Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

1. “Раз ступити ногою — і вмерти!”

Бувають події, бувають дні, які визначають життя людини. Таким днем для Едуарда Васильовича Толля стало 13 серпня 1886 року, коли він побачив Землю Санникова.

“Горизонт зозсім ясний. Незабаром після того, як ми знялися з гирла річки Могур-Урях, у північно-східному напрямку 14–18° виразно побачили контури чотирьох столових гір, які на сході з’єдналися з низовинною землею. Таким чином, повідомлення Санникова цілком підтвердилося. Ми маємо право, отже, нанести у відповідному місці на карту пунктирну лінію і написати на ній: “Земля Санникова”.

Земля-привид, земля, про існування якої досі сперечаються вчені.

Вперше її побачив з північного берега острова Котельний на самому початку XIX століття якутський промисловець Яків Санников. Бачив цю землю і Матвій Матвійович Геденштром, посланий у 1809–1810 роках для складання карти Новосибірських островів. 1811 року на карті з’явилися перші контури невідомих земель.

Ми говоримо завжди в однині: Земля Санникова. Але Санников бачив щонайменше три землі. Дві з них нанесені на карти Гедекштрома.

Перша — в самому кутку карти, ка північний захід від острова Котельний. “Земля, яку побачив Санников”, — підписує педантичний Геденштром.

Друга простяглася по паралелі вздовж північного берега острова Фаддеєвський. Позначено не тільки пунктир берегової лінії, а й кілька гір, які стоять окремо одна від одної.

А ось третю Землю Санникова Матвій Матвійович не наніс на карту. Санников угледів її на північний схід острова Новий Сибір. Бачив землю і сам Геденштром, причому навіть зробив спробу досягти її.

“Дорога була надзвичайно важкою, — згадував він пізніше, — проте всі незгоди забулися, коли бачена до того синява виявилась (у підзорну трубу) білим яром, поораним, як здавалося, безліччю струмків… На превеликий жаль усіх, наступного дня на нас чекало розчарування. Уявна земля перетворилася на пасмо височенних крижаних громад 15 і більше сажнів заввишки, які стояли за 2 чи 3 версти одна від одної. Звіддалік, звичайно, вони здавалися нам суцільним берегом. Дивовижна сила потрібна, щоб здійняти на таку височінь величезні крижини, з яких ці громади були складені, і видовище те було одним з найвеличніших у природі, хоча водночас воно було для мене найсумнішим…”

1820 року російський уряд спорядив на пошуки “земель, бачених Санниковим”, експедицію під керівництвом флотського офіцера лейтенанта Петра Федоровича Анжу.

“Вельми бажано розв’язати сей предмет з точністю, — писав сибірський губернатор Сперанський, — в тому лише й можуть полягати нові відкриття в тій частині Льодовитого моря, яка розкинулася перед вами, а тому й належить не залишати свого починання без крайніх і нездоланних перешкод”.

Анжу доклав багато зусиль, щоб виконати поставлене завдання.

На собачій упряжці він пройшов близько 70 верст на північний захід від острова Котельний — в напрямку першої Землі Санникова. Горизонт закривала хмара туману, яка трималася, очевидно, над ополонкою. Проте 7 квітня 1821 року у щоденнику сказано: “Обрій зовсім очистився, але сподіваної землі не було видно”.

Потім Анжу вирушив до третьої Землі Санникова. Мандрівники подолали 25 верст, але “близькість талого моря, втома собак, незначна кількість кормів… які залишалися… і тороси, що були попереду” — все це змусило їх повернути назад.

Наступного року Петро Федорович Анжу зробив спробу досягти другої Землі Санникова. Тут йому на перешкоді стала велика ополонка.

Він усе-таки відкрив невеличкий острівець, названий островом Фігуріна — на честь лікаря експедиції Олексія Євдокимовича Фігуріна. Але це було не те, що шукала експедиція.

Зрештою, Анжу не заперечував повністю існування земель Санникова. “Можливо, — міркував він, — що пісок, який відділяє Котельний острів від Фаддеєвського, простягся далеко на північ і потім, повернувши на захід, залишив мілину… можливо, що тут і є земля, яка через свою низовинність була недоступною для нашого зору”. Більше того, принаймні двічі Петро Федорович був певен, що бачить землю. Наприклад, з мису Бережних — північно-західного краю острова Фаддеевський — він і його супутники чітко розрізняли “синяву, точнісінько таку, як бачена віддалена земля; в тому ж напрямку пролягали й оленячі сліди”. Проте на карти, які були складені, Анжу не наніс жодної Землі Санникова. Карта повинна бути точною і цілком достовірною!

Поступово в географічній літературі утвердилося переконання, що землі, які нібито бачив Санников, звичайнісінька вигадка. Але…

1881 року американська експедиція на судні “Жанетта” під керівництвом Джорджа Де-Лонга справді відкрила три острови на північний схід і на північ від острова Новий Сибір. Їх назвали островами Беннета, Генріетти і Жанетти. Два останніх, щоправда, були надто далеко від Нового Сибіру, і навряд чи їх могли угледіти Санников і Геденштром. А от острів Беннета цілком можна було ототожнити з третьою Землею Санникова. У всякому разі в середовищі російських географів значно зросло число прихильників відкриття якутського промисловця.

“Тепер, — писав учений секретар імператорського Російського географічного товариства Григор’єв, — коли розвіяно сумніви щодо правдивості Санникова завдяки відкриттям експедиції “Жанетти”, варто знову нанести той пунктир на відповідне місце і написати над ним: “Земля Санникова”.

Нові землі в морі були не єдиною загадкою Новосибірських островів. Природа таїла тут безліч інших таємниць. Козаки і промисловці, які першими досяглії архіпелагу, були вражені: острови здавалися величезним кладовищем мамонтів. На ділянці берега завдовжки одну версту часто налічувалося близько десятка пар мамонтових бивнів, які стирчали з землі…

Ви знаєте, що означає слово “мамонт”? Воно походить від слова “мамут”, яке в свою чергу прийшло до нас з фіно-угорських мов. “Ма” означає земля, “мут” — кріт. “Мамут” — земляний кріт.

Тривалий час вірили, що мамонти — величезні кроти — риють землю своїми рогами, тобто бивнями. А якщо випадково виходять на поверхню, то одразу вмирають під впливом світла. Те, що залишки “кротів” знаходили в урвищах на берегах річок, пояснювалося гранично просто: тут тварини ненароком виходили на поверхню землі і, вражені світлом, помирали.

У XVIII столітті вважали, що мамонт — морська тварина. “Сей звір мамонт є, гадається, і нині в морі Північному”, — писав Харитон Лаптєв.

Очевидно, тільки у XIX столітті утвердилася думка, що мамонти — найближчі родичі слонів.

Але дуже важко було змиритися з тим, що слони жили далеко на півночі. У міркуваннях учених дивовижно поєднувалась віра у біблійні сказання і прагнення пов’язати ці сказання із фізичними законами.

Ось, наприклад, що писав про мамонтів Геденштром:[3]

“Відомі природодослідники погодилися назвати викопну тварину Маммонта слоном першородним, отже, звіром колишнього створення чи врешті допотопним. Приймаючи останнє, треба відселити Маммонта в найближчі від екватора країни, а знаходження трупів чи кісток його віднести… на рахунок потопу, води якого осадили безліч затоплених слонів на півночі нашої планети (на півдні ще по сей час не відкриті кістки Маммонтові). Та невже в грізні часи всесвітнього потопу віяли тільки південні вітри, відповідно до яких трупи слонові неслись водами на Північ? Волога і тепло повинні були зруйнувати тіла і занурити кістки в землю ще до 50-го градуса широти. За теорією ж тяжіння, вода потопна, обнімаючи всю поверхність земну, відходила від полюсів до екватора, смуги основного обертання, і перепиняла тим силу південних вітрів. Як же зібралися Маммонти на Півночі?”

Не тільки мамонтів знаходили промисловці на Новосибірських островах. Тут були черепи носорогів, коней, вовків. Люди виявили тут дивовижні дерев’яні гори. Це не метафора — назву “Дерев’яні гори” можна знайти на сучасній карті архіпелагу. Вони справді складені з… колод!

“На південному березі сього острова, — писав Геденштром, — стоїть стрімчаком гора, складена з горизонтальних грубих пластів піщаника і лискучих смолистих колод, які перекривають одне одного до самого верху. Піднімаючись на гору, скрізь натрапляєш на скам’яніле вугілля, на вигляд соснове, вкрите подекуди нібито тонкою попелистою плівкою. І настільки все це оманливе, що спершу намагаєшся здути той попіл, але він поступається хіба ножеві. На вершині нова дивина. На самій гриві гори виходять з каменю в один ряд колоди смолистого дерева, розщеплені, заввишки на чверть і більше, і щільно одна до одної підігнані. Тут колоди в прямовисному положенні, а в іншому місці тієї ж гори — в горизонтальному”.

Як усе це пояснити? Як попали в тундру дерева? Як опинилися тут тисячі, десятки тисяч мамонтів? І чому вони загинули?

На всі ці запитання відповіді не було. І тому Академія наук вирішила організувати спеціальну дворічну експедицію на Новосибірські острови.

29 грудня 1884 року на урочистому річному засіданні Академії наук виступав обов’язковий секретар академії Веселовський.

“Полярні експедиції, пов’язані з поїздками по нерівній і ненадійній морській кризі, — говорив він, — вимагають від мандрівника не самої тільки наукової підготовки, а й готовності зносити всілякі злигодні й нестатки, навіть піддавати своє життя численним небезпекам. Нині Академія наук може вважати себе щасливою, що нарешті знайшлися люди, які цілком відповідають цим умовам і готові у відданості своїй інтересам науки на всілякі злигодні і труднощі полярної мандрівки”.

Доктор Бунге і молодий вчений, кандидат зоології Е. В. Толль, — ось про кого говорив Веселовський.

1885 року відбулося перше знайомство Толля з Арктикою. А наступного року — побачення з Землею Санникова. Навдивовиж плідними були ці роки.

“У всіх посібниках з фізичної географії, — майже через 70 років писав академік В. А. Обручев, — можна зустріти ім’я Е. В. Толля — основоположника вчення про “формування викопних льодів — вчення, яке стало класичним”. Толль перший висловив здогад, що лід, оголення якого він бачив на Великому Ляхівському острові та на інших островах, це “мертвий викопний глетчер” — залишки древнього потужного зледеніння. Він уперше докладно описав “арктичну Сахару” — величезну піщану низовину між острогами Котельний і Фаддеєвський — і дав їй назву Земля Бунге. Першим він зробив і геологічний опис Новосибірських островів, висловив гіпотезу про їх походження.

Досі не втратила свого значення величезна колекція решток викопних тварин, зібрана експедицією. 2500 зразків! Серед них такі відносно теплолюбні тварини, як тигр, дикий кінь, сайгак. Серед дерев на Новому Сибіру Толль з подивом виявив секвойю, болотний кипарис, тополю. Згодом він знайшов у шарі, де залягали рештки мамонтів, цілі дерева вільхи заввишки близько 4 метрів, з листям і навіть із шишками. Все це докорінно змінювато уявлення про геологічну історію Новосибірських островів.

Едуард Васильович не зміг до кінця пояснити, чому архіпелаг став гігантським кладовищем мамонтів. Таємниця їхньої загибелі фактично лишається нерозгаданою й досі.

Е. В. Толль був першим, хто вивчив розміщення шарів із залишками мамонтів, вивчив геологію району і замість глибокодумних мудрувань висунув струнку теорію, основану на фактах.

На його думку, в часи мамонтів межа лісу в Сибіру проходила значно північніше, ніж нині. “Тепер зрозуміло, — пише він, — що галявинки з кущами верболозу, беріз та вільхи на Новосибірських островах, які становили тоді одне ч ціле з материком, напевне могли прогодувати мамонтів, носорогів тощо… Роздроблення материка на острови позбавило тварин достатнього простору, що разом із зміною клімату й зумовило вимирання багатої фауни”. Одночасно Толль висловив здогад, що зміна клімату спричинила зміни у видовому складі тварин та зміну бактерій. Можливо, саме бактерії стали безпосередньою причиною вимирання величезних тварин четвертинного періоду.

Академія наук оцінила наслідки робіт експедиції як “справжній географічний подвиг”. Однак безліч питань, на думку Толля, лишилися нерозв’язаними. Завершивши обробку матеріалів, наприкінці 1892 року Е. В. Толль знову вирушив в експедицію.

Разом з геодезистом Шилейком вони побували на Новосибірських островах, де визначили ряд астрономічних пунктів, а потім здійснили небувалу зимову мандрівку від гирла Лени до Єнісею. За один рік і два дні експедиція пройшла близько 25 тисяч кілометрів, з них 4200 кілометрів знято маршрутною зйомкою. Наслідки знову перевершили всі сподівання, і Академія наук вручає Толлю і Шилейку великі срібні медалі імені М. М. Пржевальського та грошові премії.

Знов географічний подвиг. Але основним подвигом у житті Толля були пошуки Землі Санникова.

“Мій провідних Джергелі, — писав Едуард Васильович в одній із своїх статей, — який сім разів літував на островах (Новосибірських) і бачив кілька років підряд цю загадкову землю, на моє запитання: “Чи хочеш досягти тієї далекої мети?” дав мені таку відповідь: “Раз ступити ногою — і вмерти!”

Не буде надто сміливим припустити, що й сам Толль в якісь моменти життя міг би відповісти на своє запитання так само, як відповів Джергелі…

2. “Один скарб Півночі тягне нездоланно до себе”

З гарячим закликом звернувся Е. В. Толль до уряду і громадськості після повернення з експедиції на Новосибірські острови:

“Невже ми віддамо останнє поле дії для відкриття нашої Півночі знов іншим народам? Адже одна з бачених Санниковим земель уже відкрита американцями, а саме Де-Лонгом. Ми, росіяни, користуючись досвідом наших предків, уже за географічним положенням краще, ніж усі інші нації, в змозі організувати експедиції для відкриття архіпелагу, який лежить на півночі від наших Новосибірських островів, і провести їх так, щоб наслідки були і щасливі, і плідні!”

На зборах Академії наук і Географічного товариства, під час поїздок у Німеччину та Норвегію, у всіх своїх виступах Толль незмінно говорив про потребу дослідження Землі Санникова. У грудні 1898 року він виступив з докладним планом експедиції у Східно-Сибірське море. Проект підтримали Фритьйоф Нансен і Нільс Адольф Ерік Норденшельд, адмірал С. О. Макаров, академіки Ф. Б. Шмідт, Ф. М. Чернишов, О. П. Карпинський. У липні 1899 року уряд виділив 60 тисяч карбованців на організацію Російської полярної експедиції (РПЕ).

21 червня 1900 року з Кронштадського порту вийшла яхта “Зоря”. “Покладено початок експедиції, якої я так довго добивався”, — записав Толль у своєму щоденнику. За планом “Зоря” мала пройти до східного узбережжя Таймиру і провести тут першу зимівлю. Потім влітку 1901 року дістатися до Землі Санникова, де провести другу зимівлю і під час санних мандрівок докладно досліджувати цю невідому землю.

“Від щирого серця бажаю Вам усього доброго й прекрасного у Вашій довгій і нелегкій мандрівці, — писав у ті дні Фритьйоф Нансен, з яким Е. В. Толля єднала довгорічна дружба. — Бажаю Вам удачі та щасливої ситуації з льодом, щоб Ви знайшли гарну гавань для зимівлі. Мені немає потреби казати Вам, що, за винятком Вашої чудової дружини та Вашої родини, мало хто буде так зацікавлено стежити за Вами, як я, відданий Вам друг — Фритьйоф Нансен… На прощання ми скажемо, як ескімоси на східному березі Гренландії: “Щоб Вам завжди плисти по вільній від криги воді!”

На жаль, “Зоря” зустріла коло берегів Таймиру надто багато криги і зовсім мало води. На першу зимівлю Толль змушений був спинитися біля західного узбережжя, а не біля східного, як передбачалося. Тут були проведені різноманітні наукові спостереження, складена перша карта західного берега Таймиру. Час аж ніяк не був витрачений марно, але наступного року яхта вивільнилася з крижаного полону дуже пізно.

1 вересня 1901 року “Зоря” підійшла до мису Челюскін. Уперше судно з російським прапором стояло коло північної межі Росії — мису, якого досяг за 160 років до цього російський штурман Семен Челюскін.

“Я пом’янув героя, чиїм ім’ям названо цей мис”, — читаємо ми у щоденнику Толля. Начальник РПЕ згадує схвильовані слова свого учителя академіка О. Ф. Міддендорфа: “Челюскін, безперечно, вінець наших моряків, які діяли в тому краю… Йому вдався цей подвиг, який не вдався іншим, саме тому, що він як особистість був вищим за інших…”

Досліджуючи північний край Азії, Толль виявив метаморфічні породи, які прослалися в меридіональному напрямку. “Гадаю”, — пише він, — що до мису Челюскіна повинні прилягати острови, з яких прилітають перелітні пришельці. Породи півострова Челюскіна проектуються на північ, і в цьому напрямку треба сподіватися на острови, не менш численні, ніж у Таймирських шхерах”.

Всього за п’ятдесят кілометрів на північ лежав чималий, нікому не відомий архіпелаг. Лише через 13 років його відкриє гідрографічна експедиція на суднах “Таймир” і “Вайгач”. 1926 року його назвуть Північною Землею.

Талан, щастя, випадковість… Ні, не відкинеш ці поняття, коли йдеться про роботу полярного дослідника. Поспішати до примарної землі й пройти повз реальні, ще не відкриті острови! А як було б справедливо, якби на долю Едуарда Васильовича Толля випало це велике географічне відкриття. Адже саме він науково передбачив існування земель на північ від Таймирії (так лагідно називав Толль тутешні холодні безкрайні тундри).

Жодної спроби пройти на північ не зробив начальник експедиції. Лише загадкова земля вабила його до себе.

9 вересня “Зоря” досягла 77°9? північної широти при довготі 140°23? східної. Вона перебувала в районі Землі Санникова. “Малі глибини, — записує Толль, — свідчать про близькість землі, але досі її не видно”. 10 вересня встановили, що морський грунт — пісок; це свідчило про близькість островів. Проте капітан “Зорі” Федір Андрійович Матісен[4] у своєму звіті в цей день пише: “Під чає сильного вітру обрій був досить чистий, але ніяких ознак землі не було”.

Мандрівники підійшли до острова Беннета. Величний, скелястий мис Емми[5] відкрився раптово. “І берег так близько, — пише Толль, — ніби рукою можна дістати… Тепер цілком зрозуміло, що можна було десять разів пройти повз Землю Санникова, не помітивши її”.

…Мис Емми ніби зачарував Толля. У начальника експедиції з’являється новий план: перебути зиму коло острова і Беннета, а навесні кригою дістатися до Землі Санникова. На яхті не вдається пробитися до острова. “Мета була так близько і знову зникла”, — розчаровано пише Толль.

“Зоря”, покірна волі Едуарда Васильовича, ще раз прямує до Землі Санникова. І знов: “Землі ніде не видно… Думки про майбутнє пригнічують мене!.. Надії збуваються лише у скромних розмірах”.

Туман і крига блокували “Зорю”. Надходила зима. В морі почав утворюватись молодий лід. Будь-якого дня могли вдарити люті морози, і Толль вирішує йти до лагуни Нерпалах на острові Котельний. 16 вересня яхта підійшла до місця другої зимівлі. Було очевидно, що наступного року судно не зможе повторити спробу досягти Землі Санникова, — занадто малий запас вугілля залишився на ньому.

Проте Толль не хоче визнавати себе переможеним, він і думки не припускає про закінчення експедиції, не може розпрощатися з мрією.

“Гостро відчуваю правоту слів Гете: “Південь таїть багато скарбів! Але один скарб Півночі тягне нездоланно до себе, ніби сильний магніт…” З трьома супутниками на собачих упряжках і з легкими байдарками він вирішує іти по дрейфуючій кризі до острова Беннета. “Звідти ми навряд чи дістанемося до Землі Санникова, але, можливо, нам пощастить побачити її з вершини острова, — записує Толль у щоденнику. — Дорога додому лежить лише через острів Беннета!”

У січні 1902 року помер найближчий друг Толля, учасник експедиції доктор медицини Тартуського (Дерптського) університету Герман Едуардович Вальтер. Туга за домівкою, смерть друга пригнічують Толля. Записи у його щоденнику тих часів звучать воістину трагічно: “Я одержав 17 листів з дому. Цілу ніч і наступний день я читав їх… Любі, дорогі листи, як послане небом благословіння перед від’їздом на північ! У листах знову висловлюється віра в мої сили, в успіх справи, але даремно всі так думають — я не маю більше сили! Залишається тільки сподіватися, що загальна довіра та любов повинні підтримати мене і влити нову енергію…

Що діється в моєму серці, коли думаю про моїх любих, цього я не годен передати на папері. Не можу висловити свою тугу за батьківщиною. Як напнуті струни, напружено мої нерви перед цим стрибком через ополонки й гори, через тороси й моря для того, щоб за шість місяців повернутися знов на батьківщину! Завтра треба взятися до приготувань з подвійною силою, тому що вдень сніг помітно тане. Не пізніше як наприкінці цього тижня треба вирушати в путь”.

На початку червня 1902 року маленький загін виступив в дорогу. Їх було четверо: Едуард Васильович Толль, астроном і магнітолог Фрідріх Георгійович Зеєберг, промисловці-каюри Микола Д’яконов і Василь Горохов. Улітку, звільнившись із крижаного полону, “Зоря” повинна була підійти до острова і зняти людей.

В середині липня судно опинилося на вільній воді. Проте умови залишалися складними — вихід із лагуни Нерналах був закритий кригою. 2 серпня крига відійшла, але 5-го “Зоря” знову стала її полонянкою. Лише 21 серпня вдалося нарешті розстатися з островом Котельний.

А 22 серпня Ф. А. Матісен з гіркотою пересвідчився, що шлях вздовж північних берегів архіпелагу неможливий — тут стояла суцільна стара ториста крига. Капітан вирішив обійти острови Котельний і Фаддеєвський з півдня, а вже потім пробиватися на північ, до острова Беннета.

День за днем “Зоря” лавірувала поміж крижинами. Туман перешкоджав орієнтуватися. Коли туман розсіювався, кругом виднілося тільки скупчення криги, ніде на горизонті не було темного водяного неба — ознаки великих просторів відкритої води.

4 вересня на “Зорі” залишалося 9 тонн вугілля — на два дні ходу. Намагаючись пробитися до острова Беннета, капітан порушив інструкцію Е. В. Толля, за якою треба було відвести корабель до гирла Лени, якщо на ньому лишатиметься менше ніж 15 тонн вугілля. Становище, в якому опинилася яхта, стало критичним і Ф. А. Матісен повернув на південь.

Начальник експедиції, звичайно, передбачав такий збіг обставин. “В такій ситуації, — писав Е. В. Толль в інструкції, — я намагатимусь повернутися до приходу холодів на Новосибірські острови, а потім зимівником на материк. В усякому разі твердо вірю у щасливий і благополучний кінець експедиції…”

З бухти Тіксі, куди зайшла “Зоря”, учасники РПЕ через Якутськ та Іркутськ повернулися в Петербург. Матісен доповів про попередні наслідки експедиції, повідомив про вжиті ним заходи для того, щоб зняти загін Толля з острова Беннета. Він повідомив також, що допоміжна партія М. І. Бруснєва одразу ж, тільки-но закінчиться полярна ніч, вирушить на острів Новий Сибір, як просив про це Едуард Васильович Толль.

Звістка про становище Толля не могла не стурбувати. Побоювання ще більше зросли, коли до Петербурга дійшла чутка про те, що до приходу холодів загін Толля не дістався до Нового Сибіру. Була ще надія, що люди зимують на острові Беннета. Зимують, хоча запаси продовольства у них, розраховані на два місяці, давно вже мали скінчитися.

Необхідна була термінова й рішуча допомога.

Рятувальна експедиція, послана до Е. В. Толля та його супутників, справедливо повинна увійти в арктичний літопис як одне з найбільш мужніх і ризикованих починань.

Тисячу кілометрів тягли люди й собаки 36-пудовий вельбот до Новосибірських островів. На морській кризі шлях для вельбота прокладали сокирами через тороси. Потім пливли майже 500 кілометрів серед дрейфуючих крижин — де під вітрилом, а подекуди й на веслах. Але допомога запізнилася…

На острові Беннета учасники рятувальної експедиції побачили маленьку хатинку, складену з колод плавника. Тут лежала рушниця без затвора, кілька дробових патронів, маленька коробка з черепашками. Посеред хатини серед каменів стояв ящик з-під секстанта, а в ньому лист Толля — короткий звіт про мандрівку: “Прошу подати цей документ президентові Академії наук в С. -Петербурзі…”. Толль склав карту острова, описав льодовики, геологічну будову і тваринний світ. У звіті Едуард Васильович згадує і про Землю Санникова:

“Перелітними птахами були: орел, який летів з S на N, сокіл — з N на S та гуси, які летіли зграєю з N на S.

Внаслідок туманів землі, звідки прилетіли ці птахи, так само не було видно, як і Землі Санникова під час минулої навігації.

І нарешті заключні мужні рядки: “Вирушимо сьогодні ж на південь. Провізії маємо на 14–20 днів. Усі здорові. Губа Павла Кеппена о-ва Беннета. 26.Х/8.ХІ.1902 р. Е. Толль”.

Неподалік були акуратно складені ящики з геологічною колекцією.

Можна тільки здогадуватися, що сталося.

“Я певен, — писав один із учасників РПЕ, — що Толль спочатку вирішив перезимувати, як він нам і казав перед від’їздом. Він сподівався на весняне полювання і мав намір просуватись далі навесні, з приходом полярного дня, тому що у серпні стає темно. Очевидно, їхнє полювання було невдалим. У жовтні стало зрозуміло, що партія перезимувати не може і, лишившись на зимівлю, їй доведеться загинути від голоду. Тоді у першій половині листопада 1902 року Толль пішов на відчайдушний крок “уже після настання полярної ночі йти на південь…”

Шлях чотирьом героям перегородила велика ополонка, яку влітку вони подолали на човнах. Можна уявити собі те пекло, в якому опинилися люди: місиво із снігу, криги й води, через яке не можна йти пішки і не можна пливти на човні, жорстокі хурделиці й гори торосів, жахливі сорокаградусні морози, густі випари води й пітьма полярної ночі. Вони могли врятуватися тільки чудом. Цього не сталося.

Проте люди, які близько знали Толля, знали його енергію, досвідченість в арктичних мандрівках, не хотіли вірити в згїгибель загону. Висловлювались міркування, що Толль та його супутники могли вийти на материк, поминувши Новосибірські острови, “що шукати їх треба в районі, гирла Яни чи на східному узбережжі Таймиру”. Вважали також, що Толль, змінивши своє рішення, міг просуватися до Землі Санникова. Нансен припускав навіть, що загін на дрейфуючих крижинах могло віднести до Землі Франца-Йосипа. Правда, дізнавшись про спорядження загону, Нансен змінив свою думку.

Так чи інакше навіть через рік після того, як Е. В. Толль та його товариші залишили острів Беннета, надія, що вони: живі, ще не була втрачена.

Академія наук розіслала у північні райони Росії спеціальне оголошення:

“Через відсутність можливості надати допомогу начальникові Російської полярної експедиції Е. В. Толлю та його супутникам: астроному Ф. Г. Зеебергу, якутам Василю Горохову, на прізвисько Чичаг, та Миколі Д’яконову, на прізвисько Омук, які вирушили з острова Беннета, розташованого на північ від Нового Сибіру, 8 листопада 1902 року в південному напрямку, і знесених, очевидно, кригою, за відшукання всієї партії чи частини її призначається винагорода в розмірі 5000 карбованців, а за першу вказівку незаперечних слідів її — винагорода в розмірі 2500 карбованців”.

Оголошені винагороди не були одержані

3. Депо, “Зоря”, 1900

Наприкінці серпня 1900 року біля Західного Таймиру “Зорю” зустріла суцільна крига. Тільки праворуч від курсу була чиста вода, і нею яхта увійшла до глибокого фіорду, якому Толль дав ім’я Міддендорфа. (Повноводу річку, що впадала у фіорд, назвали згодом на честь Едуарда Васильовича — Тодеза). Півострів, який прикривав вхід у затоку з півночі, дістав назву півострів Зоря.

Три тижні, наче в пастці, простояло судно в затоці. Учасники експедиції не гаяли час марно. Поповнювалися наукові колекції, лягали на карту обриси таймирських берегів, досліджувались нові острови. Попереду була зимівля. Збираючись навесні вирушити на собачих упряжках берегом моря, Е. В. Толль вирішив закласти у вічну мерзлоту продовольче депо. Перший склад був влаштований на мисі при виході з фіорду.

“Тут я наказав закопати ящик із 48 бляшанками консервованих щів, запаяний жерстяний ящик з 6 кілограмами сухарів, запаяний жерстяний ящик з 6 кілограмами вівсянки, запаяний ящик, в якому близько 1,6 кілограма цукру, 4 кілограми шоколаду, 7 плиток і 1 цеглинка чаю, — записав Толль 9 вересня. — Яма була… позначена дерев’яним хрестом”. Сам мис дістав назву мис Депо.

Учасники РПЕ складом не скористалися.

Тепер вернімось до наших турбот на острові Діксон напередодні Таймирських маршрутів 1973 року…

Коваль механічних майстерень морського порту Петро Васильович Єжов викував для нас металевий гострий щуп, який мав нам допомогти в пошуках скарбу Е. В. Толля.

Головний інженер Діксонської гідробази Артем Григорович Дивинець взяв активну участь в обговоренні планів майбутньої роботи. Він розповів про перехід діксонських гідрографів на всюдиходах до мису Челюскін 1961 року. Маршрут пролягав через мис Депо. Щоденники Е. В. Толля російською мовою були видані 1959 року (“Плавання на яхті “Зоря”. — М.: 1959), і Дивинець знав із книги про скарб та його прикмети. Разом з Артемом Григоровичем ми ще раз перечитуємо рядки, написані начальником експедиції:

“Неділя, 9 вересня. Штиль! Крижана перепона в гирлі фіорду непорушна. Вчора вранці ми заховались у бухті біля північного мису від криги, яка насувалася до північного берега з боку острова Спостережень. Звідти я попрямував на берег у пошуках зручного місця, щоб влаштувати склад, який сьогодні заклали на висоті 5 метрів над рівнем моря. На схід від цього місця найближчий мис лежить на одній прямій з вершиною, яка вирізняється з-поміж інших, у глибині фіорду та островом Спостережень на південному сході”.

— Ми шукали скарб, — розповідав Дивинець. — Дерев’яного хреста, про якого писав Толль, ніде не було видно. Шукали поміж камінням. Пам’ятаю, одна плита нас вразила: велика і на диво гладенька, ніби полірована. Товариші кажуть: під нею склад. А я сміюся: цю плиту й бульдозером не зрушиш, як же супутники Толля піднімали її?

Разом з гідрографом ми знайшли на карті острів Спостережень, сучасна назва його — Криголам, “бухту біля північного мису”, “вершину, яка вирізняється з-поміж інших, у глибині фіорду”.

— Добре, — казав Артем Григорович, — припустимо, Мис, з якого спостерігач бачить цю вершину та острів на одній прямій, знайдено. Точнісінько на захід закопано склад. Але ж відстань від берега моря до нього не вказано. Без знака — дерев’яного хреста — не обійтися. Ми його не бачили. Шукали далі у фіорді, вже не на мисі Депо. Коли від’їжджали, нібито помітили вертикальний стовп, але вертатись уже не було коли.

Дивинець поставив на карті хрестик кілометрів за 15 від мису Депо.

— Загалом певності нема, але з орієнтирами, вказаними у книзі, це місце, по-моєму, узгоджується.

В готелі, продовжуючи міркування про прикмети складу та гортаючи книгу Е. В. Толля, ми натрапили на такі слова: “Ці кам’яні плити ніби створено природою, аби робити на них написи… Через кілька століть, якщо якась експедиція навідається сюди, наших славних нащадків вразять ті гігантські зусилля, яких, на їхню думку, ми мали б докласти, встановлюючи цю плиту…”

Чи не про той самий камінь писав Толль і говорив Дивинець? Можливо, але справу цей цікавий збіг не прояснював. Суттєвим було те — цілком має рацію Артем Григорович, — що прикмети, вказані Толлем, не визначають напевне не тільки Депо, а й “найближчий” до нього мис на сході.

Закінчили ми діксонську підготовку до пошуків продуктового складу тим, що вирішили: вертоліт висадить Східну групу на мисі Депо. Якщо хлопці не знайдуть тут склад, то берегом вони попрямують до “хрестика Дивинця”.

Чутка розлітається блискавично. У Діксонській гідробазі ми почули жарт про те, що у складі Толля французький коньяк. Коли ми виступали в кают-компанії криголаму “Киев” з розповіддю про майбутні пошуки, жартома нас запитали: чи правда, що Толль закопав 1? пляшок французького коньяку?

О 4-й годині ранку 27 липня на бортовому вертольоті полетіли Ростов і Шпаро, а о 6-й — Хмелевський і Владимиров вирушили робити склад для Центрального та Острівного загонів. Дві години не було вертольоту — далеченько був перешийок півострова Воронцова від траси криголаму. О 8-й за судновим розкладом сніданок. Потім до обіду всі четверо спали — позначилася безсонна ніч. О 14-й обідали, готували матеріал для “Комсомольской правдьі”. О 17-й 30 по радіо оголосили, що учасників експедиції “Комсомольской правдьі” чекають на палубі з речами.

На стартовій площадці вертольота зібралися друзі: перший помічник капітана, механік, який приварив до нашої кирки важку металеву трубу замість ручки, за що його потім багато-багато разів згадували і подумки дякували йому, матрос, котрий уночі пригостив чотирьох москвичів хлібом з салом… Багато проводжаючих, чоловік 20. Всі усміхались і бажали щасливих знахідок…

Глибокий чорний каньйон, що прорізав зелену тундру, — це й була річка Толева. Тихої сонячної години тундра видавалася навдивовиж ніжною. Таким іноді буває футбольне поле напередодні матчу… Біля геодезичного знака хлопці зробили проміжну продуктову базу. Виразно чувся шум водоспадів красуні Толевої.

Мис Депо. Зачаровано проводжаєш поглядом вертоліт, який швидко даленіє. Ні звуку. Цілковита тиша. Але ось її порушують віддалені крики чайок, подмухи вітру й шепіт трави…

Радист Ігор Марков, наймолодший у групі, заходився діставати з рюкзака радіостанцію.

21-ша година. Стоїть акуратненький жовтий намет. Над ним щогла радіоантени. Марков прилаштувався за задньою стіною — на осонні. Він сидить на рожевому пуховому спальному ліжку. Коло радіостанції — акумулятори, стягнуті в блок. Тетяна Шпаро готує вечерю, Юрій Хмелевський та Володимир Владимиров ходять поблизу, піднялися на найближчий пагорб. Від намету до них метрів 130.

22-га година. Лабутін сказав Маркову, що Центральна група закінчила обстеження берегів фіорда Хутуда. З криголама повідомили, що кореспонденцію в “Комсомольскую правду” відіслали.

— Щось не чути хлопців, — сказала Тетяна і голосно гукнула: — Юрку, що знайшли?

Але тут озвалися самі хлопці.

— Стовп, — гукнув Владимиров.

— Напис, — додав Хмелевський.

Хмелевський та Владимиров справді вже давно у щось напружено вдивлялися. Ігор з Тетяною побігли до них.

— Оце той стовп? — іронічно спитав Ігор.

— Це справді стовп, — ображено сказав Володимир.

— Каміння поросло мохом, а поміж ним пеньок стовпа, — показав Юрко. — Дивись, як міцно тримається.

Він з натугою взявся за невеличкий пеньок, аю стирчав із землі, але той навіть не ворухнувся.

— Спасибі вертольотчикам, висадили там, де треба, — сказав Ігор, що вже повірив у знахідку.

— На стовпі написано “1900”, ось що найважливіше, — зауважив Владимиров.

— Тим часом, оглядаючи стовп, відкрили й ще дещо.

— Кований цвях!

— Ще один напис: “1900”.

Ігор не скінчив радіозв’язку, Тетяна — вечері. Година була пізня, і вирішили чекати наступного дня, а по рації поки що про знахідку не повідомляти.

Встали о 7-й ранку. Ігор з Володею пішли до складу^ так поміж себе четверо щасливців почали називати пагорб з міченим стовбуром плавника. Юрко й Тетяна, взявши рушницю та рюкзак з продуктами, пішли оглянути берег. На мисі Небезпечний розібрали гурій, проте нічого не знайшли. Залишили тут записку, гурій відновили. Пасмами напливав туман. Коло мису Адамса вони побачили білого ведмедя. Злякалися н заховалися за великим каменем, щоб приготувати рушницю та ракети. Потім, озброївшись, вийшли із схованки; побачили звіра знову. Хотіли обійти, та втрапили в густий туман. Далі йти стало небезпечно: можна було зіткнутися з ведмедем віч-на-віч. Тоді мудро вирішили: з годину перечекати, а потім, як туман не розвіється, повертатися до табору, якщо ж розвіється, то просуватися вперед. Незабаром туман зник. Коло річки паслися олені, що, забачивши людей, плавом перебралися через невеличку затоку. Розібрали ще два тури й підійшли до третього, великого тура, з якого стирчав стовп. Цей знак добре видно з моря, й хлопці припускали, що саме його позначив на наших картах Дивинець. Удвох розібрати каміння Юрко з Тетяною не могли і о 17-й 30 повернулися до табору. Пішли навпростець і за годину були на мисі Депо.

У таборі події розвивалися так.

Владимиров узяв білий папір і м’який простий олівець. Щільно наклав папір на стовбур і, водячи по ньому грифелем, зняв напис: “Депо “Зоря” 1900”. Іншої цифри 1900 не було. Зате були слова: “Зверобой” 1929”. Владимиров по УКХ-радіостанції запитав начальника групи, що це може означати, і Хмелевський повідомив дані про судно “Зверобой”. Проте зрозуміти, яким чином з’явився другий напис на стовпі, не вдалося.

Вціліла частина знака здіймалась над землею на дві долоні. Владимиров і Марков почали пробувати землю довкруг щупом. Інструмент, пройшовши 20 сантиметрів, далі не йшов — заважала вічна мерзлота.

Біля стовпа під тонким прошарком моху лежало каміння. “Напевне, колись тут був гурій, а ведмеді порушили його”, — вирішили Владимиров і Марков. Бентежив напис, зроблений 1929 року. Адже розкидати каміння, як і розкопати землю, могли й люди.

Взялися копати веслом і киркою. На глибині 40 сантиметрів знайшли головешку й пласт із зжовклою травою. Отже, тут справді копали яму, а потім засипали її. Потрібна яма. Пеньок стояв, як і раніше, непорушно.

— Давай докопаємо до кінця стовпа, — запропонував Владимиров.

О 15-й годині Ігор пішов на сеанс радіозв’язку. Надів навушники. Вщухли голоси птахів, зник дзвін вітру в антені, лишився тільки любий серцю радіолюбителя голос ефіру. І раптом крізь ефір — зойк. Хрипкий, жахливий крик. Бігти на допомогу! Ведмідь! Ігор відкинув радіостанцію, схопив рушницю і вискочив з намету. Біля насипаної гірки чорної вологої землі стояв Владимиров і вигукував: “Знайшов склад Толля!” Марков побіг. Владимиров кинувся йому назустріч. Він обхопив Ігоря і підняв над землею.

— Он там.

Серед шматків землі й криги виблискувала рівна поверхня металевого ящика.

— Зажди, — гукнув Володя й побіг до намету.

Діставши з рюкзака виписки із щоденників Толля, він прочитав: “Коли копали яму, виявилося, що земля тане лише на 0,4 м. Під верхнім відталим шаром глини на глибині до 1,4 м був торф, перемежований із кригою”.

— Ігоре, вони викопали яму на 140 сантиметрів. Ми; заглибилися на метр. Отже, висота цього ящика 40 сантиметрів.

Стан справ вимагав негайних дій. У ямі скупчилася вода. Вона прибувала щохвилини. Це танула крига й відтавала на сонці вічна мерзлота. Якщо у ящику, окрім, сухарів, лежать якісь папери, то вода, просочившись у нього, може завдати їм непоправної шкоди, та й сухарям не минеться. Загадковий куб вирішили розкрити.

Ніж легко різав тонкий метал — оцинковану жерсть, і Надули човен. У кокпит шовкового суденця склали всі сухарі. Зважили, їх було 16 кілограмів. Більше нічого у ящику не виявилося. Кожен розумів, що порожню скриньку необхідно витягти. Тоді стане, напевне, зрозуміло, чи є ще що-небудь у складі. Але як? Знову копати всліпу — велика ймовірність пошкодити й інші ящики. То як же його витягти? Ігор пропонував залити в ящик бензин і запалити, щоб його стінки й дно нагрілись і розтопили кригу. “Бензину у бочках, — казав Ігор, — скільки завгодно, ось вони”. І він показав на десяток бочок, які, на думку хлопців, залишили тут гідрографи 1961 року. Таня категорично заперечувала. Вона вважала, що не витримає, втратить свій первісний вигляд сам ящик, а він же теж історична цінність. Потрібне якесь інше технічне розв’язання…

Вечеряючи, скуштували сухарів 1900 року. Вони чудово збереглися. Вісім сухарів акуратно загорнули, зав’язали й сховали у спеціальну коробку, щоб доставити у Москву. Всі інші пересипали у великий поліетиленовий пакет і вирішили залишити.

На ранок пішов дощ. Поснідали у наметі. Домовилися не поспішати. Коли дощ ущух, Марков подався відтавати ящик. Владимиров вибивав на жерстяній пластині пам’ятний напис.

Ігор зробив так. Поставив на дно ящика запалений примус, на нього каструлю з водою. Гарячу воду лили на стінки ящика, і він у прямому розумінні слова відтанув. Його витягли.

Знову зібралися всі разом і побачили торці двох нових ящиків — дерев’яного та металевого. На кожному з них лежало каміння. Зрозуміли, що передбачливий Толль навмисне звелів покласти плитки, аби при розкопці не пошкодити ящики. А крига, що підвела Володимира, — це замерзла вода. Вона, звичайно, скупчувалася в ямі 9 вересня 1900 року так само, як і 28 липня 1973 року, проникала у всі щілини, а потім замерзла.

Металевий ящик виявився маленьким, площа торця була 20 на 20 сантиметрів. А що як витягти його, привезти до Москви? Оце буде подарунок редакції “Комсомольской правды”!..

Всіх здивували білі, нібито щойно витесані дошки дерев’яного ящика. Побачили стінку й четвертого ящика. На відміну від інших його прикрашала барвиста етикетка, на якій були намальовані леви, русалки, виноградна лоза й написані назви міст: Париж, Відень.

…Добутий куб важив 65 кілограмів. Вирішили, що в ньому вівсянка. Владимиров взявся нести цінний вантаж до місця зустрічі з іншими групами.

Земля відтанула і спресувалася, крига зникла, гірка біля ями помггно зменшилась і, щоб закидати яму, довелося брати землю з кількох купин. Ту частину стовпа “Зорі”, що впала, акуратно приставили до їшсинка, який стирчав із землі, поряд вкопали міцний стовбур плавника і до нього капроновими мотузками прив’язали пам’ятний знак. Урочисто прибили табличку: “Історична пам’ятка. Виявлено і відновлено експедицією газети “Комсомольская правда” 1973 року”. Біля підніжжя склали кам’яний гурій. Хмелевський виголосив промову. Пролунав залп із ракетниць та рушниць… На узбережжі Курського моря з’явився новий пам’ятник першопрохідцям Арктики. Він лаконічний, виразний, строгий. Пам’ятник ніби зливається з довколишньою природою…

18 жовтня 1973 року в Голубому залі “Комсомольской правды” на звіт полярної експедиції газети зібралися полярники і вчені.

Ящик розкрили. На аркуш ватману висипали його вміст — вівсянку, точніше, вівсяні пластівці “Геркулес”…

Купуючи в магазині голубу пачку “Геркулесу”, господиня обов’язково подивиться на дату випуску. Адже ніжні пластівці зберігаються лише протягом п’яти місяців. А тут — 73 роки! Вчені, спеціалісти в галузі тривалого збереження продуктів, були безмежно вдячні за подарунок з Таймиру. Їхнє захоплення подвоїлося, коли внаслідок тонких лабораторних аналізів з’ясувалося, що вівсянка не тільки придатна для харчування, а й зберегла вітаміни, жировий склад, калорійність…

4. Знову на таймирській землі

У Воркуті було +27°. Місцеві жителі казали, що спека тримається близько місяця, що 70 років у тутешніх краях такої по-сочинськи спекотної погоди не було. Чекаємо літака на Діксон, граємо у футбол і купаємося у річці Воркуті.

Кілька годин польоту, і під нами острів Діксон. Довкруг туман. На трапі літака хтось сказав: “Обережно, не посковзніться: трап узявся льодом”. Діксонська гавань була біла, як узимку.

Вертоліт, який доставить нас на берег затоки Міддендорфа, має прийти з Норільська. Його немає сім днів. На третій день вранці, коли, як і раніше, морозить і йде то дощ, то сніг, коли стає зрозуміло, що ще кілька діб триватиме наше бездіяльне, надокучливе чекання, в десятиденний піший маршрут на схід вирушив перший маленький загін експедиції: Анатолій Мельников, Вадим Давидов та Олександр Шумилов.

Начальник і радист групи Мельников — старий учасник, він був серед п’яти членів експедиції “Комсомольской правдьі”, які 1972 року пройшли на лижах протоку Лонга. Хірург Давидов — новачок. Крім лікарських, йому доручено обов’язки завгоспа, кінооператора, мисливця. Оригінальний принцип — чим гірше, тим краще — у нашому кочовому житті звучить цілком логічно: чим важчі умови, чим складніші обов’язки, тим краще перевіряється людина.

До рюкзака Давидова прив’язано дворучкову пилку. Мельников, Давидов і Шумилов повинні зробити зрізи торців колод, які лежать в основі старовинних забудов. Дендрохронологічний аналіз цих зрізів дозволить визначити вік забудов. Деякі хатини на західному узбережжі Таймиру зведені у XVIII й навіть у XVII століттях. Вони, зрозуміло, справжні історичні пам’ятки, і знайти їх — наше завдання.

Проте основна мета загону — шукати сліди норвезьких моряків Тессема і Кнутсена…

Нарешті пощастило. Попутний Мі-8 бере на борт другий загін експедиції. В негоду здіймається машина в небо і в негоду приземляється на мисі М…

Туман рожевів на сонці. Протоки, через які минулого року ми переправлялися на човнах, були скуті міцною кригою. Лише в гирлах річечок темніли невеликі ополонки, і десятки качок плавали там. Нам було радісно, і ми думали, що пощастило нам у житті: побували в таких заповідних місцях.

Знак, поставлений Едуардом Васильовичем Толлем 1900 року і відновлений учасниками експедиції “Комсомольской правды”, ми побачили ще з вертольота. Приземлилися поряд. Лише один з нас — Хмелевський — був тут минулого року. І Юрко сказав, що довкруг нічого не змінилося, тільки крига у затоці Міддендорфа міцніша й біліша.

Знак акуратний, заввишки близько двох з половиною метрів. В його основі гірка кам’яних плиток. Написи читаються легко. Вони й табличка, прибита минулого року, дивляться на південь — на затоку. У знака є міцна підпорка. На рівні голови із стовбура стирчить масивний кований цвях, який колись підтримував перекладину, що лежить тепер неподалік, ветха, струхлявіла. Ліворуч до стовбура приставлено знамениту двадцятикілограмову кирку та металевий щуп, зроблений у майстернях Діксона. Поряд розрізаний ящик з-під житніх сухарів.

На північ од знака, на пагорбі, Лабутін поставив радіонамет, табір розбили біля моря. Розпатрали рюкзаки, і вийшла величезна купа речей.

Треба зауважити, що ніякого особливого саперного спорядження ми не мали. Звичайні штикові й совкові лопати, ломи, кирки та минулорічний випробуваний інструмент. Дуже зручними виявилися три ізометричних контейнери, які вдалося роздобути у Москві. Кожен з них за вагою і місткістю був як велика валіза. В них, як у холодильники, вкладали всі відкопані продукти.

До 22-ї години за московським часом 9 серпня ми закінчили розкопки. На одному боці сліпучо-білого ящика (правильно казали хлопці у 1973 році: дошки ніби щойно тесані) читаємо: “Щі з м’ясом і кашею, 48 порцій”. На другому написано: “Ф. Азібер. С. -Петербург”.

Зайшла суперечка: відкрити дерев’яний ящик у ямі і вийняти бляшанки по одній чи підняти його увесь? Вирішили: відкривати у ямі. Тонку роботу доручили Лабутіну.

Жовті, яскраві, дуже гарні бляшанки. Як сяють на сонці! Читаємо й перечитуємо: “Харчові консерви для війська. Щі з м’ясом і каплею. Порція на обід. Вага 1 фунт 70 золотників. Розбавляється водою у кількості 2/3 тієї бляшанки, в якій міститься консерв, нагрівається до кипіння і кип’ятиться не більше як 10 хвилин. Фабрика харчових консервів Ф. Азібер в С. -Петербурзі. Фабрику засновано 1862 р. Метал, вироби А. Жако і К°, Москва”.

Консерви складали в переносні холодильники. Завтра ми піднімемо металевий ящик і заховаємо в сусідню яму сучасні продукти.

…Ставлячи на нашому шляху перешкоди — морози, снігопади, туман, — Арктика ніби випробовувала наполегливість групи. Сім днів ми чекали на погоду в Діксоні, на восьмий вилетіли і… довелося ночувати в тундрі. Проте як тільки ми ступили на землю півострова Зоря, Арктика ніби змінилась. Всі ознаки негоди зникли. Три дні ми працювали, і три дні біле покривало затоки Міддендорфа блищало на сонці. Воно обійшло над нашими головами три повних кола, і фотографи та кінооператори одержали буквально все, про що можна було мріяти.

Основний успіх — 48 бляшанок м’ясних консервів. В них, як згодом жартував директор ВНДІКОПу Намєстников, були всі російські страви одразу: і щі, й м’ясо, і каша. Ми боялися, що харчовики, загіпнотизовані унікальним природним експериментом, забудуть про московські побажання — бути ощадливими господарями і залишити частини толлевських продуктів на майбутнє. На щастя, цього не трапилося.

…Покласти ящики значно простіше, ніж дістати, і тому друга яма була значно меншою від першої. На дно спершу встановили ящик і флягу з майже ідентичним вмістом, на яких написано: “ВНДІКОП. 1974–1980”. Тоді поряд поклали ще два таких самих набори, маркірованих 2000 та 2050 роками.

Кожен з шести наборів має 23 види продуктів, які випускаються підприємствами харчової промисловості СРСР. Тут концентрати перших та других страв, сухарі, галети, крупи, які не потребують варки, різноманітні консерви в бляшаних банках та алюмінієвих трубах, шоколад, цукор, кава, чай, сіль, вівсяна крупа “Геркулес”…

У толлевських бляшанок таке майбутнє: три надійдуть до дослідників у 1980 році, три — у 2000-му і три у 2050 році, для інших термін виймання не зазначається.

На безстрокове зберігання залишено й дві фляги із сучасними продуктами. Нащадки розпорядяться ними на свій розсуд. Останнім у яму опустили ящик з написом: “Полярна експедиція “Комсомольской правдн”. В ньому продукти, які входять у наш похідний раціон, і пам’ятна записка, що розповідає про роботу експедиції на Півночі та про відкриття складу Е. В. Толля.

У новому Депо встановлено максимальні та мінімальні термометри. За прикладом Е. В. Толля тару з продуктами ми прикрили кам’яними плитками завтовшки 2–5 сантиметрів…

Пам’ятний стовп був не тільки відновлений, а й реставрований учасниками експедиції “Комсомольской правдн”. З нього зчистили гнилизну, просочили спеціальним розчином, поставили дві міцні підпорки. Поряд із стовпом закопали широку й масивну дошку, до якої прибили мідну пластину з вибитим написом про долю толлевського депо. На цьому можна було б поставити крапку. Та сталася ще одна важлива для нас подія. Ми зібралися біля знака Толля.

“Чи хочеш досягти цієї далекої мети?” — “Раз ступити ногою — і вмерти!” Цю розмову Едуарда Васильовича з евенком Джергелі про Землю Санникова ми вже наводили. Діалог, записаний ученим, давно набув самостійного літературного життя. Його згадують, коли йдеться про вірність Арктиці, про безстрашність першопрохідців, про особливе почуття обов’язку перед Батьківщиною та обраною справою.

Толль і його хоробрі супутники були посланцями науки в суворому краї. Вони віддали науці життя. Та була у них якась особлива, заповітна мета. Справжня мрія. Адже не кожен так скаже: “Раз ступити ногою — і вмерти”, і не кожного вразять ці слова, як блискавка.

Ось рядки, написані Толлем про свого щирого друга лікаря Вальтера: “За два дні до своєї смерті він розповідав, що точно вирахував потребу в спорядженні та продовольстві для досягнення Північного полюса з острова Беннета. “Це виходить так дешево, — сказав він, — що я міг би здійснити цю подорож на свої особисті заощадження”.

…Віяв північний вітер, морозило. Стояв сонячний день арктичного літа. Салют наш був на честь героїв Півночі, патріотів Росії, на честь Едуарда Васильовича Толля…

Вертоліт прибув надвечір. Чотири години переливали льотчики бензин з привезених бочок у бляшанки. Нас чекала довга дорога назад, а заправлятися було ніде. По дорозі ми взяли на борт два загони нашої експедиції. На Діксон по толлевські продукти прибули літаки. Лише 12 годин розділяли півострів Зоря з Москвою, куди були доставлені контейнери.

5. Загадка Землі Санникова

У квітні — травні 1974 року експедиція “Комсомольской правды” проводила тренувальні збори на Новосибірських островах.[6]

Юрій Хмелевський, Володимир Леденьов, Ігор Марков, Сергій Яценко, Дмитро Шпаро та Олександр Шумилов пройшли на лижах через острови Котельний, Земля Бунге, Фаддеєвський і по припайній кризі вздовж північної околиці архіпелагу.

В один із днів ми зупинилися переночувати в хатині бригадира мисливців якута Ніколаєва. Гостинний господар показав нам яскраво-цеглисті пасма шерсті мамонта, які він власноручно зрізав з голови звіра, викопаної з вічної мерзлоти. Розповідь його справила сильне враження.

…Земля Бунге! Улахан-Кумах — країна великого піску. Одна з таємниць Арктики — єдина в світі арктична пустеля. Вона зовсім плоска: взимку важко побачити, де закінчується море і починається земля. На карті позначено висоти: 2 метри, 6, 11. Але є на Бунге і височина Ексекю-Булгуннях, гори тут до 45 метрів. За переказом, записаним Толлем, звив тут гніздо гігантський двоголовий птах Ексекю, кігті якого зрідка траплялися мисливцям (насправді то були роги шерстистого носорога).

Тут же Толль знаходив дивовижні круглі кулі (конкреції) стверділого мулу, всередині яких були викопні цератити. Вони, на думку Толля, засвідчували існування легендарної землі на півночі. “Коріння місцерозташування амонітів (цератитів)… знаходиться на півночі на загадковому архіпелазі — Землі Санникова!” — писав він.

На північному боці острова Фаддеєвський на зміну крутим спускам приходили каньйони, забиті сніговими заметами чудернацьких форм. Але білий колір здавався випадковим: справжній сніг був сірим і навіть чорним. Виною тому курява й пісок, які утворилися при інтенсивному вивітрюванні тутешніх гір.

15 травня наш загін посувався на захід вздовж північного берега острова Фаддеєвський. З 17-ї до 10-ї години ми бачили в морі синій купол. Було дуже гарно: срібляста крига, поміж неї на обрії, як льодовикова шапка, — голубий острів. Контур його був розмитий, і складалось дивне враження простору, ніби перед нами не півкруг, а півкуля. На ранок був запланований маршрут до острова Фігуріна, і, очевидно, саме він зараз відкрився на північному заході. Однак ось що дивувало: на карті позначено висоту острова — 12 метрів, а купол, який ми бачимо, значно вищий; відстань від берега до острова Фігуріна 8 кілометрів, до півкулі, звичайно, значно більша, і напрямок, за нашими розрахунками, на острів має бути іншим — західніше градусів на 15.

Надвечір на стрілці Анжу розкинули табір. Звіялася завірюха, купол зник.

Вранці повітря до верху нашого намету було наповнене крижаними кристалами, хоча небо було синім і сонце незвичайно яскравим.

Марков влаштував профілактику радіостанції, Шпаро крутив ручку генератора. В цей час з маршруту повернулися Леденьов, Хмелевський, Яценко і Шумилов.

— Ми зробили відкриття: острова Фігуріна немає, — гукнув здалеку Леденьов.

Розігрують чи кажуть правду?

— А купол?

— Міраж.

— Чому ж острів є на карті?

— Несерйозний аргумент, — заперечили. — Адже ти знаєш, що острови Семеновський і Василівський пішли під воду. Викопна крига розтанула. Вони теж донедавна були на карті.

— А чи добре ви шукали? Ви переконані, що його немає?

— Ми зробили все, — сказав Леденьов. — Ходили кілька годин, видиралися на тороси, довбали кригу, сподіваючись дістатися до землі. Все марно, острова немає.

Тільки в Москві ми дізналися, що нас підвела карта. Вона була видана 1957 року, і ось за ці роки острів Фігуріна, який складався із викопної криги, зник — розтанув. Він третій, а може, й п’ятий з відомих островів, який канув у воду.

Розмова на стрілці Анжу з приводу невдалих пошуків острова Фігуріна закінчилася так:

— От і довіряй картам, — з гіркотою сказав Леденьов.

А Марков у тон йому додав:

— Ось і сумнівайся після цього, що Земля Санникова насправді існувала.

Така одна з можливих розгадок таємниці легендарної землі: вона розтанула, канула у воду…

У видавництві “Мысль” 1979 року вийшла книга Іванова “Архіпелаг двох морів”. Автор її — начальник комплексної геолого-геофізичної експедиції Науково-дослідного інституту геології Арктики — пропрацював у 70-ті роки на Новосибірських островах три польових сезони. В розділі “Заповідник вимерлого звіра” Іванов викладає сучасні погляди на геологію архіпелагу.

Колись у часи середнього плейстоцену на місці Новосибірських островів лежала простора суша — північна частина Східного Сибіру. Рівень Північного Льодовитого океану був нижчий від сучасного на 100 метрів. Тривалий час на безкрайніх просторах накопичувалися озерно-проточні відкладення, підстеляла ж їх унікальна порода — прошарки викопної криги завтовшки в десять метрів. Іванов пише: “Зараз крига вважається жильним утворенням, встановлено, що формування її проходило в проміжок часу, який відповідає максимальному зледенінню Сибіру”.

Що ж відбувається тепер? “Ви підходите здалеку до прямовисної берегової кручі, сподіваючись побачити скелю, а бачите стіну заввишки з триповерховий будинок, складену з сірого, непрозорого й тому схожого на кам’яну сіль льоду. Влітку поверхня стіни “плаче”, по ній стікають струмочки брудної води. Іноді в кризі видно ніші, гроти, печери… Зверху над прошарком льоду нависає похмурий земляний чи торфовий карниз… Це розповідь Іванова, а ось що побачив майже сто років тому Бунге: “З гучним плескотом обвалюються то великі, то малі земляні маси, вони, перетворившись унизу на густий кисіль, схожий на потік лави, стікають по мерзлому грунту нижче й нарешті в море”. Читач погодиться, що обидва ці описи, нібито доповнюючи один одного, малюють чітку картину руйнування берега.

Саме тому Новосибірські острови нерідко називають “архіпелагом зникаючих островів”, а карти час від часу доводиться виправляти.

1739 року Дмитро Лаптєв неподалік од мису Святий Ніс (у протоці, яка носить тепер ім’я Дмитра Лаптєва) угледів два невеличких острівці: Меркурія та Діомида. Через 22 роки їх існування підтвердив Микита Шалауров. Ще через дев’ять років Іван Ляхов перетнув протоку Дмитра Лаптєва і відкрив сучасний Великий Ляховський острів. Але про острови в протоці — Меркурій та Діомид — він через якусь причину не згадує. Нарешті Геденштром на карті, складеній 1811 року, ці острови закреслює.

То, може, їх просто ніколи не було? Ні, нещодавно в протоці Дмитра Лаптєва виявили підводну банку, яка засвідчує, що острови були.

Навесні 1974 року колеги Іванова проводили буріння дна у протоці. “Унікальний матеріал… — розповідає Іванов, — показав, що під водами протоки Дмитра Лаптєва, під тонким нашаруванням сучасних опадів, лежать ті самі плейстоценові товщі, що й на островах, і на прилеглому материкозому березі, хоча без прошарку кам’яної криги зверху на розрізі. Зате в самих породах на зовсім незначній глибині збереглися релікти вічної мерзлоти. Мерзлота й море несумісні. Отже, протока утворилася недавно”.

Так само на очах зникли острови Семенівський та Василівський.

1912 року їх ще застав криголамний пароплав “Вайгач”. Учасник експедиції та “Вайгачі” доктор Старокадомський пише:

“Невисокий, з крутими берегами, о. Василівський являв собою величезну брилу викопної криги, вкритої зверху не більш як півметровим шаром землі. Острів поступово руйнувався, крига танула, земля, що вкривала його, обсипалась і, осідаючи на дно, утворювала мілини. Навколо острова накопичувалися сліди цього руйнування — брили викопної криги.

Були й інші, не менш красномовні ознаки руйнування острова. Острів Василівський, коли його відвідала наша експедиція, був завдовжки 2,5 милі, приблизно таких само розмірів був і острів Семенівський. Хоча за зйомкою, зробленою лейтенантом Анжу 1823 року, довжина першого острова мала 5 миль, а другого — 8 миль. Очевидно, колись це був один великий острів, який, поступово руйнуючись, перетворився на два окремих острови”.

За звітами кількох експедицій можна простежити, як змінювалися розміри острова Семенівського:

Експедиція, час Довжина острова (в км.) Ширина острова (в км.)

1823 р. Анжу 14,816 4,630

1912 р. “Вайгач” 4,630 0,926

1936 р. “Хронометр” 2,000 0,500

1945 р. Григор’ев 1,620 0,236

Острів Семенівський повністю зник у 1948 році, острів Василівський не вдалося побачити вже 1936 року. Чи такою ж виявилася доля Землі Санникова?

Іванов, посилаючись на роботу геофізика Літинського, вважає доведеним, що в недалекому минулому на північ від островів Котельний і Фаддеєвський за азимутом, названим Е. В. Толлем, була земля. Залишається питання: з якою швидкістю вона руйнувалася? Якщо ця швидкість була приблизно така сама, як швидкість зникнення островів Семенівський та Василівський, то до 1886 року острови, помічені Толлем, могли досягти дуже незначних розмірів і не могли розташовуватися, як писав учений, на відстані 70 верст від Котельного. Чи швидкість розмивання викопної криги Землі Санникова була істотно більшою (це припущення цілком розумне, оскільки у відкритому океані згубний вплив хвиль міг проявитися значно інтенсивніше, ніж у районі острова Столбового, де були острови Семенівський та Василівський, чи… Толль не бачив землі).

Тоді що? Міраж? Цілком можливо. В полярних країнах чимало дивовижних і ще не до кінця розгаданих оптичних явищ. Та півкуля, яку ми бачили 15 травня, теж, очевидно, міраж. Іншого пояснення не знайдеш!

Командир “Зорі” Коломейцев описує незвичайне явище, яке називає “голубим туманом”:

“На півдорозі через П’ясинську губу пройшов повз великий острів з двома дуже помітними горами. Підходячи до нього, бачив дивне явище, яке не можу назвати інакше, як голубий туман. Це явище полягає в тому, що гори острова, вкриті снігом, здаються здалеку незвичайно білими, потім за мить вони набирають густого кольору індиго, зберігаючи всю чіткість обрисів предметів. Через якийсь час явище зникає”.

А ось що пише Фритьйоф Нансен: “Несподівано просто перед носом “Фрама” виросла велика земля, лоцман скомандував: “Повний хід назад!” Потім усе-таки почали обережно наближатись: і що ж — “земля” виявилася по” ловиною черпака, що плив по воді”.

Звичайний черпак, яким виливають воду з човна, кілька чоловік одночасно сприйняли за небезпечно близький берег землі. Про схожий епізод розповідав Норденшельд: голова моржа, що лежав, на крижині, видалася людям берегом, який насувався на них.

Таких прикладів у полярній літературі чимало, і цілком можливо, що Земля Санникова була лише міражем, пасмом торосів на горизонті. Проте є ще третя версія… Звернімося до історії іншої землі, яку 1937 року відкрили полярники острова Генрієтти приблизно в тому самому районі — на північний схід від Новосибірських островів.

Ось що писав про це начальник полярної станції “Острів Генрієтти” Муханов:

“У середині вересня 1937 року, коли все море вкрилося полями криги, повітря в йашому районі стало прозорішим і видимість значно поліпшилася. Дивне скупчення хмар, які трималися на одному й тому ж місці, привернуло мою увагу. Протягом цілого місяця я спостерігав за північним сходом і з кожним разом все більше упевнювався, що хмари скупчуються над якоюсь природною височиною. Перше передбачення щодо водяного неба невдовзі зникло, оскільки швидкість дрейфу криги в нашому районі досягає 2–3 миль на добу, і отже розводдя, над яким могли скупчуватися хмари, мало б переміщатися. Хмари, проте, були на тому самому місці.

Спостереження за цим районом велися щоденно й дуже ретельно. 12 жовтня сонце в наших широтах сходить востаннє. Вранці, годині о 10-й, воно ледь-ледь піднялося краєм свого диска над горизонтом і через 15–20 хвилин сховалося. Пряме освітлення північного сходу дало змогу чітко побачити контури невідомої землі, витягнутої із заходу на схід, з двома куполоподібними височинами на заході й значним зниженням на схід.

Мною, а через деякий час Леоновим були зроблені зарисовки острова. Два малюнки, занесені у вахтовий журнал, мали між собою цілковиту схожість”.

Нова земля? Ні, полярні льотчики побачили в цьому районі великий айсберг, який у західній частині мав дві “гірські” вершини. Айсберг бачили й через два роки. Спочатку він стояв на мілководді, згодом почав повільно дрейфувати. Такі айсберги бувають завдовжки 2–3 кілометри при висоті надводної частини близько 5 метрів.

Уже наприкінці сорокових років було доведено, що в Арктичному басейні є і так звані крижані острови. Вони відколюються від гігантських шельфових льодовиків Канадського Арктичного архіпелагу, насамперед від Землі Елсміра, і самі можуть досягти дуже великих розмірів. Радянські льотчики фіксували плавуче громаддя площею 50 на 50 кілометрів з льодом завтовшки понад 100 метрів. Зовні вони фактично не відрізняються від землі. На хвилястій поверхні є русла річок і вододіли, гори, озера. Часто тут трапляються і шматки породи. Найкращими сувенірами для гостей полярники радянської науково-дослідної станції “Північний полюс-23”, що розташувалася на крижаному острові, вважали шматочки, відбиті від кам’яної скелі, яку, очевидно, від дня народження ніс на собі дрейфуючий острів.

Повільно рухаються крижані “землі” в океані. Наближаються до суші, зупиняються на мілководді. Кілька років чи й кілька десятків років стоять на місці, потім раптом безмовно здіймаються з якоря і знов продовжують свій таємничий шлях. Гадають, що тривалість життя крижаних островів досягає сотень літ.

І ось третя гіпотеза: Земля Санникова — уламок шельфового льодовика. Простоявши багато років біля Новосибірських островів, вона знов пішла в безмір Північного Льодовитого океану. Можливо, вона й зараз рухається десь у Центральній Арктиці. І хтозна, чи не прильодниться через кілька десятків років на її поверхню вертоліт чи інший літальний апарат і чи не стане на неї хтось із наших зараз ще юних читачів. Згадайте тоді про Едуарда Толля — людину, мрією життя якої була Земля Санникова.