Прибутні люди

34

Після Хрещення поїхали. Валентина, Килина, Палажка і Василь з ними. Сіли на поїзд уночі. З морозу в теплому вагоні Василя враз потягло на сон. Дівчата ще трохи погомоніли у вагонних сутінках, але і їм скоро зів’яли голоси. Спали сидячи, посхилявшись одне на одного. Василь раз у раз важко прокидався від того, що замліла шия чи затерпло плече, на яке злягла Валентина. Легенько ворушив ним, щоб не збудити сестру, і знову поринав у сон. їхати їм усю ніч, цілий день і ще півночі до того казкового Херсона. А там уже напитуватимуть дорогу на села. Краще всього зайти раненько на базар і попитати в людей, так радила найстарша серед них Килина. Її слухали, бо Килина побувала за своє життя де хоч. Двічі її забирали до Німеччини. Перший раз вона втекла з поїзда аж у Західній Україні, виплигнула з вікна на одній станції, і конвоїри взівали її. Добралася додому, а тут нова хвиля людоловства, загребли дівчину вдруге. Вижила, вернулася по війні. А в сорок сьомому, рятуючись од голоду, тричі їздила в Західну Україну, вимінювала хліб на німецькі лахи, що привезла з Німеччини, продержалися з матір’ю і малою сестрою до нового врожаю.

Уранці вагон заворушився, загомонів. За перегородкою голосно перемовлялися двоє: один з нижньої полиці, а другий з горішньої.

—Агов! Уставай, кажу, снідати!

—Ну, куди ти спішиш? — відмовляла горішня полиця. — Тільки б поспати оце, ні, будять живосилом.

—То спи й за мене. А я поснідаю за нас обох.

Засміялися сусіди.

—Е-е, ні. Поспати я можу й удень, — завовтузилися на верхній полиці, позіхнули. — Переконав.

Голоси Василеві здалися знайомими.

—Давайте й ми поснідаємо! — запропонувала Килина. — Підсідай до нас, Васильку. Не пишайся.

—А я не пишаюся, — сказав Василь.

Дівчата вже встигли попричісуватися, сиділи причепурені. Валентина й Палажка витягли свої наїдки.

—До купи, до купи! — підбадьорила їх Килина. І те, як вона це сказала, Василеві дуже сподобалося. Він і свою частку долучив.

—О, бач, який у нас тепер багатий стіл. Хліб, Василю, поки що сховай, у нас дорога ще довга, — порядкувала метка Килина. Вона покраяла хліб, у кого біліший, у кого темніший, на тоненькі скибки, наклала на нього шматочки сала. Ще й по пирогу з капустою кожному дісталося.

За перегородкою голосно перемовлялися ті двоє.

—Тобі ще накладанець, як Ярослава каже?

—Йой! Давай хоч і два, — згоджувався той голос, що недавно ще озивався згори.

—Що ти так прислухаєшся, Васильку? Вуха зовсім плескаті стали, — зауважила Килина.

—Та чудно мені якось. Наче знайомі голоси, — сказав Василь. — І слова такі…

—А ти піди подивись і не мучся, — запропонувала низенька чорнява Палажка.

Василь підхопився, доїдаючи пиріг.

—Зачекай, доки хоч поснідають. Нікуди вони не дінуться, — зупинила його Валентина.

Килина посміхнулася:

—Накладанці згадав?

—А що це таке? — спитала Палажка.

—Бутерброди. Так у Западній кажуть, — пояснив Василь.

—Усе в них не так, як у людей, — сказала Палажка, і в її голосі забриніли нотки затятої зверхності.

—Тебе послухати, Палажко, так люди — це тільки ті, що живуть у Калашниках, — сказав Василь.

—Схопила? — озвалася Валентина. — Він у нас таки-ий. За тих западенців горою.

—Я теж, Валю, така-а, — сказала Килина, і її маленьке кругловиде обличчя зробилося суворе, сірі очі наколющилися. — Коли б не вони, ми б оце вже не їхали з Васильком у той проклятий Херсон.

—Хіба я що?.. — знітилась Валентина. — Тільки ж усяке балакають про них. Он і Василька з Іваном самих посадили в поїзд до першої станції, а там хоч пішки йди.

—Ну й що? Доїхали ж, — сказав Василь. — Шляк нас не трафив.

—Ти, Валентино, слухаєш, що балакають, а я на власні очі бачила, як туди плавом плив народ наш у голодівку. Мов ота повідь на Росі, затопили всю Западну.

Дівчата примовкли. Погойдувався вагон на стиках рейок. Пропливали телеграфні стовпи за вікном, позначаючи поїздові пройдений шлях.

—А тепер куди ми пливемо? — озвалася Палажка. — Що нас добре чекає там?

—Та щось уже чекає. Ти тільки гурту тримайся, Палазю. Гуртом воно й у пеклі легше кричати, — сказала Килина.

Василь таки не втримався, пішов заглянути за перегородку й зразу ж побачив їх, двох солдатів із Степанців — білявого кремезного Павла і смаглявого Сергія. Правда, вони були тепер не в солдатському, а в сірих портненьких піджачках, з відрощеними парубоцькими чупринами, у Сергія вона була вихраста, чорна, і він з нею зробився ще вродливішим. Василь зупинився проти їхніх лавок.

—Що, земляк, дивишся? Пізнаєш? — спитав Сергій, байдуже ковзнувши по Василеві поглядом синіх очей.

—Може й пізнаю, — сказав багатозначно Василь. На нього вже звернув увагу й Павло. — А ви не пізнаєте, Павле?

—Ти бачиш, він і на ім’я тебе назива? — здивувався Сергій.

Павло стенув плечима. Василь почув, як за перегородкою загомоніли дівчата, видно, про нього. Хтось засміявся. На мить він засумнівався. Може, це не ті солдати?.. Так ні ж, ось цей, смаглявий скинув бровами. Як той, Сергій.

—А ви… Сергій? — спитав Василь.

—Ну, Сергій. Що з того? — насторожено відмовив смаглявий.

—Так от, — пожвавішав Василь. — Пам'ятаєте Шепетівку… Як ви з Німеччини їхали і двох хлопців підібрали? З Калашників?

—Стривай, стривай… — посміхнувся Павло. — Ти — Іван? Старший?

— Не вгадали, Павле. Я — молодший — Василь.

Павло зміряв його очима.

—Не може бути. Височенький, баском говориш. Ти ж Іван?.. Той, менший, зовсім ще пацан був.

—Так то ж коли було? Два роки минуло. Я підріс. А Йвана забрали на шахти.

Павло звівся з лавки, проштовхавшись серед сусідів, що сиділи скраю, відійшов, потиснув руку.

—Ну, здоров був, Василю, який уже виріс. Ти згадав, Сергію, тих пацанів? — звернувся він до свого товариша.

—Тих, що Пешєньков хотів ізсадити на першій же станції?

«Сам ти не кращий за Пєшенькова, хоч і земляк», — подумав Василь.

—Куди ж ти тепер мандруєш? Чого тобі дома не сидиться? — спитав Павло.

—Усе того ж. Їсти нічого. На Херсонщину їду. Кажуть, там по колгоспах щедро хліба видають на трудодень.

—Сергію! Чуєш, наш попутник.

—А ви теж туди?..

—Ти думав, один ти такий розумний у ваших Калашниках?

—Чого ж. Зі мною ще й дівчата наші їдуть.

—Йой! — виїукнув Сергій. — Дівчата? Ану веди нас до них.

—Ходімте. Мені не жалко.

Через якісь чверть години всі вже були перезнайомлені. Хлопці сиділи коло дівчат, грали в дурня й розмовляли. Валентина так і приросла очима до Сергія, вслухалася в кожне його слово, відповідала широкою усмішкою на кожен ледь уловимий усміх, порух смоляних брів. Павло заговорював зуби Палажечці, вони й грали в парі проти Сергія та Килини. Три на три не вийшло, бо Василь не любив цієї гри й тому сказав, що не вміє, а чужого до своєї компанії вони не схотіли кликати.

—Так куди саме ви їдете? — питав Павло.

—У Херсон, а там напитуватимемо щось, — сказала Килина.

—Йой! Як каже Ярослава, — придурюючись, вигукнув Сергій. — Чого це вам забиватись аж у той Херсон та ще й невідомо, що ви знайдете наосліп? — сказав Сергій.

— А що ж нам робитоньки? Ми взяли квитки до Херсона, — сказала Килина.

—Уставайте з нами в Пелюхівці. А гам палицею кинути вже й до нашої Хрещенівки. Роботи — море. Треба і доярок, і телятниць, і свинарок, і фуражирів, — розповідав Сергій.

— Фуражирів?! — вигукнув Василь.

—І фуражирів, — повторив Павло. — Мені напарник потрібен.

— Беріть мене. Я справлюсь!

—Подивимось.

—Васильку! — видивилася на нього Килина. — Ти вже відколюєшся від нас?

—А хіба ми не з хлопцями?

—Ми ще нічого не вирішили, — сказала Валентина, — і ти не стрибай поперед батька в пекло. Мало що ці хлопці можуть наобіцяти нам.

—От дає блондинка, — посміхнувся Сергій. — Ми вже рік проробили, по півтори тонни хліба нам відсипали. Платять по три кілограми і по три карбованці грошима. Що вам ще треба?

—Хочемо по три з половиною кілограми, — сказала Килина.

—Ну, в тебе, дорога, й апетити. А скільки у ваших пухкеньких Калашниках нараховують? Забула? — спитав Сергій. Помовчали.

—Думайте, дівчата, — порушив мовчанку Павло. — Кращого не найдете. Хіба ж ми не шукали? Об’їхали в двох районах добрий десяток сіл. І скрізь три, а то й два з половиною кілограми дають. Отож, кращої платні не найдете та ще й хтозна як удасться влаштуватися, бо народу вже понаїжджало і з наших країв, і з Полісся, і з Полтавщини, і з Поділля, а особливо із Западної стільки, що нашого брата заробітчанина більше, ніж місцевих. Отож і на квартиру стати не так просто, а тут приїдете, можна сказати, на готове. Зразу ж ведемо вас до голови колгоспу як наших земляків. Для дівчат гуртожиток є, схочете, там кагалом живіть. Василеві квартиру підшукаємо. Поруч, усього за п’ять кілометрів станція і райцентр. А то загонитесь у якусь степову глушину кілометрів на сто, і ні виїхати звідти, ні вилетіти.

—А з харчуванням як? — спитала Килина.

—У коморі всього можна виписати. І олію, і хліб, і сало, і молоко. Навіть мед. І все це дешево.

—Ну що, дівчата? — спитала Палажка. — Устаємо в цій, як її? Петлю… Петлю…

—Пелюхівці, - сказав Сергій.

—Ой, Пала-азю, — посварилася Килина. — Тобі що, хлопці сподобалися?

—А чого?.. — зашарілася чорнявенька Палажка. — Хіба не гарні?

—Та гарні, —сказала Килина. — Ми ще подумаємо.

—Ви собі як знаєте, а я з Павлом у фуражири, — сказав Василь.

Аж увечері, коли вже під’їжджали до Пелюхівки, Килина зважилася нарешті, і вони сквапно зійшли па цій станції з хлопцями й рушили у вітряний вечір, минули коротеньку вуличку з теплими домашніми вогнями, вибрели в чорний степ, як на ніж, під пронизливий вітер у лице. Тиснув мороз, зойкав сніг під ногами.

—Опусти вуха в шапки, — гукнула Валентина Василеві. Вона зупинилася й зав’язала йому поворозочки шапки під бородою. — Прислухайсь, як ніс дуже мерзнутиме, скидай рукавицю й відтирай долонею.

—Зна-аю, — озвався Василь, і вітер забив йому басок у горло.

—Та й вітер же! — крикнула Килина.

Щоб почути один одного, вони кричали.

—Звикайте. Це норма. Тут степи безкраї! — крикнув Павло.

—Оце попали, — промовила Палажка. — І душу видме.

—А ти ховайся за мене, мала, — крикнув Павло й став заслоняти своєю кремезною постаттю щупленьку Палажку од злого вітру.

—Ну, за Палазю я спокійна! — крикнула Килина.

—А за мене?.. — спитала Валентина, що спинилася попереду Василя й пробувала захистити його собою від рухливої шмалької темряви.

—А ти, Валю, помовч, — крикнула Килина.

—Отакої!.. — засміялася Валентина, і в її сміхові вчувалися нотки погано прихованих розгубленості й досади, які чогось зачепили Василя за живе.

Сергій ішов десь у темряві, попереду всіх.

—Пристав ногу, Сергі-ію! — гукнув йому Павло. — Не встигаємо!

—Ворушись… — долетів з вітром слабкий Сергіїв голос із темноти.

Вітер намагався заповзти Василеві знизу під куфайку, та хлопець туго підперезавсь поверх куфайки широким армійським ременем, і це рятувало. «Таким паском голий на морозі підпережешся і то зігрієшся», — згадав він слова солдата, що подарував тоді, в дорозі із Шепетівки цей теплий ремінь.

35

Василя взяли на свинарник водовозом і поклали йому один трудодень за цю роботу. На квартиру став він у тітки Паші, в якої був син Володя, худорлявий довгобразий хлопець, на рік старший за Василя. Вони подружили, спали на печі, удень обидва робили в колгоспі водовозами. Уставали ще вдосвіта, бігли під пронизливим вітром в заметіль до стайні, запрягали коней і роз’їжджалися по своїх фермах, Василь возив воду в свинарник, Володя — в корівники.

На фермах колодязів не було, і хлопці брали воду в людей. Колодязь глибоченний, зруб од розхлюпаної води в крижаній кожурі, і коло кручалки під ногами суцільний лід горбом. Не встигнеш сколоти ломом та сокирою той лід, як через годину вже знову накипіло, і вже ти балансуєш, наче мотузяний дід, так і дивись, не вдержишся на ногах, коли витягаєш повне відро, брикнеш, ще й кручалка може жахнути зверху по голові.

Перші дні на пронизливому вітрі Василеві було дуже непереливки в тоненьких бавовняних штанях, аж поки свинарки не заступилися за нього перед бригадиром:

—Та видайте ж хлопцеві спецівку, бо ще втратить отут на морозі своє прекрасне хлоп’яцтво. Ми ж не переживемо такого!

—Ага, видай йому, а він і здиміє завтра, — сказав бровастий однорукий бригадир у доброму кожусі й синьому галіфе. Він глянув на Василя насмішкуватими сірими очима. — Як, малий, даси дьору в казьопному?

—Хіба ж я дурний чи що від таких дівчат тікати?

—Ви чули, сороки? Цей козак, хай тільки вус засіється, ще покаже вам, де раки зимують. Ну, ходім, джигуне, обмундирую.

І Василеві видали новеньку, як з голочки, куфайку, ватяні штани й гумові чоботи. Він як убрався в ті штани, то наче заново на світ народився. Під’їжджав до свинарника з повною бочкою, і тут свинарки вибігали з відрами, вточували воду, наливали в чани, варили свиням корм. Води треба було до ката, і Василь усе снував і снував од села до ферми з бочкою, і до вечора вхоркувався так, що вже не чув ні рук, ні ніг.

—Нічого, втягнешся, — заспокоював його Володя.

Він, мабуть, справді втягся вже, був худющий, в чому тільки там і трималася та душа, а байдуже, вертавсь увечері додому бадьорий, веселий, казав Василеві, що в суботу підуть у гуртожиток до дівчат.

—І Го-осподи ти мій! Парубок найшовся, — смикнула мати Володю за руду чуприну. — Вечеряй краще, бо вже такий зробився, хоч крізь драбину тягни. Боком повернешся, яка ж тебе дівка побачить?

—Бо росту швидко, того й худий, — сказав Володя.

Василь виписав у колгоспі харчів на цілий місяць і віддав їх тітці Паші в спільний котел. Плату ж за квартиру хазяйка відмовилася брати в нього навідріз.

—Живи так, дитино. Чи мені жалко печі? Не перележиш. Он з моїм песиголовцем будеш у парі. Хлопець ти, бачу, бідою навчений. Може й мій коло тебе розуму хоч трохи зачерпне.

Була тітка Паша повненька, білолиця, з доброю усмішкою, опечаленими сірими очима й співчутливим тихим голосом, і Василь одразу зрозумів, що й тут йому поталанило, як колись у Западні з ґаздинями — вуйнами Ганкою та Устиною.

Як і в Калашниках, топити в людей тут було нічим. Вугіллячко гріло тільки контори, хати залізничників та всякого начальства. Народ же рятувавсь, як міг. Хлопці вже раз ходили пізно, після вечері в степ по солому. Приперли в’язанки, то мали тепер на два дні чим протопити в печі. Та ще її кізяком, соняшничинням трохи підбадьорювали. Уночі липли до тієї печі, як мухи. Хлопців із черіні хіба що живосилом стягнеш уранці, і тітка Паша спала на широкій лежанці під теплим комином. На застелене ж ліжко із двома рогатими стіжками пухких подушок і дивитися було холодно, не те що лягати в нього.

Десь на четвертий день Володя сказав Василеві:

—А тобою зацікавилась одна дівчина.

—Валентина, моя двоюрідна сестра? Так вона ж учора підходила до мене на роботі.

—Не Валентина. Є в нас така Ярослава.

—Ярослава? А звідки вона про мене знає?

—Ну, я похвалився, що в мене завівся пічкур один, який дуже любить теплу черінь та гаряче просо. Ну, й по імені тебе назвав. А вона, бачу, й стрельнула очима та й каже: «А ти приведи його до нас на вечорниці, ми якось уже відігріємо гуртома».

—Піди до таких, а вони насміхатимуться. З мене й свинарок вистачить.

—Що? Слабо? Ну, то лежи лежнем на печі й носа не витикай з проса. Бачиш, вірші?! Ха-ха.

—Дуже смішно, аж нікуди.

—Та не сердься. Вона справді зацікавилась, — сказав Володя. — Спитала, скільки тобі років.

—Для чого це їй? — ужалено буркнув Василь. — А ти й доповів, що п’ятнадцять…

—Не такий я простий, як ти думаєш, — засміявся Володя. — Як вона спитала, я й кажу: «А на козаку немає знаку!»

Вони вже лежали на печі, зануривши руки в розімлілу від тепла пшеницю. Перед цим тут просушувалася кукурудза й добре нарізала боки за ніч, а це сьогодні тітка Паша висипала пшеницю. У пічне віконце билася нічна завірюха, сухо шелестіла об шибку снігом. Тітка Паша перемивала посуд, почула останню Володину фразу, озвалась:

—Про що це ви там, парубки? Чи не про дівок?

—А то про кого ж, — відповів Володя.

—Гляди мені, парубче. Ускочиш у халепу з дурним своїм розумом, не відкрутишся. Оженить на собі яка-небудь років на десять старша, ото буде радості. Лихо мені від оцих приїжджих. Хоч під замок саджай хлопця.

—Яке ж лихо, мамо? Стільки дівчат зроду ще не було в нас у Хрещенівці.

Натомлений, промерзлий до останньої жилочки на сих страшетельних степових вітрах Василь усе глибше поринав у розпарене збіжжя руками, коліньми, щокою, блаженно відігріваючись, і вже чув розмову Володі та тітки Паші в пів- вуха, бачив у півока з печі покуття в золотих образах і мерехтливе світло лампи на них, а ще за мить не бачив уже нічого. Тільки й устиг порахувати зароблене: чотири трудодні —це дванадцять кіл зерна і дванадцять карбованців… А потім згасли й голоси, і думка урвалась. Він уже спав убито, час від часу гребучись правою рукою в пшениці. Йому й уві сні здавалося, що він усе крутить і крутить скрипучий коток, стискаючи в долоні кручалку, і сталевий трос навивається й навивається на коток, і нема тому кінця-краю аж до самого досвіта, коли вже тітка Паша починає шарпати їх за чуби, щоб мерщій уставали на роботу.

Назавтра була субота, і хлопці після роботи, повечерявши, хапковито стали рихтуватися на вечорниці. Василь убрався в чистеньку сатинову сорочку, а піджак і куфайку надів ті ж самі, що й на роботу, тільки бляху на солдатському ремені натер зубним порошком, і вона засяяла проти лампи, як у генерала.

— Дайте, я вас хоч попричісую, — сказала тітка Паша. — Парубки, п’ятірнею чуби пригладжують, Го-осподи! В отаку лиху годину теліпає вас на край світу. Сиділи б краще на печі, відігрівалися та набиралися тепла-на завтра. Дивіться, хоч з дороги не збийтеся.

— Та я вам із зав’язаними очима не схиблю й на крок, — сказав Володя.

—Не вихваляйся проти такої ночі. Будь обачним.

—Ітимемо назад, ще й соломи прицупимо півожерєда, — сказав Володя й узяв дві мотузки.

Мати вийняла із свого волосся з-під косинки пругку підківку-гребінець, причесала рудаву неслухняну чуприну Володі, а потім Василеві.

—Бач, яке м’яке у Василька. Як шовк. Ото й душа така в тебе м’яка, — примовляла тітка Паша. — Бережись, бо загнуздає тебе якась і почне їздити верхи, ще й поганятиме. Дівчата, знаєш, такі. Ну от, тепер ви причепурені, на людей схожі. Ідіть та не довго розгулюйте, бо завтра вас не стягнеш із печі. Шапки ж накладайте обережно, а то знову на голові буде, як у переляканих.

Ага, обережно, як воно, тільки вийшли, й узялося за них, стусонуло в груди, забило дух, сипонуло снігом межи очі, заліпило обличчя. Хлопці понасували шапки по самі брови, ще й поворозочки зав’язали під бородою. Прорізалися снігами, спинаючись проти вітру аж до гуртожитку на молочну ферму, що стояла в степу на відлюдді, за півкілометра від свинарника.

—Та й далеко ж тобі возити! — крикнув Василь, пересилюючи вітер.

—А ти ж думав як? Поки доїдеш по такій погоді, душа вискакує!

Крім Володі, на ферму возив воду ще один чоловік. Сам би Володя не встиг у таку далечиню наниряти своїми сивими.

—На ту зиму збираються накопати колодязів біля ферм, — сказав Володя. — Тоді, може, поставлять движок та й качатимуть.

—А ми з тобою зостанемось без роботи? — стривожився Василь.

—Хо-хо! Не бійся! Робота найдеться, були б дурні руки!

Нарешті попереду в сніговій круговерті проклюнулися кволенькі вогники. Здавалося, вони не витримають цих нальотів вітру й ось-ось погаснуть.

—Ну, тепер уже доб’ємося! — крикнув Володя.

—А що? Могли й не дійти?

—У нас усе можливе! Я правда, знаю тут кожен скіпчик. Із зав’язаними очима дійду. А ти сам не виривайся, зрозумів? Жди мене!

Коли вони увійшли в гуртожиток, забурковані з ніг до голови снігом, з обвареними на шкулькому морозі червоними обличчями, там було вже народу під саму зав’язку, сиділи на стільцях і на ліжках, й одначе, як здалося Василеві, місць не вистачало, і дехто з дівчат угніздився в хлопців на колінах, обнявши хлоп’ячі шиї руками. Троє парубків примостилося прямо коло плити на соломі. У плиті топилося вугіллям, і це була неймовірна розкіш. Хлопці обтупувалися від снігу в клубах пари, що увірвалася знадвору слідом за ними з холодом, і їх зразу ніхто не пізнав, зелених парубків, аж поки вони не поскидали шайок.

—Ба! Та це ж наші водовози! — гукнула котрась із дівчат.

—Воло-одя! А це новенький з тобою?

—Диви, який симпатичний хлопчик! Засоро-омився!

І раптом хтось неймовірно знайомий вигукнув, наче зойкнув, неймовірно знайомим голосом:

—Йой! Васи-ильку!..

Василь з несподіванки зашлупав змерзлими повіками і, боячись повірити власним очам, не впізнаючи й упізнаючи одночасно, запитав радісно:

—Славка?!

І вже дівчина метнулася з гурту, смаглява, мов циганка, виросла перед Василем, рвучко обняла його за шию й засміялася:

—Йой! Васильку мій!.. Де ти взявся?..

Народ ошелешено притих, стооко дивився на них, білів посмішками.

—Славко… Це ти чи ні?..

—Я, Васильку… Я…

—Як же ти тут опинилася?

—А наших тут повно. У нас там тепер їсти нічого, роботи людям нема.

—Ба! Та вони давні знайомі! — озвався хтось із гурту.

—От тобі й малий, яку дівку злапав!

—Начувайся тепер, Сергію!

Тільки зараз Василь спам’ятався, що кругом люди, а він обіймається з дівчиною, і випустив її тугі теплі плечі з рук. Одслонилась і Славка від нього. Він розгублено дивився на всіх зразу й на цю смагляву дівчину з ясними-ясними, золотими очима. Славка… Боже, яка вона стала… Зовсім дівка. І гарна. Як панна Осніговська… Він аж одступився від неї до порога.

—Дивіться, засоромивсь Ярослави!

«Так ось хто це — Ярослава…» — подумав Василь.

—Роздягайся, Васильку. І ти, Володю, у нас тепло, — сказала Славка й Володі, що стояв поруч із роззявленим з дива ротом.

Хлопці роздяглися й примостилися на соломі коло гарячої плити. Славка була вже в гурті, але й звідти все поглядала на Василя ясно-ясно, аж світ йому золотів. «Яка ж вона стала файна», — дивувався Василь. Щось говорив до неї в цьому гаморі Сергій. Він сидів тут буйночубий, красивий, у коричневому піджаці й темно-салатовій сорочці, які так пасували до його смаглявого обличчя. Славка раптом потемніла очима, щось різко одповіла Сергієві й одвернулася. Тут же й Павло був з Палажкою. Вона сиділа в нього на колінах, розімліла від щастя. «Ну, ця вже прилипла», — подумав Василь і зустрівсь очима з Валентиною. Сестра підійшла, привіталася.

Як там тобі? — спитала. — Важко?

—Нічого, Валю. Звикаюсь. А ти чого така, наче засмучена? Обидив хтось?

—Не всім же й веселитися, Василю, — одмовила вона. — Коли що треба там випрати, зашити, кажи, не соромся.

—Ще чого? — озвався Володя. — Хіба він у лісі живе? Мати його і обпере, і обшиє.

— Який ти щедрий на материні руки, — похитала головою Валентина.

— Тітка Паша мене, як рідного прийняла, — сказав Василь.

—Аякже. Мій брат-пічкурик, — засміявся Володя.

—А цю, Ярославу? Ти по Западній її знаєш?

—У їхньому селі жив.

—Ясно, — Валентина відійшла од хлопців до дівочого гурту, і скоро звідти випурхнув її гарний високий голос:

І тут же підхопили дівчата:

До дівочого гурту пристали парубочі голоси:

У хорі помітно виділявся дужий Сергіїв баритон. І дзвенів-линув йому назустріч Славчин голос:

Як відгриміла пісня, Павло крикнув Володі й Василеві:

—А ви, парубота, чого в рот води понабирали? У нас усі співають!

—Вони розмерзаються коло плити. Ач як приклеїлись до тепла! — підшпигнув Сергій, і Василь постеріг, як метнула свій погляд на Сергія Славка. Очі були в неї чорні-чорні.

—А, годі плакатись! Завели такої сумної. Давайте краще покрутимо пляшечку!

—Згода!

—Де пляшка, Ярославо?

Усілися на долівці кружкома, хлопець-дівчина через одного. У центрі кола прогорнули солому, поклали півлітрову пляшку. Славка втиснулася між Василем і Володею. Першим крутнув пляшку Сергій, і вона, обернувшись, стала горлом до Килини.

—Цілуйтесь!

Сергій підсунувся до Килини, обійняв її. Дівчина покірно прилинула до парубка, і вони поцілувалися.

—Ой солодко ж! — сказала зрожевіла Килина. — Може, ще раз?

—Май совість! — сказала Валентина. — Залиш ще й другим.

Черга підійшла крутити Палажці, і треба ж, горло пляшки минуло Павла й зупинилося проти Сергія.

—Ну й везе деяким, — сказав Павло.

Та Палазя не розгубилась і сама міцно обняла Сергія.

—Е-ей! Одірвіть Палажку, бо задушить парубка!

—Ці канівські хоч співати, хоч цілувати, так перші!

—Васильку! — загукали. — Ану, ти попробуй щастя!

Василь засоромлено простяг руку до холодної пляшки й крутонув її так, що вона дзиґою обернулась раз і ще пішла по новому кругу й повернулася до… Славки.

—О-о!!! — загуло довкола. — Ну, Сергію, не все коту й Масниця. Настав і тобі піст. Держись!

«При чім тут Сергій?» — подумав Василь.

—Чого ж ти спиш? Цілуй уже дівку! — загукали до Василя. Хоч крізь землю провались. Він боязко повернувся до Славки, і назустріч йому заясніли її золоті очі. Наосліп вернувся побабілими губами об її зашарілу гарячу щоку й відслонивсь, як од вогню.

—Е-ге-е!

— Та він цілуватися не вміє!

—Хух! — награно зітхнув Сергій. — Доведеться мені виручати чи що?

Кругом засміялися. І далі вже було крутити Славці. І як там воно сталося, тільки Василь не встиг спам’ятатись, коли Славка вже обняла його за бичакувату неслухняну шию й міцно поцілувала в губи. Він відчув ЇЇ м’які губи й теплий, якийсь солодкий дух дівчини й на мить задихнувся.

—Отак зелень дає! — вигукнув Сергій.

—Дає, дає, Сергію, — багатозначно сказала Валентина.

Крутили й ще ту пляшку, і Василь молив Бога, щоб на нього більше не показало.

—Тобі віриться, Васильку, що ми оце сидимо разом? — питала його Славка.

—Нітрохи. Мені й уві сні не могло таке привидітися. Знаєш, я ще в поїзді, як ми їхали, почув од Павла й Сергія про якусь Ярославу…

—Що ти почув?.. — сквапно перепитала Славка.

—Та нічого. Просто ім’я це згадували. Потім Володя мені каже: «Тобою зацікавилась наша Ярослава». Ну, Ярослава, то й Ярослава. Я ніколи не міг подумати, що це ти. Весь час тебе кликали «Славка». А Ярослава… — здвигнув плечима Василь.

Славка засміялася.

—Йой! Який у тебе голос. Прямо як у цілого тобі вуйка. А я чую від Володі про якогось Василя, що в них розквартирувався. Ну й спитала. Тільки я також не могла собі уявити, що се ти. Ім’я нагадало мені про тебе. А чого ж ти не написав жодненького листа?

—Про що було писати? Жили в таких злигоднях.

—А я чекала… Йой, як чекала…

—Ну, от. Не написав, бачиш…

—А Йван де?

—Забрали в Донбас на шахти. А про Владека щось чути?

—Лист був. Десь аж із Сибіру. Дід їхній помер ще в поїзді. І панни Єви немає вже…

—Панни Єви?..

—Ой, Васильку, ти так зблід… — стемніли стривожені її очі.

—Панна Єва… — затремтів Василеві голос. — Як же так? Славко?.. Це ж панна Єва!.. Пам’ятаєш, як вона мені костюмчик пошила? Панна Єва… — і раптом у нього мимоволі вирвалось: —А ти зараз така, як вона… була…

—Придумав. Вона… була красуня.

—Правду кажу. Я оце як побачив тебе, так і подумав, що ти на неї стала схожою.

—От придумав… — глянула на нього золотисто.

Скоро пляшка надокучила всім, і тоді загукали:

—Ану, канівці, давайте ще пісню грякнемо! Валю! Сергію! Зачинайте!

І Валентина, підсівши до Сергія, заспівала:

—Ну ж, Сергію! — перевела дух Валентина, й далі вони вже із Сергієм:

І вже весь гурт заробітчан сумно-сумно:

Пісня їх зігрівала, вони горнулися до неї серцем, як до рідного дому. Котрась із дівчат не витримала й розплакалася. Її кинулися втішати й відпоювати водою. Дівчина лихоманково цокотіла зубами об алюмінієвий кухоль, примовляла:

—Ой, матіночко моя рі-ідна, ой нещасна ж я, неща-асна…

—Ну, Катю! Годі тобі. Хіба ж одна ти така? Ми ж тут усі з чужих країв.

—Ой, матіночко-о… — не чула й не бачила нічого дівчина. І пісня, і тужіння цієї дівчини ще дужче збудили Василів сум за панною Євою. Панною Оспіговською…

—Пора вже, сіпнув Володя за рукав Василя. — Поки ще насмичемо тії соломи, то й на піч ніколи буде лізти.

Вони швидко вбралися.

—Ви вже йдете? — спитала Славка. — Який ти високий став, Васильку. Зі мною зрівнявся. І пасок у тебе файний. Справжній тобі жовнір.

Це була Славка з її мінливими очима, то чорними, то ясними, аж золотавими, коли з чогось радіє, з її скорим дзвінким голосом, тільки зовсім уже доросла дівчина, вродлива, як панна Єва.

—А Костя й Федь як там?

—Також подалися на заробітки. Десь під Миколаєвом.

—От би побачитись.

—А мені ти не радий, Васильку?

—Що ти, Славко? Я тепер чекатиму суботи, як Бога.

—Ми й по середах збираємось.

—У середу нас мати не пускає, —вихопивсь Володя.

—Ну й парубки! — засміялася Славка.

—Я до тебе прискочу в обід, коли коні перепочиватимуть.

—Важко тобі на водовозці?

—Байдуже. Втягнусь. А ти як?

—Я вже… втяглась.

—Ти давно тут?

—З осені.

Вони знову вийшли чортові в обійми, в сніговий крутіж, добилися до ожереду, насмикали в’язанки, вищі за себе, завдали один одному на плечі. Іти їм тепер було за вітром, він їх підштовхував у в’язанки, як у вітрила, і хлопці, провалюючись у замети, домчали додому одним духом. В’язанки лишили в сінях, щоб не вихолодити ними хату. Світла не світили, навпомацки розібрались, у Василя як на зло забряжчала пряжка на ремені. Полізли на ніч.

—Ви так зраділи з Ярославою, коли побачили одне одного, — зашепотів Володя.

—Я ж у їхніх Ходовичах від голоду спасався цілий рік.

—Та не шепчіться, я не сплю, — озвалась тітка Паша. — Аякже, заснеш, поки ви десь гам тиняєтеся?

— Ми про своє, мамо, шепочемося. Спіть собі.

—Про своє. Парубки-и. Чи вас там хоч не обижали дівки?

—Хай би спробувала яка, — засміявся Володя.

—Ніхто не перестрів із соломою?

—Який би воно біс у таку завірюху валандався?

—Ото я й дивуюсь, що найшлося два дурні, яким чогось на печі не спиться у найбільшу заметіль.

—Хіба тільки нам. Там була повна хата хлопців.

Василько лежав нишком. Прикинувся, що спить. Скоро Володя й мати затихли, а він усе лежав, і сну не було в жодному оці. Панна Єва… Панна Єва… Вона ж йому ще цілий рік снилась, як жива… «Місяцю мій ясний…»

Шелестів і шелестів сніг по склу пічного віконця, і хтось тужно голосив у причілку й у відчаї бився в шибки. І вже як засинав Василь, постала перед ним Славка: струнка, смаглява, з довгою темно-каштановою косою, майже не схожа на ту, яку він знав два роки тому. Зовсім доросла. Як панна Єва…

36

В обід Василь справді пішов на молочну ферму. Мести нарешті перестало, вітер улігся ще з ночі й розхмарилось. Мороз подужчав і став голубий на вигляд. Та Василь ішов шпарко, і йому було тепло. Ці півкілометра до корівників не зчувся коли й здолав, бо всю дорогу кидалась йому в голову думка: що він скаже першому-ліпшому, хто зустрінеться, чого прийшов. Ет, кому яке діло? Тут Славка… У першому корівнику він застав Валентину й Килину. Вони вже подоїли корів і тепер напували їх. Килина відразу ж і вкрила його мокрим рядном:

—О! Аж ось і наш парубок. Прийшов провідати нас? Молодець.

Василь знітився й хотів уже чкурнути з корівника назад, до своїх коней, та його виручила Валентина:

—Ти Ярославу шукаєш? Вона в середньому корівнику.

—Та я до Володі…

—Давно бачились? На печі вночі розминулись? — засміялася Килина. — Ой, парубче, бережи ноги, у нас тут усі дівки поділені між парубками.

—Ну, що ти, Килино, насідаєш на хлопця? Іди, вона там зараз, — сказала Валентина.

Біля середнього корівника його перехопив Володя:

—Василь? От добре. їдьмо разом на обід.

—Їдь сам. Я задержусь.

Він зайшов у корівник і побачив Павла й Палажку, які разом напували корів, гомоніли, мов пара голубів, і не бачили нічого навколо себе. Славка теж напувала своїх червоних, степових. Стояла спиною до нього в сірій куфайчині, запнута картатим платком, держала в руці порожнє відро, ждала, поки корова доп’є з другого. Василь скрадливо підступивсь до дівчини й узявся за дужку відра.

—Йой! Сергійко?.. — спитала Славка й рвучко повернулась, сяйнула ясними очима, і враз вони стемніли. — Василько?

У голосі дівчини прозвучало здивування.

—Добридень, Славко… — посміхнувсь Василь. — Ось, прийшов, як і казав.

—Ну й добре. А я думала, що то Сергій… Він має звичку отак підійти зненацька й… злякати.

—Давай, поможу, — взяв у неї відро з рук і друге від корови, пішов до чана, набрав води.

—Як гарно, що ми разом, Славко… — сказав він. — Ти рада?

—Ая.

—Я щодня приходитиму. Помагатиму тобі.

—Ти ж сам так тяжко гаруєш біля тієї криниці. Краще б оце перепочив.

Поки корова пила, він дивився на дівчину. Удень вона була ще вродливіша. Смагляві щоки підпалились рум’янцем, чорні очі тепліли, ясніли, золотіли. Це була Славка й наче не Славка. Щось було в ній нове, дуже красиве й… чуже.

—Чого ти так дивишся, Васильку? Не впізнаєш?

—Дивна якась ти. Очі твої, голос твій, а вся ти інша.

—Поганша стала?

—Що ти?.. Ти зараз така, Славко, така…

—Яка ж? — осявала йому душу очима.

—Ти файніша за… панну Єву… — раптом випалив Василь, відчуваючи, як щось зраджує в собі, але не шкодуючи, а навіть радіючи з того.

—Йой! Васи-ильку… Що ти таке говориш?

—Ба-а! Та тут помічники завелися! — почув Василь за спиною Сергіїв голос.

— А ти ж думав як? — сказала Славка. — Не всі ж ледаря корчать.

Як сяяли її очі, яка вона була прекрасна!

—Ну, що ж, малий, старайся, — сказав Сергій.

Він стояв перед ними високий, дужий, заклавши руки в кишені ошатного солдатського бушлата, біла кроляча шапка збита на потилицю, з-під неї круто вив’юнився чорний чуб, сині очі насмішкувато обмацують несклемезну Василеву постать у строчених валянках, у куфайці, підстрелено підперезаній армійським ременем.

— Я не малий тобі, —сказав Василь.

—Справді? Ну, тоді пробач.

—Йой, Сергію! Не дуже… винашуйсь. Так ти кажеш?

—Ну, ну…

—Не дуже винашуйсь, бо Василько з Володею як візьмуться за тебе, то швидко обскубуть на тобі гичку, — засміялася Славка.

—Що я, орда яка, щоб удвох на одного? — сказав Василь.

—Спасибі й на цьому, — вклонився Сергій.

Василь пішов з відрами до чана, а вони стояли й про щось гомоніли, і Славка голосно сміялася. Приніс, поставив перед коровою, випоїв обоє відер, і тут Сергій рішуче перебрав їх у свої руки;

—Охолонь трохи. Дуже ти тут розхазяйнувався.

Погупав кирзаками. Перегукувався з Павлом і Палажкою, зачерпував воду, насвистував якусь пісеньку.

—Задавакуватий він, — сказав Василь. — От Павло — душа. Я з ними ще тоді, як ми їхали з Іваном од вас, познайомився в дорозі. Вони з Павлом з армії верталися. Так Сергій, поки й додому доїхали, все боявся, що ми обікрадемо їх.

—А ти не попускай йому, — сказала Славка якось відчужено.

—Я й не попускаю. Ну, гаразд, мені вже час до коней.

—Видиш, коні спочили, а ти аж куди оце забився по переметах, — сказала Славка.

—Мені хотілось тебе побачити.

—Йой, Васильку! Не жалієш ти своїх ніг.

—А що мені ноги. Аби валянки витримали. До завтра, Славко… Не пиряй тут відра, я прийду, наношу.

Крутнувсь іти й налетів на Сергія.

—Ей ти! Осліп чи що? Ледве з ніг не збив, — розсердився Сергій.

— Може й осліп, — засміявся Василь і помчав з корівника.

Назавтра в обід він знову махнув через перемерзлі замети на молочну ферму. По дорозі зустрілись йому впряжені в сани коні. Правився ними Сергій і ще хтось із фуражирів до ожередів по солому. Василь привітався.

—Здоров, здоро-ов… — сказав Сергій.

Потім проторохкотів порожньою бочкою Володя з ферми.

—Ей, Василю! Сідай. Обідати поїдемо!

— Ніколи! — крикнув Василь і шмигнув у середній корівник, підлетів до Славки. Вона виливала з дійниці в бідон молоко.

—Добридень, Славко!

—Йой! І налякав же ти! Он аж пролила додолу молоко, — сказала Славка. Знайшла чисту літрову банку, влила запахущого. — На, випий, бо ти ж і не обідаєш через мене. Бери, не соромся.

Василь одним хильцем видув до дна, зітхнув з перехлипом:

— Смачно. Ти ще не панувала?

—Ще ні.

—Ну, то я миттю.

Він схопив відра й помчав до чанів, зіткнувся з Павлом.

—Здрастуй, Василю. До Славки в поміч?

А так.

—Ви давні товариші з нею?

—Дуже давні. Разом корів пасли в Западні.

—Ну, що ж. Поможи дівчині по старій дружбі.

—А в нас нова починається.

— Он як? Бідовий ти хлопець.

«Поможи. І поможу, — шепотів Василь, вертаючись із повними відрами. — Хто ще ЇЇ пожаліє тут у чужій стороні?» Він напоїв усі дванадцять корів.

—Хух! Давай і підчищу.

—Перепочинь, упрів он увесь, — сказала Славка.

І знову він стояв і дивився на неї, і рот йому мимохіть розтягався в усмішці.

—Яка ж ти гарна, Славо… — вихопилось у нього.

Славці стемніли очі.

—Смішний ти, Васильку, — сказала вона. — Зовсім ще дитина.

—Я не дитина! Що ви всі —дитина, малий, Василько… Мені вже шістнадцятий пішов! — відповів баском Василь.

—Чого ж ти ні словечка мені не написав за два роки? — промовила Славка. Очі її не розхмарювалися.

—Я ж казав уже тобі, чого. Ну, мені пора. Я й завтра прийду.

—Не треба…

—Ти не рада мені?

—Рада, рада, Васильку, так люди ж кругом. Сміються вже.

—Ну й що, Славко! Нас же колись порівнували! Хіба ти забула?

—Я ж кажу, ти дитина ще,— очі в неї з'ясніли, а потім знову потемніли.

— Гаразд. Якщо ти так хочеш… Тоді післязавтра.

—Почекай краще до суботи.

—Аж п’ять днів?.. Славо, як же так?.. — стислось йому серце. — Я б же поміг тобі з цими відрами, мені це за виграшки. Знову ти крутиш, як циган сонцем. Як колись на пастівнику.

Вона взяла голову в долоні, зажмурилась:

— Йой, Васильку, голубчику, послухай мене. Ти ж уже не маленький.

—Певно, що ні, —прокотив він свій басок.

—От бач… — раптом проясніли її очі, вона посміхнулась біло-біло.

І він відчув, як йому попустило серце, і якийсь холодний камінь упав з грудей.

—Буде по-твоєму, Славо… — видихнув він.

—Ти мене вже втретє сьогодні називаєш по-новому. Чого це?

—Не знаю… Язик так повертається… — сказав він здушеним хлоп’ячим голосом.

—Ні, ти ще дитина. Ну, йди вже. Іди.

Як йому наступного обіду знову хотілося рвонути на молочну ферму, що ледве мріла дахами з-за високих снігів. Стримався. Поїхав додому обідати.

—О, явився нарешті, приблудо, — зустріла його тітка Паша. — Чого це ти від дому одбився? Не будеш обідати, до вечора відро за собою в колодязь утягне.

—Діло було невідкладне.

—А я думала, може, тебе вже десь у приймах підгодовують?

—От іще!..

Слідом за Василем і Володя примчав з бочкою. Ускочив до хати, приахкуючи:

—Ну й мороз! А ти вже грієшся коло миски? Оце правильно.

Пообідавши, хлопці зразу ж і пішли до своїх бочок, бо дня того лишилося вже раз моргнути, а чани знову після обіду стоять порожні. Кінчилися заметілі, і погода завмерла на одній ясноморозній ноті, кожен день тепер скидався на попередній, від чого здавалося, час не рухається, крім котка, кручалки в занімілій руці, важкого холодного відра та скляного ляскання розхлюпаної води глибоко в череві колодязя. Як і вчора й позавчора, сходило сонце в білому мороці велике, мов переспіла полуниця, і так і не пробившись із того мороку жодним променем, весь день більмасто висіло низько над снігами, холодне, мов крижина.

«Каже Славка, — тяжко гаруєш біля криниці», — згадував Василь, тягаючи воду. Хоч його й після обіду поривало на молочну ферму, все ж було легше, бо вже день доходив кінця, а без нього лишалося до суботнього вечора чотири дні. Чотири червоних сонця вранці, і вже про суботній вечір можна буде говорити: «Сьогодні увечері…» Чотири рази обернувся Василь з бочкою, і малинова шапка сонця нарешті опустилася на сніги, підпалила їх. Пішли лілові одлиски степом, лягли на дахи хат, занесених снігом по самі вікна. Як і вчора і позавчора, Василь їхав до стайні, розпрягав коней, ждав Володю з молочної ферми. Верталися додому вже в густих намерках. Перед сном пробігалися в степ до ожереду, притягали по в’язанці соломи й аж потім уже облягалися на ніч. Солома в цих степах гріла людей, солома годувала скотину, солома держала на світі.

Так і прожив Василь ці дні в чеканні суботи, щообіду через силу перемагаючи жигке бажання кинути все й помчати в корівники. Але перед ним ураз поставала Славка з темним-темним поглядом йому назустріч… А тут ще й той Сергій зі своїми шпичакуватими словечками, зі своєю задавакуватою зверхністю старшого, а там і Килина на перечепі в першому корівнику, ніяк не обминеш її насмішкуватих очей… Що за люди? Яке їм діло до них із Славкою? — гнівався Василь. А він би таки поміг їй з тими відрами… І побачив би її… І побалакав… А може, якось хоча б віддалеки глянути на неї, зі степу, так щоб вона не знала про це… Він довго обдумував, як би се так підійти зі степу, з-за снігів, непомітно для чужого ока, і з відчаєм розумів, що нічого з цього не вийде. Обов’язково якась трясця помітить, дочується потім про це Славка… Василь дивувався своєму бажанню побачити її й опирався цьому, але в нього вже в’язи боліли від того, що куди б не їхав, до свинарника чи назад, а голова була повернена до сірих дахів корівників, туди рвались його очі. І яка ж була його радість, коли він на третій день після обід побачив її… Спочатку він своїм очам не повірив… Вона їхала саньми разом із Володею. Вони насувалися на Василя із села, і він придержав своїх коней, здавши трохи вбік. Славка ще здалеку посміхалася до нього, щоки палали їй на морозі.

— Ей, Васильку! — гукнула вона, як під’їхали. — Добридень!

—Тррр! — натяг поводи Володя й зупинив своїх сивих.

—Звідки ви взялися?.. — спитав Василь і дивився на Славку, дивився й не міг уже моргнути змерзлими повіками, і сльози йому текли з очей.

Чого ти плачеш? — спитала Славка.

—Та проти вітру, — сказав Василь і все дивився на неї і боявся моргнути, бо йому здавалося, що вона в ту ж мить зникне. А в неї очі сміялись і золотіли до нього.

—Ми по продукти їздили в комору, — сказав Володя й оглянувся до Славки. — Рушаємо?.. Бо мені таке — одна нога там, друга тут. Ще ж стільки води треба натягати.

—Постривай, Володю. Як тобі ведеться, Васильку? Тобі не зимно?

—А мене реміняка гріє.

—Ха-ха-ха! Як цигана борона? — засміялася Славка.

—Нy, гайда! Н-но! — крикнув Володя на коней, і вони рвонули з місця, кинувши з-під копит мерзляки снігу. — У суботу набалакаєтесь!

Славка на ходу оглянулась і помахала Василеві рукою. Він же завмер і не міг ні рухнутися, ні кліпнути повіками. Вітер вибивав йому з очей сльози, і вони боляче замерзали на щоках. Сани завернули за свинарник, щезли з виду. Усе це захопило Василя зненацька, мов різкий спалах блискавки перед ударом грому, і хлопець сидів на санях серед снігів ошелешений. У вухах ще дзвенів її сміх, голова йому гула, і серце радісно кидалось у грудях і завмирало.

«Що ж це таке? Чого я так зрадів, побачивши її?» — запитував він себе. У Ходовичах міг не бачити її і день, і два —і байдуже. Його не тягло до неї. Та й тут уже ось, у неділю, наступного дня після вечорниць у гуртожитку він ішов на молочну ферму в обід так, аби зустрітися зі Славкою, тією, яку знав колись. Йому справді хотілося побачити її, але серце тоді так не кидалося й не завмирало, і в очах не вставали райдуги від самого спогаду про неї, про її голос, сміх… Щось особливе сталося з ним. Якась дивна радість обпалила його, заполонила, зім’яла й виправила. Виїжджав од свинарника один Василь, а під’їхав до колодязя вже зовсім інший. І воду він тягав уже не так, як раніше, а з якимсь дивним відчуттям, наче боявся щось розхлюпати в собі неймовірно ніжне, тендітне й святе. І додому прийшов увечері зовсім іншою людиною, бо з ним було те, ніжне, тендітне… Ревниво таївся з ним од стороннього ока, особливо від Володі, боявся словом обмовитися про це, і водночас хотів, щоб Володя говорив про неї, адже він бачить її щодня, цілими днями, будь-коли може забалакати до неї…

—Ну як, привезли продукти?.. — спитав Василь.

—Хай їм грець! Я через них потім попарив парка.

І замовк. І більш нічого.

—А я дивлюсь, ви їдете. Так здивувався. Звідки?

—Що ж там дивного? — і знову замовк. І вже ніяк до нього заговорити, нізвідки підступитися.

Уже як ішли по солому, Василь знову заговорив:

—Ти завжди із Ярославою їздиш по продукти?

—Коли як. У них там своя черга. А моє діло привезти.

Уночі він довго шелестів у розпарених соняхах. Тітка Паша сьогодні тільки висипала їх на черінь, і вони були ще вологі. Василь уже дивився з опічка на хатню темряву, і вона виповнювалась йому якимсь ніжним золотавим сяйвом. Славка… Як вона дивилася на нього сьогодні із саней? Як сміялася?.. Як цвіли її щоки на морозі?.. І це та Славка? Та вреднюща Славка, що скільки хотіла, стільки й морочила йому голову на пастівнику своїми витівками, дражнила співаночками. «Там молоденький Василько зібрав військо, аж землі тяжко. Грай, коню, грай кониченьку, під молоденьким Васильком…?» Славка… Слава… Славенятко… Боже, яке щастя… Саме небо звело їх знову докупи в оцьому холодному херсонському степу.

Солодко пахли розпарені соняхи. І снилися йому жовті-жовті, як вогонь, головаті соняшники під теплим блакитним небом. До самого досвітку снилися. Аж поки півень ударив крильми в темному курятнику. Аж поки вже розбуджений Володя не термоснув за плече:

—Уставай, Василю!

«Ще одна довга-довга ніч минула?., — радісно подумав Василь. Тепер пережити день, ніч, а там уже, прокинувшись уранці, можна буде сказати собі: «Сьогодні…»

37

І те сьогодні, як не дивно, настало. І справді, прокинувся Василь і подумав, як він уявляв це собі всі ці дні, із завмерлим серцем: «Увечері йдемо…» Ще й сказав Володі:

—Ти ж не барись із своїми сивими.

—Та постараюсь.

Вони один поперед одного пригриміли до стайні ще за сонця.

—Ранні ви сьогодні, —сказав сивий строгоокий конюх Гурома.

—А ми по-стахановському, дядьку Микито, — засміявся Володя.

—Я вам покажу Стаханова і Марію Демченко, ще й Пашку Ангеліну на додачу, всіх гамузом, песиголовці! До дівок не терпиться? Коней мені запалите.

—Та живі ваші коні! Ми себе палили біля колодязя на морозі, —відмовив Володя.

—Як розуму нема, то що тут зробиш. Можна тільки поспівчувати, — сказав конюх.

Хлопці зі сміхом гурнули зі стайні, тільки сніг зацьвохкав під ногами.

Дома хапковито повечеряли, чепурилися перед дзеркалом. Володя прислинював свої вогнисті вихори, не витримав, попросив:

—Мамо, дайте гребінця причесатися.

Він справді причепурився, зодяг сьогодні новеньку «московку», яку торік справила йому мати. Василь же знову нарядився в куфайку, але бляху коло реміняки наблистив уже від душі. І пропотілу сіру сорочку змінив на чисту.

—Ох, парубки. Коли б оце батько живий був та подивився на тебе, Валодько… — затремтів голос у тітки Паші. —Ідіть уже. Та дивіться, щоб там не вчепилась яка із Западної. їх тут уже аж кишить, більше, ніж наших, і по фермах, і в ланках. На базар у Пелюхівці підеш чи в крамницю, а вони кругом «алекають», як ті гуси. Так уже в’алекались за ці года.

—А цього «але», мамо, щоб ви знали, нас і в школі вчили, і по книжках печатають, — засміявся Володя.

—Отож вони й печатають. Вони й у книжки кругом понабивались, мов таргани. І що воно за народ такий? Як пошесть! Оце вам з’явиться сей год одне, а на той год жди вже коло нього ще десятьох з його села. Прямо якась повідь сюди хлинула.

«Знову ця повідь. У Западні про нас казали — повідь. Зараз ми про них тут…» — подумав Василь і промовив уголос:

—У них там не стало чим жити, як поробили колгоспи. У сорок сьомому ми в Западній спасалися від голоду, а тепер вони в нас.

—А ти не заступайся, Василю. Ти теж, я чую, поалекуєш. Набрався від них, — невдоволено сказала тітка Паша. — Дивись мені, Володько, приведеш їхню, і на поріг не пущу. Так і знай! Бандерівців нам ще тут не хватало!

Надворі небо було вже в опуклих зорях, і вони весело стрибали перед очима. Мороз хапав за щоки й за носа. Василя прикро вразили слова тітки Паші. І це не одна вона так настроєна проти людей із Западної. Василь помітив, що й начальство їх недолюблює, затирає. Та воно, мабуть, і настрополяє місцевих проти них. Оце приходили на свинарник парторг із комсоргом, балакали з молоддю, кого б на груп-комсорга настановити. Запропонували їм Ганку зі Львівщини, грамотна, сім класів кінчила, і робота в неї горить у руках. Парторг пожував тонкі губи, пожував. «А ще кого?» — питає. Назвали Валю з Чернігівщини. У неї виявилося чотири класи, як і у Василя. «О! Давайте Валю! — сказав парторг. — Я давно придивляюся до неї. Бідова дівчина». А вона місяць, як приїхала сюди, цей парторг її вперше у вічі бачить. Ну, Валя, так хай буде Валя. Потім уже, після цих дурних зборів на ногах, прямо коло чанів із запареним кормом для свиней Василь, шукаючи свого відра, почув, як парторг і комсорг стиха гомоніли з Валею. Парторг сказав: «Ти, Валю, цих бандерівочок дуже не висувай на люди». — «Ага, хай за свиньми краще дивляться», — підспівував парторгові комсорг. І вони троє притишено засміялися, наче змовники. Василеві тоді зробилося досадно й гидко, наче його напоїли свинячим пійлом. Він зозла брязнув відром об чан, і той загув на весь свинарник.

—Хто тут?.. — стрепенувся парторг.

—Це наш новенький, — сказала Валя.

—Теж із тих?.. — спитав комсорг.

—З ти-их! — крикнув Василь і пішов із відром прямо на комсорга. — Ану, зійди з дороги, бо захлюпаю!

Комсорг поступився йому, зауважив:

—А підслуховувати негарно.

—Дуже мені треба, — буркнув Василь і вийшов до своїх саней з бочкою. Почув парторгове за собою:

—Виховувати їх треба.

Гірко було Василеві, самотньо того дня…

—Ну ти ж і летиш. Сніг під тобою плавиться, — озвався Володя захекано.

—Та мороз тисне, хочу зігрітися, — виправдувався Василь.

—Я вже впрів, за тобою женучись. Пригальмуй трохи.

Пішли помаліше, хоч Василь аж пританцьовував, так йому нетерпеливилося.

—Знаєш, Василю. Ти правильно зробив, що не бігаєш в обід у корівник.

—Мені Славка порадила. Сказала, що люди кругом витріщаються і все таке… — охоче пояснив Василь.

—Славка? А я думав, ти сам допетрав?

—Що — сам? Я ніяких очей дуже не боюся. Але Славка попросила…

—І все?!

—Що значить, все? Раз вона просить, чого ж я пертимуся? Їй видніше, як воно й що тут.

—А тобі нічого не видно? Ти сліпий чи так, на голову обижений?

—Слухай, Володю. Що ти все кругаля даєш? Кажи прямо.

—От тобі прямо… З тебе всі три корівники надривають кишки.

—Що ж це на мені таке смішне?

—Ти що, придурюєшся чи не бачиш, що Ярослава із Сергієм…

—Що?!! — став, як укопаний, Василь.

Мацькові накинули на голову лантух, і кінь осліп. А потім страшної сили удар по голові ошелешив його. Стало червоно в очах, і земля попливла з-під ніг…

—Василю! Ти чого? Ходім уже, бо холодно стояти, — шарпав його за рукав Володя.

—Іди собі! — вирвав Василь рукав з його пальців.

Володя постояв мовчки.

—Ну, ти даєш, — озвався перегодом. — Ми йдемо чи ні?

—Іди! Я нікуди не піду, — глухо сказав Василь.

—От палить без сірників і черкала. Уже ж прийшли, глянь!

Перед ними заклично світилися вікна гуртожитку й навіть чути було звідти гомін і дівочий сміх.

—Ти через Ярославу? Та там їх повно, таких Ярослав. Чуєш, хихотять, як кури на сідалі. Тільки розстав руки, зразу півдюжини влетить в обійми.

Василь на те нічого не сказав, а повернувся спиною до вікон і пішов назад у село. Володя поскрипував слідом за ним. Тітка Паша здивувалася, коли вони увійшли до хати.

—Чого це ви? Роздумали чи дівчата не пустили?

—А! Затіяли прання ні з сього ні з того, — сказав Володя.

—Що їм, тижня мало було?

—А дідько їх у ступі втовче. Хлопці постовбичили попідвіконню та й потягли на село.

—А Василько наш чого такий похмурий? За дівчатами скучив?

—Не обійдуся без них чи що? — видушив із себе Василь. Роздягся й поліз на піч. З лави йому на опічок боляче різонула по очах наблищена бляха ременя. Василь зажмурився й одвернувсь до стіни. Задушливо пахли підсохлі соняхи на черіні. Пригадав, як він тоді в неділю підкрався до Славки й узявся за дужку відра в її руці, і як Славка радісно вигукнула: «Сергійко…» Озирнулася з ясними-ясними очима. «Не для мене… — шпигонула його думка. — Як же я тоді не догадався. А потім Сергій з’явився. Вони сміялися з мене!.. Який сором… І Валентина нічого не сказала…» Та якесь інше почуття погасило сором, що був спалахнув. Усе те ж бажання, ще непереборніше, нестерпніше з'явилося в нього побачити її… Тільки побачити. Хоча б у вікно. Підійти з темряви, привикнути до шибки й дивитися, дивитися на неї… У нього не було ніякого гніву чи образи на неї. Тільки біль, нерозвидний, непроглядний біль і оте бажання — побачити. Він зірвався з печі й сквапно почав убиратися.

—Куди ти? — спитав Володя, що вже роззувся й намірявся лізти на піч.

—Туди… — сказав Василь. — Ходім, якщо хочеш. Ще встигнемо.

—Встигнемо?

—Ну, ще застанемо всіх.

—Чого ж ви телесуватиметеся, коли дівчата перуть? — сказала тітка Паша. — Яке воно ото? Завтра вже підеіе абощо.

—Ні, я сьогодні, —рішуче сказав Василь.

—Я нікуди ні кроку! — крикнув Володя. — 3 мене досить!

—Та чого ви, хлопці? Чи не за дівку полаялися?

— Не мішайтеся, мамо! Слухай, Василю! Лізь на піч. Завтра підемо.

Василь жбурнув куфайку, сів на лаві.

—От парубки. Дивіться мені, не побийтеся, а то я швидко помирю кочергою обох, — сказала гітка Паша, вмощуючись на лежанці.

—Ну, що ви, тьотю Пашо? — махнув Василь рукою, роззувся, хукнув на лампу й потемки поліз на піч.

—Ти тремтиш увесь? — сказав Володя. — Вкривайся рядном.

Він укрив Василя, але той і далі тремтів.

—Та що з тобою? Ти, може, простудився?

—Я нне мможу без ннеї, Володю… — гаряче зашепотів Василь.

—Забудь і думати. Викинь з голови, — прошепотів Володя.

—Ну, ви ж і шепочетеся. Аж крейда з комина сиплеться, — сказала тітка Паша.

—А ви, мамо, спіть і не дослухайтеся.

—Дуже воно мені треба. Парубки, а шепочуться, мов дівчата, — глузливо сказала тітка Паша.

—Як же забудь, Володю? Як забудь? — тремтів Василь. — Нас же були колись порівнували.

—Приревнували? До кого?

—Та ні. Порівнували. Ну, оголосили на пастівнику молодим і молодою. Таке правило там, у Западній. Славка стала моєю молодою, і це вже було, як закон.

—Так вона тебе зрадила! — скрикнув Володя. — Її ж треба віддубасити за це! Віддубась, і вся пісня!

—Кого там віддубасити? У тюрму не терпиться? У нас швидко в каменоломню заберуть. Будете каміння дубасити молотом.

—Мамо, не мішайтеся в наші балачки! — сказав Володя. — Ви ж нічогісінько не знаєте, так ото й мовчіть.

—Ти мені не затикай рота. Я завтра до участкового піду, хай з вами побалакає.

—Володя пожартував, тьотю Пашо. Слово честі.

—Ну, глядіть мені. Тільки пальцем торкніть кого. Дівчата й так нещасні, від дому, від мами рідної лиха година одірвала, закинула в чужий край, так ще й ви обижатимете? Мало нас прокляте життя обижа?

Коли мати втихла, Володя раптом зізнався Василеві:

—Знаєш, я теж полюбив одну… Оту, що плакала. Катрю. Вона до нас із Полтавщини приїхала. Ну, я до неї з усією душею, а вона сміється. Ну й досміялася. З одним фуражиром застукали її в сіні. А тепер він женитися відмовляється, гад. Ну, і я ж не візьму таку, якби вона й захотіла.

Василь подумав про Славку й Сергія. «Може й вони?..» І йому зробилося бридко й боляче. А вночі, коли вже всі спали, його охопив щемкий жаль. Йому стало жалко Славку. Дуже-дуже жалко… І себе. І ще чогось. Мабуть, того, що було з ним весь цей тиждень, починаючи від суботнього вечора в гуртожитку, коли він побачив Славку, почув її голос. А потім вони грали в ту пляшку, і вона поцілувала його… Ще ніхто його так не цілував — ні мати, ні баба Явдоха. Ніхто… Він аж задихнувся від цих спогадів і тихо заплакав.

У неділю в обід Володя сказав Василеві:

—Перепитувала, чого нас не було вчора.

—А ти їй що?

—Кажу, намерзлися за день, як цуцики, не до вас було.

—А вона?..

—Розсміялась і пішла. Той Сергій коло неї так і ходить, і сторожкий зробився, мов шпигун.

Василя від однієї згадки про Сергія так і підкинуло.

—Ноги моєї там не буде ніколи більш, — сказав гаряче.

Якось під весну вже прийшла до нього на свинарник Валентина.

—Як ти тут живеш?

—Роблю. Утягся вже.

—А чого це ти не появляєшся в нас? То так був запарубкував, а це сидиш тут, як у норі, й не чути тебе.

—Що я у вас там забув?

— А Ярослава…

—Там зайнято.

Валентина глянула на Василя, і в її очах він похопив смуток.

—Легко ж ти здався. Слабенький на втори, виявляється, з тебе парубок.

—Та вже який є. Після інших не звик підбирати.

—Хто це тебе так навчив?

—Життя навчило.

—Життя. Багато ти розумієш у ньому.

—Скільки розумію, стільки й мого.

—Ну, пішла я. Коли що треба, не забувай, що поруч із тобою сестра. Я б так легко не здалася.

«Чого вона так переживає за мене? — думав Василь весь день про ці Валентинині відвідини. — Може, хоче мені добра? Сестра ж». Йому хотілося, щоб Валентина й ще прийшла й говорила про Славку. Може, вона щось знає? Може, Сергій уже відступивсь од Славки?..

Піти б у корівник, побачити… Або в цю ось суботу в гуртожиток. З Володею. Він ходить. Катря завагітніла, боїться додому потикатися й тут хтозна як жити з дитиною. Володя такий, що взяв би її до себе, та вона тільки сміється з нього. «Ні, не піду! — наказував собі Василь. — Не хочу бути посміховищем».

38

Навесні в Хрещенівку наїхали копачі колодязів із Полтавщини. Викопали колодязь на молочній фермі, під літо перейшли на свинарник. До них пристали й Павло із Сергієм. Одні копали, інші поруч тесали дерево, робили зруб. З ранку до вечора тут стояв гомін. Василя тягло до полтавців послухати їхніх балачок, і він, як тільки випадала в нього вільна часинка, підходив до гурту, роззявляв рота. Якось заслухавшись, відступився зовсім близько до кручатки. Тягав глину саме Сергій. Він крикнув:

— Хто тут лізе під руку?

Озирнувся, побачив Василя.

—А, це ти?..

—Я. А що? — сказав Василь і прижмурено глянув суперникові в очі.

—Жити надоїло чи що? Ану, вирветься кручалка, — сказав Сергій.

—А ти держи кріпше.

—Ей, там!.. — лунко гукнуло з чорної прірви. — Заснув? Тягни!

—Та ходять тут усякі! — крикнув Сергій і почав крутити коток.

Копачі всі були молоді, відбірні хлопці, вже після армії. Платили їм за цю роботу за домовленістю добрі гроші, ще й хлібом. Були вони, як і всі заробітчани, що вигнала їх недоля з дому, без паспортів, ніде в містах не могли стати на постійну роботу й проживання, а тому й кочували отак по півдню України із села в село, починаючи від ранньої тут весни й до пізньої осені. У багатьох уже були дома сім’ї, і хлопці скучали за молодими жінками, одначе це не перешкоджало їм розбродитися вечорами по вдовиних хатах. Удень про це в них і було найбільше розмов, жартів і всіляких клинів. Говорилося навздогад, але все було зрозуміло навіть для Василя. В обід копачі заводили полтавських пісень. Сходилися до них свинарки, підспівували їм і залицялися до хлопців.

Раннього літа сталася з Василем одна смішна притичина. Якось бригадир виловив його серед копачів без роботи й послав відвезти полільницям у поле бочку з водою. Був ще пізній ранок. Василь швидко натяг води в бочку й поїхав. Полільниці пололи кілометрів за два від села. Минув останні хати з чахленькими акаційками й виїхав у рівний, хоч котись, степ. Стояла сонячна днина, і в свіжому з ночі повітрі було далеко видно й чути, як у великому залізничному вокзалі. Ген-ген біліли хустками полільниці, перегукувалися між собою прозорими з відстані голосами. Василь заїхав на бурякову плантацію, одчепив бочку там, де сказали жінки, перегомонів трохи з ними. Була серед полільниць і тітка Паша. Жінки подякували за воду, розпитали, звідки він забився на заробітки, похвалили, який він гарний та бідовий парубок росте для котроїсь щасливої дівчини, і Василь рушив назад, до дороги. Обережно виводив коней у поводі, відпряжених од бочки, пильнував, щоб не потолочити рядків. Сонце тим часом підбилося в два дуби й смалило так, що земля на плантації припікала в затоптані підошви. Степ якось ураз ізмінився. Небо поблідло, по обріях наче попідпухало, налилось водою і тільки в зеніті ще зберігало вицвілу блакить. Від землі парило, мов од відчиненої духовки. Василь розстебнув усі до одного ґудзики на сорочці й висмикнув її з-під штанів, щоб хоч трохи піддувало знизу. Вибрів на дорогу, вихопився верхи на корінного, і згори йому стало краще видно село, мріли в мареві крайні хати, перекособочені, підмиті в розімлілому повітрі. Оглянувся до полільниць, вони зоддалеки видавали на білих курей, що розбрелися по рядках і пасуться. Далі Василь перевів очі на дорогу в степ і занімів. Там, зовсім недалеко переливалося проти сонця, біліло велике озеро, а по берегах стояли тіняві дерева, таке як верби над Россю. «А казали, тут річок близько нема, — подумав Василь, — аж воно ось, поруч хлюпається». І йому так закортіло хоч на хвилинку стрибнути у воду й покупатись, як бувало на Росі. Він повернув коней і пустив чвалом до того озера. Промчав хвилин з п’ять, а озеро все так і стояло на тій же відстані. Що за трясця? Омана? Видає ближче, ніж насправді? І вдарив п’ятками коня в боки. Ще проїхав зо стільки ж — не ближчає. Постояв трохи, вдивляючись у білий обрій. Котить хвилі, переливається… І дерева, мов височенні стоги при самій воді. Витер спітніле чоло. Тільки б на часинку скікнути у воду й зразу ж звідти. Ну, плеснути раз-другий руками наввимашки… І знову рушав, уже не так гнав коней, закрадалась якась непевність, але ж бачив ясно. Як на долоні все видно. Глянув по боках, замітив: «Он, проти отого пагорбка чи могили воно». Порівнявся з могилою. Нема нічого, суха, аж репається, дорога. Минув і могилу, і ще проїхав. Та й натяку нема. «Висихає переді мною та вода чи що?..» Попереду, все на тій же відстані хвилювала біла вода, і дерева, ну точно верби над Россю стоять. Глянув по боках, уже й могили не видно. Оглянувся — ні плантації, ні жінок, і по селу жодного знаку, порожній обрій.

«А хай тобі морока!.. Треба вертати, іншим разом поскачу. Не так воно, виявляється, близько, як видає на перший по- зір». Поїхав назад. Довго не з’являлася могила збоку. «А хай ти сказишся! Коли ж я встиг стільки проскакати?» — думав він. Аж ось та могила, ледь-ледь мріє. А від могили ще ж їхати і їхати до плантації з полільницями. А звідти ще до села два кілометри. Коні були мокрі, і він зовсім стишив хід, пустив їх ступою. Не скоро забіліли в правуруч йому жінки. Побачили його, замахали руками, закричали щось збуджено, та він поїхав-поїхав, не зупиняючись. Потім озирнувся на ходу — біліє, переливається вода, і верби мріють. Зовсім недалеко… «Ні, досить з мене…» Аж під обід добрався в село, ледь свині не позапалювались од спеки без води. Свинарки лаються. Мотавсь уже весь обід без перепочинку, заливав «пожежу».

Після обіду знову потяг бочку на плантацію.

—Куди се ти ганяв до обіду, Василю? — питали полільниці.

—А так… Пробігся верхом.

—По отакій спеці? Ти чого нам дуриш голови?

—Ну, скупатись хотів. Не можна хіба?

—Скупа-атися? А не я вам казала, що його марево повело.

—Марево?

—Атож. Тобі, мабуть, вода уздрівалася? Дерева?

—Ага. Такі, як у нас на Росі. Верби, — сказав Василь. — А що?

—А ти там русалок не бачив, Василю?

—Не знаю. Якби був ближче під’їхав, може б і побачив. Іншим разом доїду, брехня. Воно тільки далі, ніж марево показує.

—Ви чули? Він справді колись так до самого моря помандрує.

Жінки розсміялися, Василь непорозуміло дивився на них.

—Ти що? Перший раз у степу?

—Авжеж.

—Ну, тоді ясно. Нема тут, щоб ти знав, ніяких ні верб, ні води, крім оцієї, що ти привіз у бочці.

—Так то воно все увижається мені?

—Усе, крім русалок. Як уздрієш, Василю, русалок, їдь сміливо. Не промахнешся.

—Та вже свого не попущу, — сказав Василь.

—Правильно, Васильку. Не піддавайся їм, — підбадьорила його тітка Паша.

Василь вибрався на дорогу, покрадьки оглянувся з коня туди, в степ. Дорога була порожня до самого обрію і ніде не згадувалося жодного натяку на озеро.

Дожили до жнив. На току видавали хліб на аванс. Василь заробив за п’ять з лишнім місяців п’ять центнерів пшениці, як золота. Цілих півтонни. Сім лантухів насипали. Поки попідписував їх хімічним олівцем, увесь язик синій зробився. Калашниківці й Павло та Сергій гуртом зговорили машину, тут же повантажили хліб, і його повезли на голодне Надросся.

Василь уже виходив з току, як зіткнувся зі Славкою. Він не бачив її із самої зими і з несподіванки дуже знітився, готовий був уже прошмигнути мимо, але зупинився, безвільно дививсь, як вона підходить у квітчастенькому платті, засмагла по самі плечі, легка вся, усміхнена.

—Йой, Васильку! — сяйнула золотими очима. — Добридень…

Усмішка біла, блискуча, хоч дивись у неї, як у дзеркало.

—Здрастуй, — глухо одмовив.

—Як я давно тебе не виділа?! Ти хліб отримував?

—Ага.

—Багато заробив?

—Півтонни. Тільки що відправили машиною.

—Молодець. Оце буде радість мамі твоїй.

—Ярославо! — гукнув Сергій з току. — Довго тебе ждати?

—Ну, я пішла. Хлопці помагають мені. Я також із своїми наймаю машину.

—Хочеш, і я поможу.

—Ні, вже не треба…

І пішла. А він стояв щасливий і найнещасніший у світі, дививсь їй услід, і смагляве сонце сміялося, і небо смаглявіло, аж темніло од надмірного світла. «Яке мені діло до них…» — думав Василь, але й ще не йшов, а спостерігав, як Славка підступила до Сергія, як він посміхнувся до неї, як вони загомоніли про щось своє, як узяли лантух — вона за гичку, він за гузирі—й перенесли до ваги. Василь відчув раптом таку страшну самотність, що йому підкотився до горла давучкий клубок, і жити стало боляче й не відомо, для чого… Він усе дивився на Славку, і не було зараз для нього нічого дорожчого і найнедосяжнішого, як та дівчина в квітчастенькому вигорілому на сонці платті, із засмаглим золотом очей, що будь-коли могли стемніти, як ніч.

Під осінь прийшов лист од матері. Вона не могла нарадітися, що її кровна дитина, її синок так виручив сім’ю. Частину хліба мати продала по 450 карбованців за центнер і справила всім удягачку й взуття ще й для себе зоставили на прохарчування. І Ванько вже вивчився на шахтаря, прислав 350 карбованців. Так на руки ж їх не видали, а викликали в сільраду, змусили розписатися, забрали на податки. «Гади! От га-адю-уки!..» — лаявся Василь і ненавидів зараз голову сільради й усю сільраду з виконавцями й фінагентами та представниками з району вкупі, ненавидів своїми і братовими мозолями, і шуміли в ньому двома людськими голодними повенями холодні вокзали і неприкаяне поневіряння в чужих людей у чужому домі.

«Я написала Йванові, щоб не присилав більше. І ти, Васильку, не здумай коли слати, бо пропадуть усі до копієчки, підуть тим супостатам у три ненажерні горлі…»

У січні Василь відправив іще п’ять центнерів. Гроші ж майже всі вивернули за харчі та спецодяг. Правда, бригадир повів Василя в крамницю й записав на його рахунок матерії на сорочку й ще картату теплу хустку тітці Паші. Вона ж була рада подарункові, казала Володі:

—Учись у Василя. І хліб увесь відправив матері, і гроші не згайнував, ще й мені ось пошанівок зробив який.

А перегодом, наодинці з Василем сказала:

—Ти б же краще матері послав цю хустку.

—Вони й хлібові там раді, не знати як. А ви зі мною тут, як із малою дитиною…

—Ну, спасибі тобі, Васильку. Та й до лиця ж, — прикинула перед дзеркалом і аж змолоділа.

39

І ще збіг рік у заробітках. Василь од весни до пізньої осені їв пилюку біля тракторів причіплювачем. Літом заборонили відправляти хліб за межі області, поставили кругом кордони з міліції. Василь, як і всі заробітчани, не брав авансу, ждав зими. Така думка була, може, зимою власті дадуть поблажку. Аж ні, і зимою не випускають хлібець із області. Продавайте! А він тут за безцінь. 70 карбованців — центнер. Василь же в тракторній бригаді заробив півтори тонни зерна.

Стали заробітчани потроху роз’їжджатися. Василь назнав курси механізаторів у райцентрі. І прийом зимою, можна б поступити. Шість місяців на казенному всьому провчишся й одержуй посвідчення тракториста. Поткнувся на ті курси. Не приймають без паспорта. Тоді він узяв клунок пшениці, купив матері та бабі по хустці, малим гостинців, поїхав додому добувати паспорт.

Підходив до Голосіївки вже смерком. І кидалося серце йому: «А що, як одчиню оце двері, а в хаті за столом сидить батько…» Скільки разів з хвилюванням розгортав листа з дому з непогасаючою надією прочитати щось про батька, а може… «Здрастуй, дорогий синку!..» —і почерк незнайомий… Батьків…

І так настроїв себе, що вже повірив у свою надію, як дитина. Одчинив двері… Сидять за столом Петрівні, вечеряють. Усі, крім Івана і батька… Упало серце, запеклось.

—Василько! — вигукнули Петрівні.

Обіймали, плакали, сміялися.

—Виріс, — дивилася мати на нього з такою любов’ю, що Василеві стало ще важче на душі. —Худий…

Постаріла. Змарніла…

—Чого ж ти такий невеселий, сину? — спитала мати, не одводячи від нього щасливих очей.

—Стомився за дорогу, мамо, — ухильно відповів.

—Такий клунок нести, — похитала головою баба Явдоха.

—Трапилась машина. Підвезли до самої Гамарні. Я прискочив усього на пару днів.

—Так ма-ало, — сказала Меланя.

Гриць та Марія похнюпились. Василь посміхнувся:

—На ту зиму приїду надовше. А зараз хочу виклопотати паспорт. У Пелюхівці в нас курси механізаторів. Тільки без паспорта не беруть.

—У трактористи хочеш? Пилюкою давитися? — сказала мати з болем.

—Та я, мамо, з цією спеціальністю хоч весь Союз можу проїхати, в будь-якому місті влаштуюся на будівництво. А це живі гроші. І робота — зміну відтрубив і гуляй.

Уже як облягалися на ніч, Василь тихо спитав, як колись Іван:

—Про батька… нічого не чути?..

—Ой, не чути, дитино, — зітхнула баба Явдоха з лежанки, де колись любив спати дід Йосип. — Молимося, Василю, за батька і вранці й увечері. І серед білого дня. Може ж Бог таки почує наші молитви гарячі. Мати по ворожках почала ходити.

—Ну й що кажуть ті ворожки? — спитав Василь.

—А ти не смійся, синок, — озвалася мати. — Є такі, що як у око тобі ліплять. Усі вгадують, що батько в казьоннім домі, за колючим дротом. Побивається, сердешний, за нами, а чутку про себе подати не може.

—Ой, не чути. Уже ж давно ті десять літ минуло, уже он на чотирнадцяту зиму звернуло. Усе життя перенівечили нам, барбосяки, — говорила баба і доточувала свої слова гарячою молитвою до Пресвятої Богородиці.

Упросили Петрівні голову сільради наступного дня, могоричем умолили. Дав він форму № 1 па паспорт, а в Каневі одмовили.

—їдь у свій колгосп і працюй, — сказали.

—Так я хочу на курси трактористів, а гуди без паспорта не приймають.

—Нам не треба трактористів.

—А що ж мені робити? — розгублено спитав Василь.

І тоді начальник паспортного столу, пика бурякова, ледь не лусне, очі червоні, запухли з перепою, просичав у вічі:

—Ти ще й досі не зрозумів? Я тобі руським язиком кажу: їдь у свої Калашники, в колгосп і не рипайся! А будеш тут морочити голову, я тобі живо найду роботу. Оформлю за бродяжничество й хуліганство год примусовки, зразу порозумнієш. Іч, йому дай паспорт на блюдечці з голубою кайом- кою. Грромадянин, туди твою!.. А страну хто буде кормить?

Розказав дома Василь про цього посіпаку. Посмутніли Петрівні.

—Хай і зостається дома, Оляно, — сказала баба. — Хватить Івана, скитається по тому Донбасу. Хай хоч цей коло тебе буде.

—Ні, я поїду! — сказав Василь. — Щоб я з тими звірюками тут жив? Годував їх своїми руками? А хай вони вищезнуть! Каже, рік примусовки. За що? Це, мамо, зовсім не люди. Він, мамо, кричить на мене, а я дивлюся… Дивлюся, а він мені гірше німецького окупанта.

—їдь, сину, далі від гріха. Світ широкий. Може, десь таки кращі люди, — сказала мати. — А ви, мамо, як маленькі. Що ж він тут у цих злиднях заробить? Оті 200 грамів суржику, що нам видали?

Увечері зайшов до дядька Тараса.

—Ти ба! Який парубок цупкенький став, — зустрів його дядько. — Ану, Варко, став нам шкалика. Побалакаємо з небожем.

Огрядненька дядина Варка із сірим остаркуватим обличчям сердито метнула вицвілими очима на дядька, мовчки вийняла із шафи пляшку, так мовчки, що Василь уже й не рад був, що зайшов оце. Краще було б самим дядька покликати. Василь не вмів пити, він тільки губи грів у самогонці. А дядько перехилив дві чарочки залюбки та все сміявся, закушуючи:

—Такий парубок, а горілки не навчився пити. Пирскає над чаркою, мов кошеня.

— Найшов чого навчати, — сказала дядина. — Як же там наша Валя пробуває?

—Робить дояркою. А живуть у гуртожитку.

—Ну, це ми, приміром, знаємо з письом, — сказав дядько. — А нащот того, щоб заміж. Не примічав?

—А хто їх розбере, тих дівчат. Я на вечорниці не ходжу, то нічого певного не можу розповісти.

—Кажеш, не вигоріло з паспортом? — перепитав дядько.

—Не дають. Іди, говорять, у колгосп. Страну кормить.

—Та вони вміють молоденькі крильця обтяти, і сиди тоді рабом у колгоспі. Усе життя розказують, що нам треба робити, а чого не слід. Такі розумаки, світ таких мудрих не видів. Вони ще навчать тебе Родіну любити! Це тільки починається. Що я тобі скажу…, — дядько потягся до пляшки.

—Е-ей! Дай спокій пляшці! — перехопила дядина півлітру. — Заллєш очі й небожа не побачиш.

—Е-те-те, — перекривив дядько. — Слухай мене, Василю, їдь назад, у Херсонщину й клопочи там. Продай отой хліб, що заробив, найди надежного чоловіка, хай він зведе тебе з паспортним начальством. Угостиш випивкою. До ригачки! Брешуть, намалюють! Зараз такий безбожний час настав, Василю. Не підмажеш — не поїдеш.

—Кого ж мені найти?

—А то ти вже дивись на місці там. Може, з головою сільради перемовся. Натякни, — радив дядько, у роздумі накручуючи посивілого вуса на палець. — Не здавайся, бо затопчуть, як той зелененький пагінчик. Затопчуть, небоже, й імені не спитають. Я їх, сучих синів, знаю.

Дома всі аж звеселіли трохи.

—Таки чоловічий розум — не бабський, — казала баба Явдоха. — Був би оце батько дома або дід живий, хіба б же вони не нараяли, не наставили на шлях істинний.

—їдь, синочку, і не жалій тих грошей, аби тобі помогло. Скільки вже вони там заправлять, не тягнись, плати, — говорила мати, збираючи його в дорогу. — Може ж таки вирвешся з цього пекла.

40

Голова Хреіценівської сільради Петро Максимович Махиня, сіролиций щупленький чоловік, вислухав Василя, покліпав білявими віями, зітхнув тяжко:

—Я не маю права тобі видавати цю форму № 1, бо ти птах у нас на перелітних правах. Але жалко мені тебе, добрий ти, роботящий хлопець. Випишу під свою відповідальність. Іди в Пелюхівку, паспортний стіл розшукай і проси. Тільки там така сидить ряба відьма! Танк, фортеця, а не баба. Ну, ти проси, на сирітство бий, може, зглянеться. Чим чорт не жартує. Коли ж ця фортеця не впаде, зайди до мене.

Пішов до тієї відьми. Вона сиділа в лейтенантських погонах, плечиста бабега, біляве волосся підстрижене під чоловічу польку, обличчя квадратне, в глибоких віспинах. Курила папіросу.

—Ти що хотів? — спитала густим прокуреним басом.

Василь, спантеличений і тією чоловічою зачіскою, і папіросою, і грубим басом, пролебедів, зійшовши зі свого баска на здушений голосок:

—Хочу паспорт одержати… У школу механізаторів поступаю.

Вона взяла його метрику, форму № 1, зиркнула на них крізь папіросний дим, різко відсунула до Василя:

—Забери!

—А чого?.. Там усе правильно… — видушив із себе Василь.

—Ви всі там, у Хрещенівці зі своїм Махинею такі мудрі? Не положено. Село не паспортизоване, — відрізала Відьма.

—Так я ж… Тіточко, ось послухайте…

—Усе! Слєдующій! — крикнула Відьма в прочинені двері, і хтось нетерплячий уже увійшов, вітався.

Василь забрав свої документи й мовчки вийшов з кабінету. Того ж дня він знову заглянув до Махині.

—Ну що? Вигнала? — спитав Махиня й покліпав віями. Кажуть, це в нього з війни, од контузії.

—Не схотіла й балакати.

—Я ж кажу, відьма. Танк. І що ж ти робитимеш?

—Сам не придумаю. Тут мені сидіти нема ніякого інтересу, раз хліб не дозволяють вивозити. Спродаюсь і поїду додому. Один дідько, що там дурно ішач, що тут. Так то ж хоч дома буде.

—Так-так-так… — потарабанив Махиня пальцями: й відкопилив нижню губу. Задумався. — І скільки ж тобі відсипали з комори?

—Та півтори тонни. Якби вивіз, то хватило б нашим і одягтися, і прожити. Що ви хочете, центнер пшениці в нас 450 карбованців. З руками заберуть. Це ж вам не тутешні сімдесят.

—Розсудливий ти хлопець. І хочеться тобі помогти якось…

—Я б не поскупився, коли що… Петре Максимовичу, — стрепенувся Василь.

Махиня покліпав на Василя, рішуче сказав:

—От що, хлопче. Я перебалакаю де з ким. А ти продавай хліб і жди. Ти ж у Паші ще живеш?

—Та в неї.

—Гаразд. Продавай і жди. Я подам сигнал.

—Ну, спасибі вам, Петре Максимовичу, — зрадів Василь, бо виходило так, як направляв його дядько Тарас.

—Як вигорить діло, тоді й скажеш «гоп» А поки не перескочили, — посміхнувся Махиня.

Василь за три дні спродав місцевим увесь хліб, уторгував тисячу п’ятдесят карбованців. Ніколи він ще такої сили силенної грошей не тримав у руках. Кінчався січень. А з 1 лютого починалися заняття на курсах механізаторів. Від Махині не було ніяких сигналів, і Василь, щоб не бити байдики, ходив на роботу в колгосп. І ось одного вечора перестрів його Махиня на дорозі з ферми.

—Ну, як діла? — вийняв руку з «московки», подав Василеві, як рівні.

—Спродався.

—Завтра їдемо в район. Захопи документи, ну і…

—Ясно.

—Зайдемо з одним чоловіком у чайну, роздушимо півлітру, — підняв комір до своєї «кубаночки», пішов, а Василь стояв і молився на нього.

Наступного дня вони о дев’ятій прив’язали свого коня на подвір’ї райміліції. Махиня заніс Василеві документи в якийсь кабінет. Василь чекав у коридорі, виходив надвір до коня, підкидав йому сінця, поправив на спині попону.

—Заждався буланий? Нічого, потерпи. Ми ще зайдемо в одне місце, пообідаємо та й рушимо додому, — гомонів до коня, гладив йому гриву в легкій паморозі. Потім вертався в коридор грітися.

Нарешті вийшов Махиня, кивнув сивою «кубаночкою» на двері. Василь звівся й попростував слідом за головою. Ішли мовчки. Завернули до чайної.

—Мені подобається, як ти мовчиш, — сказав Махиня перед дверима. — 3 нами пообідає один чоловік. Твоє діло й далі набрати води в рот і тільки розплачуватися, коли підійде офіціантка з рахунком. Коли ж тебе про щось спитають, відповідай коротко й знову кам’яній. Ясно?

—Від початку й до кінця.

—От і добре.

Чайна зустріла їх теплом, ситим духом їжі, цигарковим димом, тихим гомоном кількох відвідувачів. Махиня, не зупиняючись, пройшов за якісь оксамитові лаштунки. Василь не відставав од нього. Вони опинилися в затишній кабінці з вікном на подвір’я.

—Роздягайся, Василю, і сідай спочивай, — сказав Махиня. До них увійшов повний чоловік у дорогому темно-синьому костюмі, при краватці. Махиня пошепотів з ним, голосніше сказав:

—Гаврило Миронович незабаром буде.

—Ясненько, — добрим, якимсь змовницьким голосом відповів чоловік і тихо, не торкаючись підборами підлоги, зник за оксамитовою портьєрою.

Махиня закурив, одкинувся на спинку стільця.

—Ти ще не почав?

—Ще.

—І не починай.

—Усі курці радять однієї й тієї ж, а самі чогось не кидають.

—Отож і не починай, бо потім не кинеш.

Із зали долинав гомін, брязкіт посуду. Невдовзі ворухнулась портьєра, і до кабінки зайшов, а швидше вкотився барилистий черевань у розстібнутій міліцейській шинелі з погонами майора й у папасі, повів червоним воластим обличчям, окинувши заплилими очицями Василя з ніг до голови, підморгнув, сказав задишкуватим високим голосом:

—Ну, здоров був, Василю Кириловичу!

І потиснув пухкенькою вологою рукою Василеву.

Махиня підхопився, розганяючи руками дим од своєї цигарки, поміг майорові роздягтися. Майор вийняв зім’яту хустку, витер спітнілу лисину, сів, туго впершись у стіл великим черевом, важко відсапувався, потирав пухкі ручки.

—Морро-озець пробирає, —сказав. — Як ви їхали?

—Та я комір звів, то й байдуже, а Василь двічі з буланим наввипередки біг.

—Н-да, мороз, як у сорок першому під Москвою-матушкою.

І тут з’явилась офіціантка, привіталась, поставила на стіл повен графин горілки, чарки. Василь здивувався, що горілки так багато, мабуть, зо дві півлітри. А Махиня казав: «Пляшечку роздушимо». «Коли ж ми її вип’ємо?» — подумав Василь. Йому не терпілося швидше пообідати та ще зайти в крамниці, купити собі теплий светр, сорочку й штани, щоб можна було з’явитися на курси в чистенькому, як люди тут ходять.

Потім було принесено холодні закуски — масло, червону ікру, оселедець із білими кільцями цибулі в олії, домашню ковбасу, нарізану тоненькими шматочками. Офіціантка налила всім чарки, побажала «пріятного апетіта» й вийшла.

—Ну, поїхали? — спитав Махиня.

—За майбутнє цього молодого чоловіка, — сказав майор. — А воно повинне бути в нього щасливе, бо молодим у нас вєздє дорога? Правильно я кажу, Василю Кириловичу?

— Авжеж. Тільки так, — сказав Василь.

—Розумний хлопець. Їй-Богу, він мені подобається, — посміхнувся майор. — Так за твоє, синок, здоров’я і щастя!

Василь запирскався на першому ковтку й поставив чарку.

—Ну, перехвалив тебе, — засміявся майор. — Ти що, сачкуєш?

—Нічого, він у закусці не відстане, — сказав Махиня.

Вони випили по чарці, ухнули, швидко закусили, налили по другій.

—Щоб не скучно першій там було, — глянув собі на черево майор і ще ухнув одним ковтком. Махиня йому навздогін.

—Та не цілуй ти чарку, синок. Вона не дівка і не мамина цицька, — сказав майор зі сміхом.

З апетитом закушували, та де там закушували — трощили все, що лежало на тарілках. Принесли український борщ. І під нього теж ухнули. І Василя змусили випити.

—Ковтай і не дихай, — сказав майор. — Не ціди крізь зуби.

Василь ковтнув цієї смоли шевської й довго не міг віддихнутися. Потім накинувся на борщ, як на ворога, й миттю вимолотив усю миску.

—Оце по-нашому! — засміявся майор.

Василеві шуміло в голові, перед очима пливли обличчя Махині й майора, червона портьєра, вікно. Він уже не пив, а тільки їв усе, що носила офіціантка. Висох графин, і на його місці вродився такий же новий. Майор і Махиня про щось балакали, курили, сміялися, пробував улізти в їхню розмову й Василь, але Махиня моргав йому й супив брови, щоб мовчав, і Василь, перемагаючи себе, замовкав. Приходив і той, у темно-синьому шевйотовому костюмі, підсідав до столу, випивав з усіма й виходив безшумно, не торкаючись підлоги підборами. І знову висох графин. І ще принесли повний. І як і цей ухнули, і поставили четвертий, Василь протверезів і почав думати, що магазини вже позачиняються, поки вони вийдуть звідси, і він нічого не встигне собі купити з наміченого. Махиня вже давно «сачкував», удавав, що п’є нарівні з майором, а майор удавав, що не помічає цього. Коли ж і вп’яте наповнили графин і ще нанесли всякої закуски, Василь засовався на стільці, мов на вугіллі, він уже боявся, що не вистачить його віддутої кишені, щоб розплатитися за це все. Наступив Махині на ногу, і як той глянув на нього, виразно скосив очима на бокову кишеню. Махиня сказав майорові!

—Хай Марія підіб’є бабки, щоб нам розвиднилася наша перспектива.

— А перспектива в нас одна на всю жизнь: полний комунізм! А там, як ти знаєш, ніяких грошей. Ленін нас учить, що при комунізмі, при справжньому, огдальонному, а не при оцьому г…ному, все золото пустимо к чортовій мамі на нужники, а грошима обклеїмо стіни й заживемо по своїх потребностях каждий. Хотів би ти, Василю Карлови… Кар… Кириловичу, посидіти в такому золотому нужнику? Нічого, ви, молоді, доживете до цього щасливого времені. Ка-а… каждому золотий нужник по потребности каждому, не зависимо від його способності. Вас жде вища мера… тьфу ти! — фаза комунізму. А нам дозвольте посидіти, погрітися хоча б у цій, у першій. Давайте дьорнемо за золоті нужники!

Зайшла офіціантка. Майор сказав їй:

—Ану, Машо, огласи нам свій приговор!

Офіціантка перегорнула кілька списаних аркушів, довго підраховувала.

—Ні, візьму щоти, — сказала.

Принесла рахівницю, швидко заклацала кісточками. Нарешті оголосила:

—Дев’ятсот сорок, сімдесят п’ять копійок.

Василь вийняв весь пакунок, відрахував од нього сто дев’ять карбованців і сховав до кишені, а решту віддав офіціантці.

—Принеси, Машо, нам ще жаркого. Три порції, сказав майор. Допили всю горілку. Майор одсунувся від столу, закректав:

—Ану, ногу на ногу можу ще закинути? О, диви, Максимовичу. Вийшло! Ну, тоді ще півграфинчігка.

Василь знову наступив Махині на ногу. Той сказав:

—У малого бензин на нулю.

—Нічого, ще півграфинчика й по зимніх квартирах! — засміявся майор.

Уже смеркало за вікном, коли вони вислухали й другий свій «приговор» на сто п’ятдесят карбованців, і Василь розплатився тепер уже в складчину з майором.

—Ну, що ж. Виходимо мєлкими групами й желатєльно пєрєдвігаться, укриваясь в складках мєстності, попусту нє обнаружівая сєбя! А завтра, Василю Кириловичу, на дев’ять ноль-ноль у паспортний стіл по паспорт. Та купи тій відьмі цукерок, — сказав майор. — Гарний ти хлопець. Радий був познайомитися.

Він звівся, пройшов до вішалки й хоч би тобі заточився. Накинув шинелю, папаху на голову, поручкався з обома й зник за портьєрою.

—Викуримо цигарку й собі рушимо, — сказав Махиня, закурюючи.

Буланий, коли вони прийшли до райміліції, вже зовсім посивів од густої паморозі й радісно заіржав, побачивши їх.

—Що, дорогий, заждався? — озвався до нього Махиня, відв’язуючи. — Зараз побіжимо.

Уже зовсім стемніло, коли вони виїхали в степ.

—Ну як, Василю? — озвався голова сільради. — Ця бочка глибша за ті, що ти возив?

—Я боявся, що нічим буде розплатитися.

—Та я теж потерпав, — засміявся Махиня.

—А не одурить він нас?

—Що ти таке кажеш? Це ж сам начальник райміліції. Така власть! Ну, ти даєш.

—А хто я для нього? Що в мене, розписка яка від нього? Скаже завтра: відстань, я тебе сном і духом не чув і не знаю.

—Ні, Василю, так між діловими людьми не буває.

Помовчали. У степу розбирався вітер. Дошкуляв мороз, і скоро Василь закоцюб у куфайці. Як би зараз пригодивсь отой грубий, в рубчик светр, якого вже давно набачив по крамницях.

—Я, мабуть, трішечки пробіжуся, — сказав Василь.

—Давай, воно і буланому буде охотніше.

Як зігрівся, стрибнув на ходу в сани.

—Ховайся за мене, не соромся, — сказав Махиня. — Ти, мабуть, лаєш уже мене, що весь твій річний заробіток згайнували за один присіст? Нічого, зате ж паспорт у кишені. А з ним ти на коні. Це ж, уважай, ти сьогодні викупився за свої кровні з кріпацтва, одержав собі вільну. Тепер хочеш, поступай на курси, хочеш, їдь до міста на завод. Якби ж можна, хлопче, я б тобі даром його видав, хіба я не розумію твого становища? Та не так, Василю, все просто в нашому поплутаному житті. Цих чортових бочок, хлопче, по всіх кабінетах сидить стільки! О-ой!.. Кроку не ступиш, щоб не натрапив на яку-небудь. І поки не наллєш її по самий чіп, нічого не доб’єшся. Так що звикай, дорогий, загартовуй свої мозолі й нерви. Гм! І скажи ти, кожна така бочка торохтить про світле майбутнє, про комунізм. Золоті нужники… От пройдисвіти! Придумали для таких дурнів, як ми з тобою, казочку, мать їх… — важко зітхнув Махиня.

Наступного дня, позичивши в тітки Наші два карбованці, Василь удосвіта вирушив у Пелюхівку. У крамниці купив кілограм злиплих подушечок і зайшов до паспортного столу. Ряба Відьма вже сиділа за столом, наче ждала його. Василь назвав себе.

—А! — озвалась баса Відьма, вийняла із шухляди паспорт. — Розпишись отут. Забирай. І бережи, як зіницю ока.

—Спасибі вам, — сказав Василь і вийняв з кишені цукерки, загорнені в клапоть газети, поклав на стіл.

Відьма бликнула на хлопця, посміхнулась і сховала цукерки в шухляду.

—До побачення, — сказав Василь.

—Бувай здоровий.

Його прийняли на курси при школі механізації. Колгосп розплатився з ним за січень, Василь віддав тітці Паші два карбованці, зібрав свої речі, розпрощавсь і переселився в Пелюхівку.

41

Слухачі курсів жили в людей по квартирах. Школа оплачувала житло. У перший же день їм видали куфайки, комбінезони, чоботи. Поклали майбутнім механізаторам 200 карбованців стипендії, триразове харчування в їдальні й 700 грамів хліба на день. Хліб був чорний, мокрий, кислий, і харчі в їдальні гірші ніж у тітки Паші, але жити можна.

Василь накупив товстих зошитів для конспектів і став справжнім студентом. На першому ж занятті з основної спеціальності в класі з кресленнями, схемами на стінах, мотором трактора на столі низенький худорлявий чоловік з указкою в руках почав свою лекцію так:

—Срєді вас, конешно, єсть такі є орли, что поработалі уже на пріцепкє?

—Є!!! — дружно відповів майже весь клас.

—Так вот, всьо, что ви знаєте про трактор, забудьте і слушайте наново. Начньом с чистой доскі…

І до заняття зі слюсарної справи уже інший викладач приступив із подібними ж настановами:

—Забудьтє, что ви умєєтє держать молоток і ножовку в руках, смотрітє, слушайтє і запомінайтє всьо, что я скажу…

Ту ж саму пісню почули вони й на «воєнці». Високий, у військовому кітелі без погонів чоловік прийшов з гвинтівкою, поклав її на стіл, чіпкими чорними очима оглянув усіх, чітко сказав:

—Здравія желаю!

—Здраст… Добрий день! — в різнобій почулось у відповідь.

—Нет! Так у нас дєло не пойдьот. Отвєчайтє тем же: «Здравія желаєм!» Ну!

—Здравія желаєм!

—Вот так лучшеє. Садітєсь! Будєм ізучать матчасть вінтовкі.

—Та ми вже вчили її в школі! Стебель, гребель з рукояткой! Для чого його товкти в ступі по сто разів?

—Забудьтє всьо, что когда-то зналі. Тєпєрь будем ізучать всьо заново, по-настоящему, чтоби прі нєобходімості разіть врага етім грозним оружієм наповал.

—Грозне оружжя — «катюша», — сказав хтось.

—Ну, до «катюші» в нас дєло не дойдьоть.

Політзаняття проводила молода жінка з густо нафарбованими губами. Ця навпаки, почала з того, що стала виясняти, хто з них що знає по політиці. Питала, хто такий товариш Сталін, які він обіймає посади. Говорили різне у відповідь:

—Він той, за главного в Кремлі.

—Вождь усіх народів з усього світу, як капіталізму, так і феодалізму.

—Голова Президії Верховної Влади Комуністичної партії більшовиків.

—Більшовиків уже нема!

—Ага, нема! А хто ж нами заправля по колгоспах, радгоспах і всіх емтеесах?!

І навіть хтось сказав:

—Товариш Сталін — всесоюзний староста Росії.

Василь щось таке чув про всесоюзного старосту й подумав, що це саме і є Сталінова посада. Але тут хтось вихопився із задніх рядів і крикнув:

—Та ти що, тундра?! Старост усіх же до одного виловили після німця й пересаджали!

«І так наче правильно», — здвигнув Василь плечима.

Викладачка скрушно похитала головою й сказала:

—Яка ж у вас, милі мої, каша в голові! Як же ви живете в такій кромішній темряві? Та байдуже, за півроку я постараюся вас просвітити. Зустрічатимемося тричі на тиждень, тобто через день. Це свідчить про те, якої великої ваги надають наша рідна партія і уряд політичній освіті населення. Без політичних знань, милі мої, не може бути справжнього ні вченого, ні інженера, ні повноцінного механізатора. Запам’ятайте це собі. Сьогодні я вам прочитаю головну лекцію всіх наших занять: «Комуністична партія Радянського Союзу — керівна, організовуюча і спрямовуюча сила радянського суспільства».

Хлопці конспектували слідом за викладачкою, і голови їм пухли від цілого рою незрозумілих слів. Дома товкмачили це собі наосліп, переповідали один одному щось намамай, лаялися на всі заставки.

—Ну, скажи ти мені, Василю, на яку лиху годину мені оця тарабарщина здалася? Що я оцією направляючою трактора заводитиму? Так у мого тракториста дядька Петра була своя молитва. Як загне в три погибелі, то будь-який мотор з ходу заводиться, аж захлинається, — казав сусід по ліжкові.

—А ти нашій дамі з наквацьованими губами це скажи, — порадив Василь.

—Ага! Хай тільки заїкнеться, то аж гавкне за дверима школи. Ще й у каменоломню оформлять місяців на три.

—Зубріть краще, хлопці. Дивись, голови наші гарбузові витримають і цю напасть, не полускаються.

Минув перший місяць їхнього навчання. Нівроку. Голови їхні не луснули, а потроху набиралися-таки розуму якогось. Василь уже подумував про те, як йому випроситися після курсів на роботу в свою Канівську МТС. Трактористом можна й дома, їм гарантують, кажуть, колгоспи по два кілограми хліба й гроші.

Якось уранці, це зразу після смерті Сталіна, Василь зустрів перед школою Володю. Той стояв коло брами в своїй похватненькій «московці» з темно-синього сукна, заклавши руки в косі кишені.

—Воло-одя?! — зрадів Василь. — Здрастуй!

—Здоров, студенте, — сказав Володя.

—Ну, як ви там живете? Як тітка Паша?

—Перейшов оце недавно фуражиром на свинарник. Мати тобі кланяється. А так веселого мало…

—Ти про Сталіна? Сумуєте все? Ми вже відплакались.

—Ярослава захворіла.

—Славка?.. Що з нею?..

—Простудилася. Воспалєніе льохких. Тиждень лежала в гуртожитку, наша фершалка її пілюлями спасала. Не помогло. Уже днів з п’ять, як у лікарню забрали. І діло, кажуть, неважне. А Сергій за весь час ні разу не зайшов до неї ні в гуртожиток, ні в лікарню.

—Ну й звірюка! А чого ж ти раніше не сказав мені?

—Та я думав, що їй полегша, коли ж воно все гірше й гірше. Дівчата були наші двічі, кажуть — погані діла та й годі.

—Чого ж ти рані-іше… Прощай… Побіжу до неї…

—Усе ще любиш?

—Що?.. — не зрозумів Василь. — A-а… Я побіг.

По дорозі до лікарні він купив на базарі великих червоних яблук, найкращих, які тільки були тут, заплатив усі свої гроші й побіг. «Як же так? Вона тут поруч, хвора, а я нічого не знаю. Живу собі й нічого не знаю…»

Райлікарня містилася в обшарпаному будинку з високими колонами на околиці селища, в колишньому поміщицькому палаці. Було в ній усього дві палати — чоловіча й жіноча, в яких лежали з різними хворобами. Василя впустили в жіночу палату. Він одчинив двері й опинився в залі завбільшки з клас, заставленій од самих дверей до протилежної стіни ліжками в кілька рядів. На них лежали в білих сорочках жінки. Пахло ліками. Де ж тут Славка?..

—Кого тобі? — спитала сива бабуся з крайнього ліжка.

—Я до… Ярослави.

—Це до Славки, — озвалася молода жінка й показала рукою. — Проходь он туди, на середину.

Василь боком, засоромлено, дивлячись і не бачачи нікого на ліжках, став пробиратися на середину палати. Йому показували Славчине ліжко. Там хтось лежав незнайомий із жовтим змученим лицем.

—Славо! — гукнули Славці. —До тебе прийшов такий парубок, а ти спиш.

І та, що лежала щойно із склепленими повіками, раптом розжмурилась і глянула на нього радісними ясними-ясними очима. Вони були великі на її схудлому до невпізнання обличчі й гарячі. Він уже підходив до неї, знічено усміхаючись, як ті очі миттю поночіли, і він усе зрозумів ще до її слів:

—A-а… Се ти?

—Здрастуй, Славо… — промовив він, ледве стримуючись, щоб не заплакати. — Я тільки недавно взнав, що ти хворієш.

Славка тяжко закашлялась. Довго й важко віддихувалася, витираючи хусткою змокріле чоло.

—Чула, ти вчишся? — спитала, віддихавшись.

—Уже ось другий місяць. А всього шість треба. Тоді, може, поїду додому в свою МТС, як пустять. Відроблю там і подамся у великі міста. Паспорт є і спеціальність механізатора. Зможу на скреперах, а схочу, на бульдозер сяду.

—А я, видиш, заслабла. Весь час мені то зимно, то спечно, і ду-ушить мене… — знову закашлялась. — Йой, згину я тут, Василю… Згину й рідних не побачу…

—Ну, що ти таке говориш, Славо… — закліпав мокрими повіками Василь і одвернувся. — Лікарі кажуть, одужаєш.

—Де ж одужаю, коли дихати з кожним днем усьо тяжче й тяжче…

—А я тобі яблук приніс, — сказав Василь і став виймати їх з усіх кишень. Поклав на тумбочку.

Славка посміхнулась, і очі її трохи розхмарилися:

—Як ті, що ти клав у дупло…

—А ти ще пам’ятаєш?..

Вона кивнула головою.

—Ти ба, які яблука, Славусю! Любить тебе Сергійко, а ти сумувала, — озвалася Славчина сусідка.

Славка заплющила очі. Дві сльозини викотилися з-під тремтячих повік і зразу ж висохли на гарячих щоках.

—Сергій сьогодні до тебе прийде… — раптом сказав Василь.

—Прийде?.. Сьогодні?.. А раніше не міг?..

—Так він же їздив додому! — сказав Василь. — Ти що, не знала? Йому написали про твою хворобу, і він оце приїхав. А я прибіг поперед нього… Узнав і прибіг тобі сказати…

—Справді?.. — кинулася Славка, мимохіть усміхаючись. Очі її з’ясніли, визолотіли. — Васильку! Справді?.. Він нічого не знав?

—Авжеж. Ти як захворіла, кажуть, йому прийшла якась телеграма, і він зразу ж і виїхав.

—Йой, Васильку! — зраділа Славка, закашлялася. — Бачиш, слаба я зовсім… І споганіла.

—Ну що ти, Славо… Ти така ж вродлива… Тільки схудла трохи.

—А що в нього там дома?

—Не знаю. Хтось наче захворів був… Я вже піду, Славо… Ти тут держись. Видужуй. Чого тобі ще принести?

—Нічого не треба, Васильку. Хай… він прийде…

—Прийде, прийде…

Вона знеможено відкинула голову на подушку, лежала усміхнена. Василь боком-боком став пробиратися між ліжками.

—Бач, як зацвіла наша Слава.

—А що ж ви думали? Такий орел залетів до нас! — гомоніли по ліжках.

При дверях стара вхопила його за полу кістлявою рукою, зашипіла притишено:

— Чого ж ти, джиґун такий, про дівку забув? Калину ламати голінний був, а тепер дьору даєш? Ух, безстижі твої очі! Вона ж помирає… Тане, як свічечка…

Василь вилетів з палати, мов з парильні. Що робити?.. Набрехав. Для чого?.. Вона ж тепер чекатиме щохвилиночки… Ні, я його приведу… Він у мене прибіжить… Василь спершу пішов, потім пустився бігти вулицями селища. Вимчав у степ, на дорогу в Хрещенівну. «Я його приведу…» — говорив крізь зуби, зціплюючи кулаки. Як же так? Вона помирає… «Славочко, Славо…»

Танув сніг, провалювався до води під ногами. Заходила весна.

42

Не знати, як він примчав у село, на ферму. Наткнувся на Павла, крикнув:

—Де він?!

—Кого ти шукаєш, Василю?

—Той… — не міг вимовити імені Василь, ледве стримуючись, щоб не розплакатися. — Вона ж помирає…

—Ти — Сергія? Так він же поїхав, — сказав Павло.

—До Славки в лікарню?..

—Додому. Сьогодні зібралися з Валентиною і були такі. Десь уже в Пелюхівці досі, на станції.

—Коли їхній поїзд?

—Здається о дванадцятій.

—Побіг я…

—Не встигнеш уже. Постривай. Ти в Ярослави був?

—Помирає вона… І чекає його… — заплакав Василь, вибіг із корівника й помчав у село.

«Я ще встигну… Ще перехоплю його… Я впрошу, вмолю…» Сніг ще дужче розм’як і провалювався на кожному кроці, бігти було зовсім важко. За селом уже був, коли щось гійкнуло позаду. Василь озирнувся й побачив розгривлених коней, що летіли на нього. Поступився з дороги.

—Трр!.. — крикнув із саней Павло. — Сідай!

Василь упав у сани, і Павло погнав коней що було духу.

— Він не повинен так поїхати, чуєш, Павле?.. Не має права!.. Там уся палата гуде. Подумали на мене, що я — це він. Одна баба ладна була мені очі видряпати.

—І добре зробила б, — сказав Павло. — Не тобі, звичайно. Думаєш, я його не совістив? Заморочив дівчині голову, а прийшлось до лиха, кинув напризволяще. Це ще Валентина йому вставила свої мізки. Ох, баби-и!

Павло вже рік, як побрався з Палажкою, найняли собі помешкання, на се літо думають будуватися.

Улетіли в селище, завернули до станції. Василь вихопився із саней і кинувся в станцію. Він їх зразу ж і побачив. Сиділи на лавці коло валіз і вузлів.

—Ось де ви! — наскочив на них Василь.

Валентина встала йому назустріч:

—Ти прийшов попрощатися? Що передати вашим?

—Попрощатись?.. — не зрозумів Василь, відмахнувсь од неї. —Я до Сергія.

—Що тобі? — глянув той з-під лоба.

—Я був у Ярослави… Вона помирає…

—Ну й що? При чім тут я? — здвигнув плечима Сергій.

—Яшк при чім?.. Вона чекає тебе. Розумієш? Ходім зараз же до неї! Я сказав, що ти приїдеш сьогодні…

—Хто тебе просив?..

—Та ти послухай. Я сказав, що ти їздив додому по телеграмі й нічого не знав про її хворобу, і оце тільки вернувся. Ходім, Сергію. Я прошу тебе… їй тільки б побачити тебе… Вона побачить і видужає. Їй-Богу… Ну, що тобі, важко?..

—Куди ж він піде? — озвалася Валентина. — Зараз же наш поїзд прибуде.

—А тобі яке діло? — відмахнувсь од неї Василь.

—Як-то яке?.. — шарпнула його за рукав Валентина. — Та він мій! Ти розумієш? Він мій! Чого ти лізеш у наше життя? Чого ти чіпляєшся з тією бандерівкою?

—А ви що?.. Ви?.. Так ви-и?..

—Ми! Ми! А ти й досі не знав? — засміялася Валентина сердито й глянула на нього звуженими очима. — Ми дома розпишемось із Сергійком. Уже знають про це і його, і мої. Твій дядько Тарас! Чекає, коли приїдемо. Ясно тобі?!

Увійшов до зали Павло, стискував пужално.

—І ти тут? — неприязно зустріла його Валентина. — Ви всі заповзялися розбити нам життя чи що? Та згиньте ви з-перед моїх очей!

—Не кричи, Валю, — спокійно сказав Павло. — Ніхто не збирається відбирати в тебе Сергія. Хай тільки навідається до неї. Я підвезу. Туди й назад. Ми швидко обернемось.

—Нікуди він не поїде… — сказала Валентина. — Чого ж ти мовчиш, Сергію?.. Чи ладен уже бігти до тієї?..

—Чого б то я мав бігти?..

Павло похитав головою:

—І ви думаєте на цьому будувати своє щастя?

—Чого ти заклинаєш нам життя? Та зараз наш поїзд. Через двадцять хвилин, — сказала Валентина.

—Я одним духом домчу, — сказав Павло. — Це ж поруч.

—А як не встигнемо, то я вам на завтра куплю квитки, — сказав Василь. — Нам сьогодні стипендію видають. Зразу ж і куплю.

—Ні про що говорити, — сказав Сергій. — Відстаньте. Дайте, нарешті, нам спокій!

Сергій вийшов на перон, закурив. Василь не відставав.

—Ну, що ти не даєш дихнути мені? — озліло сказав Сергій. Бликнув на Василя, опустив очі. —їй що, справді так погано?

—Я ж кажу, помирає…

—Не піду… — глухо сказав Сергій. — Як я їй у вічі гляну?

—Та вона щаслива буде побачити тебе. Вона так зраділа, коли я сказав, що ти прийдеш…

Сергій мовчав. Докурив одну, кинув, запалив нову. Василь тупо дививсь, як Валентина виносить на перон валізи.

—Слухай, Сергійку… — раптом вихопилось у Василя. — Прошу тебе по-людськи, заклинаю… Ходім. А квитки я вам оплачу.

Сергій зранено глянув на Василя. Щось таке ворухнулося в Сергійових очах.

— Усе життя за тебе молитимусь… Ходім, га?..

І тут налетіла Валентина, заступила Сергія, просичала до Василя:

—Іди геть, чуєш?.. Зійди з нашої дороги! Вона тобі мила, от і біжи до неї!

—При чім тут мила?.. Вона помирає…

—Лікарі є на те, хай рятують, — відрізала Валентина.

Василь задихнувся від обурення, образи й люті.

—Та люди ви чи ні?! — простогнав він. — Ну, хочете, я на коліна стану перед вами?

—Пізно! Он уже наш поїзд, — сказала Валентина з полегкістю.

До станції підходив пасажирський. Василь увесь затерп. Він не міг повірити, що вони зараз отак візьмуть і поїдуть… Штовхалися пасажири. Василеві раптом забракло слів просити. Поїзд улетів на станцію й спинився всього на хвилину. Валентина й Сергій підхопили речі й побігли до свого вагона. І тоді Василь, коли вже Сергій ліз у вагон, підскочив до східців і вчепився руками у валізу, стиснув долонями по боках. Сергій вирвав її й подав Валентині в тамбур.

Василь ухопив Сергія за полу «московки»:

—Не пущу… Вона ж помира…

Підбор чобота з усієї сили бахнув Василя в груди. Василь випустив полу й упав на мокрий перон. З гуркотом зачинилися двері десь угорі над головою. Поїзд рушив. Стукали колеса на стиках рейок усе частіше, частіше… Хтось узяв Василя за плечі дужими руками й підвів. Це був Павло.

Прогримів останній вагон.

—Кріпись, Василю… — сказав Павло.

Поїзд утікав, погойдуючи останнім вагоном, наче дідько хвостом. Як доля, відходив… Витихав у сірому вологому про- весінні, глухнув гуркіт коліс.

І-і-у-ух!.. — завив Василь, звів над головою кулаки й потряс ними навздогін холонучому двиготу.

1990–1991