Пригоди Піннокіо

головки сиру!

— Але ж ти не можеш рости,— заперечила Фея.

— Чому?

— Тому що дерев’яні чоловічки не ростуть. Вони з’являються на світ

ляльками, живуть, як ляльки, і ляльками вмирають.

— Ох, як мені надокучило бути лялькою! — вигукнув Піноккіо, стукнувши

себе по голові.— Пора вже й мені стати людиною.

— Станеш, як заслужиш.

— Справді? А як заслужити?

— Дуже просто. Ти повинен звикнути бути хорошим хлопчиком.

— А хіба я не хороший?

— Де там! Хороші діти слухняні, а ти...

— А я неслухняний...

— Хороші діти охоче вчаться і працюють, а ти...

— А я, навпаки, байдикую і живу волоцюгою весь рік.

— Хороші діти завжди кажуть правду...

— А я завжди брешу.

— Хороші діти охоче ходять до школи...

— А мені про школу навіть думати гидко. Але відсьогодні я житиму зовсім по-

іншому.

— Ти мені обіцяєш?

— Обіцяю. Я хочу стати хорошим хлопчиком і втіхою для свого батька... Де

тепер мій бідний тато?

— Не знаю. —Чи пощастить мені коли-небудь побачити і обійняти його?

— Сподіваюся, що так. Навіть певна.

Почувши це, Піноккіо незмірно зрадів, схопив руки Феї і почав гаряче їх

цілувати. Потім підвів голову і, з любов’ю дивлячись їй в очі, спитав:

— Скажіть мені, мамусю: значить, це неправда, що ви вмерли?

— Мабуть, неправда,— відповіла усміхаючись Фея.

— Аби ви знали, як мені було боляче, як у мене стислося горло, коли я

прочитав: «Тут поховано...»

— Знаю, знаю. Тому я тебе й простила. Твій щирий біль показав мені, що в

тебе добре серце. А діти з добрим серцем, хоча іноді й роблять капості і не

слухаються старших, можуть стати хорошими. Завжди є надія, що вони стануть

на добрий шлях. Тому я й прийшла сюди по тебе. Я буду твоєю мамою...

— О, як це чудово! — вигукнув Піноккіо, підстрибуючи від радості.

— Ти слухатимешся мене і робитимеш завжди те, що я тобі казатиму.

— Добре, добре, добре!

— Від завтра,— додала Фея,— ти почнеш

ходити до школи.

Піноккіо одразу трохи посмутнішав.

— Потім вибереш якесь ремесло або фах на

свій смак. Піноккіо зовсім споважнів.

— Що ти там бурчиш крізь зуби? —

незадоволено спитала Фея.

— Я думаю...— тихо промимрив дерев’яний

хлопчик,— що зараз уже, мабуть, пізно йти до

школи.

— Ні, паночку. Запам’ятай раз і назавжди, що вчитися ніколи не пізно.

— Але я не хочу вчитися ніякого ремесла. Тому що працювати дуже стомлива

справа.

— Мій синку,— сказала Фея.— Всі, хто так каже, зрештою опиняються у

в’язниці або в лікарні. Май на увазі, що кожна людина, яка з’являється на світ, мусить щось робити, працювати. Біда тому, хто стає неробою! Неробство —

це найтяжча хвороба, її треба вилікувати негайно, змалку. Коли хто виросте

неробою, вилікувати того вже неможливо.

Ці слова дійшли до серця Піноккіо. Він рішуче підвів голову й сказав:

— Я вчитимуся, я працюватиму, я робитиму все, що ви мені накажете. Одне

слово, жити лялькою мені набридло, я хочу стати таким, як усі діти. Ви ж обіцяли

мені це, правда?

— Так, я пообіцяла. Тепер усе залежить від тебе.

71

XXVI. ПІНОККІО З ТОВАРИШАМИ ПО ШКОЛІ ЙДЕ

НА БЕРЕГ МОРЯ, ЩОБ ПОБАЧИТИ АКУЛУ

Наступного дня, набравшись духу, Піноккіо пішов до школи.

Уявіть собі радість шибеників, коли до їхнього класу зайшов дерев’яний

хлопчик! Знявся шалений регіт, який не вщухав ані на мить. Усі збиткувалися над

ним: один виривав йому з рук ковпачок, другий смикав ззаду за куртку, третій

тягся намалювати величезні вуса чорнилом йому підносом, а дехто навіть

пробував прив’язати до його рук і ніг мотузочки, щоб змусити танцювати, як

ляльку з театру.

Спершу Піноккіо майже не звертав уваги на ці витівки, але згодом терпець

йому урвався, він повернувся до тих, хто найбільше допікав йому, і рішуче сказав:

— Слухайте, хлопці, я прийшов сюди не для того, щоб розважати вас, як клоун.

Я поважаю інших і хочу, щоб і мене поважали.

— Молодець, чортеня! Сказано як по-писаному! — загорлали шибеники,

зайшовшись нестримним реготом. Один з них, найнахабніший, простягнув руку, наміряючись схопити новачка за носа.

Але він не встиг цього зробити, бо Піноккіо з-під столу копнув нахабу

черевиком по нозі.

— Ой, які тверді ноги!—скрикнув хлопець, розтираючи долонею синець.

— А лікті які — ще твердіші за ноги! — гукнув інший, котрого Піноккіо

штурхонув ліктем у живіт.

Так чи не так, але після цього самозахисту новачок здобув повагу і симпатії

всіх хлопців у школі. Вони зразу полюбили Піноккіо, намагалися навперебій

зробити йому щось приємне.

Вчитель теж не міг нахвалитись Піноккіо, такий він був уважний, старанний та

розумний учень. Раніше за всіх він приходив до школи і йшов додому останній.

Єдиною вадою його було те, що він дуже заприятелював з найгіршими

шибениками в школі, які уславилися тим, що не хотіли ані вчитися, ані взагалі

робити щось корисне.

Учитель попереджував його щодня, добра Фея теж не раз нагадувала:

— Гляди, Піноккіо! Оці приятелі відіб’ють у тебе охоту до навчання та ще й, напевне, втягнуть у якусь халепу.

— Не бійтеся! — відповідав дерев’яний школяр, знизуючи плечима і

постукуючи себе вказівним пальцем по лобі, що мало означати: «Я ще маю

розум!»

І ось одного чудового дня по дорозі до школи він зустрівся з ватагою своїх

приятелів. Побачивши його, вони загукали:

— Знаєш новину?

— Ні.

— До наших берегів припливла Акула, здоровенна, як гора.

— Справді? А може, це та сама Акула, що проковтнула мого бідолашного тата?

— А ми йдемо на берег подивитися па неї. Може, й ти підеш з нами?

— Ні, я піду до школи.

— Та навіщо тобі ця школа? Підемо до школи завтра.

На один урок більше чи на один менше — однаково залишимося ослами.

— А що скаже вчитель?

—Хай каже, що хоче. За те йому й платять, щоб він базікав цілий день.

— А моя мама?

— Матері ніколи нічого-нічого не знають,— відповіли ці капосники.

— Знаєте, що я зроблю? — сказав Піноккіо.— Мені конче треба побачити

Акулу з деяких особистих причин... але хай уже після ІНКОЛИ.

— Йолопе нещасний! — накинулися на нього приятелі.— Невже ти думаєш,

що така здоровенна рибина чекатиме, доки ти прийдеш подивитися на неї? Як

тільки їй тут набридне, вона подасться геть звідси, і ти її більше ніколи не

побачиш.

— Чи далеко звідси до моря? — спитав дерев’яний хлопчик.

— За годину ми обернемося туди й назад.

— Тоді гайда в дорогу! Ану, хто швидше.

І вся ватага з книжками й зошитами під пахвами гайнула навпрошки через

поле. Піноккіо біг попереду, здавалося, на ногах у нього виросли крила.

Час від часу, озираючись назад, він глузував з товаришів, що набагато

відстали. Він веселився від щирого серця, бачачи, як вони, закурені, засапані, висолопивши язики, намагаються встигнути за ним. Нещасний Піноккіо в цю

мить ще не знав, яким жахливим і страшним подіям він мчить назустріч.

73

XXVII. ВЕЛИКА БІЙКА МІЖ ПІНОККІО І ЙОГО

ПРИЯТЕЛЯМИ. ОДНОГО З НИХ ПОРАНЕНО, І КАРАБІНЕРИ

ЗААРЕШТОВУЮТЬ ПІНОККІО...

Вибігши на берег, Піноккіо зразу окинув поглядом море, але Акули ніде не

побачив.

Море було гладеньке і вилискувало, як велетенське дзеркало.

— А де ж Акула? — спитав він у товаришів.

— Вона, мабуть, саме снідає,— насмішкувато відповів один з них.— Або лягла

заснути на якусь часинку,— глумився інший.

З цих глузувань Піноккіо зрозумів, що став жертвою лихого жарту: приятелі

його обдурили. Він страшенно розсердився і закричав:

— Гей, ви! То ви навмисне мене дурили казочкою про Акулу?

— А певно, навмисне,— відповіли шибеники.

— Для чого?

— Щоб ти пропустив уроки й пішов з нами. Хіба тобі не соромно щодня бути

таким старанним і порядним учнем? Не соромно вчитися так добре?

— А що вам до того, як я вчуся?

— Овва! Через тебе вчитель погано ставиться до нас.

— Чому?

— Тому що через учнів, які добре вчаться, не мають ніякої ваги ті, хто не хоче

вчитися, як от ми. А ми не хочемо, щоб нас зневажали: в нас теж є своя гордість.

— Що ж я повинен тепер зробити, щоб догодити вам?

— Ти маєш зненавидіти школу, уроки і вчителя — наших трьох найбільших

ворогів.

— А якщо я і надалі хочу добре вчитися?

— Тоді ти нам не товариш, і при першій-ліпшій нагоді ми тобі віддячимо.

— Які дурниці ви верзете,— труснув Піноккіо головою.

— Гей, Піноккіо! — гукнув загрозливо найдужчий з усієї ватаги хлопець.— Не

дратуй нас, не вихваляйся. Якщо ти не боїшся нас, то ми й поготів не боїмося

тебе. Не забувай, що ти один, а нас семеро.

— Семеро? Всі сім смертних гріхів,— зареготав Піноккіо.

— Ви чули? Він образив нас усіх! Він назвав нас смертними гріхами!

— Піноккіо, проси вибачення, а як ні, то горе тобі!

— Ку-ку,— сказав дерев’яний хлопчик, насмішкувато приставивши вказівного

пальця до кінчика носа.

— Піноккіо, начувайся!

— Ку-ку!

— Ми тебе відлупцюємо, як осла!

— Ку-ку!

— Прийдеш додому з розквашеним носом!

— Ку-ку!

— Ось я тобі покажу «Ку-ку!» — вигукнув найхоробріший з шибеників.—

Маєш завдаток, прибережи його на вечерю.

І з цими словами він стукнув дерев’яного хлопчика кулаком по голові.

Та, як кажуть, на подачу є віддача. Піноккіо теж пустив у роботу кулаки, і

почалася битва.

Хоч Піноккіо був сам, він боронився, як герой,, і так добре брикав своїми

твердими дерев’яними ногами, що вороги трималися на пристойній відстані. А де

вже він влучав ногою; там лишався добрячий синець.

Тоді хлопці, розсердившись, що не можуть дістати дерев’яного хлопчика,

почали кидати в нього всім, що було напохваті. Полетіли букварі, граматики, арифметики та інші шкільні речі. Але Піноккіо спритно ухилявся; і книжки,, пролітаючи над його головою, падали в море.

Уявіть собі, як захвилювалася риба! Вважаючи, що їй кидають їсти, вона

великими зграями повипливала на поверхню.

Та, покуштувавши сторінку чи обкладинку, рибини плювались і кривилися, ніби

хотіли сказати: «Хіба це їжа, ми звикли до кращої».

А хлопці насідали все дужче. І тут з води виліз великий Краб і, повагом

рачкуіочи по піску, загукав хрипким, застудженим голосом:

— Ану припиніть бійку, розбишаки! Такі бійки між хлопчаками рідко

кінчаються добром. Завжди може статися якесь нещастя.

Бідний Краб! З таким же успіхом він міг би звернутися до вітру і хвиль.

Капосник Піноккіо, озирнувшись, нечемно відповів:

— Заткни пельку, Крабе! Ти краще ковтни таблетку від кашлю, полікуй свою

застуджену горлянку. Іди у постіль і спітній як слід.

У цей час хлопчаки, викидавши всі свої книжки, накинулися

на книжки дерев’яного хлопчика і вмить заволоділи ними.

Серед цих книжок одна була грубезна, в твердій картонній оправі з шкіряним

корінцем. Підручник арифметики. Можете собі уявити, яка важенна була то

книжка!

Один з шибеників схопив її, пожбурив щосили, цілячись Піноккіо в голову, але

влучив одного з своїх товаришів, котрий побілів як полотно і, пробелькотавши:

— Ой нене... рятуйте... помираю! — бухнувся на пісок.

Побачивши таке, хлопчаки перелякались і сипнули врозтіч. За мить їх уже й

сліду не було.

А Піноккіо залишився. Він, дарма то був переляканий у смерть, побіг до води,

75

намочив носовичок і приклав до скроні свого нещасного товариша. Плачучи від

розпачу, він промовляв:

— Евдженіо, мій бідний Евдженіо! Розплющ очі і подивись на мене! Чому ти

мені не відповідаєш? Це не я зробив тобі боляче! Повір мені, це не я! Розплющ

очі, Евдженіо! Якщо ти цього не зробиш, то я теж помру... О господи, як мені

тепер вертатися додому? Як я гляну в очі моїй добрій матусі? Що зі мною буде?

Куди мені податися? Де сховатися? Ох, наскільки краще, в тисячу разів краще

було б, якби

я пішов до школи! Навіщо я послухався приятелів, які призвели мене до таких

мук? А вчитель же казав мені про це! І мама завжди застерігала: «Стережись

поганих друзів!..» Але ж я упертюх, йолоп: усе роблю по-своєму, нікого

не слухаюсь. І за це завжди розплачуюсь так гірко... Відколи живу на світі, я й

чверті години не мав спокою. Господи, що буде зі мною, що буде зі мною?

І Піноккіо плакав, аж заходився з розпачу, бив себе по голові і все кликав

бідного Евдженіо. Та ось почулися чиїсь кроки. Озирнувшись, Піноккіо побачив

двох карабінерів.

— Чого ти валяєшся на землі? Що тут робиш?—спитали вони.

— Я допомагаю своєму шкільному товаришеві.

— Йому погано?

— Здається, так.

— Тут далеко гірше! — сказав один з карабінерів, нахилившись і придивив-

шись до Евдженіо зблизька.— Цього хлопця поранено в скроню. Хто це зробив?

— Не я!—пробелькотів дерев’яний хлопчик і завмер від страху.

— Якщо не ти, то хто поранив його?

— Не я! — повторив Піноккіо.

— А чим його поранили?

— Оцією книжкою.— І дерев’яний хлопчик підняв із землі підручник

арифметики, оправлений у грубий картон і шкіру, й показав його карабінерам.

— А чия це книжка?

— Моя!

— Цього досить. Усе зрозуміло. Вставай і ходімо з нами.

— Але ж я...

— Ходімо з нами!

— Але ж я не винний...

— Ходімо з нами!

Перш ніж піти, карабінери покликали кількох рибалок, що поралися біля своїх

човнів при березі, і сказали їм:

— Ми доручаємо вам цього хлопчика, пораненого в голову. Віднесіть його до

себе додому і наглядайте за ним.

Завтра ми до нього навідаємося.

Потім вони повернулися до Піноккіо, взяли його попід руки і наказали по-

військовому:

— Кроком руш! Та швидше! А то буде погано!

Дерев’яний хлопчик покірно тюпав стежкою, що вела в село. Бідолаха нічого

не чув і не бачив перед собою. Йому здавалося, що все це сон, лихий сон.

77

Він зовсім розгубився. Перед очима все двоїлося, ноги підламувалися, язик

присох до піднебіння, і Піноккіо не міг вимовити жодного слова. Але й у такому

майже непритомному стані одна думка краяла йому серце: це ж він, він пройде

повз вікна своєї доброї Феї в супроводі двох карабінерів. Краще одразу

померти!

Вони підійшли вже до села, коли рвучкий вітер зірвав з голови Піноккіо

ковпачок і відніс його кроків на десять від стежки.

— Ви дозволите,— промовив дерев’яний хлопчик до карабінерів,— щоб я

пішов і забрав свій ковпачок?

— Іди, тільки не барися.

Піноккіо підняв ковпачок, але, замість надягти на голову, взяв його в зуби і

дременув щодуху до моря. Він летів, як куля з рушниці.

Карабінери, зрозумівши, що наздогнати хлопчика дуже важко, нацькували на

нього величезного бульдога, який на собачих перегонах завоював першу премію.

Піноккіо мчав з усієї сили, але собака летів ще швидше. Всі люди кинулися до

вікон, висипали на вулицю подивитися, чим закінчиться ця шалена гонитва. Але

побачили вони небагато, бо собака й Піноккіо зняли таку на дорозі куряву, що

вже за кілька хвилин нічого не стало видно.

XXVІІІ. ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ НЕБЕЗПЕКА БУТИ

ПІДСМАЖЕНИМ НА ПАТЕЛЬНІ ЗАМІСТЬ РИБИ

Під час цієї відчайдушної гонитви була одна жахлива мить, коли Піноккіо вже

думав, що пропав, бо Алідоро (так звали поліцейського пса) майже наздоганяв

його.

Досить сказати, що дерев’яний хлопчик зовсім близько чув за своєю спиною

тяжке хекання пса і навіть відчував його гарячий подих.

На щастя, море було вже недалеко, за кілька кроків.

Вибігши на берег, Піноккіо зробив чудовий стрибок, якому могла б позаздрити

й жаба, і шубовснув у море. Алідоро хотів зупинитись, але не зміг і з розгону теж

булькнув у воду. Нещасний пес не вмів плавати й одразу відчайдушно забив

лапами, щоб утриматися на поверхні. Та що більше він брьохався, то частіше

голова пірнала під воду.

Пес на мить виткнув голову з води і прогавкав, вирячивши від страху очі:

— Я тону, тону!

—Туди тобі й дорога,— відповів здаля Піноккіо, який відчув себе в безпеці.

—Допоможи мені, любий Піноккіо! Врятуй мене від смерті!

Почувши розпачливі зойки, Піноккіо, який усе-таки мав добре серце, пожалів

собаку і гукнув:

—А якщо я тебе врятую, ти обіцяєш, що не гнатимешся за мною?

— Обіцяю! Обіцяю! Швидше, ради бога, ще півхвилини — і мені кінець!

Піноккіо якусь мить вагався, та, згадавши батьківську примовку, що той, хто

робить добре діло, нічого не втрачає, поплив до Алідоро. Схопив його обома

руками за хвоста і витяг на прибережний пісок.

Бідний пес не міг навіть звестися на ноги. Він так наковтався води, що

роздувся, як м’яч. Але дерев’яний хлопчик не хотів занадто ризикувати і мерщій

плигнув назад у море. Відпливши від берега, гукнув урятованому:

— Прощай, Алідоро! Щасливої дороги і на все добре!

— Прощай, Піноккіо,— відповів пес,— щиро дякую тобі за порятунок од

видимої смерті. Ти зробив мені величезну послугу, я твій боржник. Може, ми ще

й зустрінемось.

Піноккіо плив понад берегом. Нарешті йому здалося, що він дістався до

безпечного місця. На березі між скель темнів отвір печери, з якого йшов дим.

79

— В цій печері,— промовив хлопчик сам до себе,— є вогонь. Тим краще! Я

обсушусь і обігріюсь, а потім... А потім — хай буде, що буде.

Піноккіо повернув до скель. Він уже збирався видертися по кам’яній стіні, коли намацав ногами щось таке, що піднімалося, піднімалося і врешті витягло

його з води. Він хотів тікати, та було пізно, тому що, на свій превеликий подив, опинився у величезній сітці серед купи риби різної форми/ і величини, яка била

хвостами і відчайдушно борсалася.

І тут Піноккіо побачив, як з печери вийшов рибалка, такий, бридкий, такий

огидний, що скидався на якесь морське чудовисько. Замість волосся на голові в

нього ріс кущ зеленої трави, шкіра теж була зелена, зелені були очі й довжелезна

борода, що сягала землі. Ну справжнісінька величезна зелена ящірка, що стала на

задні лапи.

Витягти з моря сітку, рибалка задоволено вигукнув:

— Мені щастить! І сьогодні я досхочу попоїм риби!

— Добре, що я не риба,— сказав сам до себе Піноккіо і трохи підбадьорився.

Рибалка заніс сітку з рибою в темну й закурену печеру, посеред неї шипіла

величезна сковорода з олією і смерділа так, що аж дух забивало.

— А зараз подивимося, що за рибка наловилася сьогодні,— мовив зелений

рибалка і, засунувши в сітку величезну руку, схожу на лопату, якою садовлять

хліб у піч, витяг жменю барбульок.

— Які чудові барбульки! — промовив рибалка, задоволено розглядаючи й

обнюхуючи рибку. Обнюхавши, він кинув її у ночви без води.

Так зробив він кілька разів. І щоразу, витягаючи нових рибин, він аж плямкав

від насолоди й вигукував:

— Яка гарна тріска!

— Яка вишукана кефаль!

— Яка апетитна камбала!

— Який чудовий окунь!

— Яка славна сардинка!

Звичайно, і тріска, і кефаль, І камбала, і окуні, і сардинки полетіли в ті ж

ночви, де вже борсалися барбульки.

У неводі лишився тільки Піноккіо.

Витягти його, рибалка витріщив очі від подиву і вигукнув майже перелякано:

— А це що за риба? Не пам’ятаю, щоб я колись їв таке.

Він уважно, з усіх боків, оглянув дерев’яного хлопчика і сказав:

— Зрозуміло. Це морський рак.

Піноккіо, образившись, що його мають за якогось рака, сердито одказав:

— Ніякий я вам не рак! Як ви зі мною поводитеся! До вашого відома, я

дерев’яний хлопчик.

—Дерев’яний хлопчик? — перепитав рибалка.—Їй-богу,

я ще не бачив такої риби. Тим краще, я з’їм тебе з великою насолодою.

— З’їсте? Та зрозумійте ж, що я не риба! Хіба ви не помічаєте, що я говорю і

міркую так само, як і ви?

— Еге ж,— погодився рибалка.— І саме через те, то ти рибина, якій випало

щастя говорити і міркувати, я вшаную тебе на славу.

— Як саме?

— На знак моєї дружби й особливої до тебе поваги дозволяю тобі самому

вирішити, яким чином тебе приготувати.

Бажаєш підсмажитися на сковороді чи хочеш, щоб я зварив тебе в горщику з

томатним соусом?

— По правді кажучи,— відповів Піноккіо,— коли вже я можу вибирати, то

найкраще було б, якби ви мене відпустили додому.

— Ти жартуєш! Невже ти думаєш, що я відмовлюся посмакувати такою

рідкісною рибою? Не щодня трапляється в тутешніх водах риба — дерев’яний

хлопчик. Дозволь мені зробити так: я засмажу тебе на сковороді разом з іншою

рибою. Ти будеш задоволений. Підсмажитися в гурті завжди приємніше, ніж

самому.

Нещасний Піноккіо, почувши такий вирок, заплакав, заблагав:

— Ох, краще б я пішов до школи!.. Але я послухався приятелів, і Ось мене

покарано! Уу-у-у!

А що Піноккіо звивався, як в’юн, щосили пручався, силкуючись вирватися з

лап зеленого рибалки, той узяв пучок міцного очерету, зв’язав хлопчика за руки й

за ноги, як ковбасу, і кинув у ночви до іншої риби.

Потім він дістав величезну миску з борошном і висипав туди всю рибу.

Обкачуючи кожну рибину в борошні, рибалка кидав її на сковороду.

Перші помандрували в киплячу олію бідні барбульки, потім окуні, потім

тріска, кефаль і сардинки. Надійшла черга й Піноккіо. Побачивши близький

кінець (і який страшний кінець!), він так затремтів від жаху, що не міг більше ви-

мовити жодного слова задля свого порятунку.

Нещасний хлопчик благав очима! Та зелений рибалка навіть не звернув на це

уваги. Обкачав Піноккіо п’ять чи шість разів у борошні так, що той став схожий

на гіпсову ляльку.

Потім схопив його за тулуб і...

81

XXIX.ПІНОККІО ПОВЕРТАЄТЬСЯ В БУДИНОК ФЕЇ,

ЯКА ОБІЦЯЄ, ЩО НАСТУПНОГО ДНЯ ВІН СТАНЕ СПРАВЖНІМ

ХЛОПЧИКОМ, А НЕ ДЕРЕВ'ЯНОЮ ЛЯЛЬКОЮ.

НА ЧЕСТЬ ЦІЄЇ УРОЧИСТОЇ ПОДІЇ

МАЄ ВІДБУТИСЯ ВЕЛИКИЙ БЕНКЕТ

Саме в ту мить, коли рибалка хотів уже кинути Піноккіо на пательню, до

печери зайшов великий собака, якого принадив сюди гострий, спокусливий

запах смаженої риби.

— Іди геть! — загрозливо крикнув на пса рибалка, все ще тримаючи в руках

дерев’яного хлопчика, обкачаного в борошні.

Але пес був голодний-голоднющий, він завивав і крутив хвостом, ніби благав:

«Дай мені шматок смаженої риби».

— Іди геть, кажу тобі! — повторив рибалка і замахнувся на пса ногою.

Поліцейський собака не звик до такої гостини і люто вишкірив зуби.

В цю мить почувся тонесенький голосочок:

Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не виручиш, я пропав!

Пес одразу впізнав голос Піноккіо і, на свій превеликий подив, побачив, що

йде він з обкачаного в борошні оцупка, який рибалка тримав у руці.

І що ж, ви думаєте, він зробив? Високо підстрибнув, схопив той оцупок і,

обережно тримаючи його в зубах, вибіг з печери і помчав як вітер.

Рибалка розлютився, що ласа здобич вислизнула з його рук, і погнався за

собакою, але пробіг кілька кроків, закашлявся й повернув назад.

Тим часом Алідоро вибіг на стежку, що вела в село, зупинився і обережно

поклав на землю Піноккіо.

— Чим же я тобі віддячу?! — мовив дерев’яний хлопчик.

— Не варто про таке й думати,— відповів собака.— Ти врятував мене, а я

тебе—і ми квити. Адже всі на цьому світі повинні допомагати один одному.

— Як ти опинився в печері?

— Я лежав ледь живий на березі, коли вітер доніс до мене пахощі смаженої

риби. Це роздратувало мій апетит, і я побрів туди. Якби я прийшов на хвилину

пізніше...

— Не кажи мені про це! — закричав Піноккіо, який усе ще тремтів від

страху.— Не згадуй мені про це! Якби ти прийшов на хвилину пізніше, мене б

уже засмажили, з’їли й перетравили. Бррр... На саму згадку про це мене дрижа-

ки б’ють.

Алідоро, всміхаючись, простягнув дерев’яному хлопчикові праву лапу, яку той

міцно-міцно потиснув. На цьому вони й розійшлися.

Пес побіг додому, а Піноккіо, лишившись наодинці, подався до ближньої

хатини. Там він спитав у дідуся, що сидів у дверях і вигрівався на сонці:

— Скажіть, будь ласка, добродію, чи не чули ви якихось новин про бідного

хлопчика на ім’я Евдженіо, пораненого в голову?

— Того хлопчика рибалки принесли в цю хатину, і тепер він...

— Мертвий? — перебив Піноккіо із слізьми в голосі.

— Ні. Живий і повернувся додому.

— Справді? — вигукнув дерев’яний хлопчик, підстрибуючи від радості.

— Значить, рана була не смертельна?

— Могло бути гірше, він міг і померти,— відказав дідусь.— Бо йому влучили в

голову великою книгою, оправленою в картон.

— І хто це зробив?

— Його товариш по школі, якийсь Піноккіо.

— А хто цей Піноккіо? — спитав дерев’яний хлопчик, прикидаючись, що

нічого не знає.

— Кажуть, шибеник, волоцюга, справжній шибайголова.

— Брехня, все-все брехня!

— А ти знаєш цього Піноккіо?

— Бачив його якось,— відповів дерев’яний хлопчик.

— І якої ти думки про нього? — спитав дідусь.

— Мені здається, що це чудовий хлопець, він охоче вчиться, слухняний, дуже

відданий своєму батькові і родині...

Отак безсоромно брешучи, дерев’яний хлопчик торкнувся свого носа і помітив, що він став довший на цілу долоню.

Страшенно переляканий, він закричав:

— Не вірте мені, добрий чоловіче, не зважайте на всі хороші слова, які я сказав

про Піноккіо. Я чудово знаю його і можу заприсягтися, що він справді шибеник і

ледацюга, який, замість ходити до школи, гуляє з приятелями і бешкетує.

Тільки-но він вимовив ці слова, його ніс поменшав.

— А чому ти весь такий білий? — спитав його раптом дідусь.

— Знаєте... я ненароком притулився до щойно побіленої стіни,— відповів

Піноккіо; він соромився признатися, що його обкачали в борошні, як рибу, щоб

засмажити потім на сковороді.

— А де ж твоя курточка, штанці й ковпачок?

— Мене перестріли злодії і роздягли. Скажіть, будь ласка, чи не можете ви

дати мені якусь одежинку, щоб я дійшов додому?

— Мій хлопчику, в мене немає нічого для тебе, крім маленького мішечка з-під

квасолі. Коли хочеш, можеш узяти, он він там.

Піноккіо не змусив себе просити двічі, узяв мішечок, прорізав ножицями

маленьку дірку внизу і дві по боках і надяг на себе, як сорочку. В такій одежині

він попрямував до села.

83

Та дорогою він завагався, ступав то крок уперед, то назад, розмовляючи сам з

собою:

— Як я з’явлюсь перед очі моєї доброї Феї? Що вона скаже, коли мене

побачить? Чи простить мені вдруге? Мабуть, що не простить, напевно, не

простить! 1 я цього заслужив, бо я, поганець, усе обіцяю виправитись і ніколи не

дотримую слова.

Коли він дістався до села, була вже ніч, знялася буря, полив рясний дощ.

Піноккіо пішов прямо до будинку Феї з твердим наміром постукати в двері й

попросити, щоб йому відчинили.

Та біля самого будинку дерев’яний хлопчик завагався, рішучість покинула

його, і, замість постукати, він відбіг назад кроків на двадцять. Потім удруге

повернувся до дверей і знову не наважився, так само і втретє. На четвертий раз

він тремтячою рукою узявся за залізне кільце і тихенько стукнув у двері.

Чекав, чекав, нарешті, через півгодини, на останньому поверсі (будинок мав їх

аж чотири) відчинилося віконце, і Піноккіо побачив великого Слимака з лампою, на голові, який спитав:

— Хто там стукає о такій порі?

— Фея вдома? — обізвався дерев’яний хлопчик.

— Фея спить, і її не можна турбувати. А ти хто такий?

— Це я.

— Хто «я»?

— Піноккіо.

— Який Піноккіо?

— Дерев’яний хлопчик, що живе в цьому будинку разом з Феєю.

— Ага, зрозуміло,— сказав Слимак.— Почекай там, зараз я зійду вниз і

відчиню.

— Швидше тільки, будь ласка, бо я вмираю від холоду.

— Мій хлопчику, я Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.

Минула година, дві, а двері все не відчинялися. Піноккіо, який тремтів від

холоду, дощу і страху, наважився постукати вдруге, на цей раз дужче.

Після другого удару відчинилося вікно поверхом нижче і показався в ньому той

же Слимак.

—

Любий Слимачку,— гукнув Піноккіо з вулиці,— я чекаю вже дві

години! А дві години в таку негоду тягнуться довше, ніж два роки. Поквапся, будь

ласка.

— Мій хлопчику,— байдужісінько відповів з вікна Слимак,— мій хлопчику, я

— Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.

І вікно зачинилося.

Пробило північ, потім годину ночі, потім другу годину після півночі, а двері все

не відчинялися.

Тоді Піноккіо урвався терпець, розлючений, він схопив кільце з наміром

постукати так, щоб луна пішла по всьому будинку. Але залізне калатало раптом

перетворилося на живого в’юна, який вислизнув з рук і зник у рівчаку посеред

вулиці.

—

Он як! — вигукнув украй розлючений Піноккіо.— Якщо молоток зник,

то я битиму в двері ногами.

Відступивши трохи назад, він розмахнувся і щосили вдарив у двері ногою.

Удар був такий сильний, що нога застряла в дверях. Дерев’яний хлопчик

спробував висмикнути її, але марно: нога сиділа в дошках, як забитий цвях.

Уявіть собі розпач нещасного Піноккіо! Він мав до світанку простояти одною

йогою на землі, тимчасом як друга, задерта догори, стирчала в дверях.

Надворі був білий день, коли двері нарешті розчинилися. Бравий Слимак

спустився з четвертого поверху вниз усього за якихось дев’ять годин. До речі, він

аж спітнів від такого поспіху.

— Навіщо ти встромив ногу в двері? — спитав він, посміхаючись, у

дерев’яного хлопчика.

— Ой, біда. Поглянь, любий Слимачку, чи не зможеш ти звільнити мене від

цих мук?

— Мій хлопчику, тут потрібен тесля, а я ніколи не працював теслею.

— Попроси за мене Фею...

— Фея спить, і її не можна будити.

— А що ж я робитиму тут цілісінький день, прибитий до дверей?

— Лічи мурашок, що повзають по вулиці...

— Принеси мені хоча б чогось попоїсти, бо я вже знемагаю від голоду.

— Зараз! — сказав Слимак.

Справді, через три з половиною години Слимак повернувся, несучи на голові

срібну мисочку. В ній лежали хліб, смажене курча і чотири спілих абрикоси.

— Ось сніданок, посилає тобі Фея,— сказав Слимак.

Побачивши такі ласощі, дерев’яний хлопчик страх як зрадів. Та який його взяв

жаль, коли, почавши їсти, він побачив, що хліб виліплено з крейди, курча

зроблено з картону, а чотири абрикоси — з пофарбованого алебастру.

Йому хотілося плакати від розпачу, кинути на землю мисочку з усім, що в ній

було, та чи від мук, яких він зазнав, чи від голоду він зомлів.

Опритомнівши, Піноккіо побачив, що лежить у м’якому ліжку, а поряд сидить

Фея.

— І на цей раз я тобі прощаю,— сказала Фея,— та горе тобі, якщо ти знову не

послухаєшся мене.

85

Піноккіо поклявся, що буде вчитися й поводитися добре.

І дотримав свого слова аж до кінця навчального року.

На екзаменах, перед канікулами, він виявився найкращим учнем у школі. І його

поведінку було оцінено як досить пристойну. Фея дуже раділа і сказала:

— Завтра нарешті сповниться твоє бажання.

— Яке?

— Завтра ти вже не будеш дерев’яною лялькою, а станеш справжнім

хлопчиком.

Ох, яка ж була радість Піноккіо, коли він почув цю довгождану звістку. Всі

його друзі мали бути запрошені наступного дня на великий бенкет у будинку Феї

з нагоди такої урочистої події. Фея приготувала двісті чашок кави з молоком і

чотириста булочок, намазаних маслом з обох боків.

Свято було б дуже гарне і дуже веселе, але...

На жаль, у житті дерев’яних хлопчиків завжди трапляється «але», яке зводить

усе нанівець.

XXX.ЗАМІСТЬ СТАТИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ,

ПІНОККІО ПОТАЙ ВИРУШАЄ ЗІ СВОЇМ ДРУГОМ

ГНОТИКОМ У КРАЇНУ РОЗВАГ

Звичайно, Піноккіо негайно попросився у Феї піти в місто, щоб передати

запрошення на бенкет товаришам. Фея сказала:

— Іди і запроси товаришів на завтра, але пам’ятай, що тобі треба повернутися

додому ще завидна. Зрозумів?

— Обіцяю повернутися через годину,— відповів дерев’яний хлопчик.

— Гляди, Піноккіо! Діти легко обіцяють, але дуже часто не виконують

обіцянок.

— Але ж я не такий, як інші. Якщо я даю слово, то дотримую його.

— Побачимо. Як будеш неслухняний, тим гірше для тебе.

— Чому?

— Тому що дітей, які не слухають порад тих, хто знає більше від них, завжди

може спіткати лихо.

— Я вже перевірив на собі! — сказав Піноккіо.— Я вже навчений.

— Побачимо, чи ти кажеш правду.

Не гаючи часу на зайві розмови, Піноккіо попрощався з Феєю, яка була йому за

маму, і, наспівуючи й пританцьовуючи, вибіг з дому.

Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх товаришів.

Одні погоджувались охоче, інші спочатку трохи комизились, щоб їх

припрошували, та, почувши про каву з молоком, булочки, намащені з обох боків

маслом, кожен відповідав:

— Прийду, прийду, щоб зробити тобі приємність.

Треба згадати, що серед товаришів-школярів Піноккіо мав одного

найулюбленішого і найближчого друга на ім’я Ромео, правда, всі називали його

Гнотик, бо він був худенький і сухенький, як новий гнотик у лампадці.

Це був найбільший ледар і бешкетник у школі, але Піноккіо його дуже любив і

теж хотів запросити. Не заставши його вдома, зайшов удруге — Гнотика, не було, зайшов і втретє, та все дарма.

87

Де його шукати? Піноккіо заглянув і туди й сюди і нарешті знайшов друга в

якомусь дворі.

— Що ти тут робиш? — спитав Піноккіо.

— Чекаю дванадцятої години ночі, щоб вирушити в мандрівку.

— Куди ти помандруєш?

— Далеко-далеко.

— А я тричі заходив до тебе і не застав.

— А чого ти від мене хочеш?

— Хіба ти не чув про велику подію? Не знаєш, яке щастя мені випало?

— Яке?

— Завтра я вже буду не дерев’яний, а справжній хлопчик, такий, як ти і всі

інші.

— Вітаю тебе.

— Отже, завтра я чекаю тебе на бенкет.

— Але я тобі сказав, що сьогодні ввечері я від’їжджаю.

— Коли?

— Опівночі.

— Куди саме?

— Я переселяюсь у найпрекраснішу країну на цьому світі, в справжню країну

нероб і ледарів.

— А як вона називається?

— Вона називається Країна розваг. Слухай, а чому б тобі не поїхати зі мною?

— Мені? Ніколи в світі!

— Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пожалкуєш, якщо не поїдеш. Де ти ще

знайдеш країну, яка ніби створена для нас та інших хлопців? Там немає ні шкіл, ні

вчителів, ні книжок. У цій благословенній країні ніхто не вчиться. Там не вчаться

у четвер, а кожний тиждень складається з шести четвергів і однієї неділі. Уяви

собі, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день

грудня.

Така країна мені до вподоби! Ось якими мають бути всі порядні країни!

— А що ж там роблять цілісінький день?

— Розважаються з ранку до вечора. Увечері лягають спати, а вранці знову до

розваг. Як це тобі подобається?

— Гм! — промовив Піноккіо, злегка похитавши головою, ніби кажучи: «Не

завадило б і мені так пожити».

— Ну що, їдеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй.

— Ні, ні і ще раз ні! Я пообіцяв своїй добрій Феї, що буду хорошим

хлопчиком, і хочу дотримати своєї обіцянки. До речі, он уже сонце заходить. Я

мушу вже йти. Отже, прощай, щасливої дороги.

— Куди це ти так біжиш?

— Додому. Моя добра Фея сказала, щоб я повернувся ще завидна.

— Почекай ще дві хвилини.

— Вже дуже пізно.

— Тільки дві хвилини.

— А якщо Фея мене гукатиме?

— Хай гукає. Накричиться досхочу та й заспокоїться,— сказав цей поганець

Гнотик.

— А ти мандруватимеш сам чи в гурті?

— Сам? Та нас набереться аж сотня.

— А ви поїдете чи підете пішки?

— Скоро сюди під’їде фургон, він забере мене і довезе

аж до цієї найщасливішої країни.

— Як би я хотів, щоб фургон під’їхав зараз!

— Чому?

— Щоб побачити, як ви вирушите в подорож.

— Почекай трошки і побачиш.

— Ні, ні, я йду додому.

— Почекай ще дві хвилини.

— Я й так уже забарився. Фея турбуватиметься.

— Бідолашна Фея! Може, вона боїться, що тебе з’їдять кажани?

— То ти напевно знаєш, іцо в тій країні немає шкіл?

— Навіть не чули про них.

— І вчителів нема?

— Жодного.

— І там зовсім не треба вчитися?

— Зовсім.

— Яка чудесна країна! — промовив Піноккіо, ковтаючи слинку.— Яка чудесна

країна! Я там ніколи не був, але уявляю собі.

— Чому ж ти не хочеш зі мною поїхати?

— Дарма ти мене вмовляєш! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати порядним

хлопчиком і не хочу ламати свого слова.

— Тоді прощай і привітай від мене всі школи, гімназії й ліцеї, що трапляться

89

тобі по дорозі.

— Прощай, Гнотику, щасливо тобі. Розважайся і згадуй інколи своїх

товаришів.

І Піноккіо ступив уже два кроки, щоб піти собі, та раптом зупинився і,

повернувшись до приятеля, спитав:

— А ти певний, що в цій країні всі тижні складаються з шести четвергів і

однієї неділі?

— Голову закладу.

— І точно знаєш, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в

останній день грудня?

— Авжеж.

— Яка чудесна країна! — повторив Піноккіо ще раз і аж цмокнув від захвату.

Потім наважився і рішуче промовив, пориваючись іти: — То прощавай насправді!

Щасливо!

—Прощавай.

— Коли від’їжджаєте?

— Скоро.

— Шкода! Якби до від’їзду лишалась одна година, то я б, може, й зачекав.

— А Фея?

— Тепер уже пізно, тож однаково, чи повернуся додому на годину раніше чи

на годину пізніше.

— Бідний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?

— Нічого! Хай кричить. Накричиться досхочу та й заспокоїться.

Тим часом стало темно, зовсім темно. І ось удалині замерехтів вогник, почулося

дзеленькання дзвіночків і звук труби, тоненький, як дзижчання комара.

— Он вони! — вигукнув Гнотик, схопившись на ноги.

— Хто? — пошепки спитав Піноккіо.

— Фургон, який забере мене. Ну то як, поїдеш чи ні?

— А це правда,— спитав дерев’яний хлопчик,— що в тій країні взагалі не

треба вчитися?

— Зовсім, зовсім не треба.

— Яка чудесна країна, яка чудесна країна, яка чудесна країна!

XXXI. ПІСЛЯ П'ЯТИ МІСЯЦІВ БЕЗТУРБОТНОГО ЖИТТЯ

В ЧУДЕСНІЙ КРАЇНІ ПІНОККІО, НА СВІЙ ПОДИВ,

ПОМІЧАЄ, ЩО...

Нарешті фургон прибув, причому під’їхав він тихо-тихо, бо його колеса були

обмотані клоччям і ганчірками.

Тягли фургон дванадцять пар осликів, однакових на зріст, але різної масті.

Були тут і сірі, й білі, одні рябі в коричневу і білу цятку, інші в синю і жовту

смужки.

Але найдивніше було те, що всі дванадцять пар, тобто всі двадцять чотири

ослики не були підкуті, а мали на ногах білі шкіряні чобітки, зовсім як люди.

А візник? Уявіть собі чоловічка, ширшого, ніж вищого, гладенького і

м’якенького, як кулька з масла. Щічки, як рожеве яблучко, рот завжди

усміхнений, а голосок тоненький і ласкавий, мов у кота, що просить ласий

шматочок у хазяйки.

Всі діти, побачивши цього Чоловічка, одразу закохувалися в нього і юрбою

поспішали у фургон, щоб він відвіз їх у країну достатку, яка на географічній карті

мала спокусливу назву — Країна розваг.

І справді, фургон був уже повний-повнісінький хлопчиків віком від восьми до

дванадцяти років. їх набилося туди, як оселедців у бочку. Там навіть дихнути не

можна було, але ніхто не ойкав, ніхто не скаржився! Сама вже думка про те, що за

кілька годин вони приїдуть у країну, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, робила їх такими щасливими й покірними, що вони не відчували ні труднощів, ні

втоми, ні голоду, ні спраги, навіть спати не хотіли.

Тільки-но фургон зупинився, Чоловічок, посміхаючись, ласкаво спитав у

Гнотика:

— Скажи мені, любий хлопчику, чи й ти хочеш поїхати в цю щасливу країну?

— Звичайно, хочу.

— Але ж, любий мій, у фургоні немає жодного місця. Як бачиш, там повно-

повнісінько.

— Дарма! — відповів Гнотик. — Якщо немає місця всердині, я згоден сісти на

дишло.

91

І, підстрибнувши, він умостився верхи на дишлі.

— А ти, любий мій,— сказав Чоловічок ввічливо звертаючись до Піноккіо,—

що думаєш робити? Поїдеш з нами чи лишишся тут?

— Я залишаюсь,— відповів Піноккіо.— Я хочу повернутися додому, хочу

вчитися так, щоб стати прикладом для всіх, як усі пристойні хлопчики.

— Щасти тобі!

— Піноккіо! — сказав тоді Гнотик.— Послухай мене. Їдьмо з нами, і будемо

веселитися довіку.

— Ні, ні і ще раз ні!

— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,— гукнули ще якісь чотири голоси

зсередини фургона.

— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,— загорлала сотня голосів з фургона.

— А що скаже моя добра Фея, коли я поїду з вами? — спитав дерев’яний

хлопчик; він уже завагався.

— Не забивай собі голову такими дурницями. Подумай тільки, що ми їдемо в

країну, де станемо господарями своєї долі і веселитимемося з ранку до вечора.

Піноккіо не відповів, а лише зітхнув, потім зітхнув удруге, втретє і нарешті

мовив:

— Дайте мені місце, я теж поїду з вами.

— Всі місця зайняті,— відповів Чоловічок,— але щоб довести, як ми тебе

поважаємо, я поступаюсь тобі своїм місцем

на передку.

— А ви як?

— Піду пішки.

— Ні, я цього ніколи не дозволю. Краще сяду верхи на котрогось із цих

осликів.

З цими словами дерев’яний хлопчик підійшов до ослика, що стояв з правого

боку в першій парі, і спробував сісти, на нього верхи.

Але тварина, різко повернувшись, хвицнула задніми ногами і підкинула

бідолаху в повітря.

Можете собі уявити нахабний і гучний сміх хлопчаків, які бачили цю сцену!

Але Чоловічок не засміявся. Він спокійно наблизився до непокірливого ослика і, вдавши, ніби хоче його поцілувати, в одну мить відкусив йому половину

правого вуха.

А тим часом Піноккіо підвівся з землі і, страшенно розлючений, одним

стрибком скочив на спину бідної тварини. Він зробив це так спритно, що хлопці

перестали сміятися, закричали: «Хай живе Піноккіо!» — і щосили заплескали в

долоні.

Але ослик раптом став на передні ноги і скинув нещасного дерев’яного

хлопчика на середину дороги, просто на купу каміння.

Знову розлігся регіт. Але Чоловічок і цього разу не засміявся, а з лагідним

виглядом наблизився до неспокійного ослика і, вдавши, що хоче поцілувати його, відкусив йому половину другого вуха. Потім сказав дерев’яному хлопчикові:

— Сідай верхи і не бійся. Цей ослик трохи чудний. Та я сказав йому по

одному слівцю у праве й ліве вухо і сподіваюсь, що тепер він буде слухняний і

93

смирний.

Піноккіо сів, і фургон рушив. І коли ослики вже бігли чвалом, а фургон

підстрибував на бруківці, дерев’яному хлопчикові раптом почувся тихенький

голосок:

— Нещасний дурнику, ти зробив по-своєму, тепер начувайся.

Піноккіо перелякався, почав озиратися довкола, шукаючи, хто це говорить, але

нікого не побачив. Ослики бігли собі далі, фургон котився, хлопці спали, Гнотик

хропів, як байбак, а чоловічок, сидячи на передку, наспівував крізь зуби: Всі сплять уночі, Я ж не сплю ніколи.

Проїхали якихось півкілометра, коли Піноккіо почув той самий тоненький

голосок:

— Опам’ятайся, дурню! Хлопці, які покинули навчання і повернулися спиною

до книжок, учителів і школи, щоб віддатися розвагам і забавкам, прирікають себе

на горе... Я на собі це відчув, я не можу про це говорити. Настане день, коли й ти

заплачеш, як тепер плачу я, але тоді буде запізно.

Почувши такі речі, вкрай переляканий Піноккіо скочив з ослика й підбіг до

його морди.

Він був страшенно вражений, побачивши, що ослик плаче, плаче, як хлопчик!

— Гей, синьйоре Чоловічку,— гукнув Піноккіо до візника,— сталася дивна

річ! Цей ослик плаче!

— Хай собі плаче. Наплачеться, буде сміятися.

— Невже ви навчили його й говорити?

— Ні, він сам навчився белькотати деякі слова. Він три роки пробув у компанії

дресированих собак.

— Бідолаха!

— Рушаймо далі,— сказав Чоловічок,— ми не можемо марнувати час на те,

щоб дивитись, як плаче осел. Сідай верхи, і їдьмо далі. Ніч холодна, а шлях

далекий.

Піноккіо, звісно, послухався. Фургон знову рушив, і на світанку всі щасливо

дісталися до Країни розваг.

Ця країна не схожа була на жодну країну в світі. Жили тут тільки самі діти.

Найстаршим було чотирнадцять, наймолодшим— вісім років. На вулицях

веселощі, розваги, гамір, аж у голові паморочилося! Усюди вешталися ватаги

нероб.

Хто грав у горіхи, хто в крем’яхи, хто в м’яча, одні каталися на велосипедах, інші на дерев’яних конях. Тут грали в піжмурки, там у квача. Одні, одягнуті

клоунами, ковтали палаюче клоччя, другі декламували, треті співали.

Той ходив на руках по землі, дригаючи ногами в повітрі, той ганяв обручі, а

той походжав, як генерал, у паперовій касці і з картонним мечем у руці. Сміялися, кричали, плескали в долоні, свистіли, кукурікали. Словом, тут стояв такий

пекельний галас, такий гармидер, що треба було затикати вуха, щоб не оглухнути.

На всіх площах стояли балагани, і там з ранку до вечора юрмилися діти, а на всіх

стінах були написані чудові слова, як наприклад: «Хай жевуть росвахи» (замість

«Хай живуть розваги»), «Ни хочимо хотити до школи» (замість «Не хочемо

ходити до школи»), «Геть орихметику!» (замість «Геть арифметику!») та інші

подібні.

Піноккіо, Гнотик та інші хлопці, які приїхали разом з Чоловічком, тільки-но

вступили в місто, одразу ринули в цей гармидер і за кілька хвилин подружилися

з усіма.

Хто був у ту мить щасливіший і задоволеніший від них!

У таких безперервних розвагах, як сон, минали години, дні, тижні...

— Ах, яке чудове життя! — казав Піноккіо щоразу, як зустрічався з Гнотиком.

— Бачиш тепер, що моя правда? — відповідав Гнотик. — А ти не хотів їхати!

Та те й забрав собі в голову повернутися додому до своєї Феї і гаяти час на

навчання!

Якщо ти сьогодні позбувся нудних книжок і школи, то ЦИМ завдячуєш мені,

моїм порадам, моєму старанню. Ти розумієш? Тільки справжні друзі можуть

робити такі великі послуги!

— Звичайно, Гнотику. Якщо сьогодні я справді задоволений життям, то це твоя

заслуга. А знаєш, що казав завжди про тебе вчитель? «Не водися з тим шибеником

Гнотиком, тому шо Гнотик — поганий товариш і може навчити тебе тільки

поганому».

— Нещасний учитель!—сказав Гнотик, хитаючи головою.— Я добре знаю, що

він не любив мене і лаяв як хотів, але я великодушна людина і прощаю йому!

— Ти благородний хлопець!—сказав Піноккіо, обнявши друга і вдячно

цілуючи його в чоло.

Так минуло п’ять місяців безтурботного життя в прекрасній Країні розваг.

Хлопці гралися, розважались і за весь цей час жодного разу не побачили ні

книжки, ні школи.

І ось, прокинувшись одного ранку, Піноккіо був страшенно вражений

надзвичайно прикрою несподіванкою, яка дуже засмутила його.

95

XXXII. У ПІНОККІО ВИРОСТАЮТЬ ОСЛЯЧІ ВУХА,

А ЗГОДОМ ВІН ОБЕРТАЄТЬСЯ НА СПРАВЖНЬОГО

ВІСЛЮКА І НАВІТЬ ПОЧИНАЄ РЕВТИ ПО-ОСЛЯЧОМУ

Що ж то була за прикра несподіванка? — звичайно, спитаєте ви.

Так-от, мої любі маленькі читачі, прокинувшись, Піноккіо, як завжди, почухав

голову. І раптом він помітив, що його вуха виросли більш як на долоню.

А слід нагадати, що в дерев’яного хлопчика вуха зроду були манюсінькі-

манюсінькі, такі манюсінькі, що простим оком і не побачиш. Уявіть собі, як він

здивувався, помітивши, що його вуха за одну ніч виросли і стали довгі, як дві

очеретяні волоті.

Піноккіо відразу кинувся шукати дзеркало, але не знайшов. Тоді він налив у

корито води, заглянув гуди і побачив щось таке, чого не бачив ніколи: своє

відображення, прикрашене чудовими ослячими вухами.

Мабуть, не треба описувати всього болю, сорому і розпачу, які охопили

нещасного Піноккіо..

Він почав плакати, голосити, битися головою об стіну. Але що більше він

бідкався, то швидше росли його вуха, а кінчики їх вкрилися волоссям.

Почувши розпачливі зойки, до кімнати ввійшов гарненький Ховрашок, що жив

поверхом вище. Побачивши дерев’яного чоловічка в такому відчаї, він стурбовано

спитав:

— Що сталося, мій любий сусідо?

— Я захворів, любий мій Ховрашку, дуже захворів. Це небезпечна хвороба. Ти

вмієш вимірювати пульс?

— Трошки.

— Перевір, будь ласка, чи в мене часом не лихоманка?

Ховрашок простяг праву лапку, помацав у Піноккіо пульс і сказав зітхаючи:

— Мій друже, мені дуже прикро, але я мушу сказати тобі неприємну річ.

— Яку саме?

— В тебе страшенна гарячка.

— Що це за гарячка?

— Та, яку називають ослячою.

— Не знаю такої,— відповів дерев’яний хлопчик, хоча одразу зрозумів, про що

йдеться.

— Тоді я тобі поясню,— сказав Ховрашок.— Знай, що за дві-три години ти вже

не будеш ні дерев’яним, ні справжнім хлопчиком...

— А ким же я буду?

— За дві-три години ти станеш справжнісіньким ослом, як і всі ті, що тягнуть

візки і носять на собі капусту і салату на базар.

— О горе мені, горе мені!—залементував Піноккіо, схопившись руками за

вуха. Він смикав їх, тер, крутив, ніби вони були чиїсь, а не його.

— Любий мій,— заспокоїв його Ховрашок.— Нічого не вдієш. Така твоя доля.

У книзі мудрості записано, шо всі ледачі діти, які відмовилися від книжок, школи, навчання і марнують свої дні в забавках та розвагах, неминуче рано чи пізно

обертаються на отаких маленьких ослів.

— Невже це правда?— схлипуючи, запитав Піноккіо.

— Більше ніж правда. Тепер уже пізно плакати. Треба було думати раніше.

— Я не винен. Це все Гнотик.

— А хто цей Гнотик?

— Мій товариш по школі. Я хотів повернутися додому, хотів бути слухняним, хотів учитися далі, бути прикладом для інших, а Гнотик мені сказав: «Навіщо тобі

це нудне навчання? Навіщо тобі ходити до школи? Поїдемо краще зі мною, до

Країни розваг. Там не треба буде вчитися, ми гратимемося з ранку до вечора, і

нам завжди буде весело».

— Чому ж ти послухався порад цього поганого друга, несправжнього

товариша?

— Чому? Тому, мій Ховрашку, що я дерев’яний хлопчик без глузду і без серця.

Ох, коли б я мав хоч крихітку серця, я ніколи не покинув би своєї доброї Феї, яка

любила мене, мов мати, і яка так багато зробила для мене! І тепер би я вже не був

дерев’яним хлопчиком, а був би розумним, як усі Інші діти. Та я зустрівся з

Гнотиком, хай йому всячина! Зараз я йому скажу кілька слів!

І він попрямував до дверей. Але, згадавши, що в нього ослячі вуха, схаменувся: йому було соромно показуватися привселюдно. То що ж він надумав? Узяв

великий ковпак і натягнув його па голову аж до носа.

Потім Вийшов шукати Гнотика, щоб поквитатися з ним. Шукав його на

вулицях, на площах, у театрах, усюди — і не знайшов. Питався про нього у

перехожих, але Гнотика ніхто не бачив.

Тоді Піноккіо пішов до його дому. Постукав у двері.

— Хто там?—спитав Гнотик.

— Це я,— відповів Піноккіо.

— Почекай трохи, я відчиню.

За півгодини двері відчинилися. Уявіть собі здивування Піноккіо, коли він

побачив свого друга Гнотика в ковпаку, натягнутому аж до самого носа.

Побачивши таке, Піноккіо відчув жаль до друга і подумав одразу: «А що, коли

він захворів на таку ж хворобу? Може, і в нього осляча гарячка?»

Вдавши, що нічого не помітив, він спитав веселенько:

— Як живеш, мій любий Гнотику?

97

— Чудово. Як миша у головці сиру.

— І це ти кажеш правду?

— А чому б я мав тобі брехати?

— Вибач, друже, але чому ж ти тоді натягнув на голову ковпак, що закриває

твої вуха?

— Так наказав мені лікар, бо в мене болить коліно. А ти, любий дерев’яний

хлопчику, чому носиш такий самий ковпак, та ще й натягнув його до носа?

— Так мені наказав лікар, бо я подряпав собі ногу.

— Ох, бідний Піноккіо!

— Ох, бідний Гнотику!

Після цих слів запала тривала мовчанка, друзі насмішкувато зиркали один на

одного. Нарешті дерев’яний хлопчик промовив до свого товариша улесливим і

хитрим голоском:

— Скажи-но мені, любий Гнотику: чи боліли в тебе коли-небудь вуха?

— Ніколи! А в тебе?

— Ніколи! Але цього ранку я відчув гострий біль у вусі.

— Я теж.

— І ти теж? А яке вухо в тебе заболіло?

— Обоє! А в тебе?

— Обоє. Може, це така сама хвороба?

— Боюся, що так.

— Зроби мені ласку, Гнотику.

— Охоче. Від щирого серця.

— Покажи мені свої вуха!

— Чому б ні? Але спочатку покажи свої.

— Ні. Ти перший покажи.

— Ні, любий! Спочатку ти, а потім я.

— Тоді домовимось, як добрі друзі,— запропонував дерев’яний хлопчик.

— Гаразд, домовимось.

— Знімімо шапки разом: згода?

— Згода!

— Увага! — Піноккіо почав голосно лічити.— Один! Два! Три!

На «три» хлопці скинули ковпаки і підкинули угору.

І тут сталося неймовірне. Піпоккіо і Гнотик, побачивши, що обидва вони

вражені тією самою хворобою, замість журитися та сумувати, почали кепкувати з

своїх довжелезних вух, а потім ще й реготатись.

Вони реготалися довго, аж за животи брались. Та раптом Гнотик замовк,

захитався і міняючись на виду, сказав:

— Допоможи, допоможи, Піноккіо!

— Що з тобою?

— Ой. біда! Я не можу встояти на ногах.

— Я теж не можу,—заридав Піноккіо і похитнувся.

З цими словами обидва стали рачки на землю і почали бігати руками й ногами

по кімнаті. Поки вони отак бігали, їхні руки перетворились на ноги, обличчя

видовжились і стали мордами, а спини покрилися світло-сірою шерстю з чорними

цятками.

Але знаєте, яка мить була найтяжчою для обох друзів? Та, коли вони відчули, що ззаду в них виросли хвости. Знесилені від болю й сорому, вони спробували

заплакати, нарікаючи на свою долю.

Але заплакати не змогли! Замість стогонів і нарікань з їхніх горлянок вилетіло

осляче ревіння. Вони голосно заревли дуетом:

— І-га, і-га, і-га!

Цієї миті постукали в двері і чийсь голос промовив:

— Відчиніть! Я Чоловічок, візник фургона, який привіз вас у цю країну.

Відчиніть мерщій, а то біда вам буде!

99

XXXIII. ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ПІНОККІО СТАВ СПРАВЖНІМ

ВІСЛЮКОМ, ЙОГО КУПУЄ ДИРЕКТОР ЦИРКУ, ЩОБ

НАВЧИТИ ТАНЦЮВАТИ І СТРИБАТИ КРІЗЬ ОБРУЧІ. ТА

ОДНОГО ВЕЧОРА, ПОШКОДИВШИ НОГУ, ПІНОККІО

ПОТРАПЛЯЄ ДО ІНШОГО ПОКУПЦЯ, ЯКИЙ ХОЧЕ ЗДЕРТИ З

НЬОГО ШКУРУ НА БУБОН

Побачивши, що двері не відчиняються, Чоловічок добре штовхнув їх ногою і

ввійшов до кімнати. Як завжди посміхаючись, він промовив до Гнотика

й Піноккіо:

— Молодці, хлопці! Ви так гарно ревли, що я одразу впізнав ваші голоси. І

тому прийшов сюди.

Почувши ці слова, ослики присмирніли, притихли. Вони стояли, похиливши

голови, повісивши вуха і підібгавши хвости.

Чоловічок спочатку погладив їх, обмацав, поплескав по хребту. Потім він узяв

шкребло і гарненько обох вичистив.

Коли шкури в осликів залисніли, як дзеркало, він понадягав на них вуздечки і

повів продавати на базарну площу.

Покупців довго не довелося чекати.

Гнотика купив селянин, у якого напередодні помер осел, а Піноккіо продали

директорові цирку, який хотів навчити його стрибати і танцювати разом з іншими

звірятами, що були у нього в трупі.

Тепер ви зрозуміли, мої маленькі читачі, яким ремеслом займався Чоловічок?

Цей огидний карлик з солоденьким привітним обличчям час від часу мандрував зі

своїм фургоном по світу, по дорозі обіцянками та улесливими словами заманював

усіх ледачих дітей, яким набридли книжки і школа.

У своєму фургоні він привозив їх у Країну розваг, щоб вони там гралися й

тішились. Коли ж бідолашні одурені діти внаслідок неуцтва, безперервних розваг

та неробства ставали справжніми ослами, він вигідно продавав їх на ярмарках і

базарах. За кілька років він заробив багато грошей і став мільйонером.

Що було далі з Гнотиком, я не знаю. А для Піноккіо з перших днів почалося

тяжке, сповнене злигоднів життя.

Коли його привели до стайні, новий хазяїн кинув йому в ясла соломи, але

Піноккіо, покуштувавши, виплюнув її.

Хазяїн, невдоволено буркочучи, кинув йому сіна. Сіно теж не сподобалося

Піноккіо.

— А, то ти й сіна не хочеш? — гнівно вигукнув хазаїн.—

Гаразд, любий ослику, я тобі виб’ю дурість із голови.

І він оперезав Піноккіо по ногах батогом.

Той від болю заплакав, заревів. І сказав:

— І-а, і-a, і-a, я не можу їсти соломи.

— То трощи сіно,— відрубав хазяїн, який прекрасно розумів ослячу мову.

— І-а, і-a, і-a, від сіна в мене болітиме живіт.

— Ти, мабуть, думаєш, що я годуватиму такого осла, як ти, курячими

стегенцями і каплунами в соусі? — промовив хазяїн, розсердившись ще більше, і

вдруге вперіщив ослика батогом.

Після другого удару Піноккіо замовк, подумавши, що розумніше буде мовчати.

Тим часом стайню замкнули, і Піноккіо зостався сам.

Він уже давно не їв і почав позіхати від голоду. Позіхаючи, широко розтуляв

пащу, широку як піч.

Нарешті, не знайшовши в яслах нічого іншого, він зважився пожувати трохи

сіна. Добряче пожував його, заплющив очі і проковтнув.

«А сіно не таке вже й погане,— подумав він.— Та було б куди краще, якби я

вчився далі!.. Тоді замість сіна я оце їв би свіжий хліб із доброю ковбасою. Що ж, доведеться терпіти!»

Прокинувшись наступного ранку, він не знайшов у яслах навіть жменьки сіна, бо за ніч усе виїв.

Тоді він узяв у рот солом’яної січки. Жуючи, думав, що солома навіть запахом

не нагадує ні рисової каші по-міланськи, ні макаронів по-неаполітанськи.

— Доведеться потерпіти! — промовив він, пережовуючи січку.— Може, мої

злигодні стануть наукою для неслухняних дітей, які не хочуть учитися. Терпіння!

Терпіння!

— Яке ще там терпіння! — вигукнув хазяїн, що саме зайшов до стайні.— Ти

думаєш, я купив тебе для того, щоб тільки годувати й напувати? Ні, я купив тебе, щоб ти працював і заробляв мені грошенята. Гайда зі мною до цирку! Я навчу

тебе стрибати крізь обручі, пробивати головою паперові кружала, танцювати

вальс і польку, стояти на задніх ногах.

Сердешний Піноккіо хоч-не-хоч мусив навчитися усіх тих штук. Та поки він

вивчився, минуло три місяці. За цей час він заробив багато ударів батогом.

І ось надійшов день, коли його хазяїн зміг оголосити про справді незвичайну

виставу. На різнобарвних афішах, які він звелів розклеїти по місту, писалося: ВЕЛИКА СВЯТКОВА ВИСТАВА

Сьогодні увечері ви побачите незвичайні

вправи та стрибки, а також інші номери,

які виконують усі артисти і коні нашої трупи.

Крім того, вперше перед публікою виступить

знаменитий ослик Піноккіо, відомий під іменем

«Зірка танцю». Цирк буде яскраво освітлений.

Ясна річ, що цього вечора цирк був повний-повнісінький

101

ще за годину до початку вистави.

Навіть за щире золото не можна було знайти місця ані в партері, ані в ложі чи

навіть приставного стільця.

На сходах до цирку юрмилися хлопчики і дівчата різного віку, що страх хотіли

побачити, як танцює знаменитий ослик Піноккіо.

Після першого відділу програми на арені з’явився сам директор цирку — у

чорному фраку, білих рейтузах і чоботях вище колін. Він низько вклонився

публіці й урочисто виголосив таку безглузду промову:

— Шановна публіко, кавалери і дами! Я, той, що нижче підписався,

перебуваючи проїздом у вашій блискучій столиці, маю честь, а також задоволення

представити цій мудрій і шановній аудиторії знаменитого ослика, який уже мав

честь танцювати в присутності його величності імператора всіх

найголовніших імператорських дворів Європи. І хай ми відчуємо вашу

присутність, яка надихне нас, і просимо бути до нас ласкавими.

Ця промова викликала багато сміху та оплесків. Оплески подвоїлись і стали

бурхливими, коли на арену вийшов ослик Піноккіо, вбраний по-святковому. На

ньому була нова вуздечка з блискучої шкіри з мідними пряжками і цвяшками.

Вуха його прикрашали дві білі камелії, грива була заплетена червоними

шовковими стрічками в маленькі кіски, замість попруги на ньому іскрився

золотисто-сріблястий шарф, а хвіст був перевитий стрічками пурпурового і

блакитного кольору.

Представляючи ослика глядачам, директор додав ще кілька слів до своєї

промови:

— Мої вельмишановні слухачі! Я не збираюся розповідати

вам тут про ті великі труднощі, які мені довелося перебороти, щоб зрозуміти, яким чином можна підкорити собі цю тварину, котра ще зовсім недавно вільно

стрибала по горбах у тропічних країнах. Подивіться, будь ласка, яким диким

вогнем горять його очі. Всі спроби підняти його до цивілізованого чотириногого

виявилися марними. Тому я мусив удатися до найпростішої мови — мови батога.

Але вся моя люб’язність не тільки не робила його добрішим, а ще більше лютила.

Він ненавидів мене все дужче й дужче. Але я, керуючись науковою системою

Галля, відкрив у його черепі маленьку кісточку, яку навіть медичний факультет у

Парижі визнав центром танцювальних здібностей. І тому я зміг навчити цього

ослика танцювати, стрибати крізь обручі й паперові кружала. Дивуйтесь! Потім

оцінюйте! Але перш ніж почати, дозвольте запросити вас усіх на завтрашню

вечірню виставу. Коли через дощ погода зіпсується, то виставу перенесемо на

ранок на післязавтра.

Тут директор ще раз низько вклонився, повернувся до Піноккіо і сказав:

— Ну ж бо, Піноккіо! Перш ніж почати свої вправи, привітай вельмишановну

публіку, кавалерів, дам і дітей!

Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і стояв на колінах доти, поки директор

ляснув батогом і гукнув:

— Кроком!

Ослик підвівся на всі чотири ноги і пішов навколо арени.

За мить директор гукнув:

— Клусом!

І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.

— Чвалом!

Піноккіо побіг учвал.

— В кар’єр!

І Піноккіо пустився бігти щодуху. Директор підняв руку і вистрелив з пістолета

в повітря.

Почувши постріл, ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.

Зводячись на ноги під грім оплесків, захоплених вигуків, він підвів голову, озирнувся і... побачив у ложі гарну даму.

На шиї в неї був важкий золотий ланцюжок, на якому висів медальйон. В ньому

був портрет дерев’яного хлопчика. «Це ж мій портрет! Ця синьйора — Фея!» —

подумав Піноккіо. Він одразу впізнав Фею, зрадів і захотів покликати її:

103

— О, моя Феє, о, моя Феє!

Та замість слів, з його горлянки вирвався такий гучний і довгий рев, що в залі

знявся регіт. Найдужче сміялися діти.

Директор, щоб відучити осла ревти просто в обличчя глядачам, ударив його

пужалном по морді.

Бідний ослик висолопив язика і хвилин п’ять облизував морду, щоб затамувати

біль.

Але уявіть собі його розпач, коли, підвівши голову вдруге, він не побачив Феї.

Ложа була порожня, Фея зникла!

Він відчув себе глибоко нещасним. На очі йому набігли сльози, і він гірко

заплакав. Та ніхто цього не помітив, а тим більше директор. Ляснувши батогом, він вигукнув:

— Бадьоріше, Піноккіо! Зараз ти покажеш ним синьйорам, як ти вмієш

стрибати крізь обручі.

Піноккіо спробував це зробити два чи три рази. Та кожного разу, добігши до

обруча, замість стрибнути крізь нього, пробігав під ним. Нарешті Піноккіо

наважився стрибнути, але, собі на лихо, зачепився задніми ногами за обруч

і впав на землю, як мішок.

Коли він підвівся, то кульгав на одну ногу і насилу дістався до стайні.

— Піноккіо, на арену! Ми хочемо бачити ослика! На арену ослика! —

кричали діти в нижніх рядах, сповнені жалості і співчуття до бідної тварини.

Але того вечора вони ослика більше не побачили.

Наступного ранку ветеринар, тобто звірячий лікар, оглянув ослика і сказав, що

той залишиться кривим на ногу на все життя.

Тоді директор сказав своєму конюхові:

— Що я робитиму з кульгавим ослом? Об’їдатиме нас, та й годі. Відведи його

на базар і продай.

На базарі одразу знайшовся покупець, який спитав у конюха:

— Скільки хочеш за цього кульгавого ослика?

— Двадцять лір.

— Я дам тобі двадцять сольдо. Не подумай, що я купую його для роботи. Мені

потрібна лише його шкура. Бачу, що він має тверду, міцну шкуру, з неї я зроблю

бубон для нашого сільського оркестру.

Подумайте лишень, діти, як злякався нещасний Піноккіо, почувши, що має

стати бубном!

Тим часом покупець, заплативши

двадцять сольдо, повів ослика на берег

моря. Там він почепив йому на шию камінь,

прив’язав до ноги вірьовку і, тримаючи

другий кінець її у руці, несподіваним

стусаном зіпхнув ослика у воду.

Піноккіо з каменюкою на шиї одразу

пішов на дно. А покупець, затиснувши

вірьовку в руці, сів на березі і став чекати.

XXXIV.ПІНОККІО ОБГРИЗАЮТЬ

РИБИ І ВІН ЗНОВ СТАЄ ДЕРЕВʹЯНИМ ХЛОПЧИКОМ.

ТА,КОЛИ РЯТУВАВСЯ УПЛАВ, ЙОГО ПРОКОВТНУЛА

СТРАХІТЛИВА АКУЛА

Ослик був у воді вже п’ятдесят хвилин, і

покупець промовив сам до себе:

— Мабуть, мій бідний кривий ослик уже

зовсім утопився.

Витягну ж його на берег і зроблю з його

шкури гарний бубон.

І потягнув за вірьовку, прив’язану осликові

до ноги. Тягнув, тягнув, і нарешті з води

показався... А знаєте хто? Замість мертвого

ослика на поверхню виринув живий дерев’яний хлопчик, що звивався, як в’юн.

Побачивши його, бідолаха подумав, що все те йому примарилося; він остовпів з

несподіванки.

Отямившись трохи від здивування, покупець пробелькотів плаксивим голосом:

— А де ж ослик, якого я штовхнув у море?

— Цей ослик перед вами,— відповів, усміхаючись, дерев’яний хлопчик.

— Ти?

— Я.

— Ах ти ж шахраю! То ти ще й глузуєш з мене?

— Глузувати з вас? Ні, добродію, я кажу вам цілком серйозно.

— Як же могло статися, що ти недавно був осликом, а вийшов з моря

дерев’яним хлопчиком?

— А це від морської води. Море витіває ще й не такі жарти.

— Гляди, хлопче, гляди!.. Не здумай глумитися з мене. Горе тобі, коли в мене

урветься терпець!

— Гаразд, дядечку: хочете знати всю правду? Зніміть з ноги мотузку, і я

розповім вам усе.

Добрий селянин, запалившись бажанням почути правдиву історію, миттю

відв’язав мотузку. Піноккіо, відчувши себе вільним, як птах, почав свою

розповідь:

— Отож знайте, що я завжди був дерев’яним, як і зараз, але ось-ось мав стати

таким хлопчиком, як усі діти на світі. Та через те, що не хотів учитись і слухав

поганих товаришів, я одного дня прокинувся справжнім ослом з отакими вухами і

отакенним хвостом. Яка це ганьба була для мене! Мене повели на базар і продали

директорові цирку, який заповзявся зробити з мене знаменитого танцюриста і

спритного стрибуна крізь обручі. Та одного вечора я невдало стрибнув на арені і

скалічив на праву ногу.

Тоді директор, не знаючи, що робити з кульгавим ослом, наказав його продати.

Отак ви купили мене.

— На превеликий жаль! Я заплатив за тебе двадцять сольдо. Хто ж мені тепер

поверне гроші, що я так тяжко заробив?

105

— А навіщо ви мене купували? Щоб зробити з моєї шкури бубон? Еге ж

бубон?

— Атож! А де я тепер візьму іншу шкуру?

— Не втрачайте надії, дядьку. На світі є ще багато ослів.

— Скажи мені, нахабний капоснику, чи це вже кінець твоїй історії?

— Ні,— відповів дерев’яний хлопчик,— ще двоє слів — і кінець. З базару ви

привели мене сюди, щоб убити, але, пожалівши, прив’язали на шию каменюку і

штовхнули в море. Такий людяний вчинок робить вам велику честь, і я буду

вдячний вам, скільки житиму. Між іншим, любий дядечку, ви й гадки не мали

про Фею.

— Що там за Фея?

— Це моя мати, вона схожа на всіх добрих мам, які дуже люблять своїх дітей, не спускають з них ока і допомагають у будь-якій біді, навіть тоді, коли їхні діти

чере легковажність і погану поведінку заслуговують на те, щоб їх кинули

напризволяще. Так-от, тільки-но добра Фея побачила, що я потопаю, то одразу

послала до мене величезну зграю риби, яка, подумавши, що я справді мертвий

ослик, почала мене їсти. І які здоровенні шматки відкушувала!..

Знайшлася навіть така добра рибка, що від’їла мені хвіст.

— Відтепер,— з огидою промовив покупець,—я ніколи не їстиму риби. Я не

хочу з’їсти разом з барабулькою чи тріскою шматок ослячого хвоста.

— Я теж так думаю,— зауважив, сміючись, Піноккіо.— Так-от, коли риби з’їли

всю ослячу шкуру, яка на мені виросла, вони, звичайно, заходилися біля кісток, тобто біля дерева, бо, як ви знаєте, я увесь зроблений з міцного цурпалка. Та

куснувши кільки разів, ласунки одразу втямили, що дерево — їжа не для їхніх

зубів, і розпливлися на всі боки, навіть не подякувавши мені. Ось я вам і розповів, як зробилося так, що ви витягли з води мене замість мертвого осла.

— Чхати я хотів на твою історію,— вигукнув розлючений покупець.— Я знаю, що віддав за тебе двадцять сольдо і тепер хочу повернути свої грошики. Я знаю, що зроблю. Я віднесу тебе на базар і продам на тріски розпалювати коминок.

— Що ж, продавайте, Я згоден,— сказав Піноккіо.

Промовивши ці слова, він зробив велетенський стрибок і пірнув у воду.

Швидко віддаляючись від берега, він гукав бідолашному покупцеві.

— Прощавайте, дядечку! Якщо вам знадобиться гарна шкура на бубон, то

згадайте мене.

Він засміявся, пливучи собі далі, а потім знову озирнувся назад і гукнув ще

голосніше:

— Прощавайте, дядечку! Згадайте мене, якщо вам треба буде трохи сухих

дровець на розпал.

За мить він був уже так далеко від берега, що майже зник з очей. На поверхні

моря вирізнялась тільки чорна цяточка, яка час від часу метляла в повітрі ногами, пірнала і виринала, пустуючи, як дельфін у гарному настрої.

Піноккіо плив навмання у відкрите море і раптом побачив попереду білу, ніби

мармурову скелю. На її верхів’ї стояла гарна Кізочка, яка ніжно мекала, немов

кликала хлопчика до себе. Найдивовижніше було те, що Кізочка була ні біла, ні чорна, ні ряба, як інші кози, а блакитна, надто вже схожа кольором на волосся

Прекрасної Дівчинки.

Можете собі уявити, як закалатало серце у бідолашного Піноккіо! Він щодуху

поплив до білої скелі. Уже був на півдорозі туди, як раптом з води виринула

страхітлива голова морського чудовиська і посунула на нього. Роззявлена паща

зяяла, мов прірва, а три ряди зубів нагнали б страху, навіть якби були тільки

намальовані.

Знаєте, що то було за морське страховисько?

Ота сама величезна Акула, про яку вже не раз згадувалося в нашій книжці.

Через свою ненажерливість вона стала пострахом для всіх риб і рибалок.

Уявіть собі, як злякався нещасний Піноккіо, побачивши таке чудовисько. Він

хотів вивернутися, втекти, попливти в інший бік, але величезна паща стояла на

його шляху, ой. ні — вона швидко наближалася до нього.

— Швидше, Піноккіо, швидше! — кричала гарна Кізочка.

І Піноккіо відчайдушно брьохав руками, ногами, налягав усім тулубом.

— Хутчій, Піноккіо, чудовисько тебе наздоганяє!

Піноккіо, зібравши усі свої сили, поплив удвічі швидше.

— Стережись, Піноккіо, чудовисько наздоганяє тебе! Воно вже близько!

Швидше, бо загинеш!

Піноккіо поплив ще хутчіше, він уже не плив, а летів, - як куля з рушниці. Він

уже був біля самої скелі, і Кізочка, нахилившись, простягла йому ніжку, щоб

допомогти вилізти з води.

Та запізно! Чудовисько наздогнало його і, хапнувши повітря, втягло заразом і

нещасного дерев’яного хлопчика.

Акула проковтнула Піноккіо з такою силою і жадібністю, що він, упавши в

шлунок рибини, дуже вдарився і зомлів на чверть години.

Отямившись, довго не міг збагнути, де він. Довкола панувала суцільна темрява, і спочатку Піноккіо здалося, ніби його головою втовкли в повну чорнильницю.

Він прислухався, але нічогісінько не почув. Час від часу над обличчям Піноккіо

ніби проходив дужий порив вітру. Спочатку малий не міг зрозуміти, звідки тут

береться такий протяг, але згодом збагнув, що то працюють легені страховиська.

Річ у тому, що Акула страждала на астму, і коли дихала, в її нутрощах здіймався

великий вітер.

107

Якийсь час Піноккіо бадьорився, та коли пересвідчився, що він насправді

ув’язнений у череві морського чудовиська, заплакав і заридав, нарікаючи на свою

долю:

— Рятуйте! Ой, горе мені! Невже тут 'нікого немає, хто б урятував мене?

— А хто ж тебе може врятувати, нещасний? — пролунав з темряви глухий

голос.

— Хто тут? — спитав Піноккіо, похолонувши від жаху.

— Це я, бідний Тунець, якого Акула ковтнула разом з тобою. А ти що за риба?

— Ніяка я не риба. Я — дерев’яний хлопчик.

— Якщо ти не риба, то чому ж ти дав ковтнути себе?

— А я зовсім не давав. Воно саме мене проковтнуло. Що ж будем робити в

темряві?

— Потихеньку чекатимемо, поки ця Акула нас перетравить.

— Я не хочу, щоб мене перетравлювали! — закричав Піноккіо і заплакав.

— Я теж не хочу, щоб мене перетравлювали,— зауважив Тунець,— але я

філософ і втішаюся думкою про

те, що коли вже народився тунцем,

то краще померти під водою, ніж в

олії на сковороді.

— Дурниці! — вигукнув

Піноккіо.

— Це моя особиста думка,—

заперечив Тунець,— а особисту

думку, кажуть тунці-мудреці,

треба поважати.

— Хай там що, а я хочу

вибратися звідси. Втекти.

— Тікай, як зможеш.

— Чи дуже велика ця Акула,

що проковтнула нас? — запитав дерев’яний хлопчик.

— Уяви собі, що її тіло має понад кілометр завдовжки, не рахуючи хвоста.

Коли вони отак розмовляли в темряві, Піноккіо, як йому здалося, помітив

удалині дивну ясну цятку.

— Що воно за цятка отам далеко-далеко? — спитав Піноккіо.

— Мабуть, ще один такий бідолаха, як ми, котрий теж чекає, поки його

перетравлять.

— Піду до нього. Може, це стара досвідчена рибина, вона порадить мені, як

вибратися звідси.

— Від щирого серця бажаю тобі успіху, любий дерев’яний хлопчику.

— Прощавай, Тунцю!

— Прощавай, дерев’яний хлопчику, щасти тобі.

— Де ми зустрінемося?

— Хто знає?.. Краще про це зовсім не думати.

XXXV. ПІНОККІО ЗНАХОДИТЬ В ЧЕРЕВІ АКУЛИ…А КОГО?

ДОЧИТАЄТЕ ЦЕЙ РОЗДІЛ І

ДІЗНАЄТЕСЬ

Попрощавшись із своїм добрим другом

Тунцем, Піноккіо подався в темряву. Він

посувався навпомацки туди, де блимала

малесенька цяточка світла.

Брів по кісточки у масній рідині, яка

запаморочливо відгонила свіжою рибою.

Що далі він ішов, то виразніше ставало

світло. Ішов, ішов, нарешті дійшов, і що ж

він там побачив? Ви ніколи не вгадали б! Там стояв маленький столик, на столику

горіла свічка, застромлена в зелену пляшку. За столом сидів дідусь, білий-білий, як сніг або як сметана, і жував живих рибинок. Вони були живісінькі, аж

вистрибували з рота.

Побачивши все це, Піноккіо так страшенно зрадів, що мало не зомлів від щастя.

Йому хотілося сміятися, плакати і говорити водночас, але він спромігся лише

пролепетати кілька безладних слів. Нарешті йому пощастило видавити з себе

радісний вигук, і, розкривши обійми, він кинувся на шию дідусеві, примовляючи:

— Ох, мій таточку! Нарешті я знайшов вас! Тепер я ніколи вас не покину!

Ніколи!

— Значить, мої очі не обманюють мене? — спитав уражений дідусь.— Значить, ти і є мій любий Піноккіо?

— Так, так, це я, справді я! А ви мені вже все простили? Ох, таточку мій, який

ви добрий! Подумати тільки, що я... Ох, якби ви знали, скільки лих упало на мою

голову, якої довелося мені біди зазнати! Того дня, коли ви, мій нещасний тату, продали свою куртку, купили мені буквар і послали мене до школи, я втік, щоб

подивитися на дерев’яних ляльок, а хазяїн лялькового театру хотів кинути

мене у вогонь, щоб добре підсмажити собі барана. Але потім він дав мені п’ять

золотих монет для вас, та я стрівся з Лисицею і Котом, а вони повели мене в

таверну «Червоний рак» і там наїлися, як вовки. Вночі я сам вирушив у дорогу і

зустрівся з розбійниками, які погналися за мною, я від них, а вони все за мною. Я

тікав, доки вони мене не повісили на гілці Великого дуба, звідки Прекрасна

Дівчинка з блакитним волоссям наказала мене відвезти в кареті, а лікарі, які

прийшли до мене, сказали: «Якщо він не мертвий, то, значить, він напевно

живий».

Потім я сказав брехню, і в мене почав рости ніс, і я не міг пролізти у двері, і

тому я пішов з Лисицею і Котом і закопав чотири золоті монети, бо одну ми

проїли в таверні, а Папуга почав реготатись, і я не те що двох тисяч монет, жодної

не зібрав. Суддя, дізнавшись, що мене пограбували, посадив мене одразу до

в’язниці, щоб догодити злодіям; вийшовши звідти, я побачив чудове гроно

винограду в саду і попався в пастку. А селянин цілком справедливо начепив на

мене собачий нашийник, щоб я стеріг курник, потім він визнав, що я не винним, і

відпустив мене, а Змія з хвостом, з якого йшов дим, почала сміятися, і в неї лоп-

нула жила в грудях. Я повернувся до будинку Прекрасної Дівчинки, яка померла,

109

і Голуб, побачивши, як я плачу, сказав: «Я бачив твого батька, він майструє

човника, шоб вирушити тебе шукати», а я йому сказав: «О, якби я мав крила», а

він мені сказав: «Хочеш поїхати до свого батька?», а я йому сказав: «Дуже хотів

би, якби міг».— «Я тебе туди віднесу», а я спитав: «Як?», тоді він мені сказав:

«Сідай мені на спину». Ми летіли цілу ніч, потім уранці всі рибалки, що дивилися

на море, сказали мені: «Он там нещасний чоловік потопає у човнику», і я здалеку

одразу пізнав вас, бо так мені підказало серце, і робив вам знаки, щоб ви

повернулися назад на берег.

— Я тебе теж упізнав,— сказав Джеппетто,— і дуже хотів повернути до

берега, але як! Море розбурхалося, і велика хвиля перекинула човен. А жахлива

Акула, яка плавала поблизу, тільки-но побачила мене у воді, враз кинулася до

мене і проковтнула, мов таблетку.

— І давно ви вже тут? — спитав Піноккіо.

— З того самого дня. Вже минуло два роки. Два роки, мій Піноккіо, які здалися

мені двома століттями.

— А як же ви тут жили? Що їли? Де ви взяли свічку? А сірники, щоб запалити

її, хто вам дав?

— Зараз я розкажу тобі все. Так-от, та сама буря, що перекинула мій човник, потопила великий торговий корабель. Усі моряки врятувалися, а корабель пішов

на дно, і Акула, яка того дня мала чудовий апетит, проковтнула і корабель.

— Як? Весь одразу?

— Весь як був. Виплюнула тільки щоглу, що застрягла у неї в зубах, мов

риб’яча кістка. На моє щастя, цей корабель був завантажений м’ясними

консервами, сухарями, пляшками з вином, родзинками, сиром, кавою, цукром, лойовими свічками і сірниками. Завдяки цьому я зміг прожити тут два роки, але

припаси скінчилися, на судні вже нема нічого, і ця свічка, яка горить на столі,—

остання.

— А що ж потім?

— А потім, любий мій, ми обидва сидітимемо в темряві.

— Тоді, тату,— сказав малий,— не можна гаяти часу. Треба подумати про те, як звідси втекти.

— Утекти? Яким чином?

— Вибратися з пащі Акули і пуститись уплав через море.

— Добре тобі казати. Але я, любий Піноккіо, не вмію плавати.

— Дарма! Ви сядете мені на спину, а я чудовий плавець, і довезу вас живим і

здоровим до берега.

— Це тобі так здається! — заперечив Джеппетто, похитавши головою і сумно

всміхнувшись.— Хіба може дерев’яний хлопчик, метр заввишки, як оце ти, мати

стільки сили, щоб понести мене вплав на спині?

— Спробуйте й побачите! І якщо нам судилося загинути, то хоч помремо

разом.

Піноккіо узяв свічку і пішов уперед, освітлюючи шлях.

— Ідіть за мною і нічого не бійтеся,— сказав він батькові.

Так вони пройшли чимало — через весь шлунок і тулуб

Акули. Та коли досягли місця, де починається горло страховиська, вирішили

краще зупинитися, щоб роздивитись і вибрати слушну мить для втечі.

Слід сказати, що Акула була вже дуже стара, страждала на астму і мала хворе

серце. Тому вона спала з роззявленою пащею. Піноккіо, який спершу виглянув з

горла, побачив удалині клапоть нічного неба, всіяного зорями, і повний місяць.

— Саме добра година для втечі,— прошепотів він.— Акула спить, як байбак, море спокійне, і видно як удень. Ходімо, таточку, зі мною, і ми врятовані.

Як сказали, так і зробили. Втікачі піднялися горлом морського чудовиська і

опинились у величезній пащі. Так вони дійшли до язика. Він був широкий і

довгий, як алея в парку. І ось коли вони вже мали кинутися в море, Акула раптом

чхнула і при цьому так здригнулася, що Піноккіо і Джеппетто скотилися назад у

черево страховиська.

Свічка погасла, батько з сином опинилися в темряві.

— А що ж тепер? — стривожено спитав Піноккіо.

— Тепер, синку, ми вже напевне загинули.

— Чому загинули? Дайте мені руку, таточку, і глядіть не посковзніться.

— Куди ти мене поведеш?

— Спробуємо ще раз, Ходімо зі мною, і нічого не бійтеся.

По цих словах Піноккіо взяв батька за руку І повів за собою. Ступаючи

навшпиньки, вони піднялися горлом чудовиська, пройшли весь язик і перебралися

через три ряди зубів.

Перед тим як стрибнути в море, дерев’яний хлопчик сказав батькові:

— Сідайте мені на спину і обніміть міцно-міцно. А решта все — мій клопіт.

Як тільки Джеппетто зручно вмостився на синовій спині, Піноккіо,

перевіривши, чи все гаразд, скочив у море і поплив. Море було спокійнісіньке, як

миска з олією, сяяв повний місяць. Акула спала таким глибоким сном, що її не

розбудив би й гарматний постріл.

XXXVI. ПІНОККІО НАРЕШТІ СТАЄ З ДЕРЕВ'ЯНОЇ

111

ЛЯЛЬКИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ

Піноккіо бадьоро плив до берега, коли раптом помітив, що батько, який сидів у

нього на спині, до половини зануривши ноги у воду, дрібно-дрібно тремтить, ніби

його б’є лихоманка.

Від чого ж він тремтів: від холоду чи від страху? Хто знає? Можливо, від того й

від того. Але Піноккіо, думаючи, що батько трясеться від страху, промовив, щоб

підбадьорити його:

— Тримайтесь, тату! За кілька хвилин ми дістанемося до землі і будемо

врятовані.

— А де ж той благословенний берег? — тривожно спитав дідусь і примружив

очі, ніби кравець, що втягає нитку в голку.— Я дивлюся та й дивлюся на всі боки, а все бачу саме тільки небо і море.

— Але я вже бачу берег,— промовив дерев’яний хлопчик.— Щоб ви знали, я

— як кіт: вночі бачу краще, ніж удень.

Бідолаха Піноккіо навмисне сказав неправду, щоб підбадьорити старого. А

насправді він уже трохи побоювався: сили його танули, дихав він важче.

Він плив, поки мав сили, потім повернув голову до Джеппетто і сказав

задихаючись:

— Таточку мій... допоможіть мені... я помираю!

Батько з сином думали, що вже загинули, коли почули хрипкий голос:

— Хто це там помирає?

— Я і мій нещасний батько.

— Я пізнаю цей голосок! Ти Піноккіо!

— Правда, а ти хто?

— А я Тунець, товариш твій по ув’язненню в череві

Акули.

— А як тобі пощастило втекти?

— Я зробив, як ти. Ти показав мені шлях до порятунку.

— Мій Тунцю, ти нагодився дуже вчасно! Благаю тебе, заради твоїх дітей,

допоможи нам, а то ми загинемо.

— Залюбки і від щирого серця,— сказав Тунець.— Хапайтесь обоє за мого

хвоста. Я за чотири хвилини дотягну вас до берега.

Джеппетто і Піноккіо, звісно, одразу скористалися з цього запрошення. Але, замість учепитися за хвоста, вони вирішили, що буде краще сісти верхи на Тунця.

Так і зробили.

— Може, ми занадто важкі?

— Важкі? Аніскілечки, ви мені неначе дві порожні черепашки,— відповів

Тунець, який був з добре теля завбільшки. Коли всі троє підпливли до берега, Піноккіо перший вистрибнув на сушу, щоб допомогти батькові зійти. Потім

він звернувся до Тунця і голосом, сповненим вдячності, сказав:

—Любий друже, ти врятував мого батька! Я не знаходжу слів, щоб як слід

подякувати тобі. Дозволь поцілувати тебе на знак вічної вдячності.

Тунець висунув з води писок, і Піноккіо, ставши навколішки, палко поцілував

його. Бідолаха Тунець, украй розчулений цим, розплакався і, соромлячись своїх

сліз, пірнув під воду й зник.

Тим часом настав день. Піноккіо, взявши руку Джеппетто, який ледве стояв на

ногах, сказав:

— Спирайтеся на моє плече, любий таточку, і ходімо. Будемо йти поволі-

поволі, як мурахи, і коли стомимося, то відпочинемо.

— А куди ми подамося? — спитав Джеппетто.

— Пошукаємо якийсь будинок чи хатину, де б нам могли дати скибку хліба та

в’язку соломи на постіль.

Не пройшли вони й сотні кроків, як побачили край шляху двох жебраків з

огидними пиками.

Це були Кіт з Лисицею, але впізнати їх одразу було важко. Уявіть собі, Кіт

через те, що весь час прикидався сліпим, насправді осліп, а Лисиця дуже

постаріла, один бік у неї обліз, а хвоста зовсім не було. Ця жалюгідна злодійка так

зубожіла, що одного дня мусила продати навіть свій пишний хвіст мандрівному

купцеві, і той купив його на віяло від мух.

— О Піноккіо,— вигукнула Лисиця плаксивим голосом,— зглянься над нами,

бідними каліками.

— Каліками! — повторив Кіт.

— Прощавайте, шахраї! — відповів дерев’яний хлопчик.— Ви вже раз

обдурили мене, вдруге вам не вдасться!

— Повір, Піноккіо, ми тепер бідні й нещасні насправді!

— Насправді! — повторив Кіт.

— Якщо ви нещасні, то по заслузі. Пригадайте прислів’я: «Краденими грішми

не розбагатієш». Прощавайте, шахраї!

— Змилуйся над нами!

— Над нами!

— Прощавайте, шахраї!

— Не покидай нас!

— Нас! — повторив Кіт.

— Прощавайте, шахраї! Згадайте прислів’я: «Хто вкрав у сусіда куртку, помре

без сорочки».

По цих словах Піноккіо і Джеппетто спокійнісінько рушили далі. Пройшовши

метрів сто, побачили в кінці стежки посеред парку гарну хатинку, вкриту

черепицею.

— В цій хатині хтось живе,— сказав Піноккіо.— Ходім постукаємо.

Підійшли, постукали в двері.

113

— Хто там? — запитав голосок зсередини.

— Бідний батько з бідним сином, без хліба й без даху над головою,— відповів

дерев’яний хлопчик.

— Поверніть ключ, і двері відчиняться,— промовив той самий голосок.

Піноккіо повернув ключ, і двері відчинилися. Увійшовши в хатину, подивилися

туди й сюди, але не побачили нікого.

— А де ж хазяїн? — здивовано спитав Піноккіо.

— Я тут, нагорі!

Батько й син подивилися вгору й побачили на балці Цвіркуна-балакуна.

— О, здоров був, мій любий Цвіркуне,— ввічливо привітався Піноккіо.

— Тепер ти називаєш мене своїм любим Цвіркуном, еге ж? А згадай, як ти, виганяючи з дому, вдарив мене молотком.

— Твоя правда, Цвіркуне! Прожени мене, сам удар мене молотком, але

зглянься над моїм сердешним батьком.

— Я жалію і батька, і сина, але хотів тобі нагадати, що в житті, по можливості, треба ставитися до всіх ввічливо, щоб і до тебе ставилися так само.

— Твоя правда, Цвіркуне, твоя правда. Я назавжди запам’ятаю цю твою

науку. Скажи, будь ласка, звідки в тебе отака гарна хатина?

— Цю хатину мені подарувала одна гарненька Кізонька, в якої чудова блакитна

шерсть.

— А куди пішла Кізонька? — спитав Піноккіо, надзвичайно здивувавшись.

— Я цього не знаю.

— А коли повернеться?

— Не повернеться більше ніколи. Вчора вона пішла звідси сумна-сумна і

мекала без угаву, ніби хотіла вимовити: «Бідний Піноккіо, я вже більше його не

побачу: його зжерла Акула».

— Вона так сказала? Значить, це була вона! Вона! Моя люба Фея! — закричав

Піноккіо і розпачливо заридав.

Добряче виплакавшись, він витер очі і зробив з соломи гарну постіль для

старенького Джеппетто. Потім спитав у Цвіркуна-балакуна:

— Скажи мені, Цвіркунчику, де б я міг роздобути склянку молока для мого

бідного батька?

— За три гони звідси живе городник Джанджо, який тримає корів. Піди туди і

там добудеш молока.

Піноккіо кинувся бігцем до хати городника Джанджо.

Але той сказав:

— Скільки молока ти хочеш?

— Повну склянку.

— Склянка молока коштує один сольдо. Давай гроші.

— У мене немає ані чентесімо,— розчаровано сказав Піноккіо.

— Погано, мій дерев’яний хлопчику. Якщо в тебе немає ані чентесімо, я не

маю ані краплини молока.

— Ну що ж! — сказав Піноккіо і повернувся йти.

— Почекай-но трохи,— сказав Джанджо.— Може, ми домовимося. Ти не

покрутиш мені колесо?

— Яке колесо?

— Дерев’яне. Щоб вода йшла на город.

— Спробую.

— Тоді слухай: витягнеш сто відер води, і я за це наллю тобі склянку молока.

— Гаразд.

Джанджо повів дерев’яного хлопчика на город і показав, як крутити корбу.

Піноккіо мерщій став до роботи. Поки натягав сто відер води, то вкрився потом з

ніг до голови.

Не було, мабуть, у світі важчої роботи.

— Досі цю роботу виконував мій ослик,— сказав городник.— Та зараз він

здихає.

115

— Можна мені подивитися на нього? — спитав Піноккіо.

— Будь ласка.

Зайшовши у стайню, Піноккіо побачив гарного ослика, який лежав на соломі, знесилений від голоду і непосильної праці. Придивившись до нього, Піноккіо

подумав: «Десь я цього ослика бачив! Я його звідкись знаю!»

Нахилившись, Піноккіо спитав по-ослячому:

— Хто ти?

Почувши це запитання, ослик розплющив очі, що вже згасали, і пробелькотів

теж по-ослячому:

— Я Гнот-тик.

Після цього він заплющив очі і здох.

— Ох, нещасний Гнотику! — шепотів Піноккіо і втер віхтиком соломи сльози, що котилися по обличчю.

— Ти так жалкуєш за ослом, ніби він твій,— сказав городник.— А що ж казати

мені, заплативши за нього добрячі гроші?

— Знаєте, це був мій друг.

— Твій друг?

— Так, мій товариш по школі.

— Як?! — зареготав Джанджо.— Як? Відколи це осли стали товаришами по

школі?.. Уявляю, як добре ви вчилися!

Дерев’яного хлопчика боляче вразили ці слова, але він нічого не відповів. Він

узяв склянку ще тепленького молока і повернувся з ним до хати.

Минуло вже п’ять місяців, як Піноккіо щодня вставав на світанку і ходив

крутити корбу, щоб заробити склянку молока хворому батькові. Молоко дуже

допомагало старому. Більше того. За цей час Піноккіо навчився плести кошики

з очерету. Гроші, шо вторгував за них, він витрачав дуже розумно, на повсякденні

потреби. Крім того, він сам змайстрував зручне крісло на коліщатках, в якому

вивозив свого батька в гарну погоду на свіже повітря.

А вечорами він учився читати й писати. В сусідньому селі він дешево купив

грубезну книжку без обкладинки та без заголовка і вправлявся в читанні. Писав

він підструганою, як перо, соломинкою. Не маючи ні чорнила, ні чорнильниці, він

умочав її. в горщечок з соком шовковиці та вишні.

Ось так, завдяки великому бажанню вчитися і працювати, Піноккіо зміг

забезпечити не тільки вигідне життя своєму хворому батькові, але навіть зібрав

грошей, щоб купити собі нову одежу.

Одного ранку він сказав батькові:

— Я піду на базар купити собі курточку, ковпачок і черевики. Коли я

повернуся додому,— додав він усміхаючись,— то буду так одягнений, що ви

подумаєте, ніби я великий пан.

Вийшовши з дому, дерев’яний хлопчик побіг, веселий і задоволений. Раптом

він почув, що хтось його кличе на ім’я. Оглянувшись, він побачив гарного

Слимака, який виповз із кущів.

— Ти мене не впізнав? — спитав Слимак.

— Може, так, а може, й ні.

— Хіба ти не пам’ятаєш Слимака, який служив у Феї з блакитним волоссям?

Не пригадуєш, як я спустився униз, щоб посвітити тобі, а ти застряв ногою у

дверях?

— Я все пригадав,— вигукнув Піноккіо.— Скажи мені швидше, любий

Слимачку, де ти покинув мою

добру Фею? Що вона робить?

Чи простила мені? Пам’ятає

про мене? Чи ще любить мене?

Чи далеко вона звідси? Де її

знайти?

На всі ці запитання, які

дерев’яний хлопчик випалив

одним духом, Слимак відповів,

як завжди, спокійно:

— Любий Піноккіо,

нещасна Фея лежить у лікарні.

— В лікарні?

— Так, на превеликий жаль!

Від багатьох злигоднів, що

судилися їй, вона тяжко

захворіла і не має за що навіть купити собі скибочки хліба.

— Справді? Якого болю завдав ти мені своїми словами! О бідна Фея! Бідна

Фея! Бідна Фея! Коли б я мав мільйон, я б якнайшвидше відніс їй... Але в мене

тільки сорок сольдо. Ось вони. Я саме йшов купити собі нову одежу. Візьми

їх, Слимаче, і негайно віднеси моїй добрій Феї.

— А як же твій новий одяг?

— Що мені той одяг? Я б навіть продав оце дрантя, яке на мені, аби допомогти

їй. Іди, Слимаче, і швидше!

І за два дні повертайся сюди знову, я думаю, що дам тобі ще кілька сольдо. Досі

я працював тільки на свого батька. Відсьогодні я працюватиму на п’ять годин

більше, щоб підтримати і мою добру маму. До побачення, Слимаче, через два дні

я чекаю тебе тут.

Слимак побіг на диво швидко, мов ящірка в жарку серпневу пору.

Коли Піноккіо повернувся додому, батько запитав його:

— А де ж твій новий одяг?

— Я не міг знайти для себе нічого. Хай так і буде! Куплю іншим разом.

Цього вечора Піноккіо працював не до десятої години, а до півночі і замість

восьми очеретяних кошиків зробив шістнадцять. Потім ліг у ліжко і заснув. У сні

він побачив Прекрасну Фею. Поцілувавши його, вона з усмішкою промовила:

— Молодець, Піноккіо! За твоє добре серце я прощаю тобі всі капості, які ти

вчинив до сьогоднішнього дня.

Діти, які допомагають батькам, коли тих спіткають злидні чи хвороба, завжди

заслуговують на велику похвалу і велику пошану, навіть коли вони не завжди

слухняні і гарно поводяться.

Будь завжди справедливий, матимеш щастя у житті.

На цьому сон закінчився, і Піноккіо, прокинувшись, широко розплющив очі.

Уявіть собі його здивування, коли він побачив, що він уже більше не

дерев’яний чоловічок, а справжній хлопчик, як усі діти! Кинув оком навколо себе

117

і, замість солом’яних стін хатини, побачив гарну кімнатку, нові меблі. Зіскочивши

з ліжка, він знайшов чудовий новий костюм, новий беретик і шкіряні черевички.

Швиденько одягнувшись, він за звичкою засунув руки в кишені і дістав

невеличкий гаманець із слонової кості, на якому було написано: «Фея з

блакитним волоссям повертає своєму любому Піноккіо сорок сольдо і щиро дякує

за його добре серце». Розкривши гаманець, хлопчик знайшов у ньому, замість

сорока мідних сольдо, сорок новеньких золотих монет.

Подивившись у дзеркало, Піноккіо себе не впізнав. Він побачив жвавого,

гарного хлопчика з каштановим волоссям, з розумними блакитними очима і

веселим рожевим личком.

Від усіх цих дововижних подій, які швидко змінювали одна одну, Піноккіо

навіть розгубився і подумав, що спить з розплющеними очима.

— А де ж мій батько?- раптом вигукнув він і зайшов до сусідньої кімнати. Там

він побачив старого Джеппетто, живого і здорового, в доброму гуморі. Старий

знову взявся за своє ремесло і саме вирізав чудову раму з листям, квітами та

голівками всіляких звірів.

— Поясніть мені, любий таточку, що означає таке несподіване перетворення?

— спитав Піноккіо, кидаючись йому на шию і гаряче цілуючи.

— Ця чудесна зміна в нашому житті -цілком твоя заслуга,— сказав Джеппетто.

— Чому моя?

— Тому що погані діти, коли стають хорошими, здобувають чудову

властивість: робити все навколо себе новим і прекрасним для себе і для всієї своєї

сім’ї.

— А куди ж подівся колишній дерев'яний Піноккіо?

— Він там,— відповів Джеппетто, показуючи на велику дерев’яну ляльку біля

стільця. її голова схилилася набік, руки нерухомо повисли вздовж тулуба, ноги

зігнулися в колінах. Навіть не вірилося, що вона могла колись стояти на йогах.

Піноккіо якийсь час дивився на дерев’яного хлопчика, а потім сказав, глибоко

зітхнувши:

— Ой, смішний же я був дерев’яною лялькою! І який я зараз щасливий, що

став справжнім хлопчиком!

КІНЕЦЬ

Document Outline

bookmark0

bookmark2

bookmark3

bookmark4

bookmark5

bookmark6

bookmark7

bookmark8

bookmark9

bookmark10

bookmark11

bookmark12

bookmark16

bookmark17

bookmark18

bookmark19

bookmark20

bookmark21

bookmark22

bookmark23

bookmark24

bookmark25