Пригоди Румцайса (на украинском языке)

1. Як Румцайс замовив три танці

Одного разу сиділа їчинська княгиня у садочку за стіною замку, поглядала на моріжок і зітхала по-французьки:

— Яка нудьга дивитися весь час на зелену траву!

Прийшов пан князь у нових атласних штанях і промовив:

— Алябонер[16], я до ваших послуг.

Покликав він лакея Фріцека і звелів, щоб той розпорядився викопати на місці зеленого газона ставок.

Коли ставок викопали, князь показав його княгині, але та тільки зітхнула, обмахуючись хусточкою:

— А де біля ставка очерет?

Князь кивнув Фріцекові:

— Щоб сю ж мить усе було готово!

Фріцек гукнув на садівників, і за хвилину навколо ставка зазеленів очерет.

Та княгиня промовила примхливо:

— А де русалка? Я хочу, щоб вона танцювала на ставку переді мною.

Тут уже ні князь, ані лакей Фріцек не могли дати ради. Спробували заманювати русалок срібним дзеркальцем, але жодна не прийшла.

У княгині зіпсувався настрій, і вона подалася до свого сповідника.

— Але ж це простіше простого! — вигукнув сповідник. — Русалки найкраще ловляться на свячену нитку.

І тут-таки освятив їй п'ятнадцять метрів тонкої нитки.

Княгиня змотала свячену нитку і гукнула Фріцека:

— Негайно спіймай нам русалку. Та швидко!

Фріцек вирушив до лісу.

А в цей час усі русалки Ржаголецького лісу поралися біля четвертого джерела.

Шість русалочок сиділи довкола і ніжними пальчиками вибирали з води ялинову глицю. А сьома стояла на горбочку і стерегла вітер.

Але вітрець віяв од Садської, а Фріцек підкрадався з боку Їчина. Від куща до куща, від дуба до бука, щоб його не помітила русалка, яка стояла на сторожі.

Коли Фріцек підійшов уже на три кроки, зробив він на свяченій нитці зашморг і накинув крайній русалці на плечі. Шість русалочок втекло, а сьома залишилася — нитка обплела її так, що вона ледве-ледве могла переступати ногами.

— Відпусти мене! — заблагала русалочка.

Фріцек прикинувся добрим:

— А може, й справді відпустити?

— Ну, то пускай вже! — просилась русалочка.

— Добре, прийдемо в замок, там і відпущу, — збрехав Фріцек, роздивляючись, як краще вибратися із Ржаголецького лісу, бо вже сім років тут порядкував розбійник Румцайс.

А в цей час Румцайсові вже переказали, що трапилось. Манка саме купала в струмку їхнього синочка Ціпісека і почула новину.

Схопивши мокрого Ціпісека, прибігла вона до печери і вигукнула:

— Ой, Румцайсе, щось сталося вгорі, біля джерел! Хтось перебив русалкам роботу, і струмок несе глицю!

Румцайс накинув на плечі куртку з червоної іспанської шкіри, зарядив пістоль зеленим жолудем і сказав:

— Витри, Манко, Ціпісека, і ми подивимось разом, що там трапилося.

Манка розкрутила Ціпісека, наче дзигу, бо так розбійники сушать своїх дітей після купелі, а коли хлоп'я висохло, швиденько натягла на нього сорочечку.

Батько й син побігли до четвертого джерела. Прибігли й бачать — нікого немає, тільки сполохані бабки сновигають. А від джерела ведуть сліди, і кожний слід інакший.

— Тут пройшов лакей Фріцек, — сказав Румцайс. — Це він так ставить ноги, бо ніколи не знає, у який бік йому краще вклонитися.

І Румцайс показав пальцем на доріжку слідів, які вели прямо до Їчина.

О тій порі пан князь і княгиня Майолена сиділи на золотих кріселках біля ставка. Перед ними стояла русалочка, спіймана на свячену нитку, і вони кричали на неї по-французьки:

— Дансе![17]

І русалочка танцювала. Дріботіла ноженятами до ставка і назад, бо її тримала свячена нитка, кінець якої стискав у руці Фріцек.

А по той бік ставка, за верболозом, уже стояли Румцайс і Ціпісек.

— Якщо я зараз вискочу і наведу там лад, хтозна, чи не налякаю я бідну русалочку, — сказав Румцайс. — Він простяг руку, вирвав листочок осоки і подав Ціпісекові. — А ти маленький і знаєш, що робити. Адже за плечима у тебе вже пів-розбійницької науки.

Ціпісек узяв осоку тупим кінцем у долоню і підкрався до русалочки так тихо, що навіть трава не сколихнулась. Чотири рази провів він листком по свяченій нитці, і русалочка знову мала ніжки вільні, як вітер.

Тут Румцайс підвівся з-за верболозу.

— Кому кортіло танців — той хай їх і має! — крикнув він могутнім голосом. — Панові князю оголошую русальський менует!

Русалочка взяла пана князя за рукав та й пішла з ним у танок, витинаючи дрібушечки. Добряче довелося пострибати панові князю. Аж до вечора потім виливали йому піт із черевиків.

— Фріцекові наказую станцювати млинка! — знову вигукнув Румцайс.

На них словах учепився Ціпісек лакею Фріцекові за поли і так розкрутив, що спинився той аж по коліна у рясці.

— Сам собі замовляю танець рейдовак по-розбійницькому! — знову крикнув Румцайс.

Схопив він княгиню за стан і ушкварив навколо ставка дванадцять разів. Після цього понесли княгиню до замку разом із її золотим кріселком.

Коли танці скінчилися, послав Румцайс русалочку назад у ліс, щоб біля четвертого джерела знову було їх сім. А як підходив із Ціпісеком до Ржаголецького лісу, закричав на весь голос:

— Ми вже йдемо!

Це щоб Манка не боялася за свого сина.

2. Як Румцайс і Ціпісек порядкували з водою

Якось русалки переказали Манці, щоб та прийшла попрати їм сорочечки. Дощу довго не було, вода була тверда, і русалки могли б понамулювати собі пальчики.

Коли Манка пішла, посадив Румцайс Ціпісека на коліно і сказав:

— Ану заплющ очі й скажи, чим пахтить он звідти, від Зебінського горба?

Ціпісек заплющив очі й різко, по-розбійницькому, втягнув носом повітря.

— Від Зебіна пахтить гарячим камінням.

— А тепер скажи мені, чим пахтить од річки Цідлини? — запитав Румцайс.

Ціпісек ту ж мить відповів:

— Холодною водою.

Румцайс пересадив Ціпісека на друге коліно.

— То були дуже легкі загадки. Тепер скажи, чим пахне од міста Їчина?

Ціпісек довго втягував повітря, але ніяк не міг розібрати.

— І не золотом, і не залізом, — зрештою мовив він.

— Аби тільки не свинцем! — злякався Румцайс і сам понюхав повітря. — Авжеж, свинець. Це їчинський князь знову виливає дріб — на біду якійсь лісовій звірині!

І, посадивши Ціпісека верхи собі на шию, Румцайс поспішив до Їчина — навпростець через поле, а тоді рівною імператорською дорогою.

Але пан князь у цей час уже наказав запрягти коляску і погнав коня з чорного ходу до ставка. Кінь летів, а за ним підстрибувала коляска з князем на передку. Одягнений він був у костюм із зеленого сукна, на голові мав капелюх з тетеруковим пір'ям, а між колін затис рушницю. Біля озера зупинився, тихенько вискочив з коляски і сховався за вербу, промовивши:

— Тут мені буде зручненько чекати!

І почав водити своєю мисливською рушницею туди й сюди, чи не блисне синє качине крильце.

Аж тут над самою головою в нього обізвався чийсь голос:

— А чи не розрядив би пан князь айн-цвай свою рушницю? І чи не закинув би пан князь шнель-шнель патрони у ставок, бо качки ще не відсиділи свій час на яєчках!?

Це був водяник Чесилко, який сидів поміж вербовим гіллям.

Та хоч це й було сказано майже по-німецькому, князь удав, що не розуміє Чесилка.

— Які дурниці! — мовив він. — Хай водяник залишить свої повчання для верховодок.

У цей час пролетіла качка, і князь мерщій націлив на неї рушницю. Дробинки посипалися з дула, як із решета, і синє дзеркальце, що їх носять качки на крилах, згасло. Князь кинув застрелену качку під передок коляски і чвалом погнав коня назад до Їчина.

Водяник Чесилко тільки й сказав сумно:

— Шкода-а-а, що ти не замочив в озері бодай пальця. Я б тобі показав, задавако пихатий!

Коли Румцайс із Ціпісеком прийшли до озера, Чесилко все ще сидів біля води і так тужив над застреленою качкою, що аж хвилі ходили від берега до берега.

Румцайс озирнувся на всі боки. Побачив качині пір'їнки і відчув, що в повітрі тхне порохом. Він опустив Ціпісека на траву і промовив до Чесилка:

— Ну що ти за водяник? Отак пошитися в дурні біля власного озера!?

Чесилко відповів, що зарадити лихові не можна було. Адже князь не вмочив у воду навіть каблука своїх чобіт.

А Румцайс на те:

— Якщо князь не зайшов у воду, чом ти сам не погнав її на князя?

— Та в мене наче розум одібрало, коли я побачив, як у качки згасло на крилі синє дзеркальце, — виправдовувався водяник.

І відразу ж додав, що все виправить. Устав він, поклав собі під п'яти дві черепашки і наказав воді:

— По моїй зеленій команді хай ця вода в ту ж мить вийде з берегів і покаже панові князю, що з нею жарти кепські!

Від краю до краю озера пробігла хвиля, але виходити з берегів воді не дуже хотілося. Сльози, що їх накапав Чесилко, коли плакав над качечкою, навіяли їй лінощі.

Подивився на це Румцайс і промовив:

— Е, тут треба інакше господарювати. — Він зарядив пістоль, стрельнув через озеро зеленим жолудем і наказав:

— За моєю румцайсівською командою хай ця вода побіжить, куди я їй покажу!

Озеро відразу вийшло з берегів, вода перехлюпнула через греблю, і Румцайс показав їй пальцем прямо на їчинський замок. Чесилко і Ціпісек пішли по обидва боки, щоб вода не залила ниви. Так вони і вели ту воду. І коли вода трошки збивалася з дороги, вони показували їй, куди і як бігти далі.

Пан князь у цей час сидів у своїй парадній світлиці. На золотому столі перед ним стояла золота сковорода, а на ній — засмажена качка. І вже взяв він у руки золотий ніж та золоту виделку.

А у цей час Румцайс, Чесилко і Ціпісек уже вели воду нагору по замкових сходах.

Пан князь бенкетував наодинці і, щоб краще смакувало, побажав сам собі спершу по-німецьки:

— Гутенапетит!

Але в цю хвилину ті троє вже переводили воду через поріг у світлицю.

— Бон апті! — побажав сам собі смачного князь ще й по-французьки.

Та вода вже була в світлиці! Змила вона з-під носа у князя золоту сковороду, і смажена качка попливла із замку геть.

Потім Чесилко скерував воду назад до озера, і сам поплив на ній, погойдуючись на хвильках.

Румцайс із Ціпісеком повернулися додому, до Ржаголецького лісу. А за хвилинку після них прийшла Манка і сказала:

— Ну, я вже всім русалкам сорочечки перепрала. Але хтось увесь час не давав воді спокою. То вона зовсім була пропала, а оце знову піднялася.

3. Як Румцайс ходив до Їчина по одежу для русалки

Якось знову прибігла до розбійницької печери джерельна русалка і промовила стурбованим голосочком:

— Люди, оце недавно віяв сильний вітер і розірвав мені сорочечку!

Манка і каже їй від огню:

— А хіба ти сама не тямиш справити?

— Тямлю, — зітхнула русалка. — Тільки якби я і взяла у руки залізну голку, була б вона мені понад силу. Випала б у мене з рук.

Тоді Манка засилила в голку тонесеньку павутинку, бо звичайна нитка русалчину одежу не шиє. Покрутила в руках сорочечку та й каже:

— Гай-гай, та її вже й не полагодиш.

І додала, що могла б віддати русалці якусь свою сорочину, тільки вони всі у неї полотняні.

Русалка знизала плічками:

— Ну, що ви! Носити полотняну сорочку — це все одно, якби мене обклали колючим терном.

Почув те Румцайс і покликав Ціпісека.

— Біжи у Їчин до Шпанігеля, котрий тримає крамничку під галереєю. Хай дасть якусь пристойну сорочку для русалки. За це я йому посилаю коштовний самоцвіт, який знайшов під Козачою горою.

Русалка сіла в куточку на купці надраного пір'я, а Ціпісек подався до міста.

В Їчині Ціпісек пішов просто до крамниці Шпанігеля. Там став він п'ятою на носок другої ноги, щоб здаватися вищим, і сказав через прилавок:

— Румцайс звелів дати сорочку для русалки. А за це він посилає самоцвіт.

Шпанігель перекинув коштовний камінь з руки на руку і порився у якійсь одежі на нижній полиці.

— Ось тут у мене є одна сорочечка, якраз на неї. — Загорнув він щось у папір, перев'язав шпагатиком і подав через прилавок Ціпісеку.

Коли Ціпісек приніс пакунок додому, заплескала русалка в долоні:

— Зараз, зараз я свою сорочечку надіну. І знову на сто років не буде мені клопоту!

Та тільки коли розгорнули папір, не було в ньому м'якенької сорочечки, а була баб'яча кацавейка.

— Грім і блискавка! — промовив Румцайс.— І чого я, дурний, послав малого Ціпісека!? Піди, Манко, сама туди.

А Шпанігель тим часом перекидав самоцвіт з руки на руку, перекочував його по прилавку і ніяк не міг надивитись, як той камінь виблискує.

Аж тут він помітив Манку, що поспішала від надбрамної башти до його крамниці. Шпанігель швиденько тицьнув самоцвіт під прилавок і став помахувати порожніми долонями, наче янгол крильцями.

— Послухай, Шпанігелю, ти щось наплутав, — промовила Манка ще на порозі. — Ми посилали Ціпісека по м'якеньку сорочечку, а він приніс баб'ячу кацавейку.

Шпанігель розгорнув папір, подивився на кацавейку, вивернув її і склав губи дудочкою.

— Сталася помилочка, — сказав він. — Але ваш Ціпісек так мені і не пояснив до пуття, що воно й до чого. Коли ти, Манко, все поясниш, я тобі дам одежу, як для княгині.

— Треба, щоб одежка була іще м'якша, — всміхнулася Манка. — Одежу ніби зіткану з туману. Адже це для русалочки.

Шпанігель поліз на саму верхню полицю.

— Єсть тут у мене одна річ, якої не може одягти навіть княгиня, бо подере.

І то справді була сорочина, яку могла б носити хіба що русалка. Тільки коли Манка хотіла здмухнути її собі на долоню, Шпанігель запитав:

— А що заплатите? — І притиснувся черевом до прилавка, щоб Манка не побачила самоцвіта.

— Так Ціпісек же заплатив, — сказала Манка.

Але Шпанігель сказав, що він нічого не знає, і поклав сорочечку назад на полицю. Так Манка і пішла собі. Та коли дома розповіла все Румцайсові, він вигукнув:

— Грім, блискавка і сто чортів!!! Ну, доведеться мені самому іти!

Шпанігель тим часом вийшов з крамниці під галерею і визирнув на ринковий майдан, щоб помилуватися самоцвітом на сонечку. Став він там і почав повертати його. Самоцвіт блискав йому в очі всіма барвами райдуги, і він навіть не помітив, як од надбрамної башти тихим розбійницьким кроком підійшов Румцайс. Ще один крок — і він став за стовпом галереї, щоб Шпанігель не побачив його; ще крок — і він уже в крамниці.

В крамниці Румцайс одразу ж виклав на прилавок геть увесь крам, який знайшов на полицях. А були там і тонкі англійські сукна, і тонесенькі японські шовки, і найніжніші голландські мережива, і різні оксамити.

Все це лежало купами на прилавку, і Румцайс говорив людям:

— Вибирайте, що хочете! Беріть за один крейцер лікоть будь-якого краму!

Так дешево в Їчині потім уже ніколи не торгували!

Коли хто-небудь заходив до крамниці і просив чогось, Румцайс одмірював йому вдвічі більше. А коли люди виходили з крамниці, він кожному стиха казав:

— Іди краще понад стіною, а не повз стовп, бо там Шпанігель.

А Шпанігель так і стояв там, втупившись очима в осяйний самоцвіт. Не помічав навіть людей, які спотикалися об кінчики його черевиків.

Румцайс продав останній лікоть перкалю, умостив собі за пазуху м'якесеньку сорочечку для русалки і дбайливо причинив за собою двері в крамницю. Тоді зробив сім таємних кроків і тупнув могутньою румцайсівською п'ятою. Самоцвіт випав у Шпанігеля з руки, а Румцайс уже наставив під нього свою долоню.

На прощання він сказав Шпанігелю:

— Хай сьогоднішні збитки нагадують тобі про румцайсівську справедливість.

І поніс сорочечку до Ржаголецького лісу, де Манка з Ціпісеком навпереміну втішали русалку:

— Не плач, ось Румцайс прийде! Ось-ось він тут буде.

4. Як Румцайс вистрелив, щоб злякати карлика Катрножку

Якось увечері сказала Манка Румцайсові:

— Сьогодні ви з Ціпісеком засинайте міцніше. Мені треба вибілювати білизну і доведеться вночі трохи вас турбувати.

Батько й син уклалися спати на постіль із смерекового гілля, а Манка сіла чекати, коли місяць зробиться зовсім круглий. Адже розбійники вибілюють свою білизну тільки серед ночі, проти місяця, щоб удень не муляти очей сільським старостам.

На небо виплив повний місяць, і Манка розстелила на галявинці поміж деревами те, що випрала за день, а сама сіла поряд і задрімала. Коли вибілюється розбійницька білизна, її не треба збризкувати водою, годі для цього роси.

Було ще далеченько до півночі, коли місячне сяйво наче почало блякнути. Манка глянула вгору і побачила, що на вершечку крайнього бука сидить мавка. Обламує місячні промені, кришить їх на маленькі шматочки і сипле вниз, під дерево.

Під буком стоїть карлик Катрножка і набиває друзками місячних променів усі кишені. Катрножка — це такий чоловічок, що риється під землею і ховає по лісах скарби, котрих потім ніхто не може знайти.

— Оце так! Гарні ви мені тут коники викидаєте! — крикнула Манка.

— Викидаємо чи не викидаємо! — посміхнувся Катрножка, який завжди говорив двозначно. — Місяць світить для всіх. А хто ближче, той і має.

— Хотілося б мені знати: добра чи зла ота мавка, що сидить на дереві? — спитала Манка.

— Звісно, що зла, — відрізала їй мавка.

— Ну й кумпанія із вас двох! — мовила Манка. — Треба йти по Румцайса.

Забігла вона до печери, тихенько обійшла Ціпісека і прошепотіла Румцайсові на вухо:

— Га-ла-ла!

Це таке таємне розбійницьке слово, щоб будити.

В ту ж мить Румцайс сів на своїй смерековій постелі.

Манка йому і сказала, що якась мавка краде місячні промені, а Катрножка чекає під буком, щоб кудись заховати це срібло.

— Не вийде! — промовив Румцайс, протер очі й поспішив туди.

Мавка і карлик помітили його аж тоді, коли Румцайс гукнув до них:

— Ану ж бо поскладай, Катрножко, увесь отой срібний дріб'язок на купу! А місяць витягне його до себе назад.

— І не подумай цього робити, Катрножко! — крикнула мавка з бука.

— А ти навіть не ржаголецька, хтозна-яким вітром тебе сюди занесло! — сказав Румцайс. — Чи не пора тобі додому?

У цей час він побачив: Катрножка з повними кишенями срібла закопується у землю, щоб десь там у глибині закласти новий таємний скарб.

Румцайс нахилився, виколупав Катрножку пальцем із моху, забрав у нього срібло і здмухнув з долоні нагору, до місяця. А коли упорався з цим, дмухнув ще й убік. Мавку підхопило вітром і віднесло аж на третю лісову ділянку.

— Піду собі досинати, — промовив Румцайс.

Місяць порозправляв свої промені й засяяв іще дужче, а Манка знову заходилася вибілювати розбійницьку білизну.

Наступного дня Ціпісек пішов пострибати по оленячих слідах. Це була його найулюбленіша гра: стрибати слід у слід по оленячій стежці. На просіці у заростях малини помітив він метелика і схотів його впіймати. Та метелик пурхав од куща до куща глибше й глибше в ліс. Ціпісек зійшов з оленячої стежки і незабаром побачив, що заблукав.

Коли опинився він у найбільшій гущавині, стала перед ним раптом мавка. Пальчиками тримала вона кінчик свого шлейфа і гралася ним, ніби метелик крильцями.

— От я тебе, Ціпісеку, й обдурила, — промовила мавка і посміхнулася лихо, наче блимнула воронячим оком.

— А навіщо? — запитав Ціпісек, але більше сказати нічого не зміг. Під п'ятами в нього забігали мурашки, і земля там паче закипіла. Кипіла, кипіла, аж поки зовсім розм'якла, і Ціпісек провалився вниз, як у проточну воду.

Це влаштував йому карлик Катрножка.

Мавка тоненько засміялася, нарвала повну пелену гіркої трави і посипала нею те місце, так що нічого не можна було помітити.

Коли Манка гукнула Ціпісека обідати, хлопця ніде не було. Манка затурбувалася.

— Щось тут не те, Румцайсе, — промовила вона. — Іншим разом біжить Ціпісек на самий тільки дух юшки, а сьогодні не йде, навіть коли я його гукаю.

— Мабуть, лущить десь шишки з білками, — відповів Румцайс.

Але в білок Ціпісека не було, і на оленячій стежці Румцайс теж його не знайшов. Аж коли вийшов на просіку, щось наче привиділося йому, і повіяло духом гіркої трави, розкиданої навколо.

Дійшов Румцайс крок за кроком аж до узлісся, де стояв його найулюбленіший дуб, вищий за всі дерева в окрузі. Сперся Румцайс об той дуб спиною — і раптом щось помітив. Нижній листок на дубі зненацька почав жовкнути від самого кінчика.

— Хто зрозуміє дубовий розум? — мовив Румцайс. — Мабуть, це дерево вже готується до осені.

Та в цю мить він побачив — жовкне другий листок. Тоді третій, за ним четвертий. Потім листочки посипалися з дерева.

У Румцайса наче блискавка в голові сяйнула.

— Он воно що! — вигукнув він. — Ну ж і тюхтій з мене! Ну й розтелепа!

І, міцно обхопивши дуб руками й допомагаючи собі ліктями, він великою румцайсівською силою вмить вирвав дерево з землі.

Так і є! Поміж корінням сидів, як у норі, карлик Катрножка. Це він прорив сюди підземний хід завдовжки аж у милю. А поряд із карликом сидів Ціпісек.

— Я і хотів цього, і не хотів, — промовив двозначно Катрножка.

Румцайс схопився за пістоль і вистрелив, щоб налякати карлика. І Катрножка злякався так, що вмить зарився глибоко в землю, а потім і не знав, куди рити вгору, а куди — вниз.

А тієї мавки в Ржаголецькому лісі більше не бачили. Таких злий вітер приносить, а добрий — заносить. Куди — ніхто в світі не знає.

5. Як Румцайс добував русалкам музику

Якось сиділи джерельні русалки на зелених листочках, мов на ослінчиках, дивились на місяць і лічили на пальцях. Вираховували, що за сім днів місяць стане, як млинове коло, і тоді всі русалки підуть у великий танок.

Всі русалки — це значить, що на верхній просіці зійдуться ржаголецькі русалки і ще русалки з двох сусідніх лісових ділянок. Стануть у три кола, одне маленьке, друге — більше, третє — ще більше, і чекатимуть, поки війне вечірній вітер. Дмухне він поміж осикові листочки, і листочки забринять дивною музикою, нечутною для звичайного вуха. А русалки танцюватимуть під ту музику.

В цю саму пору просікою йшов Румцайс. Прямував він до Їчина — подивитись, чи не коїться там, проти ночі, якоїсь несправедливості.

Того самого вечора їчинські дівчата справляли бал. Вийшовши на імператорську дорогу, Румцайс здалеку почув, як у корчмі «Місто Гамбург» виграють сурми, гудуть баси і підбори крешуть об підлогу.

Коли був Румцайс уже біля самих дверей, в корчмі раптом усе стихло. Румцайс хвильку постояв біля порога — прислухався.

Потім Румцайс натиснув на клямку і зайшов.

У корчмі «Місто Гамбург» не було помосту, і музиканти стояли просто в кутку. Через це і сталася та пригода. Коли міський радник Фольпрехт витанцьовував зі своєю жінкою близенько від музик, Калвас, який грав на контрабасі, натиснув дужче на смичок — з великої пошани до пана міського радника. Але контрабас ковзнув по натертій воском підлозі і вдарив огрядного Фольпрехта по закаблуку. Той спіткнувся і гепнув так, що аж загублений колись крейцер вискочив із щілини між дошками.

От і стояли вони зараз один проти одного — член магістрату Фольпрехт, червоний від гніву, мов гиндича сережка, і бідолаха Калвас із своїм завинилим контрабасом.

Потім Фольпрехт зарепетував, ніби хотів, щоб його почули аж у сусідньому місті:

— Якщо не маєш для свого баса порядної підставки, чого ж сіпаєш його на всі боки, так що він лізе людям під ноги?

І жінка його, пані радникова, додала жару: мовляв, іще трохи — і вона теж би впала.

А Калвас лагідно відповів:

— Та ж мій контрабас не залізом підбитий. І підлога тут гладенька, мов ковзанка.

Фольпрехт озирнувся навкруги, чи всі погоджуються з ним як із міським радником, і знову напався на музику:

— Треба було занести до коваля, щоб підбив! За те, що ти не заніс контрабаса до коваля, матимеш одного радницького ляпаса.

І він підняв здорову, мов лопата, долоню.

— А от і ні! — промовив з порога Румцайс.

Фольпрехт знову озирнувся на всіх і вигукнув:

— Відколи це в Їчині розбійник наказує міському радникові?

А Румцайс спокійнісінько повів далі:

— Ти, Фольпрехте, хочеш сваритись, а люди прийшли сюди танцювати.

Мовивши це, притупнув Румцайс підбором, щоб музика заграла, і розкрутив пані радникову так, що вона влетіла простісінько в обійми своєму Фольпрехтові.

Музика грала, і всі танцювали. Коли для контрабаса випала хвилина перепочинку, Калвас гукнув:

— Спасибі тобі, Румцайсе, що захистив мене від радницького ляпаса. Я тобі віддячу.

Румцайс помахав усім рукою, торкнувся пальцями капелюха із соснової кори і вийшов з корчми. Треба було глянути, що робиться в інших кінцях Їчина.

Минуло сім днів, і настав той вечір, коли русалки з усіх трьох лісових угідь мали завести великий танок.

Ціпісек уже заснув на ліжку, вистеленому смерековим гіллям. Манка вже двічі позіхнула у краєчок сорочки. Тільки Румцайс сидів і наче й не думав роззуватись.

— А чого ти не лягаєш? — спитала Манка.

— Та якось дивно в носі у мене свербить; мабуть, у нашому лісі щось має приключитися, — мовив Румцайс.

Манка позіхнула втретє і збила свою подушку з фазанячого пір'я.

— А що б воно могло приключитися, Румцайсе?

— От почекаю, поки зійде повний місяць, та й ляжу, — вирішив Румцайс.

Вийшов він із печери і глянув на всі боки. Місяць іще спочивав поміж горами, мов у колисці, і Румцайс чекав, поки він стане круглий, як млинове коло.

У цю мить і почув він голоси русалок. Долинали вони від верхньої просіки.

— На що сподівався, того й дочекався, — сказав Румцайс сам собі і швидко рушив у той бік.

На просіці зібралися русалки з усіх трьох лісових ділянок; жодна з них навіть оком не блимнула на Румцайса. Всі вони стояли навколо молодого дубка і вигукували:

— Вставай! Вставай!

Під дубком лежав вечірній вітер. Був він стомлений і нетвердий в ногах, бо занадто довго кружляв серед маку, ромену та інших солодких квітів.

— Вставай і грай нам! — кричали русалки.

А вітер лежав собі і всміхався, ніби не тямив, що йому кажуть. Ніби не розумів, що нема більш нікого, хто б заграв русалкам на кінчиках осикових листків музику до великого танку.

Подивився Румцайс на це і подумав: «Кепські справи».

Адже коли тихі джерельні русалки не натанцюються досхочу, буває біда з водою. Русалки можуть навмисне розгнівати воду в джерелах, і та потече таємними стежками в річки. І тоді буде повідь.

— Кепські справи, — промовив Румцайс і притьмом побіг до Їчина, і не дорогою, а навпростець.

У ту пору Калвас відсипався після трьох балів, де грав три дні. Румцайс затарабанив йому кулаком у вікно:

— Вставай, Калвасе!

— Що? Що таке?! — кинувся музика.

— Настав час віддячити мені за службу. Бери контрабас і гайда на бал.

Сонний Калвас спершу ледве дибуляв зі своїм контрабасом. Але потім пішов швидше. Коли ж були вони біля першого потоку, Калвас спинився й запитав:

— А куди ми йдемо? Адже по той бік нема жодної корчми.

— Заграєш русалкам, — сказав Румцайс.

Калвас поклав свій інструмент на берег.

— Ні, ні! Русалки мене зачарують!

Місяць плив у небі круглий, як млинове коло. А вода у потоці тільки ледь-ледь не вибігала з берегів на луг.

— Якщо пообіцяв, то мусиш зробити, — відповів Румцайс.

Він легенько підштовхнув плечем контрабас, а потім — Калваса. І поплив музика водою на своєму інструменті, наче на пароплаві, до русалок.

Коли Румцайс прийшов туди на хвильку пізніше за контрабаса, Калвас уже грав русалкам. Русалки витанцьовували у колі, такому ж круглому, як і місяць. І під гучну, як грім, музику контрабаса так завзято притупували ніжками, що було чутно аж у Їчині.

6. Як Румцайс вирвав у замку троянду

Якось порався Румцайс на узліссі. Коли раптом почув: Манка зітхнула в печері. Румцайс швиденько подався додому і, прийшовши, спитав:

— Чого це ти, Манічко?

— Згадалися мені троянди, — промовила Манка. — Вже, мабуть, три роки, як я не бачила жодної троянди.

Почув те Ціпісек і побіг прожогом на межу під Ржаголецький ліс. Там ріс кущ шипшини, увесь всипаний квітами. Ціпісек зламав одну квіточку і помчав назад до печери.

Манка тішилася запашною квіткою, а Румцайс радів, що має розумного сина.

Після обіду проходив Румцайс тією межею, де ріс кущ шипшини, і раптом почув — хтось плаче так, що аж за серце бере. Глянув Румцайс і бачить: сидить під кущем гарнесенька шипшинова мавка, і слізки в неї сиплються рясно-рясно, як роса.

Румцайс затамував свій могутній подих, щоб не здмухнути мавочку, і тихенько спитав:

— Чого ти плачеш?

Мавка вчепилась за гілочку, бо від Румцайса все ж таки добре дмухнуло.

— Як же мені не плакати? — промовила вона. — Я віяла золотий пилок за кущем, а хтось взяв і забрав у мене одну квітку!

— Це наш Ціпісек, — сказав Румцайс. — Він брав на добро — все одно, що я сам узяв би. Я тобі за ту квіточку чимось віддячу.

Мавка перестала плакати тільки на хвилину, щоб сказати:

— Навіть якщо ти мені віддаси іншу квітку, це буде не та, яку забрав Ціпісек.

Румцайс подумав і погодився з нею. Потім ляснув долонею об штани:

— А що, як я принесу тобі замість шипшини троянду?

— Я навіть не знаю, яка вона є, — знизала плічками шипшинова мавка.

— Із садка пана князя, — сказав Румцайс. — Я принесу тобі троянду, яку нюхає сама їчинська княгиня.

Мавка лишилася чекати біля куща, а Румцайс мерщій подався до Їчина. По дорозі зупинився біля печери і сказав:

— Ти, Манко, втішайся собі квіткою. А ти, Ціпісеку, допоможеш мені в одному ділі.

На той час звеліла їчинська княгиня двом покоївкам одчинити вікно в парадній світлиці. До вікна княгиня приставила два золотих кріселка і сказала панові князю:

— Сідаймо і будемо нюхати, як у садку пахтить моя найдорогоцінніша троянда.

Князь сів поряд з княгинею і зітхнув по-французькому:

— Сільвупле...[18]

Трояндовий кущ ріс на зеленому моріжку. Квіти всипали його рясно-рясно. І був той кущ родом з Іспанії.

— Ах, ці троянди — із самої Іспанії! — захоплено сказала княгиня і нюхнула так, що в носі у неї наче засвистіла дудочка.

— Аж з Іспанії! — промовив князь і потяг носом повітря, аж захурчало.

Отак сиділи вони й насолоджувалися пахощами.

А Румцайс і Ціпісек уже були за замковою огорожею. Румцайс мізинцем вибив із муру камінь, перебігли вони по газону і сховалися за трояндовим кущем. Троянди пахли так, що аж голова йшла обертом. Румцайс зірвав одну квітку і сховав її за пазухою куртки.

Але в цю мить княгиня підштовхнула ліктем пана князя.

— Мон шер, троянди стали слабше пахнути.

Пан князь притулив до очей лорнет.

— Це й не диво, — мовив він, — адже внизу стоїть отой Румцайс.

Тут і Румцайс помітив, що пан князь спіймав його у скельце. Узяв він Ціпісека за руку і намірився назад, до пробитого муру, але зачепився своєю курткою із кордовської шкіри за трояндові колючки. Почав випручуватися — то й зовсім застряг.

А нагорі знявся лемент. Княгиня кричала:

— Пане князь, негайно стрельніть у цього розбійника з вашого пістоля!

Князь кинувся по пістоль.

А Румцайс, схоплений трояндовим кущем, стояв спиною до вікна і не міг навіть поворухнутися! Ото досада, ото халепа!

— Ти хоч кажи мені, що там угорі діється! — промовив він до Ціпісека.

— Пан князь набиває пістоль залізною кулею, — відповів Ціпісек.

— Треба й собі зарядити, — спокійно промовив Румцайс і, не поворухнувши й ліктем, самими пальцями зарядив пістоль зеленим жолудем.

— Пан князь дивиться сюди через мушку, — правив далі Ціпісек. — Цілиться, батьку, на тебе!

— А я через кляті колючки не можу в нього стрельнути! — збліднувши, вигукнув Румцайс.

— Тільки-но я скажу по-французькому «три», стріляйте, пане князь, в цього Румцайса! — вигукнула у вікні княгиня. Та від хвилювання вона забула, як по-французьки «три».

Тим Румцайс і скористався.

— Якщо я не можу вистрелити просто у князя, — сказав вій Ціпісеку, — то ти хоч покажи мені, з якого боку їчинська брама.

Брама була прямо перед Румцайсом, і він вистрелив у неї зеленим жолудем.

Жолудь брязнув об браму, відскочив від неї і влетів прямо у вікно.

— Ой, щось мене дзизнуло просто в око, яким я цілився у Румцайса! — вигукнув князь і кинув пістоль.

— Труа! — згадала княгиня, як по-французьки «три». Та було вже пізно.

Румцайс випручався з колючок, озирнувся, де та дірка в мурі, і взяв однією рукою Ціпісека за лікоть, а другою помацав у себе за пазухою троянду. І вони пішли додому, а по дорозі занесли троянду мавці, яка чекала на них біля куща шипшини.

7. Як Румцайс допоміг вогневику звільнитися від служби в імператорському війську

Одного разу Ціпісек грався біля струмка, завів воду до печери, і у Манки відволожився гніт од кресала.

— Як же я тепер буду розпалювати вогнище? — забідкалась Манка.

Почув це Румцайс і каже:

— Чого ти побиваєшся? Кресону нігтем об ніготь і матимеш вогню, скільки забажаєш.

Та Манка не могла заспокоїтись.

— А де це, Румцайсе, написано, що ти будеш удома саме в ту хвилину, як у мене згасне вогонь?

На третій день після того варила Манка семикратну розбійницьку юшку. Під такою юшкою вогонь має бути весь час на три пальці заввишки. Інакше юшка загусне, пригорить, і її доведеться вибивати з горщика дрючком.

Юшка вже мала закипіти в третій раз, коли Манка раптом промовила:

— Оце так!

Вогонь під горщиком почав гаснути, полум'я ліниво пробігало над попелом. А Румцайса ніде не видно, і нікому кресонути нігтем об ніготь.

Коли вогнище вже зовсім згасало, зазирнув до печери вогневик ржаголецького лісу:

— Чогось у мене ноги терпнуть. Видно, з вогнем десь негаразд.

— Та це у нас, — відповіла Манка. — Юшку доварити не можу.

Вогневик не промовив більш ані словечка, зібрав під язиком слину і плюнув у вогнище. Полум'я вибухнуло, і юшка вмить закипіла.

— Спасибі, — промовила Манка. — Я скажу Румцайсові, щоб не забув тобі віддячити.

На четвертий день ішов Румцайс Ржаголецьким лісом, коли чує раптом — хтось кричить на просіці. Рушив він туди через молодняк і побачив таке:

Сидить на пеньку капрал із їчинського полку з папером у руці. Перед ним стоїть вогневик і переступає з ноги на ногу, щоб не присмалити трави і мурашок.

— Ти у мене постоїш струнко! І що в цій бамазі написано, так все воно й буде! — вигукував капрал, аж жолуді на дубах тремтіли.

— А що ж воно написано у тій бамазі? — запитав Румцайс, підійшовши ближче.

— А тобі до цього діла зась! — відрубав капрал. — Тебе це не обходить, а от вогневикові сам найсвітліший імператор пише, щоб ішов служити до їчинського полку.

— Тру-ту-ту! — весело засурмив Румцайс у долоню на славу його імператорській величності. — А ким же він там служитиме?

— Феєрверкером! — нетерпляче притупнув ногою капрал. — Буде підпалювати у гарматах ґноти, щоб добре стрілялось!

Коли вогневика привели у казарми і поставили серед двору, наказав капрал засурмити сигнал і викликати кухаря. Той прибіг і полив вогневика водою. Шугнула пара, але вогневик зайнявся знову. Тільки після сьомого казана води згас вогневик. Капрал одразу сердито закричав на нього:

— Лінкцум і рехцум![19]

І вогневик почав повертатися то вліво, то вправо.

— А ти казав, що не послухається команди! — гукнув капрал у бік Ржаголецького лісу, щоб почув це Румцайс.

Капрал наказав одягти вогневика у мундир. Принесли старенький мундир — на той випадок, якби з вогневика часом посипалися іскри. Нарешті одержав він здоровенну рушницю, вже обпалену у трьох битвах. Потім капрал вивів його на задній двір і звелів суворо:

— Щоб ти звик до військової служби, ходи отут взад і вперед і вартуй!

І, сказавши це, пішов писати листа імператорові, що все уже в порядку. А вогневик у цей час ходив і ходив навколо склепу, складеного із важкого каміння, з ґратами на дверях. Раптом у вогневика почала терпнути нога.

«Наче знову на вогонь», — подумав він і озирнувся, звідкіля б то могло тягти.

Підійшов вогневик до дверей склепу і зазирнув за грати. А там — мурована кімнатка, повна бочок з порохом та кулями, повна гранат і мін, бомб і ракет.

Подивився, подивився вогневик на все те вогняне начиння, і напав на нього великий жаль, що сам він зовсім згас після семи казанів води. Спалахнули в ньому образа і злість. Під язик йому набігла слина, і він сердито плюнув через вічко у ґратах прямо в пороховий льох. А слина в нього була вогняна. Та й якою ж вона могла бути у вогневика? І вона розтікалася вогнем — ближче і ближче до бочок з порохом.

Побачивши це, вогневик подався до капрала:

— Доповідаю, що скоро все тут злетить у повітря!

— Бачиш, як ти добре навчився вартувати! — промовив із захватом капрал, і тільки тоді, власне, зрозумів, про що це вогневик говорить. І в ту ж мить наказав сурмити всім сурмачам.

— Тра-та-та-та! — заграли сурми.

— А що ж робити далі? — знову озвався капрал. Адже разом із казармами мав злетіти у повітря і весь Їчин.

А Румцайс сидів край Ржаголецького лісу і міркував, як повернути вогневика з військової служби. Почув він, що в Їчині сурмлять, подивився туди пильно, по-розбійницькому, і побачив, як горить у пороховому льоху і як кожен боїться підступитися до нього.

І в самому Їчині переполох. На дзвіниці святого Якуба бемкали всі дзвони.

— Оце вже не жарти, — мовив Румцайс і гукнув: — Манко, а подай мерщій отой горщик із юшкою!

Розстебнув він куртку із кордовської шкіри, щоб вільніше було у плечах, і з усієї румцайсівської сили пожбурив горщик аж у Їчин. Горщик влучив у заґратоване віконце, вогонь згас, і в церкві святого Якуба замовкли дзвони.

І чутно було аж до лісу, як зарепетував капрал на вогневика по-німецькому:

— Раус!!!

Тобто, щоб забирався він звідти геть.

Вогневик і пішов. Перед ворітьми казарми він пропалився з казенного мундира, рушницю поклав на землю і глянув довкола — якою дорогою ближче дістатися до Ржаголецького лісу.

8. Як Румцайс допомагав кувати холодне залізо

Одного разу Румцайс надумав перевірити курок у свого пістоля, чи добре він б'є. І побачив, що там ослабла заклепочка. А заклепочка та була з тричі загартованого заліза, і справити її міг би тільки коваль. Румцайс послав уперед Ціпісека, щоб коваль усе, що треба, приготував, а сам прийшов трохи згодом.

— Для такої заклепки треба трьох робітників, — сказав коваль Жегула. — Ціпісек буде роздувати міх, ти, Румцайсе, триматимеш пістоль на ковадлі, а я розігрію заклепочку і вдарю по ній молотом з обох рук.

Жегула підгріб вугілля у горн, щоб було більше жару, а Ціпісек почав дмухати міхом. Коли заклепочка розжарилась до червоного, і треба було тільки вставити її на місце та приклепати, потяг Ціпісек ненароком міх навскоси, і той фуркнув убік — у димар. Вилетів з димаря віночок сажі, і понесло його вітром до ринкового майдану.

Того ранку сиділа їчинська княгиня на дзиґлику, а навколо неї поралися три покоївки. Вмивали її голубиним молоком і мазали маззю із жайворонячого сала. І примовляли при цьому по-німецькому:

— Шон, шон![20]

Потім накрутили княгині високу зачіску, ще й потрусили порошком з алебастру, щоб було личко біленьке всім на диво.

Коли все було готово, покалатала княгиня срібним дзвіночком, щоб прийшов пан князь.

— Оля-ля, княгине, ви сьогодні прекрасні, як, як... — промовив князь, але затнувся і ніяк не міг пригадати, як же сказати далі. Спинився він на півслові і покивав княгині пальчиком, щоб почекала, поки він згадає. Та вже й згадувати не треба було.

У розчинене вікно влетів віночок сажі, вдарився княгині об зачіску, і сажа посипалася вниз. Враз минулась і вся княгинина краса. Княгиня сиділа, ніби посипапа маком.

Пан князь уже був сердитий через свою забудькуватість, а тепер розлютився ще дужче. Визирнув він із вікна і закричав:

— Сажа прилетіла із кузні. Ну, я цього так не залишу!

Коваль Жегула саме приладнав заклепочку і вдарив по ній молотом, коли раптом прибіг пан князь. Пішки! Навіть карети не чекав.

— Чим можу служити панові князю? — запитав коваль Жегула. Але вже бачив, що при такій нагоді нічим не послужиш.

Князь сіконув очима по кузні і помітив, що там стоять Румцайс та Ціпісек. Це ще підсипало йому жару. Став він посеред кузні, розставив ноги, мов цілу годину промовляти зібрався, і почав вимахувати рукою, аж мереживо на рукаві залопотіло.

— Якщо ти, Жегуло, думаєш, що будеш мені й далі кидатись сажею у княгиню...

Злість відібрала у пана князя мову, і він далі не міг видушити з себе ані словечка — тільки сичав.

Жегула підсунув князю ковадло, щоб той міг присісти, і сказав:

— Це не я. Це димар.

І коваль хотів уже вдарити по заклепці вдруге, та всередині у пана князя щось відпустило, і він промовив до Жегули роздільно, по складах:

— Ди-мар, ка-жеш? Як-що ви-нен ди-мар, я на-ка-зую ро-зіб-ра-ти йо-го по цег-ли-ні!

— Тоді горн не потягне, — злякався Жегула. — Без димаря кузня нанівець зведеться.

— І не буде сажі, — відрубав пан князь, як сокирою, — і я не турбуватимусь про біле личко княгині.

Крутнувся він на золотому підборі і подріботів із кузні. На порозі спинився і милостиво кинув через плече:

— А щоб ти, Жегуло, не скаржився, що у вас в Їчині лихий володар, то ось тобі моя воля. Скуєш ти в кузні без димаря підкову — я дозволю тобі поставити новий димар на дах.

— Підкову з холодного заліза?! — вигукнув услід князю Жегула і третім ударом спересердя трішки скривив заклепочку у Румцайсовому розбійницькому пістолі.

Як пан князь наказав, так і сталося. Димар розвалили, і кузня стала ні до чого. У Жегули від того аж голова пішла обертом. Він ходив навколо порожнього ковадла і розводив руками:

— Ну, як його нагріти залізо без вогню?!

Та через день прийшов туди Румцайс знову і привів із собою якогось чоловічка, наче з випаленої глини. Дивний чоловічок не мовив ані слова і шаснув у темний куток за горном.

— Що це за дивак? — спитав Жегула.

Румцаііс ніби й не почув його запитання і повів таку мову:

— Оце я допіру проходив попід замком і передав через лакеїв, щоб погукали пана князя, бо ти йому нині скуєш підкову.

— Я? — здивувався Жегула.

Та від замку вже сурмили сурми, деренчали колеса, і пан князь уже став на порозі.

— Цікафо, цікафо, як воно куватиметься без вогню, — промовив він і пихато подивився на небо через дірку, що залишилась від димаря.

Жегула засновигав по кузні, не знаючи, за що взятись, мов приблуда з іншого міста, який опинився на чужому базарі.

Румцаііс накинув на нього шкіряний фартух, дав у руки молоток і підштовхнув до ковадла.

А пан князь товче своє:

— Це мені туше цікафо, як мошна тут кувати.

Румцайс ніби й не чує. Узяв він у кліщі шмат заліза і нишком підійшов з ним до кутка за горном.

А там стояв якийсь чоловічок, що був ніби з випаленої глини.

Румцайс одразу сунув йому холодне залізо в долоню і — ні слова. Дав йому трохи потримати залізо, і тоді кинувся до ковадла.

— Бий! — гукнув він ковалеві.

Жегула вдарив молотом і здивувався:

— Дивне залізо! Воно ж у мене під молотом м'яке, наче віск! — Ударив ще, потім ще.— Ось вам підкова, пане князь! Беріть!

Князь крутив над тією підковою головою до самого замку.

Але мулярів послав, щоб знову поставили димар на кузню.

Коли пан князь розповів про все княгині, та теж хитала з подиву головою, аж алебастровий порошок летів на всі боки.

А Румцайс у ту пору прощався на узліссі з ржаголецьким вогневиком. А на прощання сказав йому:

— Ну, за добру службу тепер я знову в боргу перед тобою.

9. Як Румцайс вигнав у війта вогонь із печі

Одного разу йшов Румцайс дорогою, а було саме по дощу, і земля була мокра. Біля великої калюжі побачив він помічника вчителя з Їчина Вочічка.

Вочічко витягав з кишені один аркуш паперу за другим і щось писав на них олівцем.

— Що це ти все пишеш? — запитав Румцайс.

Вочічко спершу зробив заміточку, щоб не збитися, і тільки після цього сказав:

— Я вираховую, чи висохне ця калюжа до того, як у неї знову наллє дощ.

— Я в такі вчені справи не втручаюся, — мовив Румцайс. — Скажи мені краще, що нового в Їчині?

Вочічко замислився і відповів:

— Серед їчинських учених людей точаться чутки, що війт будує цегельню, але не має чим топити в ній.

— А чому про це балакають учені люди? — здивовано покрутив головою Румцайс.

Вочічко вже знову заглибився у свої розрахунки, але кинув:

— Вони думають, чи не можна було б поставити туди якусь фізичну штуку.

— Хіба що надумають топити у війтовій цегельні блискавкою! — засміявся Румцайс і пішов далі своєю дорогою.

Дома, в печері, він поміркував над новиною і сказав Манці:

— Якщо війт щось надумає, це може скінчитися зле.

Погукав він Ціпісека від гребельки на струмку, і вони вдвох пішли до Їчииа.

Коли прийшли у місто, підняв Румцайс сина до вікон у ратуші. Ціпісек зазирнув у кожне і нарешті сказав:

— Ось вони сидять!

За столом у секретній кімнаті сиділи їчинський війт і якийсь чужий чоловік у чорному каптані. Був то найтаємніший радник з питань опалення імператорського палацу у Відні. А що був він і великим ученим, то відразу напався на війта:

— Перш за все я повинен знати, який рівень наук у місті Їчині.

Війт забринькав собі пальцем по губі.

— Науку в нас спольняють вчені люди. А особливо пустельник у Любосаді, в якого є навіть якісь книжки.

Найтаємніший радник суворо промовив:

— Цього мало.

— А ще помічник учителя Вочічко, — пригадав війт. — Цей увесь час мудрує в кабінеті над якоюсь машиною, а вона потріскує і сипле іскрами.

— Іскрою цеглу не випалиш, — засміявся по-вченому найтаємніший радник.

Війт зітхнув, наче з ковальського міха:

— А що ж робити з цегельнею, коли вона вже майже збудована?

Найтаємніший радник зробив такий вчений вигляд, що по секретній кімнаті аж пробігли вогники, і мовив:

— А що, хіба у ваших лісах не водяться фойєрмани?

Війт хвилину здивовано помовчав, а потім сказав, що не розуміє. Довелося шукати в словнику, що фойєрман — це все одно, що вогневик.

— Та біга тут один по Ржаголецькому лісу, — процідив через губу війт. — А жару в ньому, як у розпеченому залізі.

Найтаємніший радник сказав на це повільно, немов кидаючи з кожним словом по дукату:

— Такого фойєрмана замикають у піч і обкладають сирими цеглинами. Потім його треба розгнівати. Фойєрман розпарюється і випалює цеглу так, що вона аж дзвенить.

— Це діло не пройде! — сказав унизу під ратушею Румцайс. Він висадив Ціпісека на плече і рушив назад, до Ржаголецького лісу, щоб розповісти про все вогневику.

Та тільки тут Румцайс зробив помилку. На ту пору вогневик був аж на третій ділянці, допомагав вуглярам випалювати деревне вугілля. І поки Румцайе шукав вогневика по Ржаголцю, їчинський війт виявився спритніший. Він вирядив на третю ділянку пожежну діжку з водою, а до неї сім пожежників.

Коли пожежники приїхали туди, вогневик якраз дмухав жаром у вугільні ями. Схилився він над ямами і не почув пожежної сурми.

Діжку з водою тихенько підвезли до самої ями і всю враз вилили на вогневика. Бідолаха в ту ж мить зчорнів на гніт, і тепла в ньому лишилося не більше, як у горщику з юшкою. Тоді пожежники кинулися на нього, зв'язали вимоченими вірьовками та й повели до цегельні пана війта.

Румцайс про все те довідався від поштової сойки. Сердито ходив він із кутка в куток по печері й нещадно сварив сам себе:

— Ну й утнув ти, Румцайсе! Ну й пошився ти в дурні!

Манка на те ані словечка. Тільки Румцайсові підсунула три жмені налусканих горішків. Коли доїдав третю жменю, наче щось шпигнуло його, і в голові у Румцайса майнула думка, що треба зробити.

— Чуєш, Ціпісеку? — промовив Румцайс. — Я вже знаю, що і як!

Подякував вій Манці за горіхи і вирушив з Ціпісеком просто до цегельні.

Там війт уже замурував вогневика у піч.

— Сто чортів! — вигукнув Румцайс. — Це не діло!

І почав дивитися, що буде далі.

Біля печі на високому камені стояв найтаємніший радник. На нижчому камені стояв війт, готовий теж в усе стромляти свій ніс. А на голій землі — усі дванадцять засідателів магістрату, щоб злим словом розгнівати вогневика, а той щоб випалив цеглу. На самому вершечку димаря сидів служник із ратуші Котрч, щоб переказувати вогневику через димар, як його лаятимуть засідателі.

Румцайс гострим розбійницьким поглядом окинув піч.

У цю мить найтаємніший радник кивнув пальцем війтові, а війт мізинчиком дав знак засідателям магістрату. Ну, а ті й почали за чином:

— Ах ти, вогневик-загаслик!

— Ах ти, вогневик-дурневик!

— Ах ти, вогневик-холодник!

— Ах ти, вогневик-цеглопік!

А Котрч усе це переказував униз, у піч.

Бракувало хіба що якогось одного словечка, щоб вогневик остаточно розлютився і почав випалювати війтову цеглу. Та в цей час Румцайс помітив маленькі дверцята для повітря, які має кожна піч у цегельні.

— Гайда в ті дверцята,— прошепотів вій Ціпісеку на вухо.— І добрим словом утіш там вогневика, щоб від злості не взявся вогнем.

Ціпісек подався прямо туди і так спритно, що ніхто й не помітив його. Умостився в печі поряд з вогневиком, і, коли того сварили, щоразу говорив щось навпаки.

— Кричіть, кричіть, все одно мене не розпалите, — бурчав собі під ніс вогневик, спокійно сидячи в печі.

Зрештою найтаємніший радник почав дивуватися, що піч все ще холодна, мов лящ у річці.

— Відчиніть мені отут, — мовив він, — я зазирну туди по-вченому.

Вибили киркою камінь у стіні, і найтаємніший радник притулив до дірки голову. Тут і побачив його зсередини вогневик. Розіскрився він, розпалився і вилетів з нього такий язик полум'я, що погнав найтаємнішого радника по імператорській дорозі прямо до Відня. Старості той вогонь обсмалив носа, а засідателям — поли. Наче вітром здмухнуло їх усіх до самої ратуші.

Тоді Румцайс і каже Ціпісеку:

— Ну, біжи додому.

А вогневику:

— Коли трохи прохолонеш, приходь і ти до нас.

10. Як Румцайс допомагав мисливцю Робатку заряджати рушницю

Одного дня збирала Манка ягоди на просіці, коли раптом бачить — жене від Їчина якась бабця. Край спідниці підхопила у жменю, з щиколоток тільки порох сиплеться. Жене як навіжена.

— Ой людоньки, що ж це діється!? Це ж вони проти самого боженьки йдуть! — вигукувала вона біжучи.

Манка вкинула жменьку ягід у дзбанок із кори та й питає:

— А що ж такого сталось у Їчині?

Баба спішилася на хвильку:

— Лечу мерщій до Кбелніце, щоб і вони взнали про новину. Пан князь покликав у гості графа із Шпаєра, а той привіз із собою залізного зайця!

А той заєць і справді бігав, морщив ніс і взагалі поводився, як живий, тільки ж увесь він був із заліза.

Незадовго перед тим узяв їчинський князь до себе на службу молодого мисливця. Звався він Робатко, і був то чоловік лісові на втіху. Кулю мав тверду, постріл вірний, а серце добре.

На цього мисливця Робатка і натрапив Румцайс, коли той сидів на пеньку і зажурено дивився собі в капелюх.

— Що з тобою, Робатку? — запитав Румцайс.

— Турбує мене, Румцайсе, залізний заєць, — відповів Робатко. — Щось цей граф із Шпаєра замислив лихе.

— Коли в тебе тільки цей клопіт, то я піду послухаю, що про це балакають, а потім усе тобі розповім.

Коли Румцайс прийшов до Їчина, князь і княгиня разом із шпаєрським графом сиділи в альтанці. Румцайс став за кущами малини і почав дивитися, що і як. Граф саме показував залізного зайця. Як той стриже вухами, як спить із розплющеними очима і як зривається з місця від найменшого шелесту.

Князь і княгиня вигукували весь час по-німецькому:

— Ніхт гезеен!

Мовляв, такої речі ніхто ще ніколи не бачив.

Але князь заздрив графові за залізного зайця і тому сказав:

— Якби ваш заєць та потрапив на очі моєму мисливцю Робатку, той би підстрелив його з першого пострілу.

Княгиня помахала носовичком, що це саме так.

Граф із Шпаєра засміявся у рукавичку:

— Ну що ж, хай ваш Робатко спробує. Даю йому три постріли.

Пан князь розгнівався, що граф стільки собі дозволяє.

— Коли заєць не впаде навіть з третього пострілу, — вигукнув він, — хай пан граф забирає мого Робатка у свій Шпаєр!

А княгиня гордо поглянула на гостя.

Далі Румцайс уже не чекав. Тихим розбійницьким кроком повернувся він з малинника в ліс і там усе розповів Робатку. Мисливець зблід, наче місяць на небі.

— Я знав, що до цього йдеться, — сказав він. — Тільки біда, що жодному мисливцю не під силу встрелити залізного зайця.

— Авжеж, дробом, як простого зайця, його не візьмеш, — кивнув головою Румцайс.

Робатко сумно вдарив рукою по рушниці.

— І свинцевою кулею теж ні. Нею залізного зайця не проб'єш.

— Заряди залізною, — порадив Румцайс.

— Залізної я навіть у Градці не дістану, — безнадійно зітхнув мисливець Робатко.

У той день, коли мали стріляти в залізного зайця, князь і княгиня посідали в шкіряні крісла край просіки, а граф із Шпаєра схилився осторонь на коліно біля клітки з зайцем. Мисливець Робатко тим часом заряджав свою велику рушницю дробом для диких кіз.

Румцайс із Манкою на ту пору вже стояли там нишком за деревами. І Ціпісек з ними на той випадок, якби треба було раптом кудись швидко дати знак.

Пан князь потер два пальці об коліно і сказав:

— Ти, мисливцю, добре знаєш, що робити. Тільки-но княгиня махне хусточкою, пан граф випустить зайця з клітки, і ти влучно вистрелиш у нього.

Граф із Шпаєра відкинув гачок на клітці, пружини в залізному зайці запрацювали, і він пострибав через просіку, петляючи на всі боки. Робатко водив за ним дулом рушниці, наче чорним оком. Але коли рушниця плюнула вогнем і пролунав постріл, бідного Робатка мало не посікло дробом, який відскочив од залізного зайця.

Граф і каже князю та княгині:

— Для мого зайця вам було б підшукати іншого мисливця. — Завів він зайця назад у клітку і засміявся в рукавичку: — Коли цей Робатко переведе дух, може спробувати ще раз.

Пан князь погрозив Робатку пальцем і гукнув:

— Подумай добре, перш ніж вистрелити вдруге.

Поки Робатко міркував собі, Румцайс за деревами тихенько сказав Ціпісеку:

— Діла не буде, поки ти не приведеш сюди вогневика.

Ціпісек повернув личко в один бік, у другий, відчув, де найтепліше, і побіг туди. За хвилину повернувся разом із вогневиком.

— Свинець тут не бере, витопи мені залізну кулю, — сказав йому Румцайс.

— На це мені треба червоний камінь, — заяскрів вогневик.

Румцайс нахилився і подав йому шматок залізної руди. Вогневик здушив руду в кулаці, і за мить поміж пальців у нього потекло залізо. Він злив його в ямку у землі і подмухав туди холодним зворотним подихом. От і вийшла з цього залізна куля. Румцайс нишком перекинув її Робатку і гукнув:

— Заряджай!

Коли з клітки знову вибіг залізний заєць, Робатко стрельнув по ньому вдруге. Залізо брязнуло об залізо, але графове виявилося міцнішим. Куля відскочила від зайця, наче її відбили.

Граф підняв кулю, покрутив на долоні і кинув на землю.

— Залізною стріляєш? — сказав він Робатку. — Все одно це тобі допоможе, як коропу дишло. — І додав, звертаючись до князя: — Панові князю доведеться розпрощатися з мисливцем.

Князя обсипало люттю, мов жаром, і Робатко поблід, як весняний листочок.

— Ти бач, і залізна куля не допомогла, — зітхнув Румцайс. — Що ж тепер?

— А ось це, — тихенько промовила Манка і всунула вогневику в кулак такий самий червоний камінь і ще стебельце розрив-трави.

Вогневик розтопив руду своїм великим жаром, зліпив з неї кулю і обдмухав зворотним подихом. А Румцайс знову крадькома перекинув її Робатку.

Вибіг із клітки залізний заєць, і Робатко стрельнув по ньому в третій раз.

— Прокляття! — закричав граф із Шпаєра.

Розрив-трава пробила зайцю залізну шкуру, і куля прошила його наскрізь. Заєць перекотився через голову і зостався лежати на землі.

Рештки залізного зайця шпаєрський граф одніс до годинникаря Семерада. Та тільки марно він носив, бо нічого вже тому зайцю не пособило.

11. Як Румцайс урятував Маркетку від жениха

Одного ранку почувся від їчниської дороги гуркіт і брязкіт карети.

Румцайс якраз сушив над вогнем вологу від роси бороду.

— Ану ж бо, Манко, поглянь на ту карету, щоб я знав, яке панство їде до Їчина, — промовив він.

Манка побігла стежкою і, коли карета під'їхала, помахала коням перед очима стеблом осоки й вигукнула:

— Тут Румцайсова застава, і кожен має сказати, хто він і куди прямує!

Кучери це знали і зупинили коней. У віконечку карети відгорнулася завіса, і визирнула панночка, гарненька, як із цукру.

— Хто ти така? — спитала Манка.

Панночка чемно вклонилася.

— Я графиня Маркетка і їду до їчинського пана князя на запрошення.

— А чого? — знову спитала Манка.

Графиня вихилилась аж по пояс і прошепотіла:

— Бо мене там чекає жених.

— То це той шпаєрський граф, який гостює у нашого князя! — сказала Манка і торкнула коней стеблом осоки, щоб їхали далі.

А Румцайсові потім розповіла про ту панночку.

Коли графиня Маркетка приїхала до їчинського замку, варта біля брами тільки абияк привітала її, бо разом з нею не їхала торба з золотими дукатами. Із вікна другого поверху визирнула одним оком княгиня і гукнула:

— Ну, йди вже швидше нагору, граф тебе чекає.

Граф із Шпаєра вже сидів гам, і вуса в нього були так гостро закручені, що він міг би забивати їх замість гвіздків. Уклонився граф рвучко, аж стільчик, на якому він сидів, відлетів убік. Маркетка, вже налякана трохи Румцайсовою заставою, злякалася ще дужче.

Були там також князь та княгиня, і вигляд у них був такий, ніби вони про все вже домовилися. Княгині Маркетка видалася такою простою, що вона до неї навіть не заговорила по-французькому.

— Це граф із Шпаєра,— промовила вона, — який хоче на тобі женитись.

— І я це схвалюю, — освятив пан князь повішу своїм словом і повів княгиню у сусідні покої.

Графові Маркетка дуже сподобалась. Він одважував їй поклони і так притупував каблуком, що луна гриміла аж під стелею.

А що він при цьому повертався на всі боки, то зачіпав кінчиками вусів Маркетчині мережива. Коли граф уже досить натупався і навклонявся, сів він і почав чекати, що Маркетка йому відповість.

Дівчина всміхнулася і промовила:

— Я боюсь, коли тупають ногами. І розірване вічко на мереживі сама підтягти не вмію, а покоївки в мене немає. Тому я не можу вийти за вас заміж.

Тут до зали зайшли із сусіднього покою князь та княгиня і сказали:

— Ми вже наказали готувати весілля. А раз наказали — так воно й буде.

Нікого ні про що не питали, тільки пальцем показували, яке хто діло має робити:

— Щоб усе діялося по-благородному, Маркетка залишиться тут, у замку, а граф із Шпаєра вирушить зараз до заїзду біля корчми «Місто Гамбург». Завтра, у ту хвилину, коли зійде сонце, граф прийде просити Маркетчиної руки і повезе молоду в кареті до Шпаєра.

Надвечір ішов собі Румцайс повз їчинський замок. Раптом щось закапотіло згори на його капелюх. Це з верхнього вікна вихилилася графиня Маркетка; з її очей падали сльози.

— Хто тебе зобидив, Маркетко? — гукнув знизу Румцайс.

— Я за нього не хочу виходити, — прошепотіла Маркетка.

— Коли не хочеш, то й не підеш! — крикнув Румцайс.

Повернувшись до печери, Румцайс звелів Ціпісеку не пустувати, а Манці сказав:

— Ох і мудру штуку треба мені придумати! І як я це зроблю — сам не знаю!

Уже зовсім смеркло, коли йому трохи розвиднилось. Погукав Румцайс Ціпісека і звелів:

— Біжи на суху просіку і передай мій наказ вогневику! Хай біжить прямо на вершечок гори Зебін, стане там і прислухається. Як почує, що я вистрелив з пістоля, хай на хвилину загориться червоно, як мак. І навіть іще червоніше — як сонце.

Графові із Шпаєра не терпілося, звісно, повезти до себе наречену. Тому він виліз у заїзді на горище і всю ніч визирав у слухове віконце, коли небо на сході зачервоніє. Раптом з боку Ржаголецького лісу щось бухнуло, ніби хто вистрелив із пістоля, і над Зебінською горою заяскріло червоне сяйво.

— Ага! — мовив сам собі граф, поспішив до замку і кинувся по сходах угору, просто в покої. Увірвався в один і закричав:

— Гут морген![21] Вже світає, і я прийшов по наречену!

Роздивившись краще, побачив граф, що в покої стоять два ліжка. На одному — княгиня в нічній сорочці, а на другому — пан князь у ковпаку.

— Звольте вставати, — почав будити їх шпаєрський граф. — Уже сонечко зійшло.

— Та де воно, те сонце? — позіхнув у подушку пан князь.

Граф підштовхнув його до вікна.

— Ондечки, над тією горою.

— Нічого я там не бачу, і княгиня теж! — вигукнув пан князь, і на очі йому набігли сльози від того, що він марно вдивлявся у той бік.

Над горою справді нічого не було, і граф із Шпаєра почухав собі потилицю під перукою.

А княгиня почала кричати, що її даремно збудили серед глухої ночі.

— От він і не дістане нічого! — нарешті відрубав пан князь і заліз під перину. — Хіба що взнає, якою дорогою їхати із замку.

Сторожа біля брами показала графові, де найближча дорога назад до Шпаєра.

Графиню Маркетку вирядили туди, звідки вона приїхала, їхала вона назад весела й по дорозі сама спинилась на Румцайсовій заставі. Був там Румцайс і ще якийсь чоловічок — увесь із перепеченої глини.

— Ось кому, Маркетко, ти мусиш гарненько подякувати, — сказав Румцайс.

— Хай краще мене не торкається, — добродушно промовив вогневик. — А то ще попече собі пальчики.

12. Як Румцайс наказав, а Ціпісек вистрелив трьома жолудями

Якось сидів Румцайс перед печерою і вчив Ціпісека, як заряджати пістоль трьома жолудями.

У цей час повіяв од Відня дужий вітер.

Румцайс і каже:

— Не знаю чого, але цей вітер мені не подобається.

А вітер той віяв з імператорських покоїв — камердинери забули зачинити двері проти вікна.

Сам імператор замислено сидів на троні. Наказав він принести собі жменю горіхів, полускав їх усі і промовив:

— Пунктліх[22] за три тижні в мене будуть імператорські іменини.

В ту ж мить підскочив перший маршал і сипнув, мов із рукава:

— Найкраще буде, коли на день народження перед вашою імператорською величністю проїде військо на конях!

Але імператор помахав рукою в рукавичці з діамантовим перснем:

— Це вже було позаторік.

Тут підскочив другий маршал:

— Хай вистрелять із дев'яноста гармат!

Імператор промовив «Пуф!» і більше не хотів того й чути.

Третій маршал не міг нічого придумати.

Нарешті озвався слуга, що мастив петельки на дверях:

— Хай ваша імператорська величність звелить спіймати вогневика. Як пустять його поночі в сад, ото буде дивовижа! Проти неї ракети й фейєрверки все одно що пшик.

— О, це може бути, — мовив імператор, стяг рукавичку з діамантом, і кивнув мізинцем третьому маршалові, щоб той не байдикував.

Маршал написав цілу купу листів, де розпитував про вогневиків, і скоро дізнався, що в Ржаголецькому лісі живе вогневик, з якого могла б вийти гарна забавка для імператора.

У Румцайса в носі довго ще лоскотало від віденського вітру. Через це і бродив він лісом і не встеріг вогневика.

А сталося це ось як. Незабаром приїхав з Їчина залізний віз, на якому возять гранати. На передку поряд з їздовим сидів капрал, тримаючи на колінах мішечок із сирового полотна. За возом пригинці йшло шестеро солдатів, і кожен ніс мішок, вимочений у свяченій воді. На узліссі капрал наказав спинитись і витрусив із свого мішечка на пеньок шмат сірки. Потім усі вони поховалися.

Сірка манить вогневиків, хоч би до неї треба гору перейти. Прибіг вогневик, ухопив грудку сірки і почав смоктати, наче цукерку. Аж тут капрал засурмив, як в атаку. Солдати повискакували із своїх схованок і кинулися на вогневика. Навалились на нього і хрест-навхрест хльоскали мішками, змоченими свяченою водою, аж поки його перемогли. Поклали вогневика у залізний віз, капрал показав на себе та шістьох солдатів і промовив:

— Оце буде від його імператорської величності сім медалей!

Їздовий хльоснув коней, але слабенько, щоб вони не гнали, і щоб вогневик по дорозі до Відня не висох на вітрі та не спалахнув.

За хвилину прийшов на просіку Румцайс, побачив сірку, якої не доїв вогневик, і сумно промовив:

— Ось що надмухав отой віденський вітер!

Прудкою розбійницькою ходою повернувся Румцайс до печери.

— Збери мені, що треба, в дорогу, — сказав він Манці. — А ти, як захочеш там їсти, кажи не «хліб», а «брот», — промовив до Ціпісека.

Узяв Румцайс сина за руку, кинув за пазуху шмат розбійницького коржа, якого спекла Манка, і вони вдвох рушили в дорогу, тримаючись весь час проти віденського вітру.

Рано-вранці заграли у Відні музики пробудку, аж черепиця посипалася з дахів.

До обіду імператор святкував день народження тихо й спокійно. Тільки вистромлював з вікна руку в рукавичці з діамантом, коли люди гукали йому «слава».

Опівдні імператорові вже не терпілося. Ледве проковтнув вій жайворонкову ніжку і облизав пальці, як закричав:

— Слуги, ану швидше вдягайте мене. Піду дивитися на вогневика!

Прибігло троє камердинерів і троє зброярів.

Камердинери убрали імператора в м'якеньку одежу, а зброярі нагвинтили на нього залізні штани і залізну кірасу[23].

Поверх неї імператор одяг іще золотий панцир. Капелюх у нього теж був залізний, як до бою. Це на той випадок, якби вогневик розпалився дужче, ніж для параду. І коня імператор узяв закутого в залізо. Виліз на нього й виїхав із палацу точно в ту хвилину, щоб прибути в парк, коли настане вечір.

У парку вже все було приготоване. Товсті й худі графи та князі, тендітні графині та княгині вже стояли там, щоб подивитися, як імператор буде тішитися вогневиком. І троє маршалів на конях, щоб усьому давати лад. І три ескадрони драгунів із бочками, повними води, щоб загородити дорогу вогневику, якби він раптом шаснув, куди не треба.

Бідолаха вогневик щулився з холоду на залізному возі.

Імператор крикнув:

— Ну, я вже милостиво дивлюся!

Перший маршал відкинув засувку, і вогневик скочив із залізного воза.

А саме в цю хвилину підійшов і Румцайс із Ціпісеком. Поставали вони осторонь за троном, і Румцайс промовив:

— Оце тобі, Ціпісеку, пістоль. Гарненько заряди його трьома жолудями, як я тебе навчив.

Тим часом троє маршалів махнули туди-сюди шаблями — і драгуни почали ганяти вогневика на моріжку перед імператором. Спершу він розгнівався тільки до рожевого кольору. Але потім заіскрився дужче й дужче і нарешті запалахкотів, як венеціанська ракета. Сипав іскрами, вистрелював петардами і вибухав так голосно, що луна йшла по всьому Відню.

Імператор сидів на троні, ляпав залізними рукавицями і кричав по-німецьки:

— Ах! Ах!

Коли вогневик став фіолетовий, драгуни полили його водою із бочок, щоб трохи заспокоївся.

— Оце вже мені не подобається. Наш вогневик може застудитись, — промовив Румцайс. — Та й взагалі нічого мені тут не любе. Мабуть, настав тепер мій час.

Допоміг він Ціпісекові навести заряджений трьома жолудями пістоль і сказав:

— Стріляй, Ціпісеку, наче троє розбійників одразу!

Ціпісек і вистрелив, наче троє розбійників одразу. Всім трьом маршалам жолуді відбили каблуки зі шпорами. А коні їхні застрибали, захвицали — і дванадцятьма копитами розігнали увесь той парад.

Лишився тільки імператор на троні, бо не міг устати в залізних штанях, кірасі та золотому панцирі. Сидів і дивився, як Румцайс із Ціпісеком повели вогневика назад до Ржаголецького лісу. І син, і батько обмахувалися капелюхами, бо від вогневика пашіло жаром.

13. Як Румцайс вистукував п'ятою розбійницькі сигнали

Одного дня зламалася ложка, що її Манка принесла у посаг до розбійницької печери. Румцайс гукнув Ціпісека і звелів йому:

— Біжи-но до водяника Волшовечека, попроси в нього півчерепашки. Я прилаштую до неї сосновий держачок, і буде в мене нова ложка.

Ціпісек побіг до озера і, прибігши, злегка збурив воду. На цей знак Волшовечек завжди виходив. Але сьогодні озеро лежало мертве, самі тільки водомірки ганяли по воді. Ціпісек глянув ще на шлюз край озера й повернувся додому.

— Волшовечека там немає, заставка піднята на чотири кілочки, і вода біжить куди там! — доповів він Румцайсові.

— Волшовечек обачливий водяник і не дав би воді марно бігти, — стурбовано сказав Румцайс.

А Манка порадила:

— Краще тобі, Румцайсе, самому глянути, що там діється.

Коли Румцайс добрався до озера, води з-під заставки вибігло ще більше. Румцайс опустив заставку, озирнувся навколо і побачив у траві сліди. Поміж ними стрибали горобчики і клювали грудочки борошна. Румцайс подивився, в який бік ведуть сліди, і сказав:

— Тут видно пальці мельника з долини.

І пішов до нижнього млина. Вже за півмилі, хоч вікна у млині були зачинені, почув Румцайс, як свариться мельник.

— І яка це вража личина мені спинила воду?

Румцайс зайшов і питає:

— Яку воду?

Мельник вдарив об землю ковпаком так, що з нього витрусилося борошна на півпаляниці.

— Яку? Та звісно, що з лісового озера!

Румцайс хвилинку подивився, як ходять млинові жорна, і спокійно промовив:

— Це я.

— Ну, то ти ж мені ту заставку і назад піднімеш, — пихато сказав мельник.

Румцайс ніби й не до нього:

— Спершу мені треба знати, хто підняв був заставку на чотири кілочки.

Мельник ударив себе кулаками в груди, і з його куртки знову вилетіло борошна на цілий пиріг.

— Я!

На млинове колесо вилилася з лотоків остання вода, і млин зупинився. Настала гнітюча тиша. Потім Румцайс промовив:

— А ти хіба не знаєш, що в цю пору вода мусить мати спокій? А хто її надто термосить, той усім шкодить.

— Шкодить чи не шкодить — мені байдуже! — відрубав мельник, як сокирою, і мерщій побіг до озера, щоб знову підняти заставку на чотири кілочки.

— А ти питався Волшовечека? — крикнув навздогін йому Румцайс.

Мельник не відповів. Тільки показав рукою, щоб Румцайс облишив оті свої лісові повчання.

Тим часом, як мельник біг до лісового озера, Румцайс розглянувся у млині і побачив, що підлогу хтось ніби покропив водою. Мокра доріжка вела сходами вниз, до борошняних засіків під жорнами.

— Є там хто внизу? — крикнув Румцайс.

Ніхто не відповів.

Румцайс опустився сходами і почав простукувати засіки.

Перший озвався глухо: був повний намеленого борошна. Та коли Румцайс підняв ляду на другому, він побачив: на голому дні щось лежить. То був шматок тіста, але воно дихало, немов бродило.

— Дуже мені дивно, щоб отут тримали тісто! — промовив Румцайс.

Він устромив у тісто мізинець, і за нього враз щось ухопилося.

— Пусти, Волшовечеку, це я, — спокійно сказав Румцайс і зробив у тісті маленьке віконечко, щоб водяник міг визирнути. Питати нічого не треба було. Волшовечек одразу розповів:

— Це все мельник! Заманулося йому більше води на колесо, а я не дав. Тоді виманив він мене на сухе місце, упіймав личаною мотузкою і взяв води, скільки схотів. А потім кинув мене сюди, у засік. Тепер має собі на млинці, а я тут пропадаю!

Та на цих словах ляда над головами в них бухнула, і на неї впав важкий засув. Це зробив мельник, який повернувся від лісового озера.

— Тепер ви у мене там обидва. І води в мене завжди буде стільки, скільки я схочу!

Румцайс подивився вгору, подивився вниз і спокійно промовив:

— Було б шкода, мельнику, якби я тобі розвалив млина силою. Краще я у тебе посиджу.

Мельник приладнав іще замок на ляду і, заспокоєний, пішов собі. Та тільки-но прорипіли його кроки по сходах нагору, кивнув Румцайс Волшовечеку і сказав:

— Спершу я, а потім ти.

І він постукав п'ятою, але не міцно, як трамбовкою, а так, ніби вистукав якийсь знак.

Коли минуло вже шість хвилин, а Румцайс не повертався, мовила Манка Ціпісекові:

— Ану біжи та поглянь обережненько на заставки біля озера.

Біля заставок нікого не було, але по озеру пробігали хвилі.

Ціпісек придивився і прочитав на воді розбійницьке повідомлення: «Ціпісеку, витягни заставку на десять кілочків. Але гляди мені — тільки на хвилинку!»

Ціпісек так і зробив. З озера в ту ж мить ринула хвиля — здорова, наче хата. І побігла просто до нижнього млина. Ціпісеку оббризкало п'яти водою, і він ледве встиг одскочити.

Добігши до млина, хвиля розбилася об ґанок, облизала все навкруги своїм язиком, і трішки води увірвалося вниз, до комірки з борошняними засіками.

— Ну, тепер твоя черга, — мовив Румцайс водяникові Волшовечеку.

Для водяника тепер усе було просто. Він умочив пальці в воду і зробив ними кілька дивних рухів. Замок сам відімкнувся, засув спав, і вони опинились надворі.

Тут уже Волшовечек міг порядкувати водою, як хотів. Пустив він усю її на млинове колесо. І колесо закрутилось так стрімко, що аж вигоріло у втулках.

— Хотів ти багацько води, от і дістав, — сказав Волшовечек мельникові.

А мельник стояв там і бив шапкою об землю, бідкаючись, що його млин мало не згорів од води.

Відніс Румцайс Волшовечека до лісового озера й кинув у воду. Водяник скликав до себе коропів, ті пооб'їдали з нього тісто, і він знову став такий, як і був.

Потім Румцайс витер долоні об штани, узяв Ціпісека за руку і п'ятою вистукав Манці сигнал, що вони вже йдуть додому.

14. Як Румцайс рятував Волшовечека

Ішов Румцайс понад лісовим озером. На мілинці під берегом сидів водяник Волшовечек і позирав, як вітер ворушить кущі лепехи.

— Це мені, Румцайсе, не подобається, — мовив він. — Коли лепеха ріже листям воду, завжди трапляється якась неприємність.

Румцайс, тримаючись за кущі, одразу ж спустився до прибережної трави.

— Якщо хочеш, я тобі тут посторожую.

Але Волшовечек відповів, що водяникам не годиться доручати комусь свої справи.

Румцайс підвівся з трави і пішов собі далі лісом. Був він уже десь на півдорозі, коли зустрів трьох знайомих їчинців.

Попереду сунув їчинський пивовар Куле. Гладкий був, як казан, і куди ступав, там аж земля двигтіла. В руці Куле ніс вершу з гострим плетеним кінцем.

За пивоваром вистрибував Шпанігель, що тримав на ринковому майдані крамницю з сукнами та іншим крамом. Через плече він ніс дерев'яну лопату.

Останнім дибуляв Коритко — пономар із церкви святого Якуба. Він не ніс нічого, але весь пропах ладаном після недавньої служби в церкві.

— Куди це ви? — запитав у них Румцайс.

Вони сполошилися, але потім пивовар Куле видушив із себе:

— Та хочу повернути вершу поромникові, який живе за горою. Шпанігель іде віддати мельнику лопату. А Коритко просто так причепився, щоб подихати лісовим повітрям після свого кадила.

Чом би Румцайсові їм не повірити? Пропустив він їх дорогою повз себе, а сам подався додому. В печері було тихо, тільки вогонь на кострищі позирнув на Румцайса, коли той сів за стіл.

Манка на ту пору пішла в Їчин попитати на юшку корінців, які не ростуть у лісі.

Ціпісек грався з кремінцями над потічком.

Румцайс посидів якусь хвилину, коли раптом прибігла задихана Манка.

— Ой, Румцайсе! — кричала вона вже від десятого дерева. — Йшла я повз бондаря Фейфера, а він там збиває діжку, як хижу. Я в нього: «Нащо така здорова?» А він: «На рибу, яку Куле принесе з лісу!»

— Куле варить пиво рідке, а збрехав мені густо, — хитнув головою Румцайс.

А тут уже й Ціпісек біжить. Із долонь склав ставочок і несе в ньому рибку. Рибка тріпочеться, як на тривогу.

Румцайс тільки зиркнув на неї, так уже й знав усе.

— Це рибка-посланець, яку Волшовечек випускає, коли озеру загрожує біда, — мовив він.

— Це щоб ви йшли, — сказала Манка.

Подала вона Румцайсові пістоль, і вій разом із Ціпісеком вирушив до лісового озера.

А ті троє біля ставка вже почали своє нечесне діло. Пивовар Куле все заздалегідь обміркував.

— Ти ставай так, ти отак, а я отут, — звелів він.

І на цих словах поставив вершу під струмінь води, що лилася з-під заставок.

Шпанігель пішов вздовж берега, б'ючи дерев'яною лопатою по воді. Рибу це полохало, вона тікала подалі від такого гармидеру і прямісінько потрапляла у вершу.

А пономар Коритко стояв над заставками, побожно склавши руки, як на молитві, і благав на це зле діло благословіння.

Наловили вже дві повні верші риби і повисипали її у чоботи, що стояли на березі. Коли почали третю вершу, з глибини виплив водяник Волшовечек.

— Я вас утоплю! — закричав він.

Але ті троє відступили на три кроки від води.

— На сухому не втопиш! — вигукнув пивовар Куле. І через те, що з-під його важких ніг хлюпнула вода, відійшов іще на крок. Потім махнув рукою Шпанігелю, немов подаючи якийсь знак.

Крамар Шпанігель знав тридцять дев'ять хитрощів, якими користувався, коли продавав свої сукна. Та чом би йому не приберегти ще одненьку для водяника? Потяг він лопатою воду — і Волшовечек опинився на лопаті. Шпанігель швиденько витяг лопату з води, і Волшовечек виїхав на сухе.

Там на нього чекав пономар Коритко. Він став хрестити Волшовечека з усіх боків. А що пономар після останньої служби в церкві був свіжовисвячений, бідолаха Волшовечек за тією невидимою загорожею із хрестів зовсім застряг.

— Ну, тепер ми виловимо геть усю рибу в озері! — вигукнув пивовар Куле.

І вони знову взялися до роботи. І лопатою, і вершею. Риба так і текла у вершу. Чобіт уже не вистачало, і вони пхали її в кишені.

Водяник Волшовечек сумно позирав на все це, сидячи за невидимою огорожею із хрестів. Тільки й того, що витяг рибку-посланця, яку водяники носять у жилетній кишені. Він кинув її в озеро і прошепотів услід:

— Прошмигни повз вершу, і мерщій потічком до Румцайса!

Коли Румцайс із Ціпісеком крадькома прийшли до озера, воно було майже порожнє. Румцайс швидко зміркував, що й до чого, і тихенько мовив до Ціпісека.

— Спершу ти, а я за тобою!

Ціпісек пробіг по траві і на другому кінці плеснув каменем в озеро, ніби хтось скочив у воду. Троє злодіїв глянули в той бік.

А Румцайс потягся через хрести, що їх нагородив Коритко, узяв Волшовечека в руку та й випустив у кущі лепехи. Волшовечек якусь хвилину набирався води, а тоді спритно взявся до діла.

Першою хвилею він змив в озеро чоботи, повні риби.

— Що це ти виробляєш? — зарепетував пивовар Куле.

— Це тільки початок, — відповів Волшовечек.

Послав він другу хвилю, і вона повимивала всю рибу їм із кишень.

На третій хвилі приплив сам водяник Волшовечек.

— Хто хотів риби, хай її й має! — закричав він.

І помчав спершу до пивовара. Хлюпнув навколо водою і вкинув йому за пазуху вугра. Рибини тієї не можна було спіймати, і вона танцювала у пивовара по животу, та ще й по голому.

Покаравши пивовара, скерував Волшовечек хвилю на Шпанігеля і вкинув йому в жилетну кишеню пліточку.

Мусив Шпанігель носити цю рибку замість годинника і весь час плутався в часі.

Пономареві Коритку водяник запхнув коропа за комір. І відтоді щоразу, коли Коритко забував під час служби в церкві якусь молитву, вистромляв короп хвоста і ляскав його по вуху.

Отак усе й скінчилося, а Волшовечек пішов наводити лад у лісовому озері.

Румцайс і Ціпісек попрямували додому, до Манки. На узліссі Румцайс зупинився і гукнув у бік Їчина:

— Фейфере, а нащо тобі та діжка?

Гукнув так голосно, що діжка розвалилася у Фейфера під руками на клепки.

15. Як Румцайс бажав князю і княгині доброго ранку

Якось корчмар із липової алеї в Їчині їхав з чотирма барильцями вина через Ржаголецький ліс. На роздоріжжі одне колесо пішло не в ту колію, віз перекинувся, і корчмар став над ним ні в сих ні в тих.

Аж тут густі кущі розсунулись, і з них вийшов Румцайс. Поставив він віз назад на дорогу, поскладав докупи барильця і мовив:

— Можеш їхати.

Корчмар зняв з воза одне барильце і поставив на обніжок.

— Це тобі, Румцайсе, за допомогу.

Румцайс відкотив барильце до печери і вмостив у кутку: може, колись знадобиться.

Через сім днів після того заманулося їчинській княгині зазирнути, до замкової кухні. Покликала вона покоївку і сказала:

— Проведи мене до кухні, але нікому — ні мур-мур.

Коли княгиня з'явилася на порозі кухні й гостро зиркнула в лорнет — як там господарюють, кухар злякався і з переполоху налетів на посудомийну. Та впустила тарілку, тарілка розбилася на скалки, а посудомийна сказала:

— Нічого — це на щастя!

Раптом вона побачила на дверях княгиню. Княгиня повела підборіддячком і вигукнула:

— Раус![24]

Вигнавши посудомийну, вона насипалася на кухаря:

— Невже ти не можеш знайти кращої посудомийки? Адже в цієї діряві руки!

А кухар на те:

— Якби я й знайшов моторнішу, все одно вона з більшою охотою піде слугувати у сусіднє місто Градець.

— Ну, тоді я сама знайду! — сказала княгиня і склала лорнет.

Наступного дня купала Манка Ціпісека в струмку. Терла йому спину піском, змивала і знову шарувала віхтиком трави. Це справжнє розбійницьке купання.

Зненацька до струмка під'їхала карета. З віконця ніхто не визирав, і дверцята не відчинялися.

— Кого це ти везеш? — крикнула Манка візникові. — Мені так цікаво!

Але той сидів мовчки, ніби вуха в нього були заткнуті дубовими кілочками.

— Ми тут не всяких гостей любимо, — пояснила Манка. — То кого ти везеш?

Візник знову ані мур-мур.

Манка посадила Ціпісека на мілкому, щоб його не змило водою, і пішла до карети.

Узялася вона за ручку і прочинила дверцята. А в кареті сидів лакей Фріцек. Він схопив Манку за руку і смикнув так, що вона влетіла у карету, як ластівка.

— Чого тобі треба? — крикнула Манка.

— Мені нічого, — видихнув, як із повітряної кулі, лакей Фріцек. — А от їчинська княгиня хоче мати тебе за посудомийну.

Фріцек постукав у віконце, візник заграв батогом, і карета покотилася. Якби хтось і схотів із неї вистрибнути, то вже напевне поламав би собі кістки.

Коли Румцайс повернувся з лісу до печери, курточка в Ціпісека була застебнута не на той ґудзик. Румцайс спитав:

— А що з Манкою?

І враз все зрозумів.

— Сто чортів! — мовив він так голосно, аж печера здригнулася. — Гіршого вони не могли придумати, як забрати Манку.

Коли ж він трохи прочах і прийшов до тями, то сказав Ціпісеку:

— Я піду туди сам. Ти ж сядь у кутку на барильце з вином і прислухайся, що робиться в їчинському замку. Може, ти мені знадобишся, а може, й ні.

І він побіг навпростець до Їчина, не розбираючи шляху. Біжачи, кричав:

— Дорогу! Дайте мені вільну румцайсівську дорогу, бо я біжу по Манку!

І що де було на шляху — те йому не заважало: камінці самі відкочувалися, а гілки відхилялися вбік.

Коли Румцайс прибіг до замку, пан князь визирав із вікна і пальцем визначав, звідки дме вітер.

Румцайс зупинився перед замковою брамою і крикнув угору:

— Нам з вами нічого ділити. Віддайте Манку!

Князь озирнувся через плече, бо від страху забув, що і як. За спиною в нього стояла княгиня. Вуха в неї були закриті кучерями, і, мабуть, тому вона не розчула Румцайсового голосу.

Приставила вона до вуха долоню і солоденько так затуркотіла по-французьки:

— Коман? Коман?[25]

— Я прийшов по свою Манку! Я її все одно добуду, хоч би й з-за мурів! — промовив Румцайс і розглянувся довкола — як би проникнути в замок.

Але пан князь уже проковтнув цілющу таблетку, і переляк у нього минув.

Сказав князь:

— Щоб Манка була тут за посудомийну — це воля княгині й моя. А схоче хто чогось іншого — хай спершу розвалить замок і повбиває сторожу, яка стоїть перед брамою.

Сказавши це, князь підштовхнув княгиню ліктем у бік, і обоє вони хитро всміхнулися. Вони добре знали: Румцайс ніколи не розвалить замку, щоб не зашкодити Манці. Та й убити когось — це теж не було в Румцайсовому звичаї.

— Ну, ми ще побачимо! — сказав Румцайс і повернувся спиною до князя й княгині.

Замислившись, дійшов він аж до басейну на ринковому майдані. А там якраз стояв водяник Волшовечек. Приходив він у Їчин по бантики і оце придибав до басейну намочити собі полу каптана.

— Ти мені трапився, як дукат із неба, — сказав Румцайс. І попросив Волшовечека іще постояти тут, бо він буде потрібен. Потім повернувся у бік Ржаголецького лісу і гукнув:

— Агов, Ціпісеку, чекаю тебе разом із барильцем!

За хвилину загриміло-застуготіло — і ген од брами Ціпісек уже котив барильце вина.

— Ну, тепер усе в нас піде, як по шнурочку, — мовив Румцайс.

Вибив він у барильця дно і вилив вино у басейн.

— Ну ж бо, Волшовечеку, проведи це вино потайними джерелами до колодязя, з якого п'є замкова сторожа.

Водяник Волшовечек хутенько вмочив у басейні з вином обидва мізинці і тричі склав їх хрестиком у себе за плечима.

Румцайс сперся на басейн і став чекати. Трохи згодом у вартівні замку залунав спів. Це співали сп'янілі стражники. А потім, зовсім знетямившись, розчинили вони навстіж браму, ще й хвіртку поруч з брамою.

Румцайсові тільки того було й треба. Зайшов він у замок. Насамперед попрямував у кухню. Погладив Манку по щоці і сказав:

— На майдані біля басейну стоїть Ціпісек. Приглянь, щоб не намочив він собі рукавчат.

І рушив далі — у князівські покої. Нарешті дійшов до спальні. Там Румцайс звівся навшпиньки і прямо над ліжками з силою придушив до стелі великого пальця.

Відтоді слід того пальця щодня ніби говорив панові князю і княгині «Доброго ранку».

І хоч як отой румцайсів слід намагалися забілити або зішкрябати — все було надаремне.

16. Як Румцайс розстріляв моряцькі штани

Одного разу княгиня сказала князю:

— Мон шер, чи хочеш ти зробити щось мені на радість, а тому розбійникові Румцайсові на зло?

Князь підсмикнув атласні штани, став перед княгинею на коліна і поцілував їй руку.

— Залюбки, ма шер!

Княгиня схилилася до князя і прошепотіла йому на вухо:

— Я б хотіла покататися на човні по лісовому озері. Але щоб це було з прапорцями і з музикою.

Князь у ту ж мить звелів послати по човен аж у Голландію. Прапорці шили їчинські швачки.

Незабаром про це почало теревенити жіноцтво, а після базару почула про це і Манка.

Прийшовши з Їчина, погладила вона Румцайса по плечу і сказала:

— Принесла я трохи ранньої черешні для Ціпісека, але більше хороших новин у мене немає.

— Дай я спершу сяду, а тоді тебе послухаю, — засміявся Румцайс і вмостився за столом.

Поки Манка розповідала, Румцайс замислено стукав кісточками пальців по столу, і спершу це звучало так, ніби сиплеться горох, а далі вже гриміло, ніби котиться каміння. Манка аж вуха заткнула.

— Ця княгинина забавка особливо потішить водяника Волшовечека, — нарешті мовив Румцайс. — Адже від музики у риб запаморочаться голови.

— Може, ти туди підеш? — сказала Манка.

Румцайс пішов і розповів Волшовечеку, що готує княгиня. Водяник послухав, послухав і скривив свою жаб'ячу губку. Від гніву в нього аж висохла завжди мокра пола.

— Я сам володар і суддя лісового озера! Тож повинен сам і дбати за нього! — вигукнув він.

Румцайс повернувся додому і на сухій сосні зробив нігтем дванадцять зарубок. Щодня потім він одну зарубку зішкрябував; коли зішкрябав дванадцяту, сказав Манці й Ціпісеку:

— Ну що ж, гайда подивимося на ту князівську водяну потіху.

Біля озера вже вигравала музика — сурми й барабани, їчинських людей найшло туди стільки, що голці ніде було впасти. Всі гукали:

— Віват! Віват!

Так їм звелів лакей Фріцек.

Голландський човен стояв при березі, прив'язаний шовковим шнуром.

На ньому майорів потрійний ряд прапорців.

На панові князю були нові атласні штани, пошиті по-моряцькому, швом хрест-навхрест.

Княгиня була в малому криноліні, щоб не зачіпати пеленою воду, а на шиї мала білий, мов із цукру, дорогоцінний хрестик проти морської бурі.

І хоч ніхто його не бачив, був там також водяник Волшовечек. Він перекинувся в жабку, лежав собі на мілині і аж сопів від злості, бо вся риба в озері була сколошкана. Під лівим боком у Волшовечека лежала купа таємних прутиків і травинок для водяницького чаклування.

Волшовечек вигукував, як велів йому обов'язок водяника:

— Я вас утоплю! Я вас утоплю!

Та тільки ніхто його не розумів, бо від хвилювання кричав він по-жаб'ячому.

Румцайс, Манка і Ціпісек стали віддалік за деревами.

— Казна-що придумав пан князь, — мовив Румцайс. — Ну, що буде, те й буде.

— Зараз я з княгинею буду сідати у човен! — оголосив князь. — А музика тричі заграє нам: «Слава! Слава! Слава!», — і ми тричі обпливемо це озеро.

Княгиня попереду, а потім пан князь — попереду кринолін, а позаду атласні штани, — полізли в човен. Коли князю подали весло, запитав він, яким кінцем треба опускати те весло у воду, і крикнув:

— Еге-гей!

І човен поплив по озеру поміж лататтям. Музика здіймала хвилі, рибам паморочилось у головах, і вони не знали, куди подітись.

— Якщо Волшовечек так це і залишить, — сказав Румцайс Манці, — вони йому потоплять усю рибу в озері.

Але Волшовечек уже чаклував із таємними прутиками і травинками. Перекидав їх через себе, зав'язував на них вузлики, робив на них зарубки. Нарешті тихенько промовив:

— Ундуалапермагнахоп!

Від цих чар мала піднятися хвиля і віднести голландського човна разом із високим панством у рів під замком. Та тільки зробити цього хвиля не змогла. Вона вдарила і застигла, мов з каменю. І човен на ній застиг.

На човні й на березі кричали «Слава!», але Волшовечек на мілинці плакав дрібними водяницькими сльозами, що падають на дно, як кремінці.

У цю мить Румцайс промовив:

— Доки буде на шиї у княгині той білий хрестик, а на штанях у пана князя отой шов хрест-навхрест, не подужає Волшовечек човна.

І послав Ціпісека:

— Біжи до дуба і принеси мені зелений жолудь!

А Манку попросив:

— Потримай наді мною хустинку, щоб у порох не бризнула вода.

Набив він пістоль і вистрелив. Трісь! Штани на панові князю так і луснули по шву вздовж і впоперек. А сам князь беркицьнув і на льоту схопився за нитку від княгининого дорогоцінного хрестика.

Хрестик полетів у воду.

А хвиля помчала далі і понесла голландського човна з паном князем та княгинею. Переносила їх через кущі та алеї, через грудки і високі горби — аж поки домчала до рову і залишила човен.

За кілька хвилин приплив туди лакей Фріцек.

— Фідонк,[26] — промовив по-французьки пан князь.

— Фідонк,— вторувала йому княгиня.

І відразу ж послали лакея Фріцека, щоб він оголосив з надбрамної башти всьому Їчину, що хвиля донесла голландського човна аж до самого синього моря, як це, мовляв, і було задумано.

Чотирнадцять днів пан князь і княгиня сиділи у своїх покоях. На п'ятнадцятий день показалися вони людям, наче допіру приїхали із Тулона.

Та тільки люди в Їчині говорили своє:

— Гай-гай...

17. Як Румцайс розплів кошик із червоної лози

Одного разу йшов Румцайс повз будинок війта на ринковому майдані, коли чує — хтось кричить. Румцайс зазирнув у вікно, просто до кухні.

Там сиділа війтиха; на колінах вона тримала розірваний кошик і на всю горлянку лаяла свого чоловіка:

— Ну, ти вже як станеш ногою, так станеш!

Війт Крейцар на це відповів:

— Що той кошик? Це не біда! Скажу, щоб тобі зробили інший. — І він узяв свій капелюх та ціпок.

Війтиха крикнула йому вслід:

— Та щоб був із червоної лози! Адже в мене на черевичках червоні бантики!

Коли Крейцар вийшов з дому, Румцайса під вікном уже не було, пішов він у своїх справах. А війт чирк, та чирк ціпком по бруківці; повернув за один ріг, тоді за другий і прямісінько до Корби, який плете кошики.

Корба саме плів якісь дрібнички для знайомих. Крейцар грюкнув ціпком об підлогу і наказав:

— Зробиш, Корбо, такого кошика, щоб годився моїй жінці ходити на базар.

— Атож, із круглою ручкою, — кивнув головою Корба.

— І щоб був із червоної лози.

— Оце вже гірше, — почухав потилицю Корба. — Де ж його взяти о цю пору червоної лози?

— Щоб із червоної лози! — суворо повторив війт.

Кошикар Корба вирушив з дому — шукати отієї червоної лози. Та у всіх верб пагони були ще зелені, і він не міг знайти жодного червоного прутика.

«Бодай би дідько вхопив оті війтівські витребеньки», — подумав Корба.

Нарешті він дійшов Ржаголецьким лісом до озера.

Там стояла верба — баба усіх верб у лісі. Але пагони мала червоні, як молодиця.

— Тут стане на кошик! — зрадів Корба і підступився з ножем до лозинок. Та ледве нарізав із жменю, як з глибини виринув водяник Волшовечек і закричав:

— Облиш! На цій вербі я люблю сидіти!

Він так розгнівався, що голос в нього зривався на жаб'ячий.

Корба спершу склав ножа, але потім усе-таки розкрив його знову.

— То й що? Сідай собі хоч на тополю. А мені з начальством у мирі жити треба. Чи, може, хочеш, щоб через тебе я із війтом посварився?

І ріже собі лозу далі.

Волшовечек почав перебирати зеленими лапками і благати:

— Ну, війте, будь ласка, склади ножаку!

— Не можу ж я із війтом сваритися! — вів своє Корба.

Нарізавши червоної лози, скільки потрібно на кошик, узяв він її під пахву та й подався додому.

За якусь хвилинку прийшла туди Манка з Ціпісеком. Хотіла попросити для нього у Волшовечека жменьку черепашок погратися. Але побалакати як слід так і не змогла, бо водяник ходив навколо обрізаної верби і бідкався.

— Що ж це буде! Я поколю собі спину, коли сяду тут!

Манка розгладила собі фартух на боках і сказала:

— Якщо я тебе тільки жалітиму, верба від того назад не виросте. Краще я пошлю зараз Ціпісека по Румцайса.

Ціпісек був уже за греблею, коли водяник пригадав:

— Постривай, ось я насиплю тобі в кишені піску. Як будеш у Корби в майстерні, розкидай йому пісок по долівці. Це плата від мене. А от що із війтом робити, цього я вже не знаю. Хай тут Румцайс допоможе.

Ціпісек розшукав батька і все йому розповів. Румцайс обережно посадив Ціпісека на плече, щоб у нього не висипався пісок із кишень, переступив з п'ят на пальці, і вони враз опинилися під вікном Корбиної майстерні.

Корба сидів на ослінчику і плів кошик. Між пальцями в нього миготіли й звивалися червоні лозинки.

Румцайс зачекав, поки Корба обкрутить дужку кошика розщепленим уздовж прутиком і вийде з готовою роботою до війта. Потім промовив:

— Тепер настав наш час.

Завів він Ціпісека до майстерні і сказав:

— Розкидай пісок: жменю сюди, жменю туди.

Тільки-но пісок торкнувся долівки, вилупилася з кожної піщинки жабка. Роїлося їх там, як комашні, не було від них куди ногою ступити, і кумкали вони на всі голоси, як заведені.

— Ну, Корба дістав, що заробив, — усміхнувся собі в бороду Румцайс. — Дістав своє дрібною монетою. А війт і його жінка дістануть своє крупнішою.

Настав вечір, і Румцайс з Ціпісеком на плечі зупинилися під вікнами війтового будинку.

— Приплющи, Ціпісеку, очі!

І вони почали вдвох дивитися.

За вікном у світлиці сиділи при трьох свічках війт Крейцар та його жінка. Війтиха крутила у руках червоний кошик, притупувала червоними підборами і милувалася:

— Із кошичком усе вийшло, як у казці!

— За моїм молодецьким повелінням кошикареві Корбі, — кивнув головою війт.

— Ох і кошичок, ну, як намальований! — вигукнула війтиха.

А війт знову:

— Це за моїм молодецьким повелінням!

Війтиха поклала кошик у куток і сказала, що тепер, мовляв, у неї буде хороший настрій і їм буде добре. Та посиділи вони спокійно тільки якусь хвилинку. Раптом війтиха смикнула ногами.

— Ой, чогось мені морозить п'яти!

Глянули — в хаті води по щиколотки! І вона прибувала далі.

— Ой, лишенько! — сполошився війт. — Та з того кошика вода ллється!

А води прибувало більше й більше.

Коли у війта намокли кишені, а у війтихи фартух, мусили обидва вилізти на вулицю через вікно.

Там стояв Румцайс.

— Нічого не поробиш, це така верба, що з неї вода сама ллється, — промовив він. — Особливо коли над тою вербою водяник сльози пролив.

Простяг Румцайс руку у вікно, дістав кошик, і вода перестала бігти. Ціпісек свиснув по-розбійницькому, і від майстерні кошикаря Корби прискакали жабки. Румцайс набрав їх повний кошик, а решту Ціпісек повів за собою, наче довжелезний зелений хвіст.

Коли дійшли до озера, пострибали жабки у воду, а Румцайс розплів червоний кошик лозинка за лозинкою. Лозинки повстромляв кружком на греблі. Сім років буде тепер Волшовечек господарювати у вінку з молодих вербичок. А стара верба відросте вже в наступному році.

18. Як Румцайс підпирав греблю

Одного разу пішла Манка з Ціпісеком до Їчина, щоб хлопець вчився ходити і по бруківці, а не тільки лісом. З греблі князівського ставу на неї хтось махав рукою. Це був сторож; він гукав:

— Наш князь дістав листа від пана імператора. І той пише, що приїде в Ржаголецький ліс по рибу. Перекажи це Румцайсові.

— І ото панові імператору треба до нашого лісового озера? — не повірила Манка.

— Авжеж треба, — тупнув ногою ставовий, немов трамбуючи греблю. — Бо у Волшовечека чисто, а в князівському ставку по верху сама слинота плаває, а по низу — самі водорості.

Коли Манка розповіла про це вдома, вирушив Румцайс до князя. Погукав його у замкове вікно і каже:

— А що це собі пан імператор вигадав? Адже о цій порі грає риба весілля.

— Це його імператорська воля, — відповів князь. — І люди, і риба повинні їй коритися.

— А раки? Раки теж повинні їй коритися? — вигукнув Румцайс. — Ну, це ми ще побачимо!

Та князя вже не було у вікні.

Румцайс повернувся до Ржаголецького лісу, але не в печеру, а до потоку. Опустив руки у воду і збурив її вгору по течії аж до лісового озера. Вмить на зворотній хвилі примчав водяник Волшовечек.

— Спершу трохи підсохни, — мовив Румцайс, бо знав, що підсохлий водяник не такий злий. — А тепер послухай. Пан імператор їде сюди по рибу.

Волшовечек крутонувся, наче в'юн:

— Я не дозволю, щоб будь-хто зіпсував рибам весілля! Хоч би й сам імператор! — затупотів він ніжками. — Не дозволю!

— Якщо я тобі знадоблюся, перекажи через рибку, — сказав Румцайс і пішов до печери.

— Я сам подбаю про своє озеро! — гукнув йому вслід Волшовечек і відплив на плесо, щоб там спокійно розміркувати, що й до чого.

На третій день три години підряд сунула валка по імператорській дорозі. Попереду форейтори на баских конях, за ними — імператорська карета у вигляді човна, щоб було видно: його імператорська величність їде по рибу. Далі везли неводи й підсаки, верші й хватки, різні вудки з волосінню, плетеною і з кінського хвоста, і з шовкової нитки. На всьому стояв імператорський герб, щоб риба це бачила і була слухняна.

Перед замком у Їчині валка спинилася. Сторожа засурмила в сурми, і з дверей викотився червоний килимок.

— Гальт! — суворо промовив імператор, бо подумав, як би в тому килимку не було чогось проти його імператорської величності.

Князь і княгиня вийшли із замку і ступали тільки по бруківці, а не по килиму. Князь хотів привітатися по-французьки, але щось у нього всередині заскочило, і він лише повторював:

— Вотр, вотр, вотр...[27]

— Повотркайте ще трохи, князю, а тоді й мені скажете, — мовив імператор і показав позад себе: — Отамечки обоє сідайте. Та й гайда прямцем до озера.

І помчали вони, як вітер. Майорів на вітрі зелений княгинин кринолін, а у князя тричі зривало з голови перуку.

На озері тим часом було спокійно. Волшовечек сидів на глибині біля затички і, коли риби парами пропливали повз нього, говорив їм:

— Целеброовумтуум!

Це така водяницька приказка для риб'ячих весіль.

Але тут наче вітром принесло високе панство. Карета з імператором трохи не влетіла в озеро. Конюхи і форейтори скакали довкола, як крупа на камені.

Із карети вискочили спершу князь із княгинею. За ними виліз і сам імператор. А далі понесли неводи, підсаки, верші, хватки й вудки. Імператор наказав засурмити в морську мушлю, що він починає ловити рибу в озері, і підступився до рибальського начиння.

Невода він швидко кинув, бо тягти його сам не подужав; з вершею або хваткою треба було лізти у воду; а коли взявся за сачок, накапало йому за вуха.

Князь і княгиня метушилися навколо імператора, але за що хапались, те відразу мусили й облишити. Бо імператор весь час говорив:

— Я сам!

Словом, закинули вони разом аж тридцять вудок в озеро. А імператор ходив від вудки до вудки і смикав за кожну.

Волшовечекові гидко було дивитися, як ці троє псують рибам весілля. Взяв він трьох чорних раків і послав їх у дорогу, наказавши:

— Найбільший — на пана імператора, середульший — на князя, а менший — на княгиню.

Полізли раки, а Волшовечек сидить на дні й прислухається.

Раки попрацювали на совість і на славу.

— Фі!

Це скрикнула княгиня.

— Прокляття!

Це вигукнув князь.

— Крайцбенедек! А бодай вам!

Це вилаявся сам імператор.

Бо кожного боляче вщипнув рак.

За мить Волшовечек почув, як військові сурми засурмили тривогу, й імператор закричав:

— Мене зрадили!

І далі:

— Я покараю зрадників на місці! На чотирьох верхніх ставках наказую шнель-шнель зірвати шлюзи, щоб уся вода ринула на зрадницьке озеро і вщент рознесла цю греблю!

Увесь імператорський почет кинувся до верхніх ставків. А сам пан імператор поїхав до Відня — показати лікарям, у яке місце вщипнув його рак.

На ту пору Румцайс саме студив собі п'яти у струмку. Раптом біля ноги в нього майнула рибка і закричала: — І все це несеться до нашого озера!

Була вона ще маленька і не запам'ятала всього, що сказав їй Волшовечек.

Румцайс мерщій застромив ноги в чоботи, вхопив Манку та Ціпісека, і вони побігли до озера.

На озері справи були вже кепські. Гребля сунулась, ще мить — і розвалиться.

— Підіпріть мені ноги! — крикнув Румцайс Манці й Ціпісекові.

Вони підперли йому ноги, і Румцайс великою своєю румцайсівською силою почав тримати греблю.

Коли вода пробилася поряд, затулила те місце долонею Манка. А коли забризкало ще далі, Ціпісек заткнув щілину мізинцем.

Отак Румцайс урятував греблю. Князю й княгині довелось заплатити господарям за чотири спущені ставки, а панові імператору дати дев'ять дукатів лікарям.

19. Як Румцайс дмухав назустріч завірюсі

Одного разу прихилив Румцайс вухо до землі та й каже:

— Чую я, як од Відня поспішає гонець. Але часу досить. Йому сюди їхати ще сім австрійських миль.

Вирушив Румцайс з дому і зустрів гінця на роздоріжжі. Був то чолов'яга в білому каптані, а саме такі посланці носять таємні доручення його імператорської величності.

— Із чим їдеш? — гукнув йому Румцайс.

А що вигукнув він по-румцайсівському, із гінця таємні доручення так і посипалися.

— Його імператорська величність наказує панові князю, щоб не лаявся тільки по-французьки й по-німецьки. А хай трішки лається і чеською мовою, щоб його за це в Їчині дужче любили.

— І чого тільки немає в голові у його величності! — промовив сам собі Румцайс і відпустив гінця їхати далі.

І от уже третій день ходять по Їчину князівські слуги — скликають людей на ринковий майдан, де пан князь буде лаятися по-чеськи.

Румцайс сказав:

— Аби тільки з цього діла не стало знову якоїсь біди для міста.

Узяв він Манку та Ціпісека, і всі троє теж пішли на ринок.

На високому помості посеред майдану сидів пан князь, а під помостом сиділа княгиня в золотому кріслі. Князь був одягнений в артилерійську куртку — щоб його прокльони гриміли, мов постріли з гармати.

Людей зійшлося, ніби в базарний день. Усі хотіли почути, як пан князь лаятиметься чеською мовою.

Розпоряджався всім лакей Фріцек. Він заткнув княгині вуха шовковими ганчірочками, виліз на поміст і крикнув до людей:

— Ану, тихше! А то пан князь буде лаятися тільки по-німецьки!

Запала тиша. На церкві святого Якуба бемкнув дзвін, і пан князь почав готуватися до першого прокльону. Набрав у груди повітря, наче ковальський міх, щоб вистачило дихання. Та на перший раз у нього нічого не вийшло. Вдруге з рота в нього вирвався свист, як із морського свистка. Тільки на третій раз усе вийшло як слід, аж занадто.

Пан князь затупотів ногами і хотів був вигукнути:

— А бий тебе грім, бісова забрьохо!

Та язик у нього якось дивно повернувся, і з князівського рота вилетіло:

— А бий тебе грім, бісова завірюхо!

У цю ж мить поряд з ним стала якась дивна жінка. Не стара й не молода, в лляній хустині й довгій сорочці з товстого полотна.

— Хто тобі дозволив стати поряд зі мною на помості? — закричав князь.

Та жінка в хустині не дуже дала на себе кричати. Голоском гострим, наче вітер, що віє через осоку, вона відрізала:

— Хіба пан князь мене сам не покликав?!

— Щоб я тебе кликав?! — і пан князь узяв цілий ринок за свідка, що такого не було.

Та жінка в хустині й сорочці з товстого полотна повернула до нього лице, гостре, паче сокирка. Очі в неї блищали люто-прелюто.

— А хіба пан князь не сказав «завірюха»? На це слово я й прийшла. Я і є завірюха, а звуть мене Мелузина! — Вона війнула лляною хустиною, і з пана князя злетів артилерійський капелюх.

Князь на очах у всього Їчина не схотів так просто здатися. Кивнув він Фріцекові, той підняв капелюх і подав ще князю срібний сюрчок.

— Зараз побачиш, що це значить — скинути з мене капелюх! — промовив пан князь і засюрчав.

В ту ж мить од ратуші затупали чобітьми семеро стражників. Попереду біг бурмистер і кричав:

— Де це видано — скидати з пана князя капелюх! — І показав обома руками, звідки який стражник має хапати Мелузину.

Тільки ж Мелузина на стражників та бурмистра навіть не глянула, мовби то були сім купок бурякової гички. Вперлася вона міцніше ногами у землю і потрусила хусткою перед княгинею. Княгиню наче щось ухопило в обійми і відірвало від землі, роздимаючи кринолін. Закрутило її в повітрі і вже мало не понесло через ринок. Добре, що покоївки встигли схопитися за дротяний каркас криноліна і затримати княгиню.

Тут уже чаша терпіння пана князя перелилась через вінця. Простяг він руку, вхопив сурму, яку подав йому лакей Фріцек, і засурмив тривогу.

— Я тобі покажу крутити моєю княгинею, наче дзигою!

І засурмив знову. Полинув гучний, пронизливий звук аж до казарм у липовій алеї. Там відповіла князю інша військова сурма, почуло її військо і зразу ж вишикувалося. А їчинський генерал узяв театральний бінокль і подивився на ринковий майдан.

— Оце так, гнати проти однієї баби усе військо! Я сам скручу її в баранячий ріг на очах у пана князя.

Наказав він засурмити собі, щоб веселіше було на серці, і вирушив. Доїхав до ринку, вклонився княгині, а панові князю відрапортував:

— Для більшої слави війська я сам один скручу її в баранячий ріг!

Генерал зробив крок до Мелузини — і враз усе золото, яким він був обвішаний і обшитий, затрусилося на ньому від вітру. Тоді він гукнув до Мелузини:

— Ану маршірен марш з міста Їчина!

Та Мелузина вже почала свою вітровійну роботу. Віяла хустиною, віяла сорочкою з товстого полотна. Як фуркнуло, як повіяло на генерала!

— Рятуйте мене, ясний імператоре та всі його родичі! — вигукнув генерал і став, як укопаний.

Мелузина вимахувала хустиною, а збоку підвівала сорочкою. Але генерал був важкенький від золота, тож і стояв непорушно.

Але на ринку діялось таке, що аж страх.

Вітер повалив годинникаря Семерада і кравця Вейделечека.

Бабів перемішало, і кошики літали в повітрі, як бомби.

Вивіяло всю воду з басейну.

Димар на ратуші розсипався, мов його громом рознесло.

— Що занадто, того досить, — промовив, нарешті, Румцайс, який стояв разом з Манкою та Ціпісеком під галереєю і дивився, що витворяє Мелузина.

Підійшов він і сказав Ціпісеку:

— Говори весь час, куди вона повертатиметься.

На цих словах він ухопив Мелузину та й поніс. І куди Ціпісек показує, туди він і повертається, щоб віяло йому не в обличчя. А коли Мелузина дмухала просто в очі, Румцайс теж дмухав проти неї.

Манка бігла попереду і відчиняла всі двері аж на самий вершечок надбрамної башти. Притягнувши туди Мелузину, висадив її Румцайс на галерею і сказав:

— От звідси і вій собі та дмухай.

Втекти в інше місце з такої висоти Мелузина не могла, отож сиділа та дмухала. В Їчині все було спокійно, зате в Ржаголецькому лісі цілу ніч буки билися об дуби. Багато дерев поламало.

Румцайс слухав, слухав це та й каже:

— Грім і блискавка! Гарну штуку встругнули нам його величність разом із паном князем!

20. Як Румцайс підстрелив крижану пташку

Якось хотів Румцайс зарядити пістоль і бачить: в нього лишилося пороху ледве на один заряд. Набив він пістоль і сказав Ціпісеку:

— Піди-но, синку, до зброяра Галіржа по порох. Хай дасть тобі тричі пересіяного, той горить найкраще.

Манка дала Ціпісеку шкіряну торбинку, і він вирушив до Їчина. А по дорозі рвав малину і кидав ягоди собі в капелюх.

У крамниці зброяр насипав йому в торбину пороху, а Ціпісек зброяреві — малини в миску. Потім Ціпісек заквапився додому, бо Манка того дня варила на обід розбійницьку юшку, а він її дуже любив. Раптом помітив він пташку, якої в Ржаголецькому лісі досі не бачив. Здавалося, пташка була із криги — і колір такий, і пір'ячко. Крильцями вона не ворушила, а все ж таки літала.

Ціпісек гукнув до пташки:

— Гей, хто ти така?

Але пташка мовчки пурхала від куща до куща. І підлітала ближче й ближче до скель. Ціпісек навіть не помітив, як на нього війнуло свіжим вітром, і біг далі й далі за тією пташкою.

Раптом Ціпісека стьобнуло по очах ожиновою гілкою, і перед ним стала дивна жінка. Не стара й не молода, на голові — лляна хустина, на плечах — сорочка з грубого полотна. В руці вона тримала пташку і гостреньким, мов осока, голосом промовляла:

— Я Мелузина-завірюха, а це моя крижана пташечка. Вона показує мені, куди дмухати — вліво чи вправо.

— Авжеж, — відповів Ціпісек, не знаючи, що казати далі.

— Де живу, того не скажу! Але я тебе все одно туди відведу, — правила далі Мелузина.

— А я не піду, — відповів Ціпісек.

Мелузина дмухнула, і хлопця ніби штовхнула в спину чиясь дужа рука та й погнала до скель, де людська нога не лишає по собі й сліду. Хапався він за гілки, але Мелузина ламала їх у нього під руками. Хотів запам'ятати дорогу, але Мелузина засльозила йому очі. Кричав, але Мелузина свистом заглушила його голос. Зрештою Ціпісек сказав:

— Ну, я вже взявся за розум. Піду, куди хочеш.

Мелузина сховала крижану пташку в кишеню і пішла на крок попереду Ціпісека. А Ціпісек нишком надірвав шов на шкіряній торбинці, і звідти почала трусити тонесенька доріжка пороху аж до скель.

Нарешті Мелузина сказала:

— Сідай ось у цій печерці. Постережу я тебе, а далі видно буде.

Ціпісек простелив порожню торбинку з-під пороху та й сів собі. А Мелузина вмостилася надворі. На долоні тримала крижану пташку, щоб та дала знак, коли треба буде дмухнути на Ціпісека.

Дома тим часом чекали Ціпісека на розбійницьку юшку. Нарешті Манка сказала:

— Дивно, що Ціпісека й досі немає з Їчина. Може, з ним сталося якесь лихо.

— Піду пошукаю його, — мовив Румцайс і перевірив пістоль — чи заряджений він зеленим жолудем.

Пішов Румцайс і бачить — Ціпісека немає. Пошукав на імператорській дорозі, що веде до Їчина, на путівці через Ржаголецький ліс, а тоді подався навпростець поміж деревами. Але навколо — ні душі.

Раптом щось захрумтіло в Румцайса під чоботом. Він нахилився і побачив: щось розсипано. Понюхав і каже:

— То це ж тричі просіяний Галіржів порох!

Кресонув Румцайс нігтем об ніготь, вискочила іскра, і він пустив її на порохову доріжку. Порох ураз загорівся, вогник побіг поміж соснами, і Румцайс поспішив за ним.

Вогняна доріжка вивела його до скель. Аж до печерки — невеличкої, мов з того місця викотився валун. У печерці сидів Ціпісек на порожній шкіряній торбинці. А навпроти, не спускаючи з нього очей, ніжилася на сонечку Мелузина.

— Недобре ти зробила, що завела мого сина Ціпісека, — мовив Румцайс.

— Якщо перше зробила недобре, то друге зроблю краще, — відповіла осоковим посвистом Мелузина, звелася на ноги і злегка дмухнула крижаній пташці під крила.

Пташка злетіла в неї з долоні і почала шугати поміж скелями, а Румцайс так і прикипів до неї очима.

Аж тут Ціпісек закричав:

— Батьку, вона на тебе заміряється!

А Мелузина вже вимахує своєю лляною хустиною, і вітер так і свистить у Румцайса в вухах. Насунув він на вуха капелюх і гукнув до Мелузини:

— Мерщій поклич свою пташку назад, а то стрельну в неї!

— Не стрельнеш! — засвистіла Мелузина і затрусила сорочкою.

Румцайсові ніби хто гострим гребінцем розчесав бороду. Хотів він націлитися на крижану пташку, але пістоль затремтів у нього в руці.

— А тепер я зроблю ще краще! — дмухнула Мелузина. Крижана пташка показувала їй напрям, і вона хукала на Румцайса то зліва, то справа. Румцайса наче кригою обкидали. Рука в нього задубіла, і пістоль повис на одному пальці.

— А тепер зроблю зовсім добре! — пронизливо свиснула Мелузина, вхопила Ціпісека на руки і понесла. Але хлопець був важкенький, і вона крутилася з ним поміж скель, хоч і хотіла здійнятися вище, куди показувала дорогу крижана пташка.

— Грім і блискавка! — вилаявся Румцайс, щоб хоч цим нагрітися.

Мелузина дмухнула щосили, злетіла з Ціпісеком понад скелями, і крижана пташка повела її під саме небо.

Та в цей час наспіла Манка з горщечком розбійницької юшки. Подала вона горщечок Румцайсові і каже:

— Я знала, що це тобі знадобиться.

Румцайс сьорбнув семикратної розбійницької юшки, і вона враз вигнала з нього холод. Навів він пістоль, загриміло від скелі до скелі, і зелений жолудь розітнув повітря під крижаною пташкою.

Пташка шугнула вбік, неправильно показала Мелузині дорогу, і та впала вниз, на скелі. А Ціпісека Манка спіймала у фартух.

Румцайс дмухнув у дуло пістоля, щоб там не лишилося диму, і сказав:

— Дай-но, Манко, юшки Ціпісеку. А я піду в Їчин діставати пороху.

21. Як Румцайс садив дубок для Манки

Одного разу каже Румцайс Манці:

— Посадив я для тебе на узліссі дубок, щоб сиділа ти в холодку, коли дивитимешся в сонячний день на Їчин.

Манка відповіла, що порозкошує в холодку сьогодні ж по обіді.

Якраз у ту пору їчинська княгиня позирала з вікна на ринковий майдан і зітхала:

— На цьому майдані саме лиш каміння! Я вже не можу на нього дивитися.

Пан князь швиденько взув черевики з гострими підборами і тупнув ногою. Коли прибігли слуги, наказав:

— Негайно посадити посеред майдану дерево!

І кинув лакею Фріцеку два крейцери.

— Ти, Фріцеку, будеш усім командувати.

Лакей Фріцек звелів чотирьом поденникам узяти мотики і повів їх просто до дубочка, що його Румцайс посадив для Манки. Заходилися поденники викопувати дубок, та ба! Адже цей дубок садив Румцайс, і кожен корінь його сидів у землі, мов залізо в залізі.

— Перепаде нам од пана князя! — злякався лакей Фріцек.

Раптом перед ними з'явилася якась дивна жінка. На голові мала лляну хустину, на плечах — сорочку з грубого полотна.

— Я вам підсоблю! — просичала вона, немов вітер просвистів у заростях осоки.

Та у Фріцека був поганий настрій, і він сказав жінці, що вона нездатна навіть горіхи з дерева збивати. Тоді жінка сягнула в кишеню, витягла крижану пташку і посадила її на долоню. Пташка пурхнула до Румцайсового дубка, і жінка потрусила сорочкою в той бік. Ту ж мить знявся шалений вітер, і Фріцеків капелюх залетів на дві версти.

Дубок спершу стояв міцно і не віддавав жодного листочка. Та незабаром почав він слабнути, і потім повалився, вивернувши коріння. Тоді дивна жінка крикнула поденникам:

— Скажіть тому телепню, котрий женеться за капелюхом, що я — Мелузина!

Фріцек упіймав капелюх і повернувся, коли все вже було зроблено. Поденники поклали дубок на два вози і вирушили назад до Їчина. На ринковому майдані кайлами вибили шмат бруківки і посадили дубок.

Княгиня підсунула до вікна золоте крісло і замішувалася деревцем, приказуючи:

— Ах, як любо мені дивитися на цей дубок!

А Манці на ту пору теж закортіло посидіти під дубком і подивитись на Їчин. Але дубка не було, тільки ямка зяяла в сирій землі.

— Румцайсе, хтось викопав дубок, який ти для мене посадив! — загукала Манка.

— Та невже?! — крикнув Румцайс і вмить опинився біля Манки.

Оглянув він ямку і гукнув із ліщини Ціпісека. Мовив йому:

— Біжи-но в Їчин, глянь, чи не росте там де-небудь дуб, якого раніше не було!

За хвилину подав Ціпісек з надбрамної башти знак, що на ринковому майдані росте дубок, якого раніше не було там.

— Я йду в Їчин, — мовив Румцайс до Манки. — А ти поливай ямку, щоб не пересохла, поки я повернуся.

Манка поливала ямку водою з потоку, а Румцайс швидкою ходою подався через поле до Їчина.

А тим часом підсунув до вікна золоте крісло і сам князь. Дивився на дубок він, дивилася княгиня. Спершу милувалися, але незабаром це їм надокучило.

— Цей дубок занадто натюрель![28] Росте собі, як хоче, — зітхнула у шовкову хусточку княгиня.

Князь зміряв дерево очима і щось накреслив пальцем у повітрі.

— Я накажу підстригти його по-французькому. Він стане круглий і чудово пасуватиме до вашої перуки, — промовив князь.

Княгиня заплескала в долоні й покликала покоївку — передати Фріцеку, щоб узяв ножиці й обстриг дуб а ля франсе[29].

Але під надбрамну башту вже прибіг Румцайс. На бігу кричав:

— Не бувати тому, щоб славний дуб був панству за цяцьку!

Він добіг до ринкового майдану і вже простяг був руку до дубка. Раптом із-за басейну вихопилась якась дивна жіноча постать.

— От я тебе і спіймала, Румцайсе, на цьому майдані! Тут я тебе і роздмухаю на кострицю!

І пустила з долоні крижану пташку, а потім сіконула лляною хустиною, як ножем, ще й свою груботкану сорочку розкрутила, наче дзвін. Тоді помчала слідом за крижаною пташкою просто на Румцайса.

А в Румцайса навіть пістоль не був заряджений. Тільки й зміг він стиха промовити:

— Грім і блискавка!

І коли Мелузина була на якийсь крок від нього, виставив назустріч їй пальці, поворушив ними і сказав:

— Ту-ру-ру!

Тоді скрутився, як пружина, і Мелузина перелетіла через нього.

Обернулася завірюха легко, наче на осі. Хустиною сіконула, як ножем, і знову сорочку розкрутила дзвоном. Пригнулася до землі і помчала на Румцайса.

Румцайс знову:

— Ту-ру-ру!

І перестрибнув її.

І зразу ж притулився спиною до дубка.

А Мелузина січе хустиною, наче блискавкою, й сорочку розкручує, як громову хмару. І знову кинулася на Румцайса.

Румцайс цим разом не встиг поворушити пальцями. Ледве зумів ухилитися від Мелузини правим боком.

Дубок не витримав — упав. А Мелузина не могла вже спинитись і з розгону налетіла на замок.

Замкова брама розскочилася, наче два крила.

Вікно хряпнуло панові князю й княгині перед самими очима; княгиня злякалася так, що три тижні після того все повторювала одне чудернацьке слово:

— Жожоло!

А пан князь белькотав:

— Ложожо!

Румцайс завдав повалений дубок собі на плече, Ціпісек ззаду притримував молоді пагінці, і вони вдвох понесли його до Ржаголецького лісу. Посадовили дубок у ямку, і Манка нарешті змогла всістися в холодку і дивитись на Їчин.

22. Як Румцайс схопив нежить

Одного дня мельник із нижнього млина вирішив обшкрябати жорно, щоб краще мололо, щоб навіть висівки перемелювало на борошно. Сів він за млином і взявся до діла.

Зненацька за плечима в нього стала якась дивна жінка: на голові в неї була лляна хустина, на плечах теліпалася сорочка із грубого полотна. Пелену сорочки жінка підтримувала рукою, і в тій пелені було повно сухого бур'яну. Хвилину вона дивилась, як мельник креше скребачкою по каменю, а потім сказала:

— Я Мелузина-завірюха.

— А що мені до того? — відрізав мельник. — Мій млин вода жене.

Мелузина розламала в пальцях суху бур'янину й повела далі:

— Ти знаєш Румцайса?

Мельник спересердя відбив од каменя велику скалку.

— Того розбійника? Тож він зіпсував мені млина! Бодай не знати!

— Якби ти змолов мені оцей бур'янець, — тихенько засвистіла Мелузина, — можна було б Румцайсові добре дошкулити.

Мельник завів Мелузину до млина і сказав:

— Кидай це у засип.

Направив він жорна на м'яке борошно, пустив млин і почав молоти бур'ян на порох. А Мелузина брала його по жмені і дмухала в бік Ржаголецького лісу.

Румцайс із Манкою та Ціпісеком сиділи за столом у своїй печері. Румцайс учив Ціпісека, як жити по-розбійницькому. Він говорив синові:

— Є три важливі речі, яких розбійник не сміє робити. Про дві я тобі скажу колись пізніше, а про одну зараз. Розбійник не повинен галасувати, і навколо нього мусить бути так тихо, щоб, коли впаде гілочка, це звучало, наче впала колода.

В цю ж мить війнуло якимось чудним запахом. Румцайс вдихнув, і з грудей у нього вилетіло могутнє:

— Апчхи!

На всіх трьох напав дивний нежить. Румцайс чхав, мовби грім гримів, Манка чхала дискантом, наче зяблик, а Ціпісек тоненько, ніби комарик.

— А бодай йому! Це не просто так, — мовив Румцайс, коли йому на хвилинку полегшало. — Це хтось на нас наслав.

Вибіг він із печери, скрутив з долоні розбійницький бінокль і враз побачив — од млина чимось дмухає на них Мелузина. Румцайс, не думаючи довго, кинувся був до млина, та де там: так його й хитало від бука до дуба, а клята чхачка зупиняла на кожнім кроці.

Коли вже стало Румцайсові зовсім зле, побачив він: лісом суне їчинський пивовар Куле. Той пивовар був такий череватий, що не міг пропхатися поміж деревами і мусив іти просікою.

— Куле! — гукнув Румцайс. — У тебе все одно в бродильні води по коліно, ще трохи мокрого тобі не завадить.

Вхопив Румцайс пивовара за поперек, посадив посеред потоку і перегородив ним воду.

Млин ураз спинився, перестав молоти бур'ян, і Мелузині не було більше чого дмухати.

Румцайс і каже Манці:

— Тепер я піду до млина і порахуюся з мельником.

Коли млин спинився, мельник стурбувався й розгнівався. Вдарив він ковпаком по коліну і вигукнув:

— Піду-но гляну на колесо!

— А я тим часом назбираю вітру, — засичала Мелузина і затрусила лляною хустиною та сорочкою з грубого полотна.

Мельник поліз униз і оглянув млинове колесо. На нього не лилося й крапельки води.

— Мабуть, десь дірка у жолобі! — крикнув мельник.

— Я тим часом підсушу бур'ян, — засвистіла Мелузина й задмухала собі в пелену.

За хвилину мельник знову закричав:

— Тут усе гаразд! Треба йти до лотоків.

— А я гляну на крижану пташку, може, вона нам знадобиться, — свиснула Мелузина.

Витягла вона з кишені крижану пташку і одразу ж її знову туди заховала.

Мельник пройшов трохи вздовж сухого лотока і подивився вгору по потоку. Побачив: у потоці сидить пивовар Куле; вся вода, розбиваючись об його спину, тече на луг. А по стежці вздовж потоку біжить Румцайс.

Мельник помчав назад до Мелузини, аж борошно з нього трусилося.

— Що робити?

— Що-небудь придумаємо, — просичала Мелузина.

Коли Румцайс дійшов до млина, там був тільки мельник.

— Я прийшов розплатитися з тобою за мливо, — промовив Румцайс.

Мельник примружив одне око, другим гостро глянув на Румцайса і сказав:

— Тоді я спершу заскочу до млина, візьму дрібних, щоб було чим дати решту.

Тільки ступив він через поріг, як млин задвигтів і запрацював. Хоч вода через жолоб не текла, колесо крутилося з усієї сили.

— Що воно за чудасія? — здивувався Румцайс.

Підійшов він ближче і зазирнув униз. А там Мелузина вимахує своєю хустиною і трусить сорочкою. Віє на млинове колесо, наче на крила вітряка. Засміялася вона до Румцайса гостренько, мов сокирка:

— Ну що, допоміг тобі пивовар у потоці?

А тут і мельник підступив до них. І повна в нього жменя свіжого чхального бур'яну.

— Оце зараз ти, Румцайсе, зачхаєш!

Мельник підніс долоню Румцайсові під ніс, а Мелузина випустила з кишені крижану пташку, щоб та показала, куди треба дмухати. Але Румцайс мізинцем одбив пташку вбік.

— Ой, я більше не втримаю подиху! — засвистіла Мелузина.

І весь чхальний бур'ян полетів під ніс мельникові. Чхнув мельник так, що вдарило ним об підвалини, наче здоровенною довбнею. Розвалив собою каміння і вибив млинове колесо із втулок.

Потім набрала в ніс чхального бур'яну сама Мелузина. А Мелузинине чхання — це все одно, що тисяча мельникових. Відкинуло її аж до Праховських скель.

— Млина ти сам собі збавив, — сказав Румцайс мельникові. А до скель гукнув: — Якщо ти добряче забилася, то хоч осінь, може, буде цього року тиха...

А сам пішов вздовж лотоків — витягти пивовара Куле із потоку.

23. Як Румцайс викрешував Манці намисто

Якось сиділа Манка біля джерела і нишком зітхала.

Румцайс почув її і спитав:

— Чого це ти?

— Та так, пригадалось мені, як за юних літ носила я на шиї коралі, — відповіла Манка.

В розбійницькому господарстві швидше знайдеться куля для пістоля, аніж скляна намистинка. Тому пішов Румцайс до потоку і назбирав жменю кремінців та гірського кришталю. Потім обкресав ті кремінці нігтем, щоб були круглі, а Ціпісек на своєму водяному млинку обточив їх. Далі Румцайс голосно промовив:

— Грім і блискавка!

Ці слова враз пробили в кремінцях дірочки, і з них вийшло намисто.

Намисто було блискуче, наче з льоду, і Манка сказала, що піде до Їчина по шворку, аби можна було його нанизати. А поки що висипала намистинки в кишеню фартуха.

Прийшла вона на ринковий майдан і стала шукати крамниці, де торгують шворками. І раптом помітила, як у замковому вікні хтось трішки відхилив завісу і дивиться в щілину.

— Видно, там знову щось лихе готується, — мовила сама до себе Манка, але її почув лакей Фріцек, який нишком ішов слідом за нею.

Купила Манка шворку й попрямувала в затишну місцинку за церквою, щоб там нанизати своє намисто. Але коли проходила браму, штовхнув її Фріцек плечем, і Манка влетіла просто до приміщення замкової сторожі.

Стражники схопили Манку і повели сходами нагору.

— Куди ви мене ведете? — спитала Манка.

А стражники їй:

— Ти нас не питай.

Провели її спершу по голому камінню, а потім по червоному килиму. Там у світлиці вже сиділи на золотих кріслах пан князь і княгиня.

— Бон, — мовив до стражників князь. — Манку залиште тут, а самі можете йти і добре зачиніть за собою двері.

Манка озирнулася по світлиці. Біля вікна стояла якась жінка. На плечі в неї було накинуто пишне покривало, але Манка її все одно пізнала.

— Так це ж Мелузина!

— Якщо знаєш — значить знаєш, — кисло всміхнулася княгиня і відчинила вікно на ринковий майдан, бо від Мелузини весь час трохи віяло вітром.

Пан князь підвівся з крісла.

— Ми наказали стражникам спіймати тебе, — сказав він, — аби ти не могла переказати Румцайсові, що тут щось готується.

— А я й не цікава, — відповіла Манка.

— Все одно мусиш вислухати! — тупнула золотим каблучком княгиня. — У п'ятницю я була на базарі. Хотіла взяти курку для міцного бульйону, а якась баба всунула мені худе курча!

— Треба було вам, княгине, спершу помацати птицю, — сказала Манка.

Княгиня глянула на неї в лорнет.

— Мацати курку? Фі! Навіть у рукавичках!

І показала Манці папір, де писалося, що Мелузина повинна для покари розвіяти вітром увесь базар.

— Тепер ти все знаєш, але Румцайсові не перекажеш жодного слова, — закінчила княгиня і кивнула пальцем лакею Фріцеку.

Фріцек повів Маяку в потайну кімнату, зачинив двері і двічі клацнув ключем у замку.

Вікна у тій кімнаті не було, тільки малесенька кватирка аж під стелею. Навіть якби Манка на весь голос кликала Румцайса, все одно б не докликалася: базар на майдані її б перекричав. Тоді Манка полізла рукою в кишеню фартуха і дістала намистину. Кинула її у кватирку, і намистина брязнула внизу об каміння.

Румцайс тим часом походжав печерою і рахував хвилини. Вже їх минуло стільки, що Манка встигла б купити сто шворок.

— Як би там з Манкою не сталося біди, — промовив Румцайс і тут почув — у Їчині брязнула об камінь намистина.

Саме в цю мить кивнула княгиня панові князю, а той лакею Фріцеку. Фріцек скинув з Мелузини покривало, і вона почала сікти хустиною і трусити сорочкою. Витягла з кишені на грудях крижану пташку і пустила її на ринковий майдан. А потім і сама кинулась за пташкою.

Князь і княгиня звеліли подати їм театральний бінокль, передавали його одне одному і говорили:

— Шон, шон![30]

А Мелузина тим часом шугала поміж бабами й молодицями, які базарювали на майдані, з такою силою, що трохи всіх їх не покидала на землю. Дмухала їм у товар, мов нечиста сила. Кружляли над ятками гуси і кури — з пір'ям і обскубані. Вишні й чорниці свистіли в повітрі, мов дріб із мисливських рушниць. Грудки масла попадали в басейн, і вода від них зробилася масною.

А крижана пташка налітала знову і знову. І Мелузина дмухала, як із морських міхів.

Князь і княгиня на все це любенько позирали в театральний бінокль і говорили:

— Зер шон![31] Ці баби дістали, що хотіли за ту курку.

Аж ось із брами вийшов Румцайс. Ступив на майдан і опинився посеред того гармидеру.

— А хто це тут кривдить бабів? — гримнув він.

— Я за князівським наказом! — крикнула Мелузина і повіялась ближче до Румцайса. Крижана пташка летіла поперед неї.

Бачить Румцайс, що кепські в нього справи. Через те перелякане жіноцтво, поламані столи, розкидані кошики не може він і ступити як слід. Кінчики чобіт грузнуть у розсипаних чорницях, а п'яти ковзають по маслу. Закрутився Румцайс на одному місці, як та дзига, і вдарився коліном об брук. А Мелузина засвистіла йому в самі вуха:

— Як ударить сьома — я тебе переможу!

Манка, що сиділа в потайній кімнаті, почула все це через кватирочку під стелею. І коли дзиґарі на башті почали вибивати сім годин, полізла вона в кишеню на фартусі і заходилася кидати намистинки жменя за жменею на ринковий майдан.

Падали намистини і блищали, мов шматочки льоду. Побачила їх крижана пташка і защебетала простудженим голоском:

— О, це для мене пожива!

Та й кинулася дзьобати намистини, забувши показувати Мелузині дорогу. З хвилину ще завірюха крутилася, мов сліпа, потім розбилась об шість рогів на сім вітрів і тихенько повіяла хтозна-куди.

А крижаної пташки ніхто вже більше не бачив. Полетіла вона у безвість.

Коли дзиґарі на башті скінчили вибивати сьому годину, Румцайс уже вів Манку з темної кімнати. Панові князю й княгині нічого іншого не лишалося, як мило помахати їм хусточкою.

Надворі Румцайс сказав:

— Намиста, Манко, не жалій. Ціпісек назбирає тобі гірського кришталю на краще — рожеве намисто.

24. Як Румцайс випустив залізного крота

Одного дня наказав їчинський війт Румцайсові прийти і стати посеред ринкового майдану.

— А чому б і не піти? — весело сказав Румцайс і взяв із собою Манку та Ціпісека, щоб трохи подихали їчинським повітрям.

Війт уже чекав на нього.

— Я покликав тебе, Румцайсе, — сказав він, — щоб ти тупнув по-розбійницькому посеред майдану, а я подивлюся, чи витримає галерея.

Румцайс тупнув — у галереї навколо не здригнувся жоден камінь. Війт зрадів, що в Їчині так міцно будують, а Румцайс із Манкою та Ціпісеком подалися додому в Ржаголецький ліс.

Та коли вийшли на узлісся, Румцайс промовив:

— Чого це тут так тепло? У мене аж піт по спині котиться.

Коли зайшли далі в ліс, Манка сказала:

— О, вже й минулося.

А коли майже дійшли до печери, зацокотів Ціпісек зубами, наче камінці гриз, бо його зненацька пройняло холодом.

Аж як стали коло входу до печери, вдарив Румцайс кулаком по коліну.

— Он воно що!

У печері сидів змій і саме вистромив одну голову, якій припала черга вартувати. Одну хвилину від змія пашіло жаром, а другу — віяло холодом, як із льодовні.

— Ти в чужій хаті, — сказав Румцайс.

— Я завжди у своїй хаті, — відповіла змієва голова таким голосом, наче це вітер завив у димарі. З печери ту ж мить визирнуло ще шість голів.

Румцайс швиденько заслонив собою Манку й Ціпісека. А змієва голова сказала шістьом своїм посестрам:

— Тут прийшов якийсь і каже, щоб ми забиралися.

Голови закричали в один голос, щоб Румцайс сказав їм це кожній на вухо. Але Румцайс був розумний чоловік.

— Навіщо повторювати одне й те ж сім разів? — мовив він. — Я піду, а за годинку повернуся — і тоді побачимо.

Узяв він Манку та Ціпісека за руку і відвів їх до потоку, щоб могли остудитися в воді, якщо змій пектиме вогнем, і погрітися на сонечку, коли він буде дихати холодом.

— Із цим семиголовим змієм буде в сім разів тяжче впоратися...

— Розкладу я вогнище, бо, мабуть, доведеться нам тут пожити якийсь час, — сказала Манка і зітхнула.

Манка почала лаштувати вогнище, Ціпісек шукав сухого гілля на підпал, а Румцайс думав, як приступитися до змія. Нарешті додумався:

— Піду на пораду в Їчин до помічника вчителя Вочічка. Він зміїв знає так, як я власну долоню.

І вирушив у дорогу.

Тільки зімкнулися гілки у Румцайса за спиною, з'явився семиголовий змій. Головами метляє перед Манкою, а кінчиком хвоста причепився до підківки на дверях печери. Однією головою змій заговорив з Манкою, п'ятьма дивився, щоб вона бува не втекла, а сьомою пильно стежив за Ціпісеком. Та Ціпісек миттю стрибнув у потік і, наче видра, поплив під водою.

— Такий кучерявенький, нехай собі пливе, — мовила сьома голова.

Шість голів, наче вартові, лягли навколо Манки, а сьома промовила:

— Ось я тобі накажу, і ти будеш у мене в печері за хазяйку.

— Ну, накажи, — відповіла Манка.

Змій і наказав усіма сімома головами. Але Манка ніби й не чула.

— Ось я вдарю тебе хвостом! — закричав змій і почав дихати то жаром, то холодом.

— Не вдариш, бо загубиш дорогу до печери! — відповіла Манка.

Змій озирнувся на хвіст — чи міцно тримається за підківку в дверях.

А оскільки семиголові змії повинні думати сім разів, перш ніж щось надумають, будуть іще довгенько сидіти біля потоку і Манка, і змій.

Румцайс тим часом прийшов до їчинського помічника вчителя Вочічка, котрий саме майстрував машинку проти бур, і спитав, чи немає в нього чогось проти змія.

— А який той змій — холодний чи гарячий? — спитав Вочічко.

— І холодний, і гарячий, — відповів Румцайс.

— Є в мене дещо і на холодного, і на гарячого. Ось тобі солом'яний їжак, і ось тобі залізний кріт, — сказав Вочічко. — Бери.

Румцайс узяв їжака та крота і пішов додому.

Коли Румцайс підходив до потоку, він почув, як кричить змій на Манку з усіх семи горлянок і загрожує їй сімома страшними карами.

А Манка на те:

— Я тобі за хазяйку все одно не буду!

Тоді змій промовив тонким голосом:

— Сім разів по сім буде сорок дев'ять. Оце стільки ти від мене матимеш радості, якщо станеш мені за хазяйку.

Манка сама собі каже, що все це вона вже чує шостий раз. А на сьомий раз змій на неї кинеться. Рахує Манка хвилинки і думає, що пора б уже Румцайсові повернутися з Їчина.

— Ось і я! — голосно мовив у цю мить Румцайс. Обидві руки він тримав за спиною, ніби просто так собі прогулювався лісом.

— А це я! — вигукнув змій сімома горлянками. — Як схочу — знову залізу в твою печеру і спробуй-но витягти мене звідти!

Румцайс трішки подумав-поміркував, потім кресонув за спиною нігтем об ніготь, підпалив іскрою солом'яного їжака і випустив його. Змій зазирнув крайньою головою собі під черево.

— А чи нема в тебе іще одного? Добре гріє.

Він якраз був холодний.

Румцайс випростав з-за спини другу руку і пустив залізного крота. Кріт умить вирив рівчак від потоку до змія, і під змія побігла вода.

А змій якраз був гарячий, і вибухнула з нього пара, як із казана. Холодить його вода, холодить з усіх боків, відбирає силу. Коли почав змій чорніти, мов гніт, закричав він:

— Хай спробує твій кріт провести воду по каменю! — та й посунув до печери.

Аж тут із печери вибіг Ціпісек, в руці він тримав підківку, за яку змій учепився був кінчиком хвоста. Ціпісек висмикнув ту підківку з дверей. Румцайс підскочив і кулаком забив її в бук, що ріс біля печери.

А змій сунув і сунув до печери — поки наскочив на бук. ГІо Ржаголецькому лісі аж луна пішла. Від удару всі сім змієвих голів пішли обертом. Закрутився семиголовець і назавжди забув дорогу до печери.

А Румцайс пропустив Манку й Ціпісека в печеру, сам сів на порозі й сказав:

— Хто хазяїн — того й хата.

25. Як Румцайс закинув змієве яйце

Одного разу сидів Румцайс на узліссі і вирізував із букового оцупка нову щічку до руків'я пістоля. Раптом упала на нього тінь, але за мить майнула далі. Підвів Румцайс голову і глянув на сонце.

Небо було чисте, але у бік Їчина летів змій.

— Я тебе бачу і з очей не спущу! — закричав вслід йому Румцайс.

Змій випустив із себе хмару диму. Мовляв, спробуй розібратися, Румцайсе, де зміяка, де хмаряка.

Румцайс покликав сойку.

— Перекажй Манці й Ціпісеку, щоб не чекали мене сьогодні на юшку, — сказав він. — Мені треба в одній справі до Їчина.

Сойка полетіла, а Румцайс приладнав нову щічку до руків'я і зарядив пістоль подвійним зарядом пороху й зеленим жолудем. Та й пішов собі битим шляхом і тополиною алеєю до Їчина.

На ринковий майдан прийшов Румцайс саме тоді, коли війт розмовляв із змієм.

Змій сидів на вершечку надбрамної башти, вчепившись у нього пазурами, а крильми спираючись на дах. Війт стояв унизу, а навколо нього — дванадцять міських радників, серед них — писар Юклік, в голові у якого було більше олії, ніж у тих дванадцятьох разом узятих.

— Зараз я вам скажу, що надумав своїми сімома голо вами! А що я вирішив, те й буде! — крикнув змій.

— Зараз змій нам скаже, чого від нас хоче, — сказав війт для тих міських радників, які з першого разу не вловлювали, про що йдеться.

Змій правив далі:

— Навколо Їчина завжди вітряно, а на ринку у вас затишно, тож я сяду на майдан і тут сидітиму. Їсти буду м'ясо, питиму воду, а згори на мене світитиме сонечко.

У міських радників затріщало в головах, як у маківках, так там пересипалися думки. Але зрештою як де нема чого, то вже нема. Ніхто не знав, як мудріше відповісти змію. Війт тицьнув пальцем у писаря Юкліка і прошепотів йому на вухо:

— Ану ж бо, Юкліку, скажи за нас!

Писар притьмом заходився перекидати в голові хитрощі, наче сторінки в кодексах законів. Та змій не чекав, поки він насиплеться на нього. З'їхав він на крилах, мов на пружинах, з башти, вперся пазурами в галерею і розлігся на майдані.

Румцайс гукнув до писаря:

— Гей, Юкліку, а що ж буде далі?

Обізвався й війт:

— Помізкуй добре, Юкліку! Що далі буде?

— А далі буде те, що я звелю! — заревів змій і показав на пазурах: — Перш за все, я умну четвертину вола. Потім вип'ю бочку води. А тоді розляжуся, і на мене буде світити сонечко.

— М'яса ми б тобі дали, — відповів семиголовцю Юклік. — Але як до нього доступитись, коли ти придушив пазуром двері різникової крамниці?

Змій трішки відсунувся, але Юклік вів далі:

— І як ми тобі дамо напитись, коли ти вмостився на самісінькому басейні?

Змій трохи піднявся на чотирьох лапах.

Юклік окинув оком майдан, щоб бачили, що оце зараз він скаже своє наймудріше слово.

— Ну, а як на тебе світитиме сонечко, коли ти сам собі його застуєш? — знову спитав він.

Змій зазирнув собі під черево. А там і справді затінок, наче під периною.

— Ну, у вас в Їчині не порозкошуєш! — сердито крикнув змій, здійнявся з майдану і злетів під хмари.

В Їчині всі раділи й танцювали. Скрізь тільки й мови було про те, як Юклік перехитрував змія.

Та змій, політавши сім днів під хмарами, втямив, нарешті, що сонце гріє і тих, у кого під пупом тінь.

— Ну, вдруге мене писар не обдурить! — лютував він.

Сім тижнів змія не було видно, не було й чути. Тільки точилися балачки, що лежить він десь тихо серед скель біля Прахова.

Восьмої неділі сидів собі Румцайс на ржаголецькому узліссі й вистругував із букового цурпалка другу щічку для пістоля.

І знову було так, як першого разу. Сонце на мить затулило щось чорне. Глянув Румцайс на небо — а там змій. Але у хмари не ховається, а суне до Їчина, як по рейках.

Придивився Румцайс і побачив — несе змій в пазурах яйце, здоровенне, наче війтова голова, а на колір чорне із ще чорнішими цятками.

Румцайс оглянув заряд у пістолі і погладив халяви чобіт — щоб вони швидше несли його. На ринковий майдан у Їчин прибіг він одразу ж за змієм.

В ратуші грюкнула брама за війтом і радцями. Вони так перелякалися змія, що ключ сам клацнув за ними в замку.

На майдані залишився тільки Юклік. Та ще Румцайс стояв оддалік.

Змій загукав:

— Зараз я покладу вам оце яйце, куди захочу! За сім років із нього вилупиться змій. І ніхто його ніколи звідси не вижене, бо буде він родом з Їчина!

У писаря Юкліка трохи не запаморочилась голова. Та він лизнув чорнильного горішка — полегшало йому, і от Юклік уже готує на змія пастку.

— Авжеж, чекатиму я, поки ти мене знову обдуриш! — заревів змій і так визвірився на Юкліка своїми чотирнадцятьма очима, що писар сім років після того спотикався на кожному сьомому кроці.

А змій літає і дивиться, де б йому вмостити під землею на сім сажнів своє чорне яйце, щоб воно визріло у нового змія.

Аж тут вийшов наперед Румцайс.

Подивився він на змія, що літав уздовж і впоперек над майданом, і зачекав, поки опиниться той у нього над головою. Тоді прицілився і торохнув з пістоля зеленим жолудем по змієвих пазурах. Влучив змієві в найменший пазурчик.

Семиголовець навіть не скрикнув, але яйце випустив. А Румцайс підставив капелюх та й спіймав у нього яйце. А потім розмахнувся і закинув його аж до Прахова, поміж скелі.

Ще й досі є там печерка, яку вибило в камені змієве яйце.

А коли у змія пропаде яйце, стає той змій на сім тижнів зовсім безсилий. Тож мало не розбився семиголовець об Зебінську гору, коли падав з-під хмар на землю.

А Румцайс дмухнув у пістоль і, не чекаючи, поки почнуться гулянки й танці, пішов додому їсти розбійницьку юшку.

26. Як Румцайс упорався з другим змієвим яйцем

Якось після того знову дивно засвербіло Румцайсові в бороді, і він сказав Манці та Ціпісеку:

— Посидьте-но хвилинку тихо, як мишки, хай я взнаю, звідкіля воно йде.

А свербіло йому з боку Відня. Румцайс покликав поштову сойку і сказав їй:

— Ану ж бо лети в той бік і послухай, що там робиться.

Над Дунаєм-рікою бродили тоді чередою аж три бурі. Сойка повернулася на четвертий день і закричала:

— Кепські справи, бо тарахне все це прямо біля Їчина!

— А тепер кажи оту першу половину, що їй друга дорогу перебігла, — спокійно відповів Румцайс.

Сойка почала все спочатку:

— Пан імператор знову підпустив шпильку королю Фріцу. А розплачуватися за це будуть генерали на полі під Чержовкою.

— Тільки їм і діла, що підпускати один одному шпильки! — пробурмотів Румцайс.

Адже з плацу під Чержовкою може дострелити ядро до їчинського ринку і щербата гармата. А піхота своїми кулями може позбивати квіти в садочках біля крайніх будинків. А кіннота — потоптати капусту.

— Я повинен зарадити цьому лихові, — сказав Румцайс.

— Аж проти двох військ підеш? — злякалася Манка.

Румцайс відповів, що йому треба побродити лісом: а раптом сяйне в голові думка, як подолати сімдесятип'ятитисячне військо.

Ходить Румцайс по Ржаголецькому лісі й хрумкає горішки, щоб краще думалося.

Коли раптом знову прилетіла сойка і крикнула:

— У праховських скелях лежить змій і зносить друге яйце!

Румцайс побіг до печери.

— Маємо потрійний подарунок! — сказав він Манці.— На Їчин ідуть два війська, а змій-семиголовець зараз знесе яйце.

— Ой лишенько! — злякалася Манка. — Що ж тепер робити?

А Румцайс на те:

— Хай Ціпісек нарве щавлю. Та мерщій!

Трохи згодом вони гуртом подалися до праховських скель.

— Ми підступимось до змія з хвоста, — сказав Румцайс. — Іди, Ціпісеку, на крок уперед, щоб я тебе добре бачив.

За хвилину Ціпісек озвався:

— Ондечки поміж камінням повзе вуж.

— А придивись-но краще, — сказав Румцайс.

То й справді був не вуж, а тоненький кінчик змієвого хвоста.

Пішли вони туди, куди вився хвіст, і ступали тихесенько, як по пір'ю. Прийшли і бачать — там лежить змій.

Лежить собі, простягся поміж скелями. Вже зніс своє чорне яйце. Затулив його пазурами і відпочиває. Навіть сьома голова, що повинна була б вартувати, і та куняє.

Румцайс озирнувся по-розбійницькому: звідки і як краще до змія приступитися. Потім промовив:

— Я залишаюся тут, а ти, Ціпісеку, зайдеш з тилу. Коли підійдеш близько, кинеш сім листочків щавлю так, щоб різонули змія по очах.

Ціпісек крадькома пробрався поміж скелями до змія. Тоді витяг з кишені щавель і кинув сім листочків. Різонули вони змія по очах, змій прокинувся і одразу ж розлютився. Махнув сімома головами і проковтнув ті листочки сімома ротами. У ту ж мить у череві в змія стало так кисло, що він аж сльозами залився.

Отут Румцайс і скочив уперед. Простяг руку, вхопив яйце, а замість нього вкотив між змієві пазури круглий камінь. Змій щось почув, але очі в нього були залиті сльозами, і він наосліп забив пазурами по скелях. Румцайс щасливо вислизнув з-під них, посадив Ціпісека собі на плече і мовив:

— Сховаю я змієве яйце собі під капелюх. А ти притримуй криси, щоб воно не викотилося.

І вони квапливо подалися додому.

В печері їх чекала Манка.

— Обклади це яйце заячим хутром, воно мені ще знадобиться, — сказав Румцайс.

Ледве Манка встигла це зробити, як од скель залунало таке жахливе ревіння, що аж валуни вивертало з землі. Змій злетів угору й затулив собою четвертину неба. Крила несли його, мов вітрила, і ширяв змій то в один бік, то в інший.

— Це він яйце шукає, — мовив Румцайс.

А на той час уже і в Їчині всі говорили, що до міста з двох боків сунуть два війська. Попереду їхали імператор та король Фріц. На широкому полі під Чержовкою стали вони один проти одного.

Імператор наказав подати собі сирий жовток, щоб голос у нього звучав краще, і вигукнув:

— Посадити мене на коня!

А коли його посадили, закричав іще голосніше:

— Гей, Фріце, я недаремно вдягнув білу куртку! Хай усі бачать, хто з нас правий.

Король Фріц вислухав це і сказав до своїх, що стояли навколо:

— А я навіть на коня не сяду. Я з паном імператором, і пішака впораюсь. — І крикнув імператорові:

— А я вдяг чорну куртку, щоб було видно, — йду на твій похорон!

І королівським, і імператорським генералам не ставало вже терпцю, і вони кричали, що пора починати війну. Лише солдати стояли сердиті й невеселі.

Обидва війська чекали, коли мине якесь дивне мелькання над полем, щоб можна було розпочати бій. Адже вояк повинен дивитися ворогові в очі й більше нікуди. От вони й дивилися. А це над ними шугав змій, шукаючи загублене яйце.

Імператор виступив на тридцять кроків уперед і закричав:

— Гей, Фріце, я — імператорська величність, а ти — простий король, решта — іще менші! Підійди і глянь мені в вічі!

Фріц вийшов на тридцять кроків уперед і замислився, як би йому пана імператора передивитись.

Зненацька із чержовського гаю легким розбійницьким кроком вибіг Румцайс і викотив із свого капелюха поміж королем та імператором чорне змієве яйце.

Його імператорська величність подивився на яйце і спитав:

— Вас іст дас?[32]

Король Фріцек подивився та й собі питає:

— Васісдас?

А змій згори як гримне:

— От я вам покажу васісдас!

Пан імператор, угледівши змія, мало не зомлів. Гукнув він мерщій карету, щоб його везли назад у Відень.

Король Фріц навіть не чекав на коня і дав драла в інший бік.

Генерали мало не вискочили із своїх чобіт.

Солдати сказали:

— Оце так диво!

І теж подалися додому.

А змій забрав своє яйце назад до праховських скель. Тільки змієня з того яйця так і не вилупилося, бо прохололо воно на полі під Чержовкою.

27. Як Румцайс мало не прогавив третє змієве яйце

Якось сидів собі Румцайс перед печерою.

— Манко, — промовив він раптом, — здається мені, що я чую тут чиєсь чуже залізо. — Вдихнув він повітря, випустив його по крапелиночці носом і додав: — Сюди йде хтось із рушницею, але йде по-доброму.

Манка підмела перед порогом печери, щоб кожен бачив: тут живе порядна розбійницька господиня, і вони стали чекати.

За три хвилини надійшов стежкою лісник Нивлтек. Рушницю він ніс так, щоб сонце світило на неї від дула до приклада.

— Моя рушниця не заряджена, — сказав він замість привітання.

Румцайс показав на круглий камінь:

— Сідай, Нивлтеку. І якщо хочеш смачної води, Манка тобі піднесе.

Лісник напився і сказав:

— Ти знаєш, Румцайсе, що у мене серед праховських скель, на отій сухій ділянці, лежить змій. І оце підходить час, коли він має знести третє яйце.

— А чого це тебе стурбувало тільки третє його яйце, Нивлтеку?

— Тими двома я теж клопотався, — відповів лісник. — Тільки ж ти їх знищив раніше, ніж я встиг вилити нікелеву кулю, щоб застрелити змія.

— І змій відбив би її тобі прямо у лоб! — махнув рукою Румцайс.

— Хтозна, — сказав Нивлтек і закінчив: — А коли я ту кулю, зрештою, вилив, вона випала у мене з дірки в кишені, і тепер я не знаю, що робити.

Румцайс мовив до Манки:

— Погукай мені Ціпісека. Підемо гуртом на змія у третій раз.

Та коли хто обдурить змія на два яйця, тоді блимне іскра розуму і в семи пришелепуватих змієвих головах.

Коли Нивлтек вирушив із лісової сторожки до Ржаголця, виліз змій із скель і подивився йому услід. Потім тицьнув себе пазурами в сім лобів і засичав:

— Навіть якщо ти на мене приведеш Румцайса — все одно буде пізно!

І вже не злетів у повітря, а тихенько поплазував до лісової сторожки. Зняв дах, заліз пазуром під піч і вирив там льошок. У той льошок зніс чорне яйце. Потім все загріб, роздмухав у печі вогонь і знову насадив дах на сторожку. Коли з усім упорався, засміявся-зареготав, наче вітер завив:

— Ну, маєш подарунок од змія!

І щоб заплутати слід, поплазував змій до Турнова. Ліг там на лузі й зробився весь зелений; здалеку здавалось, що на лузі нікого немає.

Румцайс із Ціпісеком тим часом придивлялися, що робиться на скелях. Але змія там не побачили. І отого холоду та жару, якими завжди дихав по черзі змій, не було чути.

Пішли вони до змієвого лігва. Воно вже прохололо і не смерділо сіркою.

— Нема його тут. І яйця теж ніде не видно, — сказав Ціпісек.

Та Румцайс одразу збагнув: тут щось не так.

— Мабуть, змій із своїм яйцем поліз далі до скель, — відповів він.

Потім Румцайс і Ціпісек домовилися, що будуть тихенько свистіти по-розбійницькому, щоб не згубити один одного. А коли хтось побачить змія, хай свисне так; щоб жолуді посипалися з дуба.

Пішли вони, тоненько свистячи, проходили вздовж і впоперек половину скелища, але ні змія, ні яйця так і не побачили.

Тим часом лісник Нивлтек прийшов у лісову сторожку. Повісив рушницю на гачок, підкинув у піч кілька смолистих гілок, сів та й думає, як це Румцайс із змієм упорається.

А пес Фена, що завжди ходив із Нивлтеком, як забіг до сторожки, почав сновигати і нюхати повітря.

— Що ти там шукаєш? — крикнув Нивлтек. І щоб було видніше, підкинув гілок у вогонь.

Пес так і рвався під піч. Він скавчав, хвіст підгорнув, шерсть на ньому настовбурчилась, наче щітка.

— Я боягузів годувати не буду! — гримнув лісник. Коли раптом почув — в сторожці щось стукає. Ніби десь у таємній схованці дзьобає сім дзьобиків.

— Що за притичина? — здивувався Нивлтек. — Наче я й квочки не підсипав.

Шукає і не може нічого знайти.

Нарешті під піч подивився. А там уже наче семеро півнів товчуть дзьобами. Нивлтек узяв третій оберемок гілля і хотів кинути у вогонь, щоб іще світліше стало.

Раптом на порозі з'явився Ціпісек. Він зайшов до сторожки сказати Нивлтеку, що вони з Румцайсом і досі шукають змія. Говорить він це, а між словами посвистує — дає батькові про себе знак.

Та лісник Нивлтек не розумівся на розбійницьких сигналах. Гримнув він на Ціпісека:

— Тут у мене під піччю щось ворушиться, а ти мені свистиш над вухом!

Ціпісек замовк, і Нивлтек підкинув гілля у вогонь.

Коли змій закопує яйце під землю на сім сажнів углиб, має воно там дозрівати сім років. Та коли покладе його в яму під гарячою піччю, досить буде для цього і трьох годин.

Під піччю щось зашуміло-загриміло, піч розвалилася, і з попелу вилетіло змієня. Здійнялося воно під стелю, заметляло сімома головами й озирнулось на всі боки.

Фена миттю вистрибнув у вікно, а Нивлтек прожогом кинувся до рушниці, зарядженої нікелевою кулею. Та коли вистрелив, куля від змієняти відскочила і влучила лісникові прямо в лоб. Упав він на лаву і ледве промовив:

— Ну, тепер у голові в мене до самої смерті іскри стрибатимуть.

А змієня — знову під стелю і вже до Ціпісека придивляється. Від страху у хлопця пропав голос. Та за хвилину він набрався духу і засвистів Румцайсові — тоненько, мов землерийка.

У лісі затріщало — це Румцайс прокладав собі дорогу між дубами. До сторожки він не зайшов, а підскочив до відчиненого вікна. Потягся рукою під стелю, впіймав змієня і закинув його високо над хмари. Там воно і захлинулось.

Тільки тоді увійшов Румцайс до сторожки і кісточками пальців постукав Нивлтека по голові, щоб вигнати йому звідти іскри.

А на Ціпісека посварився пальцем і сказав:

— Якби ти весь час тихенько посвистував, як я тобі загадав, мали б ми тепер і старого змія спійманого. Бо ж недаремне щось на мене пашіло від зеленого лугу коло Турнова.

28. Як Румцайс порубав на полінця змієве дерево

Уже тиждень каменярі, приходячи у Їчин, точили теревені, що на лузі під Турновом лежить змій, зелений, як трава.

— Я б на нього пішов, — сказав Румцайс, — але саме зараз жолуді на дубах дозрівають. А я маю пильнувати, щоб вони вивелися круглясті й гладенькі і щоб не шкрябали мені дуло пістоля.

І він цілісінькими днями ходив Ржаголецьким лісом, умовляючи дуби повертати гілля до сонечка.

Змій лежав собі спокійно на лузі. На другий тиждень про нього майже забули, а на третій ніхто вже й слівцем його не згадував. Змій зарився у землю, і на лузі не було його й сліду.

Тож коли жолуді дозріли і Румцайс переказав у Турнов, що він прийде, турновські люди відповіли так:

— Залишайся, Румцайсе, у своєму Ржаголецькому лісі. Не треба нам марно товкти леваду.

За якийсь час принесли каменярі до Їчина нову звістку. Мовляв, на тому місці, де зарився змій, виросло дерево. Іншого такого не бачили люди в усій Чехії. Здорове — мало не до пояса їчинській башті, а листя гостре, як шаблі.

Навіть їчинський помічник учителя Вочічко зацікавився тим деревом, подивився на нього через скельця і сказав:

— Таке дерево росте лише на островах, звідки прилітають канарки. А коли виросте десь у іншому місці, то тільки тому, що змій, який там зарився, випадково вигріє під землею насінину. Але це буває дуже рідко.

Дерево росло, а змій лежав у нього між корінням і навіть пазурами не ворушив. Видно, не хотілося йому встрявати в бійку з Румцайсом.

У ту пору їчинська княгиня знову почала зітхати, дивлячись на замковий сад. Визирала вона, визирала з вікна, а тоді й каже князю:

— Мон шер, я все плутаю груші з яблунями. Хочеться мені, щоб у саду росло таке дерево, яке б я пізнавала з першого погляду.

Почали князь із княгинею ходити по світлиці й міркувати, де б їм дістати таке дерево, але ні до чого не додумалися. Нарешті лакей Фріцек підказав їм:

— А я таке дерево знаю. Росте воно на лужку біля Турнова.

— О-ля-ля! Це мені приємно чути! — весело вигукнув князь. — Так подайте ж мені срібну мотику, я сю ж мить подамся туди.

— Але ж під тим деревом лежить змій! — вигукнув Фріцек.

— Тоді ні! — вирішила княгиня. —Змій може закурити мені пана князя. Підеш ти, Фріцеку.

На Фріцека напав страх, він затрусився і в нього почали відлітати ґудзики.

— Ну, йди вже, — тупнула золотим черевичком княгиня, — а то ще своїми ґудзиками розіб'єш нам якесь дзеркало!

Сунули Фріцекові в руку залізну мотику, і довелося йому вирушати. Від страху він аж хитався. Пішов він спершу до помічника вчителя Вочічка — просити поради. Але Вочічко сказав йому по-вченому:

— Контра зміюс воюватус важкенціо ест, не для оселорум це.

Як лакеї розуміють латину — то взякий знає. От і надумав Фріцек зазирнути до війта, щоб той дав кількох добрих хлопців, і вже з ними піти на змія. Але війт лише зітхнув і сказав:

— Як почалися ці теревені про змія, десь поховалися всі мої стражники.

Хоч і не хотілося Фріцеку, але зупинився він ще в Ржаголецькому лісі у Румцайса. Тільки ж просити в Румцайса допомоги було Фріцеку понад силу. Тож він наказав:

— Підеш зі мною, Румцайсе, викопувати змієве дерево! Ось мотика!

Румцайс обдивився мотику, тицьнув її Фріцеку назад у руки і сказав:

— А ось тобі ще одна. Із двома мотиками в тебе діло краще піде. І сип мерщій з Ржаголецького лісу!

Коли Фріцек зник за деревами, погукав Румцайс Манку й Ціпісека.

— Хтозна, що цей Фріцек може там натворити. Збігай, Манко, до водяника Волшовечека. Хай скаже воді, щоб здіймалася вгору, до хмар. А Ціпісек піде зі мною, щоб було нас двоє, коли одного не вистачить.

Манка побігла до лісового озера, а батько з сином нишком рушили за Фріцеком.

На зеленому лузі біля Турнова — ані душі. Тільки змієве дерево росте там, високе й розложисте — вже їчинській башті по шию. Лакей Фріцек хвилинку подумав, яким кінцем мотики треба копати, і тоненьким від страху голосом промовив:

— Святі ангели-хранителі і, на всякий випадок, усі чорти, поможіть мені!

І загнав мотику в землю. Та змієве дерево навіть не здригнулося.

Тоді Фріцек подумав, що має добрих помічників і на небі, і в пеклі, і почав працювати хоробріше. Врився він мотикою глибше і зачепив змія за вухо. Змій вивалився з землі. Дерево впало, а змій то жаром пашить, то морозом віє.

— Я б'ю краще, ніж мотикою! — заревів змій сімома ротами на Фріцека.

З переляку Фріцек удався до хитрощів.

— Те, що тобі сказала на вухо мотика, передав їчинський князь! — вигукнув він.

— А того, що я йому відповім, я вже мотиці не довірю! — заревів змій і так струсив із себе землю, що курява полетіла аж до Пардубіц. Тоді змахнув своїми крильми з перетинками й полетів до Їчина.

Тут Румцайс, котрий разом із Ціпісеком стояв тихенько за горбом, промовив:

— Це може Їчину дорого обійтися.

Посадив він Ціпісека собі на плече й погладив долонею чоботи. І понесли його чоботи до Їчина.

Там було погано.

— А буде ще гірше! — кричав змій уже в шостий раз у замкові вікна.

Князь і княгиня стояли непорушно, мов із каменю.

— За те, що ви мені переказали через Фріцека і через мотику, — заревів змій усьоме, — я напущу на замок такий жар і вогонь, що каміння розтопиться і стане склом!

Та в цей час Румцайс і Ціпісек уже добігли до ринкового майдану. Румцайс хлюпнув водою з басейну на зморені чоботи, щоб трохи їх освіжити, і сказав Ціпісеку:

— Якщо змій пустить вогонь на замок, це буде біда для міста. Адже полум'я перекинеться на будинки.

І Румцайс підняв Ціпісека над головою. Ціпісек помахав капелюхом Манці, що стояла при брамі. А та — хустиною водянику Волшовечеку.

Змій усіма сімома пащами подув на замок. І повіяло з них таким жаром, що князь і княгиня закричали по-французьки:

— Кель малер![33]

І притьмом втекли вниз, у підвали.

Вже зайнялися бантини на даху замку. На всьому Їчині можна було поставити хрест...

У цей час і ринув за наказом Волшовечека дощ. І такий зливний, ніби сім річок.

— Кель малер! — кричали князь і княгиня в підвалі, злякавшись, що у них намокнуть перуки.

Та незабаром вогонь на замковому горищі згас. І на місто Їчин не впала жодна іскра.

Змія підхопило потоком і несло, аж поки донесло до села Кбелніце. Там він і лишився лежати, як старий згаслий гніт.

Румцайс тим часом дійшов до Турнова і вдарив по змієвому дереву так, що воно розскочилося на полінця. А потім гукнув бідним людям, щоб забрали ті дрова собі.

29. Як Румцайс застрелив змія без пістоля

Коли навколо Їчина достигли каштани, Румцайс сказав:

— Відгороди мені, Манко, куточок десь у печері, піду трусити.

У тій схованці хотів Румцайс поскладати каштани, щоб мати на зиму харч для ржаголецької звірини.

Спершу він послав на дерево Ціпісека, щоб той помацав, чи дозріли каштани. Потім великою румцайсівською силою потрусив дерево. Назбирали вони каштанів у капелюхи та кишені і понесли додому.

У печері каштани весь час підкочувалися Манці під ноги.

— Якби вони не для голодних оленів і сарн, повимітала б я усе це геть, — казала вона.

Саме на ту пору повертався фурман Шейтрочек аж із Ліберця. Возив туди плуги й коси, а назад їхав порожнем. Коник його Буханчик тихо тягнув воза, а Шейтрочек вже почував себе дома, ішов за возом і думав: «Є у дворі в мене копанка, тільки ж вона розливається, як подощить. Коли б знайти якийсь стовпець чи брус, та й загородити ту копанку».

Віз наближався саме до села Кбелніце, коли раптом Шейтрочек вигукнув:

— Що за біс! Я наче наворожив собі того стовпця!

У рові й справді лежала якась колода. Довга і закурена, наче обгоріла бантина.

— От і добре, — задоволено промовив Шейтрочек. — Обсмалене дерево й вода не дуже бере.

Звалив він колоду на воза та й поїхав далі. Тільки дивно було, що сумирний його коник наче перцю раптом нанюхався: форкав, головою крутив, ще й хвицався. А потім і зовсім зупинився.

— Мабуть, це від мух та від того, що пити хоче, — сказав сам собі Шейтрочек.

А через те, що й сам відчув спрагу, поїхав він не до своєї садиби під Шибеняцьким горбом, а звернув до корчми «Місто Гамбург».

Зупинив фурман свого коника, батіг устромив у спеціальну трубочку на возі, а колеса підклав колодкою. І вже кричить:

— Гей, корчмарю, наточи мені кухоль пива, та дивись наливай добре!

Залишив воза з колодою, а сам пішов до корчми.

А тоді було саме опівдні, спекотно на майдані, на вулицях — ані душі живої. Шейтрочек посидів у холодку, випив чотири кухлі пива, щоб у воза колеса не рипіли, заплатив і пішов.

Але перед корчмою його наче хто по голові трахнув. Кінь стоїть, віз теж, а колоди — ні на возі, ні під возом немає. І ніде, куди оком кинь, не видно.

— Відколи це в Їчині почали красти старі колоди? — мовив Шейтрочек і відійшов трохи глянути, де що робиться. Проминув він баштову браму і вийшов на ринок. А на ринковому майдані стоїть біля чогось війт Крейцар і кричить так люто, аж з-під галереї біжать до нього міські радники.

— Хто приніс сюди таку брудоту, хай негайно прибере! — репетував війт. — Ринок — моя гордість, і я не дозволю псувати його старим деревом!

Міські радники притакували війтові, але які розумніші, ті шепотілися осторонь:

— І хто б це міг ні сіло ні впало закинути сюди отакець-ку здоровенну колодяку?

А тут саме наспів фурман Шейтрочек.

— Ця колода моя, я везу її від Кбелніце! — промовив він.

— Коли твоя, так сам і подбай, щоб забрати її з майдану, — сказав війт і хотів повернутися в ратушу.

Але в цю мить один із радників вигукнув:

— Колода поворушилася!

Це бачили й інші. А за хвилину побачили й більше. З чорної колоди обсипався попіл і відпав обгорілий верхній шар. І всі побачили змія. Отого семиголовця, що крила в нього з перетинками, що в нього обгоріла спина, коли він розпалився понад зміїну міру.

Замірився змій всіма сімома головами на війта й міських радників. Затремтіли вони, як осикові листочки, і повтікали у галерею. Тільки війт Крейцар наважився крикнути через плече:

— Ну й прислужився ти нам, Шейтрочеку! Ну й фурман! Самому приперти змія до Їчина!

Змій Шейтрочека наче й не помічав, а пхався до ратуші. То пашіло від нього жаром, то віяло холодом, і кричав змій голосом, схожим на сім іржавих сурм:

— Перш за все, я завітаю до Румцайса, він мені дорого заплатить! А тоді зайду розрахуватися дрібними з усім Їчином!

Закричав оте і нюшкує — з якого боку Ржаголецький ліс.

Шейтрочек вже й не чекав. Побіг мерщій до корчми, скочив на віз, стьобнув Буханчика і погнав його, попустивши віжки, до Ржаголця. Поміж деревами їхати було важко, та Шейтрочек ні разу навіть колесом не зачепився. Біля печери крикнув:

— Румцайсе, на тебе змій іде!

Румцайс вийшов і спокійно так питає:

— Аз якого боку?

— Від Їчина!

— Не галасуй, — знову спокійно каже Румцайс. — Ціпісек саме прокидається і може злякатись спросоння.

Шейтрочек уже озирався, де зручніше стати з батогом проти змія. Але Румцайс промовив втретє, так само спокійно:

— Із батогом у лісі тісно воювати. Виїжджай на просіку, а я сам тут подбаю про себе.

Ще почув він, як загриміли колеса об пеньки, а вже був тут змій. Спустився на перетинках з неба такий розпашілий, аж молоді пагони в'яли.

Румцайс набрав повні груди повітря і дмухнув собі на кінчики чобіт, щоб не зайнялися.

А змій реве:

— Ну, приймай гостя, Румцайсе!

— Тільки не знаю, чим тебе частувати, — відповів Румцайс.

— Нічого, я сам собі виберу ласий шматочок! — знову заревів змій, роззявив усі сім пащек і кинувся на Румцайса.

Румцайс побачив, як у семи горлянок скачуть іскри і як із тих іскор родиться гарячий вогонь. Відступив він трішки і каже:

— А в мене є для тебе справжні ласощі.

І дав знак у печеру.

Манка з Ціпісеком почали носити йому каштани із схованки. Манка — цілими кошиками, Ціпісек у шапці. А Румцайс сипав каштани змію в сім його горлянок.

А що був змій гарячий, як жар, каштани в ньому потріскалися. Були вони цьогорічні і стиглі, і в кожному сили — як у пістолі. От і закипів у змія всередині такий шарварок, що за хвилину був він каштанами увесь подірявлений. Не лишилося на ньому ані шматка цілої шкури.

Упоравшись із змієм, погукав Румцайс Шейтрочека з просіки і мовив:

— Заверни до Їчина та скажи там, щоб більше змія не чекали.

30. Як Румцайс поклав на землю велетня Цумштайна

Одного разу йшов Румцайс узліссям і позирав, чи не виступив якийсь дуб у поле і чи не заважає орачам. Раптом поряд із ним упала каменюка — здорова, як хата. Румцайс озирнувся: звідкіля вона прилетіла?

Аж тут стоїть велетень. Одна нога — в Гнотиковій пшениці, друга — аж у Постловому житі. І такий високий, що жайворонок ледве до плеча йому може долетіти.

Румцайс мусив набрати якнайбільше повітря, щоб докрикнути до велетня:

— Гей там, обережніше з камінням, можеш мені капелюх пробити!

А велетень як загримить, наче грім у долині:

— Оце вже й побавитися чоловіку не можна? — і підкидає собі на долоні ще трійко здоровецьких каменюк.

— Я навіть не знаю, як ти звешся! — щосили крикнув Румцайс.

Велетню таке питання не сподобалось — адже він думав, що його й так усі знають. Забурмотів він, ніби скеля покотилася з гори по камінню:

— Мене звуть Цумштайн! — і махнув рукою в бік Зебіна, аж вітер війнув. — Я звідти, де долини вищі за оці ваші гірки.

— А чого тобі треба? — спитав Румцайс.

Велетень Цумштайн спершу закинув для забавки три каменюки кудись у Баварію.

— Чого б я тут хотів? — перепитав він і знизав плечима, а знизу здавалось, ніби поворушилися дві хмари. — Трішки полежати — тільки й того. У вас тут рівненько, а у нас скелі скрізь. Мулько лежати.

Румцайс поглянув навколо. Якщо цей велетень отут розляжеться, шкоди наробить чимало. Влежану землю плугом опісля вже ніхто б не підняв, лісу б теж чимало на тріски пішло, та й шмат міста Їчина міг би постраждати.

— А до себе назад ти б не повернувся? — спитав Румцайс.

— Тільки якщо мені цього схочеться знову, — пробурмотів велетень Цумштайн, шукаючи, куди б зручніше повалитися на землю.

Румцайс побачив, що з таким громилом по-доброму нічого не зробиш. Став він міцніше і крикнув:

— Гей, ти! Якщо хтось схоче полежати біля Їчина, то тільки там, де я дозволю!

Велетень Цумштайн зареготав так, що в Їчині аж дзвони загойдалися.

— Оце ти хочеш мене напучувати? — крикнув він. — Ну то спробуй, якщо кортить.

— А як? — спокійно питає Румцайс.

— Це вже твоє діло! Тільки мене ніхто в світі не буде повчати, бо у цьому я сам майстер над майстрами. — Але на землю не ліг, тільки розтовк п'ятою Нивлтекову грядку з маком і пробурмотів: — Завтра опівдні чекаю тебе, Румцайсе, під чержовським гаєм.

Коли Румцайс прийшов додому, Манка сказала:

— Щось у тебе, Румцайсе, на чолі зморшка від турбот.

— Завтра опівдні маю змагатися з велетнем, хто кого перемудрує. А якби ж ти тільки знала, що то за один.

Сів Румцайс на камінь біля печери і почав думати, як би йому перемогти велетня. Та коли сильний міркує, як подолати ще сільнішого, справа йде повільно. Адже Румцайс не хотів поступитися своєю розбійницькою гордістю і шукати легкого шляху.

Манка подивилася, подивилася, як Румцайс тре собі чоло, а тоді сказала:

— Залиш це діло на мене, Румцайсику. Коли треба буде, я тобі завжди підкажу.

На другий день опівдні вони чекали на велетня біля чержовського гаю. Румцайс — щоб змагатися з Цумштайном, хто кого перемудрує; Манка — щоб вчасно дати Румцайсові добру пораду; і Ціпісек — щоб звикав дивитися на страшні видовища.

Коли в Їчині дзиґарі пробили дванадцяту, переступив велетень Чержовську гору і вже як тут уродився. Ціпісека зі своєї висоти він, мабуть, і не помітив. На Манку не звернув уваги. Крикнув Румцайсові:

— Щоб нам даремно не сваритись, давай так: хто кого перехитрує, той і буде командувати.

Румцайс кивнув головою, бо що ж на це скажеш. Велетень Цумштайн узявся рукою в бік і крикнув удруге:

— Можеш починати, Румцайсе!

Манка тим часом витягла щось із кишені фартуха, подала Румцайсові й прошепотіла йому на вухо кілька слів.

А Румцайс гукнув:

— Гей, Цумштайне, ось у мене на долоні лежить горошина! Нумо по черзі візьмімо її пучками.

І Румцайс тонким розбійницьким рухом узяв горошину, а потім знову поклав її на долоню.

Велетень навіть не спробував цього зробити. Щоб міг він побачити горошину зі своєї висоти, мусила вона бути щонайменше як два гарматних ядра.

— Перший раз ти виграв, Румцайсе! — крикнув велетень, аж загуло навкруги.

А Манка вже знову подала щось Румцайсові й знову прошепотіла йому на вухо кілька слів.

— Тепер ми вип'ємо по черзі із цього горнятка, і кожен скаже, скільки було там ковтків, — сказав Румцайс. Він випив воду і сказав:

— У горнятку було три середні розбійницькі ковтки.

Манка знову набрала у горнятко води і поставила його до кінчика пальця Цумштайнової ноги.

Велетень не хотів так просто програти друге змагання. Покрутив він головою туди й сюди і довго придивлявся до горнятка, аж поки від води блиснув йому в око сонячний зайчик. Потім нахилився і, як тільки міг легенько, взяв горнятко обома мізинцями й підніс до рота.

— То скільки в ньому було ковтків? — запитав Румцайс.

— Хтозна... Я те горня проковтнув, — ніяково пробурмотів велетень.

Залишилося останнє змагання. Щоб Цумштайн не ображався потім, Румцайс попередив його:

— Оті два перші змагання пішли за два рази. А трете буде рахуватися за три. Хто переможе цього разу — той і виграв.

Велетень Цумштайн хвилину перекочував ці слова у своїй круглій голові, потім кивнув. А Румцайс уже показував йому на брилу, що лежала край плацу для військової муштри. Здорова була брила така, як хата із хлівом разом.

— Будемо перетягувати брилу, — сказав Румцайс. — Хто втримає і не пустить — той виграв.

Цумштайн кивнув головою: на таких справах він, мовляв, добре знається. Вхопили вони брилу з обох боків і потягли кожен до себе, аж вона затріщала. Тільки велетень був високий — аж під хмари — і силу теж мав таку. Почав він витягувати брилу в Румцайса із рук. Зітхнув Румцайс — а це був у нього такий знак.

На той знак узяла Манка позад себе велику хустку і висипала з неї в синову шапку рій лісових ос. Ціпісек кинувся з шапкою до п'яти велетня і випустив там оси.

Цумштайн пробурмотів:

— Щось мені лоскоче ногу!

Почухав він п'яту — і випустив брилу.

— Ти програв, — сказав Румцайс.

— Авжеж програв... — загудів велетень.

— Тоді лягай там, де я тобі скажу, — мовив Румцайс і показав пальцем на військовий плац.

Велетень ліг і покрив собою увесь той плац.

— Тут тобі буде зручно лежати, і нікому ти не заподієш шкоди, — сказав на прощання Румцайс. Посадив він Ціпісека собі на плече, Манку обняв за стан та й пішли вони додому.

31. Як Румцайс удруге поклав велетня Цумштайна

Якось вибралася Манка до Їчина — купити свіжу булку, щоб хоч трохи присмачити Ціпісеку розбійницьку страву. За прилавком крутилася тільки пекарева жінка, бо пекар саме пішов з булочками у їчинський замок.

Коли Манка верталася повз замок додому, здійнявся там такий неймовірний шум і галас, аж на ринковому майдані шугнули в небо голуби. Із замкової брами вилетів пекар з порожнім кошиком, а пан князь і княгиня кричали йому вслід із вікна:

— Якщо в тебе нечисте борошно, не носи нам булочок!

Манка і питає пекаря:

— А що там скоїлось?

Пекар нишком лаявся, щоб його не почуло панство із замку:

— У мене борошно — як золото! Хіба ж я винен, що у них димарі в замку нечищені? Висипав я булочки на стіл, а в димарі щось ворухнулось, от і притрусило їх сажею.

Пан князь у вікні відгорнув пальцем перуку з вуха, але так нічого й не почув. Затупотів він ногами і крикнув униз до Манки:

— Що він там торочить?

— Що у вас у димарях — як у пеклі в ніч на п'ятницю! — крикнув пекар і відразу ж злякався, що наважився таке сказати самому князю.

— Іди собі додому, — мовила Манка, — а страх залиш на потім. Розповім я про все Румцайсові.

Дома, в печері, дала вона Ціпісеку булку, а Румцайсові розповіла, за що князь розгнівався на пекаря.

— Ще побачимо, — відказав Румцайс і послав Ціпісека до струмка по шматочок гірського кришталю.

Із тим шматочком пішов Румцайс на узлісся і блиснув ним на їчинську надбрамну башту. Знялася там зграя галок, прилетіла до Румцайса, і найчорніша з усіх галок сказала:

— Нам зовсім не до вподоби, що ти викликав нас із міста до лісу — ми тут нічого не знаємо.

Румцайс відповів:

— А мені теж не подобається, що ви погано дбаєте про замкові димарі. Адже це ваше діло.

Галки здійнялися й полетіли назад до Їчина, прямо до замку. Закружляли вони над димарями в повітряному сажотрусному танці, погнали крильми вітер у димарі й так трусили сажу.

Саме в цей час у золотому покої готувалася до балу княгиня, а поряд у срібному — пан князь.

Три фрейліни вбирали княгиню у сукню, пошиту з пір'ячка семи білих лебедів. А княгиня покрикувала на них:

— Покажіть руки! Не закаляйте мені плаття!

Пан князь також крутився перед дзеркалом, приміряючи капелюх, прикрашений хвостом із білого півня. Прислужували йому троє камердинерів. А князь їм в одно:

— Ану помийте руки з милом! Чуєте? А тоді вже лізьте! Чуєте?

Коли княгиня була вже вдягнена в сукню, а пан князь насунув капелюх аж на вуха, посипалася раптом сажа із усіх димоходів. Було її, мабуть, три великі кошики, бо галки попрацювали на совість. У покоях наче сніг чорний випав. Півнячий хвіст на капелюсі в пана князя ніби хто наваксував чорною ваксою. Княгиня була вся зашмарована, як сажотрусова щітка. І обидва вигукнули по-французькому:

— Кель ефруа![34]

І по-німецьки наказали сю ж мить припинити бал у замку.

Помили їх слуги у запашній водиці, і лакей Фріцек повідомив: у всьому винні галки.

— Але я міг би зробити так, — вів далі лакей, — щоб ті галки не скинули більше ані порошинки сажі, а замкові димарі тягнули справно.

Пан князь і княгиня вигукнули в один голос:

— Негайно зроби це!

І Фріцек негайно вирушив на військовий плац чержовським косогором.

А на плацу розлігся велетень Цумштайн. Сердитий був на Румцайса, що звелів йому лежати якраз на тому місці, де весь час сурмлять військові сурми. Коли підійшов до нього лакей Фріцек, Цумштайн забубонів, аж у ближніх будинках зрушилися крокви:

— Чого ти хочеш?

Фріцек підсунувся до Цумштайнового вуха і закричав голосом, підмазаним маслом і медом:

— Я — нічого! Але пан князь і княгиня щось у тебе просять...

Велетень знову грубо так питає:

— А їм чого треба?

Фріцек знову ніби медом помастив:

— Бажають вони, щоб ти став над замком і потяг повітря носом.

— А навіщо? — загудів Цумштайн. — До того, як же я можу стати над замком, коли я отут лежу на військовому плаці?

— А що, якби ти устав? — порадив йому Фріцек.

Цумштайн ударив себе пальцем по лобі, ніби молотом по скелі:

— Ти диви!

І підвівся. Головою пробив низькі хмари і мусив їх роздмухати, щоб побачити Фріцека.

Фріцек повів велетня в місто, а там гукнув до нього, мов до гори:

— Еге-гей! Стань на ринковому майдані і втягуй повітря носом!

Цумштайн ступив на ринок одним ножиськом, тому що друге туди не влізло. Став, як той лелека, і потяг повітря носом. Це вмить здмухнуло галок. Вони вже не вимахували крильми над димарями, і дим пішов до неба, тягнучи з собою сажу.

Князь і княгиня ходили покоями від каміна до каміна і раділи:

— О, наш лакей Фріцек — це голова!

А Цумштайн стояв, тяг повітря носом, і весь ринковий майдан був зайнятий його ногою.

Коли про це дізнався Румцайс, він сказав:

— В такий спосіб пекар не доб'ється справедливості, а Їчин позбудеться свого ринкового майдану.

І він звелів Манці й Ціпісеку піти до холодного лісу, де росте п'ядич. Ціпісек тримав знизу шапку, а Манка обтрушувала пилок з гілочок п'ядича, аж поки набрали вони повну шапку.

— А далі я все зроблю сам, — сказав Румцайс, прикрив шапку хустиною і рушив до Їчина.

В місті все було так, як і допіру: ринковий майдан зайнятий ногою велетня Цумштайна, а сам він стоїть над замком і тягне носом повітря.

Румцайс ступив уперед, а тоді ще трохи. Сперся спиною об замок і зірвав хустину з шапки. Увесь пилок здійнявся хмарою і влетів Цумштайнові в ніс.

Румцайс ту ж мить крикнув на весь Їчин:

— Тримайтеся, хто за що може!

А тут як загримить! Цумштайн чхнув — і зірвалася справжня буря. Найбільше вітру потрапило у замкові димарі. В кухні суп виплюснуло з каструлі, і солодкі пиріжки порозкидало з такою силою, що вони хурчали в повітрі, як цеглини. У покоях вітром вивернуло гратки з камінів, а панові князю й княгині так скуйовдило перуки, що довелося їм викликати перукаря аж із Парижа. Лакею Фріцеку влетіло трохи порошку в ніс, і він чхав сім тижнів. А велетень Цумштайн перехилився назад і знову гупнув на військовий плац під чержовським косогором.

— Тепер усе гаразд, — промовив Румцайс. — Хто за що тримався, може відпустити.

32. Як Румцайс поклав Цумштайна в третій раз

Одного разу до розбійницької печери прибігла польова русалка Андулка. Ноженята в неї були обхльостані осокою, а пальчики побиті об камінці — так вона поспішала.

— Чи є Румцайс? — вигукнула Андулка.

Надвір вийшла Манка.

— Румцайса зараз нема. Пішов лісом збирати яєчка, що їх зозулі підклали у гнізда іншим пташкам. Та коли повернеться, я скажу йому, що ти була.

— Тоді вже буде пізно! — зітхнула Андулка.

— Сталося щось лихе? — стурбувалася Манка.

— Хтось випустив водянику Чесилку всю воду із ставка.

— Ой лишенько! — сплеснула руками Манка.

— Увечері ставок був як ставок. А вранці — порожня яма. І в болоті при бережку сидить водяник Чесилко.

— Може, вода втекла у нього під шлюзом? — сказала Манка.

— Всі заставки були спущені.

— Чесилко повинен знати, що і як. Адже став не може сам по собі вибігти, — правила своєї Манка.

Андулка знову зітхнула:

— Він тоді спав — тож і не знає нічого. А тепер сидить під греблею і всихає під сонцем.

Сонце й справді добряче припікало.

— Цього так не можна кинути! — промовила Манка, покликала Ціпісека і послала його по Румцайса.

Ціпісек побіг, не розбираючи дороги. Знайшов Румцайса, який сидів під старим буком і тримав на долоні сім зозулячих яєчок, і все йому розповів.

Румцайс хвилину покатав яєчка по долоні, а тоді промовив:

— Біжи, Ціпісеку, назад і скажи русалці — хай поки що кропить Чесилка росою. А решту я беру на себе.

Порозсовував він зозулячі яєчка по кишенях своєї куртки з кордовської шкіри, щоб їм було м'якенько лежати, і вирушив до військового плацу під чержовським косогором.

Коли Румцайс прийшов туди, велетень лежав на плацу й удавав, що спить. Повіки мав на три ключі замкнуті, а носом свистів так, що аж у пташок крильця тріпотіли.

— Не прикидайся, Цумштайне, — мовив Румцайс. — Хоч у тебе очі й заплющені, але ти не спиш.

Цумштайн вивалив очі, як жорна.

— А звідки ти знаєш, Румцайсе, сплю я чи ні!?

Румцайс йому й каже:

— Ти повинен був лежати отут, на військовому плацу, як я тобі наказав. А ти не лежав!

— Ба лежав! — Цумштайн ударив себе кулаком у груди з такою силою, що баби в Їчині кинулись засвічувати свячені свічечки проти грому.

Румцайс теж ударив себе у груди — так, що свячені свічечки вмить позгасали.

— Адже я всього один крок і ступив, — пробурмотів Цумштайн.

— І отим одним кроком вихлюпав водяникові Чесилку ставок! І тепер водяник гине, сидячи під пересохлою греблею...

— Вода йому знову набіжить, — пробубонів Цумштайн.

— Як вона може набігти, коли ти всю її розхлюпав і розбризкав на сім австріяцьких миль навколо? Щось із того візьме річка Цідлина, а щось — інші ставки, — відказав Румцайс.

— Все одно я ту воду назад не поверну, — буркнув Цумштайн.

Але Румцайс звелів:

— Ану встань, та обережно!

Підпер він Цумштайна плечем, щоб той не перехилився в його бік. З другого боку сперся велетень на Зебінську гору і так підвівся.

— Тепер зачекай отут три хвилини. Потім ступиш один крок, і зустрінемось біля Чесилкового ставка, — сказав Румцайс.

Сам Румцайс прибіг туди на хвилину раніше і побачив — водяник Чесилко сидить під сухою греблею. А русалка Андулка обвіває його лопушиним листом.

— Сонечко вже всю росу випило! — сумно промовила вона.

Чесилко показав Румцайсові суху полу свого каптана і прошепотів, немов зашелестіло сухе бадилля:

— Оце вже в мені життя зовсім трішки зосталося, Румцайсе...

— Нічого, незабаром оживеш! — сказав Румцайс і глянув, чи не насувається тінь від військового плацу.

А воно й справді потемнішало, коли Цумштайн підняв ногу, щоб ступити. А коли зробив крок до ставка, русалка Андулка лише подих перевела. Румцайс пригадав, що був колись шевцем, і мовив:

— Таку ніжку лише я можу оцінити.

А змучений Чесилко, схожий на сухе лушпиння, сидів під пересохлою греблею і мовчав. Румцайс висмикнув із землі терновий кущ, усіяний колючками. Вдарив ним об землю, щоб облетіла земля з коріння, і лише тоді знову повів мову:

— А тепер, Цумштайне, побачимо, повернеш ти Чесилку воду в ставок чи ні.

Сказавши це, він стьобнув Цумштайна колючою терниною зліва під великий палець ноги. Велетень від лоскоту зареготав так, що мало не переступив на сім австріяцьких миль праворуч, і своїм величезним ножиськом вибив воду, яку вже давно випила земля. Зібралася вода у струмочки і побігла лугом у Чесилків ставок.

А Румцайс знову стьобнув Цумштайна колючою терниною — тепер уже під великий палець з правого боку. А тоді знову зліва і знову справа. Велетень затупав ногами по навколишніх полях, що лежали під паром, видушив із них усю воду, і струмочки побігли теж у Чесилків ставок.

Нарешті Чесилко озвався:

— Та годі вже, бо через край побіжить.

А сам заліз у ставок, просяк водою і зразу ожив.

Андулка побігла на лужок танцювати. Русалки турботами голову собі довго не сушать.

Лишилися тільки Румцайс і велетень.

— Знову на твоє вийшло, — забубонів Цумштайн і озирнувся, де б йому лягти.

— Тут ні! — сказав Румцайс. — Спершу ти збавив був ставок ногою, а тепер збавиш його крижами.

Цумштайн ступив крок назад і влігся на військовому плацу.

— І щоб лежав, не встаючи! — наказав Румцайс. Потім він сягнув у кишені куртки, витяг із них сім зозулячих яєчок, уклав велетню під бік і пояснив: — Ти повинен вивести з них сім зозуль. А коли поворухнешся і хоч одне яєчко роздушиш, то діставай інше таке, де хочеш. А коли два — лежатимеш на військовому плацу, аж поки із отих шкаралупок вилупиться рівно сім пташок!

33. Як Румцайс дав перше доручення велетню Цумштайну

Якось, коли вже розвиднилось, надворі так закували зозулі, що Румцайс ураз скочив з ліжка. Визирнув він з печери і побачив — на гілці сидять сім молодих зозульок і кують на сім голосів.

Румцайс і каже Манці:

— Велетень Цумштайн дотримав слова. Видно, він весь цей час пролежав на військовому плацу непорушно, як зрубаний бук, от і вивів під боком сім зозуль.

Доручив Румцайс Ціпісеку рознести зозульок по всіх трьох лісових ділянках, а сам подався на військовий плац.

Цумштайн сидів на плацу і пересипав з долоні на долоню порожні шкаралупки.

— Я, Румцайсе, не здатен на таку тонку роботу, — пробурмотів він. — Бач, що з тих яєчок зробилося...

— Але зозулі з них уже вилупилися, вже й пір'ям обросли і відлетіли, перш ніж ти встиг кинути на них оком.

— Ху-у-у, а то вже мене совість почала мучити! — зітхнув Цумштайн з полегкістю. Адже велетні здатні страждати через дрібницю і водночас можуть півсвіту перевернути. — Слухай, Румцайсе, — повів Цумштайн далі, — хіба ж я за ці зозулі не заслужив у тебе хоч пальцем ворухнути? Бо в мене від лежання усе болить, аж кричати хочеться.

— А що б із цього було доброго? — відповів Румцайс. — Я сам скажу, коли тобі розім'ятися.

Саме в ту пору захворіла їчинська княгиня. Але не хотіла сказати, що в неї болить.

Лікар промовив:

— Я не такий мудрий, щоб радити ліки, не знаючи проти чого.

Зібрав він свої молоточки та трубочки і пішов із замку.

Аж на сімнадцятий день княгиня звірилася панові князю:

— Мон шер, мені кортить подивитися, який зблизька Місяць.

Але як зарадити цій справі, ніхто не знав. Княгиня так страждала і худла з кожним днем, що три швачки з ранку до вечора перешивали їй сукні.

Панові князю кістлява княгиня була не до вподоби, і тому він закричав з вікна на ринковий майдан:

— Чого це я маю страждати за всіх? Коли не буде так, як бажає княгиня, стане по-моєму! І ви ще побачите, як воно буде!

Ніхто не знав, що надумав князь, і люди в Їчині стурбувалися. Війт одразу ж звелів покликати годинникаря Семерада і наказав йому:

— Змайструєш таку машину, щоб донесла княгиню до Місяця і показала його зблизька.

— Такої машини чи то з маятником чи без маятника я б не зміг зробити навіть за сім золотих дукатів, — сказав Семерад по щирості.

Княгиня нездужала й далі, і пан князь гнівався, аж у нього кучері трусилися на перуці.

Через три дні стало відомо: їчинський помічник учителя і знавець фізичних матерій Вочічко дещо може сказати про це. Його відразу покликали в палац.

— Так воно і так, — сказав Вочічко. —Як висадити княгиню до Місяця, того я не знаю. Тож і нема потреби вивчати, як спустити княгиню вниз.

Пан князь не погодився, що в цьому криється велика мудрість, і розлютився так, що аж нитки на перуці в нього почали тріскатися. Княгиня ж лягла у ліжко і сказала:

— Прикрийте мене периною.

А коли покоївки прикрили її, додала:

— Тепер я спатиму, аж поки ви щось надумаєте!

І заснула.

Пан князь заявив, що йому це вже набридло. Якщо, мовляв, не знайдеться нікого, хто міг би висадити княгиню до Місяця, він, князь, продасть місто Їчин з усім, що в ньому є, його величності імператорові. І тоді місто матиме німецький магістрат, і що скаже який-небудь писар, так воно й буде, бо нікого за п'ятсот австріяцьких миль із Відня сюди не докличешся. А написати листа його величності і прикласти свою печатку він може хоч зараз.

Коли поштова сойка переказала це Румцайсові, той спершу тільки похитав головою:

— І отакий гармидер із-за княгининих забаганок? — Але потім замислився і сказав Манці: — Проте тягти на своєму хребті імператора було б їчинянам ще гірше, ніж князя. Гайда, Манко, скажи їм, що я княгиню висаджу.

Зачекав Румцайс із тиждень, поки стане повний місяць, і подався в Їчин.

Того вечора в Їчин зійшлося стільки люду, що Манка з Ціпісеком далі околиці так і не пробились. А Румцайса пропустили аж на ринок.

Там княгиня вже приготувалась дивитися на Місяць. Убрана вона була в срібну сукню, а в руці тримала кругле люстерко, щоб Місяцю було приємно.

Пан князь хотів був звеліти, щоб для більшої слави вдарили в барабани й заграли сурми, але Румцайс сказав:

— Не треба. Хай усе буде, як і завжди.

Підклав під княгиню долоню і великою румцайсівською силою висадив її на вершечок надбрамної башти.

Княгиня закричала униз:

— Оля-ля, звідси до Місяця набагато ближче, але я воліла б іще трішки!

— Та вже годі! — гукнув Румцайс. — Там у вас, пані княгине, не буде підлоги під ногами!

Але княгиня підскочила, вітер підхопив її кринолін і підніс її ще вище до Місяця. Спершу вона весело кричала по-французьки:

— Анкруаябль, маніфік, еклятан![35]

Та коли княгиня оглянула Місяць зблизька, їй захотілося спуститись униз. Тільки як?

— Туди вже я не дістану, — сказав Румцайс. — Як княгиня забажала, так воно і сталося.

Княгиня висіла під самим небом, а їчинці сміялися, дивлячись на неї.

А пан князь турбувався, що княгиня може впустити з ноги черевичок з золотим каблуком, і хтось украде його.

Сама княгиня весь час хукала собі на руки, бо там, нагорі, було холодно. Нарешті вона вигукнула:

— Хутчіш!

Це щоб їй допомогли спуститися.

— Ну що ж, доведеться прислати сюди одного чоловіка. Він так само високий, як наша княгиня вередлива, — сказав Румцайс, пішов на військовий плац і звелів велетню Цумштайнові встати.

Цумштайнові не треба було навіть підкладати камінець під п'яти. Потягнувся він, зняв княгиню з неба і поставив на ринковий майдан.

34. Як Румцайс змусив попрацювати велетня Цумштайна вдруге

Якось їчинський князь почув, що у його величності імператора в саду є яблуня, біля якої з кожного боку стоїть гренадер із зарядженою гвинтівкою. Ту яблуню доглядає сам імператор. Восени він обкопує її золотою лопаткою, а весною бере білі рукавички і сам махає бджолам, щоб сідали на квіти. Коли достигає перше яблуко, імператор наказує вистрелити з гармати і тільки потім з'їдає його.

— Таку яблуню і я хотів би мати, — заздро зітхнув їчинський князь, аж його атласний каптан взявся брижами на плечах.

Почула це княгиня, покликала лакея Фріцека і звеліла йому:

— Поїдеш у Відень і принесеш зернятко з яблуні його імператорської величності. Більше нічого в мене не питай, а вправляйся сам.

Фріцек приїхав до Відня, але й гадки не мав, як узятися до діла. Став він проти палацу і так стояв три дні. На четвертий день відчинилося в палаці вікно. До вікна підійшов імператор: він гриз яблуко. Фріцек показав йому язика. Його імператорська величність розгнівався, затупав ногами і пошпурив яблучним качаном у Фріцека. А той вхопив качан, загорнув у шовкову хусточку і мерщій поїхав назад до Їчина.

В Їчині вже чекала княгиня із садівником. Садівник вибрав із качана зернятко, і княгиня віднесла його на срібній тарілці панові князю.

— Мон шер, я несу вам імператорське зернятко!

Князь аж гикнув з радощів, що й у нього буде така яблуня, як у імператора. Ту ж мить звелів подати собі срібну лопату, власноруч викопав у саду ямку і посадив туди зернятко.

Потім слуги принесли стілець, пан князь сів і оголосив, що чекатиме, аж поки дерево виросте і на ньому достигне перше яблуко.

— Зброяреві Галіржу накажіть, хай віділлє гармату, щоб було з чого дати салют, коли яблуко почервоніє. А мені швидше принесіть ножа.

Віддавши ці накази, князь сів поряд із княгинею над загорненою ямкою і став чекати.

Але рослини ростуть не за панською волею, а за своєю. Увечері впала роса, і пана князя та княгиню обвіяло холодом. Князь устав із стільця і сказав:

— Треба знайти когось, хто б наказав цій яблуні рости швидше.

А в ту пору Румцайс саме був у велетня Цумштайна — перевіряв, чи той чесно лежить на військовому плацу, чи не крутиться там.

Повертаючись додому, зустрів Румцайс дивного чоловіка. Шапка в нього була плисковата, як млинець, і на шворці, а куртка розшита сріблом.

— Ти надто химерний птах для нашої гіллячки, — мовив Румцайс. — Хто ж ти такий будеш?

Незнайомець клацнув пальцями, і в повітрі посипалися іскри й злегка загримів грім.

— Я дон Міракль, чарівник, — сказав він.

— А що ти тут робитимеш? — питає далі Румцайс.

— Хто що накаже, — відповів дон Міракль, похапав усі іскри в жменю і сховав їх разом із громом у кишеню.

— Хотів би я перевернути тобі задом наперед дорогу під ногами, — сказав Румцайс. — Та нехай, побачимо, що далі буде.

Дон Міракль ще не проковтнув першого шматка в корчмі «Місто Гамбург», а баби-плітухи вже донесли княгині, що до Їчина прийшов чоловік, який може зробити що завгодно. Княгиня наказала через Фріцека, щоб дон Міракль негайно з'явився до замку. За хвилину той постав перед очі пана князя.

— Тут закопане зернятко, — промовив пан князь, показавши на ямку.

Але дон Міракль відповів:

— Вже ні!

Він нишком ворухнув мізинцем, і з ямки вмить виткнувся зелений паросток.

Не встигли пан князь та княгиня і оком змигнути, як там уже росло деревце.

У пана князя і княгині аж голови пішли обертом. І вже зовсім вони зсунулися з глузду, коли деревце зацвіло. Ще хвилина — і на вершечку загойдалося зелене яблучко.

— Хай Галірж швидше роздмухує гніт, щоб не забарився вистрелити з гармати, коли в мене достигне перше імператорське яблуко! — гукнув пан князь.

Та дон Міракль спокійно мовив:

— Далі сам я вже нічого не можу зробити. Кінець — ділу вінець. Щоб яблуко зачервоніло, мусить попрацювати сонце.

— Як же воно працюватиме, коли на ньому хмари, мов перина? — зітхнула княгиня.

Дон Міракль змахнув руками проти неба. І ви б побачили, що після цього зробилося! Хмари враз розсунулись і стали в коло, а в тому колі засяяло гаряче сонце. Вітер утік подалі, і вже ніщо не заважало сонцю світити на Їчин.

Дон Міракль дивно посміхнувся й солодко-підступно промовив:

— Так триватиме три тижні, й імператорське яблуко зачервоніє для пана князя, як кардинальська мантія.

Всі ці дні сонце, наче вогненне око, світило з хмар, не заходячи й на хвилину. І настала в Їчині така страшна спека, що вся вода парою знялася до неба, ні в кого не лишилося слини, і язики в людей стали сухі, як підошви. Навіть залізні півні на флюгерах падали, знепритомнівши від спраги.

— Еге-ге, дорого обійдеться Їчину оте князівсько-імператорське яблуко! — промовив Румцайс і зайшов до корчми «Місто Гамбург». Побачивши дона Міракля, Румцайс ухопив його за руку і повів під дивну яблуню. Там він сказав князю й княгині:

— Якби це яблуко могло достигати від людської дурості, ви б його вже давно з'їли. Та висохнути Їчину на порох через ваші примхи я не дозволю!

Аж тут дон Міракль почав вимахувати руками, притупувати однією ногою, шаркати другою. Враз здійнявся вітер, над яблунею вдарила блискавка й загримів грім.

— А тепер, Румцайсе, я все це пущу на тебе! — вигукнув дон Міракль.

Довелося Румцайсові стрибати, пригинатись і відступати, щоб поплутати блискавкам їхні удари. І прямою дорогою побіг він на військовий плац під Чержовом.

— Вставай, Цумштайне! — закричав він.— Зараз я тобі знову дам роботу!

Велетень Цумштайн зробив крок, ще чверть кроку — вже стояв біля яблуні.

Дон Міракль спершу не знав, що робити, але потім заходився чаклувати так навально, аж мусив допомагати собі коліном.

— Хай грім і блискавка вдарять прямо в Цумштайна! — наказав він бурі.

Та коли блискавки били по велетню, Цумштайн тільки радів:

— Іще! Іще! Іще! І у плече трохи, бо там мені крутить часом!

Коли велетень досхочу навтішався блискавками, відчмихався, відфоркався, він розігнав по небу хмари й бурю на сім сторін. А у восьмий бік побіг назад до Іспанії черівник дон Міракль. А за хвилину ввійшла химерна яблуня в землю, і лишилася на тому місці тільки ямка.

Пан князь і княгиня стояли, як два стовпці. Нарешті князь промовив:

— Ма шер, віднесіть назад на кухню ножик для яблука.

А княгиня на те:

— Мон шер, краще біжіть до Галіржа, хай згасить гарматний гніт.

35. Як Румцайс утретє і востаннє навернув на добрий розум велетня Цумштайна

Велетень Цумштайн лежав на військовому плацу, і кожна хвилина здавалася йому довгою-довгою, як в клубочку, що втік із рук. Раптом побачив він: від дальнього кутка Їчина біжить якась бабуся.

— Коли людина хоче згаяти час за розмовою, нема краще як побалакати з бабусею! — зрадів Цумштайн. Повернувся він набік, щоб не завдати старенькій шкоди своїм диханням, і промовив: — Постій біля мене хвилинку, якщо ти не дуже поспішаєш!

А це була бабуся Голотова із будиночка на околиці Їчина. Спинилась вона, сіла, вмостилася зручно і почала:

— Ну, якщо такий здоровенний парубійко та кличе стару бабу перекинутися словечком, тут щось неладно!

Попрохав Цумштайн бабцю Голотову перейти на другий бік, сам теж перевернувся і зітхнув:

— Таки неладно, бабусю. Вже собі боки відлежав до мозолів. А так же хочеться щось робити! А ну ж бо я тобі в чомусь допоможу!

Бабуся Голотова засміялась.

— Авжеж, ото була б допомога, Цумштайне! Я йду до Прахова, щоб нашкребти зі скель трохи піску — чистити горщики і долівку посипати. Хіба ж ти упораєшся із цим ділом своїми здоровенними ручиськами?

І бабуся підвелася й жваво подріботіла далі до Прахова.

Цумштайн довго розглядав свої руки. Кожна долоня була в нього більша за два сільські дворища. Дивився на них велетень і повільно-повільно думав. Аж поки надумався.

Десь опівдні налила Манка у горщик молока лісової лані й приставила до вогню. Але в ту ж мить по молоку пішли кола, потім ще і ще, і холодне молоко трохи не вибігло з горщика.

— Румцайсику! — покликала Манка. — Ось глянь, що воно за диво.

А Румцайс їй:

— Десь щось добряче працює; це воно мало не вигнало молоко з горщика.

За мить примчав Ціпісек, мокрий майже по шию:

— Струмок вийшов із берегів і розлився між деревами!

— Десь щось працює так, що вже й воду виганяє з берегів. Треба подивитися, що воно... — повторив Румцайс.

Манка залишилася у печері — пильнувати, щоб не збігло молоко. Ціпісек повернувся до струмка — завести його назад у береги, а Румцайс вирушив у дорогу.

Іде він імператорською дорогою до Їчина і відчуває — земля у нього під ногами двигтить.

— Тисяча чортів! — вигукнув Румцайс. — Треба поспішати! Він саме проминав будиночок бабусі Голотової, коли раптом у повітрі загуділо щось, наче сім басів одразу, і бухнуло об землю так, ніби з неба звалилася скеля.

Глянув Румцайс, а у дворі бабусі Голотової і справді скеля стримить. Із пісковику, як біля Прахова.

З будиночка вибігла бабуся, побачила скелю у дворі і скрикнула:

— Певно, це той парубійко з плацу прислав мені трохи піску горщики чистити і долівку посипати!

Румцайс усе зрозумів. Став він навшпиньки, притулив долоні до рота і загукав у бік Прахова:

— Ану облиш, Цумштайне!

Та перш ніж ці слова долинули туди, у двір бабусі Голотовій звалилася друга скеля.

— Облиш, Цумштайне, вже піску вистачить і для моєї правнучки! — закричала бабуся Голотова, та голос її долинув хіба що до тину.

Тоді Румцайс з усієї сили:

— Гей, Цумштайне, годі!!!

Скелі більше не падали. Десь з-за гори визирнув від Прахова велетень Цумштайн і прогримів через ліс і долину:

— Хоч би що я робив, Румцайсе, ніяк від тебе не дочекаюся подяки. Погане роблю — ти мене караєш. Добре роблю — все одно тобі не вгоджу.

Бабуся Голотова почула це і засміялась:

— Ох і цікаво мені, Румцайсе, як ти розтовкмачиш велетню, що таке справжнє добро.

Сказала це бабуся, нашкребла із скелі трішки піску в фартух і пішла чистити горщики.

— Ну, то поясни ж мені, Румцайсе, що до чого! — знову гукнув велетень через ліс і долину.

— Овва! Я й сам цього не знаю, Цумштайне! — гукнув він до Прахова. — Полеж поки що там. Як дізнаюся, прийду до тебе і розповім.

Велетень Цумштайн підклав собі під голову скелю, щоб зручніше було лежати й чекати, а Румцайс пішов додому.

Сів він до столу в печері й обхопив голову руками:

— І чого це виходить погано, коли хоче Цумштайн добро робити?

— Про що це ти? — запитала Манка.

Румцайс пояснив їй, що через велетневу добрість міг би увесь Їчин опинитися під скелями.

Манка помішала дерев'яною ложкою молоко лісової лані і зітхнула:

— Ох і нелегке це діло, Румцайсе!

Тут прийшов Ціпісек і витяг з кишені вісім яєчок пташки волове очко. Румцайс покатав ті яєчка на долоні і каже:

— О, я вже знаю, що сказати Цумштайнові.

Коли Румцайс прийшов до Прахова, розкошував Цумштайн, лежачи на спині.

— Не вставай! — гукнув Румцайс. — Я прийшов тобі пояснити ту мудрість.

І на цих словах обійшов навколо Цумштайна і обклав його яєчками волового очка. З правого боку поклав чотири і з лівого чотири. А потім мовив:

— Якщо тепер ти перевернешся на правий бік, щоб не товкти яєчка зліва, то подушиш яєчка під правим боком. Так само — на другий бік. Схочеш собі зробити добре — а зробиш погано іншим. Тому, Цумштайне, я тобі наказую лежати поміж скель тільки на спині. Лише так ти нікому не зробиш шкоди!

Сказавши це, подався Румцайс до своєї печери, щоб разом із Манкою навчити Ціпісека рахувати до дев'яти.

Дві Цумштайнові скелі ще дуже довго розпродувала бабуся Голотова — по крейцарику за жменьку піску. Їчинські господині чистили тим піском горщики й посипали долівки.

А велетень Цумштайн довіку лежатиме біля Прахова поміж інших скель, а з часом сам стане скелею, ще й обросте мохом.

Кінець