Пригоди Тома Сойєра

Розділ VII

Чим дужче силкувався Том зосередити увагу на підручнику, тим далі блукали його думки. Зрештою він зітхнув, позіхнув і облишив свої марні намагання. Здавалося, велика перерва ніколи не настане. Повітря немов застигло – ніде ані війне. З усіх сонних днів то був найсонніший. Заколисливе бурмотіння двадцяти п’ятьох учнів, що старанно товкли урок, присипляло, наче бджолине гудіння. А ген за вікном, у гарячому сяйві сонця, крізь тремтливе марево спеки бовваніли, відсвічуючи багрянцем, ясно-зелені схили Кардіфської гори; високо в небі ліниво ширяли поодинокі птахи; ніде довкола не видно було жодної живої душі – от хіба що кілька корів, та й ті зморено дрімали. Серце Томове прагнуло волі або принаймні чогось цікавого, щоб швидше минав осоружний час. Рука машинально полізла в кишеню, і тої ж миті обличчя його осяяла радість, що була, власне, хвалою Богові, хоч сам Том цього й не знав. Він нишком дістав коробочку від пістонів і пустив кліща на довгу пласку парту. Кліщ, як видно, теж пройнявся радістю, що містила в собі хвалу Богові, але трохи дочасно: тільки-но він вдячно подався геть, Том повернув його шпилькою в інший бік.

Поряд з Томом сидів його задушевний товариш, що досі страждав так само, як і Том, а тепер ураз запалився вдячною цікавістю до цієї несподіваної розваги. То був Джо Гарпер. Протягом цілого тижня хлопці щиро товаришували, а в суботу вели кровопролитні битви. Джо й собі витяг із-за вилоги куртки шпильку й узявся допомагати товаришеві ганяти бранця. Гра дедалі більше захоплювала їх. Та незабаром Том сказав, що так вони тільки заважають один одному і жоден не дістає від кліща всієї можливої втіхи. Отож він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера й переділив її навпіл, провівши посередині риску.

– Отак, – сказав він. – Поки він на твоїй половині, можеш сам ганяти його, а я не чіпатиму. Але як випустиш його і він перебіжить на мою половину, тоді вже я ганятиму, поки він не втече до тебе.

– Згода, починай.

Дуже скоро кліщ утік від Тома й перетнув екватор. Джо трохи побавився з ним, і кліщ перебіг назад до Тома. Так він і гасав сюди-туди. Поки один хлопець захоплено, цілком поринувши в розвагу, ганяв кліща, другий з не меншим захопленням спостерігав; обидві їхні голови низько схилилися над партою, обидві душі вмерли для всього іншого на світі. Зрештою щастя надовго віддало перевагу Джо. Кліщ кидався на всі боки і начебто розпалився так само, як і хлопці; та щоразу, коли перевага схилялася до Тома і рука його аж сіпалася, готова вступити в гру, Джо спритним рухом шпильки перепиняв кліщеві дорогу й повертав його на свою територію. І врешті Том не втерпів: надто велика була спокуса. Він простяг руку зі шпилькою до кліща. Джо миттю скипів:

– Томе, не чіпай його!

– Та я тільки хотів його трохи розворушити.

– Ні, добродію, так нечесно. Дай йому спокій.

– Та хай йому чорт, я ж тільки ледь-ледь.

– Не смій, кажу!

– А я посмію!

– Не можна – він на моїй половині.

– Слухай, Джо Гарпере, а чий це кліщ?

– А мені начхати, чий він. Він на моїй половині, і ти не маєш права торкатись його.

– А от я торкнуся, ще й як! Кліщ мій, і я можу робити з ним усе, що захочу!..

Важкий удар упав на плечі Тома і такий же самий – на плечі Джо; хвилини зо дві хмари куряви здіймалися з їхніх курток, а решта класу веселилася на всю губу. Захопившись своєю грою, хлопці й не помітили, яка запала тиша, коли вчитель навшпиньках перейшов усю кімнату й спинився над ними. Він досить довго спостерігав ту виставу, а вже тоді вніс у неї деяку зміну від себе.

Коли настала велика перерва, Том підбіг до Беккі Тетчер і прошепотів їй на вухо:

– Надінь капелюшка, наче збираєшся додому, а на розі пропусти всіх уперед, тоді поверни в завулок – і сюди. А я піду іншою дорогою і так само втечу.

І вона пішла з одним гуртом школярів, він – з другим, а невдовзі вони зустрілися в кінці завулка й повернулись до школи, де вже нікого не було. Вони сіли поряд, поклавши перед собою грифельну дошку, Том дав Беккі грифель, а тоді почав водити її рукою по дошці, і в такий спосіб вони спорудили ще один химерний будинок. Потім інтерес до малярства трохи пригас, і вони почали балакати. Том раював.

– Ти любиш пацюків?

– Ой ні, терпіти не можу!

– Ну звісно, живих я теж не люблю. А я кажу про здохлих – їх крутять над головою на мотузці.

– Ні, пацюків я взагалі не дуже люблю. А ось що люблю – то це жувати гумку.

– О, та хто ж цього не любить. Я б і зараз пожував.

– Справді? В мене є трохи. Я дам тобі пожувати, тільки потім ти мені віддаси.

На тому й погодились і стали жувати по черзі, гойдаючи ногами від великої втіхи.

– Ти була коли-небудь в цирку? – спитав Том.

– Авжеж, і тато сказав, що поведе мене ще, якщо я буду хорошою дівчинкою.

– А я там бував уже хтозна-скільки – три чи чотири рази. Церква – то ніщо проти цирку. В цирку весь час якісь штуки. Я хочу стати клоуном, коли виросту.

– Ой, справді? Це буде чудово. Вони такі гарні, всі розмальовані.

– Еге ж. І грошей заробляють дай боже. Бен Роджерс каже – по цілому долару за день. Слухай, Беккі, а ти вже була заручена?

– Як це?

– Ну, заручена, щоб потім вийти заміж.

– Ні.

– А хотіла б?

– Та мабуть… Не знаю… А що треба робити?

– Робити? Та нічого. Просто ти кажеш хлопцеві, що ніколи ні за кого іншого не вийдеш – ніколи, ніколи, ніколи, – а тоді ви цілуєтесь та й по всьому. Це кожен може.

– Цілуємося? А навіщо цілуватись?

– Ну, це… розумієш… так завжди роблять.

– Усі?

– Ну, так… певно, що всі, коли вони закохані. Ти не забула, що я написав на дошці?

– Н-ні…

– Що?

– Не скажу.

– Хочеш, я тобі скажу?

– Т-так… але іншим разом.

– Ні, зараз.

– Ні, не зараз, завтра.

– Та ні ж бо, зараз. Ну будь ласка, Беккі… Я скажу пошепки, ледь-ледь чутно.

Поки Беккі вагалася, Том визнав її мовчанку за згоду, обняв її за стан і, наблизивши уста до самого її вушка, ніжно прошепотів ті ж таки слова. А тоді додав:

– Ну, а тепер ти скажи мені тихенько те саме.

Вона якусь хвилю відмагалась, а тоді сказала:

– Одвернися так, щоб не бачити мене, і тоді я скажу. Але ти про це нікому ні слова – чуєш, Томе? Нікому ні словечка, гаразд?

– Та певне ж, певне, що нікому. Ну, Беккі…

Він одвернувся. Беккі боязко нахилилася до нього, так що від її віддиху аж заворушились Томові кучері, й прошепотіла:

– Я… люблю… тебе…

А тоді підхопилась і забігала між партами, а Том за нею. Нарешті вона забилася в куток і затулила обличчя фартушком. Том обхопив її за шию і почав умовляти:

– Ну Беккі, це ж уже все… лишилось тільки поцілуватися; даремно ти боїшся… це ж уже зовсім нічого… Ну будь ласка, Беккі. – І тягнув її за фартушок і за руки.

Зрештою вона поступилася і, опустивши руки, підставила йому розпашіле від біганини личко. Том поцілував її в червоні уста й сказав:

– Ну, от і все, Беккі. Знай: від сьогодні й назавжди тобі не можна покохати нікого, крім мене, й ні за кого іншого вийти заміж, як за мене, – ніколи, ніколи, аж довіку. Ти згодна?

– Так, я ніколи не покохаю нікого, крім тебе, Томе, і ні за кого іншого не вийду заміж… і ти теж ні з ким не одружишся, крім мене.

– Авжеж. Певно, що ні. На те й заручини. І ти завжди ходитимеш зі мною до школи й зі школи, коли ніхто не бачитиме, і в усіх іграх вибиратимеш мене, а я тебе, бо так і мають робити заручені.

– Ой, як добре. А я й не знала, ніколи не чула навіть про таке.

– Авжеж, це дуже весело! От коли ми з Емі Лоренс… Очі Беккі розширились, і, зрозумівши свою помилку, Том зніяковіло замовк.

– Ах, Томе, то ти не з першою зі мною заручуєшся! Дівчинка заплакала. Том сказав:

– Ну, не плач, Беккі. Мені тепер до неї байдуже.

– Ні, Томе, ні… ти ж знаєш, що не байдуже.

Том спробував обняти її за шию, але вона відштовхнула його й відвернулась до стіни, й далі плачучи. Том поткнувся знову, почав був її умовляти, але знову дістав відсіч. Тоді в ньому прокинулася гордість, і, відвернувшись від дівчинки, він рішуче попростував геть. Якусь хвилю він стояв перед школою, розгублений і збентежений, і раз у раз позирав на двері, сподіваючись, що дівчинка схаменеться і вийде за ним. Та вона не виходила. В Тома стало зовсім кепсько на душі, і він злякався, що його вина непрощенна. Хоч як йому важко було змусити себе зробити нову спробу до примирення, він набрався духу і зайшов до класу. Беккі й досі стояла в кутку, відвернувшись до стіни, і плакала. У Тома защеміло серце. Він підступив до дівчинки і спинився, не знаючи, як почати. Потім нерішуче мовив: