Пригоди Піннокіо

1

3

БІБЛІОТЕЧНА СЕРІЯ

КАРЛО КОЛЛОДІ

Казка

Для молодшого шкільного віку

Переклад з італійської Юрія Авдеєва

Малюнки Анатолія Василенка

Відновлення, реставрація видання 1980р.

Редактор Р. Подоляк

5

І.ЯК МАЙСТРОВІ ВИШНІ, СТОЛЯРОВІ,

ТРАПИЛОСЬ ПОЛІНО, ЩО ПЛАКАЛО Й СМІЯЛОСЯ,

МОВ ДИТЯ

Був собі колись...

— Король!—вигукнуть одразу мої маленькі читачі. Ні, малята, ви помилилися.

Був собі колись дерев’яний цурпалок. То було не якесь там диво дивне, а звичай-

нісіньке собі поліно. Такими взимку палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.

Не знаю, як воно сталося, але одного дня це поліно потрапило до майстерні

дідуся на ім’я Антоніо, правда, всі називали його майстер Вишня, бо кінчик носа

в нього завжди був червоний і блискучий, мов та вишенька.

Нагледівши поліно, майстер Вишня дуже зрадів і задоволено потер руки.

- Це поліно потрапило до мене вчасно. Зроблю з нього ніжку для столика, -

промовив він стиха сам до себе.

Як сказав, так і зробив. Не гаючись, схопив гостру сокиру, щоб обтесати з

поліна кору. Але тільки зібрався цюкнути по ньому, та так і завмер, бо почув

тонесенький благальний голосочок:

— Ой, не бийся, боляче!

Можете собі уявити, як здивувався майстер Вишня!

Витріщивши очі, він почав озиратися круг себе. Звідки ж цей тонесенький

голосочок? Ніде нікого не видно. Зазирнув під верстак — нікого! Відімкнув шафу, яка завжди стояла замкнена: нікого! Подивився в кошик із стружками й тирсою —

нікого! Відчинив двері майстерні й виглянув на вулицю— і там нікого немає.

Стривай, а може?..

— Зрозуміло,— усміхнувся він, чухаючи потилицю. — Це мені просто

почулося. Ану до роботи.

Знову взяв сокиру і з розмаху рубнув по цурпалку.

— Ой-ой, боляче! — жалісно вигукнув той самий голосочок.

Цього разу майстер Вишня просто скам’янів від подиву: вибалушив очі,

роззявив рота, висолопив язика і став схожий на одну з тих фігур, якими

прикрашають фонтани.

Трохи отямившись, він заговорив тремтячим голосом, усе ще затинаючись від

страху:

— Звідки ж міг узятися голосочок, що сказав «ой-ой»?

Тут нема ані душі. Хіба може дерево плакати і лементувати, як дитина? Просто

неймовірно. Оцей цурпалок, звичайнісіньке поліно для грубки, як і багато інших.

На ньому можна ще зварити горщик квасолі. Стривай! А може, у ньому хтось

сховався? ну що ж, тим гірше для нього. Ось я йому покажу!

Отак примовляючи, майстер Вишня схопив обіруч бідолашне поліно і почав

немилосердно гатити ним об стіну.

Зупинився, прислухався. Чи не чути, бува, знову того жалібного голосочка?

Почекав дві хвилини — тихо, п’ять хвилин — тихо, десять хвилин—так само

тихо.

— Зрозуміло,— сказав він, силкуючись усміхнутися і куйовдячи свою

чуприну,— мабуть, усе-таки голосок, що сказав «ой!», просто мені почувся. Ану

до роботи!

А що страх його не минув, то він почав для сміливості наспівувати.

Відклавши сокиру, столяр узяв рубанок і заходився стругати поліно. Та тільки-

но він пройшовся рубанком по дереву, як почув той самий голосок, що, давлячись

від сміху, ледве вимовив:

— Облиш! Ти ж мене лоскочеш!

На цей раз бідолашний майстер Вишня гримнувся на підлогу, ніби його грім

прибив. Коли він отямився і розплющив очі, то побачив, що сидить долі. Обличчя

його перекосилось, а кінчик носа, завжди світло-червоний, став темно-синім від

великого страху.

ІІ. МАЙСТЕР ВИШНЯ ДАРУЄ ПОЛІНО СВОЄМУ ПРИЯТЕЛЕВІ

7

ДЖЕПЕТТО, ЯКИЙ ХОЧЕ ЗРОБИТИ З НЬОГО ДЕРЕВʹЯНУ

ЛЯЛЬКУ, ЩО ВМІЛА Б ТАНЦЮВАТИ, ФЕХТУВАТИ І

ПЕРЕКИДАТИСЯ ЧЕРЕЗ ГОЛОВУ

В цю мить у двері постукали.

— Заходьте,— сказав столяр, неспроможний звестися на ноги.

До майстерні ввійшов жвавий дідок на ім’я Джеппетто. Та всі сусідні хлопчаки

дражнили його Мамалигою, бо його жовта перука кольором була дуже схожа на

кукурудзяну кашу.

Джеппетто мав гарячий і дратівливий норов. Біда тому, хто назве його

Мамалигою! Джеппетто одразу ставав лютий, як звір, і ніщо вже не могло його

стримати.

— Добридень, майстре Антоніо,— привітався Джеппетто. — Що це ви по-

робляєте на підлозі?

— Навчаю мурахів лічбі.

— Хай щастить вам у цьому!

— Що привело вас до мене, куме Джеппетто?

— Ноги!.. Знаєте, майстре Антоніо, я прийшов до вас щось попросити, коли

ваша ласка.

— Я до ваших послуг,— відповів столяр, зводячись на коліна.

— Сьогодні вранці я щось придумав.

— Що саме?

— Я надумав змайструвати дерев’яну ляльку. Таку, щоб уміла танцювати,

фехтувати і перекидатися через голову.

З цією лялькою я помандрую по світу заробляти собі на шматок хліба і склянку

вина. Що ви на це скажете?

— Молодець, Мамалиго! — пискнув той самий голосок невідомо звідки.

Почувши, що його назвали Мамалигою, кум Джеппетто почервонів від люті, як

перчина, і сердито спитав:

— Чому ви мене ображаєте?

— Хто вас ображає?

— Ви сказали на мене Мамалига.

— Це не я сказав.

— Виходить, я сам? А я знаю, що це сказали ви!

— Ні, не я!

— Ви!

— Ні!

— Так!

Розпалюючись дедалі більше, вони перейшли від слів до діла, вчепились один

одному в чуба, дряпалися, кусались і душили один одного.

Коли бійка скінчилася, в руках у майстра Антоніо була жовта перука

Джеппетто, а той тримав у зубах перуку столяра.

— Віддай мою перуку! — вигукнув майстер Антоніо.

— А ти віддай мою, і помирімося.

Діди, помінявшись перуками, потисли один одному руки і поклялися бути

добрими приятелями довіку.

— Отже, куме Джеппетто, що ви хочете попросити в мене? — сказав столяр

примирливо.

— Я хотів би попросити у вас підходяще поліно на ляльку.

9

У вас знайдеться що-небудь таке?

Дуже задоволений, майстер Антоніо одразу підійшов до верстака, щоб узяти

поліно, яке нагнало на нього стільки страху. Та тільки-но він простягнув поліно

своєму приятелеві, як воно виприснуло з рук і щосили вдарило бідного

Джеппетто по тонких ногах.

— Ага! То оце так ви робите людям подарунки? Ви мене замалим не скалічили!

— Присягаюся, це не я.

— А хто? Може, я?

— Це все поліно.

— Знаю, що поліно. Але ж це ви кинули його мені на ноги!

— Я не кидав!

— Брехун!

— Джеппетто, не ображайте мене, бо скажу на вас Мамалига!

— Йолоп!

— Мамалига!

— Осел!

— Мамалига!

— Погана мавпа!

— Мамалига!

Почувши, що його втретє назвали Мамалигою, Джеппетто зовсім оскаженів,

кинувся на столяра, і вони знову заходилися гамселити один одного.

Після битви у майстра Антоніо на носі з’явилося ще дві подряпини, а його

приятель не дорахувався двох гудзиків на своїй куртці. Звівши таким чином

рахунки, вони потисли один одному руки і поклялися бути щирими друзями

довіку.

Джеппетто взяв поліно, подякував майстрові Антоніо і пошкандибав додому.

ІІІ. ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ДЖЕППЕТТО РОБИТЬ

ЛЯЛЬКУ І ДАЄ ЇЙ ІМ'Я ПІНОККІО. ПЕРШІ КАПОСТІ

ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА

Джеппетто жив у підвальній кімнатці, віконце якої дивилося на сходи.

Обставлена кімнатка була дуже бідно: кривий стілець, стареньке ліжко і

благенький стіл. У глибині кімнати виднівся камін, де горів вогонь. Але вогонь

був намальований прямо на стіні, так само як і горщик, що весело пирхав

хмаркою пари, хоч усе здавалося справжнім-справжнісіньким.

Повернувшись додому, Джеппетто, не гаючись, узявся за інструменти, щоб

вирізати з поліна дерев’яного хлопчика.

— Яке ж ім’я йому дати? — спитав він сам себе. — Назву його Піноккіо.

Це ім’я принесе йому щастя. Я знав одну сім’ю Піноккіо: батька звали Піноккіо, матір звали Піноккіо, і всіх дітей звали Піноккіо. І всім жилося добре. Най-

багатший з них жебрав на вулиці.

Знайшовши ім’я для ляльки, Джеппетто заходився її робити. Вирізав спочатку

чуба, потім обличчя, потім очі.

Уявіть, як він здивувався, побачивши, що очі кліпають і пильно-пильно на

нього дивляться. Майстрові стало трохи моторошно, і він сердито спитав:

— Дерев’яні очиська, чого ви на мене витріщилися?

Ніякої відповіді.

Джеппетто взявся робити носа. Тільки-но вирізав, як ніс почав рости — ріс, ріс, ріс і за кілька хвилин став довжелезним носиськом.

Бідний Джеппетто спробував укоротити його. Та чим більше він обрізував і

вкорочував цього нахабного носа, тим довшим він ставав.

Після носа майстер вирізав рота. І як тільки він скінчив цю роботу, рот почав

сміятись і перекривляти його.

— Не пустуй! — гримнув Джеппетто.

Ніякої відповіді.

— Годі, кажу тобі! — загрозливо вигукнув майстер.

Рот перестав сміятися, зате висунув язика.

Джеппетто, щоб не псувати собі настрій, працював далі, не звертаючи уваги на

все це.

Після рота він зробив підборіддя, далі шию, плечі, тулуб і руки.

11

Та ось Джеппетто закінчив руки і відчув, як хтось тягне в нього з голови

перуку. Він поглянув угору і побачив свою жовту перуку в руках у дерев’яного

хлопчика.

— Піноккіо!.. Зараз же віддай перуку.

Але Піноккіо натягнув перуку собі на голову і мало не задихнувся під нею.

Така нахабна поведінка дуже засмутила Джеппетто. Він мовив до Піноккіо:

— Ах ти, капоснику, ти ще весь не готовий, а вже не поважаєш свого батька!

Негарно, хлопче, негарно! — І витер сльозу.

Лишилося зробити ноги. Коли Джеппетто їх вирізав, Піноккіо відразу стукнув

його ногою в носа.

— Так тобі й треба, старий дурню! — сказав собі майстер.— Слід було

подумати про це раніше. Тепер уже пізно.

Він узяв ляльку попідруки і поставив на підлогу, щоб навчити ходити.

Ноги в Піноккіо зовсім не згиналися в суглобах, і Джеппетто почав водити

його за руку, навчаючи ступати крок за кроком.

Коли ноги стали пружними, Піноккіо пішов сам, а далі й побіг. Підскочив до

дверей, вислизнув на вулицю й миттю зник з очей.

Бідний Джеппетто кинувся за ним слідом. Марно намагався він наздогнати

дерев’яного хлопчика. Цей капосний Піноккіо біг величезними скоками, немов

заєць. Його дерев’яні ноги стукотіли по бруківці, неначе двадцять пар селянських

дерев’яних черевиків.

— Держіть його! Ловіть! — гукав Джеппетто.

Та люди на вулиці, побачивши дерев’яного хлопчика, що летів, мов арабський

скакун, зупинялися на місці, витріщивши очі, і аж за животи бралися з реготу.

На щастя, нагодився карабінер, який почув увесь цей галас і подумав, що в

когось утекло лоша. Він хвацько розкарячився посеред вулиці з твердим наміром

зупинити втікача й повернути його хазяїнові.

Піноккіо, ще здалеку побачивши карабінера, який загородив собою всю

вулицю, хотів був проскочити в того між ногами. Та йому не пощастило.

Карабінер умить схопив ляльку за носа (а той ніс ніби був для того й

створений, щоб поліція мала за що хапати) і передав у руки Джеппетто. Старий

одразу ж захотів нам’яти пустунові вуха. Та, на превеликий свій подив, не міг їх

знайти в Піноккіо. І знаєте чому? Тому що, поспішаючи закінчити роботу, зовсім

забув про вуха.

Тоді він узяв дерев’яного бешкетника за шию і повів назад, погрожуючи

дорогою:

— Гайда додому. Там я з тобою поквитаюсь, будь певен.

У відповідь на це Піноккіо впав на землю І не схотів іти далі. Скоро навколо

них зібралася юрба роззяв і нероб.

13

Пішли всілякі балачки. Один казав те, другий — інше.

— Бідний дерев’яний хлопчик,— казали одні,— він правильно робить, що не

хоче додому. Цей грубіян Джеппетто приб’є його.

Інші зловтішалися:

— Цей Джеппетто тільки прикидається порядною людиною, а насправді він

просто тиран. Особливо до дітей. Якщо віддати дерев’яного хлопчика йому на

поталу, він розтрощить сердегу на друзки.

Врешті карабінер, наслухавшись таких розмов, відпустив на волю Піноккіо, а

нещасного Джеппетто забрав у в’язницю.

Той не міг сказати жодного слова на свій захист, тільки гірко заплакав і по дорозі

до в’язниці бурмотів схлипуючи:

— Поганий хлопчисько! Подумати тільки, як я трудився, щоб зробити з нього

порядну дерев’яну ляльку! Ну що ж, сам винен! Треба було думати раніше.

Те, що сталося потім,— зовсім неймовірна історія, яку ми вам розповімо в

наступних розділах.

IV.ПРИГОДА ПІНОККІО З ЦВІРКУНОМ-БАЛАКУНОМ, З ЯКОЇ

ВИПЛИВАЄ, ЩО ПОГАНІ ДІТИ НЕОХОЧЕ СЛУХАЮТЬ

ЗАУВАЖЕННЯ ТИХ, ХТО ЗНАЄ БІЛЬШЕ ВІД НИХ

Так-от, діти: коли нещасного безневинного Джеппетто тягли до в’язниці,

шибеник Піноккіо, звільнившись із пазурів карабінера, подався навпростець

через поле додому. Він з розгону, мов цапок або заєць, за яким женуться

мисливці, перестрибував через кручі, живоплоти і рови з водою.

Діставшись до будинку старого майстра,— двері були незамкнені,— Піноккіо

увійшов у майстерню. Зачинив двері на засув, з розмаху сів на підлогу і голосно з

полегшенням зітхнув.

Та розкошував він так недовго, бо раптом почув дивні звуки:

— Цвір-цвір-цвір.

— Хто мене кличе? — аж кинувся з переляку Піноккіо.

— Це я.

Піноккіо оглянувся і побачив великого цвіркуна, який поволі повз угору по

стіні.

— Скажи мені, Цвіркуне, хто ти тут такий?

— Я Цвіркун-балакун, а мешкаю в цім будинку вже понад сто років.

— Тепер це моя кімната,— заявив дерев’яний хлопчик,— і якщо ти хочеш

зробити мені приємність, негайно забирайся собі геть не оглядаючись.

— Я не піду звідси доти, поки не скажу тобі великої правди,— відповів

Цвіркун.

— Кажи, тільки швидше!

— Горе тим дітям, що бунтуються проти батьків і здуру тікають з дому. Тяжко

їм доведеться в житті, і рано чи пізно вони пожалкують про це.

— Цвірчи, Цвіркуне, якщо це тобі до вподоби, а я знаю напевне, що завтра

вдосвіта втечу звідси. Бо коли я тут залишусь, то буде мені так само, як і всім

іншим дітям: пошлють до школи, і хочеш чи не хочеш, а муситимеш учитися.

Мені ж, правду кажучи, аж ніяк не хочеться вчитися, я б залюбки ганявся за

метеликами, лазив на дерева й видирав пташині гнізда.

15

— Бідолашний дурнику! Хіба ти не знаєш, що так ти скоро станеш справжнім

ослом і всі з тебе кепкуватимуть і знущатимуться?

— Цить, клятий Цвіркунище! — закричав Піноккіо.

Але терплячий і розсудливий Цвіркун не образився і спокійно вів далі:

— А як не хочеш ходити до школи, то чому б тобі не навчитися якогось

ремесла? Чесно заробляти на шматок хліба?

— Хочеш знати чому? — відповів Піноккіо. йому вже уривався терпець.

— 3 усіх ремесел, які є на світі, мене цікавить тільки одне.

— Що ж це за ремесло?

— Їсти, пити, спати, розважатись із ранку до вечора, блукати собі де схочу.

— Май на увазі,— так само спокійно промовив Цвіркун,— що всі, хто

присвятив себе такому ремеслу, здебільшого кінчають життя в лікарні або у

в’язниці.

— Стережися, клятий Цвіркунище... бо лихо тобі буде, як розгніваюсь!

— Бідний Піноккіо, мені щиро шкода тебе.

— Чому це тобі шкода мене?

— Бо ти дерев’яний, але куди гірше те, що і голова в тебе дерев’яна.

По цих словах розлючений Піноккіо скочив на ноги, схопив з верстака

дерев’яний молоток і пошпурив його в Цвіркуна-балакуна.

Може, він і не думав влучати в Цвіркуна, та, мов на лихо, молоток попав

просто в голову. Нещасний Цвіркун ледве встиг крикнути «цвір! цвір!» і завмер

на стіні.

V. ПІНОККІО ЗГОЛОДНІВ І, ЗНАЙШОВШИ ЯЙЦЕ,

НАДУМАВ ЗАСМАЖИТИ ЯЄЧНЮ, ТА ВОНА ПУРХНУЛА

ВІД НЬОГО У ВІКНО

Споночіло. Піноккіо згадав, що він ще нічого не їв, і почув у себе в животі

бурчання, дуже схоже на скавуління.

Апетит у дітей розтулюється швидко, за мить то вже був голод, а голод цей

скоро став вовчим і таким лютим, що в животі мов ножем різало.

Сердешний Піноккіо одразу побіг до вогнища, де кипів горщик, і спробував

підняти покришку — подивитися, що там вариться. Але ж горщик був

намальований! Уявіть собі відчай бідолахи, його й так довгий ніс подовшав іще

принаймні на чотири пальці.

Піноккіо заметушився по кімнаті, нишпорячи по всіх шухлядах і закутках у

пошуках хліба, бодай черствого, бодай скориночки, чи обгризеної собакою кістки, або хоч цвілої грудочки мамалиги, або риб’ячого хребта, або кісточки

з вишні, одне слово, чогось попоїсти. Та не знайшов анічогісінько.

Голод усе дужчав і дужчав, а Піноккіо міг полегшити свої муки тільки

позіхаючи. Він позіхав так, що рот розтягався аж до вух, а живота вже ніби не

було зовсім.

Дерев’яного хлопчика охопив відчай. Він заплакав, примовляючи:

— Правду казав Цвіркун-балакун. Я справжній негідник: завдав горя батькові і

втік з дому. Якби мій батько був тут, я б не вмирав від позіхів. Ой, немає хвороби, гіршої за голод!

Раптом Піноккіо побачив на купці сміття щось кругле й біле, дуже схоже на

куряче яйце. Миттю скочив він туди і вже тримав кругленьку річ у руці. Так, це

було справжнісіньке куряче яйце!

Радість, що охопила дерев’яного хлопчика, неможливо уявити, не те що

описати, йому навіть здалося, що це сон.

17

Він крутив і крутив яйце в руках, пестив, цілував і примовляв цілуючи:

— Як же його приготувати? Засмажу яєчню... Ні, зварю, щоб не круто. А може, краще випити його сирим? Ні, мабуть, я розіб’ю його і виллю на сковорідку: вийде яєчня. Мені так хочеться з’їсти яйце.

Як сказав, так і зробив. Поставив сковорідку на жаровню, в якій жевріло

вугілля, замість олії чи масла капнув трохи води. Коли вода почала парувати, він--

трах! — розбив яйце і збирався вилити його на сковорідку. Та замість білка і

жовтка з яйця вискочило жваве і дуже ввічливе курчатко.

Гарно вклонившись, воно промовило:

— Щиро дякую, синьйоре Піноккіо: ви звільнили мене від тяжкої праці і самі

розбили шкаралупу. До побачення, бувайте здоровенькі, на все добре!

З ними словами курчатко випростало крильця і вилетіло у відчинене вікно,

тільки його й бачили.

Бідолаха остовпів від подиву та так і стояв, витріщивши очі, роззявивши рота і

все ще тримаючи в руках шкаралупки. Отямившись, він почав лементу-вати, з

розпачу бити ногами об 'землю і нарікати на свою долю:

— Все ж таки Цвіркун-балакун казав правду. Якби я не втік з дому і якби мій

батько був тут, я не помирав би з голоду. Ой, яка це жахлива хвороба — голод!

А в животі йому кавчало дужче й дужче. І Піноккіо, навісніючи від голоду, надумав знову втекти з дому і податися до найближчого села. Він сподівався

знайти там якусь милосердну душу, шо зглянулась би над ним і дала хоч шматок

хліба.

VІ. ПІННОККІО ЗАСИНАЄ, ПОКЛАВШИ НОГИ НА

ЖАРОВНЮ, І ВРАНЦІ ПРОКИДАЄТЬСЯ БЕЗ НІГ

На землю тим часом спустилася горобина зимова ніч. Гуркотів грім, одна за

одною спалахували блискавки, ніби хтось на небі раз у раз викрешував вогонь.

Холодний рвучкий вітер, люто завиваючи і здіймаючи величезні хмари куряви, нагинав додолу дерева, і вони натужно скрипіли.

Піноккіо страшенно боявся грому і блискавок, але голод був дужчий за страх.

І дерев’яний хлопчик вискочив у двері і за якусь сотню стрибків уже біг біля

села, висолопивши язика і засапавшись, як собака-гончак.

А навкруги темно і безлюдно. Крамниці зачинені, вікна зачинені, двері

будинків зачинені, а на вулиці хоч би тобі який собака трапився. Село ніби

вимерло.

Голодний Піноккіо з розпачу схопився за дзвоник біля дверей найближчого

будинку і заходився безперервно дзвонити, примовляючи:

— Хтось та відгукнеться.

Справді, у вікні з’явився дідусь у нічному ковпаці і сердито гукнув:

— Чого тобі треба о такій порі?

— Дайте мені трішечки хлібця, коли ваша ласка.

— Зачекай тут, я зараз повернуся,— мовив дідусь, думаючи, що має справу з

одним із тих капосників, котрі собі на розвагу дзвонять уночі і будять добрих

людей, які вже спокійно сплять.

За півхвилини вікно знову одчинилося, і дідусь гукнув до Піноккіо:

— Підійди ближче і підстав шапку!

Дерев’яний хлопчик не гаючись став під вікно, і тут на нього линули цілу

миску води. За мить він вимок з голови до п’ят, як горщик із засохлою геранню.

19

Мокрий, як курча з-під дощу, знемагаючи від утоми й голоду, повернувся

Піноккіо додому. Він ледве стояв на ногах і тому сів, поклавши свої промоклі і

брудні ноги на жаровню, в якій ще жевріло вугілля.

Так він і заснув. Поки спав, дерев’яні ноги зайнялись, і потроху тліючи,

перегоріли на попіл.

А Піноккіо хропів, ніби горіли не його, а чужі ноги. Прокинувся, коли вже

зовсім розвиднілось: хтось стукав у двері.

— Хто там? — спитав він, позіхаючи і протираючи очі.

— Я,— почулося у відповідь.

Це був голос Джеппетто.

VII.ДЖЕППЕТТО, ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ВІДДАЄ

ЗГОЛОДНІЛОМУ ПІНОККІО СНІДАНОК,

ЯКИЙ ПРИНІС ДЛЯ СЕБЕ

Бідолашний Піноккіо спросоння не помітив, що ноги в нього згоріли. Тож,

почувшии батьків голос, він скочив з лавки, щоб побігти відчинити двері, але

ступив два-три непевних кроки і впав на підлогу.

При цьому загуркотіло так, ніби з п’ятого поверху скинули мішок з

дерев’яними ложками.

— Відчини! — гукнув з вулиці Джеппетто.

— Таточку мій, я не можу,— відповів крізь сльози дерев’яний хлопчик,

качаючись по підлозі.

— Чому не можеш?

— Бо мені згризли ноги.

— Хто згриз?

— Кіт,— відповів Піноккіо, побачивши кота, який грався стружками, підкидаючи

їх передніми лапками.

— Відчини, кажу,— повторив Джеппетто. — Бо як зайду, то дам тобі такого

кота...

— Я не можу стати на ноги, повір мені. Ой горе мені, горе, доведеться все

життя повзати на колінах!..

Джеппетто, гадаючи, що ці зойки — ще одна витівка капосника, вирішив

покласти цьому край, видерся по стіні і вліз у кімнату через вікно.

Він таки хотів дотримати слова й набити Піноккіо, та, побачивши його на землі

і справді без ніг, сповнився жалістю до бідолахи, взяв його на руки, почав

цілувати, пестити і з сльозами на очах спитав:

— Мій голубе Піноккіо, як же це ти спалив собі ноги?

21

Не знаю, татусю, але повір мені, це була жахлива ніч, якої я не забуду повік.

Гуркав грім, палахкотіли блискавки,- а я був страшенно голодний. І тоді Цвіркун-

балакун мені сказав: «Так тобі й треба: ти поганий і цього заслужив».

А я сказав: «Стережись, Цвіркуне!», а він сказав: «Ти дерев’яний хлопчик, голова

в тебе дерев’яна», тоді я кинув у нього молотком, і він, здається, помер, але цьому

винний він сам. Я не хотів його вбивати, бо поставив сковорідку на

гарячу жаровню, але курчатко полетіло геть і сказало: «До побачення... на все

добре», а мій голод усе дужчав, і тому той дідусь у нічному ковпаку, відчинивши

вікно, сказав мені: «Стань ближче і підстав шапку», і я, мокрий з голови до п’ят

(хіба попросити шматок хліба — це сором, правда?), повернувся додому, а що був

дуже голодний, то поставив ноги на жаровню, щоб просохнути, а ви,

повернувшись, побачили, що вони згоріли. А я все ще хочу їсти, а ніг у мене

більше немає. Гу-у-у!

І бідний Піноккіо заплакав і заридав так голосно, що його чути було за п’ять

кілометрів.

Джеппетто, який з усієї цієї плутанини зрозумів тільки одне,— що його

дерев’яний синок ось-ось помре з голоду, витяг з кишені три груші, дав їх

Піноккіо і сказав:

— Ці три груші я наготував собі на сніданок, але охоче віддаю тобі. З’їж їх на

здоров’ячко.

— Як хочеш, щоб я з’їв, обчисть їх мені.

— Обчистити? — перепитав здивовано Джеппетто.— Я ніколи не думав, мій

синку, що ти такий вередливий і перебірливий. Погано! На цьому світі змалку

треба звикати їсти все, бо ж ніколи не знаєш, що може трапитись. А буває

всяке!

— Звичайно,— сказав Піноккіо.— Але я ніколи не їстиму нечищених фруктів.

Я ненавиджу шкурки.

Джеппетто, добра людина, витяг ножика і, набравшись терпіння, обібрав три

груші. Шкурки він поклав на краєчок стола. За одну мить від першої груші

лишився тільки огризок, і Піноккіо хотів його викинути. Але Джеппетто

притримав хлопця за руку, промовивши:

— Не викидай. Усе на щось згодиться.

— Але ж я не їм огризків,— обурився дерев’яний хлопчик.

— Не зарікайся! Усяк буває!..— спокійно повторив Джеппетто.

Одне слово, три огризки, замість вилетіти за вікно, були покладені на краєчку

стола поряд із шкурками.

З’ївши, або, точніше, строщивши три груші, Піноккіо позіхнув на весь рот і

запхикав:

— Я не наївся!

— Але ж у мене, синку, більше нічого немає.

— Зовсім нічого?

— Тільки оці шкурки й огризки з груш.

— Ну що ж,— сказав Піноккіо,—як нема нічого іншого, з’їм шкурки.

Він почав жувати. Спочатку трохи кривився, потім, одну за одною, проковтнув

усі шкурки, а далі й огризки. Коли скінчив їсти, задоволено поплескав себе по

животі і весело промовив:

— Тепер усе гаразд! Почуваю себе чудово!

— От бачиш,— зауважив Джепиетто,— я ж казав, що не треба дуже

вередувати і перебирати їжею! Мій голубе, ми ніколи не знаємо, що може статися

з нами на цьому світі. А статися може всяке!..

23

VIII. ДЖЕППЕТТО МАЙСТРУЄ ДЛЯ ПІНОККІО НОВІ

НОГИ, А ПОТІМ ПРОДАЄ ВЛАСНУ КУРТКУ.

ЩОБ КУПИТИ ЙОМУ БУКВАР

Вгамувавши голод, дерев’яний хлопчик відразу почав схлипувати й нарікати.

Він хотів мати нові ноги.

Джеппетто, щоб покарати Піноккіо за витівки, аж півдня не звертав уваги на

його нарікання. А потім сказав:

— А чого це я маю тобі робити нові ноги? Щоб ти знову чкурнув від мене?

— Присягаюся,— промовив схлипуючи дерев'яний хлопчик,— що відсьогодні

поводитимусь як слід.

— Усі діти,— відповів Джеппетто, — коли хочуть мати щось, кажуть так.

— Я присягаюся, що піду до школи і вчитимуся дуже добре.

— Усі діти кажуть так, коди хочуть щось випросити.

— Але ж я не такий, як інші діти! Я найкращий з усіх і завжди кажу правду.

Обіцяю вам, тату: я навчусь якогось ремесла і стану вам утіхою і опорою на

старість.

Джеппетто насупився, його очі були повні сліз, а серце щеміло від жалості до

нещасного безногого Піноккіо. Тому він без дальших балачок узяв у руки

інструмент, два шматочки сухого дерева і заходився майструвати.

Не минуло й години, як нові ноги були готові: дві стрункі, жваві, прудкі ноги.

Ноги були справді гарні.

Джеппетто сказав дерев’яному хлопчикові:

— Заплющ очі й спи.

Піноккіо заплющив очі, прикидаючись, що спить. І поки він отак прикидав-ся, Джеппетто розвів у яєчній шкаралупі столярного клею і приклеїв куди треба

обидві ноги. Припасував їх так добре, що й не помітно було, де вони приклеєні.

Тільки-но дерев’яний хлопчик відчув, що знову має ноги, як враз скочив зі

столу на підлогу і почав стрибати й перекидатися через голову, ніби збожеволів

від радості.

— Щоб віддячити вам за все, що ви зробили для мене,— сказав Піноккіо, — я

хочу негайно піти до школи.

— Молодець, хлопче!

— Але, щоб ходити до школи, мені потрібен одяг.

Джеппетто був бідна людина і не мав у кишені жодної монетки, тож він зробив

для Піноккіо курточку з кольорового паперу, черевики з дерева, а з м’якушки

хліба ковпачок.

Піноккіо відразу побіг помилуватися на себе в ночвах з водою, і так йому

сподобався власний вигляд, що він гордовито вигукнув:

— Я тепер справжній синьйор!

— Атож,— сказав Джеппетто,— але май на увазі, що в синьйора одяг не тільки

гарний, а й чистий.

— До речі,— зауважив дерев’яний хлопчик,— для школи мені потрібно ще

щось, до того ж найголовніше.

— А саме?

— Буквар.

— Правильно! Але де ж його взяти?

— Та де ж? Піти в книгарню і купити.

— А звідки взяти грошей?

— У мене немає.

— У мене теж,— засмутився добрий дідусь.

І Піноккіо, хоча й був дуже веселий хлопець, теж засмутився, бо біду, коли

вона справжня, розуміють усі діти.

— Стривай! — вигукнув раптом Джеппетто, скочивши з місця. Схопив свою

плисову приношену куртку і вибіг.

Незабаром він повернувся; в руках тримав буквар для сина. Бідолашний дідусь

лишився в самій сорочці, а надворі падав сніг.

— Де ж твоя куртка, тату?

— Продав.

— А навіщо?

— Бо мені стало жарко.

Піноккіо зрозумів, у чому річ, і, не стримавши пориву свого доброго серця, кинувся на шию Джеппетто і палко поцілував його.

25

IX. ПІНОККІО ПРОДАЄ БУКВАР, ЩОБ КУПИТИ

КВИТОК У ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР

Як тільки перестав падати сніг, Піноккіо узяв під пахву свій новенький

буквар, вийшов на вулицю і попрямував до школи. Дорогою він мріяв про

гарні, навіть чудові речі і промовляв сам до себе:

— Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра — писати, а післязавтра —

рахувати. А потім, вивчившись, я зароблю багато грошей і на перший заробіток

куплю батькові вовняну гарну куртку. Та не просто вовняну! Я знайду куртку, оздоблену золотом і сріблом, з діамантовими гудзиками. Бідолашний батько

цього таки заслужив, бо через мене лишився в самій сорочці в такий холод, аби

лиш я мав змогу вчитися! Не всі батьки здатні на такі жертви!

Поки він казав собі ці зворушливі слова, вдалині почулася музика: свистіли

флейти і гупав великий барабан.

Пі-пі-пі, пі-пі-пі, бум, бум, бум, бум...

Піноккіо зупинився і прислухався. Музика долинала від маленького селища,

шо лежало на березі моря. Туди вела довга-предовга дорога.

— Що це за музика? Як шкода, що я маю йти до школи, коли б не це...

Він завагався: іти в школу чи завернути послухати музику. ’

'

— Сьогодні я послухаю музику, а завтра піду до школи. Школа ніде не

дінеться,— сказав нарешті цей шибеник і пересмикнув плечима.

Як сказав, так і зробив. Піноккіо звернув на ту дорогу і побіг щодуху. Чим

далі, тим виразніше чулися звуки флейт і удари в барабан: пі-пі-пі, пі-пі-пі, пі-пі-

пі, бум, бум, бум.

1 ось він уже посеред площі, де люди обступили великий дерев’яний балаган з

яскраво розмальованою полотняною завісою.

— Що це за хата? — спитав Піноккіо у місцевого хлопця.

— Прочитай афішу й дізнаєшся.

27

— Та я б залюбки прочитав, але саме сьогодні не вмію читати.

— Браво, йолопе! То я сьогодні тобі прочитаю. Знай же: на цій афіші

червоними, як вогонь, літерами написано:

«Великий ляльковий театр».

— А коли початок вистави?

— Зараз починається.

— А скільки треба платити за вхід?

— Чотири сольдо.

Піноккіо зопалу забув усякі правила пристойності. Не соромлячись він

звернувся до хлопчика:

— Ти даси мені до завтра чотири сольдо?

— Я б тобі дав їх залюбки,— відповів той глузливо, — та саме сьогодні не

можу.

— За чотири сольдо я продам тобі свою курточку.

— А навіщо мені твоя паперова курточка? Як піде дощ, вона розлізеться на

клаптики.

— Тоді купи мої черевики.

— Вони годяться тільки нарозпал.

— А скільки ти даси за мій ковпачок?

— Гарну я б зробив покупку! Шапка з м’якушки хліба!

Та миші з’їдять її в мене на голові.

Пііноккіо потрапив у безвихідь. Він хотів, але не насмілювався запропонувати

останнє, що в нього було. Вагався, сумнівався, мучився. І нарешті випалив:

— А чи не даси ти мені чотири сольдо за цей новий

буквар?

— Я хлопець і нічого не купую в хлопців,— відповів його маленький

співрозмовник, який виявився набагато розсудливішим за нашого героя.

— Я візьму буквар за чотири сольдо,— вигукнув ганчірник, який чув усю їхню

розмову.

За одну мить книжку було продано. Подумати тільки, що бідний Джеппетто

сидів дома і тремтів від холоду в самій сорочці, бо купив синові буквар!

X. ЛЯЛЬКИ ОДРАЗУ ВПІЗНАЮТЬ СВОГО БРАТА

ПІНОККІО І ВЛАШТОВУЮТЬ ЙОМУ ПИШНУ ЗУСТРІЧ,

ТА В НАЙУРОЧИСТІШИЙ МОМЕНТ

З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ХАЗЯЇН ТЕАТРУ,

І ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ ЖАХЛИВА НЕБЕЗПЕКА

Коли Піноккіо зайшов до театру, там мало не зчинилась революція. А треба

сказати, що завісу вже підняли і вистава почалася.

На сцені були Арлекін та Полішинель, і вони, як завжди, сварилися між собою, обмінюючись погрозами, ляпасами і потиличниками.

Глядачі не спускали очей зі сцени і аж за животи бралися від сміху, бо дві

ляльки сварились майстерно, ніби справжні люди. Зненацька Арлекін затнувся, повернувся обличчям до зали і, показавши рукою кудись у задні ряди,

заголосив трагічним голосом:

— О боги! Чи я сплю? Чи ні? Адже там унизу — Піноккіо!

— Справді, Піноккіо!— вигукнув Полішинель.

— Так, це він,— вискнула синьйора Розаура, висунувши голівку з-за

лаштунків.

— Піноккіо, Піноккіо! — закричали хором усі ляльки і прожогом вибігли на

сцену.— Піноккіо! Наш братик Піноккіо! Хай живе Піноккіо!

— Піноккіо, піднімись сюди, до мене! — кричав Арлекін.— Прийди в обійми

своїх дерев’яних братів!

Почувши таке палке запрошення, Піноккіо одним скоком подолав відстань від

задніх рядів до передніх. Ще один стрибок і він уже па голові диригента оркестру, а там і на сцені.

Неможливо описати всі обійми, дружні стусани й щиглі, які дісталися Піноккіо

від усіх акторів і акторок дерев’яної трупи.

Це була безумовно зворушлива картина, але глядачі хотіли дивитися далі

виставу, їм уже нетерпеливилось, і вони загукали:

— Хочемо комедії! Дайте комедію!

Та марно вони рвали горлянки: дерев’яні ляльки, замість вести спектакль,

29

закричали й загаласували ще дужче. Вони підхопили Піноккіо на плечі й урочисто

винесли на передню частину сцени.

Та ось де не взявся хазяїн театру, такий страшний із себе, що навіть дивити-ся

було страшно. У нього була чорна, як вугілля, борода, довга аж до землі; ходячи, він наступав па неї ногами. Рота мав широкого, як піч, очі блискали, як два

червоні ліхтарі. В руках він тримав замашний нагай, сплетений із зміїних та

лисячих хвостів.

Коли несподівано з’явився хазяїн, усі поніміли, затамувавши подих. Запала

така тиша, що можна було почути, як пролетить муха. Бідні ляльки, хлопчики й

дівчатка, тремтіли, як осикові листочки.

— Ти чого прийшов до мого театру? Чинити неподобства?— запитав у

Піноккіо страшним захриплим голосом хазяїн.

— Повірте, вельмишановний пане, я нічого не винен.

— Цить! Завтра я з тобою поквитаюсь.

І справді, після вистави хазяїн пішов на кухню, де на товстому рожні смажився

на вечерю величезний баран. Та для того, щоб м’ясо добре підсмажилося, не

вистачало дров.

Хазяїн покликав Арлекіна й Полішинеля і наказав їм:

— Принесіть мені отого хлопця. Я його почепив у сінях на цвяшку. Мені

здається, то він із сухенького дерева і горітиме чудово. Тоді мій баран добряче

підсмажиться.

Арлекін і Полішинель спершу завагались, але, налякані страшним поглядом

хазяїна, вийшли і незабаром повернулися, несучи попідруки Піноккіо, що

звивався, як вугор на березі, і розпачливо верещав:

— Ой татоньку мій, рятуй мене! Я не хочу помирати!

XI. ЖЕРИВОГОНЬ ЧХАЄ І ПРОЩАЄ ПІНОККІО,

ЯКИЙ ПОТІМ РЯТУЄ ВІД СМЕРТІ СВОГО ДРУГА

АРЛЕКІНА

Хазяїн лялькового театру Жеривогонь (так його звали) мав, як уже сказано, дуже страшний вигляд—а надто лякала чорна борода, що, мов фартух, покривала

всі груди і ноги,— але в глибині душі був непоганою людиною. Бо коли внесли

бідолаху Піноккіо, який щосили пручався, вигукуючи: «Не хочу помирати, не

хочу помирати», Жеривогоиь пройнявся до нього співчуттям і жалістю. Деякий

час він намагався перемогти себе, але нарешті здався і почав голосно чхати.

Почувши це, Арлекін, який уже був засумував і похилився, мов плакуча верба, повеселішав і прошепотів до Піноккіо:

— Усе гаразд, братику! Хазяїн чхає, а це певний знак, що йому тебе шкода. Ти

врятований.

Слід зауважити — інші люди, жаліючи когось, плачуть або труть кулаками очі, а Жеривогонь від жалості починав чхати. Таким чином він давав іншим узнаки, що має добре серце.

Начхавшись удосталь, хазяїн знов насупився і гримнув на Піноккіо:

— Ану не плач! Від твого вереску у мене заболів живіт... Такі кольки, що я...

А-а-апчхи!

— Будьте здорові,— сказав Піноккіо.

— Дякую. А твої тато й мама ще живі? — запитав Жеривогонь.

— Тато живий, а мами я ніколи й не знав.

— Твій старенький татусь дуже засмутився б, якби я кинув тебе у вогонь.

Бідний старий, мені його дуже шкода. А... а... апчхи,— і він чхнув ще тричі.

— На здоров’я!—сказав Піноккіо.

— Дякую! Зрештою, треба поспівчувати й мені, бо, як бачиш, у мене немає

дров, щоб досмажити барана, і ти, щиро кажучи, дуже згодився б для цього. Але

ти розчулив мене, і доведеться потерпіти. Замість тебе я кину у вогонь

якусь іншу ляльку з мого театру. Гей, жандарми!

На цей поклик негайно з’явилися два дерев’яні жандарми, довгі-предовгі,

31

худющі-прехудющі, в трикутних капелюхах. У руках вони тримали оголені шаблі.

Хазяїн наказав хрипким голосом:

— Візьміть Арлекіна, міцно зв’яжіть і киньте у вогонь.

Я хочу, щоб мій баран добряче підсмажився.

Уявіть собі, як було нещасному Арлекінові! Він так злякався, що аж заточився

і впав на підлогу.

Піноккіо, побачивши це жахливе видовище, кинувся до ніг хазяїнові. Ридаючи

й обливаючи слізьми довжелезну бороду, почав благати:

— Змилуйтеся, синьйоре Жеривогонь.

— Тут немає синьйорів,— гримнув хазяїн.

— Змилуйтесь, синьйоре Кавалер.

— Тут немає ніяких Кавалерів.

— Змилуйтесь, синьйоре Начальник.

— Тут немає ніяких Начальників.

— Змилуйтеся, синьйоре Генерал!

Почувши, то мого назвали генералом, хазяїн перестав супитися, враз

змилостивився. Він спитав:

— Чого ти хочеш?

— Я благаю пожаліти Арлекіна.

— Я не можу цього зробити. Якщо я пожалів тебе, то треба кинути у вогонь

його, бо я хочу, щоб мій баран гарно підсмажився.

— Тоді,— гордо вигукнув Піноккіо, зводячись на ноги і кидаючи на землю свій

ковпачок,— я знаю, що робити. Вперед, синьйори жандарми! Зв’яжіть мене і

киньте в полум’я. Несправедливо, щоб бідний Арлекін, мій справжній

друг, помер замість мене.

Ці слова, вимовлені гучно і сміливо, змусили заплакати всіх ляльок, що

спостерігали цю сцену. Навіть жандарми, хоча й зроблені з дерева, плакали, мов

ягнята.

Якийсь час Жеривогонь сидів похмуро й непорушно, наче крижана гора, потім

потроху заворушився і почав чхати.

Чхнувши чотири чи п’ять разів, він широко розкрив обійми і мовив до Піноккіо:

— А ти молодець, хлопче! Ходи-но сюди, я тебе розцілую.

Піноккіо миттю підбіг, видерся, мов білка, вгору по хазяїновій бороді і щиро-

щиро поцілував його в кінчик носа.

— Виходить, ви помилували мене? — спитав бідолаха Арлекін таким

тихеньким голоском, що його ледве почули.

— Авжеж, помилував,— відповів Жеривогонь і додав, зітхнувши і похитавши

головою: — Так воно й буде! Доведеться мені цього вечора з’їсти недосмаженого

барана. Та надалі горе тому, на кого впаде мій вибір!

Почувши, що Арлекіна помилувано, ляльки побігли на сцену і, запаливши,

ніби для святкової вистави, всі лампи й світильники, почали танцювати і

стрибати. Вже й надворі світало, а вони все танцювали.

XII. ХАЗЯЇН ТЕАТРУ ЖЕРИВОГОНЬ ДАРУЄ ПІНОККІО

П'ЯТЬ ЗОЛОТИХ МОНЕТ, ЩОБ ТОЙ ВІДНІС ЇХ

СВОЄМУ БАТЬКОВІ ДЖЕППЕТТО,

АЛЕ ПІНОККІО ПІДДАЄТЬСЯ НА УМОВЛЯННЯ

ЛИСИЦІ Й КОТА І ЙДЕ З НИМИ

Наступного дня хазяїн театру покликав Піноккіо і спитав:

— Як звати твого батька?

— Джеппетто.

— Хто він такий?

— Бідняк.

— Багато він заробляє?

— Заробляє стільки, скільки треба, щоб не мати в кишені жодного чентесімо.

Уявіть собі, для того, щоб купити мені буквар, він продав свою єдину куртку.

Вона була вся в

латках, зношена. Лихо, а не куртка.

— Бідолаха, я йому майже співчуваю. Ось тобі п’ять золотих монет. Віднеси їх

мерщій батькові і привітай його від мого імені.

Піноккіо, звісно, тисячу разів подякував хазяїнові театру, обняв по черзі всіх

ляльок, навіть жандармів, і, шасливий-прещасливий, подався додому.

Та не пройшов навіть півкілометра, як зустрів на вулиці Лисицю, криву на одну

ногу, і зовсім сліпого Кота. Вони, як добрі приятелі, в біді допомагали одне

одному. Кульгава Лисиця йдучи спиралася на сліпого Кота і була йому за

поводиря.

— Добрий день, Піноккіо,— ввічливо привіталася Лисиця.

33

— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — спитав дерев’яний хлопчик.

— Я добре знаю твого батька.

— Де ти його бачила?

— Я бачила його вчора біля дверей вашого будинку.

— А що він робив?

— Він був у самій сорочці і дрижав від холоду.

— Бідолашний тато! Та відсьогодні він, слава богу, більше не дрижатиме.

— Чому?

— Бо я став великим паном.

— Ти — великий пан? — глузливо посміхаючись, спитала Лисиця.

Кіт теж посміхнувся, але, щоб цього ніхто не помітив, погладив свої вуса

передніми лапами.

— Чого смієтеся? — розсердився Піноккіо.— Я, звичайно, вам співчуваю, але

від заздрощів у вас слинка потече. Ось, якщо ви на цьому розумієтесь, п’ять

чудових золотих монет.

І показав монети, які подарував йому Жеривогонь.

Почувши звабливий брязкіт монет. Лисиця мимоволі випростала свою криву

ногу, а Кіт розплющив очі, які блиснули зеленим вогнем. Але одразу ж заплющив

їх, так що Піноккіо нічого не помітив.

— І що ж ти робитимеш з цими грошима?

— Насамперед,— відповів дерев’яний хлопчик,— я куплю своєму татові нову

гарну куртку, гаптовану золотом та сріблом, і з блискучими ґудзиками, а потім

собі буквар.

— Собі - буквар?

— Так. Бо я хочу піти до школи і гарно вчитися.

— Подивись на мене! — сказала Лисиця. Через оту дурну науку я мало не

позбулася ноги.

— Подивись на мене! — сказав Кіт.— Через оту дурну науку я зовсім осліп.

Тут з дерева обізвався Білий дрізд:

— Піноккіо, не слухай отих поганців, бо пожалкуєш!

Бідний дрізд! Навіщо він обізвався? Кіт підстрибнув високо вгору, схопив

птаха і вмить схрупав його разом з пір’ям. Той навіть писнути не встиг.

Схрупавши дрозда, Кіт облизався і заплющив очі, прикидаючись сліпим.

Бідний дрізд! — промовив Піноккіо до Кота.— Навіщо ти таке вчинив з ним?

— Щоб провчити... Надалі знатиме, що не треба в чужі розмови втручатися.

Вони вже пройшли половину дороги, коли Лисиця зупинилась і промовила до

дерев’яного хлопчика:

— Хочеш, щоб у тебе стало удвічі більше золотих монет?

—Що?

— Я кажу, чи хочеш ти, щоб з твоїх п’яти нещасних цехінів зробилося сто,

тисяча, дві тисячі золотих монет?

— Ще б пак! Але як?

— Дуже просто. Замість повернутися додому, ходімо з нами.

— А куди ви мене поведете?

— В Країну дурнів.

Піноккіо на мить замислився, а потім рішуче відказав:

35

Ні, не піду. Мені вже близько додому, І Я піду туди, бо мій татко жде.

Бідолаха! Він, мабуть, дуже непокоївся вчора, коли я пе повернувся додому. На

жаль, я став поганим хлопчиськом, і Цвіркун-балакун правду казав: «Неслухня-

ним дітям погано доведеться на цьому світі». І це я відчув на собі, тому що зі

мною трапилося не одне лихо.

Ось і вчора в будинку Жеривогня я мало не загинув... Брр! Мені й досі мурашки

по спині бігають, як тільки я згадаю про це!

— То виходить,— сказала Лисиця,-—ти й

справді хочеш

іги додому? Ну то ж, іди, тим гірше для тебе!

— Тим гірше для тебе,— повторив Кіт.

— Подумай гарненько,Піноккіо, бо ти

зрікаєшся власного щастя.

— Щастя! — повторив Кіт.

— А твої п’ять золотих могли б сьогодні

або завтра обернутися на дві тисячі.

— Дві тисячі! — повторив Кіт.

— Як може таке статися? — запитав Піноккіо, роззявивши від подиву рота.

—

Зараз я тобі все поясню,— сказала Лисиця.— Як відомо, в Країні дурнів є

благословенне поле, яке називають Чарівним полем. Ти викопаєш на цьому полі

маленьку ямку і покладеш туди, приміром, один золотий. Потім загорнеш ямку

землею, поллєш двома відрами джерельної води, сипнеш

жменьку солі і спокійно йдеш спати. За ніч золотий проросте і зацвіте, а вранці, як

зійде сонце, ти прийдеш на поле і побачиш гарне дерево, гілля на ньому

вгинатиметься від золотих монет. їх буде стільки, як зерен у великому пшенич-

ному колоскові.

—

Отже,— промовив Піноккіо, дивуючись все більше,— якби я закопав на

цьому полі п’ять золотих, то скільки я знайшов би наступного ранку?

—

Дуже просто порахувати,— відповіла Лисиця,— можна навіть полічити

па пальцях. Припустімо, кожний золотий обернеться на п’ятсот золотих: помнож

п’ятсот на п’ять і на ранок ти матимеш у кишені дві тисячі п’ятсот блискучих і

дзвінких золотих монет.

—

Ой як чудово! — вигукнув Піноккіо, пританцьовуючи від радості.

— Як тільки я зберу врожай золотих, то візьму собі дві тисячі, а п’ятсот

подарую вам обом.

— Він подарує нам? — обурено вереснула Лисиця і додала вдавано

ображеним голосом: —Хай тебе бог боронить!

— Хай бог боронить! — вторив Кіт.

— Ми,— вела далі Лисиця,— побиваємося не заради нікчемної власної

вигоди, ми працюємо для щастя інших.

— Інших! — повторив Кіт.

«Які вони доброчесні»,— подумав Піноккіо. І, в одну мить забувши про свого

батька, нову куртку й буквар, про всі свої добрі наміри, сказав Лисиці й Котові:

— Мерщій ходімо! Я йду з вами.

XIII. ТАВЕРНА «ЧЕРВОНИЙ РАК»

Вони йшли та йшли і аж надвечір, геть потомлені, дісталися до таверни, що

називалася «Червоний рак».

— Зупинімося тут на хвилиночку,— сказала Лисиця.— Попоїмо трохи і

відпочинемо якусь годину, опівночі знову вирушимо в дорогу, а завтра па

світанку будемо на Чарівному полі.

Зайшовши до таверни, втрьох сіли за стіл, але ні в кого з них не було апетиту.

Бідний Кіт, у якого саме болів живіт, ум’яв лише п’ять рибок- барбульок

у томатному соусі і чотири порції кендюха з сиром пармезан. Але кендюх здався

йому не досить добре приготованим, і він ще тричі замовляв тертого сиру з

маслом.

Лисиця теж хотіла б трішечки чогось перекусити. Але через те, що лікар

прописав їй сувору дієту, вона мусила вдовольнитися звичайним солодким зайцем

з легеньким гарніром— вгодованими курочками й молодими півниками.

На закуску вона замовила рагу з куріпок, кроликів, жаб, ящірок і винограду.

Більше нічого вона не захотіла. її вже, мовляв, нудить від їжі, вона й крихітки в

рот не може взяти.

Хто їв найменше, то це Піноккіо. Він попросив шматочок горіха і скибочку

хліба, та й це залишив на тарілці. Бідолаха був ситий думками про золоті монети, які він збере на Чарівному полі.

Після вечері Лисиця звернулась до хазяїна:

— Приготуйте нам дві гарні кімнати: одну для синьйора Піноккіо, другу для

мене й мого приятеля. Ми подрімаємо перед дорогою. Не забудьте опівночі нас

розбудити.

— Слухаюсь, синьйори,— відповів хазяїн і підморгнув Лисиці й Котові,

мовляв: «Зрозумів, ясно!»

Піноккіо, тільки ліг, одразу й заснув, йому приснився сон, ніби він стоїть

посеред поля, де густо ростуть деревця, а з них гронами звисають золоті монети.

Вітер хитає гілля, і монети видзвонюють «дзінь-дзінь-дзінь», ніби запрошують:

«Підходьте і рвіть нас». Та коли Піноккіо простягнув руки, щоб зірвати з дерева

пригорщу золотих монет і покласти собі в кишеню, він прокинувся, бо хтось тричі

37

бухнув у двері кімнати.

Це був хазяїн, який прийшов сказати, що вже пробило північ.

— А мої друзі вже готові? — спитав дерев’яний хлопчик.

— Не тільки готові! Вони вже годину як пішли.

— Чому так спішно?

— Бо Кіт дістав звістку, що його старшеньке котеня відморозило собі лапки й

ось-ось помре.

— А вони заплатили за вечерю?

— Та що ви кажете? Вони так добре виховані, що не

могли виявити до вас таку нечемність.

— Даремно! Така нечемність не дуже образила б мене! — промовив Піноккіо,

почухавши потилицю. Потім запитав:

— А мої добрі друзі сказали, де вони чекатимуть мене?

— На Чарівному полі завтра вдосвіта.

Піноккіо заплатив один золотий за себе та своїх супутників і вийшов з таверни.

Він посувався вперед майже помацки, бо надворі було темно, хоч в око стрель.

Тиша, ніде ані шелесне. Тільки якісь нічні птахи перелітали через вулицю, мало

не черкаючись крильми об ніс Піноккіо. Він перелякано зупинявся, кричав: «Хто

там?», і луна від навколишніх горбів відповідала йому: «Хто там, хто там, хто

там».

Ідучи далі, він помітив на стовбурі дерева малу комаху, яка світилася блідим

світлом, мов нічник під абажуром.

— Ти хто? — спитав Піноккіо.

— Я тінь Цвіркуна-балакуна,— відповіла комаха таким тихеньким і

слабеньким голоском, ніби він долинав з того СВІТУ.

— Чого ти від мене хочеш?

— Хочу дати тобі пораду. Повертайся назад і віднеси тих чотири золотих, що

лишились у тебе, своєму бідному татові, який плаче й побивається, що більше

ніколи тебе не побачить.

— Завтра мій тато стане багачем, бо з цих чотирьох золотих зробляться дві

тисячі.

— Не вір, мій хлопчику, тим, хто обіцяє тебе зробити багатим за один день.

Так чинять божевільні або шахраї. Послухайся мене, вертайсь додому.

— Ні, я піду далі.

— Вже пізня година!..

— Я піду!

— Ніч така темна...

— Я піду далі!

— Шлях небезпечний...

— А я піду!

— Пам’ятай, Піноккіо, діти, які роблять, що

їм заманеться, рано чи пізно жалкують про це.

— Давня байка. На добраніч, Цвіркуне.

— На добраніч, Піноккіо. Хай береже тебе небо від лиха й розбійників.

Промовивши останні слова, Цвіркун-балакун погас одразу, мов свічка, на яку

дмухнули. На дорозі стало те темніше, ніж перед тим.

XIV.НЕ ПОСЛУХАВШИСЬ ДОБРИХ ПОРАД

ЦВІРКУНА-БАЛАКУНА, ПІНОККІО ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ

З РОЗБІЙНИКАМИ

І справді,- міркував Піноккіо, прямуючи все далі й далі,— які ми, діти, бідні

й нещасні!

Всі нас лають, всі нам вичитують, дають поради. Кожен пнеться у вихователі, в

батьки, у вчителі. Всі —навіть Цвіркуни-балакуни. І ось, будь ласка, слухайся

нудних порад Цвіркуна, а то хто знає, які лиха мене спіткають! Уже навіть

розбійників маю зустріти на дорозі! На щастя, я не вірю в розбійників і ніколи не

вірив. На мою думку, розбійників навмисне вигадали батьки, щоб лякати дітей, які хочуть гуляти, вночі! А коли б вони й зустрілися мені оце, то хіба я злякався

б? Ніскілечки! Я б гукнув їм: «Синьйори розбійники, чого ви хочете від мене?

Пам’ятайте, що я жартів не люблю! Відчепіться від мене і йдіть своєю дорогою».

Після таких слів розбійники, по-моєму, дадуть драла, аж закурить. А як вони, боронь Боже, не схочуть тікати, то дремену я, і квит».

Та не встиг Піноккіо обміркувати все до кінця, як позад нього почувся легкий

шелест листя.

Оглянувшись, він побачив у темряві дві постаті, закутані в мішки з-під вугілля.

Невідомі бігли за ним навшпиньки, немов привиди.

— А ось і вони,— промовив Піноккіо сам до себе і, не знаючи, куди сховати

своє золото, поклав монети в рота, під язик.

Після цього він спробував утекти, але не ступив ще й кроку, як його схопили за

руки, І два приглушені голоси загрозливо сказали:

— Гаманець або життя!

Піноккіо боявся вимовити бодай слово, бо тримав у роті монети. Він почав

кланятись і махати руками, неначе німий, щоб дати зрозуміти незнайомцям у

мішках, накинутих на голови (крізь прорізані дірки поблискували тільки очі), що

він бідний дерев’яний хлопчик і в нього в кишені немає навіть фальшивого

чентесімо.

- Давай, давай! Менше базікай і викладай гроші! — гримали бандити.

39

Дерев’яний хлопчик захитав головою і розвів руками, що мало означати:

«Немає в мене грошей».

— Давай гроші, бо тут тобі й смерть,— погрозив розбійник, вищий на зріст.

— Смерть»! — повторив другий.

— Ми порішимо тебе, а потім і твого батька.

— І твого батька!

Ні, ні, тільки не татуся! — вигукнув розпачливо Піноккіо, і в роті в нього

задзвеніли монети.

— Ах ти, негіднику! Значить, ти сховав гроші під язиком? Виплюнь їх негайно!

Піноккіо вперто мовчав.

— Ага, ти прикинувся глухим? Зачекай трохи, ми тебе примусимо виплюнути

монети.

Один розбійник схопив Піноккіо за носа, а другий — за підборіддя, і почали

смикати вгору-вниз, щоб примусити дерев’яного хлопчика роззявити рота, але

марно: рот ніби хто забив цвяшками чи наглухо заклепав.

Тоді розбійник, нижчий на зріст, Витягнув ножаку і спробував засунути лезо

між губи. Але Піноккіо миттю схопив його руку в рота, відкусив і виплюнув. На

превеликий свій подив, він побачив, що то не рука, а котяча лапа.

Підбадьорений першою перемогою, Піноккіо вирвався з лап розбійників,

перескочив через огорожу і побіг через поле. Розбійники гналися за ним, мов

собаки за зайцем.

Пробігши кілометрів п’ять, Піноккіо зовсім знемігся. І коли вже думав, що

загине, він раптом побачив височенну сосну, видерся на неї і вмостився на

самісінькім вершечку. Розбійники теж спробували вилізти на дерево, але долізли

тільки до середини стовбура, зірвались і попадали на землю, обчухравши до крові

руки й ноги.

Та вони не кинули своїх намірів. Назбиравши хмизу, вони обіклали ним сосну і

розвели вогонь. Сосна запалала, мов смолоскип на вітрі. Піноккіо, бачачи, що

полум’я сягає все вище, і не бажаючи засмажитися, одчайдушно стрибонув з

дерева і помчав через поля та виноградники. Розбійники —

за ним, наступаючи на п’яти, й навіть не задихавшись.

Вже й розвиднялося, а вони все бігли. І раптом Піноккіо опинився перед

широким і глибоким ровом, повним брудної, кольору кави з молоком, води. Що

робити? «Раз, два, три!» — гукнув утікач і, розігнавшись, перескочив на той

бік. Розбійники й собі пострибали, та не доскочили й шубовснули у воду.

Піноккіо радісно загукав:

— Щасливо вам покупатись, синьйори розбійники,— і побіг далі.

Він думав, шо ті вже потопились, але, оглянувшись, побачив, що вони біжать

слідом у своїх мішках, з яких аж струменить вода.

41

XV. РОЗБІЙНИКИ ЖЕНУТЬСЯ ЗА ПІНОККІО

І, СПІЙМАВШИ. ВІШАЮТЬ НА ГІЛЦІ ВЕЛИКОГО ДУБА

Піноккіо вже зовсім зневірився у своїх силах і ладен був упасти на землю, визнавши себе переможеним, та, оглядівшись довкола, побачив удалині, серед

купи зелених дерев, білий як сніг будиночок.

— Якщо в мене стане сили добігти до того будиночка, я врятуюся.—І він

щодуху помчав лісом. Розбійники – за ним.

Так відчайдушно біг він майже дві години, поки, геть засапавшись, добувся до

будиночка. Постукав у двері.

Ніхто не озвався.

Він постукав ще дужче, бо чув за спиною кроки і хекання своїх напасників.

Знову тиша.

Тоді Піноккіо почав гатити в двері головою і ногами.

У вікні показалася Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям, обличчя в неї було

жовте як віск, очі заплющені, руки складені на грудях.

Не поворухнувши навіть губами, вона промовила голосом, що долинав ніби з

того світу.

— В цьому будинку немає нікого. Всі померли.

— То хоч ти відчини мені! — благально закричав Піноккіо.

— Я теж мертва.

— Мертва? А що ж ти робиш там у вікні?

— Виглядаю домовину, в якій мене понесуть на кладовище.

Промовивши ці слова, Дівчинка зникла, а вікно нечутно зачинилося.

— О Прекрасна Дівчинко з блакитним волоссям,— вигукнув Піноккіо,—

пожалій мене, відчини! Зглянься над бідним хлопчиком, за яким женуться

розбій...

Він не доказав, бо його схопили за горло і ті ж таки голоси загрозливо

пробубоніли:

— Ага, впіймався!

Нещасний, відчувши, що смерть стоїть у нього за плечима, затремтів так, що

застукотіли руки й ноги в суглобах, задзвеніли і чотири золоті, сховані під язиком.

— То що? — запитали розбійники.— Роззявиш свого рота чи ні? Ага, мовчиш!

Ну, зараз ти в нас розтулиш рота.

Вони витягли два здоровенні й гострі, як бритва, ножі і вдарили ними

Піноккіо.

Та хлопчик, на щастя, був із твердого дерева, і леза ножів розлетілись на

друзки. В руках у розбійників залишилися самі держаки. Напасники здивовано

витріщилися одне на одного.

— Я надумав,— закричав один.— його треба повісити.

Повісьмо його!

— Повісьмо! — відгукнувся другий.

Як сказали, так і зробили. Зв’язали бідоласі за спиною руки, накинули на шию

зашморг і повісили на гілці дерева, відомого під назвою Великий дуб.

Після цього розбійники посідали иа траві, чекаючи, поки повішений востаннє

дригне ногами. Та минуло три години, а Піноккіо все ще борсався у зашморгу, міцно стуливши рота.

Розбійникам набридло чекати, і вони пішли собі, глузливо попрощавшись із

Піноккіо:

— Бувай здоровенький! Сподіваємось, що завтра, як ми сюди прийдемо, ти

зробиш нам таку ласку: гарненько помреш собі й роззявиш рота.

Тим часом знявся шалений північний вітер, і повішений загойдався, як

церковний дзвін у свято. Це завдавало йому страшенних мук, а зашморг усе

тугіше стискав горло, забивав подих.

В очах у дерев’яного хлопчика потемніло. Та хоч і чув смерть за плечима, він

усе-таки сподівався, що ось-ось нагодиться якась милосердна душа і до-поможе

йому. Так і не дочекавшись рятівника, Піноккіо згадав про свого батька... і насилу

пробелькотав:

— Ох, мій бідний тату! Якби ти був тут!

І більше він нічого не міг сказати. Заплющив очі, роззявив рога, витяг ноги і, здригнувшись востаннє, повис непорушно.

43

XVI. ПРЕКРАСНА ДІВЧИНКА З БЛАКИТНИМ

ВОЛОССЯМ НАКАЗУЄ ЗНЯТИ

ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА З ДЕРЕВА,

ПОКЛАСТИ В ПОСТІЛЬ , ВИКЛИКАЄ ТРЬОХ ЛІКАРІВ,

ЩОБ ВОНИ ВСТАНОВИЛИ, ЖИВИЙ ВІН ЧИ МЕРТВИЙ

Тоді, як нещасний Піноккіо, якого розбійники повісили на гілці Великого

дуба, був більше мертвий, ніж живий, Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям

знову виглянула у віконне й остовпіла від подиву: бідний хлопчик, повішений за

горло, під шаленим вітром витанцьовував тарантелу. Серце її сповнилося без-

межною жалістю до бідолахи, і вона тричі ляснула в долоні.

Гучно залопотіли прудкі крила, і великий сокіл спустився на підвіконня.

— Що накажете, Чарівна Феє? — спитав Сокіл і схилив на знак пошани дзьоба.

(Бо, щоб ви нарешті знали, Дівчинка з блакитним волоссям насправді була дуже

добра Фея, яка вже тисячу років жила тут на узліссі.)

— Ти бачиш дерев’яного хлопчика, що висить он там на гілці Великого дуба?

— Бачу.

— Так-от. Лети негайно туди, розірви своїм міцним дзьобом мотузку, па якій

гойдається хлопчик, і поклади його обережно на траву під дубом.

Сокіл полетів, за дві хвилини повернувся й сказав:

— Я викопав те, що ви мені звеліли.

— Що з ним? Він живий чи мертвий?

— На перший погляд він здавався мертвий, але не зовсім, бо тільки-но я

розв’язав зашморг у нього на ' шиї, він зітхнув і ледь чутно пробелькотів: «Тепер

мені краще».

Тоді Фея ляснула в долоні двічі, і з’явився чудовий Пудель, який ходив на двох

задніх ногах, ну точнісінько як людина.

Пудель був одягнений у парадну кучерську ліврею. На голові він мав

невеличкий трикутний капелюх, вишитий золотом, білу перуку з кучерями, що

спадали аж на плечі.

А ще на ньому був фрак шоколадного кольору з діамантовими ґудзиками і двома

великими кишенями для кісток, які дарувала йому на обід хазяйка, та короткі

штанці з червоного оксамиту. На ногах він носив шовкові панчохи і легенькі

черевички.

Ззаду в нього висів такий ніби капшук з синьої матерії, куди він ховав у дощ

свого хвоста.

— Послухай, Медоре,— промовила Фея до Пуделя.— Бери мерщій найкращу

карету з моєї стайні і рушай до лісу. Там на траві, під Великим дубом, ти знайдеш

ще живого дерев’яного хлопчика. Обережно підніми його, поклади в карету на

подушки і привези сюди. Зрозумів?

Пудель махнув три-чотири рази сипім капшуком і миттю зник.

Незабаром із стайні виїхала гарна' блакитна карета, вся оббита канарковим

пір’ям, а всередині впій було повно баночок із збитими вершками й кремовими

тістечками. Карету тягли сто пар білих мишей. Пудель, сидячи на передку,

ляскай батогом праворуч і ліворуч, мов візник, що дуже поспішає.

Не минуло й чверті години, як карета повернулася. Фея, що чекала біля дверей

дому, взяла бідолашного Піноккіо на руки і віднесла в кімнату з перламутровими

стінами, а потім послала по найславніших лікарів у всій околиці.

Незабаром один по одному з’явилися лікарі: Ворон, Сова і Цвіркун-балакун.

— Я хочу, щоб ви, синьйори,— промовила Фея до лікарів,- я хочу, щоб ви

сказали мені, живий чи мертвий цей нещасний дерев’яний хлопчик.

Перший підступив до .ліжка Ворон. Вій перевірив пульс Піноккіо, потім

помацав його за носа, за мізинець на нозі.

Після цього він урочисто виголосив таке:

— На мою думку, дерев’яний хлопчик мертвий-мертвісінький. Та якщо, на

жаль, він виявиться не мертвий, то можна напевно вважати, що він живий.

— Мені дуже неприємно,— промовила Сова,— заперечувати Воронові, моєму

шановному другові й колезі. Навпаки: на мою думку, дерев’яний хлопчик живий-

живісінький, та якщо, на жаль, вій виявиться не живий, то тоді він мертвий.

— А що скажете ви? — звернулася Фея до Цвіркуна-балакуна.

— Я таке скажу: розумний лікар, коли не знає, що сказати, хай краще

помовчить. Зрештою, цього дерев’яного хлопчика я бачу не вперше. Я знаю його

вже досить давно.

Піноккіо, що досі лежав непорушно, мов поліно, почувши ці слова, затремтів

так, аж ліжко загойдалося.

— Цей дерев’яний хлопчик,— вів далі Цвіркун-балакун,— запеклий ледар...

Піноккіо розплющив очі і вмить заплющив їх знову.

— ...шибеник, нероба, волоцюга...

Піноккіо сховав обличчя під простирадло.

— ...це неслух, який рано чи пізно зажене в могилу

свого батька.

І тут усі в кімнаті почули приглушене хлипання і

плач.

Уявіть собі, які були всі вражені, коли заглянули під

простирадло і побачили, шо це плаче Піноккіо.

— Коли мертвий плаче, це означає, то він скоро

одужає,— урочисто заявив Ворон.

— Я не бажаю сперечатися з моїм шановним другом і колегою,— промовила

Сова, але, на мою думку, коли мертвий плаче, це означає, що йому не хочеться

вмирати.

45

XVІІ ПІНОККІО ЇСТЬ ЦУКЕРКУ, АЛЕ НЕ ХОЧЕ ПИТИ

ЛІКИ. ТА ОДРАЗУ ВИПИВАЄ, КОЛИ БАЧИТЬ,

ЩО ПО НЬОГО ПРИЙШЛИ МОГИЛЬНИКИ.

ПОТІМ ВІН ЗНОВУ КАЖЕ НЕПРАВДУ І,

ЯК КАРА, В НЬОГО ПОЧИНАЄ РОСТИ НІС

Щойно три лікарі виишли з кімнати, Фея підступила до Піноккіо, поклала руку

йому на лоба й одразу відчула, що в хлопчика жар.

Тоді вона висипала в склянку з водою білий порошок і лагідно промовила:

— Випий і за кілька днів одужаєш.

Піноккіо зиркнув на склянку, скривився трохи і спитав плаксиво:

— А воно солодке чи гірке?

— Гірке, але тобі стане краще.

— Як гірке, то я не хочу.

— Послухайся мене: випий.

— Але я не люблю гіркого.

— Випий. Як вип’єш, дам тобі цукерку, шоб тобі стало солодко в роті.

— А де цукерка?

— Ось вона,— сказала Фея, дістаючи з золотої цукернички цукерку.

— Я спочатку з’їм цукерку, а потім вип’ю оту гидку гірку воду.

— Обіцяєш?

— Так.

Фея дала йому цукерку. Піноккіо миттю схрумкав її і сказав, прицмокуючи:

— Як було б чудово, якби цукерки теж були ліками. Я б уживав їх щодня.

— Тепер виконай свою обіцянку і ось ковтни трохи води, яка поверне тобі

здоров’я.

Піноккіо знехотя взяв у руки склянку, встромив туди кінчик носа і нарешті

сказав:

— Занадто гірке, аж дуже гірке. Я не можу так цього випити.

— Як ти таке кажеш, коли навіть не покуштував?

— А я понюхав. Дайте ще одну цукерку, то вип’ю.

Фея терпляче, як добра мати, поклала йому в рота другу цукерку і знову

простягла склянку.

— Е-е, я так не можу пити,— скривився Піноккіо.

— Чому?

— Мені заважає подушка на ногах.

Фея забрала подушку.

— Дарма! Все одно я не можу випити.

— Що тобі ще заважає?

— Мені заважають прочинені двері.

Фея зачинила двері.

— І все ж таки,— заридав на весь голос Піноккіо,— я не хочу пити цих гірких

ліків, ні, ні, ні!

— Мій хлопчику, тобі ж буде гірше.

— Дарма.

— Ти дуже хворий.

— Ну то й що.

— За кілька годин лихоманка спровадить тебе на той світ.

— Мені байдуже.

— І ти не боїшся смерті?

— Зовсім ні! Краще померти, ніж випити такі гидкі ліки.

В цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшли чотири чорних, як сажа,

кролики. На плечах вони несли невеличку труну.

— Чого вам треба від мене? — закричав Піноккіо і перелякано сів на ліжку.

— Ми прийшли по тебе,— відповів найбільший кріль.

— По мене?.. Але ж я ще не мертвий.

— Ще ні, але тобі жити ще лише кілька хвилин, як не вип’єш ліки, щоб

одужати від лихоманки.

— О люба Феє, люба Феє,—заверещав Піноккіо,— дайте мені мерщій цю

склянку... Та швидше, швидше, бо я не хочу помирати, ох, я не хочу помирати!

Схопивши склянку обома руками, він вихилив її одним духом.

— Ну що ж! — промовили кролики.—

Цього разу ми прийшли даремно.

Вони взяли знову на плечі маленьку

труну і вийшли з кімнати, щось сердито

бурмочучи собі під носа.

Хай там що, а Піноккіо через кілька

хвилин зіскочив з ліжка здоровісінький.

Треба сказати, що дерев’яні ляльки

хворіють дуже рідко і дуже швидко

одужують.

Фея, побачивши, що Піноккіо бігає і стрибає по кімнаті жвавий і веселий, як

молодий півник, сказала:

— Виходить, мої ліки справді допомогли тобі?

— Ще й як! Вони повернули мене на цей світ.

— Тоді чому ж ти так довго не хотів їх нити?

— Тому що ми, хлопці, всі такі. Боїмося ліків більше, ніж хвороб.

— Яка ганьба! Діти повинні знати, що добрі ліки, коли їх випити вчасно,

можуть урятувати від тяжкої хвороби і навіть від смерті.

— О, іншим разом мене не доведеться так довго просити. Я відразу згадаю цих

чорних кроликів з труною на плечах... Миттю схоплю склянку, ковть і нема!

— А тепер підійди до мене і розкажи, як сталося, то ти опинився в руках у

47

розбійників.

— Вийшло так, що хазяїн лялькового театру Жеривогонь дав мені кілька

золотих монет і сказав: «На, віднеси їх своєму батькові», а я зустрів на вулиці

Лисицю і Кота, дуже поважних панів, які мені сказали: «Хочеш, щоб з

твоїх п’яти монет стало дві з половиною тисячі? Ходімо з нами, і ми приведемо

тебе на Чарівне поле». Я сказав: «Ходімо», а вони сказали: «Зупинімося тут, у

таверні «Червоний рак», а після півночі підемо». Коли мене розбудили, їх уже

не було, бо вони пішли туди самі. Тоді я пішов сам глупої ночі. Стояла така

темрява, що й уявити важко. І тут на дорозі мене перестріли два розбійники, одягнені в мішки з-під вугілля, які сказали мені: «Викладай грошики», а я

сказав: «У мене їх немає», бо заздалегідь сховав чотири золотих монети, то в мене

лишилися, в рот... Один розбійник хотів засунути мені руку в рот, а я відкусив

йому руку і потім виплюнув її, але замість руки на землю впала котяча лапа.

Розбійники погналися за мною, і я біг-біг, поки вони мене схопили і повісили на

дереві в цьому лісі, сказавши: «Завтра ми сюди прийдемо, тоді ти вже будеш

мертвий і роззявиш рота, а ми дістанемо золоті монети, які ти сховав під язиком».

— А зараз де ці чотири монети? — спитала Фея.

— Я їх загубив,— відповів Піноккіо.

Він збрехав, бо монети лежали у нього в кишені.

І тільки-но він сказав цю неправду, його ніс, що й так був довгий-предовгий, виріс одразу на два пальці.

— А де ти їх загубив?

— У лісі, тут поблизу.

Після другої брехні ніс його став ще довший.

— Якщо ти загубив монети в лісі,— сказала Фея,— ми знайдемо їх і повернемо

тобі, тому що все загублене в нашому лісі завжди знаходиться.

— Ага, тепер я пригадав,— промовив, збентежившись,

дерев’яний хлопчик.— Чотири золоті монети я не загубив, а ненароком

проковтнув, коли пив ваші ліки.

Після третьої брехні ніс так подовшав, що бідний Піноккіо не міг повернутися.

Повернеться сюди — ніс його чіпляється або за ліжко, або за вікно, повернеться

туди — ніс упирається або в стіну, або в двері. Спробував підвести голову і мало

не наколов носом Феї око.

А Фея дивилася на нього і сміялась.

— Чого ви смієтеся? — збентежено запитав дерев’яний хлопчик, дуже

наляканий тим/що його ніс росте й росте.

— Та сміюся з твоєї брехні.

— А звідки ви взяли, що я брешу?

— Брехню, хлопче, можна виявити одразу, тому що є дві брехні: та, що має

короткі ноги, і та, у якої довгий ніс.

Твоя брехня саме з тих, що мають довгого носа.

Піноккіо, не знаючи, де подітися від сорому, спробував утекти з кімнати, але не

зміг: ніс так виріс, що він не міг пройти в двері.

XVIII. ПІНОККІО ЗНОВУ ЗУСТРІЧАЄ ЛИСИЦЮ І КОТА

І ЙДЕ З НИМИ НА ЧАРІВНЕ ПОЛЕ,

ЩОБ ПОСІЯТИ ЧОТИРИ МОНЕТИ

Як і слід було сподіватись, Фея цілих

півгодини не зважала на дерев’яного хлопчика,

що плакав і репетував. Вона зробила так

навмисне, щоб покарати його й відучити од

поганої звички брехати, найгіршої вади всіх

дітей. Та коли вона побачила, що в нього від

розпачу очі лізуть на лоба, зглянулась над ним.

Фея ляснула в долоні, і в кімнату через вікно

влетіла тисяча великих дятлів. Вони посідали на

ніс і заходилися його довбати. За кілька хвилин

жахливий носисько став такий, як і раніше.

— Яка ви добра, люба Феє,— сказав дерев’яний хлопчик, витираючи очі.

— Я так вас люблю!

— І я тебе люблю,— відповіла Фея,— і якщо ти хочеш лишитися у мене, то

станеш моїм братиком, а я буду тобі доброю сестричкою.

— Я б охоче залишився, але ж... мій бідний тато?

— Я про це подумала. По твого батька вже послали, ввечері він буде тут.

— Справді? — вигукнув Піноккіо, підстрибнувши з радощів.— Тоді, якщо ви

дозволите, люба Феє, я піду йому назустріч. Мені хочеться якнайскоріше

розцілувати бідненького татуся, який стільки вистраждав через мене..

— Авжеж, тільки не заблудися. Підеш лісом і напевно зустрінеш батька.

Піноккіо вийшов з дому і, опинившись у лісі, побіг підстрибом, як козеня.

А коли добіг до Великого дуба, то зупинився: йому здалося, що в кущах хтось

розмовляє. І справді, на дорогу вийшли... вгадайте хто?.. Лисиця і Кіт - його

супутники, з якими він вечеряв у таверні «Червоний рак».

— А ось і наш любий Піноккіо! — вигукнула Лисиця, обіймаючи й цілуючи

хлопчика.— Звідки ти тут узявся?

— Звідки ти взявся?—повторив Кіт.

— Це дуже довга історія,— відповів Піноккіо.— Я вам розкажу її при нагоді.

Знаєте, що тієї ночі, коли ви мене покинули самого в таверні, я зустрів на дорозі

розбійників.

— Розбійників? О бідний друже! Чого вони від тебе хотіли?

— Вони хотіли відібрати в мене золоті монети.

— Негідники!

— Ох і негідники! — відгукнувся Кіт.

— Я кинувся навтіки,— вів далі дерев’яний хлопчик.—

Вони — за мною, наздогнали мене і повісили на гілці оцього дуба.

І Піноккіо показав на Великий дуб за два кроки від них.

— Яка сумна історія! — сказала Лисиця.— В якому лихому світі нам судилося

жити! Нема де притулитися нам, чесним людям.

49

Під час розмови Піноккіо помітив, що Кіт кульгає на праву передню лапу, на

ній бракувало подушечок і кігтів.

Він спитав:

— Що сталося з твоєю лапою?

Кіт хотів щось відповісти, але затнувся. В розмову миттю втрутилась Лисиця:

— Мій друг дуже скромний і тому не відповідає. Я розкажу замість нього.

Одного дня ми стріли на дорозі старого вовка, який майже вмирав з голоду. Він

попросив у нас милостині. А в нас, як на гріх, не було навіть риб’ячої кісточки.

І що ж, гадаєш, зробив мій друг, у грудях якого б’ється справді благородне

серце? Він сам собі відкусив передню лапу і кинув бідоласі, щоб той угамував

голод.

І Лисиця, розказавши це, втерла сльози, що набігли на очі.

Піноккіо й собі розчулився. Він підійшов до Кота і прошепотів йому на вухо:

— Якби всі коти були схожі на тебе, миші почували б себе щасливими!

— А що ти тут робиш зараз? — спитала Лисиця.

— Чекаю свого батька, який ось-ось має надійти.

— А де твої золоті монети?

— Там, де й були,— в кишені,— всі, крім тієї одної, що довелося залишити в

таверні «Червоний рак».

— Подумати тільки, завтра в тебе було б уже замість чотирьох, тисяча або й

дві тисячі золотих монет! Чому ти не послухався моєї поради? Чому не посіяв їх

на Чарівному полі?

— Сьогодні ніяк не можу. Піду туди іншим разом.

— Іншим разом буде запізно,— сказала Лисиця.

— Чому?

— Тому що це поле купив один великий пан, і завтра там уже нікому не

дозволять сіяти гроші.

— А далеко звідси до Чарівного поля?

— Кілометрів зо два. Ходімо з нами, і за півгодини ми будемо там. Швиденько

посієш свої гроші і через кілька хвилин збереш урожай—дві тисячі монет і

повернешся сюди ввечері з повними кишенями золота. То підеш з нами?

Піноккіо завагався, бо згадав добру Фею, старенького Джеппетто і остороги

Цвіркуна-балакуна. Але зрештою вчинив так, як і всі нерозумні і недобрі діти: уперто трусонув головою і сказав Лисиці й Котові:

— Гаразд! Я йду з вами!

І вони рушили в дорогу.

Вони йшли вже півдня, коли побачили перед собою місто, яке називалося

Дурнелови. На міських вулицях бродили зграї облізлих собак, які позіхали від

голоду, отари стрижених овечок, що тремтіли від холоду, табуни курей і півнів

без гребінців і сережок, вони канючили у перехожих кукурудзяні зерна; тут

лежали великі метелики, які не могли літати, бо продали свої прегарні кольорові

крильця, тупцяли, соромлячись показатися на люди, павичі без хвостів; голі-

голісінькі фазани тихенько ходили туди-сюди, оплакуючи свої блискучі золоті й

срібні пера, загублені назавжди.

Серед натовпу цих жебраків і нещасних час від часу проїжджали пишні карети, а в них сиділи то лисиці, то злодійкуваті сороки, то якісь хижі птахи.

— А де ж Чарівне поле?

— За кілька кроків звідси.

Пройшовши містом, вони опинилися на звичайнісінькому полі, схожому на всі

інші поля.

— Ось ми й прийшли,— сказала Лисиця.— Тепер нахились до землі, вигреби

руками неглибоку ямку і кинь туди золоті монети..

Піноккіо послухався: вигріб ямку, поклав туди чотири золоті, які в нього

залишилися, і загорнув їх землею.

— А тепер,— сказала Лисиця,— піди до рову — це недалеко звідси,— набери

відро води і полий землю там, де посіяв монети.

Піноккіо пішов до рову, зняв з ноги черевик — відра ж у нього не було,—

набрав води і полив те місце, де лежали його монети.

Потім спитав:

— Що ще робити?

— Нічого,— відповіла Лисиця.— Тепер ми собі підемо.

Ти повернешся за двадцять хвилин і знайдеш тут деревце, гілки на ньому аж

гнутимуться від золотих монет.

Бідний хлопчик мало не збожеволів від радості, він тисячу разів подякував

Лисиці та Котові і пообіцяв їм щедрий подарунок.

— Нетреба нам ніяких подарунків,— відповіли шахраї.— Досить нам і того,

що ми тебе навчили, як розбагатіти не дуже натужуючись. Це нас так тішить.

По цих словах вони попрощалися з Піноккіо, побажали йому щедрого врожаю

і пішли собі.

51

XIX. У ПІНОККІО КРАДУТЬ ЗОЛОТІ МОНЕТИ,

І ЗА ЦЕ ЙОГО САДЯТЬ НА ЧОТИРИ МІСЯЦІ

ДО В'ЯЗНИЦІ

Повернувшись у місто, дерев’я-

ний хлопчик почав лічити хвилину за

хвилиною, і коли йому здалося, що час

уже наспів, подався до Чарівного

поля.

Він поспішав, серце його билося

все дужче й дужче — тік-так, тік-так,

як великий годинник, що поспішає. В

голові його роїлися веселі думки: «А

що, як замість тисячі монет, я знайду

на дереві дві тисячі? А може, замість

двох тисяч, буде п’ять тисяч? А що, як

замість п’яти тисяч — сто тисяч?

Ой, яким великим багачем стану я

тоді! Куплю собі пишний палац, тисячу дерев’яних коників і тисячу стаєнь, щоб

розважатись досхочу, а ще погрібець з солодкими напоями і шафу, повну солодо-

щів: варення, тортів, булочок, солодкого мигдалю та вафель з кремом».

Отак, солодко мріючи, Піноккіо дійшов до поля і зупинився подивитися, чи не

видно дерева з золотими монетами. Але не побачив нічого. Пройшов ще сто

кроків, і там нічого.

Зайшов на поле, підступив до того місця, де закопав свої гроші,— теж нічого.

Хлопчик замислився і, забувши всі правила пристойності, витяг руку з кишені й

довго шкріб собі потилицю.

В цю мить почувся чийсь гучний сміх, і, оглянувшись, малий побачив над

собою на дереві великого Папугу, який чистив дзьобом своє ріденьке пір’ячко.

— Чого смієшся? — сердито спитав Піноккіо.

— Того, що, коли чистив пір’я, полоскотав сам себе під крилом.

Дерев’яний хлопчик нічого не відповів. Пішов до рову, знову набрав води в

черевик і почав поливати землю, якою були присипані золоті монети. Тут він

знову почув сміх, ще нахабніший, ніж перед тим.

— Послухай,— розгнівався Піноккіо,— можеш ти мені, нарешті, пояснити,

клятий Папуго, що має означати твій сміх?

— Я сміюся з тих йолопів, які вірять усяким дурницям і дають шахраям

обдурювати себе.

— Ти, може, маєш на увазі мене?

— Так, я маю на увазі тебе, нещасний Піноккіо. Ти такий дурний, що повірив, ніби гроші можна сіяти і збирати на грядках, як огірки і гарбузи. Я теж колись

повірив і ось лишився майже без пір’я. Тепер я переконався, на жаль, запізно, що

чесно гроші можна заробити тільки власними руками й головою.

53

— Я тебе не розумію,— мовив дерев’яний хлопчик, його вже брав страх.

— Ну що ж, поясню тобі докладніше,— сказав Папуга.— Отож знай, що коли

ти подався до міста, Лисиця з Котом повернулися, забрали золоті монети і чкур-

нули шодуху геть. Спробуй їх тепер наздогнати.

Піноккіо роззявив рота від подиву і, не ймучи віри Папузі, заходився руками

розгрібати мокру землю. Гріб, гріб, гріб і вигріб таку глибоченну яму, що туди міг

сховатися цілий ожеред соломи, але грошима там і не пахло. З розпачу він побіг

до міста й подався зразу до судді поскаржитися на двох шахраїв, що його

обікрали.

Суддею була стара мавпа з породи горил. її всі шанували за похилий вік і сиву

бороду. Але найбільшу повагу до судді-мавпи викликали її золоті окуляри без

скелець. Вона ніколи не знімала їх, кажучи, що в неї дуже слабкий зір.

Піноккіо докладно розповів судді, як його обдурили, назвав імена, прізвища й

особливі прикмети шахраїв і попросив учинити правий суд.

Суддя слухав дуже уважно і співчутливо. Коли дерев’яний хлопчик скінчив

свою розповідь, мавпа подзвонила в дзвіночок. Негайно з’явилися два сторожові

пси в жандармських мундирах.

Суддя показав жандармам на Піноккіо:

— У цього бідолахи вкрали чотири золотих монети,— сказав він.

— Схопіть його і зараз же відведіть у в’язницю.

Бідолаха, почувши такий несподіваний вирок, отетерів, хотів був протестувати, але жандарми швиденько заткнули йому рота і повели до в’язниці. Там він

просидів би чотири місяці, чотири довгих-довгих місяці або ще й довше, якби не

щасливий випадок. Річ у тому, що молодий імператор, який правив Дурнеловами, здобув велику перемогу над своїми ворогами і влаштував з цієї нагоди пишне

свято з ілюмінацією, фейєрверком, кінними змаганнями і велосипедними

перегонами.

З великих радощів він наказав відчинити в’язниці і випустити на волю всіх

злодіїв.

— Якщо всіх випускають, то й я хочу вийти,— сказав Піноккіо тюремникові.

— Вам не можна,— відповів той,— На вас цей указ не поширюється.

— Пробачте,— заперечив Піноккіо, адже я теж злодій.

— Тоді ви тисячу разів маєте слушність,— сказав тюремник, шанобливо зняв

кашкет на прощання, відімкнув двері в’язниці і випустив хлопчика на волю.

XIX.ВИЙШОВШИ З ВʹЯЗНИЦІ,ПІНОККІО, ХОЧЕ

ПОВЕРНУТИСЯ В БУДИНОК ФЕЇ, АЛЕ ДОРОГОЮ

ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З ЖАХЛИВОЮ ЗМІЄЮ, А ПОТІМ ПОТРАПЛЯЄ

У ПАСТКУ

Уявіть собі, як радів Піноккіо,

опинившись на волі. Не гаючись ані

хвилинки, він вийшов з міста і попрямував

дорогою, що вела до будиночка Феї.

Невдовзі перед тим пройшов великий дощ,

і дорога зовсім розгрузла, вкрилася

калюжами. Піноккіо брів по коліна в багні,

але не звертав на це уваги. Палко бажаючи

побачити свого батька і сестричку з

блакитним волоссям, він біг підстрибом, як собака-гончак, і забрьохався по

саму шию.

Біжачи, він промовляв сам до себе:

— Скільки напастей упало на мою голову! Так мені й треба, бо я дерев’яний

хлопчик, упертий і гарячий, все беруся робити по-своєму, не слухаюся тих, хто

хоче мені добра, любить мене і в тисячу разів розумніший за мене... Але тепер

присягаюся, що буду жити по-іншому, стану розумним і слухняним хлопцем. Я на

власній шкурі пересвідчився, що неслухняним дітям завжди перепадає на горіхи, їм ніяк не щастить у житті. Мій батько, мабуть, жде мене? А що як він уже в Феї?

Я так давно його не бачив, що не можу дочекатися тієї миті, коли обніму й тисячу

разів поцілую...

А чи пробачить мені Фея мої погані витівки? Подумати лише, скільки уваги, ласки віддала вона мені. Таж якби не вона, мене б уже й на світі не було! Хіба ще

є на світі хлопчисько, невдячніший і безсердечніший за мене?

Раптом Піноккіо остовпів і з ляку відскочив кроків чотири назад. Що ж він

побачив? Величезну Змію, що лежала поперек дороги. Шкіра в неї була зелена, очі — як жарини, а з кінчика хвоста курився дим, як з комина.

Неможливо описати жах, який огорнув дерев’яного хлопчика. Він відбіг назад

на півкілометра, сів на купу каміння, щоб перечекати, поки Змія поповзе собі геть

і звільнить йому шлях.

Минула година, дві, три, а Змія все не рушала з місця.

Навіть здалеку видно було, як горять її очі і як здіймається в небо стовп диму з

кінчика її хвоста.

Тоді Піноккіо, набравшись духу, підійшов до Змії на відстань кількох кроків і

промовив улесливим голосом:

— Вибачте, синьйоро Змія, чи не могли б ви відсунутися трохи набік, щоб я

пройшов?

Сказав, як до стіни. Змія навіть не ворухнулася.

Піноккіо знову промовив тим самим голоском:

55

— Знаєте, синьйоро Змія, я йду додому, там на мене чекає тато," якого я вже

давно-давно не бачив. Дозвольте мені пройти, і я піду собі своєю дорогою.

Марно чекав він хоч якоїсь відповіді. Змія лежала непорушно, очі її

заплющилися, з хвоста перестало куріти.

Аж не вірилося, що мить тому вона здавалася живою.

— Невже здохла? — промовив Піноккіо, потираючи з радощів руки. Він зараз

же спробував переступити через Змію, щоб перейти на другу половину дороги. Та

не встиг підняти ногу, як Змія випросталася, ніби туга пружина. Піноккіо з

переляку відскочив, зачепився і впав на землю. Але так невдало, що загруз

головою в багнюку, а ноги лишилися стирчати догори.

Побачивши, що дерев’яний хлопчик стоїть на голові і дригає в повітрі ногами, Змія зареготала; сміялася вона так довго, що в неї у грудях лопнула жила. І цього

разу вона здохла насправді,

Піноккіо кинувся бігти, щоб дістатися до будинку Феї ще завидна. Та по дорозі

йому дуже схотілося їсти, і він заскочив у чийсь садок зірвати гроно винограду.

Краще б він ніколи цього не робив!

Тільки-но дерев’яний хлопчик потягся до ягід, як — клац! — дві гострі залізні

щелепи схопили його ногу так міцно, що в нього від болю потемніло в очах.

Нещасний хлопець спіймався у пастку, що її селяни поставили на куниць, які

занадились до їхніх курників.

XXI. ПІНОККІО ПОТРАПЛЯЄ ДО СЕЛЯНИНА, ЯКИЙ

ПРИМУШУЄ ДЕРЕВʹЯНОГО ХЛОПЧИКА СТЕРЕГТИ КУРНИК

Як і слід було сподіватися, Піноккіо

заплакав, зарепетував, заблагав рятунку.

Та, ні зойки, ні стогони не допомогли, бо

навкруги не було ніякого житла, а на дорозі не

з’являлося й душі живої.

Тим часом на землю спустилася ніч.

Від болю в ногах, стиснутих залізними

щелепами, і від страху лишитися на самоті

серед темної ночі дерев’яний хлопчик мало не

зомлів. Аж ось він побачив над головою

Світлячка і сказав до нього:

— О Світлячку, врятуй мене, будь ласка, від

цих мук!

— Бідний хлопчику! — відповів Світлячок, повний жалості до Піноккіо.

— Як ти потрапив у цю пастку?

— Я зайшов у садок зірвати гроно винограду.

— А хіба це твій виноград?

— Ні...

— Хто ж тебе навчив брати чуже добро?

— Я хотів їсти...

— Голод — це ще не причина, щоб привласнювати добро, яке тобі не

належить.

— Це правда, правда,— вигукнув, ридаючи, Піноккіо.— Я більше так не

робитиму.

І тут їхню розмову перебив тихий шелест: хтось наближався легенькими

кроками. Це був хазяїн садка, який навшпиньки крався до виноградинка

подивитися, чи не вскочила в пастку яка з куниць, що крала в нього курей.

Та уявіть собі його здивування, коли, вийнявши з-під поли

плаща ліхтар, він замість куниці побачив хлопчика.

— Ага, злодюжко! — обурився селянин.— То це ти крадеш курей?

— Не я, не я! — вигукнув, схлипуючи, Піноккіо.— Я зайшов у садок, щоб

попоїсти трохи винограду.

— Хто краде виноград, той крастиме і курей. Ну стривай, ось я тебе провчу.

Він розщепив пастку, схопив хлопця за комір і потяг його, немов вовк ягнятко, до Своєї хати.

Прийшовши на подвір’я, він кинув Піноккіо на землю, наступив йому ногою

на шию і сказав:

— Зараз уже пізня година, і я хочу спати. Поквитаємося завтра. Саме сьогодні

здох мій пес, який сторожував у мене на подвір’ї, і ти станеш на його місце.

Будеш моїм сторожовим собакою.

Селянин надяг Піноккіо на шию грубий нашийник з мідними шпичаками і туго

стягнув його, щоб дерев’яний хлопчик не міг висмикнути голову. До нашийника

57

був приклепаний довгий ланцюг, прикріплений до муру.

— Якщо вночі піде дощ,— сказав селянин,— сховайся собі в будку, там є

солома, на якій чотири роки спав мій бідний пес. І пильнуй. Як прийдуть злодії, гавкай щосили.

Скінчивши повчати, селянин зайшов у хату і на всі засуви замкнув за собою

двері. Нещасний Піноккіо лишився на подвір’ї. Він лежав на землі ледь живий з

холоду, голоду та страху. Час від часу, просовуючи руки в нашийник, що стискав

йому горло, він з плачем нарікав:

— Так мені й треба! Я це заслужив! Я хотів стати ледарем, волоцюгою. Я

послухався поганих товаришів. І тому нещастя весь час переслідує мене. Якби я

був гарним хлопчиком, як усі, якби захотів учитися і працювати, якби зостався

вдома з бідним татусем,— то тепер не був би тут, під селянською хатою посеред

поля сторожовим псом: Ох, якби я міг з’явитися на світ удруге... Та про це пізно

вже говорити, і я муситиму все стерпіти.

Після цієї щирої сповіді він забрався в собачу будку й заснув.

XXII. ПІНОККІО ВИКРИВАЄ ЗЛОДІЇВ,

І ЗА ВІРНУ СЛУЖБУ СЕЛЯНИН ВІДПУСКАЄ ЙОГО

НА ВОЛЮ

Дерев’яний хлопчик солодко спав уже понад дві години, коли десь так опівночі

його розбудив чийсь шепіт. На подвір’ї хтось стиха перемовлявся

дивними пискливими голосами. Обережно висунувши з будки кінчик носа,

Піноккіо побачив чотирьох звірят з темною

шкуркою, схожих на котів. Вони збилися докупи і про щось радилися. Та це були

не коти, а куниці, хижі звірята, які понад усе люблять яйця і молоденьких

курочок. Одна з

куниць відокремилася од своїх спільників, підійшла до будки і стиха промовила:

— Добрий вечір, Мелампо.

— Я не Мелампо,— відповів дерев’яний хлопчик.

— А хто ж ти тоді?

— Я Піноккіо.

— А що ти тут робиш?

— Служу сторожовим собакою.

— А де ж Мелампо? Де старий пес, який жив у цій будці?

— Здох сьогодні вранці.

— Здох? Бідолаха! Такої добрячої душі собака!.. Правда, судячи з твоєї морди, ти теж порядний пес.

— Прошу вибачення, але я не собака.

— А хто?

— Я дерев’яний хлопчик.

— І служиш тут сторожовим собакою?

— На жаль. Мене покарали.

— Тоді я пропоную тобі ті ж умови, що й покійному Мелампо. Будеш

задоволений.

— А які це умови?

— Раз на тиждень, як і досі, ми навідуватимемося вночі до цього курника і

братимемо восьмеро курей. Семеро нам, а одна тобі з тією умовою, звичайно, що

ти вдаватимеш, ніби спиш, і не будитимеш хазяїна своїм гавкотом.

— А Мелампо так робив? — запитав Піноккіо.

59

— Авжеж! Ми з ним жили в злагоді. Отож спи собі спокійнісінько і будь

певен, що ми залишимо тобі під будкою ситеньку курочку на сніданок. Ти мене

зрозумів?

— Атож! — відповів Піноккіо і покивав загрозливо голо-

вою, ніби хотів сказати: «Ми ще про це побалакаємо!»

Чотири куниці, певні, що «собаки» їм боятися нічого, побігли до курника, який

стояв майже поряд з будкою, зубами і пазурами відчинили дерев’яні двері й одна

по одній шаснули всередину. Щойно вони зайшли, як почули, що двері за ними

гучно хряснули.

То Піноккіо зачинив двері та ще й, про всяк випадок, прикотив під них велику

каменюку.

Після цього він загавкав, ну точнісінько як сторожовий

собака: гав-гав-гав!

На гавкіт селянин устав з ліжка, взяв рушницю і, відчинивши вікно, спитав:

— Що сталося?

— Злодії! — відповів Піноккіо.

— Де?

— В курнику.

— Зараз я вийду.

І справді, селянин миттю спустився сходами вниз, заскочив у курник, спіймав

усіх куниць і повкидав їх у мішок.

— Нарешті ви в моїх руках,— задоволено промовив він.— Я міг би покарати

вас сам, та не хочу. Мені приємніше буде віднести вас завтра в сусіднє село до

шинкаря, який здере з вас шкурки, а з м’яса приготує смачну солодку печеню, зовсім як заячу. Ви, звісно, не заслуговуєте такої честі, але шляхетн,і як я люди не

зважають на такі дрібниці.

Підійшовши до Піноккіо, селянин погладив його і спитав:

— Як тобі пощастило викрити змову цих злодюжок? .Подумати тільки, що

Мелампо, мій вірний Мелампо, ніколи нічого не чув!

Дерев’яний хлопчик міг би розказати про ганебну угоду між собакою й

куницями. Та, згадавши, що пса вже нема на світі, подумав: «Навіщо обмовляти

покійника? Мертві є мертві, і найкраще дати їм спокій».

— Коли куниці прийшли на подвір’я, ти спав чи ні?’— питав далі селянин.

— Спав,— відповів Піноккіо, —Але куниці своїм базіканням розбудили мене.

Одна підійшла до моєї будки і сказала: «Якщо ти обіцяєш нам не гавкати і не

будити хазяїна, ми подаруємо тобі ситеньку курочку». Розумієте? Ці поганці мали

нахабство зробити мені таку ганебну пропозицію!

Я дерев’яний хлопчик і маю вади, як і всі на цьому світі, проте ніколи не ввійду в

спілку з мерзенними злодіями.

— Ти молодець, хлопче! — вигукнув селянин, ляснувши Піноккіо по плечу.—

Такі вчинки роблять тобі честь. І щоб довести тобі, який я задоволений твоєю

поведінкою, звільняю тебе і відпускаю додому.— І зняв з хлопчика нашийник...

61

XXIII. ПІНОККІО ОПЛАКУЄ СМЕРТЬ ПРЕКРАСНОЇ ДІВЧИНКИ

З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ, ПОТІМ ЗУСТРІЧАЄ ГОЛУБА,

ЛЕТИТЬ НА НЬОМУ НА БЕРЕГ МОРЯ, ДЕ КИДАЄТЬСЯ У

ВОДУ РЯТУВАТИ СВОГО БАТЬКА ДЖЕПЕТТО

Звільнений від принизливого й жорсткого нашийника, Піноккіо чкурнув через

поля й луги і ні на мить ніде не зупинявся. Так він дістався до великого шляху, що

вів до будиночка Феї.

Вийшовши на шлях, дерев’яний хлопчик подивився вниз на рівнину, що

розкинулася перед ним. За рівниною виразно виднівся ліс, де він так нещасливо

стрівся з Котом і Лисицею. Побачив над деревами верхівку Великого дуба, на

якому теліпався колись, підвішений за горло. Та хоч як придивлявся, не міг

знайти маленького будиночка, де жила Прекрасна Дівчинка з блакитним

волоссям.

І тоді його охопило тяжке передчуття. Він щодуху кинувся бігти вниз і за

кілька хвилин опинився на луці, де колись стояв білий будиночок. Але будиночка

тут уже не було. Замість нього він побачив мармурову плиту, на якій були

викарбувані сумні слова:

Тут поховано

Дівчинку з блакитним волоссям,

яка померла від страждань,

що їх завдав їй братик Піноккіо,

назавжди покинувши її.

Можете собі уявити, що відчув Піноккіо, коли насилу, по складах, прочитав

цей напис. Він кинувся на землю, тисячу разів цілував холодний мармур плити і

зайшовся розпачливим риданням. Він проплакав цілу ніч, плакав, коли настав

день, хоча в нього вже не було більше сліз. Його ридання і зойки були такі

жалібні й гучні, що луна з усіх горбів повторювала їх:

— О моя маленька Феє, навіщо ти померла? Чому не я помер замість тебе, я —

такий поганий, замість тебе — такої доброї? Де ж нині мій бідний татусь? О моя

маленька Феє, скажи мені, де знайти його? Я залишуся з ним і не покину його вже

ніколи, ніколи, ніколи! О моя маленька Феє, скажи мені, що це неправда, ніби ти

померла! Якщо ти справді, любиш мене/любиш свого братика,, оживи,, повернись

живою, як колись! Хіба тобі не боляче бачити мене самотнього, покинутого

усіма? Якщо прийдуть розбійники, вони повісять мене на гілці дерева, і тоді я

помру назавжди. Що я робитиму сам на цьому світі? Тепер, коли я втратив тебе

і свого татуся, хто мене нагодує? Де я ночуватиму? Хто мені пошиє нову

курточку? Ой, було б краще, в тисячу разів краще, якби і я помер! Так, я хочу

померти! А-а-а...

У розпачі Піноккіо спробував рвати на собі волосся, але воно було дерев’яне, тож він ніяк не міг запустити в нього пальці.

В цей час у повітрі з’явився великий Голуб. Він завмер на місці з розкинутими

крилами і гукнув з висоти:

— Скажи мені, хлопчику, що ти робиш там унизу?

— Хіба не бачиш? Плачу! — відповів Піноккіо, задерши голову вгору і

втираючи рукавом очі.

— Скажи мені,— вів далі Голуб,— чи не знаєш ти часом серед твоїх товаришів

дерев’яного хлопчика на ім’я Піноккіо?

— Піноккіо? Ти сказав Піноккіо? — повторив дерев’яний хлопчик і вмить

скочив на ноги.— Піноккіо—це я.

Голуб, почувши таку відповідь, спустився вниз і сів на землю. Вій був більший

за індика.

— Значить, ти знаєш і Джеппетто? — спитав він.

— Ще б пак! Та це ж мій бідолашний татусь! Він, мабуть, казав тобі про мене?

Ти проведеш мене до нього? Він живий? Скажи мені, змилуйся: він живий?

— Я залишив його три дні тому на березі моря.

— Що він робив?

— Майстрував собі маленького човника, щоб переплисти океан. Бідолаха вже

понад чотири місяці блукає по світу, шукаючи тебе. Тепер він збирається у далекі

країни Нового Світу, бо думає, що ти там.

— А далеко звідси до моря? — стривожено спитав Піноккіо.

— Понад тисячу кілометрів.

— Тисячу кілометрів? Ох, мій Голубе, якби мені твої крила!

— Якщо хочеш, я віднесу тебе туди.

— Як?

— Верхи на моїй спині. Ти дуже важкий?

— Важкий? Зовсім ні! Я легенький, як папірчик.

Не довго думаючи, Піноккіо скочив верхи на спину Голуба, як на коня — одна

нога туди, друга сюди,—і вигукнув радісно:

— Но, конику, я поспішаю!

Голуб знявся в повітря і за кілька хвилин був уже так високо, що майже

торкався хмар. Дерев’яному хлопчикові дуже закортіло подивитися вниз із такої

висоти. Глянув і перелякався, в голові йому запаморочилося, і, щоб не впасти, він

міцно-міцно обхопив руками шию свого крилатого коня.

Летіли цілий день. Надвечір Голуб сказав:

— Я дуже хочу пити.

— А я —їсти,— промовив Піноккіо.

— Зупинимося на кілька хвилин у цьому голубнику, а потім полетимо далі,

щоб завтра на світанку бути біля моря.

63

Вони забралися в покинутий голубник, де знайшли тільки мисочку з водою і

кошичок з пшоном. Дерев’яний хлопчик змалку терпіти не міг пшона. Він завжди

казав, що від пшона його нудить, болить у животі. Та цього вечора він

напхався так, що мало не луснув, потім повернувся до Голуба й сказав:

— Ніколи не думав, що пшоно може бути таке смачне.

— От бачиш, мій хлопчику,— відповів Голуб,— що коли справді хочеться їсти, то й пшоно — ласощі. Голодний ніколи не вередує.

Відпочивши трохи, вони знов рушили в дорогу і наступного ранку були на

березі моря.

Голуб спустив Піноккіо на землю і, не слухаючи слів подяки, знявся вгору й

зник.

На березі було повно людей, які дивилися на море, щось кричали й

розмахували руками.

— Що сталося? — спитав Піноккіо у якоїсь бабусі.

— Один бідний батько, загубивши сина, вирушив у маленькому човнику за

море шукати його там. А море сьогодні бурхливе, і човник ось-ось потоне.

— Де човник?

— Он там,— бабуся показала рукою на маленький човник, який з такої відстані

здавався горіховою шкаралупкою.

В ньому сиділа людина — маленька-маленька. Піноккіо, придивившись,

пронизливо гукнув:

— Це мій батько! Це мій батько!

Тим часом човник, який бурхливі хвилі кидали вгору-вниз, то з’являвся, то

зникав з очей. Піноккіо видерся на високу скелю, гукав звідти свого батька, махав

руками, носовою хусточкою і навіть ковпачком.

Схоже було, що Джеппетто, хоча й заплив дуже далеко від берега, впізнав

хлопчика, бо й собі зняв шапку і помахав нею, ніби вітаючи сина. Він знаками дав

зрозуміти, що охоче повернувся б до берега, але море таке бурхливе, що він не

має сили скерувати човен до берега.

Зненацька набігла величезна хвиля, і човник зник. Усі чекали, що він ось-ось

випливе знов, але його не було.

— Бідолаха! — промовили рибалки, які зібралися на березі, потім промимрили

молитву і почали розходитися.

Раптом почувся розпачливий зойк. Усі озирнулися назад і побачили хлопчика, який кинувся з скелі в море, вигукнувши:

— Я врятую свого татуся!

Піноккіо був дерев’яний, тому не потонув,

а поплив як риба. Він то зникав під водою, то

знову з’являлася його рука або нога. Течія

підхопила його і швидко понесла у відкрите

море Потроху він зовсім зник з очей.

— Бідний хлопчик! — сказали рибалки і з

молитвами розійшлися по домівках.

XXIV. ПІНОККІО ДІСТАЄТЬСЯ ДО ОСТРОВА

ПРАЦЬОВИТИХ БДЖІЛ І ЗНОВУ ЗНАХОДИТЬ ТАМ ФЕЮ

Піноккіо, охоплений бажанням будь-що врятувати батька, плив цілу ніч. А яка

вона була жахлива! Злива, град, грім і такі блискавки, що інколи ставало видно, як

удень.

На світанку дерев’яний хлопчик побачив перед собою довгу смужку землі. Це

був острів посеред моря.

Піноккіо напружував усі сили, щоб добитися до берега, та все марно. Хвилі, набігаючи одна за одною, відкидали його від острова,ніби тріску чи папірець. На

щастя,накотилася величезна могутня хвиля і викинула дерев’яного хлопчика на

прибережний пісок.

Удар був такий сильний, що в Піноккіо затріщали всі ребра й суглоби, але він

дуже зрадів і промовив:

— І на цей раз мені пощастило!

Тим часом розвиднілося, встало сонце у всій своїй красі, море зробилося

спокійне і гладеньке, як олія.

Дерев’яний хлопчик розстелив свій одяг на сонці, щоб висох, і почав

удивлятися в море, чи не побачить човника з людиною.

Видивив усі очі, але не побачив нічого, крім неба, моря та одного-двох вітрил, які

були так далеко, що здавалися метеликами.

— Аби дізнатися, як називається цей острів!—промовив Піноккіо.— Чи живуть

тут порядні люди, що не вішають дітей на деревах? Та кого розпитати про це?

Кого, як тут ані душі?!

Думка про те, що він опинився сам-самісінький на цьому безлюдному острові, дуже засмутила Піноккіо. Він мало не розплакався, але раптом побачив недалеко

від берега здоровенну рибину, яка спокійнісінько пливла собі в своїх справах, ви-

стромивши з води голову.

Не знаючи, на яке ім’я звертатися до рибини, Піноккіо щосили гукнув:

— Гей, синьйоро рибино! Дозвольте вам задати одне запитання.

— Хоч і два,— відповіла рибина. Це був Дельфін, такий ввічливий, якого

навряд чи знайдеш у будь-якім морі світу.

— Скажіть мені, будь ласка, чи є на цьому острові села, в яких можна було б

65

попоїсти, не ризикуючи, що тебе самого з’їдять?

— Звичайно, є,—відповів Дельфін.—Та ще й зовсім близько від тебе.

— А як туди пройти?

— Підеш отією стежкою ліворуч, а потім прямо і втрапиш куди тобі треба.

— Скажіть мені ще одне: ви плаваєте вдень і вночі по морю. Чи не стрічався

вам маленький човник, а в ньому мій тато?

— А хто твій тато?

— Він найкращий батько в світі, так само як я найгірший син, якого тільки

можна собі уявити.

— У бурю, шо шаленіла вночі,— відповів Дельфін,— човник затонув.

— А мій тато?

— Його проковтнула жахлива Акула, яка вже кілька днів хазяйнує в наших

водах і сіє довкола смерть і пустку.

— А велика ця Акула? — спитав Піноккіо, затрусившись від страху.

— Чи велика, питаєш? — вигукнув Дельфін.— Аби ти мав уявлення, яка вона,

скажу, що вона більша, ніж п’ятиповерховий будинок, а паща в неї така широка й

глибока, що туди легко сховається поїзд з паровозом.

— Ненько моя рідна! — перелякався дерев’яний хлопчик.

Він швиденько одягся і знову звернувся до Дельфіна: — До побачення, синьйоро

рибино. Пробачте, що потурбував вас. Щиро дякую вам за ласку.

З цими словами Піноккіо майже бігцем подався стежкою. Щоразу, почувши

найменший шум, він з острахом оглядався назад, думаючи, що то за ним женеться

жахлива Акула завбільшки з п’ятиповерховий будинок із поїздом у пащі.

За півгодини він дістався до маленького села, що називалося село Працьовитих

Бджіл. На вулицях було повно людей, які поспішали в своїх справах.

Усі працювали, в усіх була якась робота. Навіть із свічкою в ясний день тут не

знайшов би нероби чи волоцюги.

— Ясно,— одразу промовив ледачий Піноккіо.— Це село не для мене. Я не

народився для праці.

Тим часом його почав мучити голод, бо за цілу добу він нічого не з’їв, навіть

жменьки пшона.

Що робити?

Було два способи вгамувати голод: попроситись на роботу або виканючити в

когось якийсь сольдо чи шматочок хліба.

Просити милостиню він соромився, бо пам’ятав, як казав батько, що жебрати

можуть лише старці й каліки, тобто справді, нещасні на цьому світі люди, які

заслуговують співчуття і підтримки,, всі. ті, хто через хворобу або через старість

не можуть заробити собі' на хліб власними руками. Усі інші мусять працювати. А

хто не хоче працювати і голодує, тим гірше для нього.

Аж ось на вулиці з’явився засапаний, спітнілий чоловік, він ледве тягнув два

візки з вугіллям.

Піноккіо, побачивши по обличчю, що то ніби добра людина, підійшов і,

опустивши від сорому очі, тихенько промовив:

— Пожертвуйте, будь ласка, один сольдо, бо я вмираю з голоду.

— Я дам тобі не один, а чотири сольдо,— відповів вугляр.— Допоможи-но

лише мені дотягти додому оці два візки з вугіллям.

— Ви мене дивуєте,— нахабно відповів дерев’яний прохач.— Майте на увазі: я

ще ніколи не був ослом. Я ще зроду не тягав візків!

— Тим краще для тебе,— відповів вугляр.— Тоді, хлопче, якщо ти справді,

помираєш з голоду, з’їж два. Добрячих шматки , власної пихи, та гляди, щоб Тобі

живіт, не заболів.

Трохи згодом на вулиці з’явився муляр, який ніс на плечі кошик з вапном.

— Пожертвуйте, добрий чоловіче, один сольдо бідному хлопчикові, що позіхає

від голоду.

— Залюбки. Ходімо зі мною носити вапно,— відповів муляр,— і я дам тобі не

один, а п’ять сольдо.

— Але ж вапно важке,— заперечив Піноккіо,—а я не люблю

перевтомлюватися.

— Якщо ти боїшся перевтомлюватися, мій сину, то позіхай собі далі на

здоров’я.

За півгодини пройшло чоловік двадцять: у всіх Піноккіо просив милостиню,

але всі відповідали:

— Як тобі не соромно! Замість байдикувати на вулиці, пошукав би собі краще

роботи і навчився б заробляти на хліб.

Та ось з’явилася гарна жінка, яка несла два глеки з водою.

— Дозвольте, тітонько, напитися з вашого глека? — попрохав Піноккіо, який

уже знемагав від спраги.

— Пий, будь ласка, мій хлопчику,—сказала жінка, поставивши глеки на землю.

Піноккіо насмоктався води, як губка, і тихенько промурмотів, витираючи рота: Спрагу я вгамував. А як же мені вгамувати голод?

Гарна жінка, почувши ці слова, зразу ж сказала:

— Як допоможеш мені донести додому оці глеки, я дам тобі добрячу скибку

хліба.

Піноккіо зиркнув на глеки і не відповів нічого.

— А до хліба я дам тобі повну миску цвітної капусти і поллю її олією з

оцтом,— додала гарна жінка.

Піноккіо ще раз зиркнув на глеки і знову нічого не сказав.

67

— А після капусти я дам тобі гарну цукерку з лікером.

Перед такою спокусою Піноккіо вже не міг встояти і, нарешті зважившись,

рішуче сказав:

— Добре! Я донесу вам глек додому.

Глек був дуже важкий, і Піноккіо, не маючи сили вдержати посудину в руках, поставив її собі на голову й так і поніс.

Коли вони прийшли додому, добра жінка посадовила хлопчика за маленький

чистий столик і поставила перед ним хліб, цвітну капусту з приправою та

цукерки.

Піноккіо не їв, а глитав. Його шлунок був, як кімната, де ніхто не мешкав уже

п’ять місяців.

Вгамувавши трохи свій лютий голод, він підвів голову, щоб подякувати своїй

благодійниці. Та ледь глянув на добру жінку, як протяжно зойкнув і застиг від

подиву, витріщивши очі й роззявивши рота, напханого хлібом і капустою!

— Що тебе так здивувало? — спитала усміхаючись добра жінка.

— Ви,— пролепетав Піноккіо,— ви... ви... ви... схожі... ви скидаєтеся... так, так, так, той самий голос... такі самі очі, таке саме волосся, так, так, у вас теж блакитне

волосся... як і в неї! Ох, моя маленька Феє, ох, моя маленька Феє!

Скажіть мені, що це ви,, саме ви! Не примушуйте мене знову плакати! Якби ви

знали! Я так плакав! Я так мучився!

Піноккіо нестримно розплакався, впав навколішки й обійняв ноги таємничої

жінки.

69

XXV. ПІНОККІО ДАЄ ФЕЇ ОБЩЯНКУ БУТИ ХОРОШИМ

І ВЧИТИСЯ: ЙОМУ, МОВЛЯВ, НАБРИДЛО БУТИ

ДЕРЕВ'ЯНИМ ЧОЛОВІЧКОМ, І ВІН ХОЧЕ СТАТИ СПРАВЖНІМ

ХЛОПЧИКОМ

Добра жінка спершу заперечувала, що вона маленька Фея з блакитним

волоссям, та, побачивши, що її таємницю розкрито, кинула прикидатися,

призналася й спитала в Піноккіо:

— Скажи мені, дерев’яний капоснику, як ти здогадався, що це я?

— Мені допомогла велика любов до вас.

— Що ж ти пам’ятаєш? Кидав мене дівчинкою, а тепер бачиш дорослу тітку,

яка годиться тобі в матері.

— Тим краще. Тепер я називатиму вас не сестричкою, а мамою. Я вже давно

мрію мати, як усі діти, маму. Тільки як ви змогли так швидко вирости?

— Це моя таємниця.

— Навчіть мене. Я теж хотів би трохи підрости. Який я малий: не більший від.