Пригоди бравого вояка Швейка

Великий чеський містифікатор, або гримаси празької іронії

Про Ярослава Гашека існує величезна мемуарна література, з безліччю анекдотів, спогадів включно. Зазвичай з цього і укладають письменницьку біографію. Гашек як визначний митець, один із стовпів чеської літератури ХХ століття постає у таких працях, з одного боку, дещо спрощено, а з іншого – саме ці історії засвідчують складну парадоксальність його постаті.

Ярослав Гашек народився 30 квітня 1883 року на Шкільній вулиці у Празі в родині учителя реального училища. До постійного хворобливого відчуття своїх життєвих негараздів (Гашек мріяв про далекі краї, хотів вчитися в консульській академії у Відні) приєдналися пізніше й невдачі на ниві літературній. Перша збірка віршів «Травневі вигуки», видана разом з Ладіславом Гаєком-Домажлицьким, пройшла цілком непоміченою. В єдиній рецензії, опублікованій в журналі «Модерні жівот», збірку було охарактеризовано як «смішну демонстрацію м’язів». Це також поглибило скептичне ставлення Гашека до сучасної літератури.

Інстинктивно прагнучи подолати відчуття невдоволеності становищем відщепенця, аутсайдера, Гашек подається «в біги». Із Праги він мандрує у найвіддaленіші околиці монархії, до тих місць, де люди зберегли ще свою самобутність, де їх не торкнулася цивілізація. Там він вчиться розуміти не тільки природу, але й людей. У звичайному, пересічному житті селян, угорських бродяг, татранських пастухів і циган, котрих зневажали всі, він відкривав приховані риси натури, котрі видаються простодухістю чи навіть глупством, але свідчать про людську гідність і безпосередність. Протиставлення плебейської хитрості й шахрайства дурному чванству й високомірності влади стає джерелом гумористичних конфліктів у багатьох гашеківських подорожніх нотатках і оповіданнях.

На початку ХХ століття бродяжництво стає модою: маса наслідувачів копіює оповідання Максима Горького. Так зване сенсуалістське покоління, натхненне чуттєвими враженнями від безпосередніх контактів з природою, знаходить у бродяжництві форми вираження власного протесту й непокори. У декого з представників цього покоління відбувається своєрідне ототожнення життєвої й творчої доль.

Гашек був справжнім бродягою і відщепенцем. Як людина реалістична він не потребував пози, не довіряв нічому, що віддавало пафосом і стилізацією. Сучасні йому уявлення про бродяжництво він перетворив на реальний спосіб життя. На відміну від своїх приятелів, котрі про бродяжництво писали, він бродягою став. Причому з усією притаманною цьому соціальному станові атрибутикою: ненадійністю існування, відчуттям людини, яку переслідують, матеріальною незабезпеченістю. Він навчився дивитися на світ «знизу», почав цінувати елементарні потреби й вчинки, спричинені життєвою необхідністю. Постійний стан «тимчасовості», невизначеності й пов’язана з цим флегматична байдужість стали предзнаменуванням всього його подальшого життя. Залишилися йому в спадок і «набуті» впродовж бродяжництва хвороби: болотяна лихоманка, котру від підчепив в Угорщині, і сильний ревматизм – наслідок ночівель простонеба, у копицях сіна.

Повернувшись з тривалих подорожей Європою, Гашек змінив бродяжництво на богемне життя. Різниця виявилася не надто великою: якщо раніше він переходив кордони областей і держав, то тепер він «переходить кордони» між суспільними прошарками та їхнім оточенням. Гашеків гумор був вибухом фантазії, таємною пристрастю, сумом за свободою й вільністю. Саме тому йому слід було знайти маску, котра прикривала б його й вберігала від ворожого оточення. Такою маскою став для нього перебраний на себе образ легковажного «богема» і гумориста. Вдаючи із себе безвідповідального празького гамена, трікстера, він міг тепер кожну свою витівку, кожну видумку доводити до крайнощів, загострювати проблеми, спричиняти конфлікти й вільно обертатися в екстремальних ситуаціях. Чудернацька маска нахабного безтурботного гульвіси допомагала йому оголити такі сторони дійсності, котрі було табуїзовано; відкривати прихований спід суспільного життя, зривати маски з її головних дійових осіб.

Бродяжницькі звички, до яких належали й зловживання алкоголем та жування тютюну, визначили дещо особливе становище Гашека в богемній компанії. І, звичайно, він явно перевищував всіх своєю фантазією і темпераментом. Збагнути його було нелегко. Він нікого не посвячував у своє внутрішнє життя, відтак екстравагантність його вчинків пояснювалась з боку найближчого оточення як певна душевна ненормальність. (Один з його тодішніх приятелів, доктор Р. К., влучно сказав про нього: «Гашек був anima pia (тиха душа) з дияволом алкоголю в крові».)

Багатющі враження й переживання стали результатом подорожей Європою та Балканами. (Гашек добрався до Баварії та Швейцарських Альп, далі через Балкани і Трансільванію до Галичини.)

З подивом він з’ясував, що цигани, бродяги і всілякі відщепенці, зневажені «освіченою публікою», дивляться на світ чистими, незакаламутненими очима й бачать у ньому гру контрастів. Ці люди, не обтяжені ні освітою, ні традицією, не визнають забобонів та умовностей «порядного суспільства». Вони сприймають навколишній світ безпосередньо, подібно до дітей та шаленців. Подорожуючи, майбутній письменник зрозумів також, що в сучасну добу істинна сутність людини глибоко прихована й необхідні чималі зусилля, аби до неї добратися.

Феномен богемного способу життя розвивав його фантазію і відкривав нові джерела натхнення у прихованих для нього досі закапелках передвоєнної Праги. Понад усе Гашека привертали найнижчі верстви суспільства, міське дно, світ своєрідних, празьких типів і курйозів. Його притягувала фантастична атмосфера ночі, неясні голоси, що долітали з празьких корчем і шинків; відлуння музики з дансингів, ґвалт і крики, що линули з закутків, старовинних міських барлогів, логовищ, вертепів, де знайшов притулок усілякий набрід. Його надихали звичаї й звички празької гальорки, нічних гульвіс, повій і сутенерів, босяків і злиднів. Здається навіть, що саме завдяки своєму по-дружньому привітному ставленню до цього середовища він відкрив і сучасну «празьку міфологію».

Спершу Гашек не виявляв зацікавленості літературою і байдуже ставився до спроб своїх ровесників у цьому напрямку. Однак у новій обстановці він розпочав виокремлювати для себе й літературні зв’язки. Своє ставлення до літератури він характеризує як вторгнення варвара. З грубою «варварською» іронією відгукується Гашек про творчу неміч поетів так званих «молодих напрямків» і пародіює штучну хаотичність юних ліриків; «особливий тип цих людей, особлива література і твори… Хлопці, поети, юнаки кров з молоком, а все у них бліде і німецьке… І якісь дивні напади суму. Ті, хто пише про скорботу, змушують себе так писати. Оскільки самі-то вони користуються радощами життя… Вони небезпечні для оточуючих своєю сентиментальністю, вони пересичені й віддаються хандрі. Вони вважають, що на їхній скорботі тримається світова система. Їхнє «я» скрізь випирає на перше місце, ось тому-то вони і «лірики».

З такою ж іронією осміює він і слiзливу соціальну поезію, улюблений матеріал журналів і календарів для робітників: «Це – ремісницька література, де автори не показують, яким шляхом повинен йти народ, а лише причитають над його стражданнями… Читачам вони змальовують безнадійні горизонти.

То тут, то там з’являється вранішня зоря, без якої не обійдеться жодний соціальний поет. Заводські димарі, оповиті кривавими трояндами…

Коли ж, нарешті, ми почуємо пісню без фраз, коли, нарешті, прочитаємо соціальне оповідання без вічного хникання й побачимо на наших конах справжню соціальну п’єсу – п’єсу про переможне повстання, пісню заколоту, гімн перемагаючого пролетаріату, а не сміховинний дріб’язок на кшталт соціального вірша в жалюгідному травневому числі соціал-демократів – «Сон загиблого героя 48-го року про загальне виборче право…».

Ця «варварська» іронія – складова богемної маски Гашека, засвідчує, як легко він розправився з літературною традицією, котра була представлена епігонськими опусами поетів «молодих напрямків», що нагадують символізм. Але при цьому він не виявив зацікавлення і поезією сенсуалістською, футуристичною і експресіоністичною, котра прагнула подолати символізм завдяки новим засобам вираження, пов’язаним iз чуттєвими переживаннями і технічною цивілізацією. Він загалом відкидав будь-які літературні спрямування та їх програмові декларації. Його виключне аутсайдерське становище полегшувало йому можливість зв’язатися безпосередньо з іншою традицією – з традицією міських окраїн, широко розгалуженою і неоформленою культурою вулиці, котра на початку століття, в часи кризи мистецтва, хаосу і сум’яття, переміщалась у центр. Відтак гуморески Гашека стоять найближче до гумору вуличних народних розваг, шантанів, празького народного анекдоту з його особливою якістю: тісним зв’язком з подіями та актуальними явищами дня. В цей час в народному анекдоті проявляється посутня риса, що сягає давнини, – іронія, в котрій карикатурне зображення всього, що відноситься до австрійської влади, і байдуже ставлення до історичних подій зливаються з простими, безпосередніми веселощами; зловтішна радість у зв’язку з наступаючим занепадом поєднується з вродженою любов’ю до жарту і пристрастю до словесної еквілібристики.

На підставі цих «варварських» позицій Гашека чеський дослідник Е. А. Лонген зарахував його до так званих «проклятих поетів» передвоєнної доби, вважаючи, що своєю ненавистю до міщанства і войовничим запереченням традиційної літератури він попередив деякі принципи модернізму. Втім це порівняння варто приймати з деякими умовами. Гашек не був «проклятим» у сенсі того індивідуалістичного протесту й виключності, котрі були характерними рисами французьких «проклятих поетів». Замість самозанурення, котре відбувалося при постійному збудженні почуттів, у нього – уважне вдивляння в повсякденну дійсність і радикальний, революційний спосіб думання.

На початку ХХ століття Гашек стає переконаним анархістом. Це захоплення не слід сприймати в суто політичному сенсі, оскільки, як відомо, у передвоєнну добу в середовищі чеської радикальної молоді не існувало жодної реальної політичної програми. Дана обставина загострила зір майбутнього письменника й дозволила йому поводитися, не оглядаючись на закони й правила. Гашек не цікавився так званим ідеальним, теоретичним анархізмом, що висував вимогу свободи особистості, значно ближче йому було народне синдикалістське крило анархізму, яке мало конкретну політичну мету – загальний страйк. Анархізм міцно вкорінився на шахтарській півночі Чехії, тут, у прикордонних областях, відчутно виступала наперед головна причина його формування як кари за недооцінку соціал-демократією національного питання.

У копійчаних анархістських виданнях «Худак» (Злидар), «Комуна», «Омладина» (Молодь) народився Гашек-журналіст, суворий гострий сатирик, памфлетист, що таврував своїми інвективами не тільки «священні» символи монархії, а й «патріотичну» чеську політику. На думку дослідників, дуже можливо, що саме на зібраннях анархістів, де виступав Гашек і на які свого часу Макс Брод водив Кафку, ці два «міфотворці» імперії могли познайомитись. Макс Брод, до речі, здійснив свого часу інсценізацію «Швейка» німецькою, забезпечивши тріумф берлінської вистави в 1928 році.

Пізніше Гашек поціновував і фальшований анархістський радикалізм також досить критично й «самокритично». Деякі дослідники, виходячи з його юнацького анархізму, визначають ним увесь життєвий шлях письменника, що дійсно знайшло підтвердження в його діяльності в Росії.

Порвавши з анархізмом, Гашек пережив глибокий розпач і скепсис, склалося негативне ставлення до якої б то не було програмної діяльності. Він стає незалежним сатириком і гумористом-насмішником, для якого немає нічого святого і котрий не збирається, зокрема, брати до уваги жодних нюансів. Австрійську урядову політику, та і «національні» програми й лозунги, Гашек відкинув остаточно. Як журналіст він полемізував, наприклад, у різних друкованих органах і під різними псевдонімами, сам з собою. Богемна машкара набула двобічного характеру, гумор ставав подібним до дволикого Януса: у будь-який момент легковажну посмішку могла змінити серйозність, а нігілістичні позиції виявитися проявом ідейної глибини та відповідальності.

Бродяжницька розкутість Гашека стала джерелом і його творчої розкутості. Не зв’язане жодними умовностями ставлення Гашека до творчості сприяло тому, що його творчий розвиток відбувався напрочуд самобутньо. У перших подорожніх нотаткаx і оповіданнях, що відбивали враження письменника від глухих, окраїнних областей австрійської монархії (Галичини, Угорщини, Хорватії), Гашек ще подає реалістичне зображення дійсності, котре спиралося на свіжі, безпосередні спостереження, з романтичним, ледь іронічним відтінком. Ці ранні його твори, що публікувалися в «Народніх лістах» і «Cветозорі», вражають своєю напрочуд зрілою формою. Втім у подальшому авторська манера Гашека і його стиль суттєво змінюються. Замість детального реалістичного опису з’являється виразна сатирична лапідарність, котра сприяє швидкому розкриттю сутності явища, образу.

Формою втілення гашеківського сатиричного «скоропису» ставала іронія, що часто-густо доходила до «цинічного» сарказму, близькому, по суті, відкритому пізніше так званому «чорному гуморові». Своєрідна смислова інверсія, що відкривала можливість швидкого повороту в оцінці дій, допомагала авторові показати приховані достоїнства в людях і закапелках, зовні неприглядних: серед сучасних ізгоїв людського суспільства. «Герої» гашеківських оповідань тепер уже не переслідувані бродяги, не продувні цигани і метикуваті хитромудрі селяни, а злодії, дрібні підпільні торговці з празьких околиць.

У тлумаченні Гашека окраїна – це не тільки окраїнна частина міста, але й свого роду символ, місце, де село стикається з промисловістю, природа з цивілізацією, де безпосередність і самобутність протиставлені складній суспільній організації. Це погранична, маргінальна область, котра привертає дивним, часто мимовільним співіснуванням протилежних елементів і суперечностей, процесами виникнення і зникнення, повними гострих зіткнень. Гашек відкрив у цій атмосфері особливу контрастну гумористичну поетику.

Атмосфері окраїни властиві і сентиментальність, і драматичність, не лише жанрові мініатюри, що репрезентують брудні закапелки, але й брутальна гротескова насмішка. З грубою розв’язністю плебей оголює приховані «таємниці» суспільного життя. Здійснюється це завдяки діям, котрі видаються несвідомими, інстинктивними; нерідко вони підфарбовані емоціями, що приховані десь у підсвідомості суспільства, але, проявлені всередині, справляють неприємне враження своєю грубістю і безформністю. Часом вони набувають гротескового вигляду неусвідомленості чи навіть безумства.

Без цього зв’язку навряд чи можна вловити особливості творчої манери Гашека, котру неможливо поцінувати завдяки традиційним літературним міркам. Замість визначеності стилю й чіткості форми у більшості випадків у нього – чудові гострі спостереження, які немовби лише злегка намічені й розмиті в банальності по-ремісницькому вироблених кінцівок. Поряд з несподіваними комічними трюками і мальовничими стиснутими характеристиками зустрічаються стереотипно повторювані мотиви й інтриги, котрі жодною мірою не свідчать про напружені творчі пошуки і винахідливість. Але ця творча легковажність – свідчення того, що Гашек тяжіє до сатири не тільки своїм критичним розумом, але й за всією природою, несвідомо, всім своїм палким і юнацьким темпераментом. Часом навіть здається, що його гумор – це просто сама природа, сама стихія.

Все, що побачить – від вуличних демонстрацій до малесенької газетної замітки, – все, з чим зіштовхується у зв’язку зі своїм богемним екстравагантним способом життя, Гашек повинен осміяти, окарикатурити. Його схильність до сатири, знущанню, містифікації проявляється в цілковито невичерпному багатстві сюжетів і засобів зображення. Об’єктами гашеківських нападок були як австрійські державні інституції, церковні й династичні символи та ідеали, так і ліберальна буржуазія і так звані патріоти, котрі зробили з національного питання ремесло чи навіть зручний шлях до кар’єри. Відчуття своєї причетності до людей, відкинутих суспільством, до аутсайдерів загострює його зір, штовхає до оголення істинної суті суспільних символів і фраз, до зривання масок з усієї сфери суспільного життя.

Буржуазне суспільство платило Гашекові такою ж ворожістю й нерозумінням. Незважаючи на те, що Гашек був одним з найплодючіших і найталановитіших журналістів свого часу (поряд з уславленим репортером сенсацій Е. Е. Кішом, котрий, однак, писав німецькою і співробітничав у буржуазній пресі), для нього в жодній редакції місця не знайшлося. Скрізь боялися взяти на роботу «безпринципного богема» і злостивого насмішника. Невизначеність існування поряд з гірким відчуттям своєї побутової невлаштованості ускладнили і його особисте життя. Нарешті він отримує доволі мізерно оплачуване місце в журналі «Свєт звіржат» (Світ тварин). Але й звідси він змушений невдовзі піти, оскільки, підштовхуваний своєю буйною фантазією, почав «розширяти кругозір» читачів, придумуючи нові породи тварин (він мав маленьку крамничку з продажу собак, котру пишномовно називав «Кінологічним інститутом»).

Приблизно так само чинив він і в газеті «Ческе слово», де нетривалий час працював репортером. У цей час його завжди можна було зустріти на так званій «біржі» журналістів – у рестораціях «У Брейшку», «У Ходеру», де він продавав свої «гарантовані» свідчення про пригоди: два келихи пива за одну пригоду.

До самого початку війни Гашек вів життя цілковито ні з чим і ні з ким не зв’язаної людини. Не раз траплялося йому писати чергову гумореску просто в кав’ярні; він тут же здавав її до найближчої редакції, аби за отриманий гонорар чи аванс заплатити за гостину своєї богемної компанії.

Вічний клоун, трікстер і невиправний «богем», Гашек що далі, то більше віддалявся від загальновизнаної літератури. Та й сам про себе він не раз іронічно оповіщав, що пише виключно через нестачу грошей. Втім всім своїм ставленням до мистецтва, послідовним злиттям життя і творчості він був, по суті, єдиним видатним творцем і видатним літератором свого часу. Цей парадокс вловив Ї. Маген, котрий писав: «Часом ми Гашека дуже любили. Оскільки він був дійсно справжнім втіленням гумору. Нас він, можливо, і не любив, оскільки ми грали в літераторів. А парадокс полягає в тому, що він творив літературу значно інтенсивніше за нас усіх, а ми відчайдушно опиралися тому, щоб бути тільки літераторами».

Доля наділила Гашека чотирма роками нещасливого кохання. Майбутній тесть Гашека довго опирався шлюбові своєї дочки з колишнім анархістом, котрий, до того ж, не маючи постійної роботи, не здатен був утримувати сім’ю. Коли ж Гашек врешті-решт виконав усі умови батьків нареченої, виявилося, що родинне життя заважає його творчості. Невдовзі після народження сина (1912) він полишив родину.

У Празі Гашек набув репутації скандаліста, заповзятого «богема», бомжа й пересмішника. У поліційних рапортах його часто звинувачували у всіляких бешкетах, сварках, бійках з поліцейськими. У стані раптового душевного нападу Гашек буцімто навіть робив спробу самогубства, через що три тижні провів у лікарні для душевнохворих, щоправда, пізніше він стверджував, що це був лише жарт, його чергова містифікація.

Найзначущішою і найвдалішою містифікацією Гашека, яка стала найдотепнішою політичною пародією початку ХХ століття, була створена ним маргінальна «Партія поміркованого прогресу в рамках закону», яка 1911 року оформилась остаточно, випустивши власний маніфест і висунувши свого кандидата до імперського парламенту. Це був Ярослав Гашек, котрий отримав на виборах двадцять голосів. Засідання партії проходили в корчмі «Кравін» (у Празі нараховується понад сто питних закладів, котрі навідував Гашек), де по кілька разів на тиждень з гумористичними промовами виступав сам кандидат. З цього приводу газета «Час» писала: «Вікна корчми напередодні виборів було позаліплювано такими плакатами: «Всі, як один, віддамо голоси за Ярослава Гашека, котрий на численних зібраннях розробив програму націоналізації двірників»; «Сьогодні панахида за кандидатами, що провалились»; «Якщо ви оберете нашого кандидата, обіцяємо, що захистимо вас від землетрусу в Мексиці»; «Хто віддасть за нас голос, отримає від нас маленький кишеньковий акваріум…». У тому ж іронічному дусі Гашек «виголошував» імпровізовані «наукові» лекції, які, на думку одного з членів «партії», були найбільшим і найціліснішим гумористичним твором, створеним ним до написання роману про Швейка.

Своїми вибриками, причому, з явним задоволенням, Гашек епатував чеську міщанську публіку й австрійську бюрократію. Так, у 1914 році, на початку війни з Росією, він прописався в готелі «У Вальшу» як «російський купець з Москви», пояснивши згодом у поліційному відділку свій вчинок тим, що хотів перевірити пильність державної поліції у воєнний час.

Перша світова війна розпочалася для Гашека у лютому 1915 року. Після кількох невдалих спроб ухилитися від призову він опинився у складі 91 піхотного полку, розквартированого в Ческе Будєйовіце. Саме там Гашек познайомився з денщиком свого ротного командира поручика Лукаша. Кремезний муляр Франтішек Страшліпка полюбляв з кожного приводу й без нього переповідати різні житейські історії та анекдоти. У подальшому цією ж пристрастю письменник наділив і Йозефа Швейка. Гашек пройшов приблизно той самий шлях, що й герої його майбутнього твору. Більшості реальних прототипів він залишив їхні справжні звання та прізвища. У Чеське Будєйовіце, де розміщався полк, Гашек переважно лікувався від ревматизму, постійно ухилявся від навчань і писав не лише «історію полку», а й вірші та прозу. Після нетривалого перебування в Мості-над-Літавою Гашек потрапляє на фронт до Галичини, де виконує обов’язки квартирмейстера та ординарця і навіть бере участь у битві біля гори Сокаль, отримавши срібну медаль за хоробрість. А за два з половиною місяці, 23 вересня 1915 року, у галицькому селі Хорупани Гашек разом з Франтішком Страшліпкою добровільно здається в полон до росіян. У полку його вважали таким, що пропав без вісті, а празькі газети надрукували некрологи. Читачі були щиро засмучені, прочитавши, що автор популярного збірника оповідань «Ідіот у роті» загинув на російському фронті.

Військовополонений Гашек (№294217) утримувався кілька місяців у дарницькому таборі для військовополонених (тоді в передмісті Києва). На початку грудня його переводять до Tоцького табору під Оренбургом. Навесні 1916 року бідне на події арештантське життя письменника змінюється. За домовленістю з національно-визвольними рухами царський уряд розпочинає формувати добровільницькі підрозділи з числа військовополонених чехословаків для участі у воєнних діях проти Австро-Угорщини. Гашек приймає пропозицію і в червні 1916 року виїздить до Києва на посаду писаря 7-ї роти першого добровільного Чехословацького легіону імені Яна Гуса, отримавши, таким чином, змогу виступити зі зброєю в руках проти ненависної Габсбурзької монархії. Боротьбу проти неї він продовжує й на шпальтах газети «Чехослован», що видавалася в Києві, ставши згодом її головним редактором. У цей період Гашек чимало їздить по таборах для військовополонених, агітуючи своїх співвітчизників виступити зі зброєю в руках проти Австро-Угорської монархії. До цього ж періоду належить і його захоплення ідеєю приєднання Чехословаччини до царської Росії. Під виглядом роботи над історією Чехословацького легіону в Росії він пише повість «Бравий вояк Швейк у полоні», яка влітку 1917 року побачила світ у «Бібліотечці «Чехослована».

Більшовицький переворот 1917 року Гашек сприйняв з піднесенням, побачивши в революції можливість національного та соціального звільнення народів. Його позиція не знаходить підтримки в керівництві чехословацьких легіонерів, що зайняли непримириму позицію стосовно більшовиків. У лютому 1918 року відбувається остаточний розрив і Гашек полишає посаду редактора «Чехослована» й переїздить до Москви, де вступає до лав Радянської Армії, а невдовзі стає членом партії більшовиків. Деякий час письменник співробітничає з редакцією газети чехословацьких комуністів «Прекопнік», а в квітні 1918 року вирушає до Самари з відповідальним завданням компартії.

Новоспечений комуністичний функціонер зупиняється в готелі «Сан-Ремо» в центрі міста (нині на цьому будинку встановлено меморіальну дошку) і знову розпочинає агітувати своїх співвітчизників. Тільки цього разу він закликає чехів і словаків вступати до лав Червоної Армії і зі зброєю в руках захищати пролетарську революцію. На кінець травня його загін налічував уже 120 бійців, третина з яких складали серби. Добровольці-інтернаціоналісти під командуванням Гашека брали участь у боях проти білокозаків, придушили заколот анархістів у Самарі. Навесні 1918 року розквартировані в Челябінську чехословацькі легіонери підняли заколот через відомий «Челябінський інцідент» і вирушили до Волги. Уже 8 липня Самара була захоплена білочехами, як їх презирливо іменували радянські підручники історії.

Комуніст Ярослав Гашек опинився у скрутному становищі, зумівши, проте, уникнути розправи виключно завдяки своїй красномовності. Самарський краєзнавець О. Завальний наводить таку історію з пригоди письменника: «Одного разу, коли він переховувався у своїх знайомих на одній з самарських дач, з’явився чеський патруль. Офіцер вирішив допитати невідомого, на що Гашек, вдавши з себе ідіота, розповів, як він рятував чеського офіцера на станції Батраки: «Сиджу я й думаю собі. Раптом офіцерик. Точно як ви, такий делікатний і щупленький. Німецьку пісеньку муркоче і ніби пританцьовує, мов стара діва на Великдень. Завдяки випробуваному нюхові я відразу ж бачу – офіцерик під мухою. Дивлюся, прямує просто до вбиральні, з якої я щойно вийшов. Присів я недалечко. Сиджу десять, двадцять, тридцять хвилин. Не виходить офіцер…» Далі Гашек зобразив, як він зайшов до вбиральні і, розсунувши гнилі дошки, витягнув з нужника п’яного невдаху. «Ви, до речі, не знаєте, якої нагороди мене удостоять за порятунок життя чеського офіцера?»[1]

Невдовзі Гашекові пощастило роздобути через знайомих довідку про те, що він «божевільний син німецького колоніста з Туркестану». З цією довідкою він кілька місяців поневірявся мордовськими та чуваськими селами, переховуючись від чеських патрулів. Тим часом польовий суд чехословацького легіону видав ордер на арешт зрадника Ярослава Гашека. Втім у вересні зрадникові вдається благополучно перебратися через лінію фронту і приєднатися до частин Червоної армії у Симбірську.

Радянська влада швидко знаходить для письменника нове заняття. На чолі збройного загону чувашів Гашек вирушає до щойно відбитої у білих Бугульми, де тоді було розквартировано штаб 5-ї армії Східного фронту на чолі з маршалом Тухачевським. Тут розпочинається стрімке вознесення чеського письменника партійними сходами. Уже за місяць його призначають комендантом Бугульми. Комуніст Гашек вершить революційне правосуддя у Богом забутому татарському містечку. Враження від цих кількох місяців згодом лягли в основу циклу оповідань «Як я був комендантом Бугульми».

Згодом Гашека приписали до політвідділу 5-ї армії, частини якої тіснили Колчака в глиб Сибіру. У січні 1919 року він опинився в Уфі, де розпочинає видавати більшовицьку газету «Наш шлях». Потім ідуть Челябінськ, Омськ, Красноярськ. В Іркутську, куди письменник перебрався у квітні 1920 року, його обирають депутатом міськради. Розпочинається бурхлива діяльність по зміцненню радянської влади в місті. Він видає газети «Штурм – Рогам» («Наступ») німецькою та угорською мовами, «Бюлетень політпрацівника» – російською. Тоді ж Гашекові випало видавати першу у світі газету бурятською мовою під назвою «Юр» («Світанок»), у зв’язку з чим він швидко засвоїв цю екзотичну мову. Згодом, розповідаючи про цей період перебування в Росії, Гашек згадував, що йому довелося здійснювати якусь надсекретну місію в Монголії, де він від імені командувача армією вів переговори з якимось китайським генералом, хоча біографи й досі не підтвердили документально даного епізоду. Достовірно тільки відомо, що китайську мову він дійсно вчив.

Після закінчення громадянської війни Гашек ледве не осів у Росії назавжди. Придбав в Іркутську будинок на березі Ангари, зайняв пост у політвідділі 5-ї армії. Єдине, що тяжко переживав письменник, – це введення «сухого закону» в Сибіру. Відтак, коли наприкінці 1920 року йому запропонували повернутися до Чехословаччини для підтримки тамтешнього комуністичного руху, він, не роздумуючи, дав згоду.

Ще в Росії у Гашека виникає задум написати гумористичну епопею, що охоплює події Першої світової і громадянської воєн, і десь у 1920 році з’явився перший російськомовний варіант твору, куди було включено розділи «Пригоди кадета Біглера в полоні», «Швейк в країні більшовиків». На жаль, російськомовний варіант твору було втрачено.

Наприкінці 1920 року Гашек повертається до Праги, де дуже швидко розвіялися його революційні ілюзії, якщо вони взагалі в нього були й все, що з ним трапилося, не було черговою доволі макабричною містифікацією. Він знову перетворюється на завсідника празьких корчем. Знову з’являються в пресі його гуморески. У кабаре «Сімка черви» він виступає зі спогадами про те, як був «народним комісаром», сміючись над своїм «червоноармійським минулим», обіцяючи видавцям написати роман або цикл гуморесок під сенсаційною назвою «Швейк у Кремлі». Якщо сприймати Гашека як тотального містифікатора, то навряд чи можна серйозно вести мову про його революційну ідейність: повернувшись у 1920 році до Праги, він геть забув про комунізм і партійність.

Це була людина, якій усе байдуже, на все наплювати. З неймовірною, здавалося б, легкістю він відмовляється від колишніх переконань, друзів і товаришів по пиятиках, відданих жінок. Коли його дружина Ярміла народила сина, до них, переступивши через дуже складні стосунки, прийшли миритися батьки дружини, Гашек вийшов за пивом і повернувся за два дні. У Красноярську він бере шлюб з Олександрою Львовою, яка навіть не підозрює, що у Празі в її судженого є покинута дружина Ярміла й восьмирічний син Ріхард. Олександру Львову, що не знала чеської мови, вперше опинившись у чужій країні, він покинув після приїзду до Праги. Втім вона пише: «Окрім літературної творчості, своєрідність душі Гашека виявлялась у тому, що в нього було відсутнє почуття відповідальності». Інші свідчення були ще різкішими – поет Медек, що добре знав Гашека, говорив про його «аморфну душу, безхребетну, байдужу до всього «людяність». Схоже, що Гашек – як і Швейк – жив не там, де існував. Наприкінці життя він зробився схожим на свого героя і зображав його схожим на себе. Зовнішність Гашека так змалював Йозеф Лада, художник, без якого «Пригоди…» важко уявити (існує навіть видання твору в малюнках Й. Лади), і близький друг письменника. «Людина з маловиразним, майже дитячим обличчям… Гашек скоріше справляв враження пересічного, добре відгодованого синка з пристойної родини, котрий неохоче навантажує свою голову якими-будь проблемами. Майже жіноче, безвусе, простодушне обличчя, ясні очі…» Звичайно, це не хто інший, як Швейк.

Останні роки життя письменник провів у містечку Ліпніце. Стан здоров’я, підірваного на війні, погіршувався, він уже не міг виходити з будиночка. 29 грудня 1922 року він востаннє диктував свого «Швейка» (роман, власне, цілковито був продиктований письменником у корчмі). 3 січня 1923 року він підписав свій заповіт, сказавши: «Швейк тяжко вмирає», і відвернувся до стіни. За кілька годин його не стало. На похороні з представників літературно-художнього світу був присутній лише його друг художник Ярослав Панушка. Празькі друзі Гашека не повірили в повідомлення про його смерть, вважаючи це черговою жартівливою містифікацією. Відомий чеський дослідник творчості Гашека Р. Питлік зазначав: «Гашек не був веселим бодрячком, скоріше – тяжким меланхоліком… був різким, жорстоким, часом неймовірно грубим»[2]. Багато про що може сказати його брутальна пристрасть до розіграшів, що часом межує навіть з садизмом. Він зі сміхом описує в газеті «Наш шлях», як, будучи заступником коменданта Бугульми, наказав відправити на прибирання казарм п’ятдесят черниць, як спершу вони думали, що їх відправляють задля солдатських утіх, – загалом цей розіграш удався. І той же «гуморист»-Гашек продовжує: «У одного попа ми знайшли кулемет і кілька бомб. Коли ми його вели на розстріл, він плакав». І далі: «Під час Французької революції провокаторів не гільйотинували, а вішали. Через те що мотузка у нас відмінена, пропоную всіх цих провокаторів іванів івановичів на місці розстрілювати».

Ярослав Гашек посідає в історії чеської літератури особливе місце. Навряд чи знайдеться інший письменник, котрий привернув би до своєї особи загальну увагу, як це трапилося з Гашеком, що затьмарив своєю незвичайною долею власну творчість. І, ймовірно, жодне мистецьке явище такого масштабу, як творчість Гашека, не заперечувалось і не принижувалось так довго й так наполегливо. Частину провини за це, очевидно, має взяти на себе сам письменник. Він був першим, хто відкрито висловив сумнів у значенні власної творчості; першим, хто висміяв свою літературну працю, нерідко відгукуючись про неї зневажливо, лише як про ремесло.

Критика нерідко висловлювала, на думку Р. Питліка, несправедливу (на наш же погляд, цілком слушну) думку про те, що життя Гашека – це більш масштабне гумористичне явище, аніж «Швейк», що «Швейк» – лише відбиття тієї комедії, котру грав у житті його автор. Богемний спосіб життя Гашека, безумовно, відіграв велику роль у формуванні ним своєї особливої сатиричної манери. Але, безперечно, повне ототожнення його зі Швейком завело б нас у глухий кут: сталося б спотворення як життєвого шляху Гашека, так і сенсу та художнього втілення гротескової фігури його героя.

Значною мірою «Пригоди бравого вояка Швейка» – автобіографічний роман. Письменник раз по раз повертається до епізодів, героєм яких був сам. Чимало з них уже раніше послугували матеріалом для його гуморесок. Причому найщедріше рисами власної вдачі, біографії, ба й навіть зовнішності, наділені Швейк і Марек. Саме з цими двома персонажами пов’язано у творі позитивне начало. Гашек аж ніяк не намагається стати в позу стороннього спостерігача і не приховує власних симпатій. У сатирично-публіцистичних відступах і коментарях до окремих розділів постійно чується авторський голос.

У «Пригодах бравого вояка Швейка» під обстріл критики взято ті ж сатиричні об’єкти, що й у більшості довоєнних гуморесок Гашека: бюрократія, воєнщина, духівництво. Проводжаючи в домовину вибухами сміху «клаптикову» вотчину Габсбургів, Гашек водночас ховає і її союзників, і її майбутніх переможців, ховає цілу епоху світової історії. За словами австрійського дослідника К. Крауса, «Австрія являла собою дослідну станцію для проведення експерименту під назвою «кінець світу»[3]. До речі, сусідньою дослідною станцією була Росія, де той же експеримент проводився зі ще більшим радикалізмом і куди анархіст Гашек потрапив згодом.

Нині Гашек поціновується як автор роману, який відтворив розклад певного етапу європейської цивілізації. Його ім’я згадується поряд з визначними явищами сучасної прози: Ф. Кафкою, Д. Джойсом, Р. Музілем. Втім встановлення цієї спільності не надто допомагає зрозуміти Гашека: стираються відміннoсті, притлумлюється гашеківська безпосередність і оригінальність, його творче новаторство; визначити місце Гашека в ряду літературних зв’язків нелегко. Він був явищем «нелітературним». Винятковим, одним із тих щасливців, для яких літературна творчість – це діяльність, робота, а не проблема. А всю решту, що літературу оточує і супроводжує, він прикривав ексцентричними вибриками й містифікаціями.

Гашек, як і Кафка, був великим містифікатором, виявляючи абсурдне і комічне в самому житті. Хоча Йозеф К. менш відомий за Йозефа Ш., обоє вони звинувачувалися у злочинах, котрі не чинили, обоє блукали одними й тими ж імперськими лабіринтами. Втім, на думку П. Вайля, загальнолюдські абстракції «Процесу» і «Палацу» видаються універсальнішими за австро-угорську фігуративність «Пригод…»[4] Демонструючи звичну для Праги двошаровість, Гашек і посмертно перебуває паралельно до Кафки. Відомо, що в чеській мові існує, з одного боку, поняття «кафкарна» – абсурд життя, але, з другого боку, є і «швейковіна» – пасивно-комічний спротив абсурдові. Якщо Кафку вважають підсвідомістю Праги, то Швейк репрезентує її альтернативу. Другий світ Кафки так само жахливий, як і реальний, що позбавляє людину будь-якої надії. Другий же світ Швейка – простий і променистий. Недарма ще за життя письменник став героєм цілої низки анекдотів, більшість з яких вигадував і літературно «обробляв» він сам. І часто стає неможливим відділити Гашека від Швейка (до речі, дослідники докопалися, що існував реальний Йозеф Швейк, котрий мешкав на Боїште, поряд з корчмою «Біля чаші», по сусідству з Гашеком), коли останній говорить: «Якби всі були розумними, то на світі було б стільки розуму, що від цього кожний другий став би цілковитим ідіотом».

Вихідний пункт ставлення Гашека до творчості – його богемний спосіб життя. Про нього навіть казали, що, якби він навіть нічого не написав, однаково був би легендарною постаттю передвоєнної Праги. Деякі біографи ламають голови над тим, як саме Гашек став втіленням богеми: чи то внаслідок конкретних соціальних умов, чи ж завдяки своєму характеру й темпераменту. Очевидно, ці дві сторони невіддільні.

Основою світовідчуття Гашека були отримана в дитинстві травма – страх перед нуждою, спричиненою невдачами і передчасною смертю батька; гостро критичне ставлення до австрійської школи, бюрократизму, до церковного мракобісся, пізніше – відраза до нудної сірості практичного життя: служби в аптеці та в банку. Невтримний темперамент штовхав зовнi несміливого юнака до звільнюючих від напруги ексцентричних витівок. Всі гашеківські вибрики – наслідок величезної внутрішньої напруги. Свою коротку чиновницьку кар’єру, скажімо, Гашек обірвав тим, що одного прекрасного дня просто не з’явився до канцелярії. Йому остогидла пануюча в банку атмосфера, й він втік на Балкани для допомоги македонським повстанцям.

У «Пригодах…» поєдналися, утворивши синтез високого ґатунку, дві провідні художні лінії довоєнної творчості Гашека: фольклорно-нарисова і сатирично-гіперболічна. В поведінці і розповідях Швейка є риси, котрі не вкладаються в рамки розумного і логічного. Між тим саме в зіткненні з цим, часом награним, ідіотизмом Швейка особливо наочно виступає справжній ідіотизм влади. Гашек одним з перших, поряд із Кафкою, зумів розкрити безглуздя буржуазного світу завдяки елементам абсурдності, що згодом навіть було названо «празькою іронією».

Поняття «празька іронія», запроваджене чеськими дослідниками, передусім Р. Питліком, охоплює широку сферу понять і торкається історії та ментальності народу, котрий століттями жив у стиснутому просторі Центральної Європи, у просторі, облямованому не лише горами, але й владними інтересами та утисками більших народів, відтак мусив завжди поводитися таким чином, аби вижити, не втративши при цьому смак до життя, аби зберегтися, аби витримати. Уже сам цей факт свідчить про те, що «празька іронія» сягає від буденних банальностей до найвищих духовних ідеалів, виходячи з того, що банальність і абстракція – дві сторони однієї й тієї ж монети, одного універсального світу.

«Празька іронія» має своє власне історичне та філософське коріння. Її віссю є буденне життя народу, що протягом сторіч перебував у якомусь тимчасовому стані, позбавлений можливості мати власну репрезентацію, відданий на поталу надвладі чужинців і свавіллю можновладців, котрі вирішували за нього і без нього. Відтак довготривале відчуття деілюзії, тимчасовості й безнадії стало головною ознакою національної екзистенції. Час від часу народові щастило звільнюватися зі свого безпросвітного становища, хоча це ніколи не тривало довго і народ знову потрапляв у залежність. Відтак у історії чеського народу протягом тривалого часу «філософія дуба», більше вимріяна та примарна, ніж зреалізована, чергувалася з «філософією очерету». Від браку можливості виявити свій власний погляд (бодай у формах офіційної комунікації) празький sociatas виробив якусь анонімну громадську думку, яка дуже різнилася в межах «ми» внизу і «вони» нагорі. Моральна роздвоєність, котра в багатьох індивідів призводить до прилаштованості й втрати відповідальності за долю цілісності, веде, з іншого боку, до створення особливої виражальної сфери, котра заміняє відсутність цінностей офіційної культури та девальвує сакралізовані владні авторитети. Ця сфера характеризується значною вільністю, яка спокутується виключно фрагментарними і деталізованими спостереженнями й кадрами. Вона відтворює історію у сміховинах і анекдотах, розпорошує події у пригоди смішних героїв та небилиці, що, власне, і є найхарактернішою рисою «Пригод бравого вояка Швейка».

Ця особлива виражальна сфера розвивається на ниві анекдотичних коментарів до подій чи до панських забавок, набуваючи творчого та естетичного значення. Даний акцент особливо загострюється в Празі, котра донедавна була перетином європейських шляхів і культур, точкою зіткнення мовних самосвідомостей. Існує думка, що саме на вузлах мовних і культурних конфронтацій і виникає велика література.

Культура подібного штибу спирається на специфічні означувальні ієрогліфи, котрі є виразом пересічної свідомості тутешнього населення, втім для непосвячених є часто незрозумілою, ба й зашифрованою. Ззовні це може виглядати як семантичний хаос, породжений мезальянсом мов і культур. Празька мовна свідомість вбирає в себе майже непомітні контрасти й невідповідності, подеколи, а у випадку з Гашеком дуже часто – містифікації. У своїй внутрішній структурі ця культура охоплює і горизонтальні шари мови, відділяючи сферу «високого мистецтва» від комедійної царини периферії.

Подеколи цим верствам відповідає розгалужене членування – національне, соціальне і релігійне. Навколо Праги, що магічно відтворилася передусім у творчості німецьких письменників перед Першою світовою війною (Рільке, Кафка, Майрінк), а після війни у творчості чеських поетів (Незвал, Сейферт), реалізується Прага плебейська і люмпен-пролетарська (Гелнер, Гашек, Кіш та ін.). У цій смисловій (семантичній) атмосфері важливого значення набуває поняття контексту. Визначні митці цієї доби усвідомлювали, наскільки життєдайною є евокація периферійної культури вулиці. Поглиблення диференціації мовних шарів приносить також можливість відродження вичерпаної, здавалося, сфери сучасного мистецтва за рахунок неосяжного поля буденності й банальності, чистого та змістового проявів говірки, арго і сленгу.

Повернення до демократичних форм, котре у світовій творчості не має аналогій, стосується не тільки мистецтва, а й ментальності пересічної людини. В народних верствах доходить до відродження, до втрати довіри до писаного слова, до сакралізації історичної свідомості та демістифікації офіційних культів і ритуалів. У більших масштабах це призводить до абсолютизації деталей, почерпнутих з конкретного життєвого досвіду, котрий як вияв автентичної реальності є, власне, протилежністю до офіційних міфів. Відраза до помпезних славностей і порожнього пафосу, опосередкованого за допомогою ораторської і журналістської фразеології, призводить до уславлення пересічної людини, котра в загальній моральній розхитаності єдина зберегла здатність до ідентифікації: говорити переважно те, що думає, і не боятися висловити власну точку зору. Ніколи не виявляти її демонстративно, маніфестовано (на цьому шляху на неї навряд би очікував успіх), але приховано, за допомогою іронічних натяків і смислів, переплетення вирваних з контексту шматків, що створює враження дивакуватості, блазнівства, слабоумства, помпезної зневаги до власної екзистенції.

Почуття соціальної незначущості, а через це й прихований протест проти несправедливості власного становища ініціює у людей з празької вулиці вульгарну черствість, симульовану чи виправдану наївністю, демонстративною «незацікавленістю» світом речей соціальних, у чому й виявляється фактичне нехтування офіційного пантеону.

Принцип «приховування» виявляється у «празькій іронії» в особливий спосіб. Не йдеться вже про пасивну, невербальну жестикуляцію сільської людини доби феодалізму, котра ззовні демонструє хитрувату міміку чи жестикуляцію «шельменка-селюка», як це спостерігається в бароковій поезії, у «Відгомоні чеських пісень» Челаковського чи «Наших фуріантах (чваньках)» Стропежніцького. Не йдеться так само про актуалізацію казкового Гонзи, котрий обманює своїх супротивників замовчуванням своїх кінцевих цілей, при цьому дивуючи несподіваним проявом сили й спритності. «Празька іронія» відрізняється також від титанічного індивідуалістичного протесту. Ця модель вичерпалася ще в позаминулому столітті, не маючи надії на існування в добу масових катастроф. На минулий етап критицизму 90-х років ХІХ століття молода генерація реагує стилізацією й автостилізацією бунтівника або мандрівника, наділеного реальними рисами, й проявляє себе в безпосередній, заземленій експресивній чуттєвості.

По-іншому виглядає справа в царині буденної свідомості. «Приховування» виявляється у «празькій іронії» завдяки парадоксально анонімній вербальній активності, перебільшеною жвавістю, балакучістю, пустобрехливістю, яке своїми знаками й натяками засвідчує численні відблиски власних особистих коментарів і позицій, вдавано дурнуватих, непосвячених і «безвідповідальних». Саме в цьому парадоксальному вербальному зламі реалізується поворот від мовчазного селянського мучеництва до радісної, вивільняючої балаканини празької вулиці; уможливлює реагування на рафіновані форми модерної комунікації, зривання убогої шкаралупи самовпевненої офіційної фразеології і псевдонаукових ілюзій на «прогрес»; у вершинних фазах ідеться про звернення до сутності явищ і називання речей їхніми власними іменами.

Головною ознакою «празької іронії», якою просто таки перенасичений Гашеків роман, є раптовий семантичний поворот, непомітна зміна поглядів і точок зору, сприйнятих більшістю з комічною зневагою. Ззовні все це виявляється в особливій непевності, у блискучій, майже непомітній заміні смислу й жесту. Поетика семантичних поворотів на відміну від алегорії не опирається прямому означенню, навпаки: у вербальній реалізації використовує загальні пристрасті в мовленні, в оповіді. Виявляється вона у фальшованих примітках і коментарях, котрі нагадують мерехтливий блиск, завдяки чому «празька іронія» викликає величезну ейфорію у слухачів.

Гашек-іронік створює враження одержимого незбагненною залюбленістю в мигтіння та петляння, котрі подеколи неможливо усвідомити до кінця. Під впливом семантичного хаосу і жесту, сповнених замовчувань, натяків й мініатюрних вербальних викликів, відбувається іронічна підміна цінностей і взаємин. Офіційні та «великі» історичні події «маленька» людина-Швейк розуміє як скандальну фрашку; а свій непомітний шматочок дійсності й обмежений світ дріб’язкових подій сприймає, навпаки, сакрально, як святкову подію. Він уповні увиразнює обрядовість своїх смішноге-роїчних ритуалів (бійки, гра в карти та в більярд, балачки за пивом і вином), про які може переповідати дотепно й цікаво. Він містично обожнює примарний світ забав, ігор, спортивних та музичних атракціонів: популярні зірки є для нього предметом обожнювання і носіями його ілюзорних, пародійних культів.

Такі дрібні ритуали допомагають героєві зберегти рештки порядку серед мінливої, хаотичної дійсності, котрі, однак, діють незумисно гумористично, ба й гротесково. Тяжіння до своєрідних звичаїв поєднано у Гашека-іроніка з прагненням приховати власний світ разом з іронічною зневагою до великих, подеколи катастрофічних подій, що уможливлює виявлення власного життєвого та екзистенційного суверенітету, здобуття внутрішньої свободи, котра хоч і була витиснена через тиск навколишнього світу з суспільного життя, проте не виведена остаточно з ладу. Повноправним вираженням цієї вільної, розвинутої фантазії стає різка, гротескова гримаса, що балансує на межі чорного, шибеничного гумору. Він у чеського письменника і виступає часткою граничних ситуацій і виразом останніх залишків надії на те, що пощастить змінити депресивні настрої й здобути перемогу над ними. «Атавістична» іронія Швейка як репрезентанта празького населення зменшує переваги влади й насильства до мінімуму, долаючи тиск у найпростіший спосіб: просто, як то кажуть, не бере в голову.

Живильним середовищем для формування стану ейфорії були празькі корчми, де існує простір для розважливої гри зі словом, для розмови, з якої точиться безкінечна радість життя. З часткового, подеколи справжнього, часом і надмірного сп’яніння виростає не лише почуття спорідненості, що стимулює зав’язування контактів, але й особливий ґатунок діонісійського сп’яніння, збудження, що слугує основою для розігрування творчої активності.

Ця значуща атмосфера є не лише знаряддям особливої, периферійної словесності, але й резервуаром нових творчих можливостей, що було геніально продемонстровано Гашеком, роман якого «Пригоди бравого вояка Швейка» був фактично продиктований у корчмі. У цьому й полягає художня особливість репрезентованої Гашеком «празької іронії», котра долає літературні конвенції, ба й конвенції нонконформізму, сягаючи аж творчих джерел, видобуваючи користь з вродженої схильності до гри, котра виростає з безпосереднього контакту зі світом «практичного» досвіду. Власне, існує два різних Швейки: один – «ідіот у військовій частині», другий – зовні простодушно-наївний, але насправді глибоко людяний і чутливий народний телепень, щедро наділений гумором і хитрістю (не випадково в архівах військово-польового суду на його справі стоїть помітка: «намагався скинути маску лицемірства і відкрито виступити проти особи нашого імператора і нашої держави». Тим самим автор досягає якогось спокійного порозуміння з читачем, коментує розчленування буття сучасної людини з гумористичної точки зору, розмовляючи з нею нібито за неї самої й «від серця».

Гашек оточив свого героя народними персонажами, здатними поцінувати його дотепи і, як то кажуть, підлити масла у вогонь. Вустами Швейка і його приятелів Гашек першим у чеській літературі «канонізував» народну розмовну говірку.

Необхідна була світова війна, необхідний був крах цілої імперії, аби звичний порядок постав перед народною свідомістю, як гротесковий грангіньоль. Одначе як літературний герой Швейк належить не лише сучасності, він одержав права громадянства у світовій літературі, доповнивши галерею таких справді народних персонажів, як Іванушка-дурень, недоумкуватий Гонза, Ходжа Насреддін, Тіль Уленшпігель, Санчо Панса і Фігаро.

Помічені Гашеком людські типи ніколи не переведуться у світі. Це незнищенна філософія «тихої, скромної людини в поношеному одязі», яка дивиться на світ з твердим переконанням, що «все, мовляв, гаразд і нічого не трапиться, а коли що й трапиться, то так і має бути, оскільки завжди щось та й трапляється». І саме в цьому нев’янучому оптимізмі Швейка полягає національний внесок чеського народу в скарбницю загальнолюдського досвіду.

Галина СИВАЧЕНКО