Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Жінка й силач

Чоловік був не беручкий до роботи і легкого сумління. Він не знав, що жінка його дуже сильна, як впадає у нерви, то часом її бив. Так не раз бив, що вона сховається під піч, а він вхопить кочергу і бодай кочергою наштурхає.

Базарного дня збирається з жінкою на ярмарок: везуть поросят продавати. Доїхали до міста, а тут йде юрба людей, бубнярі бубнять, а попереду – височезний, здоровий і сильний богатир. Зупинився серед майдану, бубняр оголошує:

– Слухайте, люди! Сходіться на міську площу! До нас приїхав борець з світовим ім'ям, і він буде боротися, якщо надибає пару по собі!

Йдуть далі, а борець так бутить на людей, як той віл, що хоче бити:

– Бу-у! Бу-у!

А ця жінка, що їхала на возі, вчула його голос і відзивається:

– Бу! Бу!

Чоловік перелякався і каже:

– Тихо, жінко, то є світовий борець.

– Ну-ну, та й я на світі живу.

Борець минає віз і знову:

– Бу-у! Бу-у!

А жінка з воза:

– Бу! Бу!

– Та тихо, бідо, бо він зараз прийде до нас, та й кісток не позбираєш.

– Яка, чоловіче, біда? Біди ще нема, хіба буде, – і знову бутить.

А борець підходить до воза, злапав коня за капистру й подає руку жінці:

– Здорова будь, сестро!

– Здоров, брате!

Той потис жінці руку, а вона сміється:

– То вже вся сила твоя?

Він піднатужився, а вона далі сміється:

– Все вже?

– Все.

– То дозволь тепер мою силу випробувати.

Як взяла його за руку, як потисла, то шкіра на пальцях потріскала, лише голі кістки лишилися. Борець подивився на руку й каже:

– Ну, сестро, не встидно мені з тобою боротися. Підемо на плац.

– Підемо.

Поки зібралися люди, посиділи обоє. Через якоїсь півгодини він каже:

– Я на тебе вже надивився, а ти на мене. Тепер ще треба, аби люди на нас надивилися. Пора братися до роботи.

– Як боротися, то боротися.

Вийшли на плац, узялися попідсили, але побороти її силач не може. Каже:

– Тепер, сестро, весна, то я заб'ю тебе у землю, як колика.

– Прошу дуже.

А міський плац утрамбований, земля тверда. Борець підняв її над собою й по кісточки забив у землю.

– То вже усе? – питає вона.

– Ні, ще не все.

– Ану, поправся.

Він ще раз як нею гримнув, то забив по коліна.

– Спробуй ще раз, – каже вона.

За третім разом забив у землю по пояс. Вона вискочила й говорить:

– Я теж ґаздиня й хочу хоч чоловікові показати, що я чогось варта.

– Маєш повне право.

Вона його як підняла, як загараздила у землю по коліна, а ключ розімкнувся, і ноги відділилися від тулуба. Подумав він собі, що життя вже нема. Що робити? Знімає з себе золотий пояс і дарує жінці:

– Упережи, сестро, себе, бо ти цього варта, а я носити цей пояс не вартий.

Вона взяла пояс, а то – з чистого золота. Де силач не боровся – всюди перемагав, і місто давало йому великі гроші за це видовище. Він купував таку золоту бляшку, як палець, і чіпляв на пояс. Бракувало ще три бляшки, і весь пояс був би у золоті.

Жінку вітають: плещуть, на руках піднімають. А чоловік, як побачив, що вона така сильна, а він її бив – лишив коня з возом, а сам утікає. Жінка кричить поліції:

– Доганяйте чоловіка, бо покидає мене!

Приводять його і питають:

– Чого ти, чоловіче, від такої славної жінки утікаєш?

– Йой, утікаю, бо мені буде кінець. Я ж її не раз бив та й кочергою аж під піч заганяв. Якби був знав, що вона така сильна, то не робив би такого.

А жінка говорить:

– Чоловіче любий, їдьмо додому.

І вони ще довго жили, але чоловік більше й пальцем її не торкнув.