Право на істину

(Останній рядок вірша “Загрозою Землі” і словосполучення “Пуп землі” засвітилися червоним кольором).

Можна припустити, що автор цієї посилки в максимально стислому об’ємі намагався сконцентрувати максимум інформації. Ймовірно, що йдеться про катастрофу, яка загрожує планеті Земля, і що небезпека ця виходить з острова Пасхи”.

Екран погас.

А в моїй пам’яті після тлумачення дешифрувальників виникли інші рядки із священної індійської книги: “Я стаю Смертю, Крушителькою світів”.

Чому у де шифрувальників з’явилися такі асоціації?

Але відповісти на це питання не дає поява на екрані міні-дисплея “уокі-токі” зосередженого обличчя шефа Служби розслідувань. Кивнувши мені благородною головою з лев’ячою гривою сивого волосся, Хільмар Данієльссон каже (таке враження, ніби він підслухав мої ще не висловлені уголос думки):

— Розшифрованої інформації надто мало, щоб провести інспекцію острова Пасхи. Вона, напевно, нічого не дасть. Лише сполохаємо авантюристів. Припущення, що там, можливо, існують чи відбуваються якісь непевні речі в обхід положень Договору, ґрунтується лише на неясних підозрах. Під жоден з критеріїв і процедур запиту для проведення інспекції на острові наші підозри не підпадають. Ніхто нам не дасть права повторної перевірки. Потрібні факти. Тим паче, що там, використовуються національні технічні засоби контролю Чілі. Недовіра до країни — це, самі знаєте, справа делікатна… Не забувайте п’ятий пункт Договору про повну і цілковиту заборону випробувань ядерної зброї.

П’ятий пункт документа “Інспекція на місцях”, який моя країна у співавторстві з іншими соціалістичними країнами внесла на Конференції по роззброєнню в Женеві ще в 1987 році, кожен інспектор чи експерт МАБРу знає напам’ять: “З метою з’ясування й вирішення питань, які викликають сумнів щодо дотримання договору і які не знімаються з допомогою інших передбачених договором засобів контролю, кожна держава-учасниця має право запросити, з наданням відповідного обґрунтування, проведення інспекції на місці на території іншої держави-учасниці…” Має рацію Данієльссон… Треба надати відповідне обґрунтування інспекції…

— Ну що ж, — кажу я, — будемо шукати обґрунтування.

— Бажаю удачі. І… будь обережний, Оксене Клим.

— Постараюсь.

Зображення Хільмара Данієльссона зникає. Його змінює лиса голова Томаса Фіцуотера.

— Гадаю, тобі знадобиться і таке повідомлення Долорес Венадо, — каже він, примружується й ошелешує мене: — “Інтернешнл бізнес космос”, виявляється, має намір доставити на Місяць довговухого…

— Кого? — перепитую я, не зрозумівши, про що йдеться.

— Довговухими називають статуї острова Пасхи його жителі.

— Доволі підозріла місія із сумнівним культурологічним смислом, — зауважую я.

— Отож-бо й воно. Ми обережно перевірили це повідомлення, і виявилося, що й справді одна із статуй має бути встановлена неподалік бази НАСА “Армстронг” на Місяці в наступному році. НАСА нічого не має проти такого сусідства.

— Але це ж безглуздя — нести в космос десять тон базальту, — засумнівався я.

— Як на мене, — заперечив Томас, — то в самій ідеї спорудити пам’ятник земній цивілізації в космосі немає нічого такого, що суперечило б принципам гуманізму у Всесвіті. Тільки… сумнів викликає генеральний підрядчик проекту — компанія “Ай-бі-кей”.

— У тебе все? — цікавлюсь я, відчуваючи, що Томас про запас має для мене ще якусь інформаційну посилку. Він мастак на сюрпризи.

— Долорес пригадала: Жак якось дав їй зрозуміти, що він підготував для “похоронного бюро” якийсь сюрприз. Однак тон, яким це було сказано, примусив її подумати, що йдеться про пастку, яку вчений підготував для компанії, а точніше — для її суперкомп’ютера. До цієї теми він більше не повертався. У мене все.

Сеанс зв’язку закінчився. Повідомлення з Женеви прогнали Морфея геть. Я починаю будувати версію з фактів, які виявились у моєму розпорядженні, міряючи готельний номер з кута в кут. Однак досить-таки обмежена площа заважає міркувати ефективно. Каркас логічних умовиводів потребує надійного фундаменту, однак раз у раз відчувається брак арматури й цементу. Піску гіпотез вистачає, але немає підтверджень правильності цих припущень. Судячи з усього, слід зачекати на повідомлення із Стокгольма. Тоді багато що має прояснитись. У противному разі конструкція моїх умовиводів розлетиться. Приходжу до висновку, що перевірити її на міцність краще всього на свіжому повітрі.

Швидко привівши себе в порядок, з багажем питань і неясностей, якими була напхана моя голова, виходжу з номера. У швейцара я поцікавився, куди ліпше податися, щоб дістати максимально повне уявлення про столицю в умовах вечірньої пори. Нащадок конкістадорів та індіанців, на що вказували випнуті вилиці, мідяний колір обличчя і гачкуватий ніс, всміхнувся й порадив піднятися на гору Санта-Лючія, на вершечку якої примостився палац і фортеця. Чемно подякувавши, вирушаю у ніч, прикрашену різноколірними вогнями.

Минає зовсім небагато часу, і я вже неспішно піднімаюся східцями до форпосту іспанських завойовників. Кілька разів використовую професійні способи перевірки на предмет стеження. Схоже, що “хвоста” немає.

Позаду залишається підйомний міст. Я ступаю на територію фортеці. Роззираюсь. В поле мого зору потрапляють дві пари закоханих, групка туристів, обвішаних кінокамерами і фотоапаратами. Підходжу до оглядового майданчика, звідки відкривається неповторна панорама нічного Сантьяго. Якийсь час я милуюся грою вогнів багатомільйонного міста, та раптом мене наче хтось штовхає. Я не вірю власним очам. Увагу мою приковує неонове мигання назви компанії “Інтернешнл бізнес космос”. І навіть не так ці слова, як емблема компанії: у променях прожектора повільно обертається навколо осі позолочена статуя колоса з острова Пасхи; статуя ця осідлала сріблясту кулю — Землю, помережану синіми, зеленими і червоними паралелями та меридіанами.

Пуп землі! Я ледь утримався від вигуку “Еврика”! Та це ж підтвердження правильності дешифрування нашими аналітиками послання Жака Дюїно. Ні, цей вчений був таки передбачливою людиною.

Я прошкую до телефонної будки, щоб по су-перномеру зателефонувати в штаб-квартиру МАБРу і повідомити про своє відкриття. Оскільки працювати доводиться в режимі автономного пошуку, то скористатися “уокі-токі” як передавачем ризиковано: передачу можуть засікти ті, кому не до вподоби інспектори Служби розслідувань. А привертати зайву увагу до співробітників агентства не слід.

Однак на півдорозі до телефону-автомата, який я встиг запримітити при вході на територію фортеці, мій “уокі-токі” тонким комариним писком дає зрозуміти, що хтось проривається до мене на зв’язок. Мелодії “Гімну націй” не чути — значить, це Стокгольм.

Я не помилився. На екрані міні-дисплея поповзли зелені літери, зливаючись у слова й речення: “Згідно поданого інспектором Служби розслідувань МАБРу Оксеном Климом алгоритму пошуку зібрано інформацію, стислий виклад якої передаємо. У травні 1982 року, під час війни між Великобританією і Аргентіною за Фолклендські (Мальвінські) острови, був потоплений англійський крейсер “Шеффілд”, на борту якого знаходились глибинні ядерні бомби потужністю від 1,5 до 20 кілотонн на основі плутонію. Корабель був пошкоджений ракетою, випущеною з аргентінського “Міража”, затим пущений на дно командою судна. Навіть якщо бомби й ушкоджені і випромінюють радіоактивний плутоній, їх можна привести в стан бойової готовності після заміни електронних перемикачів у детонаторах ядерних пристроїв та деяких інших технологічних операцій. Інформацію про ядерний склад на дні Південної Атлантики передано в МАБР”. Літери на екрані якось дивно застрибали і стали повільно щезати.

Протягом перших кількох секунд я не звертаю увагу на це незвичне для “уокі-токі” явище. І не дивно: мені нарешті стає зрозуміло, навіщо Джорджу Уїкеру знадобились крайтрони! Тепер ясно, куди направлявся “Гермес”…

Та почуття реальності швидко повертається до мене, і я усвідомлюю небезпеку, що чигає десь поруч. Буквене зображення зникло з екрана міні-дисплея так, наче на блок пам’яті “уокі-токі” подіяло направлене мікрохвильове випромінювання. Моє припущення справджується: натискування аварійної кнопки запуску розмовного пристрою нічого не дає. Він виведений з ладу. В “чорній комірці” залишилось тільки три слова, які повідомив Жак журналістці. їх я просто не встиг стерти і не заклав у цю резервну пам’ять автоматичного режиму визначення моїх біжучих координат. Зв’язок, який досі існував між мною і штаб-квартирою МАБРу, відтепер перерваний. Я весь напружуюсь у передчутті лихого. І все-таки хук справа я пропускаю, ледве встоявши на ногах. Отже, на інспектора напад? Цікаво, скільки їх? Тільки-но встигаю подумати про це, як новий удар ногою просто в щелепу — і я відлітаю до дерева. Спина, відчувши опору, захищеність тилу, миттю мобілізовує мене. Шостим чи сьомим відчуттям встигаю помітити над собою гілку, до якої можна дотягнутись. Підстрибую, чіпляюсь руками за неї, і коли нападник, кремезний, середнього зросту, сподіваючись остаточно припечатати інспектора МАБРу до стовбура, кидається на мене, я обома ногами щосили б’ю його в живіт. Зламавшись навпіл, негідник зі стогоном опускається на землю. “Десь має бути ще один, — встигаю подумати. — На такі справи поодинці не ходять”. І тієї ж миті удар в щелепу підтверджує мій здогад. Я вдаряюсь головою об стовбур, ноги мої підламуються, і я поволі з’їжджаю долу, відчуваючи спиною всі нерівності кори стовбура старезного алатана. Але раптом відчуваю, що ззаду мене щось не пускає. Мозок обпікає здогад: куртка зачепилася за сук. Я застигаю в такому незручному положенні, роблячи вигляд, що втратив свідомість. З-під розплющених повік^спостерігаю за тим, що діється. Гевал такого ж зросту, як і я, повіривши, що вивів мене з ладу, зігнувся над своїм спільником, якого я нокаутував. Той все ще корчиться на землі. Гевал розпрямляється й обертається до мене. Обличчя його в напівсутінках розрізнити не вдається, але я чомусь переконаний, що переді мною — вбивця Жака Дюїно. Він робить кілька кроків до дерева, на якому я продовжую висіти. Що він замислив?

Мій мозок гарячково перебирає можливі варіанти порятунку. “Каррамба! Чорт забирай!”, як кажуть іспанці. Невже я так по-дурному влип? Професіонал… Сук раптом затріщав, ламаючись під вагою мого тіла. Несподіваний різкий звук примушує гевала здригнутись. Він на мить підводить голову. В ту ж мить я кидаюсь йому під ноги, і ось ми вже вовтузимось на землі, намагаючись вчепитися один одному в горлянку. Скільки триває поєдинок — не знаю. Суперник попався нівроку. Врешті-решт мені вдається застосувати прийом, і я виключаю гевала. Виключаю надійно. Тут же повертаюсь до нокаутованого. І якраз вчасно: той уже робить спробу витягнути з кишені свій пістолет. Але я вже стою і з усієї сили заціджую ногою, взутою в мокасин, у його писок.

— Каррамба! — вибухає у мене за спиною прокляття третього. Я інстинктивно відскакую вбік, обертаюся до нового нападника і… отримую в обличчя порцію нервово-паралітичного газу, випущеного з невеличкого балончика. Лечу в якесь провалля…

“Таймс оф Індіа”, Делі:

“На орбітальних станціях ООН триває демонтаж військових супутників. Спеціальна флотилія тральщиків типу “Челленджер-Мир” виловила з навколоземного простору останніх шість сателітів-убивць. Всі вони доставлені на ракетодром Байконур, де будуть демілітаризовані протягом цього місяця”.

— Він, здається, опритомнів, — ніби крізь сон доноситься до мене чийсь хрипкунатий, наче застуджений голос. Голова важка. Таке відчуття, ніби нею грали у футбол. У пам’яті спливають подробиці бійки. Отже, я потрапив у халепу. В штаб-квартирі нічого не знають, що зі мною і де я. Череп розколюється, тіло ломить, ніби його чорти ціпами молотили.

З трудом розплющую очі. Силкуюся сісти на дивані, на який мене було покладено. Після двох невдалих спроб це мені нарешті вдається, і я вже осмисленим поглядом роззираюсь довкруж. Кімната нагадує готельний номер. Навіть серійний “відеотекс” корпорації “Вестерн електрік” біля протилежної від дивана стіни.

— Ви непогано попрацювали, містер Клим, — майже дружелюбно всміхається до мене приємної зовнішності чоловік у добре випрасуваному костюмі, елегантний, наче на бал зібрався. Я впізнаю його. Це керуючий філіалом “Ай-бі-кей” Оскар Рюлле. Цього сивого моложавого джентльмена з бездоганним проділом у зачісці я вперше побачив на фото в “Ель Меркуріо”, коли він давав інтерв’ю Долорес Венадо. І ось він власною персоною переді мною. Навіть робить спробу познайомитись. У мене такого бажання немає. Переводжу погляд на чоловіка середніх років у білому халаті, що стоїть біля дверей і не спускає з мене очей. Руки у нього складені на грудях, але весь його вигляд досить промовистий: він готовий будь-якої миті вступити в боротьбу. Однак це не класичний охоронник.

— Де я? — запитую, бо мовчати — безглуздя. Принаймні треба довідатись, чого вони хочуть і чому мене не порішили, як Дюїно.

— “Гасієнда Дорнбергера”, — мило всміхається до мене Рюлле. — Дуже затишне місце. Ніхто вас тут не турбуватиме. Ваші друзі не знають, де ви. Так що можете бути спокійні.

— Що вам треба від мене? — кидаю я. Здається, до мене повертається втрачена рівновага, я зручніше вмощуюсь на дивані. Якщо вони мене не порішили під час бійки, виходить, я їм для чогось потрібний. Логіка проста. Отже, варто поторгуватись. А там буде видно.

— Насамперед аби ви не робили дурниць і не влаштовували побоїщ. Бідоласі Сальваторе ви пошкодили щелепу. Він страшенно ображений на вас. А він не з тих, хто дарує…

— Що далі? — запитую нетерпляче.

— Про це ми поговоримо дещо пізніше. Гадаю, що МАБР поторгується за одного із своїх асів, — явно знущаючись, промовляє Рюлле і встає з фотеля. Робить кілька кроків у напрямі до виходу, але несподівано зупиняється. Не повертаючи у бік голови, каже: — 3 вами спілкуватиметься переважно доктор Найдер. Розкрию маленький секрет: йому дуже імпонує, коли до нього звертаються “гер Дорнбергер”. Доктор просто обожнює цю людину.

Двері зачинились за керуючим філіалом компанії.

— Якщо вірити вашому патрону, — не без сарказму запитав я, перевівши погляд із дверей на мого охоронця, — доктор дуже шкодує, що пізно народився і не зміг відчути себе в ролі цього есесівського, а потім пентагонівського генерала або принаймні прислужитися таким, як він — бізнесменам і військовим “а-ля Вальтер Дорнбергер”? Навіть не втрималися, щоб не увічнити сумної пам’яті автора горезвісної ідеї космічної ПРО.

Моя репліка, судячи з усього, ніскілечки не пройняла цього ревного поцінувача нацизму. Він лише іронічно всміхнувся, відкусив кінець сигари, сплюнув і демонстративно запалив. Умостившись в фотелі, в якому щойно сидів один з босів компанії, майже дружелюбно висловив припущення:

— Гадаю, ми все чудово полагодимо і про все домовимось.

— Побачимо, — я бридливо відвернувся, аби не дивитися на цю самовпевнену пику.

— У вашому становищі не варто бундючитись. Умови диктуємо ми, а не заложник, — у голосі “Дорнбергера” прозвучала неприхована погроза.

— У вас є конкретні пропозиції?

— Перестаньте рефлексувати. — Доктор Най-дер, задерши голову, випустив кільце диму. З його невимушеної поведінки я зробив висновок, що за кожним моїм рухом стежить невидима охорона. — Програють і професіонали, — майже з батьківським співчуттям мовив він. — А щодо пропозицій, то ми ще не все обміркували як слід. Поки що можемо просто порозмовляти, пофілософствувати про несподіванки і метаморфози, які трапляються в нашому житті.

— Наприклад, як можна використати “космічний катафалк” з метою виведення крайтронів, ядерних зарядів та іншого мілітаристського начиння на геостаціонарну орбіту?

— Поцілили в десятку! — зареготав “Дорнбергер”. — Я завжди цінував розумові здібності інспекторів МАБРу. І в той же час мене страшенно дивують ті, котрі гадають, ніби світ без ядерної зброї став реальністю, ніби нове політичне мислення — це надбання всієї цивілізації. Ви також дотримуєтесь цієї химерної доктрини?

Я вирішив промовчати. Нехай виговориться новоявлений космічний фюрер. Треба якомога ліпше розібратись у позиції противника.

— Бачите, гер Клим, — розцінивши мою мовчанку як заохочення до свого монологу, доктор Найдер довірчим тоном висловлює свою чергову сентенцію: — 3 роками починаєш усе більше розуміти, що демілітаризація — це ярмо на шиї людства і планети. Підсолоджене ярмо. Регрес. Відступ у кам’яний вік. Рано чи пізно суспільство повернеться до думки про доцільність, навіть необхідність ієрархічної структури цивілізації. І це закономірно. Всесвіту притаманна ієрархічність будови, а людське суспільство, життя на Землі — це лише маленька цеглинка в безкрайніх просторах Всесвіту. І ця цеглинка також має власну ієрархічну структуру, яку червоні, комуністи, намагались порушити, втручаючись у природний хід історії, буття, розвитку матерії. На якомусь етапі ми змушені були відступити, але боротьба не припинялась ні на мить. Навіть в умовах “зоряного миру” ми готові вирватись у космос і звідтіля примусити людство схаменутись. В противному разі воно виродиться.

— Хто це — ми?

— Ми — ті, хто воліє бачити кожного землянина у призначених богом і природою комірках буття. Ми — ті, хто не може погодитись з насильницьким втручанням у самоорганізацію матерії.

— Якесь дивне поєднання: бог і самоорганізація матерії, — кинув я іронічну репліку. — Подібна концепція турботи про людство дуже нагадує коричневу демагогію. Чого ви домагаєтесь?

— Ми маємо намір відродити “принципи генерала Дорнбергера”, які примусять червоних і прокомуністичних функціонерів відмовитись від плутократичної доктрини “світу без ядерної зброї” і “зоряного миру”.

— Марна справа. Це вже реальність.

— Реальністю є те, що інспектор МАБРу знаходиться на “гасієнді Дорнбергера”, а доктор Найдер змушений грати роль проповідника, — ошкірився від свого жарту космічний наці. — Реальністю є те, що нині зло протистоїть не добру, а ще більшому, могутнішому злу.

— Виходить, у світі існує ще й суперзло?

— Це суперзло — порушення ієрархічної структури суспільства.

— Ну, звичайно. Вам хотілось би, щоб і далі багаті багатіли, а бідні ставали ще біднішими.

— Наша дискусія ні до чого не приведе, — доктор підвівся з фотеля і ткнув погаслу сигару в попільничку, що стояла біля дисплея “відеотекса”. — Краще подумайте над своїм становищем. Операція виведення на навколоземну орбіту ядерної зброї вступає в завершальну фазу, і ми не можемо допустити, щоб інспектори МАБРу плутались у нас під ногами. Ми і так змушені були відкласти старт “космічного катафалка” через безглузду смерть нашої людини, на слід якої вам вдалося напасти. Довелося відмовитись і від послуг одного голомозого, котрий став проявляти підвищений інтерес до робіт, які його не стосувались безпосередньо. Зраду краще попередити. Нащо все це вам розповідаю? Щоб ви знали: ми послідовні у своїх вчинках і завжди домагаємось того, чого прагнемо. Нас ніщо не зупинить. Тож добре все зважте. Співпраця з “Ай-бі-кей” гарантує вам успіх і благополуччя.

— Спроба вербування?

— Розумійте як хочете. За кілька днів наодинці до того, як відбудеться старт “космічного катафалка”, ви зможете все обміркувати. Там побачимо… У вашому розпорядженні “відеотекс” — фільми на будь-який смак, інформація з-за меж гасієнди тощо. Але, як самі розумієте, все з відома Служби безпеки компанії, все під її контролем.

— Могли б про це й не нагадувати, — похмуро кидаю я.

— Справді. Ви ж професіонал. Ми лише нагадаємо, коли з бази Матавері стартуватиме перший “катафалк”. О’кей?

— О’кей. Подивимось, як це вам удасться…

— Ще й як удасться, — багатозначно посміхається “Дорнбергер” і щезає з кімнати.

Я справді влип. Недооцінив противника. Недооцінив усієї серйозності історії з крайтронами, не зумів досконально розібратися в діяльності компанії. Словом, наробив дурниць. І все-таки теоретично ситуація не безнадійна. А на практиці? Тим паче, коли поставлений в обмежені часові рамки. Скільки днів у моєму розпорядженні? Два? Три?

У пам’яті спливає класичне абстрактне міркування математика про те, як упіймати лева в пустелі: “Поділимо її на дві частини. В одній лев, у другій — нікого. Ту частину, в якій лев, знову поділимо навпіл, — і так доти, доки “клітка” з левом не стане такою тісною, що бідоласі нікуди діватись”.

У якій ролі я перебував? Математика чи лева, загнаного математиками з гасієнди в напхану електронікою надійну клітку? Скоріше — лева. Тільки цей лев навіть не може нікого вкусити як слід. Його зуби — розмовний пристрій “уокі-токі”; після того, як мікрохвилі стерли в його оперативній пам’яті всю інформацію, цей браслет на моїй руці перетворився в непотріб. У штаб-квартирі МАБРу ніхто не знає про моє місцеперебування. Зв’язок втрачено.

Стоп! Залишилася ж “чорна комірка”, куди я загнав ще в Буенос-Айресі три слова: “Пуп землі Бхагавадгіта”… Ніякі мікрохвилі не страшні цій інформації. Але що це дасть? Я і справді в пастці, без найменшої надії вибратися з неї.

Мій мозок раптом осяяв спалах блискавиці-здогаду. Непевного, кволенького… Пастка! Пастка, яка, можливо, стане моїм порятунком… “Спокійно, спокійно… Ще раз прокрути те, що несподівано спало тобі на гадку”, — кажу сам собі.

Чи не можуть ці три слова виконувати двояку функцію? Скажімо, служити повідомленням про небезпеку, що загрожує людству внаслідок злочинної діяльності “Ай-бі-кей”, і водночас відігравати роль ключового слова? Тільки як застосувати цей ключ і де ті двері й замок, у який можна було б вставити цей дивний симбіоз слів?

Треба думати… Зовнішню інформацію, яку містив “Пуп землі Бхагавадгіта”, дешифрувальники Оперативного центру МАБРу встановили досить швидко. Вона, як мовиться, лежала на поверхні. Але постає питання: навіщо було Жаку Дюїно у такий спосіб маскувати злочинні наміри космічного “похоронного бюро”? Чи не простіше було попередити Долорес нормальною людською мовою? Можна, звичайно, припустити, що вчений побоювався, аби його застереження не підслухали агенти “Ай-бі-кей”, і тому вирішив зашифрувати повідомлення у такий примітивний спосіб. Спосіб шифрування і справді досить примітивний, а вчений, судячи з усього, був неординарним спеціалістом, тож він мав добре подумати, перш ніж скористатися трьома словами, які, на перший погляд, не мають внутрішнього логічного зв’язку. Що-що, а логіку він знав: як-не-як комп’ютерним спеціаліст із програмного забезпечення…

Чекай-но, кажу собі, може, саме тут собака зарита? Вже після нашої розмови в Буенос-Айресі Долорес, скориставшись номером Оперативного центру в Женеві, який я залишив їй про всяк випадок, повідомила Томасу про те, що Жак замислив учинити щось проти “Інтернешнл бізнес космос”. Наскільки вона зрозуміла з натяку вченого, втручання мало бути зроблено на рівні пограмного забезпечення. Але вона тоді не звернула на це належної уваги. Як можна непомітно нашкодити комп’ютеру, щоб ніхто не здогадався? Словом, розцінила натяк-погрозу на адресу “Ай-бі-кей” як жарт. Жарт? А якщо Жак і справді підготував компанії капкан — ввів у програмне забезпечення суперкомп’ютера цієї контори так звану пастку. Досить на неї подіяти спеціальним кодом, як уся інформація, накопичена в пам’яті суперкомп’ютера, буде паралізована, знищена, стерта. Словом, при вставлянні “ключа” введені раніше у програму дані вчинять заплановану програмістом акцію проти електронно-обчислювальної машини. Кодований “ключ” посилає команду-помсту — такі випадки були мені відомі. Правда, я сам безпосередньо не стикався з подібними речами, але з технологією комп’ютерних злочинів був знайомий досить добре і за іншої ситуації міг би навіть спробувати вивести з ладу патруль внутрішнього контролю пам’яті суперкомп’ютера. Однак “відеотекс”, що знаходився в моїй клітці, не мав умонтованої багатофункціональної клавіатури. Служба безпеки, щоб не спокушати свого бранця, просто зняла клавіатуру вводу зовнішньої інформації. Либонь, побоюється, що інспектору Служби розслідувань МАБРу звідкілясь відомий вхідний код в інформаційну систему “Ай-бі-кей”…

Побоюється?

Ні, я не уподібнювався утопаючому, що хапається за соломинку, коли розглядав фразу “Пуп землі Бхагавадгіта” як своєрідний ключ-код, завдяки якому можна паралізувати роботу інформаційної мережі компанії. Чомусь я був переконаний, що внутрішній зміст дивного телефонного послання вченого виражає приховану функцію “пятої колони” в інформаційному масиві пам’яті суперкомп’ютера. Але як перевірити на практиці мої абстрактні умовиводи?

Знову повертаюсь до химерної тріади ключових слів. Навіщо вченому знадобився набір таких різних понять? Навіщо вибрано такий складний асоціативний зв’язок?

Хід моїх думок набирає все чіткіших обрисів, і я поки що на рівні підсвідомості починаю бачити наступну послідовність своїх дій у цій кімнатці. Однак ще раз і ще раз займаюся самоперевіркою, відпрацюванням фантастичної версії, яку ще повністю не розклав по поличках…

“Не поспішай, — кажу собі, — ще раз уважно прослідкуй за ходом своїх міркувань, систематизуй їх”. Отже, “ключ” має лише три зазубринки досить складної смислової конфігурації. Працюють вони тільки як цільна система. В якійсь мірі її можна порівняти з тривіальним англійським ключем. Різниця лише в тому, що стальний ключ має більше матеріально відчутних зазубрин. У функціонуванні він дуже простий: вставляєш його у замкову щілину, легенько повертаєш — і двері відчинені. Логіка підказує, що кодовий “ключ” для суперкомп’ютера Жак виготовив за принципом сакраментального англійського ключа. Замковою щілиною може стати будь-який вхідний тракт чи канал периферійного пристрою або термінала, підключеного в інформаційну мережу “Ай-бі-кей”…

Щоб не сполохати нової серії логічних конструкцій, що народжуються в моїй голові, й не обірвати послідовність поки що хиткої гіпотетичної моделі “коду-ключа” для пам’яті суперкомп’ютера, я, мов той лев в пустелі, починаю міряти свою модерну клітку. Вперед — назад, вперед — назад… Враження таке, ніби вона побільшала. Побільшала? З якого дива? Просто інтуїтивно відчуваю, що мої умовиводи от-от виведуть інспектора МАБРу з пастки.

Отже, “ключ”. Симбіоз простого і складного… Набрати на клавіатурі, скажімо, канального пульта у строго визначеній послідовності три слова коду, точно встановити ці зазубринки кодованого “ключа” в замок практично неможливо. Жак виготовив цей “ключ” таким, щоб скористатись ним міг будь-хто, не проникаючи на рівень якогось тракту чи регістру електронної пам’яті, що може викликати сигнал тривоги патруля системи контролю на несанкціонований вхід у пам’ять.

Як же перевірити правильність цієї гіпотези? Як спробувати увімкнути пастку, поставлену Жа-ком?..

Я з неприхованою ненавистю дивлюся на екран дисплея “відеотекса”, на якому виникають усе нові й нові епізоди війни в космосі з якогось старого фантастичного фільму. Досі, обдумуючи шляхи свого порятунку, я не звертав уваги на те, що діється на екрані. Однак тепер, коли безпосередня реалізація акції наштовхнулась на непереборну перешкоду — відсутність пульта з клавіатурою вводу зовнішньої інформації, я чи не вперше запанікував. В тому, що “відеотекс” підключений до Міжнародної інформативно-довідкової служби, не кажучи вже про безпосередній контакт з банком даних суперкомп’ютера “Ай-бі-кей”, не викликало ніякого сумніву — про це свідчили знята клавіатура, а також програма “Новини планети”, яка підтримувала мій контакт із зовнішнім світом.

І раптом почуття ненависті змінюється злорадством. Я прикипаю до екрана на ЯКОМу між галактичний розвідник, користуючись пристроєм, чимось схожим на “уокі-токі”, Посилає імпульси для входження в контакт з агресивною кібернетичною системою, що панує на далекій планеті.

Як я раніше не згадав про це?! Адже всі “відео-текси” корпорації “Вестерн елекїрік”, фірменний знак якої добре видно на верхній панелі дисплея, можуть працювати в режимі дистанційного керу-вання. А це означає, що кодові слова, заховані в “чорній комірці” мого “уокі-токі”, вилетять у навколишній простір, тільки-но буде набрана шифрова комбінація “9457” на мікропульті переговорного пристрою, — єдине, чого можна вимагати від “уокі-токі” після вчиненого над його пам’яттю насильства.

Ну що ж, почнемо акцію. Спробуємо випустити лева на волю. Пастка Жака має закритись…

Я дуже акуратно натискаю одну за одною міні-клавіші, які біленькими головками виступають на темно-зеленому корпусі “уокі-токі”. Мене не покидає передчуття близької перемоги

Натиснуто четверту клавішу… Секундна пауза — і зображення зникає з екрана дисплея Натомість червона пляма у вигляді круга діаметром близько десяти сантиметрів починає мигати в центрі чорного квадрата. Знадвору доноситься бридке завивання сирени.

Спрацювало! Я полегшено зітхаю. Схоже на те що місія моя буде успішно закінчена. Правда ще невідомо, як поведуться зі мною господарі гасієнди. Думаю, побояться вчинити насильство над інспектором такої солідної організації, як МАБР. Очевидно, в пам’яті суперкомп’ютера “Ай-бі-кей” стерто величезний інформаційний масив. Такого роду неполадки, точніше катастрофа, буде негайно зафіксована Міжнародною інформаційною мережею. Вона вже зафіксована, як і код, що став причиною катастрофи. Катастрофи для “похоронного бюро”. Що таке “Пуп землі Бхагавадгіта”, добре знають в Оперативному центрі МАБРу, як знають і те, хто і де міг їх використати. Координати мого місцеперебування вже відомі Томасу Фіцуотеру і Хільмару Данієльссону. Навіть якщо зі мною щось і станеться, дозвіл на проведення інспекції на острові Пасхи, на “гасієнді Дорнбергера” у компанії “Ай-бі-кей” змішаними підрозділами експертів МАБРу, ООН, МАГАТЕ і Чілі буде отримано негайно.

Я приготувався до зустрічі з доктором Найдером…

— Ніхто не знає давньої назви цього острова, — почав я. — Самі остров’яни називають його Рапануї, але дослідники вважають, що це не перша його назва. В стародавніх легендах він зветься Пітооте Xенуа, або Пуп землі, однак це скоріше його поетична, а не справжня назва, бо згодом жителі острова назвали його також Оком, що бачить небо, і Порогом неба.

ТУР ХЕЙЄРДАЛ. АКУ-АКУ.

Через якихось двадцять хвилин я буду на Порозі неба, нога моя ступить на Пуп землі — легендарний острів, своєрідний музей під відкритим небом, одне з найдавніших пристанищ земної цивілізації. Який парадокс долі! Місце, де зародилось одне з перших вогнищ людської спільності, неповторний оазис дивовижної культури мало не став першим згарищем життя на планеті…

Невже вірус війни так міцно укорінився в окремих представників людського роду? Невже гіпертрофований потяг до влади будь-якою ціною, рецидиви суперменства — незнищенний атрибут поведінки людей? Ці питання не дають мені спокою, хоча відповідь я для себе вже давно знайшов: потяг до війни як засобу вирішення політичних та економічних проблем — це справді тяжкий недуг, небезпечний атавістичний залишок попередніх епох, що дожив до двадцять першого віку. Хворобу цю людство вже почало лікувати, і не безуспішно. Але, як видно, без радикального хірургічного втручання в окремих випадках, очевидно, не обійтись. Ось і зараз летить зі мною на острів Пасхи група міжнародних експертів, щоб довести лікування до успішного кінця. Однак нам треба визнати і свої слабкі місця. Нам — це МАБРу. Надто довго не вдавалося зробити точний аналіз діяльності “Ай-бі-кей”, і лише оперативне втручання, екстрені заходи дозволили локалізувати і взяти під надійний контроль розвиток подій.

Я дивлюся крізь ілюмінатор на безмежну синю гладінь Тихого океану, що купається в променях ранкового сонця. В голові продовжують крутитися згадки про недавні події, що передували цьому польотові…

Як я і передбачав, диверсія, вчинена мною проти суперкомп’ютера з допомогою пастки, що її поставив Жак Дюїно, не пройшла непоміченою у Відділі контролю МАБРу. Зафіксовані техніками три ключові слова тут же переслали на дисплеї і монітори Оперативного центру і в Службу розслідувань. Через лічені хвилини групи командосів з Панамериканського відділення МАБРу вже вилітали на острів Пасхи, в Сантьяго і на “гасієнду Дорнбергера”.

В дирекції “Ай-бі-кей” ще не встигли прийти до тями й розібратися в причині виходу з ладу наднадійного суперкомп’ютера, що вмент зв’язало руки космічним авантюристам. їм просто забракло фантазії додуматись, що це справа моїх рук. Доктора Найдера витягли просто з постелі…

Попереднє розслідування показало, що злочинні елементи, які окопались на гасієнді під вивіскою “Ай-бі-кей”, планували спершу вивести на геостаціонарну орбіту під виглядом “космічного катафалка” ядерну зброю, підняту з дна Атлантичного океану. Другим кроком мала бути доставка на Місяць, у район бази НАСА “Армстронг”, бойового лазера, замаскованого в десятитонній статуї з острова Пасхи як першого пам’ятника людській цивілізації в космосі, на природному космічному об’єкті. Виявилось, що спеціалістам гасієнди вдалося практично завершити роботу по програмі “Прометей”, яку наприкінці минулого століття розпочали американці в рамках програми Ес-Ді-Ай. Для успішної реалізації цього проекту компанії ще бракувало одного суперкомп’ютера і деяких елементів програмного забезпечення…

Якби не було Жака, Долорес, Пабло, чи могло б “похоронне бюро” справити поминки по людству? Я не раз думав над цим питанням, коли перебував у полоні на гасієнді. І вже тоді приходив до висновку, що обов’язково знайдеться хтось інший, хто не допустить катастрофи. Тільки чому хтось? Чому не я?..

Чому?

Ті, що вбили Жака, належать до крайніх правих угруповань, які не змирилися з втратою політичних привілеїв. Для них глобальне роззброєння рівнозначне політичній смерті. Вони так просто зі сцени не зійдуть. І я повинен допомогти їм зробити це.

У моїй кишені лежить копія пам’ятної записки, яку я підготував керівництву МАБРу про необхідність повторної інспекції космічної бази Матавері. Наведені аргументи визнано переконливими, і я призначений керівником групи експертів агентства. На лацкані моєї форменої куртки кольору хакі на спеціальному зажимі теліпається новий пластиковий карт-бланш на проведення інспекції на острові Пасхи.

Літак, зробивши крутий віраж, починає заходити на посадку. Я позираю на годинник: дев’ять нуль сім за місцевим часом. Вмикаю радіо, щоб почути “Останні вісті планети”. Професійно поставлений жіночий голос диктора іспанською мовою інформує слухачів: “…При посередництві МАБРу в столиці Індії підписано багатосторонню Угоду про потрійний контроль з допомогою національних засобів, спільних і міжнародних, включаючи інспекцію на місцях, з метою вивезення залишків військового спорядження з демілітаризованих ядерних полігонів у штаті Невада (Сполучені Штати Америки), в районі Семипалатинська (Радянський Союз), островів Керге-лен і Принс-Едуард в Індійському океані, що належать відповідно Франції та Південно-Афри-канській Республіці. На острів Пасхи прибуває експертна комісія на чолі з інспектором Служби розслідувань Міжнародного агентства по безпеці та роззброєнню Оксеном Климом…”

Як журналісти пронюхали моє ім’я і прізвище? МАБР лише у виняткових випадках розголошує прізвища своїх співробітників. А, можливо, інспекція острова Пасхи і є тим винятковим випадком?..

У вухах — наче хтось позакладав ватою. Ознака того, що літак почав стрімко знижуватись. Я інстинктивно ковтаю слину, вирівнюючи свій внутрішній тиск з атмосферним, поглядаю в ілюмінатор. Під лайнером уже видніється загадковий острів. Бовваніють гігантські статуї. Скільки тут цих кам’яних колосів? Здається, понад тисячу. Свого часу дослідники не раз ламали списи у суперечках, доказуючи різні гіпотетичні варіанти появи цих колосів, кивали і на можливих космічних прибульців. Правда, в 1986 році була реалізована ідея чехословацького інженера Павла Павела про можливий спосіб пересування десятитонної статуї з допомогою підручних засобів. І справді, одного з “довговухих” вдалося пересунути на кілька метрів, користуючись лише звичайними мотузками…

Он уже видніється космодром. Застигли в німому чеканні “Шаттли” і “Челленджери”. Біля деяких снують люди — обслуговуючий персонал. Обабіч бетонної смуги сріблом виблискує “космічний катафалк”. Над ним завис гелікоптер МАБРу — я впізнав його по характерних біло-червоно-голубих смугах.

Легкий удар — колеса “Туполєва” торкнулися бетонної смуги. Невдовзі літак зупиняється біля прозорої будівлі аеропорту. Пасажири готуються до виходу. Минає ще три-чотири хвилини, і моя нога ступає на трап.

— Сеньйор Клим! — чути чийсь знайомий голос.

Невже Пабло? Приглядаюсь. Точно. Серед зустрічаючих стоять Пабло і Долорес. Репортер махає рукою. Обоє всміхаються. Ні, журналісти таки брава корпорація. Я теж всміхаюсь і прямую до своїх добрих друзів, за спинами яких видніються “довговухі”, що дивляться в небо, у космос. Томас Фіцуотер, схоже, мав рацію… Справді, чому б не винести одного з цих кам’яних колосів на Місяць як символ безперервності творчих зусиль земної цивілізації? Зусиль добрих, людяних… Коли це стане можливим? Очевидно, тоді, коли відпаде необхідність в інспекціях на місцях, коли нікому більше не спаде на думку запустити в космос ядерного джина ні з Порога неба, ні з інших ракетодромів планети, коли Оку, що бачить небо, не загрожуватиме радіаційний пил і воно й далі спрагло вдивлятиметься у високу голубінь, у всіяне зорями чорне безгоміння Всесвіту…

Однак я щось розмріявся. Попереду непочатий край роботи. Попереду інспекція. І я рішуче спускаюсь по трапу на Пуп землі…