Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

Микола Шпаковатий[3] Я — БОРТ 13–86… Повість

Удруге потрапив Іван Нетребчук до цього міжнародного африканського аеропорту, злітно-посадочна смуга якого бігла вздовж узбережжя Індійського океану. Коли три роки тому він прилетів сюди, то океан був гладенький і чистий, наче намальований у напівсвітлих кольорах досвідченою рукою мариніста. Нині ж штормило, і великі темно-зелені хвилі раз по раз гахкали у високий берег, на якому стримів кількаповерховий аеровокзал. Це заважало Іванові зосередитись: ніяк не міг уявити тієї миті, коли нарешті дівчина-стюардеса оголосить, що літак перетинає Державний кордон Радянського Союзу.

За цих три роки Нетребчук у відпустку так і не зібрався: роботи щодень — з ранку, до смеркання, та й платили не так уже густо, на дорогу туди й назад треба було вбухати чи не річний заробіток. Тож не дуже й поривався — терпів. Двом його колегам, інженерам-нафтовикам, з котрими знався ще в студентські роки, поталанило більше — їх разом відправили на захід країни, в савану, де нещодавно наші ж геологи знайшли; нові нафтові родовища, а його (і чим він так сподобався посольському функціонерові?) залишили поблизу столиці, на старих, добряче занедбаних і — що було зовсім кепсько — з незнайомим застарілим обладнанням вишках. Довелось йому самому працювати з кількома десятками робітників-негрів, з яких лише декотрі розуміли англійську. Перекладача йому за два роки так і не дали, хоча не раз обіцяли і посольство, і місцеве управління нафтової промисловості. Втім, вийшло на краще: з за цих три роки навчився досить пристойно говорити місцевою мовою — банту, непогано розумів й офіційну — португальську. Таки мудро кажуть люди, що лихо не без добра.

Пропонували йому в посольстві продовжити контракт ще на два роки, але відмовився. Гай-гай, це ж три роки, як один день, люто смажило його чуже палюче сонце…

Нетребчук знічев’я косував на широченний екран японського телевізора, звідки темношкірий супермен раз по раз палив із кольта у білий світ і після кожного пострілу галантно посилав бозна-кому повітряні поцілунки. З численних динаміків, що були розтикані по всіх закутках аеровокзалу, линула тиха джазова музика. Її інколи уривав м’який жіночий голос, що португальською й англійською мовами сповіщав про черговий рейс. У просторому залі, розділеному прозорими скляними перебірками на рівні квадрати, снували пасажири. Здебільшого це були негри, араби та мулати. Лише зрідка можна було побачити занепокоєне обличчя білого. Поміж пасажирів, котрі, вмостившись у глибокі м’які крісла з яскраво-зеленим матерчатим оббиттям, явно нудьгували, граційно походжали довгоногі й вузькоплечі дівчата-негритянки, навперебій пропонуючи морозиво, бутерброди, мінеральну та фруктову води. Якщо у котроїсь із них щось купували, дівчина надовго заклякала в низькому поклоні, а тоді так само довго завчено всміхалася.

Івана дівчата-рознощиці чомусь вперто обминали, хоча, як він устиг помітити, біля європейців зупинялись особливо часто. Він спробував поглянути на себе збоку: потерті до білого старенькі, ще з дому, джинси, непевного кольору, вилиняла безрукавка, добряче стоптані кросівки й худа спортивна сумка через плече. “А може, їх відстрашують мої непривітні й сторожкі очі?” — усміхнувся сам до себе. Старий кульгавий негр Самора, його помічник на вишці, в день зарплати після кількох ковтків рому завжди його запитував: чи у Радянському Союзі в усіх такий похмурий та важкий погляд? Самора був єдиним із робітників, хто приїхав до аеропорту проводжати його. І хоча Іван знав, що решта не змогли — в останні місяці план хронічно не виконувався, знизилися заробітки, — все ж у ньому зринуло почуття образи: що не кажи, три роки разом ковтали гарячі нафтові випари. Тому був до сліз розчулений, коли, приїхавши в аеропорт, ще здалеку побачив щуплявого Самору. Щоправда, Самора дуже квапився й чекав його лише для того, щоб потиснути руку й передати подарунок бригади — електронний швейцарський годинник “Омакс” останньої моделі. Нетребчуку було ніяково за такий дорогий подарунок, знав-бо напевне, що нафтовики зовсім не розкошують у своїх очеретяних хижках. Він гарячково міркував, як відмовитись од годинника, та, так нічого й не надумавши, зняв свою позолочену “Победу”, що йому років дев’ять тому подарувала на двадцятиріччя Леся…

Зблякле осіннє сонце вже підкочувалось до небокраю, і довга безформна тінь від гайку молодих дубчаків простягла стопалі руки через свіжу ріллю аж до виполосканої рясним нічним дощем бетонки — тренувальної злітно-посадочної смуги аеродрому. Вони всі, шестеро хлопців-курсантів та інструктор, стовбичили біля будки, наче прикуті ланцюгами до землі, і лише незмигно, приголомшено дивились на вібруюче крило планера, що ріжком стирчало з ріллі біля дубняка. У вухах стояв сухий тріскіт фанери, й чулося — на другому березі річечки, біля села, тривожно ревла худоба.

Потім вони гуртом бігли, шпортаючись у брилястій ріллі, бігли, скільки духу було, ніби намагаючись наздогнати згаяну біля будки мить. Враз звечоріло, річечка потемнішала, і чорні береги, ніби насуваючись один на одного, виштовхували з її глибин усе розпачливіше худоб’яче ревіння…

Раптова темінь, здавалось, не торкнулася лише Лесиного обличчя — так неприродно біліло воно на жмутикові прижухлої трави обіч ріллі, за кілька кроків од уламків планера. Біла косинка в червону цяточку зсунулась дівчині на шию, й було добре видно, як на скроні слабенькими поштовхами пульсувала тонка цівочка крові, як дрібно тремтіли довгі, ледь підфарбовані чорною тушшю вії.

Іван упав навколішки, квапливо затулив долонею червону цівку… Щойнол його рука торкнулась скроні дівчини, як вона повільно розтулила повіки, осмислено й радісно — самими лише очима — всміхнулася…

— Іванку… серце чогось тремтить дуже… Іва-а-а-а… — Враз стуманілий погляд очей ковзнув по хлопцеві, по уламках планера, оповив їх своїм туманом, на ледь уловиму мить прояснів і зринув у провалля…

— Ваню, Ва-а-а-ню, — чувся від перехнябленої льотної будки надтріснутий хлопчачий голос.

— …нню, нню… — вторував йому дзвінкий дівчачий…

— Як же так, га?.. — Вугруваті щоки інструктора смикались, а припорошений сірою курявою формений кашкет раз по раз злітав із голови під пахву й знову опинявся на спітнілій маківці.

Худоба вже перестала ревти, але натомість звіддалік, у просвітку між згромаджених темних хмар, зблиснуло й кілька разів поспіль гуркнуло. На неприродно зблідле обличчя Лесі зненацька впало кілька краплинок дощу.

— Царице небесна!.. — Інструктор, уже вкотре переправивши кашкета з голови під пахву, вклякнув поряд із Нетребчуком і чорними пальцями обережно стер дрібні краплі з Лесиного обличчя.

В громадді хмар усе настійніше били громи, і гроза, що не забарилася, почала рясно сікти по зеленому листю дубків…

Легкий дотик сухих, гарячих пальців змусив Негребчука розплющити очі — перед ним стояла й очікувально дивилася своїми чорними, мов стиглі вишні, очима дівчина-мулатка. Власне, це була ще дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти з вузьким видовженим обличчям і маленьким плескатим носиком.

У тонких витягнутих руках вона тримала круглу, помережану химерними кольоровими візерунками тацю. В її погляді було стільки благання й водночас надії, що Іван мимохіть узяв з таці й квапливо сховав до сумки кілька коробок американських сигарет й інкрустовану сріблом запальничку із слонової кості, хоча сам ніколи не палив. Його навіть не збентежила названа писклявим голоском тризначна цифра. Мулатка вдячно всміхнулася, зробила на європейський кшталт кніксен і майже бігцем подалась до ресторану за черговою порцією товару. Нетребчук дивився їй услід, і в ньому стигло переконання, що дівчинка-мулатка знову принесе йому цигарки або ще якийсь непотріб. Навіть зринуло бажання кудись сховатися, навіщо він лише здвигнув плечима.

Перед скляними, запнутими оксамитовими гардинами дверима ресторану дівчина лицем до лиця зіткнулася з низеньким негром-швейцаром у розцяцькованій малиновій лівреї. Швейцар сердито відштовхнув дівчинку і схилився в доземному поклоні — з ресторану виходив товстий сивий негр у сірому костюмі з великими накладними кишенями і жовтою текою з крокодилячої шкіри під пахвою. За ним вервечкою вислизнуло четверо молодиків-африканців у однакових смугастих сорочках і з кольоровими хустинками на шиях. Останній з них недбало тицьнув у підставлену швейцаром руку кілька монет. Іван за два роки перебування в Африці не так часто зустрічав сивих негрів, тому з цікавістю стежив за товстуном. Той неквапом, роззираючись урізнобіч, дрібними кроками пройшовся туди й назад, зупинився саме навпроти Івана, дістав із бічної кишені піджака коробку з сигарами “докастровського” періоду. Зразу ж до нього підскочив один із молодих негрів, що супроводжували його, й чиркнув точнісінько такою, як у Івана, запальничкою.

“Подарунок братові меншому буде, мабуть, уже палить”, — Нетребчук видобув із сумки свою запальничку і став роздивлятися химерну голову лева, з пащеки якого при натискуванні маленької червоної кнопочки на спині вихоплювався язичок полум’я. Він безупинно натискував і натискував на кнопку, аж доки не урвалася музика і м’який жіночий голос сповістив англійською мовою, що розпочинаються регістрація пасажирів рейсу 13–86 на Париж.

“Нарешті, — подумав Іван, мимохідь зиркнувши на новенький “Омакс” — Саморів дарунок. — Уже півгодини, як мали злетіти”, — і заквапився до реєстраційного сектора. Там тупцювалися два араби у темних костюмах і з великими срібними хрестами на грудях. Вони порозкладали перед службовцем аерофлоту — гострооким, широковидим негром — свої паспорти і, навзаєм жестикулюючи, щось доводили йому. Той, здавалося, не зважав на їхні слова, бо взяв зі столу луду і став уважно, сторінка за сторінкою, роздивлятись їхні паспорти. Затим пильно поглянув на обох, знову перевів очі на паспорти, вочевидь, звіряючи фотографії. Все ж по якімсь часі гучно стукнув штемпелем, повернув арабам усі папери і простягнув руну за Івановим паспортом. Лише глянув у нього, як нараз заусміхався, показуючи два ряди бездоганно білих зубів, і навіть, як Іванові здалося, непомітно підморгнув.

Отримавши свій паспорт, Нетребчук слідом за арабами подався до сектора спеціального контролю. Спочатку йому довелося стати на повільний конвейєр, з обох боків якого за ним невідривно стежили кілька негрів-поліцейських із вівчарками на повідцях. Здоровенні пси вологими носами тицялися йому в ноги і голосно втягували в себе гаряче повітря — либонь, були натреновані на запах наркотиків. Затим один із негрів-поліцейських легенько підштовхнув його до змонтованої поруч із конвейєром рентгенівської установки, далі — повів до телекамери. Тим часом другий, забравши сумку, вправно промацав усі її рубці й складки, третій змусив роззутися й довго роздивлявся його стоптані кросівки… Словом, коли за Іваном врешті рипливо зачинились двері сектора спецконтролю і він ступив на асфальтовану доріжку аеродрому, то відчув, що впрів так, аж шкарпетки наскрізь просякли вологою. Поруч нього крокували на посадку знайомі араби з хрестами на грудях, в руках вони тримали невеличкі “дипломати” й чорні парасолі, їхні обличчя теж були вкриті густими краплями поту. Обидва щось стиха бубоніли, наче молились. Нетребчук набачився в Африці всякого, однак його немало подивувало, що в таку спеку й задуху араби стоїчно не знімали піджаків і краваток, навіть парасолі-автомати прихопили з собою. “Певно, християнські місіонери з Ватікану, або ж посланці якогось філантропічного фонду”, — подумав Іван.

Біля трапа літака, крім білявої стюардеси з густими розльотистими бровами, їх зустрічали два молодики з оточення сивого товстуна. Сам він і двоє інших уже піднялися в салон. На відміну від стюардеси, яка всіх обдаровувала чарівною білозубою посмішкою, молодики міряли кожного пильним, прискіпливим поглядом. Навіть піднімаючись трапом, Іван відчував на своїй спині їхні сторожкі погляди. Він не втримався й озирнувся: обидва негри пильнували його очима й про щось перешіптувались. А навкруги вже вирував натовп яскраво вбраних дівчат-африканок. Трохи віддалік галасливого гурту Іван помітив білягого хлопця з нульовою стрижкою, біля нього сиділа на купі валіз та пакунків дівчина.

У салоні були лише сивий негр та двоє молодиків із його супроводу. Товстун самотньо сидів у першому ряду, пихкав сигарою й перебирав на колінах папери з жовтої теки. Нетребчук ще з порога натрапив на пильні погляди молодих охоронців і, немало подивований такою увагою до себе, пройшов у кінець салону й задоволено пірнув у глибоке крісло біля останнього ілюмінатора. Зразу його погляд сягнув океану, йому виразно вчулося гуркотіння прибою.

“Африка проводжає не дуже привітно, а що чекає на мене вдома? — Вкотре за останні дні Іван відчув, як гостро запекло в грудях, аж дихання перехопило. — Либонь, оцей біль і є ностальгією?” Він повернув голову назустріч галасливому юрмиську розпромінених широкими усмішками дівчат-африканок, які одна по одній заходили до салону й розтікались яскравими потічками урізнобіч, аби зайняти місця біля ілюмінаторів. Їхнє барвисте вбрання, густо напомаджені яскраві губи й підфарбовані блакитні вії так і миготіли перед очима. “Певне, сподіваються на легкий шматок хліба в Парижі”. — Нетребчук байдуже спостерігав, як до салону ввійшли ще два охоронці товстуна, а за рими ступила огрядна, середніх літ матрона з копицею білого фарбованого волосся й випещеним обличчям професійної паризької звідниці. Вона насамперед з материнською усмішкою оглянула своїх підопічних дівчаток, а вже потім вмостилася в крісло. Водночас боковим зором Іван фіксував знервовані рухи молодшого з арабів, який то посмикував свого масивного хреста, то постукував долонею по бильцю крісла, то барабанив пальцями по “дипломатові”, що лежав у нього на колінах. Його супутник цього не помічав, він, зручно відкинувшись на кріслі, здавалося, куняв…

Останніми в проймі дверей салону з’явилися завантажені строкатими сумками, пакунками й валізами білявий стрижений хлопець і його струнка, з тонким станом дівчина. Здавалося, що вона ось-ось переломиться навпіл під вагою сумок і валіз.

Рівнинний, суціль порослий буйною тропічною рослинністю берег океану поступово крутішав і переходив у низку високих червоно-бурих стрімчаків. Стрункі акації, пальми й розлогі баобаби лишились позаду — в савані, а біля підніжжя стрімчаків зрідка траплялися кущики мімози й канделябровидного молочаю. А вище, на густо всипаній камінням крутизні, було голісінько, лише в нечисленних улоговинах погляд міг зачепитися за куценький розчепірений чагарник.

На одному з стрімчаків — власне, то вже починалось передгір’я — що брилою-козирком навис над океаном, веселе світила навсебіч кольоровим склом невеличка двоповерхова вілла з кількома високими антенами на пласкому даху. На перший погляд, вілла здавалась занедбаною, принаймні можна було кілька днів спостерігати за нею й не помітити ознак життя. І все ж там мешкали люди, які щодень були зайняті клопітними справами.

У найбільшій кімнаті другого поверху, що була обставлена меблями, виготовленими з тутешнього червоного дерева, в плетеному кріслі-гойдалці сидів уже добряче підтоптаний чоловік у білій майці й масивних рогових окулярах. Густа чорна борідка й вуса не могли приховати жовтизни його обличчя. Видно, він нещодавно перехворів малярією або ще якоюсь важкою хворобою, що так підступно чатує на мігрантів у Африці. Коли б не довгі нервові пальці, що перебирали круглі чотки, і не напівпримружені очі, можна було б подумати, що чоловік задрімав собі о післяобідній порі. Отак непорушно бородань сидів уже з годину. Здавалося, він чогось чекав. Коли настінний електронний годинник м’яко просигналив третю, він стрепенувся, підвівся, зробив кілька енергійних вправ, наче відгонив од себе дрімоту, й дістав із шафи свіжу голубу сорочку. Поки застібав ґудзики, не зводив замилованого погляду з лев’ячої та гепардової шкур, що були напнуті на стінці, й їхні хвости звисали пообіч японського телевізора аж до самісінької підлоги. Все ще милуючись своїми трофеями, бородань схилився й натиснув на вмонтовану в ніжку стола кнопочку-гудзик. Тієї ж миті без жодного звуку в стіні навпроти столу розчинилися вузенькі дверцята й до кімнати ступив невисокий крижастий араб із плескатим носом і поламаними вухами борця. Зустрівши запитальний погляд бороданя, араб підступив до столу й сиплуватим голосом повідомив:

— Щойно борт 13–86 із запізненням на п’ятдесят вісім хвилин злетів і взяв курс на Париж…

— Щойно?! — бородань утупив здивовані очі в перенісся свого секретаря. — Невже вони щось знайшли?

— Наші служби повідомляють, що поліція й спеціальні підрозділи ще раз додатково перевіряли літак.

— І що? — в голосі бороданя все ще бриніла тривога.

— Вони нічого не знайшли, та й не могли там нічого знайти.

— А контроль в аеропорту?

— Теж нічого не дав. — Араб зиркнув на електронний годинник. — Борт уже набрав висоту.

— Дякувати богові, — господар кабінету вдоволенд зацокав чотками. — Ще раз попередьте всі наші пости та радіомаяки, щоб вчасно “передавали” борт наступному… Літак не можна випускати з поля зору ні на мить.

— Шеф, увесь оперативний відділ у підвалі, на радіозв’язку…

— Гаразд… Перекажіть, щоб пильнували кожне слово з літака. Йдіть і про будь-який сигнал одразу повідомляйте мене.

Крізь просвітки хмар Нетребчук до болю в очах вдивлявся в безкраї золотаво-переливчасті африканські піски. Подекуди зблискували смужки навдивовижу яскравої зелені, що густо проросла біля змілілих улітку річок. Однак невдовзі золотаві дюни змінилися на руді рівнини з поодинокими поселеннями кочових племен, з пожухлими полями дозріваючої кукурудзи, ячменю, батату. Іван знав, що далі довгими ярусами потягнуться багаті на ліани й епіфіти густі тропічні ліси, яким за півтори-дві сотні кілометрів перетнуть шлях високі нагір’я й плато. Але ні в горах, ні в тропічних лісах він так і не побував, навіть здалеку не бачив їх, та й цього разу не побачить, бо важкі клуби хмар під крилом літака з кожною миттю густішали й нарешті зімкнулися в суцільну, ледь просвічувану сонцем, голубувату небесну подушку. Вряди-годи промінь сонця віддзеркалювався від крила й засліплював очі. Тож змушений стулити повіки Іван спробував ще раз уявити, як зустріне його через три роки рідна земля. Однак надаремне: в уяві невідь-чому зринали то вирячкуваті очі дівчинки-мулатки, котра так спритно впхнула йому непотрібні запальничку й сигарети, то розпромінене вдячною посмішкою сухе обличчя старого Самори, який ніяк не міг застібнути своїми негнучкими пальцями ремінчик на подарованій “Победе”…

Глухуватий голос із динаміків, що линув, здавалося, звідусіль, враз зігнав з хлопця дрімоту — стюардеса англійською мовою дозволяла відстібнути прив’язні ремені й ходити по салону. Іван одразу ж натиснув на гачечок, і кінці широкого чорного ременя самі розлетілися на бильця. Підвів очі й лише тепер помітив, що стіни над багажними сітками і стеля салону суціль вкриті химерними малюнками бордового кольору. Прямісінько перед ним був намальований силует людини з ідеально круглою головою, обведеною по контуру вохрою. Поруч — теж бордова — постать високого, кремезного мисливця, який прицілюється з лука в леопарда. Далі — вервечка всілякої дикої звірини: антилопи, зебри, жирафи, бегемоти, буйволи, носороги, слони, а під ними — страуси, павичі, грифи, папуги…

“Гай-гай, тут цілий зоопарк зібраний”, — усміхнувсь Іван сам до себе. Зацікавлено повернувся в другий бік й одразу натрапив поглядом на кілька бордових постатей мисливців, що уклякли біля забитої антилопи, стуливши докупи долоні, немов у якомусь ритуалі. Їхні круглі голови також були обведені по контуру вохрою. Трохи попереду, над арабами з срібними хрестами на грудях, котрі спокійно дрімали, чітко проглядалися бордові силуети верблюдів, коней, мавп, собак, а в кінці салону, над вхідними дверима, роззявив зубасту пащеку крокодил. Навколо нього невеличкими зграйками скупчилася дрібна риба, ще якась безформна океанська живність із кількома вузькими хвостами.

Іван так захопився спогляданням малюнків, що й не помітив стюардеси, яка вже хвилю-другу вичікувально стояла перед ним із круглою, теж розмальованою бордовими фігурками тацею, на якій гіркою височіли пластмасові стаканчики, пляшки різного розміру й форми з коньяком, кока-колою, фруктовою водою. Він спохопився лише тоді, коли стюардеса навмисне дзенькнула пляшками й, зустрівши його здивований погляд, щедро хлюпнула в стаканчик коньяку.

— Чи можу бути чимось корисною? — усміхнулась дівчина й привітно подивилася на Нетребчука.

Той невизначено стенув плечима й мовчки кивнув головою на малюнки, мовляв, що за чудасія така?

— Ці незвичайні малюнки, — стюардеса зразу посуворішала, густі рудуваті брови збіглися на переніссі, — точнісінька копія фрагментів фресок Тассілі…

— Тассілі?.. — За три роки перебування в Африці Іван жодного разу не чув цього слова.

— Тассілі, — дівчина на мить замислилась, — це скорочена назва плато Тассілін-Аджер, що в Алжірській Сахарі. На цьому плато в багатьох місцях зустрічаються отакі, єдині в цілому світі, наскельні зображення — фрески Тассілі. Ще два місяці тому я літала іншим маршрутом — з Парижа прямісінько до Джанета, а звідти, за вершинами невисоких гір, уже видно плато Тассілін-Аджер… Мені не раз доводилося там бувати…

З перших рядів салону, де сиділи сивий товстун із сигарою “докастровського” періоду і його охоронці, долинуло плескання в долоні, й стюардеса, вибачливо всміхнувшись, заквапилася туди. Ступивши кілька кроків, обернулася до Івана:

— Тільки-но звільнюсь, розкажу про Тассілі, це справжня казка…

Нетребчук бачив, як запобігливо схилилася стюардеса в поклоні перед сивим товстуном і його почтом, і нараз хвиля глухого опору здійнялася в його душі: “Чому все-таки, за чиїми законами світ влаштований так, що одні жиріють і повелівають, а інші мусять їм потурати, слугувати й принижено зазирати у вічі? Невже немовля ще в материнському лоні запрограмоване або на верховенство, або на рабство?.. Втім, хтозна, може, раби — слабкі духом, отож і терплять…”— Іван Нетребчук обвів неспішним поглядом нечисленних пасажирів. Найближче до нього, через прохід, спали, порозтулявши роти, мов малюки, три мулати в білих сорочках. Попереду них сиділи араби з “дипломатами” на колінах і хрестами на грудях, яких він ще в аеропорту охрестив місіонерами. Старший з них невідривно дивився в ілюмінатор, а може, ще й досі куняв, бо Нетребчук бачив лише високо підстрижену потилицю. Молодший, котрий сидів скраю, гортав рясно ілюстрований кольоровими фотографіями журнал. Іван ковзнув поглядом далі: від строкатого гурту дівчат-африканок хвилями накочувався дружний сміх. Одна з них, низькоросла і по-чоловічому крижаста, у яскраво-рожевій спідниці й такій самій рожевій короткуватій майці, що відтінювала шоколадну смужку на животі, босоніж витанцьовувала в проході між кріслами якийсь неспішний і вигадливий танок. Вона плавно нахилялася то в один, то в другий бік або так само плавно здіймала по черзі догори руки і при цьому щось стиха примовляла. Її товаришки — серед них було кілька зовсім дрібних, мабуть, з пігмеїв — у такт її рухам ледь-ледь похитували головами, а коли танцюристка почала викидати поперед себе, оголюючи дебелі стегна, то одну, то другу ногу, разом пирскали сміхом і кумедно цмокали язиками. Їхня тілиста патронеса-європейка на ті витівки дівчат ніяк не реагувала, вона зрідка супилася, скоса поглядаючи на сивого негра, який попихкував сигарою. Довкола його голови хмарками снувався димок. Молоді ж негри — його почет — дружно повернули голови до танцюристки, вп’явшись у неї відверто оцінюючими поглядами, і також прицмокували язиками. І все ж Нетребчука не полишало відчуття, що то один із них, то другий ні-ні та й пронизував його швидким і настороженим поглядом. Одразу ж за компанією сивого товстуна читала товстелезну книгу старенька світлошкіра мулатка. На її плече спиралася кучерява голова чоловіка. Вона раз у раз обережно обтирала носовичком піт з його чола. Через кілька вільних рядів про щось стиха перемовлялися хлопець з нульовою стрижкою і дівчина, обоє в однакових білих тенісках. Зненацька дівчина різко змахнула рукою, і Нетребчук виразно почув її гнівне: “Та досить уже туркотіти одне й те саме!”

“Господи, невже свої?! За тридев’ять земель, тут, у салоні чужого розмальованого літака, серед кількох десятків негрів, арабів і мулатів?!” Повагавшись (адже сваряться люди), він усе-таки підійшов до них. Багажні сітки й крісла довкола них були вщерть заставлені сумками й пакунками різних розмірів. “А, знай наших!” — подумав Іван й усміхнувся.

— Перепрошую, адже ви з Радянського Союзу? — Нетребчук ніяково дивився на дівчину.

Та звела на нього здивований погляд, затим широко всміхнулась у відповідь:

— Оце так зустріч!

— Дмитро Володенко, хірург, — не встаючи, простягнув Іванові руку хлопець. — А це моя дружина, Катерина Олександрівна… А вас які вітри занесли в Африку?

— Я інженер-нафтовик… Іван Нетребчук. Знаєте, три роки не був удома, а на буровій самі лише африканці, хоч вовком вий, навіть деякі наші слова почав забувати. — Щаслива посмішка не сходила з Іванового обличчя.

— А ми були у відпустці, минулого літа. Теж летіли через Париж. Та ви, Ваню, сідайте, в ногах правди немає. — Катерина забрала з крісла сумку й переставила її чоловікові на коліна. — Париж він завжди Париж. Побуваєш там раз — і залишиться він у тобі на все життя… Вам ще не доводилося бувати в Парижі? — вона замріяно дивилася кудись повз Нетребчука.

— Ні, ще не доводилось, — якось по-школярськи відповів Іван і зиркнув на Дмитра.

Той не зводив іронічного погляду з дружини.

— Париж він завжди Париж, — повторила Катерина. — Яка навкруг вишуканість і модерн! А магазини… Цього разу обов’язково куплю собі в Парижі найдорожчі духи і найсучаснішу вечірню сукню… чорну. Ні, краще бордову, до підлоги, й такі самі черевики. — Гарні, ледь вибалушені сірі очі її світилися одухотворенністю.

— Годі, накуплялись… Уявіть собі, Іване, моя люба дружинонька вирішила все африканське вбрання поскуповувати. — Воловоденко широким помахом руки, в якій був затиснутий пластмасовий стаканчик із коньяком, обвів пакунки й валізи. — А мені — скажу не повірите — заборонила навіть і думати про машину… Машина їй, бачите, непотрібна, бо її не можна на себе вдягнути… — Дмитро й далі відверто іронічно дивився на дружину.

— Скільки можна одне й те саме торочити? — Катерина сердито звела вискубані бровенята. — А ви, Ваню, все, що треба, купили?

— Та, — Нетребчук розвів руками, — все ніколи було, робота… Може, в Парижі дещо придбаю для матері й молодших брата і сестрички… Звичайно, з вашою допомогою, Катю, — додав.

— О, на цьому вона добре знається… Це ж не за операційним столом по кілька годин стояти або хворих на СНІД уговтувати, щоб не вкоротили собі віку. — Воловоденко ковтнув коньяку й примружився. — А може, земляче, давай по нашому, по-слов’янськи, відзначимо зустріч, у мене тут дещо є, — він шарпнув до себе один із пакунків.

— Та я не дуже охочий…

— А мій і до землі не почекає, — урвала Нетребчука Катерина. — І кількох годин не може витерпіти без цього зілля. — Вона гидливо зморщилася.

Її засмагле під африканським сонцем обличчя стало схожим на запечене яблуко.

Іван подумки дорікнув собі, що так необачно встряв у чужу балачку — але ж свої, як утерпиш, щоб не перекинутися бодай кількома словами. Нараз Катерина, прикриваючи долонею рота, позіхнула й звела на Івана засновані поволокою очі.

— Оце, Ваню, три ночі не могла склепити повік, пакувала й перепаковувала, щоб компактніше було.

— Авжеж, авжеж, — Нетребчук підвівся, винувато всміхнувся Катерині, коротко кивнув Дмитрові й потупцяв у кінець салону, де залишив свою сумку.

“Чому, через які обставини людина добровільно прирікає себе на рабство, адже народжується вона вільною. Ба, навіть із відчуттям окриленості. Може, з роками, воля їй набридає, крила важчають (леле, як же тяжко буває ними змахнути) й несамохіть зринає бажання комусь належати. І віддає себе чоловік у руки жінки, та ж натомість з іще більшою радістю падає ницма перед чоловіком…” Такі думки частенько соталися в ньому, й він підсвідомо вловлював у них відлуння не такого вже й далекого юнацтва: чи не сформувався в нього комплекс жінконенависництва як реакція на безглузду й таку несправедливу смерть Лесі? Втім, загнати свої думки кудись у далекий кут, аби не зринали вони зовсім, уже не міг.

“Усе-таки як недосконало створена людина — бо ж скільки у ній суперечностей… Адже сам собі кажу: життя є гра, і гра є життя. Тож кожна нова роль по-своєму цікава й треба її вивчити. Мене ж бо після Лесиної смерті ніколи не полишало відчуття ілюзорності навколишнього життя, відчуття тимчасової гри… От і ці, нинішні, спричинені сваркою випадкових попутників роздуми… гра з самим собою… А чи реальність оцей завислий над клубами хмар літак і калейдоскопічне дійство в його розцяцькованому малюнками череві? Гра… Все гра, в якій один з поперед одного волаємо: не чіпай, не смій навіть торкнутися мого бога… наших богів… Чому і ким у людині закладено бажання принизити ближнього свого?.. Може, щоб самому, бодай у власних очах, вирости”. — Іванові думки ставали уривчастими. Свідомість його поволі туманіла, повіки важчали…

Нетребчук уже не бачив, як неквапом підвівся зі свого місця старший з арабів-“місіонерів” й, оглядаючи з-під примружених повік пасажирів, пройшовся туди й назад, розминаючи затерплі після довгого сидіння ноги. Він стиха перекинувся кількома словами з огрядною патронесою дівчат-негритянок, і та, реготнувши, згідливо закивала головою. Його молодший супутник, поглянувши на годинник, жбурнув журнал у багажну сітку і весь якось напружився, час од часу кидаючи позирки в бік сивого товстуна з незмінною сигарою в роті. Араб уже давно помітив, що двоє охоронців, які сиділи позаду товстуна, по черзі озиралися на нього, а ті, що сиділи попереду, невідривно пасли очима його старшого товариша. Коли старший араб, побалакавши з патронесою, повернувся на своє місце, молодший одразу ж поділився з ним своїми спостереженнями. Однак, вочевидь, це не було для старшого новиною, бо він рішуче, немов од надокучливої мухи, відмахнувся від нього й голосно звернувся до стюардеси, яка саме з’явилася в салоні:

— Дорогенька, принесіть-но нам пляшку гавайського рому і коробку кубинських сигар. — А по хвилі, коли та вже повернулась, аби йти, додав трохи тихіше: — І туалетну кімнату, дорогенька, відчиніть, будь ласка.

Щойно стюардеса зникла в проймі дверей, як араб поволі підвівся, підхопив свій “дипломат”, парасоль й попростував на вихід. Молодший, прихопивши те ж саме, подався слідом за ним. Тільки-но зачинились за ними двері салону, як рухи їхні, поведінка нараз змінилися: куди поділась неквапливість і статечність. У кілька скоків були вже в туалеті й, зачинившись там, стали гарячково, але зі знанням справи, розкручувати свої парасолі на частини й знімати ручки “дипломатів”. Маніпулюючи всім цим, за півхвилини зібрали два довгоствольних пістолети з глушниками. Тоді познімали великі срібні хрести й розділили їх на дві частини. З кожної дістали по обоймі патронів і відмичці. Все, що лишилося від парасолей, вони поскладали в “дипломати”, а частини хрестів знову з’єднали й повісили на шиї.

— Живим не повинен залишитись ніхто: ні штурман, ні радист, а насамперед стріляй у льотчиків, — стиха наказав старший араб і смикнув за ручку унітаза. — Коли впораєшся, передай на базу, що покидаємо літак над квадратом 16-Г. Отже, хвилину на ліквідацію екіпажу, дві — на зв’язок, ще хвилину на непередбачені обставини. Рівно через чотири хвилини знову зустрічаємось тут. З богом… Будь спокійним, не метушись. Пам’ятай:; салон тримаю під контролем.

Молодший мовчки кивнув, сунув пістолет за пазуху і майже бігцем подався до дверей кабіни льотчиків. Старший вийшов слідом, роззирнувся довкіл і відмичкою зачинив двері туалету, де залишилися “дипломати”. Дочекався, поки напарник, уважно оглянувши замкову шпарку кабіни пілотів, встромив у неї свою відмичку, затим неспішно подався до салону.

Голова сивого товстуна лежала на бильцеві крісла, повіки були стулені, але він не спав, а безнастанно пускав у стелю клуби духмяного диму. Свою пухленьку жовту теку міцно затис під пахвою, його молоді супутники підозрілими поглядами зустріли старшого араба, який, повернувшись у салон, кинув на ходу кілька жартівливих слів патронесі дівчат-африканок і почовгав на своє місце. Негри-охоронці пошепотілися між собою, й один із них пересів до товстуна.

Іван Нетребчук, молоде подружжя Дмитро і Катерина Воловоденки дрімали. Ловили носом окунців і решта пасажирів, лише кілька безтурботних дівчат-африканок, не помічаючи підозрілого дійства в салоні, про щось навперебій розпитували стюардесу, яка брала з таці й роздавала їм шоколадні цукерки в кольорових обгортках. Певне, стюардеса сказала дівчатам щось дотепне, бо нараз вибухнув гучний сміх.

Той сміх розбудив Воловоденка. Він підвів голову ї, через силу звівшись на затерплі ноги, обережно протиснувся між коліньми дружини й переднім кріслом. Озирнувшись на еплячого Нетребчука і трохи постоявши, рушив до дверей. Роздавши цукерки, слідом за ним пішла й стюардеса.

Старший араб провів їх знепокоєним поглядом, поволі підвівся, але, зиркнувши на годинник, знову сів. Стюардеса наздогнала Дмитра біля дверей туалету, які він намагався відчинити і ніяк не міг. Дівчина теж поторгала нікельовану ручку, стенула плечима, кинула коротке: “Вибачте” і, відчинивши двері своїм ключем, повернулася, щоб іти в кабіну екіпажу.

Дмитро, вгледівши в туалеті два “дипломати”, на якусь мить розгубився, тоді різко шарпнув двері на себе, щоб вийти, й нараз уперся поглядом у спину стюардеси, котра насувалася на нього. Зненацька хтось із силою вштовхнув стюардесу в туалет, так що вона ледь не ебила Воловоденка з ніг. Вдарившись потилицею об скло Ілюмінатора, дівчина неприродно розплющеними очима дивилася на двері. За секунду в проймі виросла масивна постать молодшого араба з пістолетом у руці. Свій піджак, галстук і хрест він, мабуть, залишив у кабіні пілотів, бо зараз на ньому була лише голуба сорочка з розхристаним коміром. Рука, в якій був міцно затиснутий пістолет, дрібно тремтіла, й борлак смикався вверх-вниз. Дмитро, одним поглядом охопивши все’це, заціпенів за дверима. Ще не помічаючи хлопця, терорист добув із кишені запасну обойму і тремтливою рукою намагався вставити її в пістолет. Проте не встиг: Воловоденко несподівано для себе з усього маху вдарив його дверима. Все сталося так миттєво, що ні сам Дмитро, ні зблідла на лиці стюардеса навіть не встигли усвідомити, що діється.

Доки Воловоденко і стюардеса розгублено дивилися, то один на одного, то на терориста, що нерухомо лежав долілиць, знепритомнівши від сильного раптового удару, другий терорист, підвівшись із крісла, позіхаючи та хрестячись на ходу, дрібно покрокував на вихід. Тільки-но він порівнявся з негром-товстуном, підхопилися два охоронці й подалися назирці за ним. Араб, здавалося, не помітив цього, але, відчинивши двері до багажного відсіку, блискавично вихопив із внутрішньої кишені піджака пістолет…

В уже знайомій нам віллі на березі океану той самий підстаркуватий пан з борідкою і в рогових окулярах щось ретельно вимірював лінійкою на карті. Він не чув, як зайшов до кімнати секретар, і навернувся лише на його голос.

— Шефе, щойно отримана шифрована радіограма вік аль-Халіді з борту 13–86. Операція проведена успішно, вони з напарником приземляться на портативних парашутах у квадраті 16-Г, — крижастий секретар-араб не міг приховати вдоволення, і голос його звучав замалим не урочисто.

Пан з борідкою не зводив із нього пильного погляду.

— Попередьте всі наші пости в очікуваних районах катастрофи літака. Вони будь-що повинні першими встигнути до нього і забрати потрібні матеріали, звичайно, якщо ті не згорять. Коли ж, боронь боже, не встигнуть, тоді нехай діють відповідно до ситуації, але дозволити, щоб матеріали, які, без перебільшення, мають стратегічне значення, потрапили до чужих рук, ніяк не можна. Це означатиме… — бородань узяв до рук чотки, помовчав, щось обмірковуючи, затим розпорядився: — Ідіть і віддайте наказ оперативному відділу, а тоді терміново з’єднайте мене з центром.

— Шефе, які будуть вказівки на випадок, якщо з центру поцікавляться, чому розбився напарник аль-Халіді?

— Скажете, що не розкрився портативний парашут. Мовляв, перша експериментальна партія, жодних гарантій… Усяке може трапитись… Аль-Халіді після приземлення треба негайно переправити в Австралію на нелегальне становище. Комп’ютер в аеропорту, напевне, зафіксував усіх пасажирів борту 13–86, і цілком може статися, що після катастрофи люди Сивого стануть дошукуватися: чому та як?

— Зрозуміло, шефе. Завтра вранці аль-Халіді буде в Австралії. — Секретар ще якийсь час постояв, чекаючи нових розпоряджень, а затим нечутно подався на вихід.

У дверях його наздогнав голос хазяїна:

— Тільки-но наші люди підберуть аль-Халіді, зразу ж повідомте мене…

Тим часом у багажному відсіці борту 13–86 сивий товстун, затиснувши під пахвою лівої руки жовту теку й попихкуючи сигарою, допитував зв’язаних терористів. Крім них, тут іще були троє молодих негрів, які клопоталися біля свого пораненого товариша, що спливав кров’ю, а також Дмитро і стюардеса. Вони стояли звіддаля, ближче до кабіни пілотів і, видно було по їхніх скам’янілих обличчях, що не отямились і досі.

Раптом товстун вийняв сигару з рота і тицьнув нею в щоку старшому терористу, аж засмерділо паленим, вилаявся і млявим порухом руки підкликав своїх охоронців. Потім, трохи подумавши, тим самим жестом підкликав і Дмитра з стюардесою. Пильно оглянувши кожного, він знову недбало сунув сигару в товстогубий рот і, важко дихаючи, заговорив:

— Ці тварюки хотіли розправитись зі мною, та не на того натрапили… Граються в мовчанку, але я витягну з них усе… А зараз треба щось робити — ці покидьки, наче куріпок, перестріляли льотчиків і хотіли вистрибнути з парашутами, а нас усіх залишити з носом… Тварюки… — Товстун знову тицьнув сигарою в лице старшому.

— Ignis non extinguitur igne,[4] — Воловоденко схопив Сивого за руку.

— Що?! — товстун люто вирячився на хлопця, тієї ж миті два його охоронці стали пообіч нього.

— Я кажу, що вогонь не гасять вогнем, — повторив Дмитро фразу англійською.

Товстун зневажливо скривився і повернувся до стюардеси.

— На який маяк була настроєна бортова радіостанція?

— На радіомаяк аеропорту Тріполі, там ми мали заправлятися…

— Значить, пального залишилось на якихось п’ятдесят — п’ятдесят п’ять хвилин, — втрутився в розмову один з охоронців Сивого.

Той, ніяк не зреагувавши на репліку, тоном наказу ввернувся до стюардеси:

— Не гайте часу, любонько, йдіть і налагодьте зв’язок із Тріполі… Повідомте, що сталося з екіпажем, запитайте, може, порадять щось, а ми продовжимо бесіду з цими тварюками…

— Я… я не дуже розуміюсь на тому, — розгублено дивилася на товстуна дівчина.

— Я вам допоможу, — підоспів їй на поміч Воловоденко.

Коли стюардеса й Дмитро квапливо подалися до кабіни льотчиків, Сивий кивнув одному з молодиків, і той рушив за ними.

У кабіні перед ними постало жахливе видовище: всі шість членів екіпажу лежали в різних позах на підлозі. Щиток приладів, крісла, стіни, скло ілюмінаторів були заляпані кров’ю. Дмитро, пойнятий жахом, закрив очі й підніс до рота хусточку. Стюардеса, глянувши на те жахіття, стрімко вискочила назад, у багажний відсік, але ва якусьхвилину повернулася. За її спиною стовбичив один з підручних товстуна.

На якій частоті працював тріпольський аеропорт, стюардеса не знала, і скільки вона разом з Дмитром не викликала його, в ефірі панувало мовчання.

— Напевно, терористи працювали на рації й навмисне збили частоту, — поглянувши на охоронця, сказав Воловоденко.

Той кивнув головою і наказав просити допомоги у всіх, хто їх. почує на будь-якій частоті. Стюардеса негайно передала в ефір прохання про допомогу англійською, італійською та французькою мовами. Затим її змінив Дмитро і сказав те саме арабською і російською.

Негр-охоронець, почувши російську, помітно насторожився, мить повагався і заквапився до шефа.

Про що не знали пасажири борту 13-86

У кімнату бороданя на приокеанській віллі стрімко вбіг секретар-араб:

— Шефе, — голос його тремтів, — перехоплено радіограму з борту…

— Яка ще до біса радіограма? — бородань відірвався від споглядання океанських хвиль і крізь скельця окулярів невдоволено глипнув на секретаря.

Той, трохи пом’явшись, почав читати:

— Всім, всім, всім… На борту рейсу 13–86, який повинен був заправлятися в Тріполі, терористи вбили членів екіпажу… Літак на автопілоті… Просимо допомоги…

Бородань вихопив із рук секретаря радіограму. Швидко пробіг її очима, зіжмакав і швиргонув на підлогу.

— Неймовірно… Що повідомляють із постів? — нервово кинув на стіл чотки, ніби вони заважали йому.

— Борт 13–86 летить своїм курсом…

Поки Воловоденко і стюардеса посилали в ефір сигнали SOS, сивий товстун і два його помічники допитували терористів. Ті зволікали з відповіддю, молоді негри розлючено копали їх ногами.

— Хто наказав вам перестріляти екіпаж й організувати катастрофу? — не виймаючи з рота сигару, допитувався Сивий.

Обидва терористи, зціпивши зуби, лише невизначено стенули плечима, мовляв, цього ми не знаємо. А отримавши чергову порцію стусанів, з ненавистю відвернули голови від своїх мучителів.

Нарешті товстун, здається, зрозумів, що допит з тортурами нічого не дасть — терористи, певно, з тих фанатиків, які, хоч на шматки батуй, мовчатимуть до скону. Він вирішив змінити тактику.

— Гаразд, я вас розумію, — прибрав він примирливого вигляду. — Вірність присязі, обов’язку й таке інше… Я ціную відданих людей… Але скажіть, звідкіля вашим босам стало відомо, що документи в мене? Невже за мною стежили весь тиждень, поки тривали переговори?

— Ми нічого не знаємо, — заговорив врешті старший із терористів. — Нам доручили конкретну справу, пообіцяли гарненько заплатити в твердій валюті, інше нас не цікавило.

— Що ж, це схоже на правду, таким негідникам, як ви, справді довіряти нічого не можна, — запально докинув один із молодих негрів.

— А хто повинен був підібрати вас на землі й де конкретно ви мали приземлитись? — знову втрутився товстун.

— Цього ми теж не знаємо. Десять хвилин тому ми повинні були стрибнути з портативними парашутами, а хто і що, це вже нас не обходить, — цідив крізь зуби старший араб.

— Чи вміє хто-небудь із вас керувати літаком? — товстун не зводив пильного погляду з терористів.

— Ні, — відповіли вони водночас.

— А який принцип дії портативного парашута?

— Такі парашути, як мені відомо, застосовуються вперше, на них немає й сліду металу, і щоб підготувати їх до розкриття, потрібні тренування й уміння… Вам того ніколи не зробити, — зловтішно заговорив молодший араб.

— Скільки для цього потрібно часу? — видно було, що товстун уже втрачав терпець.

— Півтори-дві хвилини…

— Ви можете врятувати своє підле життя, якщо підготуєте парашути…

— Шефе, гадаю, цього не слід робити, — підступив до товстуна один з охоронців, — надто великий ризик. Ця наволоч — пішаки, але небезпечні свідки, й їм, може статися, підсунули несправні парашути…

Товстун ще більше насупився, важко засопів, але не відказав нічого, натомість повернувся до Воловоденка й стюардеси, які виходили з кабіни екіпажу.

У той самий час, коли на літаку допитували терористів, бородатий пан з вілли на березі океану ходив по кімнаті з кутка в куток і знервовано цокав чотками. Тільки-но секретар несміливо прочинив двері, як він уже підскочив до нього.

— Шефе, на проводі центр…

Бородань кинувся до апарата й схопив трубку.

— Слухаю…

— Що там у вас, Хайлендсе, трапилось? — почувся в трубці невдоволенні рипливий голос. — Чому вчасно не інформуєте?

— Борт 13–86 летить своїм курсом на автопілоті, з нього послано в ефір радіограму про допомогу.

— А що чути від аль-Халіді?

— Мовчить… Про його долю поки що нічого не відомо… Гадаю, він із напарником потрапили до рук Сивого.

— Ви усвідомлюєте, що говорите, Хайлендсе?! — рипіло в трубці. — Якщо, чорт вас побери, ці документи потраплять на сторінки преси, ви уявляєте, що зчиниться?.. Хто погоджував деталі операції?

— Я-а-а, — ледь спромігся на голос зблідлий, мов мрень, бородань.

— Чому ж ваші люди не вивели з ладу рацію на літаку?

— Певне, щось їм завадило…

— А чи не простіше було знищити документи, а заразом і команду цього політичного авантюриста ще в аеропорту?

— Багато шуму і мало шансів на успіх…

— Як думаєте діяти далі, Хайлендсе?

— Найстрашніше для нас — радіозв’язок на борту 13–86. Сивий може з відчаю розголосити зміст документів…

У трубці довго мовчали.

— Не думаю, Хайлендсе… Не в його інтересах, щоб про це довідались… його політичні супротивники. Мене більше непокоїть інше: а що як знайдеться на борту пасажир, знайомий з льотною справою?..

— Виключено: біографії всіх пасажирів нами вивчені, в них немає й натяку на те, що хтось коли-небудь мав справу з літаками.

— А як із пальним?

— Заправлятися літак повинен був у Тріполі. Наші спеціалісти підрахували — пального вистачить щонайбільше до Сіцілії.

— Що ж, це добра новина. Сподіватимемось на краще…

— А може, — нерішуче почав бородань, — все-таки зв’язатися з нашими друзями: нехай про всяк випадок піднімуть у повітря над Середземним морем пару винищувачів… Не завадило б також, аби підводний човен простежив за літаком над морем…

Повідомлення стюардеси про розладнану радіостанцію і послані в ефір сигнали про допомогу, здається, дещо заспокоїли сивого товстуна.

— Нас обов’язково хтось мав почути, хоча зверталися ми, по суті, ні до кого, навмання, бо ж не знаємо ні частот найближчих аеропортів, ні частот паралельних рейсів, — сказав Дмитро.

— Що ж, будемо чекати, — негр пильно поглянув на Воловоденка. — А як ви, росіянин, опинились тут?

— Працював у Африці хірургом, а тепер через Париж лечу додому. — В душі Дмитра закипала лють, і він ледь стримував себе, щоб не крикнути у вічі цьому нудотному товстунові щось різке.

Втім, угледівши пораненого охоронця, який безперестанку стиха стогнав, підійшов до негра, що сидів навиочіпки біля товариша.

— Може, я чимось допоможу?

Той нічого не відповів, лише тицьнув пальцем у живіт, мовляв, чим тут зарадиш.

— Йому може допомогти тільки бог, — утрутився товстун. — Ви, — кинув важкий погляд у бік Воловоденка, — ходіть до салону й чекайте, доки не покличемо. А ви, любонько, — звернувся до стюардеси, — йдіть до рації, повторіть сигнал біди…

Коли Воловеденко повернувся в салон, більшість пасажирів, нічого не підозрюючи, спокійно спали, тільки патронеса дівчат-африканок мляво гортала ілюстрований журнал і за кілька рядів од неї гуртик її вихованок — либонь, з однієї місцевості чи племені — ледь чутно співали якусь журливу пісню.

Катерина зустріла чоловіка знайомим іронічним поглядом, навіть не помітивши його знервованості.

— Щось надовго зник… Може, знайшов нарешті товариша до чарки? — відверто глузувала вона.

— Приїхали… — Дмитро наче не чув її, стомлено опустився в крісло поряд із дружиною й нервово захихотів.

— Що значить “приїхали”? — не второпала Катерина.

— На той світ, люба дружинонько, на той світ… — Воловоденко перестав хихотіти, вп’явся поглядом в одму цятку й заціпенів, навіть не помічаючи стюардесу, котра робила йому якісь знаки.

Лише коли та підійшла й торкнулася його плеча, отямився:

— Ага, ага, я зараз…

Провівши стюардесу поглядом, він нахилився до вуха дружирі й гарячково зашепотів:

— Каюк нам усім, розумієш, каюк… Летимо на автопілоті… через півгодини закінчиться пальне…

— Послухай, чоловіче, не верзи дурниць. Ти, либонь, таки хильнув зайвого… А може, захворів?.. — торкнулася рукою чола.

— Ви усі ще нічого не знаєте… Піди в кабіну пілотів, поглянь на калюжі крові. — Він затулив обличчя долонями.

Катерина схопила чоловіка за руки, щосили шарпнула на себе.

— Розкажи до пуття, що там сталося? Воловоденко дивився на неї порожніми очима, наче не бачив.

— Нема чого розповідати… Через півгодини всім нам каюк, летимо на автопілоті, льотчиків терористи перестріляли…

Катерина безпомічно заозиралася довкіл, тоді підхопилася, підійшла до Нетребчука, розштовхала його.

— Ва-а-а-ню, прокиньтесь, чуєте… Ми на автопілоті… Прокиньтесь, Ваню…

Іван зі сну ніяк не міг второпати, чого від нього хочуть. Нарешті прокліпався, підійшов до Воловоденка.

— Отакої, земляче, весь екіпаж терористи перестріляли, — права щока в Дмитра дрібно посмикувалася. — Летимо на автопілоті… Каюк нам… — Він знову неприємно захихотів і, незважаючи на те, що дружина щосили торсала його за рукав, хихотів доти, поки до них не підійшла стюардеса й один із молодиків сивого товстуна.

— Треба обережно попитати в пасажирів, може, хтось із них за штурвалом літака сидів, знає, що й до чого, — стюардеса знеможено сіла у вільне крісло.

Негр втупився у Воловоденка:

— Зробимо так: ми з міс пройдемося рядами, а ви мерщій до рації…

— Та йди ти зі своєю рацією…

— Будь мужчиною і не ганьби себе й мене перед людьми, — з притиском мовила Катерина, яка, на відміну від чоловіка, тримала себе в руках.

— Ага, звичайно, йду… — Воловоденко підхопився і став метушливо щось шукати в кишенях.

— Дмитре, я з вами, — підвівся й собі Нетребчун.

Воловоденко махнув рукою і непевною ходою попрямував до багажного відсіку. Слідом за ним подався й Іван.

Ні Іван Нетребчук, ні Дмитро й Катерина, певне річ, сном-духом не відали, що в той самий час, коли тривала їхня невесела балачка, в двох місцях, за тисячі кілометрів одне від одного відбувалися ще дві розмови.

На двоповерховій віллі підстаркуватий пан з борідкою в черговий раз викликав свого секретаря:

— Що нового повідомляють наші радіомаяки і пости спостереження? — напосівся він на араба, щойно той прочинив двері.

— Усе, як і раніше: борт 13–86 летить на автопілоті своїм курсом…

— На скільки часу вистачить пального?

— За підрахунками оперативного відділу приблизно на півгодини.

Поглянувши на настінний годинник, бородань узяв зі столу лінійку й знову заходився щось вимірювати на карті.

За тисячі кілометрів од двоповерхової вілли, що на березі океану, в самому центрі Москви, в одній із просторих кімнат високого гранітного будинку, зібралося за столом три чоловіки. Господарем кабінету був молодявий, зарано розповнілий чоловік. Він і почав розмову, звертаючись із запитанням до худорлявого середніх літ чоловіка, котрий сидів праворуч.

— Яка є додаткова інформація про борт 13–86?

— На борту, виявляється, летять троє радянських громадян, а також один із лідерів опозиції, який брав участь у відомій вам засекреченій зустрічі представників усіх опозиційних до народного уряду груп. На зустрічі, про що нам стало відомо лише сьогодні, були також представники деяких західних спецслужб…

— Що ж, мета терористичного акту прояснюється, — тарабанив пальцями по столу господар кабінету. — Тепер найголовніше завдання — врятувати пасажирів… Що чути з наших африканських і арабських посольств?

— Послам доручено негайно зв’язатися з урядом тих країн, над якими пролітатиме борт 13–86, і попросити їх проконтролювати засобами протиповітряної оборони політ над їхніми територіями, — вступив у розмову третій, також середніх літ чоловік, який сидів лівобіч. — Паралельно летить наш рейсовий Ту-154, з півдня Африки на Рим і Москву. Командир корабля отримав розпорядження максимально зблизитися з бортом і спробувати налагодити зв’язок по рації.

— Хто командир рейсового?

— Пілот першого класу, досвідчений, уже кілька років літає на міжнародних трасах…

— Зрозуміло… Зверніться ще раз до наших посольств, щоб усіма можливими засобами сприяли організації контролю за польотом борту 13–86. Не можна випускати літак з поля зору й на хвилину… Особливо над Середземним морем… Ті, хто організував акцію, спробують досягти своєї мети будь-яким шляхом.

— Це враховано. Наш пасажирський теплохід, а також італійські, французькі й грецькі кораблі попереджені… І ще одне: з аеропорту Тріполі вил]тае назустріч бортові рейсовий американський “Боїнг-747”, але без пасажирів. Він спробує, якщо пощастить, перекинути туди другого пілота…

— Ризикована справа…

— У світовій льотній практиці таке траплялося… Іншого виходу немає…

— Може, на борту є людина, знайома я авіасправою?

— Поки що на це питання відповіді не маємо, — мовив чоловік, котрий сидів праворуч. — З’ясовуємо… Коли наш рейсовий Ту-154 налагодить радіозв’язок з бортом, дізнаємося напевне…

В аеропорту Тріполі трапом американського “Боїнга-747” квапливо сходять пасажириї європейці, араби, африканці, кільканадцять японців… На обличчях у них здивування, навіть розгубленість.

— Чому нас посадили в Тріполі, адже тут не передбачалося зупинки? — спантеличено запитує дідок-японець у своєї супутниці.

— Вочевидь, як завжди, неполадки, — розводить руками та.

Біля бензозаправників рвійно походжав командир літака. Несподіваний подув з моря скуйовдив його довгий світлий чуб. Він одним порухом руки закинув волосся назад і заходився допомагати бензозаправникам від’єднувати патрубки. Через хвилину-другу запрацювали двигуни: літак повільно рушив з місця. Пасажири “Боїнга-747” з тераси аеропорту проводжали його здивованими поглядами аж доки, круто не розвернувшись над аеродромом, він не зник за хмарами…

Тим часом у кабіні пілотів рейсового Ту-154, що летів із півдня Африки на Рим і Москву, радист уже захрип, викликаючи борт 13–86.

— На своїй частоті 112,7 мегагерц борт не відповідає, — нарешті повідомив він командира.

— Може, змінили частоту, спробуйте знайти їх на сусідніх…

Радист почав зосереджено крутити коліщатко частот, безнастанно повторюючи англійською: “Борт 13–86. Борт 13–86…” його зусилля не були марними: на частоті 112,3 мегагерц почувся тремтливий жіночий голос: “Я — борт 13–86, чую вас”…

— Я — борт 17–02, лечу паралельним курсом. За три-чотири хвилини буду поряд із вами, тримайте зв’язок на цій частоті…

Іван Нетребчук остаточно прочумався від короткого, але глибокого єну лише тоді, коли вони з Дмитром зайшли у багажний відсік і по вухах в них різонуло передсмертне хрипіння пораненого негра. Поряд з ним сиділи на валізах два його товариші, вони щось стиха бубоніли, наче молились. А далі, в самому кутку, бік у бік лежали зв’язані араби-терористи. Старший — обличчям до входу, і на ньому добре було видно синці, гулі й опіки.

Доки хлопці роззиралися на всі боки, повернулася стюардеса.

— Опитування пасажирів нічого не дало, жоден ніколи не мав справи з літаками, — зітхнула вона.

— Це каюк, — на обличчі Воловоденка легко читалися розгубленість і приреченість.

Його покусані губи стали схожими на розкривавлену рану.

— До нас ось-ось має наблизитись ваш, радянський, літак, може, вони зможуть чимось зарадити… — стюардеса з надією переводила погляд з Дмитра на Івана. Проте Дмитро, у відчаї махнувши рукою, почвалав назад у салон.

Сивий товстун, здавалося, відмежувавсь од усього, що діялося на борту. Він зосереджено переглядав папери зі своєї грубої жовтої теки: декотрі рвав на дрібні шматки, інші складав стосиком на сидіння поруч.

У багажному відсіку два молодих негри уважно оглядали щільно складені портативні парашути, смикали пластмасові гачки й кільця, але жоден не розкривався. Ще один негр, схоже, найстарший серед них, укляк над померлим товаришем і щось стиха промовляв, може, відпускав тому гріхи земні чи молився за упокій. Іван і стюардеса все ще етояли біля дверей до кабіни екіпажу, де їх залишив Воловоденко, і, здавалося, не знали, що їм робити.

— Борт 13–86, борт 13–86… — нараз долинуло з кабіни.

Обидва стрімголов кинулися туди.

— Чую вас, — гучним, але надміру тремтливим голосом гукнула стюардеса в ефір.

— Бачимо вас, ідемо паралельним курсом… Чи в на борту людина, знайома з управлінням літаком?

— Немає… — приречено прошепотіла дівчина.

Іван, трохи повагавшись, узяв із рук стюардеси мікрофон:

— Є людина, яка колись літала на планерах…

— Це вже щось, — почулось у відповідь. — Хто вона?

— Я, Іван Нетребчук, інженер-нафтовик…

— Ваня?! Свій! Та це ж чудово… — перейшов співрозмовник на російську мову. — В нашому екіпажі теж два Івани… Так от, Ваню… Сідай за штурвал і виконуй усі мої команди… І пам’ятай головне — жодного різкого руху, все робити неспішно, плавно і лише за моєю командою… А зараз поглянь ліворуч од себе на датчик наявності пального.

— Бачу, уже миготить червоним…

— Зрозуміло… Будь спокійним, друже… Підлітаємо до Середземного моря…

Стюардеса здивовано й водночас із надією невідривно дивилася на Івана. Він відчув її погляд, бо зненацька обернувся й підбадьорливо всміхнувся їй.

Бородатий пан в рогових окулярах останні півгодини ніяк не міг заспокоїтись, він усе міряв рвійними кроками кімнату — від японського телевізора, над яким висіли лев’яча і гепардова шкури, до вікна зі склом синюватого полиску, що за ним третій день не вгавав шторм. У надмірній поривчастості його рухів психоаналітик убачив би щось, може, навіть фатальне. Він тан поринув у думки, що не помітив, як до кімнати прослизнув секретар. І тільки коли той двічі несміливо кахикнув, уп’яв у нього водцві, бляклі очі.

— Шефе, наш радіомаяк у районі Тріполі передав, що поряд із бортом 13–86 летить радянський рейсовий літак Ту-154. Вони налагодили між собою зв’язок. Нашим вдалося почути, що на борту 13–86 в якийсь планерист… Він сів за штурвал і виконує команди рейсового…

— Що за рейсовий, звідкіля він взявся? — бородань схопив зі столу чотки й знервовано зацокав ними.

— Рейдовий на Москву через Рим, але він, як і борт 13–86, у Тріполі має заправлятися…

— Значить, в обох пальне закінчується…

— Гадаю, що так, шефе…

— Де вони зараз?

— Підлітають до Середземного моря.

Бородань підійшов до карти, зняв і протер носовичком окуляри, затим пильно подивився на неї й задоволено гмукнув.

— Це добре, рейсовий змушений буде відвернути на заправлення, а борт, як тільки закінчиться пальне, рухне в море або ж на Сіцілію.

— За нашими розрахунками, до Сіцілії він не дотягне, — нагадав секретар. — Хіба що потрапить у супутні повітряні струмені.

— Що ж, це не завадить їм рано чи пізно зіткнутися з водою чи землею, але мене непокоїть цей планерист… Ще, хай бог милує, підсуне якусь свиню…

— Виключено, шефе. Планер — це планер, а сучасний літак — зовсім інша справа… Але, коли дозволите пораду: треба все ж таки убезпечити себе від будь-яких несподіванок…

— Авжеж, авжеж, я теж про це думаю. З’єднайте мене з центром.

Секретар вийшов, а бородань зняв трубку телефону.

— Доповідає Хайлендс, — рівним голосом почав він. — Гадаю, що борт 13–86 приречений остаточно, пальне закінчується саме над Середземним морем.

— Ви, Хайлендсе, гадаєте чи переконані в цьому?

— Переконаний… Тобто майже переконаний. Проте вважаю не зайвим, аби винищувачі наших друзів вилетіли назустріч борту. Через десять хвилин він залишиться над морем один, десь між Лівією та Сіцілією…

— А про те, що треба на цей час “засліпити” всі довкружні радари, ви подумали? — сердито пролунало в трубці. — Свої огріхи треба підчищати самому, Хайлендсе, — уже дещо спокійніше прорипів голос. — Гаразд, Хайлендсе, лише на знак нашої давньої дружби в Латинській Америці спробую допомогти вам… А що з аль-Халіді? Чи є від нього якісь сигнали?

— Немає, — повагавшись, відказав бородань. — Вочевидь, вони з напарником таки потрапили у лабети Сивого…

— Школа… Таких, як аль-Халіді, у нас негусто…

— За кілька хвилин після розмови Хайлендса з центром із невеличкого, вправно замаскованого у піщаних дюнах військового аеродрому одночасно злетіли два винищувачі без розпізнавальних знаків.

Іван Нетребчук до болю в суглобах стискав штурвал, хоча розумів, що навряд чи це допоможе щасливо приземлитися. Поки що він виконував лише одну команду, що надійшла з паралельного рейсового Ту-154, — тримати штурвал, бо почалася зона повітряних ям і потужних бічних струменів. Стюардеса сиділа праворуч од нього і, здавалося, нічого не чула, крім голосу, що вряди-годи линув з рації…

— Борт 13–86, ми звертаємо на Тріполі, в нас теж закінчується пальне, через хвилину-другу наше місце займе американський “Боїнг-747”, виконуйте його команди. Щасти вам, до зустрічі в Москві…

На згадці про Батьківщину в Нетребчука боляче защеміло в серці. Й у пам’яті спливли знайомі з дитинства картини.

Обабіч чистої та зеленої сільської вулички вишикувались біло вимащені хатки. В одній з них, що найбільше вгрузла в землю, сиділи на покуті рудий, цибатий хлопець з великими червоними руками, що майже до ліктів вистромилися з куценького піджачини, і тонка літня жінка з густим мереживом зморщок по всьому обличчі.

— Ти ж хотів стати льотчиком, сину, — сказала тихим грудним голосом. — Ще й на ті… як їх, планери досі ходиш.

— А як же Федько й Настя? Не бігати ж їм у школу босоніж… Ось нехай трохи підростуть, тоді й занесу документи до льотного училища. — Хлопець дивився на матір, а сам подумки був десь далеко. — А може, подамся у нафтовий, він же он, поряд. Та й Леся там вчиться… Все буде добре, мамо.

Жінка простягнула руку й погладила хлопця по копиці жорсткої рудуватої чуприни.

Нетребчук над силу повернув голову до стюардеси, яка вже вкотре ледь торкалася його плеча. Він і далі міцно стискав штурвал.

— Я до салону, стежте за рацією, — коротко кинула дівчина й стрімко вийшла,

У салоні вже майже ніхто не сиав. Чомусь принишкли дівчата-африканки, покинувши співати пісень, не гортала більше журналу й їхня огрядна патронеса.

Катерина та Дмитро Воловоденки навколо себе нічого не помічали. Він у відчаї кусав губи, а вона старанно, наче робила дуже важливу справу, припудрювала обличчя, підмальовувала очі й брови.

Стюардеса, проходячи повв них, нахилилась і прошепотіла:

— Заспокойтеся, нас визволять із біди — ваші американський літаки прийшли нам на допомогу.

Утім, ні Дмитро, ні Катерина навіть голови до неї не повернули.

Сивий негр-товстун, як і раніше, димів сигарою, перекладаючи тепер папери з крісла назад, у теку, й добру половину з них знову рвучи на дрібні клаптики. Він неуважно слухав свого охоронця.

— Пане, — наполягав той, — я на вашому місці ніколи б не ризикнув стрибати з цим парашутом, він напевне не розкриється. Його конструкція несхожа на звичайну, і механізм розкриття, очевидно, відрізняється. Цим тварюкам-терористам все одно кінець, вони ніколи не підкажуть нам, як ним користуватися. До того ж, насмілюся вам нагадати свої слова, сумнівно, щоб вони самі вдало приземлилися на цьому дранті — кому потрібні зайві свідки.

— Що ж робити? — вперше за довгий час одірвав товстун очі від паперів.

— Думаю, пане, треба чекати. На землі, ясна річ, не дрімають, вам прийдуть на поміч… Таких людей, як ви, у біді не лишають, а з парашутом ніколи ие пізно, якщо вже іншого виходу не буде…

Не встигла стюардеса, повернувшись із салону, причинити за собою двері кабіни екіпажу, як у навушниках почувся чоловічий голос з чітко нью-йоркським акцентом.

— Борт 13–86, я — “Боїнг-747”, бачу вас і лечу над вами паралельним курсом. Виконуйте мої команди. Отже, зараз ми спробуємо знизитись і перекинути до вас на борт другого пілота — через люк у багажному відсіці. Головне: будьте дуже обережні з штурвалом, не випускайте його з рук ні на мить, тут на ножному кроці повітряні ями… Йдемо на зниження…

Поруч із бортом, усього лише в кількастах метрах правобіч і лівобіч од нього, несподівано випірнули з клубів хмар вертляві винищувачі. Пілот одного з них, пильно вдивляючись в екран поперед себе, уривчасто кинув у мікрофон:

— Грасса, Грасса, бачу ціль, дозвольте…

Нараз його перебив на півслові пілот другого винищувача:

— Граеса, в зоні прицілу з’явився ще один об’єкт…

— Не дозволяю, — несподівано почулось у відповідь. — Негайно повертайтеея на базу… Негайно!..

Середземним морем, якраз між Лівією та Сіцілією, повільно, ледь помітно для ока, плив трипалубний теплохід. На палубах у зручних кріслах, підставивши лагідному сонцю обличчя, відпочивали пасажири. На капітанському містку пліч-о-пліч стояли кілька чоловік у формі радянських моряків далекого плавання: всі вони уважно стежили в біноклі за небом і горизонтом. Ось у полі зору одного з них, старшого помічника капітана, з’явився військовий корабель з локатором, що невпинно обертався навколо осі.

— Італійський есмінець вийшов у квадрат спостереження, — через плече, не відриваючись од бінокля, зронив він.

А на двоповерховій віллі, що самотиною бовваніла на стрімчаку, у цей час підстаркуватий бородань в рогових окулярах усе ще невтомно, мов заведений, міряв кімнату кроками. Він різко зупинився, наче на щось наштовхнувшись, лише тоді, коли мелодійно задзвонив один із телефонів.

— Хайлендс слухає…

— Хайлендсе, — почувся знайомий рипливий голос, — ні підводний човен, ні винищувачі наших друзів не зможуть збити борт 13–86. Поруч із ним, тим самим курсом, летить уже американський “Боїнг-747” без пасажирів. Крім того, нам стало відомо, що росіяни попросили уряд деяких африканських, арабських і західних країн, у тому числі наших союзників, тримати засобами протиповітряної оборони у постійному полі зору не лише борт, але й зону довкола нього. На додачу у Середземному морі, в коридорі польоту борту, зосереджено кілька кораблів різних держав, б серед них і військові з локаторами далекого стеження… За таких умов збивати літак було справжнісіньким безумством… Що передають, Хайлендсе, ваші радіомаяки?

— Кілька хвилин тому надійшло чергове повідомлення: американці зроблять спробу перекинути туди свого другого пілота…

— Чого вони пхають свого носа куди не слід? — невдоволено зарипіло в трубці.

— На борту є кілька громадян їхнього підданства.

— Там, Хайлендсе, між іншим, є й наші люди… Скажіть, а цей варіант із перекиданням пілота з літака на літак реальний?

— Сумніваюсь… У війну, пригадується, було два чи три випадки, але ж то були не такі літаки, та й за штурвалом кожного з них сидів не якийсь планерист, а льотчик екстракласу. І перекидали не рядового пілота-рейсовика, а тренованого повітряного акробата… До всього ж це треба робити на незначній висоті, інакше після розгерметизації всі в літаку загинуть… Гадаю, що це чистісінька авантюра… Вони, звичайно, спробують максимально знизитись, однак над морем на кожному кроці — глибокі повітряні ями…

— Яка приблизно глибина в місці передбачуваного падіння?

— Думаю, достатня, щоб навіки поховати і літак, і Сивого з документами…

— Що ж, Хайлендсе, будемо сподіватися, що Всевишній почує наші слова. — На другому кінці поклали трубку.

Пасажири борту 13–86, крім сивого товстуна і Воловоденків, і досі не підозрювали, що їм загрожує через кільканадцять хвилин.

Дмитро тримав на колінах пластмасовий стаканчик і напівпорожню пузатеньку пляшку з яскравою наклейкою. Катерина зрідка кидала на ту пляшчину косуваті позирки, але мовчала. По її щоках одна по одній текли великі сльозини.

Товстун закінчив перебирати свої папери і наче закам’янів у кріслі. Його сигара давно згасла, проте він не помічав цього. Час од часу до нього підходив котрийсь із охоронців і щось стиха доповідав, але слова, здавалося, не доходили до свідомості сивого негра. Коли ж він бічним зором вловив, що літак знижується й уже летить нижче хмар, то у розпачі пожбурив недопалок на підлогу. Не встиг він розкурити нову сигару, як у черговий раз зайшов до салону один із його підручних. Товстун одразу ж підвівся й рушив за ним на вихід. Вони ще не дійшли до середини багажного відсіку, як із прочинених дверей кабіни пілотів долинув гучний голос командира американського “Боїнга-747”:

— Ва-а-нн-ньо, ще трішки збав швидкість… так… Ва-а-нн-ньо, тепер уся увага на висотомір, будемо ще знижуватись і спробуємо перекинути до вас через правий, підвітряний, багажний люк другого пілота… Приготуйтеся, коли дам команду, зразу відчиняйте люк…

Нетребчук, не відпускаючи штурвала, повернувся до стюардеси:

— Підіть, будь ласка, покличте мого земляка.

Стюардеса вже ступила до дверей, але нараз їй перетнув дорогу товстун і.просто в лице випустив хмару диму.

— Нікуди, любонько, ходити не треба, це зроблять мої люди.

Одразу ж двоє з охоронців закинули на плечі ранці з портативними парашутами і стали пообіч багажного люка.

Літак усе знижувався, в ілюмінаторі вже можна було побачити виблискуючу під скісним промінням призахідного сонця гладінь води.

— Середземне море… — прошепотів Сивий.

У цей час знову вийшов на зв’язок командир “Боїнга-747”.

— Ва-а-нн-ньо, приймай гостя, — майже весело гукнув американець.

— Тепер усе залежить од вас, — стюардеса благально подивилася на Івана й пішла допомагати молодикам відкривати люк. За нею потупцяв і Сивий.

Нетребчук окинув важким поглядом спорожнілу кабіну, плями загуслої крові (мертвих льотчиків негри-охоронці винесли й поскладали у багажному відсіку за валізами) й знеможено заплющив очі.

Планер, зачепившись шасі і закрилками за верхівку дубчака, перевернувся й ще летів до землі, а вже над переораним полем, річечкою, селом й учбовим аеродромом наростав такий шалений тріскіт, що закладало вуха. Хотілося впасти долілиць й накрити голову, аби вберегти барабанні перетинки. Потім планер крилом пооорав у ріллі поперечну борозну — і його уламки повільно, цілу вічність, розліталися навсібіч.

Але то вже було в такій могильній тиші, що виразно чулося рипіння незмащених коліс воза десь аж на селі. Однак тиша ця була нетривкою, бо нараз її розітнуло таке розпачливе ревисько переляканої худоби на тому березі річечки, що гайвороння, яке зібралося в кронах дубчаків після падіння планера, враз купою шугонуло в небо. Гайвороння поволі зникало з очей, а в худоб’яче ревисько вплітались далекі голоси:

— Ле-ся, Ле-е-с-с-я-а-а!..

— с-с-я-аа… а-а-а… — підхопила луна над річкою…

Коли охоронці сивого негра відсунули люк убік, за ним, погойдуючись у повітрі, уже висів на линві льотчик. Один із молодиків, тримаючись лівою рукою за ручку люка, правою, зловчившись, ухопив линву й потягнув до себе, але саме цієї миті літак різко кинуло вниз, у повітряну яму: негр і льотчик, обійнявшись, полетіли донизу, за ними майнув шлейф линви… Стюардеса у відчаї затулила обличчя руками, і вперше її плечі затряслися в безгучному риданні. Нараз уже далеко внизу, під літаком, вистрілив, розкрившись, парашут. Побачивши це^ товстун радо верескнув, підсобив підручним зачинити люк, а тоді почав рвати ранець із другим парашутом зі спини одного з них. Здоровий охоронець слухняно зняв ранець і допоміг Сивому прилаштувати його на непомірно широку спину.

Вгледівши з-за валіз те дійство, старший араб-терорист, якому вже давно вдалося виплюнути з рота кляп, хрипко зареготав.

— Плигай, плигай, товстий кабан, там, на дні морському, буде банкет рибам, їм до смаку свіжина…

Сивий скреготнув зубами, але нічого не сказав, від на мить заплющив очі, прошепотів молитву й узявся за ручку люка.

Терорист знову хрипко реготнув і вигукнув:

— Слухай, ти, смердюча жирна свиня, цей парашут ніколи не розкриється, так було задумано від самого початку, — він аж зайшовся зловтішним реготом.

Його напарник, ворухнувшись, вирячився заплилими від синців очима на старшого, той помітив його і аж скоцюрбився від реготу.

— Авжеж, голубе, ти повинен був розбитися!.. Ти — кузька, нікому не потрібний хробак, а теж хотів прилучитися до справ і таємниць сильних світу цього… Дрантя, непотріб, гній… — араб уже не міг зупинитися…

Товстун спершу важко дивився на знавіснілого терориста, а потім підійшов і тицьнув йому в рота жевріючу сигару…

— Дарма, тішся, свиня вгодована, скоро поквитаємося на дні морсьйому, — вужем звивався й сичав од болю терорист.

Різкий посмик униз ледь не вирвав штурвал з Іванових рук. Він кинув погляд на висотомір — 800, 750, 706…

— Борт 13–88, — пролунало в навушниках, — я італійський есмінець… Ваші вдало приводнилися, зараз підберемо…

— Ва-а-нн-ньо, — урвав італійця голос командира “Боїнга-747”, — будемо сідати на воду… Слухай тільки мої команди. Всім приетібнути ремені, йдемо на зниження…

На терасі мерії в Мадзара-дель-Валло стояв мер, огрядний, з великими залисинами чоловік, і, задерши голову, дивився в небо. Біля нього стовпилося ще кілька чиновників і серед них поліцейський комісар з біноклем на грудях.

— Сеньйоре мер, — висунулася з вікна молоденька секретарка. — З американського літака, який супроводжує борт 13–86, надійшло підтвердження: борт 13–86 летить прямісінько на наше місто, в нього ось-ось закінчиться пальне… Отримано також розрахунок траєкторії польоту борту: він упаде на бухту…

Мер занепокоєно перезирнувся з поліцейським комісаром і попросив секретарку з’єднати його з аеропортом. Коли секретарка простягнула через вікно трубку, мер стурбовано запитав:

— Що за паніка у вас, Джузеппе?

— Сеньйоре мер, аа нашими розрахунками, він має впасти саме на бухту… Звичайно, якщо повітряні потоки не занесуть його далі, на місто.

— Оце так новина, — спересердя сплюнув крізь зуби мер. — І що, Джузеппе, ніяк не можна цьому запобігти?

— Річ у тім, сеньйоре мер, що борт 13–86, можна сказати, некерований… За його штурвалом планерист, а це те ж саме, коли за руль автомобіля, що їде на великій швидкості, сяде велосипедист…

— Що ж будемо робити?

— Сеньйоре мер, ми думаємо попросити командира американського “Боїнга-747”, який супроводжує борт і скеровує його управління, аби він дав команду планеристу повернути літак від міста бодай на півтора градуса… Там дикий пляж…

— Це… дуже небезпечно. Літак навіть від найменшого різкого повороту може перекинутись…

— Джузеппе, — мер з висоти тераси довгим поглядом обвів навколишні вулиці, — слухайте уважно; борт 13–86 ні в якому разі не повинен впасти на бухту, адже там пасажирські кораблі, танкер із тисячами тонн нафти… Вони не встигнуть вийти з бухти…

— Зрозуміло, сеньйоре мер, будемо наполягати, щоб американці скерували борт у бік дикого пляжу…

— Покваптеся, Джузеппе, я зараз виїжджаю туди.

Мер повернув трубку секретарці, витер з чола рясний піт і буркнув до поліцейського комісара:

— Це не згірше вашої мафії…

За кілька кілометрів від Мадзара-дель-Валло, майже на півдорозі до Марсали, серед піщаних дюн, жителі обох містечок уже давно влаштували дикий пляж. І ось зараз, незважаючи на робочий день, там досить людно. Більшість відпочивальників читали або грали в шахи під тентами, дехто плюскався при березі. Трохи осторонь, де закінчувалися піщані дюни й починалася дрібна галька, зібрався чималий гурт нудистів, звідти линула гучна музика. На узбочині дороги, що спускалася до пляжу, було припарковано кілька десятків автомобілів.

— Борт 13–86, — голос командира американського “Боїнга-747” став суворішим, — ідемо просто на сіцілійське містечко Мадзара-дель-Валло, тому треба звернути на півтора градуса ліворуч.

— Спробую, — прошепотів Нетребчук і несподівано навіть для себе на весь голос завів:

Нема гірше так нікому,

Як бурлаці молодому,

Гей, гей, як бурлаці молодому…

Стюардеса спершу дивилась на Івана здивовано й тривожно, а потім почала стиха щось підспівувати французькою.

— Не розбалакувати в ефірі, слухати мої команди, — різко втрутився американець. — Штурвал трохи ліворуч… плавніше… плавніше… Ще плавніше, бо завалитесь на крило… Швидкість 300 по прямій, так, так… Висота 650, 600, 500… Ва-а-нн-ньо, доверни ледь ліве руч, у бік пляжу, там немає каміння-чиста вода… Молодець, так і тримай… Шасі й підкрилки не випускай… Гаси, гаси швидкість… так… Висота 250, 150, 100… Плавніше, плавніше знижуйся, намагайся сісти на весь фюзеляж… Хвалити бога, море спокійне… Ще, ще гаси швидкість… Обережніше, чорт забирай, перекинешся… Так. Штурвал тримай міцніше і, коли впадеш на воду, ще гаси швидкість… Тільки плавно, не поспішай… Усе, сідай сам, я набираю висоту…

“Боїнг-747”, заледве не торкнувшись води, заревів мотором і стрімко пішов угору.

Коли заглухнув двигун, Нетребчуку здалося, що вода стала наближатися шалено швидко, він уже чітко бачив праворуч кілька кораблів на рейді й навіть розгледів далеко попереду, на вузькій піщаній смужці, мініатюрні постаті людей. Чомусь із кожною миттю важчали повіки й посилювався біль в очах — над усе хотілося заплющитись і про все забути. Коли б не різкий голос американця і повні відчаю та надії очі стюардеси, на які щоразу наштовхувався, коли повертав голову до правого приладового щитка, то він, либонь, не зборов би спокуси.

Стюардесі було страшно, вона теж боролася з спокусою заплющити очі, але все ж професійне, вироблене кількома роками польотів почуття відповідальності перед пасажирами взяло гору й вона заквапилася до салону.

У салоні то з одного, то з другого кінця долинало розпачливе голосіння. Усі прилипли до ілюмінаторів. Лише сивий товстун із ранцем за плечима і його підручні, міцно пристібнувшись ременями, шепотіли із заплющеними очима молитву. Та ще Дмитро й Катерина Воловоденки закам’яніли, наче мумії, в своїх кріслах. У глибині Дмитрових очей проглядалося п’яне збайдужіння до навколишнього, а в червоних од сліз Катерининих — непомірний страх і біль, які вже давно паралізували її волю.

— Зараз ми вимушено сідаємо на воду, — стюардесі на мить од хвилювання забракло повітря, — перевірте свої ремені й… заспокойтеся, — вона знесилено впала в крісло поряд із патронесою дівчат-африканок, яка позеленіла й ухопилася за живіт…

Люди на пляжі помітили два лайнери, що різко знижувалися над морем. Вони посхоплювалися з теплого і влежаного піску й, прикривши долонею очі від сонця, спантеличено дивилися на літаки, які більшали з кожною миттю. Ніхто з відпочивальників і не помітив, яц. за їхніми спинами, знявши куряву, спускалися з узгір’я до пляжу 8 півтора десятка легкових автомобілів. На капотах деяких з них тріпотіли маленькі посольські прапорці.

Коли ж один ів літаків заревів і круто, над їхніми головами, шугнув в небо, а другий черевом торкнувся води в якійсь сотні метрів од них, люди переполохано кинулися врозтіч. Лише офіційні особи та всюдисущі журналісти, які повискакували зі своїх машин, бачили, як літак, неначе обточений водою камінець, пущений натренованою хлопчачою рукою, застрибав по воді (“Швидкість, швидкість гаси…” — бриніло в Івана в голові) й тупо тицьнувся носом у пісок на мілководді. Однак тріскіт уже чули всі, й сотні пар очей сфокусувалися на літаку: він застиг на воді цілий-цілісінькииі лишень трохи перехняблений на правий бік.

Нараз, немов хто дав команду, відпочивальники дружно заалалакали й один з поперед одного, припустили до літака. З другого боку до нього бігли нудисти, а з пригірка, від машин, готуючи на ходу фотоапарати, мчали журналісти…

Кілька хвилин із літака не доносилося жодного звуку, і лише приплющені носи й застиглі маски облич в ілюмінаторах свідчили, що на борту є живі люди. А найнетерпеливіші вже тарабанили кулаками по обшивці, зганяючи прудкокрилих чайок. У цей час, знявши круту хвилю, до літака підрулив поліцейський катер. З нього посипалися поліцейські в касках і стали щитами відтісняти натовп до берега, де нетерпляче тупцювалися десятків зо два офіційних осіб…

У салоні борту 13–86 довго панувала могильна тиша. Першою зірвалася з місця стюардеса.

— Я ж ка… казала, все буде добре, — промовила вона ледь чутно, через силу всміхнулась і заквапилася з кабіну пілотів.

За нею важко звівся на ноги сивий негр. Він тільки тепер відчув, що лямки ранця з портативним парашутом усе ще стискують йому груди й плечі. Досить було одного його слова, щоб негри-охоронці кинулися знімати з нього ранець. Затиснувши під пахвою схудлу жовту теку, товстун дістав сигару, розкурив її і задоволено пустив у стелю хмару духмяного диму.

Іван Нетребчук, як тільки ніс літака тицьнувся в пісок, втратив відчуття реальності. Йому здавалося, ніби він посадив свій планер на чорну ріллю й чекав, що ось-ось почує сердитий фальцет розгніваного інструктора, а тоді — занепокоєний голос Лесі.

Коли руки стюардеси обвили ззаду Нетребчукову шию, він невимовно подивувався, як Лесі вдалося забратися до нього в кабіну планера… Глухий голос сивого негра за спиною почувся йому фальцетом інструктора. Іван лише не міг второпати — навіщо той перейшов на англійську мову…

Прийшов Нетребчук до тями від гулких ударів по обшивці. Він спробував стати на ноги, але не зміг. Стюардеса кинулася до нього, допомогла відстібнути ремінь.

Сивий негр терпляче стовбичив у дверях, аж доки Іван за допомогою стюардеси не звівся на ноги й не обернувся до нього. Відтак з усмішкою підійшов, по-приятельськи поплескав по плечу й, діставши з гамана зелену пачку банкнот, простягнув йому. Але Іван на те ніяк не зреагував, він порожніми очима дивився повз Сивого, на велику засохлу пляму крові біля крісла радиста. Тоді товстун поклав пачку на крісло поруч із стюардесою, кивнув у бік хлопця й подався до дверей, де на нього вже чекали охоронці.

Стюардеса якийсь час з глухою ненавистю дивилася на двері, за якими зник товстун, потім схопила долари й швиргонула йому вслід.

— Вдавися, гаде…

Нетребчук, мов привід, ступив кілька кроків до неї, тремтячою рукою погладив по щоці. Дівчина вхопила Іванову руку й стала несамовито її цілувати…

Нарешті праві двері літака від’їхали набік і в проймі замаячіла дебела постать сивого негра з сигарою в роті й жовтою текою під пахвою. Він привітно підняв правицю й чіпким поглядом окинув гурт офіційних осіб. на березі. З-за його спини випірнули охоронці, почергово зістрибнули в поліцейський катер, а тоді на руках зняли шефа. Тим часом у проймі дверей з’явився Воловоденко з двома великими сумками в руках і меншою за плечима. Дивлячись під ноги, він стрибнув у катер і знеможено опустився на лавку поруч із товстуном-негром. Завантажена пакунками Катерина, поглянувши вниз, безпомічно заозиралася, і тут же два кремезних поліцейських кинулись їй на допомогу. Обережно всадивши її навпроти Дмитра, вони разом вклонилися: “синьйорина…”

Потім із літака посипалися дівчата-африканки. Вони з вереском зістрибували в катер, а з нього — в море і, підіткнувши подоли, зграйкою попрямували до берега. Молоді відпочивальники зустрічали їх повітряними поцілунками, а поліцейські проводжали довгими посмішками.

Тільки-но катер пристав до берега, товстуна зразу ж оточили кілька офіційних осіб. На Воловоденка ніхто, здається, не звертав уваги, він, утопивши очі в пісок, майже бігцем подався до сірого мерседвса з радянським прапорцем на капоті. За ним, ледь переставляючи ноги, рушила й Катерина.

Сонце вже добігало до небокраю, а борт 13–86 усе ще лежав на воді й упрілі поліцейські переносили в катер зв’язаних терористів, тіла мертвих льотчиків, негра-охоронця, валізи й сумки. Довкола комісара поліції товпилися журналісти. Той байдуже відмахувавсь од них і раз по раз витирав обличчя й шию зовсім мокрим, хоч викручуй, носовиком. Коли ж заліз у відчинені двері лайнера, сержант, який командував поліцейськими на борту, доповів йому, що в літаку вже нікого немає, крім радянського планериста і стюардеси-француженки. Комісар пильним поглядом обвів багажний відсік, підняв двома пальцями з підлоги стодоларову банкноту, розглянув її зусебіч і поклав у целофанову торбинку. Дорогою до кабіни екіпажу підібрав ще. дві таких самих банкноти і поклав туди ж. На його різкий стук двері зразу ж відчинилися, і поліцейські наштовхнулися на стомлені очі стюардеси. Обидва, комісар і сержант, в одну мить помітили, що її коротке світле волосся, особливо на скронях, взялося блискучою сивиною,

— Coup de theatre,[5] — дівчина всміхнулася поліцейським й обернулась до Івана, який сидів у кріслі пілота.

— Ва-а-а-н-н-ьо, — стюардеса повільно підійшла до нього, зняла з себе хрестик на золотому ланцюжку й повісила йому на шию. — Gage d’amitie,[6] — голос дівчини помітно тремтів і вона поквапилася вийти.

Комісар поліції підморгнув Іванові, дістав із внутрішньої кишені піджака пласкеньку пляшку з коньяком і простягнув йому: “Рус, во!” Але той заперечно похитав головою.

У дверях Нетребчук примружився від останніх променів сонця, що вже краєчком сховалося за небосхил. Затим, забачивши на узгір’ї машину з червоним прапорцем й Волозоденків, які махали йому звідтіля, стрибнув у воду і бігцем припустив до них.

За повідомленням світової преси.

З 1973 по 1983 рік на планеті було здійснено п’ять тисяч сто сімдесят п’ять терористичних актів. Внаслідок цього три тисячі шістсот вісімдесят дев’ять чоловік загинуло і сім тисяч сімсот дев’яносто один дістали поранення.

У 1986 році зареєстровано чотириста п’ятнадцять таких акцій; чотириста чоловік загинуло, тисяча двісті сорок два отримали поранення.

Петро Федотюк НЕВИДИМИЙ ЗВ’ЯЗОК[7] Оповідання

— Механіка вбивства, тобто практичний бік справи, — чистісінький примітив. Натиснути на курок, замахнутися ножем… підсипати отрути чи довести людину до того, щоб вона сама наклала на себе руки — великих здібностей це не потребує. Але, старий, це стосується лише тих фізичних зусиль, що завершують велику підготовчу роботу в нашому мозку, в нашій душі, коли ми наважуємося позбавити когось життя й у довгих муках споруджуємо жертовну піраміду, піком якої стає сама дія…

— Коли на тебе нападають бандити або йдеш в атаку, ніколи вивершувати в собі складні геометричні будови, — завважив Гаррі, надпивши пива й випустивши через ніздрі цівки густого сигаретного диму.

— То надзвичайні ситуації. Я ж кажу про будні.

— Убивство й будні? Цікаво…

— Коли я відчув, що той рудий Джек постійно нервує мене, вже самою присутністю пригнічує, до яких тільки капостей не вдавався, аби дозолити йому… Розумію, ти хочеш сказати, наш “Пігмаліон” — справжнісінька божевільня й серед нас треба періодично провадити вибіркове лікування… Сперечатися не стану, в лабораторії, у тій мішанині з синтетики й залізяччя, присмаченій електронікою, забудеш не тільки, хто ти “, а й що таке елементарна ромашка. І я спершу подумав: впливає оточення. Взяв відпустку та й поїхав до моря. Морські ванни начебто трохи заспокоїли, проте ненадовго — Джек, мов невидимка, пильнував кожен мій крок, потьмарюючи сонце й морську блакить. Не зворушували навіть дівочі усмішки. А дівчата на узбережжі, сам знаєш, — краоуніі і не від того, щоб втопити якийсь свій клопіт, мов у хвилях морських, у карколомній інтрижці. Трапилась і мені гарненька брюнеточка не вельми суворих моральних засад, та зі своїм нав’язливим пунктиком я хутко нагнав на неї нудьгу…

Кухоль із напоєм бурштинового кольору, що стояв перед Робертом Грінфілдом, був надпитий лише на чверть. Розповідаючи, Роберт пестив долонями його прохолодну бочкувату поверхню, а в очах спалахував і згасав неспокій.

— Не раз думав: чи не піти мені з “Пігмаліона”. Але це нічого б не дало. Як не дивно, в хвилини, коли вдавалося позбутися згадок про Джека, я відчував: мені страшенно його бракує, наче давньої болячки, що з нею прожив мало не весь свій вік. Ми були з ним своєрідними друзями-варогами, залежними один від одного, немов п’яниці від клятущої чарки. Відомо ж бо: коли ти не певен якоїсь людини, то краще мати частіше її на оці, ніж сушити собі голову, де вона, чим займається, що затіває…

З відпустки я повернувся з острахом і підсвідомою радістю. При зустрічі ми з Джеком мало не кинулись один одному в обійми. Тільки ж хутко все стало, як і раніше: мені ввижалися лихі наміри мого колеги, і я намагався в усьому випередити його. Спочатку то були дрібниці — переплутати йому вхідні й вихідні канали в реле пам’яті якогось штучного інтелекту чи по-школярському накидати на крісло канцелярських кнопок шпичаками вгору… Проте все, що я не затівав проти нього, вилазило боком мені самому, мовби невідома сила оберігала його своїм гравітаційним полем. Знаєш, як ото на фронті: солдат кине гранату, а ворог, якщо не втратив самовладання, підніме її й пожбурить назад. Тут було над чим замислитись. І от не бозна-яке відкриття: напевне, я так само дію на Джека, як і він на мене. Кожна його протидія — це моя дія, й навпаки. А коли так, то й він одного чудового дня може перейти від дрібних капостей до чогось серйознішого. Ця думка обпекла мене гарячим свинцем (потім був і справжній свинець) — виявляється, життя моє під загрозою. А я собі спокійненько сплю, тішуся хлоп’ячими витівками, які час од часу виношую в своїй уяві. А Джек тим часом, може статися, замахується на моє життя!

Довго думав, як перехитрити його. Нарешті вирішив запросити Джека на полювання і там з’ясувати наші стосунки. Коли не буде іншої ради, то… нещасливий випадок, фатальний збіг обставин… У заплавах нашої річки трапляються часом просто-таки елітні сікачі, й я весь вечір власноруч готував набої: заливав у гільзи розплавлений свинець.

— Ризиковано, Роберте.

— Та як сказати. Від рідкого свинцю порох не спалахне. А от стріляти такими набоями треба лише з рушниці з добре натрудженою цівкою. Ні в якому разі не з нової. Інакше може розірвати.

Так от… Коли ладнав ці набої, якоїсь миті рука моя затремтіла й крапля розплавленого металу впала на вказівний палець лівої руки. Палець враз побілів, спух… Од болю я до ранку не міг заснути.

Другого дня, зустрівши Джека в лабораторії, я помітив, що в нього так само перев’язаний палець лівої руки. Отоді мені й сяйнуло — ми з Джеком своєрідні близнюки, пов’язані невидимою пуповиною. У нас єдина система почуттів, однакові емоції, як у сіамських близнюків. І я збагнув: бажати зла Джекові-означає зичити того ж самого й собі. Це був наче спалах блискавиці, що миттєво висвітлює найтемніші закутки. Я серйозно замислився. Відкинувши підозріння, зізнався Джекові в усіх своїх недобрих замірах. Повір, і він сказав мені те саме.

Відтоді я ніби вдруге народився: позбувся страхів і дав волю кращим своїм почуттям, які глухли в душі, мов паростки картоплі в темному льосі. Тепер чинив Джекові лише добро, бажав щастя, як самому собі. Життя стало прекрасним.

Відкривши одне одному серця, ми почали частіше бувати разом, і я збагнув, яка він щедра й чудова людина. Фанатично захоплюється музикою й сам непогано грає на скрипці. Прилучив до того й мене. Ми не проминали жодних цікавих гастролей, збирали записи найвизначніших музик… Здавалося, не було на світі нічого такого, що б я не зробив для Джека. Саме тоді з’явилася Енн — білявка з блакитними очима й ямочками на щічках. Познайомилися на одному з концертів.

— Вона посварила вас із Джеком, і все повернулося на старе, — мовив Гаррі, котрому здалося, що розповідь наближається до логічного кінця.

— І так і ні… Спершу вона мене зовсім не обходила. В нашому об’єднанні стільки симпатичних жінок на будь-який смак, і кожна залюбки розділить з тобою уїкенд. Та й у містечку чи не кожна касирка супермаркету або кельнерка ресторану з радістю опікуватиметься тобою, хвалити бога, гроші нам у “Пігмаліоні” платять чималі… Енн виявилася небезпечною тим, що то була жінка-напівпровідниця. Втім, про це вона, мабуть, і сама не здогадувалась.

— Жінка-напівпровідниця? Вперше чую. Був у мене товариш Берт Нікольсон, комівояжер із Гранд-Айленда, так той своїх приятельок називав провідницями — мовляв, тільки час із ними проводжу, не більше.

— Тут зовсім інше… Джек закохався в Енн, і, як кажуть, на здоров’я. Та оскільки вона поглинала всю його духовну енергію, то я вже не знав, як він до мене ставиться і що з ним діється, я вже не відчував його так тонко. Звісно, ми спілкувались, як усі люди, тільки ж хто зазнав вищого єднання, тому цього вже замало. Враження було таке, ніби на найцікавішому місці телепередачі раптом зник звук. Н-да… Я нервував і починав вигадувати казна-що. Джек сприймав мене по-старому і від щирого серця хотів заспокоїти, мовляв, усе лишається, як і досі, тільки от Енн… Вона ж, як локатор, вловлювала кожен порух його душі. До мене Енн ставилася нейтрально, безборонно пропускаючи мої імпульси до Джека. Ось чому — напівпровідниця.

— Може, ти просто кохав її? Класичний трикутник?

— Не знаю… Коли трикутник і був, то дуже своєрідний. Джек зраджував мене. Розумієш?

— Не дуже…

— Ну, як тобі пояснити… Енн, по суті, стала тими ножицями, які обрізали наш невидимий зв’язок. Вона уособила для нього весь світ, а давно відомо, що чоловіча дружба міцна доти, доки поміж ними не постане жінка. Мене спочатку тішила надія: Джекове захоплення скороминуще. Та поволі в свідомості зроджувалися згадки про мою давню неприязнь до Джека і його — до мене. Я намагався заспокоїтися, чим тільки не відвертав свою увагу від Джека — навіть вірші пробував складати… Потім у чарку почав заглядати… Теж не допомогло. Відтак усю свою неприязнь спрямував проти Енн. Адже це вона порушила нашу гармонію.

Джек вільно сприймав мої імпульси, тож почав непокоїтися за Енн, влаштовував усе так, щоб ми з нею бачилися якомога менше. І знову нас обох лихоманило, тільки з тією різницею, що Джек знав про мої муки, а я про його — ні. А немає небезпечнішого недоброзичливця, ніж недоброзичливець замаскований. В мені росла підозра. Джек знову почав здаватися ворогом номер один. Позаяк я уявлення не мав про його думки, мені ввижалося, що він хитро прикидається й виношує плани, як звести мене з світу.

Підозра — це така інфузорія, що множиться, як осінній туман. А чим більше туману, тим більше й шансів Для катастрофи. Я почав носити з собою кольт тридцять восьмого калібру, але й від того не був спокійним. Бо існує не один спосіб убивства. Втім, є любителі ускладнювати все на світі, вони вигадують ще й свої хитромудрі способи позбутися небажаної особи. І здалося мені: саме цим й обтяжсний мій добрий давній друзяка Джек; Енн нашіпту: йому всілякі паскудства, адже давно відомо: жіночий розум верткий і вигадливий, коли йдеться про те, щоб комусь знівечити життя.

Кілька вечорів блукав я під їхніми вікнами в пошуках підтвердження моєї підозри, і можна уявити, в якому я тоді був стані. То поривався зайти до них, застукати зненацька за якоюсь мерзотою, котру вони, може статися, готують для мене. Інколи хотілося кинутися Джекові на груди, розридатися й розповісти про свої переживання. Було й таке, що кортіло запустити каменюкою в його вікно на третьому поверсі.

Якось одважився й подзвонив у двері його квартири. Сподівався порозумітися з Джеком, та ніскілечки не відчув, що і йому болить моє серце. Джек був не сам, по кімнаті походжала Енн… Я побачив їх, зайнятих одне одним, і мені стало байдуже до Джека, до його проблем і гризот, наче з’ясувалось: Енн і справді була тим скальпелем, що розділив сіамських близнюків. Відтепер ми можемо жити спокійно…

Я недовго побув у Джека, вигадав якусь причину і за кілька хвилин розпрощався.

З тих пір усе було ніби о’кей. Ми товаришували з Джеком, часом вони з Енн запрошували мене на концерт або пікнік, і я, долаючи внутрішній опір, приставав до їхньої компанії. Проте щось усередині всихало в мені, як у старому дупластому дереві. Я вже переконався! Джек давно забув про мене. І тільки Енн час од часу нагадує йому про наші колишні стосунки, з суто жіночої цікавості підштовхує нас назустріч одне одному, як малюків, котрі й забули, через що посварилися.

Ну, а потім той безглуздий випадок. Пізно ввечері, в неділю, вони поверталися до міста. Була страшенна злива. Автомобіль, що мчав навпроти, засліпив Джека, він пригальмував — машину занесло і вдарило об невеличкий шляховий покажчик. З голови Енн і волосинка не впала, а Джекові розтрощило скроню.

Тоді ми вже були такі далекі з Джеком, що мені й не шкрябнуло тієї скорботної миті: спокійно дрімав перед телевізором. Ось так воно…

— Ти почуваєшся у чомусь винним?

— Винним не винним, а ніби затаврованим. Таке враження, що кожен знає: я полінувався й пальцем ворухнути, аби врятувати свого товариша.

— Нічого не вдієш — катастрофа, сліпий випадок…

— Раніше я відчув би її заздалегідь і зумів би відмовити Джека від поїздки.

— Облиш. Це тільки твої припущення. Істини ніхто не знає.

— Я ж кажу — міг… Коли б не Енн… Це вона порушила нашу злагоду. В мене не стало брата, я ніби втратив частку самого себе.

— Послухай, — по паузі мовив Гаррі, — не побивайся так. Хоча згоден: в оцій твоїй вигадці щось таки є. Мабуть, усі люди на землі пов’язані однією пуповиною, тільки що не відають про це. Ви з Джеком знали… Отже, чим більше ми бажатимемо одне одному добра, тим легше усім нам житиметься на світі. Наша любов і прихильність зігріватимуть серця, на планеті пануватиме злагода, і ми самі матимемо стократ помножені плоди своєї доброти.

— Гадаєш, десь у Новій Зеландії або Маньчжурії живуть мої близнюки, так само пов’язані зі мною невидимою пуповиною, як і я з Джеком?

— Можливо. Тільки не кожен про це здогадується. І щоб не завдати шкоди своєму незнайомому близнюкові, а отже, й собі, треба любити всіх людей.

Бар давно збезлюднів. Літній чоловік у потертій уніформі перекидав стільці догори ніжками і вмощував їх сидіннями на столах. Час покидати цей затишний куточок, з якого разом із людьми вивітрювались тепло й гостинність. Коли друзі виходили, чоловік в уніформі стомлено усміхнувся й побажав їм доброї ночі.

Уже на вулиці Роберт і Гаррі викурили ще по сигареті. Роберт помітив, що йому на серці полегшало — може, від сповіді перед давнім товаришем, а може, й від інших, на перший погляд, незначних чинників, які впливали на нього здалеку й непомітно, як і отой незнайомий літній добродій в уніформі зі своєю стомленою усмішкою.