Право на чари

— Вмію, — сказала вона.

Ґальта перевів погляд із неї на костур, і його очі звузилися. Він люто копнув «дрючка» ногою.

— Старий дрючок!

«Геть-чисто злючий підсвинок», — подумала вона.

Несамовитий вереск Церна змусив його батьків та Бабуню кинутись до чорного ходу, а звідти — гаровою доріжкою до саду.

Еск примостилася в розвилці яблуні із замріяно-задумливим виразом на обличчі. Церн щулився за деревом; його обличчя видавалося тонкою оправою навколо величезної горлянки, в якій від крику вібрували гланди. Ґальта стояв на купі більше не потрібного йому одягу й морщив свого п’ятачка.

Бабуня зробила кілька рішучих кроків до дерева, і її гачкуватий ніс опинився навпроти носика Еск.

— Не можна перетворювати людей на поросят, — просичала вона. — Навіть братів!

— Я не перетворювала, це сталося саме. І, погодься, так йому більше пасує, — спокійно відповіла дівчинка.

— Що тут відбувається? — спитав Коваль. — Де Ґальта? І що тут робить це порося?

— Це порося, — пояснила Бабуня Дощевіск, — твій син.

Мама Еск зітхнула й осіла на землю, а от Коваль виявився дещо більше готовим до чогось подібного. Він відвів погляд від Ґальти, який нарешті виплутався з одягу й тепер з ентузіазмом рився в ранніх падалицях, і гостро поглянув на свою єдину дочку.

— Це вона зробила?

— Так. Або це зробили через її посередництво, — промовила Бабуня, з підозрою позирнувши на костур.

— Он як.

Знову поглянувши на свого п’ятого сина, Коваль мусив визнати, що тому дійсно пасує цей вигляд. Не дивлячись, він простягнув руку й дав ляща Дернові, який не припиняв верещати.

— Ти можеш перетворити його назад? — спитав він.

Бабуня, рвучко обернувшись, розлюченим поглядом переадресувала запитання Еск.

Та знизала плечима.

— Він не вірив, що я вмію творити чари, — рівно сказала вона.

— Що ж, здається, ти його переконала, — сказала Бабуня. — А тепер, мадам, ви повернете йому людську подобу. Негайно. Чуєш?

— Не хочу. Він грубіянив.

— Ясно.

Еск виклично зиркнула вниз. Бабуня суворо дивилася вгору. Їхні волі зіткнулися зі дзвоном тарілок на ударній установці, й повітря між ними застигло. Але Бабуня ціле життя гамувала непокірних істот, і, хоча Еск виявилася на диво сильним суперником, ясно було, що вона спасує ще до кінця цього абзацу.

— Ну добре, — пропхинькала дівчинка. — Кому ото треба перетворювати його на свиню, коли йому й самому це прекрасно вдається.

Вона не зрозуміла, звідки йшов потік чарів, але подумки обернулася в той бік і спробувала сформулювати побажання.

Ґальта з’явився знову — голий і з яблуком у роті.

— Ффо фтафося? — спитав він.

Бабуня крутнулася до Коваля.

— Тепер віриш? — різко спитала вона. — Ти справді думаєш, що вона облаштується тут і викине чари з голови? Ти уявляєш, що буде з її нещасним чоловіком, якщо вона вийде заміж?

— Але ти завжди казала, що жінки не можуть бути чарівниками, — сказав Коваль.

Насправді він був добряче вражений. Про ту ж Бабуню Дощевіск ніхто не чув, щоб вона когось перетворювала на щось.

— Забудь, — сказала Бабуня, дещо заспокоюючись. — Їй треба пройти курс навчання. Їй треба навчитися контролювати себе... Заради всього святого, накиньте на цього малого якусь одежину.

— Ґальто, вдягнися й припини капризувати, — наказав тому батько і знову обернувся до Бабуні. — То, кажеш, є таке місце, де, типу, вчать чаклунства?

— Так, це Невидна академія. Там навчають чарівників.

— І ти знаєш, де це?

— Так, — збрехала відьма, яка орієнтувалася в географії трішечки гірше, ніж у ядерній фізиці.

Коваль перевів погляд із неї на дочку, яка продовжувала супитися.

— Із неї зроблять чаклунку? — уточнив він.

Бабуня зітхнула.

— Не знаю я, що з неї зроблять, — сказала вона.

Так воно й сталося, що через тиждень Бабуня замкнула будиночка й повісила ключа на відповідний цвяшок у туалеті. Кіз відіслали за пагорби до посестри-відьми, яка заразом обіцяла встановити за будиночком чарівний Нагляд. Міцні Горішки мусили трохи пожити без відьми.

Колись Бабуня чула краєм вуха, що Невидну академію не знайдеш, доки вона сама цього не схоче. Єдиним годящим місцем для початку пошуків видавалося містечко Огулан Косизолу, яке недбало розкинуло свої десь так сотню будинків приблизно за п’ятнадцять миль від їхнього села. Це було місце, куди ви їздили раз чи два на рік, якщо були дійсно космополітичним міцногорішківцем; Бабуня була там тільки раз за все життя, і їй там зовсім не сподобалося. Скрізь панували ненормальні запахи, вона заблукала, і вона не довіряла цим пихатим городянам.

Бабуню та Еск підвіз до міста ломовик, який періодично доправляв метал до кузні. Його віз весь укрився дорожнім пилом, але це було краще, ніж іти пішки, особливо з огляду на те, що Бабуня склала їхні нечисленні пожитки у великий мішок. Для безпеки пожитків вона всілася просто на нього.

Еск сиділа, тримаючи костур, немов дитину, і розглядаючи довколишні ліси. Коли вони віддалилися від села на кілька миль, вона сказала:

— По-моєму, ти говорила, що в Далеких Краях рослини не такі, як у нас.

— Так і є.

— Але ці дерева — такі ж, як і наші.

Бабуня зневажливо поглянула на ліс.

— Та їм до наших як до неба рачки.

Насправді вона вже починала відчувати паніку. Обіцянку супроводжувати Еск до Невидної академії вона дала не подумавши, й тепер, спираючись у своїх куцих знаннях про Диск на чутки та сторінки «Альманаку», свято вірила, що попереду на них чекають землетруси, цунамі, пошесті та різанина, багато з них — «різномонітні» чи й гірше. Але вона була рішуче налаштована дійти до кінця. Відьми надто покладаються на свої слова, щоб забирати їх назад.

На Бабуні було практичне чорне вбрання, під яким приховувалися певна кількість шпильок та хлібний ніж. Маленьку суму грошей, неохоче видану ковалем, вона сховала в таємничих нашаруваннях своєї білизни. В кишенях її спідниці дзвеніли талісмани, а сумочку відтягувала свіжовикована підкова — безвідмовний і надійний запобіжник від неприємностей у неспокійні часи. Відьма почувалася майже готовою зустрітися зі світом віч-на-віч.

Дорога зміїлася межи гір, спускаючись усе нижче. Небо, для різноманіття, було чистим; чіткі та білі, ніби наречені неба, здіймалися вершини Вівцескель (зі щедрим посагом із громовиць); і сила-силенна струмочків, що текли вздовж або й упоперек дороги, нагадували сліди слимаків серед стебел в’язолиста гадючного та тікай-кореня.

В передобідній час вони досягли передмістя Огулана (що був замалим, аби мати більше одного передмістя, яке складалося з чогось на кшталт готелю та жменьки хат тих, кому надто важко було витримувати шалений темп життя в самому Огулані). За кілька хвилин ломовик висадив їх на головній — і, власне, єдиній — площі міста.

Як виявилося, це був ярмарковий день.

Бабуня Дощевіск розгублено стояла на бруківці серед бурливого натовпу, міцно тримаючи Еск за плече. Їй доводилося чути, що з селянками, які щойно прибули до великого міста, можуть статися всілякі непристойні речі, й вона стискала сумочку так, що їй аж побіліли пучки. Якби якийсь незнайомий чоловік додумався хоч би кивнути їй, йому було б непереливки.

Очі Еск сяяли. Площа була мішаниною звуків, барв і запахів. По один її бік стояли храми найвимогливіших божеств Дискосвіту, і незвичні пахощі струмували з них, аби, змішавшись із огидними випарами торгової діяльності, утворити справжню клаптикову ковдру ароматів. Ятки були повні спокусливих дивовиж, які аж свербіло дослідити детальніше.

Бабуня віддалася разом з Еск на волю натовпу. Ятки спантеличили і її. Вона на всі очі роздивлялася їхні прилавки, ні на мить, утім, не послаблюючи пильності на випадок кишенькових злодіїв, землетрусів та сутенерів — і раптом побачила щось туманно знайоме.

Це був маленький, критий запліснявілою чорною тканиною намет, вклинений у вузький простір між двома будинками. Хоча він був непоказним, торгівля, схоже, йшла дуже жваво. Клієнтуру становили здебільшого жінки всіх вікових категорій, хоча Бабуня видивилася й кількох чоловіків. Утім, усі вони мали спільну рису: ніхто з них не підходив до намету прямо і відкрито. Кожне наче неквапом прогулювалося повз — і раптом, пригинаючись, пірнало в сутінки під накриттям. Мить — і людина з’являлася знов, ще відсмикуючи руку від гаманця чи кишені, і так добре зображала найбезтурботнішу ходу, що випадковий спостерігач міг би засумніватися, чи справді бачив те, що бачив.

Було справжнім дивом, що торгова точка, про яку більшість людей мали б навіть не знати, така популярна.

— А що там? — поцікавилася Еск. — Що вони всі купують?

— Ліки, — без вагань відповіла Бабуня.

— Напевне, в містах багато тяжкохворих, — стурбовано сказала Еск.

Всередині намет був сповнений оксамитових сутінків і такого густого запаху трав, що хоч у пляшки розливай. Бабуня зі знанням справи поштрикала пальцем кілька жмутків сухого листя. Еск відійшла і спробувала прочитати закарлючки на пляшечках перед собою. Вона добре зналася на більшості Бабуниного зілля, але тут не впізнала нічого. Назви були досить кумедними — як от «Тигрова олія», «Дівоча молитва» чи «Чоловічий помічник» — а запах кількох затичок нагадав запах Бабуниної літньої кухні після завершення чергового перегону таємних мікстур.

У темних нутрощах намету ворухнулася якась постать, і зморшкувата коричнева рука лягла на руку Еск.

— Шось подказати, панночко? — спитав надтріснутий голос з інтонаціями солодкими, як сироп із фіг. — Хочте передбачення долі чи, може, хочте її поміняти?

— Вона зі мною, — розвертаючись, відрубала Бабуня. — А ти, Гільто Козолуп, полікуй собі очі, якщо не можеш побачити, якого вона віку.

Постать перед Еск нахилилася.

— Есме Дощевіск? — спитала вона.

— Вона, — погодилася Бабуня. — А ти, Гільто, все продаєш грозові краплі та бажання по пенні штучка? І як ідуть справи?

— Щойно тебе побачила, стали ще краще, — запевнила постать. — Що це змусило тебе спуститися з гір, Есме, га? А ця мала — твоя помічниця, еге ж?

— Вибачте, а що ви тут продаєте? — спитала Еск.

Постать розсміялася.

— О, дорогенька, те, що припиняє непотрібне і підтримує потрібне, — пояснила вона. — Дайте-но, любі мої, зачинюся, і я вся ваша.

Постать ковзнула повз Еск в калейдоскопі запахів і застібнула завісу на вході.

— Я насправді терпіти не можу темряву й задуху, — оголосила Гільта Козолуп. — Але ж покупці ждуть саме цього. Сама знаєш, як воно.

— Знаю, — тоном мудреця сказала Еск. — Головознавство.

Гільта, маленька тлуста жіночка в гігантському капелюсі з причепленими до нього фруктами, перевела погляд з неї на Бабуню й вишкірилася.

— Точно, — погодилася вона. — Чаю?

Вони сиділи на мішках із невідомими травами, в затишному куточку, утвореному прилавком та похилими стінами двох будинків, і пили щось духмяне й зелене з на диво витончених чашечок. На відміну від Бабуні, яка вдягалася як дуже поважна ворона, Гільта Козолуп уся складалася з мережив, шалей, кольорів, сережок і стількох браслетів, що навіть незначний порух її рук справляв такий ефект, ніби зі скелі в повному складі звалилася ударна секція рок-групи. Але Еск зауважила між двома відьмами й дещо спільне. Це було важко сформулювати. Ну от, скажімо, обох несила було уявити в реверансі.

— То що, — сказала Бабуня, — як життя?

Її колега знизала плечима, змусивши ударників та перкусіоністів знову посипатися вниз саме тоді, коли вони вже майже видерлися назад.

— Як поквапливий коханець. Приходить і вті... — почала вона, й затнулася від промовистого погляду Бабуні в бік Еск.

— Незле, незле, — поспіхом виправилася вона. — Знаєш, міськрада кілька разів пробувала мене витурити, але у них у всіх є жінки, і якось завжди виходило так, шо їм нічо не вдавалося. Вони кажуть, шо я неповажна, але я кажу їм, шо купа сімей у цьому місті були б куди більші й куди бідніші, ко’б не «Запобіжна настоянка від пані Козолуп». Я ж добре знаю, хто до мене ходить. І хто купляє приліпихові краплі або «Міцномазь» — теж. Життя нормально. А як воно в тому вашому селі зі смішною назвою?

— Міцні Горішки, — з готовністю підказала Еск. Вона взяла з прилавка маленького глиняного глечика і принюхалася до його вмісту.

— Незле, — заявила Бабуня. — Дари цнотливої та чистої природи завжди в попиті[6].

Еск ще раз понюхала порошок, виготовлений, схоже, з болотної м’яти на не зовсім зрозумілій їй основі, й акуратно закрила кришку. Поки дві відьми обмінювалися чутками, використовуючи щось на кшталт особливого жіночого шифру, сповненого багатозначних поглядів та невимовлених прикметників, вона проглянула решту виставленого на показ екзотичного зілля. Точніше, виставленого напоказ. Дивним чином усе зілля видавалося майстерно напівприхованим від погляду — так, ніби Гільта не дуже й хотіла його продати.

— Нічого тут не впізнаю, — сказала вона наполовину сама до себе. — Що це дає людям?

— Свободу, — сказала Гільта, яка мала добрий слух. Обернувшись до Бабуні, вона поцікавилася: — Наскільки добре ти її навчала?

— Не настільки, — відповіла Бабуня. — Вона має силу, от тільки я не впевнена, яку. Можливо, чарівницьку.

Гільта дуже повільно обернулася й зміряла Еск поглядом.

— Он як, — сказала вона. — Тепер ясно, звідки взявся костур. А я ще думала, про що це балакали бджоли. Ну-ну. Дитинко, дай-но руку.

Еск простягла руку. На пальцях Гільти було стільки перснів, що рука, здавалося, занурилася в мішок волоських горіхів.

Коли Гільта взялася вивчати Есчину долоню, Бабуня випрямилася, просто-таки випромінюючи несхвалення.

— Не думаю, що це потрібно, — строго сказала вона. — Не між нами.

— Ти ж, Бабуню, таке робиш, — втрутилась Еск. — Я сама бачила, в селі. І чайні чашки. І карти.

Бабуня ніяково засовалася.

— Ну, так, — сказала вона. — Це ж як працює: тримаєш когось за руку, і він передбачає долю сам собі. Але геть не обов’язково в це вірити; якби ми вірили в геть усе, нам усім було б непереливки.

— Сили, Що Є, мають чимало дивних рис, і несповідимими та незчисленними шляхами являють вони бажання й наміри свої в цім колі світла, що його ми називаємо світом фізичним, — урочисто прорекла Гільта.

Вона підморгнула Еск.

— Аякже! — обурилася Бабуня.

— Ні, серйозно, — сказала Гільта. — Це правда.

— Ха.

— Бачу, на тебе чекає велика подорож, — промовила Гільта до Еск.

— А я зустріну високого смаглявого незнайомця? — поцікавилася та, роздивляючись свою долоню. — Бабуня завжди каже про це жінкам. Вона каже, що...

— Ні, — сказала Гільта, тим часом як Бабуня пирхнула. — Але це буде дуже дивна подорож. Ти зайдеш далеко, лишаючись на місці. І напрямок теж буде дивним. Це буде пізнання.

— І все це ви побачили на моїй руці?

— Ну, здебільшого я просто припускаю, — сказала Гільта, відкидаючись назад і сягаючи рукою по чайника (головний ударник, що видерся вже на середину схилу, сторчголов полетів на цимбалістів під ним). Вона уважно поглянула на Еск і додала: — Жінка-чарівник, еге?

— Бабуня везе мене до Невидної академії, — заявила Еск.

Гільта звела брови.

— Ти що, знаєш, де це?

Бабуня насупилася.

— Ну не те щоб, — визнала вона. — Я сподівалася, що ти даси мені точніші вказівки, ти ж краще знайома з оцими-о містами, будинками та іншою цеглою.

— Кажуть, Академія має багато дверей, але ті, що ведуть до цього світу, розташовані в місті Анк-Морпорк, — сказала Гільта. Бабуня дивилася нерозуміюче.

— На Округлому морі, — додала Гільта.

Бабунине обличчя зберігало ввічливо-питальний вираз.

— За п’ятсот миль звідси, — пояснила Гільта.

— Ох, — промовила Бабуня. Вона встала і струсила з одягу уявну пилинку. — Тоді нам краще вирушати в дорогу.

Гільта засміялася. Еск її сміх сподобався. Бабуня ніколи не сміялася — лише дозволяла куточкам губ трохи здійнятися вгору. Натомість Гільта сміялась як людина, що тяжко роздумувала про Життя — і зрозуміла-таки, в чому його гумор.

— Так чи йнак, рушати варто завтра, — сказала вона. — У мене вдома досить місця, лишайтеся; до того ж завтра матимете довший день.

— Не хотілося б завдавати тобі клопоту, — сказала Бабуня.

— Пусте. Не хочете трохи погуляти, поки я спакуюся?

Огулан був ярмарковим центром досить-таки великого сільського району, тож із заходом сонця ярмарок не завершувався. Навпаки, над кожною будкою й наметом горіли смолоскипи, і яскраве світло струмувало з відчинених дверей трактирів. Навіть храми вивісили кольорові ліхтарі для приваблення прочан із лунатизмом.

Гільта ковзала крізь юрму, як тонка змія крізь сухотрав’я; весь її крам і навіть намет дивом перетворилися на невеликий клунок на спині, а коштовності торохкотіли, як ціла торба танцюристів фламенко. Бабуня тупала слідом ногами, що боліли від незвички до бруківки.

А Еск загубилася.

Це виявилося не так просто, але врешті-решт вона зуміла. Для цього знадобилося пірнути між двох яток, а потім прослизнути у найближчий вузенький провулочок. Бабуня сто разів попереджала її про моторошні жахіття, які чатують у містах. Звідси випливало, що стара не так уже й добре тямила в головознавстві — адже тепер Еск була сповнена рішучості побачити кілька таких жахіть на власні очі.

Насправді, оскільки Огулан був місцем досить варварським та малоцивілізованим, єдиними жахіттями тут були дрібні крадіжки, непрофесійні будинки розпусти та пияцтво до стадії втрати рівноваги, або до стадії співу, або до обох стадій одночасно.

Згідно з нормами поезії, через ярмарок слід пропливати, як білий лебідь пропливає водами вечірньої затоки. Але певні труднощі практичного характеру змусили Еск рухатися в юрмі радше як дитячий електромобільчик — рикошетом між перехожими, тоді як над її головою на цілий ярд випинався костур. Дехто обертався — і не лише тому, що костур зачіпав їх по головах; через місто вряди-годи проходили чарівники, але оце вперше тут бачили чарівника чотирьох футів на зріст і з довгим волоссям.

Уважніший спостерігач міг би помітити, що там, де проходила Еск, коїлися дивні речі.

Взяти чоловіка з трьома перевернутими чашками, який припрошував невеличкий натовп поринути разом із ним у дивовижний світ теорії ймовірності за допомогою сушеної горошини. Він практично не звернув уваги на маленьку постать, що кілька секунд серйозно спостерігала за ним — а тоді з усіх його чашок раптом градом посипалися горошини. Чи не миттю він загруз по коліна в бобових. Ще глибше він загруз у неприємностях: раптом стало ясно, що він винен кожному з присутніх купу грошей.

Була там і маленька змучена мавпочка, яка роками тупцяла на ланцюжку туди-сюди перед господарем, який тим часом виконував на катеринці щось моторошне. Мавпочка раптово обернулася, її очиці спалахнули червоним, вона щосили увіп’ялася зубами в ногу господаря, розірвала ланцюжок і рвонула дахами, прихопивши жерстяного кухля з усім вечірнім виторгом. На що пішли ці гроші, історія замовчує.

Марципанові качки в коробці на лотку неподалік зненацька ожили й, шурхнувши повз продавця, з радісним кряканням посідали на річку (де до світанку й розтанули — отакий вам природний добір). Сам лоток тим часом ковзнув кудись у провулок, і більше його не бачили.

Що б там не казали поети, а Еск рухалася ярмарком, як підпалювач лукою, всипаною висохлим сіном, або як нейтрон у реакторі; гіпотетичний спостерігач міг би відстежити її хаотичний рух за спалахами істерії й насильства. Проте, як і будь-який хороший каталізатор, сама вона не брала участі в процесах, які ініціювала, й доки всі негіпотетичні спостерігачі відводили очі від того, що відбувалося, вона вже давно розважалася деінде.

Одначе Еск почала стомлюватися. Бабуня Дощевіск у цілому схвалювала нічний спосіб життя, але жодним чином не схвалювала перевитрату свічок. Тож якщо їй треба було почитати після заходу сонця, вона зазвичай умовляла сову посидіти на спинці крісла й читала її очима — а Еск належало лягати спати. Наразі відповідний час давно минув.

Дівчинка побачила перед собою двері досить гостинного вигляду. Разом із жовтим світлом звідти вихлюпувалися на бруківку життєрадісні звуки. З костуром, який, немов демонічний маяк, продовжував випромінювати розсіяні чари, Еск рушила до дверей — стомлена, але повна рішучості.

Власник «Мазурика»[7] вважав себе світською людиною, і не дарма: адже він був надто дурний, аби бути справді жорстоким, і надто ледачий, щоб бути по-справжньому лихим. Хоча його тіло побувало по всіх усюдах, його розум ніколи не вибирався за межі його мізків.

До палиць, які розмовляють, він не звик. Особливо якщо палиця говорила писклявим голосом і просила козячого молока.

Відчуваючи, як усі присутні дивляться на нього і шкірять зуби, він обережно перегнувся через барну стійку. Еск, знизу вгору, вперлася в нього поглядом. Дивися в очі, завжди навчала Бабуня: збери свою силу, виграй у «хто кого передивиться», ніхто не здатен обіграти у «хто кого передивиться» відьму — ясна річ, крім кози.

Власник, якого звали Скілер, раптом усвідомив, що дівчисько, на яке він дивиться згори вниз, неначе зневажливо примружує очі.

— Чого? — спитав він.

— Молока, — повторила дитина, продовжуючи щосили свердлити його поглядом. — Його дають кози, знаєте?

Скілер торгував лише пивом, яке, на думку відвідувачів, давали коти. Запахів «Мазурика» не стерпіла б жодна хоч трохи поважна коза.

— У нас такого немає, — сказав він, пильно дивлячись на костур, причому його брови змовницьки зійшлися над переніссям.

— А ви пошукали б, — запропонувала Еск.

Скілер відхилився назад за стійку — почасти аби уникнути погляду, який витискав з його очей сльози симпатії, а почасти тому, що в його голові почала вимальовуватись жахлива підозра.

Навіть посередній бармен схильний відчувати стан свого пива — а флюїди, що струменіли від великих діжок за його спиною, більше не відлунювали веселощами хмелю. Натомість тональність стала куди ближчою до молочної.

Для перевірки він повернув кран і побачив, як у підставлений кухоль полилася скручена цівка молока.

Костур усе ще стирчав над шинквасом, немов перископ. Скілер міг би заприсягтися, що палиця й справді за ним спостерігає.

— Не витрачайте дарма, — почув він. — Колись іще подякуєте.

До такого тону Бабуня вдавалася, коли Еск не виявляла належного ентузіазму щодо повної тарілки поживного зеленого салату, вивареного до жовтизни та знищення останніх вітамінів. Однак для надчутливих Скілерових вух це був не припис, а пророцтво. Він здригнувся. Годі було й уявити, що ж має з ним статися, щоб він почувався вдячним за суміш несвіжого пива з прокислим молоком. Швидше вже він помре.

Не виключено, що він і справді помре.

Скілер надзвичайно старанно протер великим пальцем і без того майже чистого кухля та наповнив його з крана. Він уже зауважив, що більшість гостей тихцем покидають приміщення. Ніхто не любить чародійства — особливо чародійства в руках жінки. Хто їх зна, тих жінок, що їм спаде на думку наступної миті.

— Ваше молоко, — сказав він, додавши: — Панночко.

— Скільки коштує? — спитала Еск. Бабуня постійно повторювала: завжди виявляй готовність заплатити — тоді й робити цього не доведеться; людям подобається, щоб про них думали добре, це головознавство, дитино.

— Ні-ні, я й на думці не мав, — поспіхом сказав Скілер. Він знову перехилився через стійку. — Але чи не могли б ви, е-е-е, якось перетворити все назад? У цих місцях не дуже часто замовляють молоко.

Він трохи відсунувся вбік. Перед тим, як пити молоко, Еск сперла костур на стійку, і шинкар почувався поряд із ним некомфортно.

Еск поглянула на нього поверх своїх молочних «вусів».

— Я нічого не перетворювала. Я просто знала, що це молоко, бо я хотіла молока, — заявила вона. — А що це взагалі було?

— Е-е-е... Пиво.

Еск подумала. Вона непевно пригадала, що якось пробувала пиво, і смак у нього був якийсь відстійний. А от що вона пам’ятала куди краще — то це те, що всі в Міцних Горішках вважали значно кращим за пиво. То був один із найпотаємніших рецептів Бабуні. Цей продукт був корисним для здоров’я, бо рецепт включав винятково фрукти, плюс неодноразове заморожування, виварювання та обережну перевірку крихітних крапельок запаленою свічкою. Дуже-дуже холодними ночами Бабуня, бувало, вливала їй у молоко крихітну ложечку цієї рідини. З огляду на те, що рідина зазвичай робила з металом, ложечка була дерев’яною. Еск зосередилася. Вона пригадала смак — і виявила, що з допомогою того незначного вміння, яке почала опановувати, але все ще не розуміла, здатна розкласти смак на маленькі кольорові шматочки...

Худюща жінка Скілера вийшла зі своєї кімнати подивитися, чому запала така тиша, але корчмар помахом руки змусив перелякано мовчати і її; Еск стояла, ледве помітно похитуючись, її очі були заплющені, вуста ворушилися.

...маленькі шматочки, що не пасували до її задуму, поверталися до безмежного моря форм, звідки натомість виловлювалися потрібні, з’єднувалися, а ще там було щось на кшталт такого гачечка, який означав, що ці шматочки можуть перетворити щось на свою власну подобу, а тоді...

Скілер дуже обережно обернувся і кинув погляд на найближчу діжку. Запахи в приміщенні змінилися: він відчув, як крізь стару деревину сочиться чисте золото. Не без остороги він дістав з-під стійки маленьку склянку і випустив у неї кілька крапель темно-золотавої рідини, замислено подивився крізь склянку на світло, кілька разів збовтав, понюхав і осушив склянку одним ковтком.

Його обличчя не змінилося, хоча очі зволожилися, а горлянка затремтіла. Його дружина та Еск побачили, як на його чолі виступили бісеринки поту. Минуло десять секунд: він явно йшов на якийсь героїчний рекорд. Кажуть, з вух у нього йшла пара — але це може бути пізнішою вигадкою. Його пальці вибивали по шинквасу якийсь чудернацький ритм.

Нарешті Скілер ковтнув, і, схоже, прийнявши якесь рішення, поважно обернувся до Еск та спитав:

— Ц’ т’ шч’ й’ дм’ю?

Він насупився, знову проганяючи речення в голові, і зробив другу спробу:

— Й’ т’ ц’ зр’бл’а?

Нарешті він здався.

— Ц’ д’во!

Його дружина форкнула і взяла склянку з його безсилої руки. Понюхала, обвела поглядом бочки — всі десять — і подивилася просто в його розфокусовані очі. Вони синхронно і безмовно спробували підрахувати ціну шестиста галонів бренді з білих гірських персиків, потрійної очистки — і виявили, що не знають таких чисел.

Пані Скілер метикувала швидше за свого благовірного. Вона нахилилася і всміхнулася Еск, яка надто стомилася, щоби примружитись у відповідь. Усмішка вийшла так собі, бо пані Скілер не мала в цьому достатнього досвіду.

— Як ти тут опинилася, дівчинко? — спитала вона голосом, що мав викликати думки про пряничні будиночки та брязкіт дверцят великої печі.

— Я була з Бабунею і загубилася.

— І де ж твоя бабуня, крихітко? — ляснули дверцята ще раз. На всіх мандрівників у лісах метафор очікувала важка ніч.

— Десь є, гадаю.

— Чи не хочеш лягти поспати у великому, теплому, м’якому ліжку?

Еск із вдячністю поглянула на неї й кивнула — хоча їй і здалося, що обличчя жінки чимось скидалося на мордочку голодного тхора.

Маєте рацію: щоб дати раду цьому, випадкового лісоруба буде замало.

Між тим, Бабуня була лише за дві вулиці звідти. І, з погляду пересічних людей, вона теж загубилася. От тільки сама вона дивилась на справу інакше: сама вона знала, де перебуває — просто цього не знали інші.

Як уже сказано вище, відчути за допомогою чарів людину значно складніше, ніж, припустімо, лисицю. Людська свідомість сприйняла б це як наклеп, і неминуче поцікавилася б, чому. Зараз пояснимо.

Свідомість тварин — проста, а відтак, її легко відчути. Тварини не гають часу на те, аби розкласти те, що вони відчувають, на складові, а потім шкодувати про ті складові, які загубилися. Уся пишнота Всесвіту чітко і ясно виражена для них у такому переліку: а) те, з чим можна спаруватись, б) те, що можна з’їсти, в) те, від чого потрібно втікати, г) каміння. Це вивільняє свідомість від непотребу і дозволяє спрямувати всі думки на те, що є дійсно важливим. Коротше кажучи, нормальна тварина ніколи не надумається йти й одночасно жувати жувальну гумку. Тим часом пересічна людина, зі свого боку, постійно думає про все на світі, і то на всіх рівнях одночасно, та ще й зважає на десятки біоритмів та календарів. Вона думає про те, що потрібно сказати, про те, що думає насправді, про те, що просто думає, про думки щодо власних думок, і це ще не кажучи про цілий оркестр думок, яких людина взагалі не усвідомлює! З точки зору телепата, людське мислення — це просто білий шум, це — залізничний вокзал, де одночасно говорять усі гучномовці, це — радіо, що мовить одразу на всіх коротких хвилях, причому деякі програми заборонено законодавством, і випускають їх пірати, крутячи непристойних пісень у закритих для цивільного мореплавства морях.

Намагаючись віднайти Еск лише за допомогою чарів, Бабуня все одно що шукала голку в скирті сіна.

Не те щоб їй це вдалося — але спалахи тисяч думок, що взаємно підсилювались, таки переконали її, що світ і насправді влаштовано так по-дурному, як вона завжди й вважала.

Вона зустріла Гільту на розі вулиці. Та мала при собі мітлу: ідеальний інструмент для пошуку з повітря — щоправда, з певною обережністю, бо хоча мешканці Огулана були фанатами «Міцномазі», летючі відьми не зовсім вписувалися у їхню картину світу. Гільта була у кепському гуморі.

— Ані сліду не бачу, — сказала Бабуня.

— А до річки не ходила? Раптом вона туди впала?

— Та вона б миттю вистрибнула назад. До того ж вона вміє плавати. Гадаю, ховається вона від нас, хай їй грець.

— І що ж робити?

Бабуня обдарувала співрозмовницю спопеляючим поглядом.

— Гільто Козолуп, ганьба тобі за таке боягузтво! Невже у мене стурбований вигляд?

Гільта глипнула на неї.

— Так. Трохи. Ти губи стиснула.

— Я просто зла!

— На ярмарок зазвичай приїздять цигани. Вони могли її схопити.

Щодо городян Бабуня вірила всьому, але на циганах вона зналася краще.

— Тоді вони ще довбанутіші, ніж я завжди думала, — кинула вона. — Слухай, у неї ж є костур.

— І що? — спитала Гільта, ледь не плачучи.

— По-моєму, ти не зовсім утямила, що я тобі казала, — жорстко промовила Бабуня. — Нам слід просто повернутися до тебе й почекати.

— Почекати на що?!

— На крики чи вибухи, чи вогняний дощ, коротше, щось таке, — пояснила Бабуня без особливої впевненості.

— Який жах!

— Твої земляки самі напросилися. Ну ж бо, уперед, став чайника.

Гільта занепокоєно поглянула на неї, осідлала свою мітлу і повільно та уривчасто зникла в тінях між димарів. Якби відьомські мітли були автомобілями, ця конкретна мітла була б «Morris Minor» із поділеним переднім вікном[8].

Бабуня провела її поглядом і рушила слідом, переступаючи калюжі. Вона була твердо впевнена: її на такому причандаллі не бачитиме ніколи й ніхто.

Еск лежала у великому, м’якому й дещо вологому ліжку в мансарді «Мазурика». Попри втому, заснути вона не могла. По-перше, в ліжку було холодно. Вагаючись, Еск помізкувала, чи не ризикнути та зігріти ліжко чарами, але таки не наважилася. Як би обережно вона не експериментувала, опанувати чари вогню їй до пуття так і не вдалося: вони або не діяли зовсім, або діяли аж надто добре. В лісі навколо Бабуниного будиночка чи не щокроку можна було провалитись у яму, випалену однією з помилково запущених вогняних куль; Бабуня любила повторювати, що навіть коли Еск не судилося стати чарівником, то копати криниці чи вигрібні ями вона зможе завжди.

Дівчинка перевернулася, намагаючись не звертати уваги на легкий грибний запах постілі. Понишпоривши в темряві, вона намацала костур, спертий на бильце ліжка. Пані Скілер наполегливо намагалася забрати його, але Еск учепилася в костур мертвим хватом. Все-таки це була єдина річ, яка точно належала їй.

Відполірована поверхня з дивним різьбленням чомусь заспокоювала. Еск заснула, і їй снилися браслети, дивні клунки та гори, і далекі зірки над горами, і холодна пустеля, де дивні істоти скрадалися сухим піском і дивилися на неї фасетками очей... На сходах щось рипнуло. І знову. А потім запала тиша — та задушливо-волохата тиша, яка виникає, коли хтось завмирає, аби не видати жодного звуку. Двері розчахнулися. Скілер окреслився в дверному отворі, як чорна-чорна тінь на тлі світла свічок, а перед тим, як він якомога тихше пройшов навшпиньки до ліжка, прошелестіла ледь чутна коротка розмова. Від першої невдалої спроби схопити костура той ковзнув убік, але Скілер швидко вхопив його і дуже-дуже обережно перевів подих. Саме тому господар «Мазурика» вже майже не мав повітря, щоб зойкнути, коли костур і справді ворухнувся — всіма своїми м’язами, лускою, кільцями...

Еск схопилася й сіла на ліжку саме вчасно, аби побачити, як Скілер скочується вниз сходами, відчайдушно намагаючись струсити з рук щось невидиме. Коли він звалився просто на дружину, почувся ще один зойк. Костур зі стуком упав на підлогу й лежав там, слабко сяючи октарином[9].

Еск вискочила з ліжка і босоніж пострибала до дверей. З-за них лунала чорна лайка, і це був поганий знак. Дівчинка обережно визирнула й зустрілася поглядом із пані Скілер.

— Віддай костур!

Еск схилилася і вхопила поліроване дерево позаду себе.

— Ні! Він мій!

— Це не дівчача забавка! — прогарчала дружина корчмаря.

— Він мій, — відповіла Еск і тихо зачинила двері. Деякий час вона дослухалася до бурмотіння внизу, намагаючись вирішити, як діяти далі. Спроба перетворити цих двійко на щось (чи когось), імовірно, тільки спричинила б зайвий галас; до того ж вона не була впевнена, що знає, як це зробити. Річ у тім, що чари спрацьовували, лише коли вона про них не думала. Схоже, свідомість тут лише заважала.

Еск перетнула кімнату і розчахнула крихітне віконце. Всередину впливли незвичні нічні аромати цивілізації: запах сирих вулиць, трунок садових квітів, віддалений натяк на переповнений туалет. З віконця видно було мокру черепицю.

Коли Скілер знову рушив угору сходами, вона виштовхнула костур на дах і вибралася слідом, чіпляючись за різьблену раму. Дах спускався до однієї з прибудов, і Еск зуміла, більш-менш утримуючись на ногах, наполовину з’їхати, наполовину збігти по нерівній черепиці. Стрибок з шестифутової висоти на купу старих діжок, швидкий спуск по мокрій деревині — й ось вона вже підтюпцем біжить через подвір’я корчми.

Розриваючи ногами пасма туману на вулиці, Еск чула відлуння сварки, що долинало з «Мазурика».

Скілер промчав повз дружину і поклав долоню на кран найближчої діжки. Повагавшись, він крутнув його. Приміщення сповнив гострий, як ніж, запах персикового бренді.

Корчмар закрутив кран і розслабився.

— Думав, воно перетвориться на яку-небудь гидоту? — поцікавилась його дружина.

Він кивнув.

— Якби ти не був таким криворуким... — почала вона.

— Кажу тобі, ця штука мене вкусила!

— Ти міг би стати чарівником, і нам не довелось би морочитися з оцим усім. Ти що, геть не маєш амбіцій?

Скілер заперечно похитав головою.

— По-моєму, щоб стати чарівником, самого костура не досить, — сказав він. — До того ж я чув, що чарівникам не можна одружуватися, не можна навіть...

Він завагався.

— Не можна що? Та?

Скілер закрутився на місці.

— Ну. Ти знаєш. Робити це.

— Жодного уявлення не маю, про що ти, — відрубала пані Скілер.

— Так, мабуть, не маєш.

Він неохоче вийшов слідом за нею з потемнілої зали. Йому спало на думку, що, можливо, у чарівників не таке вже й кепське життя. Як виявилося наступного ранку, він таки мав рацію: персикове бренді в усіх десяти діжках дійсно перетворилося на якусь гидоту.

Еск безцільно мандрувала темними вулицями, доки не прийшла до крихітних річкових доків Огулана. Широкі плоскодонні баржі погойдувалися біля причалів, і на двох-трьох із них здіймався з привітних димарів кучерявий димок. Еск без зусиль вилізла на найближчу баржу й костуром підняла брезент, який вкривав її більшу частину.

З-під брезенту війнуло теплим запахом перегною й тваринного воску. Баржу було навантажено вовною.

Дурне то діло — засинати на незнайомій баржі, не знаючи, які незнайомі скелі пропливатимуть повз, коли ти прокинешся, не знаючи, що баржі зазвичай відходять рано-вранці (до сходу сонця), не знаючи, які краєвиди вітатимуть тебе завтра...

Вам це відомо. А Еск ні про що не здогадувалася.

Еск прокинулася від чийогось насвистування. Вона лежала непорушно, прокручуючи в голові вчорашні події, доки не згадала, чому вона тут. Тоді дівчинка дуже обережно перевернулася й трішки підняла брезент.

Так, вона все ще тут — от тільки це «тут» вже не там, де було.

— То оце й називається мореплавством, — сказала вона сама до себе, спостерігаючи, як пропливає назад далекий берег. — Як на мене, нічого особливого.

Злякатися їй і на думку не спало. Всі перші вісім років її життя світ був надзвичайно нудним. І тепер, коли він почав робитися цікавим, Еск не збиралася виявляти невдячність.

До невидимого звідси свистуна приєднався собачий гавкіт. Еск відкинулася на вовну, понишпорила подумки навколо, знайшла свідомість пса і м’яко запозичила. З його слабких і безладних думок вона зрозуміла, що на цій баржі є щонайменше четверо людей, і ще багато — на інших баржах, які розтяглися в лінію по річці, прив’язані одна до однієї. Деякі з людей, схоже, були дітьми.

Еск відпустила тварину і знову надовго задивилася на навколишній пейзаж. Баржа саме пропливала між високими оранжевими скелями, поплямованими каменем стількох відтінків, ніби якийсь голодний бог зробив собі найбільший сендвіч усіх часів та народів. Дівчинка намагалася уникнути однієї думки, але та постійно поверталася, проникаючи в її голову, наче танцівник лімбо під двері туалету Життя. Рано чи пізно їй доведеться вийти зі схованки. Не те щоб цього вимагав її шлунок, але от сечовий міхур категорично не бажав терпіти. Можливо, їй варто...

Брезент над її головою зірвали, й над нею схилилося велике бородате обличчя.

— Так, так, — сказало воно. — Що це в нас тут? «Заєць», еге ж?

Еск вперлася у нього поглядом.

— Авжеж, — відповіла вона. Сенсу заперечувати не було. — Ви не могли б допомогти мені звідси вилізти?

— А не боїшся, що я тебе кину... щукам? — спитало обличчя. Зауваживши її розгублений погляд, воно пояснило: — Велика прісноводна риба. Швидка. Зубата. Щука.

Про таке вона якось не думала.

— Ні, — чесно зізналася Еск. — За що? Ви справді це зробите?

— Та ні. Не зроблю. Нема чого боятися.

— Я й не боюся.

— Он як.

У її полі зору з’явилася засмагла рука, цілком по-людськи з’єднана з обличчям, і допомогла дівчинці вибратися з її кубельця у згортках вовни.

Еск роззиралася, стоячи на палубі. Небо, синіше за бляшанку для печива[10], тісно тулилося до широкої долини, якою текла ріка, неквапна, мов судовий процес в апеляційній інстанції. Позаду продовжували вдавати з себе конов’язь для хмар Вівцескельні гори, але вони вже не панували над краєвидом, як робили це весь той час, скільки Еск їх знала. Відстань підточила їхню велич.

— Де ми? — спитала вона, вдихаючи нові для себе запахи болота й осоки.

— У верхів’ях річки Анк, — відповів той, хто захопив її в полон. — Як тобі річка?

Еск подивилася на річку перед баржею й позаду. Русло вже було значно ширшим, аніж в Огулані.

— Не знаю. Але її точно багато. Це ваш корабель?

— Баржа, — виправив він.

Він був вищий за її батька, хоча помітно молодший, і вдягнутий, наче циган. Більшість його зубів були золотими, але Еск вирішила, що наразі не час цікавитися, чому так сталося.

І він мав ту справжню природну засмагу, заради якої багатії не шкодують ні часу, ні грошей на курорти, ні спеціального крему — хоча насправді для отримання такої засмаги достатньо щодня тяжко, як кінь, працювати на відкритому повітрі.

Він вигнув брову.

— Баржа моя, — сказав він із твердим наміром повернути собі ініціативу. — І хотів би я знати, що тут робиш ти? З дому втекла, еге ж? Якби ти була хлопцем, я сказав би, що ти подалася на пошуки щастя.

— А дівчата не можуть шукати щастя?

— Гадаю, вважається, що їм слід шукати щастя з відповідними юнаками, — сказав чоловік, обдаровуючи її 200-каратною усмішкою. Він простягнув засмаглу руку з пальцями, всуціль унизаними перснями: — Ходімо поснідаємо.

— Насправді я хотіла б скористатися вашим туалетом, — сказала Еск.

Його щелепа відвисла.

— Але ж це баржа, еге ж?

— І?

— І, значить, тут є тільки річка. — він поплескав дівчинку по руці. — Не переймайся. Ця річка до такого звикла.

Бабуня стояла на причалі, притупуючи черевиком по дерев’яній поверхні. Маленький чоловічок, чия роль в Огулані приблизно відповідала ролі начальника порту, вже відчув на собі всю силу одного з її поглядів і помітно занепав духом. Не те щоб вираз її обличчя викликав такі ж емоції, як видирання нігтів кліщами, але він прозоро натякав, що кліщі є реальною можливістю.

— То, кажеш, вони відпливли до світанку? — спитала вона.

— Т-так, — відповів він. — Е-е-е... Я ж не знав, що їм не можна.

— Ти не помітив на борту маленької дівчинки?

«Тук-тук», — продовжував відстукувати черевик.

— М-м-м. Ні. Вибачте... — начальник раптом просяяв. — Але ж це були зуни. Якщо дитина з ними, з нею нічого не станеться. Кажуть, зунам можна довіряти. Дуже шанують сімейне життя.

Бабуня обернулася до Гільти, яка тремтіла, ніби розгублений метелик, і запитально звела брови.

— Це так, — цвірінькнула Гільта. — У зунів дуже добра репутація.

— Гм, — промовила Бабуня. Крутнувшись на підборах, вона покрокувала назад до центру міста. Начальник порту осів, ніби з-під його сорочки раптом висмикнули вішак.

Житло Гільти розташувалося над помешканням торгівця травами та позаду дубильної майстерні, і звідти відкривався чудовий краєвид на огуланські дахи. Гільта любила це житло, бо воно надавало приватності, яку завжди цінували (як вона це формулювала) «найвибагливіші клієнти, що воліють робити свої особливі замовлення в атмосфері спокою, де незмінним гаслом є розсудливість».

Бабуня Дощевіск із майже неприхованою зневагою огледіла вітальню. Тут було таки забагато китиць, портьєр, астрологічних діаграм і чорних котів. Бабуня терпіти не могла котів. Вона принюхалася.

— Це дубильна майстерня? — осудливо спитала вона.

— Ароматизатори, — відповіла Гільта, збираючи всю свою відвагу перед лицем Бабуниного осуду. — Клієнти це полюбляють. Це надає їм потрібного настрою. Сама знаєш, як воно буває.

— Я завжди думала, що цілком поважну справу, Гільто, можна вести і без різних там салонних вигадок, — сказала Бабуня, всідаючись і розпочинаючи довгий та хитромудрий процес витягування шпильок зі свого капелюха.

— В містах усе не так, — заперечила Гільта. — Мусиш рухатися в ногу з часом.

— Уявлення не маю, навіщо це треба. Чайник поставлений? — Бабуня потяглася через стіл і зняла оксамитове покривало з чарівної кулі — кварцевої сфери розміром із її голову.

— Ніколи не вміла поратися з цими триклятими кремнієвими штуками, — заявила вона. — За часів моєї юності досить було миски з водою й краплі чорнила. Погляньмо...

Вона втупилася в мінливу серцевину кулі, намагаючись із її допомогою сконцентруватися на розташуванні Еск. З чарівними кристалами нелегко було мати справу і в кращі часи, а якщо в них довго вдивлятися, то єдиною річчю, яку ви зможете передбачити абсолютно точно, буде ваша ж жорстока мігрень.

Бабуня не довіряла їм, бо вважала, що все це має присмак чарівництва. Їй завжди видавалося, що ці мерзенні штукенції можуть висмоктати ваш розум, як того равлика з мушлі.

— Ця холера вся в іскрах, — пробурчала вона, дихаючи на кулю і протираючи її рукавом. Гільта поглянула з-за її плеча.

— Це не іскри, це щось означає, — повільно вимовила вона.

— І що саме?

— Не впевнена. Можна, я спробую? Куля до мне звикла.

Гільта зіпхнула з сусіднього стільця кота і, нахилившись, стала вдивлятися в блискучі глибини.

— Гм. Та будь ласка, — сказала Бабуня. — Але ти там нічого не...

— Чекай-но. Щось проявляється.

— Звідси видно самі тільки іскри, — наполягала Бабуня. — Все в маленьких срібних вогниках, і вони плавають, як у тих скляних кульках із несправжніми сніжинками. Насправді гарненько, чого.

— Так, але подивися за ними...

Бабуня подивилася — і ось що вона побачила.

Точка огляду була дуже високо, і перед нею лежала широченна, блакитнувата з такої відстані смуга долини, по якій п’яною змією звивалася велика ріка. На передньому плані кружляли срібні вогники — але це були, так би мовити, лише кілька сніжинок, що вибилися з гігантського смерчу вогнів. Цей смерч обертався повільно, неначе був кволий від старості, та ще й зазнав обширного інфаркту від передозування снігу; його коловерть спускалася вниз, до оповитого серпанком пейзажу. Примружившись, Бабуня ледь розгледіла на поверхні ріки кілька цяточок.

Раз у раз повільний рух коловерті зі світляного пилу коротко пронизувало щось на кшталт блискавки.

Бабуня зморгнула і підняла погляд. Кімната видалася їй надзвичайно темною.

— Дивна погода, — сказала вона, не вигадавши нічого кращого. Навіть із заплющеними очима вона продовжувала бачити танок світляного пилу.

— Не думаю, що справа в погоді, — заперечила Гільта. — Я навіть не думаю, що це можуть бачити звичайні люди, хоча куля це й показує. Гадаю, це чари, які конденсуються з повітря.

— У костур?

— Авжеж. Так і працюють костури чарівників. Це ніби перегін чарів.

Бабуня наважилася ще раз позирнути на кулю.

— В Еск, — обережно уточнила вона.

— Так.

— Схоже, там повно цього діла.

— Так.

Бабуня вже не вперше пошкодувала, що до пуття не знається на методах чарівників. Їй уявилося, як Еск заповнюють чари, аж доки від цього не розпухають усі її тканини й пори. А тоді все починає сочитися назовні — спершу маленькими цівочками, але врешті-решт утворюючи надпотужний розряд окультної енергії. Це могло обернутися будь-яким лихом.

— А щоб йому, — вилаялася вона. — Ніколи цей костур мені не подобався.

— Принаймні, вони прямують у напрямку Академії, — сказала Гільта. — Там з’ясують, що робити.

— Хтозна. Як гадаєш, скільки вони вже пропливли?

— Миль зо двадцять. Ці баржі зазвичай ідуть не швидше за пішохода. Зуни нікуди не квапляться.

— Добре, — Бабуня, рішуче стиснувши вуста, підвелася, взяла капелюха і підняла мішка з пожитками. — Думаю, я ходжу швидше за баржу. Річка вся звивиста, а я можу йти по прямій.

— Ти хочеш іти за нею? — нажахано вигукнула Гільта. — Але ж там кругом ліс і дикі звірі!

— Ну й чудово, повернення до цивілізації піде мені на користь. Я потрібна Еск. Цей костур її підкорює. Я попереджала, але хіба хто послухав?

— Що, справді ніхто? — спитала Гільта, безуспішно намагаючись утямити, що ж Бабуня мала на увазі під «поверненням до цивілізації».

— Ніхто, — холодно відповіла Бабуня.

Його звали Амшат Б’хал Зун. Він жив на баржі з трьома своїми дружинами й трьома дітьми. Він був Брехуном.

Що завжди дійсно дратувало всіх ворогів племені зунів — то це навіть не їхня чесність, сама по собі абсолютна до сказу, але їхня цілковита прямота у спілкуванні. Зуни ніколи не чули про евфемізми, і якби в них виник хоч один, не знали б, що з ним робити. Хіба що напевне назвали б його «чудовим способом наговорити гидоти».

Безкомпромісна відданість зунів істині, схоже, була не приписом якого-небудь бога, як воно трапляється зазвичай, а мала генетичне підґрунтя. Пересічний зун був здатний брехати не більше, ніж дихати під водою. Фактично, сама ідея брехні повністю збивала їх із пантелику; сказати Неправду для них означало змінити закони природи.

Для народу торговців це був безумовний недолік, тож зунські старійшини тисячоліттями вивчали цю дивовижну властивість, якою так щедро були наділені решта народів — і вирішили, що зуни теж мають нею оволодіти.

Юнаків, які демонстрували ледь помітні задатки такого таланту, заохочували все більше викривляти Істину під час спеціальних церемоній, в ході яких проводилися відповідні змагання. Першою записаною зунською прото-брехнею стало «насправді мій дідусь досить високий»; та врешті-решт зуни навчилися давати собі з цим раду, й було засновано посаду Брехуна племені.

Слід розуміти, що хоча більшість зунів не вміють брехати, вони з великою повагою ставляться до одноплеменців, здатних змалювати світ не таким, яким він є — тож Брехун посідає високе становище. Він представляє плем’я в усіх відносинах із зовнішнім світом, який пересічний зун давно й не намагається зрозуміти. Зунські племена дуже пишаються своїми Брехунами.

Інші ж раси це дуже дратує. На їхню думку, зуни мали б назвати цю посаду в більш годящий спосіб — скажімо, «дипломат» чи «спеціаліст зі зв’язків із громадськістю». Їм здається, що зуни просто глузують з такої важливої теми.

— Це все правда? — з підозрою спитала Еск, оглядаючи переповнену каюту.

— Ні, — впевнено відповів Амшат. Його молодша дружина, що готувала вівсянку на крихітній, вибагливо прикрашеній плиті, хихикнула. Троє дітей серйозно спостерігали за Еск з-понад столу.

— Ви хоч коли-небудь говорите правду?

— А ти? — Амшат усміхнувся своєю повною золота посмішкою, але очі його не сміялися. — Чому я знайшов тебе серед моїх мішків із вовною? Амшат — не викрадач людей. У тебе вдома мають хвилюватися, еге ж?

— Гадаю, мене шукатиме Бабуня, — сказала Еск. — Але не думаю, що вона дуже хвилюватиметься. Швидше розгнівається. В кожному разі, мені треба до Анк-Морпорка. Можете зсадити мене з корабля...

— З баржі.

— ...якщо хочете. Та ваша щука мене не турбує.

— Цього я не можу, — сказав Амшат.

— Це брехня?

— Ні! Тут навколо глушина, грабіжники і... багато чого.

Еск задоволено кивнула.

— Тоді нема питань. Я не проти спати на вовні. І я можу заплатити за дорогу. Я вмію...

Вона завагалася. Незакінчена фраза повисла у повітрі маленьким кристалом, тим часом як обачність із певним успіхом спробувала взяти її язика під контроль.

— ...робити корисні речі, — недоладно договорила вона.

Вона бачила, що Амшат скоса кидає погляди на старшу дружину, яка шила щось біля плити. За зунським звичаєм, вона була вдягнута в усе чорне. Бабуня це палко схвалила б.

— Які саме корисні речі? — спитав зун. — Прати й замітати, еге ж?

— Якщо треба, — відповіла Еск. — А ще можу робити подвійний та потрійний перегін, очищувати віск і виготовляти свічки, підбирати правильне насіння, корені та стебла і готувати більшість описаного у «Вісімдесяти видах чарівного зілля»; умію прясти, вичісувати шерсть, вимочувати та прогрівати на парі коноплі, ткати на ручних, вертикальних, горизонтальних і шляхетних кроснах, в’язати (якщо мені набиратимуть петлі), читати сліди на землі й на камінні, виточувати з дерева різні деталі аж до пазів і шипів, передбачати погоду за поведінкою звірів і виглядом неба, розводити бджіл, варити п’ять сортів медовухи, робити протраву та виготовляти й змішувати фарби, включаючи незмивну синьку, працювати з бляхою, лагодити взуття, обробляти більшість видів шкіри, а якщо у вас є кози, можу їх доглядати. Я люблю кіз.

Амшат замислено дивився на неї. Еск відчула, що від неї чекають продовження.

— Бабуня не любить неробства, — спробувала вона і, у вигляді подальшого пояснення, додала: — Вона завжди каже, що дівчина, яка уміє поратися по господарству, ніколи не лишиться без засобів до існування.

— Або, наприклад, без чоловіка, — слабко кивнув Амшат.

— Ну, насправді Бабуня про це казала багато...

— Не сумніваюся, — урвав Амшат. Він подивився на старшу дружину, і та майже непомітно кивнула.

— Гаразд, — сказав він. — Якщо від тебе буде користь, можеш лишатися. До речі, чи вмієш ти грати на якому-небудь інструменті?

Еск не відвела очей під його пильним поглядом.

— Мабуть.

Ось так Еск, з мінімальними труднощами й лише крихтами жалю, покинула Вівцескелі та вівцескельний клімат і приєдналася до зунів у їхній торговельній експедиції за течією Анку. Барж було щонайменше три десятки, на кожній розміщувалася щонайменше одна багатолюдна зунська родина, і на жодних двох баржах не було однакового вантажу. Більшість плавзасобів були з’єднані канатом, тож якщо комусь із зунів бракувало спілкування, вони просто підтягували сусідню баржу ближче і заходили в гості.

Еск обладнала собі гніздечко серед вовни. Там було тепло, трохи пахнуло Бабуниним домом і, що найважливіше, там її ніхто не турбував.

Але вона починала трохи хвилюватися через чари.

Чари явно виходили з-під контролю. Вона не творила чародійства — воно просто відбувалося навколо неї. І вона відчувала, що якби навколишні про це знали, це навряд чи їх потішило б.

На практиці це означало, що під час миття посуду їй доводилося довго брязкати й плюскотіти водою, аби приховати той факт, що тарілки очищалися самі. Якщо їй доводилося щось лагодити, вона мусила десь для цього сховатися, щоб приховати інший факт — що дірка зникала, як... як зачарована. А на другий же день плавання вона, прокинувшись, побачила, що там, де вона сховала костур, вовна за ніч сама собою вичесалася, перетворилася на прядиво і змоталася в акуратні клубочки.

Вона вирішила ні на мить не уявляти розпалювання вогню.

Щоправда, мандрівка мала й свої переваги. Кожен повільний поворот великої брунатної ріки дарував нові видовища. Траплялися тінисті ділянки з густими лісами, що їх баржі проходили на рівній віддалі від обох берегів. Чоловіки в такі хвилини озброювалися, а жінки ховалися під палубу — всі, крім Еск, яка сиділа і зацікавлено дослухалася до форкання та чхання, що долинали із заростей. Були береги, зайняті під поля та городи. Було кілька міст, значно більших, ніж Огулан. Було навіть кілька гір, хоча вони виявилися старими й приземкуватими, а не юними й нахабними, як її рідні гори. Еск аж ніяк не тужила за домом, та часом відчувала себе тією ж баржею, яку невідь-куди тягне нескінченний канат, але яка залишається прив’язаною до якоря.

У деяких містах баржі причалювали. За традицією, на берег сходили лише чоловіки, а розмовляти з не-зунами міг лише Амшат, вдягнувши церемоніальний Брехне-капелюх. Еск зазвичай ходила з ним. Він намагався натякати, що вона мала б дотримуватися неписаних правил зунського життя й лишатися на борту, але для Еск натяк був усе одно, що укус комара для носорога середнього розміру. Вона вже зрозуміла, що якщо ви не звертаєте уваги на правила, то в половині випадків їх по-тихому переписують так, щоб вас вони не стосувалися.

До того ж у Амшата склалося враження, що коли з ним Еск, він має дуже добрий виторг. В маленькій дівчинці, яка рішуче позирала на купців з-за його ніг, було щось таке, що примушувало найзагартованіших торгашів чимшвидше доходити згоди.

Щиро кажучи, це починало його непокоїти. Коли перекупник в обнесеному стінами Земфісі запропонував йому мішечок ультрамаринів в обмін на сто лантухів вовни, голосок десь із району його кишені повідомив:

— Це не ультрамарини.

— Ви тільки послухайте! — засміявся перекупник.

Амшат із серйозним виглядом підніс один камінь до ока.

— Я слухаю, — сказав він. — Та все ж вони на вигляд як справжні ультрамарини. Блищать і мерехтять як треба.

Еск похитала головою.

— Це прості підманки[11], — сказала вона, не замислюючись. Про що й пошкодувала, коли обоє чоловіків з подивом втупилися в неї.

Амшат покатав камінця на долоні. Класти підманки-хамелеони поряд зі справжніми дорогоцінним каменями, щоб вони відповідно змінили забарвлення, було традиційним шахрайством, але ці мали всередині блакитний вогник справжності. Він пильно поглянув на перекупника. Амшат добре вивчив мистецтво Брехні, і зараз, придивившись, зауважив її ледь помітні ознаки.

— Схоже, виникли підстави для певних сумнівів, — промовив він. — Але їх легко розвіяти. Достатньо віднести камінці до алхіміка на Сосновій вулиці. Весь світ знає, що в гіпактичній рідині[12] підманки просто розчиняються, еге ж?

Його візаві завагався. Амшат ледь змінив позу, і напруженість його м’язів дала зрозуміти, що будь-який раптовий рух з боку перекупника закінчиться для того горизонтальним положенням у пилюці. Та ще й клята дитина жмурилася на перекупника так, ніби бачила всі його думки аж до найпотаємнішої. Нерви перекупника не витримали.

— Я шкодую через це прикре непорозуміння, — зажебонів він. — Я ці камені щиро сприймав за ультрамарини, але, аби уникнути суперечки між нами, просив би вас прийняти їх... у подарунок. А щодо вовни, то чи можу я запропонувати вам цей першосортний розетт?

Він видобув із крихітного оксамитового мішечка маленького червоного камінця. Але Амшат ледь поглянув на нього. Натомість, не відводячи погляду від перекупника, він передав камінця Еск. Та кивнула.

Коли торговець поквапився геть, Амшат узяв Еск за руку і ледь не силою потяг її до крамниці алхіміка, яка насправді була чимось на кшталт ніші в стіні. Літній господар крамниці узяв найменшого синього камінця, вислухав квапливі пояснення Амшата, налив маленьку мисочку гіпактичної рідини і вкинув камінчика в неї. Камінець запінився і зник.

— Дуже цікаво, — промовив алхімік. Він узяв пінцетом іншого камінця і став уважно роздивлятися його крізь збільшувальне скло.

— Це справді підманки, але, певною мірою, напрочуд чистої води, — оголосив нарешті він. — Їх аж ніяк не можна назвати нічого не вартими, і я міг би запропонувати вам, наприклад... у дівчинки щось негаразд із очима?

Амшат непомітно штовхнув Еск ліктем, і вона припинила випробовувати на їхньому співрозмовникові черговий погляд.

— ...запропонувати вам, скажімо, два зати срібла?

— А, скажімо, п’ять? — люб’язно відгукнувся Амшат.

— І я б хотіла отримати один з каменів, — додала Еск.

Старий здійняв руки до неба.

— Але ж це просто забавки! — вигукнув він. — Вони цікаві лише колекціонерам!

— От тільки колекціонер може продати їх наївному покупцеві під виглядом найкращих розеттів чи ультрамаринів, — сказав Амшат. — Особливо, якщо цей колекціонер — єдиний у місті алхімік.

Старий ще трохи побурчав, та врешті-решт вони зійшлися на трьох затах і срібному ланцюжкові для підманки Еск.

Коли вони відійшли досить далеко, Амшат простягнув Еск кілька маленьких срібних монеток і сказав:

— Це тобі. Ти це заробила. Але... — він присів навпочіпки, так, щоб його очі опинилися на рівні її очей, — але ти маєш сказати мені, звідки ти знала, що камені фальшиві.

Він мав стурбований вигляд, але Еск відчувала, що правда йому не сподобається. Чародійство змушувало людей почуватися незатишно. Йому не припало б до смаку, якби вона просто сказала: підманки є підманки, а ультрамарини є ультрамарини, і якщо вам здається, що з вигляду вони однакові, то це лише тому, що більшість людей не вміють користуватися зором як слід. Ніщо не може повністю приховати свою істинну суть.

Замість усього цього вона сказала:

— Неподалік від села, де я народилася, є копальні, в яких гноми видобувають підманки. Тому в нас кожен швидко навчається помічати, що ці камені заломлюють світло по-особливому.

Амшат деякий час дивився їй в очі. Потім знизав плечима.

— Гаразд. Чудово. Слухай, я тут маю ще деякі справи. Не хочеш купити собі якісь обновки чи ще щось? Я б застеріг тебе від недобросовісних торговців, але чомусь — не знаю вже, чому — мені здається, що ти навряд чи матимеш проблеми.

Еск кивнула. Амшат розвернувся і сягнистим кроком рушив через ринок. Біля найближчого рогу він спинився, замислено подивився на дівчинку і розчинився в натовпі.

«Ну от, припливли», — сказала собі Еск. Він ще ні в чому остаточно не впевнений, але збирається за мною стежити — і, перш ніж я щось зрозумію, костура в мене не буде, зате буде купа неприємностей. І чого всі так бояться чарів?

Вона по-філософськи зітхнула і рушила досліджувати місто. Втім, проблема костура лишалася. Еск сховала його глибоко у вовні, яку ще не розвантажували. Але якщо вона повернеться по нього зараз, їй почнуть ставити питання, на які вона не матиме відповідей.

Вона знайшла годящий провулок і поквапилася ним, аж доки одна з арок не приховала її від сторонніх очей, чого вона й прагнула.

Якщо повернутись було неможливо, лишався єдиний варіант. Вона простягла вперед руку й заплющила очі.

Еск точно знала, чого хоче — це було ясно, як день. Костур у жодному разі не повинен був прилетіти, пошкодивши баржу та привернувши увагу. Все, що потрібно, сказала вона собі — це незначна зміна світобудови. Замість світу, в якому костур лежав під вовною, мав з’явитися світ, в якому вона тримала б костур в руках. Крихітна зміна, непомітна переробка Того-Як-Усе-Є.

Якби Еск мала більше досвіду в чародійстві, то розуміла б, що це неможливо. Кожен чарівник знає, як переміщувати предмети, починаючи з протонів і далі за списком — але принципова річ полягає в тому, що, згідно з законами фізики, щоб перемістити щось із точки «А» до точки «Я», слід пройти через усі інші літери алфавіту. Єдиний спосіб змусити щось зникнути в точці «А» й з’явитися у точці «Я» — це відкинути геть усю Реальність. Краще навіть не думати, до яких проблем це може призвести.

Та Еск була ще недосвідчена, а кожному відомо, що головна запорука успіху — це не знати, що задумане тобою неможливе. Людина, яка не знає про можливість поразки, здатна стати цеглиною на шляху велосипеда історії.

Поки Еск намагалася придумати, як перемістити костур, навколо неї розбігалися брижі чарівного ефіру, змінюючи Дискосвіт у тисячах дрібниць. Більшість цих змін так ніхто ніколи й не помітив. Можливо, на пляжах дещо змістилося кілька піщинок, чи якийсь листок якогось дерева опинився в дещо іншому положенні. Але потім хвиля ймовірності вдарила об край Реальності — й відскочила, як вода, що хлюпає об край басейну; вода, яка, стикаючись із брижами, що йдуть назустріч, спричиняє невеличкі, але важливі вири в самій тканині буття. У тканині буття можливі вири, бо це дуже дивна тканина.

Звісно, Еск нічогісінько про це не знала, але була цілком задоволена, коли костур упав їй в руку просто з повітря. Він був теплий на дотик.

Якийсь час вона дивилася на нього. Вона розуміла, що має щось із ним зробити: костур був надто великий, надто помітний, надто незручний. Він привертав увагу.

— Якщо я збираюся дістатися з тобою до Анк-Морпорка, — замислено сказала вона, — то доведеться тебе замаскувати.

Чари костура зблиснули кількома спізнілими іскорками, й він потемнішав.

Врешті-решт Еск вирішила проблему, коли знайшла на головному ринку Земфіса крамницю з мітлами. Вона купила найбільшу, повернулася до своєї арки, витягла держака й запхала костур глибоко в березове пруття. Таке поводження зі шляхетним предметом видалося їй не дуже гідним, і вона подумки попросила в костура пробачення.

Хай там як, тепер це була інша справа. Ніхто не придивлятиметься до маленької дівчинки з мітлою.

Вона купила пиріжка зі спеціями, щоб перекусити під час оглядин міста (продавець легковажно обрахував її, і лише згодом помітив, що мимоволі дав їй як решту два срібняки; крім того, дивним чином уночі до його ятки пробралися щурі і з’їли весь товар, а в його бабусю влучила блискавка).

Місто було меншим за Огулан і взагалі дуже від нього відрізнялося, бо лежало на перетині трьох торгівельних шляхів, не рахуючи ще й річки. Воно виросло навколо величезної площі, яка була чимось середнім між постійним дорожнім затором і наметовим містечком. Верблюди хвицали мулів, мули хвицали коней, коні хвицали верблюдів, і всі вони хвицали людей; це був суцільний вибух кольорів, какофонія звуків, оркестр запахів і постійний, до головного болю, шум сотень людей, які щосили робили гроші.

Однією з причин цього стовпотворіння було те, що в різних частинах континенту було чимало людей, які воліли робити гроші, не працюючи. Й оскільки музична індустрія в Дискосвіті ще не з’явилася, їм доводилося вдаватись до старіших, більш традиційних форм бандитизму.

Як не дивно, часто це вимагало неабияких зусиль: викочувати на пагорби важкі каменюки для пристойної засідки, рубати дерева для перекриття шляхів та копати втикані кілками ями, ще й весь цей час тримати нагостреними кинджали — все це, можливо, вимагало значно більших силових та розумових затрат, аніж прийнятні в суспільстві професії. Та все ж завжди знаходилися ті, хто досить збився зі шляху, щоб стерпіти все це плюс довгі ночі в некомфортних умовах, аби просто накласти руку на звичайнісінькі великі скрині з коштовностями.

Тож міста на кшталт Земфіса були місцями, де розділялися, змішувалися і знову рушали в спільну подорож каравани, в яких десятки купців і мандрівників збиралися докупи для захисту від знедолених. Еск, на яку в юрмі не звертали уваги, дізналася про це дуже просто — знайшла когось важливого на вигляд і смикнула його за вбрання.

Цей конкретний чоловік рахував лантухи з тютюном — і порахував би, якби його не відволікли.

— Що?

— Я кажу, що тут відбувається?

Чоловік хотів сказати: «Відчепися й набридай комусь іншому», додавши легкого потиличника. Тож дуже здивувався, коли виявив, що нахиляється й серйозно розмовляє з малою замурзаною дівчинкою, яка тримає велику мітлу (що теж, як здалося йому згодом, незбагненним чином слухала розмову).

Він пояснив їй про каравани. Дитина кивнула.

— Всі збираються разом, щоб подорожувати?

— Саме так.

— А куди?

— Багато куди. До Сто Лата, Псевдополя... Звісно, й до Анк-Морпорка...

— Але туди тече річка, — логічно зауважила Еск. — Там є баржі. Зуни.

— О, так, — погодився купець. — Але вони беруть високу плату і не можуть перевезти все, і, врешті-решт, їм не особливо довіряють.

— Але вони дуже чесні!

— Ну, так, — визнав він. — Але знаєш, як кажуть: ніколи не довіряй чесним людям.

Він багатозначно посміхнувся.

— Хто каже?

— Ну, люди, — мовив він із раптовою ніяковістю в голосі.

— Он як, — сказала Еск. Вона подумала й поважно додала: — Мабуть, ті люди дуже нерозумні. Втім, все одно дякую.

Він подивився їй услід і повернувся до своєї лічби. Та за кілька секунд його знову смикнули за одяг.

— П’ятдесят сім, п’ятдесят сім, п’ятдесят сім... що таке? — спитав він, намагаючись не збитися.

— Вибачте, що знову вас турбую, — сказала Еск. — Але ці мішки...

— А що з ними, п’ятдесят сім, п’ятдесят сім, п’ятдесят сім?

— Там усередині мають бути такі маленькі білі черв’ячки?

— П’ятде... Що? — купець опустив грифельну дошку і глипнув на Еск. — Які черв’ячки?

— Білі. Звиваються, — люб’язно пояснила вона. — В самісінькій середині мішків.

— Ти про тютюнових гостриків? — він втупився в купу лантухів, що їх вивантажував продавець із, як він раптом помітив, неспокійним поглядом лепрекона, який намагається забратися подалі раніше, ніж ви побачите, чим стане на ранок зачароване золото. — Але ж він сказав, що тютюн зберігався як слід, і... Взагалі, звідки ти знаєш?

Та дівчинка вже розчинилася в натовпі. Купець пильно поглянув на місце, де вона щойно стояла. Потім так само пильно поглянув на продавця, який нервово всміхався. Пильно поглянув на небо. Нарешті, витягнув з кишені ножа для взяття проби й боком подався до найближчого лантуха.

Тим часом Еск, навмання підслуховуючи в різних місцях, знайшла караван, який збирався до Анк-Морпорка. Голова каравану сидів за столом, зробленим із дошки, покладеної на дві діжки.

Він був заклопотаний: він розмовляв із чарівником.

Досвідченим мандрівникам відомо, що колектив, який збирається перетнути потенційно ворожу місцевість, повинен мати достатню кількість мечів, але, безсумнівно, повинен мати й чарівника — на випадок, якщо знадобиться якесь чародійство, а якщо воно й не знадобиться, то щоб розводити багаття. Але чарівник третього рангу чи вище не буде платити за честь приєднатися до подорожі.

Швидше, він чекатиме, що це йому заплатять. Саме зараз добігали кінця делікатні перемовини з цього питання.

— Це достатньо чесно, пане Тритл, але як щодо юнака? — спитав голова каравану, такий собі Адаб Гусак, імпозантна постать у куртці з тролячої шкіри, капелюсі з грайливо загнутими крисами та шкіряному кілті. — Я так бачу, він не чаклун.

— Він вчиться, — сказав Тритл, високий худий чарівник, чия мантія свідчила про його належність до Старовинного й Істинно Справжнього Ордену Братів Срібної Зірки, одного з восьми чарівничих орденів.

— Тоді він не чаклун, — сказав Гусак. — Я знаю правила: чаклунами стають після вручення костура. А в нього його немає.

— Він саме прямує до Невидної академії по цю незначну деталь, — зарозуміло сказав чарівник. Чарівники розлучаються з грошима лише трохи менш радісно, ніж тигри — з іклами.

Пан Гусак позирнув на хлопця, якого вони обговорювали. Йому довелося зустрічатися з багатьма чарівниками, й він вважав себе добрим знавцем із цього питання. Зараз він мусив визнати, що хлопець скидався на добрий матеріал для чарівника. Інакше кажучи, той був худим, незграбним, блідим від читання моторошних книжок у нездорових приміщеннях, а очі його сльозилися, як пара недоварених яєць.

«Хочеш жити — вмій крутитися», — майнуло в Гусаковій голові. «Все, що треба цьому хлопцеві, аби піднятися на вершини — це якась фізична вада», — подумав він далі. Чарівники постійно страждають від таких речей, як астма чи плоскостопість — це наче якось їх стимулює.

— Як тебе звати, приятелю? — спитав він настільки лагідно, наскільки міг.

— С-с-с... — почав хлопець. Його адамове яблуко здригалося, як повітряна кулька на прив’язі. Він з німим благанням обернувся до свого старшого компаньйона.

— Саймон, — сказав Тритл.

— ...аймон, — вдячно погодився юнак.

— Ти вмієш метати блискавки чи начаклувати смерч і кинути його проти ворога?

Саймон скоса позирнув на Тритла.

— Н-н-н... — наважився він.

— Мій юний друг працює з чарами вищими, ніж просто кидання заклять, — промовив чарівник.

— ...ні, — договорив Саймон.

Пан Гусак кивнув.

— Гаразд, — сказав він. — Можливо, хлопче, ти й справді станеш чаклуном. І, діставши свого пречудового костура, коли-небудь погодишся на подорож зі мною, га? Будеш моїм капіталовкладенням, згода?

— Т...

— Просто кивни, — сказав Гусак, який від природи не був жорстокою людиною.

Саймон вдячно кивнув. Тритл та Гусак обмінялися прощальними кивками, й чарівник рушив геть разом зі своїм вихованцем, що плентався слідом, тягнучи їхній багаж.

Пан Гусак подивився на список, що лежав перед ним, і акуратно викреслив слово «чаклун».

На сторінку впала невеличка тінь. Він підняв погляд і мимоволі здригнувся.

— Що? — холодно спитав він.

— Мені потрібно до Анк-Морпорка, — сказала Еск. — Будь ласка. Я маю гроші.

— Дитино, іди додому до матусі.

— Ні, справді. Я хочу пошукати щастя.

Пан Гусак зітхнув.

— А для чого тобі мітла? — спитав він.

Еск подивилася на мітлу так, ніби вперше її бачила.

— Будь-яка річ десь та має бути, — промовила вона.

— Іди-но додому, мала, — повторив пан Гусак. — Я не беру до Анк-Морпорка дітей, що втекли від сім’ї. У великих містах з маленькими дівчатками трапляються неприємні речі.

Еск просвітліла.

— Які саме речі?

— Слухай, я ж сказав тобі — додому? Бігом!

Він узяв шматочок крейди і продовжив викреслювати пункти зі списку на своїй дошці, намагаючись не звертати уваги на впертий погляд, що, здавалося, свердлив йому маківку.

— Я можу стати в пригоді, — стиха промовила Еск.

Пан Гусак кинув крейду і роздратовано почухав підборіддя.

— Скільки тобі років? — спитав він.

— Дев’ять.

— Так ось, пані Дев’ять Років, у мене тут двісті тварин і сотня людей, яким треба до Анк-Морпорка, і половина з них ненавидить іншу половину, і в мене не досить бійців, а дороги небезпечні, а бандити в Сосках Сцилли, як кажуть, нахабніють дедалі більше, а тролі цьогоріч підвищили плату за проїзд мостами, плюс у запасах харчів завівся довгоносик — і навіщо ти мені серед усього цього головного болю?

— Ого, — сказала Еск. Вона роззирнулася, розглядаючи заюрмлену площу. — А яка з цих доріг веде до Анк-Морпорка?

— Ось ця, там, де брама.

— Дякую, — поважно відповіла дівчинка. — На все добре. Щиро сподіваюся, що нових проблем у вас не виникне, а голові полегшає.

— Дяка, — невпевнено вимовив пан Гусак.

Він барабанив пальцями по столу й дивився, як Еск крокує в напрямку дороги на Анк-Морпорк. Довгої звивистої дороги. Дороги, на якій повно злодіїв та гнолів. Дороги, що з хрипом видиралася на високі гірські перевали й задихаючись повзла через пустелі.

— А хай тобі грець, — пробурмотів він. — Агов! Ти!

Бабуня Дощевіск мала неприємності.

Перш за все, подумала вона, не слід було дозволити Гільті умовити її позичити цю мітлу. Мітла була старенька, нестійка, літала тільки поночі — та й тоді не набагато швидше за швидкий крок.

Її підйомні заклинання так зносилися, що вона взагалі не могла почати рухатися з місця. Напевне, це була єдина мітла, яка злітала тільки з поштовху.

Саме коли Бабуня Дощевіск вдесяте, обливаючись потом та сиплючи лайкою, бігла лісовою стежкою, тримаючи трикляту мітлу на висоті плеча, вона натрапила на ведмежу яму.

Ще однією проблемою було те, що ведмідь натрапив на яму першим. Хоча якраз це не було аж такою проблемою, бо Бабуня, й без того в поганому настрої, заїхала йому мітлою просто межи очі.

Тож ведмідь відсунувся від неї настільки, наскільки це можливо в такій ямі, й тепер намагався думати про що-небудь приємне.

Це була не найкраща її ніч, як не найкращий ранок настав і для мисливців, які на самісінькому світанку зазирнули до ями.

— Майже вчасно, — заявила Бабуня. — Витягніть мене.

Налякані обличчя зникли, й Бабуня розчула поспішне перешіптування. Вони побачили її мітлу та капелюха.

Нарешті над краєм ями знову з’явилося бородате обличчя — так неохоче, ніби тіло підштовхували ззаду.

— Гм, — сказало воно. — Послухай, матусю...

— Я не матуся, — відрубала Бабуня. — І точно не твоя матуся, якщо в тебе взагалі була матуся, в чому я сумніваюся. Була б я твоєю матусею, то втекла б ще до твого народження.

— Це просто такий вираз, — із докором відповіло обличчя.

— Клята образа, ось що це таке!

Знову почулося шепотіння.

— Якщо я звідси не виберуся, — металевим голосом сказала Бабуня, — матимете неприємності. Бачили мого капелюха? Га?

Обличчя повернулося.

— У тому й справа, — повідомило воно. — Тобто — що вийде, якщо ми тебе витягнемо? З усіх боків здається меншим ризиком засипати яму, та й годі. Нічого особистого, сама розумієш.

Бабуня раптом зрозуміла, що її турбувало від початку розмови.

— Ти що, на колінах стоїш? — з підозрою спитала вона. — Звісно, ні! Ви — гноми!

Шепіт, шепіт.

— А що таке? — з викликом спитало обличчя. — Що в цьому поганого? Маєш щось проти гномів?

— Ви вмієте ремонтувати мітли?

— Чарівні мітли?

— Так!

Шепіт, шепіт.

— А що, як уміємо?

— Ну, ми могли б домовитись...

В палатах гномів дзвеніли удари молотів, хоча робилося це головно для ефекту. Гноми вважали, що без звуку молотів важко думати, бо цей звук заспокоює; тож заможніші гноми клерикальних професій заради підтримки іміджу винаймали ґоблінів бити по маленьких церемоніальних ковадлах.

Мітла лежала на козлах. Бабуня Дощевіск сиділа на скельному виступі, а гном у фартуху, пошитому неначе з самих кишень, ходив навколо мітли, час від часу штрикаючи її пальцем. Врешті-решт він копнув прути ногою й глибоко вдихнув, видавши щось на кшталт свисту навпаки — таємний знак ремісників усього всесвіту, який означає, що зараз комусь доведеться потрусити гаманцем.

— Ну-у-у, — протягнув він, — треба б мені покликати підмайстрів, аби поглянули на це, треба б. Кажете, це й справді могло підніматися в повітря?

— Вона літала як птаха, — заявила Бабуня.

Гном розпалив люльку.

— Еге ж, хотів би я побачити ту птаху, — наче сам до себе сказав він. — Уявляю собі це видовище.

— Гаразд, ти можеш її полагодити? — спитала Бабуня. — Я поспішаю.

Гном демонстративно-повільно сів.

— Не знаю, як щодо полагодити, — промовив він. — Можливо, відбудувати. Звісно, зараз нелегко дістати пруття, навіть якщо ви знаєте тих, хто може правильно його зв’язати. А щодо заклинань, то...

— Мені не треба її відбудовувати. Мені треба, щоб вона нормально працювала, — урвала Бабуня.

— Бачте, це стара модель, — вів своєї гном. — Такі моделі дуже ненадійні. І ви не знайдете дерева, щоб...

Його тіло злетіло в повітря, так що його очі опинилися на одному рівні з Бабуниними. Оскільки гноми від природи мають стосунок до чарів, вони досить стійкі до подібного впливу ззовні. Але вираз обличчя Бабуні був таким, наче вона намагається приварити його очні яблука до внутрішнього боку потилиці.

— Просто полагодь мітлу, — просичала вона. — Будь ласка.

— Абияк?! — спитав гном, випускаючи з рук люльку, що стукнула об кам’яну підлогу.

— Так.

— Тобто просто підлатати? Зробити справу наполовину і зрадити свій професіоналізм?

— Так, — повторила Бабуня. Її зіниці були як дві крихітні чорні діри.

— Ох, — сказав гном. — Що ж, гаразд.

Голова каравану пан Гусак мав цілу торбу клопотів.

Йшов третій ранок, відколи вони покинули Земфіс. Швидкість каравану була хорошою, й зараз вони підіймалися до скелястого перевалу через гори, відомі як Соски Сцилли (цих гір було вісім; пан Гусак нерідко замислювався, ким же була ця Сцилла і як він її сприйняв би).

Вночі до них підкралася зграя гнолів. Ці мерзенні істоти, підвид скельних ґоблінів, перерізали горлянку одному з вартових і, певно, мали намір вирізати весь караван. От тільки...

От тільки ніхто не розумів, що сталося далі. Всі попрокидалися від вереску, й доки роздули багаття, а чарівник Тритл розкинув над табором плетиво блакитного сяйва, вцілілі гнолі були лише далекими павукоподібними тінями, які тікали так, ніби за ними гналися всі легіони Пекла.

З огляду на те, що сталося з рештою створінь, вони могли мати рацію. Частини тіл гнолів звисали з навколишніх скель, надаючи околиці святково-життєрадісного вигляду. Пан Гусак не дуже засмутився: гнолі полюбляли демонструвати схопленим ними подорожнім гостинність у стилі «кийок плюс розпечений ніж». Але він нервував через те, що десь поруч є Щось, що пройшло крізь десяток міцних, добре озброєних гнолів, як ніж крізь масло — і не лишило по собі ані сліду.

Власне кажучи, земля навколо була просто виметена.

Це була дуже довга ніч, і ранок мало що покращив. Єдиною людиною, яка прокинулася більше, ніж наполовину, була Еск, яка всі події проспала під одним із фургонів і тепер скаржилася лише на дивні сни.

Втім, усе одно всі відчули полегшення, коли караван забрався з місця бойовиська. На думку пана Гусака, зсередини гнолі мали вигляд анітрохи не кращий, ніж ззовні. Йому огидно було бачити їхні нутрощі.

Еск їхала у Тритловому фургоні, базікаючи з Саймоном, який невміло тримав віжки, доки чарівник куняв усередині.

Саймон усе робив невміло. В цьому він був сама досконалість. Він належав до того типу довготелесих парубків, які наче складені з самих лише колін, ліктів та великих пальців[13]. На його ходу неможливо було дивитися без душевного надриву — весь час здавалося, що ось-ось порвуться ниточки, які тримають його докупи. А коли він розмовляв, спазми агонії, що виникали на його обличчі перед звуками на кшталт «с», змушували інших інстинктивно вимовляти ці звуки за нього. Воно було варто того вже хоч би через вираз вдячності, що розпливався його вугрюватим обличчям, як промені сонця по поверхні місяця.

Наразі його очі сльозилися через сінну лихоманку.

— А ти хотів стати чарівником, коли був маленьким?

Саймон заперечно похитав головою.

— Я тільки х-х-х...

— Хотів.

— ...з-зрозуміти, як влаштовано с-с-с...

— Світ?

— Так. Потім хтось із нашого с-села доповів в Академію, і пана Т-тритла відправили по мене. Я буду ч-ч-ч...

— Чарівником.

— ...коли-небудь. Пан Тритл каже, щ-що в мене винятковий талант до теорії.

Вологі очі Саймона затуманилися, і на його негарному обличчі відбилося щось на кшталт блаженства.

— Він каз-зав, що в бібліотеці Невидної академії є тис-сячі книг, — промовив юнак таким тоном, яким зізнаються в коханні. — Більш-ше книг, ніж можна прочитати за вс-се життя.

— Не впевнена, що люблю книги, — невимушено заявила Еск. — Як папір може щось знати? Моя бабуня каже, що книги — це добре тільки тоді, коли вони з досить м’якого паперу.

— Ні, неправда, — поспішно заперечив Саймон. — Книги повні с-с-с... — він ковтнув повітря і прохально поглянув на Еск.

— Слів? — хвилю подумавши, припустила вона.

— Так, і вони можуть з-змінювати речі. Це і є с-с-с... са...

— Саме?

—...те, що я маю знайти. Я певен, воно дес-с-сь там, у цих с-старовинних книгах. Кажуть, нових заклинань не іс-с-с...

— Не існує.

— ...але я певен, що вони приховані в тих книгах, і цих с-с-с...

— Слів? — підказала Еск із виразом максимальної зосередженості на обличчі.

— ...не знає ще жоден чарівник. — він заплющив очі, блаженно всміхнувся й додав: — Слова, що змінять Світ.

— Що?

— Га? — Саймон розплющив очі саме вчасно, аби не дати волам забрести на узбіччя.

— Ти вимовив усі ті звуки!

— Справді?

— Я ж чула! Спробуй-но ще.

Саймон глибоко вдихнув.

— С-с-с... — почав він. — С-с-с... Ні, не вийде. Минуло. Це буває, коли не думаєш, як говорити. Пан Т-тритл каже, в мене алергія.

— Алергія на «с»?

— Та ні, що за дуріс-с-с...

— Дурість, — великодушно підказала Еск.

— Це щос-сь у повітрі, пилок чи с-с-сіно. Пан Тритл намагавсся знайти причину, але, мабуть, тут ніякі чари не з-зарадять.

Вони проїздили вузький прохід серед помаранчевих скель. Саймон невтішно дивився вбік.

— Моя Бабуня навчила мене деяких прийомів проти сінної лихоманки, — сказала Еск. — Можемо спробувати.

Саймон похитав головою так, що вона, здавалося, відвалиться.

— Вс-се пробували, — відповів він. — Той ще чарівник з мене вирос-с-с... вийде. Навіть «с-с-с» не можу с-с-с... вимовити.

— Так, розумію, це складно, — сказала Еск. Якусь мить вона споглядала пейзаж, збираючись із думками.

— А чи може, ну, жінка стати чарівником? — нарешті спитала вона.

Саймон із подивом поглянув на неї. Вона відповіла викличним поглядом.

Його горло напружилося. Він щосили намагався знайти фразу, що не починалася б із «с», але врешті-решт мусив піти на поступку.

— Цікава думка, — сказав він, подумав ще трохи й раптом став сміятися, доки його не спинив вираз її обличчя.

— Ну с-справді кумедно, — сказав він, але веселий вираз обличчя змінився збентеженням. — Ніколи раніше про це не думав.

— То може чи ні? — голосом Еск можна було голитися.

— Звичайно, ні. Це самоочевидно, дитино. Саймоне, повертайся до занять.

Тритл підняв завісу, що закривала середину фургона, і перебрався на місце кучера.

На обличчя Саймона повернувся звичний вираз легкого переляку. Коли Тритл забрав у нього віжки, Саймон кинув на Еск благальний погляд, але вона не звернула на нього уваги.

— Але чому? Що тут самоочевидного?

Тритл обернувся і зміряв її поглядом. Раніше він не приділяв їй особливої уваги — вона була лише однією з фігурок навколо табірних багать.

Він був проректором Невидної академії, й цілком звик до малопомітних заклопотаних фігурок, зайнятих необхідною, але неважливою роботою на кшталт обслуговування його столу чи прибирання його кімнат. Він був дурнем — тим особливим типом дурня, якими бувають лише дуже розумні люди; і хай він мав тактовність гірської лавини та егоцентризм торнадо, йому ніколи не спало б на думку, що діти можуть бути вартими бодай і недружнього ставлення.

Від свого довгого сивого волосся до загнутих носаків черевиків Тритл був чарівником дев’ятсот дев’яносто дев’ятої проби. Він мав відповідні густі й кошлаті брови, прикрашену блискітками мантію і патріаршу бороду, ледь зіпсовану жовтавими слідами нікотину (чарівники дотримуються целібату, проте полюбляють хороші сигари).

— Виростеш — усе зрозумієш, — сказав він. — Звичайно, це цікава ідея, симпатична гра словами. Жінка-чарівник! З тим же успіхом можна придумати чоловіка-відьму!

— Відьмака, — сказала Еск.

— Перепрошую?

— Моя Бабуня каже, що чоловіки не можуть бути відьмами, — пояснила Еск. — І ще каже, що якби чоловік спробував стати відьмою, з нього вийшов би тільки чарівник.

— Схоже, дуже мудра жінка, — прокоментував Тритл.

— Вона каже, що жінки повинні робити те, що їм краще вдається, — продовжувала дівчинка.

— Цілком логічно з її боку.

— Вона каже, що якби жінки були чоловіками, їм це вдавалося б краще!

Тритл засміявся.

— Вона відьма, — завершила Еск, а про себе подумала: а на це що ви скажете, пане так-званий-мудрець?

— Шановна юна панно, я маю бути шокований? Так склалося, що я дуже поважаю відьом.

Еск спохмурніла. He так він мав відповісти.

— Справді?

— Істинно так. Бач, я вважаю, що відьомство — чудова кар’єра для жінки. Дуже шляхетне покликання.

— Справді? Я маю на увазі, справді шляхетне?

— Безумовно. Приносить багато користі в сільській місцевості, особливо людям, що, е-е-е, народжують дітей і таке інше. Проте відьми — не чарівники. Відьомство — це спосіб Природи дати жінкам доступ до чарів, але слід пам’ятати, що це не вище чародійство.

— Ясно, — похмуро мовила Еск. — Не вище чародійство.

— Саме так. Відьомство, звичайно, дуже придається, щоб допомагати людям долати життєві негаразди, але...

— Напевне, жінки просто не досить розумні, щоб чаклувати, — припустила Еск. — Справді, напевне це так.

— Я глибоко шаную жінок, — відповів Тритл, не помітивши відчаю в її голосі. — Вони не знають собі рівних, коли, е-е-е...

— Народжують дітей і таке інше?

— У тому числі, — великодушно погодився чарівник. — Але часами вони бувають дещо неврівноваженими. Дещо легкозбудливими. Розумієш, вище чародійство вимагає великої ясності думки, а жіночі переваги лежать у іншій площині. Їхній мозок має тенденцію перегріватися. Мені прикро про це говорити, але до чарівництва існує лише один вхід, і це — головна брама Невидної академії, а через цю браму ще не проходила жодна жінка.

— А розкажіть, — попрохала Еск, — що саме можуть вищі чари?

Тритл всміхнувся.

— Вищі чари, дитинко, — відповів він, — можуть дати нам усе, чого ми бажаємо.

— Ого.

— Тому викинь з голови усі ці нісенітниці про жінок-чарівників, — він обдарував її доброзичливою усмішкою. — Як тебе звати, дитя моє?

— Ескарина.

— А навіщо ти, моя дорогенька, зібралася до Анк-Морпорка?

— Хотіла знайти своє щастя, — промимрила Еск. — Але тепер мені здається, що, можливо, дівчаткам ніяк його не знайти. Ви впевнені, що чарівники дають нам усе, чого ми бажаємо?

— Звичайно. Для того і є вищі чари.

— Ясно.

Караван пересувався лише трішки швидше за звичайного пішохода. Еск зістрибнула, витягла костур із його тимчасового сховку серед мішків і відер на одному з бортів фургона й побігла назад вздовж низки возів та тварин. Крізь сльози вона ледь зауважила Саймона, що визирав з задньої частини фургона, і розгорнуту книгу в його руках. Він збентежено всміхнувся їй і спробував щось сказати, але вона не спинилася і збігла з дороги.

Обдираючи ноги об зарості дроку, вона видряпалася глинистим схилом і побігла рівним пустельним плато, облямованим помаранчевими скелями.

Вона не спинялася, поки зовсім не перестала розуміти, де вона, але всередині в ній продовжував палати гнів, їй і раніше доводилося злитися, але ніколи — як зараз. Зазвичай її злість була як червоний вогонь щойно розпаленого горнила — іскристий і яскравий — але цей гнів був іншим: його роздували міхи, і він звузився до тоненького біло-блакитного струменя, яким ріжуть залізо.

Її трусило. Вона мусила негайно щось зробити — чи вибухнути.

Чому їй, коли Бабуня вела балачки про відьомство, прагнулося різких чарів чарівників, але щойно вона чула слова Тритла, сказані цим його пронизливим голосом, хотілося до останку захищати відьом? Що ж: вона мусила стати одразу всім — або ніким. Щоразу, коли її намагалися зупинити на будь-якому з двох шляхів, їй тільки сильніше хотілося йти далі.

Вона буде одночасно відьмою та чарівником. І тоді вона усім покаже.

Еск сіла під низьким кущем ялівцю біля підніжжя стрімкої скелі; в її голові вирували плани та кипів гнів. Вона мала таке відчуття, ніби перед нею ляснули дверима ще до того, як вона й спробувала їх відчинити. Тритл мав рацію: її не візьмуть до Академії. Самого костура не досить, аби стати чарівником; треба ще й вчитися, а її ніхто навчати не збирається.

Опівденне сонце відбивалося від скелі, й навколо Еск став відчуватися запах бджіл і джину. Вона прилягла горілиць, дивлячись крізь листя у майже пурпурове небо, і, врешті-решт, заснула. Один з побічних ефектів чарів полягає в тому, що людина починає бачити реалістичні й тривожні сни. На те є причина, але навіть думки про неї достатньо, щоб викликати в чарівника жахіття.

Річ у тім, що свідомість чарівника може надавати думкам реального буття. Відьми, як правило, мають справу з тим, що й так є в природі, але чарівник, якщо він досить сильний, може зробити свою уяву матеріальною. Нічого страшного не було б, якби не той факт, що маленьке освітлене коло, яке так легко називають «всесвітом часу та простору», дрейфує в значно неприємнішому й непередбачуванішому середовищі. За хитким частоколом нормальності кружляють і рохкають дивні Потвори; моторошні ухання та виття лунають із глибоких проваль на краю Часу. Там є істоти настільки жахливі, що їх боїться сама темрява. Більшість людей про це не знає. І це добре, бо світ не міг би функціонувати, якби всі поховалися по ліжках, напнувши ковдри на голови — а саме це відбулося б, якби всі знали, які страхіття перебувають по той бік звичайної тіні. Проблема в тому, що ті, хто цікавиться чародійством та містикою, чимало часу вештаються по самісінькому краєчку світла, привертаючи увагу істот із Підземельних Вимірів. І тоді ці істоти намагаються скористатися нагодою в своєму невгамовному прагненні прорватися у цю конкретну Реальність.

Більшість людей здатні цьому опиратися, але невтомні спроби Потвор стають найпотужнішими саме тоді, коли майбутня жертва спить.

Бель-Шамгарот, К’гулаґен, Внутрішній — бридкі стародавні божества з «Некротелекомнікона», книги, відомої деяким причинним послідовникам під своєю справжньою назвою «Liber Paginarum Fulvarum»[14] — завжди готові прослизнути в дрімотну свідомість. Відповідні сновидіння часто барвисті, й завжди — неприємні.

Еск звикла до них ще з того сновидіння, яке побачила після свого першого запозичення, і звичка майже витіснила жах. Виявивши, що сидить серед блискучої, курної рівнини під незбагненними зірками, вона зрозуміла: настав час чергового такого сновидіння.

— А щоб тебе, — промовила вона. — Гаразд, виходь уже. Приводь своїх чудовиськ. Я тільки сподіваюся, що серед них не буде того, з равликом на морді.

Але цього разу сон, схоже, змінився. Еск роззирнулася й побачила високий чорний замок, що здіймався у неї за спиною. Його вежі губилися серед зірок. З верхніх укріплень сипалися феєрверки й лилася заклична музика. Велетенська двійчата брама була привітно відчинена. Схоже, там відбувалася дуже весела вечірка.

Дівчинка встала, обтрусила одяг від сріблястого піску і рушила до брами. Вона майже дійшла, коли та різко зачинилася. Перед тим ворота не рухалися; просто в одну мить вони стояли широко прочинені, а в наступну — наглухо зачинені. При цьому гуркіт струсонув сам обрій.

Еск простягла руку і торкнулася брами. Ворота були чорні й настільки холодні, що почали вкриватися кригою.

Позаду щось ворухнулося. Вона обернулася й побачила костур, що вертикально стояв на піску (уже не замаскований під мітлу). Маленькі промінчики світла перебігали його полірованою деревиною й ховалися серед різьблення, яке ніхто не міг до пуття роздивитись.

Піднявши костур, вона щосили вдарила ним по брамі. Посипався дощ октаринових іскор, але на чорному металі не лишилося й подряпини.

Еск звузила очі. Витягнувши руку з костуром вперед, вона зосередилася, й нарешті з дерева вилетіла і вдарила в браму тонка лінія полум’я. Крига негайно зійшла хмарою пари, але чорна речовина — тепер вона була впевнена, що це не метал — ввібрала вогонь, навіть не засвітившись. Еск подвоїла потужність, випускаючи всю накопичену костуром силу променем, настільки яскравим, що їй заболіли очі (навіть заплющившись, вона бачила перед собою тонку сліпучу лінію).

Потім промінь згас.

За кілька секунд Еск підбігла до брами і обережно торкнулася її. Холод ледь не відморозив їй пальці.

А з укріплень над її головою почувся знущальний смішок. Регіт і то був би кращим, особливо — ефектний демонічний регіт з багатьма відлуннями, але це було просто... хихотіння.

Смішки тривали. Це був один із найнеприємніших звуків, які вона будь-коли чула.

Еск отямилася через холод, від якого її взяли дрижаки. Ніч давно перевалила за середину, і зірки здавалися вологими й холодними; повітря повнилося клопіткою нічною тишею, що її створюють сотні маленьких пухнастих створінь, які пересуваються дуже обережно, бо сподіваються знайти поживу — і водночас самі не стати чиєюсь головною стравою.

Молодик сідав за обрій, і ледь помітне посірішання нічного неба в напрямку Крайгір’я підказувало, що, всупереч усій імовірності, світові судився ще один день.

Як виявилося, хтось загорнув Еск у ковдру.

— Я знаю, ти вже прокинулася, — почувся голос Бабуні Дощевіск. — Тому могла б зробити добре діло й розпалити багаття. В цих краях повно клятої деревини.

Еск сіла і схопилася за кущ ялівцю. Вона почувалася так, ніби її зараз звіє перший же вітерець.

— Багаття? — промимрила вона.

— Так. Ти ж можеш. Всього лиш — наставити пальця, і — «п-ш-ш», — похмуро сказала Бабуня. Вона намагалася примоститися на великому камені так, щоб не образити свій артрит.

— Я... Навряд чи я зможу.

— Це ти мені кажеш? — якось дивно спитала Бабуня.

Стара відьма нахилилася й приклала долоню до чола Еск. Це було як відчути шкарпетку, наповнену теплими кубиками для гри в кості.

— Трохи температуриш, — сказала вона. — Забагато пекучого сонця й холодної землі. Ото тобі Далекі Краї.

Еск безвільно похилилася, і її голова опинилася в Бабуні на колінах, що знайомо пахнули камфорою, сухими травами і трішки — козами. Бабуня поплескала її по спині, сподіваючись, що це виходить заспокійливо.

За деякий час Еск тихо сказала:

— Мене не приймуть до Академії. Так мені сказав один чарівник. А ще я бачила про це сон, і це був один із віщих снів. Як воно, ти ж мені розповідала... муттер...

— Метафора, — спокійно підказала Бабуня.

— Саме вона.

— А ти собі думала, це буде легко? — поцікавилася відьма. — Ти думала, отак підійдеш до їхніх воріт, помахуючи костуром, і скажеш: ось і я, я хочу бути чарівником, красно дякую?

— Той чарівник сказав, що жінок до Академії взагалі не пускають!

— Він помилився.

— Ні, я відчувала, що він каже правду. Ти ж знаєш, Бабуню, завжди можна відчути, чи...

— Дурненьке дитя. Все, що ти могла відчути — це що він думав, що говорить правду. Світ не завжди такий, яким ми його бачимо.

— Не розумію.

— Навчишся, — заспокоїла Бабуня. — А тепер розкажи-но мені про той сон. Тебе не пускали в ту їхню академію, правильно?

— Так, і сміялися!

— І ти вирішила пропалити ворота?

Еск повернула голову на колінах Бабуні і з підозрою поглянула на неї одним оком.

— Звідки ти знаєш?

Бабуня усміхнулася — так могла б усміхнутися ящірка.

— Я була за багато миль, — сказала вона. — Подумки шукала тебе, і раптом здалося, що ти просто-таки скрізь. А щодо вогню — озирнися.

У передсвітанковій імлі було видно, що плато являє собою суцільну оплавлену глину. Скеля перед Еск відблискувала склом і, схоже, нещодавно текла під натиском вогню, як гаряча смола; її перетинали здоровенні вирви, під якими запеклися лава і шлак.

Прислухавшись, Еск розчула слабке потріскування каменю, що остигав.

— Ох, — вимовила вона. — Це все я?

— Схоже на те, — відповіла Бабуня.

— Але ж я спала! Все мені тільки наснилося!

— Це ж чари, — сказала Бабуня. — Вони намагаються вирватися. Відьомство й чаклунство, як би це сказати, ніби підживлюють одне одного. Я так гадаю.

Еск закусила губу.

— Що ж мені робити? — спитала вона. — Мені багато що сниться!

— Ну, для початку ми рушаємо прямо до Академії, — постановила Бабуня. — Напевне, вони звикли до учнів, які не вміють контролювати чари й бачать вогняні сни, інакше б там усе давно згоріло.

Вона поглянула в напрямку Крайгір’я, а потім — униз, на мітлу.

Опустімо всю метушню, підтягування мотузок, що тримали мітлу докупи, тиху лайку на адресу гномів, короткі миті надії, коли чари починали працювати як слід, та найчорніші почуття, коли ці чари згасали, знову підтягування мотузок та нову біганину, раптове «ввімкнення» закляття, застрибування верхи на мітлу, крики, злет... Однією рукою Еск вчепилася в Бабуню, а в другій тримала костур, хоча, чесно кажучи, мітла лише абияк повзла за кількасот футів від землі. За ними прилаштувалися кілька птахів, зацікавлених небаченим летючим деревом.

— Ану, пішли! — гукнула Бабуня, зірвавши капелюха й розмахуючи ним.

— Ми не дуже швидко рухаємося, Бабуню, — сумирно зауважила Еск.

— Для мене більше ніж достатньо!

Еск озирнулася. Крайгір’я за їхніми спинами заливало золоте сяйво, смугасте від хмар.

— Гадаю, нам варто знизитися, Бабуню, — із застереженням у голосі сказала вона. — Ти казала, ця мітла не літає при денному світлі.

Вона поглянула на пейзаж унизу. Той був суворим і негостинним. А ще він був вичікувальним.

— Я знаю, що роблю, панночко, — відрубала Бабуня, міцніше стискаючи мітлу й намагаючись стати якомога легшою.

Вище вже вказано, що світло Дискосвіту рухається повільно внаслідок проходження через потужне й давнє чародійне поле.

Тому світанок не настає тут раптово, як в інших світах. День тут подібний не на вибух, а, скоріше, на приплив: достоту як морський приплив прокрадається на пляж, світанок Дискосвіту поступово заливає сонні краєвиди, змиваючи піщані замки ночі. Тутешнє світло схильне обтікати гори. Якщо ліс досить густий, світло витікає з нього, порізане на смуги й посічене тінями.

Спостерігач у якій-небудь високій точці — щоб уникнути суперечок, припустімо, що це буде пір’їста хмара на краю атмосфери — відзначив би, як ніжно світло стелиться по землі, як прискорюється на рівнинах і сповільнюється, наштовхуючись на узвишшя, як дивовижно воно...

Звісно, завжди знайдеться спостерігач, який перед лицем такої краси почне скиглити, що повільного світла не буває, а якби й було, ви ніяк би не могли його побачити. На це можна відповісти: а як же ви опинилися на хмарі?

Та годі цинізму. Адже там, у Дискосвіті, летить мітла, намагаючись утекти від язиків світла разом із невпинним відступом нічної тіні.

— Бабуню!

День таки ринув на них. Скелі попереду ніби загорілися, омиті світлом. Бабуня відчула, як мітла нахилилася, і з захватом жаху подивилася на маленьку тінь, що мчала під ними. Тінь наближалася.

— Що буде, коли ми впадемо?

— Це залежить від того, чи видивлюсь я десь м’яке каміння, — заклопотано відповіла відьма.

— Мітла ось-ось впаде! Ми можемо щось зробити?

— Ну, можемо зійти.

— Бабуню, — промовила Еск тим роздратованим і прикметно дорослим тоном, яким діти вичитують старших за помилки. — Мені здається, ти не зовсім розумієш. Я не хочу падати. Мені це ніколи не подобалося.

Бабуня саме намагалася згадати яке-небудь заклинання для подібного випадку і шкодувала, що головознавство не працює зі скелями. Якби вона зауважила в голосі Еск ці тверді, як діаманти, нотки, вона не порадила б:

— Ну то скажи це мітлі.

І вони таки справді розбилися б. На щастя, Бабуня вчасно вчепилася в капелюха і стиснула руки перед ударом. Мітла ж здригнулася, гойднулася...

...і земля внизу закрутилася дзиґою.

Це була таки коротка подорож, але Бабуня знала, що згадуватиме її все життя — як правило, годинці о третій ночі, після доброї вечері. Згадуватиме райдужні барви, що гудуть у струмені повітря, і моторошне відчуття, ніби на всесвіт присіло щось дуже велике й важке.

Згадуватиме сміх Еск. Попри всі спроби забути, згадуватиме, як мчала під ними земля, і цілі гірські хребти пролітали повз із огидним хрускотом.

А найчастіше вона згадуватиме, як вони наздогнали ніч.

Ніч виникла попереду — нерівна лінія темряви, яка щосили тікала від безжального ранку. Із захватом жаху вона спостерігала тепер, як лінія перетворюється на чорнильну пляму, на калюжу чорної фарби, на цілий континент чорноти, що мчав просто на них.

Якусь мить вони балансували на гребені світанку, що безгучним громом ударявся об землю. Жоден серфінгіст не сідлав таку хвилю, та ось мітла прорвалася крізь гаряче світло і ковзнула в прохолоду попереду нього.

Бабуня відчула, що переводить дух.

Темрява почасти позбавила політ його жахіть. Також темрява означала, що якщо Еск раптом набридне те, що вона досі робила, мітла все одно зможе летіти завдяки власним іржавим від старості чарам.

—... — сказала Бабуня й прочистила горлянку, пересохлу до стану висохлої кістки, аби зробити нову спробу:

— Еск?

— Класно, правда? Хотіла б я знати, як я це зробила.

— Так, класно, — слабким голосом відповіла Бабуня. — Але можна, далі мітлу вестиму я? Не хотілося б вилетіти за Край світу. Будь ласка.

— А правда, що навколо всього Краю є гігантський водоспад, і з того місця можна дивитися вниз і бачити зорі? — спитала Еск.

— Так. Тепер можемо зменшити швидкість?

— Хотіла б я це побачити.

— Ні! Тобто ні, не зараз.

Мітла пригальмувала. Райдужна бульбашка навколо неї тріснула з виразним «бах». Бабуня усвідомила, що знову летить із пристойною швидкістю, і її вже не трусить — ба більше, мітла навіть не тремтіла.

Своєю солідною репутацією Бабуня завдячувала тому, що завжди знала відповідь на будь-яке запитання. Визнати власне невігластво — навіть лише перед самою собою — було для неї справжнім потрясінням. Але зараз в яблуко її свідомості вгризся хробачок цікавості.

— Як, — нарешті вимовила вона, — ти це зробила?

За її спиною замислено помовчали. Потім Еск сказала:

— Не знаю. Мені просто було це потрібно, і все зобразилося у мене в голові. Як коли згадуєш щось забуте.

— Гаразд, але як?

— Я... Я не знаю. Я просто уявила картинку того, як усе повинно відбутися, і, ну, ніби... Увійшла в цю картинку.

Бабуня дивилася в ніч. Вона ніколи не чула про таке чародійство, але, схоже, воно було неймовірно потужним — і, можливо, смертоносним. Увійшла в картинку! Ясна річ, будь-які чари так чи інакше змінювали світ, а чарівники взагалі вважали, що більше ні для чого чародійство й не потрібне (ідея полишити світ у спокої й узятися змінювати людей їх не приваблювала) — але щойно почуте видавалося чимось буквальнішим. Над цим треба помізкувати. На землі.

Вперше в житті Бабуня замислилася, чи немає й справді чогось важливого в усіх цих книгах, яких нинішні люди назбирують цілі шафи. Власне, вона була проти книг, виходячи з твердих моральних переконань: їй доводилося чути, що чимало книг написано мертвими, тож логічно було припустити, що читати їх — це все одно що практикувати некромантію. А балачки з небіжчиками належали до багатьох речей, які Бабуня не схвалювала у цьому безмежно мінливому всесвіті: кожному ясно, що небіжчики мають досить і власних негараздів.

Втім, відьма схилялася до думки, що тих негараздів не так багато, як у неї зараз. Здивовано поглянувши на темну землю, вона неуважно здивувалася, чому зірки опинилися у неї під ногами.

Спершу вона вирішила, що вони й справді перелетіли Край, і її серце пропустило удар. Але тут Бабуня зрозуміла, що тисячі світляних булавкових голівок під нею були надто жовтими й надто мерехтіли. Крім того, де ви бачили, щоб зірки розташувалися так впорядковано?

— Як там іскристо, — сказала Еск. — Це якесь місто?[15]

Бабуня щосили вдивлялася вниз. Якщо це місто, то надто велике. Але по швидких роздумах вона зрозуміла, що знизу однозначно пахнуло великим скупченням людей.

Повітря навколо них упевнено відгонило ладаном, зерном, спеціями, пивом — але найпотужнішим запахом був той, що його спричиняють підйом ґрунтових вод, тисячі людей та ґрунтовний підхід до питання каналізації.

Бабуня зібралася з думками. День насідав їм на п’яти. Вона пошукала поглядом найменш освітлене місце, виходячи з того, що таким має бути бідний район, — а бідняки не мають нічого проти відьом, — і обережно скерувала мітлу вниз.

Коли світанок наздогнав їх вдруге, їй не вистачало до землі лише якихось п’яти футів.

Брама дійсно була великою й чорною і здавалася зробленою з чистої темряви.

Бабуня та Еск дивилися на неї, стоячи серед заюрмленої площі перед Академією. По якійсь хвилі Еск сказала:

— Не розумію, як туди заходять?

— Гадаю, по-чаклунськи, — роздратовано відповіла Бабуня. — Чаклуни такі чаклуни! Нормальні люди давно купили б молоточка для дверей.

Вона махнула мітлою в бік височенної брами й додала:

— Не здивуюся, якщо для входу треба сказати яку-небудь, як там її, пароль.

Вони перебували в Анк-Морпорку вже три дні, й Бабуні, на її власний подив, почало тут подобатися. Вона зняла їм помешкання в Затінках — старовинній частині міста, мешканці якої вели переважно нічний спосіб життя й не лізли не в свої справи, бо ж цікавість не просто вбила кішку, а ще й жбурнула її в річку, заздалегідь прив’язавши вантаж до лап. Їхнє житло було на верхньому поверсі поряд із апартаментами поважного торговця краденим, які незле охороняли: як колись чула Бабуня, добрий паркан — запорука доброго сусідства.

Як правило, Затінки населяли дискредитовані боги та неліцензовані злодії, «нічні метелики» та вуличні торгівці екзотичним товаром, алхіміки свідомості та мандрівні актори; одним словом — усе мастило тієї осі, на якій обертається цивілізація.

Але хоча всі вони зазвичай цінували «м’яке» чародійство, відьом тут явно не вистачало. Новина про появу Бабуні поширилася за лічені години, й до її дверей стали підкрадатися, дріботіти та бундючно підходити всі ті, кому були конче потрібні зілля, обереги, пророцтва та ті специфічні види послуг, що їх відьми надають людям, чиє життя небезхмарне — або перебуває в епіцентрі шторму.

Попервах вона дратувалася, потім розгубилася, а ще пізніше це почало їй лестити: клієнти мали гроші, що було дуже доречно, але платили ще й повагою — а це найтвердіша валюта. Словом, Бабуня навіть стала замислюватися про просторіше житло, з садком веселим і загоном для кіз. Звісно, запах становив би певну проблему — але що вдієш, кози якось із ним та змирилися б.

Вони відвідали всі визначні місця Анк-Морпорка: заюрмлені причали, численні мости, базари та кам’яниці[16], ті його вулиці, на яких були самі лише храми. Бабуня в задумливому мовчанні підраховувала кількість храмів: боги завжди вимагали від своїх послідовників діяти всупереч їхній, тобто послідовників, природі — й ті, хто провалював цей іспит, був значним ресурсом клієнтури для відьом.

Страхіття цивілізації досі так і не проявлялися, не рахуючи випадку, коли якийсь кишеньковий злодюжка спробував поцупити Бабунину сумочку. Перехожі були вражені, коли Бабуня звеліла йому повернутися — й він повернувся, попри безуспішні спроби змусити свої ноги служити собі. Ніхто так до пуття й не роздивився виразу її очей, як і не почув її слів — але крадій віддав їй усі її гроші та добру частину чужих, і, перш ніж вона його відпустила, присягнувся поголитися, почати чесно заробляти на життя і взагалі зробитися достойною людиною. До кінця дня прикмети Бабуні було розповсюджено по штаб-квартирах Гільдій злодіїв, грабіжників, викрадачів та в Гільдії споріднених мистецтв[17] разом із однозначною інструкцією уникати цієї особи за будь-яку ціну. Злочинці здебільшого самі є дітьми ночі — тож упізнають загрозу, якщо вона дивиться їм у вічі.

За цей час Бабуня надіслала до Академії ще два листи. Відповідей не було.

— У лісі було краще, — сказала Еск.

— Ну як сказати, — відповіла Бабуня. — Насправді тут трохи схоже на ліс. Так чи так, а відьом тут цінують.

— Так, люди тут приязні, — визнала Еск. — Взяти отой будинок далі по вулиці, де живе ота дебела пані з купою молодих панн, що, як ти казала, їй родички...

— Пані Долоня[18], — обережно уточнила Бабуня. — Дуже поважна пані.

— До них гості ходять цілу ніч. Я бачила. Не розумію, коли вони сплять.

— Гм.

— І та нещасна пані, мабуть, має стільки клопоту, аби прогодувати стількох дочок... Їхні гості мали б брати це до уваги.

— Ну, — промовила Бабуня, — не думаю, що...

Порятунок з’явився у вигляді великого, яскраво розмальованого фургона, що під’їхав до брами Академії. Кучер спинив биків за кілька футів від Бабуні й сказав:

— Даруйте, шановна, ви не могли б відійти?

Бабуня відійшла, дещо спантеличена такою відвертою ввічливістю, а надто — тим, що хтось сміє вважати її «шановною». І кучер побачив Еск.