Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Януш Пшимановський ВСІ І НІХТО Повість

Полк живе довше, ніж людина. То тільки солдати падають, як осіннє листя. Часом завірюха одним подувом обламає взводну парость, а то й ротна гілка надломиться, а полк стоїть, як окоренок. Пошрамований артилерійськими громами, обпалений полум’ям війни, а тримається.

Полягли славні хлопці над Віслою, захлинулися в болотах Валу Поморського, потонули в гіркій воді Колобжегу, попливли за течією Одри до моря. Здавалося, загиблі під Берліном будуть останніми, — хто пережив перший тиждень травня, той раніше посивіє, ніж помре. Але не так сталося, як гадалося. Відтоді вже рік минув, а полк і досі на ніч не роззувався, бойовими набоями його постачали краще, ніж хлібом, викреслюючи фіолетовим чорнилом полеглих із списків особового складу.

До старої пісеньки тоді нові слова доточилися:

Допоки хліба не колосяться спілі,

брат зброю ладнає, щоб стрелити в брата,

довкола лиш пустка й хати погорілі, -

невтомній піхоті не час спочивати.

Співали всі — і ті, хто ще й тижня не прослужив, і ті, хто вже сім літ не знімав військових мундирів. Співали голосно, а самі собі думали тихенько, що час би вже й відпочити, землю орати та діток плодити. Тим часом усе складалося навпаки — люди не бігли стрімголов з відрами на пожежу, а, забачивши під рідною стріхою вогонь, утікали якнайдалі; гайвороння гуком не сполохаєш, бо воно зліталося туди, де чути було рушничні постріли.

Тієї весни скиба лягала за плугом червоно. Кожен бачив — то від мишви, що розплодилась як ніколи, однак було моторошно — здавалося, земля просякла кров’ю, й досить грудку стиснути в кулаці, як кров проступить між пальцями.

Може, по великих містах було інакше, може, по інших краях спокійніше, але там, де полкові наказано було нести службу, люди й досі падали, немов те листя. Дощок було менше, ніж загиблих. Траплялося, товариша споряджали до вічного сну не в труні, а в плащ-накидці, й за подушку слугував камінь. Однак пробуджувалася вже надія, що все незабаром скінчиться, бо дедалі більшало новобранців, сірі батальйони зазеленіли від новеньких, щойно з-під голки, мундирів.

Дуб не скидає старого листу цілу зиму, аж до останніх, напровесні, морозів, і лише тоді пускає його за вітром.

Чи не так і полк?

Хтозна. Не було нагоди пересвідчитися. Лише коли пішли чутки, наче шестеро із старої гвардії йде на цивільну службу, а не до землі сирої, то кожен убачив у тому добрий знак. А хто мав змогу, ішов до штабу подивитися, як виглядатиме така подія.

На старому панському вигоні, витолоченому й роз’їждженому військом, марширувала рота новобранців. Паски ще не встигли потемніти від дощу, свіжо ясніли приклади карабінів, безпорадно стирчали ріжки щойно виданих кашкетів, невміло надітих на бриті голови. В їхніх очах ще чаївся новобранський перестрах, аби не проґавити якоїсь команди. Співаючи, хлопці роззявляли роти, як від гарячої картоплі:

Цариця полів — найперша в бою,

Боронить піхота вітчизну свою!

Честь піхотинця високо нести

готуйся, солдате, щоб контру змести.

А що ближче підходила рота, то голосніше лунав спів, і шереги четвірок були стрункі, мов на параді. Рота певний час марширувала на місці, завзято виспівуючи одні й ті ж куплети, згодом зовсім зупинилась. Замикаючі, відступивши на півкроку, відслонили оту шістку, яка першою із “стариків” мала йти “на цивільну”.

На правому фланзі стояв Шеф. На його погонах блищали зроблені зі срібних есесівських позументів нашивки старшого сержанта. Старий, запраний мундир застебнутий аж під шию. З-під одягненого трохи набакир кашкета, в який був вставлений пругкий дріт, біліло пасмо волосся. Виблискували на сонці рівно пришпилені відзнаки: ще довоєнний Хрест Незалежності, Хрест Хоробрих з потрійним окуттям, золота й срібна медалі “Заслуженим на полі слави” і нарешті — радянський орден Слави.

Другим стояв капрал Корба, чорноволосий як циган; козирок його кашкета геть засмальцювався в тому місці, до якого доторкаються, віддаючи честь. Із-під коміра виглядав краєчок хустини, яку Корба носив на шиї взимку й улітку, казали, навіть на ніч не знімав. Від ґудзика до кишені на грудях золотів товстий ланцюжок годинника. Довгостволий маузер у дерев’яній кобурі, теж трофейний, звисав аж до колін на по-матроськи довгій портупеї.

Далі стояли Цабе й Соб, різні, мов тичка й помідор, але нерозлучні, схожі своєю селянською покірністю долі. Тільки вони прийшли сюди з рюкзаками, й то, мабуть, нелегкими, бо ремені аж пов’їдалися в плечі. За спиною кожного був карабін, а важкі торби по боках — ущерть напхані гранатами. Обидва дістали за Колобжег бронзові медалі “Заслуженим на полі слави”, які вийняли з коробочок і начепили на мундири з нагоди прощальної врочистості.

Передостаннім стояв Граф, наймолодший у полку, йому ще й вісімнадцяти не минуло. Його обличчя, ніжне мов у дівчини, було задумливим і сумним. Він стояв струнко, трохи роззявивши рот, ніби хотів поскаржитись. Свій автомат, що висів у нього через груди, він стискав так міцно, що аж побіліли пальці.

Ну а обличчя сержанта Суворого було, як завжди, непроникне. Автомат із складним прикладом, вичищений і доглянутий, як лялечка, теж звисав у нього через груди, але руки — величезні лапища, в які пов’їдалося рушничне масло, — лежали на зброї спокійно й легко, ніби спочивали од трудів ратних. Над лівою кишенею на вилинялій стрічці висів Хрест Хоробрих — нагорода ще за Леніно. На коліна й лікті мундира він сам понашивав брезентові латки для міцності. З-поміж усіх лише він усміхався спокійно, проте слід було мати на увазі, що усміх той, якщо дивитись у профіль справа, здавався веселим, а зліва — дещо загадковим, бо шрам, що розтинав його брову та щоку, стягав шкіру, й око примружувалося чи то хитро, чи то глузливо.

Усі шестеро вишикувалися перед капітаном, який зачитував наказ.

— Поіменовані вище відбувають до штабу дивізії, здають зброю, як непотрібну їм надалі, іншу військову амуніцію, а тоді отримують цивільні документи…

На якусь хвилю запала тиша, наш капітан, який командував розвідкою ще за Бугом, почувався ніяково, без звичайної рішучості, хотів був щось іще сказати, але стримався й, склавши папірець з наказом учетверо, сунув його в кишеню.

— Вільно… Розійдись!

Стрій зламався, ніхто ще не міг збагнути, як то воно буде тепер, коли капітан уже не їхній командир. Так довго були гуртом, не раз чули, як смерть видзвонює косою, тож тепер усім стислося серце, бо то вже був кінець, бо вже ніхто більше ніколи…

В ту мить хтось біля штабу почав насвистувати мелодію пісні про піхоту. Пісні, в якій ішлося про те, що хай там дощ чи сніг, пісок чи болото, а тебе завжди кличе сигнал тривоги. Слів, звичайно, не було, але всі розуміли, що це насвистування — для отих шістьох. Своєрідний гімн полкової розвідки.

Всі з полегшенням сприйняли слова каштана, котрі сполошили задуму, перервали мелодію:

— Ну, їдьте. Спокійніше буде на серці, коли не бачитиму вас.

Капрал Корба роблено засміявся, вийняв з кишені трофейний годинник — старомодну цибулину на золотому ланцюжку — й подивився, котра година.

— Невже ми справді цивільні? — спитав він, розстібаючи кітель, і поправив на шиї ту барвисту шовкову хустину, невідомо де доп’яту, мабуть, ще на Празі.[4] — І козиряти не треба…

— Хіба що добровільно, громадяни, — відповів, усміхаючись, капітан…

— Нічого? — підходячи ближче, запитав капітана Граф.

— Нічого. Але в списку загиблих теж немає.

— Третій тиждень… — сумовито промовив хлопець.

— Сам кажеш — сестра не любить писати, а мати, може, захворіла. Як утікали, то ні паперу, ні олівчика… — пробував утішити його Суворий.

— Ваші наміри без змін? — звернувся капітан до тих двох з рюкзаками, що й досі нерухомо чекали команди, якої вже не мало бути.

— Без змін, — потвердив курдупель Соб, задираючи підборіддя й намагаючись утягти живіт по команді “струнко”.

— Нам аби разом, звичайно, — почав пояснювати довготелесий Цабе, схиляючись над командиром. — Та Дві хатки муровані, та млиночок такий-сякий, бо дітям хліба настачити нелегко.

— Жінок ще не маєте, а вже про дітей…

— Будуть, — запевнив Соб, випинаючи шию.

Хотів був козирнути, але Цабе притримав його за руку, і вони один за одним, уже по-цивільному, по-селянськи вклонилися.

— Я звелів покласти в кузов ящик з-під набоїв, — звернувся командир до Шефа. — Там кілька бляшанок консервів, трохи сала, самогон. Одразу за перевалом, у містечку, передайте. Вже не в службу, а в дружбу. Номера будинку не пам’ятаю, але там кожен знає.

— Догодила якась? — поцікавився Шеф.

— Зовсім інша річ. Поручика Зелінського знали? Він з партизанів. Прибув до дивізії наприкінці сорок четвертого. Дістав легке поранення в Колобжегу, а важке в Берліні. Мусили б чути: Зелінський…

— Не чув. Але передам, — перервав розмову Шеф, кинувши погляд на полуторку, що стояла неподалік.

— Мало не забув — коли питатимете, то не Зелінського, а Березу. Прізвисько таке.

— Слухаю, громадянине капітан.

Коло автомобіля метушилися, ладнались у дорогу. Соб і Цабе розгойдали напхом напханий брезентовий мішок і — гей-гоп! — кинули його через борт, аж загуркотіло.

— Тепер уже без команд… — Капітан знов усміхнувся й зробив такий рух, ніби поривавсь обняти старшого сержанта. Шефа налякала така непередбачена військовим статутом вільність. Він відступив на півкроку, й вийшло так, що вони навіть не потисли один одному руки.

— Так точно, ясно, що тепер уже все буде без команд… — пробурмотів він собі під ніс і подався до грузовика.

Вагався, як тепер усе буде. Хто, наприклад, подасть, команду від’їжджати, адже командувати нікому… Граф, якого Корба посадив у кабіну, хотів був поступитися місцем, але капрал заперечливо махнув рукою.

— Сиди, як тобі зручно, — так і напрошувався на конфлікт Корба. — Навіщо мені з якимось унтером теревенити, коли я можу порозмовляти з інтелігентним чоловіком, який не військовий статут, а вірші напам’ять читатиме чи фільм переповість, щоб не нудно було в дорозі.

Слухаючи цю балаканину, Шеф одшпилив з грудей свої відзнаки, загорнув їх у шматину і сховав у торбинку, а торбинку — до кишені. Не мовлячи й слова, заліз у кузов.

Корбу, в якому нуртувало бажання над кимось познущатися, розгнівала сержантова покірливість. Оскільки Цабе стояв найближче, він зігнав злість на ньому:

— А ти, здоровило, чого балухи витріщив? Бери ручку й крути!

Поки демобілізовані ладналися в дорогу й пробували завести мотор полуторки, капітан стояв і дивився. Не почув і не помітив поручика із штабної канцелярії, коли той підійшов збоку, віддав честь і щось проказав.

Полуторка врешті завелась, вистрілила з вихлопної труби чорні клуби диму, і це збудило капітана від спогадів.

— Люди зі скаргами не приходитимуть, молодих легше буде дисципліни навчати, — вів далі поручик, — а то дивилися на тих розбишак, брали з них поганий приклад…

Капітан нетерплячим порухом перервав його слова й доти вдивлявся в полуторку, аж поки зникла за деревами. І знову стало чути пісню роти, яка поверталась із стройових занять — та сама мелодія, але зовсім інші слова, бо новобранці співали вже не по команді, а від душі:

Анельцю, як довго мені ти листів не писала,

Анельцю, ти вірність свою зберегти обіцяла.

Анельцю, у серці моєму надія остання -

твоя врода, як ружа, твоє вічне кохання.

— Дозори треба було на полонину вислати, якщо хочемо спокійно ніч переспати, — сказав каштан.

— Нездорова місцевість. — Поручик скривився. — Необстріляних пошлеш, то їх переб’ють.

Кого б це послати?..

— От тобі маєш. Пометикуй… Отих розбишак позбулися, то нікого здатного для патрулювання не залишилось? — зігнавши злість на молодшому за званням, капітан рушив до будинку, де квартирував.

Тим часом і ті, що зібралися коло штабу, теж почали розходитись.

Путівець був геть роз’їжджений військом, машину кидало, як у пропасниці. Мусили чимдуж триматися, щоб не вилетіти за борт.

Корба поспішав, щосили тиснув на педалі, інакше загруз би по самі ступиці. Пригальмував лише перед містком — дивізійні сапери поміняли спалені балки на свіжі, ледь окоровані слизькі кругляки. Зовсім не закріплені, вони роз’їжджалися під колесами.

За містком наганяв страху закіптюжений кістяк “студебекера”. Під ним вибухнула бандитська міна, не дуже сильна, бо саморобна, але її вистачило, аби підірвати й підпалити машину.

По той бік річки грязюка була така сама, але вибоїни менші, видно, постаралися сапери. Капрал знову натискував на педалі і, де дорога була важча, бензину не шкодував.

У задньому кутку кузова кидало найдужче, але й вільного місця було найбільше, отож Цабе та Соб поклали тут рюкзаки, брезентовий мішок, якісь ящики, а самі вляглися на тому добрі, оберігаючи його, як собака кістку.

Цабе поліз до кишені, добув кусень хліба і шмат копченого сала, але Соб притримав його за руку:

— Сховай.

— Я голодний.

— Потерпи.

Більший меншого не без вагання, але все-таки послухав. Смокчучи шматочок шкуринки, аби не так ссало під грудьми, він нахилився і по-змовницьки зашепотів:

— За жінку не журюся. Дівчат не бракує, а що вже вдовиць — то як гнилиць… Але де взяти корову й коня, хоча б одного на двох? Може, в солдатів, що женуть відшкодоване? Два літри за хвіст треба оддати. А якби ще й порося, то на різдво свіжину мали б…

Обидва перехрестилися, бо дорога проходила повз спалену лісничівку, яка ще курілась, а на згарищі й на обійсті валялися різні бебехи й закривавлене шмаття. Біля хвіртки лежала ганчір’яна лялька, втоптана в болото. Вище, на схилі, ясніли три свіжі могилки: одна маленька й дві великі, на хресті — біло-червона стрічка і вилинялий кашкет із темним слідом від кокарди.

Перехрестилися, проказали тричі “вічная пам’ять”, бо знали лісника й лісничиху, не раз сушили онучі в них на печі, повертаючись із полонини після розвідки. Ту затоптану в багно ганчір’яну ляльку зробив Суворий, а Граф намалював їй очі й рот. Ще й тижня не минуло, як подарували її дівчинці. Суворий, природно, не молився, царства небесного не випрошував.

Тим часом, форсувавши неглибокий рів, полуторка виповзла на шосе, але й тут не мала змоги розігнатися — сім років неремонтоване покриття було ніби віспою подзьобане, тут і там видніли вибої й вирви від мортирних снарядів. Крім того, доводилося раз по раз об’їжджати рештки спалених і понівечених возів та автомашин.

Шосе повернуло в долину і почало заглиблюватись у дедалі густіший ліс. Насвистуючи мелодію пісні про закличний сигнал до походу. Суворий поправив автомат на грудях, а палець поклав на спуск. Шеф спрямував дуло свого автомата в протилежний бік. Цабе та Соб кинулися по гранати. Ніхто ніяких наказів не давав, бо не були вже військом, але спільність дії стала вже їхньою звичкою.

Кілька хвилин їхали, промацуючи ліс очима. Раптом Суворий сказав:

— Праворуч. Там, де вивернута з корінням ялина.

— Бачу, — пробурмотів Шеф.

Цабе й Соб висмикнули з гранат запобіжні чеки. Всі четверо сховалися за бортами.

Але то був лише здичавілий пес, що жирував у цьому лісі, де було вдосталь м’яса; наляканий гуркотом полуторки, він плигнув у вивернуту корінням яму, трохи перечекав, а потім перебіг на другий бік шосе — аби подалі від людей.

У хвилини, поки полуторка вибиралася на ширше узбіччя, всі були готові будь-якої миті відкрити стрільбу. Потім Суворий перестав свистіти. Цабе й Соб увіткнули назад запобіжні чеки, хоч це робити заборонялося, а Шеф поставив автомат на запобіжник.

Шосе дедалі стрімкіше бралося вгору. Корба щосили газував. З радіатора, віддавна позбавленого кришки, виривалася пара, як з гейзера. Раз у раз хряпали прив’язані мотузками дверцята.

Раптом під автомобілем щось гримнуло, задеренчало, і мотор зататакав, як великокаліберний кулемет.

— Хай йому чорт!

Корба загальмував, вискочив і, присівши, заглянув під машину.

— Оглухнути можна, зате потужності додалось. Плюнь на неї, — порадив йому Суворий, киваючи з висоти кузова на обірвану вихлопну трубу, що валялася на шосе позаду.

Капрал, аби продемонструвати незалежність, підійшов до загубленої труби, став навколішки й почав копирсатися в ній.

Повертався теж дуже повільно — спроквола поправив пістоля, змахнув ганчіркою запилюжені халяви чобіт, удаючи, ніби не помічає спрямованих на нього поглядів, а оглушлива тріскотнява мотора, який працює без глушника, не справляє на нього ніякого враження. Нарешті рушивши, почав навмисно голосно розповідати Графові:

— Будь спокійний, вистачить… Не на кожного старого шкарбуна, а на хлопця-джиґуна.

Перед війною ходив кінний трамвай з Воломіна на Міроновські Гуркі, і та стара шкапа, що його тягала, геть з глузду зсунулася — на зупинках замість того, щоб відпочивати, перебирала ногами. І коли туди везла, і коли назад. То заняття для дурнів, не для мене. Я створений для делікатних доручень. Закортіло, наприклад, Графові у ліс на гулі з фасоном, чи женитися комусь треба, чи похорон якийсь дуже пишний…

Далі дорога стала ще крутішою, Корба змушений був перейти на першу швидкість і далі вже не перемикав. З радіатора знову клубочилася пара, вітер відносив її вбік, і полуторка дуже скидалася на паротяг.

У лісі, при самій дорозі, з-під куща ліщини видніли ноги — одна боса, друга в чоботі з дірявою підошвою. Корба скосував на сусіда по кабіні, аби пересвідчитися, чи й той побачив.

— Думав, скінчиться війна, люди знову почнуть умирати нормально, — мовив Граф. — Од легенів, од серця, од старості…

— Не журись. Вічно воювати не будуть… А ті, що в лісі, — як воші, довго на морозі не витримають… Ух ти, холеро!

Той останній вигук стосувався вже полуторки. Над силу, ніби на другому диханні долаючи перевал, мотор закашлявся, запирхав і заглух.

— Амба! — сказав Корба, зіскакуючи, й зі злості вдарив ногою шину. — Здохла конячка, мать її в газ.

— Вона своє від’їздила, — ніби захищаючи стару тарадайку, сказав Суворий. — Та й погонич нам трапився не найкращий.

— Добре, хоч пасажир — професор з булькознавства! — відрізав водій.

У сідловині за перевалом юрмились дерев’яні намети, набиті сіном аж під дах.

Стіжки вже встигли потемніти від дощів.

— Червень, а сіна багато, — зауважив Цабе.

— Бо овець мало, — розумував Соб. — Німець чи партизан, свої чи чужі — політика різна, але всім потрібна свіжина.

Потім обидва насунули козирки аж на очі й вляглися спати.

Граф виліз із кабіни, пройшовся туди-сюди і, зручно вмостившись на пеньку, поклав торбу на коліна й заходився писати листа.

Залягла така тиша, що потроху почало вищебетувати і вицвірінькувати птаство, дерева шуміли тихо-тихо, навіть пара з радіатора свистіла щораз тихіше.

Демобілізовані почувалися, ніби на маївці: що їм війна чи розвалюха-полуторка, адже вони тепер цивільні, їх ніщо не цікавить. Тільки Шеф лишався на чатах: сів аж на кабіну, поклав на коліна автомат ППШ, готовий миттю відкрити вогонь, і пильно розглядався довкола.

Аж тут ударив дзвін. Звук був такий раптовий і лункий, що всі заобертали голови.

Навіть побратими Соб і Цабе підвелись зі своїх клунків.

По той бік перевалу, де над кронами дерев звивалося серпантином шосе, було видно як на долоні маленьке містечко. За ним стояв костьол з невеличким цвинтарем, а ближче, при самому в’їзді; куріла кузня. Посеред містечка видніла прямокутна ринкова площа.

На ринку стояло дві автомашини: червона, може, пожежна, й легковичок зеленого кольору. Біля них метушилися люди, вантажили скрині, валізи, перини в рудих напірниках, зв’язані мотузками. До легковика, крім двох чоловіків, сіла жінка з дитиною на руках, за нею втислася маленька дівчинка.

— Такі збори надвечір — то не на ярмарок, — промовив у задумі Соб.

Корба й Суворий теж попідводили голови від двигуна і теж задивилися в долину, прикриваючи очі замащеними руками, — як ті хірурги, котрих одірвали від операції.

Шеф морщив лоба, бо було щось дивне, навіть моторошне в тому, ніби вимерлому містечку, де куріла сама кузня, а люди пакували речі. Коли ж вантажна автомашина й легковик рушили вулицею повз костьол у бік шосе, то навіть гнідий кінь, що самотньо плуганився ринком, звернув на це увагу.

Кожен сприйняв побачене по-своєму, але ніхто не озвався. Ще вчора в штабі хлопці жартували, що коли в когось із розвідників болів зуб, то інші теж за щоку тримались, але то було вчора. Після сьогоднішнього наказу кожний виявився ніби сам по собі.

— Соб, Цабе, пхайте! — заволав шофер.

Соб притримав товариша за руку, щоб той не вставав, і відповів за обох:

— Сам пхай.

Граф зробив жест, аби запобігти конфліктові.

— Утрьох дамо раду. Аби з місця зрушити, — сказав він і вперся руками в кабіну.

— Пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб, — зло пробурчав Корба.

Разом з Графом і Суворим змушений був запрягтися і він, та коли випхали полуторку на пагорб і колеса зробили перші півоберта, всі повскакували до кузова. Машина поволі покотила вниз, скрегочучи передачами заднього мосту, мов упир опівночі.

У цей час із гущавини лісу вийшов бородань у пілотці з орлом і нашитим збоку біло-червоним шевроном, у чоботях і бриджах, з пістолетом на поясі й автоматом у руці. Кличку мав за фахом — Органіст. У роті в нього виблискував золотий зуб, на грудях з-під розстебнутого мундира виглядав великий хрест.

Ставши на пеньок, де за хвилину перед тим сидів Граф, бородань повісив автомат на груди і підніс до очей бінокль. Уже далеко на шосе побачив дві автомашини, завантажені різними бебехами.

Чоловік повернувся й майнув до лісу, в гори, геть від містечка…

Хоч двигун не працював, полуторку в місті почули.

Коваль саме вихопив з вогню і тримав щипцями чималу штабу на вісь до воза, постукував по ній молотком, указуючи, де треба бити, а помічник так гухкав молотом, аж іскри вусібіч порскали. І хоч у кузні стояв гул, обидва зачули сторонній звук.

Дрібно задзвенів по ковадлі молоток, обернений бока, подаючи знак на перерву. Захрустіло вугілля під скинутою з ковадла штабою. Витерши долоні клоччям, коваль зі щипцями в руках став у тінь під ворітьми, обережно визираючи з-за стовпа. Помічник спинився по другий бік брами, не випускаючи з рук молота. Життя добрих шість літ навчало людей, що як гість до хати, то треба біди чекати, що як чужинця вітати, то краще щось важке в руках мати.

Таємничий звук швидко наближався. Нарешті з-за повороту разом з клуб’ям пилюки вигулькнула полуторка, що котилась на шаленій швидкості.

Коваль хотів був одступити назад, у кузню, але побачив, що машина вже звернула з шосе і в’їздить на подвір’я, у ній повно солдатів, тож вийшов на сонце й зняв шапку.

— Добридень, — поздоровкався Суворий, зіскакуючи з кузова.

— На віки вічні.

— Амінь! — відрубав Корба й, поки коваль метикував, з ким має справу, різко запитав: — Не маєте ключів?

— Як то не маємо?

— Потрібен комплект пласких і торцьових для свічок.

— Вацеку, — повернувся коваль до помічника, — позич військові ключі, бо воно бідне.

За інших обставин капрал такого нікому б не подарував, але тут лише зиркнув на коваля, ніби хотів надовше запам’ятати, і з рук кремезного Вацека взяв кілька неоковирних ключів, виготовлених у кузні для власних потреб.

Корба й Суворий без зайвих слів з головою поринули в роботу — посхилялися над охололим мотором. Капрал зняв карбюратор, розібрав його і заходився продмухувати сопло. Суворий оглянув запалювання, повикручував свічки і чистив закіптюжені вусики.

— Кому це сьогодні дзвонили? — після тривалої мовчанки спитав Корба.

— Тим, хто гратися не любить… — хихикнувши, почав молотобоєць, але замовк на півслові, ніби злякався чогось.

У кутку подвір’я Цабе припасував казанок, наколов трісок із старої дошки, розіклав їх рівненько і розпалив невелике вогнище.

Тим часом Соб розсупонив брезентовий мішок і заходився шукати в ньому сіль та бляшанку яловичини. Це виявилося не просто, бо спочатку довелось витягнути оброть, віжки, комплект підків, обмотаних просякнутими солідолом ганчірками, новенький заступ без держака з іще не стертими написами по-німецьки, колісний ключ до воза. Все це було не для спекуляції, не на продаж придбано: кожна річ призначалася для власного вжитку, не вкрадена, але відібрана, й то була лише частка з того, що окупанти у них награбували.

Шеф уважно спостерігав, потім, згадавши про доручення капітана, дістав з кузова ящик з-під набоїв.

— Де тут Зелінський мешкає?

— Зелінський?.. — перепитав молотобоєць.

— Поручик Зелінський. Не знаєте такого?.. А Березу? Теж не знаєте?

Коваль вийшов з тіні, витираючи клоччям руки, і заперечливо похитав головою.

Мовчали обидва — і старий, і молодий.

Ще вчора Шеф говорив би з ними зовсім інакше, сьогодні ж, незважаючи на те, що мали зброю, лише стенув плечима й з ящиком у руках перейшов на другий бік вулиці. Прочинена хвіртка навпроти зарипіла. Двоє спорохнявілих східців вели до дверей, на якими висіла зблякла вивіска: “МАНУФАКТУРА”.

Двері не відчинялись, на стукіт ніхто не відповів. Граф, що стояв біля воріт кузні, спостерігав даремні зусилля Шефа і розглядав вікна — є за ними люди чи нема? В мезоніні сусіднього будинку він помітив дівчину — темноволоса, бліда, з рудим котом на руках, вона стояла так незрушно, що здавалася несправжньою. Хвилину-другу обоє вдивлялись одне в одного, але потім Граф підняв руку й сполошив дівчину. Вона зникла в темній глибині кімнати.

Соб вертався від колодязя з повним казанком начищеної картоплі.

— Як звариш, згадай про ранги, — зачепив його Корба.

Соб спинився й відповів промовистим порухом — показав йому півруки до ліктя — аж вода з казанка хлюпнула.

— Ото ти такий? — Капрал осудливо похитав головою. — Ми вам задаром землю, а ви, голото безземельна…

— Заткнись, — кинув коротко Соб і рушив далі.

Шеф повернувся, поставив бляшаного ящика на землю, перекинув ППШ з плеча під пахву й став на порозі кузні.

— Котра хата Берези? Показуй!

Слова й темна цятка ствола були звернені просто на коваля, але той не поспішав, розглядався праворуч і ліворуч крізь відчинені ворота. Видно, помітив щось таке, що його втішило, бо криво посміхнувся й кивнув головою:

— Чому я? Є влада, то хай вас проведе.

Шеф і Граф простежили за поглядом коваля. Над плотом у дивному ритмі, переривчастому і розгойданому водночас, пропливав ледь нахилений ствол карабіна з насадженим на нього пласким, ще довоєнним багнетом. Вони все збагнули аж тоді, коли в розчиненій брамі побачили горбатого, кульгавого хлопчину в кашкеті, з біло-червоною пов’язкою на рукаві й карабіном на плечі.

Горбань, якому ще, мабуть, і вісімнадцяти не було, підійшов ближче, як міг, випростався і з веселим усміхом привітався:

— Вітаю вас, громадяни солдати!

Ніхто йому не відповів: Граф спостерігав за вікном, Цабе і Соб були заклопотані приготуванням їжі; Шеф і досі не зводив гострого погляду з коваля, а Суворий і Корба навіть голів не підвели від мотора.

Міліціонер зблід, стріпнув довгим, мов у дівчини, волоссям, а тоді почервонів так, як людина з марно простягнутою для вітання рукою. Змилосердився над ним Суворий — відгорнувши тильним боком брудної руки волосся з лоба, він усміхнувся й зробив вітальний жест.

— Бойова в цьому місті міліція, — сказав Корба й, побачивши, що в хлопчини обличчя аж засяяло, злостиво додав: — Тільки не дуже від землі відросла.

— Зате коли щось цікаве, то можу дивитися зблизька й іншим не заважаю, — сквитався міліціонер за глузи примирливим жартом.

Він зняв кашкета, повісив на багнет і причесав п’ятірнею злипле від поту волосся. Його обличчя було делікатне й сполохане, він ніби просив не брати його більш на кпини. Показав бронзову кокарду з орлом.

— Коли два роки тому ви йшли на Берлін, — пояснив хлопець, — то якийсь солдат загубив. А я підібрав.

— І карабіна теж він загубив? — не переставав кепкувати Корба.

— Ні… — розсміявся горбатий. — Це з тутешнього відділення.

Поки міліціонер розповідав, тією самою дорогою, що й він, шкандибав гнідий кінь. Його вуха то з’являлися, то зникали за плотом, але лише тоді, коли кінь зайшов у ворота й став перед кузнею, всі побачили, який він старий і заїжджений. На правому оці мав більмо, голову тримав криво, аби бачити дорогу лівим оком. У ритмі його повільної ходи вителенькував мідний дзвіночок, причеплений до налобника. Не звертаючи ні на кого уваги, кінь попростував до горбатого, зупинився, тицьнув лобом і нетерпляче заворушив губами.

Міліціонер ніби засоромився цієї фамільярності, поспішно добув з кишені окраєць хліба, а потім відіпхнув Гнідого, який з гідністю відійшов до плоту, де серед іржавого залізяччя росло лободиння.

— Я навіть хотів вступити до робітничої партії, але секретар вирішив так: мовляв, міліція — це одна справа, а партія — інша. Щоб люди не казали, ніби до партії навіть горбатих приймають.

— Сідайте, — запросив Шеф гостя. — Як до вас звертатися: громадянине чи товаришу міліціонер?

Молотобоєць не витримав і розсміявся:

— До нього? Глина.[5] За окупації в цегельні працював, а тепер на органі в костьолі грає…

Коваль нетерпляче застукав молоточком, аби перервати ту балачку.

— Його всі так називають, — стояв на своєму помічник, потім повернувся до кузні й схопив молот.

Засопів міх, задзвеніло ковадло.

— Можна називати мене й Глиною, — дозволив міліціонер, сідаючи. — Не прізвисько важить, а те, що в людині. Надовго тут лишитесь? — звернувся не до когось конкретного, а до всіх чотирьох одразу.

— Свічки готові? — запитав у Суворого Корба, вкручуючи карбюратор.

— Зараз будуть. Останню чищу, — відповів взводний і запитав міліціонера: — Хто це з ринку двома автомашинами від’їжджав?

— Влада, — не дуже охоче відповів Глина й одразу додав на виправдання: -

Нерозумно було б тут сьогодні на ніч лишатися.

— Ваш секретар теж… ф’ю-ю-ють? — свиснув Корба й махнув рукою.

— Мій?

— Ну, той, що не приймає горбатих до партії.

— Ні. Того Гак застрелив минулої осені під час першого розподілу землі. В цьому місті чотирьох убили: двох — німці, а двох — свої.

— І ти на ніч лишаєшся за владу? — спитав Шеф.

— Я тутешній, — пояснив міліціонер, але, відчувши, що то слабкий аргумент, додав:

— Розумієте, відтоді як органіст подався до Гака в банду, я граю в костьолі, бо більше нікому… А хтось же повинен лишатись.

Ще раз ударив молот, і в кузні запала тиша.

— Як докінчите, то лишіть струмент, а кузню — на засув, — мовив коваль, збираючись іти.

Він глянув на свого помічника, який, може, й хотів би погомоніти з солдатами, але боявся майстра й, хоч і знехотя, також пішов за ним.

Рудий кіт на підвіконні потягнувся й повернув мордочку до середини кімнати. Незабаром з’явилося бліде обличчя дівчини, обрамлене чорним розпущеним волоссям, і її голі плечі. У піднятій руці вона тримала сукню кольору весняного неба, оглядала її в промінні сонця, повертаючи так і сяк, а потім, ніби здогадавшись, що хтось може її побачити, злякано сахнулася.

Граф незрушно дивився на неї, лише обличчя його стало незвично серйозне, бо він уже кілька хвилин з дедалі більшим напруженням дослухався до слів міліціонера:

— А чому ти кажеш, що нерозумно лишатися тут на ніч? — Граф підступив на крок. -

Що має відбутися сьогодні вночі?

— Не будь дурним! — Корба знизав плечима. — Яке твоє діло?

Міліціонер посміхнувся, ніби вибачаючись, і розтулив був рота, щоб відповісти, коли знову вдарив дзвін.

Всі мов по команді обернулися до дзвіниці костьола. Кінь теж підвів голову, а міліціонер устав з ящика, хоча навряд чи з подиву, бо він був місцевий і мав знати, що все це означає.

За парканом на порожній вуличці з’явилася раптом, як уві сні, пара: гарна дівчина у фаті, в білій, аж до землі сукні, й стрункий офіцер у застебнутому під горло мундирі, кашкеті та блискучих чоботях. Він вів її під руку серединою грубо вимощеної бруківки. Обоє ступали обережно, вона — щоб не зламати високих підборів, а він — ніби побоюючись, що від непевного кроку йому стане боляче.

Містечко було брудне, якесь гниле й затхле, після війни його ще ніхто не підмітав, і та пара здавалася на його тлі маревом, чудовою картинкою, що випала з чарівної книжки на запльовану підлогу. Всі дивилися мов зачаровані, намагаючись жодним рухом не сполохати це неземне видиво.

Дивилися на одне, але кожен бачив інше: Шеф — бездоганний мундир, орденські планки, брак двох пальців на лівій руці, Суворий — ясні й закохані обличчя;

Корба — круглі дівочі стегна, обтягнені сукнею, а Граф — груди в глибокому декольте, гладенькі, як оксамитові персики, а поруч — сіру, облізлу стіну, подзьобану кулями до криваво-червоної цегли.

— Вони сьогодні беруть шлюб, — відповів міліціонер на німе запитання Графа та інших солдатів.

Дзвін ударив ще двічі — й замовк. І не було б дивно, якби по тих ударах молоді зникли, розтанули в сонячних променях, але вони й далі неспішно пливли вулицею, стукаючи то у вікна, то в двері, кланяючись невидимим людям, і, як можна було здогадатися з рухів, запрошували на весілля.

Усе це діялося ніби в кіно чи театрі, створеному чиєюсь могутньою уявою, але якось нікому не спадало на думку спитати, чому все відбувається саме так; люди звикли на війні бачити не менш дивні речі, тож тільки дивились уважно й слухали, як міліціонер спокійно веде далі:

— За окупації до Марини ходило двоє. Зарані попереджали, коли будуть, і такої ночі ніхто, жоден жандарм не виходив з відділення, ніхто нічого не чув і не бачив. А вони поп’ють, потанцюють, а над ранок вертають до лісу… Коли прийшла народна влада, зброю в них обох забрали. То один пішов до вас, а другий — у гори… Марина спочатку ніби більше була прихильна до того, що ближче, але потім обрала пораненого на фронті. Але Гак її попередив, щоб нікого з партійних не було, бо прийде потанцювати на весіллі.

Можна було тільки вдавати, ніби вони не зрозуміли, що насправді приховувалося в словах “потанцювати на весіллі”.

— Прийде й піде, — несподівано промовив Граф. — Може, нічого й не той…

Корба зиркнув на нього з такою люттю, що аж зірвав ключ, яким затягав гайку, збив собі кісточки на пальцях і почав їх зализувати. Ніби нічого особливого і не сталося, і вони не повинні були міняти маршрут, але після тих слів уже ніхто не міг удавати, ніби не зрозуміли, про що їм товкмачив міліціонер.

— Навряд, щоб усе обійшлося… — Міліціонер похитав головою. — Він нервовий.

Кількома будинками присвітить, кілька трупів залишить на пам’ять.

— Маю посилку передати одному… — Шеф кивнув на металевий ящик, старанно обв’язаний хрест-навхрест. — Не знаєш, де мешкає Береза?

— Береза? — засміявся міліціонер. — Я вже цілу годину торочу, що це він жениться!

Молоді тим часом підійшли до будинку, в якому мешкали ота дівчина й рудий кіт.

До хати зайшли, не причинивши по собі двері.

— Віднести? Я зараз повернусь! — Глина повісив свій карабін на борт кузова, взяв ящика й швидко зашкутильгав на той бік вулиці.

Солдати, якщо тих шестеро демобілізованих ще можна було називати так, лишилися самі. Ще вчора в подібній ситуації кожен, починаючи від наймолодшого за званням, сказав би своє слово, а потім, вислухавши всіх, Шеф віддав би наказ.

— Вогнище загасити? — запитав Цабе. — Бо картопля ще тверда.

— Хай ще чверть години повариться, — кивнув Корба.

— Нехай домліває, — дозволив старший сержант. — Тим часом завантажимо до кузова решту майна.

Граф стояв, похиливши голову. Він крутив у пальцях ґудзика, що висів на нитці, ніби вперше побачив на ньому орла. Потім силувано всміхнувся, відірвав ґудзика, підкинув його перед собою й підфутболив.

— Графе… — грізно буркнув Шеф.

— Слухаю. Перепрошую дуже!

— Ну, гаразд, — мовив примирливо старший сержант. — Закінчуйте швидше, хай вам чорт!

Корба, вкрутивши три свічки, простяг руку за четвертою. Але не дочекався, підвів голову й остовпів, побачивши на долоні Суворого свічку з відламаними вусиками.

Обережно двома пальцями взяв пошкоджену деталь, якось дивно посміхаючись, підійшов до Суворого й, важко дихаючи йому в обличчя, спершу й слова від злості вимовити не міг. Нарешті його прорвало:

— Ти, вошивцю поганий, Христосику пепеерівський! Ласку творити зібрався? Воїнство гине, охороняючи цноту панни Марини? Хочеш, щоб тебе через друшляк перетерли, — то залишайся, але сам…

Тремтячими руками він витяг з кабіни сидіння, зірвав з нього дарматинове покриття, хвилину-другу порпався в середині, нарешті видобув свічку в промасленній фабричній обгортці.

— Думаєш, не маю?.. Еге? Але я маю. Все маю, що треба, саботажнику паскудний!

Поки Корба, лаючись укручував добуту зі схованки свічку, Цабе й Соб залили вогонь, поставили казанок у кузов і обережно накрили його зимовою шапкою, щоб картопля дійшла під парою; Граф утледів-таки у вікні блакитну сукню — дівчина кокетливо почала розчісувати свої чорні коси й, здається, навіть усміхнулася йому; Суворий вимив руки дощовою водою з бочки, а потім узяв свій довгостволий маузер, витяг з рюкзака запасні магазини й стромив по одному за халяви.

— Корбо, доглянь мої бебехи до завтра, — спокійно попросив шофера Суворий, укинувши решту речей до кузова. — Ковалеві інструменти не забудь покласти в кузню.

— Сідайте, хлопці! — гукнув Корба, ляснувши крилом капота.

— Запроси Шефа до кабіни, — порадив йому Граф.

— А ти в кузов?

— Ні. Ми з ним завтра вас наздоженемо, — кивнув Граф у бік Суворого.

— Здурів, чи що! — Капрал аж засичав, схопив юнака за плечі. — Вони обидва живі, напевно. Радом — велике місто. Графе, май розум, не лізь у халепу! Ти ж інтелігент, книжок стільки прочитав…

— Отож! — Хлопець м’яко, але рішуче визволився з обіймів Корби.

Соб уже заліз у кузов, а Цабе став перед машиною!

— Крутити?

— Крути, брате! — Корба сів у кабіну й почав маніпулювати підсосом і газом. — Поїхали, поки не пізно!

Граф підійшов до кузова, зіп’явся навшпиньки й підставив кашкета:

— Дай, Цабе, кілька гранат. Не жалій.

— Це можна, — повагавшись, мовив Цабе.

Вибираючи ніби яйця з-під квочки, він уклав їх парами: дві, чотири…

Перегнувшись через борт, спитав упівголоса:

— Тебе присилували?

— Ні, — запевнив його Граф, — навіть чверть морга за це не додадуть.

Корба зі скреготом увімкнув першу швидкість і повільно рушив. Зробивши півколо, загальмував біля Шефа.

— Поки є час, ногу на газ — і тільки бачили тут нас! — вишкірився в якомусь нервовому усміху. — Їдьмо, командире!

Шеф кивнув головою, але не заліз до кабіни, а всівся на пеньок для кування коней, вийняв із кишені торбинку з нагородами і почав розв’язувати.

— На якого біса, громадянине старший сержант?

— На весілля, — пояснив Шеф і махнув рукою — нема чого, мовляв, чекати на нього, дорога вільна.

Корба ніби вдавився — тільки ворушив губами, неспроможний вичавити з себе жодного звуку. Збавив газ, виліз з-за керма й рушив від одного до іншого. Перед кожним на мить зупинявся, зазираючи у вічі.

— Тебе присилували?

Аж тепер помітив міліціонерів карабін, що висів на борті кузова, схопив його й угородив багнетом у землю.

— Військо задрипане, холера б вас узяла, — процідив крізь зуби. — Разом з отим курдуплем клишоногим замість танка.

Корба махнув безнадійно рукою і, вже стоячи на підніжці полуторки, поправив кокарду на кашкеті.

— Я не циган, щоб за компанію вішатися! — вереснув він з машини, що вже рушила. -

Але про некролог у дивізійній газеті подбаю. Може, навіть у віршах напишу!

Некрологів газети не друкували, тим більше — дивізійні. Хіба що інколи, за виняткових обставин, яко-от після подій у Верховіцах, де банда вирізала майже двісті чоловік, третина з них були діти. Про це повідомили газети й радіо. А так про подібні речі згадувалося рідко — щоб не сіяти паніки. Отож усі розуміли, що Корба про некролог зі злості наплів, а проте відчули якусь гордість і навіть випросталися.

Здіймаючи куряву, полуторка поминула браму й круто звернула до шосе. І тут з кузова полетіли на землю напхані рюкзаки та брезентовий лантух. Цабе, перш ніж сплигнути, прихопив казанок з картоплею, два карабіни, а тоді ще й свого меншого побратима, який мало не заорав носом.

Десант цей був блискавичний, несподіваний і смішний водночас. Навіть Гнідий зацікавився й підійшов ближче.

Соб і Цабе склали свої речі на землю й мовби собою замкнули коло.

— А ви чому тут? — запитав Граф.

— Тому! — відрізав Соб і, щоб змінити тему, бурмочучи щось під ніс, почав порпатись у лантусі. — Бо ти, Графе, не маєш казанка…

Поставивши на піску поряд з радянським казанком ниркоподібні польські казанки і кілька металевих мисок, Соб насипав кожному м’яса з картоплею, намагаючись ділити порівну.

Глина оглянув усіх по черзі, дивуючись новій ситуації.

— Устигне повернутися з підмогою? — запитав він чи то Шефа, чи то Суворого, махнувши на шосе, де зникла полуторка.

— Ні, — відповів йому Граф. — Шансів ніяких.

На хвилину запала тиша. Цабе доклав до кожної порції добрий шмат хліба і розносив обід, починаючи від старшого сержанта.

— Поручик навіть запрошував, але я не знав, як бути… — мулявся міліціонер, а тоді раптом ударив руками об поли і запропонував: — То візьміть мене шостим! — і виструнчився перед Шефом:

— Громадянине старший сержант, чекаю ваших наказів!

— Хто вам сказав, що я тут командир? — запитав Шеф, підводячись з пенька й відсуваючи казанок з початим обідом.

Запитуючи, він сам ще не був певний, чи насправді візьме на себе командування, але мимохіть поправив ремінь, обсмикнув мундир. Примруженими від сонця очима поглянув на солдатів, що оточили його. Наказ командира полку, зачитаний сьогодні вранці, позбавляв його права віддавати розпорядження, а підлеглих увільняв від обов’язку ці розпорядження виконувати. Лише самі вони могли йому те право повернути. Першим випростався Суворий і ледь схилив голову. Стали “струнко” Цабе і Соб. Граф випнувся як струна, даремно намагаючись правою рукою застебнути відірваного ґудзика.

— Знайдеш — пришиєш, — сказав Шеф, і ті два слова підтвердили — командування прийнято.

— Так точно!

Аж тепер Шеф глянув в обличчя міліціонера.

— Які тобі, Глино, накази потрібні? На органі, думаю, ти й так зумієш.

— Не тільки. Стріляти теж.

— Зумієш? — обличчя в старшого сержанта нап’ялось, бо ніхто не викликав у нього більшого презирства, ніж пащекуваті вояки, в яких потім у бою жижки трусяться. — Тоді зніми з коня це дурне калатало…

Глина обернувся. Гнідий відійшов на край подвір’я і стояв на сонці, відганяючи хвостом мух.

Міліціонер витяг свого карабіна, рукавом витер з багнета налиплу землю, потім перезарядив і приклав його до плеча.

Суворий ступив крок, ніби хотів стримати міліціонера чи підбити ствол, та в цю мить гримнув постріл. На кам’яному підмурку по той бік дороги знялася хмарка куряви.

Кінь від несподіванки труснув головою й здивовано глянув здоровим оком у бік кузні. Міліціонер заклав пальці в рот і свиснув. Зачувши цей поклик, Гнідий рушив до людей, спокійно гойдаючи головою. На налобнику блищав мідний дзвіночок, здеформований кулею. В ньому ледь чутно калатав шматочок язичка.

— На, візьми, жебраче! — Цабе простяг коневі сухаря на долоні.

— Він не жебрак, — запротестував горбань. — Він свій хліб заробив — служив у вересні тридцять дев’ятого, потім возив на собі Березу в партизанах, а тоді ще рік у міліції, поки йому в око потрапив осколок. Гнідий, громадяни солдати, не жебрак.

Кінь мовби розумів, що йдеться про нього, хрумкав сухарем і підтакував головою.

— Бери, Глино! — Соб подав хлопчакові ложку.

— Сідай, — запросив Цабе. — Вистачить на трьох.

Їли з дволітрового казанка, зробленого під Москвою. Їли дерев’яними, грубо виструганими ложками, дотримуючись черги, як за столом у великій селянській сім’ї. Запала та ділова тиша, яка завжди панує за гуртовим обідом.

Першим скінчив трапезу Шеф і, відклавши ложку, запитав:

— Є ще хтось надійний у цьому місті?

— Є один. Лише недавно, після війни, до осиротілого внука приїхав. Здається, був членом бойової дружини під час революції.

— Котрої?

— Тієї, що в дев’ятсот п’ятому…

— Гаразд. Обійдемося без нього, — перервав його Шеф. — А з банди хтось є?

— Ще немає. Раніше як через годину після заходу сонця вони не прийдуть.

Шеф зачекав, поки Цабе закінчить мити посуд біля бочки.

— У відділенні ще є кулемет, — заявив Глина. — На тринозі, старий мотлох — після кількох пострілів замок заклинює — й хоч ти йому що!

— Я б вам, Глино, сказав, що думаю про телепнів, які довоєнної пукавки не вміють полагодити, але коня соромлюсь, — підводячись, мовив старший сержант.

Усі попідводилися за ним і, ставши у вихідну позицію, чекали команди.

— Поки ще видно, огляньмо костьол і той будинок, де весілля. Гак знає місцевість, а ми ні. Веди нас, Глино.

Крізь захищене від дощів дерев’яним жалюзі склепінчасте вікно дзвіниці видно було тихі ниви. Навіть занадто тихі, як на цю пору року, — бракувало й людей, і худоби. І лише притулившись обличчям до навскісних планок жалюзі, можна було просто внизу, під цвинтарним муром, угледіти дядька, що орав, запряженою в плуг корівчиною.

— Гей, здохляко! — гукав він, поганяючи кістляву, виснажену непосильною працею худобину.

Цей окрик сполошив чоловіка на дзвіниці. Рвучко відсахнувшись од жалюзі і притиснувши до грудей руки, він розглядав тепер балки, засновані павутиною, і сірі клубки кажанів, що гронами звисали в темнім кутку. Дивною була не лише його поведінка, а й сам вигляд: сиве волосся не пасувало до молодого обличчя, рвучкі, нервові рухи — до великих спокійних очей, а чиста сорочка — до старезних штанів, що полискували всіма барвами веселки. Іще — босі ступні, які час від часу сіпалися.

Внизу, як завжди, виднілись дахи, будинки, прибудови й дві вулиці — Костьольна й Ринкова, що перехрещувались під прямим кутом. Сивий любив роздивлятися звідси, бо ж бачив усе як на долоні. Тепер сонячним боком Ринкової вулиці ступав горбатий міліціонер, і сонце виблискувало на багнеті, як у люстерку. За ним тротуарами йшли солдати з автоматами, серединою вулиці ступав нав’ючений кінь.

Сивий знав Глину й ураз здогадався, що за ним ідуть, очевидно, якісь його нові приятелі.

…Серединою Костьольної, тримаючи в руці трофейний довгоствольний маузер з дерев’яним футляром замість приклада, ступав якийсь чоловік. Він був у мундирі, з барвистою хустиною на шиї і підозріливо зиркав на всі боки, готовий щомиті відкрити вогонь. Ще двадцять… п’ятнадцять кроків — і супротивники зіткнуться на перехресті…

Сивий відскочив од вікна, шарпнув за край дзвона, вдарив по ньому долонею, кулаком, і, зрозумівши нарешті, що так не видобуде з металу застережного звуку, кинувся вниз крутими вузькими східцями.

Глина тим часом підходив до перехрестя. Побачивши темну проти сонця постать якогось чужака в мундирі, зі зброєю напоготові, застиг на місці. В міліціонера не було жодного шансу скористатися власним карабіном, і він зробив те, що могло хоч на мить стримати постріл і водночас застерегти солдатів, що йшли слідом: підніс догори руки. Випростаним пальцем намагався показати заднім, що перед ним лише один супротивник.

Суворий і Граф щодуху кинулись до рогу, готові розрядити у ворога свої автомати, але їх зупинив глузливий голос:

— Опусти, Глино, руки. Зашвидко здаєшся.

Коли той, з маузером, підійшов ближче, всі впізнали Корбу. Граф здивовано глипав на нього, нічого не розуміючи.

— Відкинула копита твоя шкапа на колесах? — підходячи ближче, висловив припущення Шеф.

— Ні, — капрал Корба крутнув головою. — Я поставив її в стодолі за будинком священика.

Тим часом підійшли Цабе й Соб, придибав кінь, нав’ючений рюкзаками та брезентовим мішком, і спинився біля Глини. Всі допитливо позирали на Корбу, який обтрусився, мов пес після купелі, й гарикнув на весь голос:

— Ну що?! Чого баньки повитріщали, як жіночий батальйон на капеланів дишель?! — Він стих так само раптово й вже спокійно, розважливим тоном додав: — Що громаді, те й бабі.

А тим часом Сивий збіг з вежі, смикнув за линву, відпустив, потім учепився в неї й повис усім тілом. Над головами солдатів утретє тривожно вдарив дзвін.

Відколи перед штабом марширувала рота новобранців, а по той бік дороги стояло шестеро бійців старої гвардії і капітан їм читав наказ про демобілізацію, не минуло й кількох годин, зате подій відбулося чимало.

Кожна подробиця того дня закарбувалася в пам’яті, мов на стрічці кольорового фільму, й лише надвечірні години якось переплутались, позаскакували одна за одну, та так, що тепер уже годі й збагнути: що діялось раніше, а що — пізніше, мовби все оповила легка імла. І в тій імлі — наче рештки спаленого паперу — кружляли галки й лунала пісня, співана того вечора від самісінького початку до самісінького кінця, та й не один раз.

Першим її, здається, завів Суворий, а Соб і Цабе вторили йому на два голоси:

Як танки пройшли по осіннім стерниську -

лиш вітер гойдав обгорілу колиску,

і день викривав нас, і ніч нас ховала,

і серцем жіночим земля нас гукала.

Снігами й болотом,

крізь вітер і сльоту,

далеко чи близько від рідних сторін,

завжди піхоту,

завжди піхоту,

завжди тебе закликає дзвін.

У закутку між стіною священикового будинку, костьольним муром та загорожею Соб і Цабе під керівництвом Суворого збивали з брусків хрестовини і обмотували їх колючим дротом.

Граф розчинив металеву скриньку й повисипав з неї патрони на видраєні до білизни дошки садового столика, а тоді, наче ювелір камінчики в персні, заходився вставляти їх у магазини автоматів.

З будинку священика надійшов Глина й приніс гітару.

— Семиструнна, російська. — Взявши пробний акорд, він поклав інструмент на столі, біля стосика магазинів. — Більшовики подарували її ксьондзові, щоб ховав полеглих солдатів на кладовищі…

Це ніби просто, бо й справді, де, як не на кладовищі, разом з іншими, ховати полеглих солдатів, але багато хто стверджував, що “советам”, “пепеерам”, міліції й віськовим з орлом без корони лежати в освяченій землі не можна — хіба що десь у кутку, під муром, серед самогубців.

Тамтешній ксьондз повівся по-людськи й, мабуть, не з удячності за гітару, й ось тепер він — малий, худорлявий, червонолиций — стоячи навпроти Шефа, запально наказував:

— …без стрілянини в храмі божім, без кровопролиття!

— Ми ж для того й лишилися. Пора вже, щоб скрізь настав спокій…

— Не треба було в людей прадідівської землі відбирати…

— Аз чого ж тоді селян наділити? — перебив його Шеф.

— …не треба було в хазяїв одбирати реманент і партизанів силою роззброювати, то був би спокій.

— Ви в це вірите?

— Я богу вірю. І повторюю: жодного пострілу під дим дахом. Стань навколішки.

— Для чого?

— Стань, кажу. Не люблю язичників в освяченій землі ховати, — заявив рішуче священик, перехрестивши повітря над головою Шефа, про всяк випадок відпустив йому гріхи, врочисто скандуючи латиною молитву. — Якщо зумієте заблокувати прохід від ринку, — змінив тон ксьондз, — то тили у вас забезпечені. Тоді вони можуть пробратися тільки від лук, з боку кладовища.

— Хай вам бог віддячить, — мовив Шеф.

Між кронами дерев і небом і досі кружляло сполохане птаство. На хмарах лежав червонястий відблиск низького сонця.

Підзарядивши магазин й кулеметну стрічку, Граф настроїв гітару, взяв два-три акорди й заспівав:

Як військо верталось у дні ті чудесні,

несли нам дівчата дозрілі черешні,

та навіть дівочі усмішки ласкаві

не владні спинити наш наступ на Лабі.

Цабе й Соб, Корба та Глина хором підхопили приспів. Шеф підсвистував, Суворий постукував по столу, патрони дзвеніли, й виходив справжнісінький оркестр.

— Хто то? — кивнув Корба на Сивого, котрий, поблискуючи ступнями з-під холош своїх заляпаних фарбою штанів, скрадався попід стіною.

— Той, що дзвонить. Гак був повісив його за малювання портретів, ледве солдати із зашморгу врятували, але щось йому в голові зрушилось. І посивів увесь. Ксьондз дає йому сяку-таку їжу й притулок, а він цілісінькі дні в дротівні на дошках малює або ж скрадається до линви — смикне і, як дзвін ударить, — утікає.

— А літери він тямить малювати?

— Ну, та ж гасла писав…

— Гасла, кажеш? — Корба замислився. — Які гасла?

— Нормальні. “Реакція Польщу занапастила, демократія — воскресила”… “Тричі “так” — перемоги знак”.

— Зрозуміло. — Капрал кивнув головою й подався назирці за Сивим.

Глина зробив кілька кроків, простяг навіть руку, мовби хотів спинити Корбу, але дорогу йому заступив худорлявий дідок у застебнутій аж під шию куртці.

— А хто тут командир?

— Громадянине старший сержант! — Глина перепинив Шефа, що проходив мимо.

— Відрекомендуйте мене! — зажадав дідок.

— Це той товариш, що має зброю, й під час революції…

— Конрат, — перебив його на півслові дід. — Чим я можу допомогти?

— Нічим, — твердо мовив Шеф. — Хіба що вранці, після бенкету, якийсь уривок революційних спогадів…

І тут сталося несподіване: старий просто під носом у Шефа перебрав ціпок у ліву руку й, коли Шеф інстинктивно сахнувся, вихопив з-під куртки револьвер і приставив дуло Шефові до живота якимсь напрочуд м’яким, мовби аж галантним рухом. Він при бажанні встиг би й вистрілити, незважаючи на хвацьких хлопців довкола. Ніхто й поворухнутись не встиг, а дідок тим часом так само спритно сховав револьвера, сперся на ціпок і заходився пояснювати:

— Наган тульський, імператорський. Експонат для домашнього музею. А крім того, в будинку на Ринковій, 5, маю ще двоствольного штуцера, з яким ходив у Сибіру на полювання.

Конрат випростав правицю й розчепірив пальці:

— Рука ще не тремтить. Якщо буду вам потрібен, то прошу когось за мною прислати. Приємно було познайомитись.

Кивнувши, старий обернувся і, не за віком стрункий, рушив додому чітким, майже солдатським кроком.

Тим часом Корба роздивлявся солдатів у конфедератках на сільській вулиці, де горіли хати. Один розряджав автомат у корову, другий накидав зашморга якомусь дядькові в спідній сорочці, третій підносив смолоскип до солом’яної стріхи стодоли. Над козирками їхніх кашкетів блищали величезні сріблясті орли у важких коронах.

Червоне світило вже гасло, але що темніше ставало в стодолі, то яскравіше пломеніла мальована пожежа, постаті ніби заворушилися, зрушили з місця, і коли вже здавалось, ніби ось-ось залунають постріли, вся картина раптом розсипалася. Це Сивий згріб гладенько постругані дошки, що правили йому за полотно, зсунув їх докупи й, накривши мішком, запхав за січкарню.

— Як справжні, — оцінив його витвір капрал Корба. — Але ніхто не дасть за них і шеляга. Картини купують, щоб у хаті стало веселіше, а не людям на пострах. Заробити хочеш? На хліб, на горілку, на фарби?

Почувши про фарби, Сивий поспішно кивнув головою й простяг руку.

— Напиши ось це. — Капрал простяг йому аркуш паперу. — Та повиводь літери різними кольорами. Зробиш до ранку — дістанеш готівкою.

Сивий підніс аркуш ближче до дверей, перечитав і закивав на знак згоди.

Рипнули двері, в щілину вистромилася голова дівчини.

— Є тут пан капрал? Ви обіцяли бензину. — І вона показала літрову пляшку з лійкою.

Корба наблизився до дівчини і несподівано торкнувся дівочих персів, що розпирали блузку.

— А це що у вас? Куплене?

— Власне. І не для зайд… — Вона вдарила його по руці рішуче, але не надто сильно.

Корба дістав каністру, й неквапно почав цідити бензин крізь лійку.

— Ви, панно Марисю, спалахуєте, наче бензин.

— Я Геновефа. Не вибухне, якщо посолити.

— Або поперчити… Га, панно Геню?!

Видно, панночка знала цей двозначний масний дотеп, бо захихотіла, натягла йому кашкета на ніс — мовляв, жарт за жарт, і гайнула з повною пляшкою через подвір’я до будинку священика.

— Вже їй Корба свічку вставив, — буркнув Суворий.

— Я б так швидко не зміг, — зітхнув Граф. — Ти думаєш, він переспить з нею?

— Навряд, — сказав Суворий. — На спання мало часу, але те, про що ти думаєш, він, гадаю, зробити встигне.

Коли позасвічували лампи, стало видно мешканців і гостей будинку: ось Глина в кутку біля пічки, а ось біля напіввідчиненого вікна Шеф — стоїть навпроти поручика Берези і щось йому тлумачить:

— …і тому ми всі з Глиною, тому ми лишилися, ну, і такий наш план.

— Гаразд, гаразд, громадянине старший сержант. Але я не думаю, що станеться щось лихе. Всю окупацію, майже сто операцій я провів разом з ним… ну, з тим…

— З Гаком, — підказав йому Глина.

— Ну, так, з Гаком… Я через те кляте поранення деякі слова часом забуваю. -

Взявши Шефа за руку й нахиливши голову, він провів його пальцем по прямокутничку на своєму черепі, де було вистрижене волосся. — Тут ні кістки, ані навіть пластинки якоїсь… Мозок просто під шкірою… Чуєте, як пульсує? Мушу тепер берегтись. Лікарі кажуть, досить уколу шпилькою або й укусу бджоли…

Ніби засоромившись чи злякавшись, Шеф одсмикнув руку.

Запала ніякова мовчанка: Береза втратив нитку розмови, а Шеф не знав, як йому допомогти.

— Ви, громадянине поручик, казали, що провели майже сто акцій разом з Гаком, — підказав Глина.

— Еге ж. Був час, коли Марина більше сприяла йому, аніж мені. Ми з Владеком — немов двоє братів. Ще як підхорунжі випуску тридцять восьмого року…

— Друга рота, — цілком несподівано вставив словечко старший сержант, і ніби й сам здивувався з власної репліки.

— Друга. Чи я вже вам це розказував? — занепокоївся Береза.

Шеф не відповів Березі, а запитав:

— Яке справжнє прізвище того Гака?

— Прізвище?.. Ні, — сказав Береза, замислившись, — не пригадую. — Він вибачливо посміхнувся й знову показав на свій череп.

Хтось зачинив віконниці: рипнула рама, загриміли прогоничі, й од вікна лишилась тільки маленька зірочка, вирізана в дошках.

Крізь відчинені на ґанок двері виднів зал, ще досить скупо освітлений. У його глибині вже розташовувався оркестр. Хтось, настроюючи контрабас, видобув з нього кілька тактів у ритмі оберека.[6]

Цабе, Соб і Суворий обмотували рештками колючого дроту останню хрестовину, а Графові, видно, не дуже хотілось їм допомагати чи, може, він просто думав про щось своє, побренькуючи стиха на гітарі.

П’ять хвилин чи, може, секунд панувала тиша й спокій. Здавалось, якщо так триватиме й далі, то в дивізію разом зі зброєю можна буде поздавати повні, невистріляні магазини.

Та у віконному просвіті костьолу раптом щось замаячило, хитнулось, і вдарив дзвін. Він бив рівно, спокійно й самотньо, аж поки у його ритм уплелися звуки органа.

Кілька хвилин вони лунали разом, а потім лише труби органа продовжували співати в освітленому свічками й лампадами костьолі, де біля вівтаря стояв ксьондз, а приступкою нижче — молодий з молодою: він у зеленому, вона в білому. Ще нижче юрмилися дружки з дружками, вбрані по-сільському, та міські гості в святкових сукнях і костюмах, які при тьмяному світлі здавалися дуже врочистими.

В ліщинових заростях цвинтаря витьохкували ошалілі від кохання солов’ї. То був досить дивний, але гармонійний супровід до органа. В усьому досі панували спокій, тиха радість.

Та що далі від костьолу вздовж алеї, то менше ставало світла й тепла, зате більше — ночі. У віконному отворі дзвіниці ще гойдався дзвін, неспокійний, мов людина, якій бракує сили крикнути.

Нарешті з’явився звук, якого перед тим не було, — дедалі гучніший, чіткий крок загону, що марширував бруківкою в кованих черевиках.

У першій парі йшов бородань у пілотці з біло-червоним шевроном, нашитим збоку; це був той самий бородань з перевалу.

Командир, що ступав трохи збоку, був високий, ставний чоловік. Окрім портупеї, він мав на грудях ще й бінокль у футлярі та пістолет на плетеному ремінці. На погонах яскріли позолотою три довоєнні капітанські зірочки.

— Загін… стій! Ліворуч — рівняйсь!

Пришельці були абсолютно спокійні, впевнені й не мали жодного наміру ховатися. Чітко виконували команди бійці, клацаючи підборами на посипаній гравієм алеї. Їх було восьмеро. У всіх на головних уборах до блиску начищені орли з коронами, автомати й револьвери в кобурах, пересунутих, мов у німецьких офіцерів, на черево ліворуч од пряжки.

— Зняти головні убори! — скомандував капітан і вже менш офіційно заходився віддавати розпорядження: — А тепер, пане Органіст, — на хори, а ми…

Він раптом замовк, помітивши, як змінились на обличчі бородатий Органіст і його товариші, й різко крутнувся на підборах.

На відстані кількох кроків, між стовбурами дерев, чаїлися солдати зі зброєю напоготові. Солдатів було, щоправда, тільки четверо, але пальці кожного лежали на спусковому гачку, тим часом як його люди безпорадно стояли з головними уборами в руках. Невідомо було, зрештою, скільки ще ховається в темряві чи по той бік алеї, за липами.

Руки самі потяглися догори, але зусиллям волі капітан опанував нервовий дрож у пальцях і стромив їх за пояс. Розкритим ротом він хапав повітря, мовби хтось ударом під груди перебив йому віддих.

— Громадянин Гак? — спокійно запитав Суворий.

— Капітан Гак, — поправив його той, ковтаючи слину, й ці два слова допомогли йому нарешті опанувати себе, й він уже з викликом додав: — Ну, комуно, давай. Чого не стріляєш?

— Бо ксьондз просив, — таким самим спокійним тоном відповів Корба. — Він сьогодні зайнятий шлюбом і не має часу на похорон.

— Може, якось домовимось, щоб без пострілів, — запропонував Суворий. — Поручик Береза просив, і панна Марина також…

У ліщині витьохкували солов’ї, в костьолі гудів орган, а вздовж алеї між сталевими стволами й людьми запала тиша, така непевна й напружена, що кожен несподіваний шелест міг розірвати її на клапті.

Кожна секунда збільшувала шанси на мирну розв’язку. Тільки б капітан спокійно тримав руки на поясі, бо досить було різко ними ворухнути, як Корба вистрелив би. В кожній групі людей завжди знайдеться хтось, хто більше довіряє мертвим, аніж живим.

— Можна й без пострілів, — сказав Гак.

— Слово офіцера? — поважно перепитав Суворий.

— А для вас це має значення? — Гак явно глузував.

— Для мене — ні, — відповів Суворий, — але для вас, думаю, має.

— Й ви повірите?

— Ризикну.

— Гаразд. Мої люди перші не вистрілять, — Ну, то просимо досередини.

Гак глянув на своїх людей, ледь кивнув головою й перший рушив до костьолу. Суворий пішов метрів за три позаду й трохи ліворуч, щоб тримати в полі зору не лише командира, а й його людей. За ним подалися Цабе, Соб і Корба.

На порозі Гак стишив крок, вмочив пальці правої руки у свячену воду й перехрестився.

— Партійний! — кинув пошепки через ліве плече. — А вам до костьолу можна?

— А чому ж? — упівголоса відповів Суворий. — Хто не вбиває, не палить…

У костьолі ще було досить вільно, всі гості з’юрмились біля молодих. Гак затримався посеред нефа, склав руки й, схиливши голову, заворушив губами, немовби молячись, хоча насправді роззирався.

Він, мабуть, постановив собі будь-що вислизнути з-під прицілу Суворого і, якщо вдасться, шаснути за колони праворуч, але, ступивши два кроки у той бік, завмер: біля сповідальні, вклякнувши на одне коліно, чатував старший сержант з автоматом на шиї.

Ліворуч, серед весільних гостей, поруч із сивим дідком у куртці, застебненій аж під шию, стояв коваль. Намагаючись не привертати уваги свого сусіда, він кивнув ватажкові банди нагору й назад.

На хорах з-за клавіатури органа стирчала голова Глини, а поруч з головою зблискував гладенький багнет.

Поки Гак обдивився костьол, біля вівтаря запанувало пожвавлення. Музика на хвилю стихла, а тоді гучно й радісно заграв орган, і під високим склепінням попливли врочисті й таємничі латинські слова. Гак спокійно підійшов до Органіста. Не помітивши, що з другого боку підступив і Соб, мовив з кривою посмішкою:

— За сьогоднішню інформацію я тобі подякую особисто, сучий сину.

— Як оті повтікали, то хто ж його знав, що ці припхаються? — буркнув бородатий.

Вторячи Глині другим голосом, Граф тримав долоні на ручках цибатого, легкого кулемета, але знизу цього ніхто не бачив, бо решітка хорів, оздоблена квітами й ангелами, правила гарним прикриттям.

Йдучи од вівтаря, молоді приймали вітання. Гак ступив два кроки до килима.

— Вітаю.

— Владеку… — здивувався й водночас зрадів поручик. — Дякую. — Він перший простяг праву руку, а лівою, мовби не вірячи своїм очам, доторкнувся до зірочок на його погонах. — Ти, я бачу, просунувся вгору, — сказав Береза поволі й замислено.

Тим часом підійшла Марина. Гак побачив усміхнені очі й одразу ж схилився над її рукою. Марина теж похилила голову.

— Без стрілянини, — шепнула вона йому. — Будь ласка.

— Та я вже про це домовився з твоїми охоронцями з держбезпеки, — сказав голосно Гак, щоб усі чули. — Якщо тільки вони не почнуть першими.

— Ми не почнемо, — озвався, підходячи, Шеф. — Адже могли ще під костьолом і почати й закінчити.

Гак подумав, що той посивілий старший сержант викликає довіру не тільки обличчям, ніби віддавна знайомим, але й розважною мовою. Вони й справді могли їх перестріляти, як куріпок, в отій липовій алеї.

Ще під пальцями Глини гомоніли останні акорди органа, а вже оркестр на ґанку почав весільний марш. Поза спинами й головами гостей, що юрмились коло будинку ксьондза, не можна було нічого ні побачити, ні почути.

Й хоч обидві стулки дверей були розчинені навстіж, а все ж утворився натовп, і коваль пропав з очей старого Конрата, а Гак зник з поля зору Корби, який мав його стерегти. Гакові та його людям уже не раз доводилося діяти в такій метушні, тож практику вони мали непогану: досить було одного лиш погляду, щоб хтось із його людей відштовхнув Корбу, тим самим давши Гакові змогу перекинутися кількома словами з ковалем.

З сіней, товплячись, гості входили просто до великого залу. В дверях стояв Суворий, чемний, урочистий, — саме він притримав Гака за лікоть і кивнув на бічні двері.

— Куди? — сахнувся Гак.

— На хвилинку…

Вони вдвох увійшли до якоїсь комірчини з заґратованим віконцем. Відразу ж за ними зайшли ще двоє Гакових людей, а тоді й капрал Корба — права рука за пазухою, а в очах лихий блиск, — очевидно, ніяк не міг заспокоїтися, що його відтрутили в натовпі.

Гак спостеріг, що його люди тут усі — восьмеро і він дев’ятий — проти не чотирьох, а п’ятьох солдатів і вже знайомого міліціонера.

— Оце такі твої, Глино, методи — тюрма замість весілля… І для цього вам потрібне було моє слово честі? — запитав він.

— Я ж сказав — лише на хвильку, — заперечив Суворий. — Лишимо тут зброю, щоб у когось часом не бабахнула.

— А як не лишимо? — затявся Гак.

— Не раджу, — почувся голос Шефа з-за вікна. Темне дуло автомата здригнулось між ґратами, беручи на мушку.

— Та й щоб у танцях не заважала. — Суворий простяг ліву руку до Гакового “шмайсера”, в правій тримаючи свій автомат.

— Не ти давав, не тобі й…

— А нащо мені? Гвіздків багато. — Суворий кивнув на повбивані в сволоки великі цвяхи, на яких у кращі часи ксьондз, мабуть, вішав ковбаси та шинку.

— Один ваш і один з наших доглянуть, — заспокоював далі Суворий. — А потім заберете.

Вдруге протягом вечора Гак опинився перед нелегким вибором. Нарешті зважився — трохи розслаблено, навіть з усмішкою, зняв зброю з плеча й повісив на цвях. Те саме зробили й ті двоє. Потім Глина, зіп’явшись навшпиньки, почепив на гвіздок свого карабіна.

Менше стволів — більше довіри. Повідчеплювані кобури, завбільшки з півгуски, теж

повлягались у ряд на полицях. Бандити вішали свою зброю окремо, поряд з нею

чіпляючи й головні убори з коронованими срібними орлами,

— Можна? — спитав бородатий, потягшись рукою до клямки.

— Гріх, пане Органіст, — проказав Глина, притримавши двері ногою, і стукнув пальцями бороданя в груди, біля лівої пахви. — Був би гріх, якби ви вийшли з оцим.

Органіст розстебнув мундир, витяг з бічної кишені зручний невеликий браунінг і поклав на полицю.

— Ножичка теж віддати? — він аж пінився від люті.

Ніхто не встиг навіть отямитись, як Корба видобув ножа і жбурнув у протилежну стіну. Блиснуло вістря й увігналось у крокву, якраз посеред тіні Органіста.

— Не треба, — відрізав капрал Корба. — Ножики можна лишити, — він витяг з крокви фінку й запхав її назад за халяву. — Яке ж весілля без ножа?

— Ранець, — нагадав Шеф з-за вікна. Один із бандитів, з ранцем за плечима, відстебнув пряжку під лівою пахвою, скинув ранець і хотів був покласти поряд зі зброєю, та Гак його зупинив, розстебнув ранець і витяг і звідти пласку шкіряну коробку із золотим тисненням на і кришці.

— Срібло, — здогадався Корба.

— Столові прибори, — кивнув офіцер. — Весільний подарунок.

Противники один по одному виходили з комірчини. Залишилося тільки двоє — Соб і бандит у касці, на прізвисько Кудлатий. Соб, як господар дому, взяв з підлоги лампу, повісив її на стіну, а до столика коло вікна підсунув табурет і скриньку. Жестом запросив “гостя” сісти.

— Перекинемось? — запропонував той.

— Можна, — згодився Соб. — У “війну” чи в “дурня”?

— В “дурня”, — вибрав Кудлатий і заходився здавати, бурмочучи: тобі, мені, тобі, мені…

Шеф постояв ще трохи за вікном, зазираючи в їхні карти, а тоді забрав автомат з вікна і, не відходячи, став наслухати. Навіть пригнувся, щоб не було його видно, і втупивсь у кущі жасмину на розі будинку. Звідти почулося якесь торохтіння, мовби хлопчак вів палицею по металевій сітці огорожі.

Незабаром це торохтіння стихло, і з’явилась темна постать коваля, котрий, викравши свій власний велосипед, котив його, піднявши вгору заднє колесо, щоб не деренчало. Він зник у затінку огорожі й знову виринув, освітлений місяцем, коло брами. Переконавшись, що відійшов досить далеко від будинку священика, вскочив у сідло і погнав Ринковою вулицею.

Шеф усе це бачив, але не став затримувати. Коли постать коваля розтанула в глибині вулиці, старший сержант, пересвідчившись, що за ним ніхто не стежить, сховав свій автомат за сволоком ґанку. Ще якусь мить наслухав, а тоді поправив мундир і увійшов до зали, де весільні гості їли, пили й витанцьовували.

Оркестр награвав ту саму мелодію, що її зранку співали новобранці, тільки на цей раз у ритмі танго. Притиснувшись одне до одного, танцювали молодий з молодою.

Потім оркестр заграв вальс, ритм пожвавішав, і раптом Марина зупинилась. Гак наче передчував це, може, навіть і вальс для цього замовив у скрипаля, — бо відразу ж опинився поруч.

— Прийміть на щастя, на здоров’я, на довгі літа… — Він висловлював побажання, дивлячись поручикові в вічі і вручаючи йому коробку зі столовим сріблом.

— Що це? — здивувався Береза. — Звідки це у вас?

— Ми не можемо цього прийняти, — втрутилась Марина.

— Я ж від щирого серця. Продовольчих карток не маю, до “Селянської взаємодопомоги” мене не беруть… Якщо вам воно не потрібне, можете викинути.

І з цими словами він розсунув на столі посуд, поклав коробку поміж тарілок, а тоді низько, аж надто низько вклонився молодим.

— Можна?

— Прошу, Владеку, — втомлено всміхнувшись, відповів Береза. — В мене від вальсів крутиться отут, — він рукою показав на голову.

Гак тільки посміхнувся й не сказав ні слова. Лише коли обняв Марину й зробив у танці кілька кроків, шепнув їй:

— Не бери каліку.

— Я ж присягала.

— Краще вам не йти спати.

— Я так вирішила.

Гак, помітивши поруч вицвілу уніформу й кольорову хустину на шиї, завальсував жвавіше.

— А якщо не встигнете? — Зуби вишкірились у посмішці.

— Ти спершу даруєш крадене, а тепер ще й смертю погрожуєш? — Вона відхилилася, щоб заглянути йому в очі.

— Тебе ніхто не зачепить, але, чого доброго, можеш передчасно овдовіти.

— Ти ж обіцяв, що не буде стрілянини.

— Мозок у нього незахищений. Легкий удар чи подряпина — та й доволі. Нещасний випадок…

Вона з силою відштовхнула його від себе й попрямувала до Берези. Це помітили гості: одні обернулись до ксьондза, ніби той міг вимолити для них спокій, принаймні на цю ніч, інші дивилися на Шефа — найстаршого з-поміж людей нової Польщі.

Обминаючи пари, до молодої підійшов Граф і кинув у бік вікна, де стояла дівчина в блакитній сукні.

— Чи не могли б ви мене познайомити?

— Познайомити? — Таке делікатне прохання розсмішило її. — А чому ж! Гарна, правда?

— Красуня.

Вона провела Графа до вікна. Їх раз по раз перепиняли то танцюючі пари, то гості з чарками в руках.

Оркестранти змінили темп, хоча, крім оберека, польки та пісні про Анельку в різних варіаціях, не грали нічого. На звичайнім весіллі все поступово розчинилося б у горілці, в тупанні, гупанні та вихилясах, але ж це не було звичайне весілля, і в кожній нібито випадковій зустрічі, в розмовах, уриваних напівслові, в кожному рухові вчувалася замаскована настороженість. Напівзаплющені повіки прикривали блиск очей.

Конрат простяг руку і, затримавши Глину, що саме проходив мимо, стиха сказав:

— Коваль украв велосипед.

— Чий?

— Свій. І погнав у гори.

У цей час Корба танцював на місці, притискаючись до партнерки й водночас дослухаючись до балачок.

— Поки старший пан повчає молодого, чи не сходити б нам подивитися, як там машина? — запропонував він, ще тісніше пригортаючись до дівчини.

— Це буде дуже некультурно, — відповіла Геновефа. — Треба б ще трохи потанцювати.

І будь ласка, підійміть руку трохи вище, бо щось той бородатий задивився.

Органіст і справді дивився, але не на Корбову руку.

— Значить, вас найняла комуна? — допитувався він у Цабе й пхав до рук склянку з горілкою. — Не за гроші — за землю, її то за чужу, бо ж не тільки в німців одрізали, німців хай чорти беруть, але й у поляків!

— Коли у когось землі стільки, що сам обробити не здатен, а людьми оре, як худобою, то в того й відібрати не гріх. — Цабе побожно перехрестився, тоді хитро примружив очі. — Ви ж, пане, теж на щось розраховуєте, раз покинули орга?н і подалися до лісу.

Шеф не міг цього чути, але бачив майже все і, ступаючи то ліворуч, то праворуч, стежив за Гаком, усміхаючись чимраз ширше, мов після чарки, хоча й не випив ні краплі.

— Товаришу старший сержант, — доповів Глина, зіп’явшись навшпиньки. — Коваль викрав свій велосипед.

— Знаю.

— Якщо натисне як слід на педалі, то вдосвіта приведе нам на голову решту банди.

— Ви що, Глино, слухаєте накази чи, може, розпоряджаєтесь тут від імені військової ради? — різко спитав його Шеф.

За кілька кроків од них біля столу вмостився Гак з мискою гарячого бігосу з м’ясом і заходився наминати його з хлібом. Шеф сів на тій самій лаві, може, за якийсь метр і не зводив з нього очей. Той спершу вдавав, що нічого не помічає, бо це пахло провокацією, але не втримався, наштрикнув великий шмат м’яса на виделку й простяг Шефові:

— Хочеш?..

Кусень виснув у повітрі за кілька сантиметрів од обличчя Шефа, але Шеф не відхилився, лише заперечливо похитав головою й суворо промовив:

— Вісім років!

— Що — вісім років?

— Вісім років минуло від тридцять восьмого, пане підхорунжий.

— Сержант? — перепитав той, раптом збагнувши, чому це обличчя видалось йому таким знайомим. — Боже милосердний, наш сержант з другої роти в цій більшовицькій армії?

Він одставив миску з бігосом і простяг руки, ніби наміряючись обняти Шефа, але хтозна, чим би усе скінчилося, бо в залі настало пожвавлення.

— Гірко, гірко! — загукали тісно розсаджені один біля одного гості.

Береза підвівся, разом з нареченою став на лаву, щоб краще їх було видно, й нахилився над Мариною, цілуючи її щасливо усміхнені вуста.

Урвавши на хвилю розмову, дивилися на них од вікна Граф і Чорноволоса.

Рудий кіт, скориставшись нагодою, стрибнув з підвіконня в темряву.

— Був і нема, — розсміялася дівчина. — Отак і солдати.

— Але ж Береза одружився.

— Хто його знає, чи одружився б він, коли б не був поранений. А крім того, Береза тутешній.

— Тутешнім стати неважко. Досить залишитись — і все.

— Кожен з вас має когось десь далеко звідси.

— Я не маю нікого, — відповів Граф задумано. — Ось уже три тижні — нікого.

Дівчина глянула йому в очі, щоб переконатися, чи не жартує. Граф пам’ятав заспокійливі слова Суворого, начебто сестра лінується написати, а мати, може, захворіла, а може, як утікали, то не прихопили з собою ні паперу, ні олівця — але відчував, що Суворий говорив це не тому, що вірив у диво, а просто від доброти душевної.

Суворий на другому кінці столу розтулив жменю, висипав золотаві патрони від автомата, поставив їх сторчма і, впевнившись, що всі десять на місці, перекинув пальцем один, тоді другий.

— Кожного п’ятого замордували гітлерівці, — мовив він до трьох Гакових людей, які сиділи, низько похиливши голови над столом. — Але ви вважаєте, цього мало, треба ще перебити кілька тисяч?..

На дошках столу, звідки прибрали тарілки й скатертину, червоним буряком був намальований контур нової Польщі. Органіст, умочивши пальці в гірчицю, домалював на сході колишній кордон.

Чоловік із банди, в якого за плечима перед цим був ранець, запустив пальці в чуприну, затягнув тихим голосом:

Білий орел без корони,

ніхто Польщу не боронить.

Трумен, Трумен, час бомбити,

бо несила вже терпіти.

— Заткни пельку, дурню! — схопив його за зап’ястя Суворий.

— Бо що? — шарпнувся той і другою рукою змів зі столу набої, перекинувши склянку горілки.

Хрін з червоним буряковим квасом і гірчиця злилися в одну криваву пляму — від моря до моря.

Органіст стримував свого колегу, щоб не дійшло до бійки, а Глина затуркував Суворого.

— Товаришу сержант! Коваль на велосипеді за рештою банди поїхав. Я сказав старшому сержантові, але він…

— Він знає, що рама підпиляна, — заспокоїв його Суворий. — Далеко той зв’язковий не доїде.

— Ніколи б не подумав… — провадив своєї Гак. — Наш інструктор, в усій школі підпрапорщиків найсильніший у фехтуванні…

— Так, це я, — підтвердив старший сержант. — Гарна була рота.

— Як служити, то служити, але вміти й відпочити… — Гак раптом ляснув себе долонею по лобі. — То ви там перед костьолом не перестріляли нас через давне знайомство?

— Не через те. Просто час припинити. Бо якщо не припинимо, країна перетвориться на пустку.

— Або ми пепеерівців, або пепеерівці нас. Як же інакше?

— Можна й інакше: після референдуму — амністія.

— Упізнаю, холера, й не впізнаю! — злився Гак. — Ти наш сержант — чи зовсім з іншої роти? Слухай, старий, зніми оцей мундир, викинь його в нужник і будь знову таким, як був колись!

— Пан гадає, що людина, як цибуля, під одним лушпинням — друге… І навіть не припускає, що в мене своя політика.

— Яка? Більшовицька чи, може, власна? — Гак глузливо розсміявся. — Іди до нас. Ще не пізно, але це вже останні години.

Шеф теж засміявся, але кожен з них мав свою думку із приводу великої політики, і з приводу того, що має трапитися цієї ж ночі. Щоб не дивитись один одному в очі, вони відвернулися до залу й разом з усіма почали плескати в долоні дідусеві Конрату, який навдивовижу легко й гарно витанцьовував оберека з Мариною.

Скориставшися з того, що всі захоплені обереком, Органіст у розстебнутому мундирі подибав до оркестру, відіпхнув того, що грав на контрабасі, й заходився смикати струни.

Інші музики, звиклі до таких пригод на весіллях, і далі грали оберека. Органіст шарпав струни чимраз гучніше і, нарешті збивши оркестр з такту, примусив його замовкнути. А сам загорлав на весь зал, корчачи мавпячі міни Корбі, що стояв неподалік:

Мудрий знає, що бажає:

каже “так”, каже “ні”.

Тільки качка дурний птах,

завжди кахка — так, так, так.

Останні слова доспівував у повітрі, бо Корба, залишивши Геновефу під стіною, відштовхнув нахабу від контрабаса, а потім перекинув його через голову й хряпнув об підлогу.

Люди порозбігались, а Корба, імітуючи звук контрабасових струн, заспівав у цілковитій тиші:

Баран знає, що бажає:

хоча б раз бекне “ні”.

Ну, а дурень, хрін із ним,

був і лишиться дурним.

Найбільш сп’янілі захихотіли, але враз і замовкли. Органіст іще з одним бандитом разом навалилися на Корбу.

Корба садонув бородатого в сонячне сплетіння, і той зігнувсь удвічі, але й самому Корбі так дісталось по потилиці, що аж у голові запаморочилося, і він уклякнув. Тут підскочив Цабе і, розмахуючи руками, немов ціпами, порозкидав Корбиних супротивників по підлозі.

Органіст, підводячись, розбив стільця й схопив одірвану ніжку. Корба добув з-за халяви фінку й чекав, трохи нахилившись уперед. Хто бачив його в такій ситуації, той знав, чим закінчиться для бороданя хоча б один непевний крок, — на рукоятці фінки було сім зарубок на сімох німецьких вартових, знятих кидком ножа з відстані кількох метрів, коли на фронті ходили по “язика”.

Обидва командири втрутились одночасно — Гак перегородив дорогу своїм, а Шеф наказав Корбі:

— Пройдися-но свіжим повітрям… Музико, грай!

Оркестр повів далі з перерваного такту. Капрал знизав плечима, але слухняно пішов до виходу.

На ґанку на хвилю затримався й крізь заґратоване віконце побачив, як Соб з Кудлатим запекло ріжуться в “дурня”. Корба дістав годинника, послухав, чи йде, й, нахиливши циферблат до світла, подивився, котра година: не те що до ранку, а й до півночі ще лишалося багато часу. Зійшов з ґанку, доплентав до стодоли й нахилився, щоб заглянути в щілину — що діється там усередині.

Обіч січарні при світлі ліхтаря Сивий старанно виводив круглу літеру О. Більше нічого не було видно. Коли Сивий підвівся, щоб знов умочити пензля, капрал побачив на дошці червоний автомобіль і початок напису: “ПОСЛУГИ ТРАНСПО…”

Тут за спиною в Корби тихо шелеснула солома. Він блискавично обернувся й зробив рух, немов ухиляючись від удару з тилу.

— Перевіряємо, чи на місці автомобіль? — спитала Геновефа, яку не збентежив його раптовий порух.

Не мовлячи й слова, Корба міцно пригорнув дівчину и почав хилити додолу.

— Хвилинку… — прошепотіла вона нетерпляче й водночас тверезо. — Адже в засіці м’якше, й сукню треба зняти, бо тісна.

Притиснувшись одне до одного, вони пішли на інший край стодоли. Рипнула відхилена дошка, і обоє зникли.

У будинку ксьондза й досі вигравали музики, а тут, у кінці садиби, було так тихо, що чувся шелест підім’ятої соломи, пустотливий вітерець легенько ворушив місячних зайчиків, просіяних крізь листя, а по той бік дощок тривала дедалі швидша і запальніша молотьба. Зачув її Гнідий, що пасся серед могил цвинтаря, підвів голову й задивився на клуню склистим, нерухомим оком.

Прикульгав Глина, став під деревом і, тримаючись лівою рукою за гілку каштана, справив малу потребу. Підійшов Гнідий, підставив морду для ласки, не перестаючи жувати траву.

Раптом зачулися неспокійні кроки. Глина визирнув з-за дерева, впізнав за силуетом:

— Вацеку! Сюди, Вацеку!

Молотобоєць повернув на голос і якийсь час не міг вимовити й слова.

— Що сталося?

— Коваль… Велосипед під ним розвалився одразу за ринком, але в стайні кінь Гака стояв осідланий.

— Хай йому чорт!.. Чому не прийшов одразу?

— Бо він мене побачив, морду набив і замкнув у кузні. Поки я дах над горном розібрав, поки виліз, то й час минув.

— Скоро можуть бути тут?

— Скоро.

— Іди. Але нікому ні слова.

Обидва пішли до хати. На ґанку розминулися з Графом, який проводжав Чорноволосу під ручку.

— Все так швидко, все аж занадто швидко, тож не тільки тобі, а й собі важко повірити, — звірялася дівчина.

— Пригадую, одного разу білетер не пустив мене в кіно, бо фільм був воєнний, дітей до чотирнадцяти років не пускали, і я плакав, затиснувши в долоні повернені з каси двадцять п’ять грошів. Та коли мені до шістнадцяти лишалося два дні, я пішов у перший бій, стріляв, — і по мені стріляли. Час усе пришвидшив.

— Ще й десяти годин не минуло, як я побачила тебе з вікна, а ти вже хочеш, щоб я відважилася…

— Кохані й богом обрані вмирають молодими…

— Неправда.

— Правда. Це вірш такий. Ах, яке коротке життя, а світ такий прекрасний, Хто тобі сказав, що хвилина менша, ніж сто років?..

— Озирнися.

— Хочу дивитися в очі твої.

— Вогонь…

Граф озирнувся. Справді — десь за Ринковою вулицею, в горах, світилася червона пляма.

— Це на перевалі, через який я приїхав до тебе. — Граф ще не міг чи не хотів нічого збагнути. — Хто там о цій порі розклав вогнище?

— То не вогнище, — невесело заперечила дівчина. — То стіжок сіна.

На тім розмова урвалась, а хвилини за три після Глини та Вацека, які принесли вістку про втечу коваля Гаковим конем, Граф із Чорноволосою повернулися до весільного залу, в тлум і гармидер танцюючих і хмільних, що пригощали один одного.

— Як собі хочеш, — сказав Гак до Шефа. — Закабалили вони вас і задурили вам голови так, що найпростіших речей не розумієте. — Він осягнув поглядом зал і кивнув головою на писаний білими літерами червоний транспарант. — Референдум три “так”? Навіть якби всі поляки одностайно були “за”, цього не вистачить, щоб Захід погодився на кордон по Одрі. Ви гадаєте, американці відмовляться від німецької промисловості, їхньої воєнної моці? А німці зречуться земель, на яких сиділи сотні років?

— А що, ми мусимо зректися? — запитав старший сержант. — Ми сиділи на них раніше й довше. Як сила буде — згодяться.

— А матимете землю, то не матимете тягла. Якби навіть усю пепеер запрягли в плуга, не потягнете. Трумен має коні й трактори, але червоним їх не дасть.

— Польщі повинен дати, — заперечив Шеф. — Зрештою, я теж не в партії.

— А це що таке? — перебив його Гак, киваючи на орден Слави. — І не сором поряд з польськими хрестами носити?

— Чесно зароблений. Три танки треба спалити, щоб дали. Якби давали за польські села, то пан поручик теж міг би… До речі, хто вам дав третю зірочку?

— Та, котра одна-єдина на цій землі має право: підпільна Польща.

— Була така за німців. Тепер нема.

— Я з вами, старший сержанте, щиро, як з давнім знайомим, але це не означає…

— І що, з тієї щирості, з тієї доброзичливості ви послали коваля по решту свого війська?

Між ними запало напружене мовчання.

— Навіщо вони сюди йдуть? — іще раз запитав він у Гака, не дочекавшись відповіді на попереднє запитання. — Щоб у людей стріляти та палити будинки?

Надто довго тривала ця розмова, аби лишитися непоміченою. Люди забавлялися, танцювали, оркестр грав, як і досі, але в тому кутку залу стало трохи просторіше, бо й свої й чужі підтяглися, щоб бути ближче.

— Вийдімо всі на ґанок. — Шеф навіть не підвищував голосу, його й так почули. — Повториш, Глино, якщо хтось недочув.

Намагаючись не виказувати хвилювання, всі з удаваними посмішками рушили до дверей. Гак спинився на секунду біля Органіста, взяв у нього з рук склянку з горілкою і, відтягти розстебнений кітель, вилив за пазуху.

— Всі па вихід, — повторив Гак.

Перед ґанком утворилося неправильне півколо, відкрите до заґратованого вікна, за яким при лампі з геть закіптюженим склом Соб і Кудлатий різалися й далі в карти, навіть призабувши, навіщо їх залишили разом.

— Гей, ви там! Перерва! — наказав Шеф гравцям.

Він став трохи вище од решти, на сходи. На обличчя йому лягав рожевий відблиск далекої пожежі па перевалі.

— Думав, розійдемося вранці, але через ту пожежу довелося, раніше. Пан поручик викликав підкріплення, а зараз він повинен його затримати, щоб не ввійшло до міста.

Всередині будинку гухкав бубон, пищали скрипки, лише тут запала раптова тиша. Здавалося, ніхто не рухається, але коло розламалося і в іншому місці; і обидві групи розступились: біля ґанку лишилося п’ятеро солдатів та міліціонер, навпроти — восьмеро з банди.

— Товариш старший сержант має рацію, хоч і не повністю… — відповів Гак. — Кидай, Кудлатий, оті карти до холери.

Кудлатий визирнув за ґрати — що там робиться. Соб скористався з нагоди й схопив його за руки. Обидва повалилися на підлогу, перевернувши столик, на них посипалися карти, полетіли недокурки, тарілка з рештками хліба та ковбаси.

Цабе ще на початку сутички вскочив з ґанку до сіней. Хряснули двері. Стіною пробігла тінь. Ще якийсь грюкіт, запала тиша.

— Пусти, — почувся здавлений голос Кудлатого. — Пусти, бо кістку зламаєш, холеро.

— Потерпиш, — відповів Соб.

— Все в порядку, громадянине старший сержант. — Цабе підвівся з підлоги і визирнув крізь ґрати.

Шеф за весь час навіть не здригнувся, але й з Гака не зводив очей.

— Вийдете крізь браму, потім вулицею просто через ринок, — неприродно спокійним голосом почав пояснювати Шеф. — І як тільки зустрінете своїх, повертайте разом з ними в гори. За годину після сходу сонця чекайте на перевалі. Від вас залежить, чи ваш ватажок повернеться, чи переживе він цю ніч. Перша куля з вашого боку рикошетом влучить у нього… Ну, що ж, дибайте.

Спочатку рушив один, за хвилину, повагавшись, — троє, за ними знову один і ще один. Кілька перших кроків усі шестеро ступали, озираючись, поволі, а потім пішли швидше, щоразу з більшою впевненістю, що за спиною не пролунає черга.

— Випускайте тепер отого з комірчини. Нехай забере пістолети та головні убори. Автомати лишаться!

Першим вийшов Цабе із зброєю через руку і пороздавав своїм. За ним Кудлатий з пістолетами в кобурах та шапками, але босий.

— Віддай йому чоботи, — наказав Шеф.

— Він програв їх у “дурня”. Все було чесно, — пояснив Соб.

— Віддай!

Поки Кудлатий узувався, Гак мовчки стояв біля ґанку. За спиною Шефа відчинилися двері, голосно бухнула музика, і на порозі став поручик Береза.

— Владеку?.. — звернувся він до Гака. — Ти тут, а Марина каже, пішов не попрощавшись…

— Я зараз повернусь. Іще трохи з товаришем старшим сержантом побалакаю, — відповів Гак і, зачекавши, поки причиняться двері, додав: — Руїна, смішний воєнний огризок, цей ваш дружок.

— Казали, що то ваш приятель. Нам він ні брат, ні сват.

— Тоді чому ви тут? Заплатив?

— Бачу, пан поручик по-іншому розуміти не годен. А може, мені вже просто остогидли трупи, пожежі й різні сучі сини, які хотіли б…

— Довго маю стриміти на мушці?

Шеф опустив дуло, пригасив у собі злість і вже спокійно запропонував:

— Перейдімо до брами.

Гак обернувся й рушив перший, засунувши руки в кишені, а старший сержант два метри праворуч і півметра за ним, саме на такій відстані, щоб у разі потреби не натискувати на спуск, а бити прикладом.

— Не довіряєте, думаєте, мною пожертвують? — глузливо спитав Гак.

— По-різному може бути. Залежить від того, хто перебере на себе керівництво.

Може, то буде такий, що давно чекав нагоди.

Запало тривале мовчання. Шеф при місячному світлі вдивлявся в обличчя Гака, ніби в книжку, з якої хотів вичитати правду. Після вересня тридцять дев’ятого всі побачили, де біле, а де чорне, де свій, а де ворог, і помилки траплялися рідко. А в сорок четвертому, коли вже видно було омріяний берег, усе раптом так переплелося, хіба що рідній матері можна було вірити, але чи можна вірити підхорунжому навіть з власної роти?

— Жоден з моїх перший не вистрілив, — нагадав Гак.

Шеф подумав: брехливі твої слова. Просто ми не дали вам можливості цього зробити.

— Пан поручик може йти, — раптом промовив він.

Гак не зрушив з місця.

Старший сержант закинув ППШ на плече і повторив різкіше:

— Йди!

Аж тепер Гак обернувся й, не підводячи голови, рушив бруківкою.

Підійшовши до козлів з колючого дроту, Гак виявився сам на порожній Ринковій вулиці.

— Гей, друга рото!

Зачувши цей окрик, він зупинивсь і озирнувся.

— До референдуму лишилося кілька днів. Потім — амністія.

Гак не відповів. Незабаром він дійшов до ринку й щоразу менше дроту відділяло його від Органіста, який виглядав з-за наріжного будинку.

— Пане капітан, маю честь доповісти, що ескадрон уже прибув. — Бородань махнув рукою позад себе, на кіннотників, що тупцювали по той бік ринку. То був, звичайно, не ескадрон, але добрий десяток вершників. Гак ступив крок уперед і поклав руку на кобуру бороданя.

— Позичте, поки свій дістану.

— Слухаю.

Органіст козирнув, обернувся кругом, як на плацу, але, не зробивши й двох кроків, дістав кулю. Він рвучко ступив уперед, ніби його штовхнули в спину, вклякнув на коліна й упав долілиць. Йому ще вистачило сили зіп’ястись на руках і спитати сповненим болю голосом:

— Пане капітан! За віщо?..

Тиша розшарувалася, мов сир і сироватка в молоці, що звурдилось. Окремо мовчали вулиці, що чекали світанку за віконницями, наперекір їм гомоніла ксьондзова хата, сяючи на всі боки вікнами, й окрема тиша стояла довкола кам’яного муру, що оточував костьол і цвинтар.

Шеф поволі йшов уздовж своєї бойової лінії. Праворуч могилки, зарослі молодою травою, доглянуті, як на селі, бо ж місто було невелике, кожне недбальство сусіди помічали, а ліворуч огорожа, поставлена років сто тому, але, за старою воєнною традицією, здатна захистити від куль, шкода тільки, що не мала бійниць.

У музику, що долинала з будинку, в ритмічне гупання бубона й контрабаса впліталося неголосне постукування — то зовсім близько Суворий, поставивши кулемет на триногу біля хижки гробаря, мостив камінці, вибудовуючи бійницю.

— Ну й що, гратиме? — спитав Шеф.

— З гикавкою. Бракований інструмент. Сам знаєш: не військові, а цивільні стріляли з нього п’ять років тому.

— Може, не повернуться, — мрійно сказав Шеф. — Відпустив я того Гака. Соромно свого колишнього підхорунжого тримати під дулом, як заложника.

— Ти ж казав мені сьогодні, щоб я в люстро подивився й згадав, як мені свої рота розірвали.

— Ну, це тебе поліція за політику, — відповів Шеф у задумі.

— Гадаєш, Гак більше любить ППР, ніж довоєнна дефензива — комуну?

Шеф не відповів, лише згорбився, втяг голову в плечі.

Десь поблизу Граф бренькав на російській гітарі, позиченій у ксьондза.

Весільний гомін нагадував гудіння вулика, а на тім тлі то виринала, то стихала мелодія пісні про піхоту й дзвін. Хлопець грав та ще й підсвистував. Мабуть, був не сам, бо для себе так не старався б.

Під білим березовим стовбуром Соб і Цабе прилаштовували широку дошку, вийняли з мішка гранати й викладали їх рядочком. Займалися вони тими приготуваннями без особливого ентузіазму, бо гранати були вже не армійські, а їхні власні, щоправда, поцуплені.

— Таке добро змарнуємо, а потім з чим на рибу? — бурчав Соб нібито собі під ніс, але так, щоб було чути.

— А може, й не змарнуємо, — втішав його Цабе.

— Скількох ви тоді в Колобжегу закидали? — спитав Шеф, хоча добре сам пам’ятав.

— Вісімнадцятьох! — озвався Цабе.

— Сімнадцятьох, — уточнив Соб.

— Якщо вони раптом тут проходитимуть, вогонь відкриємо лише після вас.

— Гаразд, — згодився Цабе. — Бо як завчасно зняти стрілянину, вони розбіжаться на всі боки.

Шеф рушив на звук гітари, крізь густий морок уздрів між деревами Графа, який був не сам, хтось тулився до нього. То мала бути дівчина, якій він скоріше напівголосно розповідав, ніж співав:

…далеко чи близько від рідних сторін,

завжди піхоту,

завжди піхоту,

завжди тебе закликає дзвін.

Скінчивши, він ще раз просвистів мелодію приспіву, вже за спиною Шефа, який тим часом здибав у кінці стежки Корбу, — той сидів на вогкій од роси траві могили.

— Тобі що, Польща мала? Мусиш на небіжчикові сидіти?

— Найзручніше. Налити? — Корба витяг з трави пляшку й другу склянку.

— Тільки не на посту. Завтра вранці поїдемо далі, тож гляди нам зубів не повибивай.

Узяв горілку з рук капрала, вилляв на могилу хрест-нахрест, як це роблять селяни, струшуючи на підлогу останні краплі для домовика.

Хрестів було небагато, костьольний мур круто звертав за розлогим каштаном. Під деревом маячив нерухомий кінь, а над муром стирчав багнет, на якому рожевів одблиск із вікон ксьондзової хати.

— Гак бачив ті загородження, — мовив Шеф у темряву, в бік багнета. — Він туди не піде, але треба було б комусь одному пильнувати.

— Я товариша Конрата просив, і він обіцяв, в разі чого, вистрелити з нагана, — відгукнувся голос невидимого Глини.

Хто не знав, міг би подумати, що то Гнідий промовив. Шеф усміхнувся з того кінського жарту і з наївності горбаня, який гадав, що в бою може почути револьверний постріл.

— Я видав йому й ракетницю: три червоних, дві зелених ракети… — випередив докір міліціонер, ніби прочитавши думку Шефа.

— Браму треба замкнути, — перебив Шеф.

— На засуві. Я ще й дротом обкрутив.

— Розумно. А зараз обійдіть усіх і попередьте, щоб першими не стріляли. Хай чекають, поки Соб і Цабе кинуть гранати! А може, ще не прийдуть… Перекуримо?

Вони мовчки затяглися грубо накришеною махоркою, випускаючи сизі струминки диму.

Десь на половині цигарки Глина тихо промовив:

— Я недовго буду в міліції, бо люди сміються — горбатий, мовляв, у мундирі… Вступлю до музичної школи. Хай три, п’ять, хай навіть десять років… Все одно. День і ніч гратиму, поки навчуся так, щоб люди слухали і навіть зблизька не помічали мого горба…

Глина урвав себе на півслові.

З боку міста долинув крик найраннішого, найретельнішого півня. Коротко мукнула зі сну корова.

Гнідий мовби й не чув цих звуків — ступив до муру, покрутив головою, поводячи своїм єдиним оком по луці і стрижучи вухами.

Міліціонер із старшим сержантом перезирнулись. Усе було ясно.

— Я їм зараз скажу.

Глина кинув недопалок, затоптав його і, спираючись на карабін, рушив, погойдуючись, попід муром.

Біля муру стало зовсім тихо, і, здавалося, ще гучніше залунала музика. Контрабас та бубон гучали, як африканські тамтами, й ці звуки розлягалися над росяною лукою аж до самісінького небокраю.

Глина докульгав до хижки гробаря та тієї щербини в мурі, з якої стирчало дуло розкаряченого на трьох ногах кулемета, й повернув назад. На луці, якщо придивитись уважніше, вже можна було помітити не якісь там невиразні плями, а досить густий і довгий, потрійний стрілецький цеп.

Вони не бігли, але йшли прискореним кроком, проминаючи останні кущі й розриваючи останні пасма туману, їхнє праве крило, що сунуло, на щастя, в бік Суворого, вже добиралось до того місця, де лука переходила в трав’янистий схил костьольного пагорба.

Глина поглянув на Шефа, але той заспокійливо підняв руку з дірчастого кожуха ППШ й показав у бік муру ліворуч. З-за кам’яної огорожі костьолу полетіли гранати, полетіли рясно, мов груші з дерева. Коли б на мить спинити їхній лет і полічити, то набралось би, певно, не менше, як півтори дюжини.

Суворий притиснувся до кулемета, Соб і Цабе, вхопивши в широкі правиці по три металевих яйця, вже висмикували запобіжники для повторного кидка. Граф нетерплячим рухом відсилав дівчину до священикового будинку, а Корба приготував свого маузера з дерев’яною кобурою-прикладом.

Бандити, що сунули цепом, видно, ще нічого не збагнули: надто багато каменюк зависло в повітрі, щоб повірити, що то гранати. І лиш коли ці “каменюки” попадали на землю, хтось устиг крикнути:

— Падай!

Кінець слова потонув у гуркоті майже одночасних вибухів і в сліпучих спалахах. Хлопці попригиналися за муром, бо від протипіхотних гранат осколки летять далеко, але не встигла ще влягтися луна від вибуху, як над муром зблиснули автомати Графа й Шефа, короткими серіями, з характерним звуком заскрекотав маузер Корби, сухо стріляв карабін Глини й соковито татакав кулемет.

Уночі й сірника за кілометр видно, не те що вибух ручної гранати. Для тих, що стежили з перевалу, й костьол, і дзвіниця на тлі неба окреслились, наче підсвічені прожектором.

Батальйон уже кілька годин був на ногах, бо ще над вечір було отримано шифровану радіограму: Гак збирається на ніч до містечка. А десь біля восьмої вже як запали сутінки, начальник штабу дивізії спитав по телефону, де, до біса, ота полуторка з демобілізованими розвідниками. Капітан, командир полкової розвідки, заклався, що його вихованці чатують на Гака в тім містечку.

Коли ж забабахкали гранати, всі все збагнули, дарма що довкола була темна ніч…

А тим часом у містечку після гранатного салюту вдарили всі стволи й, головне, кулемет, котрий виплюнув зо три десятки набоїв, трохи затхнувся, але, подолавши гикавку, випустив ще одну довгу чергу.

Наступ бандитів захлинувся. Однак це були професіонали, які не раз виходили з пасток, тож, відступивши метрів на п’ятдесят і трохи оговтавшись, вони відповіли вогнем.

Стрілянина вщухла так само швидко, як і почалась. Ніхто не хотів марнувати патронів. Лише один автомат озивався з луки через певен проміжок часу одиночним пострілом — чи стрілець був недосвідчений, чи, може, перевіряв затвор після осічки.

— А пукав би ти бабі в горщика! — вигукнув Граф і підійшов до Шефа.

— Ану, марш на місце! — скомандував старший сержант. — Зарано зуби щирити. А пика в тебе така, мовби орден дістав, — додав лагідніше.

— Що там орден, громадянине старший сержант… Щиро кажучи, вчора, коли Суворий той вусик зламав у свічці, я не з відваги залишився, не тому, що служба чи дружба, Польща народна чи незалежна, бо до всього того було байдуже… А тепер я думаю — то не життя, коли ти сам-один.

— Зачекай хвилину!..

Десь біля ринку заіржав кінь. А може, тільки здалося? Ні, бо Гнідий, зачувши постріли, занепокоївся. Ще раз почулося іржання й раптом урвалося.

— Перевір, що то за кінь на ринку. А потрібна буде допомога — свисни.

Хтось крикнув, зацокотіли копита по бруківці. На Ринкову вулицю вилетіло кілька вершників, і Граф пошкодував, що не встиг туди раніше, бо якщо стріляти, мав би добігти до брами.

Коли перші коні на всьому скаку перескочили через загородження, з долішнього вікна басовито гукнув дуплетом штуцер, і двоє вершників упало на брук. Перекинувши ноги через низький парапет, Конрат, сплигнув на вулицю й, спершись спиною об стіну, звів руку з наганом.

Цокіт копит по бруківці. Коні в шаленому леті. Наган вистрілив раз, удруге, втретє… Хтось іще, зойкнувши, звалився на землю. Вдарив автомат, і старий на очах почав маліти, зсуваючись по стіні.

Щойно Граф добіг до останньої пари лип на алеї, як перед замкненою брамою з’явилися коні. Вершники просто з сідел вибиралися на мур, а з муру стрибали на подвір’я.

Граф свиснув на пальцях і, лігши за старою липою, зняв четвертого вершника.

Черга у відповідь зідрала кору зі стовбура, оголивши білу, як кістка, деревину.

Шеф, спираючись спиною на каштан, дав кілька коротких черг, аби притиснути бандитів до землі й допомогти Графові. Потім клякнув на коліна, замінив магазин і наказав Глині:

— Клич усіх, окрім Суворого. Відкинемо вершників за мур, поки їм не надійшла підмога!

— Вже надходить! — доповів міліціонер, вихилившись за огорожу.

— Ну, то стій тут. Близько не підпускай, а ми тим часом… Корбо, за мною! — гукнув він, біжучи поміж могил.

На краю цвинтаря Шеф упав за кам’яним хрестом і причаївся. За ним уже ляскали поодинокі постріли міліціонерового маузера та гвинтівок Соба й Цабе, аж захлиналися чергами автомати й кулемет бандитів, що знову наступали. А наш кулемет під хижкою гробаря, хай йому чорт, мовчав.

Із тіні, з-під муру вихопилося двоє бандитів. Шеф скосив одного, а Корба, що лежав на кілька метрів ближче до костьолу, та Граф з-поміж лип прошили другого перехресними чергами.

Ніякої відповіді на постріли. Невже їх було тільки двоє?

— Вилазь з ВІНу,[7] сучий сину! — гукнув Корба.

Ніякої відповіді. Лише з луки дедалі ближче стріляли бандити, а наш кулемет і далі мовчав. Якщо вийдуть на штурмову відстань, то саме час допомогти своїм: три карабіни не стримають таку навалу.

— Гей, відважна бабська с…, як там служиться у Гака? — під’юджував бандитів капрал, трохи підводячись, щоб краще бачити.

З вікна будинку по вулиці Костьольній, з мезоніна, бабахнув постріл. Червона смуга, як дріт, уп’ялася в пошиття стодоли. Друга… третя… На стрісі застрибали ще невеликі, тремтливі язички полум’я.

Корба підхопився.

— Ти куди? Стій!..

— Вивіску нам спалять ті кугути короновані! — гарикнув капрал, обминаючи на бігу Шефа.

Коли він вибіг з-поміж могил на відкритий простір, його теж досягла червона смуга, и капрал полетів через голову, мов заєць.

Убитий?

Якусь хвилю він лежав нерухомо. Потім повільно, намагаючись не виказати себе різким рухом, простягнув руку до маузера, який випав був у нього з рук, Звинувшись, наче земляний черв’як, дзьобнутий сапою, Корба одним ривком утиснув тіло за цямрину криниці.

Три червоних язички полум’я на стрісі стодоли злилися й тепер жадібно поглинали солому, вириваючи цілі сніпки й шпурляючи їх угору смолоскипами.

Раптом розчинилися двостулчасті двері, і в них постав Сивий, притискаючи під лівою пахвою дошку з новим малюванням; правою рукою він підняв угору ліхтар, ніби хотів краще роздивитися пожежу.

Черга з-під муру здерла з дверей віяло трісок, черга Графа з костьольної алеї скресала іскри з каміння. Знову кілька пострілів з-під муру, потім постріл Корби з-за криниці.

Сивий завив і кинувся до дзвіниці. Він біг нерівними стрибками, ніби в нього вселилося два посварених чорти. Згубив дорогою дошку й ліхтаря — спалахнула калюжа вихлюпнутого гасу. Може, саме ці нескоординовані рухи врятували Сивого від рясних куль — жодна навіть не дряпнула його, він досяг дзвіниці й грюкнув за собою кутими залізом дверима.

Нарешті люто задуднів наш кулемет: може, він ще прислужився б справі, якби знову, цього разу остаточно, не вийшов з ладу.

Бандити добігли до муру й почали його перелазити. Щоразу вище здіймалося полум’я пожежі, щоразу світліше ставало за муром, а вони сунули, ніби та нетля, що злітається на світло.

Шеф поскликав своїх, сам відтяг Корбу під дзвіницю, але двері були засунуті зсередини. Глина гукав Сивому, щоб відчинив, та дідька лисого там можна було щось почути чи второпати, а тим більше переконати недоумкуватого. Отак було втрачено фортецю, яку з годину могли б утримувати. Отже, хлопці лишилися між могилками.

Зграї куль прошивали повітря, стинаючи гілки й шаткуючи листя, дзвеніли по залізних хрестах, лупали каміння й цеглу, але не потрапляли в ціль. Темні постаті, які важко було розгледіти, перескакували з місця на місце, прискаючи вогнем із стволів.

Перебіжка Сивого від стодоли до дзвіниці, а потім Шефа, який перетяг Корбу туди ж, нарешті крики Глини під засунутими зсередини дверима — то останні події, які вміщуються в часі і піддаються описові. Пізніше навіть диявол не зміг би второпати, хто, що і як, — лише великий стовп вогню, стрілянина і удари дзвона на сполох.

Той подзвін засвідчив, що Гак уже на цвинтарі, під костьолом. І саме в цей час на командний пункт дістався солдат третьої роти. Не чекаючи, поки зв’язковий закінчить рапорт, не чекаючи й наказу полковника і діючи, таким чином, усупереч статутові, капітан, командир роти полкової розвідки — той самий, що зачитував наказ про демобілізацію, прощався із взводом і передавав посилку для поручика Берези — підняв роту, розгорнув її в бойові порядки.

Зарипіли ремені, в швидкому темпі загупали солдатські чоботи. Й поки полковник зарядив ракетницю й звів курок, рота почала бігти…

Дзвін гучав безперервно. Він, здавалося, ні на мить не замовкав до самого похорону, хоча це не так, бо тоді, як промовляв полковник, а потім ксьондз, і коли капітан, командир полкової розвідки, закрив обличчя долонями і сльози текли йому між пальцями, — тоді напевно мала бути тиша.

Отже, якась перерва в тому гучанні була, й не лише після потрійного салюту, який не зовсім у лад зробили солдати-новобранці. Сивий знову сполошився разом із птаством і потяг за линву. Підмінили його ті-таки новобранці, похитуючи в такт виголеними, як бубон, синявими маківками, вони дзвонили дедалі голосніше, бо дзвін для такого випадку — це найпростіша і найвеличніша музика.

На ґанку священикового будинку поручик Береза, й досі в застебнутому мундирі, спершись об стіну, повільно говорив до офіцерів, що прийшли на допомогу, й до Марини, яка заплела коси віночком:

— Не думав, не гадав, бо ми з ним обидва — випускники тридцять восьмого року. Й потім разом, як брати, були в стількох боях…

Під муром рядочком лежали вбиті. Обличчя прикриті шапками й кашкетами різного крою, з орлами, оберненими до стіни. Однак Гака, першого скраю, можна було впізнати з мундира й ремінного плетеного шнурка на шиї, з якого хтось уже відчепив пістолет.

— Учора ввечері я був переконаний, що ніч мине, і в разі потреби всі стануть до оборони, — вів далі Береза, — а той ваш старший сержант заперечував, що всі — то те саме, — що ніхто, і для кожної роботи потрібно кілька справжніх фахівців. Так сказав той старший сержант, прізвища не пам’ятаю… Може, ти, Марисю, запам’ятала?

— Я не спитала, як його звати. — Дружина підтримувала його за плечі.

— Він, може, й казав мені, але я гублю слова… Лікар твердить, що це минеться…

— Я знаю того старшого сержанта. То все мої хлопці, з полкової розвідки, — заспокоїв Березу капітан. — Навіть маю до одного з них листа від матері й сестри з Радомська, знайшов у штабі після їхнього від’їзду… Але це, зрештою, вже не має значення. Йдіть відпочивайте. Було, минуло. Все в порядку. В порядку…

Біля костьольних воріт солдати підсаджували на машину полонених. Збоку стояв санітарний автомобіль з відчиненими дверцятами, а в ньому під наглядом вусатого санітара лежав на ношах Корба, обмотаний закривавленими бинтами.

Підійшов Сивий зі своєю вивіскою, підсунув дошку під ноші, а потім торкнув капрала за плече раз і вдруге. Корба розплющив очі, потемнілі від болю, потім заплющив їх знову.

— Чого ти? Ну, чого? Йди звідси… — лагідно відганяв Сивого санітар. — Дай людині спокійно померти.

Капрал Корба зачув ті слова.

— Не діждешся, — пробурмотів він.

Обернувши голову, Корба якийсь час дивився на червоний автомобіль, намальований скраю дошки, що виглядала з-під нош, навіть усміхнувся, але відразу ж спохмурнів.

— Візьми за роботу.

Він подав Сивому годинника з ланцюжком, а потім одвернувсь і втупився поглядом у той бік, де на місці стодоли диміли недотлілі балки. Посеред згарища стирчав кістяк обгорілої полуторки.

З того місця, над яким взвод салютував, уже пішли не тільки солдати та цивільні, а й найпобожніші жінки — час був ставити картоплю на обід.

Біля піщаних горбочків з однаковими хрестами, ще без табличок, лишилося всього четверо: низько похиливши голову, стояла навколішках Чорноволоса; поряд з нею так само клякнув Цабе й кулаком завбільшки, як буханець, бив себе в груди; незрушно стояв простоволосий Шеф із складеними для молитви руками, а півкроку за ним Суворий спирався на стовбур каштана.

З тіні під деревом склистим оком позирав на людей Гнідий, але серед них бракувало його хазяїна.

Могила, біля якої стояла навколішках дівчина, була вкрита гілками розквітлої черемхи. До хреста могили, де був похований Соб, колючим дротом прикрутили металевого Ісуса. На третій лежав кашкет з орлом. У четверту могилу хтось увіткнув старомодну палицю з металевою головкою.

…Пройшло військо, проїхали машини й дві польові кухні.

— Якщо хочемо до вечора дійти до мосту, то час рушати. Нашої полуторки вже немає, — нагадав Суворий.

— Хочемо, — погодився Шеф, натягаючи кашкета.

— Горбатому кінь уже не потрібний, — мовив, підводячись, Цабе.

Не дочекавшись ні схвалення, ані заперечення, він почав нав’ючувати Гнідого розбухлими рюкзаками.

— Сліпе, старе, але завжди допоможе, — промовляв Цабе й раптом почав терти очі, розмазуючи пилюку по обличчі. — З конем легше, аніж самому.

Нарешті один за одним рушили до брами: Шеф першим, а Суворий — останнім.

Коли проминали санітарну автомашину, Корба довго дивився їм услід і лише в останню мить неголосно гукнув:

— Суворий!

Сержант підійшов, повернувшись до пораненого лагіднішою щокою, й по хвилі мовчання з усмішкою запитав:

— Ну що, про фірму не забувати? Коли треба для пікніка чи для весілля?

— Ні. Фірма прогоріла. Я хотів тільки сказати: не думай, що я залишився через оту зламану свічку. Як ніхто, то ніхто, а коли всі, то всі.

— Ясно, Корбо, кожен з нас вирішував сам. Не було ніякого наказу.

— А чи пам’ятатиме тут хтось, що був Граф, був Соб?

— Та всі повинні…

— Ну, то привіт.

— Привіт.

Спорожнілою дорогою, що вела попід костьольною огорожею, вийшли в поле три солдати й кінь. Тяглися за ними короткі полудневі тіні й більше нічого, бо, оскільки Гак загинув, солдати стали вже не потрібні. Містечко хотіло думати лише про те, що буде сьогодні й завтра, і забути, що було вчора, — по можливості якнайшвидше.

Може, саме тому ніхто потім не доглядав надто старанно за тими чотирма могилками.

Найдовше зберігалася могила Графа. Не те, щоб дівчина дбала, бо вийшла заміж під наступний великдень, але з Радомська раз на рік приїжджали дві жінки — молодша й старша.

Потім уже тільки старша.

А це ось віднедавна — ніхто.

Переклад з польської.