І прибуде суддя

Міжнародний потяг до Санкт-Петербурґа прибув на станцію Луцьк опівночі. Він спізнився всього на вісім хвилин. До того спізнювався на цілих півгодини, що було, зрештою, не так і багато для нинішнього непевного часу. Однак на підході до Луцька машиністові вдалося розрив скоротити, і молода провідниця із сьомого плацкартного вагона знала, що до наступної великої станції — Ковеля — якщо не трапиться чогось надзвичайного, прибудуть за графіком. А втім, що їй до того, її вини у жодному запізненні нема.

Як і належало, вона заздалегідь попередила тих пасажирів, котрі мали виходити. Їх було четверо. Молоде подружжя — він, високий, вродливий, з виразними очима, і вона, сіренька пташка, правда, з повними соковитими губами — всю дорогу завзято шепталося і сперечалося. До провідниці долітали фрагменти розмов, і вона зрозуміла, що ідуть ці двоє до родичів, з якими перед тим майже не підтримували стосунків, а зараз несподівано отримали запрошення на розподіл спадщини — після смерті, здається, двоюрідної тітки їм теж повинна була перепасти дещиця. Якось, проходячи мимо, провідниця почула, як дружина твердила, що проживуть і без цієї подачки. Чоловік щось заперечив, та вона не розчула, що саме сказав. Вже опинившись у провідницькому купе, подумала: якби на неї упала хоч якась крихта з чийогось там стола, вона не відмовилася б, нізащо не відмовилася б, все взяла б. Надто багато прикрощів зазнала в цьому несправедливому холодному світі, де приречена бути вічною жебрачкою, а тепер ще й блукалицею, не маючи ані пристановиська, ані надії на щось постійне, хоч віддалено схоже на щастя, тільки цю нескінченну осоружну дорогу, нудотний запах чужої зіжмаканої постелі й обривки чужих розмов і сповідей, сплетених у клубок щоденного і щонічного хаосу, який оточує страшним виром.

Тепер подружжя йшло проходом, наповненим чужими снами, неголосними розмовами, вуркотіннями і зітханнями, запахом виставлених з-під простирадел ніг. За ними поволі дибав дідок у засмальцьованій куфайці, хоч надворі стояло ще літо, а далі повз, мов сліпий слимак, молодий хлопчисько з двома величезними сумками. Провідниця перед тим ледве його добудилася. Потяг стишував хід, провідниця виглянула крізь двері: стало видно старовинну, ще з минулого століття, будівлю вокзалу і людський мурашник, який, незважаючи на нічний час, вирував на пероні. «Куди вони ідуть, куди поспішають, навіщо, — подумала провідниця, — якби вони знали, яка то мука — їздити і їздити, не маючи прихистку». Але знала вона й те, що зрушений світ не зупинити, що дорогою буде ще порожніти і заповнюватися потяг разом з її вагоном, поки нарешті дика орда мішечників не кинеться скуповувати, ощасливлювати місто, чимось схоже на те, звідки вони виїхали, нашпиговувати його маслом, ковбасою, м’ясом, зубною пастою, кухонним причандаллям, цукром, всіма мислимими і немислимими товарами, на які досі ще багата Україна.

Потяг спинився, провідниця, як і годилося, відчинила двері. Перед ними вже з’юрмилися з десяток людей з валізами й торбами. Провідниця зійшла на перон, сказала: «Дайте, хай пасажири вийдуть», — і відступила крок убік.

— І куди вони пруться? — мовив хлопчисько, нарешті прочумлюючись від сну, перед тим, як ступити на сходинку.

— До своєї погибелі, — чи то буркнув, чи то пофілософствував дідок.

Як і слід було сподіватися, всі їхали якщо не до Санкт-Петербурґа, то в Білорусь. Але один квиток, чи не останній (бо п’ятеро чоловіків і дві жінки, котрі стояли збоку і непевно позирали на провідницю, явно квитків не мали і готувалися упрохувати взяти їх, безбілетних), змусив провідницю мимоволі ледь-ледь здригнутися.

— Ви до…

Вона підвела голову і подивилася на молодого чоловіка років двадцяти п’яти, зі спортивною сумкою, що повисла на самісінькому краю правого плеча. Провідниця ще раніше звернула на нього увагу. Чоловік стояв трохи осторонь, біля вродливої дівчини, і зі скептичним спокоєм спостерігав за натовпом вздовж потяга. Щось говорила дівчина, але, здавалося, він її не слухав. Що привернуло увагу? Постава, цей спокій? Модна легка куртка, з-під якої визирала кольорова проста сорочка? Вона тоді ще раз мимоволі зиркнула на нього. І ось тепер він простягає їй квиток, а дівчина тихо гладить його спину.

— До Старої Вишні я, — сказав міцний чоловік, чи хлопець. — Ви здивовані? Ніхто туди не їздить? Чи там потяг не зупиняється? То я на ходу скочу.

— Ні, чому ж…

Часом і їздять, трапляються пасажири, хотіла вона сказати, але не сказала. Потяг, хоч лише на хвилину, але зупиняється.

Провідниця мовчки дала дорогу. Пасажир (сумка ледь не сповзла з плеча, він її недбалим жестом поправив) пройшов до вагона, наостанку послав дівчині поцілунок рукою. Провідниця ледве відбилася від безбілетників, порадивши їм пошукати щастя в інших вагонах. Ні, підробити вона не проти, але не сьогодні. Не сьогодні, от у чім річ.

Вона ледве дочекалася того моменту, коли потяг рушив і поповз уздовж перону, мимо пристанційних будівель. Ось уже його повністю ковтнула густа дьогтьова ніч, щоб за півгодини виштовхнути зі своїх обіймів на наступній станції. Тепер тільки дерева чорними привидами бовваніли обабіч колії. До Старої Вишні ще три зупинки: Рожище, Голоби і Ковель. Майже три години їзди. Дві з половиною. Якщо точніше — дві години сорок сім хвилин. «Виміряй із секундами», — покепкувала провідниця з себе. Вона відірвалася від холодного вікна, до якого притулялася чолом. Треба було йти у вагон, виконувати набридлі обов’язки. Зібрати квитки, видати постільну білизну. Потім прийде Коля, молодий бригадир. Він завжди приходить після півночі. Якщо потяг нічний. Нічний потяг. Нічний. Але ж як важко їй іти до свого купе. Господи…

Провідниця довго сиділа на лавці у провідницькому купе. Потяг уже повністю набрав швидкість. Якісь силуети тьмяно миготіли за вікном. Провідниця дивилася туди, очі її вбирали темряву, і темрява, здавалося, забирала їх до себе, притягувала її геть усю. Невже причина заціпеніння в тому, що у її вагоні іде цей чоловік, чи то швидше хлопець? Так, їде до Старої Вишні. Але ж він не знає, не може знати, звідки вона родом. Він сам не звідти, не з її рідного містечка, інакше б вона його знала, вони майже ровесники або й узагалі однолітки.

Чоловік зі спортивною сумкою, який їхав до Старої Вишні, мав місце приблизно посередині вагона. І хоч як відтягувала провідниця час, доскіпливо передивляючись квитки трьох інших пасажирів, таки добралась і до нього. Хлопець як хлопець. Худорлявий, але міцний. Руки теж міцні і, видно, дужі, плечі широкі. Не надто вродливий, але й не потвора. Хіба що вуха занадто стирчать, ніс ніби втиснутий в обличчя, трохи, майже непомітно викривлений. Може, боксер? На тонкі губи виповзала змійка іронічної посмішки. «Господи, навіщо я його вивчаю, — подумала провідниця, — час все одно іде, ще їхати якихось дві з половиною години, та й усе». Не думати про цей шлях — ось він, вихід.

— Що, фальшивий квиток? — весело спитав пасажир.

— Ні, чому ж… Пробачте. Постіль брати не будете?

— Та вже якось так передрімаю. Довго їхати?

— Дві з половиною години, — повторила вголос провідниця цифру, яка причепилася, мов реп’ях. — Дрімайте, я вас розбуджу.

— Дякую.

— Будь ласка. Це моя робота, мій обов’язок.

— Які ми ввічливі, — сказав молодий чоловік.

— Насміхаєтесь? — провідниця наважилась ще раз глянути на нього.

— Ну що ви… Дякую. Просто дякую.

Перш ніж піти далі, провідниця повагалася якусь мить. Спитати чи ні? Ну що їй до того, чому він їде до маленького містечка, загубленого серед поліських лісів? І все ж вона спитала:

— Ви у відрядження?

— У відрядження? — чомусь здивувався чоловік. — Ні, не у відрядження. На роботу.

І пожартував:

— На постійну роботу! На трирічне заслання.

З веселого приязного тону провідниця зрозуміла: він аж ніяк не проти з нею порозмовляти. Вона, здається, навіть йому подобається. А чому б і ні? Адже вона теж не потвора, доволі симпатична, якщо вже бути відвертою, хлопці з депо липнуть поглядами, а Коля-бригадир каже…

Провідниця обірвала думку, що стала волокти її невідомо куди, у темну безвість, і спитала:

— То ви за направленням?

— Авжеж, — веселості у його голосі навіть додалося. — Після університету. Перед вами бовдур, якого мали залишити у Львові, але не залишили. Навіть у Луцьку не зумів затриматися. Тепер їду в поліську Тьмутаракань. — Він тріпнув непокірним чубом. — Тож як повернетеся — передавайте привіт Львову. Ви ж зі Львова?

— Зі Львова?

— Даруйте? — хлопець трохи знітився. — Я гадав — бригада львівська, а не санкт-петербурзька, бо ж розмовляєте українською…

— Так-так, бригада львівська.

«А сама я зі Старої Вишні», — хотіла признатися провідниця, але знову нічого не сказала. Нащо йому знати? Натомість, перш ніж остаточно позбутися цього спілкування, таки поцікавилася:

— Ви будете вчителем? Не вгадала? Лікарем?

— Знову не вгадали, — пасажир, проте, явно не був розчарований. — Я юрист.

— Юрист?

— Що, не схожий?

— Ні, чому ж… Але… Ви… будете суддею?

Досі вони розмовляли впівголоса, бо ж довкола спали люди. Але останні слова провідниця вимовила голосно, майже вигукнула. Вигукнула проти своєї волі.

— Судді виглядають солідніше, еге ж? — по-своєму, очевидно, розтлумачив її подивування пасажир. — Може, буду й суддею. Колись таки буду. Поки що просто працюватиму в суді. Куди ви…

— До інших пасажирів… Спіть, я вас розбуджу…

Провідниця швидко пройшла до кінця вагона.

Коли вона перевірила усі квитки і повернулася у своє купе — там уже звучала музика. Стрімка, нахабна, вона, здавалося, розколювала тишу сонного вагона, мов дужий залізний молоток горіхову шкаралупу. Враження посилювало шипіння й постійна робота ударника, що, видно, не шкодував рук, відбиваючи стрімкі такти. Провідниця зрозуміла: Коля-бригадир уже прийшов. Він полюбляє заявляти про себе гучно, плювати йому, що пасажири сплять, що за вікном ніч, що він мав би, навпаки, оберігати спокій у вагоні.

Так і є, сидить із транзисторним приймачем у руках, а в очах, що з веселою нахабністю дивляться на неї, провідниця бачить себе — очі, сірі, майже блакитні, вбирають її, щоб зі звичною певністю затягти, мовби збільшуючись з кожною наступною миттю. Коля-бригадир знав про цю особливість своїх доволі гарних, аж якось не по-чоловічому гарних, очей і сповна використовував її. Провідниця здогадувалася — не одна вона втопилася в тих бездонних очах, осіла на дні, забута їх власником, проте чи зупинить це наступну жертву? Але сьогодні Колині очі викликали в неї лише відразу, втім, може, й не відразу, але якийсь дивний спротив, що народився майже миттєво, як тільки вона їх побачила.

— Слухай, вимкни, — несподівано для себе самої владно наказала вона.

— А то що? — вишкірив Коля зуби, з-поміж яких зблиснуло два золотих.

— Люди ж сплять.

— Ну й чорт з ними. Виспляться вдома, — безтурботно сказав Коля.

Провідниця рішуче простягла руку до приймача. Коля-бригадир, певно, відчув щось нове у її настрої, бо сам зменшив звук.

— Дивись, що я приніс.

Рухом фокусника він заліз під коричневу шкіряну куртку, дістав звідти пузату пляшку.

— Лікер. Ананасовий. Твій улюблений.

— Миколо…

Він теж підвівся, стояв зовсім поруч, вона чула його гаряче дихання, відчувала дуже чоловіче тіло.

— Що, Людочко?

— Вже випив? Ми ж на роботі…

Він тернувся щокою об її скроню, вільною рукою обняв за шию, потім дихнув у її ніздрі.

— І краплі в рот не брав сьогодні. А лікер подарував один чмур за те, що у купейний вагон без білета посадив.

— Миколо…

— Та ти сьогодні якась сама не своя, — він заглянув Людмилі в очі. — Я ще тоді помітив, як у потяг сідали. Що сталося, Людо?

«Тоді ти не міг помітити, — подумала Людмила, — тоді ще нічого не трапилося, тоді я ще нічого в собі не відчувала, хіба те, що мимо Старої Вишні будемо проїжджати, трохи тривожило. Але то так, дрібне хвилювання, не вперше…»

— То що сталося? — допитувався Коля. — У гуртожитку хтось образив?

— У гуртожитку? Ні, —Людмила похитала головою. — Хто мене мав образити?

— Ну, може, Вірка. Ти казала…

— Ні-ні. Вибач. Сховай лікер.

— Як хочеш. Куди поставити? Людо… — у його голосі прокинулися незвичні, мовби жалісні нотки. — Це ж тобі подарунок від мене.

— Скоро станція, Колю.

— То й що? Стоїмо тільки дві хвилини. До Ковеля ще година. Ні, ти таки сама не своя.

Людмила звільнилася від його рук, ледь стрималася, щоб не відштовхнути. Бригадир не став опиратися, плюхнувся на лавку. Ця легка перемога допомогла Людмилі трохи отямитися. Він же ні в чому не винен. А вона має те, що заслужила. Колю й заслужила, хоч це ще не найгірший варіант. Не одна з їхньої бригади була б не проти Колиної уваги. Та ж Вірка, яка перед тим, кажуть, була його симпатією, пробувала навіть задиратися. Але то було ще два місяці тому.

Що її саму мучить зараз? Невже причина в тому хлопцеві, який іде до Старої Вишні? Ні, не в ньому самому, а в чомусь іншому, що пов'язано з ним. В чому тоді? Щось мовби крутиться в голові, але не може стати думкою.

— То ти не хочеш сказати, що трапилося?

Людмила стенула плічками. Відвернулася, стала знічев'я переставляти на тумбочці склянки. І раптом відчула: з-під повіки правого ока щось викочується, тепле й вологе. Сльо…за?.. Боже, це ж сльоза, вона от-от заплаче, ладна заплакати… Тернула пальцями під оком, і їй здалося — палець відчув солоність маленької краплини, бо та стала вбиратися у пори шкіри.

— Ти… плачеш? — здивовано спитав Коля-бригадир, посунувшись до неї.

— Ні-ні, тобі здалося.

Людмила поспішно відвернулася, ще раз тернула під оком. Коли ж повернулася до нього, подивилася у його гарні зіниці, схожі зараз на дві блакитні цятки серед хмари, що розповилася перед нею, її власні були сухими, принаймні їй хотілося, щоб так було.

— Я хочу тобі щось сказати, Колю, — промовила вона стиха помертвілими губами.