Право жити

Минуло десять місяців, відколи він усвідомив власне тіло, зрозумів, що живий і живе на Землі. Колиска людства, Земля, постарішала на тисячу років, — про це він запитав передусім, і лікар відповів просто: «Тридцяте століття». Та одночасно з жагою життя прийшла Згадка.

Спершу він намагався позбутись суворої гості, вигнати непрохану з голови, тікав від спогадів про страшну невиправну вину в першому житті… Але Згадка була настирлива. Міцнішало тіло, наливалися пружною силою м'язи, він одужував швидко, на втіху лікареві, і давно вже ходив сам далеко до гір, не потребуючи більше допомоги ні людей, ні розумних автоматів. Ноги твердо ступали по зеленій траві, минула смішна боязнь першого кроку: відштовхнешся од Землі — і злетиш у Простір. Він слухняно виконував найдрібніші приписи лікаря, уважно слухав ненав'язливі, тактовні розповіді-лекції про життя людей тридцятого століття — казковий світ його тисячолітньої мрії. Земля невпізнанно змінилася. Він бачив, відчував це в усьому — і в людському гомоні міста, і в подихові вітру над гірською лікарнею, і в безлічі невидимих послужливих речей, що враз з'являлися на його бажання й допомагали здійснити все… крім одного.

Сучасна медична наука і могутній організм колишнього другого пілота «Проліска», здавалося, назавжди стерли печать десяти земних століть з його чола. Тридцять два біологічних роки — такий був тепер його вік — і жодної зморшки. На скронях, правда, сивина, але не роки поклали її. І не роки перешкоджали йому розмовляти з людьми; відлюдним він ніколи не був. Його співрозмовником стала Згадка…

— Звикнете! — запевняв лікар. — Мине рік чи й менше, ви опануєте новий ритм життя і звикнете. Повірте старому, юначе, ви не перший релятивіст на Землі, а всі вони після повернення з Простору жили довго й щасливо. Щоправда, жоден не повертався на Землю з такої сивої давнини. Та це вже, що кому подобається.

Лікар сміявся і силоміць тягнув його кудись — опановувати новий ритм життя. Він, лікар, нічого не знав про Згадку.

Доводилося зустрічатися з людьми, відповідати на їхні запитання (усіх насамперед цікавила давня історія рідної планети, дивне й незрозуміле життя роз'єднаного людства двадцятого століття, сучасником якого він був тисячу років тому). І на кожне запитання відповідали двоє — він і Згадка… «Пробачте, я забув… я все забув!» — «Не хвилюйтеся, друже. Пам'ять згодом повернеться, адже вас лікують найкращі фахівці Землі». Ні, люди не могли почути безжального голосу Згадки, жодного разу вона не промовила його устами, але сам він чув цей голос повсякчасно… і тому уникав зустрічей з людьми, розмовляючи з нею на самоті.

«Пригадуй!» — наказувала Згадка, і враз перед очима поставало мужнє обличчя капітана й розбитий, пошматований вибухом анігіляторів корпус «Проліска». «Ти не забув?» — гримів суворий голос, і в тисячний раз він відновлював у пам'яті важкий презирливий погляд штурмана Середи…

І в цю, трьохсоту земну ніч, вони були разом. Ось перед ним постали десантний відсік зореплана, невелика десантна ракета і він сам біля розчиненого люка. «Пригадуй, пригадуй, пригадуй…»

Четверо живих лишилися на борту спотвореного страшним вибухом зореплана: капітан, астробіолог Тищенко, штурман Середа і він — другий пілот. Тільки один з чотирьох міг врятувати життя, і одномісна десантна ракета, єдина зоряна шлюпка, була готова до старту з мертвого корабля. Вони разом обчислили рятівну траєкторію, що мала вивести десантника до Сонячної системи, втиснули в не пристосовану для далеких подорожей кабіну останній кисневий регенератор, змонтували анабіотичну установку. Вони разом зробили все можливе, здійснили майже нездійсненне, щоб жив один. Хто полетить?.. На кораблі вирішує капітан.

Xто?.. Поки готували ракету, другий пілот гнав геть це жорстоке запитання, він забув оте слово, викреслив з пам'яті, не існувало такого слова в людській мові. Четверо перенесли на десантник залишки пального — антиводню, демонтували з пасажирських кают зореплана вцілілі кисневі балони, дбайливо склали в рятівній ракеті стрічки мікрофільмів, зроблених протягом дев'яти бортових років експедиції (важко навіть уявити, що на Землі за цей час минуло близько шести століть!). Четверо працювали до нестями, щоб один з них ступив колись на зелену земну траву. І лише в ту хвилину, в ту невиправну мить, коли капітан наказав летіти Середі, другий пілот «Проліска» втратив себе назавжди…

«Пригадуй!» — вимагала Згадка, і він знову побачив себе в десантному відсіку зореплана. Крадькома підійшов до ракети, похапцем відкинув люк, озирнувся — і помітив штурмана Середу. Під поглядом штурмана обважніле тіло пілота зіщулилося, і втікачеві здалося, немов хтось інший, а не він сам, сказав його голосом: «Жити!..»

Середа дивився на другого пілота уважно й спокійно, наче перед його очима була не людина, а якась дивна річ, ще не бачена досі й тому незрозуміла з першого погляду. Він роздивлявся на цю річ хвилину, другу, потім, видно, втратив до неї інтерес, одвернувся, поволі відчинив герметичні двері десантного відсіку, промовив байдуже: «Живи».

А по тому у відсіку не залишилося людей. Ще деякий час там стовбичила чудернацька річ, одягнута в пілотський скафандр, потім її проковтнув люк десантної ракети, розчинилися шлюзи «Проліска» і викинули ракету разом з дивним вантажем у Простір. Усе інше зробили автомати: спрямували десантника на далеку невидиму ціль, увімкнули анігіляційний двигун і корегували ретельно обчислену траєкторію під час субсвітлового польоту до Сонячної системи. Ще чотириста років проминуло на Землі. «Тридцяте століття, юначе», — сказав лікар, коли пілот уперше розплющив очі. І одразу прийшла вона.

…Він лежав, розмовляючи із Згадкою всю цю безсонну ніч, і як кожної з трьохсот попередніх земних ночей, просив у неї знання, питав невблаганну: що має робити тепер? Але Згадка знала тільки минуле. Настав ранок, він вийшов надвір, кинув байдужий погляд на сонце, на засніжені маківки гірських вершин, побачив темну грозову хмару, яка швидко насувалася з півдня, подумав: «Буде дощ». І раптом, уперше за десять місяців після повернення, відчув пекучу тривогу, і це почуття було незвичне і приємне. «Буде дощ!» — прошепотів він ще раз, чомусь дивуючись, а тривога вже заполонила все його єство і чимраз дужчала, доки не залишила в мозку однієї могутньої думки, ще не відлитої у словах, та вже зрозумілої йому. Перші краплі, важкі й холодні, вдарили його з розмаху просто в лице. Дощ.

Півнеба затулила хмара — чорна, непривітна, гуркотлива. Спалахуючи блискавками, несла прохолоду й бадьорість, щедро зросила траву, рожеві пластикові дахи котеджів лікарні, срібну нитку шосе і його обличчя… як тисячу років тому.

Він скинув і пожбурив сорочку, звів голову до хмари, вигукнув якесь незрозуміле, забуте в глибині сторіч слово, крикнув щосили — і голос його пролунав над полониною, помчав далеко до гір, відбив од зелених схилів стонадцять уламків грому… Він сміявся й плакав. Чи то, може, важкі дощові краплі струменіли по схвильованому обличчю, збігали на груди, примушували плакати жадібні до вологі дерева, впритул наближаючи далекі гірські урвища, створюючи спокійний одноманітний шелест, підкреслено спокійний поміж вибухами грому.

Він упав на землю, в рясну зелену траву, притулився обличчям до вогких стебел і лежав довго й непорушно ніби боявся сполохати отой життєдайний шурхіт дощу Знову спалахнула блискавка, і знову прогриміло розгніване небо. «Пригадуй!» — зажадала Згадка. Але він уже знайшов відповідь.

Проглянуло сонце. Дощ ущух зненацька, як і почався, і тоді забриніла Земля. Він одразу впізнав її древній голос, лежав і слухав рідну планету, і вперше не помічав ворожнечі між Згадкою і буттям — наче і не було зовсім тисячолітнього кола, немов Земля зовсім не змінилася… «Тисяча років», — шепнула Згадка. А може, все це тільки сон, поряд з ним друзі, дома чекають мати й Таня, може й справді його життя почалося лише двадцять п'ять років тому, і ще десь безмежно далеко, за сотнями злив і блискавок, вкриються сріблом його скроні…

Безжальний голос Згадки, вдоволеної обіцянкою спокути, затих. Ніщо тепер не заперечувало права колишнього пілота на останній дощ. Вдячний, він підвівся й побрів вологою, вище колін, травою до людей.

* * *

— А що саме вас цікавить? — спитав координатор. — Наш музей надто великий, щоб оглянути його за один день. Певно, ви вперше тут?.. — І, діставши ствердну відповідь, щиро зрадів. — Це чудово! Я з великим задоволенням покажу вам наше господарство. Якщо, звичайно, маєте вільний час. О, ви не пожалкуєте! Знаєте що, давайте почнемо огляд з останніх експонатів, поступово перейдемо до древніших і закінчимо екскурсію першими зорельотами сивої давнини — так, розумієте, особливо виразно видно процес технічної еволюції людства. Звичайно, більшість експонатів — лише копії, але є й оригінальні конструкції і навіть…

Координаторові, мабуть, не часто доводилося показувати музей людям, які приходили сюди вперше. Цей симпатичний відвідувач, одразу вирішив координатор, належить відтепер йому, бо видно з усього — не пошкодує часу на огляд експозиції. Тож люб'язний гід запросив гостя до невеличкого двомісного кара, і екскурсія розпочалася.

— Зараз ми оглянемо останні досягнення технічної думки людства, — пояснив координатор. — Зверніть увагу, ми підходимо до міжгалактичного лайнера. Так-так, це він, його всі одразу впізнають. Як бачите, за розмірами він не дуже великий, зате переводить у псі-поле майже вісімдесят відсотків власної маси. Радіус дії практично необмежений, повністю виключений релятивістський ефект гальмування часу, що властиве досвітловим швидкостям. Миттєвий прокол Простору — і стійка матеріалізація в наперед визначених координатах. Майже вісімдесят відсотків власної маси!.. Зверніть увагу… — Координатора ніби прорвало, він щедро сипав цифрами, назвами, примусив кар кружляти навколо мислеподібного корабля, потім злетів мало не до хмар, щоб відвідувач здаля помилувався стрункою конструкцією…

«Люди, люди», — подумав відвідувач.

— Пробачте, я хотів би сьогодні оглянути експонати перших космічних кораблів, сиву давнину, як ви кажете.

Координатор розгублено кліпнув очима і з видимим жалем посадив кар на землю. Що ж, зрозуміло, слухати про те, що відомо кожному школяреві, не так уже й цікаво, як йому, координаторові, здавалося. Але можна провести й тематичний огляд. Отже, відвідувача цікавить дитинство космоплавання? Тоді вони почнуть із перших непілотованих супутників, щоправда, все це копії… Теж ні? Відвідувач хоче бачити зореплани кінця двадцятого століття? Тоді не треба гаяти часу. Це теж вельми цікава тема…

І легкий кар помчав повз велетенські могутні споруди в двадцяте століття.

Титанічне бетонне поле, наїжачене сріблястими голками ракет, заставлене бубликами-тороїдами космічних станцій, химерними, але доцільними витворами людського розуму багатьох поколінь, проносилося під прозорим каром, а мовчазний відвідувач наче шукав чогось, не затримуючи погляду на жодному експонаті довше однієї-двох секунд. Нарешті він торкнув координатора за плече, якось дивно й хрипко проказав:

— Зупиніться! Тут…

Координатор посадив кар біля гігантського білого олівця і схвально закивав головою:

— Цілком правильно. Двадцяте століття. Третя зоряна. Космоплан «Пролісок», копія. Капітан Віктор Рибалко, штурман Іван Середа, екіпаж тридцять шість чоловік. Гадають, що всі вони загинули. Єдиний член екіпажу, який врятувався на автономній десантній ракеті, не може дати допоміжної інформації, бо втратив пам'ять — наслідок амнезії після клінічної смерті в анабіозному пристрої. Технічні відомості космоплана: маса шістдесят кілотонн, максимальна швидкість на три мільйонних відсотка нижча за «С», релятивістський ефект…

— Я… я знаю, читав, — сказав відвідувач і вийшов із кара. Підбіг до зореплана, поклав долоні на світлий титановий корпус і одразу відсмикнув руки. Потім знову вмостився поряд з координатором, попросив продовжити огляд. Слухав він не дуже уважно, але координатор того не помічав, задоволений, що може, нарешті, грунтовно ознайомити відвідувача з темою екскурсії. Тільки один раз перебив відвідувач свого старанного гіда — коли кар підійшов до невеликої десантної ракети. «Десантна анігіляційна ракета, — не вгавав координатор, — бортовий інвентар космопланів типу «Пролісок», екіпаж — одна людина, радіус дії…»

— Це копія?

— Ні, це оригінал, експонат встановлено зовсім недавно, після повної всебічної реставрації. Можливо, ви пригадуєте, близько року тому саме цю ракету зняли з непідотованої транссистемної орбіти, її автомати подавали сигнали нещастя. Там був космонавт, я вже казав вам про нього — єдиний з «Проліска»… Мертвий. Але наші лікарі повернули йому життя, і тепер він, кажуть, лікується десь у Карпатах…

— Так, я дещо чув про цей випадок. Ви не дозволили б мені оглянути ракету зсередини?

— Будь ласка, будь ласка! А якщо ви хочете докладніше ознайомитися з конструкцією, я негайно викличу сюди фахівця по двадцятому століттю.

— Дякую, я не маю наміру вивчати ракету детально.

Вони зайшли в ракету через відчинений гермоблок.

— Герметизація працює?

— Так, звичайно, я ж казав: ракету повністю реставровано.

Відвідувач, випередивши здивованого гіда, звично забрався в пілотське крісло, увімкнув пульт.

— Обережніше! — зойкнув координатор перелякано. — Це ж вам не копія!

Відвідувач упевнено дивився на прилади, мозок його чітко реєстрував складну їхню поведінку: «Антиводень — нормальний запас, кисень — повні балони, біомаса — років на вісім, регенераційна система — норма…»

— Не бійтеся, — сказав він координаторові. — Я за фахом — космонавт, і нічого не зіпсую.

— Ага-а-а… — заспокоївся координатор.

Відвідувач вимкнув пульт. Вони вийшли з ракети, посідали в екскурсійний кар, і гість попросив відвезти його до виходу з музею.

— То ви не хочете продовжити огляд?.. — розчаровано спитав координатор.

— Велике вам спасибі. Іншим разом, я дуже поспішаю.

Було зовсім темно, але він посадив кар точно біля десантної ракети, заліз через відчинений люк усередину, звично відчинив шафу і за хвилину надів скафандр. «Не забув», — усміхнувся. Потім увімкнув герметизаційну систему, пульт керування. Збігали хвилини, ледь чутно клацав барієвий еталон часу.

— Усе гаразд! — промовив він уголос, і ввімкнений кіберштурман, сприйнявши ці слова, як запитання, чітким голосом відповів:

— Системи десантної ракети «Пролісок-Б» працюють нормально.

— Кругова орбіта, — наказав він кіберові. — Ешелон дві тисячі кілометрів, кут нахилу нуль.

— Прийнято. — Голос кібера був байдужий.

За хвилину-другу блимнула червона стрілка на пульті: потрібні розрахунки навколоземної орбіти виконано.

— Старт!.. — майже крикнув він.

Десантна ракета підстрибнула на кількасот метрів, підкинута антигравітаційною катапультою, і одразу загули планетарні двигуни. Довгий вогненний хвіст проколов темряву й щез за хмарами. Потім загуркотіло небо, і все затихло.

Він не знав, скільки часу заберуть у нього приблизні розрахунки складної інерційної траєкторії, тому одразу почав обчислювати її, не чекаючи, доки почне діяти невагомість. Точність була йому ні до чого: однаково доведеться вносити корективи після виходу з району гравітаційної дії Сонця. Рука (він таки не забув професії!) звично кодувала на інтеграторі вхідні елементи транссистемної траєкторії, які він обчислив ще на Землі, після того дощу, і перш ніж замовкли планетарні двигуни, кіберштурман почав обробку навігаційної інформації.

«Траєкторія складна, кібер мусить поблимати індикаторами годин зо три, — знову всміхнувся він. — А все ж я швидко впорався з кодуванням! Тищенко нізащо не повірив би, а Середа — той тільки з принципу знайшов би мікроскопічну помилку. Авжеж… Чотириста років вони мертві, та промайне ще чотириста, поки летітиме «Пролісок-Б» у спресованому часі… А для мене мине близько чотирьох…»

У нього ні на мить не виникло сумніву: чи знайде він колись «Пролісок», чи потрапить взагалі в той далекий зоряний район Галактики. Він знав — потрапить і знайде, тому що мав загинути разом з товаришами ще чотириста років тому.

І коли, нарешті, завібрував корпус десантника під ударами анігіляційного двигуна, він розплющив втомлені очі і анітрохи не здивувався, побачивши в тісній одномісній кабіні трьох товаришів з «Проліска». Він радісно прийняв могутнє рукостискання капітана, довго не випускав теплої жорсткої долоні Тищенка, а штурман Середа, мовчазний, як завжди, поплескав його по плечу і щиро усміхнувся: «З поверненням, другий пілоте!»

— Ви ще прийдете, хлопці?.. — встиг запитати він космонавтів, перш ніж галюцинація розвіялась.

Двигун ракети гримів.