Пригоди «Сліпучого»

І. Брат і сестра

Вони перебігли пісками, що сліпили око в промінні сонячнім, і Тихий океан, бухаючи своїм шумким прибоєм, лишився позаду них. Опинившись на переїзнім шляху, вони посідали на свої велосипеди й, наддаючи дедалі ходи, незабаром упірнули в гущавину зелених алей заміського парку.

Їх було трійко — три хлопці-підлітки в яснобарвних светрах. Чимдуж гнали вони велосипедними стежками, прискорюючи швидкість гону й наближаючи ту аж до найбільшої, як це зазвичай роблять отакі хлопці у яснобарвних светрах. Мабуть, вони вже й переступили межу дозволеної швидкості!.. Принаймні, так здалося кінному полісменові, але, не бувши певний, він лише обмежився засторогою, коли вони промайнули повз нього. Вони цю засторогу негайно взяли до уваги, але за найближчим рогом так само негайно забули її — бо це теж звичай хлопців, що ходять у яснобарвних светрах.

Прожогом випорснувши з Гольденґейтського парку, самокатники спрямувалися до Сан-Франциска. Тут вони так несамовито майнули з гори, що всі перехожі, повз яких вони гнали, мимохіть завертали голови й мало не з жахом проводжали їх очима. Опинившись на міських вулицях, яснобарвні светри взялися заживати різних способів, щоб уникнути крутих узвозів, а коли з цим не щастило, то перемагали їх наввипередки.

Хлопець, який вів перед у цих самокатних перегонах і завжди випереджав товаришів, звався Джо. Найсміливіший і найвеселіший, він був за верховоду у своїй компанії... А втім, як вони опинились у Західному передмісті, серед великих і пишних будинків, менше ставало чутно його сміху та голосу, а нога, ніби мимоволі, зупиняла швидкість гону. На розі вулиць Лаґуна та Валлехо обидва товариші завернули праворуч.

— До побачення, Фреде! Бувай здоров, Чарлі!.. — гукнув Джо й покрутнув правило ліворуч.

— Увечері побачимося? — запитали ті.

— Ні, я не прийду!

— Та ну-бо, виходь! — припрошували його.

— Ні, ні. Мушу взятися до книжки... Бувайте!..

Ось він уже сам. Ураз спохмурнів його вид, і щось ніби нудьга чи турбота відбилися в очах. Він рішуче почав посвистувати, та помалу свист той стишувався й нарешті, саме тоді, як він наблизивсь до великого будинку на два поверхи, урвався зовсім.

— Джо, це ти?

Він, вагаючись, зупинився коло дверей до бібліотеки... Знав, що Бессі там ретельно готує свої лекції й напевне вже й упоралася з ними, бо вона ж завжди встигає зробити це до обіду, а доба вже надобід... А ось він то ще й не торкався до книжок. Це дратувало хлопця!.. А таки ж і справді: сестра молодша за нього аж двома роками, учиться в тій саме групі, що й він, та ще й випередила його з усіх предметів. Чорт батька зна що!.. Адже й він не безтяма якийсь, а ось так воно якось трапляється — і сам він не знає, як — щораз голову йому запорожняє щось інше — ну, певна річ, що тоді вже не до книжки!..

— Джо, будь ласка, зайди сюди! — в голосі її бриніла ледве чутно жалісна нотка.

— Ну, чого тобі треба? — відгукнувся він, поривчасто відкидаючи портьєру.

Джо сказав це грубо, але глянувши на тендітну маленьку постать, яка пильно дивилася йому у вічі з-поза кучугури книжок, стосами нагромаджених на бюро, він враз пожалкував. З олівцем та зошитком у руках вона так скорчилася на величезному фотелі, що здавалася ще меншою й тендітнішою, ніж була справді.

— У чому річ, сестричко?.. — підійшовши до неї, запитав він, на цей раз уже набагато ласкавіше.

Схопивши його руку в долоні вона притисла її до щічки й пригорнулася до нього, мов те пташенятко до матінки.

— Що з тобою коїться, Джо, любий мій? — шепотіла вона запитливо. — Скажи мені.

Він не відповідав. Чи подоба ж йому сповідатися за те, що його турбує, цьому маленькому дівчатку, хоч там воно й вчиться краще за нього. Йому аж смішним здалося, що сестричка хоче довідатися, що йому не до шмиги!..

«Яка в неї ніжна щічка!» — зауважив він, коли вона, голуб­лячись, притулилася обличчям йому до руки. А проте, мерщій би вона пустила його руку... мерщій би покласти кінця оцьому мазьканню!.. аби вона тільки не образилася!..— він добре знав із досвіду, що дівчатка ображаються з усякої дурниці!..

Вона розтулила його пальці й поцілувала долоню. Немов трояндова пелюстка впала... Цей поцілунок мав виявити, що Бессі все ще чекає відповіді.

— Нічого зі мною не коїться! — рішуче промовив він. Відтак цілком несподівано додав: — Батько!..

Та турбота, що тьмарила йому обличчя, ураз заступила очі й дівчинці.

— Адже він такий добрий, такий хороший наш татко, Джо, — зажебоніла вона. — І чом ти не слухаєш його? Він же тобі добра зичить і так небагацько вимагає!.. Ти ж такий розумний, куди розумніший за решту хлопців!.. Якби ти хоч трішечки взявся до науки...

— Цього тільки й бракувало!.. Нотації!.. — спалахнув він, грубо висмикуючи руку. — Уже й ти берешся картати мене?.. Тепер черга за куховаркою і стайничим...

Він засунув руки в кишені й утупив свій погляд у далечінь, у сумне й невтішне майбутнє, сповнене нескінченних вичитувань, а вичитувачам і ліку не скласти.

— Так на оце ти мене й покликала? — спитав він, повертаючись до дверей.

Вона знову схопила його за руку.

— Ні, ні, не на це!. Але ж вигляд у тебе був такий збентежений, що мені здалося... — Голосок їй урвався. По хвилині вона мовила вже іншим тоном. — Я мала повідомити тобі, що цієї суботи ми збираємося улаштувати прогулянку в Окленд, у гори, що по той бік затоки...

— Хто ж саме?

— Мертл Гейс.

— Ота лемішка! — ввернув Джо.

— І зовсім вона не лемішка, а прехороша дівчинка й далеко ліпша за багатьох моїх товаришок!.. — палко заперечила Бессі.

— Ну, це ще замало, як взяти на увагу всіх загалом твоїх подруг!.. Сип далі. Ще хто?

— Перл Сейзер із сестрою Еліс, Джессі Гілборн, Седі Френч, Една Крозерс. Оце й по всіх дівчатах...

Джо пхекнув презирливо.

— Ну, а з хлопців хто?

— Моріс і Фелікс Клемент, Дик Скофілд, Борт Лейтон та...

— Досить із мене й оцих! Коротко кажучи, кисле молоко, а не товариство!..

— Я... я мала на думці запросити також тебе, Фреда й Чарлі... — мовила вона вже непевним голосом. — На те саме я й покликала тебе сюди, щоб запросити вас!..

— І що ж ви там робитимете на своїй прогулянці?..

— Гуляти будемо, польові квіти рвати — адже тепер саме маки розквітли — оберемо якийсь мальовничий моріжок та поснідаємо там, прямо на травиці... і... і...

— Підете додому, — додав він. Бессі потакнула головою.

Джо знову застромив руки в кишені й замаршував по кімнаті.

— Баб’яче товариство! — раптом вибухнув він, — і баб’яча програма!.. Ні, це мені не до душі!..

Вона на мить дужче зціпила тремтячі вуста, але все ж бажала дійти свого.

— А що б ти мав запропонувати натомість?

— Я?.. Я б разом із Фредом та Чарлі залюбки майнув куди-небудь і утяв там таке, таке... ну, щоб мені заманулося!..

Він зупинився й кинув оком на свою слухачку. Та мовчки чекала, що буде далі.

Проте він відчував, що йому бракує слів, щоб виявити всі свої почуття та бажання. Це ще підсилило його поганий настрій, і він раптом вигукнув роздратовано:

— Та хіба ж ти зрозумієш мене?!.. Не така ти, щоб зрозуміла! Ти — дівча! Тобі подобається бути чепурненькою, усім на зразок, панночкою й носити додому зі школи найвищі бали. Тебе не вабить щось надзвичайне: небезпека, пригоди тощо... Тобі не до вподоби ті хлопці, яких захоплює бурхливе життя; вони, на твою думку, брутальні, мугиряки; твоє око тішать примазані й випрасовані маруди в білих комірцях, слухняні хлопчики, що запобігають ласки у вчителів і на перервах навертаються їм на очі, щоб почути від них вихвали своїх успіхів. Ці хороші, виховані хлопчики, о, вони ніколи не встрявають у небезпечну пригоду: у думці їм лише прогулянки з квіточками та сніданочками в товаристві чемненьких дівчаток!.. Я добре знаю таких типиків, які лякаються власної тіні й скидаються на баранців! Вони таки й є баранці!.. Ну, а я тобі не баранець! От тобі й уся моя мова!.. І на прогулянці вашій я бути не хочу й не буду!..

Сльози проступили на карих оченятках Бессіних, вуста затремтіли... Це ще дужче роздратувало Джо: «І чого вони варті ті дівчата? Тільки на те й здатні, щоб совати свого носа, куди не треба, скімлити, ображатися. Їм, певне, таки бракує чогось у голові!..»

— Слова не можна тобі сказати, щоб ти не зарюмсала, — замирливо промовив він. — Я ж таки не мав наміру образити тебе, сеструню! Слово честі, що так. Я...

Він безпорадно урвав і глянув на неї. Вона хлипала й уся здригалася, силкуючись подолати ридання... Сльози, одна одну побиваючи, котилися їй по щічках.

— Ох, ці мені... дівчата!.. — гукнув він і сердито попростував геть із кімнати.

II. Драконові закони

Трохи згодом Джо, усе ще роздратований, сідав обідати. Він уперто мовчав за їжею, попри те, що батько, мати й сестра весь час весело одне до одного балакали. Уперто втопирившись у свою тарілку, Джо люто звіряв їй свої спостереження: «Ось то які ми! Допіру дрібними вмивалися, а по хвилинці не то всміхаємося, ба й регочемо!.. Ні, наш брат не такий. Будьте певні, що якби хлопчину щось спромоглося довести до розпачливих сліз, то за кілька день не забув би цього. А у цих дівчат, то в них просто вдача така нещира: плачуть, а не відчувають і сотої частки тої образи, на яку скаржаться. Запевне це так!.. Рюмсають, мабуть, тому, що це їм до вподоби!.. Та ще й до вподоби їм робити комусь на капость, надто нам, хлопцям!.. Отже, й утручаються в усі наші справи!..»

Отак мудро міркуючи, Джо разом із тим усмак працював коло своєї тарілки.

Де ж пак не набути доброго апетиту, прогнавши велосипедом через довженний парк від Кліф-Гауса й аж до самісінького Західного передмістя?!

Батько іноді скоса зиркав на сина. Стривожено, але лагідно. Джо не помічав того, але Бессі добренько завважила це.

Містер Бронсон був чоловік середнього віку, доладно сформований, кремезний та негладкий. Обличчя мав енергійне, риси гострі, клинуваті, підборіддя квадратне й уперте... Проте добрі очі і якісь зморшки в кутиках біля рота виявляли не суворість, а нахил до гумору.

Батько й син були страшенно подібні один до одного, це враз впадало в око. Обидва мали широке чоло, міцні випнуті щелепи, а що вже очі в обох, то — урахувавши різницю в літах — були вони такі однаковісінькі, мов дві пари горошин, що вилущено їх з одного стручка.

— Ну, а як ти, Джо? Чи все гаразд? — запитав нарешті містер Бронсон.

Обідати скінчили, й усі підвелися зі своїх місць.

— А не знаю, — безжурно відповів Джо, а далі додав. — Завтра іспити, то там буде видко!

— Ти куди? — спитала його мати, як він пішов уже до дверей.

Це була висока, струнка жінка з такими ж карими очима, як у Бессі, і так само гнучка та пластична в рухах.

— Іду до себе! — відповів Джо і додав. — Вчитися!

Мати ніжно схилилася до нього, пестливо пригладила йому чуприну й поцілувала. Містер Бронсон усміхнувся, ухвалюючи синів намір, і Джо побіг сходами на другий поверх, твердо налаштувавшись уп’ястися у книжки й скласти завтрашнього іспиту, хоч там що.

Опинившись у себе в кімнаті, він замкнув двері й умостився біля бюро, де було геть усе, що потрібно школяреві під час навчальної праці.

Перебіг очима по книжках своїх. Насамперед Джо взявся до підручника історії, бо іспити мали початися саме з неї. Розгорнувши книжку на закладеній сторінці, почав читати:

«Зараз по тому, як набули чинності Драконові закони, між Атенами та Меґарою спалахнула війна, бо обидві республіки хотіли володіти островом Саламіном».

Ну, це зовсім легко запам’ятати! Але що воно саме за закони Драконові? Треба прочитати про них.

І Джо уважно заходився перегортати та перечитувати попередні сторінки підручника, аж доки очі його, якось випадково спорснувши з рядків та літер, не натрапили на маску й рукавицю, що валялися на стільці. Це були приладдя до бейсболу[1].

— Ніколи у світі ми не програли б партії на тому тижні, якби не Фред! Він таки роззява! Де ж пак?! То йому за виграшку піймати хоч сотню найнезручніших м’ячів, а то у критичний момент маху дає. Доведеться ставити його на «поле», а його місце доручити Джонзові. Коли ж той Джонз надто вже гарячкує під час гри. Він ніколи у світі не дасть обмаху, ловлячи м’ячі, навіть у найкритичніший момент, але що він далі робитиме, піймавши м’яча, то цього напевне ніколи не можна вгадати!..

Раптом Джо схаменувся... Оце так! Ладненького він добрав способу вивчати історію!

Він знову зосередив пильну увагу на книжці.

«Зараз по тому, як набули чинності Драконові закони...», — тричі перечитав він цю фразу й аж тоді пригадав, що так-таки нічого ще не довідався про те, які вони саме, ті закони...

У двері постукали, але він завзято шарудів, перегортаючи сторінки, й не озивався. Постукали знову, й з-поза дверей учувся тоненький Бессін голосочок:

— Джо, любий!..

— Чого тобі треба? — і не чекаючи на відповідь, додав враз. — Не можна! Мені часу бракує!..

— Я хотіла довідатися, чи не змогла б я чим стати тобі в пригоді... — благально линуло з-за дверей. — Адже я вже скінчила все й гадала...

— Ну, звісно, ти вже все скінчила!.. — пробурмотів він. — Адже ти завжди вчасно з усім упораєшся!..

Джо охопив голову обома руками, щоб не відривати очей од книжки. Але ця маска там, на стільці, просто таки дражнила його.

Що пильніше силкувався він зосередити думки на історичних подіях, то настирливіше вдиралася у мозок ота нахаба маска, а разом із нею і всі бейсбольні партії, де вона відігравала свою роль.

— Нічого інакше не вдієш!.. — Він обережненько поклав підручника обкладинкою догори на бюро, пішов до стільця, де лежали маска й рукавиця, і так рішуче замірився на них та жбурнув під ліжко, що маска, миттю діставши стіни, аж відскочила від неї.

«Зараз по тому, як набули чинности Драконові закони, між Атенами й Меґарою спалахнула війна...»

«Маска відскочила від стінки... Цікаво, де ж воно саме? Чи не викотилася знову на видне?.. Подивитися б!.. Ні, ні, Джо цього не зробить... Це не обходить його, бо не стосується до історії!.. Ну, а таки...»

Він поглянув поверх сторінок... Отже, він так і знав, що вона визирає з-під ліжка... Ні, так не можна. Доки ця маска бовванітиме тут на очах, йому несила вчитися!..

Джо підвівся, витяг маску з-попід ліжка, одніс до гардероба, засунув туди й замкнув там.

— Ну, теперечки на цій справі поставлено хрестика! Можна взятися й до науки!..

Він знову сів до столу.

«Зараз по тому, як набули чинності Драконові закони, між Атенами та Меґарою спалахнула війна, бо обидві республіки хотіли володіти островом Саламіном...»

Це гаразд, але якби ж то він знав, що то були за закони Драконові.. Допіру увагу його притягло незвичайне якесь м’яко-вогнисте освітлення в кімнаті...

Що воно за знак? Джо визирнув у вікно. Сонце, заходячи за обрій, довгими променями скоса черкало по низьких літніх хмаринах, і ті паленіли та мінилися теплими пурпурово-рожевими тонами, усе навколо вкриваючи червонастим серпанком.

З хмарок очі якось самі майнули на землю, на затоку... Западав вечір, і морський вітер ущухав... А з форту Пойнт, поспішаючи використати останні його подихи, плинув якийсь спізнілий рибальський човник, прямуючи до порту. Трохи далі пускало в небо гадючки диму галівне судно, виводячи в море шхуну на три щогли... А ондечки берег Мері Каунті. Лінія обрію вже потонула в переднічній млі, і довгі тіні повзли догори по шпилях Тамалпайсу, обрис якого чітко виступав на тлі заходу.

О, якби то він, Джо Бронсон, міг у цю мить опинитися або в рибальськім човнику й приставати після денних ловів на нічний відпочинок у порту або ось там на шхуні, що, прямуючи на захід, випливає на безмежні простори!.. Це — справжнє життя!.. Це — справжня робота!.. А то нидій отут у чотирьох стінах та запорожняй собі голову байками про людей, що жили й померли ще за тисячі років перед тим, як він на світ народився...

Ніби якась сила прип’яла його до вікна. З надзвичайним зусиллям відірвався Джо від нього, рішуче схопив книжку та стільця і примостився аж у найдальшому кутку та ще й потилицею до вікна.

Проте за якусь хвилинку він піймав себе на тому, що знову дивився у вікно та мріяв. Як це трапилося, він не міг зрозуміти. Останнє, що він пам’ятав, це те, як він прочитав десь там на правій сторінці книжки заголовок розділу: «Драконові закони та конституція»... А далі все губилося... Може він підійшов до вікна, мов якийсь сновида?!.. І скільки ж часу простояв він отут?.. Еге, той рибальський човник, що тоді саме простував від форту Пойнт, тепер уже пристає до Меґської корабельні. Виходить, що минуло щось із годину!.. Сонце вже давно заховалося; урочиста сутінь зависла над океаном, а понад верхів’ям Тамалпайсу миготить уже перша зірочка...

Джо зітхнув і був повернувся вже, щоб попрямувати у свій куток, але в ту ж мить почув довгий, пронизливий посвист.

— Це Фред! — Джо знову зітхнув.

Посвист розлігся знов, а там до першого посвистача прилучився й другий.

— Це Чарлі...

Вони чекають на нього там, за рогом вулиці — щасливі хлопчаки!.. Та ба, сьогодні їм не дочекатися!..

Дует посвисту тривав... Джо засопів і засовався у своїм кріслі. «Ні, ні, сьогодні ввечері вони його не побачать!.. — запевняв він сам себе. — Хіба ж він може піти з ними, якщо не вивчив отих Драконових законів?!.»

Отже, та сама сила, що прип’яла його була до вікна, тепер потягла владно до бюро, примусила згорнути та покласти підручник історії поверх купки інших книжок, що лежали там, далі прочинити двері й опинитися аж на сходах... Тут він ураз отямився і повернувся, щоб знову йти до себе, але раптом на думку спало, що він може вийти до товаришів лише на чверть годинки, а там знову засісти за книжки...

«Тільки на чверть годинки!» — обіцявся він сам собі, збігаючи сходами й дедалі, пришвидшуючи ходу, а наприкінці перестрибуючи по три сходинки заразом... Не зупиняючись, натяг на голову кашкет і прожогом чкурнув крізь бокові двері... А там, раніш ніж він добіг до рогу двох вулиць, то Драконові закони загули кудись у прірву минулого, де був і сам Дракон, а завтрашні іспити відступили у далеку далечінь майбутнього.

III. Червонько, Цисавко та Рудько

— А що це ви затіваєте? — запитав Джо Фреда та Чарлі.

— Літавці запускатимемо, — відповів Чарлі. — Ходімо мерщій, нам надокучило чекати!

Вони втрьох вирушили на шпиль, звідки видно було, як на долоні, геть чисто всю вулицю Юніон, що прослалася ген-ген під їхніми ногами. Вони це називали «Ямою», або «Пеклом», себе тим часом називаючи «Верховинцями». Заходити їм, «верховинцям», до «Ями» — це була річ вельми небезпечна!..

Запускання літавців за останніми даними науки — то була найулюбленіша розвага оцих трьох «верховинців». Аж під самі хмари запустити шість, а то й вісім літавців на шворці завдовжки в цілу милю — це була для них справа звичайнісінька. А потім доводилося частенько доукомплектовувати запаси літавців, бо в разі якоїсь несподіваної пригоди: чи там мотузка бува урветься, чи закульгає якийсь із літавців і решту потягне за собою, чи раптом вітру не стане — за всякої із цих причин усі літавці ринули прямісінько в «Яму-Пекло», а вже звідти їм вороття не було, бо там жили хлопчаки — пірати й розбишаки — які мали інші своєрідні поняття про власність і майнові права.

Щоразу після аварії якогось верховинського літавця на другий день можна було бачити, як цей самий літавець здіймався в небесну блакить на мотузці, що кінчалася прямісінько в лігвищі будь-якого з мешканців «Пекла». Отож «пекельникам» була ковінька на руку, що «верховинці» захоплювалися цією забавою: самі вони, злидарями бувши, не спромоглися б власним коштом організувати запускання літавців за останніми даними науки.

Був ще один старий моряк, який мав собі заробіток з отої розваги верховинців: добре обізнаний з вітрилами й повітряними течіями та спритний на руку, він просто по-мистецькому майстрував найкращих літавців. Жив старий у халупці край самої води й пильнував своїми тьмянілими старечими очима припливу та відпливу і кораблів, що приставали й відпливали, відживляючи у ньому спогади про минулі дні, коли він теж виходив у море.

Дістатися до його халупи не можна було інакше, як перейшовши «Пеклом»; туди й попрямували наші молодці. Удень вони частенько відвідували матросову халупку, а ось уночі йти по літавці — це доводилося їм уперше, і вони доб­ре розуміли, що це ризикована штука!

«Пекло» являло собою тісний квартал міського бідацтва, де купчилося найрізноманітніше й різноплемінне населення, яке перебивалося із драного в нелатане, день при дні порпаючись у бруді та старечих лахманах... Було ще не зовсім темно, як хлопці переходили цим кварталом, простуючи до морякової халупи, і ніяке лихо їх не спіткало, хоча деякі хлопчиська-«пекельники», люто на них позираючи, коли-не-коли наздогін пускали задирливі зауваження.

Старий матрос робив такі літавці, що не то добре майоріли в повітрі, ба більше, згорталися так, що їх зручно було носити.

Хлопці накупляли цих літавців аж по кілька штук кожен. Загорнувши всі три пакунки та зав’язавши їх мотузками, вони рушили у зворотну путь, і кожний міцно тримав під пахвою свій придбанок.

— Глядіть-но, стережіться наших хлопців! — попередив їх старий матрос. — Вони тут завжди тиняються поночі.

— Ми не з боягузів! — відповів Чарлі. — А кулаки в нас не згірші за їхні!..

Звикнувши до просторих і тихих вулиць горішньої частини міста, мандрівники наші були приголомшені ґвалтом та гармидером цього тісного мурашника. Вони немов продиралися крізь густу страховинну хащу. Отже, проходячи лабіринтом заплутаних кривих вулиць та завулків, мимохіть тулилися один до одного, немов шукаючи захисту, свідомі того, яке їм усе навколо чуже й невідоме.

Дітлахи й немовлята плуталися їм попід ногами на пішоходах... Простоволосі розпатлані баби базікали біля воріт або сновигали туди й сюди з якимись пакунками...

Усе повітря відгонило тухлою рибою та гнилою садовиною — якимсь застоялим духом бруду. Незграбні обертайла вайлувато обминали їх, і обшарпані дівчатка обережно протискалися серед натовпу з кухлями пива в руках. Звідусіль ринула тисячоголоса балаканина й клубочилась у різномовний зойк жартів, лайки, вигуків. Квартал аж гув та дзинчав, наче якийсь величезний людський вулик, та він таки й був ним достоту!..

— Ух, добре було б, якби мерщій вислизнути звідси! — промовив Фред.

Він казав пошепки, а Джо й Чарлі лише люто хитнули головами на знак згоди. Їм було не до балачок, вони радніші були б не йти, а бігти чимдуж, якби не заважав густий натовп, серед якого вони почували себе, як подорожні, що блукають десь у невідомих та ще й ворожих нетрях.

А ворожість і справді таки дедалі то гусла в повітрі. Очевидно, «пекельникам» було не до шмиги те, що в їхню гущу замішалися ці охайні хлопчики з аристократичної частини міста. Хлоп’ята-обшарпанці щокроку займали «верховинців» глузуванням та лайкою, вони підступали до них, прибираючи хороброго вигляду; але досить було тупнути, щоб вони пустилися навтьоки. Нові кадри вуличної дітви приставали до них і сунули галасливою навалою; що більше їх ставало, то більше вони смілішали.

— Не звертайте на них увагу, — застерігав Джо. — Простуйте собі далі, та й годі. Уже незабаром вихопимося звідси.

— Чорта з два! — глухо відказав Фред. — Глянь-но туди!

На розі, до якого вони саме наближалися, стояла купа з чотирьох чи п’ятьох хлопців-підлітків, приблизно їхнього віку. На них падало світло вуличного ліхтаря, і в цім освітленні яскраво паленіла цегляно-руда кучма на голові в одного з хлопців. Певна річ, це був Симпсон-Червонько, страшний отаман страшної ватаги, що вже двічі за їхньої пам’яті видиралася аж до них на «Верховини», завдаючи жаху юним джентльменам, які прожогом тікали хто куди, тимчасом як їхні батьки та матері кидалися до телефонів, щоб викликати поліцію.

Угледівши цю компанію, що стояла на розі, хлоп’ята, що переслідували «верховинців», раптовим жахом пойняті, дременули врозтіч. Це тільки додало страху нашим хлопцям, а проте вони відважно простували далі.

Червонько виділився з ватаги й заступив чужинцям дорогу. Вони спробували були обминути його, але той простяг вперед руку:

— Чого ви тут вештаєтеся? — гримнув він. — Сиділи б удома — та не рипались!

— Ми й повертаємося додому! — спокійно озвався Фред.

Червонько зиркнув на Джо.

— Гей, що ти там ховаєш під пахвою?

Джо стримав вибух гордого гніву й, ніби не чуючи запитання, кинув Фредові й Чарлі:

— Ходімо! — і зробив крок уперед, щоб прослизнути повз отамана ватаги.

Але тут Червонько раптом дав йому здорового ляпасу й вихопив пакунка з літавцями. У ту ж мить, за вітром пустивши свою обачність, Джо з криком шаленої люті кинувся на ворога, і Червонько, певно, не сподівався, що його, ватажка, хтось насмілиться атакувати на його власному терені. Він поступився назад, міцно тримаючи заграбованого пакунка: два почуття боролися в нім: і битися кортіло, і боязно було, щоб не впустити з рук здобич. Останнє почуття перемогло, він обернувся й дременув униз вузенькою вуличкою, а там пірнув у лабіринт інших вуличок та завулочків.

Джо розумів, що пускається в нетрі ворожої країни, але ж тут уражено його честь і почуття власника!.. Отже, він прожогом кинувся навздогін.

Фред та Чарлі й собі побігли за Джо, який чимало випередив їх, а за ними з голосними посвистами погнала й ­решта Червонькової групи, скликаючи в такий спосіб усю свою ватагу.

З усіх усюд розлягалися посвисти-відповіді, і незабаром за Фредом та Чарлі, які напружували всю силу своїх м’язів, щоб не спустити з ока Джо, який бігав швидше за них, — уже гналося щось із двадцять темних хлоп’ячих постатей.

Червонько кинувся до пустиря, певно важачи на якісь вилазки, що можуть заплутати того, хто не знає місцевості: на дірки в парканах, повітки, низькі дахівки та різні темні закутки.

Але Джо пощастило вчасно наздогнати його. Вони зчепилися й обидва покотилися долі...

А як Фред, Чарлі й уся ватага добігли до них, вороги знов стояли вже на ногах, один проти одного, ладнаючись до бійки.

— Чого тобі треба? — вороже й задерикувато питався Червонько. — Чого ти сікаєшся, хотів би я знати!..

— Мені треба моїх літавців! — відповів Джо.

Червонькові очі заіскрилися. Літавці якраз і йому потрібні були.

— Тоді тобі доведеться дістати їх боєм! — заявив він.

— А навіщо мені битися?! — обурено вигукнув Джо. — Вони ж мої!

Ці слова лише доводили, як мало він знався на тому, які у «пекельників» поняття про власність і майнові права.

Уся ватага, що, мов вовча зграя, оточила «верховинців», ураз завила, занявчала й зареготалася.

— Так чому ж це я мушу діставати літавці боєм? — знову вигукнув Джо.

— Тому, що я так сказав! — відповів Симпсон. — А коли я що сказав, то так воно й мусить бути! Уторопав?

Але Джо не второпав. У голові йому не містилося, що слово якогось там Червонька може бути законом у місті Сан-Франциско чи хоч у найменшій частині його. Це зневажало його любов до чесності й порядності. Войовнича кров у ньому закипіла.

— Ти мені негайно віддаси моїх літавців! Чуєш? — грізно скомандував він, простягши по них руку.

Симпсон притис пакунка до себе й запитав:

— А чи знаєш ти, хто я?.. Я — Червонько-Симпсон, і зі мною ніхто не наважується отак патякати!..

— Та кинь ти його до біса! — нишком шепнув Чарлі, — що вони там варті, оті літавці! Кинь! Нам треба якомога швидше видертися звідси!..

— Ці літавці — мої, — уперто й з притиском протяг Джо. — Вони мої, і я стою на тому, щоб мені їх повернули!..

— Адже не можеш ти битися із цілою ватагою! Якщо ти подужаєш його, то певна річ, на тебе накинуться вони всі, — силкувавсь умовити його Фред.

Цю таємничу розмову пошепки Червонькова ватага зрозуміла так, ніби Джо завагався, і знов усі завили й заголосили, мов зграя вовків.

— Злякався, злякався, — глузували й дражнили його оті малі паливоди. — Ач кирпу гне, едукований, чемненький! Що, може, боїшся чисту сорочечку закаляти? Чи матінки страшно? Ой-ой-ой, то-то лаятиме!..

— Цитьте! — владно гукнув ватажок. Галас умент угамувався.

— Ти віддаси мені моїх літавців? — рішуче поступаючись уперед, запитав Джо.

— А ти битимешся за них? — запитанням відповів ­Симпсон.

— Так! — відказав. Джо.

— Бійка! Бійка! — знову завила ватага.

— Ну, а я буду стежити, щоб билися чесно, як слід, — озвався раптом ззаду чийсь здоровий басюга.

Усі у момент повернулися до чоловіка, який, непомітно наблизившись, проголосив це...

У світлі електричного ліхтаря, що ясно горів на розі, вони побачили здоровенного мускулястого парубка, одягненого, як робітник. Ноги йому були взуті в чоботи із товстої шкіри, широкі штани підперізував вузенький чорний ремінець, а на голові мав він чорну засмальцьовану шапку. Обличчя було в сажі, з-поза грубої, синьої розхристаної сорочки визирала дебела шия й могутні груди.

— А ви тут хто такий?.. — буркнув Симпсон, якого дратувало втручання стороннього.

— Тобі до цього зась! — відсік йому торочки приходько. — А втім, якщо вам цікаво, то слухайте сюди: я кочегар на китайському пароплаві, а ось тут пильнуватиму, щоб билися чесно. Це моє діло. А ваше додержувати чесної бійки. Ну, починайте. Не воловодитися ж нам отут до світанку!..

«Верховинцям» було на руку втручання кочегара, але Симпсонові й товаришам його це було не до смаку.

З хвилинку порадившись зі своєю ватагою, отаман доручив одному з товаришів, свій пакунок і ступнув наперед.

— Виходь, чи що?.. — гукнув він Джо, заразом скидаючи куртку.

Джо віддав Фредові свою куртку й враз був уже поруч із Червоньком. Обидва піднесли догори стиснуті кулаки й стали один проти одного. Симпсон перший зробив напад, люто огрівши супротивника та й хвацьки ухилившись від одвітного удару. Джо відразу оцінив Червонькову спритність, але це ще більш підбурило його, хоч би там що, а здобути перемогу!

Присутність стороннього свідка в особі кочегара стримувала активність ватаги: хлопці обмежувалися тим, що лише підбадьорювали Червонька та глузували з Джо. Борці кружляли один навколо одного, заходили й так, і сяк, нападали, відстрибували й взаємно навішували неабиякі намордасники та гупаки. Але й те, як вони стояли, й те, як саме билися — усе було в них неоднакове: Джо стояв прямо й високо піднісши голову; широко розставивши ноги, він ними міцно впирався в землю. Симпсон пригнувсь і скорчився так, що голова йому мало не впірнула між плечі. Він крутився, мов та дзиґа, стрибав і брався на всякі штуки й вихватки, що щиро дивували Джо.

За чверть години обидва вже значно притомилися, проте з двох бадьорішим був Джо. Тут, певно, відіграв свою роль і тютюн, якого вживав Червонько, і кепський харч, і загалом усі умовини злиденного життя. Червонько захекався і хапав повітря. На початку він, як добрий мастак, гаразд полупцював таки Джо, але дедалі виснажувався, і удари були вже безсилі. Тоді, удаючись у розпач, почав він заживати способів боротьби не то що нечесних, а нікчемних: наскочивши, сквапненько огрівав супротивника штовханом і ту ж мить падав долі. Джо, звісно, не міг бити лежачого, отже, він поступався назад, щоб Червонько мав змогу підвестися, а той схопившись, знову утинав таку саму штуку.

Нарешті ця гра остобісіла Джо, і він вирішив дати їй належну відсіч. Добренько націлившись, він зацідив Червонька по голові саме тоді, як той нагнувся, щоб кинутися йому під ноги. Симпсон покотився, але за цим разом уже не туди, куди хотів, а вбік, у тому напрямку, куди скерував його тіло несподіваний тумачисько. Він перевернувся, силкувався підвестися і не міг, а лише застогнав і захекав.

Товариші підбадьорювали його, щоб підвівся на ноги; той раз або двічі намігся, але був надто вичерпаний та приголомшений.

— Здаюся! — сказав він. — Мене переможено.

Ватага принишкла, засмучена з цієї поразки свого отамана. Джо ступив наперед.

— Ну ж, будь ласка, поверніть мені тепер мої літавці, — удався він до хлопця, що держав його пакунка.

— Овва, — утрутився в розмову другий представник ватаги, ставши між Джо та його власністю. Волосся у цього хлопця було теж яскраво-руде.

— Спочатку тобі доведеться побитися ще й зі мною!

— Не бачу потреби! — гостро відтяв Джо. — Перемога моя і зрештою!..

— Е ні, ще не зрештою! Я — Симпсон-Цисавко, рідний брат Червоньків! Розшолопав?..

У такий спосіб Джо довідався ще про один звичай «пекельників», якого досі зовсім не знав.

— Гаразд! — крикнув він, і войовнича кров ще більше в ньому закипіла від нестерпної кривди.

— Ставай!..

Цісавко, який був на рік молодший за Червонька, ураз виявив себе, як лукавий супротивник. Він уживав таких нечесних способів, що добродушному кочегарові не раз довелося втручатись, аж доки й другий паросток Симпсонівського роду не визнав своєї поразки.

За цим разом Джо простяг руку по свого пакунка, без найменшого сумніву, що враз отримає його. Та ба! Між ним та його власністю став ще один хлопець, теж з яскраво-рудою розкудовченою кучмою на голові, і Джо враз угадав, що це третій представник родини Симпсонів. Являв він собою немов пізніше видання своїх братів, тільки трохи меншого формату і мав обличчя, густо вкрите ластовинням: це видно було в яскравому електричному світлі.

— Ти не матимеш своїх літавців, доки не подужаєш ще й мене! — учувся тоненький, але загонистий голосок. — Я — Симпсон-Рудько, і ти не можеш вважати себе за переможця усієї родини нашої, доки не подужаєш і мене!

Ватага аж загула із захвату, а Рудько скинув лахману куцину, став у позу й крикнув Джо:

— Виходь!

У Джо нили всі кістки й суглоби, з носа юшила кров, розтята губа опухала, сорочка була розпанахана від коміра й до­низу... До того ж він страшенно стомився і важко відсапував.

— Скільки вас там є, цих самих Симпсонів? — запитав він. — Мені час додому, а якщо вас там ще багацько, то й за ніч усіх не впораєш!

— Я останній і наймоторніший! — відповів Рудько. — Подужаєш мене — й літавці твої! Це вже достеменна правда.

— Хай буде так! — зітхнув Джо. — Візьмемося до бою!

Меншенький Симпсон не мав ні сили, ані спритності братів своїх, але надолужував тим, що кидався, як та дика кицька, і добре таки дошкулив Джо.

Джо іноді здавалося, що він не вистоїть проти наскоків цього маленького, але скаженого вихору, та, напружуючи всі сили, він не хилився таки. Його підбадьорювала думка, що він б’ється за принцип, як колись за ідею билися його пращури. Уся честь «Верховини», здавалося йому, була на карті зараз, і він, як «верховинець», мусів битися до останку.

Отже, він стійко боронився від тисячі ненастанних наскоків свого ворога, оборонився, аж поки молодший і не такий досвідчений представник виснажився вкрай і, повалений на землю, визнав, що трапилося щось нечуване: родина Симпсонів уперше зазнала поразки.

IV. Є й на вовчика куля

Минула якась хвилина, й «верховинцям» довелося упевнитися, що тут, у «Пеклі», ні на що не можна покластися.

Не встиг ще Джо знову заволодіти своїми літавцями, аж раптом трапилося щось несподіване: усіх його ворогів, та ще й з кочегаром на додачу, ніби вітром здмухнуло: кинулися врозтіч так самісінько, як утікали перед тим вуличні дітлахи, угледівши Симпсонову ватагу. Певно, їхнє місце заступала якась ще можновладніша сила. Остовпілий Джо почув лише несамовиті вигуки втікачів:

— Рибалки!

— Рибальська банда!..

Він і сам був не від того, щоб задати латати, але не встиг ще перепочити після останньої бійки й певен був, що ноги зрадять його. Фреда й Чарлі теж не дуже то кортіло здибатися з новим лихом, таким, що злякало навіть Симпсонівських урвиголів та хороброго кочегара, але вони не могли кинути товариша.

Тим часом на пустирі засновигали якісь темні постаті. Одні з них наближалися до хлопців, решта припустила наздогін за Симпсонівськими втікачами, й незабаром зойк та лемент красномовно довів, що їм пощастило декого злапати. По хвилинці вони повернулися, волочачи за собою Червонька-Симпсона, який страшенно лаявся й гарчав, не пускаючи з рук пакунка з літавцями.

Джо цікаво позирав на цю нову зграю харцизяк. Усі вони були парубки років на 17‒18, а то й на 23‒24. На всіх виразно лежало тавро волоцюзтва, а в багатьох обличчя були такі вже не гідні доброго слова, що аж мороз біг поза шкірою дивитися на їх.

Двійко харцизяк міцно схопили Джо за обидві руки. Чарлі з Фредом теж зазнали долі бранців.

— Гей ви! — гримнув владним голосом старший із Рибальської банди. — Ми тут розберемося по-свійськи. — У чому річ? Ти, червона мармизо, відповідай мені! Що ви тут витівали?

— Нічого я не витівав, — захлипав Симпсон.

— Так-то воно так, та не так! — Харцизький отаман повернув Червонька обличчям до ліхтаря.

— Хто це тобі так пику розписав? — спитав він.

Той кивнув головою в бік Джо, якого ту ж мить виштовхнули наперед.

— Через що ви оце бучу збили?..

— Через літавці, мої власні літавці! — сміливо й з притиском відмовив Джо. — Цей хлопчак хотів їх у мене забрати. Ось він ще й досі держить їх під пахвою!

— А, он воно що. Він їх заграбастав?!.. Слухай сюди, ти — Червона кучмо! У нас тут красти заборонено. Ти завжди гарбаєш чуже добро.

— Давай пакунка! Зараз мені!..

Отаман загрозливо стис кулака. Симпсон, плакавши лютими слізьми, мусив таки віддати здобич.

— А ти що там ховаєш? — кинув раптом отаман, обертаючись до Фреда й вихоплюючи йому з рук пакунка. — Ще літавці, га? Тут, як я бачу, ціла фабрика їх!.. — додав він, відбираючи пакунок у Чарлі. А тоді, промовив тоном безстороннього судді:

— Тепер ми маємо винести постанову, як саме покарати цих трьох молодців.

— За що саме? — обурився Джо. — За те, що нас пограбовано?...

— Ні, не за це, зовсім таки не за це, — удаючи ввічливого, відказав голова суду, — а за те, що ви тут швендяєте зі своїми забавками на спокусу людям і утворюєте заколоти, бешкетуєте!.. Це чорти батька зна що!..

Добре зваживши, що вся увага «рибалок» купчилася зараз коло трьох «верховинців», Червонько, вгодивши мить і вислизнувши зі своєї куцини, прожогом кинувся до тої самої вилазки, де його перейняв Джо. Кілька рибалок перескочили тин, і з галасом помчали наздогін. Десь зайшлися гавкаючи й виючи собаки, далі зацокотіли каблуки не то по дахівках, не то по порожніх скриньках, а тоді захлюпала вода, немов хтось бочку перекинув.

По хвилині здогінці повернулися, мавши вигляд не дуже хвацький — мокрі, як хлющ, після холодного душу, яким почастував їх каверзний Червонько; а згори звідкись, з приязного даху, долинав його глузливий регіт.

Цей випадок, вочевидь, збентежив отамана рибальської ватаги; він знову повернувся до трьох приятелів, як раптом почувся протяглий свист — вочевидь, гасло, яким вартовий застерігав своїх товаришів. За мить примчав той вартовий сам і приєднався до ватаги, яка вже, почала відступати.

— Чубаті[2] — гукнув він, ледве зводячи духа.

Джо озирнувся, угледів двох полісменів, що наближалися, поблискуючи касками на головах: та електричними ліхтариками, і пошепки озвавсь, до товаришів:

— Тікаймо!

Та банда, що погналася, хто куди, заступала їм дорогу спереду, а поліція наближалася ззаду... Отже, їм довелося кинутися вбік Червонькової вилазки, полісмени ж і собі побігли за ними, гукаючи, щоб вони зупинилися.

Хлопчачі ноги прудкі, а надто, як за погонича їм буває страх. Перескочивши через паркан хлопці дременули далі задвірками й закутками. Полісмени, ті за ними не полізли. Певно, їм уже доводилося скуштувати гарячого по цих лазах-перелазах. Отже, натрапивши на тин, вони вирішили на своїх здогонах заговіти.

Тут не було жодного ліхтаря, хлопцям доводилося навпомацки блукати серед темряви, і серця їм шалено калатали.

На подвір’ї, серед кучугурів, порожніх кошів та скриньок хлопці блукали щось із чверть години. Куди не тикалися, усюди натикалися на гори ящиків, яким кінця-краю не було. З цього лабіринту вони нарешті видряпалися на дашок повітки, але потрапили на друге подвір’я, де теж не було куди подітися — так його захаращено порожніми клітками для курей.

Урешті-решт натрапили вони й на ту славну споруду, що через неї так добренько скупалися Червонькові здогоничі. Приладдя було просте, але напрочуд дотепне: біля самісінької вилазки приправлено довгу підойму, якої не можна було обминути пролазячи крізь дірку в паркані; у цій підоймі й була вся сила! — якщо її трохи зачепити, вона враз посувала величезну каменюку, що врівноважувала цебер із водою, прилагоджений вгорі — цебер ту ж мить вивертав усе, що в ньому було, на того, хто стояв біля підойми.

Апарат сподобався хлопцям, коли вони уважненько оглянули його. На їхнє щастя, цебер був уже порожній, а то й їм довелося б скупатися, бо Джо, йдучи попереду, зрушив із місця підойму.

— А отже, це, мабуть, Симпсонове подвір’я! — пошепки озвавсь Джо до товаришів.

— Певно, що так! — погодився Фред, — або ще когось із його ватаги.

Раптом Чарлі ухопив їх обох за руки.

— А ну цитьте!.. Чуєте?.. — прошепотів він.

Хлопці принишкли прислухаючись. Чутно було чиюсь ходу... задзюрчала вода, наче з відкрученого крана... відтак знов тверді сміливі кроки, й дедалі то ближче... Ще нижче припали до землі Джо з товаришами, аж духа затаївши. Пройшла близесенько якась темна постать, що полізла на ящика та й почала поратися коло цебра, налагоджуючи пастку. Це був Червонько. Він підсунув трохи підойму, поклав на місце каменюку, постановив як слід цебра й улив у нього два відра води; відтак, скочивши з ящика, попрямував по воду ще... Аж тут Джо вихопивсь йому назустріч, перекинув його на землю і насів.

— Не кричи! — наказав. — А слухай ось що!

— А це тільки ви, — з полегкістю промовив Червонько.

У цій фразі бриніла миролюбна нотка, що відразу змінила на добре настрій усім хлопцям. — Що ви тут робите?..

— Хочемо звідси вибратися, — відказав Джо, — і якомога швидше!.. Нас аж троє, а ти сам-один...

— Гаразд, гаразд... — урвав його голова ватаги. — Я залюбки проведу вас. Хіба мені що? Я ніякого зуба на вас не маю. Ходімо, я вас зараз виведу звідси.

За кілька хвилин вони й справді перелізли вже високого паркана й опинилися десь у темнім завулку.

— Простуйте сюдою і вийдете на вулицю... там, пройшовши два квартали, завертайте праворуч... женіть ще три квартали й знов таки праворуч... а там ви й опинитися прямісінько на Юніон-стрит!.. Тра-ля-ля!..

Вони попрощалися й рушили. А отаман Сімпсонівської ватаги гукнув їм ще наздогін таку пораду:

— Іншим разом, як знов дістанете літавців, то... краще покиньте їх удома!!!

V. Знову вдома

Йдучи так, як сказав їм Червонько, хлопці вийшли на Юніон-стрит і без подальших пригод дісталися до себе на Верховину. Звідти вони ще раз зазирнули вниз, туди, звідки не вгаваючи, долинав невиразний гамір густо залюдненого кварталу.

— Доки житиму, не піду туди! — суворо вимовив Фред. — А цікаво б мені довідатись, куди подівся отой кочегар.

— Добре, що ми цілі вихопилися звідти, — філософськи заспокоював товаришів Джо.

— Ну, щоб зовсім цілі, того не можна сказати, надто за тебе, — усміхнувся Чарлі.

— А так! — погодився Джо. — Отже, вдома, мені не втекти від прикрого!.. На добраніч, товариші!

Як він і сподівався, бічні двері були замкнуті; обійшовши навколо будинку, він, мов злодій, уліз вікном до їдальні. Широким передпокоєм він уже тихесенько скрадався до сходів, як раптом із бібліотеки вийшов батько. Обидва враз мов до землі прикипіли з подиву. Джо мало не вибухнув істеричним реготом, уявивши собі, який у нього вигляд, коли подивитися збоку. Але вигляд був і багато гірший, ніж міг він собі уявити. Перед містером Бронсоном стояло, ніби в калюжі скупане, хлоп’я зі запухлим носом, із розбитою губою, з геть чисто подряпаним обличчям, закривавленими руками та в розпанаханій од гори й донизу сорочині.

— Що це таке, добродію? — спромігся, нарешті, вичавити із себе містер Бронсон.

Джо мовчав. Чи сили було втиснути в одну коротеньку відповідь усю довгу низку пригод цієї ночі?.. А їх довелося б перелічувати геть усі, щоб стало зрозумілим, як дійшов він такого жалюгідного стану.

— Чи не ковтнув ти язика?.. — нетерпляче запитав містер Бронсон.

— Я … Я...

— Ну, ну ... далі! — підганяв батько.

— Я... я був там... у «Пеклі»! — вибухнув Джо.

— Цьому достойно можна пойняти віри! — суворо мовив містер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усміхнутися, то це саме зараз... — Однак, гадаю, що ця назва стосується не того місця, де спокутуються гріхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?

Джо махнув рукою у бік Юніон-стриту й промовив.

— Це там під горою.

— А хто ж дав таку назву «Пекло»?..

— Я, — вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.

— Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазія. Кращої назви й не вигадати! Певно, ти маєш у школі добрі бали з англійської мови?

Не дуже то зрадів Джо з цієї похвали, бо англійська мова то був один-однісінький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти раків.

А поки він отак стояв — мовчазний образ лиха й нещастя — містер Бронсон дививсь на нього крізь призму власного юнацтва та ще з такою любов’ю та щирим розумінням, що Джо ніколи цьому й віри не пойняв би.

— Ну, зараз у будь-якому разі тобі не до балачок. Тобі треба ванну, примочку, пластир та компрес, — сказав батько. — Отже, йди до своєї кімнати. Тобі слід добре виспатися. Май на увазі, що завтра ти й поворухнутися не зможеш без болю!

Годинник вибив першу по півночі, коли Джо, нарешті, натяг на себе укривало. У ту ж мить — принаймні так здалося йому — він кинувся, бо у двері його кімнати хтось тихенько, але уперто, настирливо стукав. Це тривало кілька століть, аж нарешті хлопцеві терпець увірвався, і він, ураз розплющивши очі, підвівся і сів на ліжку.

Крізь віконце ринув струменем погожий сонячний ранок. Джо потягся, наміряючись солодко позіхнути, але враз відчув гострий біль у всіх м’язах, і піднесені руки впали йому далеко швидше, ніж зносилися догори. Він аж скрикнув, подивився запаморочено на свої руки й тут враз пригадав усі пригоди вчорашньої ночі. У двері стукотіли таки.

— Чую, чую! Котра година?

— Уже на дев’яту, — долинув крізь двері Бессін голосок. — Одягайся мерщій, бо спізнишся до школи!

— Ой, лишко! — Він зірвався з ліжка й, застогнавши від нестерпного болю в м’язах, обережно сів на стільця. — Чом же ти раніш не збудила мене?

— Батько наказав, щоб тобі дали виспатися.

Джо скривився. Відтак на очі йому потрапив підручник історії, і тут він застогнав уже з іншої причини.

— Добре! — гукнув він. — Іди. Я зараз прийду.

Джо й справді таки не забарився; але якби то Бессі побачила, як він злазив сходами, вона б здивувалася надміру з його боязкої обережності й тих гримас, що коли-не-коли пересмикували йому обличчя. Ледве зайшов він до їдальні, як вона з переляканим криком кинулася до нього.

— Джо! Що з тобою?.. — голос її тремтів. — Що сталося?..

— Нічого, — буркнув він, присипаючи цукром свого пориджа[3].

— Ой, ні! Певно, щось...

— Будь ласка, дай мені спокій! — урвав він її. — Я спізнився і хочу мерщій поснідати.

Місіс Бронсон тієї ж миті зловила очима доньчин погляд, і Бессі, усе ще не розуміючи, поспіхом вийшла з їдальні.

Джо зрадів, що мати вирядила сестру геть і що сама вона ні про що не допитувалася. Певно, батько попередив її. Він знав із досвіду, що в такому разі мати йому не докучатиме. Йому було ніяково. Він нашвидку ковтав свій сніданок, відчуваючи, що мати якось тривожно стежить за ним.

Вона завжди була така ніжна до нього, але сьогодні Джо помітив, що коли він виходив із дому, вимахуючи книжками на ремінці, вона поцілувала його якось особливо й, аж доки він не завернув за ріг вулиці, усе стояла та дивилась йому вслід із вікна. А проте найбільшу увагу Джо зараз приділяв власним болям. Кожен крок завдавав йому нестерпної муки. Боляче було й од виразок, і од сліпучого блиску сонячного проміння, що відбивав асфальт, і од нам’ятих м’язів та суглобів. Ніколи він і в думках собі не покладав, що м’язи можуть так задерев’яніти. Кожнісінький із них відмовлявся коритися. Пальці розпухли так, що поворухнути не можна було, руки від зап’ястя й аж по лікоть нили так, що страх! «Це, певно, тому, — гадав він, — що вчора доводилося затуляти обличчя й, зберігаючи тіло від ворожих штовханів, підставляти весь час під удари лікті».

Йому цікаво було, як себе має сьогодні Симпсон-Червонько, й думка про те, що й Червонькові доводиться зазнавати, такого ж болю, мимохіть зародила в ньому якусь товариську симпатію до цього вуличника.

На шкільнім подвір’ї усі голови й очі повернулися до Джо. З якоюсь повагою купчилися коло нього хлопці-школярі, й навіть найближчі приятелі-однокласники виявляли до нього підвищену пошану, чого раніше Джо не помічав.

VI. Іспити

Певна річ, що Фред та Чарлі встигли вже пустити чутку про все, що відбулося цієї ночі в «Пеклі»: і про бійку з Симпсоновою ватагою, і про сутичку з харцизяками-рибалками. Джо зітхнув із полегкістю, коли о дев’ятій годині, задзеленькотів дзвоник, і попрямував до класу під перехресним вогнем захоплених очей. Навіть дівчатка й ті дивилися на нього з якимось побожним острахом, наче він був Данилом, який вийшов із левової печери, або Давидом, який переміг велетня Голіафа.

Джо почував себе ніяково, що його мають за якогось героя; він радий був би, щоб оті скеровані на нього очі обрали собі іншу мету. Незабаром вони й скерувалися в інший бік.

Школярам роздано великі аркуші паперу, й учителька, міс Вілсон — статечна панна, якій, мабуть, уся земна куля здавалася за льодовню, бо вона навіть у найспекотніші дні завжди приходила до класу зап’ята теплою хусткою — злізла із катедри, наблизилася до класної дошки й вивела на ній так, щоб усім було видно, велику римську цифру «І».

П’ятдесят пар очей уп’ялися в її руку, чекаючи, що буде далі. В кімнаті запанувала тиша. Під римським «І» вона написала: а) Які закони називалися Драконовими? б) Чому один з атенських ораторів сказав, що вони написані не атраментом, а кров’ю?

Сорок дев’ять голів схилилися до столів, і сорок дев’ять пер зарипіло, виводячи щось на папері.

Не схилив голови лише Джо. Він усе ще дивився на дошку, утупивши в неї очі, й міс Вілсон, яка озирнулася через плече, вивівши римське «II», аж зупинилася на хвилину й пильно-пильно подивилася на нього. Відтак написала ще:

а) Як то війна між Атенами й Меґарою за острів Саламін спричинилася до Солонового законодавства? б) Яка різниця між законами Драконовими й Солоновими?

Вона знову зиркнула на Джо. Той сидів і дививсь так само, утупивши очі.

— У чім річ, Джо? — запитала вона. — У вас паперу немає?

— Ні, дякую, є, — відказав він і старанно заходився стругати олівця. Застругав гостро, далі ще гостріше, а там уважно й надзвичайно терпляче почав загострювати його на голку. Декотрі зі школярів почувши той шкребет, запитливо підвели голови. Але той цього й не помічав, надто заглибившись у своє діло, а думки його літали далеко й від олівця, і від історії греків.

— Ви, звісно, знаєте всі, що письмову роботу на іспиті пишеться атраментом, — міс Вілсон зверталася до всіх учнів, проте очі її зупинилися на Джо.

Саме в той момент загострений понікуди кінчик олівця уломився, і Джо заходився знов застругувати його.

— Адже ви заважаєте вашим товаришам писати, Джо! — не витримала далі учителька.

Тоді він кинув стругати, сховав цизорика й знов уп’явся нерухомим зором у дошку. Що він міг сказати про Дракона, Солона й усіх греків?.. Він певен, що «сів» на цьому іспиті. Отже, ні до чого йому й дивитися на решту запитань. Не варто щось писати, хоч би навіть він і знав, що на деякі з них відповісти. Однаково вже не склав іспит, «сів». А до того ж писати боляче й дивитися боляче... заплющити очі так само боляче і навіть думати, то й те боляче!..

Сорок дев’ять пер сквапно рипіли по паперу, щоб устигнути за міс Вілсон, рука якої вкривала дошку дедалі новими низками запитань. Джо наслухався до цього рипіння, дививсь, як щохвилини більшало білих рядків на дошці, й почував себе дуже кепсько. Голова йому обертом йшла, боліла й зверху, й усередині, а думки розбігалися врозтіч.

«Пекельні» спомини, мов привиддя кошмарів, узяли в облогу його мозок, і несила йому було розвіяти їх. Він силкувався свої думки й погляди сконцентрувати на обличчі, міс Вілсон, що тепер уже сиділа на катедрі, та ба, постать учительчину зухвало заступав загонистий образ Симпсона-Червонька.

Нічого не вдієш. Він почував себе хворим, і стомленим, і недужим, і нікчемним. «Ну що ж, іспиту не складено!..» І коли нарешті, після цілих віків чекання, аркуші з письмовою працею позбирали, його аркуш пішов до загальної купи цілком білий, на ньому вгорі стояло прізвище, назва предмета, дата — та й по всьому!

По коротенькій перерві школярам роздано нові аркуші паперу, й почався іспит з арифметики, але Джо не поцікавився навіть перечитати задачу.

За нормальних умов він напевне склав би цей іспит, але в отакому душевному й фізичному стані про це й мріяти не доводилося. Отже, він поклав голову на руки й у такій позі наважився чекати, доки скінчиться і цей іспит... Підвівши на хвилинку голову, щоб глянути на годинника, він несподівано зустрівся очима з Бессі, яка перелякано дивилася на нього з того краю класу, де сиділи дівчатка. Від цього на душі йому ще погіршало. І чого вона допікає своїми турботами? Най її не обходить його доля, вона ж складе собі іспит, ну й край!.. Чого ж допікати? Джо гнівно глянув на сестру й знов уткнув обличчя в руки. Аж коли опівдні задзеленчав дзвоник, він так само подав чистого аркуша й пішов із кімнати разом з усіма.

Фред, Чарлі й Джо снідали завжди на подвір’ї, де в них був свій улюблений куточок. Проте саме сьогодні, як навмисне, в цьому місці скупчилось щось зо два десятки хлопчаків зі своїми сніданками. Дуже не сподобалося це Джо. До його настрою й фізичного почуття надто вже не пасував вінок героя. Голова дуже боліла, невдача на іспитах турбувала; і ще не до дна спорожнив він чашу.

На Фреда та Чарлі просто таки гнівався. Ще ж пак?! Скрекочуть, як ті сороки! Про всі вчорашні пригоди розповіли, вихваляючи його героїчні вчинки!.. А до решти товаришів, що із заздрим захопленням слухають їхні оповідання, ставляться із якоюсь тобі погордою. Спроби всіх розв’язати язика йому самому були ні до чого! Він лише бурчав щось нерозбірне у відповідь на всі допитування або кидав «так» чи «ні», щоб відкараскатися!

Одне, чого він бажав, це бути десь далеко на самоті, упасти на траву й пригорнувшись до лона землі, забути про всі болі, прикрості й турботи. Він пішов із подвір’я, щоб тільки не бути серед товаришів, але кілька хлопців ув’язалося слідком за ним. Лише гордість примусила його стриматися й не гукнути на цих остобісілих хлопців, щоб вони йшли собі геть од нього, дали йому спокій!.. Розпач і огида до товаришів заклубочилися у серці, а тоді раптом блискавицею шугнула думка: адже ж він знає, що не складе жоднісінького іспиту, так навіщо ж наражати себе на зайві тортури?! Під враженням хвилини склалося його рішення.

Він попростував до воріт і вийшов на вулицю. Здивовані школярі, що йшли слідком за своїм героєм, зупинилися..., а він, попрямувавши далі, завернув за ріг і зник їм з очей.

Деякий час ішов він без мети, аж дістався до кабельного трамвая. Вагон стояв на зупинці й випускав пасажирів; він мав рушати вниз. Джо вскочив у відкрите купе й забився аж у куток.

Не зогледівся Джо, як вагонетка, збігши згори й досягши кінцевого пункту, уже й почала знов завертати угору. Отож він швидко зіскочив. Просто перед ним бовваніла величезна будова понтонного перевозу. Виходить, що він, нічого не бачивши й не чувши, проїхав крізь найбучніший квартал Сан-Франциска, де клекотіло ділове життя. Годинник на башті поронного будинку показував десять хвилин на другу, цебто за п’ять хвилин мав відпливати понтонний човен. Не маючи найменшої уяви, куди саме він поїде, Джо купив за десять центів квитка, зайшов на чардак і незабаром плив уже затокою, простуючи до гарненького, невеличкого міста Окленда.

За годину, так само не здаючи собі справи, нащо це він робить і що буде далі, Джо опинився на Оклендській корабельні. З того місця, де він сидів, прихиливши гарячу голову до якогось стовпа, видко було чардаки кількох вітрильників, навколо яких стовбичила ціла купа цікавого люду. Це притягло й хлопцеву увагу.

Там було чотири вітрильники, і Джо міг навіть перечитати їхні назви. На кормі першого, що стояв найближче до нього, великими зеленими літерами значилося: «Привид». Три інші мали назви: «Примха», «Цариця Острейок» та «Летючий Голландець».

На кожному містилася посередині каюта з невеличким димарем. З «Привидового» димаря здіймавсь угору дим. Двері з каюти цього вітрильника й горішнє вікно були навстіж відчинені. Отже, видко було, що там коло печі порається матрос-юнак. Узутий він був у високі маринарські чоботи, одягнений у сині штани й темну вовняну сорочку. Рукави закасав він по лікті, і видко було, що мускулясті руки від сонця стали смагляві, як бронза. Матрос підвів голову — таке саме смугляве й бронзове було і його обличчя.

З каюти тягло приємним ароматом кави й бобів, що кипіли в металевім казаночку. Кухар саме поставив до вогню пательню з покраяним на дрібні шматочки салом і, як воно зашкварчало, кинув туди великого біфштекса.

Пораючись отак, він без угавку балакав зі своїм товаришем. Той був на чардаку й увесь час, витягаючи з моря цебри води, поливав купи острейок, навалені скрізь. Скінчивши свою роботу, він закрив острейки мокрими лантухами, пішов до каюти й сів край невеличкого столу, де кухар тим часом устиг злагодити, що треба, до обіду. Відтак обидва завзято заходилися коло їжі.

Джо дививсь на все це, й воно мимоволі зачіпало романтичні струни його серця. «Оце життя!.. Ці люди насправді живуть, а не нидіють... Вони самі заробляють собі шматок хліба, вільно дихаючи серед морських просторів, під безкраєю блакиттю!.. Сонце, злива, вітер, борва — це їхня рідна стихія!..

А він? І.. День у день скніє у коробку з чотирма стінками разом із такими самими бідолахами, як і він!.. Довгі роки напружують вони свій мозок, витягаючи дещицю знань із завали шкільних підручників!.. А тим часом ці люди живуть собі щасливі та безжурні!.. Вони керують вітрилами, веслують, самі готують собі їжу, і, певна річ, зазнають чимало всіляких пригод, за які, нидіючи в задушному класі, тільки мріяти доводиться!..»

Джо зітхнув. Він почував, що таке життя саме на його вдачу! Не йдеться йому та наука. Школяр із нього нікудишній. Адже ось він і іспитів не склав!.. Не про нього ті тріумфи, що їх зазнає хоч би й Бессі, яка зараз, мабуть, повертається вже додому, на «відмінно» склавши свої іспити.

Ох, це просто таки нестерпно! Батько, певно, помилився, застрочивши його до школи.

Добре вчитися тому, кого притьмом тягне до книжки!.. А чи ж тільки й світу, що в школі?.. Хіба не можна стати на свої ноги й без неї? Чи ж мало славнозвісних людей повиходило з низької верстви суспільства?!.. Звичайнісінькі матроси ставали власниками цілих флотилій і на сторінках історії увічнювали ім’я своє геройськими вчинками.

Чому ж він, Джо Бронсон, не спроможеться на таке?

Джо заплющив очі. Йому було страшенно шкода самого себе!.. А як він розплющив їх знову, то зрозумів, що якось несподівано заснув і спав таки чимало, бо було вже надвечір, і сонце вже сідало за обрій.

Додому він повернувся, коли вже звечоріло. Він пішов просто до своєї кімнати, не показавшись на очі батькам, і мерщій кинувся в ліжко. Холодні простирадла приємно торкалися до гарячого тіла, і він із полегкістю зітхнув, що — хоч там як — а вже не доведеться отою історією сушити собі голову.

Але далі сплила настирлива й неприємна думка, що незабаром наспіє новий шкільний семестр, а там, за шість місяців, нові іспити й знов та сама історія.

VII. Батько й син

Наступного ранку батько наказав Джо, щоб той, поснідавши, прийшов до нього в бібліотеку. Хлопець навіть трохи зрадів, що нарешті скінчилося оте напружене чекання розмови. Містер Бронсон стояв біля вікна. Його увагу, здається, притягли горобці, що голосно цвірінькали на дворі. Наблизившись і собі до вікна, Джо побачив мале горобчиня, яке безпорадно тріпалось у травиці, намагаючись звестись на ще нетривкі ніжки й щоразу знов перекидаючись горизнак. Певно, воно вивалилося із гніздечка, звитого на трояндовім кущі, що ріс під вікном, і тепер батько та мати, пурхали над пташеням і голосно розпачували.

— Оце всі пташенята такі, — звернувся до Джо містер Бронсон, якось особливо, ніби серйозно, усміхаючись, — дивись лише, щоб і тобі таке саме не трапилося! Принаймні, мені здається, друже мій, що твої справи заходять у нікуди, й криза не за горою!.. Ось уже рік, як я стежу за тим, що ти робиш: ти цілком занехаяв своє шкільне навчання, ставишся недбало, без найменшої уважності до всього, крім гульні та всіляких непевних пригод...

Він трохи помовчав, ніби сподіваючись на відповідь, але й Джо мовчав.

— Я попускав тобі, давав волю. На мою думку, вільне виховання — то ґрунт на якому розквітають найкращі душі. Отже, я не докучав тобі з доріканнями, не ставив перепон та заборон. Небагато й вимагав від тебе, ти був сам собі пан, робив усе, що заманеться!.. Коротко кажучи, я цілком покладався на тебе самого, ймучи віри, що тобі не бракує доброго сумління, і що навіть за такої самостійності ти не зробиш нічого поганого й не пустиш за вітром свої школярські обов’язки!.. Та бачу, я помилився. Що ж нам тепер діяти?.. Невже ти хочеш, щоб я узяв тебе в шори, щоб обмежив твою волю? Почав пильнувати кожний крок?.. Чи, може, тебе силоміць засадити за науку?!..

— Ось я дістав листа, — казав далі містер Бронсон по невеличкій паузі. Він узяв зі столу конверта й витяг із нього папірець.

Джо відразу пізнав на ньому штучно вироблену, проте тверду руку вчительки міс Вілсон. Серце йому впало.

А батько почав вичитувати з листа: «Протягом семестру син ваш був недбалим та неслухняним, через що не спромігся набути потрібних знань, що й виявилося на іспиті. І з історії, і з арифметики він не спробував відповісти хоч би на одне запитання й подав замість письмової праці білі аркуші паперу. Так було на іспитах, що відбувалися ранком. На решту ж іспитів, які відбулися пополудні, він навіть не потурбувався з’явитись».

Містер Бронсон зупинився і глянув на сина.

— Де ж ти був пополудні? — запитав він.

— Я перевозом поїхав до Окленда, — лаконічно відповів Джо, не морочачи голову, що й досі боліла, якимись дипломатичними викрутами.

— Цебто «стрекача дав», як кажуть?

— Так, сер! — відказав син.

— Увечері проти іспитів, замість подбати за них, ти втік із дому й устряв десь у бійку з якимись волоцюгами. Я тоді нічого не сказав тобі. Я ладен був зовсім поставити хреста на цій пригоді, якби ти другого дня поскладав, як слід, свої іспити!

Джо не було чого відповідати. Він відчував, що має деякі виправдання, але певен був, що батько їх не зрозуміє, отже, й уся балачка буде ні до чого.

— Перший твій ворог, Джо, — це недбалість і брак уваги! Тобі бракує, бачу, суворої дисципліни, якою досі тебе не сковувано. І ось допіру мені спадає на думку, чи не варто б віддати тебе до якоїсь військової школи, де усі чисто твої обов’язки крізь цілу добу відбуватимуться за якнайсуворішим розподілом...

— Ох, татку! Ти не розумієш мене, не можеш зрозуміти! — вибухнув нарешті Джо. — Я силкуюся вчитись, якнайчесніше намагаюся, та чогось — сам не знаю, чого саме — анічогісінько з того не виходить!.. Може, я загалом такий нікчема або, може, моє єство не сприймає науки... Мене кличе до себе світ, я хочу побачити життя, сам жити! Не треба мені ніякої військової школи. Краще я подамся на море, кудись, де я міг би щось робити й чимось бути!

Містер Бронсон лагідно дививсь на сина.

— Тільки через науку може людина сподіватися, «щось зробити» й «чимось» стати у житті... — промовив він.

Джо розпачливо махнув рукою.

— Я співчуваю тобі й розумію тебе! Але ти ще дитина, як отой горобчик за вікном, якого ми допіру бачили. Якщо тобі несила примусити себе вчитися тут, вдома, то й далеко від дому, в тому світі, що — як тобі здається — кличе тебе, ти теж не матимеш волі виконувати ту роботу, яку покладе на тебе той світ! Я залюбки відпущу тебе, Джо, скуштувати цього вільного життя, але тоді, як скінчиш школу, перед університетом.

— Пусти мене тепер! — мимохіть скрикнув Джо.

— Ні. Ще рано. Не виросли ще гаразд твої крила. Думки й ідеали в тебе ще не сформувалися доладу, не усталилися!..

— Коли ж я незугарний учитися! — загрозливо скрикнув Джо. — Знаю, що не вчитимусь!

Містер Бронсон подивився на свого годинника й наважився йти з кімнати.

— Я ще поміркую. Не знаю, що буде краще: чи відразу віддати тебе до військової школи, чи ще трохи залишити в оцій.

На відході він ще на мить зупинився й, озирнувшись, мовив:

— Пам’ятай лише, Джо, що я не гніваюся на тебе. Мене тільки жаль та прикрість бере!.. Ти поміркуй як слід про все, за що ми зараз розмовляли, а ввечері скажеш мені, на чому ти станеш.

Він пішов, і незабаром Джо почув, як грюкнули, зачиняючись за батьком, сінешні двері. Хлопець сів на великий фотель і склепив вії.

«Військова школа! О, цієї установи він боявсь, мов звірятко пастки!.. Ні, туди то вже він ні за що не вступить! Тутешня ж школа... — від одної згадки про неї він глибоко зітхнув. — Йому звелено поміркувати до вечора. Ну, як так, то він знає, що робити! І вечора чекати дарма!».

Джо рішуче схопився на ноги, насунув аж на очі капелюха й подався з дому. «Він доведе батькові, що зуміє виконати своє життєве завдання, — думав він, виходячи. — О, так, він доведе!..»

Дорогою до школи Джо остаточно склав свій план. Лишалося тільки втілити його в життя. Обставини ніби сприяли, у школі саме була перерва, і йому пощастило зайти до свого класу й зібрати та зв’язати свої книжки без найменшої перешкоди. Йдучи вже з книжками, він у подвір’ї зустрів Фреда й Чарлі.

— Що трапилося? — запитав Чарлі.

— Відчепись! — буркнув Джо.

— Що ти робиш?

— Чи ж не бачиш? Несу додому свої книжки. А тобі що здалося?

— Ну, слухай, — устряв до розмови й Фред. — Що за секрети? Кажи, що тобі скоїлося? Чому криєшся?

— Незабаром довідаєтесь! — кинув багатозначно Джо, певно, багатозначніше, ніж сам того хотів.

І повернувши здивованим товаришам свою потилицю, швидко чкурнув геть, щоб не додати ще чого.

Він пішов додому, зайшов до своєї кімнати й заходився порядкувати. Скинув свій новий одяг, акуратно повісив його в шафу, а сам одягся у старіший. Відтак витяг із комода трохи білизни, дві сорочки, пів дюжини панчішок, хусточки, гребінець та зубну щітку.

Усе це він загорнув у грубий папір, перев’язав шворкою, далі помилувався хвилину, як воно в нього добре вийшло, потім витяг із шухляди в бюро свої заощадження за кілька останніх місяців, що становили суму в кілька доларів. Ці гроші він збирав на Свято 4 липня[4]), але зараз він поклав їх до кишені, анітрішечки не шкодуючи.

Нарешті, сівши до бюро, Джо розгорнув свій бювар і написав: «Не шукайте мене й, будь ласка, не турбуйтеся! Мені тут не щастить, отже, я прямую до моря. Не сумуйте. Я зможу сам подбати за себе! Колись я повернуся, і тоді ви ще пишатиметеся мною. Бувайте здорові, тато, мама й Бессі. Джо».

Цидулку він поклав на бюро так, щоб вона враз упадала на очі, далі взяв під пахву свій пакунок, прощальним поглядом обвів кімнату й крадькома вийшов.

VIII. Фриско-Кід та новий юнґа

Фриско-Кід дратувався, та ще й брала його озлість. Хлопчакам, що саме надили рибу на доку[5] й заздро поглядали на нього, й на думку б не спало, що йому щось може бути не до шмиги. Вони, звісно, були одягнені краще й чистіше за нього, доля не позбавила їх батьків, які їх пестили, але він... він жив на вільній волі, крейсував собі по затоках серед товариства справжніх моряків, і життя його рясніло пригодами. Вони ж — бідолашна малеча — ниділи весь час удома, і скрізь їх оточувала одноманітність та сувора дисципліна. Їм і не снилося, що Фриско-Кід зі свого кокпіту[6] на «Сліпучому» позирає на них із не меншою, а відай ще й з більшою заздрістю й ремствує на свою долю за те, що йому бракує саме тих життьових умов, які їм так наостогидли. Романтика пригод солодкоголосою сиреною співала їм про далекі незнані країни та славетні геройські вчинки. А фантазію Фриско-Кіда зачаровував невідомий йому затишок родинного життя. Серед ясного дня йому снився той сон нездійснений: рідне коло братів і сестер, батько, який підтримає порадою, матуся, яка ніжно поцілує.

Він сердито насупився, зліз із даху на каюті «Сліпучого», де вилежувався на сонці, та скинув важкі гумові чоботи. Відтак, сівши на краєчку вузенького чардака, звісив ноги просто в холоднувату солону воду.

«Ось, де вона, справжня воля!» — позираючи на нього, міркували хлоп’ята. Надто до душі були їм усім оті величезні маринарські чоботи, що сягали аж за коліно й припиналися до ремінної запояски. Вони не знали, що Фриско-Кід не мав власних чобіт і мусів човгати цими старими шкарбанами Піт-ле-Мера, хоч вони й були йому завеликі. До того ж хлопці не уявляли й того, як важко було тягати на ногах ці чоботиська та ще й за такої спеки!

Дратували Фриска-Кіда оті хлоп’ята, що їли його очима, а озлість спричиняло щось інше, а саме: команда «Сліпучого» не мала всього належного складу, бракувало хоч би одної ще людини, отже, Кідові доводилося працювати за двох. Він не нарікав, коли треба було кухарювати, залюбки прибирав чардака, тягав цебром воду... Але, як доходило до того, щоб вишкрібати казанці, мити посуд — тут він обурювавсь! Це ж пак! Чому він має робити те, на що здатне перше-ліпше хлоп’я? Він, хто вміє керувати вітрилами, витягати кітву, стернувати й приставати до берега!

— Гей, стережися там! — Піт-ле-Мер, чи Піт-Француз — капітан на «Сліпучому», хазяїн і можновладець Кідів — жбурнув до кокпіту якийсь невеличкий пакунок, а далі й сам з’явивсь на чардаку, стрибнувши враз просто з молу.

— Мерщій! Плігайть! — кинув він хлопцеві, якому належав той пакунок і який вагався, не знаючи, як його стрибнути з молу, що був вищий за рівень чардака щось футів за п’ятнадцять. Треба, було вхопитися рукою за крицевого штага, аж вона туди не сягала…

— Ну-с. Один, два, три! — ласкаво заохочував його Піт-Француз, як заохочують усіх новаків капітани, якщо їм бракує робочих рук.

Хлопець кинувсь усім тілом уперед, ухопився за штага й за хвилину стояв уже на чардаку з долонями, що аж пашіли після цього.

— Кіде! Це наша нова матроз. Я пофінен вас познайомить! — Капітан Піт-Француз вишкірив зуби, підморгнув, уклонився й одійшов од них, кинувши ще на пояснення:

— Містер Шо Бронсон.

Обидва хлопці з хвилину мовчки дивилися один на одного. Певно, вони були одного віку, проте новий матрос виглядав здоровішим та дужчим за Фриско-Кіда, що простяг до нього руку. Джо потис її.

— Так ви оце хочете скуштувати плавби? — спитав Кід.

Джо Бронсон на знак згоди хитнув головою і перш, ніж додати щось словами, цікаво озирнувся навколо.

— Еге, я думаю, якийсь час поплавати тут, у затоці, а згодом, як оббудусь на воді, попрямую баком у широке море.

— Чим?

— Баком чи на баці ... ну, там, де живуть матроси, — пояснював він засоромлено й спалахнув, не маючи певності, що сказав правильно.

— У морській справі ви щось тямите?

— Так... ні... цебто знаю тільки з книжок.

Фриско-Кід лише посвиснув у відповідь, крутнувсь на п’ятах і, запишавшись перевагою свого досвіду проти новака, пішов до каюти.

«На море плисти збирається, — усміхався він сам до себе, розпалюючи в печі й заходжуючись кухарювати, — та ще й «баком»! І гадає, що це дуже приємно!

Тим часом Піт-Француз демонстрував новому матросові своє судно так, ніби це був якийсь почесний гість. Він був такий чемний, такий улесливий навіть, що Фриско-Кід, вистромивши голову, щоб покликати їх вечеряти, ледве не зареготавсь уголос.

Давно вже Джо не вечеряв у такий смак. Їжа була проста, але здорова, солоне ж повітря й уся маринарська обстанова навколо збільшували апетит. У маленькій каютці було чисто й охайно. Усе, що було тут, містилося так, щоб і найменшого куточка марно не пропало. Стіл розкладався лише тоді, як треба було їсти, а то висів собі, прип’ятий до стіни. З обох боків у каюті стояли два ліжка, що разом правили й за ослони, на які сідали до столу. Постіль удень згортали й сидіти доводилося на добре змитих дошках. Увечері в каюті присвічувала спеціальна морська лампа, що висіла, вилискуючи мідяним резервуаром, а вдень було видко, бо каюта мала аж чотири ілюмінатори, цебто круглі бокові віконечка, що в них заправлене товсте скло. З одного боку дверей містилася піч і стояв короб з паливом, а з другого — шафа для посуду. Передню частину каюти оздоблювали дві гвинтівки й дробовик. До того ж з-під згорнутої постелі французової стриміло ще двійко револьверів та пояс-патронташ.

Усе це здавалося Джо за сон. Не раз, не двічі мріяв він за таку обстанову, ось тепер навсправжки сидів тут... Здавалося йому, що й обох своїх нових товаришів він знає вже здавна. Піт-Француз до нього весело осміхався через стіл. Як правду мовити, то обличчя у капітана було махлярське, а Джо здавалося, що воно «у борвах обвітріле». Фриско-Кід набиваючи собі рота стравою, розповідав йому про шторм, який нещодавно подолав «Сліпучий»... Джо, слухаючи, відчував дедалі то більшу пошану до цього хлопця, який давно вже плаває і так добре знається на всьому маринарстві.

Вечеряючи, капітан майже кожного шматка запивав вином... нарешті, обличчя йому розжеврілося, пішло червоними плямами, він простягся на ліжку, не постеливши навіть як слід на ніч, і незабаром щосили захропів.

— Раджу й вам зробити так само! Поспіть годин зо дві, — привітно звернувся Фриско-Кід до Джо, показуючи на друге ліжко, — бо, мабуть, уночі доведеться попрацювати.

Джо слухняно ліг, але заснути відразу не міг. Лежав із розплющеними очима, дививсь на держално будила, що теліпалося тут таки в каюті, й дивувався, що так хутко чергувалися події протягом якихось там дванадцятьох годин!.. Ще зранку сьогодні він був звичайнісінький школяр, а ось зараз він уже за матроса на «Сліпучому», й куди понесе його цей вітрильник — він не знає.

Його п’ятнадцять років перетворилися в уяві на цілих двадцять. Джо почував, що він що не цаль, то доросла людина, та ще й моряк. От добре було б, якби його зараз побачили Фред і Чарлі... Але вони таки незабаром довідаються про все!

Він уже бачив, як вони за нього оповідають хлопцям, що колом їх оточили.

— Хто? Джо Бронсон?..

— Так, він пішов на море! Ми з ним щиро товаришували!..

Джо, потішаючи свою гордість, уявляв собі цю сцену. Відтак йому трохи шпигнуло в серце: він згадав про матір, як вона турбуватиметься та сумуватиме... але думка пурхнула далі до батька, й серце знов затужавіло.

«Не можна сказати, що батько був лихий чи поганий на вдачу... Ні! Та він ніяк не міг зрозуміти його, свого сина... Отут воно й лихо, — думалося далі Джо. — Ще ось-ось уранці він сказав, що життя не забавка, а хлопці, які так думають, здатні натворити всіляких дурниць та вскочити в таке, що потім не знатимуть, як його й ноги виволочити!.. Ну, щодо нього, то він, Джо, добре знає, що життя — то тяжка праця й суворий досвід у світі. Але водночас він знає, що й недорослі хлопці мають свої права. Він покаже батькові, що сам зможе подбати за себе. У будь-якому разі може написати додому листа, як уже оббудеться тут і пристосується до свого нового вільного життя.

IX. На «Сліпучому»

Йолик, злегка чиркнувши об борт «Сліпучого», урвав Джо нитку його роздумів. Він здивувався, що не чув рипу веслового. Двоє людей ускочили на палубу й зайшли до каюти.

— Бодай мене доля зацурала, коли вони тут не хроплять, — крикнув той, що ввійшов перший і хвацько витягнувши Фриско-Кіда з його ліжка одною рукою, другою сягнув по пляшку. Піт-Француз, спавши по той бік, підвів голову й поздоровкався, але очі йому склепилися.

— А це хто тут? — проплямкав Кокні, як його називали, посмоктуючи з пляшки вино, і витяг Джо з ліжка простісінько на підлогу. — Пасажир?

— Ні, ні — поспіхом відповів Піт-Француз, — це наш нова юнґа. Туше гарна клопшик.

— Гарний чи поганий, а доведеться йому тримати язика на зашморзі, — пробурмотів другий прибулий. Він досі ще й пари з вуст не пустив і тільки люто позирав на Джо.

— А я ось що скажу: як же це тепер випадає? — заговорив перший. — Сподіваюся, що ми з Білом матимемо свою частку!

— «Сліпучий» дістає третину, решту ми ділити на п’ять частин. П’ятеро люди й п’ять частка. Туше тобре так.

Піт-Француз схвильовано своєю каліченою мовою, обстоював, що «Сліпучий» має право тримати команду з трьох душ, і сподівався, що Кід його підтримає, але той, не встряваючи до їхньої розмови, узявся варити каву.

Усе це для Джо була китайська грамота, він утямив тільки одне, а саме, що він є причиною сварки. Нарешті Піт-Француз таки добився свого, і прибульці, посперечавшись, утихомирились. Випивши кави, усі пішли на палубу.

— Залишись у кокпіті, не навертайсь їм на очі — прошепотів Фриско-Кід. — Як оснащувати й таке інше я покажу згодом.

Серце Джо раптом сповнилось великою вдячністю; він відчув, що тут на «Сліпучому» лише до Фриско-Кіда, тільки до нього, він може у скруті вдатися по допомогу.

До Піта-Француза в ньому вже наростала неприязнь. Чому саме, так він і не міг собі пояснити; просто почував до нього антипатію.

Спереду зарипіли блоки — й величезний грот майнув над ними. Біл віддав вітпропуска, Кокні поклав стерно на облавок, Фриско-Кід поставив клівера, Піт-Француз підпер румпель, і «Сліпучий», підхоплений вітром, трохи скантувавши, вийшов на середину фарватеру. Джо чув, що розмова йшла про те, щоб не засвічувати ліхтарів і добре пильнувати, але з усього цього міг утямити лише те, що йдеться про якесь порушення навігаційних правил.

Берегові вогні Окленда проносилися повз них. Незабаром між доків і темних мас кораблів почали проглядати неясні обриси болотяних мілин, і Джо зрозумів, що вони простують до Сан-Франциської затоки. Вітер набігав із півночі з легким бурханням, і «Сліпучий» безгучно розсікав воду каналу.

— Куди ми прямуємо? — спитав Джо у Кокні, намагаючись і бути ґречним, і задовольнити свою цікавість.

— Ми з моїм спільником Білом їдемо забрати крам зі своєї фабрики, — з усміхом відповів цей поважний джентльмен.

Джо спало на думку, що як на фабриканта цей суб’єкт мав досить дивний вигляд; але взявши на увагу, що в цьому цілком новому для нього світі можуть бути речі ще дивовижніші, нічого не сказав. Він уже опинився на слизькому перед Кідом, показавши, що не знає доладу, що то воно є «бак», і не хотів виявляти своє неуцтво надалі. Трохи згодом його послали загасити лампу в каюті. «Сліпучий» змінив напрямок і попростував до північного берега. Усі мовчали, крім Біла й капітана, які пошепки перекидалися іноді словами. Нарешті судно поставили проти вітру й обережно спустили клівера та грота.

— На коротка кітфа, — прошепотів Піт-Француз Фриско-Кідові. Той пішов на корму й віддав кітву, викинувши дуже небагато ланцюга.

Підтягнули човен «Сліпучого», і того йолика, що ним припливли ці чужі люди.

— Глядіть, щоб це цуценя не наробило нам клопоту! — буркнув пів голосом Біл, сідаючи разом із товаришем до човна.

— Веслувати вмієш? — запитав Фриско-Кід, коли вони влізли у свій човен.

Джо головою потакнув.

— Ну, то берися до весел, але дотримуй тиші, — Фриско-Кід сів за другого весляра, Піт-Француз узявся до стерна. Джо звернув увагу на те, що весла обмотано якимось плетивом і навіть кочети пообшивано шкірою. Неможливо було наробити галасу, хіба що схибне весло. Щоб запобігти цьому, Джо досить добре вмів веслувати, бо не раз управлявся на озері Мерит. Вони йшли у кільватері другого човна; Джо обернувся й помітив, що їхній човен посувається вздовж молу, де стояло кілька суден. На всіх ліхтарі ясно палали, але човни пливли поза смугою цього світла. За наказом, що його віддав Кід пошепки, Джо поклав весла. Обидва човни тихесенько, мов примари, причалили до невеличкого берега, і вони вилізли.

Джо слідком за іншими, що ступали дуже обережно, почав здиратися на високий, футів зо двадцять заввишки, берег. Угорі він опинився на вузькоколійній залізниці, рейки якої пробігали серед куп накиданого іржавого брухту. Оті кучугури тяглися з обох боків рейок хтозна як далеко, а десь ген-ген манячили неясні обриси будівлі, що скидалася на фабрику. Супутники Джо заходилися тягати залізо вниз до човнів; Піт-Француз, схопивши його за руку й ще раз перестерігши, щоб дотримував тиші, наказав робити те саме. На березі вони передавали свою ношу Фриско-Кідові, а той навантажував усе це то на один, то на другий човен. У міру того, як навантажені човни важчали й сідали глибше у воду, Кід, щоб вони не сіли на мілину, відштовхував їх далі від берега.

Джо робив щосили, хоч не міг не дивуватися чудності всієї цієї справи. Чому все це робиться так таємно? Чому бояться навіть слово голосно мовити? Лише почав він думкою ставити собі ці запитання, як ураз у мізку зародилася страшна підозра і тієї ж миті з берега раптом почувся совиний крик. Дивуючись, як воно сова опинилася в такому непідходящому місці, він зробив крок, щоб забрати нову партію брухту. Аж ось із темряви стрибнула людина, скерувавши на нього затьмареного з трьох боків ліхтаря. Засліплений, він одскочив і заточився. Тоді з револьвера, що був у руці в того чоловіка, гримнув постріл, неначе з гармати. Джо цієї миті лише й міг збагнути, що в нього стріляють, і що ноги самі хотять тікати. Якби він і схотів, то не міг би залишитись отут і давати пояснення цій розлюченій людині з димливим револьвером у руці; отже, він і припустив чимдужче вниз до берега; дорогою нагнався на другого чоловіка, що вистрибнув з-поза другої купи брухту, теж тримаючи в руці затьмареного з трьох боків ліхтаря. Цей швидко схопився на ноги й заперчив із револьвера наздогін хлопцеві, який чкурнув униз під насип. Женучи до човна, той скочив у воду. Піт-Француз сидів біля корми, а Фриско-Кід тримав уже весла напоготові.

Скерувавши човна передком до моря, вони спокійно чекали на нього. Весла хоч і були наставлені, але вони не ворушили ними, бо з берега стріляли. Другий човен стояв ближче до берега, був навіть наполовину витягнутий на берег. Біл силкувався зсунути човен у воду і гукав на Кокні, але цей джентльмен цілком знетямився і плюскався у воді, поспішаючи слідком за Джо. Не встиг Джо влізти в човен через корму, як Кокні за ним і собі поліз. Отож, перевантажене залізом суденце замалим не перевернулося і неабияк зачерпнуло води, а це було небезпечно. Тим часом ті обидва, на березі, знов зарядили свої револьвери й почали стрілянину... На цей раз їм пощастило. Знялася тривога. Почулися голоси та крики на суднах, що стояли вздовж молу, яким пробігали ті, які стріляли. Десь удалині пролунав пронизливий поліційний свист.

— Забирайтесь геть! — заревів Фриско-Кід. — Ми через вас затопимося. Ідіть, допоможіть вашому товаришеві.

Але тому зуби клацали з переляку, і він не міг ні говорити, ні поворухнутися.

— Викинь сей пошефільний геть із шовна, — наказав із корми Піт-Француз. Тієї ж миті куля розтрощила весло в його руці, але він спокійно витяг запасне.

— Джо, допоможіть! — наказав Фриско-Кід.

Джо зрозумів, і вони разом підхопивши людину, яка збожеволіла з жаху, викинули її за борт. Дві-три кулі плюхнули біля Кокні, як він випірнув, саме в пору, бо Біл, зсунувши таки з берега свого човна, тут його й витяг.

— Ну, гайда! — гукнув Піт-Француз.

Кілька ударів веслами — й вони опинилися поза зоною вогню.

Проте в човні був завеликий тягар, й легке суденце могло щохвилини затопитися. З капітанового наказу Джо почав кидати залізо у воду, а тим часом ті, які сиділи на веслах, гребли. Плисти стало безпечніше, але як вони черканули бортом «Сліпучого», човен так скантувався, що перевернувся у воду, обдарувавши при цьому рештою брухту морське дно. Джо та Фриско-Кід випірнули, попліч буксуючи йолика за фалень. Піт-Француз допоміг їм видертися на палубу.

Вони вже кінчали вичерпувати з човна воду, коли на кін з’явився Біл зі своїм спільником. Усі заходилися гарячково працювати, і перш ніж Джо встиг опам’ятатися, грот та клівер були вже на місці, кітву витягли, і «Сліпучий» линув униз фарватером. Біля якихось темних мілин Біл та Кокні попрощалися й відпливли своїм човном. Піт-Француз у каюті проклинав на всі лади й усякими діалектами невдачу і топив лихо у пляшці.

X. Серед берегових піратів

Чим далі відпливали вони від берега, то дужчав вітер, і незабаром «Сліпучий» так скантувався, що надвітряний бік його поринав у воду мало не до поруччя кокпіту. На нарядді в них висіли ліхтарі. Судном керував Фриско-Кід. Джо сидів поруч і обмірковував події цієї ночі.

Далі дурити себе він не міг. Події промовляли за себе. У голові йому вирували всякі думки. Якщо він і зробив щось негаразд, то несвідомо — міркував він — а тому було не за минуле соромно, а страшно за майбутнє. Він опинився в товаристві злодіїв та розбишак, тих берегових піратів, що про їхні дикі вихватки він чув лише поголоски. І от тепер він сам потрапив до них, знає про них таке, що зараз їх можна до в’язниці посадити. Саме це й примусить їх пильнувати його, як ока, а це зменшить його шанси на втечу. А проте він таки втече за першої нагоди.

Тут пасмо його думок перервав шквал; він із такою силою хитнув «Сліпучого», що той дуже скантувався, і хвиля аж на палубу хлюпнула. Фриско-Кід жваво поставив проти вітру, а разом зарифував грота, а там заходився зарифляти й далі; робив це сам-один, бо Піт-Француз лежав у каюті, а Джо лише без діла дивився.

Шквал, що мало не перекинув «Сліпучого», тривав недовго, але він віщував негоду. Незабаром вихор і справді почав налітати подувами з півночі. Грот не забирав вітру, а тому полоскався й шарпався так, що здавалося, от-от роздереться у шмаття. Судно скажено кидалося на розбурханому морі. Усе наче б то змішалося, але навіть недосвідчене око Джо спостерігало певну організованість серед цього замішання. Він пересвідчився, що Фриско-Кід наперед знає, що й коли треба робити. Усе це спостерігаючи, Джо засвоїв собі ту істину, що її не знаючи, люди часто життя своє занапащують, а саме: мусиш знати, на що ти спроможний.

Фриско-Кід знав, на що він спроможний, а тому був певний у собі. Був розважний, не втрачав самовлади, робив усе хутко, та неабияк. Не було тут недбалості. Кожного рифа закріплено на шталі. Звичайно, щось несподіване могло трапитися, але ні наступний шквал, ні навіть сорок таких шквалів не спромоглися б порвати його рифових вузлів. Він покликав Джо, щоб той допоміг підтягнути грота, вибираючи ґафель-гардель. Пройти бушпритом та взяти одного рифа на клівері — це була вже дурниця проти того, що зроблено; отже, за кілька хвилин вони знов сиділи в кокпіті. За Кідовим приводом Джо вибрав клівер-шкота й, раніш ніж піти до каюти, щось на фут спустив висувного кіля. У запалі боротьби зі стихією неприємні думки на деякий час розвіялися. Беручи собі за приклад Фриско-Кіда, Джо зберігав самовладу.

Виконував накази свого товариша негайно й моторно. Поєднавши свої кволі сили в боротьбі проти бурхливої стихії, вони її таки подолали.

Джо знов наблизився до свого нового товариша, що стояв біля румпеля й керував судном.

Він був гордий і за нього, і за себе. Коли ж він прочитав у Фриско-Кідових очах мовчазну ухвалу, то почервонів так, мов молоденька дівчинка, що вперше почула комплімент. Але тієї ж миті майнула йому думка, що цей хлопець — злодій, звичайнісінький злодій, і він інстинктивно від нього відсахнувся. Йому ще ніколи не доводилося зазирати у прірву життя. Добірні книжки, які він читав, вихваляли чесність і правдивість, і ще змалку звик він жахатися злочинців. Тому, відсторонившись трохи від Фриско-Кіда, він сидів мовчки. Але Фриско-Кід увесь поринув у керування судном і не звернув уваги на раптову зміну в настрої нового товариша.

Та Джо дивувала одна річ: думка, що Фриско-Кід — злодій, відштовхувала його, а сам Фриско-Кід — ні. Чесна людина відчула б відразу до нього, а його тягло до цього хлопця. Кід йому подобався; чому саме він і сам не знав.

Якби Джо був старший, то зрозумів би, що в цьому хлопці його ваблять прекрасні риси характеру: самовлада, мужність, упевненість у собі, сміливість і якась прирождена лагідність та доброзичливість. Але через свій недосвід Джо гадав, що це власна зіпсованість перешкоджає йому зацурати Фриско-Кіда. Червоніючи за цю свою ваду, він не міг затлумити в собі тієї палкої симпатії, яка зростала в ньому до цього, якогось надзвичайного, пірата.

— Підтягни фалень човна на два, на три фути! — наказав йому Фриско-Кід, що його ока ніщо не могло втекти. З човном, якого потягнено причалом на дуже довгій фалені, було негаразд. Він то відставав, туго напружуючи кодолу, то, навпаки, стрибав уперед так послабляючи кодолу, що здавалося, от-от упірне під одного з тих високих білих хребтів, що ревли зажерливо з усіх боків. Джо переліз через поруччя кокпіту на палубу, вийшов на слизький трапець і попрямував до кнехту, де прип’ято човна.

— Будь обережний! — погукнув до нього Фриско-Кід, і тієї ж мить важка хвиля так ударила в бік «Сліпучого», що той весь перехилився. — Залиш одного швага на кнехті й підтягни, коли фалень послабне.

Для новака це була дуже важка робота. Джо розкрутив кодолу до останнього швалу; тримаючи одною рукою за кінець, другою збирався знову накручувати кодолу, та враз човен, підхоплений гривою хвилі, сіпнув і натягнув кодолу так, що Джо не зміг утримувати її в руках; кодола випорснула й захльоскала в борт. Джо в розпачі схопив за кінець, але його потягло за край слизької палуби.

— Покинь кінець, покинь! — гукнув йому Фриско-Кід. Джо випустив із рук кодолу тієї миті, коли сам він був уже на самісінькому краєчку палуби; човен негайно почав відходити від корми. Джо засоромлено дивився на товариша, чекаючи, що той лаятиме його за незграбність. Але Фриско-Кід лагідно усміхнувся.

— Гаразд, — сказав він, — кістки цілі, й ніхто не опинився за бортом. — Краще загубити човна, ніж людину. Така моя думка. Та власне, ніякої шкоди й нема. Ось ми його впіймаємо. Піди спусти ще на два фути висувного кіля, потім вертайся сюди й роби те, що я скажу. Тільки не хапайся, роби все спокійно й упевнено.

Джо спустив висувного кіля й повернувся. Фриско-Кід поставив його біля клівера.

— Поклади стерно за вітром на борт! — крикнув Фриско-Кід, усім своїм тілом налягаючи на румпель. — Віддай! Так. Добре. Тепер допоможи мені з грот-шкотом.

І разом працюючи попліч, вони налагодили грота. Джо вже цілком захопився роботою. «Сліпучий» вип’явсь диба, як перегінний бігун, і погнав за вітром: напнуті вітрила його гули, шкоти торохкотіли дрібушечками.

— Віддай клівер-шкота!

Джо зробив це. Клівер напнувся й судно завернулося на другий галс. Від цього маневру Піта-Француза жбурнуло з ліжка аж на інший кінець каюти, на підлогу, де він і лежав, нічого не тямлячи. Фриско-Кід стояв притулившись до румпеля та скеровуючи судно назад пройденим допіру шляхом; глянувши на п’яного Піта-Француза, який лежав на підлозі каюти, він сказав з огидою:

— Який собака! Ми затопимося, а він і пальцем не ворухне.

Двічі кружляли вони на тому самому місці, й нарешті Джо пощастило угледіти човна, що гойдався в темряві під блиском зірок.

— Устигнемо, ще й як устигнемо! — сказав Фриско-Кід, скеровуючи «Сліпучого» за вітром, прямісінько до човна й помалу-малу збавляючи ходу.

— Хапай!

Джо перехилився за борт, піймав кодолу й прикрутив до кнехта. Відтак вони знову повернули й попливли далі. Джо почував себе ніяково, що завдав такого клопоту. Але Фриско-Кід хутко заспокоїв його.

— О, це нічого... це з кожним буває попервах. Є такі, що забувають, як їм самим було важко всього навчитися, й лають новака, як зробить не те, що слід. Я ніколи не лаю. Бо сам добре пам’ятаю...

І він розповів Джо про різні свої пригоди з тих часів, ще коли він маленьким хлоп’ям уперше опинився на морі, й про жорстокі кари, що на нього накладали. Він просунув кінець движкої кодоли крізь шийку румпеля, й цю розмову вони провадили, сидячи під захистом кокпіту.

— Де ми? — запитав Джо, коли вони проминали маяка, що миготів на прискалку.

— Козячий острів. По той бік острова в них тут навігаційна школа й порохівні. Дуже добре місце для рибалок... особливий сорт тріски. Ми перейдемо на навітряний його бік, тоді навпростець і кинемо кітву біля острова Янголів, де розташований карантин. Там і будемо стояти, поки Піт-Француз не протверезиться та й не скаже, куди далі пливти. Тепер ти можеш піти в каюту й трохи поспати. Тут я й один впораюсь.

Джо заперечно похитнув головою. Він надто перехвилювався, і на сон його не забирало. Та як йому й думати було про спочинок, коли «Сліпучого» кидало то вгору, то вниз, і бризки шумовиння хмарами здіймалися з-під бушприта. Одяг на ньому майже зовсім протрях, і він волів залишатися на палубі та милуватися видовищем.

Вогні Окленда дедалі меншали, вони вже ледве миготіли в нічній темряві, а на південь, спускаючись із горба в долину, милями тяглися вогні Сан-Франциска. Від поронного будинку до Телеграфного Горба Джо упізнавав головні квартали міста. Десь там, серед тих вогнів, що миготіли в темряві, був і будинок його батька; може, зараз, цієї самої хвилини його згадують і журяться за нього. Там, у затишному своєму ліжку спить Бессі... Ранком вона прокинеться і буде дивуватися, чому брат її Джо не прийшов до сніданку. Джо здригнувся. Майже зовсім розвиднилося. Голова його поволі схилилася на Фриско-Кідове плече, й він умить заснув.

XI. Капітан і команда

— Прокидайся! Зараз кинемо кітву.

Джо схопився на ноги і збитий з пантелику незвичайною обставиною не міг зразу второпати, де він. Усе перебуте за день забулося уві сні. Нарешті він згадав. Вітер, як розвиднилось, вщух, і тільки там ген-ген вода мружилася чималими брижами. «Сліпучий» помалу наближався до затишку скелястого острова. Небо було ясне; повітря сповняла бадьорлива свіжість ранку. Море, беручись жмурками, наче всміхалося у променях сонця, що на сході здіймались над обрієм. На півдні височів острів Алькатрас із гарматами коронованих шпилів, звідки фанфари сурм вітали день. На заході між Тихим океаном і Сан-Францискою затокою роззявляла свою пащу Золота Брама. Разом із припливом, цілком оснащене, туди на всіх вітрилах повільно простувало судно. Це було дуже мальовничо. Джо протер свої заспані очі й милувався із краєвиду, поки Кід не наказав йому йти на передок готуватися до спускання кітви.

— Розмотай-но сажнів із п’ятдесят ланцюга, — скомандував Кід, — і будь напоготові.

Він обережно скеровував судно на вітер, разом із цим віддаючи клівер-шкота.

— Віддати клівер-нираля!

Джо, бачивши, як усе це робилося минулої ночі, швидко й добре упорався.

— Тепер кинути кітву!

Ланцюг із неймовірною швидкістю порснув у воду — й «Сліпучий» став нерухомо. Фриско-Кід пішов допомогти Джо, й вони разом спустили грота, убрали його, як слід, усе підв’язали равентами й закріпили ґік на секторі.

— Ось тут відро, — сказав Фриско-Кід, передаючи його Джо. — Вимий палубу, але, бодай що, не лякатися мені ні води, ані бруду! Ось і дряпак! Пошаруй ним добренько так, щоб тут усе блищало. Коли впораєшся із цим, вичерпай воду із човна. У нього сьогодні вночі, здається, трохи розійшлися защільнення. Я піду вниз готувати сніданок.

Незабаром по всій палубі весело захлюпала вода, а дим, що посунув із печі каюти, обіцяв щось смачне. Працюючи, Джо інколи зводив голову й роздивлявся навкруги. Те, що бачили його очі, не могло не припасти до душі будь-кому зі здорових хлопців, а Джо саме й був такий. Романтика цієї обстанови якось незвичайно підбадьорювала його, й він почував би себе цілком щасливим, якби міг забути, хто його нові товариші. Думка про це й про Піта-Француза, що спав там унизу п’яний, отруювала йому всю красу цього ранку. Він не звик до таких речей, і ця груба життєва правда вражала його. Хлопець податливіший, може, й збочив би з дороги, але з Джо сталося навпаки: в ньому лише зміцніло бажання бути морально чистим і непохитним та зберегти пошану до себе. Скинувши оком навколо, він зітхнув. Чому люди не можуть бути чесними й правдивими? Надто вже не хотілося йому розлучатися з усією цією обстановою. Проте події минулої ночі дуже вразили його.

Він знав, що коли хоче зостатися вірним до себе, то мусить тікати звідси.

На цьому його роздуми перервалися: його покликали снідати. Тут він упевнився, що Фриско-Кід знається на кухарській справі не гірше, як на морській.

Отже, він гаразд ушанував сніданок Фрискового виробу. Подано рисову кашу з конденсованим молоком, біфштекс зі смаженою картоплею, та ще й добрячої французької булки з маслом і каву. Піт-Француз із ними не снідав, хоч Фриско-Кід не раз намагався розбудити його. За кожним разом він лише щось бурмотів, гарчав, напіврозплющував свої п’яні очі й знов починав хропіти.

— Ніколи заздалегідь не вгадаєш, коли це до нього приступить, — пояснив Фриско-Кід Джо, коли той, перемивши посуд, знов вийшов на палубу. — Іноді цілий місяць мине, й нічого з ним не буває, а то цілий тиждень день у день він у такому стані. Іноді буває лагідний, а іноді з ним просто небезпечно; найкраще його не чіпати й не навертатися йому на очі; тільки не здумай перечити йому, а то біда буде.

— Ходімо купатись, — раптом сказав він, враз переходячи до приємнішої теми.

— Плавати вмієш? — Джо потакнув головою.

— Що це таке? — спитав Джо, наміряючись у воду стрибнути, й показав на берег затоки, де стояло кілька будівель та багато наметів.

— Карантин. На китайських пароплавах привозять багато віспяних, отож їх затримують тут, поки лікарі не скажуть, що вони не рознесуть пошести. І знаєш, вони щодо цього дуже суворі тут, бо...

Плюсь! Коли б Фриско-Кід перед тим, як стрибнути у воду, домовив своє речення, він би позбавив Джо великого клопоту. Але він не скінчив своєї думки, й Джо стрибнув у воду слідком за ним.

— Ось що, — запропонував Фриско-Кід за пів годинки, коли вони обоє, ладнаючись вилізати з води вхопились за ватерштага, — наловімо риби на обід, а відтак надолужимо те, що ми не доспали цієї ночі. Що ти на це скажеш?

Вони кинулися навипередки з води, але Джо знову якось шубовснув у воду, й коли йому нарешті пощастило видертися на палубу, Фриско-Кід встиг витягти на світ божий пару добрих вудок із великими гачками й бочку від макрелі з солоними сарделями.

— Це знадок, — сказав він. — Настромлюй на гачок цілу. Вони не розбирають. Хапають знадок просто з гачком і тягнуть — тут їм і каюк. Той, хто не перший спіймає рибу, муситиме почистити геть усю.

Грузила пірнули у воду, і волосині довелося спустити аж сімдесят футів, доки вони спинилися.

Грузило Джо ледве черкнуло дна, як щось засмикало волосінь. Почавши намотувати, він поглянув на Фриско-Кіда й побачив, що той, вочевидь, спіймав гарну рибину. Почалося палке змагання на швидкість; руч у руч висмикнули хлопці свої мокрі волосини...

Та Фриско-Кід був досвідченіший у цій справі: його риба опинилася в кокпіті перша. Риба Джо — трифунтова тріска — потрапила туди теж, але на хвилинку загаявшись. Він був у радісному захваті. Це було чудово! Такої величезної риби він не тільки сам ніколи не ловив, а й не бачив, щоб спіймав хто інший. І знову закинуто вудки, і нову пару риб долучено до тих, що спіймали раніше. Це був чудовий спорт! Джо, напевне, не заспокоївся, поки б не виловив усю рибу в затоці, та Фриско-Кід порадив йому припинити.

— Та тут нам на три обіди вистачить, — сказав він, — навіщо ж далі рибу нищити? До того ж, чим більше наловиш, тим більше тобі доведеться чистити, а тому раджу кинути цю справу негайно. Я йду спати.

XII. Джо хоче поїхати, не попрощавшись

Джо не журився, а ще радий був, що не перший спіймав рибу; це допомагало йому здійснити маленький план, який спав йому на думку, коли він купався. Кинувши у відро з водою останню почищену рибину, він почав роздивлятися навколо. До карантинної станції було не більш, як пів милі. Він міг добре розгледіти солдата-вартового, який ходив туди й сюди. Зайшовши до каюти, Джо з хвилинку прислухався, як хропли ті, хто спали. Щоб узяти пакунка з речами, треба було так близько пройти повз Фриско-Кіда, що він вирішив не брати його. Вийшовши знов на палубу, підтягнув човна, стрибнув у нього й відчалив.

Він прямував на карантин і спочатку веслував дуже обережно, боячись, як би з поспіху не зчинити небажаного шуму. Але дедалі дужче почав загрібати веслами й нарешті пішов нормальною ходою. Бувши уже на пів дорозі, він знов розглянувся навколо. Утечу можна було вважати за забезпечену, бо якби й вона виявилась, то «Сліпучий» не встиг би його наздогнати: Джо швидше за нього дістався б берега, де був би під захистом людини, яка носить уніформу — солдатів дядька Сема.

Раптом із берега до нього долинув звук пострілу, але він сидів спиною до берега й навіть не потурбувався озирнутися. За першим пострілом гримнув другий, і куля влучила у воду на відстані двох футів од весла. За цим разом він озирнувся. Солдат на березі наводив рушницю на нього, напевно, ладнаючись вистрілити втретє. Джо загнався на слизьке. Спокуса була велика: ще кілька добрих ударів веслами — й він на березі, де безпечно; але з цілком незрозумілих йому причин саме на тому березі стоїть солдат Сполучених Штатів і стріляє в нього з рушниці. Побачивши, що солдат націлюється втретє, Джо почав хапливо повертати назад. Човен став на місці, а солдат, опустивши рушницю, не зводив із нього очей.

— Мені потрібно попасти на берег! Дуже важливо! — крикнув йому Джо. Солдат заперечливо похитнув головою.

— Але мені дуже важливо, кажу ж вам! Дозвольте мені пристати!

Джо стурбовано озирнувся на «Сліпучого». Постріл, очевидно, збудив Піта-Француза. Отже, грота вже піднято, й у цей момент шлюп зривав кітву й налагоджував клівера.

— Тут не можна приставати. Чорна віспа! — крикнув солдат.

— Проте я повинен виладуватися! — стримуючи щось подібне до ридання, вигукнув Джо і знову взявся за весла.

— У такому разі я застрелю вас! — потішив його солдат і знов підніс до плеча рушницю.

Тоді Джо почав швидко міркувати. Адже острів великий; може там далі немає солдатів, щоб йому виладуватися, а там хай його заарештують; хай він заслабне на чорну віспу — це краще, ніж повертатись до піратів. Він напростував човна уздовж берега й почав скажено гребти праворуч. Затока була глибока, а до найближчої поворітки, за якою він міг би сховатися, було далеко. Якби він був досвідченіший у морських справах, то скерував би човна в іншому напрямку, зміркувавши, що тоді його вороги підпадуть під супротивний вітер... А так «Сліпучий» ішов за вітром, і це допомагало йому наздоганяти човен.

Деякий час не можна було сказати, хто переможе, бо вітер був невеликий і дмухав поривами. Раптом рвучкий подих вітру посунув шлюпа вперед так, що човен від нього був на відстані лише кількох десятків ярдів, але тут вітер враз якось ущух, і грот «Сліпучого» звис, ліниво клапаючи й гойдаючись туди й сюди.

— Ось як, фі ф мене украділь моя шофен! — закричав Піт-Француз і побіг до каюти по рушницю.

— Я попереджуй фас, фі сарас з шофна насад. Колі ні, я буду стріляйт!

Але ж добре тямлячи, що солдат пильнує з берега все, що тут коїться, він не наважився вистрілити навіть у повітря.

Джо ця загроза не злякала. Він, в якого ніколи ніхто не стріляв, за ці останні двадцять чотири години зазнав «вогню» вже двічі. Одним разом більше, одним разом менше — тепер це для нього не мало ваги. Отож він гріб шалено, не зважаючи на Піта-Француза, що в дикій люті загрожував йому найжахливішими карами, як він тільки попадеться йому до рук. Справа ускладнилася втручанням Фриско-Кіда, що почав бунтувати.

— Тільки спробуйте застрелити його, й я поклопочусь про те, щоб вас повісили, — погрожував він. — Залиште його. Він добрий, чесний хлопець. І йому не місце тут із нами; він не може пристати до нашого паскудного брудного життя!

— A-а, й ті тюді ж! — у лютій нестямі залементував Француз. — Ф такім расі я тебе вб’ю, — й він кинувся на хлопця. Фриско-Кід примусив його пробігти за собою від кокпіта до бушприта й назад, але тут міцний подув вітру приневолив Піта припинити цю гонитву й знову вдатися до попередньої. Підскочивши до румпеля й послабивши грот, як цього вимагав ходовий подув вітру, він скерував шлюп прямісінько на Джо. Той востаннє щосили гребнув веслами, відтак, у розпачі, спустив їх...

Піт-Француз попустив грот-шкота, й коли судно зменшило ходи, обгинаючи тепер нерухомого човна, витяг звідти Джо.

— Ти тільки мовчи! — прошепотів Фриско-Кід, коли розлючений француз прив’язував фаленя, — не відказуй, дай йому вилаятися, так ліпше буде!

Проте в Джо озвалася вся його англосакська кров, і він не послухав цієї перестороги.

— Послухайте ви, містере Піте-Французе або як ще вас там звуть! — сказав він. — Ви повинні знати, що я хочу від вас піти й піду. Отже, найкраще, що ви можете зробити, це виправити мене на берег. Якщо ви цього не зробите, то не буду я Джо Бронсон, якщо не запроторю вас до в’язниці!

Фриско-Кід із жахом чекав, що далі буде. Піт-Француз остовпів: якесь хлоп’я... на його власному судні... і насмілюється так із ним розмовляти... Це ж просто нечувана річ! Він знав, що, затримуючи в себе Джо, він порушує закон, але й відпустити його він боявся: хлопець надто багато знав про його судно й про те, що це судно поробляє. Погрожуючи в’язницею, хлопець сказав йому прикру правду. Єдине, що залишалося — це залякати хлопця.

— Ось як, фі мене закрошуфав ф’ясница? Колі так, то й фі пітете сі мной туди!... — люто заверещав француз. — Мінулій ніч і фі буф з нами ф чофен. Фітпофідайт мені: фі буф із нами, фі краф салізо, краф? Фі біг. І фі ще насмілійсь казаті, що фі міне надіслай до ф’ясница? Ха, ха, ха...

— Так, але ж я не знав, — відказував Джо.

— Ха, ха... Смішно. Фі це скашіть суддя — фін теш сміяться.

— Кажу ж вам, що я не знав, — відважно повторив Джо. — Я не знав, що потрапив до злодіїв!..

З цих його слів Фриско-Кіда всього немов підкинуло; якби Джо поглянув на нього, то побачив би, як обличчя йому зашаріло вогнем.

— Але тепер, — казав Джо далі, — я це знаю й тому вимагаю, щоб ви мене виладували на берег. Законів я не знаю, але знаю, що чесно й що нечесно, й коли я зробив що-небудь зле, я ладен відповісти перед кожним суддею, й у цій справі хай мене судять усі судді Сполучених Штатів. А ось ви, містере Піте, цього сказати не можете!...

— Фі так кашете? Туше гарно! А фсе ж такі фі є феликий слодій!

— Ні, я не злодій! І ви ще раз мене так назвати не посмієте! — Джо зблід і весь тремтів, але тремтів не з жаху.

— Слодій — повторив француз, збиткуючись.

— Ви брешете! — Джо недарма зростав серед товаришів, він добре знав, до чого призведуть оці його слова, а тому за хвилину він без особливого дивування підвівся із підлоги, ошарашений французовим кулаком, який влучив йому саме в перенісся, так що аж у вухах загуло.

— Повторіть це ще раз! — загрозливо здіймаючи свій стиснутий для нового удару кулак, прокричав француз.

У Джо були сльози в очах, сльози озлості, проте на погляд він був цілком спокійний і надзвичайно серйозний.

— Ви брешете, називаючи мене злодієм, Піте. Можете вбити мене, а я таки скажу вам, що брешете.

— Ні, ви його не вдарите! — Фриско-Кід, наче кішка, підскочив до француза й, відштовхнувши, не дав йому вдарити вдруге. — Не чіпайте його!!! — і несподівано витягши важкого залізного румпеля, він із такою зброєю став між Джо й французом. — Ви вже й так надто сягнули! Чи ви не розумієте, дурна людино, що це за хлопець? Він правду каже. Він має рацію і добре це знає, можете забити його, а він від слів своїх не відступиться. Дай мені твою руку, Джо, — обернувшись до останнього, сказав Фриско-Кід і простяг руку, яку той потис. — У тебе є мужність, і ти не боїшся це показати.

Вуста французові болісно скривив усміх, але люті вогники в очах виказували його справжні почуття.

— А, ось що, фін не хоше, шоп я його назфаф ляскафий імена. Такий гра буфайт міш матрос. Ну, тафайте... Як це казаль... фсе прощайт і фсе сабувайт. Тобре? Туше тобре, прощайт і сабувайт.

Він протягнув Джо свою руку, але той не взяв її. Фриско-Кід ухвально хитнув головою, а Піт-Француз, усе ще знизуючи плечима й посміхаючись, пішов до каюти.

— Фі спускайт грот і прямуйт на Мисливський мис! — крикнув він звідтіль. — Я сготую обід сам, і фі побашите, що фін пуде туше смашний. Піт-Франсус — фелйкий майстер щото кулінарія.

— Він завжди так, якщо хоче звести на лад, то враз добрішає і сам готує обід, — становлячи румпеля на місце й виконуючи наказ, увернув Фриско-Кід. — Але надто йняти йому віри не слід, — додав він.

Джо потакнув головою, але нічого не промовив. Йому не хотілося говорити. Він ще весь тремтів від усього, що допіру пережив, і, перевіряючи себе, не міг знайти нічого такого, чого б йому треба було соромитись!

XIII. Заприятелювали

Опівдні знявся морський вітер і дедалі то міцнішав, налітаючи тепер подувами з Тихого океану. Острів Янголів швидко зникав позаду, а берегова смуга Сан-Франциска, що повз нього, ніби виорюючи воду, йшов «Сліпучий», чимраз яскравішала. Незабаром вони вже на превелику силу продиралися між незчисленних суден, що прийшли сюди з усіх усюд.

Відтак їм довелося перетинати лінію, якою ходили напхом набиті пасажирами фері-боти, що крейсували між Сан-Франциско та Оклендом. Один із таких пароплавів-паромів проходив так близько повз них, що пасажири стовпилися біля облавка подивитись на гарного вітрильника й хлопців, які сиділи в його кокпіті. Джо заздро дивився на обличчя, що схилилися понад поручнями. Усі вони йдуть до себе додому, а він навіть не знає, де саме опиниться з волі Піта-Француза. Він мало не загукав: «Рятуйте!» — та вчасно схаменувся, зрозумівши все безглуздя такого вчинку. Він відвернувся й очима мимохіть почав блукати по горішній, огорнутій димом, частині міста. Він дивився й думав, які дивні шляхи людей і кораблів на морі. Фриско-Кід скоса стежив за ним і так вірно вгадував його думки, наче б той їх голосно проказував йому.

— Мабуть, родичі там десь угорі? — несподівано запитав він, махнувши рукою в напрямку міста. Джо навіть здригнувся з подиву, що його думку так вірно вгадано.

— Так, — сказав він просто.

— Розкажи мені про це.

Джо живо змалював йому своє рідне гніздечко; йому доводилося пригадувати найменші подробиці, бо Фрис­кові запитання одно одне побивали. Усе його цікавило, а надто місіс Бронсон та Бессі. Запитанням про дівчинку, здавалося, кінця-краю не буде. Деякі з них були такі незвичайні та невихитрувані, що Джо ледве стримував усмішку.

— Тепер розповідай про своїх, — закінчивши нарешті, свої оповідання, сказав Джо.

Обличчя Фриско-Кіда раптом немов закрижаніло, прибрало якогось суворого вигляду, що його Джо досі ще не бачив. Він стояв, недбало похитуючи ногою туди й сюди, а тоді похмуро поглянув угору, на гротові блоки, де, між іншим, усе було гаразд.

— Ну, та що ж — розпочинай, — заохочував його Джо.

— У мене немає родини.

Ці чотири слова відрубисто вилетіли йому з рота, а тоді губи враз зціпилися.

Джо зрозумів, що торкнувся болючого місця, й, щоб виправити помилку, сказав:

— Розкажи тоді за родину, яка в тебе була. — Йому й на думку не спадало, що на світі є хлопці, в яких не було ніколи родини, й що він ще гіршого болю завдає.

— Ніколи не було нікогісінько!

— Та як же воно? — Тепер уже Джо зацікавився й пустив свою обережність за вітром.

— І сестер не було?

— Hi.

— А мати?

— He пам’ятаю її... дуже малий був, коли померла.

— А батько?

— Я мало його бачив. Він все плавав... а потім загинув.

— Боже мій! — Джо не знав, що й казати. Запанувала важка тиша; лише було чутно, як дзюрчала вода під кормою «Сліпучого».

Аж ось прийшов Піт-Француз заступити їх коло стерна, доки вони обідатимуть. На цей раз обидва хлопці були аж раді йому: за обідом уся ніяковість розвіялась, бо ж обід, як і обіцяв шкіпер, був справді чудовий. Відтак Фриско-Кід пішов заступити Піта, і поки той обідав, Джо заходився мити посуд і порядкувати в каюті. Пізніш усі троє зійшлися коло стерна, і капітан, намагаючись бути особливо ґречним, розважав їх оповіданнями з життя перлярів у південних морях.

Так збіг день. Сан-Франциско залишилося далеко позаду. Вони обійшли Мисливський ріг і тепер простували вздовж берега Сан-Матео. І раптом Джо побачив компанію велосипедистів, що обгинали скелю. Вони гнали тим самим шляхом до Сан-Бруно, яким і він свого часу їздив своїм велосипедом. Було це лише з місяць-два перед тим, а тепер йому здавалось, що з того часу минули цілі роки, так багато він пережив.

Затим вони повечеряли й попорядкували, «Сліпучий» уже вийшов далеко й минув болотяні мілини, за якими тулилося містечко Редвуд. Сонце зайшло, вітер ущух, і «Сліпучий» ледве посувався вперед. І раптом вони побачили, що просто їм назустріч, забираючи вітрилами рештки вітру, йде інший шлюп. Фриско-Кід одразу ж упізнав у ньому «Північного Оленя». Піт-Француз, пильненько придивившись, притакнув і, вочевидь, зрадів цій зустрічі.

— Це судно Червоного Нелсона, — повідомив Фриско-Кід Джо. — Він відчайдух; але як орудує, то вже не схибить! Я боюся, коли він з’являється. Він завжди заварює щось непевне; оце вже вони наважилися на якусь велику справу й хочуть утягти до неї й Піта. Піт-Француз завжди краще за них поінформований у будь-якій справі.

Джо головою потакнув. Він із цікавістю дивився на вітрильника, що наближався до них. Хоч на розмір він був і трохи більший за «Сліпучого», та збудовано його за тим самим типом: усе розраховано на швидкість ходи. Розміри грота нагадували ті, що бувають на перегонових яхтах, і на ньому стриміли кінці для трьох рифів на випадок бори. На нарядді й на чардаку все було на своєму місці, й не було нічого зайвого. Починаючи з бігучого такелажу й закінчуючи стоячим, усе доводило, що тут панує лад і керують чудові моряки. «Північний Олень» підходив до них у згустілому присмерку й нарешті став на кітву недалеко від них. Піт-Француз зробив те саме, і відтак човном попрямував візитувати їх. Хлопці, чекаючи його повернення, простяглися на даху каюти.

— Подобається тобі це життя? — порушив мовчання Джо. Фриско-Кід підвівся на лікоть.

— Як сказати? І так, і ні. Мені подобається ця морська прохолода, солона морська вода, я люблю цей простір, я люблю волю, але не люблю я... — він замовк, наче язик відмовлявся коритись йому, відтак раптом випалив, — крадіжу не люблю!

— Чого це ти тоді тут залишаєшся?

Цей хлопець подобався Джо більше, ніж він наважувався сам собі признатись, і тепер його несподівано охопив місіонерський запал.

— Кину, як навернеться щось інше.

— А чому не зараз?

Джо став уже на тому, щоб зробити це зараз; і якщо цей хлопець теж вирішив утекти, то чому б їм не чкурнути удвох?

— Куди я піду? Що я робитиму? У мене на всьому світі немає жодної душі, що могла б мене підтримати... ніколи не було. Я вже намагався одного разу й дістав такої пам’ятки, що вдруге так наосліп не зроблю!

— Ось що, якби мені з усієї цієї історії видертися, то я прямуватиму простісінько додому. Я починаю гадати, що батько мій урешті-решт таки мав рацію. Ну, так ось, чому б і тобі не податися разом зі мною?

Це був безпосередній необміркований порив душі, і Фриско-Кід зрозумів це.

— Ти сам не знаєш, що кажеш, — сказав він. — Ти лише уяви собі, що ось я раптом з’явився разом із тобою до твого батька. Як ти гадаєш, що він на це скаже? Що скажуть інші? Що він про мене думатиме? І що він зі мною зробить?

Джо стало якось прикро. Він відчув, що під впливом моменту зробив пропозицію, яку виконати не зможе. Тепер він собі яскраво уявляв, що це було б, коли б він з’явився до батька в дім із таким невідомим для нього суб’єктом, як Фриско-Кід; ні, про це й думки не може бути. Забуваючи про своє скрутне становище, він думав тепер лише про Фриско-Кіда, напружуючи свій мозок, щоб винайти засіб урятувати хлопця із цього оточення.

— Він, — далі провадив Фриско-Кід, — може передати мене до рук поліції і вирядити до якогось притулку. А я згоден умерти, аніж датися на ідеї. Й, крім того, Джо, ти знаєш, що я зовсім іншого кола. Там, серед ваших, я навіть не знав би, як мені поводитися; я почував би себе рибою, яку витягли з води. Ні, ясно, що мені ще треба почекати, а потім виберуся звідси. А ось тобі так треба якомога швидше вибратися звідціль додому. Я допоможу тобі, висадовлю на берег за першої нагоди, й хай там потім Піт-Француз що хоче робить.

— Ні, я на це не згоден, — палко відказав Джо. — Я зовсім не хочу, щоб хтось постраждав від того, що я втік. А тому й не намагайся що-небудь робити для мене в цьому напрямку. Я втечу, будь покійний, і якщо мені лише пощастить щось вигадати, я все ж таки зроблю так, щоб нам утекти разом. У будь-якім разі, там побачимо. Що ти на це скажеш?

Фриско-Кід похитав головою і, дивлячись угору на зоряне небо почав мріяти про те життя, яким він бажав би жити, й яке здавалось для нього недосяжним назавжди. Як ще ніколи, почував тої миті Джо, наскільки серйозна річ — життя. Він лежав мовчки й напружено думав про це. З «Північного Оленя» долинало до них нерозбірне гудіння голосів; із берега по воді котилися звуки церковного дзвону, і літня ніч поволі обгортала їх своєю теплою темрявою.

XIV. На Острейкових мілинах

І час, і світ зникли кудись, аж ураз гострий голос Піта-Француза розбудив хлопців.

— Оддавайт кітфу! — закричав він. — Фі, Джо, віддавайт реванти! — Мерщій! Хутко! Кід браф за кліфер!

Джо незручно було працювати в пітьмі, бо він ще не знав гаразд назви речей і те, де їх йому знайти; але він швидко орієнтувався; коли він закінчив із ревантами й скинув їх до кокпіту, йому наказали стати на підмогу, щоб підтягти грота. Відтак знялися з кітви й поставили клівера. Після цього вони склали в бухті гарделі, усе обладнали й повернулися на корму.

— Туше тобре, туше тобре, — похвалив француз, коли Джо перескочив через поручні кокпіту. — Чудофо! Фі бутете гарний моряк! Я це вше знай!

Фриско-Кід підняв покришку однієї зі скринь у кокпіті й запитливо поглянув на Піта-Француза.

— Конешно, — відповів той, — чіпляйте ліхтарі. Фриско поніс до каюти запалювати червоні та зелені ліхтарі, потому вони разом із Джо пішли на передок, щоб начепити їх на нарядді.

— Сьогодні вони не братимуться до своєї роботи, — стиха сказав Фриско-Кід.

— До якої роботи? — спитав Джо.

— Та до тої великої, про яку я казав. Десь тут поблизу вони мають її обробити. А справа, здається, серйозна, бо Піт щось ніби вагається, боїться чи що. Червоний Нелсон, той коли завгодно ладен на все, та лихо в тім, що, мабуть, він не має певних відомостей, і без Піта-Француза йому нічого не можна починати.

— А куди ж ми зараз прямуємо? — спитав Джо.

— Не знаю... наче в напрямку Острейкових мілин.

Ця прогулянка обійшлася без будь-чого надзвичайного. Серед ночі несподівано подув ходовий вітер і вперто дмухав із годину. Відтак попустив і зробився несталим, подуваючи то з того, то з іншого боку. Піт-Француз не відходив від стерна, тоді як Джо й Фриско-Кід або натягали, або тримали на ослабі відповідні шкоти.

Джо сидів і дивувався з того, як француз знає, куди скеровує судно. Йому здавалося, ніби вони блукають у непроникливій пітьмі, що огортала їх. Високо в повітрі з Тихого океану насувався густий морок, і хоч самі вони проходили під ним, проте він огортав їх страшенною пітьмою, заступаючи світ зірок.

Та Піт-Француз, ніби інстинктивно, угадував потрібний напрямок і, відповідаючи на запитання здивованого Джо, вихвалявся, що «чув нюхом».

— Я почуфайт, коли пуде прибій, фітер, фтача, я нафіть земля почуфайт, — пояснював він, — запіфняю фас. Чому, я сам не росумій, я лише знайт, що земля. Я почуфайт так тобре, як коліп мій рука виростаф дофгій, дофгій, на кілька міль дофгій, і я земля нею зачіпаф, і почуфаф, що ось фона тут лешит.

Джо запитливо поглянув на Фриско-Кіда.

— Це так, — ствердив той. — Коли довго живеш на воді, починаєш почувати землю здалека. Коли маєш добрий нюх та відчуваєш дух землі, ще затим її побачиш.

Щось по годині Джо із того, що робив француз, зрозумів, що вони наближаються до мети. Він якось зосередився й те й робив, що вдивлявся вперед у темряву, наче очікуючи, що там ось-ось повинно щось заманячити. Джо, хоч як вдивлявся, а нічого, крім пітьми, не бачив.

— Кід, вимірюфати, — скомандував Піт. — Я гадайт, що вже час.

Фриско-Кід зняв зкріплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кінець ялини у воду насторч.

— Близько п’ятнадцати футів, — відрапортував він.

— Дно який?

— Мул.

— Трішечки почекайт і зноф міряйт.

За п’ять хвилин ялину знову спустили у воду.

— Дванадцять футів... скойки.

Піт-Француз, зрадівши, тер руки.

— Туше тобре, туше добре, — казав він, — я щоразу тошно уціляф. Старого не обманіт, я зафшти фірно казаф.

Фриско-Кід, далі виміряючи ялиною, оголошував наслідки. Джо лише дивом дивувався, і як це вони можуть так добре знати морське дно.

— Десять футів — скойка, — монотонним голосом оголошував Кід. — Одинадцять футів — скойка. Чотирнадцять футів — м’яко. Шістнадцять футів — мул. До дна не доходить!

— А, канал, — сказав на це Піт.

Протягом кількох хвилин повторювалось це «до дна не доходить».

Потім Фриско-Кід раптом гукнув:

— Вісім футів — твердо!

— Так, — сказав Піт-Француз. — Джо біжить фперед і прифодить за фітер-кліфер. Кід, готуй кітфу.

Джо розшукав і віддав кафель-нагель, і вітрило, спустившись, лягло на нірал.

— Фітдайт! — залунала команда, і кітва бухнула у воду, забираючи дуже мало ланцюга.

Фриско-Кід віддав багато кодоли й закріпив кінець. Тоді вони зняли вітрила, усе облагодили й пішли спати.

Коли Джо прокинувся й вийшов до кокпіту, щоб подивитися, що діється, була година шоста. Вітер і хвиля значно побільшали. «Сліпучого» підкидало й розгойдувало туди й сюди, й він люто шарпав і натягав якірного ланцюга. Щоб не впасти, Джо мусів ухопитись за рею. День був олив’яно-сірий, жодних ознак сходу сонця, а небом линули важкі хмари.

Джо очима шукав берега. На відстані півтори милі маячила вузька піскувата смуга, на яку бурхливо набігали хвилі. Далі проступали болотяні мілини, а ген-ген здіймались височини Контра-Коста.

Поглянувши у другий бік, Джо, здивований, побачив невелике вітрильне судно, що гойдалося на якорі, на відстані кількох ярдів від них. Воно стояло проти вітру, і в той момент, як хвиля підкинула його, Джо міг ясно прочитати його назву — «Летючий Голландець». Це було одно з тих суден, що він побачив ще в Оклендській затоці. Трохи ліворуч він побачив і «Привида», а ще далі стояли з пів дюжини об’якорених невеличких шлюпів.

— А що я казаф?

Джо швидко озирнувся через плече. Піт-Француз, ви­йшовши з каюти, роздивлявсь навкруги, мов тріумфатор. — Що я казаф? Старого не підманеш, от як. Я шукай шлях у пітьмі так саме тобре, як і при сонці. Я знай. Я фше знай.

— Що, буде буря? — спитав Фриско-Кід із каюти, де він розпалював вогонь.

Француз протягом кількох хвилин із серйозним виглядом обслідував море й небо.

— Може пути, що тмухне міцніш, а може стихне, — зробив він свій непевний висновок. — Шфидше готуйт снітанока, тоді спробуємо половити острейок.

З усіх кают вітрильників підіймався дим — прикмета, що всі лагодилися до сніданку.

Щодо «Сліпучого», то ця справа відібрала в нього небагато часу, і незабаром знявши одного рифа коло гроту, він уже ладнався знятись з якоря.

Джо був дуже зацікавлений. Це, без сумніву, були острейкові мілини, але в який, чорти б його взяли, спосіб збираються вони ловити острейок у такім бурхливім морі? Як це робиться, він дізнався дуже швидко. Піднявши одну з мостин кокпіту, Піт-Француз витяг звідти дві крицеві трикутні рами. До горішнього кутка з кінців трикутника, до спеціально зробленого вушка, він міцно прив’язав кінець грубої кодоли. Від цього вушка мало не під прямим кутом розходилися сторони трикутника, футів чотири або п’ять завдовжки; унизу вони сходилися із третьою стороною трикутника, яка була у дразі за підвалину. Той підвальний бік трикутної рами становив пластівку з ярд завдовжки, озброєну цілою низкою гострих, довгих, крицевих зубців. До зубчастої пластівки й до інших сторін трикутника була підв’язана сітка із дуже грубого шпагату; сітка ця, як цілком вірно вгадав Джо, і повинна була забирати одірваних зубцями від морського дна острейок.

Прив’язавши кодолу до кожної драги, їх спустили за борт з обох боків «Сліпучого». Коли вони досягли дна й почали черпати на вільно відпущеному канаті, то стали дуже гальмувати рух судна. Джо, доторкнувшись до одної з кодол, зараз же відчув, як вона сіпається і як скрегоче зубцями драга, віддираючи від дна острейок.

— Тягніть! — скомандував Піт-Француз.

Хлопці ухопилися за натягнуті кодоли й витягли драги. У сітці було повнісінько тванюки, мулу й острейок, дрібних, а подекуди й великих.

Усе, що було в сітці, викинули на палубу, поки вдруге закинуті драги забирали нових острейок, вони заходилися сортувати вилов. Великі острейки кидали в кокпіт, решту викидали за борт. Робота йшла без перепочивок, бо вони ледве встигали впоратися з одним виловом, як доводилося витягати другий. Коли все закінчили, посортувавши острейки, драги довелося витягти, щоб Піт-Француз міг дати «Сліпучому» новий курс.

Усі інші шлюпи так само захопилися виловами. Іноді якийсь із вітрильників наближавсь до «Сліпучого», і тоді обмінювалися привітаннями й вульгарними жартами. Але загалом, це була важка робота. Не минуло й години, як у Джо з незвички вже боліла спина, і всі пальці були порізані в кров гострими краями слизьких скойок.

— Так тобре, — казав Піт-француз. — Фі шфидко навшилися. Туше шфидко.

Джо сумно усміхнувся, він радий був би, щоб настав уже обідній час. Іноді, як витягали неважку намітку, хлопці, відсапавшись, встигали перекинутися якимось словом.

— Це острів Аспарґус, — сказав Фриско-Кід, вказуючи на берег. — Так його, принаймні, звуть рибалки й матроси плоскодонних суден. Пожильці того острова звуть його островом Фермерської Затоки. А це, — указав він трохи праворуч, — Сан-Леандро. Звідси його не видко, але він там.

— Чи ти був там коли? — спитав Джо.

Фриско-Кід потакнув головою і кивнув йому, щоб допоміг тягти драгу з правого борту.

— Це так звані занедбані мілини, — знову заговорив Кід, — вони нікому не належать, отже, острейкові пірати лише ману пускають, приходячи сюди й удаючи, немов вони працюють тут.

— Чому лише ману пускають?

— Тому що вони пірати, й їм вигідніше робити наскоки на мілини приватних власників.

Він махнув рукою на схід та південний схід.

— Приватні острейкові мілини — там далі, й якщо не буде бурі, увесь цей флот наскоче на них сьогодні вночі.

— А як буде буря? — запитав Джо.

— Ми наскока не зробимо, й Піт-Француз сказиться, — тільки й всього. Не любить він, коли погода перешкоджає йому. Не скидається на те, щоб хвиля вгамувалася, а під час південно-західного вітру нема гірше, як цей берег. Може, Піт затнеться й захоче залишитися тут, та краще було б утекти, поки бурі немає.

Спочатку здавалося, що погода кращає. Упертий південно-західний вітер помітно стихав, і близько півдня, коли вони, під час обіду, об’якорились, з-поза хмар час від часу, ніби розриваючи їх, визирало сонце.

— Усе ніби гаразд, але я недарма давненько тут плаваю по цій затоці; отже, й знаю, що буря тільки у силу вбирається, щоб задати нам доброго прочухана.

— Я гадайт, що ти Кід прафий, — погодився Піт-Француз. — Але фсе ш таки «Сліпучий» стоятиме тут. Минулого разу ми пійшов геть, а ніч буф чудо-фий. А тому ми сьогодні не біг геть. От як! Туше тобре!

XV. Досвідчені моряки під бурю об’якорилися

По півдні об’якореного «Сліпучого» розгойдували й підкидали хвилі, а увечері вітер почав зрадливо тихшати. Отже, за прикладом Піта-Француза, й решта суден, які полювали на острейок, заохотилися зробити вночі наскок. Проте всі вони ретельно оглядали свої якорі й спускали ще запасні. Піт-Француз наказав обом хлопцям сісти в човна, і вони, ризикуючи, що їх перекине, вивезли другого якоря; на чималій відстані й приблизно під прямим кутом до першого спустили вони його в море. Піт-Француз зараз же віддав багато ланцюга та кодоли, щоб «Сліпучий» міг відійти назад футів на сто з гаком, щоб його не так гойдало.

Сидячи в кокпіті, що захищав від негоди, Джо дивився на безкраїй бурхливий морський простір. Острейкові мілини були майже у відкритому морі, і вітер вільно гнав тут хвилі, гнав миль на дванадцять, здіймаючи їх так високо, що здавалося, судна от-от щоглами в море пірнуть.

Уже саме перед світанком ген-ген заманячив шматок вітрила, він дедалі зростав, наближаючись, і врешті-решт усі пізнали в ньому грот «Північного Оленя».

— Такий пошефільний, — гукнув Піт-Француз, вискочивши з каюти, щоб подивитись. — Коли-небуть, казаль я фам, фін пуде кррак... і звішайна кінець, і нема пільш Нелсон, нема пільш «Ліфнічний Олень».

Джо запитливо подивився на Фриско-Кіда.

— А воно так, — сказав той. — Нелсонові треба було залишити, принаймні, хоч одного ріфа; два, звичайно, ще краще. А ось він йде собі з усіма вітрилами, наче б то хтось женеться за ним. Він уже занадто розгулявся; без потреби недбалий. Я з ним плавав, знаю його звичку.

«Північний Олень», здіймаючись і поринаючи на хребтах пінявих хвиль, мчав на них, наче якийсь величезний птах.

— Не лякайся, — сказав Фриско-Кід. — Це він лише пробує, як близько може пройти повз нас, не зачепивши.

Джо, потакнувши, здивовано пильнував цього захватного видовища. «Північний Олень», носом догори, підскочив у повітрі так, що весь бак йому заголився, відтак пірнув униз, що аж передка геть укрило морським шумом, і вітрильник стрімголов промчав повз них, а його грот-рея мало не торкнулася наряддя «Сліпучого». Нелсон, стоячи біля штурвала, пролинув повз них, помахавши рукою та весело зареготавши в обличчя Піту-Французові, розгніваному його небезпечним фортелем.

Обходячи їх за вітром, чудове судно одного разу так скантувало, що його рудовате дно випірнуло з води аж до висувного кіля; здавалося, що воно ось-ось перевернется, але воно знов виправилося й помчало вперед, як божевільне. Воно пройшло повз них на траверзі з правого боку. Вони бачили, як спустили на ньому клівера, кинули за борт одного якоря, далі, поставивши судно проти вітру, кинули ще й другого, на великій відстані від першого. Відтак спустили на корму грота й закріпили його.

— Ах, тругої такої лютини на весь світ немає!

Французові очі горіли захопленням перед таким мистецтвом мореплавства; Фриско-Кідові очі крила теж вільга.

— Наче справжня яхта, — сказав він, заходячи до каюти. — Наче яхта, тільки краще.

Уночі вітер подужчав і так щось об одинадцятій досяг тієї стадії, яку Фриско-Кід визначав «виє». На «Сліпучому» мало спали.

Один Джо ліг і заплющив очі. Піт-Француз щохвилини бігав на палубу. Двічі, виходячи туди, він ще відпускав ланцюга й кодолу. Джо лежав на своєму ліжку, прислухався й марно силкувався заснути. Він і не боявсь, а просто не звик засипати під таку гуркотнечу, під такий рев і галас. Він також не міг уявити собі, щоб судно не загинуло, коли його отак несамовито гойдає. То воно так перехилялося на свої бімси, що здавалось, ось-ось перекинеться, то його раптом підкидало вгору, а звідти кидало вниз із таким гуркотом, що дивно ставало, як це дно йому не трощилося на тріски.

І знов раптова хвиля, підхопивши, так його швиргала вгору, що все воно стрясалось, гойдалось, кожна дошка стогнала й, лементуючи, рипіла.

Одного разу навіть Фриско-Кід прокинувся; він усміхнувся до Джо й сказав йому:

— Це те, що зветься «причепилося». От, побачиш, що буде вранці. Коли частину цих суден не пошпурляє на берег, то я не я буду.

Сказавши це, він перевернувся на другій бік і заснув. Джо заздрив йому. Щось о третій годині ночі він почув, що Піт-Француз виповз і порається біля клюзів. Джо із зацікавленням слідкував за тим, що він робить, під поганеньким світлом лампи, яка несамовито розгойдувалася; він побачив, що француз витягає дві бухти кодоли, які далі виніс на палубу; отже, Джо здогадався, що він хоче здовжити кодоли й закріпити їх на клюзах.

О пів на п’яту Піт-Француз розклав вогонь і погукав хлопців пити каву. Потому вони вийшли до кокпіту подивитись на жахливу картину бурі. Понад диким простором шаленої води займався сіро-тьмяний світанок. Берегову лінію острова Аспарґуса ледве видко було, але виразно чути було гомін й гуркіт набережного прибою; коли добре розвиднилося, то виявилось, що за ніч судно віднесло принаймні на пів милі.

Теж саме сталося й з іншими судами: «Північний Олень» стояв мало не проти них, «Примха» — на відстані кількох сотень ярдів, а між ними та берегом лежали у дрейфі решта острейкових суден, що змагалися з бурею.

— Двох не вистачає, — сказав Фриско-Кід, що наставив бінокля на берег.

— Ось одне! — гукнув він. А тоді, уважніше подивившись, додав: — Це «Піди Спитай Її». Це судно може розбитися вщент за якусь мить; сподіваюся, що команда на березі.

Піт-Француз подивився в бінокль, а тоді подивився й Джо. Він міг ясно бачити, як бідолашне судно підіймалося й опускалось на хвилях, і розгледіти на березі людей, які були його командою.

— А де ж «Привид»? — запитав Піт-Француз.

Даремно шукав його Фриско-Кід уздовж берега; аж перевівши бінокля на море, він знайшов це судно, що безпечно стояло на якорі з навітряного боку.

— Я ладен закластися, що за ніч цей шлюп не відтягло й на сто футів. Може він зачепився за удачливий ґрунт.

— Мул, — визначив Піт-Француз. — Натрапиль на суцільний шматок мулу. Коли цей шлюп витримал, то фін молодця! Пофірте мені! Ф їх якір легкий, тільки на мул годиться. Я їм казаф: трепа прати фашкого якоря, а фони ліше сміялись. Коли непуть шалкуватимуть, навірно пошалкують.

На одному із суден, що дрейфувало, заманячив клаптик вітрила; вочевидь, шлюп силкувався виприснути з пазурів смерті. Деякий час вони дивились, як шалено кидало угору й униз це судно і як йому майже не щастило зсунутись із місця.

Піт-Француз відірвав їх від цього діла.

— Ідіть сюди! — крикнув він. — Тафайте тфа рифі на грот. Ми шфидко фтікатимем!

Вони цілком були захоплені своєю роботою, коли їх відірвав від неї голосний крик. Просто на них шалено мчав, як навіжений, «Привид». Піт-Француз підскочив як кішка, і вихопивши на ходу ножа з кишені, перерізав ним кодолу запасного якоря. Судно притягнуло до ланцюгового якоря, й посунуло ліворуч саме вчасно, бо наступної миті Привид промчав тим самим місцем, на якому допіру стояв «Сліпучий».

— Дивіться, воно стояло на чотирьох якорях! — вигукнув Джо, побачивши аж чотири кодоли, що майже поземо воліклися услід.

— Два з них не якорі, а острейкові намети, — пирхнув Фриско-Кід. — Тепер вони спускають пічку.

І справді, двоє парубків виряжали за борт прив’язану до кодоли піч.

— А он! — вигукнув Фриско-Кід. — Дивіться, в Нелсона теж один риф, це означає, що буря виє неабияк.

«Північний Олень» простував до них, здіймаючи шум; грудьми зустрічаючи бурю, мов грізне морське страховисько. Червоний Нелсон помахав до них рукою, а за п’ятнадцять хвилин, коли вони знімалися зі свого єдиного якоря, що залишився, Нелсон уже обійшов їх із надвітряного боку. Піт-Француз простежив за ним захопленими очима, хоч і промовив зловісним голосом:

— Коли непуть фін, пам’ятай мій слоф, коли непуть фін-фіть, та й на морське дно!

За хвилину «Сліпучий» із підріфленим клівером полетів хвилями, напружуючи всі свої сили в боротьбі зі стихією. Це була важка, уперта й небезпечна боротьба; треба було дивитись, щоб не понесло на берег, і Джо лише дивувався, як може таке маленьке судно хоч одну хвилину витримати таку скажену бурю. Проте поволі воно відійшло від берега й небезпечних мілких місць на більшу глибину і, трошки послабивши грота, зайшло за скелясту стіну молу Аламеда, який був на відстані кількох миль. Тут вони побачили «Північного Оленя», який спокійно стояв на якорі, сюди ж протягом наступних годин дісталася й решта суден, що залишилися цілі. Не було лише «Привида», якому, напевне, довелося позразкувати з «Піди Спитай Її» й скинути свою команду на берег.

Пополудні вітер несподівано спав, і погода відразу зробилася майже зовсім літня.

— Це погано, — сказав Фриско-Кід увечері, коли Піт-Француз від’їхав йоликом, щоб провідати Нелсона.

— Що погано? — спитав Джо.

— Що? Погода, звичайно! Занадто несподівано заспокоїлася, не встигла вигулятись; а поки не вигуляється, вона до краю заспокоїтися не може. Вона щохвилини може знов розгулятися, якщо я хоч трохи на цій справі розуміюся.

— А куди ми звідціль подамося? — спитав Джо. — Чи знову до острейкових мілин?

Фриско-Кід похитав головою

— Не можна вгадати, що саме утне Піт-Француз. Із залізом у нього не вигоріло; вислизнули й острейки; ну, то його, звісно, бере така озлість, що він, мабуть, здатен утяти щось шалене! Мене не здивує, якщо він вирушить разом із Нелсоном у Редвуд-Сіті, де вони почали ту велику справу, про яку я тобі казав. Десь там вона в них.

— Проте, я не бажаю в цій справі брати ніякої участи, — рішуче сказав Джо.

— Звичайно, ні, — відповів Фриско-Кід. — Та коли там в нього буде Нелсон зі своїми людьми, то Піт-Француз вряд чи схоче втягати в цю справу ще й тебе.

XVI. Фриско-Кідова заповітна скринька

Розмова вичерпалася, і з годину хлопці лежали на даху каюти мовчки. А тоді ані слова не сказавши, Фриско-Кід зійшов униз і запалив світло. Джо чув, як він шпортався там у каюті, а трохи згодом тихесенько погукав його на ім’я. Увійшовши, він побачив, що Фриско-Кід сидів окрай лавки, а на колінах у нього була розкрита морська скринька, а в руках дбайливо згорнутий часопис.

— Чи схожа вона на цю дівчинку? — спитав він, розгортаючи часопис і показуючи Джо. Це був малюнок на пів сторінки: двоє дівчаток і хлопчик про щось радилися на великому горищі старовинного будинку. Дівчинку, яка промовляла, змальовано лицем до глядача.

— Хто? — спитав Джо, здивовано дивлячись то на малюнок, то на лице Фриско-Кіда.

— Твоя... твоя сестра... Бессі.

Він неначе на превелику силу наважився вимовити це ім’я; в голосі йому бриніла і якась побожна пошана ніби йшлося про щось невимовно святе.

Джо збентежився. Він не бачив ніякого зв’язку між цими двома, та взагалі гадав, що дівчатка — то дурні створіння, і не варто гаяти на них час, мріючи про них! «А він аж зашарівся увесь навсправжки», — подумав Джо, помітивши рум’янець на обличчі Фриско-Кіда. Сміх його поривав, і він ледве міг стриматися.

— Ні-ні, не треба так! — викрикнув Фриско-Кід, вириваючи з його рук малюнка й тремтячими пальцями ховаючи його у свою скриньку. Відтак він, уже зовсім іншим голосом сказав:

— Я гадав... я гадав... що ти зрозумієш... мені здавалося... а ти... — Губи йому затремтіли, і він похапцем відвернув лице, щоб заховати несподівану вільгу на очах. Миттю Джо опинився поруч із ним на лаві й обійняв його. Він зробив це, не міркуючи, у мимовільному захваті. Ще тиждень тому він ніяк не міг би уявити себе в такому смішному становищі: обіймати хлопця. Отже, тепер це здавалося йому цілком природним. Він не розумів, у чім тут річ, але відчував, що це, йому незрозуміле, багато важить для його товариша.

— Ну мерщій, кажи, я зрозумію, — домагався він.

— Ні, не зрозумієш! Не зможеш.

— Ні, зрозумію! Кажи! — Фриско-Кід здригнувся й, заперечуючи, похитав головою.

— Я не можу зрозуміти. Я це більш відчуваю, а як саме висловити — не знаю.

Джо, заохочуючи, погладив його плече, а той казав далі.

— Бачиш... адже я мало знаю про те, як живуть на суходолі... у мене ніколи не було ні братів, ні сестер, ні товаришів. Я й сам не знав, як мені цього бракує... ось тут чогось бракує, — і він притис руку до грудей. — Чи відчував ти коли голод, справжній голод? Ну, так оце мов голод, інакший, звісно, голод; що воно отаке, я й сам не знав! І ось якось... давно було це... натрапив я на часопис, і в ньому оцей малюнок: дві дівчинки розмовляють із хлопцем. І мені здалося, як це, мабуть, добре бути таким, як вони; ну ось, я й почав міркувати, як і про що вони говорять; міркував, аж доміркувався, що я самотній.

Але надто мріяв я за ту дівчинку, яка дивиться прямісінько на тебе з малюнку. Я лише про неї й гадки мав; і потроху вона для мене немов почала оживати. Бачиш, це я сам собі придумав; знав, що це лише навіяння, а проте вона таки справді була мов жива. Коли я згадував про людей, про працю, про важке трудове життя, то знав, що та дівчинка — навіяння, але думавши про неї, забував за це; важко мені це пояснити. Я не знаю, чому... Я не вмію пояснити.

Джо почав собі пригадувати всі свої вимріяні пригоди на суходолі й на морі. Так, він починав розуміти.

— Звичайно, — це було з мого боку нерозумно, дурнісінька фантазія, — казав далі Фриско-Кід, — проте мати за друга й товариша отаку дівчинку було, на мою думку, найвищим раюванням і щастям. Я вже казав, що це було дуже давно, і я тоді був зовсім маленьким хлоп’ям... це було тоді, як Червоний Нелсон прозвав мене Фриско-Кід; я з того часу так і залишився з цим ім’ям. Що ж до цієї дівчинки на малюнку, то я лише те й робив, що витягав малюнка й дивився на неї; а часами щось негаразд учинивши, мені бувало соромно дивитись на неї.

Згодом, коли вже я злітнів, то почав дивитись на неї інакше. Я ставив собі питання: а що якби ти, Фриско-Кід, коли-небудь і справді зустрів таку дівчинку? Яким би ти їй видався? Чи став би їй до вподоби? Чи могла б вона хоч трішечки заприятелювати з тобою? І я силкувався стати ліпшим, зробитися таким, щоб їй або дівчатам, до неї подібним, не соромно було знатися зі мною.

— Ось тому я й почав учитися читати. Ось тому я і втік. Ніккі-Ператта, хлопець-грек показав мені літери і, лише навчившись читати, я зрозумів, що піратство є злочин. Я звик до цього ремесла; всі, кого я лише знав, здобували собі на прожиток у цей спосіб. Проте, скоро я дізнався, що це недобре, я втік, хотів цей промисел кинути назавжди. Коли-­небудь я розкажу тобі, як утікав і через що знов таки повернувся до цього життя.

Звичайно, коли я був малим, дівчинка... вона здавалася, та й зараз іноді здається, мені живою; це тому, що я занадто багато думаю про неї. Але ось тепер, оповідаючи тобі все, мені спадає на думку ось що: вона для мене, мов те інше, добре, чисте життя, яким я волів би жити. А коли б я міг так жити, то побачив би і таких дівчат, і таких людей, як її... як твої батьки, хотів я сказати. Ну, й ось, я думав за тебе, і за твою сестру, і от чому... я сам не знаю... Звичайно, це так, пуста фантазія. А ти, мабуть, багато таких дівчаток знаєш?

Джо потакнув головою.

— Ну, то розкажи мені про них що-небудь... що хочеш, — додав він, помітивши тінь сумніву, що промайнула на обличчі Джо.

— О, це дуже просто, — хоробро почав Джо. Він до деякої міри розумів цей голод Фриско-Кіда, і йому здавалося дуже простим задовольнити його, хоча б почасти.

— Насамперед треба сказати, що вони подібні... гм... вони подібні до дівчаток.

Він замовк, визнаючи свою повну поразку в цій справі. Фриско-Кід терпляче чекав, на обличчі йому відбивалася певна надія почути щось важливе.

Джо мужньо набирався духу. Перед його очима у свічаді уяви швидко чергувалися образи дівчаток, що з ними він учився в школі — сестер його товаришів й товаришок його сестри — тоненькі дівчата, товстулі, високі й куцоногі, ясноокі й чорноокі, кучеряві, чорнявочки й білявочки — одним словом, цілісінька низка всіляких на вигляд дівчаток. А проте, він не міг вийти зі свого утрудливого становища, не знав, що йому сказати про них Фриско-Кідові. Він у всякім разі не був мазунчиком, який панькається з дівчатками... ну, то звідки ж йому знати, що вони з себе уявляють?

— Усі дівчата подібні одна до одної, — з розпачем сказав він нарешті.— Вони зовсім такі, як і ті, що ти їх знаєш, Кіде, такі самісінькі.

— Та, адже я не знаю жодної!...

Джо свиснув.

— І ніколи не знав?

— Ні, знав одну — Карлоту Джіспарді. Але вона не розуміла англійської, а я італійської; до того ж вона померла. Ну, нічого, хоч я й ніколи не був знайомий із дівчатками, та мені здається, що знаю я про них стільки, скільки й ти.

— А я, певне, знаю більше про всілякі пригоди на морі, ніж ти, — відказав Джо.

Обидва хлопці розсміялись. Але за хвилину Джо поринув у роздуми. Йому раптом спало на думку, що він не вмів цінувати все те добре, що дало йому життя. Ще вдома батько й мати більше важили для нього, а тепер він відчув, що цінує і сестру, і товаришів, і друзів. Він завжди їх не дооцінював; ну, а відтепер усе буде по-іншому!.. Поклик Піта-Француза урвав їхню розмову; обоє побігли на палубу.

XVII. Фриско-Кід оповідає свою історію

— Піднімайт ґрот і знімайт з якор! — крикнув до їх француз. — Йти до «Піфнічний Олень», пез фогонь.

— Мерщій! Віддай реванти! — наказав Фриско-Кід. — Тепер берися до дрик фалів, от там той кінець... віддай. І не підтягай вище ніж я. Так! Швидше! Після підтягнемо. Біжи на корму й захожуйся біля грот-шкоту! Перестав стерно!

Під натиском напнутого грота «Сліпучий», якого ще притримував на дні якір, басував, мов той кінь нетерплячий. Аж ось якір шарпонувся, визволився, і шлюп опинився на волі.

— Віддай шкоти! Іди сюди, на передок, допоможи із ланцюгом! Готуй клівера!

Фриско-Кід, що мріє про дівчатко з ілюстрованого часопису, кудись зник, тут керував рішуче й владно інший Фриско-Кід — матрос. Він побіг на корму завертати, а Джо, наспівши, з тріском підтягнув клівера; в цей самий момент в імлі ліворуч від них пройшов «Північний Олень»; він скидався на якогось почварного кажана.

— Ах, ці клопці! Що фони там уся ніч шпортаються! — пролунав голос Піта-Француза. А тоді грубий голос Нелсонів відповів:

— Не турбуйся, Френчі, Кід мій учень, і досі мені не доводилося червоніти за нього.

«Північний Олень» — було судно прудкобіжніше за «Сліпучого», а тому, зневітрюючи свої вітрила, старався бути у хлопців на видноті. Вітер вперто дув із заходу, й відчувалося, що він незабаром міцнішатиме. Зірки раз у раз ховалися у важку масу хмар, що мчали небом. Це вказувало на міцний рух повітря там угорі. Фриско-Кід очима обслідував небо.

— Має бути страшенна буря ще перед ранком, як я й казав, — зробив він свій висновок.

Кілька годин згодом обидва судна стояли біля Сан-Матео, віддавши кітви не більш як на довжину кодоли. Біля берега манячила маленька пристань, проте невелика яхта, наскільки їм це було видко, стояла на якорі біля бакану недалечко від них.

За звичайною традицією, у них усе було напоготові, щоб знятися щомиті з якоря і, розпустивши вітрила, утекти.

Обидва йолики нечутно відійшли від «Північного Оленя». Червоний Нелсон дав одного зі своїх людей Піту-Французові, отож у кожному човні було по два чоловіки. Вигляд у цих людей був непринадний — так принаймні здавалося Джо: обличчя в них були такі люті й похмурі, що аж дрижаки брали.

Капітан «Сліпучого» зашморгнув пряжку кобури з револьвером, поклав у човен рушницю й два сувої товстої кодоли. Відтак налив усім вина, й, стоячи в темній каюті, вони випили за успіх експедиції. Червоний Нелсон був теж озброєний, а його люди мали лише свої звичайні маринарські ножі за поясом. Вони сідали в човни, уживаючи всіх застережливих заходів, щоб не наробити галасу.

Піт-Француз напутив хлопців, щоб не встругнули якоїсь там штуки.

— Ось це, Джо, був би слушний момент утекти, якби вони не взяли човна, — пошепки сказав Фриско-Кід, коли обидва йолики сховалися у тіні берега.

— А нащо ж «Сліпучий»? — почулася несподівана відповідь Джо. — Підняти вітрила й податися звідси — це одна мить!

Фриско-Кід задумався. Дух товариськості неабияк проймав цього юнака, й думка, що він завдасть скрути своєму компаньйонові, була йому не до душі.

— Як на мою думку, то це було б не дуже чесно покинути їх отам на березі, — сказав він. — Звісно, я знаю, що вся їхня справа — погана справа, але пам’ятаєш ту ніч, коли нас обстрілювали й ти водою пробирався до човна? Адже ми не покинули тебе, чи не так?

Джо хіть не хіть мусів погодитись із цим, але тут йому спало на думку інше.

— Та вони ж пірати, злодії, розбійники. Вони порушують закони, ми ж із тобою не хочемо бути законопорушниками. Зрештою, ми ж їх не кинемо напризволяще. У них залишиться «Північний Олень». Ніхто не заважить їм утекти на ньому, а нас вони не наздоженуть поночі.

— Ну що ж, спробуймо!

Фриско-Кід, хоч і погодився, але було йому це не дуже до вподоби — здавалося дезертирством.

Вони продралися вперед і почали ставити грота. Кітву вони, якщо треба, могли відтяти, щоб не гаяти часу, витягаючи її. Але ту ж мить, як зарипів їхній коловорот, із пітьми почулася засторога:

— Тсс! — А далі слова, промовлені голосним, шепотом. — Покиньте це!

Глянувши в той бік, звідки долинули звуки, вони побачили в пітьмі біле обличчя людини, яке дивилося на них, перехилившись за поручні другого шлюпу.

— Та це лише юнга того судна, — сказав Фриско-Кід. — Мерщій, працюй далі.

Але тільки-но зарипів їхній блок, як знову почувся той самий голос.

— Кажу вам, покиньте це, бо я вам такого дам! — Цю загрозу драматично підсилило клацання пістольного замка. Фриско-Кід скорився й із бурчанням пішов до кокпіту.

— Це нічого, ще буде, тисяча нагод, — ніби втішаючи, шепнув він Джо. — Піт-Француз не такий дурний, чи ж не так? Він передбачав, що ти, може, схочеш драла дати, і поставив вартового.

З берега не долітало нічого, що б могло вказати на те, як там посувається справа піратів. Не було чутно гавкання собаки, не було видко вогнів, проте в повітрі відчувалося, що от-от щось вибухне.

Нічна тиша сповнена була якоїсь напруженості, немов про запас берегла всі страхіття й жахи. Хлопці це відчували дуже гостро і сиділи в кокпіті, пригорнувшись один до одного.

— Ти обіцяв оповісти мені, як ти тікав і чому повернувся, — насмілився нарешті сказати Джо.

Фриско-Кід, нахилившись до його вуха й намагаючись казати якомога тихше, почав розповідати історію свого життя.

— Бачиш, коли я замислив тікати, в мене не було нікого, хто міг би мені допомогти в цій справі. Я знав, що єдиний для мене вихід — це дістатися на берег, знайти там собі яку-небудь роботу і влаштуватись так, щоб я міг учитися. Я думав, що зробити мені це буде легше в селі, ніж у місті. І от я втік від Червоного Нелсона. Я плавав тоді з ним на «Північному Олені».

Однієї ночі на Аламедських острейкових мілинах я прошився на берег і дав стрекача. Нелсон не зміг мене спіймати. Але на тому березі жили фермери-португальці, й у жодного з них не знайшлося роботи для мене. До того ж був непідхожий час — зима. Уже це одне виказує, як мені бракувало досвіду щодо життя на суходолі. Я собі заощадив був кілька доларів і от простував усе далі й далі від берега, шукаючи роботу по селах та купуючи собі у крамницях хліба й сиру. Як же ж мені було холодно спати вночі на вільному повітрі без ковдри! Я завжди такий був радий, коли нарешті наставав ранок. Але найгірше, як до мене ставилися люди. Усі вони дивилися на мене підозріло, не ховаючись з цим; іноді мене навіть цькували собаками або просто гнали геть. Здавалося, що на суходолі мені місця немає. Кишеня моя спорожніла. Саме коли я вже почав голодувати, мене й заарештували.

— Заарештували? За що?

— Ні за цапову душу! Мабуть, просто за те, що я живу на світі. Однієї ночі, щоб було тепліше спати, я зарився в стіг сіна; прийшов сільський поліцай і арештував мене, як волоцюгу. Спочатку гадали, що я відкілясь утік, і скрізь телеграфували мої прикмети. Я пояснив, що в мене на світі немає батьків, але дуже довго мені не йняли віри. А тоді, що ніхто не заявляв на мене ніяких прав, суддя відіслав мене до притулку в Сан-Франциско.

Він замовк, напружено вдивляючись у берегову пітьму. Пітьма й тиша ніби поглинули тих, що виїхали на берег; не чутно було нічого; тільки вітер дужчав.

— Я гадав, що просто вмру в цьому притулку. Це була справжня в’язниця! Нас зачиняли й охороняли, наче справжніх злочинців. І все це ще можна було б терпіти, якби ж то я міг заприятелювати там з іншими хлопцями, але ж то все були діти вулиці, найгіршого ґатунку; вони брехали й чинили всякі паскудства... вони були боягузи, не мали ані єдиної іскри мужності, аніякого поняття про честь і шляхетну поведінку. Одне, що мені сподобалося там, це книжки. О, я там багато-багато читав. Проте мені цього все ж таки це було досить. Я нудився без волі, без сонця, без моря. Та й що ж я таке зробив, що мене потрібно було тримати у в’язниці серед такої банди хлопців? Адже я не злочин вчинив; навпаки, хотів кинути злочинне життя; я хотів стати кращим — і от яка мені за це припала нагорода! Бачиш, я був ще надто малий, щоб доміркуватися до чогось.

Мріялось мені інколи сонце, що грає на воді й на білих вітрилах «Північного Оленя», який розтинає хвилі, й тоді мене така журба пронімала, що був я сам не свій. А тут ще хлопці почнуть чіплятися зі своїми огидними жартами, ну мені терпець і урветься: в нестямі було кинуся та й наб’ю усіх. А доглядач за це зачиняв мене в карцер і карав. Ну, отож я й не міг далі терпіти: вигодивши мить, утік. А що на суходолі не знайшлося мені місця, то й зачепився я за Піта-Француза й знов опинився на морі. От і вся казка. А тільки я трохи дійду літ, щоб самому чесно на хліб заробляти, то знов спробую втекти.

— Спробуємо зі мною, — тоном наказу вимовив Джо й поклав руку на плече новому товаришеві. — Ось, як воно буде! А щодо...

Кац! Розлігся револьверний постріл. Бац, бац! І один по одному заторохкотіли часті постріли. Людський голос дико пролунав і завмер. Хтось залементував: «Рятуйте!». Обидва хлопці скочили на ноги, швидко підняли грота й все наладнали для втечі. Те саме зробив і хлопець на «Північному Олені». На яхті прокинувся чоловік, перелякано висунув голову і, побачивши два невідомі судна, миттю сховався. Напруженому чеканню прийшов край, настав час для вчинків.

XVIII. Нова відповідальність припадає на Джо

Підтягнувши як треба якірного ланцюга, Фриско-Кід і Джо заспокоїлись; усе в них було напоготові, залишалося підняти клівера й рушати. Вони напружено вдивлялися в берег. Крики завмерли, але то тут, то там почали займатися вогні. До їхнього слуху долинув тріск блоків і талів, і вони почули наказ Червоного Нелсона: «Спускайте!» і «Віддати!».

— Піт-Француз забув змазати їх, — кинув Фриско-Кід про талі.

— Прохолоджуються там? — крикнув їм хлопець із «Пів­нічного Оленя» і, примостившись на даху каюти, почав обтирати обличчя, спітніле від напруженої роботи, бо довелося йому ставити гроти.

— Мабуть, вони щасливо вихопилися, — помітив ­Фриско-Кід.

— У вас все напоготові?

— Так, усе як слід.

— Слухайте-но сюди, ви, — не ризикуючи вистромити голову, крикнув їм чоловік з яхти. — Краще було б вам тікати геть звідціля!

— А ви краще сидіть собі там тихо, — відповіли йому. — Ви турбуйтесь за себе, а ми самі за себе подбаємо.

— Якби то я міг звідси видертися, я б вам дав прочухана! — погрозився він.

— Щастя ваше, що не можете, — відповів йому хлопець із «Північного Оленя».

І він замовк після цього.

— Ось вони наближаються! — несподівано сказав Фриско-Кід, звертаючись до Джо.

Човни шугнули з темряви, вони йшли рівнодально. Там ішла якась суперечка, це чути було з роздратованого тону Піта-Француза.

— Ні, ні, постафити на «Сліпучому»! — кричав він. — «Піфнічний Олень» туше шфідко піг, піг, такш фідко, що фтік зофсім, і я пільш не пачіф його. Покладіть його на «Сліпучий». Як? Що фі казаль?

— Гаразд, хай так, — погодився Червоний Нелсон. — Після поділимо! Тільки жвавіше. Гей, хлопці, сюди! Поможіть підняти, я не можу, мені руку зламано.

Він наспотички виліз із човна, звідти викинули на борт кодоли, і всі, крім Джо, узялися тягти. Голосні крики, виплеск весел, хруск блоків, ляскання вітрил — усе це казало, що з берега ладнаються до гонитви.

— Ну, — командував Червоний Нелсон, — тепер усі разом, тільки не впустіть, бо таке тягарисько розтрощить човна. Ну, ось іде! Добренько тягніть, раз, ще раз, і ще раз, гей, хто-небудь ще там поможіть!

Хоч діла ще не доведено до краю, проте всі вже знесилилися і кликали на допомогу. Джо глянув униз, за борт, щоб побачити, що воно за річ така важка, і вгледів невиразні обриси невеличкого конторського сейфа.

— Ну, ще раз, усі разом! — знову почав командувати Червоний Нелсон. — 3 розгону та не спиняйтесь. Го-го-го! Ще раз! Ще! Сюди його!

Надсаджуючись і важко дихаючи та напруживши м’язи, вони, засапані, нарешті скинули цю надзвичайно важку річ на борт, докотили її до кокпіту, перекинули через поручні й спустили в кокпіт; далі прочинили двері до каюти, й відтак сейфа протягнуто підлогою аж у найдальший кінець скрині висувного кіля. Червоний Нелсон пильно стежив за всім. Його ліва рука безпорадно висіла, а з пучок раз по раз монотонно капала кров. Проте він наче не помічав цього так само, як і того гомону, що він зняв був серед людей на березі, тієї бурі, яка от-от загрожувала налетіти на них — про це принаймні свідчили звуки, що долинали звідти.

— Прямуйте на Золоту Браму, — сказав він Піту-Французові, повертаючись, щоб іти геть. — Я подбаю за те, щоб іти слідом, але на той випадок, якщо я в темряві вас загублю, ми зустрінемось ранком біля Фаралонів.

По цій мові він стрибнув у човен до свого товариша і, помахавши на прощання здоровою рукою, гукнув:

— А там до Мехіко, до Мехіко, хлопці-молодці, туди, де вічне літо!

Саме тієї миті, як «Сліпучий» знявся з якоря й виладновувався, дотримуючи курсу і разом стаючи за вітром, із пітьми виринув за самісінькою їхньою кормою темний вітрильник, що буксував. Кокпіт цього незнайомого судна був перевантажений людьми, і всі вони щось голосно, люто кричали, угледівши піратів. У голові Джо промайнула думка побігти вперед і обрізати фалі, щоб «Сліпучого» заарештували. Як він сказав напередодні Пітові-Французу, йому нічого було соромитися, і він не боявся стати перед судом. Але його спинила думка про Фриско-Кіда. Він хотів узяти його з собою на берег зовсім не на те, щоб хлопця ув’язнили: отож і він ураз зацікавився, щоб «Сліпучому» пощастило втекти.

Шлюп переслідників оббіг їх, щоб іти слідком, але поночі напоровся на яхту, що стояла об’якорена. Пасажир з яхти, вирішивши, що нападають на нього, дико вереснув, скочив на палубу й стрибнув у воду. Піт-Француз скористався нагодою і, поки ті рятували бідолаху, «Сліпучий» щез у нічній темряві.

«Північний Олень» зник ще раніше. Отже, коли Джо й Фриско-Кід налагодили все й прибрали, шлюп уже йшов у відкритому морі. Вітер дедалі міцнішав, і «Сліпучий», хоч і скантовуючись, проте хутко линув по ще дуже бурхливому морі. Не пройшло й години, як праворуч замаячили вогні мисливського мису. Фриско-Кід пішов до каюти варити каву. Джо залишився нагорі, стежачи, як в пітьмі з’являються вогні південної частини міста Сан-Франциско, й міркуючи, куди саме вони простують. Мехіко! Плисти в чисте море таким вщухлим суденцем. Це ж неможливо! Так принаймні здавалося йому, бо його уява про плавання в океані обме­жувалась океанськими пароплавами й справжніми кораблями з міцним наряддям. Він майже досадував на те, що не перерізав кодоли, і дуже хотів поставити Піту-Французові тисячу різних запитань. Та ледве він рота роззявив, як той шановний добродій наказав йому піти униз, напитися кави й залишитися в каюті. Слідом за ним прийшов до каюти й Фриско-Кід; Піт-Француз сам-один узявся вивести судно із затоки в чисте море. Джо двічі чув, як передок якогось судна розрізає хвилі, й одного разу ліворуч побачив якийсь вітрильник, що йшов руба на вітер. Але темрява все огорнула, і більш він його не бачив, може тому, що він йшов за вітром.

На світанку хлопців покликали, й вони вийшли на палубу заспані. Настав сірий холодний ранок, вітер майже перетворився на борву. Джо, здивований, побачив білі намети карантину на острові Янголів. Сан-Франциско маячив тьмяною плямою на південному обрії. Ніч, що забарилася на заході, на їхніх очах поступалася геть перед ними.

Піт-Француз допіру провів судно крізь Ракунську протоку і тепер не зводив очей з яхти, що розгойдувалася на хвилях десь із на пів милі від їхньої корми.

— Вони думають спіймати «Сліпучого», го-го! — і він взяв курс просто на Золоту Браму.

Яхта, що переслідувала його, пішла слідом. Джо стежив за нею кілька хвилин. Вона, вочевидь, брала рівнолежного курсу й посувалася значно швидше.

— Таким курсом вони одним духом захоплять нас! — викрикнув він. Піт-Француз усміхнувся.

— Фі так гадайт! Ні, фони шфидше, а ми їм затуляйт вітер. От почекайт, зарас попачим. Фони йдуть шфидше, але ми фикодимо на фітер і кінець-кінцем ми їх поп’ємо, нафіть і ф тому разі, як фони насміляться перетнути квильоріз, на що фони нафряд чи нафажаться. Дифіться! Глядіть!

Попереду хвилі здіймалися аж до неба, із гуркотом розсипалися бризками й шумовинням. Серед цього хаосу побережна парова шхуна, заточуючись, мов п’яна, бралася до затоки: то її підносило сторчма, оголяючи водою зрошене днище, а то палубою, лісом завантаженою, вона вся заюрювалася в шум. То була чудова картина боротьби людини зі стихією. Джо забув про будь-який жах, ніздрі йому тремтіли, очі блищали, передчуваючи неминучу боротьбу.

Піт-Француз узувся у цератові чоботи, одяг таку ж і шапку. Джо теж був одягнений у запасний непромокальний одяг. Відтак йому й Фриско-Кідові звеліли пригвинтити до підлоги каюти сейфа. Глянувши якось серед роботи на виписане золотими літерами ім’я власника сейфа, він зі здивуванням прочитав: «Бронсон і Тейт». Та це ж прізвище його батька та компаньйона! Виходить, це їхній сейф, і їхні гроші. Фриско-Кід, забиваючи останнього цвяха в підлогу каюти, підвів голову й мимоволі подивився туди, куди втопив очі, немов зачарований, Джо.

— Оце так! — шепнув він. — Твій батько?

Джо потакнув головою. Тепер він усе збагнув. Зробили наскок у Сан-Андреасі, де в батька великі каменярні, і в тому сейфі, очевидячки, були гроші для розрахунків із робітниками.

— Ані чичирк їм про це! — попередив він Фриско-Кіда.

Фриско-Кід погодився.

— Піт-Француз, у всякім разі, прочитати цього не може, — пробурмотів він, — а Червоний Нелсон — той навряд чи знає твоє ім’я. А все ж таки це здорово вийшло. Вони його зламають і поділять гроші за першою нагодою, так що я й не знаю, що ти тут можеш вдіяти!

— А от будемо живі, побачимо!

Джо вирішив зробити все, щоб захистити батькове майно. У найгіршому разі гроші загинуть. Якби його не було тут, то напевне загинули б, а так він хоч має нагоду врятувати їх, може спробувати повернути ці гроші. Нові обов’язки так і сипалися на голову Джо. Ще кілька днів тому йому доводилося дбати лише за себе; трохи згодом він усвідомив свою відповідальність за майбутній добробут Фриско-Кіда; ще згодом усвідомив деякі обов’язки щодо свого становища, до своєї сестри, до своїх товаришів і друзів; а от тепер події сплелися в такий ланцюг, що на нього покладається новий обов’язок — обов’язок щодо власного свого батька. Від нього вимагалося щось надзвичайно серйозне, й він хоробро йшов назустріч цій вимозі. Якщо майбутнє його було й непевне, то сам у собі він був певний над усе, й ця упевненість, цей стан його духу надавав йому рішучості. Отже, він усвідомлював зараз, що з віри у свої сили виростає упевненість, а упевненість дає силу.

XIX. Хлопці обмірковують план втечі

— Йде на нас! — крикнув Піт-Француз.

Обидва хлопці кинулися до кокпіту. Вони саме стояли біля хвилеріза. Величезна хвиля футів із сорок заввишки піднесла високо понад ними свого шумного хребта, викрадаючи на цей момент у них вітер і загрожуючи на гамуз потрощити вутле судно, немов якусь яєчну шкаралупку. У Джо перехопило дух. Це був жахливий момент! Піт-Француз скерував судно просто на хвилю, й «Сліпучий» злетів на її гриву, на хвильку зупинився там і ринув у роззявлену пащу. Повертаючи, щоб дати вітрильникам в інтервалах забрати вітру, вони йшли назустріч хвилі й так пробивали собі путь серед морського виру. Була мить, коли їх мало не поглинула білогрива хвиля; бурхливе море підкидало й шпурляло шлюп, ніби якийсь легкий корок.

Джо був у нестямі й відчував себе поза світом і поза простором. От це життя! Бо ж життя, воно — рух! Життя — динаміка!

О, це, звичайно, була зовсім не та щоденщина, якою він жив так довго! Матроси на тягаровому пароплаві збилися докупи на палубі й махали своїми цератовими шапками, і навіть сам капітан, стоячи на своєму містку, щиро захопився сміливістю цього невеличкого суденця.

— Еге, дивіться, бачите! — Піт-Француз показав назад.

Яхта, що гналася за ними, не відважилася зробити того, що вони, й непевно хиталася туди й сюди по той бік хвильорізу. Гонитва скінчилася. Повз них, утікаючи від бурі, немов наляканий птах, промайнуло й лоцманське судно — так швидко, що коли воно проносилося повз тягарового паро­плавця, то здавалося, що він стоїть нерухомий.

За пів годині «Сліпучий» летів димливою поверхнею схвильованого моря, пірнаючи і виринаючи серед хвиль Тихого океану. Вітер міцнішав, і тому довелося зарифити й клівера, й грота. Налагодивши вітрильники, вони повною ходою йшли до Фаралонів, що були аж за тридцять миль. Вони встигли зварити й з’їсти свій сніданок, коли з’явився «Північний Олень», що від берега брався в південно-західному напрямку. Його штурвала приготовлено, і на палубі не було жодної душі.

Піта-Француза обурювала така недбалість.

— Це єдина киба Черфоного Нелзона, що фін нічого не поїться. Йому море по коліна! Колись фін загине. Їй-бо, загине.

Три рази обійшли вони навкруги «Північного Оленя», хором щосили гукаючи, доки їм, нарешті, пощастило викликати когось на палубу. Зараз же підняли вітрила, і обидві шкаралупки пустилися хвилями Тихого океану... Це було конче потрібно, поінформував Фриско-Кід: треба було вийти на широкий простір, поки ще всім своїм шалом не вибухла буря, бо інакше їх могло погнати на каліфорнійський берег. Їжею й водою вони можуть запастися на березі, коли буде краща погода. Він повіншував Джо, що той не страждає на морську хворобу, за це саме похвалив його й Піт-Француз, стаючи враз після цієї похвали в кращі стосунки зі своїм новим матросом.

— Знаєш, що ми сьогодні зробимо? — шепнув Фриско-Кід Джо, як вони разом лагодили обід. — Ми цієї ночі стягнемо Піта-Француза вниз...

— Стягнемо Піта-Француза униз?

— Так, лише смеркнеться, стягнемо й зв’яжемо, як слід; відтак загасимо вогні й попростуємо до берега, а тоді зайдемо до будь-якої затоки, щоб утекти від Червоного Нельсона.

— Так, — відказав Джо, — це було б дуже добре, якби я міг проробити це сам. Але прохати тебе допомогти мені в цій справі — це однаково, що примусити тебе зрадити Піта-Француза.

— Ось саме про це я й хотів ще сказати. Я згоден тобі допомогти, якщо ти мені дещо пообіцяєш. Піт-Француз узяв мене до себе тоді, коли я втік із притулку, коли я вмирав із голоду, й мені не було куди подітися... Отже, я не можу відплатити йому за це в’язницею. Це було б ганебно. Скажи, адже батько твій не допустив би, щоб ти порушив своє слово?

— Ні, звичайно, ні! — Джо знав, як свято батько його додержував свого слова.

— Тоді ти мусиш дати мені одну обіцянку, а твій батько повинен ужити заходів, щоб ти її виконав. Обіцяй мені, що не віддаси під суд Піта-Француза.

— Гаразд! Ну, а ти ж як? Та ж ти не можеш після цього плавати з ним знов на «Сліпучому».

— О, за мене не турбуйся! Кому я потрібний? Я досить дужий, маю досвід у морських справах і за простого матроса можу найнятися скрізь. Подамся куди-небудь у світи й почну вдруге будувати своє життя.

— Коли так, то ми з цією справою зачекаємо.

— Як зачекаємо, з якою справою?

— З тим, щоб зв’язати Піта-Француза й втекти.

— Ні, ні, сер! Цю справу вирішено.

— Слухай сюди: я вмиваю свої руки. Я перший подамся до Мехіко, якщо ти мені не даси одної обіцянки.

— А якої саме?

— Ось якої. Ступивши на берег, ти віддаєшся мені до рук, звіряєшся на мене. Ти про життя на суходолі нічогісінько не тямиш — так принаймні ти мені казав. А я вже якось із батьком улаштую... Я знаю, що можу це улаштувати, щоб ти опинився у належному оточенні, щоб міг учитися, здобути освіту, щоб не був піратом або простим матросом. Це ж те, до чого ти прагнеш, чи ж не так?

Хоч Фриско-Кід і не відповів на це ані слова, та на обличчі йому було написано, як він цього прагне.

— І цим самим ти лише дістанеш належне, — казав далі Джо. — Ти мене захистив, ти врятував гроші мого батька. Він тобі буде зобов’язаний.

— Але я зовсім не задля цього ладен це зробити. Я невисокої думки про людину, яка щось робить, сподіваючись на відплату.

— Заспокойся! Скажи, скільки, на твою гадку, коштувало б моєму батькові розшукати цього сейфа, скільки він мусів би заплатити детективам? Дай мені ту обіцянку, якої я від тебе вимагаю, та й по тому. Я все владнаю, а якщо тобі не сподобається, то встигнеш відмовитися. Ну, обіцяй! Отак гаразд!

Вони погодилися на цім і заходилися обміркувати план на цю ніч.

Але буря, що налетіла з північного заходу, готувала «Сліпучому», його команді щось цілком для них несподіване. По обіді їм довелося зарифувати удвоє й грот, і клівер, а проте буря ще й далі дужчала. Море розбурхалося так, що величезні, страшні буруни мчали один за одним безперестанними ланцюгами водяних гір. Це було жахливе видовисько, але разом воно й захоплювало своєю величчю! Обидва судна бачили одне одного лише тої миті, коли їх виносило на гребінь хвилі. Хвиля те й робила, що заливала кокпіт або перекочувалася каютою. Отже Джо відрядили вичерпувати воду. О третій годині Піт-Француз, вигодивши мить, на мигах сповістив «Північного Оленя», що він збирається віддати морського якоря. Цей спеціальний морський якір складався з плесковатого, зробленого з вітрильного полотна ланцюга, отвір якого тримався відкритим за допомогою заготованих перекладин. До нього припасовано кабельтови так, щоб його найбільших розмірів поверхня могла стати проти хвиль. Шлюп тоді пішов би багато швидше, міг би встояти так проти хвиль, як і проти вітру — становище в бурю найбезпечніше.

Червоний Нелсон махнув рукою, що зрозумів і пропонує здійснити це. Піт-Француз пішов на передок спускати морського якоря, наказавши Фриско-Кідові враз, як наспіє потреба, покласти стерно «на вітер». Француз зупинився на краю слизької палуби, чекаючи слушного моменту. Тієї ж миті надзвичайно висока хвиля підхопила «Сліпучого», він злинув на її гриву, й буйним поривом вітру його поставлено на рівний кіль. Отже, раптом, через страшенний натиск вітру, усі наряддя навітряні на талрепах, грот, клівер з усіма блоками й штагами, а разом з усім цим і Піт-Француз із морським якорем з тріском й грюкотом шубовснули за борт. Якимсь чудом пощастило капітанові вчепитися за ватерштаг, відтак обхопити одною рукою бугшприта. Хлопці чимдуж побігли допомогти йому видертися на палубу, а Червоний Нелсон, перед очима якого зчинилася ота катастрофа, поспішив на допомогу.

XX. Між життям і смертю

Якщо Піт-Француз і постраждав, упавши за борт, то таки не так, як його морський якір, що злетів разом із ним. Гафель із грота простромив його наскрізь, і тепер він був уже ні до чого! Уривки його, що плавали в воді вздовж борта, тримали судно в косому схилі, що було не зовсім то безпечно.

— Прощай, мій «Сліпучий». Не підеш ти пільш на фсі фітрила, ніколи не переганятимеш кляті якти.

Так лементував капітан, стоячи в кокпіті, й очі йому сльозами зайшли, дивлячись на цю руїну. Буйний порив вітру нагнав і перекотив через судно гриву хвилі.

— Немає змоги врятувати судно? — прошепотів Джо. Фриско-Кід, заперечуючи, похитав головою.

— І сейф, отже, теж загине?

— Звичайно, — відповів Кід. — Тут іншого судна нам не дістати навіть за всі капітали Сполучених Штатів. Нам залишається лише думати про те, як врятувати самих себе.

Нова хвиля перекотилася через них, і човен, що вже давно потонув, вдарився у корму й розлетівся на трісочки. Аж ось високо над ними, на гребні буруну з’явився «Північний Олень».

Джо мимоволі відхитнувся — йому здалося, що це судно повинно зараз злетіти прямісінько на них. Але вже наступної миті воно пірнуло вниз і опинилося глибоко під ними. Це було чарівне видовище, якого Джо ніколи не міг забути. «Північний Олень» гойдався в сніжно-білому шумі, його поручні були залиті хвилею, і вода струмила на палубу пінявими водоспадами. Повітря було насичене бризками, що немов сповивали все навколо млою нереального. Один із матросів, стоячи окрай палуби, з небезпекою для життя пробував відігнати переповненого водою човника. Хлопець, розуміючи всю небезпеку, що загрожувала його життю, перехилившись що змоги було через поручні кокпіту, простягав йому ножа. Другий матрос, широко вимахуючи руками, вертів колесо штурвалу. Він намагався керувати свого шлюпа на вітер. Обіч нього з підв’язаною рукою стояв Червоний Нелсон. Капелюх йому злетів, і мокре волосся кучерями маяло на вітрі.

Від нього так і віяло невгамовністю, силою та відвагою. Щось надлюдське було в ньому в цю мить, і раптом Джо охопило якесь побожне до нього чуття: уявивши собі, які великі можливості закладені в цій людині, йому шкода стало, що так їх змарновано на непутяще. Злодій і грабіжник!

У ту блискавичну мить Джо ніби збагнув таємницю успіху й невдачі. Життя відхилило йому завісу, щоб він міг прочитати й зрозуміти одну з його істин. Героїв створено з тої самої глини, що й Червоного Нелсона, але в них є те, чого йому бракує: уміння зробити вибір належний, моральна рівновага й суворий духовний контроль над собою, коротко кажучи, усе те, що так часто «проповідував» йому батько.

Усе це миттю промайнуло в думках Джо. Але тут «Північний Олень», високо сягнувши в повітря, на грудях могутньої хвилі перелинув понад їхнім передком.

— Пошефільна людина, пощефільна людина! — репетував Піт-Француз, з подивом дивлячись на те, що діється. — Фін гадайт, що змоше перекинути фітрильник! Фін загинайт, ми фсі загинай! Треба йому пуло іти сюди! О, пошефільна, о пощефільна людина!

Проте гаяти часу було не можна. Червоний Нелсон пішов на вдачу. Вигодивши слушний момент, він перекинув грота й знову притримав під вітер.

— Ідуть до нас, будь напоготові! — гукнув Фриско-Кід Джо.

«Північний Олень» підлетів до їхньої корми, нахилившись так, що вікна каюти сховалися під водою; підлетів так близько, що, здавалося, мусив би був затопити їх, але примхлива хвиля знову відкинула одне судно від другого. Червоний Нелсон, побачивши, що з цією спробою не пощастило, зараз удався до іншого способу. Круто повернувши стерно, «Північний Олень» підставив грота реї, що заходила за борт «Сліпучому». Піт-Француз стояв ближче за всіх, а така нагода могла тривати лише одну хвильку. Отже, він підстрибнув, наче кішка, й учепився за кодолу обома руками. «Північного Оленя» відтак жбурнуло назад, і, розгойдуючись, він раз у раз зануряв у хвилі Піта, що висів на кодолі. Та той тримався міцно й видирався все вище, щоразу як виринав із води; і так доти, поки нарешті не злетів у кокпіт тієї самої миті, коли Червоний Нелсон готувався повторити свій маневр.

— Тепер твоя черга, — сказав Фриско-Кід до Джо.

— Ні, твоя, — відповів Джо.

— Але я досвідченіший за тебе в цих справах, — відказав Фриско-Кід.

— Проте я плаваю не згірш за тебе, — відказав той.

Хто його знає, чим би закінчилася ця суперечка, якби швидкий перебіг подій не звів її нанівець. «Північний Олень» перекинув вітрила й з головокрутною швидкістю йшов на них, так нахилившись, що, здавалося, ось-ось перекинеться... Це було чудове видовисько. Тієї ж миті вибухнула така скажена борва, що гриви хвиль аж скипіли, а «Північний Олень» зник за величезною водяною горою; і коли хвиля спала, то там, де було судно, здивовані хлопці вже не побачили нічогісінько, крім грізно бурхливих хвиль. Не ймучи собі віри, вони все ще вдивлялися туди — та «Північного Оленя» й сліду не було... і на безкрайому просторі бурхливого океану вони були самісінькі.

— Хай спасе Господь їхні душі! — урочисто, вимовив Фриско-Кід.

Джо надто здивований несподіваною катастрофою не міг вимовити ані слова.

— Чисто змила... Через баласт пішли прямісінько на дно, — задихаючись, вимовив Фриско-Кід. Відтак, турбуючись уже про своє становище, він сказав далі: — Тепер нам треба подбати про себе. Це був останній подув бурі, проте море буде ще бурхливішим, коли вітер почне спадати. Допоможи мені, тільки другою рукою тримайся. Нам треба, якось налагодити, щоб можна було плисти.

І вони разом із ножами в руках, проплазували туди, де пливли уламки наряддя й морського якоря, що ніби скували судно, заважаючи його рухові. Фриско-Кід керував цією важкою роботою. Джо виконував його накази, мов досвідчений матрос. Щохвилини вали перекочувалися через передок судна, обливаючи хлопців і кидаючи їх із боку в бік, наче пару цяцьок-воланів. Почали вони з того, що міцно прив’язали до передніх бітсів головні уламки; відтак, важко дихаючи, перебуваючи більше під водою, аніж над водою, вони відрізували й розплутували фали, шкоти, штаги й талі. Кокпіт швидко набирав води, і вони ледве встигли закінчити роботи, поки вона його не затопила. Нарешті все було розібране, крім навітряної снасті. Фриско-Кід надрізав тальрепі. Вітер зробив за нього решту. «Сліпучий» швидко кинув позад себе всі уламки, став на вітер, наскільки це дозволяла напружена кодола, прив’язана до передніх бітсів, і зупинивсь — ні вітер, ні море не перебаранчало цієї нерухомості.

З хвилину порадівши зі своїх успіхів, юнаки кинулися до кокпіту, якого було вже наполовину заллято водою. Усе, що було в каюті, плавало. За допомогою двох відер, що вони спорудили собі зі скринь, почали вичерпувати воду. Це була робота, що доводила до одчаю, тому що вода лилася на них назад кадками, проте вони не відступали, і як зайшла ніч, «Сліпучий» весело коливався на морському якорі. Фриско-Кід правду казав: буря вщухла, хоч вітер, змінивши свій напрямок, усе ще дув досить міцно.

— Коли судно витримає, то будемо біля берега Каліфорнії взавтра вдень. Тепер нам більш нічого не залишається, як чекати.

Вони мало розмовляли, пригноблені загином товаришів і цілком вичерпані; воліли мовчки сидіти й тулитися один до одного, щоб було тепліше й затишніше. Ніч була жахлива, і з холоду дрижаки їх брали. На судні не було жодної сухої нитки, усі продукти, ковдри — все без винятку наскрізь просякло солоною водою.

Часом комусь із них удавалося задрімати, але то був сон короткий і неспокійний: кожен прокидався раптом і зі сну так кидався, що будив товариша.

Нарешті розвиднилося, і вони роздивилися навкруги. Вітер ущухав, і море полагідніло. «Сліпучий», безперечно, урятувався. Берег був ближче, ніж вони гадали; його скелясті прискалки темно й грізно вимальовувались у світанковому сивому присмерку.

Коли ж зійшло сонце, вони побачили жовті прибережні піски в білім шумі прибою, а далі — вони очам віри не йняли — грона будинків і димуючі димарі якогось міста.

— Санта Крус! — викликнув Фриско-Кід, — уже не потонемо.

— То ж сейфа врятовано? — спитав Джо.

— Сейфа? Авжеж! Тут немає рейду для великих судів, але ж ми, прямісінько за вітром, зайдемо в річку Сан-Лоренсо, а там є щось подібне до маленького озерця й дока. Вода гладісінька, як люстро, й тобі не понад голову. Я тут колись був із Червоним Нелсоном. Ну, рушаймо! Устигнемо саме на сніданок.

Витягши запасні кодоли, він наклав вузли на ту частину кабельтового морського якоря, що стояла сторчма, і протягнув нову біжучу кодолу до корми. Відтак він віддав із передніх бітсів. «Сліпучий» пірнув униз, повернувся і став передком до берега. За допомогою двох запасних весел та двох ковдр, мокрих, як хлющ, від морської води, вони влаштували фальшиву щоглу й вітрило. Коли це все було налагоджено, Джо відштовхнувся від уламків, що плавали поза кормою, а Фриско-Кід узявся до стерна.

XXI. Джо та його батько

— Ну, то як же? — викрикнув Фриско-Кід, закріпившись з передка й із корми «Сліпучого» біля маленької пристані й сідаючи окрай її. — Що ми далі робитимемо, капітане?

Джо здивовано звів голову.

— Чому це... я... у чім річ?..

— А хіба ти тепер не капітан? Адже тепер команда — я. То, будь ласка, давати накази.

Джо зрозумів, до чого це йдеться.

— Тепер швидше вся команда снідати... тільки... почекай хвилинку!

Він чкурнув униз і взяв зі свого пакету гроші, що захопив був, тікаючи з дому. Відтак замкнув на ключ каюту, й вони пішли до міста шукати ресторан. Джо їв і тим часом виробляв план надалі. Поснідавши, розповів його Фриско-Кідові. У касира він дізнався, коли йде перший поїзд до Сан-Франциска. Він глянув на годинника.

— Ледве-ледве поспію на цей поїзд, — сказав він Фриско-Кідові. — Тримай каюту на замку й не пускай нікого на шлюп. Ось тобі гроші. Обідай й взагалі харчуйся у ресторанах. Суши свої ковдри й простирадла та ночуй у кокпіті. Завтра я повернуся. Тільки до каюти не пускай нікогісінько. До побачення.

Швидкома стиснувши йому руку, він помчав на станцію. Пробиваючи його квитка, кондуктор здивовано поглянув на нього. І це було зрозуміло, тому що серед його пасажирів не було звичаю подорожувати в маринарських чоботах і цератових шапках. Але Джо було байдуже, він навіть не помітив здивування кондуктора. Він купив газету, очима затопився й думкою поринув у її зміст. Ураз йому впала у вічі цікава замітка:

«Мабуть, загинули.

Буксирний пароплав Королева Морів, що його найняли Бронсон та Тейт, без жодного наслідку повернувся зі ­своєї подорожі, що мала за мету розшукати сейф, якого уночі проти вівторка вкрали нахабні пірати з їхньої контори в Сан-Андреасі. Доглядач маяка в Фаралонах підтвержує, що бачив у середу вранці два шлюпи, що в саму бурю вирушали в море. Досвідчені моряки кажуть, що вони, напевне, загинули разом зі своїм злочинницьки здобутим скарбом. Пройшла чутка, що крім десятьох тисяч доларів золотом, у сейфі були дуже цінні документи».

Прочитавши це, Джо з полегкістю зітхнув. Ясно було, що тоді в Сан-Андреасі нікого не забили, тому що про це згадали б у газеті. А якби вони знали про його пригоди, то теж не проґавили б нагоди написати про це в статті.

На станції в Сан-Франциско юрба зацікавлено дивилася, як одягнений у цератові чоботи й шапку хлопець гукнув на кеба й від’їхав. Джо дуже поспішав. Він знав, коли батька можна застати в конторі, й боявся, щоб не проґавити, бо наближалася година ланчу, й батько міг піти додому.

Хлопець-розсильний, що відчинив двері, з-під лоба глянув на Джо, коли той заявив, що йому треба бачити містера Бронсона. Не пізнав Джо і старший клерк у цьому неприкаянному приблуді.

— Ви не пізнаєте мене, містере Вілісе?

Містер Віліс поглянув на нього ще раз.

— Як? То це ви, Джо Бронсон? Та на ласку Божу! Звідки це ви нам на голову спали? Ідіть туди! Ваш батько в кабінеті.

Містер Бронсон, забачивши Джо, припинив диктувати стенографові й, поглянувши на сина, спитав:

— Агов! Де ти був?

— Плавав, — несміливо відповів Джо, бо ще не знав, як його прийме батько, й тому стояв та нервово м’яв у руках шапку.

— Недовга подорож. Ну, й що ж? Щасливо в плавбі?

— Як сказати... — Він зрозумів уже по тому, як підморгнув йому батько, що справи його непогані. — Не можна сказати, щоб кепсько, але, так би мовити, якщо взяти до уваги...

— Що взяти до уваги?

— Ні, не те... я хочу сказати, що могло б бути гірше, й водночас не могло бути краще.

— Це цікаво. Сідай, — відтак, звертаючись до свого стенографа, містер Бронсон сказав: — Ви можете іти, містер Бравне, сьогодні ви мені більш не будете потрібні.

Джо ледве стримувався, щоб не розридатись: батько так ласкаво прийняв його, ніби нічого надзвичайного й не трапилося. Він наче повернувся з прогулянки або, як доросла людина, з ділової подорожі.

— Ну, тепер Джо, розповідай! Ти оце почав говорити загадками й розпалив мою цікавість, що мені так і кортить усе від тебе почути.

І Джо сів і розповів усе, що він пережив із вечора в понеділок і аж до цієї хвилини. Він розповідав якнайдокладніше за кожний найдрібніший факт, не забуваючи переказати всі свої розмови з Фриско-Кідом і повідомити про свої відносно останнього плани. Обличчя йому пашіло, й він був дуже схвильований, переказуючи всі свої вражіння; також зворушений був і містер Бронсон. Він слухав його, не перебиваючи, й лише підганяв у ті моменти, коли Джо запинався.

— Тепер ти бачиш, що краще закінчитися це не могло, — сказав Джо, закінчивши своє оповідання.

— Як сказати, — відказав містер Бронсон, — це може так, а може й не так.

— Я не розумію! — Джо відчував гостре розчарування, що батько так стримано висловився. Він гадав, що звістка про повернення сейфа заслуговує на щось більше. Містер Бронсон зрозумів те, що зараз відчув Джо, бо провадив далі.

— Щодо сейфу, слава тобі й честь, Джо. Тобі відкрито широкий кредит, якого ти цілком заслужив. Ми з містером Тейтом уже витратили п’ять тисяч доларів на розшуки цього сейфу. Справа була такої для нас ваги, що ми оголосили нагороду в п’ять тисяч доларів тому, хто знайде, а сьогодні навіть обмірковували, що слід цю суму збільшити. Але, синку мій, — містер Бронсон підвівся й ласково поклав руку на плече Джо, — у світі є речі дорожчі за золото й цінні документи, які можна дістати за гроші. Я кажу про тебе самого. Як ти гадаєш, чи ти б згодився продати за гроші, за мільйон усе, що в тобі є найкращого?

Джо заперечливо похитав головою.

— Ну, ось це я й хочу сказати. У цьому вся справа. Життя людини ні за які гроші купити не можна, за гроші не можна виправити також життя змарнованого; не можна за гроші зробити чудовим, повним, змістовним життя нікчемне, покривлене, почварне. Якже тепер із твоїм життям, Джо? Як відіб’ється все пережите тобою на твоєму житті, на твоєму? Чи почнеш ти його спочатку взавтра, післязавтра або пізніш? Ти розумієш? Так невже ж ти хоч на одну хвилину міг подумати, Джо, що я можу однаково розцінювати твоє життя й якісь жалюгідні цінності в сейфі? І тому, поки мені не доведе цього час, хіба можу я сказати, що ці твої пригоди закінчилися якнайкраще? Такі переживання, вони можуть піти й на добре, й на лихе! Один долар від другого не відрізняється нічим, і доларів у житті скільки завгодно, проте жоден Джо не скидається на мого Джо; і на світі не може бути такого, який міг би замінити мені його. Невже ж ти не бачиш тепер, не розумієш, Джо?

Голос містера Бронсона ледве-ледве здригнувся, і в ту ж мить Джо розридався; він ридав так, що, здавалося, серце в нього розірветься. Він ніколи не розумів свого батька й лише тепер відчув, як він його зажурив, не кажучи вже про матір та й сестру. Але за ці чотири бентежні доби погляди його на життя й на людство неабияк прояснилися. Маючи кебету переказувати свої думки словами, він почав говорити про те, чого навчив його цей досвід, до яких висновків привели його розмови з Фриско-Кідом, його спілкування з Пітом-Французом, картина як «Північний Олень» із Червоним Нелсоном пірнув у морський вир. Містер Бронсон слухав і теж зрозумів.

— А як же з Фриско-Кідом? — запитав Джо, скінчивши про себе.

— Судячи з того, що ти про нього розповідаєш, цей хлопець багато обіцяє, — цього разу містер Бронсон приховав жартливий вираз — мені здається, він здатний сам за себе подбати.

— Тато! — Джо вухам своїм не вірив.

— Ну, розміркуємо зараз. У цю мить він власник половини п’ятьох тисяч доларів, друга половина належить тобі, бо сейфа врятували ви, і треба вам було трохи запізнитися з цією справою, і ви одержали б ще більше, тому що ми з містером Тейтом вирішили збільшити нагороду.

— О! — у Джо промайнула нова думка, — з цього боку улаштувати це легко: я просто зрікуся своєї частки. Але є інший бік справи, Фриско-Кід не цього, властиво, шукає. Йому потрібні друзі... і... і хоч ти про це нічого не сказав... друзі багато потрібніші, багато дорожчі за гроші й за гроші їх купити не можна. Йому потрібні приятелі й змога здобути освіту, а зовсім не дві тисячі п’ятсот доларів!

— А чи ти не гадаєш, що краще здатися на його власне слово в цій справі?..

— Е ні, це все в нас уже погоджено!

— Погоджено?

— Так. Він командир на морі, я на суходолі. Отже, я зараз і мушу дбати про нього.

— Ну, як так, то ти зараз у цих переговорах начебто маєш уповноваження його адвоката? Гаразд! Зроблю тобі таку пропозицію: дві тисячі п’ятсот доларів залишаться у мене на схованці до його першої вимоги. Відтак ми візьмемо його до себе в контору на іспит, скажемо, на рік. Щодо науки, то або ти можеш його вчити (бо я певен, що ти сам візьмешся тепер до науки серйозно), або він може ходити на вечірні курси. Потім, коли він складе іспит, я дам йому цілком таку ж, як і тобі, змогу здобути освіту. Усе залежатиме від нього самого. Ну що ви, пане адвокате, можете ще сказати на захист інтересів вашого клієнта?

— Що я приймаю вашу пропозицію.

Батько й син потиснули один одному руки.

— Що ж ти зробиш зараз, Джо?

— Надішлю телеграму Фриско-Кідові й побіжу додому.

— Ну, то почекай хвилину, дай мені протелефонувати до Сан-Андреаса й переказати містерові Тейту добру звістку, а потім і я піду з тобою.

— Містере Віліс, — виходячи з контори сказав містер Бронсон, — сейф, якого вкрадено в Сан-Андреасі, знайдено, і тому ми сьогодні будемо святкувати з нагоди цієї щасливої події. Будьте ласкаві повідомити службовців, що решту робочого дня вони вільні. І ось що, — уже заходячи до ліфту, додав він, — не забудьте дати відпустку і хлопчикові-розсильному.