Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

Василь Головачов УТІКАЧ Фантастичне оповідання

Вертоліт знизився до чотирьохсот метрів і, накренившись, пішов по колу.

— Бачите жовту пляму? — спитав пілот Березіна. — Це і є Драконова пустка, посередині — Ікло Дракона.

Ікло — зовсім гладенький кам’яний палець діаметром майже сто метрів і заввишки трохи більше трьохсот. Палець був оточений великим піщаним “оазисом”, з трьох боків його обступала тайна, а з четвертого захищало положисте, зранене фіолетовими тінями бескеття Салаїрського гірського кряжа.

— Давай униз, — вказав рукою Березін.

Пілот повернув штурвал, і вертоліт провалився вниз, заревівши мотором уже біля самісінької вершини скелі.

З трьохсотметрової висоти Драконова пустка здавалася нескінченною пустелею, на диво рівною і гладенькою. Ні камінця, ні кущика Березін на ній не помітив, незважаючи на свій дванадцятикратний бінокль. Холодний жовток сонця над обрієм і білястий пустий небозвід довершували картину мертвого спокою, що панував у природі.

Лічильник Гейгера і дублюючий дозиметр Березін увімкнув іще в повітрі, але вони мовчали — підвищеної радіації над Драконовою пусткою не було. І все-таки щось було, коли його, експерта Центру по вивченню швидкоплинних явищ природи при АН СРСР, відрядили сюди.

— Ти часом не знаєш тутешніх легенд? — спитав Березін, підходячи до краю майданчика.

— Не знаю, та… алтайці кажуть — лиха тут земля. Звірина коло пустки не живе, люди теж її чогось обходять. За переказами, у цих краях оселився дракон, який своїм диханням висушує серця людей…

— Поетично… і загадково. Радіоактивності нема, звичайний фон, і це дуже дивно. Бо два дні тому…

Два дні тому в районі Салаїру знялася магнітна буря з центром у зоні Драконової пустки, а супутники зафіксували тут ще й джерело радіації. Березін вилетів до Салаїрського кряжа одразу, тільки-но в Центр надійшла телеграма, але, виходить, поки він збирався, джерело радіації знову зникло.

— Дуже дивно, — повторив Березін замислено.

Пілот визирнув з кабіни. На його обличчі, похмурому од природи, відбилося занепокоєння.

— Нічого не відчуваєш? Мені чомусь кортить дати дьору звідси, і якнайшвидше.

Від цих слів Березіну стало не по собі. Йому раптом здалося, що в спину пильно дивиться хтось чужий…

Відчуття незатишності було таке гостре й реальне, що він мимоволі позадкував, роззираючись і витираючи спітнілі долоні. Багато кілометрів навкруги не було жодної душі, крім їх двох, але відчуття погляду не зникало, навпаки, воно посилювалось і нарешті стало нестерпним.

— А, хай йому чорт, поїхали!

Березін ретирувався під сумнівний захист вертольота, заліз у кабіну й зачинив дверцята.

— Ага! — пробурмотів пілот. — Теж припекло?

Вертоліт злетів у повітря, під ним пропливли і побігли вниз прямовисні скелі, що поступилися місцем жовто-оранжевій, рівній, як стіл, поверхні пісків. Ікло Дракона віддалилося…

— Сядемо на пісок? — спитав Березін, усе ще дивлячись на таємничу скелю, дивовижну примху природи, що звела ідеальний обеліск у центрі піщаного масиву.

А може, Це праця людських рук? Однак хто, коли побудував це, і головне, — навіщо?

Пілот заперечливо похитав головою.

— На пісок не можна.

Через кілька хвилин вертоліт завис над вузенькою смугою землі біля стіни лісу і спружинив на лапи.

Тільки тепер Березін звернув увагу на те, що ліс, починаючись усього кроків за п’ятдесят, був якийсь дивний — суцільний сухостій. Карячкуваті стовбури переплелися безлистим віттям, утворюючи, скільки сягало око, мертву сіру смугу вздовж піщаного пляжу. Живий, зелений ліс починався за цією смугою.

Березін, здивовано розглядаючи колючі паростки всохлого кедрового стелюха, подумав: чи не пролітала тут колись сарана, але пілот гукнув його, і він повернув назад.

— Дивись. — Пілот підняв камінь і жбурнув на далеку піщану гладінь. Камінь упав і зник, ніби пірнув не в пісок, а у воду. — Трясовина.

— Трясовина? — здивувався Березін. — Тож-бо й пісок такий гладенький — ні барханів, ні брижів… Трясовина!.. Аж на два десятки кілометрів?

— Факт. Коли починається вітер, пісок ніби тече, сам бачив. Ну як, братимеш проби?

— Неодмінно. А завтра заберемо помічника, перевеземо намет і все необхідне. Відчуваю, доведеться позагоряти.

І Березін енергійно взявся до роботи.

За півгодини, коли він узяв потрібні проби грунту, зробив виміри і збирався віднести прилади до вертольота, обрій удалині над центром піщаної плішини раптом спалахнув бузковим полум’ям, піщана рівнина стала дибки, і через кілька секунд гарячий вихор, ревучи, налетів на ліс.

Повітряна хвиля відкинула Березіна далеко в колючі зарості сухого лісу. Поки він вибирався, дряпаючи тіло гострим суччям, ревіння трохи вщухло, ніби віддалилося. Тепер воно було схоже на ревіння водоспаду, яке чулося зблизька.

— Живий? — гукнув до Березіна пілот.

— Хтозна! — похмуро відповів той.

Через щільну жовту хмару пилу його не можна було розгледіти.

Березін попрямував на голос, затискуючи ніс носовичком, обійшов вертоліт, якого бачив невиразно, і сів поруч.

— Що це було?.. Ну й запах, чуєш?

— Чую. — Пілот закашлявся. — Вертоліт он перекинуло, доведеться тепер попотіти, поки поставимо на лапи. А шарпнуло саме в районі Ікла, недаремно мені хотілося вибратися звідти.

— Метеорит? Чи випробування балістичної?

Пілот знизав плечима, знову закашлявся, прикриваючи рот долонею.

— Нащо гадати? Підождемо, поки спаде пилюка, поставимо вертоліт і злітаємо.

Жовта імла розвіялася так, що стало видно ліс, пустелю і зеленкувате небо. У тому напрямку, де прогримів несподіваний вибух, все ще гриміло і в небо вгвинчувався чорно-синій стовп диму, який підсвічувався знизу оранжевим.

— Що там може горіти? — пробурмотів пілот, дивлячись з-під долоні на хмару. — Самі ж скелі…

Березін постояв поруч, напружуючи зір, потім згадав про свій бінокль, побіг був до кабіни і несподівано побачив маленьку чорну пляму, що рухалася над піском. Вона поволі, плавно пливла в повітрі, помітно знижуючись, і було у її обрисах щось незвичайне, гіпнотизуюче.

Не змовляючись, Березін і пілот побігли до того місця, де мала приземлитися пляма, і, ще не добігши, Березін вирішив, що це… чоловік, одягнений у чорний комбінезон.

Плив він у дуже неприродній позі метрів за три над землею, ніби невагомий, і пролетів би мимо, коли б пілот, зламавши на бігу довгу гілку, не перервав невпинний політ незнайомця. Тіло чоловіка повільно обернулося навколо гілки і раптом важко впало на землю, наче обірвавши оті невидимі нитки, які тримали його в повітрі.

Березін оглянув тіло, нахилився, вдивляючись в обличчя незнайомця. І насторожився. Обличчя, безсумнівно, було людське, і все-таки досвідчене око експерта відзначило і бездоганні овали очей, відкритих, але темних, без проблисків думки, і прямий ніс, і надто маленький рот, і надзвичайно густі брови… Людина? Чи?.. А втім, що означає — “чи”?

— Дивний якийсь, — буркнув пілот, глянувши на Березіна.

І враз з очей незнайомця зникла темна поволока. За кілька секунд вони стали прозорі, наповнилися електричним сяйвом. Незнайомець невловно швидко змінив позу, ніби перелився із положення “лежачи” в положення “сидячи”, деякий час не зводив своїх незвичайних очей із хмари пилу й диму на обрії, потім незрозуміла гримаса спотворила його лице і глухий голос, що ніби віддалявся в інфразвук, поволі мовив:

— І остання помилка…

У цьому голосі було стільки гіркоти, що Березін нічого не наважився спитати і мовчки стояв поряд, страждаючи від своєї безпорадності. Виручив пілот.

— Хто ви? — спитав він хрипко. Незнайомець повернув голову.

— Землянин, — трохи помовчавши, сумно відповів він. — Можете звати мене Деоном. Веселенька ситуація, правда ж?

— Ситуація, звичайно, теє… — нарешті мовив Березін. — Але на людину ви… взагалі…

Незнайомець явно зацікавлено глянув на Березіна, пЬ лота і раптом усміхнувся.

— Я не сказав — людина, — мовив він так само глухим голосом. — Я Деон, землянин, і все.

Він ніби згас, несподівано ліг, точніше, перелився в положення “лежачи”, і вів далі:

— Крім того, я втікач.

Березін глянув на розгубленого пілота, гарячково думаючи, що робити. Він був готовий до будь-яких несподіванок — рік роботи експертом у Центрі привчив його до всього, — але такого повороту подій не чекав;

— Що пропонуєш робити? — швидко спитав він, одводячи пілота і притишуючи голос.

— Його треба в Москву… — несміливо запропонував пілот.

— Не встигнете, — мовив позаду Деон, видно, слух у нього був чудовий. — Жити мені лишилося небагато, я встигну тільки відповісти на ваші запитання і пояснити, хто я.

Березін слухав Деона з непевним почуттям — щось середнє між іронією, здивуванням і занепокоєнням. Остаточно повірити в те, що відбувалося, він не міг, не міг і вирішити, як до всього ставитися.

Зі слів дивного пришельця виходило, що двісті мільйонів років тому на Землі існувала цивілізація, яка зникла навіки. З якої причини, Деон уточнити не схотів. Тільки дехто, в тому числі і він сам, встиг утекти в майбутнє, знайшовши через мільйони років нову цивілізацію, сучасну, молоду, палку і… досить небезпечну.

— Так, досить небезпечну, — повторив Деон. — На жаль, у нас не було вибору. Ви, люди, — діенерги. Ви випромінюєте одразу два види енергії: руйнування і творення! Ви не знаєте, що джерелом випромінювань є ваші емоції: енергії руйнування — зло і ненависть, творення — доброта і гуманізм. Джерело одне — емоції, але види енергії відрізняються так само, як ваші машини для творення відрізняються від машин для руйнування. Ви навіть не підозрюєте, що володієте надзвичайною силою, яка здатна творити всесвіти! І витрачаєте цю силу воістину з неймовірною щедрістю, але найголовніше — зовсім марно, навіть не помічаючи її існування. Крім поодиноких випадкових проявів — телепатії, наприклад, телекінеза… Замість відчуттів починає брати гору тверезий розрахунок, і з’являються на світ атомні бомби, напалм і генератори смерті…

Деон замовк.

— Чого ж наша цивілізація небезпечна? — спитав ображений Березін, коли мовчанка затяглась. — Тільки через удосконалення знаряддя знищення?

— Останнім часом наші… назвемо їх приладами, почали фіксувати наростаючу хвилю безглуздих витрат енергії руйнування, а ми достатньо досвідчені, щоб розуміти, до чого це призведе.

— Байдужість? — здогадався Березін, хмурніючи.

— Байдужість. Природа не терпить порожнечі, і, не стрічаючи опору, гіпертрофічно зростає безлика енергія байдужості, яку дуже легко перетворити на енергію руйнування… До чого ми й дійшли за двісті мільйонів років до вашого народження.

Моїм товаришам пощастило більше, багато з них пройшли інверсію часу нормально, обравши інші відрізки вашої історії. А я помилився, помилився двічі… вже сама втеча була помилкою, — голос Деона стишився до шепоту. — трагічною помилкою.

— А вибух? — не втримався пілот, що на відміну від Березіна слухав дуже зацікавлено і повірив пришельцеві одразу й беззастережно.

— Інерція була надто велика, коли я захотів зупинитись, — прошепотів Деон, — і інвертор часу захлинувся.

За чверть години їм пощастило поставити вертоліт на лапи. Пілот зняв перегородки за сидіннями, куди вони насилу помістили Деона: тіло нежданого втікача з минулого виявилося надзвичайно важким. Він не чинив опору, тільки сказав:

— Даремно ви морочитеся зі мною, допомогти мені не зможе ніхто. Я не гуманоїд… так-так, моя зовнішність, яку ви бачите, усі ці “руки”, “ноги” — витвір вашої фантазії, як і моя мова. Ви і ваш товариш навіть бачите мене, мабуть, теж по-різному…

Березін не здивувався, тільки кивнув, його вже важко було чимось здивувати, до того ж непокоїла одна думка.

— Випромінювання зла… — сказав він, сяк-так вмощуючись над розкладеним пасажирським сидінням. — Це, певно, умовність?

— Звичайно, — відізвався Деон. — Градації енергії емоцій взагалі умовні. Випромінювання має спектр, і кожна емоція дає свою смугу. Яка іронія природи — ви, найвидатніші з творців, не знаєте своєї величезної сили творення!

“Величезна сила — це правильно, — подумав Березін, в уяві якого промайнули картини людської діяльності. — Але водночас і страшні сили! Коли це, звичайно, не жарт і не розиграш гіпнотизера… або марення хворого. Хоча… на хворого, відверто кажучи, Деон не схожий… Скільки ще у людини злості і ненависті, байдужості й заздрісності! Може, тим і мудра еволюція, що не розкрила нам одразу всієї нашої могутності; спочатку треба навчитися випромінювати в одному діапазоні — доброти і чуйності. А поки до нас тікають з безодні минулого — парадокс? Чи не тому, що самі стали безсилі перед своєю власною могутністю?”

— А що це означає — керувати енергією зла і доброти? — спитав Березін.

Деон заперечливо похитав головою, хвилину помовчав. Мотор чмихав, і пілот, який не втручався в розмову, кілька разів вискакував з кабіни. Нарешті він запустив двигун, і кабіна затремтіла од вібрації ротора.

Потім почувся невиразний голос (чи голос?) утікача:

— Мабуть, вам можна дати знання своєї власної радіації доброти, я прозондував вас досить глибоко. Але… попереджаю, це може спричинитися до нещастя, хоча я певен: ви зможете скористатися цими знаннями не тільки для себе… і не на шкоду іншим.

Очі Деона налилися білим світлом, у Березіна зненацька запаморочилося в голові, і він судорожно вхопився руками за якусь поперечку над собою. І в цей час тіло Деона почало раптом розпухати і перетворюватися на чорний дим. Дим заповнив кабіну, перехопив дихання.

Березін штовхнув ногою дверцята і випав з кабіни на землю, задихаючись од кашлю. Відповзаючи від вертольота, з якого, наче з кратера вулкана, валив дим, він побачив з другого боку пілота, що лаявся і швидко біг по піску.

Двигун усе ще працював, лопаті оберталися й притискали струмені диму до землі. “Він помер! — металися гарячково думки. — Невже така його смерть?! А врятувати його ми все одно не змогли б, він мав слушність… І все-таки це несправедливо…”

Очі почали сльозитися, кашель вивертав нутрощі, у голові гуло, і Березін, судорожно загрібаючи землю руками, відповзав од вертольота далі й далі…

— І тоді я знепритомнів. — Березін облизав сухі губи й замовк.

— Та-ак… — пробурмотів Богаєв, уникаючи погляду хворого. — Дуже цікаво… і правдоподібно. Проте мушу тебе засмутити — все це тобі привиділось. Або здалося, приверзлося: обирай будь-яке формулювання.

— Тоді спитайте пілота, він підтвердить.

Богаєв насупився, підвівся з стільця, поправив халат, що сповз з плеча, і підійшов до вікна палати.

— Пілот загинув, — сказав він глухо. — Коли вибухнув оцей клятий газовий мішок, вертоліт ваш, певно, перекинуло, і двигун загорівся.

— Газовий мішок? — прошепотів Березін. — Загорівся вертоліт? Не може бути!

— На жаль, може. Тебе знайшли в глибині сухого лісу, а він… його знайшли в піску дуже пізно.

— Газовий мішок!

— Підземні порожнечі, заповнені газом. Мабуть, раніше газ просто просочувався в районі Драконової пустки потроху, а коли мішок вибухнув, хвиля газу охопила все навкруги пустки на десятки кілометрів. Звідси і твої галюцинації — надихався. Випромінювання зла… треба ж отаке придумати!

Березін глянув на свої забинтовані руки. Галюцинації! Нічого цього не було! Не було дивного втікача із страшної далекої епохи на ім’я Деон, не було їхньої розмови… І враз Березін згадав: “Я дам вам знання своєї особистої радіації доброти”. Що хотів сказати Деон? Адже він був, був!

— Розбинтуйте мені руки, — попросив Березін тихо.

— Нащо? — здивувався Богаєв, обертаючись.

— Розбинтуйте, будь ласка.

— Ти збожеволів! — Богаєв занепокоєно подивився в очі Березіна. — Нащо це тобі? Лікар викине мене з вікна, коли побачить. Не подивиться, що я твій начальник.

— Може, й не викине, ви швидко.

Богаєв завагався, знизав плечима і почав невміло розбинтовувати руки потерпілого, що пахли антисептикою, в жовтих плямах від ударів і садн.

— Ну й що далі?

Березін теж дивився на свої руки, його змарніле обличчя стало суворішим.

А потім Богаєв побачив, як руки Березіна раптом побіліли, порізи й садна на них зникли, наче з рук змили фарбу.

Березін безсило впав на подушку, трохи полежав, відпочиваючи, і весело подивився на зблідлого начальника. Потім несподівано підморгнув йому і повільно злетів над ліжком…

Переклад з російської.