк, хвалити долю, також кудись завіявся. Здається, на полювання до Африки чи Чікаго. Тепер я не пригадаю точніше, але, здається, до Африки. Коли мені спадає на думку Чікаго, то мабуть тому, що Аліна завжди, коли заходила мова про Жан-Люка, примовляла — він мені, як дощ у Чікаго. Через те така пара слів, як його ім'я і назва цього міста перейшли у моєму мозку до розряду стійких словосполучень. Певно ж, що він не міг полювати у Чікаго на початку серпня.

Ресторан, який розташовувався на першому поверсі і яким заправляв Жан-Люк, з нагоди його полювання (пригадав, він поїхав полювати на омарів до Австралії) закрили до понеділка, і ми упивалися спокоєм і неробством, розташувавшись на королівському Аліниному ліжку і ріжучись днями у підкидного, бо новий наш партнер виявився таки ідіотом і був незугарний освоїти бридж.

Ті кілька днів, коли я вже одужав і не потребував цілодобового догляду, Костантинопулос використав, аби посісти у замку моє місце — місце бідного хворого-любчика, зображуючи усякого разу, як він примощувався до крісла, пекельні гемороїдальні муки, торочачи при цьому про нескінчені переродження грішної душі і роблячи моїм королевам доволі незграбні, як на мене, компліменти, на кшталт: «ой, Віронько, які у вас чудові очі» або «ой, Аліночко, які у вас тендітні ніжки». Я вже наготував план, як скинути нового фаворита із трону, але тоді…

…тоді, наче сніг на голову, заявився Жан-Люк, у чоботях аж до плечей, увесь обвішаний тими вусатими омарами, і застукав мене у ліжку Аліни.

Тепер, коли я прокручую у голові події тих днів, я можу відтворити ланцюжок Костантинопулосових підступностей. Телеграму про дочасне прибуття мисливця на омарів він приховав від нас, а що телеграма була доставлена, то Фішер сам мені божився, бо того дня тільки і прийшло що три телеграми на весь округ — одна кривій Маріанні від племінника із Занзібара, друга — теж Маріанні, але тій, що минулого року мало не вчинила пожежу під час повені, не пам'ятаю вже від кого, здається від кривої Маріанни, що одна на увесь той край через якісь забобони не мала телефону і спілкувалася винятково телеграмами, отож вона, тобто крива Маріанна, сповіщала свою дальню родичку, ту Маріанну, що свого часу хотіла отримати одночасно по двом страховим полісам — за пожежу і повінь, що їхній племінник прислав телеграму із Занзібара, де він розшукав собі наречену, але не місцеву, чорношкіру, а маленьку японочку із місії «Лікарі без кордонів» чи, може «Кордони без лікарів». А третю телеграму, від Жан-Люка, Фішер привіз велосипедом до нас, вручивши її персонально Костантинопулосові, бо ми втрьох поїхали до казіно, куди мене, до речі, не пустили, бо я, як сказав той нікчема на вході, «мордою не вийшов».

Авжеж, саме так воно і було. Моя пам'ять стала за півроку ув'язнення ще більш уражаючою, вигострившись, наче дамаський клинок, темрявою і самотністю. Саме тому я так добре пам'ятаю ту огидну сцену, яку підлаштував Костантинопулос, приховавши телеграму і підпоївши мене валер'яною, так що я заснув, згорнувшись калачиком на Аліниних подушках. Аліна, трохи більш, аніж звично ковтнувши рому, яким її пригощав той-таки Костантинопулос, задрімала поруч. Віра, що на неї накочувався черговий приступ мігрені, поїхала на концерт свінгер-джазової групи, цього разу вона втрапила таки на концерт, а не на вечірку свінгер-клубу, а наш інтриган-індуїст, узявши до рук відро і щітку, порався на ґаночку — милий, непитущий і в усіх відношеннях надійний, наче євнух, друг сім'ї і безплатний прибирач.

Отак я, з легким струсом мозку, потрапив до комірчини, а мій підступний партнер по картах прирік себе у наступному народженні на ролю унітазної щітки, якщо, звісно, вірити його теорії карми, зате у даний момент тішився прихильністю Жан-Люка, Аліни і Віри, розкошуючи дармовими харчами з ресторану. Він не знав тоді, що дурна схильність до розкошів може усе зіпсувати і солодкий плід зробити гірким. Не знаю, чи задумався він над цим хоча б у той момент, як йому накинули на шию шовкову Алінину панчоху і задушили? Переконаний, що переважна частина людства так і помирає, жодного разу і не подумавши. Але я повернусь до подальшого переказу трохи пізніше, бо на мене у цій камері смертників знову накочує страх і туга.

«Мені стало ясно, що людину, яку самотньо ув'язнили і відібрали можливість займатися будь-якою справою, котра сидить у напівтемному приміщенні і не може бачити частіше одного разу на день того, хто приносить йому їсти, і навіть не може ходити, випрямившись на весь зріст, ця людина є найнещаснішою із смертних. Вона згодна навіть потрапити до пекла, якщо у нього вірить, аби лише опинитися серед людей.»

Віддаю належне автору цих рядків. Бідолаха знав, що таке самітність, непевність майбутнього і мука чекання на вирок за сподіяні чи несподіяні злочини. Я, правда, не можу дорікнути на висоту стелі, бо хоча вона і не дуже висока, та і я не аби-який велет (метр двадцять у фуражці, за висловом Юргена), я не можу дорікнути і на півтемряву, навпаки, я мрію про неї, як спраглий у пустелі мріє про ковток «коли», доведений до нестями спекою і фата-морганою реклами солоних оселедців пряного посолу, я не побиваюся і через те, що не можу зайнятися якою-небудь справою, бо єдине, чим я завжди займався, — то була філософія, тож самотність мені теж не дошкуляє, і я вже, поготів, не мрію, на кшалт того небораки, із радістю стрінути убивцю, навіженого, смердючого старця або ведмедя, але в одному я поділяю його думку — якщо ув'язнений схильний до красного письма, то горе його стає значно меншим.

І то є єдина причина, чому я пишу.

Минулого тижня я відправив черговий пакет з моїми начерками, і от уже сьогодні отримав лист. Цього разу від редакторки, яка укладає мій роман. Інтелігентна і чарівна жінка. Це, одначе, і не дивно, бо хазяйка видавництва, та що приохотила мене до писання, і сама відрізняється неабияким інтелектом і чаром, а, отже, і персонал підбирає собі відповідний. Мені навіть здається, що поміж ними існує більш глибокий духовний зв'язок, як то було колись між Вірою і Аліною. Більш за те, коли я розрізаю конверт, мене переслідують знайомі запахи — мімози і лаванди. І як я не переконую себе, що то — лише омана, що листи видруковано комп'ютером, а вкладено до конверта рукою секретарки, і що по дорозі з Америки до нашого глухого кутка їх торкалися десятки чужих рук, усякого разу, як я розрізаю конверт з адресою видавництва, звідти, засушеним листком зі старого гербарію вислизає збляклий відбиток колись таких коханих пахощів. А коли я обнюхую ламану лінію на зворотному боці конверта, то крізь неймовірний сморід синтетичного клею видобуваю пахощі знайомої помади, яка вимальовує у моїй уяві вогненний і швидкий помах язиком, що так хвилював мене, як Аліна, нехтуючи правилами доброго тону і ігноруючи наготовану на письмовому столі вологу подушечку, заклеювала листи.

Хіба і справді так легко з'їхати з глузду? Невже і дійсно наш розум подібен до порохової бочки, що може стояти довго і, здавалось, безпечно, але лише за відсутності вогню? А тим вогнем і могла бути якраз загибель Віри. І коли б долі було і цього мало, то вона наготувала мені блискавку на мільярди вольтів, як мене глупої ночі викинули із ліжка, нап'яли на лапи наручники, а тоді — хвала і слава їхньому демократизму і правосуддю! — надавали по печінках, бо я спитався лише, чи не можна мені піти до туалету, після чого на мою вже і без того слабку голову посипалися кокосами неймовірні звинувачення.

І коли що мене доводить до нестями, то це моє безсилля у даній ситуації будь-що вирішувати, а одного цього уже достатньо, аби будь-яке становище стало жахливим.

Увесь час я був ідіот, бо мислив, наче вільна людина, і я був тричі ідіот, думаючи, що аби бути вільним, достатньо себе вільним почувати. Такий собі доморощений Діоген із комірчини попід туалетною кімнатою Костантинопулоса, який піднявся понад людськими законами і вважав себе їм непідвладним з тієї лише причини, що людство навіть не здогадувалося про його, себто, моє існування. І варто було лише пари наручників, аби збагнути, що воля, вона ж свобода, — то розкіш, котру собі не кожен може дозволити.

Тож, пиши, котику, пиши!.. і ті дві милі дами з Америки витягнуть тебе за твої дурні волохаті вуха на волю, до світла, і ти знову ганятимеш луками, полюючи мишей і страждаючи через нероздільне кохання якої-небудь гарненької хольцландської кізочки.

… і мені стало ясно: через те, що вона сміялася будь-яким моїм оповідкам, я відкрив у ній безодню інтелекту, а завдяки її веселості у неї закохався.

Ми часто збиралися уже далеко за північ, як Жан-Люкові гості розходилися, а старий п'яниця-марселець, перегорнувши стільці на столики і вишаровувавши підлогу, шкутильгав до своєї комірчини.

Які то були чудові посиденьки, які то були веселі балачки, коли ми планували наше життя за черговим Аліниним сценарієм або просто грали словами, наче пустотливі діти, будуючи теорії світотвору і філософські учення, аби одразу ж потому розсипати їх помахом рукава. Або ми пригадували якогось небораку-сусіда, що закохався у свою служницю і що його ревнива дружина зачинила їх обох до морозильної камери, як вони там спершу гарували, про те не здогадаючись, а потім, як любовний жар ущух, то, бідолахи там і замерзли, а чи гадали, яких збитків принесе людству чергова комета, чи ж просто розповідали анекдоти, ріжучись у карти. Ми всі були хронічно трохи закохані одне в одного, а тому завжди сміялися. Я навіть уявити не міг, як келишок шампанського і присутність чарівних жінок міняє світогляд, перетворюючи будь-яку дурницю на афоризм, а будь-якого дурня на Сократа.

Ми, то були звично я, Віра і Аліна, як не гостював у нас який зайда-філософ чи інший подорожній із тих країв, де народилися мої красуні, по дорозі до Країни Великих Сподівань, ейфорічний і шармантний, з кошиком великих сподівань на шалені гроші і визнання, або ж по дорозі назад, із тим самим кошиком, повним сплюндрованих ілюзій і дитинно-здивованими очима, притихлий і ображений.

Якийсь недовгий час був із нами і постійний четвертий партнер, індуїст Костантинопулос, що його появу в замку я можу пояснити лише як потвердження Віриної Теорії Парного Випадку. Вона, себто теорія, формулювалася надзвичайно просто, а саме: якщо трапляється якась непересічна подія, то одразу ж, до пари, так би мовити, трапляється іще одна подія такого ж непересічного порядку.

Власне, ця теорія належала не Вірі. Цю теорію розробив один її «добрий приятель і колишній співробітник, судмедексперт і прекрасний фахівець» (за Віриною характеристикою) або ж «п'яниця, некрофіл і імпотент» (за характеристикою Юргена). Так от, за його спостереженнями, я маю на увазі некрофіла, а не Юргена, ота парність просто вражає.

Приміром, як привозять вам до анатомічки труп, скажімо, із брутально покаліченим лівим вухом, то одразу ж довозять, так би мовити, парний труп, але вже із брутально відірваним правим. Той «прекрасний фахівець і імпотент» пробував навіть захистити за цією темою дисертацію, звичайно ж, безнадійно, бо геніальність завжди наражається на шалений опір пересічного люду. Віра була, до речі, єдиною експерткою, яка написала на його дисертацію схвальну рецензію, що, кінець-кінцем і призвело бідолаху до смерті. Про це я, можливо, розповім іншим разом, аби не відволікати увагу читача від самої теорії і від історії мого кохання. Вірніше було б назвати цю теорію просто законом, бо навіть смерть її винахідника слугувала тому яскравою ілюстрацією, але ж, знову таки, про це — іншим разом.

Отож, коли бідолаха-експерт нагло помер, Віра продовжила його, скажімо так, Учення, а що працювала вона слідчою по особливо тяжким злочинам, то набрана нею статистика нагадувала кримінальний підручник по розчленуванням, отруєнням, повішенням і тому подібним веселеньким парним випадкам, якими вона нас час від часу розважала грозовими ночами, коли ми не могли спати. То були так звані історії-страшилки, що якраз добре пасували до світлових та звукових ефектів шаленіючої надворі бурі і що їх за такої негоди полюбляла слухати Аліна, загорнувшись від страху з головою у ковдру.

Коротко кажучи, появу у нашому товаристві Костантинопулоса можна було пояснити лише Теорією Парного Випадку. Річ у тім, що, як би то мені не було прикро визнати, ми з ним і були якраз парою, наче ті два трупи, з понівеченим правим і лівим вухом. Власне, саме за це я його і ненавидів, оте повсякчас наявне переді мною зборище моїх же пороків і болячок, оте моє alter ego з такими само волохатими вухами, і тому, коли ми з Вірою знайшли його мертвим у клозеті, то я відчув полегшення і радість, і на мене напав сміх. Пробач мене, мій читачу, але так важко придушити своє перше, ще не кероване розумом і правилами пристойності, почуття.

— Ой, любчику, перестань сміятися, — штовхнула мене Віра ліктем під ребра. — Ти перебудиш усю обслугу.

Вона, як завше, мала рацію, бо, хоча година була рання, а після учорашнього банкету, який влаштовував один дуже багатий добродій з Нідерхольцланду на честь укладення багатомільйонного контракту з кувейтським еміром (платив за все, як ви самі вже здогадалися, емір), обслуга, себто три гарсони, повар, а також сам шеф, Жан-Люк, спали, наче пшеницю продавши, невдала акустика туалетної кімнати підсилювала мій, скажімо прямо, підленький смішок до оперного діапазону. В усякому разі, так запевняла Аліна пізніше, якій у той саме момент наснився Мефістофель у виконанні її колишнього приятеля і коханця, і, коли я її розбудив, вона була тим незадоволена, бо кожного разу після тієї його арії вона виходила на сцену з букетом троянд (троянди купував, як ви самі вже здогадалися, Мефістофель), тож вона виходила на сцену з оберемком отих духм'яних квітів, гарно вбрана (для цього випадку вона завжди брала сукні у Віри, щонайменш тиждень перед тим голодуючи, аби защібнути блискавку на спині). Коротко кажучи, Аліна була страшенно незадоволена, як я її розбудив, а коли дізналась про причину і зрозуміла, що то не дурний жарт, на кшалт тих, що ми час від часу влаштовували, лякаючи одне одного, коли життя видавалося занадто прісним, то просто розлютилася.

— Боже, яка підлість з його боку, — прошипіла вона, на ходу накидаючи на себе мереживний пеньюарчик, — яка невихованість — померти такої ранньої години у клозеті.

— Гей, та він був просто перверзний тип, — з огидою додала вона, оглянувши місце подій. — І як тут нестерпно смердить!.. А потім, це ж моя панчоха. Він вибрав з найдорожчої пари!..

Я подивився ще раз на свого суперника, тепер уже для мене безпечного, і мені стало його навіть трішечки жаль, як ото жаліє гладіатор-переможець свого втоптаного у пилюку арени супротивника, коли патриції у захваті вказують пальцем донизу, а він просто змушений перерізати бідоласі горлянку.

З целофановою торбинкою на голові і виряченими очима Костантинопулос нагадував водолаза, що його витягли занадто швидко із Маріанської западини, або ж, скоріше, на морського окуня. Із тієї-таки западини.

— Вірко, він що і справді сказився? Догрався, пакісник, удосвітку.

Я ще ніколи не чув від Аліни таких нечемностей і зрозумів, що ми і справді вклепалися до дуже неприємної історії.

— Аліно, не втрачай голову, це — не результат жвавих сексуальних ігор. Я його докладно оглянула і, як судити за ступенем закляклості суглобів і станом шкірного покрову, смерть настала іще учора ввечері. Звичайно, я не можу встановити точного часу і причин смерті, але однозначно — його було вбито. Ти поглянь на оці подряпини і синці…

Віра стояла поруч із Костантинопулосом, вдягнута, як на таку ранню годину досить незвично — сірий елегантний костюм, білосніжна блузка, і скидалася на екскурсоводку із музею воскових фігур мадам Тюссо, яка демонструє свою улюблену фігуру екскурсантам, любовно звертаючи при цьому увагу на окремі деталі.

— Так, кінчай лекцію, — втрутилася Аліна, — я розумію, у тебе до цього покидька професійний інтерес, але ми маємо якнайшвидше його позбавитися.

— Добре, я зараз зателефоную, — слухняно кивнула головою Віра.

— Аякже, аякже, дитинко, — солодко вимовила Аліна, — потелефонуй до Інтерполу, ЦРУ, а заразом до місцевого добровільного товариства друзів пожежників. Слухай, тягни скоріше сюди оті здорові пластикові мішки, — звернулася вона уже до мене. — Засунемо його поки, а там видно буде.

— А як він не влізе до мішка? — поцікавився я по-дурному.

— То спершу розчленуємо, а потім розфасуємо по мішечкам.

Аліна була уособленням богині невідворотності Ананке.

— Слухай, любчику, катай за мішками, і не лякайся так страшно. Ти заблював, до речі, мій новий килим, — вона посміхнулася раптом до мене, підбадьорливо і чарівно. — Ніхто не буде твого друга розчленовувати і розфасовувати. Заспокойся.

І я заспокоївся. Сам не знаю, чого я виблював учорашнє фондю.

— … принцем Сьотоку сказано: «У кожного є душа, і в кожній душі — свої прагнення. Те, що здається вірним в очах одного, являється невірним в очах іншого. І хто візьме на себе сміливість розсудити, що є добро, і що є зло? І кожне судження містить в собі як мудрість, так і глупоту, чим скидається на коло, яке не має кінця»….

— І де, пробачте, це було занесено? — перепитав я свою співрозмовницю.

— У його сімнадцяти положеннях, — втрутилася у розмову Віра.

— Здається, наш котик знову закохався, — по-змовницьки прошепотіла у мене за спиною Аліна.

— Але вона і справді чарівна.

Віра віддала належне японській красуні, що лежала, гола, як не вважати напівпрозорих пелюсток на тілі, на довгому овальному столі, така духм'яно-запаморочлива, і цитувала сімнадцять положень принца Сьотоку.

— Котику, а поклади-но їй на ніжку омарчика, — порадила Аліна.

— Омарчики закінчились, — втрутилася Віра, — Аліно, принеси з холодильної камери трохи ікри, ми прикрасимо нею її животика.

— Я не піду туди, — з притиском прошепотіла Аліна і по-дитинному закопилила губку. — Там сидить він. Це мене нервує.

— Любчику, збігай-но ти, — звернулася до мене Віра, — сподіваюсь, він тебе не нервує? Та перевір заразом, чи надійно він там забарикадований картонами із морозивом.

Хвала Господу, як сказала тієї ночі Аліна, що Жан-Люк скупив за безцінь півтони морозива, що попід тим солодким тягарем він сумирно сидів і мене не нервував. Навпаки, я відчував до нього симпатію, до нашого свіжомороженого Костантинопулоса, і я з радістю побіг до холодильної камери, бо мені кортіло самому прикрасити плаского животика моєї японочки ікрою.

Ми влаштовували суші. То була моя ідея. Останній крик моди. Суші на живому тілі справжньої японки. Японка знайшлася у сусідньому селищі. Вона нудьгувала із своєю свекрухою у величезному будинку, доки її чоловік волочився за негарними місцевими дівицями по дискотеках.

Наш Жан-Люк раптово від'їхав, полишивши на нас свій ресторан, своє реноме і трьох чарівних гарсонів.

Ми троє, себто Аліна, Віра і я, збилися з ніг, реалізуючи мою шалену ідею — суші. Ми розіслали картки-запрошення усім завсідникам французьких витончених наїдків, і страшенно хвилювалися, чи зберуться вони цього разу.

То був мій тріумф! Недарма ми набили холодильну камеру усякими можливими й неможливими наїдками. Ми скуповували усе, що мало хоч якесь відношення до риби — за нашим уявленням японці їли лише рибні страви, а як то воно було насправді, сказала Аліна, все одно ніякий дідько із округи не знав напевно. Імпровізація і шарм! І гола японка, що мала загладити усі наші «проколи».

Аліна і Віра надягли кімоно. Мушу визнати, що то дуже і дуже чарівне вбрання. Гарсони, троє французів-провінціалів, були зодягнуті самураями, у тому розумінні, як то уявлялося Аліні, себто — багато шовку і парчі, а на боках — криві бойові кортики, аби одразу, на місці, зробити собі харакірі, як, випадком, шановні гості будуть чимось невдоволені.

Віра проштудіювала скоренько по Інтернету кілька японських привітань, а також намалювала тушшю ієрогліфи. То була чистої води авантюра і страшенне аматорство, і порятувало нас від фіаско лише те, що жоден із запрошених гостей знав японську культуру не більше, як з вікна туристичного автобусу, тому наші різнобарвні ліхтарики і, як виявилося пізніше, китайські костюми гарсонів не кололи очі, а, навпаки, створювали чарівну східну атмосферу.

Перефразуючи улюблений афоризм Юргена, скажу: «Не буває невдалих японських суші — буває лише мало горілки», пробачте, саке. Тому я купив кілька ящиків саке, себто горілки, яку ми розігрівали у чайниках і розливали у крихітні келишки — десять марок порція.

І кожен із присутніх панів вважав би за нечемність дати гарсону менше, як десятку чайових за той наперсток теплої горілки, що я їх, себто чайові, одбирав одразу на вході до кухні, а моїм королевам вони засовували сотні за пазуху кімоно, аж наприкінці Віра сказала, що почувається справжньою гейшею.

— Бачиш тепер, любонько, що ти працювала у своїй прокуратурі майже задурно, наражаючись щодня на небезпеку, — сказала їй Аліна, розв'язуючи чергового разу широкий пояс кімоно і стоячи по щиколотку в купюрах посеред службової туалетної кімнати. — Господи, пробач мені іще й сьогодні, — перехрестилася вона на уявну ікону і вибігла до кухні, де один із самураїв черпачком наповнював крихітні, куплені за безцінок у супермаркеті, чарочки, які потім виявилися підставочками для яєць.

Перелякана японочка, що з неї п'яні гості давно облизали усю ікру, кудись щезла, але цього вже ніхто не помічав. Замість нудної, вимотуючої душу пластинки з народною японською музикою, якою Аліна розжилася випадково у тому ж супермаркеті, гриміли запальні західно-українські тропаки, а тоді пішла «Хаванагіла».

Коли гості на світанку розійшлися, а ми дали кожному із гарсонів відкупного за мовчання, і, за словами Аліни, «підбили бабки», то Віра сказала, що стільки вона і справді б не заробила за довгі місяці на ниві боротьби із кримінальністю.

— Але! — з притиском сказала вона. — Я зав'язую, бо за це можна отримати і строк.

— За що «за це»? — перепитала ображено Аліна. — Ми — чесні підприємці, у котрих…

— …у котрих в морозильній камері заховано труп, — закінчила Віра і одразу ж заснула.

А ми до ранку рахували гроші, складаючи їх купками, і думали-гадали, як нам і справді позбавитися Костантинопулоса.

Якщо ви думаєте, що то була проста задача, спробуйте самі розглянути невеличкий приклад — як позбутися трупа, приміром, тещі чи сусіда. Уявіть собі, що ви приходите з роботи, а він, себто труп, уже чекає на вас у вітальні.

І ми, перекладаючи купки грошей, ламали собі голови над тією проблемою.

Оскільки наш експерт по ділам такого роду, як виявилося, втрачала інколи почуття міри («Розумієш, котику, у неї часом буває — накотить щось на неї, нап'ється, як свиня, і з копит») і спала, згорнувшися калачиком, у кріслі, ми почали згадувати усілякого роду випадки із почутого, побаченого чи пережитого.

— Знаєте, Аліно, — час від часу я звертався до неї на «Ви» і це її дуже смішило, — знаєте, ота ваша ідея розфасувати його по мішечках… Якщо у ванній кімнаті…

— Фе, яка гидота. Усюди кров!..

— Він же морожений.

— Не знаю… Ні, я не зможу тоді ніколи купатися із насолодою у ванні.

— А як на столі ресторанної кухні?..

— Ні, ні, і ще раз ні. Теоретично це звучить досить розважно. Більш за те, скажу тобі, одного разу я бачила чудовий фільм, хоча і голівудський, то там одна чарівна, ну просто надзвичайно чарівна дама, убивши одного поганого, ну дуже поганого чоловіка, мала ту ж проблему. У неї був ресторанчик, не такий як у нас, звичайно, а так, забігайлівка, але ситуація загалом схожа.

— І що вона зробила?

— Ах, любчику, коли я думаю про це у прикладному значенні, себто, практично і по відношенню до нього… Господи, яка усе-таки гидота ті голівудські фільми. Ти дивишся на екран і вболіваєш за героїню, котра згодувала гостям того поганого, ну справді дуже поганого чоловіка, біфштекси із якого дуже смакували завсідникам, і з найбільшою насолодою вона пригощала саме того детектива, котрий намагався розкрити убивство. Перверзна мерзотниця і, до речі, лесбіянка, хоча це не має дотичності до її канібальських жартів. А той милий страж порядку, що, здавалося, відстоює інтереси американської нації, в усякому разі отримує платню від самих глядачів того слабоумства і мусить викликати симпатію за свою нелегку роботу, видається тобі монстром і нелюдом. Щось в королівстві Датському не в порядку!.. Ні, любчику, ми не канібали. Ми навіть не убивці. Ми просто не хочемо неприємностей із правоохоронними органами. Думай далі, любчику. Він сидить там уже три дні, а ми, замість кудись його подіти, влаштували оце дурне суші…

Я чув якось від одного заїжджого приблуди дуже схожу історію, тільки там чоловік убив дружину, а його матінка згодувала труп свиням. Такий варіант здавався мені цілком прийнятним.

— Ні, любчику, це — не естетично, а, до того ж, ми не тримаємо свиней.

Оскільки Аліна покладала завжди велику вагу на естетичний бік будь-якої справи, то відмела мої пропозиції розчинити його у кислоті, тримати його на антресолях у моїй комірчині, доки він муміфікується, а затим використовувати його як підставку до лампи чи зарити до ями, притрусивши вапном.

Взагалі, як виявилося, я знав силу прикладів такого штибу. Мені здалося навіть, що єдине, чим цікавляться пересічні обивателі і чим частують їх масс-медіа, то це саме проблема того, як позбутися трупа.

Питання, хто порішив небораку, було, за словами Аліни, неактуальним і суто академічним, однак ми його теж суто теоретично розглянули. При цьому виявилося, що він нажив собі за недовгий час багато ворогів.

Починала список Аліни Віра. По-перше, тої ранньої години, як я її надибав у коридорі, вона була одягнута більш як недоречно для свого вранішнього jogging'y. По-друге, у неї були суто емоційні причини його прибрати — як свідка і учасника того групового свинства, де наша святенниця (знову таки, за словами Аліни) справила таке враження, що і досі їй надзвонювали типи і розбещеними голосами робили недвозначні пропозиції. Ну а, по-третє, це могло бути добрим потвердженням теорії Юргена про симуляцію і надсимуляцію. Не буду тут вдавитися до подробиць, але у двох словах вона виглядала приміром так. Кожна нормальна людина несе у собі зерна ненормальності, які вона, унаслідок виховання, страху або інших гальмуючих факторів у тій чи іншій мірі у собі придушує. Так, наприклад, сексуальний маніяк стає сексопатологом, фетишист — колекціонером, содоміст — зоологом, педофіл — педагогом і таке інше. Таким чином, екстраполюючи професійні нахили Віри, її багаторічну боротьбу із убивцями, насильниками і маніяками, можна уявити, що, залишившись безробітною і сумуючи за утраченим адреналіном, вона і утнула оту штуку, що додала нам стільки клопоту.

Другим у списку був Жан-Люк, із його манією увесь час переписувати заповіт і схильністю до гомосексуалізму. Проти нього говорило те, що він час від часу поплескував Костантинопулоса по сідницях («А ти ж знаєш, любчику, оті турецькі греки, чи як їх там, — бісексуали від народження»), а той волочився за гарненьким прищуватим гарсончиком, чим міг розбити остаточно серце старому дурню. І старий дурень знову бігав до нотаря переписувати заповіт, як говорили, на користь покійного, а як і це не допомогло завоювати кохання красеня-грека, то він і убив його, а тоді від'їхав до своєї Гасконі, покинувши нам ресторан із трупом.

Третьою у списку вона поставила себе.

— Чесно кажучи, любчику, у мене було багато підстав його придушити. Хоча б через заповіт на ресторан і будинок. Про ревнощі тут не може бути і мови, що лише посилює мою вину, бо адвокат не міг би клопотати, про пом'якшення вироку за убивство у стані афекту. А потім, не забувай, що у того бідолахи на шиї була моя панчоха. Хотіла б я лише знати, чому той убивця вибрав її із моєї найдорожчої пари?

— І чому та панчоха пахла мімозою? — спитав я по-дурному.

Четвертим ішов марселець-п'яниця.

— По-перше, я бачила, як вони того вечора, обидва п'яні, як чіп, тяглися з Костантинопулосом сходами до своїх кімнат і на чім світ стоїть лаялися. По-друге, його мати — сицилійка. Ну, ти знаєш — ота їхня Коза Ностра і таке інше. І останнє, найпідозріліше, — він зник. Хоча, правда, таке траплялось і раніше, ще до появи трупа.

П'ятим до списку вона включила поштаря Фішера.

— Це, звичайно, нонсенс, просто гра фантазії, але… — вона на мить задумалась, — ага, ось маємо — він закоханий у мене і, можна припустити… О, ні.

І вона викинула кульгавого Фішера із списку.

Аліна дорахувала гроші, пригладила їх своєю чарівної форми ручкою і сказала, весело розсміявшись:

— А останнім, і найбільш підозрілим у моєму списку, то є ти, мій любчику.

Ця жінка мала добре почуття гумору!

…а потім я стрів її побіля озера, як повний місяць купав своє сяйво у його темних водах.

— Правда ж, це дуже гарно, як повний місяць купає своє сяйво у повних водах озера? — спитала вона мене порцеляново-ніжним голоском.

До того моменту я ніколи не поєднував оті два природні явища. Місяць, то був собі просто місяць, а що він був повний, то я завжди констатував за нервовим поводженням котів і Аліни. Озеро і взагалі не викликало у мене нічого, окрім огиди, бо я завжди боявся води, а, крім того, ще пам'ятав суглобами свого тіла моє невдале самогубство на березі цього пліснявого водоймища. Але її голосок, її тонко промальований на тлі повного місяця профіль, змусили мене збрехати:

— О! — сказав я, тяжко переводячи подих після довгої гонитви за якоюсь нічною звіриною (здається, я надибав того разу тхора, що тягав у Фішера курей). — О! — повторив я, остаточно сп'янілий від гіркуватого морського запаху, що струменів від неї (прозаїчна Аліна казала, що від японки тхне рибою, що, до речі, і наштовхнуло її на думку запросити оту дівицю для суші), у моїй голові щось клацнуло, наче хто переключив програму, і я, побожливо вирячивши на небо очі, майже провив від натхнення:

— Як сумно вичерпує місяць срібною мушлею ніч мого серця…

Ні, здається, я трохи перекручую, але суть була приміром така — щось про сум і серце, і про мушлю, що так зачарувала мою співрозмовницю.

— Це таке щастя стріти на чужині когось, хто тебе так добре розуміє. Я дуже самотня. О, ні, не засмучуйтесь через мене. Я знаю, що коли людина витончена і уміє до того ж цінувати прекрасне, то це навіть радісно — милуватися місяцем у вигнанні…

Я ще раз подивився на місяць, тоді на співрозмовницю, і погодився з нею.

А вона правила далі, кутаючись до шовкового халата-кімоно, що шурхотів і поблискував, наче крильця у бабки:

— Мені так сумно і самотньо. Я знаю, звичайно, яке то щастя народитися урешті людиною, що втаємничена до учення Будди. Це і справді велике щастя? — звернулася вона до мене за потвердженням, і я кивнув головою, тої миті готовий повірити будь-чому, а вона знову повернулася до мене у профіль і продовжувала: — Пірнувши до безодні смерті, нелегко знову сподобитися такого щастя, як би довго не тривав коловоріт життя і смерті, скільки б не довелося помирати і народжуватися.

У кущах щось зашаруділо.

— О, чуєте? Самотній зайчик сумує на світанні.

Страшенно люблю алітерації, а особливо у вустах гарненьких дівиць.

І я повторив зачаровано:

— Самотній зайчик сумує на світанку…

Але то був не самотній зайчик. Зайці цього часу не гарували по кущах, хіба б якогось наполохала сова. То був той самий клятий тхоряка, який передушив половину курника у Фішера, але, закоханий по вуха, я знову погодився і не побіг його ловити, хоча Фішер і обіцяв за того бандита, живого чи мертвого, подарувати мені свій старий велосипед.

— Я така нещасна у подружньому житті. О, не втішайте мене. Я знаю, союз чоловіка і жінки визначається іще у попередніх народженнях; він буває і довгим, і короткочасним, і споконвіку так воно ведеться… Одні присягаються навічно бути разом, а глянеш — уже й розлучилися; інші думають: «Зв'язок той ненадовго!», а нерозлучні аж до смерті… Ніщо на світі так не оманливо і перемінливо, як союз, що поєднує чоловіка і жінку…

Вона замовкла. До світанку ми не зронили більше й слова. І якщо її голос мене зачарував, то мовчання просто звело з розуму. Так довго не вміла мовчати жодна жінка. Навіть Аліна.

— Негарними були Сократ і Платон, Мікелянджелло і Кант, Вольтер і Паганіні, — утішала мене Віра.

— Твій улюблений Езоп був просто потворним, — докинула Аліна, — а Робесп'єр, до речі, гриз нігті і був поцяцькований віспою, і росточку в ньому було — до плеча нашому Костантинопулосу, царство йому небесне. Я маю на увазі Костантинопулоса, бо Робесп'єр, певне, чортам смолу у пеклі мішає.

— Бальзак був поганий з лиця, до того ж, товстий і задишливий, — правила свого Віра, — тоді, якщо взяти, приміром, поетів, — Олександр Поп…

— Не знаю такого, — чесно визнала Аліна.

— Англійський поет, до речі, зовсім непоганий. Як поет. Але з лиця… Коли якась шанувальниця зайшла до кімнати, де він творив свої вірші, то вилетіла звідти, наче скажена, з криками: «Там величезна горила!»

— Ха-ха! — чемно засміялася Аліна, не дуже вірячи історії. — Між іншим, якщо ми вже говоримо про мавп і поетів, Олександр Сергійович Пушкін, ти його не знаєш, котику, він писав усякі дурниці і волочився за княгинями, то він скидався на макаку резуса.

— А оженився на першій красуні, Наталії Гончаровій.

— За що його, бідолаху і пристрелили на дуелі, я маю на увазі, за те, що він волочився за заміжніми жінками, — Аліна загнула останній палець другої руки, — Казанова, це той, що про нього співав Костантинопулос у клозеті, — потвора, просто дуже несимпатичний мужчина, такий, знаєш, котику, арогантний тип. Проте гарної статури, — додала вона, аби віддати належне тому волоцюзі і залишатися об'єктивною.

— Бальзак, про нього я вже сказала добре слово, — вела Віра перелік літературного списку, — тоді, з недавно померлих, Рождественський.

— О, то був і справді першорозрядний потвора. А політики, ти поглянь на політиків. Отой, що зараз засідає в Європейському парламенті, то ж просто — Годзілла! Або Авраам Лінкольн. А ти візьми римлян, красу і гордість Римської імперії, що їх навіть на монетах викарбовували. Цезар — лисий. Антоній — просто Баба Яга, із носом до підборіддя. До речі, їхня спільна коханка, Клеопатра, теж була негарна жінка з кривими волохатими, як у тебе, любчику, ногами. А той дурний Антоній женився на ній, та ще й подарував два острови — Крит і Кілікію. І то за живої дружини.

Я був смертельно закоханий і безнадійно глухий до їхніх переконань, бо перелік стосувався геніїв. А ким був насправді я?

Іще недавно, як ми снідали утрьох на Аліниному ліжку і через розчинене вікно милувалися, як опадають квіточки з Мишачого дерева, а я чекав на невиданний урожай мишей, я почувався абсолютно щасливим. Мені було присвоєно титула Костантинопулос Кристакопопулос, Великий Лорд Мишачого Дерева, а мій колишній ворог і суперник сумирно лежав попід тим деревом, замурований до бетонного стовбчика (це була ідея Віри, у якої на похмілля завжди добре варила голова), а пізніше ми збиралися покласти зверху велику мармурову пластину, яка б слугувала йому за меморіальну дошку, а нам за літній ломберний столик. Отже, я був остаточно щасливим, бо врешті позбувся того прийди, і ніщо не віщувало на горизонті нових нещасть.

Жан-Люк іще не повернувся із своєї Гасконі, і ми мали таку-сяку передишку від його скандалів і щоденного переписування заповіту. Зате об'явився мій любий марселець, що з ним було так приємно гомоніти про прийдешній урожай. Старий Фішер, як я уже говорив, поламав собі ногу, і ми не отримали ранкову пошту, а, значить, були ізольовані від усього світу з його щоденними землетрусами, посухами і біржовими crash'aми. І того-таки дня Віра і Аліна, або як я їх часто називав Віраліна, бо вони поєднувалися у моєму мозку у одну прекрасну надістоту, нарешті змогли пояснити, ким я насправді був.

Це питання ніколи не тривожило мене, як ми з дідом Панасом плели із лози кошики і брилики і раз на рік писали фінансовий звіт до податкової інспекції, де зазначалися лише наші збитки, так що ми навіть отримували від них непогані відшкодування, а тим часом приторговували на сторону з великим зиском. Наш товар закупляла одна французька фірма, звичайно, «на чорну», відвалюючи нам доволі щедро. Потім ті капелюшки і кошички з'являлися у часописах на чарівних голівках аристократок, одного разу навіть на голові самої англійської монархині, і жодна душа на світі не знала, що оті паризькі новинки плетуться нами, у богом забутій халупці.

На питання «Хто я?» він завжди відказував — «Божа істота», а коли я питався «Звідки я взявся?», то відказував — «Бусол приніс». Такі поняття як «герменевтика свідомості» або «евристичне мислення» були нам невідомі, а, отже, для нас не існували. Тепер, у моїй камері смертника, ті часи мені здаються втраченим раєм.

Але мене знову заносить убік від хронології. Отже, за день до моєї нічної зустрічі я був іще надлюдиною (за Віраліниною теорією — нащадком атлантів із Атлантиди, може, пізніше, я повернуся при нагоді до неї більш детально), а сьогодні, я маю на увазі день по тому, як старий Фішер поламав собі ногу, — я відчував, що просто загинув. Загинув від кохання.

Як то властиво закоханим, мене пожирав комплекс неповноцінності, бо я підносив предмет свого захоплення на недосяжну для себе висоту і будь-які критичні, чи навіть просто розважні слова сторонніх на адресу мого кумиру сприймав як тяжку образу моїм святим почуттям.

Даремно Аліна переконувала мене, що кохання — то лише гра гормонів, так би мовити, їхній дисбаланс у молодому організмі, що зумовлюється простим інстинктом продовження роду, що то звичайне тимчасове потьмарення розуму, необхідне природі лише для того, аби молода істота, забувши свої егоїстичні нахили, завела дітей, отой вічний тягар і гіркий плід солодких зерен кохання, і таким чином продовжила її, себто природи, круговоріт.

Даремно Віра запевняла мене, що муки мої носять суто мазохістичний характер і що мені просто досить подарувати моїй пасії букет чи запросити до ресторану, або ж, у крайньому випадку, зробити це одночасно, як така недосяжна красуня виявиться пересічною і цілком приступною дівицею, котра набридне мені за тиждень.

Я був сліпим, глухим і дурним. А потім — я хотів підняти своє кохання до, скажімо, шекспірівських висот, щоб у ньому був вир пристрастей і, якщо хочете, трагізм. Моє життя до сих пір видавалось таким стерильно-нудним і безцільним.

А те, що вони говорили зараз, аби мене навернути до розважності, нагадувало скоріше воду, вилиту на палаючу олію. Я знав, що коли не побачу мою кохану наступної ночі, то помру.

Наступної ночі я її не побачив. І не помер. Я не бачив її іще тридцять сім днів і тридцять шість ночей. І, знову-таки, не помер. Я горів у полум'ї кохання і не згоряв. Навпаки, мені те пішло на користь, бо я менше їв і більше рухався.

То був запаморочливий відтинок літа, коли у нас мало не щодня був новий партнер для гри у бридж, а ночами ми милувалися — то світляками, то метеоритним дощем, то місячним затемненням, і, про що б ми не говорили, завжди звертали на кохання і смерть.

Якось ми гуляли з Аліною луками (у Віри була знов мігрень) і гомоніли про усілякі дурниці. А потім присіли попід стогом — я пам'ятаю ті запаморочливі аромати! — і вона сказала сумно:

— Котику, знаєш, перше кохання — то страшна і невиліковна хвороба, то чума, яка пожирає тебе невідворотно, то — напалм, що випалює тобі душу. Якщо ти переживеш оту пошесть, то будеш уже імунним, а як ні — то загинеш. Тому, котику, бережися першого кохання, а, як вже відчуваєш, що ти у пастці і от-от загинеш, то убий його, бо воно може бути для тебе смертельним.

На тридцять сьому ніч, як я пробігав повз озерце, шурхаючи ногами по перших опалих тополиних листочках, що провіщували гіркоту скорої осені, я побачив її. Вона сиділа на тому ж місті і, здавалося, навіть зраділа мені. Цього разу було дуже темно, звичайно ж, не для мене, бо я бачив уночі майже так само добре, як удень, а може, іще й краще, бо уночі не заважає яскраве світло, а пахощі посилюються, так що кожна річ, жива чи нежива, випромінює свою візитну картку запахів, і вона дає про ту річ більше емоційної інформації.

Моя кохана була оповита багатошаровою оболонкою найзвабливіших ароматів, що мінялися і посилювалися по мірі мого наближення і що я їх знімав, немов листочки з капустини, п'ючи ніздрями ті пахощі. А стрекотливе шарудіння її кімоно, як вона порухом руки відганяла комара, чи дзенькіт шпильки, що випадала із копиці її темнішого за ніч волосся, чи легкий подих, розривали любовною жагою мої барабанні перетинки, і єдине, чого мені хотілося, аби вона переляканою ящіркою шмигнула б до кущів, полишивши мені на згадку відбиток своєї мускусно-рибної аури, а я б сидів, щасливий і безсилий її догнати.

Отже, тридцять сьомої ночі вона сиділа на тому ж самому місці і, здавалось, навіть зраділа мені. Вона не повернула голову до мене, але відчула мою присутність, як сторожко я не скрадався.

І знову кришталевим голоском вона виплакувала свою нещасну душу, розказуючи, що молодість — то швидка річечка, і що у житті усе таке хитке, не встиг перевести подих — а вже настає твій смертний час, і що вік наш коротший за життя метелика-одноденки і швидший за блискавицю на небі…

— Ви — дуже вродливий, — раптом сказала вона, і якби зараз з неба спустився, приміром, архангел Гавриїл і сказав, що я у суботу зірвав у лото сорокамільйонний джек-пот, я б здивувася менше. — Ви так схожі на мого дідуся, — додала вона, і тепер я уже остаточно розгубився, не знаючи до якої міри те порівняння могло зробити мене привабливим у її очах.

Я нахилився до неї, щоб поцілувати, але мускусний запах її шкіри, до якого вітерець додав мімозову ноту, закрутив мене, наче смерч, і швиргонув до Царства демона Асури і, здається, я почав її душити…

Згідно з буддистською релігією людина проходить ряд перероджень і може відродитися у одному із Шести Світів, а саме, у Пеклі, у Царстві Голодних Демонів, у Царстві Скотів, є ще Царство демона Асури, тоді Світ Людей і, врешті, Небо. До того ж, Пекло і Небо діляться на численні підрозділи. Тому імовірність зустрічі із нею у наступному народженні видається мені надзвичайно мізерною, бо коли вона підіймалася по висхідній, я котився усе нижче і нижче, відчуваючи вусами пекельний вогонь спокути.

Яка карма поєднувала нас у цьому світі? І якщо правда, що союз жінки і чоловіка визначається іще у попередніх народженнях, то наш союз був коротшим за помах крильців метелика, але по силі його можна було б порівняти із тайфуном, торнадо чи якимось цунамі. В усякому разі мене розтрощило, розмололо і виплюнуло на берег так швидко і навально, що я навіть не відчував болю, а саме лише полегшення, що усе те лишилося позаду.

Якщо то і справді було кохання, то я не хотів би іще раз його зазнати. Та грозова драматургія Ероса і Танатоса, що заправляла у цьому світі, видавалася мені занадто жорстокою. Куди приємніше було мені почуватися хворим євнухом-кастратом, якого доглядають дві чарівні одаліски, що турботливо підтикають тобі попід боки плед, збивають ніжними ручками подушку і підносять до тремтячих від гарячки вуст келишок валер'янки.

Я почувався спустошеним і хворим, і Віра з Аліною піклувалися про мене, знову відпоюючи мене трав'яними настоями і підмощуючи під боки маленькі подушечки. Про події минулої ночі вони не говорили, а я не наважувався про те розпитувати.

Крізь розчинене вікно я бачив Мишаче дерево. Воно навіть іще не зацвіло. А може, воно відцвіло уже всоте? І я почав думати, що, можливо, ріка часу зробила дивовижну петлю і перенесла мене до того моменту, як Віра і Аліна знайшли мене під дубом із мотузком на шиї, і що доля дала мені іще один шанс аби переписати чернетку набіло.

І я пригадував свого любого діда Панаса. Тільки тепер він уявлявся мені будистським монахом у жовтогарячому балахоні (коли мене била лихоманка, то у галюцинаціях я, здавалося, міг бачити той колір, що випікав мої очі, наче язиками полум'я, отож я бачив мого діда Панаса у вогняному балахоні, із вибритою головою, а замість домри той добрий дід тримав у руках лютню, біва-хосі, що була дуже на домру схожа, але видавала більш низькі звуки. Мені було дуже цікаво, де він міг розжитися тим антикваріатом, бо такі лютні виготовлялися за добру тисячу років у Китаї, куди були завезені із Ірану, як іще йшла жвава торгівля по Великому Шовковому шляху. Чи може то була таки домра і мені пригадувався шлях чумаків за сіллю до Криму? Це міг бути і небесний Чумацький шлях, що вів до якогось Альдебарана на тому кінці Всесвіту, і тоді дід Панас марився мені інопланетянином із чудернацькою арфою під пахвою, на якій він наярював Токату і фугу ре мінор геніального Йогана Себастьяна.

За кілька днів, як я оклигав, ми пили каву під Мишачим деревом, за мармуровим столом, який встановили хлопці з Нордланду. То був чудовий овальний стіл, теплого кольору з прожилками, у яких за настроєм можна було побачити будь-що (аякже, любчику, карський мармур, сам Мікелянджело помер би з заздрощів), заносячись у думках далеко від цього світу. Він лежав на двох важких, глибоко вритих до землі бетонних стовбах, нагадуючи єврейське похоронне ложе, і здавався таким непорушним і вічним, як сам всесвіт.

Тими днями до нас вчащав один дивак. Здається, я вже розповідав про нього на початку.

(Страшенно незручно, що я відправляю кожен списаний мною зошит своїй видавниці до Америки, не маючи змоги щось переписати чи перечитати, але вона запевнила, що так само працював Достоєвський, і такий приклад, мушу визнати, мене переконав. Звичайно, я не страждаю на манію величності і не ставлю себе в один ряд з цим письменником, хоча, по правді сказати, і не розумію, що в ньому знаходять мільйони читачів упродовж майже століття. Я підозрюю, що вони його не читають, а просто купують через гарні корінці книжок, які добре пасують до меблів і амбіцій шанувальників. Стосовно ж змісту, то для світської бесіди достатньо пунктирних начерків: «Злочин і кара» — клац — бідний студент зарубав сокирою погану бабцю, що позичала йому гроші; «Брати Карамазови» — клац — хтось із них, здається четвертий, позашлюбний, порішив батечка, а посадили першого, п'яницю. З іншими романами іще простіше, там сама назва розшифровує усю фабулу. Головне, що треба уяснити для підтримання свого іміджу людини глибоко інтелігентної, то зміщення нормальних, загальнолюдських моральних підвалин. Скажімо, у історії із студентом і бабцею не здумайте стати на сторону зарубаної ні за що ні про що бабусі, яка підтримувала у грошовій скруті хлопчину, а спробуйте уявити собі його пекельні муки, як приходив час віддавати позичені гроші, бо, як мудро казав дід Панас, позичаєш чужі, а віддаєш свої, ну і таке інше. Це називається, як я колись писав, «загадкова слов'янська душа» і справляє на всіх, особливо, неслов'ян, велике враження.)

Пробачте за відхилення від фабули мого роману. Тож, продовжую.

З того часу ми пили каву завжди за нашим улюбленим мармуровим столиком під Мишачим деревом, що поняло на нас час від часу листочок-другий, попереджуючи про наближення осені. Мені знову було гарно і мене знов усе чарувало, а найбільше — сукні моїх королев (того сезону були модні волани і рюши, легкий батист і шовк), а іще — вітер зі сходу, який, згідно з аеромантом Клаусом із Рутланду, провіщав щастя.

Саме тими днями, тепер я пригадую точно, бо тоді і справді кілька днів підряд не стихав східний вітер, до нас і став учащати Олаф, син того поета, якому рутландці за невиведені бородавки виставили рахунок на п'ять тисяч триста вісімдесят марок і сорок три пфеніги, і ці два факти якраз найбільше доводили його до нестями, я маю на увазі оте твердження, що східний вітер приносить щастя, і сорок три пфеніги на кінці рахунку. Він твердив, що якби не ця безсоромна цифра «сорок три» пфеніги, то він би сплатив рахунок свого батечка-поета, незважаючи на те, що після курсу лікування бородавки не те що не вивелися, а, навпаки, поцяцькували йому навіть сідниці. Але у цьому випадку йшлося вже не про гроші, а про принципи.

Коли ви почуєте, що йдеться про принципи, затямте одразу, що маєте справу або ж з людиною безсоромно-безпринципною, або ж з останнім дурнем. Олаф і був якраз отим останнім. Я маю на увазі дурнем.

Аліна подивилася на флюгер, веселого півника на вежі нашого будинку, і сплеснула у долоні:

— У вас справжній поетичний талант, любчику. До того ж, вітер і справді зі сходу.

Я страшенно не любив, як вона називала любчиком усякого покидька.

— Не знаю, — сказала Віра, — я не покладаю великої ваги на езотерику, але південний вітер і справді несе непевність і мігрень.

Олаф, закоханий одразу у обох моїх королев (я не стрічав жодного чоловіка, що не підпав би їхнім чарам), здавалося вирішив нам сьогодні зіпсувати підобідок. Замість того, аби насолоджуватися їхнім товариством, доброю кавою і моєю толерантністю (врешті, нам таки потрібен був четвертий партнер для бриджу), він затявся на рутландцях, сорока трьох пфенінгах і забобонах.

Він почав розповідати, що винищив для початку усю бузину у садочку, і не помер через таку дурницю, хіба що трохи застудився, бо страшенно спітнів під час незвичної для нього фізичної напруги. А позавчора йому заманулося подратувати рутландців під час божої служби, і він, коли ударили дзвони, стояв попід їхньою церковкою і відверто реготав тим дурням у їхні безсоромні обличчя, як вони виходили з відправи.

— І що ви думаєте? — засміявся він зверхньо, — я знову не помер. Мене навіть не спаралізувало, як твердять оті дурні.

Він подивився на нас переможно, підніс до рота чудову порцелянову чашечку і, коли збирався ковтнути кави, якось дивно закашлявся і геть зіпсував собі білу сорочку. Аліна казала, що ніяка хімчистка не виведе йому ті плями. І вже ніякий хірург-косметолог не взявся б виправити йому перекривлене обличчя. Бідолаху тут-таки за кавою спаралізувало. Єдиною утіхою для нього могло б бути хіба лише те, що ненадовго, лише до Різдва. Бо на Різдво він помер. Здається, я вже розповідав про це на початку. То був тріумф рутландців — як вони знайшли його конаючим під церквою. А коту Мурчику, якого він для спростування забобонів засунув до мішка і тричі обніс круг церкви, вони поставили невеличкий пам'ятник. На жаль, самого Мурчика врятувати вже не вдалося. Олаф якось дуже невдало упав на спину і поламав хребта, я маю на увазі, хребта Мурчику, і бідолаху мали присипити, аби він не мучився, я маю, знову таки на увазі Мурчика.

Отож, сорочка і обличчя Олафа, так само як і партія у бридж були безнадійно зіпсовані, і ми навіть засумнівалися у тому, що вітер зі сходу щастя несе.

А тоді вітер раптово перемінився. Тільки-но від'їхала швидка допомога, куди ми запхали Олафа, тільки-но ми почали мізкувати, чи не спробувати нам навчити старого Фішера грати в бридж, бо, попри погану освіту, він справляв враження людини розумної, і, до того ж, сидів на лікарняному з поламаною ногою, як налетів скажений вихор з півночі, обсипавши моїх красунь пожовклими листочками Мишачого дерева, небо розламало на скалки блискавкою, а коли ударив акорд грому, то серед кущів вродився Жан-Люк. У мисливських чоботях, з рушницею напоготові, страшний, наче Немезида, аби тільки не маленька деталь — його непромокальний мисливський плащ було накинуто на голе тіло, і воно, оте голе тіло, являло собою далеко не войовниче видовисько — сиве волосячко на далеко вже не мікелянджеловському погрудді, а трохи нижче, там де належалося бути його незмінним за будь-якої погоди вовняним кальсонам, кущик порості, який вінчався наприкінці маленькою карлючкою того, що прийнято називати у дамській літературі «чоловіча гордість».

— Тепер ти бачиш, голубонько, що і справді небагато втратила, — встигла ще пожартувати Аліна, але тоді ми зрозуміли, якими недоречними були жарти за цих обставин, бо тої ж таки миті вдарив новий заряд грому, єрихонською сурмою рубонув наступний шквал вітру, і майже одночасно, хіба на одну мільйонну секунду пізніше, Жан-Люк розрядив обидва стволи. Той мерзотник цілив мені у голову, і я вже бачив, як розлючені кулі розносять мій мозок на холодець, як тою склизькою масою, що тільки-но являла собою вмістилище мого мікрокосму, заляпає нову сукню Аліни, як вона, наче чорноока Жаклін, схилиться над зіпсованим шовковим подолом і заходиться зчищати його серветкою, а Віра втішатиме її, що хімчистка зможе ще ту сукню порятувати, я вже бачив, як новим помахом блискавки розчахнулося небо на півночі і звідти посміхнулося обличчя мого діда Панаса, а новий удар грому розламав земну кору, і звідти свіжоморожено пащекував до мене Костантинопулос, я уже втретє розпрощався з моїм нікчемним життям, але (я бачу усе це і понині, наче у рапіді), але у той момент, як тупорилі, лаштовані на ведмедя кулі гарчали десь на півдорозі, Віра, моя красуня Віра, яку її колишній чоловік називав бездушною машиною, створеною для винищування чоловічої гідності, моя неперевершена партнерка по бриджу, зробила те, за що я і понині їй удячний. Вона підбила тренованою ногою каратистки ніжку шезлонга, де я лежав, наче пташеня, сповитий пір'ячком пухкого пледа, та ніжка підломилася, я навернувся спиною об землю, і, коли я корчився від болю у попереку, мої перелякано вирячені очі зафіксували уже безпечну для мене зграйку куль, що їхня траєкторія пересікала, у тому ж таки хокейному рапіді, якраз координати моєї голови, як вона ще лежала на оксамитових подушечках з вензелями «Версаче».

І за якусь уже мільярдну частку секунди, доки я ще не втратив від болю і страху, а чи від страху і болю свідомості, я пригадав п'яні балачки Юргена про те, що його, колись так палко кохана, дружинонька, за її роботи у прокуратурі, час від часу, як хтось із колег особливого спецпідрозділу через відпустку чи похмілля не приходив на роботу, так ось, що його блядь Вірка власноруч розстрілювала особливо небезпечних злочинців, яких через загрозу втечі боялися вивозити кудись на уранові розробки, де б вони могли закінчити життя з користю для батьківщини. Їх, буцімто, запихували на світанку, але не до «воронка», аби не псувати настрій роботягам перших змін, що на похмілля тяглися до розташованого поблизу військового підприємства, а до якогось вантажного фургона з написом «Хліб» чи «Молоко», що мало породжувати у тих сіромах ілюзію, буцімто, доки вони працюватимуть зміну, влада турбуватиметься про хліб їхній насущний, отож, їх запихували, я маю на увазі не роботяг, а приречених на страту злочинців, до броньованої зсередини і закамуфльованої ззовні вантажки і везли до старого кладовища, де у якомусь із склепів, зачитавши скоренько вирок, а може і не зачитавши, бо часу було обмаль — неподалік розташовувалася невеличка трикотажна фабрика, де на годину пізніше за сіромах з військового підприємства починали зміну їхні дружини, а жінки, усе-таки змушений був визнавати Юрген, метикують ліпше за чоловіків, в усякому разі зранку, коли у кращої половини людства голова пухне від випитого напередодні, тож «легенда» про молоковозку на кладовищі з огляду на гострий розум робітниць фабрики мала вагомий ґандж, і звідти треба було намивати ноги ще до їхнього приходу, а значить, часу на зачитування вироку могло, за оцінкою Юргена, і не вистачати, отож у ту саму годину, як працівники міської бойні приступали до роботи, починали її і працівники того особливого спецпідрозділу, де коли-не-коли підробляла, так би мовити, на гонорарній основі слідча по особливо важливим кримінальним справам, його колись так палко кохана дружинонька, а нині блядь і лесбіянка, Віра Осадча.

Я не йняв віри його балачкам, не тому, що вони були непереконливими, а тому, що він називав мою королеву отим поганим словом «блядь», за що я його просто ненавидів, але тепер, коли я падав з підбитим Віриною ногою шезлонгом додолу, я побачив оту описану Юргеном історію, яку він хронометрично вивірив колись у ході, так би мовити, приватного слідчого експерименту, з опитом свідків, як ото сторожа трикотажної фабрики, могорич якого від таємничого спонсора завжди збігався з більш аніж підозрілими нагальними чергуваннями Віри і таке інше, тож, коли я, слідкуючи за вогняною зграйкою куль, вилучив із його розповіді слово «блядь» (іще раз перепрошую за його багаторазове уживання, що так мені самому неприємно, а особливо у поєднані до моєї неперевершеної партнерки по бриджу), то повірив тій історії до останнього слова, а коли почув, як вона спокійно звернулася до Жан-Люка: «Pourquoi? Pourquoi, mon cheri?» (о, їй так личило говорити французькою!), то, вже за одну трильйонну секунду до втрати свідомості, зрозумів, що я у неї закохався. Остаточно і безповоротно.

— … що є метелик, на крилечку якого очко має вигляд краплини роси, і то відтворено з такою реальністю, що лінія, яка крило пересікає, зміщена, начебто…

— А я от думаю, любонько, що даремно не купила той капелюшок, ну, ти пам'ятаєш, той гарненький чорний капелюшок із вуалькою. Це було б так доречно, бо, здається, він цього разу не оклигає. Такий вже він слабкий здоров'ям, через будь-яку дрібничку втрачає свідомість. Ні, таки цього разу він віддасть Богу душу.

Але раніше, ніж я почув ті слова, через мої ніздрі улився запах скошеної отави, до якого примішувалися мімоза, лаванда, суха затхлість старих манускриптів і росяного жасміну. А тоді я підняв тяжкі, немов мармурове віко склепу, повіки, і побачив над собою виткане за візерунками «Версаче» небо.

— …так от, та лінія зміщена начебто рефр-р-ракцією.

Оте чарівне «р», те муркотливе «р», той хриплуватий голос і шурхотливий шелест модного того сезону шовку, остаточно повернув мене до свідомості.

— А у тому капелюшку, голубонько, ти скидалася на сицилійську удовицю, — по-дитячому засміялася Віра, і я переконався, що таки закоханий у неї.

Вона ящірково шелеснула пеньюаром, наблизилася до Аліниного ліжка, аби глянути, чи я не сконав, і я швиденько заплющив повіки, намагаючись набрати якомога більш страдницького вигляду і тим самим відтягти вигнання з раю, до моєї комірчини.

— Здається, він уже оклигав, а тепер симулює. Давай перетягнемо його донизу. Мені не сила терпіти, як ти хропиш у моєму ліжку.

— А мені не сила терпіти, як ти ганяєш ранком наче кобилиця, а потому не вживаєш дезодорант, — ображено докинула Аліна, — і потім, поглянь на бідолаху, він непритомний і, здається, капелюшок може мені знадобитися.

Вона схилилася наді мною, струменіючи пахощами призахідної луки, і, якби не те, що моє серце було заполонено Вірою, я б закохався тієї миті у Аліну.

— Глянь-но, Віронько, він справді не дихає, наш любий коточок.

Її волосся лоскотало мені обличчя, і я готовий був не дихати хвилину, годину, цілу вічність, аби вона тільки не виганяла мене зі свого ліжка, єдиного місця на цілому світі, де я почувався затишно і любо, того місця, яке я міг би назвати домівкою.

— Іще у першому китайському трактаті з судової медицини, написаному, до речі, у одна тисяча двісті сорок сьомому році, значилося, що коли якийсь заблуда симулює свою власну смерть, аби скористатися з гостинності двох добре вихованих дам, примушуючи їх спати в одному ліжку і тим самим шкодячи їхньому доброму імені, то існує одна нескладна і дуже дійова метода поставити того капосника на його волохаті і досить-такі криві ноги, а саме…

— Вірусику, тільки прошу, не треба. Ти ж доросла жінка. Не влаштовуйте свого шарварку. А ти, любчику, якщо й справді прикидаєшся (про що я трохи шкодую, бо не матиму нагоди купити собі той капелюшок), то ось, котику, відкрий краще очі, бо як Вірка тебе почне лоскотати…

Я відкрив очі, побачив їхні обличчя, і єдине, про що пожалкував, то що не можу решту свого життя провести прикутим до цього ліжка, розбитий якимось паралічем чи віспою, свинкою чи СНІДом, споглядаючи знизу оці дві прерафаелітовські голівки на тлі затканого зірками неба.

— У мене справді страшенно болить вухо, — жалібно промовив я, подумки обслідувавши своє тіло, — ліве вухо, — додав я, розуміючи що така конкретизація виглядатиме більш переконливо.

Аліна поглянула на Віру, та підняла очі догори, від чого схожість з мадонною посилилася, аж мені різонуло попід пахом від кохання, тоді поглянула на мене і мовила з притиском:

— Такого роду болі називають фантомними. Але це ще дрібнички у порівнянні…

— Ага, ага, то усе дрібнички, — зацокотіла Аліна, відтираючи Віру від ліжка і випихуючи із кімнати.

І я почув, як за порогом вона прошипіла розлючено: «Ну, Вірко, ти поводишся, наче той рибалка з удовою Рабінович».

А тоді голосно, вже для мене, додала;

— І приготуй нашому голубчику добрячий коктейль.

Вона підіпхала мені під боки подушки і почала недоречно розповідати про свого улюбленого Вінсента Ван Гога і, вже зовсім недоречно, змінивши тему, про принади платонічного кохання, якого їй так завжди бракувало у цьому жорстокому і кривавому світі, бо усе еротичне для неї було відразним, а усе естетичне — божественним, і то було єдиним, з чим вона могла погодитися з Далі, аби їй випала така нагода йому свою думку висловити. І взагалі, ота манера припечатувати події словами, наче ентомологи пришпилюють жуків і метеликів, поповнюючи свої колекції, видавалася Аліні відразною вівісекцією, бо у повсякденному житті завжди потрібно знати, де пролягає кордон відвертості, і правда, що про неї мусять мовчати, завжди неосяжніша, аніж та невинна правда, що про неї мовиться словами.

Саме тому, на її думку, і не склалося життя у Віри і Юргена, бо їхнє кохання було отруєне перверсною вербальною комунікацією, і винною тут була Вірка з її піонерською манерою рубати правду-матку межи очі. А кому ж хочеться чути про себе правду? Ти прокидаєшся з тією правдою, ти бачиш її, коли умиваєшся перед дзеркалом, ти відчуваєш її шкірою на протязі дня і від неї ниють твої суглоби, як ти, намучений нею, засипаєш, і коли тебе добивають нею ж таки, хірургічно розчленовуючи і видаляючи виразки лише для того, аби сунути тобі попід носа і остаточно примусити зневажати себе самого… О, ні, навій мені краще золоті сни, розкажи таку жадану неправду, або просто помовч і випий келишок шампанського і поглянь на мене так, начебто і справді краса врятує цей занапащений світ і начебто вона і справді об'єктивно існує, і ім'я їй… О, ще раз ні, не будемо пронизувати її списом слова, залишимо її неназваною.

…і ми знову сиділи утрьох на Аліниному ліжку, і говорили лише на нейтральні і приємні теми, як ото, що позавчора вибило градом горох у Фішера або про дивну напасть, яка трапилася Хільдегардт із Рутланду, або про віщого сна, що наснився Клаусу, старанно граючи у гру «Вам бариня прислала сто рублів, наказавши „так“ і „ні“ не говорити, „чорне“ з „білим“ не називати» і добре прикладаючись до запасів знайомої нам удовиці Кліко, а про удовицю Рабінович я обачно не питався, бо у моєму животі, якраз попід пахом, зародився волохатий павучок, який огидно вовтузився, сплітаючи павутину страху.

Я не знав, що зі мною трапилося, і не хотів про це розпитувати, принаймні сьогодні, хоча був певний, що моєму безтурботно-казковому життю у цьому декамеронівському замку настав кінець, бо там, за його мурами, лютує чума.

Заснувши у незнайомому оточенні, ми спізнаємо часто у хвилину пробудження почуття нереальності. Кінець-кінцем, не така вже й велика різниця — прокинутися комахою чи Наполеоном, головне, то прийняти свій ідентитет, змиритися із ним і поводитися відповідним чином. Я завжди прокидався котом і ніколи не міг з тим змиритися.

Мій адвокат, одначе, твердить, що у цьому полягає єдина надія на мій порятунок. Того адвоката відшукала для мене моя редакторка, яка сподівається видобути мене із в'язниці, поставивши на ноги Міжнародне товариство захисту котів. Я навіть уявити собі раніше не міг, які впливові особи там головують, не кажучи вже про тих, хто оте інтернаціональне товариство спонсорує. Amnesty International у порівнянні з моїми благодійниками, то просто злидні, які на те тільки і здатні, що випускати щорічний звіт з переліком заподіяних простим людям знущань. Не можу сказати, що мені буде дуже приємно грати прилюдно ролю товстого кастрованого кота, але, знову таки, я не Езоп, аби, гордо задерши голову, прокричати: «Де тут у вас прірва для вільних греків?».

Мало того, чим більше я про те розмірковую, тим більш невірогідною мені історія видається. Чого б тому сіромасі не залишитися коханим рабом вродливої патриціянки, а сторч голову кидатися до прірви?.. Хіба що він кохався, наче Жан-Люк, на хлопчиках і одна думка про близькість із жінкою довела його до цього самогубного вчинку. Або ж, більш імовірно, його, звинувативши у крадіжці, потягли у мішку до страти, а потім, переписуючи історію для нащадків, наплели усіляких нісенітниць.

Грець із ним, із тим Езопом. Говорячи про себе, можу лише сказати, що я собі такої долі не бажаю. Це не означає, що я боюся смерті. Ми часто, граючи у карти, обговорювали цю тему з Аліною і Вірою. Можна сказати, що вона проходила контрапунктом у наших балачках, але як річ самоістотна, як любов, чи ненависть, чи поезія. І ми збігалися на думці, що смерть може бути лише тоді щасливою, як той, кого вона спостигла, бажав її. Себто, смерть як апофеоз любові, чи смерть як поетичний акт. Але, як у даному випадку, померти через судову помилку…

Добре, покінчимо з шизофренічним розщепленням особистості, відкинемо, як річ зайву, навіть шкідливу за даних обставин, мою людську подобу, наче ящірка, що у хвилину небезпеки відкидає хвіст, і почнемо нявчати на людях, ловлячи блохи та вилизуючи волохаті ноги, пробачте, лапи.

Чим більше я обмірковую цю ідею, тим принаднішою вона мені видається. Варто лише отримати ветеринарне посвідчення, де чорним по білому стоїть — КІТ, як переді мною відкриваються просто-таки безмежні можливості і відпадають мої обов'язки перед суспільством. Повна безкарність, себто повна свобода.

Але найпринаднішим за все мені видається ота маленька, схожа на сполоханого горобчика ветеринарка, що навідує мене двічі на тиждень. Вона говорить так тихо, і це справжня утіха для мого вуха, а пахне так звабливо, пташиним гніздечком і трішки корівником (я маю на увазі оту ранкову ноту парного молока і напівсонної молодої доярки), а коли моя ветеринарка, що називає себе зоопсихологом, полишає мою камеру, то я вмощуюся на її стільчику і ще деякий час упиваюся тими пахощами, що димінуендо зблякають, аж доки не перетворюються на легкий дух пожухлої трави.

Мені подобається грати з нею у ті тести, що вона провадить надзвичайно серйозно, за спеціально розробленою для мене методою. Атож, це могутнє Товариство захисту котів розробило індивідуальний план моєї, так би мовити, котячої ресоціалізації. Поволі я починаю перейматися своєю значимістю. Тих добродіїв цікавить усе, усі найменші порухи моєї тваринної душі, що її так поруйнувало спілкування із жорстоким світом людей.

Інколи вона витягає із своєї торбинки якісь палички і мотузочки, що я маю складати їх до певних візерунків. Іноді це бувають якісь намальовані імпресіоністичні клякси, серед яких мені належиться вгадувати постаті чи асоціативні образи.

Ця гра мені подобається ще й тому, що колись, за часів мого царювання у казковому замку, ми часто розважали себе чимось подібним з моїми королевами. Ми сідали під Мишачим деревом, обличчям до призахідного сонця, і тільки воно починало занурюватися у купчасті хмарки на горизонті (це було можливо лише за купчастих, як на картинах Тьєполо, хмарках), як вимальовувалися неймовірні сюжети — чоловік-їжак верхи на віслюку, одногруда амазонка із шваброю замість списа, відразний покруч із товстими, як у Костантинопулоса, сідницями і якраз у такому капелюшку, що його даремно шукала Аліна у паризьких крамницях, а одного разу ми побачили навіть старого Фішера із поштарською сумкою і загіпсованою ногою.

Час від часу ми граємо у слова, коли моя ветеринарочка намагається дослідити темні безодні моєї підсвідомості. Я все більше і більше схиляю голову перед тим Інтернаціональним котячим товариством. Вони таки мають силу грошей і витрачають їх великодушно на такого, загалом, нікчему, як я. Оті індивідуально припасовані для мене ряди слів дозволяють усе глибше і глибше занурюватися у моє минуле.

Не знаю, чи говорив я раніше, але я абсолютно не пам'ятаю своє босоноге дитинство. Мені здається, що його у мене навіть і не було. Я завжди почувався тлустою і непривабливою креатурою, що давало Вірі можливість розважати нас усякого роду теоріями.

Інколи, як вітер доносив до нас запах свіжофарбованих вікон із Нордланду, їй спадало на думку, що я — кіт-мутант. Річ у тім, що блогасловенний Нордланд довгий час являвся місцем, куди, наче прочани до Лурду, стікалися радіологи з усього світу, а особливо з Японії. Ввічливі, коректні, вдягнуті у свинцеві штанцята. Ця остання деталь виплила лише через кілька років, як один із них увійшов, так би мовити, у інтимний контакт з гарненькою місцевою молодичкою, і це саме вона забила на сполох до усіх громадських організацій, як ото Green Peace і таке інше, і вони прислали своїх незалежних експертів, і у тих експертів позашкалювало усі гейгеровські лічильники і повилазили очі від жаху, і вони домоглися переселення нордландців на нове безпечне місце. Тому і називався, власне, Нордланд тепер за поштовим довідником Н.-Нордланд, де літера «Н» могла означати як «Новий», так і «Нерадіоактивний». Нордландці завдяки тому адюльтеру отримали величезні субсидії на будівництво, і це якраз і дало поштовх їхньому процвітанню і невтомному будуванню. Центральну площу вони назвали Марія-плац, і то не на честь діви-Марії, а на честь невірної Зеппової дружини, котра на сіновалі пробувала стягти з ошелешеного японця свинцеві трусики, а маленький провулочок назвали Проспектом подружньої невірності, але потім, через постійні скарги мало не зрадженого Зеппа (бо Марія так і не спромоглася ті штанцята з японського ученого-радіолога стягнути), що він ті скарги слав аж до Організації об'єднаних націй і Європейського патентамту, щиро вважаючи, що то є асоціація, яка патронує інститут подружнього життя, і, як не дивно, саме понервовані співробітники патентамту і допомогли Зеппові у вирішенні тієї проблеми, так от, той провулочок, що на той час і правда виріс до проспекта, перейменували у Провулок Подружньої вірності.

Я вибачаюся за таке відхилення від фабули мого роману, але без цього невеличкого історичного екскурсу мені було б важко пояснити читачеві Першу Теорію Походження Нашого Котика-Любчика, як то називала її Аліна. Так от, існують певні докази того, що я народився і виріс, або просто виріс, або жив якийсь час на території того радіоактивного полігона, що туди так охоче стікалися учені з усього світу, збираючи на тому невеличкому і для них благословенному клаптику матеріали для своїх дисертацій, заміряючи штангенциркулями здоровенні, наче яблука, суниці, і розміром із добрячого гарбуза яблука (останні були джерелом особливої гордості нордландців, бо учені переконали місцеве населення, що двохпудові моркви з бадиллям баобаба і трирогі корови із чотирма рядами дійок на гігантському вимені, котрі давали, до речі, до ста літрів молока на день), одним словом, уся та дивина являється результатом вигідного географічного розташування, наявністю регулярних опадів, і, головне, працьовитості місцевих бауерів. А як коли з курячих яєць вилуплялися хижого вигляду покручі, у яких як і було що пташиного, то це страусячі хвости (що їхнє пір'я нордландці продавали паризьким капелюшникам) або як коли-не-коли народжувалися сіамські, але не близнюки, а трійні або і більше число дивно зросшихся немовлят (яких за добрі гроші охоче відкупали бродячі циркачі і учені-генетики), то і тут учений світ находив учене пояснення — статистичний викид із вибірки. Отож, перше пояснення мого походження було таким — я і був отим статистичним викидом, не зрозуміло було тільки, чому мене, замість продати на досліди ученим, намагалися втопити у річці, звідки мене й виловив дід Панас.

Була і інша теорія мого босоногого дитинства, згідно з якою я був креатурою, вичарованою кимось із рутландців для їхніх заклинань чи пророчеств. Найімовірнішим було схрещення кота з людиною, або людини з котом, бо ж відомо, що на генетичному рівні людина являється найближчою до кота.

І третя теорія полягала в тому, що я — то просто прибулець. Ну, знаєте, як воно буває — космічний корабель із якоїсь там Альфи, Бети чи Епсілон Центаври. Тоді помилки пілота чи ще яка неприємність. Корабель — на друзки. А мене, миле дитя, що народилося у польоті, встигають викинути, перед падінням надавши більш-менш пристойного для даної планети вигляду. А що часу обмаль і комп'ютери вже працюють абияк, перевантажені керуванням корабля у екстремальних умовах, то, знову ж таки, припускаючи, що коти — то цивілізовані прибульці, якими аж кишить на цій планеті, об яку вони ось-ось гепнуться, а людей тут теж не менше, ніж котів, отож, говорила Віра, могло статися, що перевантажені комп'ютери не встигли розібратися, хто із тих двох категорій населення планети міг би прийняти мене у свої обійми і піклуватися найкраще, і пішли на компроміс, щоб було, просто кажучи, і вашим і нашим. Отож, я був, згідно із Третьою Теорією мого походження, не мутантом чи покручем, а посланцем, так би мовити, іншої, вищої цивілізації. Зрозуміло, чому мені та теорія подобалася найбільше.

Було іще кілька недолугих теорійок, що їх висовував, наїжджаючи до нас, Юрген, як ото, що я — даун, бо у мене Ай-Кью сорок і очі, наче у монгола, або що я — то втілення ходячої гріховності, посланої Архангелом, не пам'ятаю як його звали, на Землю, аби нагадувати людям, що потрібно молитися, і то відповідному Богу і у відповідній церкві, себто, у православній, Московського патріархату і таке інше. Але що він страшенно ревнував мене до Аліни, себто до своєї матінки, а отже страждав на елементарний едипів комплекс, а ще й до того страшенно напивався, бо ревнував мене водночас і до Віри, страждаючи на комплекс рогоносця, то ми не станемо розглядати оті п'яні теревені колишнього регбіста, колишньої краси і гордості збірної Політехнічного інституту, а ниньки священика і алкоголіка, який повчав, кількома пучками слід накладати хрест і куди ті пучки, анатомічно вивірено, слід прикладати.

Я мужньо толерував усі його недоліки, бо він належав до Сім'ї, куди мене великодушно включили Аліна і Віра, я прощав йому усе — його пиятки, його постійних «асистенток», яких він привозив із собою, причому кожного разу вони були усе молодшими, аж я уже починав побоюватися, аби йому не інкримінували розтління малолітніх, я змирився навіть з тим, що він заборонив бабусі і матері бачити їхнього онука, що його запхнули до англійського приватного інтернату, де методи виховання нагадували скоріше пенітенціарний заклад, але чого я не міг прийняти — то це його пристрасть пахтитися. Кожного разу він привозив із собою новий непристойний аромат. Він полишав той задушливий слід, наче слимак, і коли він уже навіть від'їжджав, той маршрут його переміщення покоями замку флюоресцентно світився, викликаючи у мене приступи нудоти.

Останнього разу то був просто таки одеколон Антихриста. Уявіть собі — коктейль із грейпфрута і розового дерева (о'кей, спортивно і молодечо, що пасувало б йому, коли б він і далі ганяв диню м'яча по регбістському полю), але далі — ароматична гвоздика, що її навіть у приправі важко знести, тоді — пачулі, що вже самодостатньо — верх непристойності, але — і тепер ви зрозумієте, чому то був такий, скажімо, антибожественний запах, — ота смола, яка стікає з кущів арабського або східноіндійського походження, що її так любили древні єгиптяни, перси, вавілонці, фінікійці, греки і римляни та донині використовують у релігійних відправах буддисти, синтоїсти, індуси і навіть християни (подумать тільки, який плагіат з огляду на релігійні відправи!), і витяжки тієї священної ритуальної смоли було домішано до одеколону. Я думаю, що його автора, себто автора того одеколону, буде одразу вкинуто до християнського пекла, а заразом, можливо, і самого Юргена, який ним обливав себе з ніг до голови.

Якщо і справді коти — то цивілізація прибульців, що мають наглядати за людством, аби воно чого поганого не вчинило і якщо у них є релігія і Бог, то їхня Біблія має починатися словами: «І напочатку був Бог, і Бог був — Запах».

Але тепер повернімося до моєї ветеринарочки. Мушу визнати, що гра у слова, яку я попервах не дуже високо оцінював, допомагала мені у мандрах до витоків мого минулого. За її правилами я мав умощуватися на кушетку, яку мені, єдиному на усю в’язницю, у винятковому випадку, за проханням мого всемогутнього Котячого товариства і з огляду на мою котячу ресоціалізацію, встановили до камери.

Та кушетка, коли я її детально обнюхав, мала надзвичайну біографію. Можливо, колись я напишу окремий роман, де головним персонажем буде вона сама і пригоди, яких вона зазнала. Отже, щоб забезпечити чистоту «вербального тесту», як він називався у картці моєї ветеринарки, вона клала мені на очі чорну хустинку, а носа защіплювала звичайною прищепкою на білизну. Тоді вона всідалася поруч, і її тихенький голосок роняв мені до мозку ряди слів. Ті слова падали, наче зернята на переорану землю, інколи вмираючи, не розквітнувши, інколи даючи тоненькі стеблинки згадок, а інколи вибуховуючи дивними кущами спогадів.

Я не міг встановити якогось алгоритму у доборі слів, і то не дивно, бо пізніше дізнався, що їх саме і обирали за допомогою генератора випадкових чисел.

Найглибший стрибок до минулого спричинило слово «менеджер». Воно м'яко вкотилося до моєї вушної раковини, зачепившись за волосини, які стирчали у ній, наче очерет у болоті, тоді слизько, набираючи шаленої швидкості, шугонуло лабіринтом до мого приспаного чорним оксамитом на очах мозку, а там… — колись читали, як полюють на полярних ведмедів? От-от, це був саме той нестерпний біль, що розриває нутрощі, коли довірливий ведмедик ковтає звабливу кульку китового смальцю, а той смалець, розтопившись у жаровні його зголоднілого черева, випускає на волю, наче стрілу із лука, клубочком змотаний китовий вус, і, проштрикнутий ізсередини, наче шашлик навиворіт, той звір конає у несказанних муках… — мікрокосм мого мозку проштрикнула блискавка болю, котрий переходив у жах, іще навіть більший, аніж я зазнавав тоді, як Костантинопулос, отой покидьок, вивергав на мене водоспади із туалетного бачка.

Я раптом згадав, як колись, мабуть я був тоді іще не таким тлустим і потворним, якась мила істота, не можу пригадати не те що її обличчя, а навіть статі, притуляла мене до грудей і колихала (отже, я і справді був колись не таким здоровим опецьком) і наспівувала щось, а шибки нашої оселі (бо ми були у якійсь оселі, де горіло вогнище і пахло домівкою) розламували нелюдські крики. Коли я говорю нелюдські, то маю на увазі, що вони належали людям, бо я міг упізнати за їхнім тоном стать мучеників, але мені аж млосно ставало на саму лише думку, що за нелюдські тортури виривали такі волання з їхніх горлянок.

Першим завжди був чоловічий крик, і мені уявлялося, що з нього живцем здирають шкіру і що нічого жахнішого вже не може бути, але тоді вступав голос жіночої статі, бо назвати «жіночим» його вже не можна було — і я думав, що так може кричати мати, коли на її очах здирають шкіру з її дитини. Я розумію, що усілякі порівняння і спроби описати свої дитячі жахи звичайними словами виглядатимуть блякло і непереконливо, але книжки пишуться за допомогою слів, видрукуваних почасти на дешевому папері, і я змушений викладати усе вербально.

Інколи голосів було більше і звучали вони якось на інший лад, викликаючи інші, але не більш приємні асоціації, і я вкривався чорним потом, мені карлючило кінцівки, і лише голос тієї істоти, що мене колихала, повертав мене до свідомості. Я впізнав би його, якби почув, серед мільйонів інших. Він наспівував хрипотливо: «Спи, зайчику, спи голубчику, і нічого не бійся, то кричать у лісі дурні менеджери». А коли я став, певно, трішки старшим, бо, пригадується, вовтузився вже поперед вогнищем, яке палало у відкритій на кшталт каміну грубці, на якійсь кошлатій підстильці, то той самий голос приказував: «Ой, зайчику-голубчику, не балуйся, бо прийдуть погані менеджери і вкусять тебе за жопку», але я тоді уже тих менеджерів, видно, не так боявся, розуміючи, що захищений від них вогнищем і голосом тієї істоти, що мене оберігала.

Моя зоопсихологиня вчасно помітила, що на слові «менеджер» я втратив свідомість, помахала мені перед обличчям конвертиком із запахом збляклої мімози і вихопила мене із пащеки пекла, що страшить мене не так вогнем, як водою, що у ньому кипить, і куди мою занапащену душечку затягнуть-таки колись чорти.

Цьому справді не сила повірити, але моя ветиринарка більш не прийде до мене.

Вони твердять — о Господи! — вони твердять, що я намагався її задушити і згвалтувати. А чи спершу зґвалтувати, а тоді задушити. Я не пам'ятаю цього. Останнє, що я пригадую, то це почуття небесної любові, яке пекельним вогнем охопило мене, наче смолоскип, а тоді я прийшов до тями у кутку своєї камери смертників, у калюжі власного блювотиння і згадав, що на сніданок мені давали вівсяну кашу і ананас.

Важко уявити, яким чином я міг її зґвалтувати, якщо Жан-Люк тієї ночі, за два дні до своєї смерті, кастрував мене. Мені так само важко уявити, чому я почав душити ту милу дівчину, в яку закохався і яка єдина за останній час була уважною і доброю до мене. Окрім того, ми так і не закінчили нашу гру у слова, а це означало, що вона не набрала відповідної статистики для своєї дисертації.

Мій адвокат вважає цю історію за добрий омен. Він отримав незаперечні докази моєї недієздатності, і тепер, якщо я щиросердно признаюся в убивстві Віри, то максимальною покарою для мене буде довічне примусове лікування у якомусь комфортабельному закладі, на всьому готовому, із правом прогулянок у парку, де до мене приставлять психіатра, як правило, то буває гарненька жіночка. Єдине, що від мене потребується — визнати себе убивцею. Тоді діло можна буде закрити, що покращить слідчу статистику і справить гарне враження на сплатників податків, бо вони, оті прості люди, що несуть на собі непомірний тягар пенітенціарної машини, страшенно зацікавлені у тому, аби та машина належним чином працювала.

Якщо це їм і справді потрібно, я міг би визнати себе убивцею. Більш за те, я укладаю повний перелік своїх убивств: одинадцять ящірок, шість польових зайчиків, одну тіточку, яка назвала мене виродком, товстого смердючого Костантинопулоса, мою милу японочку, яка була насправді філіппінкою, і так звабливо пахла рибою (двох останніх ми з Аліною і Вірою мусили замурувати до бетонних стовбів і врили їх до землі під Мишачим деревом, а зверху поклали важку пластину карського мармуру, і з того вийшов такий зручний стіл), Жак-Люка, новозеландочку і, врешті, — Віру.

Якщо вони і далі триматимуть мене у цьому кам'яному мішку, то я готовий визнати себе винним навіть в убивстві Аліни, хоча вона не значиться серед убитих, а вважається без вісти пропавшою. Себто, зникла, і не дає по собі звістки, навіть своєму сину чи онуку. Чого лише не буває на світі…

Любі сплатники податків, ви не можете навіть осягнути, я маю на увазі тих із вас, що самі не потрапляли до пащеки фінансованої вами пенітенціарної машини, які лише визнання можна вибити у бідолаги, що сидить у камері смертників і якому та машина пропонує ґешефт — визнай себе винуватим, а за те ми дамо тобі гарненьку лікарку-психіатра і право прогулянок у садочку божевільні, або ж чіпляйся кігтями за нікому не потрібну правду і загинь як собака.

Одна лише думка, що я зможу гуляти, нехай навіть за колючим дротом, вибиває у мене сльозу вдячності.

Більш за те, оте авансом викликане почуття вдячності спонукало мене провести саморозслідування, аби скоротити час проведення процесу і заощадити на психіатричних експертизах. Бо, скажу вам по правді, чим більше мене затягує м'ясорубка процесуальної тяганини, тим більший подив, а заразом і захоплення вона у мене викликає. Важко навіть уявити, яка сила службовців, експертів, діловодів і секретарок усіх рівнів і віку працюють на ту машину, яка потребує повсякчас нових і нових жертв, як дракон, що вимагав кожного дня нову дівицю на сніданок.

Мій прокурор, нащадок того дракона, вимагає не просто жертви. Йому мало того, що потраплена до залу суду комашка визнає себе винною. Він хоче, аби його переконали, яка нагальна потреба для суспільства — з'їсти ту невинну душечку. І, пов'язавши серветку на шиї, взявши до лівої руки виделку, а до правої — ножа, він насолоджується перед сніданком оповідками свідків, виступами експертів, милується стрункими стегнами секретарок і діловодок, нагулюючи собі апетит і віддаючи належне умовностям цивілізації.

Єдине, чим я можу йому помститися — то скоротити сніданок до мінімуму. Я сам проведу той процес, я — у одній особі убивця, слідчий, експерт, адвокат і секретарка.

Я — убивця, і то ясно як Божий день.

Але почнемо з мого босоногого, вірніше, босолапого дитинства, бо те, що має називатися у людини ногами, скидається у мене на кошлаті лаписьки, фотографію котрих я можу долучити до справи.

Дитинство у мене було жахливим, панове присяжні засідателі. Своїх батьків, якщо такі колись були, я не пам'ятаю. Сказати відверто, я не пам'ятаю і самого дитинства. Інколи мені здається, що у мене його взагалі не було, бо свої перші черевики, доки мій благодійник і названий батько, дід Панас, не купив мені на фльо-маркеті за дві марки майже нові ковбойські чоботи, я носив, скільки себе пам'ятаю, і вони мені не ставали малими.

Я страждав від холоду, голоду і сексуальних фантазій. І якщо від холоду я страждав лише узимку, то голод призвів до патологічних зсувів моєї психіки. Чим відрізняється нормальна психологічна система від патологічної? Наприклад, людина хоче їсти. Її система запускає за допомогою спеціальних модальних стимулів «їстівну поведінку». Скажімо, у здорової людини апетит викликає шмат шинки. Сексуальний апетит, знову ж таки, у нормального мужчини, викликає гола жінка. Задовольнившись їжею і сексом, він заспокоюється, і спусковий механізм бажань зупиняється.

Моя проблема полягала у тому, що такі поняття, як шинка чи гола жінка, були мені просто невідомі. Якщо мені щастило впіймати куріпку чи кролика, я часто не мав уже терпцю розвести вогнище і засмажити дичину, відривав їй голову, пив гарячу кров, а потім вдовольняв свої сексуальні бажання таким робом, що не хотів би про те розказувати людям порядним, себто тим, хто має можливість їсти три рази на день, а ночами, по мірі необхідності вгамовувати свої сексуальні потреби.

Таким чином моя поведінка набула патологічного характеру. Я становив небезпеку для суспільства, бо мої бажання запускалися уже немодальними стимулами, коли навіть почуття ситості не виключало стану голоду, а лише на мить притишувало його, і я знову ловив і придушував якусь живину, хоча вже і не міг її з'їсти чи якось там у іншому розумінні використати. За це мене, до речі, вимолотила дубцем одна стара, але тверда на руку жінка. Вона так розлютилася, як я вкрав у неї курку, що, виходивши мене тим дубцем, потягла до води і вкинула до ополонки. Я думаю, що вона також страждала на маніякальні комплекси. З того часу і з'явився у мене панічний жах до води, що іще раз могло б бути доказом моєї непричетності до вбивства Віри.

Тепер стосовно жертви. Переглянувши список моїх жертв я вибираю для початку Жан-Люка. По-перше, через те, що його все одно збираються видлубати за цього морозу із могили, а, по-друге, тому, що оте убивство я пам'ятаю найкраще і воно дало мені найбільше задоволення. Бо звичайно, розтерзавши чи придушивши якусь живину, я впадав до безпам'ятства, до тваринного екстазу, керований чи то почуттям ненависті, чи любові. А у випадку із Жан-Люком я пам'ятаю усе до найменших подробиць, що неважко буде встановити, як вони його і справді витягнуть із домовини. Окрім того, зайчики, ящірки, тіточка, Костантинопулос, новозеландка чи філіппінка не стоять на порядку денному. Жодна жива душа не шукає оті нещасні жертви. Тож я не буду затягувати слідство на довгі роки, а викладу убивство француза, чим, сподіваюся, зможу змилостивити Медузу Горгону правосуддя.

Слухайте уважно, зголоднілі за домівкою присяжні засідателі, що вас, бідолах, тримають під замком до закінчення процесу. Ви, власне, такі ж само жертви, зачинені до чотирьох стін і змушені виконувати свою громадянську провинність, як і я. Сподіваюся на вашу вдячність за моє визнання і на м'який присуд — психіатричка і гарненька наглядачка.

Як я уже оповідав раніше, Жан-Люк, отой некерований дурень, Царство йому небесне, у мисливських чоботях і з рушницею напоготові, вивалився з кущів бузини і почав стріляти мені у голову. Ми так ніколи і не дізналися, чого саме мені, а не Аліні, яку він ревнував до кожного свого гарненького кельнера, або чого не Вірі, яку він кілька разів намагався звабити, покладаючи такі великі надії на своє багатство.

В усякому випадку він обрав мене за жертву і почав гатити зі своєї рушниці мені межи очі, і на моє життя не поставив би жоден найазартніший гравець на біржі. Бо шанси стояли один до мільйону. Вірніше, стояли б… Тепер ви відчуваєте граматичну різницю?…

Я вижив укотре і сам не знаю, чого моя доля не обірвалася у ту хвилину, як я падав із шезлонгом, закохавшись по самі вуха у Віру. Коли б мене спитали, де б я хотів поставити крапку своєму життю, то це був би саме той момент — кохання і куля, що знаком оклику розмазує мій мозок по стіні.

Та чи хіба з моїм щастям так просто вмерти? Долі було завгодно, аби мене порятували. А потім — кастрували. І це тоді, коли я вважав, що став нормальним членом суспільства, коли я скуштував шинки, коли я мав щастя споглядати голих жінок і коли ті два спускові механізми діяли керовано і затихали по мірі задоволення того чи іншого фізіологічного почуття. Отже, мене кастрували.

Нарешті я зміг промовити це вголос. Жан-Люк, в убивстві якого я вам, добродії присяжні засідателі, тепер щиросердно признаюся, у ту хвилину, як мої гарненькі приятельки піклувалися про гарячу воду (бо признаюся іще раз щиросердно), я, падаючи на підлогу, встиг не лише закохатися, а й накласти повні штани, тож поки вони піклувалися про тазик і мило, знавіснілий француз вихопив із кишені свого мисливського плаща мисливського таки ножа і… Не хочу писати про це іще раз, бо зроблене мною вище зізнання далося мені страшенно важко, що ви, семеро присяжних засідателів чоловічої статі, сподіваюсь, зрозумієте, бо чоловік, я маю на увазі, мужчина, згодиться скоріше віддати своє життя, аніж той символ чоловічої статі, той фалос, якому усі древні цивілізації споруджували пам'ятники і за браком якого не трапилося б найменшої трагедії Софокла, Шекспіра чи найпослідущого сценариста із Голівуда. Уся кривава історія людства, кровопролитні війни, розквіт і падіння цивілізацій, власне, уся культура патріархату, усе те спричинювалось оцим доволі неестетичним апендиксом чоловічого торсу.

Саме це мені і намагалися втовкмачити мої королеви. Себто я, укорочений на непотрібні кілька сантиметрів, а особливо тепер, як цивілізація досягла рівня клонування, не становив моїм приятелькам сексуальної загрози, як це, признавалися вони щиро, було раніше.

Ну і таке інше, з зоологічними прикладами про жуків богомолів, що їх після запліднення пожирають з апетитом їхні наречені безпосередньо після виконання подружніх обов'язків.

І саме коли Віра, переглядаючи ранкову газету і ласуючи булочками, гола (бо ж я був тепер, так би мовити, приятелькою) і сексуально запаморочлива (бо, на диво мені самому, моя закоханість у неї не набула херувимської безтілесої подоби, а, навпаки, вивертала із мене нутрощі і бажання завалити оту безсоромницю попід ліжко і все таке інше, про що я не говоритиму, але що добре можуть уявити собі чоловіки із числа присяжних засідателів), отож коли вона, еротично пожираючи свіжу булочку, звернулася до Аліни: «Голубонько, а я знайшла нашому котику гарну роботу. Поглянь — у Еміратах потребується євнух за добрячу платню при наявності медичної довідки і відповідних рекомендацій…», я зрозумів, що маю робити.

— Куди ти, любчику? — спитала Аліна.

— Піду погляну, чи не час пообрізати гілки на Мишачому дереві, — спромігся видушити я із себе.

Я і справді спіймав себе на думці, що мене непокоїть оте дурне дерево і його гілки. Дорогою я зайшов до кухні, узяв здоровенного ножаку, що його напередодні для цього наточив, і подався, як мені здавалося, світ за очі.

Попід Мишачим деревом сидів Жан-Люк і посміхався. Оця посмішка і була йому присудом.

Тепер мені хочеться трохи спочити думками і розповісти читачам, якщо такі колись у мене з'являться, про той чарівний відтинок життя, який мені було даровано долею, вже не знаю і за які такі заслуги.

Це трапилося через кілька днів потому, як ми поховали Жан-Люка. На дворі дощило, але у Віри була мігрень, що знаменувало близьку сонячну погоду і можливість грати у бридж за столиком карського мармуру. Аліна запевняла, що відшукала четвертого.

— І де б ви думали? На кладовищі. Він навідується до могилки своєї дружини. Страшенно інтелігентний мужчина, — сказала вона, наміряючи третій капелюшок.

— То ось чого ти бігаєш туди кожного дня оплакувати Жан-Люка, — докинула Віра.

— Не говори про того негідника.

— Це було і справді не дуже люб'язно з його боку. Стільки клопоту з посвідкою через причини смерті, — докинула Віра, — потім оті жалобні капелюшки, що ти півдня наміряла у крамниці, мало не довівши до самогубства милого продавця.

— А найпідліше те, що ми нічого не отримаємо за його страховим полісом. Якби те усе трапилось на три дні пізніше… Але ти, любчику, не побивайся, що все так вийшло. Він і справді заслуговував на такий кінець. Сподіваємося, що у заповіті він відписав і тобі якусь дещицю. Вірко, ну чого ти ганяєш голою попід вікнами? Про нас уже й так теревенять казна що.

Аліна помилувалася на своє відображення у дзеркалі, відзначила, що чорний колір їй дуже до лиця, і подалася на кладовище намовити інтелігентного удівця до партії бриджу.

З нагоди жалоби ресторан було зачинено на неозначений строк, а усю обслугу звільнено.

Віра, затінивши вікна, чекала на появу сонця, яке знімало мігрень, а я тинявся поверхами і сходами, які іще зберігали поволі зблякаючі відбитки недавніх пожильців і завсідників колись знаменитого французького ресторану.

Мандри

Інтелігентний удівець мало гопки не скаче, аби сподобатися моїм дамам. Він веде розумні теревені, тоді збивається на жалібну сльозу і бідкається на самотність. Він іще не може вирішити, котра із дам могла б замінити його дорогу, гаряче кохану дружиноньку, що він нестямно любив сорок подружніх років, і от тепер, коли він, іще мужчина у повному соку, і таке інше, і тому подібне…

Ми вже знаємо із досвіду, що перший день із новим партнером — дуже важливий для гри. Усі оті дурні ніяк не можуть втямити, що дві гарненькі жіночки уміють грати в карти, і то так, що за кілька днів їхнім новим партнерам треба бігти до банку за грошима, бо — о ні, пробачте ласкаво, ми не приймаємо чеків, навіть такого поважного банку!..

Тому перший день із новим партнером присвячується усяким дурницям, як ото філософським, богословським чи науковим теревеням, а коли партнер не дотягує до того рівня, то Аліна з Вірою мають напоготові інші цікаві для чоловіків теми — машини, спорт, рибалка, нумізматика і таке інше. Мені належиться мовчати, розігруючи Rain mann'a.

Мої дами обирають тему масонства і мандрів. Обидві фліртують при цьому так шалено, що дядечко, закохавшись у ту і іншу одночасно, збивається у розмові на багатожонство і гаремне райське життя. О, леле! Здається, ми таки добряче його поскубаємо, цього фарбованого павича, котрий уже збирається записуватися до масонства, аби мати честь супроводжувати шановних дам у мандрах.

Віра підморгує мені правим оком. Це означає, що новий клієнт заслуговує на певні інвестиції, себто, на келишок шампанського, і я маю поставити до столу відерце з льодом, і пляшечку удовиці Кліко, яка завжди справляє належне враження, а за даних обставин пасує до Аліниного жалобного капелюшка.

Ми п'ємо вже другу пляшку, і наш кандидат до масонів визнає, що багато чого пропустив у цьому житті, бо раніше навіть не уявляв, як то мило — пити на сніданок замість настою ромашки добре вино, а я раптом відчуваю, що не можу більше зносити його на дух і що коли він прийде наступного ранку, то йому трапиться якась прикра пригода.

Аліна, яка по-тваринному відчуває настрій співрозмовника, а мене взагалі розуміє навіть без слів, аби уникнути сцени, яку я зараз улаштую, тоном доброї матінки відправляє мене прибрати на горищі старі картони.

— Бачите, пане Як-там-вас-звуть, ми заходилися робити ремонт і чекаємо на маляра. Тож, вибачте, сьогодні гри не буде.

Я знаю, що Аліна не вибачить мені дві пляшки дурно розпитого шампанського, я знаю, що у нас катма грошей, а завтра прийде черговий рахунок за інтернат для Андрійка, а потім прийде рахунок від лікаря, який порятував моє нікчемне життя, хоча я і не просив його про це, а потім я уже побачив, як ми змушені будемо відкрити у нашому замку певний заклад, понавішувавши при вході червоних ліхтарів, і я проводжатиму клієнтів сходами до покоїв моїх благодійниць і приятельок, і бідна Аліна, затягнута у шкіряний комбінезон, зароблятиме на схилі своїх років на теренах «садо-мазо», а бідна Віра, незугарна до будь-якої роботи, перебере на себе менш вимогливе чоловіцтво…

І усе то через мене, відразного покруча, що увірвався у їхній сяк-так полагоджений світ, руйнуючи його кожним порухом своїх потворних лап. Я раптом згадав, як задушив милого і люб'язного Костантинопулоса, як розтрощив камінюкою голівку чарівної філіппіночки, як увігнав Жан-Люкові кухонного ножиська у пах, а тоді у груди, а чи може спершу у груди, а тоді у пах, кожного разу наражаючи моїх дам на довічне ув'язнення, і як вони потому замурували перші два трупи до бетонного стовба або полагоджували свідоцтво про смерть француза із лікарем, не хочу навіть і думати яким чином, бо той пакісник, коли вийшов від них, весело насвистував, поправляючи ширіньку засмальцьованих на колінях штанів.

Я помчав сходами до горища з єдиним бажанням — цього разу покласти край моєму нікчемному існуванню. Пам'ятаючи про невдачу із трухлявою гіллякою дуба, я ретельно вибрав балку, що на ній мав теліпатися опецьок мого тіла, накинув на неї мотузяку, зав'язав гарний вузол, дякувати долі, у мене вже був у цьому досвід, а тоді раптом подумав, що без прощального листа, де б я просив нікого у моїй смерті не винуватити, моїм благодійницям, аби не мати справи із поліцією, знову доведеться іти на поклон до нордландців, аби вони продали їм пару мішків цементу, а потім клопотатися із моїм трупом, надаючи йому вигляду стовпчика. Потрібно сказати, що я набив у цьому руку і став би їм у великій пригоді, якби міг поладнати цю морочливу роботу сам. Ні, я таки справді свиня, як сказала одного разу спересердя Аліна.

Доки я шукав на горищі якого клаптя паперу і олівчика, я просив одночасно Бога, що він уявлявся мені схожим на нашого поштаря Фішера, тільки без велосипеда, явити мені чудо і порятувати коли не мене, то Вірочку, Аліночку і маленького Андрійка, якого я, по-правді, ніколи і не бачив, від нужди і голодної смерті. Мої благання, певно, досягли якоїсь потойбічної інстанції, не думаю, що то був Господь Бог наш, бо він, як мені уявляється, не по фінансовій частині.

Як говорили древні китайці — не було б випадку, не було б оповідки. Коли я почув, як східцями до горища через три приступки збігає у кросівках Віра, а слідом далеко позаду стукає підборами Аліна, у мене вже не було нагальної потреби вішатися а чи якось інакше втікати від життя.

І коли вони обидві уломилися на горище, причому Аліна спромоглась якимось чином Віру випередити, я, іще не прийшовши гаразд до тями через подіяне поперед моїми очима чудо, тихенько, майже пошепки, спитав:

— А що, дівчатка, чи не записатися нам і справді у масони?

Потім, уже за тиждень, як ми тішилися на осонні одного маленького кафе у Парижі і пригадували той чудний випадок, мої красуні запевняли мене, що насправді я не прошепотів, а закричав, загорлав і загарчав одночасно, і то так голосно, що аж у корівнику Зеппа знавіснілі корови виломили загородку і завіялися на три дні у Альпи, на пошуки того бика, образ якого набрав колись старий содоміст Зевс, що один міг так любовно і призивно зваблювати жіноцтво.

Більш за те, вони, я маю на увазі тепер Віру і Аліну, твердили в один голос, що зроду не бачили такого вродливого мачо, і під тим мачо вони мали на увазі мене, невеличкого і доволі потворного кастрата.

Тоді я зрозумів, яку силу мають гроші. А значно пізніше, коли ми уж повернулися із мандрів і до нашого життя увірвався Четвертий, мені дано було збагнути іще одну просту істину, а саме — коли Бог хоче нас покарати, він виконує наші бажання.

Але той відтинок часу, який відділяв ці події, сім нескінченних місяців, я був майже щасливим і абсолютно безтурботним, або краще, абсолютно щасливим і майже безтурботним. І те нетривке щастя дали мені гроші.

Отож, коли переполох трохи вщух і ми перелічили гроші, і їх виявилося значно більше, аніж якби Аліна працювала на терені садо-мазо кілька сотень років, коли ми потім, після другого переполоху, вчиненого Аліниним питанням: «А що, коли ті грошики покійного Костантинопулоса фальшиві?», вибірково перевірили тисячодоларові купюри із тридцяти тлустих, по сто купюр кожний, пакетиків, і пересвідчилися, що володіємо трьома мільйонами, постало питання — а чи маємо ми право тими грошима скористатися. Вірніш, питання постало не само по собі, його поставила Віра, і Аліна подратовано відповіла, що її невістка має таку звичку з дитинства — ставити питання, що вона сама називає етичними, а Аліна — дурними.

Як би там воно не було, а питання тяжіло над нами у вигляді Немезиди, і та дівиця погрожувала мечем і, як доводила Віра, добрячим строком у в'язниці. Аліна, як завжди розважлива і спокійна, запропонувала почати з питань не етичних, а практичних.

Перше і найлегше звучало: звідки я взагалі взяв, що ті гроші належали Костантинопулосові?

Те питання було не просто найлегшим, воно було просто риторичним. Акуратно наповнена грошима течка, яку я видобув із старого картону і яка, здавалося, була під оті три мільйони доларів виготовлена (я так і уявляв собі Костантинопулоса, як він питається у продавщиці на течку об'ємом три мільйони), так от, її я бачив у Костантинопулоса двічі. Першого разу, як він, помахуючи нею, наче повія сумочкою із запасом серветок і презервативів, чимчикував до автобусної зупинки, що була поперед Зепповим корівником, а другого разу, як він за кілька годин потому повертався від корівника і та течка була вже важкенька, бо він ішов, кульгаючи і припадаючи на праву ногу.

Окрім того, аби встановити власника течки, мені не потребувалося навіть отой епізод спостерігати — вона так тхнула часником, овечим сиром і задушливо-солодким потом, що мені потім інколи снилося, буцімто бетон, якого ми замовили у нордландців і куди замурували замороженого Костантинопулоса, виявився неякісним, і той грек, чи хто він там був, являвся мені, із бурулькою на носі, замогильним голосом хрипів: «Віддай грошики». І коли я прокидався, то над моїм ліжком іще довго витав овечо-часничний дух. Я уже говорив вам, що у мене абсолютна нюхова пам'ять.

Друге питання видавалося важчим. Звідки Костантинопулос узяв ті гроші? Алінина відповідь — у банку — виключалася. Того дня, як він повертався від корівника, і ніс ту течку уже так обережно, начебто вона була наповнена майсенською старовинною порцеляною (тепер я знаю, що так носять три мільйони), була неділя. От-от, саме неділя, той святий для будь-якого банківського клерка день, коли ніякі мільйони чи трильйони не виманять його від телевізора, а банкомати, як мені відомо, такими грошима не оперують. Ясно було, як Божий день, що гроші Костантинопулос отримав від Зеппі. Не зовсім ясно було, правда, звідкіля у нашого занюханого фермера з його трьома корівцями знайшлося аж три мільйони. Тій «пуццле», як кажуть оберхольцландці, не вистачало усього лише одного, але ключового елементу, що без нього картинка не мала жодного сенсу. І лише як потому сплило стільки часу, я натрапив на невеличку статтю у одному дамському часописі, що його якось забула у мене гарненька ветеринарочка. І тепер, якби се комусь було цікаво, я знаю достеменно — то були гроші коров'ячої мафії. Атож, ланцюжок замкнувся — Зеппі — корови — Костантинопулос — гроші.

Я завжди здогадувався, що мафія контролює практично усе, починаючи від родильного будинку і закінчуючи кладовищем. Лише пересічний завсідник кінотеатрів уявляє собі ту Коза Ностру у романтичному флері казино, повій і голівудських перестрілок з вікон кадилаків. Найбільші гроші робляться на переробці фекаліїв чи на терені збору мотлоху і відходів. А самі боси мафії — ніякі не герої у збитих на потилицю капелюхах, а нормальні люди, почасти навіть освічені і доволі приємні у спілкуванні. За винятком, звичайно, Костантинопулоса, та й то хіба з мого огляду, бо через нього я мало не позбувся своєї вежки з вікнами на чотири сторони світу, а заодно і моїх коханих королев.

Так от іще раз про гроші і мафію. Найбільші гроші роблять із повітря. Повернуся знову до моїх корівець, бо це і справді надзвичайно raffiniert. Якщо вам уявляється, що чим більше корів, тим кращі на цьому заробляються гроші, то ви — просто недолугий сіромаха. Корови de fakto дають молоко і перегній, клопоти і біль у попереку. Корови de jure, себто мертві коров'ячі душі, або, для тих, хто не читав добродія Гоголя, корови, що існують лише на папері, сумирні корівці, які не ремигають, як їм не заклали корму чи не подоїли, оті паперові корови якраз і приносять мільйони у вигляді державних дотацій, податкових виплат, кредитів і тому подібного. Колись, як у мене буде на те час, я напишу бестселер «Як заробити мільйон на одній корівці», а тепер це лише відволікає мене від опису наших мандрів.

Скажу лише, що тоді, коли постало етичне питання про походження тих грошей, я не мав на нього відповіді. Ясно було одне — Костантинопулос не заробив їх якимось чесним робом.

— А отже, — логічно завершила Аліна, — їх належить пустити по вітру, про що я так давно мріяла. Так-так, не смійся, Віронько, саме про оці три мільйони я і мріяла усе своє життя. Мені вони навіть снилися час від часу, оці тридцять товстеньких пакуночків, і коли я про це нікому не говорила, то з тієї лише причини, аби ви з моїм синочком не піднімали мене на сміх.

— От-от, — докинула Віра, — чого тобі за твоє довге життя не наснилося — починаючи від Мао Цзедуна і закінчуючи триногими безхвостими кобилами. Ти знаєш, — звернулась вона до мене, — моя свекруха могла б видати бестселера — «Сни Аліни Павлівни», з підзаголовком — «Дурне спить, дурне сниться». А гроші ми віддамо…

— Любонько, чи я недочуваю, чи ти сказилася? Куди ми віддамо наші гроші?

— Ну, наприклад, до якогось благодійного фонду.

— Чудова ідея. Ми зараз і заснуємо його.

— Кого? — запитала Віра подивовано.

— Фонд.

— Який фонд?

— Фонд жертв ідеалістичного виховання. Я проголошую себе його президентом. А нашого котика-любчика — віце-президентом.

— А ким же буду я?

— А ти якраз і будеш жертвою.

І ми, тут-таки проголосувавши, заснували той фонд. Із перевагою в один голос. І Аліна уперше в житті мусила визнати правоту Віри у питанні переваги демократичних підвалин над автократичними.

— Ах, котику-любчику, як жаль, що ти так не любиш води і не приймаєш ранком ванни. Це було б так шикарно, аби покоївка у готелі подавала тобі шампанське до ванної кімнати, а ти б пахкав сигарою і вдячно поплескував би її по сідницях.

— Сигара, коли вона справді дорога, а сідниці, коли вони справді пружні…

— Слухайте, покиньте отой голівудський декаданс. Якщо я вже пристала на ваше рішення, то потребую від вас повної дискретності, — не витримує врешті Віра.

Вона гортає добірку старих дамських часописів, що нам їх колись приніс старий Фішер, ретельно щось занотовуючи до записника.

— І запам'ятайте, що коли ви мене втягли, з перевагою усього в один голос, до цієї халепи і покладаєте таку велику вагу на оці дурні мандри, то я не збираюся у першому ж дорогому готелі впасти у око через Алінину криваво-червону сукню або через товстий золотий цеп, що вона купила тобі, любчику, нехай то і коштує усе по кілька тисяч. — Бо ти, Аліночко, не повія, а ти, котику, не священик чи фраєр. І коли вже у нас з тобою, любчику, нема пристойних документів, то нам належиться дотримуватися законів конспірації.

— Ти завжди можеш зіпсувати маленькі щоденні радощі, — закопилила губку Аліна. — Цю сукню…

— Цю сукню ти можеш, ні секунди не вагаючись, запакувати до пластикового мішечка, зав'язавши його тим золотим ланцюжком, і вкинути до контейнера з допомогою країнам третього світу, порадувавши таким чином п'яту кохану дружину ватажка племені людоїдів. Забудь усі кольори веселки, бо віднині ти — не папуга, а багата жінка. Багата, дуже багата. І ти не маєш права голосно реготати і поплескувати при розмові чоловіків по спині, а тобі, любчику, забороняється чухати пузо і взагалі робити оті хаотичні рухи, начебто тобі дошкуляють блохи, що їх Аліна як-не-як вивела тією смердючою рідиною.

— Знаєш, Вірко, що ти — тиран, а твоя конспірація — страшенні дурниці. З нашими грошима, коли я можу будь-якому гарсону дати на чай сотню, а кожному поліцейському на лапу тисячу…

— Аліно, колись кілька розумників пограбували поїзд. Вони були справді не дурними. Один із них заліз на залізничний стовби і червоним ліхтариком примусив поїзда зупинитись. Інші відчепили вагон, набитий англійськими купюрами, що їх мали знищити за старістю, і їм навіть стало розуму із тими грошиками втекти. То було одне з найкращих пограбувань віку, занесене до усіх криміналістичних підручників. Але! Гроші потьмарили їм рештки розуму. Я, до речі, не вважаю те пограбування перфектним. Я б організувала його значно вишуканіше. Коротко кажучи, один із них попався на тому, що купав свою коханку у шампанському, другий роздавав наліво і направо оті самі купюри на чай ну і таке інше слабоумство, яке вони вважали за шикарне життя. А вдячні гарсони, запихаючи одною рукою чайові до кишені, другою набирали телефон поліції. Бо вся обслуга — то платні інформанти…

— Віро, я завжди цінувала тебе, як жінку розважну, хоча цілком поділяю думку мого сина, що ти на своїй роботі у прокуратурі зсунулася на інформантах і конспірації. Але тобі на догоду я згодна викинути свою сукню від Версаче і не колупатися у вухах, як би вони не свербіли. Я розумію, що наші грошики комусь іще потребуються, тому-то і запропонувала вам щезнути на якийсь час звідси, себто «залягти на дно» тільки, затям собі на своєму гарненькому носику, я не хочу вдягатися наче старчиха і жити по дешевих пансіонах.

— Урочисто обіцяю, що тебе сія чаша помине, — відказала Віра. — Але затям собі на своєму гарненькому носику, що командувати парадом буду я.

Ми пристали на її вимоги і, скажу вам відверто, жодного разу про це не пошкодували. Конспірація, якщо мати на увазі конспіративне життя «під дахом» дуже багатих людей, виявилася дуже комфортною річчю, а ті невеличкі заборони, як ото — не відригувати після обіду за столом або не припалювати сигари тисячодоларовими купюрами, надали тому життю гостроти, наче дрібки кайєнського перцю.

І ми жили, тепер і справді, немов королі…

І єдине, чого нам бракувало, — то був Четвертий для гри у бридж.

Я страшенно підпадаю під тиск отих кліше — «материнська любов», «перше кохання», «посадити дерево і виростити сина», «побачити Париж і померти»… Можливо тому, що був усього того позбавлений.

Коли я побачив Париж і не помер, то це завдяки Аліні. Вона першою звернула увагу на те, що я мало не зомлів перед Джокондою. І якщо Віра приписала те моєму гіпертрофованому естецтву, то розумниця Аліна, узявши мене під ліктик, прошепотіла на вухо:

— Любчику, ти, здається, страждаєш на геморой.

З того часу, як тільки я зачую запах йоду, той нестерпний, вивертаючий мені нутрощі задушливий зойк йодового розчину, мені пригадується Париж.

Звичайно, мої королеви відшукали для мене найкращу приватну клініку у передмісті Парижа і приставили до мене гарнюсіньку, наче пташка, сестру-доглядальницю, що говорила трошки французькою, як ото — «bon jour» чи «mon cheri» — із чарівним маорійським акцентом, так що здавалося, буцімто у кожному слові муркотить кошеня.

Вона розповідала мені про безкраї простори своєї батьківщини, Аотеароа, що означало Біла Хмара, яка пронизувала небо вершиною гори Аорангі, і мені здавалося, що серед тих людей, у котрих три поняття — любов, турбота, співчуття — зводяться у єдине слово «ахора», я міг би бути бути по-справжньому щасливим.

Вона жила у крихітному appartement неподалік від клініки, заощаджуючи на їжі і панчохах, і мені так і свербіло подарувати їй кілька тисячодоларових купюр, аби вона купила собі гарну нижню білизну і черевики, бо халатик, виданий коштом клініки, здавався єдиною дорогою річчю у її гардеробі. Інколи, проходячи попід вікнами моєї палати в кінці зміни, вона стукала прозорими пальчиками по шибці, мила і самотня — у потертих джинсах і картатій сорочці — загублена у паризькому передмісті новозеландська пташка. А я лежав у палаті, любовно підпертий перед тим подушками, і мені пригадувалися її оповідки — як вони з хлопцями ласували на узбережжі tua-tua або рірі, а чи полювали на болотних курочок pukeko, або як до неї приїздила її матуся і неймовірно дивувалася, чому попід вікнами у її дочки завжди ошивається якийсь добродій, не розуміючи, що він порався у своєму садочку, який так непристойно близько межував із вікнами її дочки, бо у тій країні, звідки вона приїхала, кожний мав поперед вікнами неосяжні гектари землі і неба, ну і таке інше.

А потім, десь за тиждень після моєї госпіталізації, як мені ставало все гірше і гірше, вона довго плакала біля моєї подушки і лише наприкінці змоглася промовити, що її матуся захворіла на якусь невиліковну хворобу і має от-от померти, а у неї нема і копійки грошей, аби поїхати і попрощатись із матінкою.

Отож, коли мої милі приятельки, за тиждень після моєї госпіталізації (яке чудове і печальне слово, що у ньому вчуваються материнські нотки — ти втрапляєш до такого маленького, майже сімейного закладу і віддаєшся до повної влади його нечисленного персоналу, оточений любов'ю, клопотами і таке інше), отож коли вони упурхнули до моєї палати двома райськими пташками, потьмаривши усе навколо чаром того, що зоветься багатство, я уже був готовий відрахувати моїй «арікі», бо вона була, до речі, із первородної знаті, гроші на авіаквиток, а потім, після її повернення, збирався попросити руки і серця, вважаючи, що належна мені третина Костантинопулосового багатства, сяк-так компенсує мою чоловічу неспроможність у питаннях, які моя нова пасія називала такими другорядними.

Моя біда полягає у тому, що я вірю словам і сльозам, як сказала Віра. А моє щастя, коли вірити Аліні, становить те, що я маю двох таких щирих друзів, чи то подруг, які цілий тиждень тим лише і клопоталися, що, наче первопроходці, освоювали терру інкогніту гарних манер.

— Ох, любчику, яка ж то нелегка робота — бути багатою жінкою, — зітхнула Аліна, розглядаючи обтягнуту тонким сап'яном ніжку. — Бачиш — Ferragomo. Майже єдина радість багатої матрони — то по-справжньому розкішні черевики. І сумочки — Hermes… — те слово вона не промовила, а видихнула, побожно закотивши очі, а тоді перейшла на свій простецький тон, що ним користувалася із гарсонами у ресторані Жан-Люка. — Здохнуть можна із тими багачками і їхньою манірністю — оця огидна сумка, котру б висміяли усі нідер- і оберхольцландки, бо у них така форма називається «церковною», не що інше, як Hermes.

Цього разу вона вимовила те слово якось по-базарному презирливо, від чого сумочка у її руках здалася потворною і мені було не сила повірити, що вона коштує кілька десятків купюр із Костантинопулосового портфельчика, а у черзі за нею міліонерки стоять роками.

— Ну що ти, котику-любчику, хіба б мені стало сили відрахувати за таку потвору чесно знайдені тобою грошики. Це ми з Вірою втрапили нарешті до красного товариства. Грошей — хоч, пробач, жопою їж. Але це, одначе, загалом не означає, що розуму — палата. Коротко кажучи, взули ми отих двох красенів так, що вони хіба що свої трусики нам не програли. Оце й сумочку виграла.

— Аліночко, ти розмовляєш, немов офіціантка із заводської столовки. Просто сором.

— Це у мене реакція на твої добрі манери. Котику, не повіриш, як вона наді мною знущається. Масло — табу, булочки — табу, віденські шніцелі табу, вже не говорячи про сало. А ти ж знаєш, як я люблю сало… Коли б я знала, що за морока — бути багатою жінкою. Те не вдягни, туди не повернись. А тут іще ота перфекціоністка Вірка — ганяє мене ранком до тренажерного залу, а тоді годує травичкою.

— Котику-рибчику, — вступає Віра, говорячи так гортанно, що мені аж серце млоїть від любові,— ми купили тобі новий гардероб…

— Brioni, Armani… — вступає другим голосом Аліна і я відчіваю, що вкотре закохуюсь у неї. — Ми працювали тиждень не дурно. Як ти звідси вийдеш, навчимо усіх тонкощів пускати гроші за вітром.

— Не слухай її, котику, це у неї така реакція на вегетаріанську їжу, — говорить Віра, поправляючи панчоху.

І я знову розумію, що можу кохати лише цю жінку. При умові, що поряд сидить її доповнення, пишнотіла і осяйна Аліна. Оці дві жінки являються наочною ілюстрацією усіх семи принципів герметичної філософи, а саме (на випадок, коли вам вони не закарбувалися до пам'яті) — принципам Духовності, Відповідності, Коливання, Полярності, Ритму, Причинно-наслідкового зв'язку і, якщо хочете, навіть Статі, як мати на увазі останній сьомий принцип у більш широкому розумінні, як принцип Роду. Взагалі, я прийшов до висновку, що поділ людства на дві статі — то і була найбільша помилка алхіміків, яка, можливо, і завадила їм віднайти еліксир життя чи перетворювати каменюки на золоті злитки. Це кажу я, котрий своєї статі позбавився, отож моє твердження являється об'єктивним. Затямте собі, шановні добродії, коли ви і справді волієте віднайти філософський камінь, то відмовтеся від сьомого принципу. Найкращим доказом, коли він вам потребується, являються якраз оці дві жінки — Світло і Тінь, Інь і Янь, Північ і Південь, ну і таке інше, можете продовжити той перелік на свій смак.

Колись, як я одужаю, а мої королеви натішаться насолодами багатства, я хочу всерйоз проштудіювати мистецтво з огляду на принципи герменевтики, а саме, Світла і Тіні, чи то Свідомого і Підсвідомого… Але зараз я просто милувався подарунками, які вони мені накупили — кашмір і найтонша вовна, сап'янові дрібнички і сигари. Мені було важко уявити, як я буду у тих костюмах виглядатися, а ще важче було думати, яким чином я подужаю усю програму мандрів, бо мене опосів раптом страх перед тим, що зоветься світським життям, про що я стільки читав і думав, і навіть мріяти не смів, а коли воно увірвалося до моєї долі, то налякало мене до тої міри, що я був ладний повернутися знову до тихого і бідняцького животіння із дідом Панасом, якби лише той поворот був можливим.

А далі трапилось от що. Коли я пошкандибав до кімнатки чергової сестри, де витали ледь вловимі пахощі мімози, аби наготувати своїм красуням кави, бо моя болотна курочка, чи то налякана візитом двох великосвітських красунь, а чи просто перебуваючи уже подумки у бізнес-класі дорогою до хворої матусі, забула про свою обіцянку, отож, коли я посунувся довгим коридором до її закапелку і дорогою пристав на думку, що прикинуся іще на кілька тижнів або і місяців хворим і залишуся у цьому затишному притулку, а мої королеви, як я уже казав, натішаться багатством і мандрами, а тоді заберуть мене на зворотному шляху додому, я раптом відчув той легкий солодкуватий дух, той присмак незворотності, який зоветься Смертю. І я зрозумів, що, коли Вірі знову пощастить витягти мене із халепи, себто зліпити таке-сяке алібі, то я буду приречений довіку носити костюми від Армані і пахкати товстими сигарами, хоча від них у мене і паморочилося у голові.

Я зварив кави, намагаючись не дивитися у той куток, де лежало тіло новозеладки, бо її халатик розчахнувся і худенькі ніжки були заломлені, наче у тряпчаної ляльки, і увесь час, доки хрюкав кавник, а я розкладав на течці печиво, наді мною витала екзотичною пташкою душа моєї медсестрички і з докором споглядала, як я усе те налаштовую, навіть не схилившися до її пергаментного обличчя, аби помилуватися ним востаннє. Єдине, що я зробив, то це повитирав серветкою відбитки пальців, а тоді прикрив полою халатика трусики і почовгав до своєї палати, де мило гомоніли мої приятельки.

Ми одразу ж поклали покинути Париж, те облудне місто, де пляшка пива коштує у пивничці дорожче аніж шампанське у ресторанах менш цивілізованих країн і де шедевру Леонардо да Вінчі дадаїсти примальовують вуса, називаючи оте варварство модерним мистецтвом. Володарю приватної клініки, до речі, було страшенно прикро, що у його номінованому закладі трапляються такі прикрощі, як ото самогубство персоналу. Ми пообіцяли шефу клініки не надавати історії розголосу, тим більш, що було отримано телеграму про смерть єдиної родички, матері новозеландки, так що уже жодна душа на світі не могла поцікавитися, до якої стіни колумбарію замурують останки тієї, чиє самогубство і так лягало тінню на добру репутацію закладу.

Аліна категорично відмовила тому переляканому добродію залишити мене іще на якийсь час для реабілітації — о, безумовно ми переведемо його до іншого корпусу! — бо, по-перше, усі потрібні закупки було зроблено, по-друге, мені велося навдивовиж добре, усі мої страждання наче рукою зняло, і Віра дійшла висновку, що хвороба та була не соматичного, а психічного складу.

— Уявляю, який то був шок для тебе, як ти побачив примальовану до обличчя Джоконди борідку, — поплескала вона мене у таксі по нозі.

Ця великодушна жінка приписувала мені Бог зна яке витончене естетство.

Ми довго їхали передмістями Парижа, і я, проклятущий атеїст, благав Бога, аби та поїздка тривала вічно і аби Віра залишила свою гарно виліплену руку на моїй нозі, трохи вище коліна.

Колись, як я доживатиму років у притулку для стареньких, то присвячу себе математиці. Бо мета математики полягає у віднайденні Абсолюного Доказу. Те, що одного разу було доведено, лишається доведеним довіку, навіть як щезне Земля і Сонце, і увесь Чумацький шлях із чумаками і подорожніми усіх планет, галактик і туманностей буде поглинуто чорною дірою Небуття, доведена якимось плішивим греком теоремка, що, правду кажучи, була їм запозичена у шумерів чи єгиптян, але укладена їм персонально, залишиться у тому мороці, ім'я котрому Ніщо, невеличкою табличкою у колумбарії померлих надій, де буде написано — Абсолютна Істина.

Я помилявся, як казав перед тим, що на початку був Запах. На початку було Число. Число, прекрасне у своїй довершеності. У математиці є навіть таке положення — те чи те являється правильним, бо воно є гарним. І коли я споглядав, як Аліна розломлює булочку або як Віра гортає книжку, я щоразу упевнювався в істиності того положення.

На жаль, я не отримав якоїсь систематичної освіти. Чесно кажучи, я взагалі не отримав ніякої освіти, що, за словами Віри, і зробило мій інтелект таким витонченим і оригінальним (я підозрюю, що закохався у неї не тоді, як вона порятувала моє нікчемне життя, а трохи раніше, як вона у розмові із одним заїжджим математиком зробила комплімент моєму розуму, котрого я від того дня був свідомий і завжди міг поставити його, за відсутністю інших достоїнств, у противагу моїм незліченним ґанджам). Отож, моя самоосвіта полягала у тому, що я грався невеличкими дерев'яними кубиками, що на їхніх сторонах дід Панас, Царство йому небесне, понамальовував числа.

Найкращим із них було число 6. Я просто закохався у його довершеність, бо його найменші спільні кратні у сумі давали ту саму шістку. Тоді я іще не знав, яку вагу мало те число у стародавніх культурах. Правду сказав святий Августин — «Число 6 являється само у собі довершеним. І не тому, що Бог створив світ за шість днів. Навпаки, це Бог створив світ за шість днів, бо ім'я числу тому — Довершеність. І таким воно залишиться навіки-віків, як і творіння рук Господа Бога уже не існуватиме».

Я вибачаюся за це відхилення від найкращої частини своїх спогадів про наші мандри. І те, що я вам зараз наплів, — несусвітенна маячня. Якщо мені судилося дожити до старості і отримати місцинку у такому-сякому притулку, я стану рибалкою і п'яницею. Себто, справжнім філософом.

Ми лежали утрьох на неосяжному готельному ліжку, і я уперше в житті насолоджувався солодкими плодами, які ростуть на дереві багатства, не переймаючись його кривавим неправедним корінням.

Ми почали гру, те що я любив найбільше. Мені було однаково, у що грати, і мені було однаково, хто виграє. Я тішився самим процесом, чого не можна було сказати про моїх королев, бо для них обох рахувався лише виграш. Той азарт сягав іноді такого ступеня, що я радувався суворим європейським законам стосовно володіння приватною зброєю.

Сього разу йшлося про число 3.

— Трикутник, — почав я.

— Троє поросят, — мовила Віра.

— Три карти Германа, — позіхнула Аліна.

І так спокійно велося воно якийсь час, доки ми перелічували загальновідомі поняття, як ото, трилогія, триптих, три апельсини чи тритактний вальс, аж доки ми не перейшли до понять більш ускладнених, і гра набрала загрозливого ритму равелівського «Болеро», бо мої красуні починали виводити на арену бойових слонів.

— Щоб ти знала, голубонько, — зверхньо повчала Віра, — то геологічний період «тріас» перекладається як «тріада», він продовжувався аж сорок мільйонів років, чим і заслуговує такої честі бути прийнятим до гри. А от чому ти приплела сюди лесбіянку, бо саме так перекладається оте твоє «трібаді»…

— Сама ти лесбіянка, якщо вірити усім твоїм покинутим коханцям…

Я відчував войовничі нотки у їхніх голосах і, аби запобігти великому побоїщу подушками, перехопив ініціативу і швиденько вставив:

— Число «три» у повісті Кафки «Перетворення» — три частини оповіді, троє дверей, троє пожильців, три служебки, троє пишуть наприкінці три листи. Трійця, триплет, трірда, триптих. У логіці: теза — антитеза — синтез.

— Яка ж ти свиня, любчику, — ображено мовила Аліна, — ти зіпсував нам усю гру.

— 1, як завжди, виграв, — додала справедлива в усьому Віра.

— Дівчатка, а давайте замовимо три пляшки шампанського! — запропонував я, бо мені страшенно не хотілось тягатися багатими крамницями у пошуках краваток і шкарпеток, яких, за словами Аліни, мені іще бракувало.

І ми замовили три пляшки, а потім іще три, а тоді зійшли до ресторанної зали і коштом закладу отримали поздоровчі коктейлі, і сніданок наш затягнувся аж до півночі, і оте пияцтво дозволило мені не думати про маленьку новозеландочку і запах мімози, який ангелом смерті витав над нею. А тоді ми знайшли багатого добродія, котрий із превеликою радістю програв моїм дамам провізію із свого останнього ґешефту, а тоді зник із ними, полишивши мене у нашому розкішному номері, і іще цілої довгої ночі мені довелося мучитися післясніданковим похміллям у тому місті, яке, згідно з пересічною думкою, варто побачити, аби затим померти.

Заснувши у незнайомому оточенні, ми спізнаємо у хвилину пробудження почуття нереальності. І кінець-кінцем, не така вже і велика різниця — прокинутися комахою чи Наполеоном.

Добре то було твердити добродію, який завжди прокидався людиною. Але, коли б ви знали, яке то почуття — прокинутися такою товстою потворою, як я.

Моїх красунь іще не було, і відчуття самотності посилило мою іпохондрію. Я переніс її на готельний номер, тоді на будівлю усього готелю, потім на омріяний колись мною Париж, Францію, усю французьку культуру, а наприкінці на Караваджо, якого я свого часу так цінував, доки не дізнався, що він шпигував на користь цієї країни.

До номера постукали, і вже за самою манерою того стуку я здогадався, що сьогодні чергував мсьє Ламборджіньяк. Той плішивець просто ненавидів мене. Аліна пояснювала його ненависть тим фактом, що він заздрив моїй чуприні, волосатому погруддю і кривим волохатим ногам. Віра твердила, що його ненависть викликана моєю освіченістю і гарним манерам. Я ж думав, що він просто покидьок.

Мсьє Ламборджіньяк човгав номером, прибираючи з підлоги розкидані панчохи і порожні пляшки з-під шампанського, і я подумав, що є на світі принаймні одна людина, що б я з нею не помінявся місцями.

Аби не видаватися зверхнім, я зачав розповідати йому про Цзя Жугао, який був таким потворним, що його молода дружина не розмовляла з ним три роки, аж доки він не підстрелив фазана і красуня йому не посміхнулася. Я мав на увазі, що навіть такий плішивий тип яким був отой Ламборджіньяк, міг би привернути увагу жінки, викликавши її посмішку, ну і таке інше…

— Ви не могли б викласти свою думку коротко і французською мовою? — збляклим голосом перепитав мсьє Ламборджіньяк.

— Такі тези не можна викладати коротко і французькою, — відмовив я.

На жаль, він не читав Гегеля і не міг оцінити моєї відповіді.

Я натягнув на голову простирадло, аби не бачити його понуру постать і заснув при надії, що прокинуся нарешті, Наполеоном.

— Любов до творчості являється формою самовтіхи, що не залежить від будь-якої зовнішньої винагороди і уникає усілякої помсти. Ця любов віднаходить сама у собі винагороду, вона — сама собі утіха. — прочитала Віра. — Або таке: поетичний акт — то не просто омана, а — завдяки акту свідомості — він являється початком кінця блукань. Поезія дає можливість людині жити на землі.

— Як гарно, — подумав я, — як гарно і вірно сказано.

— Які дурниці, — відказала Аліна Вірі, — які дурниці і маячня. Із першої сентенції витікає — що помста є утіхою. Це іще якось сприйнятливо, хоча автор мав на увазі щось зовсім інше. Але про початок кінця — то слабоумство. І якщо поезія комусь і дає можливість жити на землі, то се хіба самим поетам.

— Ти така прозаїчна, — образилася Віра, — тобі просто бракує фантазії, чому ти і не отримала своїх взяток на чирві. Бо якщо я несу піку, а той дурень ріже її бубною…

— Голубонько, якщо той дурень ріже твою піку бубною, а я прикладаю хустинку до чола, як ми умовлялися…

— Але ж я перед тим відпила ковток шампанського…

— Бачиш, серденько, ти випила перед тим стільки шампанського, що початок кінця було вже запрограмовано. До речі, куди це знову пропала моя панчоха?

— От-от, а ти говориш про мій початок кінця. Ти спитай краще, куди пропала течка Костантинопулоса. Бо я тобі завжди говорила, що гроші потрібно зберігати у банку, а панчохи класти до шухлядки.

Так, подумав я, не дурно той Ламборджіньяк півгодини вишаровував у номері підлогу, а перед тим так старанно прикидався дурнем.

— А я завжди говорила, що краще із розумним загубити, аніж із дурнем знайти, — відмовила Аліна.

— Отож, ти саме сказала про те, про що я оце подумала. Чекайте на мене у номері, і до ранку я віднайду його живим чи мертвим…

— О, ні, голубонько, цього разу я не дам тобі утіхи пограти у козаків-розбійників. Замовте на ранок квитки до Барселони… Сподіваюся, виграних нами грошей вистачить на цю невеличку подорож?…

Віра витрусила на столику купу франків і кивнула головою. Сьогодні я бачив її уперше такою натомленою і слухняною. Аліна накинула гарненький плащик, куплений за моєю порадою, і генеральскими кроками покинула номер.

Віра стягла через голову тонку павутину светра, лягла на ліжко і одразу ж заснула. А я сидів поруч, приголомшений тим фактом, що ми з нею уперше залишилися один на один. І я злякався.

Я знав про неї, здається, усе — ідеалістка, що вважала за мету покращити людство і завжди працювала на терені прищеплення ідеалів усім тим, загалом пересічним, створінням, що їй на дорозі траплялися. Із прибиральницею вона могла говорити про Кафку, гарсонам читала Верлена, бригаді малярів намагалася відкрити таїну імпресіонізму, а мені, дальтонику і дауну, — неперевершену гру кольорів веселки і начатки герметичної філософії. Її наївна великодушність не помічала марності зусиль. Якби вона народилася чоловіком, то стала б пророком або революціонером, або тим і тим одразу, вона б досягла того, навіть будучи жінкою, аби не була такою запаморочливо вродливою. Їй ставала на заваді її звіряча сексапільність, яка викликала у жінок лють, а у чоловіків шок. Вона була одинокою, як і буває, власне, кожний геній, а що тієї геніальності була несвідома — страшенно непевна своїх можливостей.

Єдина людина, котра сприймала її цілковито і незаперечно, була Аліна, геніальна у своїй енциклопедичній освіченості, що так несподівано поєднувалася із практичністю на грані прозаїчності, і хіба що не більш сексапільна, аніж сама Віра. І обидві мої королеви так врівноважували одна одну, що це давало їм можливість тримати кругову оборону і не бути знищеними котримось із пересічностей, що вбачали загрозу для цивілізації уже з боку людей, значно меншого масштабу, аніж мої приятельки. Взагалі ж, їм пощастило, що з часів інквізиції людство стало коли не більш гуманним, то більш ситим і лінивим.

І отак я просидів поруч неї цілу ніч, повільно водячи носом зверху донизу, і упиваючись тисячами тисяч нюхових нюансів. Ті пахощі були незліченними і описати їх словами можна було хіба у алфавітному порядку: густими, дивними, дражливими, духмяними, живодайними, знадливими, любими, нав'язливими, невідступними, невловимими, непідмінними, повільними, подразливими, пронизливими, прохолодними, пряними, смоляними, спокусливими, сухими, теплими, терпкими, тривожними, тонкими, хвилюючими, хмільними, холодними, чистими, чудовими, і то все, наче окремі ноти, зливалося до всесильного запаху, притаманного лише їй, наче генетичний відбиток її особистості. І я, огидний імпотент з волохатими вухами і гріховним вологим носом, обнюхував крадькома мою кохану і мріяв про те, що, може, Аліна ніколи більше не повернеться, і ми з Вірою залишимося удвох, десь на безлюдному острові, і ранком я будитиму мою богиню до сніданку, а до нашого шалашу вриватиметься морський бриз…

… і до нашого вікна уривався морський бриз, і ми були щасливі, як то і можуть бути щасливими три дурні, що віднайшли втрачені мільйони.

— Das Geld ist notwendig, aber nicht ausreichend. Es ist aber notwendig, dass es ausreichend ist, damit es nicht mehr notwendig ist,[1] — замріяно проспівала Аліна, і її слов'янське р-ррр, що перекочувалося словами, наче прибій, звело мене з розуму.

Ми звісилися з вікна нашого готельного номера, цього разу аж ніяк не розкішного, і споглядали внизу бруковану площу, де на кожного туриста вже чатувало по кілька повій, карманників і іншого штибу працівників туристичної branche'i.

— Як добре мені серед цього народу, мови якого я не розумію, і серед будинків. Я можу розглядати людей як елемент натюрморту, їхня мова не більше для мене, ніж спів птахів. Я самотня серед цього працелюбного, як бджоли, народу…

— Ой, Вірко, твоя схильність до ідеалізації завжди стояла на перешкоді нормальній суспільній адаптації. Ну де ти тут, з біса, бачиш працелюбний народ? Хіба що оці гарненькі торговці наркотиками на розі, чи оті заспані пролетарки любовного фронту.

— Як гарно, — правила далі Віра, підставляючи незасмагле бліде обличчя морському бризу, — як гарно, що ми…

— Ти хочеш сказати — як гарно, що я відібрала у того злодюжки наші грошики, а то б ти вже сиділа десь на розі Пляс Пігаль, і тобі б знадобилися твої гарні манери і вишукана французька — Мсьє, же не манж па сі жур. А цікаво, чи той Ламиборжіньяк і досі чекає на мою появу у комбінезоні з латексу, прикутий до спинки ліжка?.. Мені його навіть трішки жаль — старий дурень, що проміняв мільйони на мої невідворотні чари.

— Старий дурень просто не знав, що у тому чемоданчику гроші, — розважливо сказала Віра, — він діяв за чиїмось дорученням. Хотіла б я знати, чому нас так швидко вирахували? А скажи-но, голубчику, — звернулася вона до мене, — що ти там вибовкав тій новозеладській пташці?

Я раптом згадав своє короткочасне захоплення і свої закохані теревені, і щедрі обіцянки, які мали компенсувати мої природжені і принабуті вади, і зрозумів, що та дівиця таки видобула із мене значно більше, аніж їй належалося знати.

— Бачиш, котику, який ти довірливий. А ми ж тобі казали — лікуй свій геморой і ні пари з вуст, — докірливо мовила Аліна. — Тепер через твоє патякання нам довіку доведеться переховуватися з чесно віднайденими грошиками.

— Аліно, полиш його, бо і ти поводилася не найкращим робом. Оті твої чайові, що ти тицяла усім вродливим гарсонам. Я ж тобі казала, що так поводяться лише нувориші і що усі готельні службовці — інформанти.

— А пригадай-но, Віронько, як ти після третьої пляшки шампанського…

Це була, власне, наша перша справжня сварка, і ми на якийсь час зненавиділи одне одного і навіть вирішили розділити гроші і навіки роз'їхатися на три сторони світу. Тепер, коли я про це згадую, мені здається, що то було б єдине правильне рішення.

І ми таки прийняли б його, коли б не проблеми з нашими паспортами. Не те що б їх у нас не було, навпаки, загалом ми мали їх п'ять, по два у моїх королев і навіть один у мене. Але!

Вірин паспорт був прострочений, і вона жила, власне нелегально. Другий, моєї філіппінки, був сяк-так придатний, але перший стрічний поліцейський одразу б помітив, що його фотографія аж ніяк не схожа на пред'явника. Алінин паспорт, отриманий після заміжжя з Жан-Люком, також виключався, бо ті, що за нами полювали, напевно прочісували усі готелі, аби віднайти печальну удовицю, яка зникла одночасно з грошима. У неї мався, правда, іще один, на її дівоче прізвище, який вона запопадливо не здала при обміні і куди примудрилася поставити дозвіл на проживання за кордоном. У мене свого паспорта зроду не було, а той, що я отримав у спадок від Костантинопулоса, самі розумієте, міг би тепер знадобитися хіба що на випадок моєї смерті, аби поховати мене на якомусь пролетарському кладовищі. Бо це ім'я якраз і стояло у списку коров'ячої мафії найпершим. Вони, вочевидь, не здогадувалися про безславну кончину його володаря, вважаючи, що той турецький грек завіявся з двома молодицями. Це було тим більш вірогідним, що я так скидався на нього.

Раніше я якось не здогадувався, що людство, наче корови нашого сусіда Зеппі, носять отакі тавра, котрі дозволяють державним мужам тримати своїх громадян під контролем, наче худобу. У нас з дідом Панасом ніяких посвідок зроду не було, і я вважав то цілковито нормальним, а нас двох вільними чинити що нам заманеться. Інколи мене, правда, дивувало, чому він не поїде до своєї Ївги, якою він марив днями і ночами. Я пояснював те якимись мені невідомими порухами закоханої душі, що страшиться побачити колись молоду і вродливу дівчину старезною бабою. І як він іноді, пропивши черговий гонорар за кошички, крушив ломакою глиняні полумиски у нашій ветхій халупі і проклинав свою долю, яка навіки відрізала йому дорогу до карасево-сметанного раю його молодості, я одного разу наважився спитати його, чому ми не поїдемо туди, бо ж Ївга прийняла б його, може, і такого беззубого.

Тепер я пригадую, як набрякло його обличчя, як ядухою перехопило горлянку, і як страшно він вилаявся, і із того брудного потоку вигулькнуло кілька тоді іще мені незрозумілих слів, що я їх сприйняв за матюки — аусвайс і віза. І я питаю вас, люди, навіщо було ізписано стільки паперу на декларації прав і свобод, коли мій дід Панас так і помер, не побачивши своєї Ївги, якою він марив п'ятдесят довгих років? Давайте спалимо усі наші посвідки і аусвайси, усі метричні виписки і банківські карти, а заразом усі гроші і декларації і заживемо, наче лемури чи атланти, віднайшовши оте єдине, чого ми прагнемо — СВОБОДУ!

А що людство поки не дійшло до цього ступеня, і свободу ми мали сприймати як усвідомлену необхідність, то ми пристали на Вірин план: гроші по прибутті до чергового міста здавати до багажного відділення, Вірине волосся пофарбувати на філіппінсько-чорний колір, Аліні витягти її паспорт на дівоче прізвище, а мені пред'являти Костантинопулосовий аусвайс хіба що у громадських туалетах, якщо у цьому справді виявиться конча потреба, або коли буде введено правило допускати у вбиральні лише щасливих володарів паспортів, користуватися у нагальних випадках кущами чи смітниками.

І те Вірине рішення виявилося оптимальним. Недарма ж вона довгі роки працювала на терені боротьби із злочинністю, і таки б її колись поборола, аби Аліна не здумала видати її заміж за Жан-Люка.

Між іншим, їй надзвичайно личило чорне, наче воронове крило, волосся. Як сказала Аліна, то був перший випадок, коли б до рудавої блондинки воно так гарно пасувало. А у Аліни був смак і був стиль. Можете мені повірити на слові. Другої такої жінки і з таким смаком я ніколи не стрічав. Як не вважати Віри.

І відтоді почався по-справжньому щасливий відтинок мого життя — жодного убивства чи тому подібного непорозуміння. Ми жили помірковано і неспішно. Ми вдягалися зручно і непримітно. Ми були просто туристами, що заощаджували на розкошах, але не на мандрах. Колись, як я видобудуся звідси на волю, я напишу про те подорожні нотатки.

Виявляється, аби добре подорожувати, нема ніякої потреби вступати до масонської ложі, бо хоча до їхнього числа належали Вольтер, Франклін, Вашінгтон, Лессінг, Лаплас, Ґете, Бернс, Бетховен, Стендаль, Уайльд, Фур'є, Твен, Кіплінг, Тагор, Сібеліус, Флемінг, Рузвельт, Форд, Паганіні, Гарібальді, Фермі, Тото, Квазімодо (думаю, то був не Квазімодо Гюго, а хтось інший, кого я не знаю) і навіть божественний Моцарт, чию «Чарівну флейту» вважають музичним кодом масонства, і яку я, до речі, не дуже люблю, за що вибачаюся перед її шанувальниками, так от, аби добре подорожувати, не треба бути масонами, бо, хоча вони і проповідують принципи універсалізму, духу і єднання, а за несплату внесків виключають, як у комуністичній партії. Генія Моцарта за злісну несплату було вкинуто до спільної могильної ями і притрушено вапном. Тож повторюю, для доброї подорожі нема ніякої нагальної потреби вступати до масонської ложі. Двома її необхідними складниками являються поміркованість і вірні друзі. І те мала визнати наприкінці навіть Аліна. Єдине, чого нам бракувало, то був Четвертий для гри у бридж.

Ми стали подоржніми, вільними наче птахи, у межах Шенгенської угоди. Якщо ви відкриєте карту Європи і тицьнете пучкою навмання у якесь Богом забуте містечко, знайте — ми там побували. Ми жили за принципом одного євангелійського теолога, завдяки якому він залишився у серцях вдячних нащадків. Колись, як у мене буде більше часу, я розкажу вам про нього.

Я носив картаті сорочки і вільні у паху штани, а мої чарівні супутниці вдягалися просто і за модою того краю, де ми за балачками і туристичними розвагами коротали наше скороминуще життя, ні разу, до речі, про його скороминущість не згадуючи.

Я дізнався про них, здається, усе. Аліна, оце хранилище світової премудрості, працювала довгі роки у фондах якоїсь поважної бібліотеки, звідки і походила її невичерпна ерудиція. Довгими вечорами, як ми різалися у карти, вона прищеплювала нам мудрість тисячоліть, спресовану до конспекту для початківців. А як ми натомлювалися пити від джерела знань, то нас розважала Віра, переповідаючи іншу, криваву сторону розвитку цивілізації, і від її оповідок кров спинялася у жилах, і після цього нам спалось особливо солодко на стерильно-чистих простирадлах, а коли ті жахливі розповіді були занадто страхітливими, що траплялось доволі таки часто, ми спали утрьох в одному ліжку, завжди при цьому пильнуючи, аби ранком покоївки знаходили кожного з нас у своїй постілі.

Отож, ми жили у кожному місті, містечку чи Богом забутому кутку рівно доти, доки на одного з нас не накочувала туга, а тоді зривалися, наче птахи, і летіли далі, аби знову віднайти якусь місцинку, де нам здавалося, ми житимемо вічно. І нас було троє, і то було добре.

Про ті мандри варто і справді написати подорожній роман, бо нам траплялися події і стрічалися люди, що так і просилися до книжки під гарною палітуркою. Час від часу ми здійснювали героїчні вчинки. Я наведу вам кілька прикладів, аби не переходити до третьої частини цієї книги, бо я просто відволікаю ту мить, коли мені доведеться розповідати про наше повернення. Ви, певно, прочитали назву третього розділу, а, може, й перебігли очима. Боже збав, я не забороняю вам того, бо вже як ви купили оцю книжицю, то маєте право гортати її, як вам заманеться. Але, повірте, мені просто не сила сьогодні писати про повернення. Я все ще чіпляюся за ті дні і місяці, коли мені здавалося, що я був щасливим. Тож я погортаю іще трохи збляклі у моїй пам'яті сторінки подорожнього альбома.

Я вам обіцяв розповісти про наші геройські подвиги. Прошу. Одного дня, як я прокинувся сам, наче палець, у черговому ліжку чергового пансіона (ми ж бо твердо поклали не лякати покоївок і на світанку влягатися кожен до себе у кімнатку), отож, я прокинувся із відчуттям, що коли оцієї саме миті світ не западеться, то єдиним рішенням для мене буде міцна мотузка і товста гілляка. Я завжди чомусь віддавав перевагу дубу, мені було якось любо думати, що я теліпатимуся саме на отакому дереві, якому, здається, греки чи турки дали ім'я «красень». Але, як воно і ведеться, попід рукою у мене не було мотузки, бо мої приятельки якось уже звикли до моїх депресій і завжди пильнували, аби ота коли-не-коли потрібна у подорожі річ була відсутньою у моїх валізах.

Я натяг на голову простирадло і обмірковував практичний бік справи. Я погодився б, власне, і на платан, що ріс перед будівлею, але думка про те, що на ту сторону виходять вікна Аліни, а попід самим платаном робить ранкову гімнастику Віра, втримували мене від цього неестетичного рішення. Бачите, я все-таки став великим естетом завдяки доброму вихованню моїх королев.

Через ті розмірковування час було втрачено, бо я почув як Віра вибігла із пансіона, а Аліна за моєю стіною почала сопіти і крутитися у ліжку. Одним словом, вони застукали мене на гарячому, як я почав зв'язувати Алінині панчохи.

— Яка ж ти свиня, любчику, — сказала Аліна. — Чому ти завжди вибираєш найкращу пару?

— Він не свиня, а естет, — одповіла Віра.

Ця жінка завжди розуміла усі порухи моєї загалом нескладної душі, чи дідько його знає, що там нами рухає.

— А я ж тобі казала учора, з'їж перед сном банан, — додала вона.

Річ у тім, що вона була прихильницею серотонінової теорії, за якою дисбаланс серотоніну штовхає особу до суїцидного вчинку. Врешті, як встановив її добрий приятель, отой що розробляв Теорію Парного Випадку, тож, як він практично установив, у мозку дев'яносто п'яти відсотків самогубців, а ви можете повірити, що тої статистики він набрав чималенько, так от, у їхньому мозку не вистачало серотоніну, тієї субстанції, що уявлялась мені схожою на сірку з моїх вух, які я мав чистити час від часу за вимогою моїх приятельок. І ота речовина містилася у бананах, чому, потрібно розуміти, жителі усіх бананових республік, як і жителі тих країн, що банани ревно імпортують, відзначаються життєрадісністю і оптимізмом.

— А я завжди казала, що своєчасно зроблений клістир чудово розсіює думки про самогубство, — вставила Аліна, прихильниця середньовічних, добре випробуваних засобів, — і якщо ти ще раз поцупиш мої панчохи, то я власноручно ставитиму тобі отой дійовий засіб.

Але я, власне, збирався розповісти не про клістир, а про героїчний вчинок Віри. Спробую перескочити на кілька днів уперед, до благословенної країни басків, що так зачарувала моїх королев вродливими хлопцями, а мене граційними повіями. Ми сиділи у невеличкому ресторанчику, переповненому туристами, і Аліна бідкалася, що нам дістався столик поруч із якоюсь просто-таки середньовічною убиральнею, де на вході не сидить підстаркуватий красень у адміральському мундирі, а замість порцелянових унітазів набудовано дерев'яні насісти і смердить, що аж нудно. За той недовгий час наших розкошів у Парижі вона якось звикла до шику і забула, що вбиральні у ресторанах без п'яти зірочок можуть пахнути чимось іншим, між лавандою чи магнолією.

Аліна страшенно діяла на нерви Вірі, старанно перелічуючи усі ті п'ятизіркові вбиральні, де їй пощастило підводити собі очі, аж раптом…

Ми троє прикипіли очима до постаті, яка вродилася на прямокутнику розчахнутих дверей. Такого вродливця світ іще не бачив. Навіть Аліна, за якою впадали, за її словами, найгарніші чоловіки Парижа, перестала мучити нас переліком туалетних кімнат.

Вродливець із талією тореро і головою мікелянджелівського Давида попростував до нас і всівся за сусіднім столиком. Єдине, що якось дисонувало у ньому, була невеличка валізка, яку він недбало засунув під стіл. Мої дівчата геть сказилися, бо перейшли на французьку і зачали називати одна одну «mа cherrie».

Красень із станом тореро встав і пройшов повз нас до туалетної кімнати, прихопивши валізку. За якийсь час він вийшов звідти і всівся за другим столиком, тим що був до нас трохи ближче. Доки Аліна намовляла мене запросити його до нашого гурту, до ресторану на мотоциклі підкотив приятель нашого тореадора і махнув йому рукою, викликаючи на кілька хвилин для дружньої балачки. Аліна аж зомліла, бо той другий був іще гарнішим, а Віра, я уже знав це з мого досвіду, підібралася, наче пантера, що кожної миті скочить із засади на молодого бичка і перегризе йому карк.

Усе, що я оповідатиму далі, трапилось у одну секунду, але моє перо потребуватиме для цього цілого абзацу. Отже, наш красень, неспішно підійшовши до ще більшого красеня-приятеля, скочив раптом на заднє сидіння мотоцикла і той скаженим конем рвонув з місця, одночасно з цим Віра блискавкою метнулася до сусіднього стола, вхопила валізку першого красеня, що він її чомусь забувся, тоді шугонула до вбиральні і майже одночасно звідти вискочила, а вже тоді крикнула, не пам'ятаю вже якою мовою, але так, що уся зала її зрозуміла — лягай! — потягла нас обох під стіл, і за якісь долі секунди…

Я не хочу якось уразити ту частину читачів, котрі ніколи не мали справи із, так би мовити, промисловими масштабами переробки фекаліїв, але… Коротко кажучи, такої їх кількості я ще зроду не бачив. Єдиною, хто не підкорився Віриній команді, була, звичайно, Аліна, бо, по-перше, на ній була чарівна сукня, а підлогу у тій забігайлівці не мили з тиждень, а, по-друге, у неї в мозку було «тау затримки», що добре відоме у електротехніці і через яке вона б ніколи не могла служити, приміром, легіонером, бо як фельдфебель скомандує «кроком руш», ця дивна жінка повинна спочатку осмислити команду, перши ніж зволити ступити своїми гарненькими ніжками у напрямку, куди той дурень примушує усю роту чимчикувати.

І як не дивно, але вона єдина, що не кинулася попід столика, не була вражена тою вибуховою хвилею фекаліїв. Вона стояла, наче дивна квітка на купі гною, і зверхньо оглядала нас. Як у тому анекдоті, ну ви знаєте, про цирковий номер…

Перш, ніж наїхали поліційні машини і набігли перші фоторепортери, перш ніж щасливі матусі попрочищали своїм порятованим дітям їхні перелякані очі, Аліна потягла нас до пансіона, де мені уперше в житті довелося залізти до ванни. Від такої кількості води у мене сталася асфіксія, але заклопотані дівчата надавали мені по пиці, позапихували до валізок сукні, білизну і косметику, і як ми виїздили із того містечка, то побачили із потягу, як на площі перед рестораном сотні кореспондентів усіх країн і агенств фотографують оте свинство.

О, яких геройств іще тільки нам не доводилося чинити. Одного разу, наприклад, Аліна зняла з дерева кошеня, а тоді ми зняли з того дерева Аліну, себто ми вчинили подвійне геройство. А знімати із тополя жінку у вузькій спідниці і в черевиках на високих підборах, яка побивається, що порвала панчохи і обламала ніготь, скажу я вам, потребує мужності. Тоді іще я якось заліз через кватирку на третьому поверсі до помешкання однієї молодички і відчинив їй двері зсередини. Це був, власне, героїчний вчинок лише наполовину, бо наступного ранку ми дізналися, що із тої квартири було вкрадено якусь безцінну колекцію метеликів, і поліція вже шукала грабіжників — коротконого, але дуже прудкого волоханя і граційну блондинку із божественними формами. Одним словом, не було числа тим геройствам, які ми чинили, хоча і не мали собі те на меті.

Як ви самі бачите, за нами тягнувся просто шлейф геройства. Через нашу добросердечність ми втрапляли інколи до місцевої преси, що, з одного боку, не могло не тішити наше самолюбство, але, з іншого боку, чинило певні незручності, бо ми мали щоразу пакувати наші пожитки і котити далі.

За той час подорожей і солодкого неробства я дізнався про моїх приятельок безліч дрібничок, які саме і роблять людину близькою. Вони впустили мене до світу своїх спогадів, втаємничили у свої вподобання і слабкості. Колись я видам їхні історії окремою книжкою, оту низку милих оповідок і навіть казок. Атож, вони були такими милими, що надолужували прогалини мого невігластва не лише на терені філософії чи літератури, але і народного фольклору, бо у мене, як і було колись дитинство, то аж ніяк не щасливе.

Мені, наприклад, дуже подобалася нескінчена низка казкових пригод, що їх переповідала Віра, про двох сетричок-близнючок із дуже романтичними іменами — Абазія і Астазія. Їхня історія дуже надихала мене, бо, бачте, вони були від народження каліками, Абазія не могла ходити, а Астазія — стояти, але якраз їхня мужність і весела вдача допомагали їм переборювати свої вади. Я був у них навіть трохи закоханий.

Або Аліна оповідала мені про усілякі народні прикмети, що їх у дитинстві навчилася у бабусі, котрі Віра вважала забобонами. Якщо вдягнеш сорочку лівим боком, то треба скоренько зняти її і потоптатися зверху і лише після того надягати, бо інакше хтось тебе відлупцює, чим, до речі, і пояснювалось, чого мене раніше частенько лупцювали. Або ще таке — як ідеш через житнє поле, то мусиш завжди мати при собі гілочку полину, бо інакше вискочить звідти русалка і залоскоче тебе до смерті, а як ідеш повз собаку, то потрібно скрутити дулю, але так, непомітно для собаки, аби її не роздратувати іще більше, і такі інші, корисні на повсякдень поради.

Ох, як не хочеться мені відриватися від писання, але я чую, як уже суне до моєї камери новий слідчий. Усякого разу, як я не маю можливості писати, мене огортає туга, яка поволі переходить у відчай, а тоді переростає у страх. А особливо як приходить отой шаркун. Він видовбав таки із мерзлого ґрунту Жан-Люка, але не полишив мене у спокої, бо, як виявляється, я їх ошукав, коли оповідав про те убивство. Через те мене не повезуть для проведення слідчого експерименту до нашого чарівного замку.

Дивні люди, вони вимагали, аби я визнав себе убивцею, а як я те зробив, то вчинили ґвалт, бо через мої побрехеньки я мало не пустив платників податків за вітром. Бо, бачите, ексгумація взимку коштує скажених грошей, а у її ході виявилося, що геніталії Жан-Люка були неушкоджені. Про те, у якому стані були мої геніталії, і то з милості того Жан-Люка, їх не цікавило.

Я спробував виправити становище і звалити вину на афект, у якому я перебував, рухомий жадобою помсти. Я почав запевняти, що отруїв його грибами, а сцену з ножем вичарував у своїй уяві опісля, бо смерть від грибів, які я йому насмажив із цибулею і які йому так смакували, була не дуже схожа на помсту. Тоді той слідчий зажадав, аби я назвав сорт грибів, і де я їх збирав і таке інше. Дідько його знає, де я їх збирав, як я був у тому афекті. Врешті, вони полишили мене без ранкової булочки, що за звичаями цієї цивілізованої країни дорівнювало голодній смерті, і я остаточно зрозумів, що до замка мене не повезуть.

А хай їм грець усім, що мене так змучили. Якщо вони хочуть мене порішити, то чому б не зробити те якось більш гуманно — прислати до камери скляночку цикути, шовковий шнурок чи гостре лезо. Пробачте, що відволікаюся від моїх солодких спогадів, але іноді, коли я прокидаюся у цій камері, мені здається, що я не дотягну до вечора.

Коли таке траплялося мені раніше, то напохваті завжди були мої приятельки. І коли Віра тягла мене із собою вправлятися у джоггінгу, і, коли ми з нею поверталися, я — мокрий, наче курка після дощу, і вона — наче півонія у краплях вранішньої роси, то я падав під Мишачим деревом і не мав сили не те що піти на пошуки мотузки, а навіть доповзти до вбиральні, а коли оклигував, то думка про смерть здавалася просто дурною, більш за те, я радів, що не сконав під час перегонів наввипередки із моєю прудконогою королевою. Віра пояснювала те знову-таки своєю серотоніновою теорією.

Якщо ж я просинався пізніше за нашу каратистку, то поруч була Аліна з її випробуваними методами лікування. Окрім клістиру, що ним вона час від часу погрожувала, мався іще один дійовий засіб, яким вона користувалася аби витягувати мене із депресії. І якщо серед моїх читачів трапляться психологи, неврологи, сексопатологи, а чи просто пересічні психопати, то я раджу вам занотувати ту методу, для якої потребуються наступні складники: келишок доброго шампанського, на сорті якого просто злочинно заощаджувати, а іще, і то не менш важливо, — чарівна жінка, що вранці переймається найменшими порухами складної і погано прогнозованої чоловічої душі і безпомилково поставить діагноз. Але уважайте, зловживання увагою чарівної жінки може скінчитися тим, що одного разу вона понервовано піднесе вам келишок з отрутою, бо жіноча душа прогнозується значно гірше.

Але повернімося знову до наших мандрів, найкращою частиною яких було для мене неспішне спілкування, котре так мене збагатило. Оскільки, через впроваджені Вірою суворі конспіративні правила, ми не впускали до нашого кола Четвертого, то гра у підкидного не заважала нам паралельно гомоніти на найрізноманітніші теми.

Аліна нашпиговувала мене, наче різдвяну індичку, премудростями із світової скарбниці, а Вірина просвітницька діяльність була спрямована так, аби у мене не склалося занадто ідеалістичне уявлення про творців отого скарбу. Себто, коли Аліна розказувала про божественного Караваджо, картини якого ми не змогли побачити через красеня-терориста, про його геніальність у контрастах світла і тіні і жалкувала що неборака так рано помер через малярію, то Віра додавала, що той геній був насправді перверзником і вбивцею і що він шпигував на користь Франціїї, за що бідолаху і порішили. Як і геніально ним колись намальованого Олоферна.

Якщо Аліна оповідала про славного маршала де Толлі, то Віра знову-таки витягала на світ Божий його особисту справу і той герой виявлявся таким само запроданцем-шпигуном, тільки що шпигував проти своєї неньки-Франції на користь Росії, і що мав до того ж бабський псевдонім, а ці дві речі, та ще й у поєднанні — шпигунство і гомосексуалізм, а він певно що був блакитним, як дозволив іменувати себе Ганною Іванівною…

Тоді Аліна розлютовано шпурляла у Віру подушкою, бо ж не можуть усі чисто герої минувшини бути шпигунами чи покидьками, як то слідувало із Вірчиних дос'є, а я розбороняв своїх амазонок і мені теж добряче перепадало — я не уявляв навіть, як боляче можна битися такими пухкими речами. Аліна ображено замовкала, і далі вела мою освіту колишня слідча по особливо важливим справам, що теж було не менш цікаво. Взагалі, я згодом зрозумів, не буває нецікавих тем, бувають лише нецікаві викладачі. Наприклад Віра починала мене втаємничувати, чим відрізняється метод розтину Абрикосова, згідно з яким органи та анатомічно-фізіологічні системи не роз'єднуються, а виймаються у сукупності, а саме в такій послідовності: органи шиї та грудної порожнини, кишечник, печінка і шлунок… І доки вона доходила до селезінки, яку належиться за тією методою виймати окремо, Аліну починало нудити, і я вже не міг дізнатися, чим відрізнявся метод Абрикосова від значно більш прогресивного методу її приятеля-некрофіла.

— Любчику, він був не некрофіл, — запевняла вона мене, як Аліна бігла до туалету, — він був — професіонал. І то — найвищого штибу. Коли б ти бачив, як він працює…

І я погоджувався, що той чоловік був таки і справді професіоналом і що, якби мені треба було б вибирати когось для посмертного розтину мого трупа, то я б у житті не зупинився на тому консерваторі Абрикосові, а звернувся б, посилаючись на її рекомендації, до когось із тих, хто проповідує прогресивні технології. Тоді приходила Аліна, за Віриною характеристикою — із «обличчям Гіппократа».

— Це коли, любчику, воно бліде, землисте, ніс загострений, очні яблука западають, рогівка втрачає блиск, а рот трохи відкритий, — душилася вона мені на вухо від сміху, її пофарбоване у чорний колір волосся лоскотало мені шию, і я почувався щасливим.

— А у тебе, щоб ти знала — обличчя отієї Юдіт із картини Караваджо. І ти сама спокійнісінько переріжеш будь-кому горлянку.

Коли я невдовзі потому гортав книжечку у одній із провінційних бібліотек і наштовхнувся на ту славетну картину, я зрозумів, що мала на увазі Аліна, але кохати Віру не перестав.

Та тендітна з вигляду красуня, що, здавалося, втратить свідомість від необережного погляду, могла прибрати до рук будь-кого із своїх підопічних, що, як розповідала Віра, усі як один грали на роялі, пили французську мадеру і вчилися у Сорбонні. І, знову ж таки, пізніше я дізнався, що то на злочинному жаргоні, відповідно означало — знімати відбитки пальців, куштувати коктейль, пробачте, із фекаліїв і ходити до школи для недорозвинутих.

Як би там не було, а ті мандри зробили з мене освічену істоту, котра могла перелікувати усі кола пекла за Данте і знала, що позитивним героєм у виправних колоніях називають хронічних сифілітиків.

Але за що я їх полюбив по-справжньому, то це за їхнє переконання, що я — ніякий не покруч і даун, а вродливий мужчина з інтелектом, котрий розкривається просто на очах, наче екзотична квітка із пуп'янка. І мене опосіла манія величності, і я у те навіть повірив. Хоча який із біса був із мене пуп'янок чи, тим паче, красень, і, коли б у мене була хоч крапля розуму, то я полишив би отих двох розбещених баб і сів би просити Христа ради десь під вокзалом, серед веселих і незалежних, таких само волохатих і смердючих красенів як я.

Але тоді я вірив, що я — геній, бо ж усі генії — то психопати із надчутливими нервами, із бурхливими афектованими реакціями, котрі погано адаптуються до життя і час від часу бігають за мотузком чи отрутою, а то вистрибують із вікна або ж по-свинячому розносять на друзки свою геніальну голову, додаючи роботи прибиральницям, як вони їхній геніальний мозок мусять обскрібати зі стін і меблів.

І я ставив себе, за настроєм, у один ряд із Сократом, Емпедоклом і Платоном, чи Ньютоном, Шуманом і Ван Гогом, або Мікелянджело чи Байроном. Насправді ж я був пересічний маргинал.

Non est magnum ingenium sine mixture dementiae — і то таки правда, але, на жаль, ця теза не має зворотної сили.

Отже, тоді я був переконаний, що я — геній, що мої приятельки — небожительки, а наші стосунки уважав за типово сімейні. Це лише тепер, у в'язниці, перечитавши купу любовних романів у дешевих палітурках, бо вони, бачите, вважають, що мене таким робом потрібно ресоціалізовувати, аби потім присудити до страти, так от, лише тут я прочитав, як живуть насправді сімейні люди. Чоловікові належиться усього одна дружина, себто потім вони можуть розлучитися і він ожениться на другій або і на третій. Але не одночасно, а по черзі. Із тих любовно-сімейних романів я дізнався, що вони цілими днями роблять, як оженяться, про що говорять, чим піклуються, і, коли оте усе слабоумство — то і є нормальне сімейне життя соціальнолояльних членів суспільства, то, скажу я вам, його приваби для мене дуже зблякли. І жінки видаються якимось аж занадто примітивними. Вони ніколи не ставлять питання загального характеру — Як? Чому? Де? — шукаючи якихось філософських відповідей, а зводять усе до суто прикладних і нецікавих формулювань: Як тобі засмажити яєшню — із шинкою чи ковбасою? — Чому ти не вимив за собою унітаз? — Де тебе, в біса, носило?

Тільки одного разу мені пощастило натрапити на доволі романтичну історію, але я не зміг її до кінця дочитати, бо мій наглядач — то неперевершений садист. Це він приносить мені час від часу книжку із бібліотеки, вибираючи її за своїм смаком, а тоді чатує, доки я не прочитаю десь так вісім дев'ятих тієї книжки, вже майже полюблю отих злиденних героїв із їхніми злиденними проблемами і починаю вже навіть побиватися, чим же скінчиться ота маячня — чи він залишить її з дитиною, а сам піде до секретарки, чи, може, дитина помре на запалення легенів, чи, хіба, бідна героїня покине його із вмираючою дитиною і чкурне світ за очі із молодим сантехніком, отже, коли ота сім'я стає мені майже рідною, він вломлюється до моєї камери, що, між іншим, йому суворо забороняється, і відбирає книжку. Час від часу він приносить мені детектив, і яка то була б, власне, насолода, слідкувати за його сюжетом, бо там люди переймаються якимись мені більш знайомими проблемами — куди подіти труп, як непомітно поминути паспортний контроль, як позбавитися свідка чи забезпечити алібі, а головне, відгадати, хто ж убивця. Але у таких книжках той витончений садист пише його ім'я десь посередині, і то такими величезними літерами, що воно одразу впадає у око.

Ага, то я ж вам розповідав про оту романтичну історію, що так мені сподобалася, бо її дія розгорталася у Новій Зеландії, і я впізнавав краєвиди, які мені описувала моя мила доглядальниця своєю чарівно-каліченою мовою, і я вже закохався у головну героїню, і був страшенно за неї радий, що вона зустріла доволі-таки порядного чоловіка, і от, коли вони саме трималися за руки і вона сказала йому — Візьми моє серце і дай мені своє… — до камери урвався той виродок, вихопив книжку і так скажено хряснув дверима, що у мене цілу ніч боліли вуха і я не міг спати.

Я думав про ту дівчину, про її щире кохання і про той дивний туземний звичай — на знак кохання обмінюватися серцями. Цікаво, чи знайшлась би така жінка, котра б захотіла на знак кохання до мене вирішитися на таку складну хірургічну операцію, і чи міг би я перебороти свій страх до загального наркозу і лягти під ніж, аби довести їй своє кохання?

Які усе-таки незбагненні ті люди, такі романтичні на сторінках книжок і такі жорстокі у повсякденному житті…

… а ми тим часом мандрували, ніде не затримуючись надовго, і, здавалося, так буде вічно, аж поки одного дня, то була саме моя черга забирати з привокзальної камери схову наші гроші, що ми переклали їх для конспірації у непримітний рюкзачок, то от, аж поки одного дня я не поплентався на другий кінець містечка до вокзалу, аби купити квитки і забрати наш скарб.

Осінь вмирала, і то було дуже печальне видовище. Таке саме печальне видовище являла моя постать, що відображувалася у сотнях дзеркальних вітрин — я так і не навчився по-справжньому полюбити отой тулуб, куди доля закинула пуп’янок моєї загалом непоганої душі. Я йшов і прокручував сценарії нашого подальшого життя. Було ясно, що гроші нас не зробили щасливими, а, отже, не в грошах щастя. Було ясно, що іще кілька отих переїздів, і Аліна придушить мене подушкою, якщо Віра не випередить її і не придушить нас обох подушками. Ми вичерпали до денця толерантність нашої потрійної любові і зненавиділи одне одного.

Господи, подумав я, Господи, коли ти чуєш мене, Господи, то забери у нас оті политі неправедною кров'ю, чи хто там знає чим вони политі, гроші і зроби, Господи, щоб вони щезли.

Ніколи, звертаючись до Бога, не висловлюйте якихось конкретних побажань. По-перше, ви самі не знаєте, чого вам бажати, а, по-друге, може статися так, як у моєму випадку, що у Бога знайдеться одна стоміліонна частка мілісекунди, і він прихилить своє вухо до вашого дурного серця…

І іще одна порада — при самолікуванні завжди віддавайте перевагу перевіреній віками народній медицині. Якби того нещасного ранку я послухався Аліни і поставив собі проти депресії клістир, то подальший перебіг мого самопочуття і, що значно важливіше, усієї історії був би трохи інакшим. У нас уже промальовувався компроміс, згідно з яким ми мали поділити оті неправедні гроші, купити три хатини на трьох окремих континентах і обмінюватися на Різдво і Паску поздоровчими картками. Я розумів, що то було дуже розумно, але скоріше б погодився, аби мені повідрубували руки і ноги або живцем занурювали до киплячого соняшникового масла а чи залили б до моєї горлянки сам не знаю якої розплавленої гидоти, аніж погодився б розлучитися із моїми коханими королевами.

Отож я, накульгуючи на праву ногу, бо розтер новими черевиками п'ятку до крові, відволікав Бога від його прихильників із більш важливими справами своїми дурними теревенями і проханнями і, наближаючись до вокзалу, відчував, як на мене навалює тяжка хвиля депресії, круто замішана мігренню, гемороєм і розладом шлунку.

Якби я спершу подався до вбиральні, а тоді за рюкзаком, то, мушу іще раз констатувати, може і не сидів би тепер в оцій комірчині, а мої казкові феї, дві мої чарівні голубки, мої кохані приятельки — мені просто мороз шкірою — були б живими, і я б, можливо, отримував би від них коротенькі листи і обнюхував би їх, і обливав би їх сльозами і, ймовірно, ми б навіть стрічалися раз на рік десь на нейтральній території аби зіграти в підкидного…

Але сталося так, що мої палкі благання потрапили кудись там до небесної канцелярії, їх було прихильно розглянуто, затверджено і відіслано з кур'єром саме тоді як я заходив до вокзалу. Той кур'єр набрав вигляду огрядної тіточки, яка шваброю перегородила вхід до вбиральні, і я, мало не непритомніючи від гейзеру, що бив у моєму шлунку (бо, бачите, замість поставити собі клістир я з'їв три банани і запив оте кислим молоком, чого вам щиро не раджу робити), замість ту бабиську відштовхнути, а швабру потрощити об її дурну спину, я поплівся до автоматичної камери схову, витяг наш спільний рюкзачок, а тоді, усе прискорюючи ходу, кинувся до диких нетрів, що кущилися по ту сторону залізничної колії.

Дозвольте мені перескочити півтори найпринизливіші години мого життя, а ви можете повірити, що принижень у ньому було без числа, і якби я заходився їх тут перед вами перераховувати, то ви б просто здивувалися, бо як говорила Віра, із таким ступенем віктимності, як у мене — просто не живуть.

Дозвольте мені перескочити іще дві години, як я тинявся околицями того клятого містечка і горе моє було таким глибоким, а штани і черевики такими відразливо-холодними, що мені навіть не спадала думка про самогубство, бо, погодьтеся, за час спілкування із моїми приятельками я став таки естететом.

Із вашого дозволу я перескочу іще оті перші півгодини, як Віра і Аліна знайшли мене, сам уже не пам'ятаю де і як, і якщо тепер наважуся продовжити, то лише завдяки тому, що мої красуні були справжніми аристократками духу. Замість того, аби врешті-решт виповнити ранкові погрози і придушити мене подушками, вони заходилися відпоювати мене на останні ліри чи франки, чи біс його знає, що за валюта була у тій триклятій країні, де єдину на увесь вокзал вбиральню якась дурепа перекриває шваброю, тож вони не пошкодували для мене останніх грошей на пляшку доброго шампанського, яку переважно я сам і випив, тоді заснув і, як казала Віра, нещадно хропів, аж вони цілу ніч чатували по черзі біля мене, аби я не задихнувся, а ранком, як я розклепив очі і зрозумів, що вчора мені приключилось якесь непоправне горе, Аліна сказала:

— Краще із розумним загубити, аніж із дурнем знайти.

І то, погодьтеся, було більш, аніж великодушно. А до того ж і неправда. Як я був дурнем, коли ті гроші знайшов, так ним і залишився, коли їх втратив.

Я мусив був розказати, як то сталося, бо сантименти і недомовки з огляду на суму були недоречними, і цього разу вже Віра пустилася на їхні пошуки. Коли вона повернулася надвечір до готелю, ми спакували наші пожитки і поїхали додому, яким ми умовно називали той чарівний замок Жан-Люка, де душу мою уразила wunderbare Wunde. Отака вам, у біса, парономазія. Укупі із оксюмороном.

Четвертий

Пиши, мій котику, пиши, бо як не зумів ти втримати отих двох красунь і три мільйони доларів, то рятуй хоча б своє життя. Як дивно, що я, котрий лише і думав, як його позбавитись, так за нього чіпляюся. Видно і правда, що смерть тільки тоді і буває солодкою, як ти сам її вибираєш. Тому-то вони і повідбирали у мене шарфик, шнурки, металевий гребінець і навіть маленьке люстерко, яке я виграв у якійсь нікчемній лотереї і що я так любив його, бо воно нагадувало мені про той день, як я востаннє бачив Віру і Аліну, аби позбавити мене насолоди вирішувати самому — to be or not to be. Пробач мене, друзяко Віллі, що і я тривожу тебе. Я так і бачу, як кожні п'ять-десять хвилин ти скрипиш зубами у пеклі, цитований то австралійським аборигеном, що полаявся із дружиною, то західноєвропейським приблудою, що не встиг на заправці купити банку пива, а то американським дипломатом, якого застукали за вийняттям тайника з-попід дощатого настилу сортира у якомусь Богом забутому західносибірському містечку. Про всяк випадок, пробач мене і ти, друзяко Френкі, якщо то правда, що про твого друзяку Віллі розповідають.

Коли ми під'їжджали до того місця, що називається в усіх путівниках «серцем Європи», мене огорнула сентиментальна хвиля і мені навіть здалося, що, приїхавши сюди, ми знову станемо щасливими. Ніколи, прошу вас, ніколи не повертайтесь до місць, де ви зазнали щастя. Я не хочу знову збиватися на банальності і торочити про води ріки, куди не вступиш удруге, я просто по-дружньому раджу — не будьте дурнями і не вертайтеся назад.

Хоча це стосується скоріше тих, хто, як я, страждає на синдром Достоєвського. Тому спочатку перевіртеся у психоаналітика, до якої міри ви здатні не спритомніти, побачивши старий курник, де ви провели своє дитинство і який вам снився казковим теремочком, і, коли той тест виявиться негативним, то вам дозволяється поглянути на нього, себто, на курник, тримаючи наготові у кишені зворотний квиток. А що вже справді неприпустимо, то це повернутися туди назавжди і кожним своїм кроком трощити любі спомини на друзки.

Щойно ми під'їхали до триповерхової і доволі облізлої будівлі, прикрашеної башточками, за якими одразу було зрозуміло, що архітектор страждав на манію величності, а замовник — на брак грошей, як мені смертельно захотілось прокрутити коліщатка часу назад, у той момент, коли ми, троє закоханих одне в одного переможців, приїхали до найкращого міста на світі з єдиною метою — купити за гроші усі мислимі і немислимі насолоди, але усе найкраще, що мені пригадувалось тепер, було подаровано нам тією столицею столиць безкоштовно, аби потвердити іще одну банальність про те, що не в грошах щастя.

І доки ми спускалися вниз із височенної кабіни дальнобійщика, бо мої красуні витратили, як я уже розказував, останні копійки на пляшку шампанського, аби я не помер від сорому, як втратив наші гроші і свою честь, перед моїм внутрішнім зором (о, Господи, іще один такий штамп і я сам собі наб'ю пику), тож, доки я, стоячи спиною до того триповерхового хліва, допомагав спуститися моїм красуням, перед моїми очима постав Париж, побачений мною о п'ятій годині ранку. І тоді я одразу збагнув витоки імпресіонізму, бо якщо повертатися на світанку із якоїсь вечірки або від якоїсь кокотки до свого парижського ательє, а вдома — ні краплини на похмілля і лише мольберт і фарби, і ти не можеш заснути, — о! тоді! і лише тоді! — можуть народитися ті божественні полотна. Якби я не був дальтоніком, то став би художником. До речі, зовні я схожий на одного із них — на незрівнянного Тулуза. На жаль, на цьому наша схожість і закінчується.

Отже, я допоміг моїм пташкам випурхнути із кабіни трейлера, і вони уже простували до тієї конюшні, а я іще лишився на хвильку, аби подякувати водієві за приємну подорож, як раптом він підморгнув мені і сказав: «Катай зі мною!» Доля пропонувала мені іще один, тепер уже останній шанс порятуватися. Але я, збалуваний комфортом, пригадав, що побіля унітаза у нашому замку лишилася іще одна стрічка ніжного, як крила янголів, туалетного паперу, а тоді іще пригадав, що на зрадників у пеклі чатує сам Люцифер, який персонально перемелює їхні душі у м'ясорубці, і вже не знаю, що саме мене спонукало відмовитись від тої зманливої пропозиції, але я поплівся за моїми красунями. До того ж я був чомусь упевнений, що як я їх покину, то зраджу наше триєдине кохання і що без мене вони не проживуть і днини.

За нашої відсутності клятущі нордландці покрали усе, що можна було зняти, відкрутити, виламати чи відпиляти, не кажучи вже про те, що вони обчистили садовий будиночок, невеличку альтанку і колишній курник, що його Жан-Люк збирався перетворити на картинну галерею. І якщо ви гадаєте, буцім-то вони забули про наш імпровізований ломберний столик, про ту безцінну плиту карського мармуру, то дуже помиляєтесь. Я думаю, що її вони поцупили найпершою.

Глибоко, по пояс, уриті в землю бетонні стовби вони із якоїсь примхи полишили, певне тому, що самі продали нам цемент і знали йому ціну. Здавалося, ті два незугарні творіння наших рук стоять уже не одне тисячоліття, бо кепський бетон геть викришився від вітру, котрий, укупі з дощем, надав їм форми, так би мовити, їхнього змісту. Ліворуч стояв Костантинопулос, праворуч — моя колись так недовго, але палко кохана філіппінка.

Я не знаю, чи ви помітили, але чим далі я посуваюся у розповіді, тим важче мені відтворювати діалоги моїх приятельок. Не знаю, чи зможу я взагалі у подальшому використовувати пряму мову. Інколи мені навіть здається, що уся історія, з того моменту, як вони знайшли мене під дубом, то суцільна ремінісценція, і єдине, що спростовує оте припущення — то дванадцять відрізаних від білого світу бідолах, котрі чекають — не дочекаються наступного судового засідання, і, будьте цілком упевнені, що вже ніякі мої вигадки не перешкодять їм одноголосно відправити мене на гільйотину. Бо мій новий адвокат, а вони знову прислали мені нового адвоката, і я мушу уже утретє переказувати усе наново, тож, мій новий адвокат, чарівний трансвестит двометрового зросту, котрий страшенно побивається, що на нього зовсім не діють жіночі гормони і йому доводиться двічі на день голитися, і то, буквально, від вух до п'ят, він користується, до речі запаморочливим лосьйоном, який цілковито нейтралізує його власний запах, тож він, уявіть собі, нічим не пахне, що зводить мене з розуму… Ага, про що це я?

Отой люб’язний адвокат запевнив, що мене відправлять на гільйотину, яка являє собою чи не найбільш гуманний винахід людства, і що процедура гільйотинування до тої міри гігієнічна, швидка і неболюча — ніякого порівняння із зубним лікарем, золотце! — що, аби упевнитися, чи все уже позаду, тобі треба лишень кивнути головою, а там — гоп! — її, себто голову, спіймає до стерильного полотняного мішечка добродій, який аж ніяк, серденько, не схожий на ката, бо він ніякий і не кат, а у трудовому договорі значиться оператором.

Але повернімося до моєї розповіді, бо той адвокат забив мені памороки своїми веселими балачками, і не думайте, що він мене заспокоїв тим, що мою голову укинуть до стерильного мішечка. Єдине, чого я по-справжньому хочу, то це вирватися від цих вівісекторів, а це можливо хіба за допомогою моїх американських видавниць. Мене хвилює лише, чого вони так довго не відповідають на мій останній лист. Мій наглядач, той що не дає дочитати жодну книгу до кінця, запевняє, що те місто, де вони живуть, геть чисто винищили терористи. Я не йму цьому брехунові віри.

За дев'ять днів назначено нове засідання і за цей час я маю дописати свій роман і переправити його до Америки. Легко сказати — за дев'ять днів увібгати до слів історію, яку я, правду кажучи, іще і не почав розповідати. Оте, що я вам наплів, то — лише приказка, а казка, так би мовити, буде попереду, якщо лишень я до неї встигну дійти, бо мій наглядач навмисне помінявся змінами із своїми колегами, так що тепер днюватиме і ночуватиме через стінку від мене, час від часу уриваючись до моєї комірчини, аби остаточно деморалізувати і без того вже деморалізовану мою душечку.

А як він спочиває від постійних підглядань і обшуків у камері, то до мене приходить слідчий, не знаю якого біса він у мене забувся, бо йому я не відкрив би жодної, найменшої подробиці мого життя. То такий огидний тип, що не вартий аби про нього тут розводитись.

Єдине, що мені лишається — то писати ночами. На щастя, я бачу у темряві, і, коли усі мої сусіди, приречені до страти або до довічного ув'язнення, душаться нічними кошмарами і скриготять уві сні зубами, я пишу далі і сподіваюся — о! ви не повірите, — я сподіваюся на те, що мою книгу видадуть мільйонними тиражами, і не одне покоління ридатиме над нею, відчуваючи мій біль, і страх, і плач за неспізнанним коханням.

Але, сказати по-правді, я б поміняв отой бестселер на пересічне життя із моєю новозеландською пташкою, яку я називав колись kookaburra, gurgaga або gingaga. Решту тридцять сім назв тієї пташки я уже остаточно забув, і немає жодного шансу їх пригадати, бо хоча за стіною від мене сидить типовий новозеландський cast, його знання маорійської мови вичерпується двома-трьома словами на кшалт wop-wops або tua-tua. Готовий битися об заклад, що він навіть не знає, що вони означають, бо якось він розтлумачував мені, що, буцім-то, ота ніжна пташка із сорока іменами, реве як скажений віслюк, після чого я перестав із ним спілкуватися, як нас виводять до в'язничного медпункту на щотижневі огляди. Типовий завсідник rat factory.

Та зараз у мене і справді немає часу на спогади. Я пишу далі.

Ніщо так не втомлює, як мандри, що урвалися через втрату трьох мільйонів доларів. Повірте мені на слово, я сам те пережив. Ми були такими спустошеними, наче після поразки у вирішальній битві. Я впевнений, не один із славетних полководців міг би потвердити, що єдиний спосіб не накласти на себе потому руки, то заснути на кілька днів. Ще ніколи в житті мені не хотілося так спати, як тої миті, коли я пересунув важкі бетонні стовпи моїх ніг через поріг, і у моїй підсвідомості сплила картинка — мати, що колише дитину в люльці і наспівує, не сказати, щоб мелодійно, але дуже щиро:

Якби я не був тоді таким стомленим, то може б спромігся, ухопившись за той рідний голос, повернути голографічний кристал моєї пам'яті під потрібним кутом і добутися до того ідилічного віку, із яким жодна людина упродовж життя несила розлучитися, і рабом якого я б став за компанію із вервечкою психоаналітиків, але за порогом я осів, наче клунок, і Аліна опісля розповідала, що більш мертвого, аніж я тоді, вона ще зроду не стрічала. Навіть експертка Віра, за ознакою Бєлоглазова, вона мала на увазі «котяче око», сказала, що як я іще не помер, то перебував у останній стадії агонії, а оскільки вони обидві були натомлені не менше і вже не мали сил телефонувати нордландцям, аби ті підвезли свіжого цементу, то це і порятувало мене від долі Костантинопулоса. Вони позачиняли зсередини двері на всі засувки, дотягли мене до Аліниного ліжка і упали поряд, у чому були.

Отак ми і спали. Я — посередині, праворуч — Аліна і ліворуч — Віра. Ми проспали ніч, і день, і ще одну ніч, і сорок годин я насолоджувався спокоєм і близкістю моїх сплячих красунь, і я знав, що сплю і бажав, аби той сон тривав вічно. Але цього разу моє бажання не добулося до небесних сил і не виповнилося.

Більш за те, переді мною з'явився чоловік із гнівним вогняним поглядом, загорнутий у біле простирадло і босоніж. Він тицьнув мені попід носа пачку квитанцій і почав мене телепатично совістити, розгорнувши переді мною, знову ж таки телепатично, величезну, як Всесвіт, і багатомірну, не пам'ятаю напевне вже, скільки там було мірностей, але вже ніяк не менше шести чи вісімнадцяти, карту, яку назвав «матрицею моїх можливостей». Взагалі, провадив він, ми таке нікому не показуємо, це, так би мовити, інформація внутрішнього ужитку, але у випадку зі мною вони зробили виняток, бо я таки допік їм своїми непрогнозованими і алогічними проханнями, які, на превеликий жаль для них, їм доводиться час від часу виконувати, бо мене із чиєїсь, мабуть, помилки, занесли до пільгового списка сиріт із особливо тяжкими обставинами дитинства.

А оце, правив він далі, показавши на вогняну блискавку, яка проштрикувала ту багатомірність, має бути протягнутою із минулого у майбутнє лінією реальності. Себто, та готична лінія, пояснив він дуже ввічливо, що виникає як результат боротьби між екстенсивною силою перепон і інтенсивністю життєвого поривання або elan vital, і якою пересуваються у просторі можливостей майже усі цивілізовані створіння, так чи інакше міняючи навколишній світ, що має бути його відділком зафіксовано. Вони це і роблять, і роблять, до речі, зовсім непогано. Аж поки отой elan vital не висходить від мене. О, вже тоді їх починає лихоманити! Уже скільки його співробітниць звільнилися, а одна навіть утрапила до санаторію із нервовим зривом. Бо коли вони заради моїх забаганок починають коригувати простір подій, зводячи до купи матриці можливостей усіх зі мною корельованих істот, і коли я отримую, завдяки помилково занесеній до моєї матриці пріоритетності, те, чого я так пристрастно собі бажав, виявляється, що то зовсім не те. І що я, за його думкою, не являюсь достойним творцем Космосу, і маю перейти до нижчого розряду, змирити свою гординю і стати гідним членом нашої спільної домівки, себто Космосу.

Врешті йому зрадила витримка, він телепатично рикнув, аж у мене в ушах залящало, а тоді луснув мене по лобі отією пачкою квитанцій-рекламацій, які вони, виявляється, з моєї вини отримували, і я помер.

Коли я відкрив очі, то не зумів пригадати не те що, де я, а навіть, хто я. Я лише відчував, що мені трапилось якесь приниження на грані трагедії, котре мені довіку не спокутувати, і що, яким би воно не було трагічним, попереду на мене чекають іще більші випробування. Наді мною колихалося заткане зорями небо, і я був єдиною у Всесвіті мислячою істотою, котра пережила його колапс.

Але що таке людина? Фізіологія! Ходяча жертва власного тіла! На твоїх очах западається світ, а тобі свербить у вусі, іде під воду населена красенями-велетами Атлантида, а тобі бурчить у животі, повногруда меццо-сопраністка от-от помре від кохання на сцені, а тобі відригнеться пиріжком із кислою капустою. Філософи називають оте нарцизмом, а Віра — домінантністю фізіологічних відправ, і не встиг я іще по-справжньому насолодитися величчю мого горя, як почув за стіною хрюкання кавника, і я пригадав геть чисто усе, і, уявіть собі, почуття голоду виявилося сильнішим за усі вторинні психологічні переживання, я натяг на себе Аліниного пеньюарчика, вступив у Вірині капці, потягся до кухні і несміливо прочинив двері.

— Любчику, який ти милий, — посміхнулася Аліна.

— Викапаний Адріано Челентано, — додала Віра, душачись від сміху.

І я зрозумів, що їхня великодушність перевершує їхню вроду.

То був найкращий сніданок у моєму житті, і, якщо мене таки засудять до страти, то перед смертю я побажаю собі точнісінько оте меню — шинка із пласкої металевої банки, трохи прицвіле від давності солодке печиво, гірка кава, що натяглася пахощами нежилої домівки, і неспішна бесіда двох незрівняних жінок, що з ними я мав щастя провести перед тим сорок годин у ліжку. Праворуч — Аліна. Ліворуч — Віра. І не думаю, що знайдеться на світі хоча б один чоловік, котрому б так поталанило.

Потім ми грали у карти і пригадували наші мандри. Як ми тягалися по бутіках Парижу і мої приятельки наміряли у кабінках обновки, а я терпляче сидів у шкіряному кріслі, попивав еспресо і виносив присуд — оцей ліфчик поміняйте, а цю спідничку розшийте трохи у поясі, а ті черевички віддайте до дешевого розпродажу, ну і такі ним милі зауваги, аж гарненьким продавщицям закипали сльози на очах від люті. Або, що у мене виходило іще краще, то добирати їм парфуми. Ви ж знаєте, як компенсацію мого дальтонізму, я отримав від матінки-природи може і не аристократичний за формою, але надзвичайно чутливий ніс. Час від часу я навіть подумував, чи не придбати мені протигаза, аби якоюсь мірою захищати себе від шокових реакцій на чиїсь спітнілі ноги чи задушливий лосьйон. Не могло бути навіть мови, що я переступлю поріг парфюмерної крамнички. Тому я вмощувався на лавочці або під фонтанчиком за квартал до тої душогубки, а Аліна із Вірою по черзі підходили до мене і давали нюхати напахчені пальчики. Як усі пальці правої і лівої руки кінчалися, а я усе ще корчився від судом, і єдине, що рятувало мене від асфіксії, був запах їхньої шкіри, який струменів крізь синтетичний сморід, дівчата слухняно вимивали руки у струменях амурчика чи Посейдона, і починали гру спочатку. У Парижі я вибрав парфуми для Аліни, а Вірі довелось дочекатися Барселони, але, скажу я вам, оте довготерпіння було винагороджене, бо де б ми потому не з'являлися, чоловіки, не розуміючи у чому справа, дуріли, лишень-но втрапляли до двометрового радіусу дії тих парфумів, аж мої бідні приятельки, як ми посилили правила конспірації, мусили взагалі відмовитися їх уживати. Отакий у мене ніс, і отакий бездоганний нюховий смак!

На обід я наготував моїм красуням свіжоморожених омарів, ми відкоркували кілька пляшок пива і розкошували так аж до сутінків. А тоді подув південний вітер, клятий фьон, що несе непевність і мігрень, а разом із ним до нашого захистку удерлася маршова музика неможливих нідерхольцландців, які, аби вчинити чергову різню своїх ворогів, оберхольцландців, раз на рік тяглися ворожою територією до невеличкої священої нідерхольцландської каплички, яка адміністративно містилася у Оберхольцланді.

— Дві речі ненавиджу на світі — расизм і нідерхольцландців, — любив повторювати Фішер, і я згоден був цієї миті із ним погодитися.

Аліна, що так високо цінувала булочки нідерхольцландців, витягла на світ Божий кілька класичних прикладів, які доводили, що голосна музика означає витонченість смаку, бо от і китайці колись били в барабани, як пили вино і милувалися навесні розквітаючими вишнями, а їм у витонченості не відмовиш, і Бодлер, естет до кінчиків нігтів, пов'язував велич із ніжністю, а сурму називав солодкозвучною, на що Віра, яка після мого роману із філіппінкою, зненавиділа усю орієнталістику, а після моєї венеціанської закоханості у парижанку — усю французську культуру, розлютилася і сказала, що у нідерхольцландців відсутні не те що поняття, а навіть слова, що мають хоч якусь дотичність до культури, і що через оті їхні булочки, що Аліна знову їх замовила, ми теліпатимося коли-небудь поряд з тією капличкою на старій березі, а естети-нідерхольцландці зіграють їй перед тим «Турецький марш» або «Прощання слов'янки».

Одним словом, у моїх приятельок почалась мігрень, і вечеря була зіпсована, хоча, правду кажучи, їсти у домі все одно було нічого.

Перший офіційний візит до нас відбув Фішер. Його нога зрослася, і то було чудово, але зрослася неправильно, і то було незручно, бо ходити він уже не міг, а, наче двоколісний кентавр, пересувався на велосипеді. Доки ми мандрували, у Оберхольцланді трапилось подій, яких би вистачило на «Нібелунгів» або «Слово о полку Ігоревім».

Його сусіда, той, що укладав конкорданс до віршів Пушкіна, для чого він спочатку десять років вивчав епічну російську мову і навчився пити російську горілку, через що занапастив свою печінку і розлучився із дружиною, добувся до літери «Я», і, коли уже договір від оберхольцландської друкарні на видання цього унікального твору був у нього в кишені, виявилося, що якийсь нідерхольцландський лінгвіст, придбавши у американської фірми компьютер, за два тижні, не знаючи тієї клятущої мови, уклав того клятущого конкорданса, і робота усього життя найосвіченішого із оберхольцландців пішла псу під хвіст. Той сусіда підпалив свого конкурента разом із конкордансом, не знаючи безсмертної фрази, що рукописи не горять, а тоді вирізав свою власну сім'ю, яка була до того зовсім непричетною. Отаким чином йому трапилось потрійне нещастя — по-перше, конкорданс, який спокійнісінько зберігався в електронному череві комп'ютера, видали своїм коштом батьки невинної жертви мистецтва, по-друге, завдяки мученицькій смерті його творця, він став бестселером, так що вже жодна освічена сім'я не мислила своєї бібліотеки без того безсмертного твору, а, по-третє, нашого убивцю встигли витягти із петлі і порятувати, а тоді присудили до страти через повішення. Він мужньо зносив усі оті нещастя, аж поки не почув по радіо, що того нідерхольцландця висунули на Нобелівську премію, і от тоді його серце не витримало і зупинилося, але його знову таки порятували, позачергово пересадивши йому серце красуні-пушкіністки, яка їхала до бібліотеки за конкордансом і потрапила під машину (ось вам іще одна ілюстрація до Теорії Парних Випадків). Не варто і нагадувати, що у тій черзі стояли роками діти, інваліди і вагітні жінки, але, самі розумієте, у цій країні зовсім схибнулися на правосудді, і нашому оберхольцландцеві пересадовили палке серце молодої вродливої жінки із Ай-Кью 165 для того тільки, щоб просто із реанімації бідолаху потягти до шибениці.

Другою за важливістю подією був судовий процес самого Фішера із його сусідкою, яка сорок років тому побудувала курник на межі із фішерівським Grundsuck'oм. Той, хто не жив у Оберхольцланді, не може навіть приблизно уявити злочинність тієї акції. Тут треба пояснити наступне. Жоден порядний і законослухняний оберхольцландець не посадить навіть якогось кущика, не погодивши те із Amt'oм. Для кожної акції такого кшталту існує відповідний Amt, котрий призначено для узгодження будь-яких повсякденних учинків, і коли якийсь ідіот минає призначену для того випадку установу і чинить анархію на зразок фішерівської сусідки, то це і призводить якраз рано чи пізно до трагедії. З огляду на те, що толерантність Фішера не знала меж, розв'язку було відтягнуто аж на сорок років, три місяці і вісімнадцять днів, бо саме тоді Фішер дізнався від Amt'y по зведенню будиночків для садового інвентаря, що він не має права спорудити його саме на тому місці, де збирався, якраз поруч із тим курником, бо відстань між будиночками для домашньої птиці і будівлями для лопат мала перевищувати один метр сорок вісім сантиметрів, а отже, Фішер повинен був би будувати халупку для грабельок на сорок три сантиметри ближче до своєї хати, що було теж неприпустимо, вже за приписами відносно відстаней між житловими приміщеннями і підсобними приміщеннями. І якось так вийшло, що на величезному Grundsiick'y Фішера не знаходилося більше жодного підходящого місця, бо там усе з чимось межувало. І коли наш працьовитий поштар звернувся до своєї доброї сусідки із проханням розібрати незаконно побудований курник, бо ті кури повиздихали іще в першу зиму, і з того часу він слугував лише зборищем для привидів, котрі час від часу вчиняли такий лемент, що Фішер не міг очей склепити, виявилося, що ота жінка, яка була колись навіть у нього закохана, а може якраз тому, що була колись у нього безнадійно закохана і у такий спосіб хотіла помститися, сказала, що краще вмре, аніж дозволить знести залишки курника. І ото усей той час, як ми тягалися Європою із одним лише бажанням пустити якомога більше грошей за вітром, наш бідний друг вів справжню війну, і то не на життя, а на смерть.

Вони відтепер стояли, кожен із свого боку вічнозеленого паркану, за принципом — я не жадібний, я лише хочу ту землю, яка до моєї садиби примикає.

А учора, розповідав він далі, пролилось, як ніколи, багато крові. Одноокому Зеппі роз'юшили носа, Сімону, тому, що живе навскіс від повногрудої Хільдегардт, набили гулю на голові, а сама Хільдегардт мало не стікла кров'ю, як відтягувала від каплички Лені, ту що минулого року овдовіла, і у тої розщібнувся пояс, і об його гостру пряжку Хільдегардт врізала пальця. Стільки крові бідний Фішер не бачив із часів останньої світової війни. Фішер був тією подією дуже пригнічений і навіть намовляв нас відмовитися від нідерхольцландських булочок, які сам тим часом наминав, аж за вухами лящало.

Але усі ним перелічені події блякли у порівнянні із трагедією, котру він, як добрий оповідач, припас наостаннє і яка загрожувала винищити багатовікову культуру краю. Виявляється, що одразу після нашого від'їзду, продажні місцеві політики дали згоду на будівництво — чого б ви думаєте нам бракувало? — а-е-ро-пор-ту! І вже за якихось кілька днів з усього світу натягли до цього затишного і благословенного краю будівельну техніку і нагнали гастарбайтерів. Оте вавілонське нашестя розхапувало набудовані нордландцями вілли, котеджі, будинки і курники наче свіжоспечені булочки, які вони купували, до речі, виключно у нідерхольцландців, через що останні страшенно розбагатіли і поводилися, як то і годиться скоробагатькам, презирливо і зверхньо, хоча, по правді, вони поводилися так само і раніше, як були голожопими, прошу пробачення, голодранцями.

Рутландці тепер працювали у три зміни, залучивши до роботи старих, інвалідів і дітей, і теж казково багатіли, провіщаючи усім чисто гастарбайтерам гроші і кохання багатих місцевих жінок, з усіма витікаючими із того кохання вигодами — законним шлюбом, законним у цьому раю Aufenthalt'oм і вже довіку — неробство і розкоші від процентів з капіталу законної дружини.

Лише оберхольцландці, останній оплот традицій і символ непідкупності, не улились до того колективного безумства і, наче першохристиянські пастирі, проповідували загальнолюдські цінності, як ото домівка, затишок, поміркованість і безкористя, збираючи тим часом підписи на центральних площах метрополії, хоча ті акції уже і не могли зупинити нещадну навалу бульдозерів, іноземців, поганих манер і, як недалекий вже результат, виродження оберхольцландців як народу.

Трагічно було і те, що ряди проповідників ріділи, бо декотрі оберхольцландці самі наближали ту розв'язку, продаючи свої домівки і виїжджаючи світ за очі. Та золота лихоманка уражала навіть старих і порядних. Його сусіда навпроти, наприклад, той, що за три хати праворуч, у свої дев'яносто два роки продав успадковану іще від прадіда хату і із торбою грошей завіявся до Лас-Вегаса, де стрів одну дуже непорядну молоду жінку шестидесяти років, і та молодичка протринькала всі гроші, а тоді посадовила його літак і відправила того старого дурня назад, обчистивши його перед тим остаточно. Вона украла навіть його чудові порцелянові щелепи і зубну щітку, яка, одначе, з огляду на поцуплену щелепу, уже не становила ніякої цінності.

А другий його сусіда, молодий нероба, що жив праворуч від Фішера, з`їхався із однією немолодою нідерхольцландкою — о, людська жадоба, що може потьмарити розум до тої міри! — з єдиною метою: здавати свій гарненький триповерховий, щойно вибудований палац під — прости Господи! — бордель. Справедливий в усьому Фішер не міг не визнати, що хазяїн того закладу мав добрячий смак — його підопічні були, усі як одна, молодими, вродливими і — найбільша похвала у фішеровських вустах — fleißig, себто старанними у роботі. Бо однаково, яку людина має професію, головне, що вона трудиться у поті чола свого і на совість.

Коли він повертався зі служби на трофейному велосипеді, вони лишень прокидалися, і кожна з них, а не було жодної, яка б скидалася на іншу, махали йому із віконець, а тоді, за доброї погоди, випурхували поснідати до садочка, і у нашого Фішера завжди знаходилася якась робота і він тяг драбинку до зеленої огорожі, аби підрівняти її, себто огорожу, садовими ножицями, і ті чарівні дівчата завжди кликали його до себе, і якусь часинку він розкошував у їхній милій інтернаціональній бригаді — а вона була представлена усією палітрою, від платинових блондинок Півночі до чорно-синіх дикунок Екватору — і гомонів із ними відверто про що заманеться, в основному про останню світову війну і проблеми поштарського ремесла з огляду на погану погоду і невихованих собак. Час від часу, за сезоном, він приносив їм черешень, яблук чи морквину, і вони раділи тому, наче діти. І, бачите самі, що він не був расистом. Він просто не любив нідерхольцландців.

А ще він не любив оту сусідку ліворуч, ту, що побудувала курник на межі і що її прабабця була, до речі, нідерхольцландкою, і яка, забачивши Фішера, вчиняла такий лемент, аж її пес, здоровенний і потворний кобеляка із тулубом орангутанга і мордою гієни, починав вити. Її агресивність не мала меж. Кожного дня вона чинила якісь пакості — поливала вапном кущі на городі Фішера, підкидала до його доглянутого садочка собачий послід, а з того часу, як у будинку праворуч від Фішера відкрили бордель, вона ранком збирала викинуті клієнтами зужиті презервативи і прикрашала ними ялиночку поперед Фішеровським ґанком.

Вона розпускала про нього огидні плітки, буцімто він купує любов повій і платить за те натурою, себто цибулею і морквою зі свого городу, буцімто він, опікуючись одинокими дідусями і бабусями, котрим розвозить пошту, приносить їм дещицю попоїсти, примушує їх відписувати йому по смерті їхні Grundsuck'и, і що уже пів-Оберхольцланда належить тому зажерливому поштареві.

Але останньою краплею, що переповнила, здавалося, бездонну чашу Фішерівського терпіння, була чутка про те, що він заморив голодом свою тіточку, аби успадкувати її гроші, котрі вона нажила за довгі десятиліття, працюючи економкою у католицького священика, бо перебрала до своїх рук усю касу Оберхольцландської парафії. Тоді Фішер познімав чергову партію вживаних презервативів, запакував їх до коробки з-під печива і поїхав до метрополії, до одного адвоката, що для нього він уже багато років слідкував за могилкою його матусі, і той склав позов до суду.

Суд, треба визнати його об'єктивність, одразу розібрався у тій історії і присудив сусідці таке — або вона зносить свій курник і вибачається перед Фішером за подіяні йому образи, або платить величезний штраф до судової каси, після чого їй дозволяється продовжувати ті неподобства далі. Той час, що їй було відведено на роздуми, два довгих тижні, вона лютувала і скаженіла. Сім восьмих її розважливої і ощадливої натури боролися проти однієї восьмої успадкованої від прабабці крові, і, коли вона виписувала у банку численні нулі штрафу, то мало не зомліла, ставлячи під ними свій підпис, але садистські нахили узяли верха, і відтепер вона мала законне право прикрашати його ялиночку презервативами. Проходячи повз садочок, де він гомонів із своїми новими приятельками, вона душилася із люті і горлала:

— Та краще я чинитиму оте із своїм псом, аніж із такими імпотентами, як Фішер!

І можете мені повірити, вів далі наш добросердечний поштар, вона таки оте із псом чинила, бо то був уже третій собака за останні два роки, а пепередніх два здохли через її надмірні любощі на виснаження нервової системи, про що Фішерові розповідав сам ветеринар.

Потім ми дізналися про те, хто народився, охрестився, оженився, розлучився і помер, а наприкінець знову повернулися до події, яка за наслідками могла бути для Оберхольцланда страшнішою, аніж чума 16-го сторіччя, повінь 18-го і дві світові війни 20-го, — до будівництва аеропорту.

Поснідавши з нами, Фішер поїхав далі розвозити пошту, а ми усілися на Аліниному ліжку і заходилися переглядати, у зворотному напрямку, вміст військового рюкзака, у якому він збирав нашу кореспонденцію, розкладаючи її на купки, купи і стосики.

Найбільшою і для нас безпечною, була та, куди ми складали рекламні проспекти і листи, що пропонували нам придбати акції, зубну пасту, меблі, засоби для виведення бліх або вступити до товариства майбутніх міліонерів, колишніх міліардерів, друзів меліорації, противників цивілізації тощо. Деякі сповіщали нам, що ми виграли машину, пристрій для зашнуровування черевиків, сто тисяч лір, мишоловку і таке інше.

Доволі височенькою, на щастя для нас, була купка листів, де нас щиро дякували за наперед нами сплачені рахунки. І то було справді щастя дізнатися, що попереду у нас іще більш як півроку часу не ламати собі голову такими клопотами як англійський інтернат Андрійка, сплати за каналізацію, електрифікацію, модернізацію і кат його знає, які там рахунки вони іще понапридумували.

Посередині ми склали приватні листи, які перечитали після обіду, І то була наче мандрівка до далекого минулого і не до нас, а до тих, інших людей, котрі зірвалися бурею майже три місяці тому із тоді іще провінційно-затишної місцинки, а повернулися до вертепу, у якому найменшим злом був бордель праворуч від Фішерової хатки.

А про самі листи я розповім якось іншим часом, бо вони і справді того варті.

У мене в мозку цокотить часовий механізм, що наближає мене до розв'язки цієї історії. Я, здається, просто не встигну її переповісти і змирився із тим. Бачите, як я починав цю історію, то сподівався створити гіпертекст, ухопивши за допомогою семантичного дискретного ряду усю багатомірну розгортку подій, і саме з цією метою я сказав все, що сказав і саме з цією метою говоритиму усе те, що скажу і скільки встигну, хоча і збагнув, що лише пустота — то простір, де існує майбутнє, а, отже, пустий, незписаний лист паперу і являється найгеніальнішим творінням.

Наступного ранку, як я іще ніжився у Аліни в ногах, закутаний у теплий плед, бо дорогою я підходив нежить, до нас увірвався вихор запахів, які я любив найбільше — гіркота опалого листу, льодяні нотки перших заморозків, соковита мелодія опеньок і, як окраса і вінець того букету, — моя прозора і мімозово-духмяна, вкрита після багатокілометрових перегонів міріадами діамантових намистинок Віра.

— У такі моменти, любонько, — позіхнула Аліна, — я розумію, що мав на увазі той добродій, як пропонував уявляти Сизіфа щасливим і радісним. Ти просто уособлюєш собою песимізм розуму і оптимізм волі. Отака типова «Дівчина з веслом» епохи розвинутого соцреалізму.

— А ви обидва — типові декаденти і нероби.

— Ми просто намагаємося не наближати біганиною теплову смерть Всесвіту, — промуркотіла Аліна і засміялася, — котику, не лоскочи мені п'ятки вусами.

— Декаденти і нероби Ви цілими днями вилежуєтеся у ліжку і навіть посуд не поставите до машини.

— Отут ти, серденько, дуже помиляєшся. Цілими днями, доки твоя гіперактивна натура загрозливо підвищує уже і без того критичну ентропію, ми намагаємось той процес якось зрівноважити.

— Рятівники Усесвіту… — зворушено мовила Віра. — Зрівноважуєте…

— Атож, голубонько, днями і ночами — слухай, котику-братику, як ти лоскотатимеш мені ноги, я викину тебе звідси і продовжу процесс високоорганізованого мислення наодинці! — так от, днями і, навіть як ти солодко спиш, ночами ми намагаємося осягнути матрицю можливостей. І коли ми вже перейшли до третього етапу — дослідження генези можливостей…

— Фе, який несмак — жлуктити зранку пиво і примушувати нашого милого котика лоскотати собі п'яти. А якщо тебе уже зранку тягне на філософування, то мушу сказати, що це саме я відсуваю торжество Хаосу, бо рухаюся у просторі можливостей і таким чином поліпшую світ. Наче та жабка у глеці із молоком. А ти, сподіваюся, іще пам'ятаєш, що було із другою, лінивою жабкою, котра…

— Бачиш, із тобою завжди так, твої викладки не можна спростувати, хоча вони нікого не переконують. І чому ти не прийняла душ, ти смердиш наче приблудний пес. І, взагалі, де наша кава?

— Справді, — наважився спитати я, — де наша кава?

І то було дуже необережно з мого боку, бо, коли мої королеви починали переходити на вищі матерії, треба було затаїтися, аби перечекати бурю, а не висовувати голову з-попід пледа і питати про каву.

— О! — зойкнув я і опинився на підлозі.

— О! — і я уже летів східцями донизу.

— О! — і я стояв посеред кухні із кавником в руках.

Схиляюся перед жінками, котрі так аргументовано переконують співрозмовників.

Віра приймала душ, а Аліна спустилася донизу і, доки я готував нам сніданок, розважала мене балачками.

— Знаєш, котику, Віра — розумна і навіть дуже розумна жінка, і я того ніколи не заперечувала, більш за те, я визнаю, що її розум вдосконалюється на підставі позитивних знань і власного досвіду, а завдяки вихованню і прищепленій культурі переростає у справжній інтелект. А це вже — явище, бо інтелект належить до наджиття. Але чого їй не вистачає — то це моєї здатності до рефлексій, асоціативності, обдарованості, моєї біографії, урешті, одним словом отієї духовної суміші, що і робить мене мудрою. І отут-то полягає між нами корінна відмінність, бо інтелект оволодіває смислом, а мудрість — цінністю. О, Віронько, яка ти гарненька у цій одежині! Поглянь, котику, яка вона гарненька.

Я поглянув і мені перехопило духа. Таке зі мною траплялося завжди, як до приміщення, де я сидів, заходила жінка. Було однаково, що то за приміщення, і однаково, що то за жінка, я рефлекторно, нехай лишень на частки секунди, але закохувався у неї, що мої приятельки приписували, як завжди, моєму природженому естецтву. У ресторані вони садовили мене інколи обличчям до вхідних дверей і за його виразом могли безпомилково встановити, коли до зали заходить жінка. Я реагував навіть на немолодих прибиральниць і трансвеститів, а по мірі наближення особи жіночої статі, як перші кілька десятків молекул із ореола її пахощів вривалися до мого гіперчутливого носа, обличчя у мене набувало, за висловом Аліни, аристократичної блідості, а як вона уже поминала мене, напівзадушеного ласом лише їй притаманного жіночого духу, а до того ж була молодою або вродливою, або — спаси Господи! — бінарною комбінацією вищеназваного, то розум мій остаточно потьмарювався. Бо, розумієте, світ для мене ділився на запахи і жінок. Мої приятельки схилялися перед витонченістю моїх почуттів і прощали мені усі мої вади за те, як говорила Віра, що я у своєму побожному захопленні був готовий упасти до ніг жінки, як то, до речі, мені одного разу і приключилося, і то не в переносному, а у прямому смислі слова.

Це трапилося у місті, забув його назву, бо ми тих міст об'їхали — матінко моя! — не перелікуєш, тільки пам'ятаю, що було то іще на початку наших мандрів, бо ми кидали гроші на вітер, аж Аліні ставало часом незручно, як по телевізору показували десь про посуху, а совістлива Віра, як Аліна дрімала пообіді, забігала до якогось банку аби потай від неї переказати дещицю зазначеному у титрах попід репортажем про посуху благодійному фонду. Так, воно напевно було десь напочатку, бо стояло у Аліни за номером п`ять.

Бачите, через те, що у неї було важке дитинство, нещасна молодість і злиденне життя бібліотечного працівника, без будь-якої надії ті злидні подолати, вона, читаючи роками на роботі книжки — і то був creme de la creme світової культури, можете мені повірити — укладала для себе подумки перелік усіляких їй неприступних розкошів, яких би вона бажала побачити, понюхати, помацати чи скуштувати. Не пам'ятаю вже той список докладно, скажу лише, що він був вибудований за приорітетами. Так, примірно, за номером три там значилося — «побачити цвітіння каштанів у Парижі», бо хоча у місті, звідки вона була родом, каштанів тих росло — не перелікувати, і навіть насаджені вони були французами, але, повіриш, котику, говорила вона мені, Париж — то свято, котре завжди з тобою, і я їй вірив. За номером дванадцять значився «смарагдово-зелений шартрез», що його рецепт винайшли ласуни-монахи іще тисячу років тому і що танув у роті раніше, аніж ти його проковтнеш, а за номером двадцять вісім-«сережки із смарагдами кольору шартрезу», що я їй добрав у тому місті трьохсот п´ятидесяти мостів і міліона голубів — ну й поганяв ж я їх центральною площею!

Була там і корида у Памплоні — миле, скажу вам, видовище, про яке варто було б написати окремо, аби не брак часу, і навіть рибалка на форель. Аліна примусила мене купити снасті, а Віру, шантажуючи своїм підвищеним тиском і вже ліченими днями до смерті, подих якої вона відчувала уві сні, скласти іспит на посвідку до рибалки, бо ту клятущу форель треба було якось особливо гуманно підхоплювати на гачок, і я пам'ятаю оте чарівне видовище — дві німфи у чоботях аж до вух на тлі сонця, що сходить. Я мусив тягати за ними відерце на рибу, а як вони нічого не зловили, то звинуватили у тому мене, бо я оглушливо чхав і нещадно тхнув часником, а риба та, бачите, була чутлива, наче мімоза.

За номером два числилися гарні панчохи, бо, погодься, серденько, ніщо не додає такої впевненості і чару жінці, як гарненькі ніжки у гарненьких панчохах, і то була свята правда, у котрій я сотні разів сам переконувався. Ну а першим у тому списку, про це, може і не варто говорити, бо ви й самі здогадалися, стояв трунок тієї ділової удовички, яка першою із жінок була допущена до такого, загалом, чоловічого діла і так утерла чоловікам носа.

Отож, у місті, яке посідало за приорітетністю п'яту позицію, я мало не дав дуба. Мені страшенно не хотілося туди їхати через мою водяну фобію, бо я знав про нього із колоритних оповідок діда Панаса. Інвективна лексика діда Панаса була невичерпною, що, укупі із почуттям гумору, було найкращою профілактикою депресії. За його словами, то була гнила і пропаща місцина, де вода плюскотіла просто перед ґанками, а сирість викручувала суглоби і де, аби добутися до крамниці чи сусіда, потребувався човен, якого у нього — трясця його матері — не було, і він мав долати — сто чортів їм у печінку — бувало і по п'ять кілометрів уплав, аби позичити солі чи купити цигарки, і то іще півбіди, бо він був чудовим плавцем, але плисти назад, тримаючи у зубах торбинку із таким делікатним крамом, що як накриє тебе хвилею від моторки, то дурно й плавав, ото — побий їх сила Господня — було справжньою мукою. А іще ті голуби — забери їх холера — такі прудкі, клятущі бестії, доки зловиш одного на обід, сім потів зійде, а як засмажив, то і їсти нічого. І сала у тому місті не було.

І хоч як не сміялася тим оповідкам Віра, і як не божилася Аліна, що не примусить мене плавати із торбинкою у зубах за сіллю, усякого разу, коли заходила мова про пункт п'ятий її переліку, я впадав до тихої істерики.

І безпідставно, бо те місто, куди ми врешті таки потрапили, попри те, що і справді було пронизано безліччю каналів, випромінювало чар стародавнього пергаменту. Воно і пахло, сухо і гарно, як добре видублена теляча шкіра, і кожен місцевий житель, аж до послідущого посудомийника, справляв враження князя у двадцятому поколінні, я не говорю вже про жінок, про їхню поставу, обличчя, голос і, звичайно ж, про їхній запах. Бачите, мені не варто і пробувати пояснити вам нюанси пахощів, хоча б через те, що просто не вистачає відповідної лексики, бо люди — то нюхові дальтоники, але повірте, ніщо не несе такої вичерпної інформації про предмет чи людину, як запах.

Щойно ми вийшли прогулятися містом, як я зрозумів, що усе пережите, вірніше, перенюхане мною, коли не рахувати мою чотирируку богиню Віраліну, було пласким, мілким, прісним і скороминучим.

— Любчику, припини обнюхувати стовби і бруківку, і не лізь так близько до каналу, бо як шубовснешся у воду…

Але то була не вода, клянуся своїм носом. Ті канали були наповнені таємничою матерією, яка нічого не відображала, і ім'я їй було — минуле. Її поверхнею линули марсіянські човники, і тими човниками керували марсіяни Бредбері, і їхні погляди ковзали нами, метушливими пришельцями із майбутнього, і вони сприймали нас зверхньо і катали нас тими каналами, і кожного разу, як я занурював лапу у ту застиглу матерію, вона щезала, бо минулого, власне, не існує. Ті граційні марсіяни не посміхалися навіть, як приймали від нас гроші, мабуть через те, що так само, як і їхні предки, не могли повірити, що оті папірці і справді мають якусь ціну.

Мої королеви гарно пасували до того оточення. Вони просякли місцевими запахами, вони, наче хамелеони, змінили подобу, і їхні рухи стали уповільненими, а чарівні обличчя перетворилися на прегарні порцелянові маски.

І життя наше застигло у шляхетному очікуванні, від якого вушна раковинка витончується і отримує нову звивину, а самі ми стали більш толерантними до чужих міркувань. Вставали ми пізно і неспішно снідали, і та дивна їжа насичувала нас новими благородними почуттями, і нам здавалося, що ми повернулися додому, і те folie a troi ми всіляко плекали.

І я полюбив ходити крамницями того міста і добирати моїм приятелькам довершені за формою прикраси, а на обід ми купували ласощі і розкошували біля моря або ж заходили до невеличкої таверни «S. Lio», і гарнішої їжі не варто було де-інде і шукати. А вже до вечері мої пташки убиралися годинами, а я лежав на розкішному дивані, паша і володар Всесвіту, і давав їм поради. А тоді — слимаки і добре вино, і насолода від місцевої мови, і очікування на минуле.

Ми навіть перестали сваритися, я маю на увазі Віру і Аліну, бо хіба ж я з глузду з'їхав із ними хоча б у чомусь не погоджуватися, більш за те, ми перестали грати в карти, і єдиною нашою розвагою було катання на марсіянських човниках. Ті канали, котрі були, як я, здається, уже говорив, наповнені спресованим минулим і водночас пронизані очікуванням, мали кілька магічних точок, які випромінювали наднапругу такого ступеня, що іноді, це ні від чого не залежало (бо з магією так завжди — вона або виходить або не виходить, тому що позбавлена по своїй природі усілякої закономірності), і от у тих-то вузликах ми втрапляли у міжчасся, де пульсувала пустота, отой простір, де існує майбутнє. І ми плавали годинами, намагаючись опинитися в потрібний момент у потрібному місці, аби вловити ту мить, коли природа почне рухатися назустріч майбутньому, що філософи і називають, власне, життям.

Однією із таких вузлових точок з підвищеною напругою очікування, як запевняла Аліна, було місце перед казіно, із чим Віра категорично не погоджувалася, а я, як завжди, мовчав, бо не мав власної думки. Аліна ж із маніякальною упертістю прагнула туди, для чого вела обложну тактику філософування, чим страшенно дошкуляла Вірі, яка віддавала перевагу літературно-художнім розвагам.

— Бачите, гра із випадком, — читала чергову лекцію черговому керманичу Аліна, котра окрім свого бібліотечного діла мусила колись підробляти собі на панчохи лекторською роботою, і можете мені повірити, кому б вона ті лекції не читала, завжди пробувала донести до простих мас іскру Божу аби, коли не запалити серця, то хоча б будити у їхній підсвідомості якусь дещицю розуму, — так от, гра із випадком, себто, гра з Богом, сповнена містичної величі. Бо гра створює світ, рівнопотужний реальному, в усякому разі для учасників гри. Більш за те, гра — то один із способів існування іншого світу… Ви зі мною, власне, згодні?

Марсіяни-човняри ковзали очима по її струнких ніжках у дорогих панчохах і погоджували, бо і самі належали до іншого, ніким не розгаданого світу, а Віра дратувалася і не хотіла світитися у тому інтернаціональному кублі пороку, що було згубно для нашої конспірації, уже і так Аліною добряче траченої.

— Ну, разочок, голубонько, усього лишень разочок, бо ти ж знаєш, у мене…

— Знаю-знаю, у тебе — підвищений тиск, і ти уже далеко не дівчинка, і оце може тобі востаннє судилося просадити кілька тисяч доларів у казіно, і така інша маячня. А ти, котику, що скажеш? Ну-ну, скажи, не бійся — хочеш побувати у тому вертепі?

— Хочу.

— Мушу здатися під тиском більшості. Отже — лиш один раз, скажімо, завтра. Але, Аліно, ти мусиш виконувати усі мої команди, і то одразу, а не перепитуючи по-дурному — ой, Вірунчик, ти думаєш, то необхідно? — як тоді, із тим терористом.

Наступного ранку Віра щезла полагоджувати свої конспіративні явки, чи, біс його знає, що потрібно для тієї конспірації, а ми з Аліною пішли купувати їй шарфик, такий довгий-предовгий, як у однієї танцівниці.

— Знаєш, любчику, її, бідненьку, тим шарфиком задушило, але я буду добре уважати, аби не втрапити у таку само халепу.

Наша любонька Віра з'явилася лише за південь, як ми уже наміряли той шарфик.

— Теж мені, Айседора Дункан, — сказала вона зверхньо, і лягла спати.

А тоді, як сонце зайшло за пруг, ми вийшли із готелю і, замість поїхати, як звичайно, на гондолі, всілися до моторного човна. «Це так неромантично», закопилила губу Аліна, усідаючись поряд зі мною. Керувала човном Віра, котра управлялася з будь-яким транспортним засобом, починаючи від верблюда і закінчуючи літаком, однаково добре.

За що я любив іще оте місто, то за його дзеркала, бо у них я відбивався справжнім джентельменом, і дзеркала казіно не становили винятку — я милувався своїм відображенням ліворуч, праворуч, попереду і позаду, і жодна жива дужа не сказала б, що іще рік тому я не знав про існування туалетного паперу і Кафки.

— Як шикарне життя, — побожно видихнула Аліна мені на вухо, — і як ми отут розважимося.

У барі, а я всівся спиною до дверей, Аліна замовила нам «дайкірі», іще один пунктик із її списку, і одразу ж забула про мене, заходившись справляти враження на округлого дядечка із округлою лисиною.

— Бачите, — торочила Аліна місцевою мовою, котра будь-яку дурницю перетворювала на афоризм, — я усе те не вигадую. Це не поєднання вигадок, а вигадане поєднання можливостей, як, приміром, у квантовій механіці. Або як у історії чи Священому писанні. Ви дайте мені лишень олівець і папір — та ні, сидіть, голубе, я мала то у абстрактному смислі — отож, дайте мені олівець, і я укладу вам Іліаду або Пророцтва етрусків, і за якими ознаками ви здогадаєтесь, що оте мною не придумано? Бо, що я вам хочу сказати, реальність — не більше як імовірність. А можливості брехні у коридорі імовірності — безмежні.

Добродій втратив розум уже напочатку, від Аліниного декольте, а тепер готовий був бігти тим коридором, аби лише вона вказала у якому напрямку.

Віра розігрувала детектива, бо таки скучала за своєю колишньою професією, і пила мінеральну воду із льодом, слідкуючи за публікою і вхідними дверима, час від часу підбадьорливо підморгуючи тому опецьку, що відбирало у нього залишки свідомості, аж мені стало його шкода. Вечір обіцяв цікавий розвиток, і я уже наперед тішився на гру.

— Спокійно, котику, не обертайся, — мовила Віра.

Щось подібне, здається, говорили і тому бідоласі, який покидав Содом і Гоморру. І якраз із тим же успіхом.

Бо коли я обернувся, то зрозумів, що пропав, а коли утягнув від захоплення повітря, то пожалкував, що не пропав іще учора, як стрів у провулку одну продавщицю, що саме правою рукою закривала крамничку, а лівою поправляла бюстгальтер. Матінко моя рідна, сказав би я, якби міг говорити і якби міг комусь оте адресувати, бо коли до приміщення уходить натурниця Ботічеллі, що взула черевички на високих підборах, а проходячи повз тебе, підморгує лівим оком і пахне наче квітуча пустеля, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, то ви зрозумієте також, чому я не втримався на високому стільчику перед стойкою бару і звалився додолу, просто перед її перловими ніжками.

Головне, не перечитувати написане, бо, по-перше, те, як би я написав тепер, відрізнялося би від того, що я написав тоді, тому що той, хто думає однаково, не думає взагалі, а, по-друге, я просто вже не маю часу. Шість днів, шість днів і шість ночей залишилося до перегляду справи, і мені аж серце заходиться від страху, що я до того строку не встигну дописати, а тоді, як натомлені чеканням присяжні, аби врешті вирватися на волю, скоренько приречуть мене до страти, то єдине, що від мене залишиться, — акуратно відчикрижена голова у бавовняному мішечку. Нещодавно я дізнався, чому вони відмовились від класичних плетених кошичків. Вони мають заощаджувати податки. Ті кошички, бачите, треба було часто міняти — через перегризені прутики. От вам і маєш гуманний винахід доктора Жака часів якобінського терору.

Єдина надія, котра іще животіє у моєму змученому страхом шлунку, вірніше, єдине, на що я іще покладаю надію, то це на магію «шістки» — слухання призначено на шостий день шостого місяця, отож, маємо уже дві шістки. І третя шістка, як і у бідного принца датського, — то шість трупів. (Як не рахувати старого марсельця, що самотньо висить на старій осині і що справді не має до моєї історії найменшої дотичності.) Костантинопулос — філіппінка — Жан-Люк — новозеландка — Віра — і шостим, для повної математичної гармонії, мав би бути я, але…

От через те «але» я і не міг писати цілу добу. Вони запевняють, що знайшли труп Аліни, тої Аліни, котра мені обіцяла, що ніколи не помре, а перетвориться на легку духм'яну хмарку.

Сьогодні знову чергує ненависний мені наглядач. Уже одна думка про те, що він човгає коридором і брязкає в'язкою ключів або годинами теревенить із прибиральницею, відволікає мене від роботи. Моя ненависть до нього не має меж. Його лосьйон душить мене крізь зачинені двері, запах його нижньої білизни забиває мені памороки, а голос розриває мені барабанні перетинки. Він може говорити годинами. Якщо він сьогодні зайде до моєї камери, це буде останній візит в його житті. Я уб'ю того мерзотника за його манеру вимовляти дифтонги. Я вгризуся у його горлянку і питиму його кров, нехай мене потім і знудить від неї. Він стоїть якраз попід моїми дверима і теревенить із прибиральницею про те, як довго йому доведеться іще працювати до пенсії. Зайди, зайди до мене, голубе, — посилаю я йому телепатичний наказ, — зайди до мене і я вирішу проблему твоєї пенсії, а, якщо ти добре застрахував своє життя, то забезпечу достойну старість твоїй дружині. Кожного разу, як він замовкає, мені здається, що він відчинить двері до моєї камери, а тоді… Але він знову і знову торочить тій недоумкуватій прибиральниці, як довго йому іще працювати на ниві перевиховання злочинців, а вона кожного разу занурює швабру до відра з водою, вихлюпуючи її попід моїми дверима, аж до мене у камеру втікає брудний струмочок і вимальовує профіль Костантинопулоса. Дуже жалкую, що я не задушив його тієї ночі своїми руками, як він шурхотів над моєю головою рекламними проспектами до жіночої білизни.

Горе-горе, що не посадовили мене до світло-звукозапахонепроникливої камери. Говорять, така існує для найтяжчих злочинців. Нещодавно там сидів один менеджер, котрий дуже просто позбувався конкурентів. За чашечкою кави, а усі найважливіші діла якраз і вирішуються за чашечкою кави, він відверто сповіщав черговому конкуренту — або ти забираєшся геть і не псуєш моїй фірмі ґешефту, або я тебе з'їм. Навіть прокурор не міг не визнати, що то було чесна конкурентна боротьба і що фірма, якою він керував, процвітала і створювала нові і нові робочі місця. Єдиний факт, що того бідолаху обтяжував, — з'їдаючи конкурентів, він удавався до гурманства. Себто, він не просто присолював їх за смаком, а добирав усіляких вишуканих приправ і рецептів…

А втім, забудемо про другорядне. Мій мучитель-наглядач врешті пішов додому. Іще довгі години просочуватиметься крізь усі шпарки прілість його шкарпеток, але тепер принаймні на дванадцять годин запанує тиша, і я можу повернутися до моєї ботічеллівської Афродіти.

Важко було повірити, що іще якихось кільканадцять місяців тому у моєму потьмареному голодом мозку ренуарівські форми жінок мішалися із шинкою, і тепер, позбавлений бліх і корости, відмитий і відгодований, у костюмі гарної сірої вовни, я всерйоз міг думати про вічну любов оцієї феї. Це можна було пояснити хіба що отим багатством, яке на мене звалилося, бо гроші, виявляється, то така усесильна машина, котра не те що розширює матрицю можливостей, а сама її генерує.

У моїй голові визрів план. Для цього потребувалось лише прослизнути до чоловічої вбиральні, звідти, через вікно, до причалу, де стояв наш човник, тоді — гоп-гоп! — до вікна жіночої вбиральні, де на мене чекатиме оця богиня кохання із нарцисом за лівим вушком, а тоді…

…а тоді до мене наблизилася інша богиня, богиня помсти зрадливим чоловікам, а заодно і жінкам, котрі тих дурних чоловіків зваблюють. Із її ніжних вушок виривалося полум'я, вона брязкала мечем об лати, а поглядом випікала усе живе у радіусі трьох метрів.

Моя красуня, що так чарівно шепелявила, розповідаючи про свою бабусю-філіппінку і свого прадідуся-маорійця, якось ураз зблякла і щезла, а на її місці сиділа Віра.

— Ну що, старий капоснику, натішився?

Ще ніколи в житті я так не лякався, навіть у дитинстві, яке я одразу згадав, коли у нашому лісочку у групі автотренингу вправлялися менеджери, викрикуючи у небо свою лють і агресію.

— Посміхайся, посміхайся, — вона поклала мені на потилицю руку і ущипнула за вухо. — За чотири хвилини, як я піду, ти піднімешся з крісла, підійдеш до своєї звабниці і замовиш їй коктейль, а тоді чимчикуй до жіночої вбиральні — двічі ліворуч, тоді праворуч, зайдеш до першої, знову-таки ліворуч, кабінки…

— А там?

— А там отримаєш інструкції від Аліни.

Вона чмокнула мене у невеличку пліш на маківці, і її вуста були такими само льодяними, як і пальці. Моя снігова королева легко скочила з підлокітника крісла, і, чарівливо посміхаючися на всі боки, попростувала до сходинок, що вели до гральної зали.

Красуня із нарцисом за вухом сиділа за стойкою бару і фліртувала із тлустим Аліниним залицяльником. Вона була справді дуже гарненька, і мені стало шкода, що я її більше ніколи в житті не побачу.

Відпущені Вірою чотири хвилини тяглися наче чотири безсонні ночі, і наприкінці я був таким само спустошеним, а те місце, куди мене поцілувала Віра, затерпло, наче пересиджена нога. Та жінка таки мала наді мною владу.

Коли я проходив повз стойку бару, моя нова приятелька непевно посміхнулася, наче передчуваючи, що нам більше не зустрітися. Я слухняно замовив три «дайкірі», для неї, її співрозмовника і для себе, сказавши якомога по-світські легковажно єдине, що мені спало французською на думку «єн, де, труа, шо не па фруа», а тоді вибачився, вже не пам'ятаю якою мовою, і наприкінці додав «уно моменто», себто, через хвильку я повернуся, от тільки заскочу до вбиральні, і, запрограмований Вірою, пішов — двічі ліворуч, тоді праворуч, тоді озирнувся, чи нікого не було у коридорі, а тоді прошмигнув до жіночої вбиральні і заскочив до кабінки, де на мене уже чекала на смерть перелякана Аліна.

— Котику, здається, ми уклепалися до історії, — прошепотіла вона мені на вухо. — Якщо Боженька мені і цього разу допоможе, — вона перехрестилася на унітаз, — я обіцяю йому, що не питиму шампанське на сніданок.

У неї існували якісь дуже складні стосунки із Боженькою. Кожного разу, як вона втрапляла до скрути, то давала йому усілякі вигадливі зароки. Треба завважити, що вона їх потім свято дотримувалася, чим доводила атеїстку Віру до нестями.

Під вікном убиральні почувся шум моторного човна. Віра махнула нам рукою, аби ми стрибали донизу. То було суще безумство. Човник здавався згори таким маленьким, його хилитало, немов скаралупку. Існувало дві можливості — або ти схибиш і шубовснешся у воду, або ж не схибиш і переламаєш щелепи об його борт. Аліна, підтримувана Боженькою, прив'язала шарфик до бачка унітаза і, згадавши свої альпіністські вправи юності, доволі швидко, з огляду на вузьку спідницю і високі підбори, добулася до Віри. Єдине, чому вона не навчилася на курсах молодих альпіністів, то це зав'язувати міцні вузли. По мірі того, як вона спускалася донизу, її чудовий шарфик, прив'язаний до бачка дамським бантиком, на моїх очах розв'язувався, а у мене не стало розуму ухопити його кінець, котрий, махнувши мені на прощання Аліниними парфумами, легкою хмаринкою опустився до човника.

Отут-то я і згадав усі прокльони діда Панаса на адресу цього міста, де, аби добутися до найближчої крамниці, потребувалося наймати вітрильник.

Ні, подумав я, стрибати до тієї шкаралупи лиш через те, що Вірі маряться якісь кілери, або вона просто приревнувала мене до вродливої і, будемо відверті, значно молодшої суперниці, котра вже ввижалася мені моєю нареченою… Ні, цього разу, пташки мої, катайте без мене.

Я дивився на них зверху вниз, на двох переляканих і мабуть не зовсім нормальних жінок, і помахав їм, як то роблять голівудські зірки, усією долонею, зліва направо. Аліна одразу зрозуміла мій жест і сказала — під три чорти із тим дурнем, мало ми з ним наморочилися. Але Віра, моя, урешті, єдина любов на цьому світі, що завжди сповідувала командну гру і, як один із гравців, нехай навіть найпоганющий, намагався дезертирувати, не могла цього, як капітан команди, акцептувати, іще якоїсь миті вагалася.

А я стояв, ну викапаний тобі Майкл Дуглас, і зверхньо помахував своєю волохатою лапою. У куточку запаморочливої туалетної кабінки із папером, що його могли б спокійно використовувати ельфи чи феї, я побачив павука. Це було так недоречно і мило, і мені пригадався французський віршик про нічного павучка. Я всівся на підвіконня, аби продемонструвати їм остаточність свого рішення. У лівій кишені у мене мався надійний грецький паспорт, у правій — товстий пакунок доларів, що ми їх завжди розсовували, скільки влізе, про запас, наче паперові носовички. У барі на мене чекав коктейль і майбутня дружина.

Вірніше, не дочекавшись на мене, вона тихо прочинила двері, бо, бачите, молоде кохання якимось телепатичним робом привело її до моїх, так би мовити, обіймів. Я іще довго пам'ятатиму той силует богині, що виходить із моря і той запах прив'ядлого нарциса. А іще — маленький гарненький пістолетик, який так добре пасує до вечірньої сумочки, котрого вона наставила на мене, промуркотівши на своєму паризькому діалекті — аржан, мон амур…

За останні півроку, відгодований на харчах моїх вірних подруг, я набрав тих округлих форм, котрі пасують більше до меблів і заважають вправно дряпатися по деревах. Тим дивніше було мені самому потім згадувати, як за долі секунди я перемахнув через підвіконня. А іще мене здивувало, якого прискорення я набув, падаючи донизу, попираючи усі закони того середньовічного ученого, який кидав камінчики і інший непотріб із вікна башти, котра виднілася якраз навпроти. В усякому разі швидкість, хоч і була шаленою, виявилася недостатньою, аби я убився об човник, а чи, прости Господи, покалічив би когось із моїх приятельок, бо одночасно із моїм стрибком моторка рвонула з місця, і я, у дорогому костюмі, найкращих своїх черевиках і з пачкою уже непотрібних мені доларів, пішов на дно. І перед моїм, як то кажуть, внутрішнім поглядом якась всевишня сила прокрутила докладний фільм про моє життя. Я ішов на дно, за моїми підрахунками, усього кілька секунд, а той гарно змонтований фільм у стилі італійських неореалістів, тривав кілька годин, що потверджувало теорію про взаємозв'язок швидкості і часу. Згідно з тою кінострічкою виходило, що ніякий я не прибулець із глибин Усесвіту, і навіть не жертва генетичних експериментів. А якщо і жертва, то значно більш тривіальна — свого дитинства і юності. Сподіваюся лише, що мені не доведеться розповідати те дванадцятьом присяжним, аби їх трохи розжалобити і пом'якшити вирок.

Отож, розсікаючи своїм не дуже аеродинамічним тулубом товщу води, я мав уже за моїми підрахунками досягти ядра землі і, якби воно було, як запевняв один учений, газоподібним, то понісся б далі і вигулькнув з другого боку планети, де-інде поблизу омріяної країни нарцисів і ягнят. Але та теорія, як я і думав, була хибною, тому, відштовхнувшися від тверді земного ядра, я понісся назад, на поверхню і, коли вже додивлявся останній епізод у жіночій вбиральні, а мої легені роздирало кількома відрами води, що я за свою подорож наковтався, я вискочив на поверхню і устиг іще побачити, як на тлі панорами нічного міста на мене летів моторний човен, який мав розчахнути мене, наче кавун, на дві рівні половинки. Але мені то було уже однаково, бо я помер через свою водяну фобію.

Коли я відкрив очі, то побачив жінку такої вроди, що аж заплакав від зворушення. Вона стояла перед облупленим дзеркалом і наміряла довгий, наче Чумацький шлях, шарфик, витканий із туману і черемхових пелюсток. І пахла вона травневим світанком. І мені стало добре.

— Ну, що, котику-любчику, очуняв? — спитала та черемхова небожителька голосом, що навіки забрав моє серце. — Ти хоч пам'ятаєш мене?

— Ні, — сказав я здушеним від кохання голосом і одразу все пригадав. — А де Аліна?

— У лікарні.

— Їй щось приключилося?

— Так, дрібничка. Бандитська куля влучила.

Я боявся питати, куди та куля влучила і чи взагалі вона виживе.

— Та виживе наша Аліна, — прочитала вона мої страхи, — сьогодні ж і заберемо її з лікарні. Ти, я бачу, прийшов до тями. У тебе, виявляється, і справді алергічна реакція на воду. Типова синкопальна реакція на водне середовище, що викликає швидку рефлекторну зупинку дихальної та серцевої діяльності. Ти уже другу добу лежиш тут наче покійник у респіраторній комі.

Вона помацала мені лоб, перевірила пульс, дала випити чашку гарячого бульйону і піднесла до мого обличчя люстерко.

— Ти тільки не лякайся. Воно видається страшнуватим, але рани абсолютно безпечні.

Добре, що вона мене попередила. Обличчя виглядало так, начеб його таки переїхало човном. Такої відразної пики я ще зроду у своєму житті не бачив.

Увечері, як я уже почувався значно краще, ми пішли забирати Аліну з лікарні. Погода стояла чудова, Віра, наче школярка, загрібала ногами пале листя, і я радів тому, що ми знову будемо утрьох.

У прийомному покої я трохи закуняв у кріслі.

— Ну, хвалити Бога, ми знову всі разом, — пролунав наді мною голос Аліни.

Коли я розклепив наполовину ліве око, бо воно розклеплювалось лише наполовину, тоді як праве взагалі не відкривалось, я побачив істоту, що пахла Аліною, говорила Аліниним голосом, а виглядала… А виглядала вона іще гірше, ніж я, хоча іще хвилину тому мені важко було те уявити.

— Любонько, — накинулася Аліна на Віру, — чого ти не попередила нашого хлопчика? Бачиш, як він перелякався?

Віра відклала часопис убік і зареготала. Я навіть не здогадувався про той бік її натури — отак сміятися над чужим нещастям.

— Ну ви і парочка! Ну ви ж і парочка! Догралися таки у своєму казіно.

Коли ми всілися у привокзальному ресторанчику, я дізнався дещо про перебіг подій після того, як синкопальна реакція на водне середовище викликала у моєму організмі швидку рефлекторну зупинку дихальної та серцевої діяльності.

— Бачиш, котику-братику, як я побачила, що ти намірявся лишитися із тією прищавою дівулею, то сказала Вірочці — давай-но, серденько, поїдемо без нього, бо наш любчик, здається, закохався, тож не будемо стояти на заваді його щастю. А тут, до того ж, вони зачали стріляти. Той мс'є де-Баркадер, чи де-Він-з-біса-Взявся, що я прочитала йому таку добру лекцію про коридори ймовірності, виявився ніяким не залицяльником, а послідущим злочинцем. Я одразу зрозуміла, що йому чогось треба від мене. Ну, ти сам здогадаєшся, що спаде на думку іще доволі молодій і вродливій жінці, як кавалер у казіно замовляє їй коктейль за коктейлем і призивно дивиться на її декольте. Але той мерзотник, що так гаряче дихав мені у вухо, жадав не кохання, а грошей. Віронька таки мала рацію, як говорила, що обслуга готелів — то переважно інформанти, бо, бачиш…

Вона говорила і говорила, а я пив мінеральну воду, бо нічого іншого моє бідне тіло не сприймало, наче йому було мало тієї водиці, що воно нажлуктилося перед казіно, дивився на її обличчя, закутане легкою павутинкою шарфика і закрите наполовину темними окулярами, і не втримався врешті від питання:

— Аліночко, а куди тебе влучило?

— Чим влучило?

— Бандитською кулею, — зареготала Віра.

— Вірко, ну ти ж і штучка. Могла б розказати йому правду, а не накручувати дитячі кримінальні історії.

— Ну добре, котику, слухай, — почала Віра, — то і справді ніяка не бандитська куля. Діло було так. Коли ми тебе тягли із води, ти подряпав їй трохи обличчя і надірвав мочку вуха, а як Аліна пішла до косметолога аби його підшити, той старий лис намовив її до підтяжки.

— Якої підтяжки? Тієї, що на штани?

— От-от, приміром таке, — встряла Аліна, — як розношені штани потребують підтримки, так і шкіра на обличчі у жінки потребує час від часу невеличкої допомоги з боку косметолога. То, звичайно, завжди ризик і, скажу тобі, страшенний ризик — оте викроювання шкіри. Пам'ятаю, одного разу я віднесла до своєї кравчині такої гарної матерії на сукню. І що ти думаєш, вона із неї викроїла? Страшно було поглянути. Але цього разу я попросила Віру прослідкувати за ходом, так би мовити, крою та шиття.

— І як воно було?

— Чудово, — відказала Віра, — той хірург заробляв би гарні гроші у індійців, знімаючи для них скальпи.

— Віро, припини про ті жахливі подробиці, — мовила Аліна, а тоді звернулась до мене. — За тиждень, як усе заживе, моє обличчя стане схожим на венеціанську маску.

— Або ж на портрети Пікассо, — пирснула Віра.

— Тіпун тобі на язик, серденько, — відказала Аліна, — ти просто користуєшся тим, що я не можу через шви на обличчі побити тебе подушкою.

За тиждень її обличчя, що і раніше було дуже вродливим, стало довершеним за формою.

— Очі сидять симетрично, вуха не з'їхали на потилицю, — констатувала вона задоволено, — і тепер я на вигляд молодша, аніж моя невісточка. Правда, котюсику? Але ж і Вірочка у нас — красуня…

— … правда ж, Вірочка у нас красуня?

Я хитнув головою і повернувся у просторі і часі назад. Я зрозумів, що саме сколихнуло у мені оту низку споминів — нарцис за лівим вушком. Так само, як і у тієї парижанки, що свого часу не встигла поцілити мені межи очі.

— Ну, що там говорять твої принципи динамічного програмування? — спитала Віра.

Вона цьомкнула мене у маківку і улила отим цілунком у пусту сулію мого тіла надію і спокій. Ми знову були, як і на початку — три закохані одне у одного створіння. Три чехівські сестри, що через обставини і брак грошей змушені були жити разом і так само мріяли про небо, усипане діамантами.

Добре, що ми поснідали перед тим, як прочитати ранкову пошту, бо того дня вона принесла нам чимало усяких прикрощів. По-перше, лист від Андрійка, який сповіщав, що не приїде на різдв'яні канікули, бо збирається із батьком на прощу, до якихось святих місць. Отже, ті давно омріяні канікули, коли б ми отримали нарешті партнера до гри у бридж, були коту під хвіст. По-друге, нотаріус, що піклувався справами удови вельмишановного Лароша, себто, мерзотника Жан-Люка, сповіщав, що справи із спадщиною відсовуються на неозначений час, бо, виявляється, на світ вигулькнула одна особа, його позашлюбна дочка, яка пред'явила дарчу, видану її батечком взамін за сплату боргів, на цей хлів, котрий ми вже вважали майже своєю домівкою. Якби нам і цього було мало, то батьки нашого Богом забутого хутірця сповіщали, що ми маємо упродовж трьох місяців сплатити чотиризначну суму за проведення повз нашу будівлю нової каналізації. Чи вони були сповна розуму? За кільканадцять метрів труб отаку купу грошей?

Я почувався винним, що не втопився тоді у тому романтичному каналі. Аби хоч трохи спокутувати вину, я зодягнувся і пішов попоратися по хазяйству. З того дня, як ми повернулися з мандрів, я не вилазив із дому і аж сп'янів від морозного повітря.

Перше, що я поклав собі зробити, — повиривати два бетонні стовпи, що сиротливо стирчали попід моїми вікнами, і де-інде їх зарити, бо бетон був і справді кепським і викришувався просто на очах. Мені здавалося, що я вже відчуваю сморід Костантинопулосових шкарпеток.

З нього я й почав. Земля була — хоч зубами гризи, але мене втішала думка, що, як я його поглибше зарию в землю, то він перестане являтися мені ночима і лаяти мене на чому світ, бо я знову ніс бубну на чирві.

Я вирив урешті бетонний паралелепіпед, поклав його на тачку і поштовхав до найближчого лісочка, якраз на кордоні між Оберхольцландом і Нідерхольцландом. То була зона відчуження, куди роками не ступала нога людини. Місцинка та мала погану славу. Говорили, що той, хто там тинятиметься, скрутить свої в'язи і щастя йому не бачити. І повірте, то була чиста правда. До речі, там, у самому епіцентрі зачарованих хащів, на засохлій осиці, я побачив нашого п'яницю-марсельця, котрого можна було впізнати по картатому кашне, яке він носив зимою і літом, і по альпійським черевикам, що він не знімав їх навіть, як лягав спати.

Так от, то було таки прокляте місце. Три дні потому я не міг ні ходити, ні сидіти, а якось уночі мені наснилася колісниця, якою правувала вогняна жінка. До тієї колісниці було приторочено вутлу торбинку, через діри якої проблискувало моє благеньке щастячко. І біс її знає, куди вона його повезла і нащо воно їй узагалі здалося.

Оті три ночі, що я спав з власної волі у своїй опальній комірчині, бо Віра натирала мій поперек смердючою маззю, до мене знову почав являтися Костантинопулос. Йому, бачте, було незручно лежати донизу головою у барлозі, круг якої тинявся бездомний із моєї ласки ведмедик і плакав, наче негодована дитина.

Зате перед сном мене провідувала Віра. Я влягався на живіт, а вона вистрибувала мені, пробачте, на сідниці і несамовито-любовно втирала у поперек ту мазь. Сморід від неї здіймався до неба і лякав полохливих янголів, але цілющі витяжки проникали попід шкіру і приносили полегшення.

І я, такий хворобливо-чутливий до найменших неприємних запахів, тішився тією процедурою масажу, що межувала із любовним актом, а наприкінці знеможено засинав, і Віра вкривала мене своїм вовняним пледом, так що ночами її пахощі витали у моїй комірчині.

Четвертого ранку, помолоділий на двадцять років, я козликом поскакав до Аліниної спальні, але та вередливиця, що, правду кажучи, після своєї косметичної операції не могла відрізнити запах риби від пахощів кориці (їй там ненароком зачепили якийсь нерв), вигнала мене надвір, бо їй, бачте, псував апетит запах цілющої мазі.

І тоді я вирішив поховати філіппінку, викопав другий стовп, уже доволі швидко, і повіз його до озера, яке вона так любила. Я перегрузив її на човен Фішера, що ним він дозволяв користуватися Вірі і Аліні. Він не заперечував би проти того, аби і я його позичав, але до недавніх пір, себто до пірнання із туалетної кімнати казіно у венеціанський канал, про те не могло бути й мови, так я панічно боявся до води навіть наближатися. Я й тепер страшенно боявся, але мені навряд чи пощастило б знайти іще один барліг, і я був певен, що негоже покинути філіппінку де-не-де на смітнику і що вона заслуговує на більш романтичну церемонію поховання.

Обливаючись потом від страху, я поплив на середину того, як казали, бездонного озера, що виникло кілька років тому, як туди врізався метеорит чи ще яка космічна проява. Свідками того феномену були крива Мар'яна і наш із дідом Панасом сусіда, мисливець Лоренц. Їхні розповіді загалом збігалися, хоча трохи і різнилися у деталях.

Мар'яна божилася, що саме як вона збиралася доїти козу, та, наче навіжена, вискочила із хліва і побігла до оберхольцландського кордону, а там зупинилась наче вкопана, задерла голову до неба і заклякла. Тоді небо розкололося навпіл і зі страшенним ревом на землю опустився Георгій Побідоносець, чи, в усякому разі, особа, що його дуже нагадувала, на білосніжному скакуні, з вогняним списом. Отим вогняним списом, ні сіло ні впало, він проштрикнув бідну кізочку, і на тому місці виникла бездонна діра, яка умить наповнилася водою, а за якийсь час перетворилася на улюблене місце відпочинку, на півдні — для оберхольцландців, а на півночі — для нідерхольцландців.

Мисливець Лоренц, другий свідок, розповідав ту історію трохи інакше, може через те, що споглядав її із протилежного, нідерхольцландського боку, куди саме забіг за диким кабаном. Мушу сказати, що він був єдиний чоловік, котрий тричі на день скакав туди-сюди через кордон, не наражаючись на смертельну небезпеку бути з'їденим однією чи іншою ворогуючими сторонами. Він був тим винятком, без якого не існує жодне правило. Кабан, що його Лоренц уже добряче виганяв лісом, раптом закляк, як стій, і підняв, наскільки це було взагалі можливо при його статурі, голову до неба. Лоренц іще встиг скинути рушницю, бо стріляв він не цілячись, з льоту, але перш, ніж він натиснув на курок, як небо розломилося і звідти із ревом і свистом полетіло донизу веретеноподібне тіло, трохи схоже на качан капусти, а трохи на космічний корабель. Через скажену швидкість і тертя об атмосферу воно загорілося і своїм вогняним вістрям увігналося бідному кабанчику межи очі, тоді, так само легко, як куля крізь тіло, пройшло через товщу землі, полишивши за собою бездонну діру і легкий запах озону.

Те озеро, не пам'ятаю, чи я про те уже розказував, стало Меккою для усіляких екстрасенсів, пророків і тому подібних учених і дало поштовх до розквіту Хольцланда, як Нижнього, так і Верхнього. Саме тоді почалось бурхливе будівництво у Нордланді і нестримне пророкування у Рутланді.

На саму лише думку про те, що піді мною на багато десятків а чи й сотень кілометрів простирається товща води того озера, якому рутландці дали назву Око Господнє, мені паморочилося у голові. А як я почав виштовхувати із фішерівського старенького човника бетонний саркофаг із філіппінкою, то мало сам не загудів слідом. Правду кажучи, якби я не був таким слабодухим, то мав би обняти її замуровані ніжки і, аби спокутувати усі свої тяжкі гріхи, здійснити таким робом подорож до пекла.

— А чого це ви, шановний, із чужого човника такий цінний будівельний матеріал викидаєте? Мені б той стовпчик ой як згодився!

Крива Мар'яна, що інколи чатувала поблизу озера у надії іще раз стріти Георгія Побідоносця і стребувати з нього відшкодування за кізочку, та крива Мар'яна, що тепер виступає головним свідком проти мене на процесі і твердить, буцім-то бачила, як я утопив Віру, прив'язавши моїй коханій королеві до ніг бетонного стовба, що так їй, бачите, знадобився б для ремонту курника, вискочила із кущів і вчинила мені справжній допит.

У її скуйовдженому волоссі стримів осінній кленовий листочок. Він був таким довершеним за формою, що я не втримався і витяг його собі на згадку. Та дурнувата Мар'яна відсахнулася, бо їй примарилося, що я збираюсь її убити, про що, знову-таки торочила на процесі — ніби-то я, як побачив, що мене за тим ділом заскочили, то надумав і її, як свідка, прибрати. Вона закричала від жаху, наче її зникла кізонька, і побігла світ за очі, та так прудко, що я їй того листочок і показати не встиг. І коли я на процесі намагався навести на розум і нагадати про той осінній листочок, у її бідній голові щось зсунулося і вона стояла на своєму — було то саме у той день, у травні, як вона косила кроликам травичку. А хай їй трясця, щоб вона довіку у пеклі собакам сіно косила. Отаких свідків я нікому б не побажав. Один із них, шестипалий Фібіг, присягався, що як я одного разу напився, то плакав і розповідав йому про своє утоплене кохання. По-перше, я ніколи не напивався, а, по-друге, як таке одного разу мені і трапилося, то я говорив те у метафоричному смислі, і мова, до того ж, ішла не про кохання, а про сенс життя. А ну їх к бісу, нема у мене часу переповідати оту несусвітеню брехню.

— … бо інтелект собаки, наприклад, визначається за його здібностями адаптуватися до змін у навколишньому середовищі, — закінчила Віра свою лекцію.

І у нас, за словами Аліни, почалось «собаче життя».

Не знаю, чи пробували ви коли заробляти гроші? Я маю на увазі, по-перше, чесним робом, по-друге, багато грошей, а, по-третє, не маючи на руках якоїсь посвідки, що дає вам право на працю, і, як наслідок отого «по-третє», — заробляти гроші на чорну, і до того ж, тяжкою фізичною працею.

Ви ж знаєте, у мене не було ніякої ідентифікаційної картки. Я міг би її може якось виправити, але після тієї ночі у казіно, коли мені явилося моє босоноге дитинство, я зрозумів, що як мати такий ідентитет, то краще взагалі ніякого не мати.

Моя красуня Віра, доки вона влаштовувала приватне життя Аліни із Жан-Люком, свій паспорт прострочила і стала «нелегалкою». Про те, аби скористатися паспортом філіппінки у цих краях, де вважалося, що чорноока грація чкурнула додому, не могло бути і мови. Тому ми відправили на пошуки роботи Аліну, яка мала аж два паспорти, один гарніший за інший. Вона шукала роботу легально і, як скоро виявилося, безнадійно. Бо хоч роботи було — греблю гати, але для отримання доброї роботи потребувалася рекомендація із попередньої доброї роботи, і то саме із цих-от місць, а не деінде з-поза моря.

Якби той капосний Жан-Люк не помер так нагло, за три дні до того, як вступав до сили страховий поліс на її користь, а тоді іще ота позашлюбна дочка не примудрилася накласти арешт на його майно, то ми б і горя не знали, влаштовуючи час від часу так звані інтернаціональні вечірки. Ми вже погодили список — грецьку — із сиртакі і козячим сиром, українську — із гопаком і салом, грузинську — із чахохбілі і лезгинкою і російську — із горілкою і мордобоєм. Ми навіть уклали меню і замовили запрошувальні карти у місцевій друкарні. Але не так сталося як гадалося…

Кожного дня, вирушаючи на пошуки роботи, Аліна опускалася у своїх Anschpruch'ax на один шабель нижче, але коли їй відмовили навіть у місці прибиральниці, бо навіть для миття унітазів потребувалася відповідна посвідка з попереднього, аналогічного місця роботи, вона прийшла додому і гірко заплакала.

— Чого ти римзаєш? — не втрималася Віра. — По-перше, як влаштовуєшся на таку роботу, то не треба надягати норкове манто, бо це викликає певне упередження у роботодавця, а, по-друге, аби не перебігла мені тоді дорогу із Жан-Люком, то й працювала б собі спокійнісінько у своєму бібліотечному фонді, фліртуючи із заїжджим начальством. Воно то і зараз не пізно. Катай додому.

— А ви? — спитала Аліна. — Як же я покину вас?

Мені стало приємно, що отим «ви» вона залучила до гурту і мене.

— Ну як же я покину тебе з Андрійком? — уточнила вона і викинула мене із сього затишного родинного гніздечка.

Я знову відчувся прийдою, якого виганяють із домівки на дощ.

— Як уже у твого синочка не вистачає совісті і грошей піклуватися про Андрійка, то ми із котиком-любчиком підемо на роботу.

Заради цієї жінки я міг піти на все. Навіть на роботу.

Я тільки ще не уявляв тоді, який то подвиг — фізична праця. Під фізичною працею я маю на увазі не те, аби час від часу перекопати грядку на городі чи підмести сміття на вулиці. Я маю на увазі роботу по десять-дванадцять годин де і чим прийдеться, вдень чи вночі, за дощу чи снігу. Жаль, що я свого часу не навчився плести ті гарні кошички і капелюшки, слугуючи діду Панасу лише на побігеньках.

І ми із Вірою пішли на заробітки. Куди поділися наші розніжені сніданки, куди щезло оте почуття лінивого плину часу… Я вже не говорю про розкоші наших мандрів, які тепер видавалися мені давно баченим кінофільмом. Інколи мені снився Париж, якого я не зумів свого часу оцінити, і як я схоплювався о пів на третю ночі аби бігти за чотири з половиною кілометри до пекарні, то дуже жалкував, що не народився у тому місті, єдиному місці на землі, де можна бути нещасним і через те не страждати.

А тут, у цьому Богом забутому дикому куту, я зненавидів усі пекарні світу і усі хлібобулочні вироби. У мене виявилася алергія на муку, яка рипіла по всьому моєму волохатому тілу і лізла до вух, очей, носа, черевиків, нижньої білизни. Від тої муки мені висипало на спині, і я чухався нею об стіни, наче шолудива свиня об тин. Але іще гірше було із тістом. Воно липло куди тільки можна було собі уявити і не хотіло падати кругленькими кавалочками на піддон до випічки, як у моїх вправних колег-молодичок.

А жарко було у тій пекарні, наче у чорта на сковороді. Мої напарниці роздягалися до ліфчиків, але видовище їхніх напівголих тіл не викликало у мене нічого окрім огиди, бо вони пахли мукою, сирими яйцями і содою. Сам я скажено пітнів, але соромився скидати сорочку, і то не через своє волохате погруддя, а через висип на спині, який я уві сні роздирав до крові. Я боявся, що через те мене викинуть з роботи. Наприкінці зміни хазяйка платила мені готівкою за роботу та ще й пакувала на дорогу свіжих булочок, що їх я клав на столик у їдальні. Для Аліни, котра іще спала, і для Віри, що вже приймала душ, аби бігти на роботу.

Їй теж було не з медом. Та що я таке кажу — вона тихо страждала.

І не так через те, що робота була тяжкою, як через саму ту роботу. Що вона саме робила, про те вона мовчала. За словами Юргена вона була гордячкою. Але що той дурень-регбіст у сутані священика на ній тямився. Інтелігентна і цілеспрямована, цнотлива і мужня, романтична і працьовита, проста і духмяна… О, я міг би вести той перелік безконечно, бо вивчив мою кохану, наче Біблію, напам'ять. Але кожного разу вона відкривалася мені новою сторінкою, і я наново у неї закохувався.

— Бачиш, котику, обставини міняютьтся і до них, як-не-як, треба пристосовуватися, аби вижити. І життя не питає тебе про твої мрії, освітній ценз чи соціальне становище. Мільйони людей на світі ходять на таку роботу і не роблять з того геройства.

Доки вона приймала душ, я намагався якось особливо приготувати сніданок, викладаючи ті кляті булочки вигадливими вежками. Але вона ледь надкушувала від котроїсь, відпивала кілька ковтків кави і їхала на роботу. Машина, старезний «форд» скупердяя Жан-Люка, не заводився за холодної пори, і я мусів штовхати ту замерзлу бляшанку, аби вдихнути у неї іскру життя.

Її робота була аж за п'ятдесят кілометрів звідси. У тому далекому краї не питали про аусвайси і посвідки. Один Бог знав, чим вона там займається. Якось, як ії про те спитала Аліна, вона сказала:

— Яке то має значення? Свого часу я он у морзі підробляла.

І на тому розпитування скінчилося. Коли вона поверталася, я уже лягав спати, щоб встигнути о пів на третю до замішування тіста, але іще і серед ночі товстим ядучим вужакою тягся до її кімнати коктейль мислимих і немислимих хімічних засобів для чищення каструль, підлог і унітазів.

Аліна теж знайшла урешті роботу, у порівнянні із нашими шляхетну і добре оплачувану. Вона розносила їжу старезним дідусям і бабусям. Той притулок для стареньких був далеченько від нас, і вона їздила туди тричі на день велосипедом, бо, по-перше, другої машини у нас не було, а, по-друге, вона усе одно машину не водила.

Оця обставина мене тепер якраз найбільше і дивує. Бо як мене сповістили, що вони знайшли вщент вигорілий «форд», за кермом якого сиділа обвуглена персона жіночої статі, а на її пальці була весільна обручка з написом «Аліні — з любов'ю від Жан-Люка», то я, проплакавши цілу ніч, на ранок дуже у тій історії засумнівався. Бо Аліна не те що сама машину не водила, вона взагалі боялася їздити у легкових машинах, вважаючи їх дуже небезпечним транспортним засобом. Але бачите, свого часу під час мого арешту вони знайшли у мене пару її панчіх і сулію з гасом. Тому вони тулять усе те до купи, аби поліпшити статистику по розкриттю убивств у цьому благословенному краї.

Отак ми й жили тоді якийсь час, якщо це, звісно, можна було назвати життям. Гроші ми з Вірою тримали не у банку, а у банці, збираючи потрібну для прокладання каналізації суму. Бо, як не дивно, через якийсь бюрократичний вивих ми не мали права користуватися Жан-Люковим майном, але мусили за нього платити, аби його не конфіскували оті зажерливі Behorden. А те, що заробляла Аліна, якимось дивним чином переходило до рук ювеліра за діамантову весільну обручку, яку їй подарував той покидьок Жан-Люк і за якою отепер було ідентифіковано обгорілий труп якоїсь жінки, що сиділа за кермом Жан-Люкового «форда». Тож і виходило, що бідна Аліна тричі на день ганяла до тих стариганів і взагалі задурно, кожного разу ризикуючи звихнути собі в'язи чи потрапити під колеса вантажівки, аби тільки не судитися з ювеліром.

Наше життя, як запевняла Віра, тепер нічим не відрізнялося від життя мільйонів пересічних громадян усього світу — ми працювали наче скажені пси і заробляли приміром стільки ж. Якби не мої булочки та можливість Аліни купувати за півціни обіди у тому притулку, я б уже витягнув ноги з голоду, бо зароблені гроші розтікалися швидше, аніж збиралися, аж я почав думати, чи не вигідніше було б нам взагалі не працювати.

Мої красуні схудли, і це їм, загалом, личило і, якби не розпухлі від біганини ноги у Аліни і не роз´їдені хімічними засобами руки у Віри, то можна було б погодитися із лозунгом якогось дурня, котрий сам не працював і днини, про те, що робота прикрашає людину. Один я являвся винятком із цього правила, що, знову таки його потверджувало. На мене страшно було глянути. Я гладшав на очах. Я уже не бачив кінчики своїх черевиків, я став схожим на пінгвіна, аби лишень пінгвіни були по всьому тілі такими волохатими, а на голові — плішивими. Бо моя чуприна вилазила пучками. Я вже боявся оті рештки розчісувати, збризкуючи їх лаком, аби прибити трохи до проплішин. Ніщо не допомагало, і одного ранку, як я голив обличчя, то поголив заразом і голову.

— Юл Брінер! — сплеснула у долоні Аліна, — ну, Віронько, хіба не так?

— У-гу, — промуркотіла Віра і знову заснула.

Ми ніжилися утрьох у Аліниному ліжку. Це був один із нечастих днів, коли ми збиралися докупи і сяк-так відпочивали від заробітків. Але куди подівся елемент гри у наших стосунках, де запропастилися шарм, флірт, філософські розваги? Невже фізична праця так згубно впливає на паростки духовності? А як же бути із теорією походження людини? Чи, може, те, що корисне мавпі, людині шкодить? А хай йому грець. Я заснув, радіючи, що через сальмонелу нашу пекарню зачинили на кілька днів, і тепер я мав лише кожного другого дня пообіді вишаровувати великі холодильні камери у передмісті нашого мегаполісу. Цю роботу я знайшов завдяки хазяйці пекарні. Платили вони з біса добре, вірніше, вони обіцяли заплатити наприкінці, і то по-королівськи, але робота ж була — матінко моя… Працював я у великих металевих камерах, вишаровуючи їх ядучою рідиною, через що я мав надягати респіратор. Отой-то респіратор завдавав мені найстрашніших мук. Він викликав у мене просто фобію, і, якби не обіцянка доброї платні, я б там не протримався і часини. Але, бачите, гроші нам були нагально потрібні, і тому кожного разу я обіцяв сам собі після тих тортур невеличку винагороду — чашечку кави. А як чесно, то і чарочку горілки. Та клятуща робота тримала мене на межі нервового зриву.

Коли врешті-решт наставав момент мого звільнення від респіратора, я чимчикував до підземного перехода, що вів до вокзалу приміської електрички, і замовляв собі у невеличкому бістро еспресо. Я ставав завжди таким робом, аби слідкувати за одним пікантним закладом, розташованим поміж громадською вбиральнею і відділком «Червоного хреста». О, там, за його призивними рекламами точилось, мабуть, райське життя, бо ти приходив туди незнайомцем, а покидав його за півгодини (я встановив, що в середньому гостям того закладу потребується півгодини), отож, ти покидав його за якихось півгодини — другом. Так, в усякому разі твердив напис над його дверима. А у вітрині, кожного другого дня, саме як я йшов працювати на ниві дезинфекції холодильних камер, розміщувалася чергова, на повний зріст, ударниця того закладу, якій пощастило залучити найбільшу кількість незнайомців і перетворити їх на друзів.

Саме у той час, як я пив, у дівчат була перезмінка. Спочатку приходили ті, що заступали на нічну. Вони не вирізнялися із натовпу і важко було повірити, що за якихось хвилин двадцять вони перетворяться на отих звабниць, чиї фотографїі що два дні обновлялися і радували моє око. Хоча і так вони були гарненькими — джинси, рюкзачки за плечима, волосся, зібране вузликом чи віничком. Вони збиралися кружечком за столиками і переповідали одна одній усякі дурниці. Але молодість має ту перевагу, що надає будь-якій нісенітниці чару. І те, що у вустах літньої жінки виглядає як слабоумство, а у старої, то й поготів, набуває ознак маразму у юних іще по-дитячому припухлих вустах дзюрчить веселим струмочком і веселить серця чоловіків.

Я прислухався, про що теревенили оті кізочки — у однієї розболівся животик і вона показувала, який він став кругленький, бо там збираються гази, інша купила собі затісний, але дуже гарненький ліфчик, і я підглядував скоса, як вона його демонструє — шитий золотом і схожий на адміральський мундир, у третьої вискочив прищик на потилиці — а що вона стояла саме поряд мене, то я навіть сподобився його помацати і висловити з цього приводу свою думку.

Тоді підземні куранти вибивали пів на восьму, дівчата швиденько допивали каву і зникали за дверима тої чарівної установи, яка пропонувала сам те, чого так бракує мужчинам — дружбу. За якихось чверть години звідти випурхувала зграйка райських пташок, що вже відбули свою зміну. З-попід товстого шару гриму світилася втома, довжелезні приклеєні вії із кожним помахом тихо клацали, але й вони були молоденькими, і той професійний макіяж їх майже не псував. Вони теж пили каву і перемовлялися про перебіг робочої зміни, Поставлене перед ними завдання було з біса складним, як і будь-де у сфері сервісу, бо клієнти трапляються усякі, і майже кожен вимагає максимум послуг за мінімум грошей. Я пожадливо дослухався до тих розмов і поклав собі того дня, як я таки дошарую бескінечні кубометри холодильних камер і отримаю «на лапу» свої тяжко зароблені грошики, я завітаю до них і, хто зна, може й сам торгуватимуся за знижку, наче турок на базарі.

Аліна, зробивши комплімент моїй свіжопоголеній і зраненій голові, задрімала. Мої пташки спали коло мене, поскладавши наче крилечки руки поверх ковдри. У мене стислося серце, як я споглядав їхні натруджені і порепані пучки. У дівчаток із закладу, який містився поміж громадською вбиральнею і відділком «Червоного хреста», вони були ніжними, як пелюстки яблуневого цвіту. І це було несправедливо. Як і усе наше теперішнє життя. Єдине хіба добре у цьому каторжному труді було для мене те, що слово «депресія» зникло із мого лексикону. Може у тому і полягає сенс фізичної праці?

Я натомлювався наче віл. Мені навіть снилося іноді, що я — віл, запряжений до великого воза, який тягне чумаків за сіллю до Криму. Дід Панас розповідав мені свого часу, яка то сумирна і трудяща скотинка — волики. Вони були для його народу наче «мерседеси» для хольцландців. Про них, я маю на увазі волів, а не «мерседеси», складали пісні і легенди. До слова віл існувало більш як півсотні синонімів. Так, білий віл звався, приміром, білан, віл, що косив ногами — блиндар, віл чорний із білими боками або ж, навпаки, віл білий із чорними боками — боклій, віл темно-сірий — зозуля, той, у якого роги стирчали догори — заєць, а у котрого дивилися у протилежні боки і до середини закручувалися — козирьок, а як вони закручувалися назовні — козій, віл із білим животом і кінчиком хвоста — ласій, як був маленьким, із рогами наперед — рачок, як його задні ноги не покривали сліду передніх — недоступ, як перекривали — переступ. І так дід міг перелічувати мені ті поетичні назви по кілька разів на день, чого вони так і запали мені до пам'яті. Уже на цьому лексичному прикладі видно було, що за миролюбний та працьовитий був той народ. Не те що, скажімо, древні римляни, чия лексика була упорядкована одній меті — розбити ворога вщент, і то у сотню різноманітних способів.

Отож, Вірочка спала, закопиливши дитячу верхню губку. Заснула і Аліна, і її вдало проопероване обличчя було безхмарним і гладеньким, наче яєчко. Одна із них пахла лавандою, інша — мімозою, і те заколисало мене, і я знову обернувся на вола, що дотяг таки воза до Коктебеля, тої райської місцинки, що про неї розказував мені дід Панас, усипаної яшмою і смарагдами, пахучої, іншої такої на світі не знайдеш, бо там якраз змішується настояний на травах степовий вітер із морським бризом, і той дух п'янить сильніше за добрий первач…

— Цоб-цобе, карамане, — лагідно промовляє дід Панас. — Ой, як наваримо зараз кулешику… Га, Степане?

Степан, схожий на одну знайому мені жінку, не хочу розповідати про неї докладно, аби не опуститися до образ, скажу лише, що звали її Брайтенайхнер і що більш безсердечного створіння не стрічав зроду, отож Степан висякався у рукав, стьобнув мене боляче батогом і розсік шкіру межи очима.

— А коби ти здох, редька ти клятий!

Струмочок крові полився мені між очима і червоними сльозами закапав додолу.

— То й наваримо, Панасе, — відповів він. — Приріжемо цього редьку, то й з м'ясцем кулешик буде…

Я прокинувся із почуттям безсилля, приниження, люті і болю. Бо редькою, бачите, чумаки називали невдало кастрованого вола.

— Святи Господи, що у тебе з головою?! — жахнулася Аліна. — Ти її геть у кров розчесав.

Мені свербіло і боліло усе тіло, а найбільше на маківці.

— Це у тебе на нервовому ґрунті, — поставила вона діагноз.

Віра, що принесла саме тацю із кавою і булочками, оглянула мою голову і спитала, чи видають мені під час дезинфекції захисну одежу і рукавички.

— Тільки респіратор, аби не задихнувся.

— А шапочку?

Я похитав головою, і кров від того побігла іще сильніше.

— Бачиш, тобі із стелі капає та хімія на голову і руки. Через те і волосся повилізало, і виразки скрізь.

— Кинь ту роботу, голубе, — порадила Аліна. — Усіх грошей не заробиш.

Усіх не заробиш, але ж уже зароблені я мав забрати. Мені залишилося продезинфікувати іще два холодильники, себто іще одна, остання ходка.

— Ну добре, іще одна ходка, — погодилася Аліна, — але візьми із собою принаймні якого брилика на голову. Хочеш, я дам тобі свого чорний, з вуалькою, той що надягала на похорон Жан-Люка…

Ото було б видовище — я у брилику з вуалькою за модою минулого року. Ми поснідали, і Аліна, котрій велося з-поміж нас найкраще і котра розбила вже не одне старече серце, була настроєна на грайливий лад і спробувала заохотити нас, скажімо, до обговорення Сутри Довершеного Пробудження, але Віра, мій бідний волик-швейнога (вона ходила, наче манекенниця, чарівно плутаючи ногами, і те, що для вола може і було ґанджем, для молодої жінки — аж ніяк) зирнула на Аліну скоса і проказала:

— Довершене Пробудження — це коли просинаєшся ранком, а у тебе болить горло і тобі дозволяють не йти до школи.

Вона поставила чашку із недопитою кавою на тацю і на цілий день зникла у своїй кімнаті.

Усі троє, ми були тяжкими жертвами свого дитинства.

А наступного дня я побачив янгола. Вірніше, спочатку я почув небесну музику. А іще за мить до того на голову мені сіла лапата, завбільшки з футбольний м'яч, сніжинка і, ледь доторкнувшись до моєї голеної маківки, розсипалася на мільйони холодних іскорок. Я підняв голову на звуки райської арфи і побачив янгола, що ширяв наді мною, перебираючи золоті струни.

— О-о! — подумав я сам собі. — Отак воно і починається.

А янгол жіночої статі, хоча я завжди думав, що янголи статі не мають, опустився трохи нижче і простягнув мені кружку для пожертв. Я, зачарований тим акробатичним трюком, бо спочатку не побачив мотузки, яка охоплювала її талію, і не помітив, що на ній були дешеві колготки, що, погодьтеся, також розбивало чари цього Veranschtaltung'a, отож, я, приголомшений свідок чуда, вкинув туди останню монету і отримав від дівчинки, бо то був ніякий не янгол, а дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, квиточок до лотереї-томболи.

Бач, на які тільки хитрощі і обмани не йдуть члени тої могутньої організації, не буду навіть називати її імені, бо остерігаюся їхньої помсти, підкажу лише вам, що одна із її філій якраз знаходилася у підземному переході, праворуч від любого моєму серцю закладу, де із незнайомців кували когорти друзів. Отак прив'язати бідне дитя за поперек на мотузку до білизни і спускати його за допомогою стріли баштового крану до перехожих, аби розчулити їх і видурити останні гроші. Я ніскільки б не здивувася, аби раптом взнав, що ту дитину було викрадено іще немовлям і з того часу муштровано для такого роду акцій. Хай їм грець, грошей своїх я уже позбувся, бо коли слідом за першим, щирим, а отже дурним, поривом жертовності мене охопив другий, практичний і розважливий, і я думав скоренько ту монету забрати назад, машиністка баштового крану, вдягнута у форму тієї могутньої організації, натисла на кнопочку і дитину стрімко понесло догори.

Я став до черги обдурених за призами лотереї-томболи. Хто отримував олівчик, хто соску або льодяник, а мені випав пластиковий дитячий пістолетик, дуже схожий на справжній, але значно легший. Я спустився до підземного переходу і побачив у вітрині поміж вбиральнею і «Червоним хрестом» фотографію нової, незнайомої мені дівчинки. Хотів би я колись мати отаку гарненьку донечку — розчісувати їй кіски, водити за ручку до театру ну і таке інше. Відмантулю останню зміну, заберу кривавим трудом зароблені гроші і завітаю до неї, поклав я твердо.

Цього разу, нехай і останнього, я мав урешті належну екіпіровку. Віра дала мені свій еластичний і водокуленепроникний комбінезон, зручні, з тієї ж матерії, рукавички, підбиті із середини легкою бавовною, і таку само шапочку-шолом, що надягалася на голову, наче панчоха, із прорізами для очей, рота і носа. То була її робоча форма, бо коли її звільнили з роботи в прокуратурі, вона заробляла на життя як агент спеціального підрозділу по боротьбі з відмиванням нечесно нажитих грошей.

Отак я і йшов, з двома святковими торбинками — форма для агентів спецпідрозділів в одній руці, пластиковий пістолет марки «Беретта» — у другій, і нічим не відрізнявся від натовпу таких само обвішаних торбинками людей. Як не рахувати моєї зраненої маківки, що нагадувала якийсь чудернацький плід, щось середнє між авокадо і хурмою. Отож, усі тягли торбинки і я раптом згадав, що сьогодні — Святий вечір, і страшенно зрадів, що саме сьогодні отримаю чесно зароблені гроші і куплю на них своїм красунечкам купу подарунків, і покладу їх під ялинку, котра росла у Аліни попід вікнами.

Ото буде насолода лежати на її ліжку і дивитися як вони наміряють панчохи, шарфики і рукавички. Я твердо поклав прикупити на здачу добрих наїдків, бо ті булочки з джемом лізли мені уже через вуха.

І ми накриємо на стіл і запалимо свічки і святкуватимемо тихо і по-сімейному. А може, навпаки, я куплю на додачу пляшку горілки, і ми зробимо коктейль з шампанським, як тоді, коли на Віру накотило, і трохи посвинячимо, що мені б також сподобалося. Бо іще, здається, Авіценна радив своїм пацієнтам принаймні раз на місяць влаштовувати ґрунтовну пиятку. Оті старовинні рецепти, що нам час від часу прописувала Аліна, мали дійсно чудодійну силу.

Тільки тепер я осягнув, у чому полягає сенс тяжкої фізичної роботи. То така ж, урешті, радість, дійти до кордону своїх можливостей, а тоді піти далі, хоча здавалося, що межа уже досягнута і за нею ти просто помреш від перенапруги, і не померти, а піти далі, ще далі, і так долати бар'єр за бар'єром, аж до фінішу, де на тебе чекає винагорода.

Того дня я працював легко і майже натхненно, наче Рафаель чи да Вінчі за розписом капели. Зрештою, і вони були, в біса, нічим іншим, як трудягами, що цілими днями стояли, задерши голови і руки догори, оце як я зараз, і водили своїми пензлями, наче я квачем, прив'язаним до ручки від вантуса. І я почав наспівувати. Спочатку оту знамениту тему із Карміни Бурани, ну, ви знаєте:

І виявилося, що у пустих холодильних камерах, де можна було за необхідності зберігати морожені туші гурту мамонтів — чудова акустика. Тоді я проспівав трохи із Равеля, потім спробував 2-й фортепіанний концерт Прокоф'єва, а уже як останню стіну закінчував, то вжарив нашу з дідом Панасом улюблену пісню «їхав козак за Дунай». Попередній репертуар я вивчив, до речі, завдяки моїм королевам.

Здається, я вам жодного разу не розповідав про це їхнє захоплення — вони були пристрастні меломанки. Для них музика несла ту само емоційно-інформаційну палітру, що для мене запахи. Не знаю навіть, чому я, власне, про те не розказував.

Моя видавниця знову написала мені листа. Той брехун-наглядач, що і дня прожити не може аби мені якось не зіпсувати життя, довго не передавав його, запевняючи увесь час, що Америки як континента більше не існує, бо його рознесли ущент терористи, і то так переконливо, що я мало йому не повірив. А як давав мені сьогодні каструльку з блідою рідиною, яку вони назвали у меню «російський борщ», то я побачив під нею знайомий уже за формою авіаконверт. Якби ті добродії скуштували коли українського борщу, бо борщ — то ніякий не винахід, нехай і такої великої держави, як Росія, о, коли б вони хоча б побачили і понюхали той кулінарний шедевр, то назавжди б зарубали собі на носі, що борщ — то вінець української кухні.

А може, то була іще одна із психологічних тортур, котрих вони мають невичерпну кількість про запас. Сповіщають мене напередодні — завтра буде на обід борщ, аби я увесь час не міг ні спати, ні писати, чекаючи на розкішний наїдок, на поверхні якого плавають золоті монетки наваристого жиру, а сам він пахне тринадцятьма — не більше і не менше! — складниками, де абсолютним королем має бути буряк — розумієте, буряк? — підтушений із морквою, цибулею і томатами буряк, а як я на нього цілу добу чекаю, неспроможний склепити очі чи написати бодай рядочок, а отримую замість часником і салом засмаженого, сметаною приправленого і зеленню притрушеного борщику оту забовтану мукою жижку, то це і є тортура номер один із їхнього репертуару.

Але лист, уже як довго той клятущий наглядач не тягав із собою у засмальцьованих штанах, він змушений був віддати, бо страх не виконати якийсь із тюремних приписів переважив у ньому ненависть до мене. Тягав він той лист у задній кишені штанів, від чого конверт набув округлості його товстих сідниць і смердів його нижньою білизною, аж я спершу мусив засунути конверт якомога далі попід матрац і лише наприкінці дня спромігся його розпечатати. Господи, який він і справді мерзотник. Я тільки сподіваюся, що його чорти у пеклі годуватимуть тією блідою бовтанкою…

Моя мила видавниця так хвалить мої начерки, що я на радостях аж простив тому виродку погано зварений борщ. Врешті, не він сам його варить, а потім, може бідолаха і не знає, що ж то воно таке, ота райська їжа. Від любих слів видавниці я так розчулився, що аж поклав по закінченню романа детально описати рецепт приготування борщу і подарувати йому на прощання, як мене кінець кінцем виправдають.

Єдине, що не зовсім зрозуміло моїй видавниці, то це моя щира любов до двох жінок, котрі мене як чогось і навчили, то хіба жлуктити пиво, горілку і шампанське у різних комбінаціях та ще різатися в карти. Не знаю, коли і у вас склалося таке враження, то я дуже доречно почав описувати достоїнства моїх королев.

Перше — меломанки, як я уже про те писав, і то — найвищого ґатунку. Вони вже по яким тільки концертам мене не тягали. Друге — театралки, і я мусив їх так часто супроводжувати на прем'єри, що аж мій костюм витерся на сідницях і ліктях. Бачите, вони навіть костюм театральний мені справили, і то ще до того, як я знайшов оті пізніше по-дурному втрачені мільйони. Третє — у кожної з них були тисячі хоббі. Аліна, приміром, вишивала хрестиком, збирала гербарії і пекла добрі пироги. Віра була чудовою спортсменкою, ловила жуків і метеликів, а ще була пристрасною мандрівницею по Інтернету.

І оте усе, по мірі своїх здібностей, я переймав у них. А якщо ми час від часу випивали пляшку-другу за картами, то лише для того, аби пофілософувати і поспілкуватися. І останнє, мало не забув, вони обидві божественно малювали — Аліна олійними фарбами, а Віра — аквареллю. До речі, той портрет, що ви побачили, купивши книгу, намалювала саме вона. На ньому — Аліна, іще до того, як підтягла обличчя, чому вона виглядається трохи старшою, аніж опісля, як слідчий за моєю допомогою складав її словесний портрет, з на руках у неї — її котик-любчик, іще до того, як його переїхало машиною, і місце якого я посів опісля у її серці.

Не знаю, може я і забув перелічити іще які їхні обдарування, але і цього, думаю, досить, аби зрозуміти — не покохати ті довершені створіння було неможливо, і я кохатиму їх вічно, у якому б переродженні ми з ними не стрілись.

Отож-то, доспівавши про козака, що поїхав за Дунай і сказав дівчині прощай, я закінчив ту Богом мені послану роботу. Сьогодні мені працювалося весело і легко, може через очікування заробітку а може через чудову екіпіровку, що дала мені Віра. Той її комбінезон, немов жіноча панчоха, прийняв форму мого тіла і сидів, наче улитий, ніде не муляючи і не заважаючи. Бо хоч я був нижчим за Віру, зате товщим, а, отже, за об'ємом таким само. Я вирішив навіть не знімати його, так добре він грів мені поперек і нирки. І шапочка-шолом, із прорізами для очей і носа страшенно пасувала мені. Її я, правда, зняв, бо занадто вже войовничо у ній виглядався — викапаний агент спецпідрозділу по боротьбі із відмиванням нечесно нажитих грошей.

Я накинув на комбінезон куртку, поклав штани та светра до великої торби, а шапочку і рукавички — до маленької торбинки, де лежав мій іграшковий пістолет, і почимчикував до свого роботодавця Конрада.

Він сидів у скляному бюро перед комп'ютером і нарізав на підкладочці до мишки сало. Я стояв поруч, споглядав, як він його наминає, із помідорами і чорним хлібом, запиваючи пивом із бляшанки, і ще ніколи в житті мені так не кортіло сала.

— Гей, — врешті озвався я, бо він був, здається, так заглиблений у процес поїдання сала, що геть не помічав мене.

— Угу, — плямкнув він мені масними губами.

— То я, того, закінчив.

— И-ги, — на нього напала гикавка.

Бачите, якби я вибрав інший момент, якби не оте товсто нарізуване на підкладці до мишки сало і недурна гра слів — «сало на мишці — сало для мишки» — якби не те, що мені так хотілося їсти, то я б не впустив ініціативу розмови, і діалог склався б інакше.

— То я, той, піду.

— Катай, пінгвіне, катай, — сказав він він лагідно і відригнув мені в обличчя салом з помідорами і учорашньою тушкованою капустою.

— А гроші?

— Які, голубе, гроші?

— Ми ж домовлялися про тисячу…

Він почав шарити по кишенях спецівки, вивертаючи їх одна за одною, знизу уверх.

— Нема, голубе, як пред Богом кажу, нема.

Він нависнув наді мною, кошлатий і здоровий, і відригнув в обличчя позавчорашнім гороховим супом.

— Ми ж домовлялися про тисячу, — канючив я далі.

— Ото пристав з ножем до горла. О, от тобі і маєш — обіцяна тисяча.

Він витяг урешті із верхньої нагрудної кишені купюру незнайомої мені валюти.

— Бачиш, одиниця і три нулі. То і є тисяча.

Він тицьнув мені до рук ту пожмакану купюру, тоді розвернув мене, наче тряпчану ляльку, на сто вісімдесят градусів, дав коліном доброго стусана, аж я пролетів метрів з двадцять, а тоді всівся їсти сало.

Я зрозумів, що мала на увазі Віра, як говорила, що із моїм рівнем віктимності на світі не заживаються. Святий вечір, трясця його матері, був до тої міри холодним, що сльози замерзали на моїх нижніх повіках бурульками, і я мав час від часу відламувати їх, аби плакати далі. Цього разу приниження набуло такого ступеня, що я уперше в житті заплакав. І, коли б сльози не замерзали, у цьому була б певна втіха — плакати наче дитя. У мене потекло з носа і навіть з вух, і, аби не задубіти, я натяг на голову Вірину шапочку-шолом, а на руки оті диво-перчатки.

Я йшов світ за очі і знав, що ніколи в житті не повернуся назад, до моїх дівчат. Я вирішив іти, скільки стане сил, а тоді упасти у якусь снігову кучугуру і померти. Я чув, що така смерть доволі приємна. Єдине хіба у ній неестетичне було те, що замерзлий мозок розриває череп на друзки, як було колись із пляшкою шампанського, що я її засунув до морозильника і забувся своєчасно витягти. Хоча і це було всім на руку — у такому випадку мене не зможуть ідентифікувати, а, отже, за якийсь час викинуть, наче геніального Амадеуса, до вигрібної ями, що убереже Віру і Аліну від грошових клопотів. Бо померти, скажу я вам, у цих краях коштує навіть дорожче, ніж жити.

Як ми ховали Жан-Люка, то на одні лише жалобні картки та відповідні сукні і капелюшки видали силу грошей. Я вже не кажу про труну, яка коштувала наче «мерседес» середнього класу. А вінки, а послуги отієї зграї працівників похоронного сервісу…

Єдине, чого мені перед смертю хотілося, то це з'їсти шмат доброго сала. Але останні гроші відібрала у мене та причеплена до мотузки янголиця і, видно, мені так і судилося померти, не задовольнивши своєї останньої примхи.

Я зайшов уже хто знає як далеко від цивілізації і почав приглядати у чистому полі такого-сякого кущика, де б мені примоститися, аж побачив попереду вогники. То була заправка із громадською вбиральнею і невеличким магазинчиком.

На касі сиділа літня жінка і в'язала шкарпетку. Я подумав, що ця добра душа може погодиться прийняти оту купюру, до речі я так і не дізнався, ліри то були чи ієни, чи ще яка проява, в усякому разі на якусь дещицю перед смертю я міг би за ті гроші сподіватися. Я поліз до маленької торбинки, куди вкинув свій заробіток, але з моїм сьогоднішнім щастям не варто було і сподіватися, що я знайду ті потом і кров'ю зароблені гроші. Тоді я подумав, що, може, вона поміняє виграного мною у янгола пістолет на пачку жувачок, аби мені не було дуже вже сумно замерзати попід кущиком. Бачите, з огляду на її вік і на те, що вона в'язала дитячу шкарпетку, я прийшов до висновку, що у неї є онук або онучка. У першому випадку я не виключав, що її зацікавить пістолет, такий схожий на справжній і одночасно такий легкий — якраз на дитячу руку.

Я витяг пістолет і показав їй, знаками пояснюючи, який ґешефт я її пропоную, бо від плачу і морозу голос у мене пропав. Стара жінка відкрила касу і так само, як і я, мовчки, поклала мені до торбинки купу грошей. Я і не знав, що вони так добре заробляють на бензині, жувачках і презервативах. І вже й гадки не мав, що натраплю на таку співчутливу душу, що одразу збагне, як мені кепсько ведеться, і так щедро підтримає у скрутну хвилину. Погодьтеся, далеко не кожен подарує незнайомій людині свій денний виторг. Вона була, певно, з біса добра фізіономістка і зрозуміла, що виконує останнє, передсмертне бажання найнещаснішої людини на світі. Правда, отримавши таку купу грошей, я перемінив своє рішення, чому вона, певно ж, була б іще більше рада.

З торбинкою і тим-таки пістолетиком в руках я вийшов надвір, де якраз іще одна добра душа, цього разу чоловічої статі, саме почала заправляти машину, але, побачивши мене, якось одразу зрозуміла, що вона мені нагально потребується, аби скоренько добутися додому. Він мав полагодити якісь нагальні справи на заправці, тож запропонував мені взяти машину і доїхати куди мені треба і там покинути. А він сам, якось за нагоди, її забере.

Бензину, на жаль, вистачило лише до найближчої станції електрички. Від усіх переживань я спітнів, тож перевдягнувся просто в салоні, знявши шолом, комбінезон і рукавички, та й забув оте все в машині. А сам поїхав назад на поїзді, іще устигши купити і наїдки, і подарунки, і ми відсвяткували Різдво мило і по-домашньому. А потім трохи посвинячили.

Отакі-то чудеса трапляються на Свят-вечір і то не тільки в Голівуді, бо люди стають тоді якимись особливо великодушними. Не всі, звичайно.

І наступний день пройшов дуже мило. Аліна моталася туди-сюди на велосипеді годувати своїх залицяльників, котрих назбиралося чималенько. Як у відсотках від загального числа пожильців того боговгодного закладу, то процентів десять, а як брати у відсотках до чоловічої статі, то й усі сто. І не тому, що та інституція віддавала перевагу клієнтам жіночої статі, а просто тому, що десь за межею семидесяти років чоловіки мруть, наче мухи. Але вже ті старі пердуни, що критичну межу подолали, живуть до ста років і вище.

Аліна, котру той контингент називав не інакше як «дівчинко», купалася у компліментах і подарунках. Вона отримувала любовні листи і вірші. Особливо їй подобалися вірші одного банкіра, бо він мав звичку приколювати такером сотенні купюри до кожної сторінки, від чого його поезія набувала вагомої цінності. Кілька дідусів зовсім втратили від кохання голову і пропонували їй руку і серце. Ми навіть усерйоз обговорювали трьох кандидатів. Один був дуже старий і багатий, другий — дуже старий і дуже багатий, а третій, дев'яностоп'ятилітній веселун, грошей мав катма, але це компенсувалось у Аліниних очах його графським титулом. У того останнього, із пам'яттю, яка працювала за принципом телескопа, себто, усе, що близько, їй не сила було вичленити і ідентифікувати, зате події, що про них можна було вичитати лише в підручнику історії, вимальовувалися у найменших подробицях, і от у того третього Аліна раптом закохалася.

То було її перше кохання, сказала вона, як не вважати найпершого, про яке Аліна ніколи мені не розповідала, хоча в усьому іншому стосовно минулого була завжди відвертою. І я дуже любив гортати із нею той альбом, як наша марафонка Віра накручувала кілометри лісами і горами.

Кожна фотографія була як мушка, вловлена у шматок бурштину. І до кожної з них існувала невеличка історія, що завжди слово в слово повторювалася. Ось Аліна — чарівне кругловиде дитя, на руках своєї матусі, смертельно вродливої жінки, і коли я кажу смертельно вродливої, то у буквальному смислі цього слова, бо її врода коштувала трьом чоловікам, кожному на свій лад, життя. Може я колись напишу про неї роман, як цей мій буде розкуплено і як мені, звичайно ж, не зітнуть голову на прохання тих дванадцяти знудьгованих безконечними судочинними іграми людей, що їх тримають уже стільки місяців, нехай і у комфортабельному, але відрізаному від світу готелі. Так от, ця жінка, у незліченних низках коралових намист і мальовничому трахті тримає на руках те миле дитя так, наче яке шолудиве кошеня, з якого боїться набратися бліх. І я чую, як вона говорить фотографу, що дуже погано, як перші діти не вмирають, бо одразу видно, скільки років матінці. Аліна і була саме тим першим дитям, що не вмерло.

Якби я мав коли таку гарненьку донечку як Аліна, я б любив її, утирав би носика і водив на прогулянки, тримаючи за пухку дитячу долоньку. І усі б милувалися нею і дивувалися, що у такого поганого з виду добродія уродилося таке ангельське створіння.

Але іще чарівнішим, хоч те і важко було уявити, наче знак, що стоїть за «фортіссімо», було іще одне дитя. Воно бігло кудись ловити метеликів чи ящірок, його ухопила чиясь рука ззаду за платтячко і затримала так на якусь мить перед об'єктивом аматора-фотографа. Те дитя, схоже на хлопчика, із збитими колінцями і хлопчачим чубчиком, обіцяло колись перетворитися на найпрекраснішу з жінок. Так воно врешті і вийшло, і мені пощастило її зустріти і покохати, і провести з нею не один день, тиждень і навіть місяць. Той альбом я пробував, до речі, віднайти опісля того, як я уже жив у своєму барлозі, а у Хольцланді, Нижньому і Верхньому, вибухнула новина, що дві заїжджі красуні-відьми були урешті покарані за своє чаклунство і розпусту, і то у такий жахливий спосіб, що ніхто не наважувався промовити, як саме. Одним словом, вони зникли, і над Хольцландом запанував мир і спокій.

Отоді-то я й поставив догори дном увесь будинок, від підвалу до горища, повивертавши усі шафи, шухлядки і коморки, шукаючи Алінин альбом. Але він зник так само безслідно, як і його власниця. І у домі було пусто і пахло смертю.

Я взяв із собою на згадку пару Аліниних панчох і Вірину нашийну хустинку, що і навело отих недоумків на думку, буцімто саме я причетний до їхньої смерті, і те звинувачення підкріплювалося тисячами відбитків пальців, які я полишив скрізь у домі. А панчохи і хустинка фігурували, до речі, на процесі як речові докази під номером один і два.

Але мене знову заносить із стежини спогадів, хоч я і поклав твердо не збивати хронологію.

Отож, я розповідав сам про те, як Аліна, закохана по вуха у старезного діда, їздила на Різдво годувати пожильців привілейованого старечого закладу для доісторичних князів, банкірів і тому подібного непотрібного мотлоху, а ми з Вірою готували чудову вечерю. То було і справді по-сімейному лагідно і зворушливо, аж мені здавалося, що ми з Вірою — стара подружня пара, яка скоро святкуватиме золоте весілля.

Нагодувавши утретє ту хронічно голодну зграю (важко навіть уявити, скільки вони з'їдали в день на дармовщину, бо, бачите, ті багатії і стали багатіями тому, що вони упродовж життя нещадно економили на милі, зубних щітках і хлібі), Аліна була урешті готова святкувати з нами Різдво за товстезною, наче підсвинок, гускою. За третім разом вона принесла купу подарунків, що їй вручили оті мумії, а від збіднілого графа, її кандидата номер один, вона отримала у подарунок його фотографію. До речі, дуже неякісну.

— Якщо він не помре до Паски, то ми повінчаємося, — сказала вона мрійливо, розглядаючи фото.

— Як сніг, то й зима, як з літ, то й з ума, — констатувала Віра і поставила на стіл те, що відібрало у мене розум і відбило апетита на кілька днів — начинену яблуками гуску.

Бо, хоч вона виточувала із себе усі найкращі пахощі світу, їх вектор викликав у моїй підсвідомості абсолютно неїстівні асоціації, а оптично вона лише підсилювала — прости, Господи, я, видно, і справді перверзний тип — те жахливе нюхове враження. Я просто не можу назвати його словами. Якщо у кого із вас такі асоціації колись виникали, то ви зрозумієте мене, але переважна більшість читачів, як я опишу оте словами, відклавши книжку убік, побіжить до ООН чи НАТО, вимагаючи, аби автора цієї книги пропустили через м'ясорубку психіатрічки.

Гуску розрізувала Віра, бо мала добру практику на терені судмедекспертизи. Робила вона те справді майстерно, а гуска ворушилася під ножицями наче жива. Я отримав стегно і спробував, заплющивши очі і затамувавши подих, шматочок гуски проковтнути. Люди добрі, і за смаком вона нагадувала те, чим пахла.

Я іще встиг добігти до туалетної кімнати і виблювати усе, що їв протягом останнього року. Аліна, у якої, видно, виникли ті ж перверзні асоціації, не добігла, і ми потім разом із нею вимили підлогу. Тоді вона прийняла душ, ми обидва почистили зуби, переодяглися і сіли до столу, але з другого, дальнього кінця, подалі від артефакту, що викликав у нас таку реакцію відторження.

— Ви що, завагітніли обидва? — ображено спитала Віра, наминаючи соковиту плоть.

— Дай подумати, — відповіла Аліна. — Що стосується мене, здається так.

Я подивився на її обличчя, і воно видалося мені прекраснішим за усі венеціанські порцелянові маски. Я завжди хотів мати донечку, а як познайомився із Аліною, то бажав, аби вона була схожа на неї. І мені раптом уявилося, що Бог почув мої молитви і виповнив їх, так би мовити, на якийсь безпорочний манер. Як було, очевидно, у випадку з Йосипом.

— Безпорочне зачаття? — поцікавилася Віра, і я знову подивувався спорідненості наших душ і однаковості наших асоціацій.

— Дай подумати, — повторила Аліна і надовго замовкла.

— Що значить — дай подумати? Ти що, тягалася із усім Altenheim'oм?

— Ну, навіщо одразу «із усім»? Ти ж знаєш, що я закохалася, і то — моє перше кохання. Як не вважати найпершого. До твого волоцюги-батечка.

— Мені вийти? — спитав я чемно.

— Сиди, котику-любчику, сиди, — солодко сказала Віра. — У нас уже немає таємниць одне від одного. Ну, чого ти ревеш? — спитала вона Аліну.

— Я така нещасна, така нещасна, бо отримую усе занадто пізно.

— Інші і того щастя не мають. От як ми з котиком — чорта лисого отримали. Ге, котику?

— Ні, ви лише уявіть, яка історія! Той Берр працював у нашому місті, як я іще була дівчам, а він…

— А він — уже старезним дідом, — додала Віра. — Ким же він там працював? Резидентом?

— … і він ходив тими ж вулицями, що і я, наші маршрути були однакові, тільки лежали у протифазі. Коли я їхала з Дарниці, де жила, до Хрещатика, де навчалася, він їхав з Хрещатика, де жив, до Дарниці, де працював. І якби я його хоч раз стріла, то, присягаюся, одразу б зрозуміла, що то був він.

— Не думаю, що йому дозволялося за приписами розвідки зваблювати неповнолітніх.

Але Аліна була сліпою, глухою, безтямно закоханою і втратила почуття гумору.

— Я зараз вам щось покажу, — сказала вона з божевільним поглядом, зірвалась на рівні і побігла до спальні.

— Ось, дивіться, — вона відкрила альбом майже напочатку. — Бачите це фото?

— Сто разів ти нам його показувала і сто разів ту історію розказувала, — Віра взяла на півоктави вище і Аліниним голосом почала: «Того ранку, як я прокинулася, то одразу відчула, що на мене чекає найпрекрасніший день у моєму житті, і що того дня я стріну моє кохання. І я вбралася у свою найкращу і, до речі, єдину сукню»…

— … і поїхала до Дніпра, і гуляла його схилами, відчуваючи наближення щастя…

— Теж мені Маргарита! — Віра доїла свою порцію і підсунула до себе тацю із трьома четвертими гуски. — Не прогулювала б уроки, не завалила б вступні іспити, і твоє б життя склалося інакше. Ну добре, що там було далі у твоїй серцероздираючій розповіді? Коли ти саме хотіла звернути до пам'ятника Володимиру-Ясне-Сонечко, якийсь фотограф-аматор тебе сфотографував…

— То був не фотограф.

— Авжеж, то був інопланетянин, але з фотоапаратом, до речі, не найкращої якості.

— То був навіть не інопланетянин. То була моя безталанна доля, котра навмисне відвернула мою увагу на якусь мить. Гляньте іще раз на фото. Що ви тут бачите?

Я бачив дівчинку із тонкими литками і зап'ястями, із припухлими щічками і ліктиками, на тій невловимій грані між дитям і жінкою, що її красі французи придумали спеціальний термін beaute du diable.

— Ми тут бачимо тінейджера…

— Я маю на увазі на задньому плані.

— Бабусю, що торгує насінням, дитя, що їсть морозиво, собаку, що ось-ось вкусить за литку те дитя…

— А оце?

— Що оце?

— Що це таке?

— Звідки я знаю? Чиясь постать, дуже розмита, у світлому плащі і капелюсі.

— Так от, це і був — він.

— Мій батечко?

— До чого тут твій батечко? Історію ту придумала твоя покійна матінка, Царство їм обом небеснеє. Я була закохана у нього три роки у дитячому садку, а потім ми просто дружили. Окрім того, плащі і капелюхи — не його стиль. То був Берр!

— Який Берр?

— Із Altenheim'y!

— О-о! — сказала Віра. — А я і не думала, що альцгеймер до такої міри заразна хвороба. Ну добре, і тепер ти твердиш, що у результаті такого збігу обставин той невідворотний сторічний дідусь і є щасливим батечком твоєї дитини?

— Нічого такого я не тверджу. Ти просто не даєш мені сказати і слова. Я все-таки старша тебе за віком.

— Приємно почути, що ти врешті змушена визнати цей очевидний факт. Але хто ж тоді являється, повторю знову цю банальність, щасливим батечком дитини?

— Думаю, що той гарненький кельнер.

— Який кельнер?

— Із траторії.

— Із якої саме?

— Там, де нам подали смачнющі равіолі і я ще поспитала, яким чином вони готують той божествений соус.

— І за той час, що гарненький хлопчик втаємничував тебе у рецепти італійської кухні…

— От-от, щось приблизно так, Віронько. Слухай, я піду до себе у кімнату, а то мені не сила бачити і нюхати оцю гуску.

Я пішов слідом за Аліною, підтримуючи її попід ліктик наче дорогоцінну вазу, і ще ніколи в житті не почувався таким щасливим, вірніше, таким причетним до найбільшої таїни на світі.

Наступний день був найщасливішим у моєму житті. То був день, коли мені здалося, що у нас склалася справжня сім'я. Таке потьмарення розуму можна було пояснити лише тим, що своєї сім´ї у мене ніколи не було.

А іще на один день пізніше, як усі католики відпразнували Різдво і взялися до роботи, Фішер привіз нам пошту і ранкову газету.

— Віронько, — сказала Аліна, — дивися який гарненький комбінезончик на цьому бандитові. Такий, здається був колись і у тебе. І шапочка така сама. І взагалі, цей тип видається мені дуже знайомим.

Я хотів вихопити газету, але Віра випередила мене, і я скоренько побіг до туалетної кімнати, бо в животі у мене раптом наче бомба розірвалася.

Я сидів, зачинившися із середини на защібку і розумів, що рано чи пізно маю таки звідти вийти, якщо мені не пощастить сточити із шнурків мотузку і повіситися на зливному бачку.

А там, за дверима туалетної кімнати збиралось на грозу. Віра шурхотіла сторінками газети і, як дійшла до останньої, де була розміщена моя найефектніша фотографія, а фантазія кореспондента досягла апогею і він називав мене поперемінно то арабським терористом, то російським мафіозі, небо розломило навпіл, і я побачив крізь віконце попід стелею, як на землю спускається янгол-месник із блискавкою-шаблюкою, аби позбавити врешті моїх милих дівчат такого небезпечного товариства. Але, трохи повагавшись, він засунув шаблюку до піхов і піднявся назад, до неба.

Я зрозумів, що шнурків на мотузку не вистачить, і спустився до вітальні, де саме Аліна стримувала Віру і просила нікого не вбивати, а вислухати усе спокійно і знайти якесь розумне рішення.

І я все розповів як воно було, і вони вислухали історію моїх поневірянь і справді знайшли розумне рішення — ми з Вірою поїхали до Конрада, а він так само сидів перед комп'ютером і їв своє сало, і Віра зайшла до його скляного бюро, а я слідкував за тим і страшенно боявся, особливо як Конрад встав на повен зріст, але ж недарма моя королева боролась свого часу із злочинцями усих мастей і за очі співробітники називали її Ліліт. Того разу я уперше і, на жаль, в останнє побачив її у роботі. Господи, скажу я вам, я одразу ж повірив усім розповідям Юргена і навіть пожалів трохи Конрада.

— Отак-то, котику-братику, — Віра підійшла до мене своєю незабутньою ходою манекенниці, — треба вирішувати усі конфлікти. Тримай свої грошики і відтепер нічого не бійся.

Вона взяла мене за руку, і ми пішли додому, і я уперше в житті нічого не боявся.

і лише тепер, власне, я і підійшов до початку усієї історії, бо те, що я розповідав так довго, було лише приказкою, розгорнутим вступом. Усе те я міг би і опустити, а почати просто з тої ночі, як до нас прийшов той, кого ми так довго шукали — Четвертий.

— …і той діагноз був — афект патологічний, себто, короткочасний психічний розлад, що виникає у відповідь на інтенсивну раптову психічну травму з концентрацією свідомості на тих переживаннях, що завдали травму, із наступним афективним розрядом, за я ким настає виснаження психічних сил, байдужість і міцний сон, що супроводжується втратою пам'яті про попередні події.

— Як, приміром, у мене?

— Ні, котику, ти страждаєш скоріше на абсанс, себто, на короткочасну втрату свідомості, що обтяжується подальшою абулією, псевдоремінісценціями і надзвичайно яскраво вираженим синдромом Достоєвського.

— Теж дуже романтично, — погодилась Аліна, а тоді випхала нас із свого ліжка, аби ми приготували їй бульйон.

Ми готували для Аліни бульйон за її власним рецептом — одна курка на одну порцію — і теревенили далі про що заманеться. Віра розповідала усякі історії з її практики, а я пояснював, яким чином треба вимочувати лозу, аби кошички виходили особливо вдалими, або як можна вислідкувати тхора біля курника.

Тоді вона знову звернула на тему, дослідженню якої збиралася колись присвятити життя, а саме — акцентуйованість особистості та її віктимізація. Взагалі-то я не дуже розумів усі тонкощі, але це виглядало приблизно так — якщо молодший брат вашого чоловіка вішається на гачку, що на ньому потім вішається ваша свекруха, а потім, як ваша сім'я у той чи інший спосіб гине на ваших очах, то мотузка, що нею ваш колишній коханець і друг перев'язує вам у дорогу чемодана зі словами «міцна, хоч вішайся» здаватиметься вам єдиною, так би мовити, розв'язкою, так що навіть ваш син скаже по вашій смерті — вона вчинила логічно.

Коротко кажучи, щось у цьому роді. Жаль, що Віра не змогла присвятити своє життя науковій роботі.

Коли наш таймер-зайчик, повернувшись до нас куцим хвостиком, сповістив, що бульйон у скороварці готовий, Віра підійшла до вікна, а надворі саме світив майже повний місяць, і спитала:

— Слухай, а ти віриш у Іісуса Христа?

Я подивився за вікно і повірив у існування сина Божого, бо він саме стояв у дворі коло Мишачого дерева, простоволосий, босоногий і прекрасний. Ще ніколи в житті я не бачив більш довершеного створіння.

Це і був наш Алекс, і було схоже на те, що йому трапився той само патологічний афект, про який нам розказувала Віра, бо, коли ми його утрьох відмили, перевдягли і відпоїли Аліниним бульйоном, він заснув і спав аж до наступного вечора, а як урешті відкрив очі, то не пам'ятав геть чисто, звідки і яким чином він до нас добувся.

Він був довершеним, немов чистий лист паперу, і мої дівчата одразу у нього закохалися. Потреба піклуватися про якесь безпомічне створіння, годувати його з ложечки, виховувати, прищеплювати начатки культури була закладена у них на генетичному рівні, і вони знову отримали таку можливість. Цього разу я зовсім не ревнував, а, перебравши на себе ролю, так би мовити, батечка нашого святого сімейства, сконцентрувався на заробітку грошей. І як ви думаєте, буцімто найкращий для того спосіб, то місити тісто на булочки або дезинфікувати холодильні камери, запевняю вас, ви помиляєтесь. Від щирого серця раджу вам, як гроші у вашому сімейному колі закінчуються, беріть іграшковий пістолетик вашого сина і прямуйте до якоїсь заправки. Рекомендую при цьому вибирати її подалі від місця вашого проживання і не забувати натягувати на голову колготки вашої дружини. І що вже конче необхідно — про ваше хоббі ні пари з вуст, навіть вашій прекрасній половині. І не хвилюйтеся, що вона питатиме, звідки на банківському рахунку так багато грошей. Питання про гроші постає лише як їх бракує.

Як то говориться, подібно леву, що не лякається шуму, подібно вітру, що не вловлюється сіттю, подібно лотосу, що не змочується водою, подібно носорогу — іди самотньо.

На того останнього я і був схожим, мене так і називали тепер у газетах — підступний носоріг, і то мене, такого загалом добросердечного і щирого.

Але що мені, власне, залишалося? Працювати «на чорну», а тоді посилати за тими копійками Віру? Ні, даруйте красно. Бачите, чашу приниження можна пити довго, але ж не безконечно. Чому я мав толерувати закони суспільства, яке не те що не дало мені щасливого дитинства, освіти, захистку, врешті, я б і сам дав би собі ради, але ж воно не дало мені шматка картону, де була б приліплена моя фотографія, а під нею стояло однаково яке ім'я — Іванов, Мюллер або Мао Цзедун, але щоб той шмат картону дозволяв би мені не здригатися біля пісуару громадської вбиральні, як туди заходить поліцейський, і щоб він давав мені можливість, я маю на увазі шмат картону, а не поліцейського, заробляти на життя якимось більш пристойним способом — як філософ, менеджер чи продавець дамських черевиків. Остання професія сподобалася би мені найбільше, бо у душі я — фетишист і просто обожнюю гарненьку жіночу ніжку у дорогій панчосі.

Скажу іще наостанок, аби більше до цієї теми не повертатися, що єдиний випадок, коли мені не треба було через відсутність аусвайсу турбуватися, то це — як мене арештовували.

Отож, не рахуючи різдвяної пригоди, я іще двічі зробив наскоки — один раз до сексшопу, а другий — до лавочки по скупці золота, і цих грошей нам вистачило якраз на те, аби сплатити за прокладання поперед нашим будинком отих золотих, як судити за ціною, каналізаційних труб і прожити безбідно іще один чудовий місяць. А потім… А потім мене вигнали.

Але зараз я не готовий про це розповідати. Мій наглядач приніс книжку, де якийсь жартівник зібрав до купи усілякі смішні і повчальні історії про приречених до страти, а саме про тих із них, кому відрубали чи відсікали голову, починаючи від якогось там святого, що стояв, тримаючи її попід пахвою, і закінчуючи мобільною ґільйотинкою, якою користуються у наші дні фундаменталісти Північної Африки, від'їжджаючи, так би мовити, на гастролі до провінції.

Були там і дуже зворушливі історії. Наприклад, про Карла X, що попросив, як його вели до ешафота, іще одну сорочку, бо надворі було зимно, і він боявся, що дрижатиме від холоду, а його піддані думатимуть, що він б'є дрижаки від страху. Або про гордячку Марію Антуанетту, що, коли їй запропонували наостанок тарілку гарячого супу, сказала: «Мені вже більше нічого не треба». А чи про Марію Стюарт, яка попросила принести до камери дерев'яну колоду і влаштовувала репетиції аби граційно схилитити голову на ешафот. Noblesse oblige, хай йому трясця!

І вже просто не стану вам переказувати ті смішні історії, коли кат виявлявся невправним або недбало ставився до свого знаряддя праці, себто, як він не наточував сокиру чи не міг одним махом перерубати шию нещасному, і той стрибав, стікаючи кров'ю, наче недорізана курка, підтримуючи руками напіввідрубану голову.

Через оті милі історії у мене почало судомити горлянку від люті.

І була та лють у алфавітному порядку: безмежна, божевільна, дика, жагуча, звіряча, несамовита, пекельна, скажена, сліпа і чорна. А ще — вона була безсила, і те безсилля роздирало мені нутрощі, не знаходячи виходу у цьому приміщенні на шість квадратних і дванадцять кубічних метрів. І я знав, що ніколи не буває так погано, аби не було іще гірше. І я зробив єдине, що було у моїх силах.

Я заплакав.

Після таких книжечок стаєш мізантропом і не чекаєш на гуманність дванадцяти знудьгованих присяжних. Тому я хочу подарувати вам наостанок те найкраще, чого я навчився у моїх королев, а тоді навчив Алекса і завдяки чому ми провели учотирьох найкращий місяць мого життя. Це — гра у бридж. Її правила дуже прості, якщо ви зрозумієте їх з першого разу, і вона принесе вам насолоду, якщо ви знайдете іще трьох однодумців.

Отже, грають у бридж учотирьох, двоє проти двох. Партнери сидять одне проти одного і називаються згідно сторін світу — Північ, Південь, Схід і Захід. Пара Північ-Південь грає супроти пари Схід-Захід. Коли гравець Півночі бере взятку, то вона належить також гравцю Півдня. І навпаки. Те саме справедливе і для пари Схід-Захід.

52 карти (без джокера) мають чотири масті: піка, чирва, бубна і хрест.

Двійка — найслабша карта, туз — найстарша. Карти тасуються і роздаються чотирьом гравцям. Кожен отримує по 13 карт. Мета гри полягає в тому, аби взяти щонайбільше взяток, масимально 13.

Особливість гри — у тому, що гравець однієї з пар ще до початку гри називає число взяток. Якщо він набирає їх, то пара виграла, якщо ні — то програла.

інтрига гри полягає в умінні оцінити її результат зарані, не знаючи, які карти випали вашому партнеру чи супротивникам, і в умінні вести торги за право визначати гру.

Не знаю, за якою методою ви будете навчатися. Мене навчили за геніальною, французською, і то було…

О, Господи, про що це я? До заключного судового засідання — лише одна ніч, а тоді сповнений усіляких формальностей день. Уявіть собі, я отримаю іще одного, вже котрого за рахунком адвоката, бо усі попередні від мене відцуралися, і я маю знову відповідати на сотні дурних питань на кшталт того: «А чи не пригадуєте ви, якого кольору були шнурки на кросівках кривої Мар'яни того дня, як ви стріли її біля озера?», бо жоден із адвокатів, як я тепер упевнився, не клопочеться навіть тим аби хоч переглянути справу свого підопічного. І я вкотре почну пояснювати, що я, по-перше, дальтонік, а по-друге, якби і не був ним, то однако б не завважив того, бо покладаю вагу на речі духовні, а не матерільні, ну і таке інше. А потому настане найстрашніше — я стріну свого прокурора, що у нього одне око — світле як день, а друге — непроглядно-чорне як пекло, що за рутландськими прикметами означає…

Слухайте, не можуть же вони мене одразу після винесення вироку потягти на страту? У мене ж навіть посвідки немає, що я — взагалі людина. І хоча у середньовіччі чинили судові процеси над конями, свинями, котами і павуками, а що, як правило, та звірина адвокатів не винаймала, то майже усіх їх вішали, топили, різали і четвертували нарівні з людьми. Але ж тепер не ті часи. Люди вступили у епоху цивілізованих відносин із тваринами, а я ж — такий гарний і слухняний котик. Якщо мене випустять на волю, я житиму тихенько у своїй хижці, полюватиму на мишей і зайчиків і мовчатиму як пень, аби нікого не дратувати своїми духовними терзаннями і балачками про втрачене кохання і багатство. Я буду, як і личить вихованому котику, привітно муркотіти, як мене почухають за вухом, і швиденько втікати, як хто кине в мене ломакою. Бо ніякий я не Езоп. І навіть не Марія Антуанетта. Я просто страшенний слабодух.

І усякого разу, як я заплющую очі, мені здається, що то наді мною, огидно чмокнувши, змикається рідкий бетон, куди мене вкинуть після ешафоту, давши попід пахву відчикрижену голову.

… бо нам було весело і затишно.

Увесь той час я не міг спати і дуже плідно працював над Прикордонним ефектом, розвинувши його до універсальної теорії у рамках семантично значимого простору. Ну, ви знаєте, що я маю на увазі. Іще середньовічні теологи уявляли світ у вигляді тексту, що його написав Господь Бог. І коли взяти якісь два явища, то конфронтація між ними тим менша, чим та відмінність більша, тоді як по мірі семантичного зближення в якомусь локусі конфронтація росте і переходить до конфлікту, бо дві інтерпретації намагаються посісти одне і те ж місце в семантичному просторі. Не дарма ж оберхольцландка Патриція сказала якось, що їй найпослідущий абориген Австралії миліший за найкращого нідерхольцландця.

Я занотовував до грубезного блокнота багатий фактичний матеріал, та, на жаль, ті начерки щезли після трагічної загибелі моїх королев.

Але не буду відволікатися від розповіді, а скажу лише, що теорія Аліни про стіл на чотирьох ніжках зазнала краху. Ми, четверо, були не те що різними, ми були попарно протилежними. Віра — Північ. Аліна — Південь. Я — Захід. Алекс — Схід. Ми так і сиділи завжди за ломберним столиком, попарно зрівноважуючи одне одного, і наша конгеніальність досягла такого рівня, що нам уже не потребувалось вербальне спілкування.

О, Господи (в якого я починаю, про всяк випадок, вірити), той клятущий годинник на башті церкви, що стоїть неподалік від нас, вибив пів на третю. Це означає, що мені залишилося усього три години, аби ужмакати до рукопису іще силу подій і передати їх раненько через прибиральницю моїм американкам. Бо тоді мені не дадуть і хвилинки побути наодинці із собою. Судячи з мого невеликого досвіду, увесь той день пройде, наче перед весіллям, бо нікого не гладять так ніжно, як жертовного агнця. Його вам пострижуть, побриють, зроблять манікюр і педікюр, визолотять вуса, почистять вуха, обміряють голову і заглянуть до горлянки, принесуть до камери костюм і випрасовану сорочку (без краватки), начищені черевики (без шнурків), свіжу нижню білизну і навіть носовичок, що пасував би теоретично за кольором до краватки, якої не дадуть, тоді приведуть священика на вибір — мусульманського, православного чи якого вам заманеться, у цьому питанні вони найбільш педантичні, світ догори дригом поставлять, а притягнуть священика потрібної тобі конфесії, нагодують святковими наїдками, а наприкінці, як ти уже розімлів і втратив пильність, до тебе запустять підкупленого адвоката, що має якомога більше винюхати і настроїти тебе на кооперативний лад, аби ти не зіпсував у залі суду, перед журналістами і поважною публікою, спектакль. Як то було зі мною минулого разу.

Але ті добродії мають терпець і витримку, аби приборкати непокірного. Мого сусіду по камері, того, що був поперед новозеландцем, п'ятнадцять разів — п'ятнадцять разів! — наче впертого віслюка виганяли до присяжних, і те тривало, скажу я вам, не один і не два, а цілих три роки, то ж його до тих пір випихували у вогні рампи, доки той один із кращих у світі знавців пулярсько-фульської морфеміки, що вивчав її довгі десятиріччя, не вилазячи із продушеного крісла, а тоді, закохавшись у одну студенточку за її захоплення граматичними навантаженими чергуваннями початкових приголосних, що так нагадувало, як ви здогадалися, кельтські мови і приводило до просто таки разючих наукових наслідків, отже закохавшись на старості по самі вуха, отой старий телепень повіз її до Західної Сахари, аби там вона вдосконалила свою вимову, а вона — візьми, та й завійся із якимось бедуїном, чи хто він там був такий, що наш бідолаха усі попередні чотирнадцять разів і пробував втовкмачити присяжним, а як його випустили у п'ятнадцятий раз, то він щиросердно визнав, що убив її серед барханів, розчленувавши і згодувавши гієнам. Він мусив іще психологічно мотивувати, чому він те зробив. І він придумав.

І той мотив був таким переконливим — йшлося про їхнє розходження у трактовці редуплікації у вигляді гемінації останньої приголосної кореня при утворенні лексем з інтенсивним інтерактивним значенням, — що його одностайно визнали винним і скоренько, здається того таки дня, повісили. А розчленована ним студентка, певно, народила на той час вже купу нащадків своєму красеню-кочівнику і думати забула про старезного діда, що привіз її до Сахари.

Мене дуже засмутила його смерть, бо ми із ним саме почали досліджувати схожість редублікації, а саме немотивованої редублікації, у мовах новозеландців і африканців, оте туа-туа, бірі-бірі і таке інше, що так чарівно звучить у жіночих вустах, у цьому ми були одностайні, аж доки не торкнулися триплікаціїї, і отут-то між нами почав назрівати конфлікт, і він би таки призвів до справжньої війни, бо його висхідні позиції були помилковими, але я вже не встиг оте йому довести, бо його, здається, повісили. Коли я про те дізнався, мене охопив безпросвітний сум через те, що ми так і не закінчили нашу дискусію. А хай йому грець, тому дурню, що повторював наче папуга — думм віта суперест — бене ест — а усього лише на п'ятнадцятому разі у нього не витримали нерви і що я на нього витрачаю зараз стільки дорогоцінного часу.

Але я знову перервав свою розповідь про найкращий місяць мого життя, упродовж якого я був довершено щасливим, тому, думаю, його доцільно просто опустити із опису, бо читати цікаво лише про нещастя і терзання, а повторювати — ах-ах, як то було прекрасно! — просто несмак і неповага до високих літературних Anschpruch'iв мого читацького кола. Тому, перейду одразу до приїзду тієї целулоїдної ляльки.

Вона приїхала без того, аби написати лист чи потелефонувати, чи дати який факс, чи мейл, чи просто прислати поштового голубка. Ні, то була не її манера. Її манерою було відкривати двері ногою і пробивати стіни головою. То була жінка, яка знала чого хоче і завжди те отримувала. Висока, із великим черепом з фронтальною доліхоцефалією і світлою пігментацією шкіри, вона була живим наочним засобом до політичної антропології. Я був першим, кого вона стріла у домі, який вона апріорі вважала своїм. Вона зненавиділа мене з першого погляду, лише я відкрив їй двері. Я думав, що то Аліна, котра пішла погуляти з Фішером до озера, був дуже радий її поверненню і по-дурному щасливо посміхався. Бачите, ніщо не викликає у сторонньої людини такої ненависті до тебе як твоє щасливе обличчя.

А вже за тиждень, як я вам уже, здається, розказував, мене вигнали.

Це було так — Віра і Аліна поїхали полагоджувати справи із своїм адвокатом, Алекс і новоприбула кобилиця, позашлюбна дочка Жан-Люка, що її звали дуже по-американські, Мері Сміт, грали у якусь незнайому мені карткову гру, а мене послали за булочками до нідерхольцландців. Коли я повернувся, перед Мишачим деревом стояла моя дорожня валізка і вазон з азалією, що мені подарував якось марселець-п'яниця. Я переглянув поспіхом зібрані речі, шукаючи мої нотатки і кілька дорогих мені, а взагалі нікчемних дрібничок, і натиснув кнопку дзвоника, аби попросити якщо не пояснення, то хіба решту належних мені речей. Але дім мовчав. Здавалося, він був пустий і мертвий, навіть миші не шурхотіли горищем, навіть шашіль не точив старовинний буфет на кухні.

Я полишив булочки на ґанку і пішов до тої хижки, де ми жили колись з дідом Панасом. Хоча вона нам і не належала, але місце, де вона стояла, було таким болотистим і відлюдним, а сама хижка такою ні на що вже навіть для нордландців непридатною, що я міг не боятися якогось спадкоємця, котрий снігом звалиться мені на голову і відбере ту нічию не-власність.

і ви поспитаєте, як я жив отой час у своїй халупі?

Самотньо.

Самотньо.

Самотньо.

Як людина, що її, сплячу, викинули, ні сіло ні впало, з корабля посеред безмежного океану, і якій пощастило досягти безлюдного острова. Без усякої надії іще колись опинитися на тому люксус-лайнері і звідати його райських розкошів.

Єдиною втіхою для мене була випивка. На гроші, що я повитягував із кишень моїх костюмів, котрі мені акуратно спакували до валізки, я купив мішок муки і бочку рутландської самогонки, і як мені ранком було на душі погано, або як уночі від мене біг сон, або як час від часу серед днини мене охоплювала туга, я зачірпував алюмінієвою кружкою того неперевершеного напою і відпивав ковточок-другий. О, то була горілка! Настояна на сорока семи травах, вона допомагала від сорока шести недугів і від сорок сьомого, найтяжчого, — чорної депресії, що на неї страждають отакі пасивні маргінали як я.

Від тої горілки була іще одна користь — вона гріла не тільки душу, а й тіло. Я і раніше не був мерзляком, а завдяки рутландському трунку міг би, якби сюди набігли йоги, позмагатися з ними, висушуючи на спині простирадла. Але у цій глухомані не було не те що йогів, тут марно було б шукати простирадло чи інші ознаки цивілізації.

Коли я, час від часу, виповзав на світ Божий аби трохи посидіти на ґанку, і голову мені напікало березневим сонцем (березень того року був і справді скаженим — стояли сибірські морози, від яких з дерев падали свіжоморожені білочки, а сонце сліпило так, що аж на обрії виникали міражі), і я міг час від часу помилуватися природними рекламними кліпами. Про що це я? Ага, про йогів. І я сидів на ґаночку босоніж, і під моїми йогівськими ступнями танув сніг, і якщо я, бувало, засинав, то прокинувшись за чверть годинки бачив, як на відталому круг мене лужочку зеленіє перша травичка і нею шмигають гарненькі ящірки.

Я жив за сценарієм, що його добре знають такі самітники як я — за тиждень починаєш говорити сам з собою, віднаходячи втіху у діалозі із рівним тобі за інтелектом співрозмовником, за два тижні — починаєш викладати свої філософські підвалини ящіркам, за три тижні — розумієш, що посіяне тобою зерно істини дає перші паростки і ящірки починають несміло вступати до розмови, а вже за місяць ти ведеш з ними цікаві дискусії і почуваєшся Платоном, оточеним палкими прихильниками.

Отак пройшов березень. Від того, що я пив, розум мій витончився неймовірно, і вже не лишалось жодної проблеми — від мікро- до макрокосмосу, яку б я не вирішив. Для мене не існувало ніяких загадок Всесвіту, а як раптом мене охоплював сумнів, я зачірпував тої чародійної рідини і вже бачив на дні алюмінієвої кружки, як трішечки розмикаються силові лінії якоїсь там мізерної мікрочасточки і у ній, наче джин у пляшці, нуртують нові світи, населені мільярдами мільярдів розумних істот, що народжуються аби, трішечки поживши, і то поживши недовго і негарно, померти, і то померти іще більш негарно і недостойно. І тоді я починав розуміти закони побудови Всесвіту, і його смисл, і його мету, а коли я допивав останнього ковтка, то розумів уже геть чисто все, знаходячи відповіді на усі питання. За винятком одного. Чому? Чому мене вигнали з раю?

І якщо я того часу не повісився, то лише тому, що стояв перед дилемою — яким чином. Розумієте, є два типи самогубців — одні, не-естети, кінчають життя, та й потому. Другі — естети — надають страшну вагу тому, що буде після їхньої смерті. Я маю на увазі, яке та смерть справить враження, як виглядатиме труп самогубця після смерті ну і таке інше. Я став естетом і тому, замість взяти мотузку і повторити експеримент на якійсь міцній гілці, детально обдумував сценарій, режисуру, мізансцену, костюм і світлові ефекти мого останнього спектаклю.

З одного боку я хотів нагнати жаху Аліні і хоч якось уразити професійну байдужість Віри до повішених, утоплених, зарізаних, задушених. З другого боку, я не хотів налякати нашого голубчика Алекса, і зовсім не бажав, аби ота пластикова Мері Лу, побачивши мене на гілляці поперед вікном колись моєї кімнати, знайшла іще одне потвердження своїй теорії про біологічну недоцільність збереження життя немовлятам із яскраво вираженими відхиленнями від загальноприйнятих норм.

І доки я пив, спілкувався із ящірками і детально обдумував, яким чином виманити до лісу Віру і Аліну на оглядини мого трупа (я уже майже вирішив повторити самогубство одного п'яниці-поета, ну, ви знаєте, того, що повісився голим, засунувши перед тим смішний віршик у відповідне місце, бо Аліна завжди дотримувалася думки, що добра копія завжди краща за поганий оригінал), закінчився березень із його морозами і завірюхами, а разом із ним закінчилася моя горілка.

Коли я прокинувся першого квітня, то побачив, що сніг, який перекривав усі шляхи до мого барлогу, розтанув, і тепер підступи до нього перекривало море прісної води, вода плюскотіла навіть на підлозі, а сам я, коли і не втопився, то лише тому, що спав у гамаку аби мені вночі криси не повідгризали носа і вуха.

Я сів у величезні дерев'яні ночви, де ми з дідом Панасом вимочували лозу на кошички, і наче Вінні-Пух, що про нього читала мені Аліна, коли їй здавалося, що на мене накочує всесвітня печаль, поплив світ за очі.

Я плив лісом, і то було б романтично, якби не те, що я ненавиджу воду, а особливо у такій кількості, і коли б не те, що мої руки тремтіли з перепою і я увесь час роняв саморобну тичку, а одного разу мало не проштрикнув собі живіт отією палицею, так що заледве не став схожим на іще одного, теж мені дуже симпатичного казкового героя, що простирчав самотньо на такій от палиці посеред води, доки його не знайшли вірні друзі, з тією лише відмінністю, що друзів у мене не було.

Я плив, і плив, і плив, підбираючи дорогою зайчиків, котів і білочок і, як добувся до сухого, то був схожим уже на третього казкового героя, забув, із біса, як його звали.

Я підплив до пагорбка, де стояло два самотніх будиночки. Ця місцина називалася Японія, і жили тут, відповідно, японці.

— Ой, мамин Бобсі повернувся! — сплеснула у долоні найчарівніша із дівчат, яких я колись бачив і що у неї я був свого часу закоханий, про що вона, звісно, не здогадувалася, — схуд, бідненький, змарнів, маленький!

Бобсі, товстелезний дурний котяра, із грацією сумо-борця вистрибнув на сухе, мало не потопивши мій човник і усіх звірят, і потерся об чарівні ніжки Доріс. Вона посміхнулася і стала іще чарівнішою.

Як ви уже добре знаєте, я був страшенним відлюдьком, але у Японії я бував час від часу, і навіть із декотрим задоволенням, бо, по-перше, мені ніколи, як то говорять, не лізли в душу, а, по-друге, у них завжди була напоготові тарілка із супом для гостя-заброди або баночка із котячими консервами для приблудного їжачка чи якої іншої звірини.

Уся Японія складалася з двох будинків. У тому, що ліворуч, як дивитися з луки, жив мисливець Лоренц із дружиною і трьома діточками. Дві дочки і синок були викапані матуся, чорняві і веселі. А у будинку праворуч жив чоловік, іще відлюдніший за мене, я не знав навіть його по імені, що і його трійко дітей, двоє хлопців і одна дівчинка, Доріс, скидалися на свою матінку, швидку на язик блондинку.

Інколи я думав, що найкраще було б, аби вони, себто діти, переженилися поміж собою, навели б купу малят і набудували б купу будинків, таким чином трохи збільшивши численність і площу Японії, що я її майже полюбив, коли зійшовся трохи ближче на полюванні із Лоренцом. Про останнього я вам, здається, уже розказував.

І отак сплив майже увесь квітень. Я жив у будиночку нещодавно померлого графа Моріца, що являв собою точну копію Віндзорського палацу, я і дванадцять качок. Вірніше, одна качка і одинадцять каченят. З ними мені було не так страшно ночами і не так самотньо удень. Мама-качка всиновила мене і брала на прогулянки лукою, правда, стояв я, як найслабший, останнім у колоні. Зате, як найменшого, вона і любила мене найбільше.

Із японцями я познайомився завдяки діду Панасу. Той Міклухо-Маклай, хай земля йому буде пухом, навчив мене хоч якось знаходити контакти із аборигенами, покладаючи на те велику вагу. На стіні у нього висів перелік найголовніших наших приятелів, що ми їх провідували із невеличкими дарами по черзі, від січня до грудня. Список рідів від десятиріччя до десятиріччя, не поповнюючись новими іменами, і на той час, як я прибився до діда, там залишалося усього троє з могікан.

Фішера ми провідували на Різдво і несли з собою у гарненькому, нами сплетеному кошичку, нами таки скопченої ковбаси і змаринованих грибочків. Вміст кошичка Фішер потім з'їдав, а самі кошички зносив до комори. Так вони і стояли у нього на поличках, п'ятдесят один кошик, ретроспектива творчості діда Панаса.

Кожного разу, як вони стрічалися, то випивали потроху, а тоді переказували одне одному, де, коли і як вони воювали. І так виходило, що майже день у день вони були на одних і тих само фронтах, і усякого разу вони піднімали чарку за те, що дід Панас жодного разу не поцілив із літака у діда Петера. Бо перший служив у повітряних військах, а другий — у піхоті. Забув сказати, що по різні боки фронту.

Лоренца ми провідували на Паску і приносили йому такий само кошичок із таким само вмістом, тільки додавши пару крашанок. Лоренца і Панаса поєднувало те, що перший ремонтував після війни військові літаки і майстерно матюкався мовою діда Панаса.

і третьою із могікан була крива Мар'яна, котру дід Панас провідував на Трійцю, але вже без мене.

— Уяви собі! Ото було кохання! — раз на рік казав дід Панас, пригладжуючи перед люстерком рідкого чубчика і густі брови.

Мені важко було уявити, що поєднувало тих двох людей — мого вродливого Тараса Бульбу і оту Кривеньку Качечку, і так само важко повірити, що її обличчя, тепер схоже на печене яблуко, колись нагадувало, за словами Панаса, росяну гілку калини.

— Шекспір, туди його трясця матері! — додавав дід уже на порозі і зникав аж до наступного ранку.

Хто зна, хто зна, як би виглядала красунечка Джульєтта у вісімдесят три роки?..

…І якщо я пережив той квітень, то лише завдяки Бобсі, що виявився не таким вже й дурним і що ми з ним стали нерозлучними приятелями. Він спав у мене на животі, важкий наче кабанчик, і м'який, наче подушка, подаючи мені приклад філософського ставлення до життя.

Нам приносили їжу і ставили її перед палацом Графа Моріца, котрий здох через надмірливе зажерство і був похований тут-таки неподаліку — скромний пам'ятничок із фотографією. У старому капелюсі Лоренца, той дикий кабан і справді скидався на аристократа, на обличчі якого лежала багатовікова печать спадкових хвороб і пороків його предків.

Отож, їжу нам приносили, а воду ми знаходили самі. У безлічі калюж навколо. Перші дні я страшенно соромився свого вигнання із замку, свого пропитого обличчя і старого дрантя, на яке перетворилася моя одіж. Але мало-помалу отой неспішний ритм життя японців і їхнє невороже ставлення до мене якщо і не залікувало мої невиліковні рани, то трохи притлумило біль.

Ми лежали із Бобсі у кущах жасмину, і я, прикидаючись що дрімаю, спостерігав за їхнім буколічним життям — дівчата, що виганяли гусей на луг, хлопці, що косили сіно, чоловіки, котрі поралися зі скотиною, жінки, які місили тісто і перемовлялися через перелаз.

Останні цікавили мене найбільше. Вірніше те, про що вони пліткували. Власне, єдине, що мене цікавило — то були плітки про двох моїх жорстоких королев, що ними я марив уночі і котрі поверталися до мене удень у вигляді сонячних галюцинацій.

Я збирав уривки інформації і укладав докупи мозаїку подій, що трапилися з моменту мого вигнання. І я дізнавався про дивовижні речі, які приключалися у тому чаклунському замку, і єдине, що мене дивувало, як це його іще не підпалили разом із тими чотирма неймовірними пожильцями.

Не хочу вам переповідати усієї почутої мною маячні, скажу лишень, що про них було відомо усе — від кількості споживаних на сніданок булочок до якості туалетного паперу, що ним вони користувалися.

Тож, ми валялися із Бобсі у кущах жасмину, і горе моє, що росло і росло безупинно по кількості, набрало за якийсь час нової якості, згідно із тим добре вам відомим законом про перехід першої у другу, і мені уже приносило насолоду оте посипання кривавих ран і виразок сіллю, перцем і іншими приправами і спеціями.

Бо, треба визнати, вигнавши мене, вони не те що не жалкували про мене, вони мене просто не згадували, як ото не згадують позаторішню підвищену активність на сонці люди, котрі не мають відношення безпосередньо до вивчення сонячних протуберанців.

Якщо вилущити із тих оповідок зерна інформації і викласти ту інформацію неупереджено, що я і спробую зробити, то велося тим чотирьом із біса добре. Вони жили на кшалт декамеронівських героїв. Не помічаючи, що навкруг лютує чума.

Десь посеред березня у тому невеличкому товаристві сталася подія, що, за моїми прогнозами, мала його поруйнувати. Спочатку священик із Нідерхольцланда, тоді священик із Оберхольцланда, а за ним священик із Нордланда і шаман із Рутланда відмовилися обвінчати Алекса із котроюсь із трьох дам, але із ким конкретно, не було відомо нікому.

Я ламав собі голову, котра із них здумала утнути ту штуку. Я по черзі уявляв нашого голубчика Алекса, котрий, до речі, був схожий на автопортрет Дюрера, я маю на увазі той, найкращий, де він скидається не на середньовічного рахитичного мужчину, котрим він, будьмо відверті, і являвся, а на Сина Божого, тож, я уявляв нашого Алекса по черзі з кожною із трьох жінок, себто, як він іде з котроюсь із них до олтаря, а дві останні несуть за молодою шлейф і кидають дорогою квіточки із кошичків діда Панаса.

Усе-таки я мав щастя трохи ближче за хольцландців спізнати Віру і Аліну, аби зрозуміти, що вони затіяли якусь складну комбінацію, у результаті якої кілька слонів чи офіцерів складуть свої буйні голівоньки. Я тільки не міг собі уявити, що стану тим пішаком, котрий спровокує таку трагічну кінцівку партії, у результаті якої загинуть обидві королеви, Біла і Чорна, Північ і Південь, День і Ніч, Віра і Аліна.

Дзвони на башті сусідньої церкви калатають, наче провіщуючи кінець світу, і мені здається, що найбільший із тих трьох дзвонів хилитається у моєму черепі, від лівої скроні до правої, аж мені вуха сіпаються і щелепи розвалюються.

Ось зараз виженуть бідного котика-братика на арену і, перед тим як убити, напустять туди матадорів, пікадорів і гладіаторів, та ще й примусять прудко бігати тією ареною і мужньо оборонятися. Оця гра із жертвою іде у них від канібалів, котрі так само змушують приречену до обіду жертву стрибати із списом проти озброєного племені, імітуючи справедливу боротьбу. Той ритуал має подвійний сенс — притлумити напади нечистого сумління і розпалити апетит.

… бо те трапилося із моєї вини і лише тому, що я їх отак обох любив, моїх вродливих і розумних, чарівних і неперевершених в усьому королев, і то лише тому, що ті проклятущі нідерхольцландці варять оте своє розпроклятуще чорне пиво, що розв'язує язик навіть німому і діє наче галюциноген, повністю зміщуючи реальність, і з тобою, після третьої кружки, трапляється найстрашніше — ти починаєш говорити жахливі речі. Навіть не те, що думаєш, хоча і це уже само по собі жахливо, ні, ти починаєш патякати те, про що навіть думати боїшся, навіть як залишаєшся сам на сам, аби яка нечиста сила ОТЕ не підслухала і не реалізувала. Коли я говорю ОТЕ, я маю на увазі не переливи тяжких підсвідомих бажань і думок, що прориваються інколи до наших кошмарів, а їхню похідну. Якщо ви, звичайно, розумієте, що я маю на увазі.

Оту властивість нідерхольцландського пива добре знає місцеве населення, яке, аби не відмовлятися від того божественного трунку, з одного боку, і не вибовкувати таємниці своєї підсвідомості, з другого, винайшло протиотруту — спеціальні баранячі ковбаски, що, коли звикнути до їхнього запаху, навіть смакують, але, найголовніше, вони нейтралізують дію чорного пива.

Прибульці, що стікаються з усього світу на Свято Чорного Пива, ті ковбаски не їдять, бо вони, правду кажучи, і вигляд мають доволі неїстівний. Після третьої кружки, як уже доведено багатовіковою практикою, вони зачинають танцювати на столах і усіма мовами світу займатися тим, що Аліна називала «душевним стриптизом». На ранок опісля пиятки їм стає на душі легко і радісно, наче немовляті, котре довго мучилося животиком і що йому поставили клізмочку з ромашкою. Іще одна особливість того пива полягає в тому, що людина геть чисто не пам'ятає своїх оповідок. Вона відчуває, що їй добре, не розуміючи, чому.

Існує іще один нюанс, що про нього чужинці не здогадуються, а саме, що на свято стікаються з усього світу легіони детективів. Переодягнувшись у місцевий трахт, вони переходять від столика до столика, почісуючи собі пузо, себто вмикаючи і вимикаючи таким чином диктофончики, а самі п'ють колу, що за кольором дуже нагадує оте пиво.

І якби не було того пива і того свята, скажу я вам, влада б в усьому світі перейшла б до рук марсіян, мафіозі а чи комуністів.

Той факт, що я вижлуктив пива, і то не одну, не дві і навіть не три кружки, не заївши його ковбасками, я не можу виправдати нічим. Якщо завгодно, я спробую це хіба пояснити. Наприклад, різями у області печінки, що аж пищала, як я підносив до рота кусманчик отого делікатеса. Або моїм бажанням зробити собі душевний клістир і навіки позбутися кошмарів. Бачите, дійшло вже до того, що ночами мені являлися незнайомі, трагічно загиблі істоти, і то вже не поодинці чи парами, а цілими народами і цивілізаціями, звинувачуючи у всіх катаклізмах мене, а поруч уже не було ні Віри, ні Аліни, аби утерти мої соплі і сльози, припинити мої страждання, закутати мене у плед і прочитати про Вінні-Пуха.

Взагалі ж, я був просто хворий і потребував ґрунтовного лікування. І якщо цього ніхто не помічав, то лишень через те, що зовні я став тим, колишнім, себто, недоглянутим, погано вдягнутим, смердючим і мовчазним, але, зрештою, сумирним і усім знайомим Деппі.

… аби Лоренц не подарував мені свій трахт і не дав трохи грошей, як він сказав, за роботу, тобто за те, що я приглядав за хатою та скотиною і супроводжував його на полювання, а, говорячи відверто, за те, що я перебрав на себе ролю його трагічно загиблого пса, котрому шекспірівська коханка діда Панаса цієї зими відрізала спочатку яйця, а тоді голову, а може навпаки, я не берусь стверджувати напевне, у якій послідовності, бо як Лоренц про те розказував своєю говіркою, котру я і без того погано розумів, то іще й схлипував, і я ніяк не міг взяти до тями, чи вона мертвому собаці яйця відтяла, чи кастрованому — голову. І то лише на тій підставі, що він одного ранку загавкав на три хвилини раніше відведеного йому законом часу.

Не пам'ятаю, чи я вам говорив, але та Мар'яна була за натурою ідеалісткою, і то не просто ідеалісткою, а ідеалісткою із ідеалами загальнолюдського масштабу, а отже не менш небезпечною, аніж герої, скажімо, народної французької революції. На превелике щастя для людства вона народилася у цьому глухому куті і змалечку була змушена тяжко працювати, заробляючи на шмат хліба, чому не доскочила шкідливого для людства рівня влади. Єдине, що їй залишалося, це побудова ідеального суспільства у межах Хольцланда, а що з роками вона уже не могла сама ті ідеали у життя втілювати, то мусіла звертатися за допомогою до судової машини.

Так, гарному і загалом вихованому псу Лоренца не дозволялось забігати за кордон, що відділяв Японію від її володінь. І розумний пес, ще як був малим щеням, збагнув, що він, такий милий і усіма обожнюваний кудлань, за тим невидимим кордоном, якого вони із Лоренцом вивчили по карті, являється персоною нон-грата. Що у нього виходило значно гірше, то це вивчити напам'ять постанову суду, згідно з якою він мав право гавкати з восьмої ранку до шостої вечора, із перервою на обід від дванадцятої до другої. Себто, він вивчив на зубок, коли він мав чи не мав права гавкати, а от що далося йому важче, то це втямити як він має гавкати. Річ у тому, що йому дозволялося гавкати за один раз не довше сорока семи секунд, тоді робити паузу не менш аніж вісім хвилин, а вже тоді…

Господи, ну як можна говорити ні про що. Абсолютно ні про що. I так довго. І так пристрастно. I абсолютно НІ ПРО ЩО.

У мене залишається якихось кілька годин аби закінчити оці нотатки. Чого він приперся на роботу на світанку? Якби мені сказали зараз, що за півгодини я помру і запропонували виконати перед смертю останнє бажання, то я б, Господи, побажав одного — слухати, як той собака оті півгодини конає у мене під дверима, а якщо те моє бажання здається тобі, Господи, не дуже християнським, то нехай йому заціпить аби я вже ніколи не чув його голоса, найненависнішого голоса у світі.

… і от у тому трахті я пішов на їхнє свято, бо напередодні ми вполювали з Лоренцом здоровенного лося і він, себто Лоренц, дав мені трохи грошей.

Господи, оті полювання!.. Лоренц, як він був іще зовсім молодим, полював по-справжньому, себто із рушницею, зарядженою справжніми патронами, і коли він влучав у звірину, і вона, поранена, падала, а він наздоганяв її і розтинав ножем її паруючу плоть, і вмираюче серце іще пульсувало і гнало артеріями вже непотрібну тварині кров, а печінка блищала наче рубін, і очі уостаннє відбивали небо, а він стояв поперед своєю жертвою на колінах і, припавши до її оксамитової шкіри, випивав життя до денця… Бо, скажу тобі, Деппі, ніщо не смакує так, як гаряча кров!..

Ото і було справжнє полювання, а те, чим ми з Лоренцом розважалися тепер, він називав онанізмом — біганину лісами і пахкання патрончиками із червоною фарбою, котрі видавали, до того ж, у обмеженій кількості, аби не дуже нервувати звірину.

Грошей, що я отримав, якраз вистачало на дві кружки пива і дві порції ковбасок. Або ж на три кружки пива і одну порцію ковбасок, що було уже ризиковано, але ще не призводило до повної втрати розуму. Присягаюся, що я так і збирався витратити ті гроші і так би воно і сталося, якби якраз напроти мене не всілося трійко дівчат.

Це були дівчата не того штибу, що як їм дати половинку яблука із вирізьбленим числом 284, то вони здогадаються, яке число вирізьблено у тебе, але вони були такі молоденькі і милі і так пускали бісики на мою адресу, що я остаточно втратив обережність.

Я якось не здогадувався, що, завдяки недовгому перебуванню у фаворитах заморських королев, став популярним наче голівудська кінозірка. Це не означало, що усі обер- і нідерхольцландці бігали до мене за автографами, брали інтерв'ю а чи, чого доброго, торсали дружньо за плече і змовницькі підморгували, мовляв, як ти там погарував із тими дівицями у замку.

Якщо вам могло таке спасти на думку, це означає просто, що я не зумів донести до вас самобутності моїх земляків і не відкрив їхні серця. Певно тому, що сам погано на них розумівся.

Як завжди у таких випадках водиться у наших краях, я втрапив до вакуумної капсули, яку виробляє здоровий організм аби позбавитись чужорідного тіла або якоїсь іншої зарази. Бо лише у такий спосіб будь-яка зрівноважена система може запобігти саморуйнуванню — ізолюючи і видаляючи маргінальні елементи.

І я сидів у трахті, для чужого ока такий само типовий абориген, а насправді — чужинець.

І, замість з'їсти хоча б одну ковбаску, я нажлуктився того пива і наговорив тим трьом повіям, типовим продажним повіям, такого, що й сам тепер не можу пригадати. І не хочу пригадувати.

Я відстав від одного берега і не прибився до іншого, нікчемний провінціальний маргінал, що уявив себе вільною людиною.

О, я вже чую, як лунають їхні кроки. І я вже не встигну довести мою історію до кінця.

О, Господи, порятуй мою душу, Всесильний і Милосердний! А якщо це уже неможливо, то не дай мені стрітися на твоєму Страшному Суді із тими, кого я занапастив.

І я встав їм назустріч, великий і могутній, аби зробити оті знамениті СІМ КРОКІВ. І я рикнув так, що корови Зеппі виламали перегородки.

І я зробив шість кроків, і вітер виламував мою білу, наче травневі хмари, парасольку, і переді мною розверзлась прірва, і я перелякався, бо заніс уже ногу до сьомого, того сьомого кроку, що дарує свободу, і то був момент…

Фінал

… і то був момент, коли сонце, віддавши свій пустельний жар бруківці, котилося до західного пруга і промальовувало довгі тіні перехожих на розтопленому асфальті, і я був, здається, єдиним, хто насолоджувався тією жаровнею.

Мені було гарно, як може бути гарно людині, котра знайшла рівновагу із Всесвітом.

Я сидів і чекав, і нічого не боявся, бо чекання уже не несло для мене загрози. Навпаки, я так насолоджувався кожною миттю життя, що те може зрозуміти лише приречений до страти і помилуваний, кожного разу із захопленням думаючи — оцей кущик осоту я вже міг не побачити, а цього бджолиного гудіння — не почути, а оцю суничку — не скуштувати, а оту гарячу шурхнявість паркану не помацати.

І як то було любо і солодко усе те куштувати, мацати, споглядати, нюхати, і кожна дрібничка, як ото прищик на носі чи відірваний гудзик, виростали до події, що про неї можна було неспішно міркувати.

Моє тіло, наче витягнута із затісного черевика нога, іще пам'ятало жах полону, але уже могло насолоджуватися свободою. І воно було мені таким любим, оте тлусте і волохате тіло, і я сприймав його із удячністю за те, що воно вільне чинити усе, що йому заманеться — ходити чи сидіти, мерзнути чи пітніти. Бо що таке душа без тіла? І хто його знає, чи вона взагалі може без нього існувати?

Я подумки мандрував тулубом — від мізинця на лівій нозі аж до правого вуха. То був і справді з біса добрий тулуб. Навіть не знаю, чого я раніше завжди так вередував — дві ноги, дві руки, одна голова на в'язах і увесь той необхідний для функціонування лівер, що на дієтичних в'язничних харчах почав працювати, наче добре налагоджений і змащений годинник.

Я з насолодою споглядав дівчат, зодягнутих за цієї спеки у коротюсіньки маєчки і ще коротші спіднички. Я оглядав кожну з них, наче дорогоцінну картину на аукціоні, подумки відбираючи ту чи іншу до своєї колекції. Вони проходили повз мене і ковзали скляними поглядами понад моєю головою, бо вони іще не знали того, чого я був свідомий.

О, солодкий момент очікування слави! Він іще солодший за саму славу. Як ото пахощі святкового пирога, що печуть на твою честь, тішать твої ніздрі більше, аніж його збиті вершки здатні потішити твій шлунок.

Я знав, що просто приречений на багатство і славу, і оті два складники укупі із третім, найсолодшим, свободою, якраз і були винагородою за мої страждання і муки, більш за те, тепер я розумів, навіщо оте мені було послане — щоби на чорному тлі минулого сліпучо-біло засяяв вінець моєї слави. І я сам був вінцем природи, її найдовершенішим різновидом, і скоро про те дізнається увесь світ і ти, мій любий читачу, заради якого я зніс усі мислимі і немислимі тортури тіла і духу.

Я сидів перед хвірткою, що вела до райського садочка, наготованого мені долею, і не поспішав розчахнути її ногою. Я відволікав той момент, упиваючись чеканням.

Але не буду вас більше інтригувати. Скажу прямо — я чекав на свою видавницю із благословенної країни на ймення Америка, цього оплоту справедливості і демократії, де кожному віддається по здібностям і де пуп'янок моєї геніальності мав от-от розквітнути, дати зав'язь і одразу потому принести солодкі грона того, що зоветься gloria mundi.

Фігури на башті старої ратуші ожили, лицарі помчали на своїх гарячих скакунах навстріч один одному із списами, вродливі принцеси кружляли під чарівну музику, а глядачі на площі плескали у долоні від захвату. І то — на мою честь. Годинник моєї долі почав зворотний рахунок — п'ять! — чотири! — три! — два!..

Ударив салют і грім, моя голова уже засвербіла у передчутті лаврового вінка, і на рахунок — один! — земля розчахнулася і винесла на стрічці ескалатора божественну жінку, і її силует, графічно окреслений вогненим колом призахідного сонця, нагадував Ніку Самофракійську, тільки з руками.

У цей момент сонце кресонуло по бруківці і вивергнуло на площу протуберанці, і один з них, найгарячіший, уцілив мені межи очі. І я осліп.

— Ну що, котику-любчику, знову сидиш на сонці без капелюха?

Цей голос міг належати лише одній жінці.

— Це ти?

— Я.

— Ти не згоріла?

— Які дурниці. Де б я мала згоріти?

— Як вела машину.

— Я ж не воджу машину.

— І не померла якимось іншим робом?

— Який несмак — померти. Я ж тобі говорила, що перетворюся на легку хмаринку.

Вона протерла чорний піт з мого чола своєю м'якусінькою долонькою і влила у мене ті любі пахощі — лаванди, меліси, старих фоліантів і ще один, незнайомий.

— Чим ти пахнеш?

— Керосином.

— Чому керосином?

— Ти відкриєш урешті очі?

Я зважився відкрити очі. Переді мною сиділа Аліна.

— А Віра?

— Що Віра?

— Вона втопилася?

— Ото мені, знайшов Офелію. Хіба б вона стала через Алекса топитись.

— Я думав, її втопили.

— Хто?

— Ну, наприклад, я…

— Ти ж навіть не вмієш плавати.

— Газети писали…

— Газети писали те, що ти їм наплів на суді. Теж мені убивця. Та ти лишень щось не те понюхаєш чи побачиш, так впадаєш до ступора, наче ящірки у нас на гасієнді.

— То що з Вірою?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти кажеш, її не втопили…

— Чи ти Вірку не знаєш? Вона сама кого завгодно втопить. Слухай, любчику, це на тебе так спека діє? Хіба ти не отримував наші листи?

— Ні.

— А як же ти прийшов оце сюди? Я все-таки дуже ризикую, що мене побачить хто із завсідників Жан-Люкового ресторану. Ходімо до середини, я десь у куточку сховаюся.

Вона взяла мене за руку і, наче дитину, повела до темної зали.

Гарсони, що до того ігнорували мене як особистість і як клієнта, наче показилися, бо від цієї жінки на три версти проти вітру тхнуло грошвою.

— Чого це ти нап'яв у таку спеку шкіряні штани?

— Мене за ними має впізнати одна жінка. І потім, це єдині пристойні штани у моєму гардеробі.

— Бідний котику. Скажи, чи ти хоч радий мене стріти?

— У мене болить живіт і мені страшно.

— Чому тобі страшно? Я ж з тобою.

— Я нічого не розумію.

— То питай, я відповідатиму.

— Бачиш, мені мало не відтяли голову, бо я був змушений визнати урешті, що убив тебе і Віру.

— Це якраз дуже добре. Я маю на увазі, що тепер нас з Віркою ніякий біс шукати не стане. А про відтяту голову, визнай сам, то — страшенна гіпербола. У цій благословенній країні давно уже відмінили смертний вирок.

— Слідчий запевняв…

— Бачиш, методи слідчих у кіно і у житті трохи відрізняються. Тебе просто залякували.

— Навіщо?

— Аби закрити чергове діло, покращити статистику викриття злочинів і отримати премію.

— А адвокати?..

— Громадські адвокати слугують тій самій машині правосуддя, котра їх годує.

Гарсони натягли до столу силу наїдків, що я уже давно і забув, як вони виглядають. Я почав їсти і вже не міг зупинитися, а гарсони підставляли все нові і нові таці.

Американська видавниця усе не приходила. А, може, й приходила, та, не забачивши поперед рестораном красеня у шкіряних штанах, полетіла назад до Америки. Мені було уже однаково, чи заскочить мене ота дівиця на ім'я Gloria Mundi.

Я набивав черево артішоками і пермською шинкою, заливаючи оту розкіш Аліниним улюбленим шампанським. Я панічно боявся того моменту, як перестану їсти і мені доведеться підтримувати розмову, бо увесь час, доки я жував, мене розважала балачками Аліна. Вона розповідала саме про древніх греків і римлян, про їхні витончені смаки, філософію, гетер, наукові досягнення, і то усе так докладно і доладно, що наприкінці вечері я міг би здавати іспит по еліністиці чи романістиці.

Усе, що було опісля цих двох цивілізацій, Аліна оцінювала як занепад і плагіат, і, як я повилизував рештки ікри з мисочки, а тоді із пальців, то ладен був з нею погодитися. Я допив шампанське і відригнув його у обличчя красеню-гарсону, на що він відповів лагідною посмішкою, як то робить любляча матуся, коли її дитя зригує на слюнявчик рештки вівсянки. Цікаво було б мені знати, які чайові сунула йому до штанів Аліна, аби вичарувати таку посмішку? Я поводився за столом справді наче свиня, але то було у мене нервове.

Отож, як лекція про довершеність елінів і римлян була закінчена, я з´їв уже стільки, що вистачило б на роту зголоднілих солдатів. Наприкінці я поколупався у зубах і повичищав ріжком серветки траурні обідочки попід нігтями, після чого настав момент, коли я таки мав щось сказати.

— А у кривої Мар'яни коза іздохла, — врешті видобувся я. — Минулої зими.

— Бач, які трагедії трапляються на світі…

— А де ви живете, пані Аліно?

— Пані Аліна живе на невеличкій гасієнді. Разом із панею Вірою і Андрійком. І пані Аліна запрошує люб'язно шановного пана до нас приєднатися, бо нам бракує четвертого для гри у бридж.

— І далеко то звідси?

— Годин сім льоту. Як на військовому винищувачі.

— А швидко той винищувач летить?

— Дві тисячі кілометрів на годину.

— Оооооооо…

Я окреслив коло із радіусом приблизно чотирнадцять тисяч кілометрів і сказав:

— Якщо у Бразилії, то я згоден. Але я не маю паспорта, не маю права перетинати кордон і не можу користуватися літаком. І ця проблема буде вирішена десь років за десять.

— Пам'ятаю-пам'ятаю, — мовила Аліна, — ти отримав якусь котячу посвідку.

— Звісно, з твого огляду це не аби що… Але я й досі не можу тією посвідкою намилуватись. Там є навіть моя фотокартка. І тепер я вростаю у нормальний статус, як то сказано у довідці, котра до цієї посвідки пришпилена. От. А то все завдяки тому, що у останній день Бог послав мені янгола-рятівника у вигляді нового адвоката, котрому стало розуму виробити єдино можливу стратегію мого визволення.

— Пам'ятаю-пам'ятаю, — повторила Аліна, — ти зізнався в усіх мислимих і немислимих злочинах, а у винагороду тебе, на підставі ветеринарної експертизи, визнали на час здійснення убивств недієздатним і просто у судовій залі видали на перевиховання ветеринарочці. Але, скажу тобі відверто, то був не янгол-рятівник, а ми з Вірою, і коштував нам той порятунок не один десяток тисяч доларів.

Я побачив, як мій райський садочок, до якого було щойно рукою подати, віддаляється від мене, наче від маленької Аліси. І я, ото вже послідущий дурень, побажав собі, аби переді мною вродилась моя американська видавниця.

Ніколи і нізащо в світі не бажайте собі нічого конкретного, а то потрапите, як ото я, або отой бідолаха негр, до кепського становища. Бо гострі і спонтанні, вербально сформульовані бажання мають тенденцію здійснюватися.

Американська видавниця, котру я матеріалізував зусиллям власної волі, сиділа навпроти мене. Вона посміхалась наче Аліна. Вона виглядала наче Аліна. Вона говорила наче Аліна.

І, якщо ти, мій любий читачу, котрого я провів усіма анфіладами, лабіринтами, комірчинами і льохами моєї безсмертної душі, у затишку свого прочавленого крісла здогадався про все зарані, для мене той очевидний факт явився, як то кажуть, потрясінням.

— Тільки прошу, любчику, не закочуй очі і не втрачай свідомості. У нас нема на те часу.

Аліна вийшла до туалетної кімнати. Вірніше, мій янгол-охоронець, у котрого я, попри все, вірив, вивів її туди на хвильку і шепнув мені — катай, дурень, додому і не висовуй із своєї діри носа.

Але я, таки і справді розпослідущий дурень, сидів із повним черевом і пустою головою, прилипши ізсередини до шкіряних штанів, бо мене опосіло непереборне бажання — взнати усю правду. На якого біса вона мені тільки здалася?

А потім, у моїй графоманській душі іще жевріла іскринка надії, що Аліна, котра стільки часу морочила мені голову, видаючи себе за американську видавницю, маючи добрий літературний смак, таки видрукує мій роман. Мені ой як не хотілось злізати з Олімпу, до вершечка котрого я уже подумки доп'явся. Бачите, маніякальна жадоба слави притлумлює навіть інстинкт самозбереження.

Тож я сидів і чекав, і то було уже не так приємно, як за дві години.

Аліна випурхнула із туалетної кімнати і була іще гарнішою, як перед тим. І вже поготів гарнішою, як за нашої першої зустрічі. Час для цієї дивної жінки біг у зворотньому напрямку.

Вона легкою хмаринкою опустилась на стілець навпроти і приязно усміхнулась. Запала мовчанка. Вона уміла мовчати як жодна жінка у світі, і я зрозумів, що кохаю її, кохав завжди і кохатиму вічно.

— Ну от, тобі тепер усе ясно, — сказала вона урешті.

Я згідливо кивнув головою. Мені було ясно майже усе, а те що мені було не ясно, не мало на даний момент ваги. І лише одне питання терзало мою душу — чому вони вигнали мене?

— Тільки, прошу, ніяких питань. Я маю на увазі — прямих питань. Розкажи, краще, що-небудь, доки нам принесуть каву.

— Я розкажу тобі одну історію, котра трапилась у нашому Хольцланді за давніх-прадавніх часів. Може сто, а, може, й тисячу років тому. В усякому разі, ще до початку нової ери, як у нас побудували аеропорт і та буколічна місцинка перетворилася на Вавілон.

Отож, у диких нетрях тієї неосяжної країни стояла хатинка, власне, не хатинка, а занедбаний сарайчик, де жив місцевий дурник, або, за сучасною термінологією, — асоціальний маргінал.

Жодна душа на світі не знала, де він народився і звідки прийшов, а він сам, як і знав, то не говорив про те. Йому, власне, ні з ким було говорити, через що його вважали глухонімим.

Він не мав друзів, але не мав і ворогів. Він взагалі нічого не мав і, тим пак, ні на що не зазіхав. Уся його емоційна палітра описувалась двома почуттями — холоду і голоду. А єдиним його палким бажанням було — позбутися бліх.

І отак спливали роки, десятиріччя, а, може, і сторіччя, аж поки на його голову не звалилась халепа у вигляді жінки на ім'я Брайтенайхнер. Вона з'явилась до нього із постановою в руках і полишила йому копію. У тій постанові значилось, що халупка, де він жив, являє собою велику історичну цінність і що у ній, на цій підставі, будуть розводити шампіньйони. А тому він має відреставрувати той палац власним коштом, а особливо це стосувалось безцінних фресок і вітражів, і то усе за три тижні, а потому — щоб і духу його тут не було, і то у межах трьох тисяч кілометрів.

Три тижні сплили як один день, бо саме пройшли дощі, ту халупку мало не змило, він боровся проти повені і навіть думати забув за ту жінку і фрески, і шампіньйони, а копію постанови він, сором признатись, використав зовсім не за призначенням, бо, по-перше, все одно не міг читати, а по-друге, вона гарно пішла на самокрутки, тож, він якраз закінчив вичерпувати воду із льоху і почимчикував до кар'єру помити забрьохані чоботи, як вона з'явилась удруге і востаннє, і, забачивши його на містках, що він сам і змайстрував колись, спхнула того бідолаху у воду, бо, як говорив батько усіх часів і народів: «Є людина — є проблема, нема людини — нема проблеми».

Єдине, чого ота дама не врахувала — у нашого сіромахи були добрячі легені. Вона покинула місце, де було виповнено акт правосуддя, трохи раніше, аніж годилося за приписом, бо поспішала на відкриття дитячого притулку чи оперного театру, ми вже й не знаємо чого саме. Одне слово, вона не дочекалася, доки труп винесе на поверхню, а пішла у справах, і тут на місточках нагодився дід на ймення Панас, що теж був у цих місцях прийдою, але жив тут так довго, що із його присутністю усі якось змирилися і постанов про примусове виселення уже давно не присилали.

Той дід узяв нашого маргінала до себе, навчив говорити, плести кошички, час від часу сміятись, а інколи навіть плекати соціальні контакти…

— Цікава казочка, — перервала мене Аліна, — тільки я її уже читала. Один графоман пересилав оту маячню упродовж кількох місяців за моєю колишньою адресою. Там було іще про двох жінок не дуже високого морального штибу, про замок і усілякі жахливі убивства.

— Але ж то все чистісінька правда!

— Ну, дивлячись з якого боку…

— З якого боку не поглянь, а хіба не ми з тобою замуровували Костантинопулоса до бетону?

— Було діло.

— Але ж перед тим хтось задушив його твоєю панчохою?

— Було діло.

— Скажи, то була вона?

— Може й так. Бачиш, у неї було дуже тяжке дитинство, ну і таке інше…

— Що значить «таке інше»?

— Добре, давай раз і назавжди розставимо усі крапки над «і». Із тим мерзотником вийшла страшенна халепа. Вірочка мені тоді про все розказала.

— Вона могла б і мені про те розказати.

— Котику, у тебе було своїх проблем по горло — блохи, лабільна психика… А як ти до нас прибився, ми думали, що ти, взагалі, — даун. Пробач, але ти поводився не зовсім адекватно. Уже одна ота історія з Мишачим деревом чого коштувала. Ха-ха.

— Ха-ха. Я не винуватий, що наш марселець говорив із таким жахливим південним акцентом. Але скажи мені, чому вона його вбила?

— Любчику, хочеш до кави вершків?

— Хочу.

— А іще келишок шампанського?

— Хочу.

Я пив каву і шампанське і облизував вершки з вус, а гарсони снували туди-сюди, гарні, немов хлопці із «Чіпендейлу», і, здавалось, підморгни Аліна оком, почали б отут-таки стриптиз.

До зали вичовгав сам володар ресторану, викапаний мсьє Ламборджіньяк, тільки що пахло від нього інакше. Це був ледь вловимий запах корівника і молодого часнику. І отой коктейль запахів ініціював у моїй підсвідомості низку призабутих епізодів, що їх бракувало, як кажуть хольцландці, отій «пуццле».

Свого часу Віра навчила мене любити статистику. Та царина математики допомагає нам перетворити хаос різнорідної інформації на вервечку закономірностей. Себто, ви годуєте математичну машину статистичними даними і отримуєте на виході відповіді на усі питання, навіть на такі, що попервах сформулювати не здужаєте.

У в'язниці мені до рук потрапляли час від часу статистичні звіти стосовно успіхів пенітенціарної машини у царині викриття злочинів і перевиховання злочинців (таким чином мій мучитель-наглядач думав мене подратувати, не підозрюючи, що за втіху він мені дарував), і це мене трохи відволікало від чорних думок, а особливо, як я не міг сконцентруватись на своєму романі, бо когось із приречених тягли до страти (нехай що там каже Аліна про демократичні засади цієї країни, але ж я сам чув передсмертні крики), або як мій наглядач фліртував із прибиральницею перед моєю камерою і сморід його вовняних кальсонів терзав мене чи не більше за крики нещасних. Тож, я займався обробкою кримінальної статистики.

Люди добрі, іще б кілька місяців отого слідства і я ущасливив вас універсальною моделлю злочину і його упередження Може, як я прийду трохи до тями і як Аліна не захоче видавати мій роман, я повернуся до тієї, загалом простої, адаптивної моделі.

Доки я облизував з вус вершки, а двійник Ламборджіньяка гопки скакав перед Аліною, зачарований запахом грошви, що випромінювали її черевики і сумочка, я пригадав одну із моїх невеличких розробок у царині в'язничної статистики, а саме стосовно психологічного портрету жінки-злочинця. І дивні речі довелось мені узнати, особливо, як порівняти те із образом злочинця чоловічої статі.

Бачите, ми, чоловіки-злочинці, страшенно примітивні і діємо за примітивною схемою. Напився — побився, намовили — украв, приревнував — убив.

Але жінки… Якщо середньостатистична жінка надумала злочин, то будьте певні, вона не зробить те у стані сп'яніння чи афекту. Вона перед тим усе продумає, гарно виспиться, надіне зручні черевики на низьких підборах. Злочини чиняться холодно, продумано, розумно. Три чверті з них — жорстоко, а що найбільше різнить прекрасну стать — то на сто відсотків корисливо. Себто, завжди на оці мається мета, як правило — вигода.

Коли урешті брат-близнюк паризького прибиральника полишив нас у спокої, я вже знав відповідь на перше «чому», котрих у мене набралось чималенько.

— Із Костантинопулосом мені якось розвиднілось у голові, і я згоден, що його злиденне життя коштувало трьох мільйонів…

— Ну-ну, не треба так усе спрощувати, — перебила мене Аліна. — Якщо хочеш знати, але це — страшенна таємниця, Віра виконувала доручення однієї дуже поважної установи однієї дуже могутньої країни, але урешті-решт…

— Але урешті-решт прибрала Костантинопулоса і прикарманила його грошики.

— Іще кави?

— Ні, дякую, я мушу тебе полишити на хвильку.

Я пішов до вбиральні, яка розміром перевищувала мою хатинку, а розкішшю змагалась із Лувром, аби потім непомітно вислизнути через віконце і чкурнути додому. Проходячи повз люстро над умивальником у стилі мадам Помпадур, я глянув, уперше за кілька місяців, на своє відображення, бо як я голився, то намагався не придивлятись у скалок люстерка до своєї відразної котячої пики із очима дауна. І, глянувши по той бік кришталевої поверхні, я побачив там Костантинопулоса. Він дивився на мене звідти, потойбічний і мордатий, і мій шлунок вивернуло навиворіт. Я віддав усі так дорого Аліною заплачені наїдки до мармурової мушлі умивальника.

А, хай йому грець, тому кухарю, що надумав годувати шановне панство слимаками, хоча надворі стоїть іще той місяць, якому романо-германскьми мовами бракує літери «р».

Я вже не мав сили не те що втікати, а навіть умитися. Я добувся до столика, де сиділа Аліна, і вона втерла мені вуса своїм духм'яним носовичком.

— Ну, катай далі із своїми питаннями.

І я поспитав про філіппінку. Мені було страшенним полегшенням почути, що то не я, у стані сексуального потьмарення, розтрощив каменюкою її чарівну голівку.

— Бо, зрозумій, любчику, Віроньці потребувався такий-сякий паспорт, нехай навіть філіппінський. А як вона побачила, що ви воркуєте на лавочці, а ти від кохання уже майже знепритомнів, то її опосіли некеровані ревнощі, котрі…

— …котрі не заважили їй керовано зсунути оте убивство на мене. А я ж так любив її…

— Кого, філіппінку чи Віру?

— Філіппінку. А тоді — Віру.

— А кого більше?

— Віру.

— От бачиш, усім від того була сама користь, — Аліна подивилась мені у вічі і спитала солодко: — Ти ж не жалкуєш, що ми так славно помандрували?

— Ні.

— Ну, от бачиш, усе вийшло якнайкраще. Хоча, признаюсь, убивство — то не мій стиль.

— Ага, а вийти заміж за багатого француза і отруїти його…

— Побійся Бога, голубчику. Чим би я його отруїла?

— Грибочками.

— Якими грибочками?

— Ти ж сама говорила…

— Якби я усе, що говорю, робила. Ти подумай логічно, навіщо б я його прибирала за три дні до того, як набирала виписана на моє ім'я страховка?

— Він міг дізнатися про вбивства. Він просто не міг про них не дізнатися, бо лише у вас двох, у нього і у тебе, був ключ до холодильної камери.

— Він і знав про них. І що з того?

— Ти хочеш сказати, що, знаючи про убивства, він…

— Я хочу сказати, що, знаючи про убивства, він, так би мовити, трішечки акцептував їх.

— Чому ж він їх «трішечки акцептував»?

— Бо він був, як би тобі сказати, трішечки некрофілом.

— Ні-ні, тут щось не ліпиться докупи. Ми ж переховували сердегу кілька днів у тій таки холодильній камері, а затим ви з Вірою гопки скакали круг лікаря, тоді виперли мене за булочками, які нам не потребувались, а як я прийшов, то він покидав оселю, поправляючи ширіньку.

— Дурно ми круг нього гопки скакали. Він виявився імпотентом і абсолютним покидьком. Ми так і не змогли намовити його видать свідчення про смерть потрібною датою. А дурень Жан-Люк помер від серцевого нападу.

— Добре, тепер перейдемо до марсельця.

— А що до нього переходити? Котику, залиш мене у спокої. У нього була біла гарячка. І потім, який зиск був би нам взагалі від його смерті? Чи ти думаєш, Віра — то якась маніячка, що убиває сіромах із любові до злочину?

— О ні, вона якраз не з розрядку тих маніячок, аби задурно вбити. А вже таке поняття як любов, у будь-якому прояві, цій жінці незнайоме.

— Любов, серденько, то вияв слабості. Ти ж пам'ятаєш тих монахів, що досягають довершеності, проходячи ритуал під назвою «убити Будду», опісля якого усе життя сприймається наче вервечка картинок?

— А от я любив її.

— О, твоя любов нам добре знайома. Як і твоя любов до будь-якої істоти жіночої статі. Ти щойно оплакував навіть смерть гарненької кізочки. Зізнайся, капоснику, що і з нею ти зазнавав райських любощів, а, може, і довів бідолаху отими любощами до смерті. Мені лише незрозуміло, навіщо ти написав у своєму безсмертному бестселері, що тебе кастрував бідолаха Жан-Люк? Ну добре, вистріл у вухо, ну інша там бридня…

— Але ж він відстрелив мені вухо.

— Далось тобі оте вухо. Відпусти волоссячко подовше, то й не видно буде. А хочеш, я заплачу за пластичну операцію? Тобі б, до речі, не завадило носа підкорегувати, мішки під очима…

— Ну добре, а новозеландка? Тільки не говори про Вірині ревнощі, — не вгавав я, котрий будь-що хотів випити келих гіркої правди до денця.

Якої трясці мені була та правда потрібна, ота смердюча і отруйна рідина?

— Слухай, ми усі поводились як останні покидьки, але ти із нас трьох був найбільшим. Я розумію, такі гроші будь-кому потьмарять розум, але ж яке ти мав право симулювати геморой, аби від нас відбитися, а тоді іще й намовляв оте невинне дівча до крадіжки?

— Мова йшлася лише про третину грошей. А потім, я покохав її.

— Ти і кохання. Ха. Ха. Ха. Отой кубик повітря у шприці, якщо хочеш знати, призначався тобі, але Віронька, бідне дитя, що так прикипіла до тебе серцем, перемінила в останню мить рішення, про що ми, признаюся чесно, не раз пожалкували. Наприклад, як Ламборджіньяк за твоєю намовою поцупив у нас течку з грошима.

— То був не я. Присягаюся.

— Ну добре, то був і справді не ти. Але хто як не ти збирався чкурнути із рюкзаком з вокзалу? Добре іще, що Вірочка усе те передбачила і тим двом злодюжкам, що за тобою слідкували, ящик пива поставила.

— То, виходить, що гроші?..

— Тож-то і виходить, що грошики цілі, як не зважати на майже сто тисяч доларів, що нам коштував підкуп присяжних, прибиральниць, ветеринарок і адвокатів. А найбільше зажадав пан прокурор, що зрозуміло з огляду на його запити. Слухай, збирайся скоренько. Ми летимо.

— Із моєю посвідкою я не можу вільно пересуватись.

— А чого це котам не вільно пересуватись? Свободу пересування котам!

— А потім, на мене чекає удома моя приятелька, що так опікується мною.

— Уже не чекає і не опікується.

— Чому?

— Бо ми їй від сьогодні не платимо за її палке кохання. Слухай, збирайся, я вже розповіла генералу про свого діверя.

— Про якого діверя?

— Про тебе. Збирайся.

— А якому генералу?

— Тому, що з ним я сюди прилетіла. У нього тут якісь чи то маневри, чи підписання контракту. Це дуже добре, що ти усе виблював, бо той генерал, аби мені сподобатись, такі віражі закладує…

— Я не можу отак, одразу.

— Що значить «одразу». Ми говоримо з тобою уже котру годину.

— Бачиш, як говорив Джавахарлал Неру…

— А ну його к бісу, того Джавахарлала. Ти летиш чи ні?

— Бачиш, якби ми розставили усі крапки над «і»…

— Мені здалось, ми їх порозставляли. Добре, давай швиденько їх куди слід поставимо, бо нам іще їхати до військового аеродрому світ за очі…

— За місяць до останнього судового терміну мене вивозили для проведення слідчого експерименту. Ну, знаєш, це коли тебе знімають на відеокамеру.

— Сподіваюсь, ти добре вийшов на плівці?

— Та не дуже. Так от, я повинен був показати, як я своєю тачкою перегородив дорогу, що вела від нашого замку…

— Тільки не називай той хлів замком.

— …що вела від нашого замку до кордону із нідерхольцландцями, а як наш старий «форд» через ту перепону спинився, я застрелив жінку, що сиділа за його кермом, потім облив усе те гасом і запалив.

— Це не твій стиль.

— Так от, вони знайшли неподалік у кущах Жан-Люків пістолет із відбитками моїх пальців, а напівпорожню пляшку — у мене в комірчині, хоча ти знаєш, що від гасу у мене починається ядуха.

— Бідний котику. Натерпівся ж ти із тими слідчими експериментами.

— А чому ти не питаєш, хто був у тій машині?

— Ну і хто був у тій машині?

— Ти.

— І що ж тебе дивує?

Мене уже ніщо не дивувало. Мені хотілось лише, щоб ця розмова виявилася черговим кошмаром. Бачите, я стільки разів вів отакі діалоги. То з Костантинопулосом чи Жан-Люком, то з філіппінкою чи новозеландкою, то з дідом Панасом чи панею Брайтенайхнер, а то із марсельцем чи Мар'яниною козою. Кожної Божої ночі мені являлися якісь померлі персони і мучили мене безконечними діалогами. Однак, сон то був чи не сон, та жінка сиділа і чекала на відповідь. Я помацав її руку.

Це був не сон. Вона сиділа переді мною, моя кохана птиця-фенікс, а я, малодушний боягуз, замість піти із нею світ за очі, хоч до пекла, ставив безконечні і непотрібні питання.

— Так що ж тебе дивує?

— У тієї жінки на пальці була весільна обручка, що її подарував тобі Жан-Люк. Але то була усе-таки не ти.

— Тобі не відмовиш у спостережливості.

— Тоді хто?

— Якщо то була моя обручка, то у машині сиділа Мері Лу. Вона у нас усе повідібрала — у мене весільні дарунки і спадщину, у Віри — Алекса. А тоді одного прекрасного ранку щезла, полишивши безутішного Алекса. І єдине, що урятувало його від самогубства, то це необхідність клопотатись про Жан-Люкового готеля, що Мері Лу йому перед зникненням несподівано відписала.

— То він перебрав на себе справи із замком?

— Ах, любчику, ти ж знаєш, то не людина, а ельф. Отого хліва він ледь здихався, а тоді приєднався до нас. То був дуже милий відтинок часу. Алекс поголив собі голову, чисто тобі Юл Брінер, і вони з Вірочкою катались прерією верхи, а вечорами ми грали у бридж. І навіть Андрійко не вередував і не ревнував його до Віри. Бо то був таки і справді не людина, а янгол.

— Що значить «був»? Він що, покинув вас?

— Покинув, — Аліна схлипнула, як мені здалося, ненатурально.

— А як ви поладнали справи із Віриним паспортом?

— Виправили їй добрий, американський. Слухай, це скидається уже на допит. Або ти їдеш, або ні.

— Скажи тільки, яким чином Алекс вас покинув?

— Утопився.

— Себто, як утопився?

— Пішов купатися, заплив далеко і утопився. Віронька собі усі очі виплакала. А тепер трохи заспокоїлась і наказала привезти тебе.

— А що ти думаєш робити із моїм романом?

— Із твоїм романом? Ти маєш на увазі ті клапті паперу, що ти їх обписував мікроскопічними кривими літерами і що їх нам пересилала прибиральниця?

— Саме їх.

— Бачиш, ми щось там пробували прочитати, а тоді кудись викинули.

— А захоплені листи?

— Це була Вірина ідея. Вона не хотіла, аби ти зсунувся з глузду. Ходімо!

Ця жінка мала наді мною силу, як жодна істота на світі. Заради неї я був готовий на що завгодно. Мені було достатньо лише заплющити очі, удихнути майже невловимий букет притаманних їй запахів і не залишалось на світі подвигу, якого б я заради милості удихати той божествений коктейль пахощів не виповнив.

Певна своєї влади, вона поклала довершеної форми руку мені на плече, шепнула на вухо — «Ходімо, любчику» — і серце моє розтопилось від тих слів наче масло на розжареній сковороді.

Готовий знову повернутися до рабства, я лизнув її мізинчик.

О, краще б я того не робив. То було схоже на убивство Будди. З-попід парчової товщі дорогоцінного мила, що вона ним перед тим помила руки у царській вбиральні ресторану, проклюнулась молекула керосинового смороду. Я іще міг чхнути чи затримати дихання, чи якось іще перешкодити тому нещастю, але від зворушення, що за якихось три години поїздом і сім — військовим винищувачем я опинюсь посеред неосяжної прерії, що нею скакатиму верхи із Вірою, а тоді ніжитимусь в ногах Аліни, а вечорами милуватимусь бразильськими заходами сонця, котрі, за словами Аліни, були на три порядки грандіозніші за провінціяльні місцеві призахідні картинки, а тоді…

Отож, я зворушливо втягнув повітря носом, і ота клятуща керосинова молекула помчала моїм гіперчутливим носом, врізаючись на шаленій швидкості у стовбури волосин, рикошетом зриваючи до крові слизисту оболонку лівої ніздрі і за кожним ударом ініціюючи в моєму мозку картини мого життя із цими двома жінками.

Це було схоже на здирання бинтів із засохлих ран, якщо уявити ті рани на мозку або серці. Я зрозумів, що нікуди не піду звідси. Аліна теж зрозуміла, що подальші розмови намарні. Та дивна жінка розуміла мене навіть без слів, і мені стало шкода, що я використав наші останні години так по-дурному, у суперечках, замість просто сидіти, дивитись на неї і мовчати.

Вона налила мені келишок, піднялась, чисто Ніка Самофракійська, тільки з прегарними руками, махнула мені на прощання, промовивши, як то потребував момент, латиною:

— Vale et mea ma!

І пішла.

У тієї жінки був стиль!

Тільки тоді я осягнув, яким же я був дурнем. Я швидко вихилив до денця шампанське із келиха і підскочив на рівні, аби побігти за нею, наздогнати і залишитися навіки поряд, вже ніколи і ні про що не питаючи…

Я заніс важку неслухняну ногу, іще побачив, як піді мною розчахнулася прірва, а на протилежному її боці язиком полум'я сколихнувся подол її сукні, я хотів іще зробити отой СЬОМИЙ, останній крок, але чи то через те, що у мене не було проклятущої білої парасольки, чи через те, що отрута уже остаточно паралізувала мої кінцівки, я не зміг подолати прірву і полетів сторч головою до тарілки з рештками фруктового салату.

Я побачив своє тіло, чистісінько так, як про те пишуть усі пацієнти, що побували у комі, себто вид згори, тіло як тіло, не таке вже й погане — дві руки, дві ноги, голова і таке інше, а поруч — прегарну дівчинку, схожу на Аліну у дитинстві. Те дівча стояло сиріткою у куточку і пхикало від страху. І я зрозумів, що то — моя душа.

І я подивувався, яка ж вона, з біса, зворушливо-чиста. Я іще встиг здивуватись, а хто ж тоді я, отой третій, що на те усе дивиться і дивується, але полетів догори так стрімко, що не встиг знайти на те відповіді, і переді мною розгортався вимір за виміром і я іще устиг пожалкувати, що не зможу розповісти про ту подорож Віраліні. А потім…

…а потім я зник…

Щоб

більше

ніколи

не

повернутись