Пригоди Вернера Гольта

1

Вернер Гольт, у зношеній сіро-зеленій уніформі, спускався сходами вниз, бетонними сходами між побілених стін, спускався непевними кроками, ледь тримаючись на ногах. «Хто такий Шнайдерайт?» Ця думка підняла його з постелі: «Хто ж такий Шнайдерайт?»

В голові у нього все переплуталось: день вчорашній, день сьогоднішній, люди, події, місця подій, і спробуй збагни, куди ти потрапив, хоч це нібито й відомо: «Акціонерне товариство «Шпремберг», хімічний завод, де колись виготовляли вибухівку, сірчану кислоту, медикаменти; завод майже зруйновано, і зараз ці руїни підпорядковані батькові і якомусь чоловікові на прізвище Мюллер.

Гольт довідався про це від Гундель. Гундель розповіла йому ще багато дечого — про завод, про тутешніх людей, про Мюллера, Гагена, Шнайдерайта і Бернгарда. Розповіла, як доктор Гомулка переїхав у Нюрнберг і як вона через зональний кордон перебралася сюди, як чекала Гольта. Розповіла, між іншим, і про те, що відтоді регулярно, щосереди й щосуботи, разом із отим Шнайдерайтом відвідує якусь організацію. Це Гундель сама розповіла. А хто ж такий Шнайдерайт?

Гольт зупинився на сходовій площадці і, спершись на підвіконня, відпочивав. Він зняв кашкет, парусиновий кашкет захисного кольору і витер піт з чола: задушний вересневий день і оця знесилююча слабість давалися взнаки. Минуло вже кілька тижнів, як він повернувся додому хворий, тяжко хворий, з гострим запаленням легенів, і смертельно втомлений. І всі ці дні Гундель сиділа біля ліжка й оповідала, весь час повторюючи одне й те ж прізвище: Шнайдерайт. Гольта й досі терзали кошмари пережитого, в пам’яті і досі спливали картини війни, краху, вночі його огортав страх, навіть тепер, коли він уже добрався до мети, коли він був біля Гундель. Та хіба не стала ця дівчина йому чужою? Хто ж віддалив її від нього, хто опинився поряд з нею тоді, коли він помирав у багнюці на полі під Крейцнахом?

Сходами вниз поміж побілених стін, другий поверх, коридор, майстрові, водопровідники, лицювальники. І знову вниз сходами, перший поверх, двері, табличка на дверях: «Дирекція заводу». Ще кілька східців — і ворота, що ведуть на вулицю і на заводський двір. Ану, стій! За дверима чути голоси, це тут, у канцелярії. Нараз усе ніби заволокло туманом, а тоді знову прояснилося: велика кімната, письмовий стіл, завалений кресленнями й таблицями, ще один стіл, збоку, біля вікна. В кімнаті люди. За письмовим столом — підстаркувата дівиця, густо напудрена й нафарбована, з закрученим у вузол волоссям, з якого, мов щурячий хвіст, вибився кінчик коси. «Це фрейлейн Герлах, секретарка директора», — невиразно пригадував Гольт. Біля столу стоять троє чоловіків, четвертий зручно вмостився у глибокому кріслі. Хто ці люди? Один з них — його батько, він тримає руки в кишенях халата і щось задумливо, а може, трохи нетерпляче роздивляється… Гольт канцелярією пройшов у сусідню кімнату і, ніким не помічений, сів на один з багатьох стільців, що стояли довкола овального столу для засідань.

Двері залишилися відчинені. А чи там, серед цих людей, немає Шнайдерайта? Незнайомі галасливі голоси, сваряться вони поміж собою, чи що? Батько сердитий виходить з кімнати, кидає через плече:

— Колега Бернгард сьогодні знову не в гуморі!

«Бернгард, доктор Бернгард. Стривай-но, це, мабуть, отой, в непромокальній куртці, худорлявий, лисий, що, як оповідала Гундель, завжди буркотить?» Ось і зараз:

— Ви вважаєте, що я повинен привести до ладу спрацьовану трубопровідну систему між цим будинком і котельною, але з мене досить, я — хімік-технолог, а не ваш кулі, пане Мюллер!

Отже, чоловік у кріслі з недопалком сигари в роті — це і є Мюллер. А Бернгард схилився над ним і цідить крізь зуби:

— Мені взагалі не потрібні ваші руїни, вдома на мене чекає крільчатник!

А хто ж отой маленький, чорнявий поряд? Так і є, це доктор Гаген, хімік, його можна впізнати по логарифмічній лінійці, що стирчить з нагрудної кишені халата. Ось він вигукує:

— Та не робіть ви трагедії через якийсь там трубопровід, адже ви спеціаліст у цій справі!

Потому Бернгард іде до дверей, а вслід за ним і доктор Гаген. Бернгард кидає без усякого зв’язку з попереднім:

— Прочитайте, панове, угоду, підписану переможцями в Потсдамі, прочитайте! Тепер з нами буде покінчено, тепер нас знищать як культурну націю і обдеруть мов липку!

Трах! — грюкнули услід за ним двері. «Покінчено, — подумав Гольт, — знищено…»

В сусідній кімнаті зостався один Мюллер; Гольтові видно було його вугластий жовтий профіль. Мюллер працював. Країна зруйнована, з людьми покінчено, а цей працює собі, диктує листи, дає вказівки; йому потрібен якийсь спеціаліст, і за дверима вже чекають троє.

Ввійшов перший претендент — високий стрункий чоловік років п’ятдесяти, світле пальто перекинуте через руку, капелюх у руці.

— Доктор Ріттер.

Ось він сів на один із стільців, і фрейлейн Герлах почала заповняти анкету. Щоб краще розглядіти, Гольт нахилився трохи вперед. «Доктор Ріттер, — думав він, — сидить бундючно, випнувши груди, випещена зовнішність, бездоганні манери. А Мюллер, здається, був колись слюсарем чи токарем?»

— Атож, переселенець, — відповідає доктор Ріттер. — Інженер-будівельник… — З-за дверей долинають лише уривки фраз: — До цих пір самостійно… Керував власним підприємством… будував також технічні споруди для хімічних підприємств… Чи велике я мав підприємство? Середнє. Скоріше маленьке: від шістдесяти до сімдесяти робітників і службовців. Коли будували в чужих краях, доводилося, звичайно, наймати ще й сезонних робітників.

— Звичайно, ще й сезонних робітників, — повторив Мюллер.

— Зараз не маю нічого… — знову почувся голос доктора Ріттера, — усе втратив — підприємство, дві земельні ділянки, все!

Мюллер запитав:

— Ви були націстом?

«От тепер він попався!» — подумав Гольт.

Але:

— Ніколи в націонал-соціалістській партії не перебував… завжди ліберально… нікого із моїх працівників також не примушував вступати в партію…

— Дякую, — сказав Мюллер. — Відповідь одержите поштою.

«Пощастило, — відзначив Гольт про себе і мимоволі подумав: — Ніхто не був націстом… Гундель каже, що ніхто не признається… Хаос, мільйони загиблих, мільйони бездомних, та доктора Ріттера це, бачите, не обходить!»

— Звичайний текст, — почув він голос Мюллера. — Допишіть: проте можемо вас прийняти підсобним робітником.

Гольт випростався, в голові знову майнула якась невиразна думка. Ага, пригадав: Мюллер — комуніст, і зараз комуніст розправився з доктором Ріттером…

— Хто далі? Прошу!

Це був невисокий на зріст чоловік, років шістдесяти. Окуляри в нікелевій оправі, трохи вирячкуваті очі.

— Бльом. Красно вам дякую.

Бльом сів; сіре волосся, сірий костюм, і сам увесь сірий і непоказний. Сумовитий голос:

— Ви шукаєте керівника будівельного відділу, перевага надається переселенцям? — Він трохи пожвавішав. — Я, безперечно, міг би зайняти цю посаду.

— І ви, напевно, не були членом націстської партії? — ніби між іншим запитав Мюллер.

«Амба», — вирішив Гольт.

Бльом знітився:

— Ні, був.

«Звичайно, — міркував Гольт, — повинно ж знайтися хоч кілька чоловік, що перебували в фашистській партії. Зараз Мюллер розправиться і з цим».

Мюллер провів рукою по підборіддю.

— Але… ви не були активним фашистом?

«Що це він грається з ним, мов кіт з мишею?»

— Ні, був активним членом партії,— я був комендантом бомбосховища й ходив з кружкою, збирав пожертви.

— Вас, звичайно, примусили, як це тоді й велося? Адже ви не з доброї волі стали націстом?

«Він його мучить», — подумав Гольт і пригадав, що йому оповідала Гундель: Мюллер багато років просидів в одному з концентраційних таборів.

Бльом іще більше знітився:

— Я добровільно вступив у партію в 1935 році. Я… я в усе вірив.

— В що саме? — запитав Мюллер. — У що ви вірили?

— Перш за все… мене приваблювало скасування податкового рабства. Я гадав, що завдяки цьому… як його, Гітлеру, дещо зміниться на краще… Адже світ влаштований погано й несправедливо і не дуже прихильний до нас, маленьких людей. — Бльом трохи розпалився. — Чому, скажіть на милість, після дванадцяти семестрів вивчення математики у таких учителів, як Дедекінд і Кантор, я не одержав доцентури з теорії чисел? Та тому, що в світі панує принцип, за яким багатий цінується вище, ніж здібний. А я… я відчував, що моє покликання — математика. Я природжена людина чисел.

Мюллер розстебнув куртку, зручно випростав перед собою ноги і слухав, що говорив Бльом. А Бльом розповідав про інфляцію, про поглинуті нею заощадження, а також про те, як розвіялась остання надія на місце приват-доцента, як він почав усе з початку: заходився вивчати будівництво наземних споруд та мостобудівництво, як він зостався без жодних засобів існування, як заробляв гроші, працюючи муляром, як став прорабом, а пізніше одержав диплом архітектора…

— Архітектора? — перепитав Мюллер. — А я гадав, що ви інженер-будівельник або математик. Як же вас зрозуміти?

Бльом витяг документи. Справді, він був інженером-буді-вельником, фахівцем з наземних споруд і мостобудівництва, мав досвід у земляних роботах і будівництві підземних споруд. Крім того, він був архітектором і математиком.

— І оце все, дозвольте вас запитати, за покликанням?..

— Якщо вам потрібна рекомендація про мене як математика, то в цьому місті живе доктор Еберсбах…

— Еберсбах? Ви його знаєте?

— Особисто ні.

Але що це? Що раптом сталося з Бльомом? Невеличкий, непоказний чоловічок враз заметушився, зашарівся, на обличчі — вираз гордості й пристрасті.

— У 1916 році я полемізував з Еберсбахом на сторінках «Анналів математики». Йшлося про хибне тлумачення теорії рекурсивних функцій інтуїціоністами, що принижували класичний аналіз. Незабаром після цього, коли Еберсбах одійшов від їхньої точки зору…

— Годі! Нам треба прокласти кілька кілометрів труб парового і водяного опалення від котельної сюди, в адміністративний корпус, де ми виробляємо сульфонамідні препарати. Усі старі трубопроводи розбомблені. Могли б ви здійснити це?

— Безперечно, — відповів Бльом.

— Але в нас немає напірних труб, — зауважив Мюллер.

— Треба знайти якийсь інший вихід, — відказав Бльом.

— Така відповідь мені до вподоби, — сказав Мюллер.

Що ж це сталося? Націст Бльом, що усе мав за щиру правду, колишній комендант бомбосховища, людина, яка ходила з кружкою і збирала пожертви, — цей Бльом вийшов переможцем. Отже, Мюллер зовсім не грався з ним у кота й мишу. Він і не збирався його мучити, мститись і розправлятися. Ні! Мюллер дає Бльому можливість… «Можливість», — подумав Гольт, і в нього зажевріла надія. Але Гольт не був ні інженером, ні архітектором, ні математиком. Він умів лише стріляти, колоти, трохи працювати на апараті Морзе; він — уламок розбитого корабля.

Гольт вперше на території заводу. За адміністративним будинком аж ген до невеликої річечки тяглися руїни. Покручені, вкриті червоною іржею сталеві каркаси розбомблених цехів похилилися над горами щебеню, з яких угору здіймалися градирні зруйнованого заводу. Серед руїн Гольт побачив людей, жінки в хустках розбирали цеглу. На очищеній площадці впадала в око залізнична колія, у двох-трьох місцях пошкоджена прямим влучанням бомб. Оголені до пояса чоловіки засипали землею воронки. По той бік колії, там, де на тлі вересневого неба чітко вимальовувався каркас одного із спалених цехів, йшло будівництво. Примруживши очі, Гольт дивився туди, де муляри зводили стіни. ІІІнайдерайт — муляр.

Гольт сів на залізну балку і сперся ліктями на коліна. До нього наблизився якийсь чоловік. Гольт упізнав Мюллера, встав і вперше опинився з ним віч-на-віч. Мюллер — чоловік років шістдесяти, сухорлявий, високий на зріст, не нижчий за професора Гольта, але страшенно худий. Штани до паска, благенький піджак, гострі плечі, сухі, жилаві руки… Мюллер мав хворобливий вигляд, нездоровий колір шкіри; волосся в нього було сиве і рідке, з запалих щік стирчав загострений ніс. Кілька секунд Гольт не міг одвести погляду від цього блідого, хоч і засмаглого обличчя. І лише ясні, жваві очі виказували, що Мюллер набагато молодший, ніж про це можна судити з його вигляду. Гольт знав, що Мюллер невиліковно хворий. Цей виснажений чоловік йому когось чи щось нагадував… На вилозі піджака Мюллер носив нашивку: червоний, вістрям униз, трикутник… Коли він вже бачив цей значок, коли і де?

Мюллер простягнув Гольтові руку.

— Як ся маємо, Вернер Гольт? — запитав він. — Знову на ногах. От і чудово! — Голос у нього був тихий, приязний, ба навіть ласкавий, але він запинався. — Вже маєте якісь плани на майбутнє?

— Плани… — повторив Гольт.

— Спершу наберіться знову сили, — порадив Мюллер і, підбадьорливо хитнувши головою, пішов собі.

Але Гольт промовив:

— Так-то й просто… бери переключайся, це не кожний зможе.

Мюллер повернувся.

— Ви кілька тижнів прохворіли. За цей час багато дечого відбулося: атомна бомба, Берлінська конференція, а потім процес проти Герінга і його спільників… Почитайте газети, познайомтесь з новинами. Визначіть своє ставлення до світу. Вам тепер треба переучуватись.

«Атомна бомба, Берлінська конференція, процес проти Герінга…» Гольт довгий час був одірваний від життя. Але земля продовжувала крутитися. Життя цупко тримало його, воно не відпускало його від себе, і хіба воно не розставляло йому знову пастку: познайомитися з новинами, визначити своє ставлення, переучуватись? Цього разу Гольт буде хитріший за життя. Більше ніхто не зловить його на гачок. Він норовливо відкопилив губи.

— Почекаємо, — заявив Гольт, — спершу треба придивитися. — Він відчув на собі допитливий погляд Мюллера; це похитнуло його впевненість.

— Сходіть якось на збори антифашистської молоді,— порадив так само привітно, як і раніше, Мюллер. — Придивіться до всього. Гундель може вас узяти з собою, або я скажу про це товаришу Шнайдерайту.

Надвечір того ж дня Гольт чекав на Гундель. В ящику з піском гралися діти. Вулицею з гуркотом проносились переповнені трамваї. Гольт, примруживши повіки, дивився на жовтогарячий диск сонця, оповитий імлою, там, понад горами, по той бік міста. Хтось підсів до нього на лавку.

Гольтові очі були засліплені сонячним промінням, але він упізнав Гундель. Вона сиділа поруч, в отому барвистому злинялому літньому платтячку, у якому він побачив її колись вперше. Волосся — каштанове, очі — карі. Дівчина ніби трохи виросла, руки в неї стали не такі худі, а плечі не такі вугласті, як раніше. Але посмішка, — так само як і вираз обличчя, — не змінилася. Та чи такою ж була ця жива, знову знайдена Гундель, що сиділа поряд з ним на лавці, як ота, інша, що жила в його спогадах? Він уважно роздивлявся обличчя Гундель. Під час хвороби це обличчя щовечора схилялося над ним, і він вивчив його до тонкощів, що навіть з заплющеними очима бачив перед собою кожну його рисочку: кілька малесеньких цяток ластовиння на переніссі, ямочки на щоках, коли вона усміхалася, — на правій більша, а на лівій менша, — або кучерики на скронях… Зараз, попри усю близькість, Гольтові здавалось, що це обличчя змінилося, стало майже чужим.

Гундель прийшла просто з фабрики, на якій працювала, з прядильної фабрики, де за завданням окупаційних властей виготовляли бавовняну пряжу. Вона жила тут, в індустріальному передмісті Менкеберг, в одній із жалюгідних мансард,

— Чого це ти так придивляєшся до мене? — запитала вона. Тримаючи в зубах чорну оксамитову стрічку, Гундель обома руками пригладила волосся на скронях, зібрала ззаду його докупи і, пов’язавши на голову стрічку, знов опустила. Скоса поглядаючи на Гольта, вона сказала:

— До тридцятого усім треба перефарбувати військову форму, про це писалося в газеті.

— Оце б тільки й клопоту! — відповів Гольт, та коли вона знову глянула на нього, швидко додав: — Гаразд, сьогодні я піду разом з тобою до твоєї антифашистської молоді. Ти задоволена?

— Не роби цього тільки задля мене! — сказала вона.

— Але ж я справді роблю це тільки задля тебе! У мене ще й від гітлерюгенду не спала оскома.

— Не смій так говорити! — вигукнула Гундель. — Адже ти чудово знаєш, що ми зовсім інші!

— Можливо, — відповів він. — Спершу ліворуч, потім праворуч, а я так швидко повертатися не вмію. — Він підвівся. — Давай трохи пройдемось. Професор радив мені прогулянки на свіжому повітрі.

Гундель йшла поряд з ним уздовж шосе. Вони звернули на дорогу, що звивалася поміж садами і поступово піднімалась угору. Відкривався вид на долину, на місто, оповите імлою, на море будинків, море руїн. Гольт зупинився. Так само перед його очима лежали колись Гельзенкірхен, Ессен, Ваттеншейд; та ж сама картина, бракувало тільки рудопідйомних башт.

Гундель нарешті порушила мовчанку:

— Ти став зовсім іншим, ніж був колись.

Гольт ішов далі.

— Не думаю.

Дорога зміїлася через рідкий лісок, серед чагарників і сосон. Гольт знайшов на узліссі суху місцину. Вони сіли.

— Ти помиляєшся, — Гольт окреслив рукою в повітрі коло. — Світ став інший. — Він випростав ноги і ліг горілиць на траву, проводжаючи поглядом табунець перелітних птахів. — Мене підхопила течія, а зараз ніби викинуло на берег у якомусь чужому краю.

— Але ж, навіть опинившись у зовсім чужому краю, — відказала Гундель, — людина встає і роздивляється навколо!

Він трохи підвівся і оглядівся навкруги. Поміж кущів Гольт побачив шматки іржавого заліза — рештки спаленого грузовика, а на узліссі — кілька березових хрестів з надітими на них сталевими касками.

— Все, що я вважав світом колись, — лише міраж, ілюзія; все нині лежить у руїнах. А те, що діється навколо зараз і що називається світом, мене взагалі не обходить.

Гундель задумливо обривала пелюстки якоїсь квітки, що її вона несвідомо зірвала.

— Коли б усі думали так, як ти, в нашому місті і досі не було б води, газу, світла, не їздили б трамваї і не випікали б хліб.

— Вірно, — погодився він. — Всього цього я не вмію робити. Я нездатний відремонтувати водопровід, і хліба теж не можу спекти. — Він устав і зняв кілька реп’яхів із штанів. — Бачиш, я просто зайва, некорисна людина. Тільки і вмію, що стріляти та вистукувати морзянку. Нічому іншому мене за все моє життя не навчили. — Гольт засунув руки в кишені штанів і знов задивився на вогненний сонячний диск, що вже торкався верхівки пагорба по той бік міста й сліпив очі.— У таборі для військовополонених, — промовив він, — ми боялися, щоб нас не передали французам, — ходили чутки, ніби вони всіх заганяють в Іноземний легіон. — Коли Гундель вставала, він простягнув їй руку й допоміг. — Швець шевство знай, а до кравецтва зась, — сказав Гольт. — Хоча Іноземний легіон був би, власне, логічним наслідком.

Він усе ще тримав Гундель за руку. І по тому, як вона підвела голову й глянула на нього, серйозно й безпорадно, він начебто впізнав нарешті Гундель, якою вона була рік тому. На ній було навіть те ж саме плаття.

— Я думав, що ти мене забула, — прошепотів він.

— Забула!.. — вигукнула дівчина.

Гольт обхопив обома руками її волосся і легенько відхилив назад голову.

— Я гадав, що ти вже не та, — додав він.

Гундель заплющила очі. Його губи торкнулися її губів.

— Але це ти, справді ти!

— Не говори ніколи більше, — благально мовила вона, — про Іноземний легіон…

— У мене нікого немає. У мене є тільки ти!

Гундель обняла його за шию.

— Ти повинен взяти себе в руки. Я боюсь за тебе!

Гольт поцілував її, губи — такі ж, як і тоді.

Вони рушили дорогою вниз. На місто в долині, наче завіса, опускалися сутінки, а сюди, нагору, з небосхилу ще лилося оранжеве проміння сонця. Гундель і досі тримала в руці общипану квітку.

— Дивно, як могла вирости така квітка! — промовила вона, викидаючи нарешті стеблину.

Гольт не відповів. Він узяв Гундель під руку, п’яніючи від її поверненої близькості.

— Ходімо, — запропонував він, — посидимо де-небудь у кафе!

— Ой, ні! — заперечила Гундель. — Я просто не можу залишитись! Горст Шнайдерайт чекає мене! — І вона прискорила ходу.

Наче в воду опущений ішов Гольт услід за нею. Сутінки густішали. Було холодно. Його морозило.

Серед штабелів обвугленого будівельного матеріалу і велетенських куп горілого сміття стояв барак з забитими картоном вікнами. Всередині, при світлі свічок, на стільцях і грубих дерев’яних лавах сиділо десятків зо два молодих людей. Серед них не було жодного, хто б не знав Гундель, хто б не подав їй руки. Гольт сів осторонь на один із стільців.

Якийсь худорлявий юнак, з ампутованою правою ногою, на великих милицях рушив через усю кімнату до Гольта. Йому було років двадцять або трохи більше, давно не стрижене русяве волосся безладно спадало на чоло. Неправильні риси обличчя, світлі, глибоко посаджені очі, що близько сходилися на переніссі, і відстобурчене ліве ухо. Вдягнений він був у зношену і вже перефарбовану військову форму.

— Гофман! — відрекомендувався юнак.

Оскільки ж Гольт, збентежений і розгублений, сидів як укопаний, той грубим голосом продовжував:

— Правда, я був усього лише обер-п’яницею, але ти можеш спокійно назвати мені своє ім’я!

Гундель поспіхом підійшла до них, а за нею й інші юнаки та дівчата, Гольт побачив поруч себе чужі обличчя. Гофман зручніше сперся на праву милицю, а лівою показав на Гольта:

— Коли ми тобі не до вподоби, — проговорив він так само грубо, — то пошукай собі десь краще товариство!

Гольт підвівся. Аж тут розчинилися двері. Всі повернули голови в той бік.

До барака ввійшов високий на зріст, кремезний юнак. Він зупинився біля входу в ледь освітлене пломенем свічки приміщення, кинув допитливий погляд на присутніх. Потім, не обертаючись, ногою зачинив за собою двері. В тому, як він басом запитав: «Що трапилось?», як став перед Гольтом і Гундель, вирізняючись з-поміж усіх своїм зростом, було стільки рішучості й сили, що Гольта охопило почуття загрози і насильства.

І без чиїхось пояснень він уже знав напевно, що це Горст Шнайдерайт, муляр Шнайдерайт. Гольт чув, як той заговорив до Гундель, і його вразили несподівано м’які нотки Шнайде-райтового голосу:

— Добре, що ти прийшла, я чекав тебе біля фабрики і вже гадав, що не прийдеш.

Гофман знов показав милицею на Гольта.

— Новачок. Дуже поважний пан, не хоче навіть назвати нам свого імені.— І, звертаючись до присутніх: — Ми, бачте, всі йому не сподобалися!

Але Шнайдерайт обірвав його:

— Припини, чуєш? — І повернувся до Гольта.

Якусь мить вони дивилися один на одного. Шнайдерайту минув двадцять один рік. У нього було чорне волосся. На переніссі худорлявого, різко окресленого обличчя, що здавалося ще смуглявішим від синювато-чорної щетини, зрослися брови. Чоло йому перерізало кілька зморшок. Він мав звичку трохи задерикувато піднімати підборіддя. Гольт і Шнайдерайт відчули: їм — не по дорозі.

Останніх чотири роки Шнайдерайт просидів за тюремними гратами. Його батька, робітника-металіста, в кінці літа 1941 року засудили до смерті і стратили. Батько й син після 22 червня 1941 року організували саботаж на одному з воєнних заводів. Зараз Шнайдерайт жив у матері, яку з в’язниці також визволили частини Радянської Армії.

— Це Вернер Гольт, — сказала Гундель.

Шнайдерайт мовчки й недбало простягнув йому руку.

Юнаки та дівчата порозходилися на свої місця. Гольт знову сів. В бараці стояв гамір. Він побачив, що Шнайдерайт на вилозі піджака також носив отой значок — червоний трикутник, помітив, як він одвів убік Гундель, узяв її під руку і, схилившись над нею, щось розповідав. Потім Гундель ствердно захитала головою й усміхнулась йому. Тієї ж миті Гольта оповила могутня хвиля розчарування.

Запала тиша; усі посідали навколо Шнайдерайта, а той витяг кілька списаних аркушів і почав говорити. До Гольта долітали лише окремі слова, багато з яких він не розумів. Йшлося про завдання молодіжних комітетів, про те, що ніхто не може стояти осторонь, що всі повинні роз’яснювати молоді грабіжницький характер фашистської війни, розповідати про фінансових магнатів, про згубні наслідки расової ненависті, про демократію, ще і ще раз про демократію. І: «Найважливіше зараз — робітнича солідарність!» Гольт дивився на полум’я свічки, ніби заціпенівши від розчарування; все це здавалося йому чужим. Нарешті він зібрався з силою, встав і вийшов з барака.

Робочий день на заводі часто тривав десять, а то й чотирнадцять годин. Після цього для професора Гольта і його колег подавалася спільна вечеря, так само як і для Гольта та Гундель, якщо вона проводила вечір на заводі. Фрау Томас, колишня заводська прибиральниця, вела господарство професора і накривала стіл у кімнаті для нарад. Сьогодні вона, як завжди, відмовилася сісти разом з усіма вечеряти. «Що вже не годиться, то не годиться!» Зате фрау Томас охоче розповідала різні історії про зломи, вбивства з метою пограбування або, принаймні, про спекулянтів і контрабандистів.

— Стефан з котельної,— адже ви його знаєте? — запитувала вона, ставлячи на стіл миску смаженої картоплі.— їздив він міняти аж у Ангальт, а тут на вокзалі у нього все й відібрали.

— Дуже прикро! — промовив доктор Гаген, якого фрау Томас мала за одного з найвдячніших слухачів.

Мюллер розлютився:

— Куркулі вже скоро не знатимуть, що їм робити з постільною білизною, радіоприймачами та швейними машинами!

Гольт пожадливо проковтнув свою порцію, а потому байдуже почав розглядати присутніх. Гундель не прийшла. Вона залишилася з своєю групою в бараці. Всі інші були йому чужі: батько, Мюллер, доктор Гаген, хімік і доктор Бернгард — технолог з лисою головою і видовженим обличчям, — може, трохи менше від них тільки новачок Бльом. Доктор Бернгард, як завжди, бурчав.

— Ви сказали сировина? — перепитав він когось сердито. — Щодо мене, то я знаю лише про нестачу сировини. — Не минало жодної вечері, щоб він кілька разів голосно й буркотливо не сказав: «Панове, я передрікаю вам неминучий крах! Нам ні від кого і нічого сподіватись, а найменше від росіян. Як відомо, у голоти безліч і своїх турбот».

Гольт закурив. Які великі сірі очі у доктора Бернгарда! А як він шкірить міцні жовті зуби, коли говорить щось Мюллерові! Та Мюллер його зовсім не слухав. Зручно вмостившись у кріслі і тримаючи в зубах недопалок сигари, Мюллер розмовляв з доктором Гагеном.

— Мене ви не переконаєте, — говорив він, — ось уже років тридцять, як у тутешніх гірських річках немає харіуса, а у Вейсенгрунді його ніколи й не було. Вейсенгрунд — це район форелі, я там спіймав кілька непоганих рибин на нахлист!

Хіміка, смаглявого чоловіка, схожого на жителя півдня, ця розмова явно цікавила, але Мюллер глянув на годинника, встав і вийшов.

Одне з вікон було відчинене, потягло вечірньою прохолодою. Професор Гольт набив люльку. Вони хотіли, напевно, обговорити ще деякі питання. Гольт ніяк не міг втямити, про що йшла мова.

Мюллер повернувся з купою паперів під пахвою, він пропустив у двері поперед себе якусь молоду дівчину. Доктор Бернгард вибухнув лайкою:

— Чому ти спершу не подзвониш? Тепер чекатимеш!..

Дівчина привіталася з професором Гольтом, з усіма іншими, а потім несміливо підійшла до Гольта. Вона подала йому руку. Це була дочка Бернгарда — Карола. У Гольта паморочилася голова, мабуть, від отієї міцної російської сигарети з золотим мундштуком, якою його почастував батько. Карола Бернгард дивилась на Гольта такими ж, як у її батька, світло-сірими очима. Вона була приблизно одного з Гольтом віку, трошки нижча за нього, вдягнена у зелену сукню, що облягала стан. Волосся в неї — темно-русяве.

— Чому батько такий сердитий? — запитала вона майже дитячим голоском. Але сказала це просто так, бо й не чекала відповіді.

— Я чула про ваше повернення, — вела далі Карола. — Ви були тяжко хворі. Я весь час не втрачала надії, що ви одужаєте. Вам, очевидно, довелося зазнати багато горя. — Вона говорила, аби лиш говорити, це була жвава, пуста балаканина. — Я всім серцем співчуваю молодим солдатам, які зараз повертаються додому.

Гольт мовчки курив.

— Я вас так добре розумію, — чув він, — я саме прочитала «Повернення» Ремарка. — Гольт пильно глянув Каролі в очі, затягнувся сигаретою і слухав. «Пустомеля, — відзначив він про себе. — Слова, та й годі…»

З глибини кімнати знову долинув голос доктора Бернгарда, буркотливий, невдоволений:

— На сьогодні з мене досить. Моє шанування! Кароло, їдемо!

Гольт провів Каролу вниз на вулицю, де стояв торохкотливий автомобіль доктора Бернгарда. Вони попрощались. Йому раптом стало страшно залишатися на самоті у своїй непривітній кімнаті. Він довго дивився вслід автомобілю, дивився, як згасав у темряві червоний вогник стоп-сигналу.

2

Гольт щодня зустрічався з батьком за сніданком в одній з мансард під дахом заводоуправління, де було обладнано й особисту лабораторію професора Гольта. Професор мав звичку рано-вранці, до сніданку, кілька годин попрацювати там. Професорові минуло шістдесят три роки. Це був широкоплечий чоловік, більше схожий на селянина, аніж на вченого. Біле мов сніг волосся над високим вугластим чолом і дві зморшки, які ще глибше, ніж торік, залягли біля рота, надавали упертого виразу його обличчю.

Якось уранці він одклав убік газету, яку читав під час сніданку, і обернувся до сина. Гольт мовчки сьорбав підсолоджену сахарином бурду з січки, заїдаючи її сухим хлібом, потім відсунув убік тарілку. Професор Гольт налив йому якогось питва, що нагадувало какао.

— А що таке «кола»? — запитав Гольт.

— Продукт із насіння дерев, що належать до родини стер-кулієвих, рід кола, — відповів професор, — росте на півдні Західної Африки. Зерна містять у собі біля півтора процента алкалоїдів, передусім кофеїну, у вигляді глюкозиду — коланін. Напій так само збуджує, як і кава, звичайно, на смак трохи гірший.

Педантично вичерпна відповідь розсердила Гольта. Ця гидота йому зовсім не подобалася, хоч він і звик до неї.

— Дай мені, будь ласка, закурити, — попросив Гольт. — До речі, у мене немає жодного пфеніга.

Професор Гольт повернувся до письмового столу і підсунув Гольту кілька банкнотів і дві пачки сигарет.

— Не кури так багато! — застеріг він.

Гольт запалив сигарету. «Звертається до мене, наче до неповнолітнього хлопчиська! Краще було б мені сюди не приходити! Але ж я прийшов до Гундель, а не до батька; при нагоді обов’язково скажу йому про це!»

Професор Гольт витяг з кишені записку і дав її синові. Гольт прочитав: «Повна середня школа, Грюнплац, директор доктор Еберсбах».

— Можеш послатися на Мюллера, — сказав професор Гольт. — Першого жовтня починається навчання.

Гольт крутив записку в руках.

— Адже ти зовсім не знаєш, чи хочу я знову ходити в школу, — промовив він.

Професор Гольт помовчав. Потім несподівано сказав:

— Твоя мати писала мені, що вона хотіла дочекатися кінця війни в Гамбурзі. Коли ти востаннє чув про неї?

— Коли б я хотів повернутись до матері, то з Крейцнаха туди мені було ближче.

— Знаю, — сказав професор Гольт. — Я радий, що ти приїхав до мене.

— Я приїхав не до тебе, — перебив його Гольт. — Я сподівався застати тут Гундель. От і все.

Зморшки на обличчі професора поглибшали; він потер очі так, ніби дуже стомився. Але в душі Гольта зненацька знов спалахнула злість, бажання завдати болю цьому літньому чоловікові, диваку, людиноненависнику.

— Що ж стосується Гундель, — прискіпувався він, — то ти, звичайно, можеш знову закинути мені «потяг до простолюду».

Ці слова він чув колись в домі батьків — багато років тому. Гольт сьогодні з задоволенням їх повторив. Професор Гольт не міг пригадати, чи говорив він щось подібне. Але могло статися, що він і справді вжив колись такий вираз або, почувши його, промовчав. Він набив люльку, а потім спокійно сказав:

— Протягом останніх років у мене було вдосталь часу переглянути мої хибні погляди.

— Тоді, коли ти переглядав свої хибні погляди, — відказав Гольт, підводячись, — я за ці погляди кожної миті ризикував життям. — І, не промовивши більше ні слова, він вийшов.

Гольт марнував час у безцільних прогулянках. Інколи він годинами простоював на мосту і дивився на маленьку річку, на забруднену мазутом воду. Після сварки з батьком минуло лише кілька днів, і ось його викликали в дирекцію. Там Гольт застав батька і фрейлейн Герлах. Він зупинився біля дверей і зняв шапку.

Професор сидів за письмовим столом біля вікна.

— Останнім часом ти снідаєш сам, — почав він без манівців. — Я тебе зовсім не бачу. Коли ти нарешті збираєшся зголоситися в школу? Навчання вже розпочалося!

Гольт не мав ані найменшого бажання виконувати будь-чиї накази.

— Звідки ти взяв, — огризнувся він, — що я взагалі маю намір знову ходити до школи?

Професора Гольта чекали на заводі, за годину він мусив бути з Мюллером на нараді в комендатурі. Йому ще треба було продиктувати кілька термінових листів, дочекатися міжміської телефонної розмови. Він сказав:

— Екзамен на атестат зрілості — це найкращий вихід. — Завдяки цьому ми зможемо на якийсь час відкласти вирішення такого важкого питання, як вибір професії.

Гольт мовчав, лише на обличчі його відбилася тупа непокірність.

Професор продовжував з явним нетерпінням:

— Крім того, ти видужав, а щоб одержати продовольчу картку, повинен мати довідку з місця роботи.

— Фрейлейн Герлах щомісяця підписує стільки довідок, — сказав Гольт, — що зможе підписати одну й для мене.

Професор обурено підвівся.

— Ні! — вигукнув він. — Ні! — повторив ще раз. А коли Гольт спробував щось заперечити, він стукнув долонею по письмовому столу: — Я не потерплю фіктивних довідок з місця роботи! Зараз же іди й берися до навчання!

Гольт попрямував до дверей і вже був узявся за ручку, та раптом обернувся й підійшов до батькового столу. Блідий і схвильований, він кілька секунд не міг і слова вимовити. Потім сказав тихо, але виразно:

— Я не піду до школи! Не намагайся мною командувати, це марна справа! Краще одразу ж вижени мене на вулицю. Вигнать ти можеш, але… — він аж затремтів від хвилювання і, схилившись над столом, крикнув, — але командувати мною ти не смієш!.. І ніхто більш не посміє… ніколи!

Гольт знову безцільно тинявся містом. Безглузде збудження уляглося, він пробував усе спокійно обміркувати. Як йому жити далі? Невже й справді доведеться сісти разом з шістнадцятилітніми за шкільну парту? Але стривай. Десь у газеті він читав про спеціальні класи для учасників війни.

Гольт пішов у Менкеберг на Грюнплац, де він мав за звичку інколи чекати Гундель. За каштанами, барвисте листя яких устелило газони й доріжки, стояв не ушкоджений війною триповерховий шкільний будинок з широким порталом, до якого вели парадні сходи. Гольт зупинився, подумав і нерішуче ввійшов у двері школи.

Хтось міцно схопив його за рукав.

— Хвилиночку! Вам куди? — Дорогу йому заступив швейцар, невеличкий лисий чоловічок із сердитим обличчям, у синьому робочому комбінезоні.

— Довідатись? Про що? Я зараз… стій! — загорлав він.

Але важкі двостулкові двері вже закрилися за Гольтом.

На першому поверсі від розмов гуло як у вулику. Гольт, опинившись серед дітей і підлітків, що під час перерви прогулювалися групами уздовж коридора, почув іще раз позаду окрик швейцара: «Стій!» — і лише на другому поверсі відчув себе в безпеці. Тут панувала тиша. Сюди під час перерви з нижнього і верхнього поверхів долинав тільки приглушений гул. Окрім кількох дівчаток, що походжали коридором, нікого не було. Гольт заходився читати таблички на дверях: «Секретаріат директора», «Учительська». Стрілка: «До актового залу». В усьому, починаючи з натертого до блиску паркету і кінчаючи стандартними табличками на дверях, відчувався порядок і дисципліна.

Гольт зовсім утратив мужність. Він підійшов до відчиненого вікна й зупинив погляд на коричнево-червоних шатах каштанів. Гольт витяг з кишені сигарету, запалив її і переломив погаслий сірник. Ні, він таки марно змусив себе прийняти рішення. Хто, як і він, вирвався з хаосу, той більше не звикне до шкільного порядку.

За його спиною почулися шепіт і сміх.

— Тут палити заборонено! — пролунав дзвінкий голосок.

Гольт обернувся. Навколо нього, взявшись під руки, стояло шість чи сім дівчаток. Щоки їм аж пашіли. Кожній з них — з коротким або довгим, світлим або темним волоссям, у спідничці, пуловері, платті, або в лижних штанях — було не більше як по п’ятнадцять років. Притулившись голова до голови, вони перешіптувалися, штовхали одна одну ліктями і хихикали. Гольт розгублено смоктав сигарету. Відчуваючи, що червоніє, він втупив погляд в одну з дівчаток, у худеньке цибате дитя з темно-русявим волоссям. Вона теж довго дивилася на нього своїми зляканими блакитними очима, а потім, схаменувшись, з удаваною гордістю відкинула голову назад.

— Як він дивиться на тебе, Анжеліко! — сказала котрась з дівчаток, і вони знову захихикали. Тієї миті з-за рогу, з боку сходів, вискочив швейцар.

— Стороннім особам вхід заборонено! Ви що тут робите?

Гольт викинув у вікно недопалок, перетнув коридор і зайшов у секретаріат.

За друкарською машинкою схилившись сиділа якась жінка в чорному службовому халаті і щось друкувала. Дзвоник оповістив кінець перерви. Секретарка, не припиняючи друкувати і не підводячи очей, зітхнула і промовила:

— Я зайнята!

Гольт мусив чекати, довго чекати.

— У пана директора роботи по саме горло, — кинула вона ніби ненароком.

Нарешті вона пішла в сусідню кімнату, повернулася й сказала:

— Будь ласка.

Простора кімната. Великий письмовий стіл. На столі, згорбившись, сидів чоловік, оповитий хмарами диму від кривої люльки. Це була літня людина, щонайменше років шістдесяти, з блискучою лисиною і жмутиками сивого волосся на скронях, яке стирчало в усі боки. Старий читав газету. На ньому був шоколадного кольору костюм. Штани на колінах випнулися, на ліктях — шкіряні серцевидні нашивки, а на ногах — жовті фетрові черевики. Його довгасте обличчя — якесь зім’яте, вкрите зморшками й складками — мало надзвичайно вдоволений вираз. Такими ж вдоволеними здавались і його карі очі під повіками без вій. З широкого рота аж до грудей звисала люлька.

Гольт збентежено постояв біля дверей, потім назвав своє прізвище. Старий вийняв з рота люльку і промовив, розтягуючи слова, на чистісінькому саксонському діалекті:

— Еберсбах.

Прозвучало це як «Евершбах». Потім він окинув Гольта уважним поглядом, і, напевно, відвідувач видався йому чимось смішним, бо старий посміхнувся і сказав:

— Ну й дивак ти!

— Пане оберштудієндиректор, — почав був Гольт, та Еберсбах перебив його. Він багатозначно постукав мундштуком люльки себе по лобі і зауважив:

— Марно стараєшся. Титули на мене взагалі не впливають, мій любий. Я колись знав вдову одного двірника, що працював у міському самоуправлінні, так вона величала себе вдовою обер-ад’юнкта комунальної служби при міському самоуправлінні.

Гольт не знав, сміятись йому чи сердитися.

— Я був на війні і хочу знову вступити до школи.

Еберсбах ткнув люльку в рота, зсунувся із столу і, човгаючи своїми жовтими черевиками по підлозі, подався через усю кімнату до термометра, зиркнув на нього і сказав:

— П’ятнадцять градусів за Цельсієм. Чи й ви так до біса мерзнете?

— Я хочу знову вчитись, — уперто повторив Гольт.

Еберсбах зміряв його поглядом з голови до ніг і сказав:

— Так може прийти сюди хто завгодно…

— Мене направив до вас Мюллер, — відказав Гольт.

— Мюллер? — зацікавлено перепитав Еберсбах. — Червоний Мюллер? — Потім він похитав головою і додав: — Брехня. У нього, мабуть, і без вас клопоту досить.

— А ви подзвоніть йому! — сказав Гольт, але старий випустив хмарку диму і витяг з рота люльку.

— Чого б це я мав дзвонити! — Я і так його колись побачу. Горе вам, якщо ви збрехали! — Еберсбах гукнув: — Фрау Лінке! — І коли секретарка з’явилася в дверях, наказав: — У клас «В», з випробним терміном! — І старий знову всівся на письмовий стіл, узяв газету й буркнув: — А тепер геть звідси, я зайнятий!

Гольт якусь мить нерухомо стояв у тихому коридорі. За спиною в нього відчинилися двері. Він обернувся. З учительської вийшов середній на зріст кремезний чоловік років під сорок у цивільному костюмі з перефарбованої військової уніформи, у бездоганно випрасуваних штанях. Побачивши Гольта, він зупинився як укопаний, не вірячи очам своїм. Його темно-русяве волосся на скронях посивіло, заклопотане обличчя було змережане безліччю зморщок і зморщечок. Ось він зробив два стрімких кроки коридором.

— Гольт! — вигукнув він. — Вернер, хлопчику! Живий! Який я радий!

Гольтові аж дух забило від несподіваної зустрічі: та це ж Готтескнехт!

— Пане вахмістр…

Готтескнехт обійняв його за плечі.

— На щастя, з вахмістром уже покінчено. Я Готтескнехт, скромно і просто — Клеменс Готтескнехт! — Знявши руки з плечей Гольта, він засунув правицю за борт піджака поміж двома гудзиками. — А що з іншими, Гольт? Де Гомулка, Вольцов, Феттер? Та про це ви розповісте мені докладно. Сподіваюсь, із здоров’ям у вас все гаразд? — запитав він занепокоєно. — Це завжди найважливіше! — Готтескнехт аж сяяв.

З

Дивні то були школярі, що зібралися в одній з кімнат першого поверху, яка мала стати їхнім класом: дванадцять колишніх учасників війни, дорослих чоловіків, усі старші за Гольта. Один з них викликав у нього якесь дивне змішане почуття: Гофман, отой з ампутованою ногою, на милицях. Нестрижене волосся звисало йому на чоло, він палив тонку смердючу сигару.

— Я хоч і був тільки обер-п’яницею, — сказав він голосно, — але як умістити свої кістки за оці дитячі парти, залишається для мене загадкою.

Усі поводилися стримано. Один до одного зверталися по-різному, хто на «ти», а хто ще на «ви». Гофман говорив «ти» кожному.

— Ей ти, франт, — вигукнув він, показуючи милицею на одного з товаришів по школі,— як тебе звуть?

Той, до кого Гофман звертався, був одягнений набагато краще за інших — на ньому була піджачна пара і сорочка з краваткою. Красива голова і випещені руки, старанно виголене обличчя — напудрене. У відповідь на слова Гофмана молодик ледве скривився, демонстративно вклонився вбік решти товаришів і назвав своє прізвище:

— Аренс, Егон Аренс.

— У цього красеня, — вигукнув Гофман, — у цього чарівного Егона, мабуть, надто витончена натура, щоб піти зі мною пошукати підходящих столів!

— Але ж, будь ласка! — з готовністю озвався Аренс, — я в цьому також зацікавлений! — І він разом з Гофманом вийшов.

У Гольтового сусіда по надто малій парті одне око було зав’язане чорною пов’язкою, а обличчя спотворене шрамами. Він відрекомендувався Гольту:

— Букк, немає одного ока, а також поранення мозку, але незначне, тільки й того, що іноді не володію собою.

Повернувся Гофман. Десь у підвалі він знайшов столи і стільці. Недовго думаючи, хлопці повиставляли парти в коридор, а з підвалу почали переносити столи і стільці. В коридорі збиралося усе більше й більше цікавих, учнів з інших класів, поки не прийшов швейцар і всіх не розігнав:

— Припиніть негайно! Цього робити не дозволяється!

Гофман погрозливо загримотів милицями і назвав швейцара «сищиком»:

— Заткни пельку, сищик! Столи — це якраз те, що нам необхідно!

Човгаючи фетровими черевиками, до них підійшов Еберсбах з кривою люлькою в зубах і швидко владнав суперечку.

— Ну й дивак же ти! — сказав він швейцарові.— Будь вдячний, чоловіче, що вони роблять твою роботу! — Він допитливо потягнув носом повітря, вийняв з рота люльку і повернув голову до Гофмана. Гофман, тримаючи в роті тонку чорну сигару, повис на милицях. — Ну й гидке ж зілля ви палите! — зауважив Еберсбах.

— Коли тобі не подобається моя сигара, то йшов би собі кудись в інше місце.

Еберсбах похитав головою і схвально кивнув.

— Але гляди, щоб тебе не застукав Готтескнехт, — застеріг він. — Він цього не любить, для нього ми всі не досить вимуштрувані на прусський манір!

Гольт знову сів поряд з однооким Букком. Позад них сидів Аренс, до якого вже пристало прізвисько «Красунчик Егон». Він заговорив до Гольта. Його очі дивилися холодно й іронічно, а мова лилася спокійно і тихо. Він був сином одного з меблевих фабрикантів і мав намір вивчати медицину. А фабрика згодом мала перейти до його старшого брата.

— Звичайно, якщо тільки всі підприємства не націоналізують, — сказав Аренс. — У мого старого тепер повна голова клопоту!

Між іншим, прізвище професора Гольта він знав, — фабрика Аренса поставляла столи і стелажі для його особистої лабораторії.

— То ви син професора Гольта! — з явною повагою промовив Аренс. Розмовляючи, він підпирав голову лівою рукою. — Нам слід триматися разом. Було б чудово, коли б ви якось завітали до мене!

Розмова несподівано припинилася.

— Про молодих учителів і таке інше! — вигукнув хтось.

І от на кафедру зійшов рудий парубок років двадцяти чотирьох, узяв крейду і написав на дошці: «Геть нових учителів!»

Клас загудів. Атлетичного складу, хоч і невисокий на зріст чоловік на прізвище Кінаст, — у свої двадцять п’ять років він був зовсім лисий, — поправив:

— Геть нових учителів-бездар!

Перший не погодився внести поправку, але Кінаст зашипів на нього:

— Мій брат теж буде вчителем, тварюко!

Напруження зростало. До дошки підійшов хтось третій, стер попереднє речення і замість нього написав: «Старий мотлох — на смітник!»

Одноокий Букк, що досі тихо й байдужо сидів поряд з Гольтом, раптом пожвавішав. Він підвівся, ткнув себе пальцем у груди й запитав:

— Може, я виступлю? Може, дасте мені сказати? Я вмію говорити! Я можу виголошувати промови перед масами, проповіді про каяття, звернення до народу, у мене великий ораторський хист. Я можу підбурити всіх. Хочете, я за три хвилини підніму всю школу? Я дещо тямлю в істерії мас. Отже, гаразд! Промова проти старих базік-учителів!

І він уже забрався на стіл, рвучко, наче маріонетка, здійняв угору руки, стиснув кулаки; його понівечене шрамами обличчя спотворилося, він заверещав:

— Учні! Учениці! Звільнені шкільні маси!

— Заткни пельку, чоловіче! — гаркнув Гофман і штурхонув його милицею в спину. Потім він пострибав на милицях до дошки і витер написане.

Двері розчинилися, учні встали. На кафедру піднявся чоловік. Готтескнехт.

— Добрий ранок, — привітався він. — Сідайте, будь ласка. — Він окинув поглядом учнів; на якусь мить очі його зупинились на Гольті. Він непомітно кивнув йому. Потім сказав: — Я —

Готтескнехт, учитель німецької літератури і ваш класний керівник. Ті, хто знає мене, говорять, начебто я справді «слуга божий», а хто заважатиме на уроках, той швидко переконається, що я слуга самого чорта.

Коли він це сказав, у Гольтовій уяві враз так чітко постала інша картина, абсолютно відмінна і одночасно така схожа, що він на кілька секунд аж очі заплющив.

Так само, як тоді, давно, Готтескнехт додав:

— Я ніколи не читаю моралі, але я весь час ставлю оцінки, від одиниці до п’ятірки, і від цього багато що залежить, оскільки ви збираєтесь за півтора року одержати атестат зрілості.

Після цього він, заклавши руки за спину, почав ходити вперед і назад поміж столами.

— Я розраховую і надалі залишитись у цій школі і буду вашим керівником аж до випускних екзаменів, хоч ваш клас і математично-природознавчого ухилу. Але ваш учитель математики, доктор Еберсбах, як директор школи, не може взяти на себе ще й керівництво класом. Мені хотілось керувати спеціальним класом, таким як ваш, от я й зголосився. Я на вас покладаю великі надії.— Готтескнехт зненацька став і, обернувшись до учнів, окинув кожного поглядом. — Ми всі пливли в одному човні, — мовив він. — Всі ми однаково помилялися. На всіх нас лежить та ж сама провина. Давайте ж спробуємо за наступні півтора року разом позбутися наших помилок.

Ці слова справили враження не лише на Гольта. Але раптом тишу порушило покашлювання. То кашляв рудий Гейслер, що написав перед цим на дошці: «Геть нових учителів!»

Готтескнехт, мимохідь зиркнувши на нього, продовжував:

— В мої наміри не входить увесь цей час, доки я викладатиму німецьку літературу, напихати вас сухими фактами. Ідейна боротьба з полишеною нам духовною спадщиною — ось що повинно стояти на першому плані навчання. Проте для цього мені потрібна ваша допомога. Ми, німці, завжди надто багато вірили і надто мало знали. Я судитиму про вас не з того, що ви запам’ятаєте, а з того, як ви навчитесь мислити.

— Мислення вільне! — кинув хтось серед тиші. Це знов-таки був Гейслер.

Готтескнехт спинив свій погляд на останній лаві.

— Від чого? — запитав він. — Невже ваше мислення вільне від упереджень? Щось не йму віри!

— Те, що я думаю, — пояснив Гейслер, — нікого не обходить!

— А як ви себе почуваєте? — люб’язно запитав Готтескнехт, і Гейслер, спантеличений цим несподіваним запитанням, пробелькотів:

— Дякую… добре.

— То, може, ви будете такі ласкаві встати, коли розмовляєте з класним керівником, — спокійно, хоч і дещо гостро додав Готтескнехт. Гейслер неохоче підвівся і втупив погляд у стелю. — Ми ще поговоримо про свободу мислення, — сказав Готтескнехт. — Я не забуду якось іншим разом надати вам можливість висловитися з цього приводу.

Після уроків учні залишились, щоб обрати старосту, який водночас представляв би клас у шкільній раді. При цьому спалахнула нескінченна суперечка. Гофман перш за все ткнув собі в зуби смердючу цигарку.

— Годі! Які в кого пропозиції?

Аренс, на превеликий подив Гольта, висунув кандидатуру Гейслера. Гейслер посміхнувся і запропонував обрати Аренса. Тоді Гофман, що записував кандидатури, кинув олівець і потягнувся до милиці.

— Про оцю перукарську модель, — вигукнув він, показуючи на Аренса, — про цю розмальовану мавпу нічого й говорити! Я не дозволю, щоб мене представляв такий тип! — І він запропонував свою кандидатуру. А що після цього більшість уперто наполягала на таємному голосуванні, то спершу треба було підготувати бюлетені і знайти урну. Гольтові ця комедія давно набридла. Він вийшов у коридор.

На думку спав шкільний розпис: фізика, хімія, математика, іноземні мови — його це аніскілечки не цікавило. Ні! Він не тішив себе ілюзіями — у школі йому не місце. І свідомість того, що тепер йому щодня, взимку і влітку, доведеться сидіти в оцьому похмурому класі, гнітила його.

«Ідейна боротьба, — думав Гольт. — Цікаво, чи сам Готтескнехт як слід знає, що воно таке?»

До Гольта підійшов Аренс.

— Гофман може бути взірцем вульгарності, — сказав він, — як ви гадаєте? Між іншим, він соціал-демократ.

Униз сходами спускалася молоденька дівчина, проходячи повз хлопців, вона глянула на них і кивнула Аренсу. Гольт упізнав її; він дивився дівчині услід і бачив, як вітер шарпонув її волосся, коли вона проходила крізь двостулкові двері.

— Хто це?

— Баумерт, Анжеліка Баумерт, — відповів Аренс. — Вона живе в нас із своєю бабусею. Отже ми можемо не брати в дім переселенців. Гарненька крихітка, правда ж? Але справжньою красунею вона ще тільки буде!

Гольт мовчав. Він думав про Гундель. Тепер він їй, так само, як і батькові, міг доповісти про виконання наказу: «Я знову ходжу в школу, не маю ані найменшого уявлення навіщо, але ходжу».

— От ми й знову ходимо в школу, — промовив він до Аренса, — і при цьому жоден з нас не знає, що з нами буде. Хіба це не абсурд?

— Йдеться зовсім не про те, знаємо ми щось чи не знаємо нічого, — відповів Аренс. — Ми приречені на загибель, скільки б нам не повторювали, що німецька держава залишиться!

Їх покликали. Нарешті можна було приступити до голосування. Кожен одержав бюлетень, на якому були написані чотири прізвища. Гольт узяв олівець, навхрест перекреслив свій бюлетень двома жирними лініями і ткнув його у щілину картонного ящика. «Я не братиму участі в цій комедії», — вирішив він.

Старостою обрали Гофмана.

Одного жовтневого вечора, в дощ і холод, Гольт зустрівся з Гундель.

— Як твої шкільні справи? — запитала вона.

Школа щодалі все більше гнітила його. Він нічого не вчив, а лише відкривав у своїх знаннях усе нові й нові безнадійні прогалини. Але принаймні хоч батько дав йому спокій.

Гундель ішла поруч з ним. її коричневе пальто з штучної тканини було для неї вже замале. Вона розповідала про те, про се: вчора до восьмої простояла за картоплею, сьогодні взагалі не мала часу.

— Ходімо зі мною, — запропонувала Гундель. — Ти можеш нам допомогти! — І вона з захопленням розповіла, що їхня група готує агітаційний вечір.

— Коли ти тоді втік, — сказала вона, — Горст нарешті зрозумів, що не можна обмежуватись одними доповідями. Сьогодні нас буде зовсім мало, ходімо зі мною! — благально попросила Г ундель.

Гольтові було байдуже, де він проведе вечір. Хотілось тільки бути з Гундель, і вона могла вести його, куди їй заманеться, хай навіть у барак, в якому гуляли протяги.

Тут, у мерехтливому полум’ї парафінових свічок, Гольт побачив незнайомі обличчя. Поряд з ним — Гундель, а праворуч від неї — дівчина років двадцяти в рогових окулярах. Навпроти Гольта — Шнайдерайт, а поруч із Шнайдерайтом жвавий п’ятнадцятирічний хлопчина з солом’яного кольору волоссям, зухвалим поглядом, у завеликому як на нього картузі. Гольт сидів байдужий і спокійний, майже в миролюбному настрої; йому страшенно хотілось їсти, а тому було не до сварок. Гундель, здавалося, не мала наміру залишати це товариство. Нехай буде й так. І лиш одне дратувало Гольта — присутність Шнайдерайта.

Горст Шнайдерайт схилився над блокнотом. Брови в нього зрослися на переніссі, пасма чорного волосся спадали на насуплене чоло. Він, напевно, був загартований, бо незважаючи на холодний жовтневий вечір і пронизливий вітер, що із свистом вривався в усі щілини барака, піджака свого кинув на спинку стільця і лишився в тоненькій трикотажній сорочці з короткими рукавами. Голі жилаві руки лежали на столі. Мускулисті передпліччя різко контрастували з навдивовижу тонкими кистями.

Руки Шнайдерайта, освітлені пломінцем свічки, мимоволі привертали до себе увагу Гольта. Великі й вузькі, з тонкими пальцями. Долоні — потріскані й мозолисті. Але на тильній стороні рук виднілося плетиво голубуватих здутих вен, від чого вони здавались якимись нервозними і чутливими. Правою він водив по паперу олівцем, так міцно стискаючи його, що від нігтів одринула вся кров і великий та вказівний пальці побіліли аж до суглобів. Гольт стежив за безпорадними рухами олівця. Ось Шнайдерайт відклав його і розчепірив занімілі пальці.

— Агітаційний вечір. Отже, перше відділення політичне, — промовив він своїм глибоким голосом. — Робітнича солідарність — ось що зараз найважливіше. Доповідачі нам не потрібні, все зробимо самі.

Гундель сказала:

— Але ж ти не читатимеш доповідь, хоч це й агітаційний вечір, інакше всі порозбігаються. — Вона обернулась до Гольта. — Чи не так?

Його не приваблювала перспектива бути втягненим у розмову, отож він лише непевно хитнув головою.

— Хто порозбігається? — запитав Шнайдерайт. — Що значить «усі»? Може, і втече кілька тупоголових обивателів! Ти гадаєш, — вигукнув він, — що революційне робітництво не захоче слухати моєї доповіді?!

— Це вечір, і на ньому не буде доповідей! — заперечила Гундель з таким завзяттям, що Гольт здивовано поглянув на неї.

Шнайдерайт припинив суперечку, він лише додав:

— Тоді спочатку обговоримо друге відділення.

— Давайте щось веселе! — вихопився підліток у картузі.

— Зачекай, — перебив його Шнайдерайт. — Що ж залишиться від програми?

— Поки що вона коротшає, а не збільшується, — сказала Гундель.

Шнайдерайт кинув олівець:

— Якщо ми і далі так працюватимемо, то і через п’ять років не буде програми.

— Та як же ми складемо її, коли в нас нічого немає,— докинула дівчина в окулярах.

— Нічого немає! А коли все є, — вигукнув він запально, — то це не велика премудрість!

— Тільки не гарячкуй, — промовила Гундель.

— Тут мимоволі гарячкуватимеш! — відказав Шнайдерайт. Він одсунув стілець, устав і заходив великими кроками туди й назад по бараку. — Скрізь сама тільки зневіра! Мене це просто вбиває! Мій батько розповів би тобі дещо; вони були зовсім з іншого тіста, оті, що ходили задвірками розказувати людям правду, безробітні, і харчів мали не більше, ніж ми, а про гроші годі й думати! Вони навіть не завжди могли вільно розмахувати руками, бо під полою треба було тримати дрючок, — адже на вулиці їх підстерігали штурмовики.

— Ніхто не зневірився, — сказала Гундель. — Сядь, будь ласка!

Шнайдерайт слухняно сів до столу.

Гольтові знову здалося, що все єство Шнайдерайта випромінює якусь загрозу, насильство, що він, Гольт, тут усім чужий. Навіщо він сюди прийшов? Чого шукає серед цих людей?

Гундель штовхнула його ліктем у бік.

— Ти що, не чуєш? Адже ти вчився в гімназії. Невже ти не знаєш іще якогось вірша Гейне, окрім «Ткачів»?

— Гейне? — перепитав Гольт і похитав головою. — Адже Гейне був заборонений.

Шнайдерайт підвів погляд, подивився на Гольта і знову продовжував писати.

— Що так, то так, — промовив він. — Гейне справді був заборонений!

Гольт мовчки відкинувся на спинку стільця. Він відчув, що кров ударила йому в обличчя.

— Треба щось веселе! — вперто наполягав хлопчина в кашкеті і висипав цілий ворох пропозицій, із яких Гольт зрозумів лише деякі. Та Шнайдерайт тільки незадоволено постукував олівцем по столу. — «Чікагський хор», або «Останній термін», або «Іржава зубна щіточка бабусі». Виконуються ці речі ось як…

Гольт посміхнувся куточками вуст. Названі пісеньки він знав, — це були предавні нісенітнички, якими вони змушені були розважатися на товариських вечірках у казармах. Але Шнайдерайт розреготався, йому, здається, ідея сподобалась?

— Облиш, не треба! — мимоволі вихопилось у Гольта саме в ту мить, коли Шнайдерайт уже хотів зробити позначку. — Це знає кожен, хто їв солдатську кашу. — Він був збентежений, і це надало його словам категоричності.

Шнайдерайт негайно закреслив те, що тільки-но записав, а тоді, пильно дивлячись Гольтові в обличчя, зауважив:

— Ти вже даруй мені, але я цих пісень не знаю. Адже в той час, коли ти їв солдатську кашу, я сидів у в’язниці.

Гольт відчув, що Гундель заспокійливо поклала йому на плече руку. Він одним порухом скинув її. І коли вже потім вони разом з іншими вийшли з барака, буркнув їй коротеньке «добраніч» і зник.

Тротуаром йшов патруль — двоє радянських солдатів з червоними пов’язками на рукавах і автоматами через плече. Гольт аж похолов. Він відчув, як закалатало в нього серце. Але ті навіть не звернули на нього уваги, вони йому нічого не зробили, війна закінчилась. Гольт зупинився, постояв, поки обидва солдати пройшли повз нього далі, потому звернув у найближчий провулок.

Серед руїн він побачив яскраво освітлений під’їзд, кількох гультяїв, що вешталися побіля нього. «Танцювальний зал Ной-мана». По той бік заваленого руїнами двору з вікон лилося світло. «Танцювальний зал Ноймана. Грає джаз Генрі Козін-ського. Щопонеділка — вечір для вдів».

— Сигарети? — До Гольта підійшов якийсь підліток. На його ногах теліпався широчезний матроський кльош. — Особливі. Дві п’ятдесят!

Гольт рушив через двір. У вестибюлі він глянув на годинник. Десята. Ще ціла година до комендантського часу. За вхід з нього взяли п’ять марок.

У низькому залі, виповненому тютюновим димом, вуха йому різонуло верещання труб, ридання саксофонів. По паркету, під кольоровими ліхтариками і барвистими паперовими гірляндами, що похитувались над головами, рухався натовп танцюючих.

Гольт знайшов вільний стілець. За столом уже сиділо троє дівчат. Одна з них підспівувала в такт музиці: «Чорна пантера іде… розверзлося пекло…» Усміхнена маска повернулася до нього:

— Ви не танцюєте?

У неприродно напруженій позі, злегка відкинувши назад голову, сидів він, стиснувши губи і дивлячись крізь тютюновий дим на один з лампіонів. «Щопонеділка вечір для вдів». Гольт підвівся. Біля естради, на якій грав оркестр, були двері до іншої кімнати. Бар «Вічний спокій». Гольт протиснувся до стойки. Невеличка склянка зеленкуватого напою коштувала багато марок. Гольт випив. Купив кілька сигарет. Він курив і пив. Довколишній гамір віддалився від нього, повітря стало ніби прозоріше, а лампи горіли яскравіше. Гольт втупився поглядом в одну з них, аж доки перед очима не закружляли барвисті кола. «Не марнуй часу на турботи і роздуми! Живи! Ти міг уже давно згнити десь під руїнами! — Він протовпився знову в зал. Подивився на дівчат. — Ти багато втратив, адже ніколи ти не жив по-справжньому! Ти завжди лише шукав життя: у пригодах, на війні, віч-на-віч зі смертю, і ти його й досі не знайшов!» Гольт пропив усі гроші, які дав йому батько. Він був п’яний мов чіп. Закінчився останній танець, усі гарячково заметушилися і почали розходитися — наближалася комендантська година. Потік людей виніс Гольта із зали.

Потім, і сам того не тямлячи, він добрався до заводу, опинився у своїй мансарді, сидів на дерев’яній табуретці, спершись спиною на стіну, у розстебненому піджаку. Він не чув, коли у двері хтось постукав. Засунувши руки в кишені і випроставши ноги, він дивився затуманеним поглядом на Гундель. Спершу Гольт спробував був підвестися, а потім облишив марні намагання. Від сп’яніння він ніби гойдався на хвилях, що то підносили його вгору, то знов опускали на табуретку.

— Де ти взялася? — пробелькотів він. — Бар «Вічний спокій». — Гольт підніс руку, незграбно обвів нею навколо. — Так само пусто, як і тут… — І з безпорадною посмішкою додав: — Місце притулку…

— Лягай спати, — сказала Гундель. І раптом вигукнула: — Як тобі тільки не соромно!

Гольт дивився на неї як баран на нові ворота.

— Готтескнехт… — плів він, ледь повертаючи язиком. — Я нічого не знаю, я не можу вам допомогти… А проповідувати ідейну боротьбу, о, це він уміє! Ми всі були вражені сліпотою… А ви, — сказав він і невпевнено ткнув пальцем у Гундель, — ви у вашому бараці, ви усі там на один кшталт.

— Негайно ж замовкни! — гримнула на нього Гундель. — І марш у ліжко, зараз же!

Він устав, ще якось умудрився зняти піджак і повалився на постіль. Хвиля сп’яніння знову піднесла його високо вгору і жбурнула в безодню. Він миттю заснув.

4

І завжди оці спільні вечері в кімнаті для нарад, оці ділові розмови за столом, яким немає кінця й краю! А може, когось це абсолютно не цікавить, може, комусь до цього нема ніякого діла, може, когось уже нудить від них. А сьогодні ще й Шнайдерайт тут, а доктор Гаген, той в бозна-яких інтимних стосунках з Гундель; он Гундель шукає посудину, у яку б можна посадити рослину — якесь зілля з перистим листям і жовтими ягідками, хтозна-де вона її знайшла! Зараз вона сидить ліворуч від батька, а Шнайдерайт саме сідає поряд Гундель, і при цьому в нього такий вигляд, наче це само собою зрозуміла річ. Звичайно, вони знову говорять про свій агітаційний вечір, а то ж про що, а фрау Томас, як і завжди, розповідає одну з своїх новин. Ні, цього разу це просто-таки сенсація:

— Зубний лікар Борман, отой, що живе на Бадштрасе… Що? Ви його не знаєте?

— Скажіть на милість, щоб зубний лікар мав прізвище Борман! — зауважив доктор Гаген, хитаючи головою. — Ха-ха-ха, нічого не вдієш — nomen est omen[43]. Ну, то що там з ним трапилося?

— Його уколошкали, вбили, замордували, жахливо, еге ж? І злочинці начебто в його квартирі набрали повні мішки зливків золота із штемпелем рейхсбанку!

— Які дурниці! Зливки золота! Адже все золото заграбастали росіяни! Де тут візьмуться золоті зливки?

— Бернгардт має рацію, у нас, напевно, більш не знайдеш жодного зливка золота. Воєнні трофеї, репарації.

А ось бас Шнайдерайта:

— …які навіть найменшою мірою не відшкодовують нечу-ваних збитків, завданих Радянському Союзу війною…

Фрау Томас вражена до глибини душі:

— Але ж там були-таки золоті зливки, моя сестра чула це від старого Тіле, що живе по сусідству з братом зубного лікаря!

— Ну, гаразд, нехай буде золото. Бажаю усім смачного!

Сьогодні був голодний обід — один суп із сухих овочів, заправлений тертою картоплею. Доктор Бернгард аж здригається:

— Гидкіше за пійло для худоби! З усього видно, що він не голодує, адже, кажуть, у нього тридцять кроликів…

— У Крейцнаху ми були б щасливі, коли б мали принаймні отаке гидке пійло!

Шнайдерайт схвально хитає головою, та я не надаю анінайменшого значення тому, що він погоджується зі мною!

— Ви, певно, гадаєте, що росіяни обжирались, чи не так?

«Але з цього вже радіє Бернгард, що не скажеш, хтось тут завжди радіє, найкраще — тримати язик за зубами. Гримотить бас Шнайдерайта, він немов доповідь виголошує, але ж це йому не барак».

— …фашисти спустошили всі поля…

«Так, ніби про це ніхто без нього не знає.— Дві ложки жареної картоплі. Бас замовкає.— Ти тільки поглянь, як він їсть! Тарілка в лівій, ніж у правій, і їсть просто з ножа! По чашці чаю, завареного листям ожини, потім кожен виймає сигарету або люльку. Мюллер ще не вимовив ані слова. В губах у нього погаслий недопалок сигари, він робить знак фрейлейн Герлах: візьміть, мовляв, стенограмний блокнот! І олівці її кожного дня чимдалі коротшають. Тепер треба тікати звідси».

— Чи не будете ви ласкаві піти звідси?

«Що? До кого це він?»

— Молодий чоловіче! — звертається Бернгард до Шнайдерайта. — Чи не будете ви ласкаві піти звідси? Ми маємо обсудити одну з внутрішніх справ, яка вас не стосується!

«Тепер зрозуміло… Цікаво, що буде далі?» Ось Мюллер дивиться на Бернгарда, потім відводить погляд і зовсім спокійно каже:

— Товариш Шнайдерайт — голова виробничої ради і як представник від робітництва надалі братиме участь у всіх наших нарадах.

«Коротко і ясно!»

— Ви гадаєте?

«Отже, Бернгард не зовсім погоджується з Мюллером!»

— Вам, можливо, й потрібна допомога. Що ж до мене особисто, то мені не потрібна ніяка виробнича рада, мені взагалі нічиїх порад не потрібно, я сам собі зараджу, нехай уже хтось інший слухає поради з Москви.

— Припиніть, зрештою, верзти дурниці! — сердиться батько.

— Дурниці? Панове, адже після цього сюди може припертися кочегар, швейцар і, зрештою, перша-ліпша прибиральниця громадської вбиральні!

«Сильно сказано! Тепер він зайшов далеченько! Шнайде-райтові, певна річ, це не зашкодить — бач, як умостився поряд з Гундель, аж дивитися гидко!»

— Панове! Далі вже нікуди! — Виразний жест великим пальцем через плече в бік дверей. — Юначе, те, про що ми тут радимось і що вирішуємо, вас нітрохи не торкається, отже, або ви якнайшвидше підете звідси, або…

— Або? — Шнайдерайт твердо вирішив залишитися, це видно з виразу його обличчя.

— Або піду я.

«Хай йому дідько! Бернгард справді не жартує». Він підводиться, застібає свою непромокальну куртку.

— Вирішуйте, панове, але спершу добре поміркуйте про те, хто вам потрібніший: я чи цей товариш.

Тиша. Всі проти Бернгарда.

«Ні, тепер він не поступиться, цікаво, хто ж виявиться сильнішим. Гундель вхопила Шнайдерайта за руку, наче хотіла оборонити його… Невже стілець поряд з Гундель не звільниться?! Треба підтримати Бернгарда, кивнути підбадьорливо, схвально. Ага, помітив!»

Але тут втручається Мюллер. Він підморгує Шнайдерайту, задумливо проводить рукою по підборіддю і абсолютно спокійно каже:

— Нам буде важко без вас, пане доктор Бернгард, та якщо ви тільки-но говорили серйозно, ми з жалем змушені розпрощатися з вами.

«От і все. З Бернгардом покінчено». Він закляк на місці і, майже стогнучи, запитує:

— Це означає, що мене звільнено?

«Наївний чоловік».

— Досить! — Нарешті й батькові урвався терпець. Він ляскає долонею по столу. — Годі молоти дурниці! Ніхто вас не збирається звільняти. Це ви нам погрожували піти звідси, якщо представник виробничої ради не піде, а він лишиться тут, вам зрозуміло? Ніхто вашого дитячого ультиматуму не підтримає, ми не маємо права наказувати виробничій раді. Чи ви, зрештою, це второпали?

— Чого ж ви в такому разі кричите? — Це вже відступ. — Я маю чудовий слух, і вам нічого кричати! — І Бернгард знову сідає на своє місце.

Неприємно, справді неприємно дивитись на цього чоловіка, який зараз удає, наче нічого й не сталося. Бернгард розкриває блокнот і буркотить:

— Може ми, зрештою, приступимо до роботи!

А Бльом ще не знає Бернгарда й одверто сміється. Бернгард кидає на нього гнівний погляд. Бльом, злякавшись, ураз стишується і мовчки сидить за столом. А Шнайдерайт і досі поряд з Гундель. Він трохи зблід, проте тримається впевнено, як ніколи. Він не пішов з кімнати як переможений, ні, ніхто не має права вигнати його звідси, і це зараз просто написано на його обличчі.

Але, на щастя, все, що тут відбувалося, анітрохи не цікавило Гольта, не обходило його. Йому не було ніякого діла до Шнайдерайта. Він опинився тут, дякуючи випадку, і сидів абсолютно байдужий до всього. А хіба йому не однаково, про що зараз говоритиме Мюллер. Мюллер заговорив про те, що ні залізничне управління, ні будь-яка інша установа неспроможні відбудувати до приходу зими заводську вітку, що завезти вугілля на зиму старезним грузовиком також неможливо, що запасів вистачить усього лиш до різдвяних свят і таке інше. Ні, це справді не цікавило Гольта, нехай собі говорять скільки завгодно, нехай Гаген на своїй логарифмічній лінійці підраховує запаси вугілля, а Шнайдерайт замислено постукує олівцем по записній книжці.

— Як же так, а невже під’їздну вітку не можна відбудувати власними силами? — запитує несподівано Бльом.

— А пошкоджений міст через річку? — додає батько.

І Бльом раптом засовався, закрутився. «Дивна якась він людина!»

— Ви мені пробачте, але будівництво такого мосту не становить ніяких труднощів!

— Скажіть коротко і ясно: можемо ми вітку разом з мостом відбудувати самі чи ні? — звернувся Мюллер до Бльома.

Бльом, зовні такий спокійний, в душі, видно, аж палав од нетерпіння.

— Якщо ви розв’яжете питання з матеріалами і одержите на одній з будівельних фірм необхідну робочу силу…

— Будівельна фірма, — почувся бас Шнайдерайта, — навіщо нам фірма? Ми самі все зробимо!

Це звучить хвалькувато, але Бльом киває головою, Мюллер також киває, а батько говорить:

— Найкраще буде, коли ми відразу ж обговоримо й деталі, тому що наступного тижня не матимемо коли й вгору глянути.

«А тут сидиш і відчуваєш, що ти нікому не потрібен, перебиваєшся з дня на день, ходиш до школи, аби лише мати спокій, не знаєш, що з тобою буде далі, не бачиш ніякого виходу, завжди і скрізь відчуваєш себе чужим».

Гольт непомітно вийшов.

Танцювальний зал Ноймана відразу ж за рогом. У Гольта ще було кілька барвистих банкнотів, які він одержав при звільненні з табору військовополонених. У підворітті він побачив постать у світлому пальті — Карола Бернгард.

Карола чекала на свого батька. Вона розповіла Гольтові, що вчиться на курсах перекладачів, а що додому йти далеко, то вона завжди намагалася застати на роботі батька, щоб їхати разом машиною.

— Я рада, що так скоро знову зустрілась з вами, — сказала вона. — У тоненькому літньому пальті Карола мерзла.

— Ми можемо посидіти в приміщенні, у мене в кімнаті, нагорі.— Він сказав швейцарові, де Бернгарду шукати дочку.

Карола увійшла до порожньої холодної мансарди і вигукнула:

— Як можна тут жити! — Дівчина підійшла до вікна. На заводському подвір’ї горіло кілька дугових ліхтарів. — Завод… Руїни…

Гольт підсунув їй табуретку. Карола сіла і, закинувши ногу на ногу, обхопила руками коліно. А Гольт, як і досі, стояв, спершись плечем на стіну.

— Ми живемо за містом, у Гогенгорсті, — розповідала вона. Він слухав її, прислухався до її виразного голосу. — Гогенгорст лежить з самого краю західного передмістя, поміж пагорбами.

Слова Кароли оповивали його, мов павутиння. її волосся мінилося шовком. Вона була тоненька, струнка й подобалася йому.

— Там, на околиці, ніщо не зруйноване, — вела далі Карола, — немає руїн, одні вілли й садки.

«Вілли й садки…»

— Це як у Бамберзі, у моєї матері, де я жив раніше, — промовив Гольт. І він пригадав світлий, обвитий плющем будинок, південна сторона якого була геть уся із скла; пригадав роки дитинства, ранню молодість — картини, які давно вже не тривожили його уяву.

— Коли ви могли так чудово жити, навіщо було приїздити сюди?

Гольт притулився головою до стіни.

— Можливо, я гнався за ілюзією, за мрією. Але облишмо це! — Він витяг з кишені сигарету і запалив. — Розкажіть іще що-небудь!

Не роздумуючи, вона знову почала говорити:

— Я можу годинами стояти біля воріт нашого саду і дивитись на Гогенгорст. Він завжди чарівний, і кожного місяця — по-іншому. Зараз, у жовтні, також. Я нічого так не люблю, як осінь, — сказала вона і звела свої великі очі на Гольта.

— Чому саме осінь? — запитав він.

— Можливо, тому, що восени, коли дивишся на поля, ліси і пагорби, туга за далиною стає просто-таки незмірною… Мені б хотілося поїздити по світу, побачити чужі й дивні краї. Мені б хотілося ввібрати в себе усе, що є на світі прекрасного. Але і в чужих краях туга, мабуть, не полишила б мене. Я не змогла б забути нашого саду. Він чудовий будь-якої пори року…

Гольт тримав у губах сигарету, і дим заходив йому у вічі. Руки машинально ламали погаслий сірник. «Усе, що є на світі прекрасного», — думав він. І перед ним знову постала вілла в Бамберзі, і, наче зазирнувши в далеке минуле, він уперше побачив залиті сонцем схили гори Регніца і веселу долину Майну. Вони лежали перед ним мов шлях, що веде в інший світ, у країну вічної весни, про яку він так часто мріяв колись.

— А ви не завітаєте якось до мене в Гогенгорст? — запитала Карола, прощаючись.

— Можливо, — відповів Гольт. — Цілком можливо, не знаю.

В кімнаті для нарад залишилися професор Гольт, Мюллер, Шнайдерайт і Гундель.

— Колега Бернгард, — промовив Мюллер, тримаючи в губах погаслий недопалок, — сьогодні знову був просто нестерпний!

Шнайдерайт, допомагаючи йому вдягти сіру, підбиту ватою куртку, зауважив:

— Бернгард, звичайно, спеціаліст, але цей тип дратує мене! Хто зна, може, він був запеклим фашистом або їхнім прихвоснем, одним з отих, кого я просто терпіти не можу. От Бльом — це людина зовсім з іншого тіста. Бльом напевно був антифашист.

— «Бльом напевно був антифашист…» — повторив Мюллер. — Ага, що це я хотів спитати? Ти граєш у шахи?

— В шахи? — перепитав спантеличений Шнайдерайт. — Ти питаєш, чи граю я в шахи! Авжеж, в тюрмі навчився.

Мюллер кивнув.

— Нехай колись зіграємо партію. А що ж до того, чи був Бернгард фашистом, то якраз навпаки. Його фашисти тримали навіть рік у в’язниці. Він, мабуть, і тоді бурчав. Гадаю, що Бернгард взагалі не може не бурчати. А от справжнім дрібним наці, із тих, що ходили в касках протиповітряної оборони і збирали в карнавку пожертви, був, аби ти знав, саме Бльом, а не Бернгард.

— Що ти хочеш цим сказати? — вигукнув Шнайдерайт.

— Нічого, — відказав Мюллер. — Тільки те, що все це не так просто! — І він серйозно, але не злостиво додав: — Ти ще колись навчишся у всьому розбиратись, товаришу Шнайдерайт. Безперечно, навчишся! — І він обернувся до Гундель.

Гундель стояла поруч з професором Гольтом ї показувала йому рослинку з жовтими ягідками.

— Де ти її знайшла? — запитав професор, беручи пагінець у неї з рук.

— На руїнах.

— Solanum, — пояснив професор, — а точніше Solanum luteum, тобто жовтий паслін, родич нашої картоплі.

— Звідки вам це відомо? — запитала Гундель.

— Я знаю всі тутешні види пасльонів, — відповів професор Гольт, — Та навіть коли не знаєш, рослину можна визначити.

— Визначити? Цьому можна навчитися?

Професор Гольт хитнув головою.

— Ось я дістану тобі з ящика кілька потрібних книжок.

Мюллер обняв Гундель за плечі.

— Нам тут дещо спало на думку…

— Авжеж! — підхопив професор Гольт. — У нас нагорі є ще одна вільна мансарда. Чи не маєш бажання переселитися до нас?

— Тут ти житимеш у теплі, — вів далі Мюллер, — і не треба буде вистоювати в чергах за продуктами.

— Харчуватимешся разом з нами, — продовжував професор. — Перебирайся, коли схочеш.

Гундель жила на горищі в комірчині без опалення, яку вітер продував наскрізь, а попереду були морозяні зимові ночі. Перш ніж вона встигла щось відповісти, Шнайдерайт усе вирішив за неї:

— Переберешся завтра ж. Завтра субота, і я тобі допоможу.

— Там іще, мабуть, доведеться трохи попрацювати майстрам, — зауважив Мюллер.

— Майстрам? — перепитав Шнайдерайт. — Пусте, ми самі все зробимо!

Мюллер, залишившись наодинці з професором Гольтом, опустився у крісло біля письмового столу і весь зіщулився. Обличчя його враз посіріло й згасло, на чолі виступив холодний піт.

— Доведеться, мабуть, скоро помирати, — сказав він, уривчасто дихаючи.

— Недосипаєте, Мюллер, — ніби ненароком зауважив професор. — Ви навіть не уявляєте собі, як змінюється самопочуття, коли людина мало спить!

Мюллер трохи випростався.

— Так, я мало сплю, — погодився він. Потім устав, сів за письмовий стіл, розкрив папку з паперами. — І все ж мені потрібен хороший лікар. От побачите, професоре, справжні труднощі ще тільки чекають на нас. Хай-но тільки настане зима! Ось тому мені й хотілося дотягти до весни… — Мюллер заходився підписувати листи. І раптом розлютився: — Але всі лікарі — халтурники! Вони радять мені лежати, а я, лежачи, зовсім задихаюсь. Пропонують лягти в стаціонар… Оце віддайте Гагену, щоб зняв копію, — перескочив він на іншу тему, — він знайомий з цими алхіміками, то, може, вдасться щось одержати раніше!.. До того ж я й так радий, що живим вибрався з лікарні! — повернувся Мюллер знову до попередньої розмови. Він задумливо провів рукою по підборіддю. — А знаєте, що, професоре? — Мюллер запнувся. — Знаєте, що? — Він устав і підійшов до професора. — Лікуйте ви мене! Учора, коли ви розбирали ящики з медикаментами, я подумав: адже він справжній лікар! Він міг би мені допомогти якось протягти ще зиму!

Професор усміхнувся:

— Але ж я не практик.

— Практики мене вже мало не на той світ загнали своїм дігіталісом, — заперечив Мюллер.

— Ви ж самі знаєте стан вашого здоров’я, — сказав професор Гольт. — Вилікувати вас я не можу. І ніхто не може. Але… — Він довго думав. — Раз ви покладаєтеся тільки на мене, давайте спробуємо — а раптом ваша віра допоможе вам діждати весни.

Мюллер наче на світ народився.

— Оце мені до душі! А чи не почати нам уже сьогодні лікування?

Професор Гольт знов усміхнувся і порадив:

— У всякому разі, добряча доза вітамінів вам не зашкодить!

З нижніх поверхів нагору долинало гудіння електромоторів. Завод сульфонамідних препаратів навіть по суботах працював до вечора.

Кімната Гундель була в кінці коридора на горішньому поверсі адміністративного будинку. Шнайдерайт припасовував до обох вікон багети для гардин. Стоячи на драбині, він пробивав шлямбуром дірки в стіні.

— В кіно сьогодні підемо? — запитав він.

Питав він про це в неї не вперше.

Гундель притримувала хитку драбину. Минуло кілька секунд, перш ніж вона заперечливо похитала головою. Але сьогодні Шнайдерайт не проковтнув мовчки її відмови. Він спустився з драбини і запитав:

— Скажи чесно, чому ти не підеш зі мною?

Гундель давно чекала цього запитання і все ж не знала, що йому відповісти. Вона думала про Гольта. Душу їй краяли протиріччя, і дівчина не знаходила виходу.

— Не слід було, мабуть, запитувати, — мовив Шнайдерайт.

Увечері кімната прибрала вигляду житла. Гундель і Шнайдерайт вечеряли разом з професором Гольтом. Фрау Томас принесла полумисок з картопляним супом. Гундель перерахувала столові прибори, їх було п’ять. Невже й сьогодні Гольт не вечерятиме? Фрау Томас категорично відмовлялася їсти разом з ними. «Що вже не годиться, то не годиться». Професор Гольт просив ще трохи зачекати Мюллера. Двері розчинилися, але до кімнати увійшов не Мюллер, а Гольт.

Він, немов чужий, зупинився біля дверей. Вигляд у нього був неохайний.

— Добрий вечір! — промовив Гольт і скривився.

«Сидять уже, — відзначив він про себе. — І цей Шнайдерайт знову тут! — Гольт нарешті зняв кашкет і всім потис руку. — Муляр, певна річ, вмостився поряд з Гундель, на моєму стільці», — майнуло в голові.

Професор Гольт запитав:

— Ти був на прогулянці? — потому він обернувся до фрау Томас: — Давайте поміркуємо, де нам дістати зимове пальто для Вернера.

— А то ще схопить нежить, — докинув Гольт. І, звертаючись до Гундель: — Я не знав, що ти сьогодні прийдеш до мене в гості, а то, звичайно, не пішов би гуляти.

— В гості? — устряв у розмову Шнайдерайт. — Хіба ви не знаєте про переїзд Гундель?

Гольт кілька секунд помовчав. А тоді його хтось ніби спо-нукнув відповісти:

— Ні… я нічого не знаю… — І, дивлячись просто в обличчя Шнайдерайтові, додав: — Проте це нічого не означає. Адже й ви не все знаєте про Гундель.

Цієї миті до кімнати увійшов Мюллер.

— От тобі й маєш! — сказав він. Тримаючи під пахвою лівої руки ватник, а правою знімаючи з шиї сіре кашне, він здивовано окинув усіх поглядом. — Що це я хотів сказати… — почав він квапливо. — Сподіваюсь, ви не на мене чекали?

Розмова за столом сьогодні не в’язалася. Мюллер розповідав, як Бльом будує залізницю. Гольт механічно підносив ложку до рота, а пізніше згорбився і мовчки сидів за столом. Він розумів, що завдав значно більшого болю Гундель, аніж Шнайдерайту. А цього Гольт не хотів. Невдовзі він подався до своєї мансарди і повалився на ліжко.

Лабораторії, майстерні, бухгалтерія і будівельний відділ Бльома були тимчасово розміщені в бараках. Тут, у серці підприємства, в невеличкій кімнаті з численними телефонами на письмовому столі та картою-планом заводу на стіні, проводив більшу частину свого робочого часу Мюллер. Зараз Мюллер і Шнайдерайт сиділи в цій кімнаті один проти одного за шахівницею. Шнайдерайту випало грати білими. Вони розставили фігури.

— Між тобою і Вернером Гольтом і давніше траплялися непорозуміння? — зненацька запитав Мюллер.

Шнайдерайт заперечливо похитав головою, але потім сказав:

— Гольт повівся непристойно по відношенню до Гундель. Без будь-якої причини.

— Без будь-якої причини, — повторив Мюллер, старанно поправляючи свої фігури на дошці.— Скажи мені, якої ти думки про Вернера Гольта?

Шнайдерайт довго сидів непорушно, підперши підборіддя кулаками. Гольт образив Гундель, а хто образив Гундель, той матиме справу із Шнайдерайтом! Гундель потребує когось, хто міг би вступитися за неї і отакому молодчикові, як Гольт, у разі потреби, надавати по шиї. Шнайдерайт заплющив очі. Що взагалі мав означати отой його безглуздий натяк? Ну, тепер нехай Гольт начувається!

— Я не бажаю мати з ним нічого спільного, — промовив Шнайдерайт.

Мюллер кивнув.

— Ану давай спершу зіграємо партію. Білі починають і виграють.

Шнайдерайт пішов на дві клітинки вперед королівським пішаком. Мюллер зробив те саме. Шнайдерайт був вельми агресивно настроєний: вивести будь-куди коня на ферзевому фланзі, в даному випадку на крайню вертикаль, і розпочати ним атаку; тільки-но чорний ферзь залишить своє місце, кінь повинен прорватися на ферзевий фланг і, зробивши вилку з шахом, забрати туру, посіяти паніку і жах в лавах ворога. Мюллер явно не сподівався такого бурхливого наступу, він, видно, не звернув уваги, яка загроза нависала над його ферзевим флангом, і пішов королівським конем. Шнайдерайт підсунувся ближче до столу, з нетерпінням оглядаючи шахівницю. Те, що його пішак у центрі поля стоїть під ударом королівського коня чорних, його не влаштовувало. Так просто віддавати Мюллерові пішака він не хотів, і тому, недовго мізкуючи, пішов йому на захист пішаком від королівського слона. Отже, він притримувався одного з основних правил: ідучи в наступ, не слід нехтувати безпекою власної позиції.

Мюллер у відповідь на цей хід похитав головою і побив конем прикритого білого королівського пішака. Шнайдерайт відповів ударом на удар і за пішака взяв коня. І собі похитав головою в бік Мюллера. Мюллер буквально йшов у пастку Шнайдерайта: він, щоб захистити коня, пішов королевою. Тепер вона стояла на крайній правій вертикалі, велика і самітна. «Побити!» — майнула думка у Шнайдерайта. Але тут він побачив, що королева Мюллера на відкритій діагоналі проти білого короля! Мюллер, напевно, не вважав навіть за потрібне сказати: «Шах!» І раптом Шнайдерайт збагнув усе, збагнув усю глибину цього підступного задуму. Зрозумів, що насувається катастрофа. Зроблено ще тільки чотири ходи, а кінець вже наближається.

— Здавайся, — промовив Мюллер.

— Здаватись?! — вигукнув Шнайдерайт і ще завзятіше схилився над шахівницею. Він не міг примиритися з таким кінцем, проте в шаховій грі не завжди все виходить так, як сподіваєшся. А може, все-таки вдасться атакувати конем? Зараз у нього однаково лишався один-єдиний хід, щоб урятуватися від шаху, — хід пішаком. Але після цього — новий шах, і він втратить центрального пішака. Шнайдерайт силкувався змінити якось хід гри і почав припускатися однієї помилки за другою, а тим часом чорна королева влаштувала на його позиції справжню баталію. Втім, комізму свого становища, він, очевидно, не відчував. Та ось до королеви приєднався кінь.

— Мат, — сказав Мюллер.

— Реванш! — вигукнув Шнайдерайт.

Цього разу білими грав Мюллер, і йому вистачило усього лиш вісім ходів, аби знову виголосити: «Мат», проте безнадійною партія чорних стала вже після чотирьох ходів. Шнайдерайт заявив:

— Здорово! Ти граєш куди краще за мене!

— Я вигравав і не в таких, як ти, — відказав Мюллер, складаючи в шахівницю фігури.

— Давай іще раз розставимо фігури, і ти мені поясниш, що я невірно робив! — наполягав Шнайдерайт.

— Усе! — категорично відрубав Мюллер і закрив шахівницю. — Ти любиш правду? От і гаразд!

Шнайдерайт мовчки слухав. Потім устав і заходив по невеличкій кімнаті.

— Ти вважаєш себе вмілим і небезпечним гравцем, хоч не маєш ніякого уявлення про шахи, — сказав Мюллер, відкинувшись на спинку стільця і тримаючи в губах погаслий недопалок. — Пересуваєш фігури, мов хлоп’я, що грається кубиками. Та це ще півлиха, адже тобі й не обов’язково бути справжнім шахістом, але ти сідаєш за шахівницю, наче гросмейстер, бездумно соваєш фігури і уявляєш собі, що робиш хитрі й оригінальні комбінації. І коли потім через свою бездарність потрапляєш у критичне становище, то вдаєшся до насильницьких заходів і від того ще невблаганніше йдеш назустріч поразці.

Шнайдерайт перестав ходити по кімнаті.

— Критика нищівна, — промовив він. — Що ж мені робити?

— Не грати в шахи, — відказав Мюллер. — Грай, скажімо, в доміно, коли тобі нікуди подітися від нудьги, але тільки не в шахи. Шахи — це, так би мовити, макет всесвіту і одночасно вища школа діалектики.

— А коли я будь-що хочу грати в шахи?! — наполягав Шнайдерайт.

— Тоді вчись! — порадив Мюллер. Він акуратно поклав шахівницю й фігури в портфель. — Для цього є книжки, я тобі дістану одну з них. Але не зазубрюй, а намагайся збагнути суть справи. Чому б тобі не організувати шаховий гурток у своїй молодіжній групі? — Мюллер старанно закутав шию сірим шарфом. Шнайдерайт, щоб допомогти Мюллеру, зняв з вішалки куртку.

— Кожен, хто сьогодні не хоче бути халтурником, — сказав Мюллер, — мусить обов’язково оволодіти якимось мінімумом теорії.

Шнайдерайт стояв нерухомо, так і тримаючи куртку в руках.

— Та це я знаю, — задумливо промовив він. — Я це чув ще від батька: «Без революційної теорії немає революційної практики».

— Ну от, — зауважив Мюллер, і в куточках його очей збіглося безліч дрібних зморшок, — тепер і твій розум осяяла гідна думка.

Шнайдерайт знову заходив по кімнаті, а разом з ним помандрувала й Мюллерова куртка.

— Скажи відверто, чого це тобі заманулося грати зі мною в шахи? — поцікавився Горст.

— Я дуже погано знав тебе, — відповів Мюллер. — А зараз уже знаю трохи краще.

— Погано знав, який з мене шахіст? — допитувався Шнайдерайт. — Чи який комуніст?

— Що за дивні запитання! — промовив Мюллер і знову сів. — Так, ніби ти не в усьому однаковий! Невже тобі здається, що в політиці ти інший, ніж у шахах? У тебе замало знань і справжньої розсудливості бракує, до того ж ти гарячий і невитриманий.

Шнайдерайтове обличчя спохмурніло.

— Згадай хоча б, як ти повівся на зборах соціал-демократів? — сказав Мюллер.

— Ти тільки послухай! — перебив його Шнайдерайт. — Адже зараз найважливішим є питання робітничої солідарності! А тут підводиться отакий тобі «соці», типовий угодовець, що за часів гітлерівського режиму просидів у запічку, і починає верзти, щоб ми, мовляв, не піддавалися лівим. Тут треба тільки кулаком… — скипів Шнайдерайт.

— Ні! — заперечив Мюллер. — Кулак тут ні до чого!

Вигляд у Мюллера був страшенно стомлений. Він одчайдушно боровся з черговим приступом ядухи — розстебнув джемпер і комір сорочки, увесь якось миттю осунувся, але вів далі уривчасто:

— Удар кулаком — це вже останній, але не кращий захід. Сьогодні, в наших умовах, та ще коли ти серед товаришів по класу, ударити кулаком — значить визнати своє безсилля і невміння орієнтуватися в ситуації. Сподіваюсь, ти це зрозумієш, товаришу Шнайдерайт! — На чолі в Мюллера виступив холодний піт. — А того базіку, — продовжував він, — приструнчили б і самі соціал-демократи, і це вплинуло б на нього більше, ніж твій окрик.

Мюллер замовк. Ядуха потроху попускала. Він витяг носовичок і старанно витер потилицю й підборіддя.

— А щодо соці… Звикай ставитися до них по-іншому! Невже жодного з них не було з тобою в камері? Тож-то!

— Що стосується товаришів по класу, тут ти маєш рацію, — погодився Шнайдерайт. — Але ж ти невдоволений мною і через те, що я терпіти не можу Бернгарда! Цей Бернгард або, скажімо, Гольт — це ж буржуї. Невже, по-твоєму, я повинен спокійно дискутувати з ворогами? — Він зупинився біля письмового столу. — Хіба ти забув, скільки лиха вони заподіяли світові? Такі типи, як Гольт, спокійнісінько зносили і навіть схвалювали масовий терор. Коли б не такі суб’єкти, як оцей Гольт, революційні маси змели б примару гітлеризму і визволили б нас із тюрем і таборів!

Мюллер заплющив очі. Від слабості на чолі в нього знову виступив піт.

— Цей сон і мені колись снився, — промовив тихо він, — сон про народний гнів, від якого падають мури в’язниць…

Він замовк і встав.

— І не лише уві сні я мріяв про це, — додав він, — я боровся, роздмухував полум’я і ніколи не припиняв боротьби. — Мюллер знову замовк. Задумливо дивився на Шнайдерайта. — Ти говориш про ворогів, — вів далі він, — і маєш на увазі лише фашизм, буржуазію. Але у нас їх багато, якась часточка ворога є навіть в кожному з нас. Запам’ятай: ми прагнемо змінити звичний світ. Але до цього світу належимо й ми з своїми звичками і бажаннями. — Мюллер говорив усе повільніше. — Ми, комуністи, знаємо закони історії. Ми не маємо права ні на мить забувати про те, що суспільство розвивається в боротьбі протиріч. Сліпота в цьому питанні — смертельний ворог, що причаївся у наших грудях.

Якусь мить Мюллер дивився Шнайдерайту просто в вічі. Потім спокійним звичним тоном продовжував:

— Люди, які хотіли визволити нас з в’язниці, самі сиділи в ній, а хто там не сидів, той і не думав нас визволяти, той здебільшого був напоєний отрутою, одурманений брехнею і страхом. Що ж до мас, то вони були залякані, як ти й сам кажеш, кривавим терором, а багато хто про це взагалі нічого не знав! Тому що не тільки люди жили за фашизму, а й фашизм жив у людях. І зараз ми мусимо навчити людей розуміти, що таке свобода і хто такі ми. А наш ворог?.. — Він затарабанив кісточками пальців по столу. — Наш ворог не той, хто ще й сьогодні не розуміє ні нас, ні що таке свобода, а той, хто перешкоджає нам пояснювати людям, хто ми такі й що таке свобода, тобто той, хто в цій справі діє проти нас.

— А Бернгард? — запитав Шнайдерайт. — А Гольт?

Мюллер нарешті вдягнув куртку.

— Важко сказати, — відповів він. — Бернгард працює. Як на справжнього ворога, то він надто відвертий, а от чи вистоїть він… Не знаю. А Вернер Гольт — це просто скалічений і розбещений хлопець. І взагалі він зліплений за сучасним національним стандартом. З ним тобі доведеться попрацювати. Таких, як він, хоч греблю гати, і їх ми мусимо завоювати на свій бік. Для цього й існує ваша молодіжна організація.

Вони вийшли з барака.

— Я проведу тебе трохи, — сказав Шнайдерайт.

Було холодно й сиро. Вулицями гуляв осінній вітер. Шнайдерайт поцікавився:

— Як ваші справи з автоматом?

— Слюсарям доведеться з ним поморочитися, — відповів Мюллер. — Така складна машина не могла ж півроку пролежати під руїнами без того, щоб не зіпсуватися.

— Це не машина, а просто чудо! — зауважив Шнайдерайт. — Ось у нашій професії машин ще зовсім мало!

На розі вони зупинилися. Несподівано Мюллер запитав:

— Скажи, ти не помітив якихось змін у моєму вигляді?

Шнайдерайт замислився. Мюллер, як завжди, виглядав погано. Його мучила ядуха.

— От бачиш! — задоволено вигукнув Мюллер. — Отже й ти помітив, що я поздоровшав! А все через те, що тепер мене лікує професор. — Мюллер, тримаючи в губах недопалок, задрав голову і кілька секунд вдивлявся у нічне небо. — Це, безсумнівно, його заслуга! Інші лікарі, оті халтурники, мучили мене дігіталісом або намагалися вкласти в ліжко! Професор знає краще, що мені треба. Він лікує мене уколами вітамінів, і це таки здорово допомагає! — Мюллер простягнув Шнайдерайтові руку. — Побачиш, завдяки професору Мюллер ще протримається зиму!

5

Коли Гольт прийшов до Гундель попросити пробачення за безпідставну образу, вона вдала, ніби нічого й не трапилось, і зразу ж заходилася розповідати йому про агітаційний вечір:

— Ми склали програму, але ніяк не можемо знайти підходящого залу!

Гольт вирішив скористатися з нагоди і загладити свою провину. В їхній школі міський комітет молоді організував різні гуртки, і Готтескнехт був, так би мовити, зв’язковим між комітетом і школою.

— Якщо потрібен актовий зал, доведеться нам звернутись до Еберсбаха, — сказав Готтескнехт. Він тримав Гольта за рукав. — Чому ви ніколи не завітаєте до мене? А, навпаки, навіть якось уникаєте мене! Що з вами діється?

— Нічого, — відказав Гольт. — Хіба лиш те, що я при всьому своєму бажанні не можу упоратися з навчанням. Все вилетіло з голови.

— Ви на диво слабовольна людина! Невже ви гадаєте, що вашим товаришам легше? Так у чому ж справа? Не робіть такої кислої міни і пришліть до мене ваших молодих людей!

Так почалося знайомство Готтескнехта з Гундель і Шнайдерайтом. Він переговорив з Еберсбахом, а потім сказав їм:

— Отже, можете проводити репетиції в актовому залі, і не соромтесь, приходьте до мене, раптом чимось стану у пригоді.

Наступної неділі,— це було вже в листопаді,— всі зібрались біля барака, який Шнайдерайт уперто називав Будинком молоді, щоб разом іти на свою першу репетицію.

Шнайдерайт виглядав Гундель і ненароком перечепився об милиці Гофмана. Гофман сидів на обвугленому штабелі дощок, серед сміття.

— Та забери ти свої милиці! — буркнув Шнайдерайт. — І невже не знайшов іншого місця, що вмостився на мокрому згарищі?

— Якщо тобі не до вподоби мої трохи закаляні штани, — огризнувся Гофман, — то пошукай собі шляхетнішу компанію.

Така відповідь розізлила Шнайдерайта. Але саме в цю мить він побачив Гундель і, пересвідчившись, що вона сама, притамував злість.

— Сьогодні репетиція на сцені, в школі на Грюнплац.

— Оце так штука! — вигукнув Гофман і схопився за милиці.— Та це ж моя школа! — Він запалив тоненьку самокрутку.

Сьогодні, оскільки була неділя, Гундель підв’язала волосся не чорною, а червоною стрічкою.

— Ну як, обжилася у новій кімнаті? — поцікавився Шнайдерайт.

— Скажи, чи правду кажуть, що сон, який присниться в новій хаті першої ночі, сповнюється? — запитала у відповідь Г ундель.

— Як ти можеш таке говорити! — вигукнув він. — Це ж забобон! Марксисти не вірять у забобони!

— А шкода, — промовила Гундель.

— Чому? А що тобі приснилося?

— Та нічого. Раз це забобон і все одно не сповниться…

— А ти все ж скажи! — наполягав Шнайдерайт. — Розумієш, можливо… треба б дізнатись… а може…

Але Гундель тільки похитала головою.

На порозі школи їх зустрів швейцар. Він був вельми невдо-волений розпорядженням Еберсбаха пропустити в школу так багато сторонніх.

— Щоб був мені абсолютний порядок! — наказував він. — Ану, взятися по двоє за руки! В колону шикуйсь!

Гофман протиснувся в двері і повиснув на милицях перед швейцаром.

— Невже, по-твоєму, я теж повинен стати в колону, га? — І він пострибав у вестибюль, а за ним рушили й всі інші. Двосвітний актовий зал вражав своєю урочистістю, він був обшитий темними панелями. Вздовж задньої стіни нависав балкон, який зліва переходив у галерею. От на такій сцені можна по-справжньому оцінити, чого варта програма!

Шнайдерайт усівся поряд з Гундель в залі для глядачів у першому ряду і витяг свої нотатки. Підняли завісу, за нею виявилось є ще одна — прозора, сріблясто-сірого кольору, крізь яку, ніби в тумані, виднілася сцена.

— Починаємо! — скомандував Шнайдерайт.

Але йому перешкодили. Одні з дверей, що вели до залу, розчинилися, і ввійшов Гольт. Він окинув поглядом зал, ніби когось шукаючи, і рушив просто до Гундель і Шнайдерайта.

Перед цим Гольт сидів у своїй мансарді і ніяк не міг зібратися з думками і взятись за уроки. Йому не давало спокою те, що Гундель у цей час була разом із Шнайдерайтом. Тож він зрештою залишив усе як є і подався до школи, хоч перспектива зустрітися з Шнайдерайтом не радувала його. Завжди і скрізь оцей Шнайдерайт! Але перед ним він не поступиться! Нізащо й ніколи не віддасть йому Гундель!

Побачивши, як Гундель зраділа з його приходу, Гольт і собі повеселішав, навіть подав Шнайдерайтові руку і, не знімаючи кашкета, примостився позад них у другому ряду.

Шнайдерайт сидів, поклавши ногу на ногу, тримаючи на колінах свої нотатки. Він був не в гуморі.

— Другий відділ! — командував він. — Давайте хор!

Гундель разом з іншими пішла на сцену. Гольт не зводив з неї очей. «Називати оце хором — просто шахрайство, — відзначив він у думці.— На величезній сцені стояло душ десять-дванадцять. Голоси звучали фальшиво й безсило. — Кумедно! Невже Шнайдерайт не розуміє цього?»

Шнайдерайт насупився. Він поманив Гундель зі сцени.

— Ану послухай звідси! Іще раз!

Гундель і Шнайдерайт перезирнулися. Гофман, що був забрався у найвіддаленіший закуток, прискакав на милицях центральним проходом уперед.

— Хоч я й був лише обер-п’яницею, — заявив він, — але це звучить просто жахливо!

І ось всі стоять півколом перед Шнайдерайтом. Гундель обернулася до Гольта:

— Вернер, а як ти вважаєш?

— Нікуди не годиться!

Шнайдерайт аж підскочив.

— «Не годиться…» Вже від самих оцих слів я просто скаженію!

— Даруйте, — відказав Гольт. — Я гадав, що тут можна відверто висловити свою думку! — Він відкинувся на стільці і іронічно додав: — Адже ви того вечора так натхненно говорили про демократію!

— Мюллер дістане нам акордеон, — швиденько вставила Гундель, — і тоді все це, напевно, звучатиме краще.

Шнайдерайт махнув рукою. Він не тішив себе ілюзіями. Потилицю йому аж пік погляд Гольта.

— Далі!

Зі сцени хтось так пробелькотів вірш Гейне «Ткачі», що хотілося заткнути вуха й тікати.

— Далі! — командував Шнайдерайт. — Наступний номер!

Хтось, імітуючи, звичайно, Буша [44] і весь час пускаючи півників, виконував іспанські пісні.

— Далі!

Далі йшов народний танець. Хлопці почали насвистувати мелодію, яку мав колись виконувати акордеон, і на сцені закружляло чотири пари. «Комедія!» — знову подумав Г ольт.

Обличчя Шнайдерайта ще більше спохмурніло. Це не програма, нею нікого не переконаєш.

Гундель прикусила нижню губу й замислилась. Шнайдерайт повернувся до Гольта і, з усіх сил намагаючись бути люб’язним, запитав:

— А що ти… ви скажете з цього приводу?

— Чудово, аж дух захоплює! — промовив Гольт. — Адже ви хочете саме це від мене почути, чи не так?

Шнайдерайт схопився на ноги, що аж стілець перекинувся. Гольт також підскочив. За мить Шнайдерайт нахилився за стільцем, грюкнув ним по паркету і знову сів. Гундель заспокійливо взяла його за лікоть і глянула на Гольта.

Гольт підніс руку, ніби збирався витерти чоло, та тільки насунув кашкет на самі очі. Цю картину він надовго запам’ятає: Гундель поряд із Шнайдерайтом, тримає свою руку на його руці. Так, вона належить йому, Шнайдерайту!

Гольт розсунув стільці і пішов з актового залу. Перетнув Грюнплац. Доріжки були вкриті опалим барвистим листям. Засунувши руки в кишені і понуривши голову, він ішов усе тихіше й тихіше, аж поки зовсім не зупинився. Розгріб ногою листя, і воно зашелестіло. Зів’яло, все зів’яло й засохло. Все, що він колись любив і що було миле його серцю, тепер втрачене, втрачене попри його волю. Перед ним постало лице Гундель, її усмішка, її погляд. Це все, що в нього ще лишилося і що було дороге йому. І це також він має втратити. Ідучи далі, Гольт думав про людей, що його оточували, розмірковував про своє теперішнє життя, якого не розумів.

— Вражені сліпотою, — промовив він уголос. Потім попрямував на трамвайну зупинку і став чекати. Коли під’їхав трамвай, протиснувся у переповнений вагон і поїхав до Готтескнехта.

Шнайдерайт з полегшенням зітхнув лише тоді, коли за Гольтом грюкнули двері.

— Отже, продовжуємо перший відділ. — Він помітив, що Гундель прикро вражена. — Поки що дивись сюди, — попросив він. — Про Гольта поговоримо пізніше.

Тема — робітнича єдність. Колись Шнайдерайт плекав думку зробити натхненну доповідь, але Гундель рішуче запротестувала.

— Агітаційний вечір і доповідь — речі несумісні,— сказала вона тоді. І коли, нарешті, проголосували, то, на радість Гофману, Шнайдерайт зазнав поразки.

— Ну гаразд, хай буде по-вашому, — збентежено сказав він. — Але що ж ви пропонуєте? Може, давайте силами драмгуртка поставимо п’єсу?

Усі погодились. Але де ж її взяти?

— Де взяти? — перепитав Шнайдерайт. — А ми самі напишемо!

Потім він просиджував цілі ночі з судорожно затисненим у пальцях олівцем. І от зараз на сцені показували те, що він написав.

Обідня перерва на будівництві. Між мулярами точиться розмова. «Страшні руїни!..» — говорить перший. «Але ж, товариші! — вставляє другий, — як це могло статися?»

— Та не стійте ви отак, бовдури, дідько б вас забрав! — вигукнув Шнайдерайт.

Проте «артисти», як і досі, не знали, куди їм подіти руки.

«От бачите, товариші,— продовжував хтось на сцені,— якби ми тоді були згуртовані…» І після цього все ж була прочитана доповідь Шнайдерайта.

— Досить! Все! Закінчуйте!

В цю мить до них потихеньку підкрався чоловік у жовтих фетрових черевиках; він уже довгенько стояв, ніким не помічений, біля дверей і попихкував кривою люлькою. Це був старий Еберсбах. Гундель підвелася, Еберсбах вийняв з рота люльку і відрекомендувався: «Евершбах».

— Ну й кумедні ж ви, як погляну на вас! — Мундштуком своєї люльки він ткнув у груди Шнайдерайта. — З крайніх лівих, чи не так? А я думав, що комуна — це те, що потрібно для робітничої єдності.— Він показав люлькою на сцену і, посміхаючись, додав: — Чогось кращого, що б зашкодило об’єднанню робітників, й не вигадаєш!

Гундель обурилась.

— Ви не маєте права з нас глузувати!

Еберсбах нахилився до неї і сказав:

— Ти поглянь на неї! — Потому узяв її за підборіддя й додав: — А ти гарненька! Нічого, помовч! Ти таки справді гарненька! А зараз іди на сцену і повтори усе те, що тут читали. Тобі повірять, що б ти не говорила.

Шнайдерайт одвернувся. На губах у нього грала глузлива посмішка. Він позбирав свої папірці.

— У суботу, як завжди, за лопати… А в середу ввечері проведемо репетицію в Будинку молоді!

— Та ти, я бачу, образився? — запитав Еберсбах. — Приходь і не вигадуй! Адже тут у залі вам набагато зручніше. — Він почовгав за ними до дверей і добродушно пробуркотів: — Мені приємно бачити таких диваків отут у себе! — А трохи згодом прокричав їм услід: — Наш шкільний гурток, може, зробив би це й краще за вас, але на такі ідеї у них не вистачить розуму!

Шнайдерайт повів Гундель у кафе, сяк-так обладнане на першому поверсі одного із спалених будинків. Вони сіли за круглий мармуровий столик, освітлений гасовою лампою, що висіла над стойкою. Окрім них, відвідувачів не було.

— Принаймні тепер ми знаємо, що так справа не піде, — сказав Шнайдерайт. — Але вечір відбудеться, тут сумніву не може бути. — Він сказав це якось розгублено. Офіціантка поставила їм на столик запалену свічку. Шнайдерайт замовив кухоль пива і грог.

— Як тобі сподобався Еберсбах? — запитав він. І, не чекаючи відповіді, запитав без усякого зв’язку з попереднім: — Що мав на увазі Гольт, коли говорив, що я буцімто не все знаю про тебе?

Офіціантка витерла стіл і церемонно подала напої. Коли вона нарешті пішла, Шнайдерайт допитливо глянув на Гундель, відпив ковток пива і промовив:

— Ну, гаразд. Поговоримо ліпше про агітаційний вечір. Про що ти увесь час думаєш?

Гундель не відповідала. Вона розв’язала червону стрічку і, тримаючи її в зубах, забрала зі скронь на потилицю волосся, потім знову підв’язала його.

— Я хочу зрозуміти, в чому тут справа, — промовила вона. — Мені наша програма здається непривабливою. І саме через це вона нікого не переконає.— І жвавіше: — Я знаю, що мені хочеться сказати, але не вмію того як слід висловити. Ми хочемо залучити до себе молодь, а показуємо сцени, яких самі, без її участі, поставити неспроможні.

— Що ж, по-твоєму, нам слід заявити, що ми, на жаль, їм нічого не покажемо, бо вони, мовляв, нам не допомагають?

— Зовсім не те, — відказала Гундель, — Уяви собі, що у нас на сцені вечір самодіяльності. Комусь захотілося станцювати народний танок. Та оскільки нас зовсім мало — нічого не виходить…

— Або хтось хоче зіграти в шахи, — збагнув Шнайдерайт, — але в нього немає партнера…

— В залі, напевно, сидітиме чимало шахістів, — додала Гундель. — Тепер ти мене розумієш? Ми заспіваємо пісню, і нехай це звучатиме жахливо, нехай в залі навіть вибухне регіт! Але тоді хтось обов’язково-таки скаже: це несправедливо. Хіба ви не бачите, що нас замало, що серед нас немає нікого, хто міг би з нами розучити пісню? Всі, хто знає слова, ідіть на сцену і співайте разом з нами… Можливо, хоч кілька чоловік підніметься, а тоді й пісня залунає краще, і всі таким чином збагнуть, що вони нам потрібні!

Шнайдерайт замислився.

— А якщо ніхто не підніметься до нас?

Гундель запропонувала:

— А ми посадимо в залі кількох наших товаришів і про все заздалегідь з ними домовимось. Це буде початок.

— Нас дуже мало, — заперечив Шнайдерайт.

— Ти чув, що сказав пан Еберсбах? Ну й кумедна же він людина, чи не так? Якщо шкільний гурток і справді вміє грати на сцені краще за нас, то нехай нам допоможе!

Шнайдерайт мовчав. Він втупився в полум’я свічки і бачив перед собою повний зал, бачив, як Гундель виходить на сцену і як, зрештою, увесь зал бере участь у виставі. Шнайдерайт відкинувся на спинку стільця і довго дивився на Гундель. І поступово на його обличчі не лишилося й сліду суворості.

— Кілька днів тому, — промовив він, — я шукав «Сілезькі ткачі» Гейне й прочитав кілька його творів. Я навіть не здогадувався, що бувають такі чудові вірші. Один з них я перечитував кілька разів і весь час думав про тебе: «Ти, мов квітка, така ж чарівна, ніжна, чиста…»

Вона нахилила до нього голову.

— А як далі?

— «Я дивлюся на тебе, — промовив він ледь чутно, — і туга поймає мені душу…»

Гундель ворушила губами, повторюючи вірші про себе. Потім вона спробувала усміхнутись, але від його погляду усмішка згасла.

— А Вернер мав на увазі,— почала вона, — можливо, ти цього не знаєш, — що ми знали одне одного раніше, ще з тих часів, коли я відбувала трудову повинність, і що я прийшла до професора лише заради Вернера… бо я тоді пообіцяла чекати на нього, аж поки він повернеться з війни.

Шнайдерайт провів руками по обличчю.

— Ну гаразд. Давай іще раз обговоримо програму. Ми маємо час до середи. А що буде з моєю аматорською п’єсою?

Вона винувато сказала:

— Горст, адже я не хотіла завдати тобі болю!

— Завдати болю!.. — зневажливо мовив він і нахилився до Гундель. — Ти мені не завдаєш болю, ні…— Він засміявся. — Я з іншого тіста, ніж твій Вернер! — І збуджено, ледве стримуючи себе, сказав: — Можу додати тільки одне: в тебе це здорово вийшло! Дала слово фашистові чекати на нього, а про своїх батьків навіть не подумала!

Гундель встала. Обличчя в неї зблідло. Кілька секунд вона постояла, потім знову сіла. Рухом голови відкинула назад волосся.

— Я не чула того, що ти тільки-но сказав, — мовила вона, — інакше я мусила б піти звідси, але я не чула тих слів, бо знаю і розумію тебе. — Її гордість була зламана. Дівчина ледве стримувала сльози. — Ти жорстоко й несправедливо образив мене, Горст! — вигукнула вона. — Подумай про це, адже ти мусиш зрозуміти!

Шнайдерайт хотів щось заперечити, але йому забракло слів, і він схопив її за руки.

— Я знаю, — почав він. — Але мені так важко, мені страшенно важко! Я мало не задихнувся від ненависті в тюремній камері, мало не вмер від туги за свободою… Мені було сімнадцять, потім вісімнадцять років… І я не хочу, не можу збагнути того, що в цей час за мурами в’язниці жили, можливо, навіть сміялися… що молодь мого віку в цей час ходила гуляти і що мої однолітки давали обіцянки одне на одного ждати… Я не розумію цього! — вигукнув він. — А ми? Невже про нас ніхто не думав?

Гундель вивільнила свої руки й почала гладити його кулаки, аж поки вони не розтулилися. Тоді вона знову поклала свої руки в його долоні, і так вони ще довго сиділи, не промовивши й слова.

Будинок Готтескнехта розбомбило; тепер він займав з дружиною невеличку кімнату під самим дахом у стандартному будиночку на південній околиці міста, неподалік від лісу. Гольт дивився на вкриті густим лісом пагорби, що поступово переходили в гори. Там, за ними, — Гегенгорст. Він мимохіть згадав Каролу Бернгард.

Готтескнехт зустрів Гольта привітно. Він був у домашній куртці, скроєній з якоїсь ковдри і розшитій зеленим шнуром.

— За те, що ви завітали до мене, ставлю вам «відмінно». Адже цим ви несказанно порадували мене!

Його мініатюрний кабінет був умебльований бідно: кілька забитих книжками етажерок, старовинна софа, низенький столик, табуретка.

Готтескнехт звільнив столик — склав у купку зошити і поставив чорнильницю з червоним чорнилом на книжкову поличку. Фрау Готтескнехт принесла чай. Це була жінка років за тридцять, трохи вища і, мабуть, старша за свого чоловіка. Вона працювала у міському відділі соціального забезпечення.

Готтескнехт налив Гольтові, як він висловився, «справжнього китайського чаю» з листя ожини. Гольт закурив.

— З мене непоганий психолог, — сказав Готтескнехт, — і я бачу — вас щось гнітить.

— Та ні, що може мене гнітити! — заперечив Гольт. Він затягнувся сигаретним димом. — Нічого такого немає!

— Шкода, — сказав Готтескнехт. — Дуже шкода! Але, звичайно, ваш візит мені приємний, навіть коли вас ніщо не гнітить. — Він дістав з етажерки люльку й кисет з тютюном. — З вами діється щось незрозуміле, і я часто запитую себе: для чого, власне, ви почали ходити в школу? Адже ви просто відсиджуєте час. Вилийте свою душу, Гольт, це нам усім необхідно! Але спершу розкажіть про все, що з вами було після блаженної пам’яті сто сьомої.

Гольт розповідав плутано, неохоче, лише про долю Гомулки трохи жвавіше й докладніше. Готтескнехт запитав:

— А як ви живете зараз, тут?

Гольт тільки знизав плечима. Готтескнехт мовчки попихкував люлькою.

— Розумію, — промовив він. — Загальна хвороба! Люди не можуть призвичаїтися до нових умов. Життя йде собі. Вулицями розгулюють росіяни, і, як не дивно, небо над нами не розколюють блискавки; та й взагалі все не так, як ми гадали. Ми трохи розчаровані, Гольт, що земля не дрижить і не розступається… — Він витяг з рота люльку, — а ми продовжуємо жити.

Гольт знову тільки мовчки знизав плечима.

— Я знаю, — вів далі Готтескнехт, — є й інше розчарування: мовляв, все було ні до чого, все було брехнею, вороги виявилися непоганими хлопцями, а вчорашні герої — злочинцями. Цього ви ніяк не можете осягнути, адже я» вгадав, чи не так?

Гольт відкинувся на спинку рипливої софи.

— З цим ще можна примиритися, — сказав він.

— Краще б я цього й не чув! — відказав Готтескнехт. — Треба не примиритись, а переконатися! — Він допив чай, відклав убік люльку і підвівся. — Ніхто краще за мене не знає, як важко дається таке переконання, а ще важче у відповідності з ним діяти. Адже між нами і тим, у чому ми маємо переконатися, так багато всього нагромаджено: наше минуле, яке нас сформувало, людське заскніння, егоїзм і, крім того, страх. Але сьогодні, так само як і раніше, ми повинні діяти у відповідності з своїми переконаннями. Ця проблема стоїть перед нами.

— А коли ви почали діяти згідно з своїми переконаннями? — запитав Гольт, і в голосі його забриніли глузливі нотки.

— Надто пізно, — відказав Готтескнехт. — До самого кінця я командував батареєю, і під моєю орудою були п’ятнадцятирічні хлопчаки, Гольт. Навіть не сімнадцятирічні, як ви. Батарею нашу перекинули на Схід, і вона мала взяти участь у боях біля Зеелових висот. І це з її застарілими гарматами без оптичних прицілів! Командир наказав мені по телефону: «Наводити по стволу!» Наводити по стволу… по швидких танках! Це був смертний вирок. Такого наказу я не міг виконати. І я відмовився його виконувати. За мною послали польову жандармерію. Але в останню хвилину росіяни повели наступ на нашу позицію, і ми без бою здалися в полон. В одному з таборів, у районі Кюстріна, у мене нарешті знайшовся час подумати про те, ким мені хотілося бути і ким я був насправді.

— Ви — порядна людина, сказав Гольт. — Ви були для нас батьком!

Готтескнехт гірко посміхнувся.

— Порядна людина… — повторив він. — Хіба можна за нелюдської системи бути порядним, не ведучи боротьбу проти цієї системи?

Гольт раптом відчув себе втомленим і знесиленим. Він думав про Мюллера, про Шнайдерайта.

— Я завжди тільки плив за течією, — сказав він. — Мене виштовхували в життя, у війну, в провину. Не розумію, чому це вважалось за можливе!

— Ми, німці,— зауважив Готтескнехт, — завжди надто багато вірили і надто мало знали.

— Але ж це не відповідь, — заперечив Гольт. — Бо знову ж таки напрошується запитання: чому?

Тим часом стемніло, Готтескнехт запалив свічку і задумливо сперся на етажерку.

— Знову на поверхню спливає старе питання, — промовив він немов сам до себе. — Бюхнерівське питання про обставини, що лежать поза нашою свідомістю… [45]

— Ви також нічого не знаєте! — сказав Гольт і на якусь мить відчув, що у нього в серці заворушилася злість. — Ви на двадцять років старший за мене. Але й ви нічого не знаєте! Ви говорите про критику духовної спадщини, а на уроках завжди повторюєте слово «гуманність». Та коли я запитую вас, чому я кочуся униз… Авжеж! — Вигукнув він. — Нестримно вниз, починаючи з самого дитинства, ви нічого не можете мені відповісти!

— Коли зазнають краху хибні уявлення про світ, — спокійно зауважив Готтескнехт, — то це не катастрофа!

І раптом Гольт майже все зрозумів. У тридцять третьому він був дитиною, а потім мусив їсти кашу, заварену батьками. Ось чому вони тепер або затушковують це питання, або сконфужено обминають його…

— Пане Готтескнехт… — Гольт підвівся з софи, широко розставив ноги і, не знаючи, куди подіти кашкет, надів його на голову, засунув руки в кишені, потому, пильно дивлячись на Готтескнехта, закінчив: — Ви голосували за Гітлера?

— Я?.. — промовив Готтескнехт і замовк. Він схилився над столиком, підніс люльку до свічки й прикурив. Обличчя його якось одразу постаріло й осунулось. — Так, — нарешті видавив він з себе. — Спочатку я голосував за партію центра, а потім, після тридцять другого, й за Гітлера.

Гольт витріщився на нього, не вірячи своїм вухам.

— Слухайте уважно! — промовив Готтескнехт. — Те, що я голосував за Гітлера, не має суттєвого значення. Він і без мого голосу став би диктатором. І якщо вам справді так важливо одержати відповідь на ваше «чому», то, будь ласка, поцікавтесь і причинами! Я скажу вам, як це я собі уявляю. Така вже була моя доля, що веймарська демократія дала мені лиш одну свободу — вибрати Гітлера.

Але Гольт його більше не слухав. Так, сам він в той час, коли Гітлер прийшов до влади, був ще зовсім дитиною, йому було тільки шість років. Його цікавили кульочки з цукерками, буквар та ще казка про сплячу красуню. У тому, що скрізь панує горе, він не винен. Відповідальність за це несуть батьки. А їм було начхати на відповідальність, вони принесли життя таких, як він, у жертву манії величі. Вони довели нещасну Німеччину до загибелі! Вони ганебно і безсоромно відвернулися від неї і свідомо стали на шлях війни і злочинів. Гольт усе більше й більше розпалювався. Тепер хай йому ніхто не говорить, що він цього не знав або не хотів — адже про все це писалося раніше і про все можна було прочитати, навіть про те, що нові землі треба завоювати мечем на Сході… І ті, хто ніс відповідальність за життя дітей, за благо країни, повинні були принаймні озирнутися назад і закликати на допомогу свій здоровий глузд. Їм треба було розібратися в суті подій, зазирнути за куліси, а не сліпо плентатись до урн для голосування, сп’янівши від гучних фраз! Це і є правда, від якої ніхто не заховається!

Ось він сидить, Готтескнехт, «батько батареї»! Тільки дурень міг би ще колись повірити цій генерації, і сто разів дурнем буде той, хто дозволить їй вирішувати свою долю!

— Спасибі, — сказав Гольт. — Я й справді йду звідси трохи розумнішим, ніж прийшов! — Він поправив кашкет і чемно додав: — До побачення.

6

У школі Готтескнехт і Гольт продовжували зустрічатися щиросердо. Але в листопаді Готтескнехт не раз відводив Гольта вбік і стурбовано або з докором запитував:

— Гольт, чому ви не працюєте разом з усіма? Ви ж не закінчите школу!

Гольт ухилявся від щирої відповіді. Він не сказав, що відвідування школи вважає безглуздям, що для нього уроки і домашні завдання з дня на день здаються все абсурднішими, такими ж, як і все його життя.

Лише Аренсові він ще вряди-годи звірявся з своїми думками.

— Те, що я знову ходжу до школи, — це нерозумна спроба ще раз почати звідти, звідки все обірвалося багато років тому. Та ще й при цьому удаю, ніби за цей час нічого не сталось.

Аренс тримався осторонь від усіх товаришів по школі, зате намагався зав’язати якнайтісніші стосунки з Гольтом.

— А чи не здається вам, що ви все трохи ускладнюєте? — запитав Аренс. — Нам треба перечекати, чимсь заповнити час, ми не можемо сидіти склавши руки, треба хоч що-небудь робити. — І він додав: — Німці планують, а росіяни, знай, роблять свою справу.

Це було під час великої перерви. Вони ходили туди й назад коридором.

— Я не знаю, що довелось вам пережити, — мовив Гольт. — Але скажіть, ви справді покінчили з минулим?

— А ви ні? — запитав Аренс.

— Ні, — відповів Гольт. — Є речі, про які я просто не можу згадувати. Але облишмо це. — Задзвонив дзвоник, вони повернулися в клас.

— Політінформація, — сказав Аренс. — Пан Гофман вже тут. — І, усівшись на своєму місці позаду Гольта, він зауважив: — Без цих політінформацій ми могли б і обійтися, як ви гадаєте? Висока політика — чудова гра, але віднині в неї гратимуть без Німеччини.

Готтескнехт сів на одну з вільних лавок. Гофман вискочив на милицях на кафедру і почав читати газетні повідомлення. План переселення, вироблений Контрольною радою. Утворення місцевого жіночого комітету. Рішення місцевих властей про націоналізацію всіх підприємств концерну Фліка. Нова постановка «Розбійників» Шіллера у міському театрі. Видача нових карток на промтовари. Воєнні збитки Радянського Союзу досягають суми сімсот мільярдів карбованців. Знайдено нові братські могили…

Гольт прислухався.

— У Бауцені знайдено кілька братських могил, — він слухав, а в ньому наростало якесь почуття страшенної пригніченості,— розстріляні есесівцями… Це, очевидно, в’язні концтаборів, що були евакуйовані в зв’язку з наступом частин Радянської Армії… і яких гнали Бауценом на Захід…

Гофман зійшов з кафедри, Готтескнехт розпочав урок, а Гольт усе ще сидів нерухомо. «Так, їх гнали на Захід, крізь прохід у протитанковій загорожі!» Спогади не полишали його навіть дорогою додому, а йшов він умисне якомога довше. З усіх картин минулого це була найнезабутніша, і тому зараз вона дуже чітко поставала в уяві. Туманний ранок. На протитанковому укріпленні мінялася варта, серед тих, що заступали, був і Петер Візе. Здалека, мов удари бича, долинали постріли. А потім колона пішла крізь загорожу. Це були привиди і все-таки жизі постаті, живі скелети, на яких теліпався смугастий одяг. На спині у кожного — червоний трикутник.

Гольт повернувся додому, коли батько вже обідав. Якийсь час вони сиділи мовчки, потім Гольт запитав:

— На що хворіє Мюллер?

— У нього підгострий септичний ендокардит, — відповів професор.

Гольт попросив пояснити, що це означає.

— Це невиліковна хвороба серця. Крім того, в концтаборі йому розчавили одну нирку, а в другій, яка ще виконує свої функції, у нього хронічний нефрит.

— А він знає, що в нього за хвороби?

— Влітку після визволення він деякий час лежав у лікарні,— сказав професор. — Хотів будь-що одужати, та коли дізнався про свій стан, наполіг, щоб його виписали.

— Навіщо? — запитав Гольт.

Професор підвівся, підійшов до вікна і втупився поглядом кудись просто себе. Стояв похмурий полудень.

— Навіщо? — перепитав він, стоячи спиною до сина. — Мюллер не захотів лежати в ліжку і виглядати смерті, яка, зрештою, могла б якийсь час і почекати. Він хоче зустріти її в самому вирі життя. Адже ти його знаєш. Розум у нього ясний, і він ще почуває в собі трохи сили. Він хоче жити — і він живе, без гучних слів, йдучи назустріч смерті.

У воротях Гольт зустрівся з Гундель. А що він рідко обідав разом з усіма, то й бачив її не частіше, ніж раніш, хоч і жили вони тепер під одним дахом. У Гундель тільки й було на думці, що агітаційний вечір, і вона почала розповідати Гольтові про часті репетиції. Але Гольт її майже не слухав. Дивлячись на неї, він згадав той день, коли стояв біля протитанкового укріплення, бачив перед собою відкриту могилу і думав: «Як же я тепер з’явлюся перед очі Гундель?» І раптом він збагнув, яка прірва пролягла між ними.

— Що з тобою? — запитала вона. — Всі говорять, що з тобою щось сталося.

Гундель поспішала, очевидно, вона йшла до Шнайдерайта: їх не одділяє прірва.

— Нічого зі мною не сталося, — промовив він.

«Шнайдерайт, — думав Гольт, — його так само кинуло в життя, як і мене, але хто розподілив ролі між нами, хто розверзнув прірву?»

— Ти маєш рацію — я тобі не пара. На мені надто багато бруду.

— Що це має означати? — запитала Гундель, нічого не розуміючи.

Але він лише хитнув головою і пішов.

В будинку Гольт наштовхнувся просто на Мюллера.

— Як ся маємо, Вернер? — привітно запитав Мюллер. Мюллер завжди був привітний. На лацкані піджака він носив червоний трикутник, той самий, що колись був у нього на спині. Про Гольта він знав небагато, але у таких, як Мюллер, гострий зір.

Мюллер потягнув Гольта за собою в кімнату засідань. «Не упирайся, все одно виявиться!» Фрау Томас накрила стіл на три особи і принесла полумисок з супом. Звичайно, у неї була якась новина, але ніхто не слухав її, і вона вийшла, залишивши їх удвох. Мюллер, не розстібаючи куртки, сів.

— Як справи в школі? — поцікавився він. — І як вам подобається менкебергська група антифашистської молоді?

— Щиро кажучи, вона мені зовсім не подобається, — сказав Гольт, — мене там лише терплять. Я їм чужий.

Мюллер здивовано глянув на нього.

— Невже ви хочете, щоб я й вам брехав?! — вигукнув Гольт. — Я не можу й з вами кривити душею! І я заявляю абсолютно відверто, що більше туди не піду!

— Але що це з вами сталося? — запитав Мюллер.

«Що зі мною сталося?»

— Я більше не заслуговую на ваше дружнє ставлення до мене, пане Мюллер. Не маю на це права. Коли б ви про все знали, вам би й на думку не спало бути таким привітним…

— Коли б я знав? Про що? — запитав Мюллер.

І Гольт не міг мовчати.

— У газетах повідомляють, що відкрито нові масові могили в Бауцені. Я також знаю одну таку могилу, я знайду її! Там поховано сім чи вісім чоловік, таких, як ви, у смугастому вбранні, з червоними трикутниками. Там лежить і Петер Візе, їх розстріляли есесівці…

— А ви, Гольт? Ви? — вигукнув Мюллер. — Негайно розповідайте!

— Я стояв і дивився, — сказав Гольт, і голос у нього затремтів. — Я стояв і дивився, з гвинтівкою біля ноги, і навіть пальцем не поворухнув.

— І це вам не дає спокою, чи не так? — запитав, якийсь час помовчавши, Мюллер. — Стояв і дивився… — повторив він, втупившись кудись повз Гольта. — Весь народ дивився. — Він розстебнув куртку, зняв шарф і додав: — Завтра вранці чекайте на мене біля заводських воріт. Підете зі мною і протокольно засвідчите, де знаходиться могила.

Скоро школа й зовсім обридла Гольтові; він більше навіть і не намагався опанувати учбовий матеріал. Сидячи на уроках, Гольт перебирав у пам’яті своє минуле. Він усе частіше думав про Зеппа Гомулку. Адвокат написав Гундель, що має приїхати у якійсь невідкладній справі з Нюрнберга в Дрезден. Цими днями він мусив бути в Дрездені. Колись адвокат був для Гольта єдиною людиною, що знала, яким шляхом іти. І він вказав цей шлях своєму синові.

Гольт поїхав у Дрезден. Про свою поїздку він нікому й слова не сказав, тільки залишив записку для Гундель, у якій просив повідомити про все батька.

Це була дуже втомлива дорога. Спершу Гольт їхав на підніжці, потім протиснувся в одне з переповнених купе і лише тут замислився над тим, що ж, власне, він хотів сказати доктору Гомулці.

Та адвоката Гольт у Дрездені не застав, той поїхав далі — в Берлін. Про це він довідався в передмісті Дрездена Радебейлі від Зеппової тітки, дружини зубного лікаря Гомулки. І Гольт відразу ж вирушив у зворотну дорогу, відчуваючи скорше полегшення, аніж розчарування.

У Дрезден Гольт повертався пішки. Біля Ельби він спустився вниз, до прибережних зарослей, і вийшов на кам’яну гатку, що виступала далеко в річку. Сіра каламутна вода хлюпотіла між камінням і утворювала вир, у якому весь час кружляла порожня пляшка. Добре, що він не застав адвоката. Все одно від нього, мабуть, нічого, окрім пустих латинських висловів, і не почув би. Але що робити далі? Віддатися на волю течії і чекати, що кудись-таки винесе?

Пішов дощ, хмари нависли зовсім низько над землею, почало темніти. Гольт накинув плащ-палатку і швидко пішов у напрямку міста. Він зупинився біля якогось освітленого бару, заплатив за вхід і потім мовчки сидів за одним із столиків біля натовпу танцюючих. До нього підсіло троє дівчат, зовсім молодих, у благеньких вечірніх сукнях. Дівчат тут взагалі було більше, аніж чоловіків. Розфарбовані обличчя вичікувально, ба навіть визивно при кожному новому танці поверталися до Гольта. Та він не звертав на них уваги. Докурив останню сигарету, намацав у кишені рештки грошей. Нарешті офіціант приніс якийсь дуже дорогий напій, що називався «Алколат». Гольт випив й замовив іще.

Зал був переповнений, тхнуло тютюновим димом і потом. Розвішані під самою стелею гірлянди, крейдяні розфарбовані обличчя, натовп, що рухався по паркету, — якщо це і є життя, значить, він про нього не мав уявлення, значить, він по-справжньому взагалі ще не жив. Гольт вирішив влитися у натовп танцюючих — може, й він відчує життя. Але він сидів, втупившись в лампу, палив. Скоро дівчата за столом перестали звертати на нього увагу.

Минали години. Розгнуздана п’яна веселість поширилася на всіх присутніх. Час від часу на паркеті нікого не лишалось, брязкіт оркестру вщухав. І тоді в вухах стояв лише приглушений гул голосів, що переривався жіночим сміхом.

Під час однієї з таких танцювальних пауз Гольтів погляд упав на чоловіка, котрий великими кроками йшов через зал просто до його столика. Це був великий і дужий чоловік у темному в білу смужку костюмі, в широких штанях. Його голова, з світлим як льон волоссям, височіла над пов’язаним яскравою краваткою коміром сорочки. Рум’яне дитяче обличчя з маленькими, мов у свині, очицями повернулося до Гольта. На якусь мить чоловік заціпенів, а потім враз кинувся до столу і загорлав:

— Оце так штука! Невже це можливо! Старий вояка! Друже, Вернер! Як ти тут опинився? Адже ти вбитий! Я сам бачив, як вони тебе уколошкали! — Він заревів ще гучніше: — Та скажи ж ти що-небудь, каналія! Як ти сюди потрапив?

Це був Феттер, живий Хрістіан Феттер! Він гатив Гольта по плечах і не тямив себе від радості. Гольту теж потрібен був час, щоб опам’ятатися. Феттер — живий, він не згнив під руїнами в підвалі. Ось він — живучий, мов кішка.

Феттер потягнув Гольта через увесь зал до свого столика і відрекомендував його якійсь дівчині років двадцяти. Феттер називав її Карлінхен. Кучерява, чорноволоса, з круглим жовтим обличчям, вона чимось нагадувала гарбуз. На її маленьких дитячих пальчиках яскравів лак, виблискували камінчики двох перснів. Феттер довго про щось шептався з офіціантом і кілька разів лазив у кишеню піджака по гроші. Офіціант приніс пляшку вишневого лікеру і, звертаючись до клієнтів за сусіднім столиком, сказав:

— Зараз йду до вас, панове, ось тільки цей пан розрахується.

Тим часом Феттер уже наповнив великі чарки.

— Ну, давай, за нашу зустріч! Будьмо!

Лікер обпік Гольтові горлянку.

Гольт не зводив очей з Феттера. Хрістіан був людиною простодушною. Штатський до самих кісток, самовдоволений, балакучий, він і справді був щасливий, що знову зустрів Гольта. Перед Гольтом на мить постав образ іншого Феттера, того, що стояв у підвалі з мотузком в руках і вигукував: «Тільки повісити! Негайно ж повісити у дворі на груші!» Тоді, зрештою, ніхто нікого не повісив, а Феттер був лише вівчаркою, що слухалася наказу свого хазяїна. Хазяїном був інший: Вольцов. А Вольцов — мертвий. Гольт не міг закинути Феттеру нічого, що повною мірою не відносилося б і до нього. На минулому, зрештою, треба поставити крапку.

Гольт випив ще чарку, потім ще і ще. Поступово напруження зникло. Життя, можливо, вже не таке й безвідрадне, якщо тільки навчитись сприймати його так, як Феттер, — немов бурхливий ярмарок, на якому можна знайти все, що тільки заманеться. Коли вірити Феттеру, то настав час необмежених можливостей, і хто не користується з цих можливостей, а йде розгрібати руїни, той просто йолоп! Феттер, у всякому разі, розгорнув уже неабияку діяльність. Він міняє панчохи на сигарети, зв’язаний з міжзональними ринками і має бариші, на які вже можна пристойно жити.

— Бери, що можна взяти! — вигукнув Феттер. — Давай, старий вояче, вип’ємо ще, все одно між амі й росіянами буде війна!

Він розповів також про свої домашні справи. Батько Феттера загинув у фольксштурмі, а мати живе тут, у Дрездені, в родичів, і тепер вона тихіша води.

— А ти, Карлінхен, тримай язик за зубами, щоб не заробити… Пізніше ми ще потанцюємо!

Тепер настала черга оповідати Гольтові, але Феттер був поганим слухачем. Він без упину перебивав Гольта:

— Що? Знову ходиш до школи? Та це вже ти, мабуть, зовсім з глузду з’їхав! І взагалі тепер тільки дурень може слухати батьків! Отже, у твого старого завод? Завод медикаментів? Це вже цікаво, адже там, напевно, є чудові товари! — Феттер в таких справах розбирався як бог. — Так, скажімо, за таблетки проти трипера або за щось подібне я плачу тобі по п’ятдесят марок за трубочку! — Феттер обурився: — Що значить, не буде діла? Якщо ти так житимеш, з тебе ніколи не вийде чогось путнього! За твоє здоров’я, старий вояче! — Він заходився розпитувати про давніх знайомих. — Ось, дивись, там тепер всюди є такі списки розшукуваних осіб. Тут можна знайти їхню теперішню адресу! — Феттер витяг з кишені кілька аркушів з надрукованим на гектографі текстом і кинув на стіл. Потім підвівся, поманив пальцем Карлінхен, і вона слухняно пішла услід за ним на танцплощадку.

Гольт узяв список і пробіг очима прізвища: «Барнім Ута, — прочитав він, — проживає у власному будинку, на березі озера Оберкрамена за перевалом Санкт-Блазієн, Шварцвальд, французька зона».

Гольт опустив аркуш. Відкинувшись на спинку стільця, він задумливо дивився в зал.

7

Готтескнехт ще раз заплющив очі на прогуляні Гольтом дні, і той знову почав ходити до школи. Феттер пообіцяв незабаром відвідати його, він говорив про великі плани. Гольт покладав на цей візит якісь невиразні надії. Можливо, зустріч з Феттером стане поворотним пунктом у його безцільному житті? І хіба перед ним вже зараз не розкрилися нові горизонти, хіба він думкою не вирвався нарешті за межі школи й заводу, від Гундель і Шнайдерайта? Ута Барнім жива! Минуло кілька днів, перш ніж Гольт звик до цієї думки. Ута жива, і можливо… Ні, вона, звичайно, не забула його.

Гольт відвідував уроки лише тому, що для одержання продовольчих карток йому потрібна була довідка з школи. А крім того, що б він робив цілими днями? Він мовчазний і неуважний сидів у класі, і вчителі вже поставили на ньому хрест.

— Хто не встигає, тому не місце у мене в школі, — заявив старий Еберсбах.

І лише Готтескнехт усе ще намагався усовістити Гольта.

— Гольт, далі так не піде! Хіба можна отак розпускатись!

Гольт мовчав. Готтескнехт допитливо поглянув на нього.

— Час уже пробудитися, Гольт! Глядіть, щоб не було запізно!

Але Гольт був глухим до всього. Він не хотів слухати ні Готтескнехта, ні кого іншого. Проте чимдалі наполегливішим вмовлянням Аренса він піддався і одного дня вирішив відвідати його.

З перших же днів грудня настала страшна для всіх зима, з снігопадами і лютими морозами. У Гольта не було пальта, він ходив у старому солдатському мундирі, піддягаючи товстий військовий светр і теплий шарф.

Аренси жили в Менкеберзі, в будинку, прибудованому до їхньої власної меблевої фабрики. Гольт сидів у кімнаті Егона Аренса і розглядав численні фотографії, на яких була зображена заміська вілла Аренсів, що стояла на березі штучного озера у горах.

— Вам подобаються ці місця? — запитав Аренс. — Я буду радий, якщо ви влітку поїдете туди разом з нами. — Він намагався будь-що завоювати Гольтову симпатію. — Побачите, ми чудово проведемо там з вами ще не одну неділю.

За чаєм, в одній з старомодно умебльованих кімнат, Гольт познайомився з батьками Егона; старшого брата не було, він поїхав у справах. Фрау Аренс була неймовірно товста жінка. Егон якось вже розповідав Гольтові, що його мати хворіла на одну з тяжких форм ожиріння, а саме — на гіпотиреоїдний адипозитас. При цьому Аренс жонглював медичними термінами, мов звичайнісінькими словами. Зараз фрау Аренс сиділа біля столу, за яким пили чай, майже нездатна поворухнутися, — така вона була товста, — і мало не задихалася. Щоразу після кількох сказаних нею слів їй бракувало повітря, вона притискала руки до величезних грудей і стогнала: «О боже… повітря!» Егон схоплювався і на кілька хвилин розчиняв вікно. Пан Аренс, фабрикант меблів, — сивуватий, випещений чоловік років п’ятдесяти. Від нього Егон успадкував красиву голову і очі з довгими віями. Він був привітний, жвавий і життєрадісний, готовий з будь-якого приводу вибухнути гучним реготом. Пан Аренс пив чай і жував вівсяні коржики, намагаючись обережно випитати в Гольта, що діється на заводі. Гольт чемно відповів, що, на жаль, не має про це жодного уявлення.

— У всякому разі, «Акціонерному товариству «Шпремберг», напевно, прийдеться не з медом! — сказав пан Аренс, старанно витираючи салфеткою кінчики пальців. — Втім, така доля чекає не лише великі підприємства! От побачите, майже вся промисловість буде націоналізована. Тільки моя фабрика ні! — вигукнув він та так зрадів, ніби рідного батька побачив. — Хоч я й нажився на воєнних поставках, виробляючи шафи для вермахту, але мене, напевно, викреслили із списка тих, чиє майно підлягає націоналізації, у винагороду за добрі діла!

Егон пояснив:

— У нас були робітники зі Сходу, росіяни. Батько справді піклувався про них якнайкраще, хоч за це й карали. Він видавав їм додатковий пайок, ковдри і медикаменти. Після розгрому люди засвідчили це протоколом.

— Мій чоловік, — озвалася й собі фрау Аренс, — завжди добре ставився до своїх підлеглих… О боже… повітря!

Егон кинувся до вікна.

Пан Аренс запитав:

— Ваша мати в західній зоні?

— І ви живете тут? — вигукнув Егон. — Просто дивно.

— А вам би більше хотілося жити в західній зоні? — запитав у свою чергу Гольт.

— Таж ні, зовсім ні! — вигукнув фабрикант. — Саме тоді, коли тут буде все по-справжньому націоналізоване, я враз позбудуся конкуренції! — Сказавши це, він зайшовся веселим сміхом, а коли заспокоївся, продовжував: — А поки державні підприємства почнуть виробляти продукцію такої якості, що зможуть конкурувати зі мною — о боже! — до того часу я вже давно лежатиму в могилі.

Гольт попрощався. Аренс провів його до дверей. Надворі лютувала хурделиця; йому стало холодно, і він підняв комір. «І ви живете тут? — бриніли у вухах слова Егона. — І ви живете тут?» Якась дівчина проминула Гольта і вже збиралася увійти в будинок, як Гольт притримав її за лікоть.

— Та це ж Анжеліка!

Вона нахилила голову набік і довірливо глянула на Гольта.

— Ходімо в кіно! — запропонував він.

Вона похитала головою.

— Я ж з вами майже не знайома!

— Ходімо. От і познайомимося!

Дівчина вагалась. Крізь пальто Гольт відчув тепло її руки.

— Не вийде, — сказала вона. — О шостій мушу бути вдома. На мене чекає бабуся.

— Вигадай що-небудь. Адже ти, напевно, у шкільному хорі? Скажи, що в тебе співка!

Дівчина вагалась.

— Добре, — промовила вона. — Сподіватимемося, що повірить! — Вона хотіла ввійти в дім, але Гольт затримав її.

— Скажи… скільки тобі років?

— Шістнадцять, — відповіло дівча.

— Обманюєш!

— Але мені вже сповнилося п’ятнадцять, — сказала вона.

Та Гольт раптом замислився: «І ви живете тут? Адже ви могли так чудово жити, навіщо ж було їхати сюди?.. Може, завітаєте до мене у Гогенгорст?»

— Знаєш що, Анжеліка? Біжи до бабусі, — промовив Гольт. — А в кіно ми підемо на той рік. Звичайно, якщо я буду ще тут. — Він кивнув їй і подався до трамвайної зупинки.

Гогенгорст лежав далеко за містом, ближче до гір. Тут було вже по кісточки снігу. Гольт довго блукав серед вілл і котеджів, шукаючи будинок доктора Бернгарда, і врешті таки знайшов його в самому кінці довгого ряду стандартних будиночків. Дзвоник не діяв, але крізь щілини у віконницях пробивалося тьмяне світло. Мабуть, подачу електроенергії вже припинено. А що йому взагалі потрібно від Кароли? Гольт уже хотів було вернути назад, та потім передумав, відчинив садову хвіртку і обійшов навколо будинку. Десь грали на роялі. В кінці саду над сараєм погойдувався ліхтар. Оце, мабуть, і є легендарний крільчатник доктора Бернгарда. Гольт через веранду ввійшов у дім. Він попрямував туди, звідки линули звуки рояля.

Відкритий кабінетний рояль стояв у вітальні. Обабіч пюпітра в бронзових канделябрах горіли свічки. Руки Кароли лежали на клавішах, вона була вбрана у вузьке плаття, у якому її стан здавався ще тоншим, а обличчя ще більш неземним. Побачивши Гольта, дівчина знітилася, припинила гру й почервоніла, але швидко опанувала собою.

— Чому ви перестали грати? — запитав Гольт. — Що це було?

— «Патетична соната», — відповіла дівчина. — Я злякалася, і тепер, мабуть, нічого не вийде. Карола вийняла з канделябрів обидві свічки і пішла, тримаючи їх в руках, попереду Гольта. «Мов ангел з світлом», — подумав він, посміхаючись.

Карола привела його в свою кімнату. Він оглядівся. Тут, за містом, все будило в ньому спогади.

— Тут так, як у Петера Візе! — промовив він. А Петер Візе нагадав йому Уту. Мисливська хатинка в Шварцвальді. Це дуже далеко звідси, але недосяжної мети не існує. Карола допитливо дивилась на Гольта. — Петер Візе хотів якраз стати піаністом, — пояснив Гольт. — Він часто грав для мене, а найохочіше Шумана.

— А де він тепер?

— Тепер він мертвий, — сказав Гольт.

Карола довго стояла біля дверей, мовчазно й нерухомо, потім взяла одну з свічок і на хвилинку залишила його самого. Гольт навіть не помітив, що вона вийшла. Він поринув у роздуми. Так, Петер Візе — мертвий. І хоч як безглуздо усе те сталося, він, власне, помер чудовою смертю.

Карола принесла вазу з яблуками, тарілку і ножі для фруктів. Вона сіла на постіль, застелену барвистою ковдрою, і промовила:

— Поки що мене не спіткали в житті ніякі труднощі. Але що значить втратити дорогого друга, це я зазнала на власному досвіді.

Він не вбачав у її словах нічого поганого і дивувався, чому вони викликають у нього почуття якогось обурення.

— Розкажіть мені про вашого друга, — попросила Карола.

Він заперечливо похитав головою.

— Ви, мабуть, часто згадуєте минуле?

— Я намагався багато чого забути. Але минуле переслідує мене. Ось завдяки Вам, наприклад, я згадав роки, прожиті в Бамберзі, роки свого дитинства.

— Спогади про дитинство — це найкраще з того, що ми маємо, — промовила вона, закинувши ногу на ногу і склавши руки на колінах.

— Можливо, — сказав він. — Але коли б я це твердив, то брехав би. Я втік з дому… Спершу в Гамбург, а потім на війну. Дома мені було нестерпно. Сьогодні я запитую себе — чому? Але облишмо це.

Він з обіду нічого не їв, тож взяв яблуко, витер його рукавом і заходився пожадливо гризти. Від яблука скоро лишився тільки маленький огризок. Почуття голоду вгамувалося. А що Карола сиділа мовчки, то в нього з’явився миролюбний і довірливий настрій.

— А знаєте, відтоді, як я побачив вас, життя вже не здається мені такою безнадією, — промовив він. — Але тут я ніяк не можу призвичаїтись до нових обставин, і всі здаються мені чужими.

— Я також вам чужа? — ледь чутно запитала вона.

— Так, — відказав він грубо. — Коли ви говорите про осінь, про сад, про тугу за далиною, у мене з’являється враження, ніби ви всі оці останні роки проспали. Та, можливо, колись і я був таким, як ви, можливо, все це є і в мені — просто припало попелом. Ви навели мене на думку, що, можливо, і для мене є ще якийсь вихід.

— Я так чудово розумію вас! — відповіла Карола. — Я не знаю, чому вам тоді захотілося піти з дому, але я знаю, як таке буває, коли рідні стіни робляться затісними і потяг за далиною стає непоборним. Ви довго були самотнім, а коли знову повернетесь у світ вашого дитинства, можливо, все, що раніше гнітило вас, видасться великим щастям.

Вона сказала якраз те, що йому й хотілося почути, аби прийняти якесь рішення. Та бажання заперечити їй було зараз таким сильним, що Гольт аж підвівся з місця. Він оцінюючим поглядом глянув на Каролу, — вона подобалася йому. Може, її слова й нісенітні, але стан у неї чудовий і сама вона виповнена життям, а він, Гольт, ще по-справжньому й не жив. Він заклав руки в кишені штанів і, не відводячи від неї погляду, сказав:

— Адже вам зовсім не байдуже, чи лишусь я тут, чи назавжди піду! Навіщо ж ви прикидаєтесь?

Вона опустила очі. Потім, збентежена його словами, встала і взяла свічку, щоб присвітити йому. Але Гольт забрав свічку у неї з рук і поставив на стіл. «Тільки не улещувати і не вмовляти». Він притягнув Каролу до себе, відвів її руки за спину, відхилив голову і поцілував просто в губи.

— Відповідай! — вимагав він. — Тобі байдуже, піду я чи ні?

— Мені буде дуже сумно, якщо я більше не бачитиму тебе, — сказала вона. — Але мене втішатиме думка, що завдяки мені до матері повернеться син і вона стане щасливою…

Нарешті об’явився Феттер. Він прийшов у суботу по обіді і одразу ж зчинив гамір. Його безтурботний голос чути було Гольтові аж на другий поверх. На щастя, Мюллер зранку кудись поїхав грузовиком, професор Гольт працював нагорі у своїй лабораторії, а Гундель, як завжди, була десь з молодіжною групою.

Феттер стояв у воротях з двома великими чемоданами і, показуючи рукою на сторожа, обурювався:

— Цей тип не хоче мене пропустити, чи ти бачив таке!

Феттер був у демісезонному картатому пальті й чорному напівтвердому капелюсі. Схопивши свої нелегкі чемодани, він важкою ходою рушив угору сходами услід за Гольтом.

«Феттер приїхав; це вирішує все». Гольт склав план дій на найближчі дні.

— Послухай! — сказав він. — Коли ти їдеш назад? Завтра? Гаразд. Ти візьмеш з собою лист до Ути Барнім.

— На це ще маємо час. — Феттер огледів усі закутки, кинув погляд у вікно на заводське подвір’я, нарешті усівся на ліжку. — І ти живеш у такому хліві! — здивувався він. — Приставав би ти до мене в компаньйони, ото було б діло!

В голові у нього — безліч планів. Він говорив про торговельні операції, завдяки яким, майже нічим не ризикуючи, з часом можна розбагатіти. Але є, звичайно, й ризиковані справи, які ведуть до значно швидшого успіху. От для цього йому й потрібен такий напарник, як Гольт.

— Зажди! — сказав Гольт. — Спершу ти привези мені відповідь на лист, тоді побачимо. — А сам подумав: «Тоді я продам душу чорту».

Вони вирішили піти кудись, де Гольт міг би спокійно написати лист. Гольт, не бажаючи нехтувати правилами пристойності, повів Феттера нагору представити батькові. Феттер зі шкури пнувся, аби сподобатись професору. Його дитяче обличчя аж сяяло, він торохтів без угаву. Так, він завжди захоплювався фільмом «Роберт Кох», колись йому теж хотілося стати дослідником природи, і він завжди, мовляв, робив різні екперимен-ти вдома на кухні з кислотою, і батько лупцював його за це, аж гай шумів, он як! У всякому разі, тут, в лабораторії, його все страшенно цікавить.

— Чи можна подивитись?

— Так, але нічого не чіпайте руками, — сказав професор.

Феттер вмить обійшов стіл, просунув голову у колишню ванну кімнату, де в дротяних клітках сиділи кролики, потім оглянув прилади, апарати, холодильник та інкубатор, і, нарешті, довго розглядав сусіднє приміщення, де професор Гольт зберігав хімікати і медикаменти. Потім він секунд з десять спостерігав, як професор працює, і вголос сказав:

— Дивлячись на всю оцю кропітку роботу, можна лише сказати: «Курка по зернятку клює та й сита буває!» — Виходячи, Феттер кинув жартома, що тут, мовляв, пахне чи то ефіром, або навіть чимось міцнішим. Гольт сердито виштовхав його в коридор.

На вокзалі вони здали чемодани Феттера на схов і пішли блукати вулицями. Сніг розтанув, але було ще холодно: ця перша повоєнна зима поставала перед людьми мов жахлива примара; сірі, безликі постаті юрмилися попід крамницями. Феттер витяг з кишені пачку сигарет.

— Товар екстра, «пелл-мелл», особливого формату…, — промовив він, скоса поглядаючи на Гольта. — І ти міг би мати все, що завгодно, коли б не був такою мамулою! У твого старого аж три бутилі чистого спирту, щонайменше літрів по десять у кожному. За кожен літр я кладу на стіл чотириста марок готівкою!

— Облиш! — сказав Гольт.

Феттер схопив його за лікоть.

— Там цілі пакети таблеток від триперу, на які попит більший, ніж на панчохи або на «честерфілд»!

— Облиш! — повторив Гольт.

Вони зайшли в якусь пивничку неподалік від вокзалу.

— Моя тутешня база, — пояснив Феттер, вітаючись з хазяїном.

Біля сьомої вони перебралися в танцювальний зал Ноймана. Феттер замовив спиртне і зник у натовпі танцюючих. Гольт лишився за столиком сам. Він пив, замовляв і знову пив. Йому не треба було багато. Скоро все навколишнє відсунулось кудись далеко від нього. Він витяг папір, який захопив з собою, і авторучку. Потім знову випив і почав писати. Почав зовсім просто: «Люба Ута! — Та нараз вилив на папері весь свій біль. — Я ніде не знаходжу собі місця. Життя мені здається чужим і осоружним. Я самотній, усіма покинутий, я мрію про тебе…» Абсурд. Брехня. Він зжужмив аркуш. Адже йому добре відома її глумливість. Гольт пив, аж доки лампи навкруги не засяяли ще яскравіше.

Кому потрібні оці зайві слова й безнастанні розпитування? Найкраще було б поїхати до неї без попередження. Але на це він не наважувався. Адже минуло більше двох років. З того часу багато води збігло. Зараз Ута живе в Шварцвальді, і хто знає, чи вона така ж, як раніше. А він сам? Хіба він залишився таким, як був? На той далекий, напівсвідомо прожитий час життя кинуло тінь, і лише одна світла цяточка світила йому з темряви: Гундель.

Гольт знову заходився писати: «Люба Ута, мені хочеться зустрітись з тобою. Якщо ти не заперечуєш, напиши мені «до запитання» в Любек». Він заклеїв конверт. «А що, як вона не відповість? Тоді поїду до матері або продам душу Феттерові».

Гольт пив, а Феттер весь час підливав. Взявши в Гольта конверт, він поклав його у бумажник між товстих пачок банкнотів по п’ятдесят марок.

— Дай мені грошей! — попросив Гольт і нетерпляче додав: — Ну-ну, розщедрюйся, адже ти купаєшся в грошах!

Феттер постукав себе пальцем по лобі, однак, трохи поміркувавши, знову витяг бумажник.

— Не хотілося, правда, цього робити, — почав він. — У мене зараз грошей обмаль — усі витратив на панчохи, але тисячу я тобі дам. Звичайно, під розписку!

Гольт написав розписку і сховав гроші в кишеню.

Попереду — довгий час нічим не заповненого чекання. Втім, Феттер обіцяв повернутися до різдвяних свят. Гроші давали Гольтові незалежність. Принаймні кілька вечорів він зможе милуватися, як все яскравіше загораються лампи, зможе хоч на мить заглушити тугу й втекти від безнадії.

8

З того часу, як поїхав Феттер, минуло понад два тижні. Якщо з ним нічого не сталося, то незабаром повернеться. У Гольта відлягло від серця.

Ось уже кілька днів, як він без будь-яких причин не ходив до школи. Хай собі викреслюють його зі списку учнів. А от уникати зустрічі з домашніми нелегко. Просто дивно, як це батько ще й досі не помітив, що він прогулює і безцільно тиняється вулицями. А втім, нічого дивного. У батька інші, важливіші справи. У нього завжди інші справи. З роздумами про батька Гольт упорався без особливих зусиль, а от з роздумами про Гундель справа значно складніша. Але й тут йому пощастило: Гундель була не з ним, а з отим Шнайдерайтом. І світ нарешті постав перед Гольтом таким, яким він є: дисгармонійний, розітнутий навпіл, суперечливий. Той світ, що вабив його своєю різноманітністю, що здавався йому зачарованим лісом, в центрі якого він бачив і себе самого, то все — вигадки дитячих та юнацьких років. Сьогодні таке світосприймання здавалося йому наївним. Воно було й благородне, і водночас кумедне. Існувало два світи, і їх розділяла прірва. А він, Гольт, стоїть на краю безодні і споглядає той, у якому думають, говорять і живуть не так, як він того бажає. Повоєнний час закинув його у цей чужий, незрозумілий світ Мюллера, Шнайдерайта, Гундель. Тут йому нічого шукати. Тут він — людина з того боку. А відтоді як він побував у Кароли, він зрозумів, що мусить відмовитися від потайного бажання стати іншим, аніж він був, жити по-іншому, аніж він жив. Він мусить вернути в те коло, з якого походив і з якого його вирвала війна, — в коло своєї матері, своїх родичів або Ути. Його місце серед них, і, можливо, він знайде там те, чого шукає — своє власне, справжнє життя.

Гольт цілком усвідомлював, що зазнав краху. Отже тепер необхідно зробити нову спробу, адже все життя ще попереду, і не можна прожити його так, як він живе зараз, — перечікуючи. Треба якось налагодити своє буття, аби лиш знати як. Може, це знає Ута або мати. А коли ні — то Феттер напевно знає. І якщо вже ніде йому не поталанить — він піде за Феттером і знайде спокій, абсолютний. Адже зараз щось гнітило йому душу. Він не знав, що то було, але воно болюче терзало його сумління, правда, чимдалі рідше й рідше. Почуття це виникало тоді, коли він ішов територією заводу або зупиняв свій погляд на людині в білому халаті чи грузовикові, що з гуркотом в’їжджав у ворота.

Від цього Гольта рятували тільки втечі. Втечі в місто, де він губився в людському потоці, втечі в німу самотність, у вир післявоєнних буднів.

Він тинявся вулицями, де рано завмирало життя, або ж заходив в якийсь з численних барів, що виростали скрізь мов гриби. Гольт розподілив позичені у Феттера гроші так, щоб вистачило на весь період чекання. Кілька вечорів довелося посидіти вдома. І в барі він здебільшого лишався наодинці з самим собою, навіть коли з ним за столиком хтось сидів. Гольт майже не танцював. Він дивився на лампи і спостерігав рух стрілок годинника.

Сьогодні все було, як завжди. Дзвеніли чарки, грала музика, наближалася північ.

І раптом запала тиша. Спалахнули всі лампи. Офіціанти з блискавичною швидкістю почали збирати виручку. В дверях замаячіли сині уніформи поліції.

— Стривайте, шановні, всім лишатися на місці!

На вулиці, пронизуючи млу світлом фар, стояла колона гру-зовиків. Гамір, регіт.

Облава!

Машини помчали до головного поліцейського управління. Але й цей епізод був, мабуть, не чим іншим, як новим атракціоном на вируючому ярмарку, що звався життям. Життям — від початку до кінця, від «алколата» до «Не блазнюй, хлопче! Все одно відбитки пальців у тебе знімуть. Для цього тебе сюди й привезли».

Кілька годин чекання в порожній кімнаті з дерев’яними лавками вздовж стін. На лавках ціла галерея чоловіків — старих і молодих, у плащах, у матроських штанях, у зім’ятих сорочках. І серед них Гольт. Спершу ще чулись жарти, сміх, а потім — саме чекання. Усіх огорнула втома. Лише вдосвіта, коли почали викликати на допит, всі знов заворушилися.

— Прізвище? Ліворуч! Праворуч! Гольт, Вернер? Нічого не значиться! Сюди, будь ласка, праворуч!

— Ну й пощастило ж тобі, інших відправлять в карантин!

— Зачекайте, ось сюди!

Письмовий стіл, двоє чоловіків у цивільному, в обох на вилогах піджака червоний трикутник.

— Перевірте, що він має при собі?

Всього триста марок.

— Залиште йому. Вісім сигарет? Ви їх купили з-під поли, не говоріть дурниць, такий сорт на картки не видають!

— Відпустіть його, немає за що затримувати! Слідуючий!

Надворі вже стояв день. В центрі міста, серед руїн, ківш екскаватора вгризався в купи щебеню. Спершись на вигорілий фасад, біля одного з будинків стояв Гольт. Гуркіт мотора різав йому слух. Він майже не відчував приниження, якого зазнав минулої ночі. Усе це зараз не мало ніякісінького значення. Він дивився, як, похитуючись, від’їжджали з вантажем щебеню грузовики, слухав, як ритмічно ревів мотор екскаватора. Ось широкі гусениці трохи підсунулись, і ківш врізався в руїни. Раптом гора щебеню поповзла і завалилася. Вгору знялася хмара куряви.

Мотор затих. Екскаваторник виліз із кабіни. З сусідньої ділянки прибігло кілька жінок у барвистих хустках. Хмара куряви розвіялась. Мов голодна паща, розкрився засипаний вхід у підвал.

Одна з жінок, не слухаючи застережень, спустилася в отвір. За кілька секунд вона, кричачи, вилізла звідти. Екскаваторник показав щось на мигах і побіг. Жінки кинулись услід за ним. Гольт непомітно переліз через купу щебеню і став спускатись вниз, в темряву, східець за східцем, все глибше й глибше.

В кінці сходів він наткнувся на перші трупи. Він пішов далі в підвал і запалив сірник. При тьмяному світлі Гольт побачив картину, яка назавжди закарбувалася у його пам’яті.

Трупи вже розклалися. Обличчя з вищиреними зубами. Обтягнені висхлою шкірою черепи, волосся пасмами сповзало на кістки чола. З порожніх очних западин на Гольта не впав жоден погляд. Наче дротяні вірьовки — жили на шиях. Колись це були люди — чоловіки, жінки, діти… Вони лежали скорчені на підлозі, зігнувшись, сиділи на дерев’яних лавках так, як їх застала смерть. Двоє усе ще тримали одне одного в кістлявих обіймах. Руки мумій, притиснуті від жаху до обличчя, визирали з запліснявілих рукавів, а на одному з них — червона, як кров, пов’язка зі свастикою.

Сірник погас.

«Люди — відображення тіней», — зринув у пам’яті Гольта рядок з гімна Піндара, який він колись прочитав. Він пішов назад, на промінь світла, що пробивався крізь вхід. Та раптом спіткнувся об щось таке, що піддалося, і, нахилившись в темряві, почув, як труп розсипається на порох: людина — відображення тіні.

Гольт, не звернувши ніякої уваги на зівак, пішов собі. Він знав: тепер в ньому вгамується все до останку, навіки зникне почуття страху, що він безглуздо змарнує своє життя, отак стоячи десь на його узбіччі.

Ні, ніхто не може безглуздо змарнувати власне життя. Життя саме безглузде. Свідки тому — трупи. У них теж були турботи, радощі, розчарування, пристрасті. Вони жили. І від їхнього життя нічого не лишилося, самий тлін і кістки. Усі їхні турботи були безглузді, вони безглуздо раділи, безглуздо гнівалися, безглуздо розпалювали в грудях пристрасть. Трупи їхні так само б лежали у темряві, якби на світі усього цього й не було: ні турбот, ні пристрастей, ні життя.

Про це слід пам’ятати понад усе, тоді й житиметься легко. Проживай життя, як можеш, — воно безглузде. Живи і дихай: чистий вітер несе тобі в обличчя сморід твого ж власного гниття. Іди й насолоджуйся коханням. На кістяку не лишиться й сліду високих почуттів, сорому чи хтивості. Все безглузде. А юнаки, що полягли там, на війні, вони знали про це, та мовчали. Кричать про це світові оті зотлілі під руїнами у підвалі.

Гундель і Шнайдерайт проводили тепер репетиції в актовому залі майже щодня. Участь в них брала і шкільна група. Програма викристалізовувалася. Незважаючи на всі труднощі,

Шнайдерайт не полишив наміру використати агітаційний вечір для пропаганди об’єднання робітничих партій. Його доповідь, зазнавши безліч змін, врешті перетворилася на справжню виставу.

— Чудове рішення, — похвалив Готтескнехт, що тепер часто бував на репетиціях, — оригінальне. Гундель за це можна поставити «відмінно». І як вам спала на думку така ідея?

— Я була в кіно, — відповіла Гундель, — дивилась «Броненосець «Потьомкін», і там я подумала: А може, для того, щоб сказати все, що хочеться, зовсім і не треба слів? Здається, ми на правильному шляху, але, на жаль, ще не все виходить.

— Можливо, справа в техніці, в освітленні,— сказав Шнайдерайт, — на сцені надто вже холодне й різке освітлення.

Готтескнехт замислився.

— Хай-но я поговорю з Лорентцом, це наш молодий колега, викладач математики і фізики.

Лорентц — хлопчина щонайбільше років двадцяти, мабуть, не старший за Шнайдерайта, товстощокий, з рудим, коротко підстриженим волоссям, що стирчало в усі боки, — відрекомендувався:

— Лорентц, через «тц», як великий фізик, але поки що — не такий знаменитий!

Заклавши руки за спину і схиливши голову набік, він довго стояв у центральному проході і пильно придивлявся до всього, що діялося на сцені. Потім попросив Гундель докладно розповісти йому про задум Шнайдерайта, і нарешті заявив:

— Справа ясна! Освітлення зі сцени треба прибрати, тут необхідні прожектори, реостати, кольорові світлофільтри, а також легке шумове оформлення — і все буде гаразд!

— Але де ми все це візьмемо? — здивувалася Гундель.

— Де візьмемо? — перепитав Шнайдерайт. — Пусте! Аби була людина, що хоч трохи тямить в електротехніці, і ми все зробимо самі!

До наступної репетиції балкон в залі перетворився на лабораторію середньовічного алхіміка. Лорентц переніс туди половину устаткування фізичного кабінету. Тепер вони удвох з Шнайдерайтом цілими ночами щось майстрували; ось і зараз Лорентц сидів поміж своїх прожекторів у хаотичному плетиві електропроводів.

— А це що за горшки? — запитала вражена Гундель.

— Реостати, — пояснив Лорентц, — цинкові пластинки, занурені у слабкий розчин сірчаної кислоти, зрозуміло? А тепер спробуємо!

Він заходився витівати якісь чаклунські маніпуляції, і в абсолютно темному залі ледь-ледь засвітилася рампа. Потім у синьо-зеленому промінні прожектора засяяла прозора газова завіса і сцену ніби оповив густий туман…

— Чудово! — сказав Готтескнехт після репетиції.— Ви, Гундель, безперечно, створите прекрасну виставу, що матиме великий успіх! А як справи з другим відділом?

— Ми посадимо в залі п’ятдесят ваших школярів, — пояснила Гундель, — вони й покладуть початок нашому взаємокон-такту з глядачами.

Прийшов Гофман без милиць; у нього, виявляється, був чудовий протез, який він спеціально надів, щоб зіграти свою роль. Сьогодні, як і після кожної репетиції, він заявив:

— Ну й паскудну ж роль ви для мене придумали!

Коли вони всі разом вийшли зі школи, Готтескнехт відвів Гундель вбік.

— Вам з Шнайдерайтом час би уже й зайти до мене. Як ви гадаєте? А крім того, я давно хотів запитати: скажіть, ви Вернера Гольта, який познайомив нас, добре знаєте?

Гундель зупинилась.

— Я живу на заводі, у його батька, — відповіла вона. — Але останнім часом ми майже не бачимося, інколи мені навіть здається, що він навмисно уникає зустрічі зі мною. Гольт говорить, що до обід він у школі, а потім до пізньої ночі вчить уроки у свого друга, на прізвище Аренс, коли не помиляюсь.

— Та що ви! — вигукнув Готтескнехт. — Ось вже кілька днів, як Гольт невідомо чому не приходить до школи. Тут щось не так! Мені давно слід було подзвонити його батьку.

— Чого хотів від тебе Готтескнехт? — поцікавився Шнайдерайт, коли вони йшли додому.

— Розпитував про Гольта, — відповіла Гундель. — Прогулює уроки і бреше.

Шнайдерайт, засмучений, важко ступав по снігу. Він узяв Гундель під руку, нахилився до неї і промовив:

— Час вже остаточно визначити дату вечора. Треба намалювати афіші. А запрошення Мюллер дозволив надрукувати на ротаторі. Тобі лиш доведеться одержати дозвіл на друк. А потім, напередодні вечора, ми підемо з запрошеннями у ресторани і бари, де збирається молодь. Ми мусимо вирвати її з отих спекулянтських кубел і прихилити на нашу сторону!

— А Вернера не треба… на нашу сторону?

— Ми не маємо часу бігати за кожним окремо, — буркнув Шнайдерайт.

У воротях Гольт зустрівся з Мюллером. Той саме виходив з сульфонамідного корпусу і мав завернути на заводське подвір’я, коли це на першому поверсі раптом розчинилися двері і фрейлейн Герлах гукнула:

— Пане Мюллер, Дессау на проводі!

Мюллер взяв Гольта за руку:

— Підіть, будь ласка, до Бльома, — у нього зіпсувався телефон, — і скажіть, що комісія прийматиме міст о третій годині,

На заводському подвір’ї Гольт побачив вже готову колію. Він подався вузькою стежкою поміж руїн в напрямку бараків.

Робочий кабінет Бльома — зовсім маленький; в ньому стояв письмовий стіл, стілець і вщерть заповнена книжками та папками етажерка. Крізь розчинені двері Гольтові було видно сусіднє приміщення, де за креслярськими дошками працювало кілька дівчат.

Бльом сидів за письмовим столом, сірий і непомітний, як завжди. Побачивши Гольта, він заметушився, встав, зачинив двері в сусідню кімнату, потис Гольту руку і запросив сісти. Він не дав йому й слова мовити.

— Я радий, що ви нарешті завітали до мене. Вас, звісно, цікавить, як просувається будівництво залізничної вітки. — І Бльом відразу ж заходився розповідати про проблему підгрунтя і викликане нею значне збільшення кількості розрахунків, про дренажні прошарки в земляному насипі і прусські нормативи для допоміжних колій. При цьому він зняв окуляри і підморгнув Гольтові.

Гольт знав, що Бльом швидко виявився незамінним працівником, але йому особисто він здавався надзвичайно кумедним. Дивак, та й годі! До нього, мабуть, ніхто серйозно й не ставиться. І коли інженер схилився над своїми паперами й таблицями, Гольту він видався дивовижним гномом, що сидить у відлюдному гроті, захаращеному цифровими таблицями, розрахунками і проектами. Нарешті Гольт таки передав прохання Мюллера. Відтак хотів було встати, але чомусь залишився на місці, ніби його щось тримало тут, попри його волю.

Бльом вислухав повідомлення неуважливо, не виявивши ніякого інтересу.

— Вам давно слід було завітати до мене, — мовив він. — Я вважаю, що ваша генерація повинна пройти усіма стежками, що ведуть у минуле. Адже це потрібно, аби уникнути помилок і хибних поглядів старшого покоління!

«Це так, — подумав Гольт. — Старше покоління заварило кашу, а мені доводиться її висьорбувати».

— Я людина чисел, — промовив Бльом. — Але маю і певний життєвий досвід. Життя, дорогий пане Гольт, до нас, простих людей, не дуже-то ласкаве…

Гольт підвівся — саме час піти. Але Бльом підніс руку, мов заклинаючи його лишитись.

— Ви зовсім не заважаєте мені, аж нітрохи! — Він статечно надів свої окуляри в нікелевій оправі.— І, крім того, для серйозної роботи зараз ще рано. Я працюю вночі. — Бльом усміхнувся. — Спершу повинен потонути в темряві цей спокусливий світ, розумієте? І лише коли «в нашій келії смиренній знов світло лампи спалахне…» — Він ще раз винувато усміхнувся. — Я людина цифр, і поезія чужа мені, але одну цитату з найвеличнішої німецької поеми — не драми! — ви мені дозволите: «В моїй душі…— гм… як же воно там далі… ага, — зринає видиво ясне»[46]. - І він якимсь молодецьким жестом провів рукою по волоссю.

Слова Бльома справили на Гольта сильне враження. Його уяву мимоволі заполонив образ, викликаний ними. Це — образ людини, що тікає від безглуздя навколишнього світу в науку, де розум знаходить розраду в собі ж самому. Він зачарував Гольта. Він ні з чим не вступав у протиріччя — ні з трупами, що зотліли на порох, ні з життям, що безглуздо проносилося повз нього.

— Спокусливий світ, — адже ви так сказали? — промовив Гольт, спершись ліктями на стіл. — А самі ви бачите якийсь сенс у житті? — Гольт знав, що Бльом біля двадцяти років навчався в технічних інститутах, університетах і будівельних академіях, що за ці роки посивів й облисів. — Задля чого ж такі неймовірні муки? — Задля чого ж ви живете, пане Бльом? — запитав Гольт.

— Чудово! — вигукнув Бльом. — Таке важливе питання слід ставити руба, в цьому ваша перевага, — а все тому, що ви молоді.

— Важливе?

Заледве питання зірвалось у Гольта з язика, як воно видалось йому банальним. Воно цікавило його ще в чотирнадцять років, і тоді на нього відповідали з пафосом: ти живеш для великої Німеччини, для фатерланду і таке інше. Pro patria mori [47]. Це звучало урочисто, піднесено, викликало високі почуття, а виявилося самою тільки заяложеною фразою, і Гольт назавжди втратив охоту запитувати — для чого я живу. Але сьогодні він все-таки запитав — хотілося знати, що про це думає Бльом. І коли, приміром, Бльом скаже, що живе для мирної демократичної Німеччини або щось на зразок отих гасел, які сьогодні можна прочитати на всіх транспарантах, він просто встане і грюкне за собою дверима.

— По-перше, я живу, — мовив Бльом, — щоб будувати якийсь цех, невеличкий залізничний міст і щоб від цього мати трохи втіхи. Крім того, я мушу приносити якусь користь своїм ближнім, без яких навіть існувати не зміг би, хоч, з другого боку, я й не відчуваю себе надто зобов’язаним людству. А як ви гадаєте, чому я зазнав невдачі в доцентурі з теорією чисел? Бо ж мої любі ближні керувалися отим горезвісним принципом, за яким багатство цінується вище, ніж талант!

Гольт чекав, що ж буде по-друге.

— По-друге, — вів далі Бльом, — покликання! Праця будівельника перекидає міст між роботою задля шматка хліба і покликанням. Любий пане Гольт, людина покликана пізнавати! Людина живе для того, — запально вигукнув Бльом, — щоб збагнути «почин думок і світу внутрішній зв’язок!»[48]. Пізнання — жодного іншого смислу життя не має! А найвища форма пізнання — це перехід строкатих, мінливих якостей у сувору, непідкупну кількість. Явище, що не вкладається в математичну формулу, — не пізнане. Але світ можна пізнати, і не вірте тим, хто це заперечує! Природа не дозволяє зірвати з себе покривало… Ні, пробачте… Але якщо хочете знати, тут великий Гете помилявся! Те, чого природа не хоче розкрити, ми здобуваємо в неї, звичайно, не з допомогою ричагів і гвинтів, а вириваємо з допомогою математики! І як все матеріальне визначається або може бути визначене математично, так і сама математика перевтілюється знову в матерію — в конструкції перекриття, мости або…

Двері розчинилися. Якийсь робітник просунув голову в кабінет. На мосту вже хвилин з двадцять чекає приймальна комісія, чекає половина заводу! І Бльом знову став непомітним чоловічком, що мимрив собі під ніс:

— О господи, куди ж це я їх приткнув? — Він шукав окуляри. Нарешті знайшов, схопив папку з паперами і подався, грюкнувши дверима.

Він залишив Гольта у стані якоїсь дивної розгубленості.

Незадовго до різдвяних свят нарешті повернувся Феттер. Він сидів на залізній койці, поставивши поперед себе обидва чемодани; вуха його з морозу аж палали.

— Я прямо звідти, — почав він. — Через Любек — Шверін. Це, правда, трохи манівцями, зате ніякісінького риску. — І Феттер заходився розповідати про свої махінації, говорив, що справи його вдалися краще, ніж він того сподівався.

— Який лист-відповідь? — перепитав Феттер. — Ах, так! Ні, не одержав, то була, мабуть, помилкова інформація, я тільки вчора запитував у Любеку. Хлопче, та не корч ти такої міни! — вигукнув він. — Ех і гульнемо ж ми сьогодні з тобою. Я тут знайшов чудовий куточок. Звичайно, ти — мій гість!

За останні дні випало багато снігу. Гольт мовчки крокував вулицями поряд з Феттером. У нього все ще не було пальта, і він мерз. Чи ж справді вірив він, що Ута відповість? Ута не написала. Він мусить їхати звідси, але куди? Гольт розгубився. Феттер потягнув його у якийсь під’їзд.

Бар нещодавно відкрили, і він називався «Танцювальний бар «Метелик». Освітлений знизу круглий поміст для танців, тьмяне червоне світло бра, офіціанти у фраках, усі з тоненькими вусиками.

Гольт і Феттер сіли за столик біля самого помосту. Для початку замовили пляшку «алколату». Феттер щедро виклав на стіл пачку сигарет. Ще рік тому він, побачивши дівчину, червонів по самі вуха, а сьогодні розв’язно озирався навколо.

— Отже, перш за все я організую для кожного з нас по гарненькій Карлінхен!

Гольт не відповів. Він жадібно пив чарку за чаркою. Хотілось одурманити себе, алкоголем, але тільки все ясніше відчував свою самотність. Повертаючись улітку додому, він ще мріяв про Гундель. А сьогодні?

Феттер ляснув долонею по столу.

— Ти що, спиш? — Він вилив усе, що залишалося в пляшці, Гольтові в чарку. — Бачиш он тих двох Карлінхен? Блондинка — просто чудо! Брюнетка, як на мене, надто худа, але тобі могла б підійти! Я зараз приведу їх!

Відставивши зад і випнувши груди, він гордовито, мов півень, рушив до дівчат.

Гольт вихилив ще чарку. Годинникова стрілка ворухнулася. І справді, Феттер привів обох дівчат! Але ритмічні звуки оркестру, танцюючі пари і приглушені труби — усе це раптом стало далеким-далеким. Тепер лишався тільки один вихід — податись у Гамбург до матері.

— Він завжди був трохи недоумкуватий, — винувато промовив Феттер, повернувшись до столика і побачивши, що брюнетка сидить біля Гольта й нудьгує. — Зараз я принесу чогось міцнішого, побачиш, як він розвеселиться. — І Феттер тут же підкликав офіціанта, витягнув з кишені жменю зім’ятих банкнотів, і за мить на столі стояла пляшка з яскравою наклейкою. Гольт пив. Коньяк обпікав йому горло. Феттер знову потяг свою Карлінхен танцювати. Дівчина, що сиділа поряд з Гольтом, палила і мовчала.

Після поїздки в Дрезден лише думка про Уту була Гольтові розрадою від того важкого почуття, яке огортало його в присутності Гундель. Він усього відцурався, а от Гундель не давала йому піти звідси. Вона була з ним усюди, її погляд, усмішку неможливо забути. Чи ж існувало на світі щось сильніше за неї, чи є така сила, яка б здолала її владу над ним?

— Ловіть момент, — горлав Феттер, обнявши свою Карлінхен, — він ніколи не повернеться! Насолоджуйтесь моментом! Будьмо!

І Гольт пив. Ще ясніше спалахнули лампи навколо нього. Він обернувся до своєї сусідки.

— Ходім танцювать.

Так, Феттер має рацію. Немає нічого могутнішого за момент, коли йому повністю скоришся. Він відчув у себе на потилиці руку дівчини, почув її голос:

— У тебе горе?

— Горе? Звідки б воно взялося. Як тебе звати?

— Мехтільд.

Світло під стелею погасло, а потім знову почало повільно загоратися. Гольт відвів Мехтільд до столика. Лише зараз він придивився до неї. Вона здавалась старшою за нього. Її обличчя, наскільки це дозволяв розгледіти товстий шар помади, було красиве.

— Німецька жінка не фарбується, — сказав Гольт.

Вона зневажливо скривила губи.

— Хто ти? На які кошти живеш?

— Я була балерина.

«Балерина? Ну що ж, можливо».

— А чого ти тут вештаєшся?

Вона сперлася підборіддям на руки і скорчила нудьгуючу міну.

— Маєш рацію, — промовив він. — Облишмо це! Не будемо розводитися про те» що жене сюди людей. Один тікає від життя, інший шукає життя, не треба взагалі багато говорити. — Ходім потанцюємо, Мехтільд! — Він міцно взяв її за плечі.— Тільки зроби ласку, піди і зітри помаду.

Вона похитала головою, але пішла. Коли Мехтільд повернулась, Гольт побачив, що вона навряд чи старша за нього. Вони пішли танцювать. Час збігав.

— Знаєш що, давай вип’ємо ще коньяку! — Феттер обняв свою дівчину і заспівав: — О моя Карлінхен, поцілуй мене…»

Гольт обернувся до Мехтільд, схопив її за лікоть і притягнув до себе. Він запитав, дихаючи їй прямо в обличчя:

— Ти живеш одна чи?..

Гольт замовк. Він дивився кудись поверх її голови в напрямку входу. У вестибюлі біля гардероба стояла Гундель. Ні, це не привид і не кошмар, це — Гундель, у своєму коричневому пальті, пов’язана білою хусточкою. Вона прийшла не сама. З нею був Шнайдерайт і ще якийсь хлопець з їхнього барака. Вони про щось говорили з офіціантом, потім до них підійшов директор і дозволив їм увійти. Гундель і Шнайдерайт у супроводі кремезного, мускулистого юнака ішли від столика до столика. Вони роздавали якісь папірці. В одному місці їх вислуховували уважно, в іншому безцеременно відправляли геть. Вони підходили ближче й ближче до столика Гольта.

Гольт оговтався. Він хотів відштовхнути від себе Мехтільд, але та притулилася головою до його обличчя, і, коли він відвернувся, її рука й плече сповзли йому на груди. Гольт схопив чарку, Феттер налив йому коньяку, і він знову випив. На якусь мить зір Гольта затягло непроглядною опоною. Але п’яний туман розвіявся, і він побачив, що Гундель стоїть за два столики від нього. Ось вона нарешті угледіла Гольта і закам’яніла на місці. Гундель дивилась на Гольта, Гольт дивився на Гундель. їхні погляди зустрілися. Мехтільд все ще лежала в нього на грудях. Вона підняла руку, погладила його по голові і затримала руку в нього на потилиці. Гольт струснув її.

Шнайдерайт, насуплений, все ще нічого не помічаючи, підійшов до столика.

— Що йому треба? — зойкнула Феттерова Карлінхен.

Шнайдерайт сказав:

— Ми хочемо запросити вас на наш вечір. — Він ткнув Феттерові у руку запрошення.

— А де це буде? — каркнув Феттер.

Шнайдерайт дав запрошення дівчатам і лише тоді нарешті впізнав Гольта.

Переляк і сором під поглядом Шнайдерайта обернулися на лють. Шнайдерайт, скрізь Шнайдерайт! Невже він ніколи не одкараскається від цієї людини? Мехтільд намагалась стримати Г ольта.

— Це червоні, не заводься з ними! — стурбовано прошепотіла вона.

Але хвиля сп’яніння вже піднесла Гольта вгору, а від погляду Гундель він зовсім втратив і рештки розуму.

— Бігаєш услід за мною? — вигукнув він. — Забирайся геть, у свій барак!

Шнайдерайт хотів був уже йти, але цей окрик зупинив його.

— Буржуйський синочок, п’яна свинюка, — зневажливо промовив він.

— Каторжанин! — вирвалось у Гольта.

Шнайдерайт ударив його. Гольт заточився на стіл, а потім теж відповів ударом. Задзвеніли чарки. Котрась з дівчат заверещала. Кремезний юнак кинувся між них. Гундель опинилась поруч із Шнайдерайтом. Хтось смикнув Гольта ззаду, і він гепнувся на стілець. Мехтільд тримала його обома руками, і тут його погляд ще раз зустрівся з поглядом Гундель… За багатьма столами почулися погрози на адресу Шнайдерайта, що турботливо обняв Гундель за плечі і вивів з бару.

Знесилений і майже протверезілий Гольт сидів на стільці. Мехтільд вимокувала носовичком кров з його розбитої губи. Феттер ткнув офіціанту, що збирав бите скло, кілька монет і знову наповнив чарки. Гольт усе пив і пив, аж поки всі його думки і роз’ятрені почуття не вгамувалися. Лампочки спалахнули яскравіше, алкоголь почав діяти, момент переважив сором і відчай, Мехтільд потягла Гольта на поміст.

Після кількох тактів танцю він сказав:

— Ходімо!

Дівчина пішла вслід за ним.

Надворі в обличчя їм дмухнула хурделиця. Йти було далеко. Поміж вигорілих фасадів завивав вітер. Мехтільд жила в одному з колишніх прибуткових будинків, який стояв наче вимерлий у довгій шерезі руїн. Вона відкрила хвіртку. Гольт штовхнув її у двір. Поцілунки їхні були пожадливі, а може, просто завчені. Пожадливими, а може, просто завченими були також і їхні обійми нагорі, в сірій, холодній кімнаті.

Десь близько третьої години ночі, незважаючи на комендантський час, Гольт повертався лабіринтом розбомблених вулиць у Менкеберг. Феттер, тремтячи від холоду, вже чекав на нього у прохідній адміністративного будинку. Він стояв такий п’яний, що навіть не здатний був сердитися. Вікна канцелярії на першому поверсі освітлені, — там, безперечно, ще працює Мюллер. Гольт подзвонив. Сторож впустив їх. Гольт схопив Феттера за руку. Вгору треба піднятися нечутно. Та Феттер важко ступав сходами і раптом загорлав: — Гуркочуть наші та-а-а-нки…

Гольт люто стусонув його в спину. В кімнаті Феттер, якого мучила гикавка, почав лаятись:

— Що це за ба… гопля!.. Що це за балаган, у якому навіть співати не можна! Ну як у тебе? — запитав він знову добродушним тоном. — Ти тільки подумай! Моя Карлінхен не захотіла.

Гольт перебив його:

— Якщо ти зрештою не заткнеш пельку…

— Ти поглянь на нього! — образився Феттер і з стогоном простягся на ліжку. Незабаром він заснув.

Гольт не спав. Він блідий сидів на табуретці. В цей момент він досить чітко усвідомлював усе, що з ним діялось. Його знову несло за течією. Десь близько шостої він підійшов до вікна і побачив Мюллера, що простував заводським подвір’ям. Гольт розштовхав Феттера. Феттер наполегливо просив, щоб його чемодани постояли лише до наступного ранку. Гольт погодився. Один день тепер не мав для нього жодного значення. Він непомітно вивів Феттера з будинку. Потім і сам побрів глибоким снігом, що випав уночі,— пішов з Менкеберга. Хуртовина вгамувалась, але вулиці оповив молочно-білий туман. Шосе збігало вгору, туман розступався, і на пагорбах за містом сонце сліпило очі. Гольт обвів поглядом все навкруги. Над землею загрозливо нависали сірі хмари з розірваними вітром краями. Долина скидалася на величезне озеро, виповнене аж до самих далеких гір туманом. І місто з його руїнами, димарями і купами щебеню потонуло в тумані, немов під ним розступилася земля. Навколишні поля були вкриті снігом. На мертві й голі тополі, що стояли вздовж шосе, з криком сіла зграя ворон. Скрізь, куди не глянь, ні живої душі.

Гольт сперся на стовбур тополі. Як йому взагалі могло спасти на думку прийти сюди, в російську зону? Він гнався за мрією — за Гундель. Мрії про Гундель, давній дитячій мрії про кохання прийшов кінець. Гольт притулився головою до стовбура. З гір насувалися хмари. Ось-ось знову повалить сніг. Він бачив Шнайдерайта, бачив, заплющивши очі, як ця людина, велика й жорстока, заступає йому шлях, скрізь втручається в його життя, скрізь хоче бути першим і прагне оволодіти всім, що було миле Гольтові, а саме — Гундель. Гольт прогнав від себе це видіння. Він повернувся на завод і уклався спати.

9

Надвечір фрау Томас розбудила Гольта і передала, що з ним хоче говорити професор Гольт. Кілька днів тому це злякало б Гольта, а зараз не справило на нього ніякого враження. Професор Гольт не мав більше влади над ним. Він поїде звідси, і ніхто на світі не зможе затримати його. Гольт перейшов коридор і постукав до батька.

Побачивши, як син увійшов у лабораторію, професор зрозумів — для нього не існує жодного авторитету. Він запропонував йому стілець. Хлопець зовсім опустився. Ось він стоїть, неохайний, неголений, вигляд у нього безпорадний, — напевне, зовсім заплутався. Під очима синці, комір мундира недбало розстебнутий. Професора охопив неспокій. Він, аби якось зібратися з думками, заходився протирати предметне скло.

Гольт сів і став чекати. Не він шукав цієї розмови, його до неї ніщо не спонукало.

— У мене обмаль часу, — почав професор, — я маю їхати з Мюллером і повернуся лише завтра в полудень. Але все ж мені б хотілося серйозно поговорити з тобою. Я, на жаль, тільки сьогодні довідався, що ти з деяких пір не ходиш до школи. Що ти на це скажеш?

— Я на це скажу, — відповів Гольт, — що хоч ти мене й змусив ходити до школи, але ніхто не поцікавився, чи ж мені того хочеться. Як бачиш, не хочеться. Наказ — більше не наказ.

Професор Гольт прочитав виклик у очах сина і зрозумів свою провину. Через роботу й незліченні обов’язки він надто довго полишав сина на самого себе. Він спокійно промовив:

— Гаразд. Тоді відразу ж після Нового року підшукай собі якусь роботу. А віднині припини розгульне життя і візьмись до чогось корисного тут, вдома.

Гольт не відповів, він тільки визивно дивився на професора, а той продовжував:

— Весною відкривається університет. Від посади завідуючого кафедрою я змушений був відмовитися через роботу на заводі. Але двічі на тиждень читатиму курс загальної гігієни; крім того, виконуватиму обов’язки директора інституту серології. Мені знову потрібні книжки, що стоять в ящиках на горищі. Серед них є і класики та філософи. Книжки треба розібрати, щоб можна було ними користуватися. Гадаю, що до Нового року ти впораєшся з цим завданням. Гундель виявила бажання у вільний час тобі допомагати.

Ім’я Гундель вразило Гольта у найчутливіше місце. «Виявила бажання», — відзначив він у думці. Отже, її принаймні запитали. А йому просто наказують. Ні, треба негайно ж довести батькові, що він помиляється: син більше не виконуватиме його наказів.

— Я поміркую, — сказав Гольт.

Професор відчув виклик у цих словах. Він спокійно додав:

— Візьми, будь ласка, до уваги, що у мене обмаль часу, а Гундель сама навряд чи дасть раду отим книжкам.

«Гундель, знову Гундель! — подумав Гольт, — Батько повинен нарешті виключити Гундель з гри! Гундель взагалі його не обходить! Це я знайшов Гундель, коли їй було скрутно, а не батько. Він сам тоді сидів у своїй иапівзруйнованій комірчині й переглядав свої переконання!»

— Не розумію, що тобі, зрештою, від мене треба! Адже досі я тебе цікавив, як торішній сніг! — грубо сказав Гольт.

Професор відклав убік шматочок замші і скельця. Докір був справедливий. Тому він промовив щиро й сердечно:

— Облишмо минуле, давай поговоримо про…

Син не дав йому закінчити. Одного слова було досить, щоб Гольта прорвало.

— Ти саме цього й хочеш! — вигукнув він. — Не зачіпати минулого… Ви всі цього хотіли б!

Але Гольт не хотів полишити минуле. Ні! Впівголоса, гарячково й швидко він кинув професору в обличчя все, що думав.

Про що ж можна говорити, як не про це трикляте минуле, у яке Гольта штовхнули, попри його бажання й без жодної провини.

— А хто з нас двох вибирав Гітлера або принаймні спокійно дивився, як він ішов до влади? Адже не я! Я в той час ще й до школи не ходив! Щоправда, у мене був уже «потяг до простолюду», але за прихід фашизму до влади і за війну провина лежить не на мені! Мене втягли в багно, мене ще змалечку, — згадай, будь ласка, це! — напихали солдатчиною, вчили лепетати: «Німеччина, Німеччина понад усе!»[49] Так хто ж, — подумай, будь ласка! — хто полишив мене напризволяще серед усього того бруду? Хто навіть пальцем не поворухнув, щоб своєчасно розкрити мені очі? Ти! Я прийшов колись до тебе по допомогу, а пішов ще в більшому розпачі…

— Я тоді сказав тобі правду! — перебив професор сина.

— Сказав! — повторив Гольт. — Ти мені її жбурнув, наче собаці кістку. Але я не дозволю, щоб мені нав’язували тисячі книжок. Той час, коли з мене можна було зробити слухняне цуценя, ти прогавив. Для цього панові професору не слід було розривати шлюб, пан професор повинен був потурбуватися не лише про свою шановну персону, а й про сина, отже, ти мусив, якщо хочеш знати, зберегти для мене отчий дім…

Все. Нитка обірвалася. Гольт обмацував кишені, шукаючи сигарету. Батько мовчки підсунув йому свою пачку. Гольт закурив. Професор довго мовчав, похиливши голову на руки. Нарешті сказав:

— В дечому ти маєш рацію. Про все це ми з тобою колись при нагоді ще поговоримо. Але я мав на увазі зовсім не те далеке минуле.

— А яке ж? — запитав Гольт.

— Давай краще поговоримо про майбутнє.

Але Гольт не хотів брехати батькові перед розлукою, тому уперто наполягав на своєму:

— Яке ж минуле ти мав на увазі? Ага, зовсім недавнє! А що ж тоді сталося?

— Ти дуже вже розбестився.

— Розбестився? Як це розуміти?

— Хлопче, — мовив професор, — адже ми хотіли…

— Що значить розбестився? — перепитав Гольт і усміхнувся. — Чому ти не говориш зі мною відверто?

Професор спохмурнів.

— Протягом останніх тижнів ти часто приходив п’яний. Двічі зовсім не ночував удома…

Тепер Гольт посміхнувся, не приховуючи іронії.

— А невже ти, батьку, в дев’ятнадцять років ніколи не приходив додому п’яний?

Професору на мить відібрало мову. Але почуття справедливості все ж. узяло в ньому верх: хіба й справді він дев’ятнадцятирічним студентом не приходив часом додому п’яний як чіп?

— А що стосується двох ночей, — мовив Гольт, то як тобі здається, скільки ночей за останні роки, поки ти переглядав свої переконання, я взагалі не приходив додому? Як ти гадаєш, скільки їх не вистачило, щоб я взагалі ніколи не повернувся?

Професор Гольт підніс руку.

— Ти маєш… скажімо, сорок вісім годин у своєму розпорядженні, щоб обміркувати мої пропозиції. По-перше, ти влаштуєшся на роботу, яку я для тебе знайду. По-друге, поводитимеш себе пристойно. По-третє, порвеш будь-які стосунки з оцим Феттером!

— А якщо я скажу — «ні»?

— Тоді йди своєю дорогою.

Гольт встав. Професор теж підвівся. Слова «тоді йди своєю дорогою» він вимовив спокійно і без вагань.

— Вернер! — додав він і поклав руку синові на плече. — Мені б хотілося, щоб ти лишився тут. Я хочу тобі добра, спробуй це зрозуміти.

«Так, зрозуміти… — Гольт незграбним рухом вивільнив плече. — Як це там було?.. Людина живе, щоб пізнавати, це сказав Бльом, отой дивак Бльом, який і зараз витає десь поза реальним світом…»

Гольт також, ще підлітком, пробував багато чого збагнути — наприклад, чому на світі є бідні й багаті, чому кохання в казках чарівніше, ніж в дійсності, або чому немає мірила добра і зла, справедливості й несправедливості. Це давно минуло. То були погані часи для допитливих, очі в них були зав’язані, жили вони, оповиті темрявою. Тоді скрізь панували обман, брехня. І геть усе було фальшиве, аж донині, аж до цього моменту.

Він надів картуз, насунув його на лоб і вийшов з лабораторії.

У воротях стояв грузовик, а на ньому великий обплетений бутель. Хтось поставив тут машину в кінці робочого дня, і вона загородила проїзд. Обплетений бутель, у якому кілограмів сімдесят п’ять оцтової кислоти, не можна було лишати без догляду. Мюллер піднявся на кілька східців і заглянув на перший поверх. Скрізь темно. За скляним віконечком, чекаючи зміни, куняв каліка-сторож.

Мюллеру на своєму віку доводилося тягати мішки й по два з половиною центнери. В концтаборі він працював у каменоломні. Бутель його з ніг не звалить. Мюллер підсунув бутель так, щоб зручніше було взяти, ще раз глянув на виступ стіни біля сходів, куди він збирався поставити свою ношу. Потім притиснувся спиною до машини, вхопився за плетену ручку, нахилився, і бутель ліг йому на спину. Якщо зараз упаде і розіб’ється, він, Мюллер, задихнеться у хмарі кислотних випарів… Спокійно! Ось бутель зовсім сповз з кузова і всім тягарем навалився на нього. Кузов грузовика підскочив. Мюллер захитався, але встояв. Тримаючи бутель правою рукою, він обережно заніс ліву через плече, але ніяк не міг намацати другу ручку. Під тягарем Мюллер змушений був стати навколішки. Рука аж виверталася в суглобі. Бутель поповз униз.

Цієї ж миті Гольт зіскочив із східців і підхопив бутель обома руками.

— Пускайте!

Мюллер відпустив. Гольт відчув, що від натуги йому щось ніби обірвалося всередині. Але в останню мить він таки поставив бутель на виступ стіни.

Обидва стояли, важко дихаючи, і дивились один на одного.

— Біля двох центнерів, — врешті промовив Мюллер.

— Він ледве не звалив мене, — додав Гольт.

— Збезводнена оцтова есенція, — сказав Мюллер, — могло статися нещастя.

— Ви її й самі цілісіньку поставили б на землю, — відказав Гольт.

Обидва розреготалися.

— Спасибі! — подякував Мюллер.

Гольт відвернувся. На вичовганих східцях, відбиваючи світло електричної лампочки, виблискував шматочок слюди. Обличчя Гольта знову зробилося відчуженим.

— Цього ви від буржуйського синка не сподівалися, чи не так?

— Вас хто-небудь так назвав? — Мюллер посміхнувся. — Ех, чоловіче. Вернер Гольт! Та коли б ви лиш захотіли взяти себе в руки! Адже ми чекаємо вас!

«Ми», — сказав він. Ні, це словечко до нього не відноситься, роно стосується інших: Гундель, Шнайдерайта, Мюллера — їх воно об’єднує, а його виключає.

Гольт, не приховуючи розчарування, сказав:

— Ми з вами говоримо різними мовами!

— Вашу мову дуже легко зрозуміти, — відказав Мюллер, — «Гуркочуть наші танки…». Треба бути глухим, щоб не зрозуміти.

— Це… це… — промимрив Гольт, — це співав не я! Це мій товариш!

Мюллер пішов на заводське подвір’я.

— І ви, і ваш товариш, — кинув він через плече, — варті один одного! Обоє декласовані!

Гольт намацав у кишені, лишок грошей. Що потрібно від мене сторожеві? Гундель — тут, вона може кожної хвилини… У Гольта не було часу. Ще тільки зустрічі з Гундель йому бракувало!

Він прискорив крок. Звернув у провулок. Усе це, мабуть, оця безсонна ніч. Нерви зовсім сплохували, і йому здавалось, що хтось переслідує його.

Танцювальний зал Ноймана. Бар «Вічний спокій». Місце притулку. Швидше у бурхливий відчайдушний вир життя. Галас, штовханина. Танцюють. Гольт відшукав вільний столик поблизу входу. До нього зразу ж хтось підсів, якась нав’язлива блондинка. На лишок грошей він купив пляшку розведеної сивухи.

— Ну, вип’єш зі мною?

Гольт випив. Про що це вона запитує? Чому він сумний? Зовсім ні! Та й не треба про це! Сум прийшов потім. Він пив багато і безнастанно. Лампи повинні сьогодні сяяти найяскравіше! Ось уже знялась угору хмара тютюнового диму. Шум віддалявся. Цікаво, що це за створіння сидить поруч? А чи не вийде з неї друга Мехтільд? Гольт жадібно тягнувся до всього, що затуманювало розум.

Біля його столу стояла Гундель. Вона була бліда. Лапатий сніг на її коричневому пальті танув, обертаючись на маленькі блискучі краплинки.

Гольт, хитаючись, підвівся.

— Ходім, — сказала вона, — прошу… Ходім!

Він, не вагаючись ані хвилини, пішов за нею. З усіх сил намагався йти рівно. Надворі було холодно, і він трохи оговтався. Вони йшли безлюдними вулицями. Гундель знала, що батько дав йому на роздуми сорок вісім годин.

— Вернер… прошу тебе, послухайся батька!

Гольт не відповів. Він намагався здолати сп’яніння: надто вже поспішно він видудлив усю сивуху, і алкоголь почав діяти саме зараз. Вони прийшли додому. Біля її кімнати, в кінці коридора, його піднесло, мов на хвилі, і знову поставило на ноги.

— Негайно ж лягай спати! — сказала Гундель.

Його знов гойднуло. Він ухопив Гундель за плечі і тепер вже твердо стояв на ногах. Але свідомість і воля були задурманені. Він обняв Гундель. Вона опиралася.

— Якщо ти впустиш мене до себе… я підкорюся батькові… Ал£ зараз же впусти! Чуєш!

Вона випручалась.

— Який ти гидкий в такому стані! — Вона штурхонула його так, що він заточився.

Паровозний гудок вирвав Гольта з обіймів важкого сну. Він устав. Підійшов до вікна. Годинник показував четверту ранку. На заводському подвір’ї горіли дугові лампи. Новозбудованою колією на територію заводу в’їжджав перший товарний поїзд. Паровоз ще раз пронизливо крикнув, і крик той потонув у хмарах пари. До паровоза підійшло кілька чоловік. Бльом підніс високо вгору горщик з квітами і вручив його машиністові. Десь далеко в темряві губився ланцюг вагонів з вугіллям.

Гольт знову повалився на ліжко. Більше він не міг заснути. Свідомість його була ясна, він усе пам’ятав. Тепер дорога до Гундель відрізана назавжди. Він сам зійшов з її шляху.

Другого дня перед обідом з’явився Хрістіан Феттер. Він домагався, щоб його впустили. Гольт, не знаючи куди подітися від головного болю, повів його нагору сходами. Феттер відразу ж заходився бурчати — спочатку лаяв жалюгідну халабуду, потім сухий хліб.

— І оце весь твій сніданок? У мене в чемодані є консерви, гов’ядина, згущена кава, принеси лишень кип’ятку.

Міцна кава, одна, друга чашка, здолали врешті дію сивухи. Феттер знову заговорив про свої справи. Кон’юнктура ставала дедалі сприятливішою, попит на ринках зростав, фірму можна було розширити. Уминаючи консервовану гов’ядину, Феттер голосно і добродушно розбазікував.

— Ти будеш моїм компаньйоном, — сказав він. — На найви-гідніших умовах. Щодо цього ми швидко дійдемо згоди. Скажи «так» — і за кілька років ми станемо багатіями.

Гольт сидів на ліжку, підперши голову руками. Отже, він поїде до матері. Але для цього необхідні гроші.

— Ну? Кінчаєш з оцією юдоллю? — запитав Феттер.

— Кинь про це навіть і думати, Хрістіан! — сказав Гольт. — Спекуляція… Ні, це не для мене.

— Ну що ж! — Феттер, здавалось, не дуже засмутився. Він витяг з чемодана пляшку рому «Ямайка» з барвистою етикеткою і влив добрячу порцію у Гольтову чашку з недопитою кавою. Потім підвівся, відчинив двері, визирнув у коридор і знову сів. Тепер Хрістіан заговорив тихіше. — Від цивільного життя, — почав він, — мене так само нудить, як і тебе. Надто вже воно спокійне, надто врівноважене для таких старих вояк, як ми з тобою! Крім того, поки я зберу сто тисяч марок, багато води збіжить.

— Навіщо тобі сто тисяч марок? — поцікавився Гольт.

— Ти ще питаєш! Хочу купити тутешні руїни! — пояснив Феттер. — Скоро амі розпочнуть проти більшовиків атомну війну. А коли все стане американським, я на оцих руїнах зроблю неабиякий бізнес! В книжці «Як вони стали великими і багатими» — про мільйонерів — я вичитав, що ті страшенно нажилися на продажі земельних ділянок!

«Чи не жартує Феттер? Ні, він говорить серйозно. Феттер знає, на що попит на кожному ринку».

— А тепер слухай уважно! На чому можна зірвати величезні зиски, так це на м’ясі. А як украсти з хліва свиню, нас з тобою, Вернер, не вчити.

Гольт дивився на Феттера, занімівши.

— Мені лише треба з’їздити в Дюссельдорф, — вів далі Феттер. Там я роздобуду чудові пістолети, а потім ми переодягнемось у російську військову форму і підемо по селах. Пістолет в пузо, кілька грубих незрозумілих слів, і тут же ріжемо свиню. Риску ніякого, бо поліція озброєна лише дерев’яними кийками, а населення тремтить перед Іванами! — Феттер вичікуюче подивився на Гольта і знову долив у чашки рому.

Гольт, можливо, ніколи й не вважав Феттера серйозною людиною. Ні тоді, коли той був лише товстим хлопчиськом, завжди трохи скривдженим, ні тоді, коли він став вівчаркою Вольцова і у підвалі з мотузкою в руках… Ця картина знову чітко постала в уяві Гольта. Тоді Феттер повісив би на груші не тільки Венерта, він за наказом Вольцова повісив би й Гольта! І те, як він зараз сидить отут, в кімнаті, п’є каву з ромом і ляскає себе по стегнах: «Чекай-но, ми будемо мільйонерами!» — свідчить, що Феттер ладен і сьогодні, не вагаючись, повісити кого завгодно, якщо це буде йому вигідно. Ця й досі дитяча голівка з рум’яним личком, цей Феттер не знав докорів сумління!

Гольт на мить уявив собі, як він і далі йтиме з Феттером однією дорогою, тією ж самою, якою вони так довго йшли разом. Він заплющив очі і побачив себе вночі на якомусь подвір’ї, уявив собі, як наставляє дуло пістолета на людину, як стрілятиме в неї. Може, це буде поліцейський, що доганятиме його, і на гімнастьорці якого — червоний трикутник…

Ні! Гольт зазнав краху, він повівся по-свинськи. Тільки не думати про Гундель! Можливо, на нього вже чигає смерть десь у стічній канаві. Але цього разу він не зіб’ється з дороги! Він допив каву з ромом.

— Це безумство! Кинь про це й думати, Хрістіан!

Цього разу Феттер розлютився:

— Як не хочеш приставати до діла, поверни мені тисячу марок! — Він кинув боргову розписку на чемодан.

— Заткни пельку! — вигукнув Гольт, — Тисячу марок почекаєш! А зараз витрушуй гроші з гамана, та не будь скнарою, чуєш! Мені необхідна принаймні ще тисяча марок.

Феттер розреготався і постукав себе пальцем по лобі.

— Чоловіче, де це таке буває? Дружба дружбою, а гроші грошима! Дай йому ще грошей? Підставляй жменю! Якщо не повернеш ті, що одержав раніше, я однесу боргову розписку твоєму старому. Уявляю собі, як він витріщиться, — ото буде сміху!

Погроза — надто нахабна. Гольт нахилився до Феттера.

— А пам’ятаєш, скільки разів я давав тобі в пику? Можу зробити це й сьогодні!

Феттер замкнув чемодани і одягнув пальто.

— Чи не гадаєш ти, що я тільки на це й чекатиму? — І вже в дверях кинув: — Я завжди був миролюбною людиною, але що занадто, то занадто! Тепер доведеться й тобі зробити мені послугу!

— Що це означає?

— Нічого. Зовсім нічого. Хіба лиш те, що мої справи дійсно склалися дуже добре. Для мене тисяча марок нічогісінько не варта. Але дарувати їх також не хочу. Я ладен порвати боргову розписку і дати тобі ще грошей, якщо ти принесеш мені з сусідньої кімнати отой спирт.

Гольт рушив на Феттера, але він на всяк випадок взявся за ручку дверей і заховався за свої чемодани.

— Я лиш думав, що тобі потрібні гроші.

Гольтові й справді були потрібні гроші. Без них він не міг поїхати звідси. Відчуття безсилля — оце й усе, що лишилось від його люті. Іншого вибору не було. Справа, звичайно, не в крадіжці. Просто дивно, як це він за кожним разом опускається сходинкою нижче!

— Зачекай тут! — сказав Гольт і вийшов. У коридорі він прислухався. Чулось лише гудіння електромоторів з сульфона-мідного цеху. Гольт пройшов лабораторією в кладовку.

Феттер був знов задоволений. Він глянув на денце бутля.

— Чотири літри? Малувато! — Понюхав. — Сподіватимемося, що нерозведений! — Феттер кулаком загнав пробку в шийку бутля, повернув боргову розписку і сказав: — От ми й квити!

Тепер Гольту було до всього байдуже. Що ж, він може віддати й другий, більший бутель.

— А тепер принеси ще таблетки!

Феттер уважно розглядав пакети.

— Альбуцид. Товар — перший сорт! — І він відрахував двадцять банкнотів з пурпуровим малюнком на фіолетовому тлі, двадцять купюр по сто марок кожна, випущених союзницькими військовими властями.

Гольт вивів Феттера з будинку. Потім піднявся нагору і склав у плащ-палатку свої мізерні пожитки.

В полудень він сів у переповнений пасажирський поїзд і поїхав на північ. Стоячи в проході, він дивився у вікно. Зусиллям волі виштовхував у забуття події сьогоднішнього дня: Феттера, його шантаж, крадіжку. Поїзд мчав крізь вечірні сутінки, і Гольт гадав, що час, який він прожив у батька і який без вороття лишився позаду, спаде з нього немов важкий тягар. Він сподівався відчути полегшення, свободу, але марно. Він відчував тільки сум. Так, сум за всім, що тут полишив і втратив. Але туга й каяття завжди приходять надто пізно.

10

Світло погасло. В темному залі й на гальорці повно людей — близько тисячі чоловік різного віку і професій. Тут були залізничники, жінки, що працювали на розчистці руїн, робітники хімічного заводу, дівчата з прядильних і ткацьких фабрик. Серед них і Мюллер з червоною краваткою, і професор Гольт, і старий Еберсбах з погашеною люлькою в зубах, і навіть Бльом. Люди в залі нічого не знали одне про одного, вони жили пліч-о-пліч з своїми співвітчизниками у країні, яку не вибирали собі. У кожного свій характер, своє життя. Але було у них й дещо спільне: нетоплена піч вдома, порожній кошик для хліба і минуле. Одні розуміли, які невидимі сили винуваті у їх нужді й горі. Інші, часом тверезо, а часом заплутавшись у суперечностях, намагалися це збагнути. А ще інші лиш ремствували на долю.

Спершу глядачам здалося, що світло так і не загориться, і їх огорнув неспокій, який, однак, скоро вгамувався. Тут було тепло, і після важкого трудового дня темрява викликала у людей дрімоту. Тож, коли в залі ледь-ледь посвітлішало, людям видалося, що все це сон.

Страхітливий сон. Хто не знає цих снів, від яких прокидаєшся в холодному поту? Снів, що страшним тягарем лягають на груди? Усі побачили сірий, оповитий зловісним туманом простір. Туман світився фосфоричним сяйвом, а в ньому — безліч людей, ні, тільки їх контури, тіні, що розпливалися, мов далекий спомин. Люди в залі намагалися пригадати, де стоять оті, що на сцені? Може, на біржі праці? Ні, вони стояли безладним гуртом, так само безглуздо, як це й буває уві сні. Вони, певно, також живуть серед своїх співвітчизників, у країні, яку собі не вибирали. І становище їх аж ніяк не ідеальне. Туман шкідливий для здоров’я, простір, у якому вони живуть, обмежений хиткою кулісою, що кидає на них тінь. Хто ж прирік оцих людей на життя у сутінках, хто заступив їм сонце?

Та ось тих, що стояли на сцені, можна було розглядіти чіткіше. Кожен — скроєний на свій лад. Один кремезний, мускулистий, видно, що він — людина надзвичайно сильна. Другий високий, з перекошеним обличчям, він, здається, дуже нервовий. Безліч різних людей, але одне у них спільне: над ними нависала страшна загроза — відчутна, навіть зрима. Вона була в усьому: і в яскравих спалахах зірниць, і в отім безнастаннім гуркоті грому, що ледве долинав. Гуркіт — ще далекий, але грізний. І люди в залі пригадували… Ті, що стояли в тумані, знали про небезпеку, яка причаїлася за кулісами, вони не були наївними. Ні! В усьому залі не було людини, яка б не здогадувалася про небезпеку. Але ніхто не вжив ніяких заходів, щоб її запобігти. Люди реагували по-різному. Один був вельми освічений, розумний; той нехтував обивательськими побоюваннями. Яке йому діло до тупоту кованих чобіт, що насувався? Інші, через дурість або злість, посміювались в кулак, ніби сподівалися від катастрофи, що наближалася, добра. Ще інші безтурботно збирали поштові марки і вважали, що нікому з них нічого не загрожує, якщо вони й надалі лишатимуться безтурботними. Зрештою, від цих людей нічого не залежало. Вирішувала більшість. А більшість не нехтувала небезпекою, не посміювалася в кулак, не вдавала з себе безтурботних. Ці люди були здатні покінчити з будь-якою небезпекою. Вони вже й так розхитали цю зловісну кулісу. Але їм бракувало єдності. Дехто, як отой кремезний, мускулистий, дивились на речі досить тверезо. Вони хотіли, не зволікаючи, діяти. Вони не вважали за потрібне приховувати свої погляди й наміри. їм не було чого втрачати, крім ланцюгів, вони були переконані, що їм нема порятунку ні від богів, ні від царів, що треба самим позбутися ярма тяжкого. Тут глядачі в залі пригадали все абсолютно точно. Он ті, інші, серед яких був і високий, нервовий чоловік, по суті, також бажали уникнути лиха, але вони мали поганих радників і не усвідомлювали, чого хотять, їх збили з пантелику. З одного боку, вони хотіли захищатись, а з другого — нікому не хотіли завдати прикрості. Отак уся ця маса людей і не змогла об’єднатися. Тим часом стукіт чобіт по бруку чувся усе ближче й чіткіше, на небі все яскравішали спалахи. Ось-ось мала статися катастрофа… Раніше, коли, бувало, заблискає над дахами великого міста, жінки — оці ж, що сидять зараз у залі — вибігали в двір і хапали на руки дітей, що гралися, а чоловіки ховали у підвал велосипеди. Але там, у тумані спогадів, ніхто не хапав дітей, ніхто не ховав велосипедів, ніхто не відганяв привид, незважаючи на те, що натовп вирував, мов вогонь у кратері вулкана. Вони все ще не об’єдналися! Кремезний попереджав, наполягав, заклинав. Люди в залі не могли збагнути, як сталося, що його тоді не почули. Чоловік з перекошеним обличчям висував усе нові й нові відмовки, поки врешті не заплутався остаточно у отих своїх «з одного боку», «з іншого боку». У нього справді були погані радники, а дехто з його прибічників навіть прислухався до того, що їм нашіптували з-за куліс. Крім усього, оці величні, рвучкі жести — їх до болю ясно пам’ятав кожен, хто сидів зараз у залі. Мовляв, може, нічого страшного й не станеться. Зачекаємо, дамо їм збанкрутувати! І ось знялася буря. Загула, завирувала грізна факельна процесія в Бранденбурзьких воротях. Та шанс на порятунок ще лишався. Кремезний закликав трудящих міст і сіл піднятись на останній вирішальний бій. Високому ж і тепер «з одного боку» було ясно, що насувається жахлива катастрофа, але «з другого боку»…

І тут спалахнула страшної сили блискавка… Потім запала ніч, Варфоломіївська ніч. Солдатський чобіт топтав усіх — вчених, дурнів, безтурботних, топтав усіх без винятку. А яка ж довга була ця ніч!

Ніч насильства і опору, ніч убивства. Тепер полум’я охопило вже весь світ. А тупіт солдатських чобіт не стихав, вони йшли і йшли у криваво-червоній заграві, аж поки все не розлетілося вдрузки… На сході ніч почала відступати. Але тільки тоді, коли все вже лежало в руїнах, почало світати.

Ранок прийшов бляклий і холодний, просякнутий димом згарищ. Та туман розвіявся, примарна завіса впала. Простір — чистий аж до горизонту. І всюди виднілися самі лише руїни. Все виявилося значно страшнішим, ніж можна було собі уявити. Пролито море крові — і тут, і скрізь. Ніде нічого не залишилось; все треба було починати з початку. І ніколи ще початок не був такий важкий. Піч — холодна, корзинка для хліба — порожня. У сірому дощовому світанні виднілась постать кремезного та кількох його людей, що вижили. Он він стоїть, сивий, у смугастому одязі, покалічений, серед руїн. Кремезний окинув поглядом все навколо і взявся до роботи. Почувся сухий дерев’яний стукіт — то в ранкових сутінках прискакав на милицях високий одноногий чоловік. Залишилось серед живих і кілька його людей. І всі вони знову зібралися разом біля руїн, усім знову доведеться разом жити у цій країні, яку вони собі не обирали. Та коли й тепер почнуть сперечатися… Кожен в залі відчув, як стискається серце від жаху. Адже ген за горизонтом лежить той самий старий світ, і може настати день, коли знов почне блискати… Якщо й тепер триватиме «з одного боку» і «з іншого боку»… На саму думку про це у тисячі людей, що сиділи в залі, перехопило подих… Якщо вони й тепер, нарешті, не об’єднаються… Але тут у ранковому світанні їхні руки зімкнулися, і весь зал полегшено зітхнув. І старий Еберсбах, і Мюллер, і тисяча глядачів, усі, як один, підвелися з своїх місць. Аплодисменти потонули у натхненній не передбаченій програмою пісні «Сміло у ногу рушайте!». І напруження, у якому весь час перебував Шнайдерайт, сидячи вгорі, на балконі, також спало. Він бачив, що його зрозуміли.

У кімнаті для артистів за сценою Гундель одягала пальто. Друга частина вечора також удалася на славу. Гундель, вкрай стомлена, з нетерпінням чекала Шнайдерайта. Як тільки все закінчилося, до неї знову повернувся гнітючий настрій останніх днів, якого вона ніяк не могла позбутися.

Шнайдерайт усе ще був десь у залі, що повільно порожнів. Гундель хотілось, щоб він скоріше прийшов. У його присутності ставало легше, а зараз її думи були сумні й невеселі. Сьогоднішній вечір переконав багатьох, але однієї людини, того, кого їй страшенно хотілося переконати, серед глядачів не було. Вранці Гундель довідалась, що Гольт ще вчора зник, захопивши з собою весь свій нехитрий пожиток; це означало, що він більш не повернеться, що він пішов назавжди.

Та цієї зимової ночі, крокуючи поруч з Шнайдерайтом, Гундель заспокоїлася, смуток її поступово розвіявся. Вони йшли, оповиті хурделицею. Але з Шнайдерайтом вона почувала себе в безпеці, і нарешті її охопило радісне, бадьоре почуття свободи. Шнайдерайт складав плани на Новий рік, на близькі свята. Гундель тільки підтакувала йому.

— Досі ми зустрічалися з тобою лише в групі,— сказав він. — Мені б хотілося зрештою поговорити й наодинці, про свої особисті справи.

— Про які це такі особисті справи тобі хочеться говорити зі мною? — запитала Гундель серйозно й лагідно, та водночас із такими лукавими нотками в голосі, що Шнайдерайт нічого не відповів, тільки міцніше взяв її під руку. Лампочка в заводському під’їзді його анітрохи не турбувала. У її тьмяному світлі він нічого, крім очей Гундель, не бачив. Без найменшого зусилля юнак підняв її на руки, а вона, полегшено зітхнувши, обхопила руками його голову і поцілувала в губи. Шнайдерайт ніжно й обережно пригорнув Гундель до себе.

1

Гольт сидів у безлюдному невеличкому залі сільської корчми змучений, голодний, охоплений почуттям безнадії. Під стелею висів різдвяний вінок, за стойкою, тримаючи руку на пивному крані, стояв господар у шкіряному фартусі — товстий, червонопикий, з вусами, мов у тюленя. Він посунув наповнений кухоль на край стойки, зміряв Гольта похмурим поглядом і зник за дверима. Хазяйка подала пиво й сіла. Вона стурбовано, навіть співчутливо дивилась на гостя.

— Чи далеко звідси до кордону? — поцікавився Гольт.

— Боронь вас боже, не здумайте лиш тут переходити на той бік; у лісі отаборилися війська росіян, скрізь пости!

— А попоїсти у вас щось знайдеться?

— Вам треба якнайшвидше йти звідси, у нас щовечора перевірка!

Гольт заплатив за пиво. Хазяйка сховала гроші.

— Попоїсти, кажете? Самі голодуємо! — Потому й вона зникла за дверима позаду стойки.

Гольт відхилив гардину. На засніженій сільській вулиці ані душі. Він вийшов через чорний хід у двір. Огорожа між сараєм і стайнею була невисока. За нею Гольт побачив чисте поле, неподалік ліс і задоволений повернувся в зал.

Тим часом до корчми сходилися селяни. Вони вже сиділи за багатьма столиками. На Гольта ніхто не звертав уваги. Він перекинув через плече скатану плащ-палатку, запалив сигарету, допив пиво. Його морозило. Далася взнаки безсонна ніч: він був втомлений і знервований, цілий день нічого не їв, від голоду паморочилося в голові. Слід було все-таки дотримуватися маршруту Феттера. Припустився помилки, зійшовши з поїзда раніше. Гольт вирішив знову повернутись на залізничну станцію, хоч уже на саму думку, що доведеться йти сім кілометрів пішки, йому ставало моторошно.

Якийсь селянин, що сидів за сусіднім столиком, виглянув у вікно, потім перевів погляд на Гольта і застережливо кивнув головою. Гольт негайно метнувся до чорного ходу. Вже в коридорі почув, як відчинились двері, що вели на вулицю, почув тупіт кованих чобіт.

Він переліз огорожу і побіг полем. На узліссі зупинився, оглянувся назад і кинувся в глиб лісу — будь що буде. На одній з галявин зорієнтувався по зірках; ніч стояла морозяна, небо ясне. Гольт повернув на захід; там за лісом виднілася якась ніби світліша смужка неба, хоч сонце й зайшло кілька годин тому. Гольт рушив далі. Перетнув шосе і, не звертаючи уваги на численні сліди від коліс грузовиків на снігу, попростував далі на захід, в напрямку отої світлої смужки на горизонті. Сосновий ліс усе густішав, Гольт продирався густими чагарниками, кущами і врешті опинився на галявині, залитій світлом численних прожекторів, перед високою загорожею з колючого дроту.

Його огорнув жах: світла смужка вечірнього неба на заході була не чим іншим, як сяйвом прожекторів у військовому таборі, про який Гольта попереджала хазяйка корчми. Гольт стояв мов заціпенілий: з дерев’яної сторожової вишки його окликнули якоюсь незрозумілою мовою.

Вмить він опинився в кущах. За його спиною тишу розірвала коротка черга з автомата. Гольт побіг. Соснові віти били його по обличчю, він перечіплювався через коріння, падав, схоплювався і щодуху біг далі. Коли він знову вибіг на шосе, то потрапив у світло фар автомобіля. Зойки, постріли, Гольт мчав лісом все далі й далі. Його охопив панічний страх. Він з розмаху налетів на стовбур і мало не знепритомнів, та врешті-таки добіг до галявини, звернув ліворуч, на північ. Ліс ожив. Гольт мчав, важко переводячи подих. Час від часу до нього долинали вигуки. Вони то наближались, то знов віддалялись. Гольт повернув ліворуч, тепер на захід, і раптом голоси почулись зовсім близько поперед нього. Він кинувся на землю поміж сосон, що густо росли одна біля одної.

Голоси наближалися. Гольт зарився обличчям у сніг. Якщо його спіймають, то вважатимуть, що він шпигун. Голоси віддалились. Гольт схопився на ноги. Він зовсім знесилів. Місцевість понижувалася. Ось і ліс лишився позаду. І раптом знову крики, сумніву не було — його помітили. Гольт хитаючись спустився схилом, побачив перед собою стіну очерету і щодуху помчав уздовж берега. Нарешті угледів в очереті місток, дошки під ним загриміли; за містком — озеро, вузеньке, вкрите кригою і снігом. Гольт ступив на лід, крига затріщала, вгнулася під його ногами. Над озером дзвінко відлунювали кроки. За спиною чулись вигуки, він озирнувся і на тлі білого похилого берега побачив постаті, що метушилися на містку. Хтось зіскочив на лід, і лід провалився.

Гольт біг щодуху. Позад нього знову залунали постріли, він кинувся ниць на лід і поповз на животі. Раптом запала тиша — переслідувачі відстали. А ось перед ним нарешті й смужка очерету на західному березі.

Тут лід був чистий від снігу, мокрий і крихкий. Гольт ліз рачки, поки тонка крижина не тріснула, і він провалився обома руками, потім грудьми й обличчям і, зрештою, усім тілом. Його оповив смертельний жах. Одяг враз намок, але жах був холодніший за крижану воду і паралізував його. Гольт одчайдушно замахав руками, намагаючись пливти, та марно, тільки позбивав собі руки об уламки льоду. Він тонув. Захлинався. Ноги в’язли у бездонному мулі. Гольт мало не втрачав свідомість. Руки судорожно хапалися за очерет. І все ж, напруживши останні сили, він таки вибрався на мілину і виповз на берег. Сили полишили його.

Гольт довго лежав нерухомо, не відчуваючи нічого, крім рятівного спокою. Його долав сон, він впадав у забуття. Холодна дрож проймала все тіло, не даючи Гольтові заснути. Та ось її заступило приємне тепло, що розлилося по всьому тілу. Він не пам’ятав, як підвівся і хитаючись рушив вперед. Гольт ішов усе далі й далі, непоборний страх і знемога затуманили свідомість. Одежа на ньому обледеніла і хрустіла від кожного поруху.

Смужка лісу. Парк, вогні, вілли, сади. Гольт наткнувся на якусь огорожу, переліз через неї і впав у сніг з другого боку. Довго лежав. Потому сильний озноб ще раз вирвав його з забуття, він поплентався до будинку й загрюкав кулаками у двері.

Він нічого не міг второпати: медсестра, уся залита світлом, у білому халаті, в чепчику, світле волосся… Що це? Сновидіння, яке виринуло з пам’яті, — нереальне казкове, неземне. Дівчина сміється. Вона сміється, сміється. «А вам не до вподоби, що я віддаю перевагу Гольтові? Я завжди віддаю комусь перевагу. Та що це ви говорите? Вам треба спати, однак спробуйте помолитися…» Сестра Регіна! Гольта затрясло так, що зуб на зуб не попадав. Злякалася, побачивши його? Впізнала?

— Допоможіть мені,— попросив Гольт.

Сновидіння зітхнуло, відійшло вбік, розпливлося в світлі.

Круті східці ведуть усе вгору й вгору, на горище. Шепіт: «Тихо!» Так, тихо, озеро близько, тихо повертається ключ, тихо клацає замок, палата, світло.

— Сестра Регіна, — промовив Гольт.

— Мене звуть Марія, — сказала вона. — За десять хвилин прийде нічна зміна, і я буду вільна. — Вона замкнула його. Він чув, як віддалялися її кроки.

Гольт машинально роздягнувся, взяв з вішалки над умивальником рушник, заходився розтиратись, знесилів, сів на стілець, задрімав, проте холод вирвав його з напівсну. Біля залізної пічки лежали купа вугілля й дрова. Він став навколішки і розпалив пічку, викрутив над тазом одяг. Усе це робив несвідомо. Потім, тремтячи від холоду, заліз у постіль. І тіло його, і думки задерев’яніли, він провалився в сон, мов крізь тонку кригу, і прокинувся від смертельного жаху. Сестра Марія ходила по кімнаті й розвішувала мокрі речі. Потім навшпиньки підійшла до ліжка. Вона побачила, що Гольт не спить, і мовчки, знітившись дивилася на нього.

— Сестра Регіна, — промовив він.

Вона похитала головою.

— Мене звуть Марія.

Він кивнув.

— Гаразд, Марія. Ви не впізнаєте мене?

Вона підійшла до пічки і поставила чайник.

— Адже ви доглядали за мною в Словаччині!

— Ви з кимось мене плутаєте, то була не я, — холодно відказала вона.

— Це були не ви… — повторив він, не відриваючи від неї погляду, — так, так, ми всі були не ми, тепер ми всі не ті, ким були раніше, ми взагалі були не ми, це справді так… — Він заплющив очі. — Ми ще тільки мусимо нарешті стати самими собою.

Вона намацала його пульс.

— У вас гарячка!

— Ні, не гарячка! — заперечив Гольт. — Я бачу сон, але я не сплю. Скажіть, де я!

— У Ратцебурзі,— відповіла вона.

Чайник на пічці зашипів. Сестра Марія приготувала чашку настою з м’яти і подала її Гольтові. Він підвівся. Пив маленькими ковтками, йому стало жарко.

— А ви? — запитав він. — Як ви опинились тут? Адже ви хотіли повернутися додому, в Шверін, і там чимось зайнятись.

— Я не з Шверіна, — терпляче пояснила вона, беручи у нього з рук порожню чашку. — Я з Гамбурга. Мій дім розбомбило. Батьки загинули під час нальоту.

Гольта знов почало трясти. Він натягнув перину до самого підборіддя і запитав:

— А зараз ти сама?

Після довгої мовчанки вона відповіла:

— Я заручена. І чекаю, що він повернеться. Остання звістка від нього була з Росії.

Сестра Марія взяла кілька ковдр і на дивані біля вікна спорудила собі постіль. Потім підійшла до дверей, вимкнула світло і, стоячи біля пічки в темряві, почала роздягатись.

Гольт запитав:

— Сестра Регіна, чому ви не хочете мене впізнати? — Вона не відповіла. — Ви мене відразу впізнали, — вів своєї Гольт, — інакше не злякалися б! — Вона мовчала. — Ви злякались! — вперто твердив він.

— Я подумала… — промовила вона і замовкла. Потім додала: — Завтра ви мусите піти звідси. Якщо вас тут побачать, у мене будуть неприємності.

Коли вона проходила повз нього, він міцно схопив її за руку… Потім вона припала до його грудей і плакала, плакала…

— Годі плакати! — сказав Гольт. — Адже ти могла лежати під руїнами розбомбленого будинку, а мене, могло статися; вони виловили б весною з дна озера. — Він погладив її по голові.— Не плач. Тішся, що ми живемо.

— І навіщо ти прийшов? — мовила вона крізь сльози. — Я вже була з усім примирилася, знайшла спокій!

Він обняв її і ще міцніше пригорнув до себе; її тепло розлилося по його тілу, збуджувало його. Він сказав:

— Нас звів докупи випадок — тоді й сьогодні. Радій, що ми живемо!

Ще до того як настав ранок у Гольта знов почалася гарячка. Вона вирвала його з неглибокого сну і штовхнула назад, у крижану могилу озера. Крижини трощилися, він тонув, у відчаї бив навколо себе руками і кричав. Після цього на якийсь час наставала слабість, коротке забуття, а потім гарячка знову кидала його в безодню минулого.

Мансарда, лабораторія, лійки, пляшки… Справа тепер, звичайно, не в крадіжці… Коридор, хвиля сп’яніння… Який же ти гидкий… Якщо впустиш до себе, я скорюся батькові!.. Удар кулаком… Каторжанин, п’яна свинюка… танцювальний зал, присмеркове світло і очі Гундель, погляд Гундель… Іди до Шнайдерайта, йди, на мені надто багато бруду, іди… Стурбоване, насуплене чоло, добрі очі… Ви нічогісінько не знаєте, говорите про людяність, а самі голосували за Гітлера… Узлісся, осінь, березові хрести… Це ти, а я гадав, ти мене забула… Я забула?.. І погляд Гундель, і усмішка Гундель… Хаос, табір для військовополонених, голод, вогонь, головний танк, підвал, кашкет лейтенанта, повісити, тільки повісити надворі на груші… Лід, і сніг, і міст на Одері… Карпатські ліси, тартак, спотворений голос, ім’я йому було Смерть, а услід за ним — пекло… Потім над дорогою дитина, а над нею важкі дощові хмари… Чого вона така сумна? Сліпучий промінь світла, підземний хід. Облиш дитя, рятуй мене… І вогненна буря, горить асфальт, палають в морі вогню чорні стовбури… Вкрите воронками рід снарядів поле, поперевертані гармати, розірвана на шматки обслуга… Вир обрааів, жах і знемога… і час від часу білий чепчик на білявому волоссі. Хто ти? Я тебе не знаю… І чиєсь чуже обличчя, рогові окуляри, лікарський халат… Температура ще не впала? Спробуємо елоідрон у вену і люмінал, якщо він знов почне марити…

Сестра Марія обкладала Гольта мокрими простирадлами. Він розплющив очі.

— Ти мене бачиш, впізнаєш?

— Я бачу тебе… але, слухай, що це?

— Це різдвяні дзвони, — сказала вона, — сьогодні свят-вечір! Я молитимуся за тебе, а ти спи, тобі треба спати!

Температура впала, видіння поблякли. Гольт спав, спав здоровим сном.

Гольт знову опинився в лікарні. Під протилежною стіною стояло ще одне, незайняте, ліжко. Крізь широко розчинені вікна в кімнату вривалось морозяне зимове повітря.

Сестра Марія сиділа біля нього. Вона називала його Вернер, говорила йому «ти». Так, він її ніколи раніше не бачив. У неї кругле юне обличчя і добрі сірі очі, і брови такі ж світлі, як і волосся, закручене вінком навколо голови.

Він дивився на неї, намагаючись все пригадати.

До втечі через замерзле озеро він пам’ятав усе до найменшої дрібниці. А що сталося потому? Він марно силкувався заповнити прогалину в пам’яті.

— Я провалився під лід, — почав він раптом. — Потім… потім мені снився сон. — Вона підвела погляд. — Під час війни я знав одну сестру, — продовжував він, — її звали Регіна. Я відтоді ніколи не згадував про неї… Потім мені снилося, що я потонув, помер, а навколо мене — темрява й крижаний холод. Раптом спалахнуло світло і мені явилася сестра Регіна, вся осяяна сонцем. Потому зробилося тепло і настала ніч… вона лежала біля мене… А прокинувся я тут.

Сестра Марія весь час дивилася кудись повз нього. Він сказав:

— У мене таке враження, ніби то був зовсім не сон.

Вона мовчки вийшла з кімнати.

В полудень разом із сестрою Марією прийшов лікар. Доброзичливий чоловік років тридцяти в рогових окулярах, що любив підморгнути, побазікати.

— Ну, серцеїде, як ся маємо? Га?

— Що зі мною було? — запитав Гольт.

— Невеличка гарячка, — відповів лікар, оглядаючи Гольта. —

А ти здорово нафантазував. Потрапила, мабуть, невеличка інфекція, можливо, запалення легенів. Спершу це нагадувало менінгіт. Назвемо це, на крайній випадок, аментивним синдромом, як кажуть медики. Довелося зазнати горя, чи не так? Але тепер ми швидко виберемося з цієї халепи. — І лікар звернувся до сестри Марії: — Завтра, про всяк випадок, зробіть рентген грудної клітки, аби впевнитися, що все гаразд з легенями… — Він обняв її за плечі.— Ну, ну! — сказав він підбадьорливо, і сестра Марія зашарілася. — От він і повернувся, наш серцеїд, жених, якого ми вважали мертвим, повернувся вночі, як колись Вільгельм після празької битви до своєї Леонори. І тут йому, бачте, заманулося врізати дуба, але на такі вибрики ми не згодні, чи ж не так, сестро?

Він грайливо засміявся і вийшов з палати. Сестра Марія пішла за ним, навіть не глянувши на Гольта.

Спершись на одвірок і засунувши руки в кишені, Гольт стояв у кімнаті сестри Марії. На столі красувалась ялинка. Відривний календар показував 3 січня 1946 року. Гольт замислився: «А що ж далі?» Десь за хворобою і провалом пам’яті, через який йому так і не вдалося перекинути місток, десь далеко-далеко позаду залишилось його минуле. Ті кілька місяців, які він прожив у батька, поблякли, здавалися сном. Він підійшов до вікна і виглянув надвір. За його спиною відчинилися двері.

Сестра Марія мовчки кивнула. її робочий день закінчився. Вона заварила чай, поставила на стіл тарілку з м’ятними пряниками і засвітила свічки на ялинці. Потім сіла на диван і, нахилившись до свічки, почала латати халат. У Гольта не було курива, і він вертів у зубах сірник, дивлячись на кругле, добродушне, завжди вкрите легким рум’янцем обличчя сестри Марії. «А що ж далі?» — знову майнула думка.

— Рентгенівські знімки ніяких ускладнень не показали, — сказав він. — Я здоровий. А що ж далі?

Сестра Марія опустила шитво на коліна.

— Тепер тяжкі часи, — повільно промовила вона. В його присутності вона завжди ніяковіла, завжди говорила якось невміло, ледве добираючи слова і час від часу при цьому розглядаючи свої руки. — У багатьох зараз немає притулку, — продовжувала вона трохи схвильовано. — Я говорила з шефом. Ти можеш лишитись тут. Коли зовсім видужаєш, працюватимеш опалювачем, а весною доглядатимеш сад. В тебе буде на перший час безкоштовна квартира і харчі. Пізніше, можливо, вивчишся на санітара.

Гольт не відповів. «Чого я хочу від життя? — запитував він себе. — Чому б мені й не лишитися тут і не стати опалювачем, а пізніше — санітаром?»

Сестра Марія відклала шитво. Її замішання раптом минуло.

— Мені здається, що господь бог хотів тебе застерегти, коли мало не втопив в озері, — вела вона далі.— Ти надто багато грішив у своєму житті.

Гольт вийняв з рота сірник і розтрощив його між пальцями.

— Звідки ти знаєш? — запитав він.

— Ти у гарячці все розповів, — сказала вона. — Це провидіння господнє, що ти прийшов сюди.

Вона говорила переконливо, і Гольт бачив — вона вірить в те, що говорить. «Провидіння господнє, господь бог…» І раптом Гольт відчув у цих словах якусь втіху, навіть принадність. Після усіх отих хаотичних, тривожних років без бога вони заохочують його зажити, врешті, в покорі й вірі, поклавши край усім турботам і затаєним болючим питанням.

Він сів на диван біля сестри Марії. Це скромна й проста дівчина. Але в її наївній вірі було щось непохитне і водночас переконливе. Він поважав її й з усією серйозністю ставився до її слів.

— Я багато грішив у своєму житті…— повторив він задумливо. — Але я не був таким зроду-віку. Колись і я вірив у ідеали, мене кинули в біду, як і всіх нас.

— Тому, що ми відступились од віри, — промовила вона з незвичним для неї запалом. — Це кара божа.

Гольт відчув разчарування. Ні, це не її слова. Вона вже не добирає їх так старанно, як власні. Вона, безперечно, усе це багато разів чула від когось.

— Війна, злигодні і незчисленні жертви вказують нам, що ми мусимо повернутися в лоно господнє.

— Ну, гаразд, — погодився Гольт, розчаровуючись ще більше. Він підвівся і став посеред кімнати. — Так з чого ж мені почати повернення до бога?

— Коли ти востаннє молився? — запитала сестра Марія.

Він засунув руки в кишені і зверху вниз глянув їй в обличчя, що аж пашіло від збудження. І раптом згадав сестру Регіну. Вона також говорила: «Спробуйте помолитись!» Як і тоді, в душі Гольта знову піднімався протест, що поступово переростав у обурення. «Не хочу ніякого бога! — вирішив він. — В усьому винуваті самі люди — в нужді й горі, в розгулі смерті. Можливо, тому, що вони недосконалі, або хтозна-чому. Бог тут ні до чого, інакше можна впасти у відчай!»

І раптом Гольт, мов звідкись здалеку, побачив усе своє досьогоднішнє життя. Він заблукав, пішов по хибних шляхах, як і інші, і він знає — бог тут ні до чого. В його душі навіки викарбувалась одна-єдина істина: не провидіння, не доля, не божа воля керують людиною. Ні, людина вирішує долю людини, а провидіння — це і є влада однієї людини над іншою. Але чому один сильний, а інший безсилий, чому сильний має владу над безсилими, хто розподілив ролі і встановив мірило добра і зла, права і безправ’я, і чому людина людині ворог? Чому людей розділяє безодня? Цього Гольт не знав. Але в одному він знов-таки був переконаний вже й зараз: треба безнастанно шукати відповіді на оте «чому?». Він мусить, зрештою, почати все з початку і невтомно допитуватися, шукати, як це йому вже раз привиділося, коли він плекав надію й сподівався вижити і жити. Ось те єдине, що може визначити сенс і напрямок його життя.

Гольт дивився на полум’я свічок на ялинці. Він думав про Гундель. Потім уголос запитав, по суті, в самого себе:

— Чому це не спало мені на думку раніше? Невже треба було спершу втратити і те єдине, що в мене лишалося?

Тільки зараз він згадав про сестру Марію. Вона сиділа на дивані, але ніби була десь далеко-далеко від нього.

— Я знаю, коли б не ти, мене, можливо, не було б уже й серед живих, — сказав він, і йому зробилося шкода її.— Я вдячний тобі за це. Але ніхто в світі не може затримати мене. Якщо тебе це втішить, то знай — я йду звідси розумнішим, ніж прийшов.

Він підсів до неї, не боронив їй покласти голову на своє плече, не боронив плакати.

— Доля звела «ас, — сказав він. — Вона ж розводить нас у різні сторони.

2

Близько півдня Гольт прибув у Гамбург.

У перукарні на вокзалі він підстригся, поголивсь, а потім пішов у телефонну будку і почав гортати книгу абонентів. Реннбах, Франціскус, комерційний радник — Лангенгорн, Охсенцолльвег, три. Номер телефону був неправильний, довелось звернутися за довідкою на привокзальну пошту. Ледве він набирав кілька цифр, як чулися гудки «зайнято». Нарешті він таки додзвонився.

Комерційний радник був у цю пору в своєму бюро на вулиці Гольстенваль. Телефон-автомат і далі випробовував Гольтове терпіння, а потім ще роздратовані розпитування секретарки, поки вона погодилась його з’єднати. І нарешті енергійний голос дядька:

— Хто біля телефону? — В трубці зашипіло, затріщало. Гольт вже подумав був, що зв’язок перервано, але тут знову почувся дядьків голос: — Ви справді Вернер Гольт? Хлопче, де ми вже про тебе не розпитували. Скрізь подавали на розшуки. Доротея сподівалася, що ти у батька.

— Я хотів би дізнатись, де живе мати, — нетерпляче перепинив його Гольт.

— У Маріанни у Віденталі, Нойграбенерштрасе, одинадцять.

Гольт ще довгенько добирався до Віденталя. Приміські поїзди відходили щогодини, але були такі переповнені, що він мусив цілу годину чекати на пероні. Від Харбурга Гольт подався пішки, спершу по шосе, а потім вкритими лісом пагорбами Шварценберге і далі вздовж залізничної колії, на якій працювала бригада укладальників. Тут снігу майже не було. Гольг перетнув колію, пройшов вулицями поміж вілл, запитав, як іти далі.

І ось нарешті особняк. Нижній поверх — з чорного клінкеру. Верхній побілений і обвитий виноградом. У палісаднику висока — вище даху — голуба ялинка. Гольт машинально смикнув хвіртку — таки хвилювався. Потім опам’ятавсь і подзвонив.

З будинку вийшла дівчина років вісімнадцяти. У неї було темне, майже чорне волосся, поверх ситцевого плаття — білий фартух. «Так, вірно, — пригадай Гольт, — мати завжди пильнувала за чистотою фартухів!» Два рудих маленьких пуделі з дзявкотом вискочили з дверей. Нарешті загудів зумер, Гольт натиснув на клямку хвіртки і ногою відігнав од себе собак.

— Мокка! — почулося з будинку. — Мокка! Кока-Кола! — Дзявкання вмить припинилось. Цуцики, махаючи хвостами, помчали до дверей. Там на ганку стояла висока, струнка, темноволоса жінка. На обличчі в неї грала усмішка.

Це була мати.

Вона обняла Гольта.

— Ми щасливі, — сказала вона. — Роздягайся. Дві години тому подзвонив Франц і передав нам радісну звістку. Ласкаво просимо! Все приготовано. Можеш негайно покупатись. Чи спочатку попоїси?

У передпокої він крадькома розглядав матір. Як давно вони не бачились? Два з половиною роки. У її зовнішності не помітно було ані найменшої зміни. Час не лишив на ній жодного сліду. Фрау Гольт усе ще струнка, висока і ставна, як завжди, надзвичайно випещена і, як завжди, її посмішці бракувало тепла. Так, ця жінка, ця на диво красива жінка — його мати. Доротея Гольт, уроджена Реннбах. Зараз їй сорок років… «Пуделі — це щось нове, — подумав Гольт, дивлячись на цуциків, які з цікавістю обнюхували його чоботи, — раніше пуделів не було…»

— Отже, спершу ти попоїси, — сказала фрау Гольт. — Брі-гітта, сніданок готовий?

Дівчина чекала у передпокої біля входу в кухню. Гольт обернувся до неї.

— Брігітта? — запитав він. — Хіба не Лізхен вас звати? — Вона заперечливо похитала головою. — Колись усіх маминих покоївок, усіх до єдиної, звали Лізхен. Щоразу призвичаюватися до нового імені незручно, чи ж не так, мамо?

Фрау Гольт привітно усміхалася, навіть занадто привітно. Вона повела сина у вітальню. Гольт окинув поглядом персидські килими й меблі з червоного дерева. «Все, як колись, і в тому ж старовинному стилі», — подумав він. Гольт сів у крісло навпроти матері і випростав ноги, радіючи, що дороги й переповнені поїзди лишилися нарешті позаду.

Він — викапана мати. Та це була лише зовнішня схожість. В усьому іншому вони були абсолютно різні: в міміці, в жестах, в темпераменті, в швидкості мислення. Фрау Гольт забарна і в мові, і в рухах. Коли вона говорила, жоден мускул не здригався на її обличчі. Чи то усміхалась, чи то піднімала брови, — усе робилось якось усвідомлено, нарочито; мати завжди володіла кожним виразом свого обличчя. Сидячи, вона притискала лікті до тулуба і складала руки, мов співачка біля рояля. Всі її рухи були точно розраховані й якісь цілеспрямовані. Говорила мати тихо, зважуючи і чітко вимовляючи кожне слово. Була вона у світло-сірій шерстяній сукні строгого крою, з коміром під саму шию і довгими рукавами. За єдину прикрасу правив широкий гладенький золотий браслет на правій руці.

— Будь ласка, розкажи, звідки ти зараз прибув, — промовила вона. — В кінці року я написала твоєму батькові лист, але й досі відповіді не одержала.

— Звідки я прибув? — повторив Гольт. — Як тобі сказати? З табору військовополонених, з безлічі обхідних доріг. Краще про це й не згадувати.

При словах «з табору військовополонених» фрау Гольт обернулася до Гольта і пильно глянула на його перефарбовану уніформу.

— Ці речі найкраще спалити. Франц на перший випадок прислав тобі штани, пуловер і білизну. — Вона підняла вгору темні брови. — Нужі в тебе немає?

Він посміхнувся. «Щонайменше рік мати не знала, чи живий я… і ось… «Чи немає нужі?»

— Напевно цього сказати не можу, — відповів Гольт.

Вона пропустила повз вуха його іронію.

— Я гадаю, що ти якийсь час жив у твого… — Вона замовкла на півслові.

Брігітта принесла сніданок, поставила тацю на сервант, накрила низенький круглий столик, розставила перед Гольтом тарілки, поклала столовий прибор та серветку. На снідання був омлет з мармеладом. Гольта вразила кількість порцеляни і срібла. Брігітта поклала йому з срібного блюда срібним прибором частину омлету, відсунула блюдо і, прошепотівши: «Смачного», вийшла. Справді: «Смачного!»

— …у твого батька, — закінчила фрау Гольт почату раніше фразу, ледве зачинилися двері за покоївкою. — Він послав тебе до мене?

Не встиг Гольт відповісти, як у кімнату ввійшла тітка, сестра матері, на п’ятнадцять років старша від неї, висока, кістлява жінка з білим як сніг волоссям і різкими, мов витесаними з дерева, рисами. Посмішка, що відкрила два ряди бездоганних безсумнівно, вставних зубів, погано пасувала до скам’янілого, схожого на маску обличчя. Хоча вона й посміхалась, карі очі дивилися на Гольта холодно, майже вороже.

Він встав.

— Можеш сісти, — сказала тітка Маріанна низьким чоловічим голосом. — Бажаю приємного апетиту.

Гольт сів і продовжував їсти, відчуваючи на собі погляди обох жінок.

— Ти тільки поглянь, Тая, — вела далі тітка Маріанна. — Вернер — справжнісінький твій портрет!

Фрау Гольт не відповіла. її сестра кинула пильний погляд на сервіровку і тут же пошепки квапливо зауважила:

— Ця Брігітта ніколи не збагне, що не можна до омлету класти дві виделки. Le style c'est l'homme! [50]

Гольт відсунув тарілку і одкинувся на спинку крісла.

— А тепер раджу тобі викупатися, — промовила фрау Гольт.

У передпокої пустували пуделі. Внизу біля сходів лежала скатана червона кокосова мата. Нагорі, у ванній, Гольт спостерігав, як мати відкрила нікельований кран і як у ванну лилася вода.

— У Маріанни на постої певний час були англійські офіцери, — розповідала вона. — На щастя, тутешні будинки не кон-фісковували. І Франц поки що зумів домогтися, аби до нас не поселяли людей, потерпілих від бомбардувань. — Вона пішла з ванної.— Англійці залишили нам вугілля, інакше довелося б мерзнути.

Гольт защіпнув двері і випростався у гарячій ванні. Благодатне тепло розлилося по всьому тілу. Тут все по-старому, війна й розгром пройшли повз цей дім, не лишивши сліду. Тут, як і колись, двері відчиняла служниця в білому фартусі, як і колись, їжу подавали у срібних тарілках і, як і колись, мати замовкала на півслові, коли до кімнати входила служниця. У передпокої гайсали два пуделі: Мокка і Кока-Кола, а тітка Маріанна вважала непристойним, що до омлету подавали дві виделки. «Стиль — це людина». Неймовірно!

Нарешті Гольт узяв великий запашний кусок мила і заходився намилюватись. Він вирішив стримувати свої почуття і в жодному разі не діяти імпульсивно, поспіхом. Краще вичікувати і при цьому бути чемним, а коли треба — дещо іронічним. У нього ніщо не викликало захоплення, але й вступати у суперечки він не мав права.

Він виліз з ванни і почав розтиратись, а думкою знову полинув у далеке минуле. «Мати завжди намагалася завоювати мою прихильність підкупом, вона, напевно, вдасться до цього й тепер».

Тут, у ванній кімнаті, лежала заздалегідь приготована для нього білизна, а також легкі фланелеві штани з ворсистої тканини і пуловер з широкими рукавами. Він глянув на себе в дзеркало. Отже, почалася друга спроба повернутися до цивільного життя. Може, тепер йому більш пощастить; вдруге зазнати невдачі він не мав права. Добре, що прибув сюди, до матері, не в отому стані депресії і відчаю, у якому він перебував, йдучи від батька, добре, що в Ратцебурзі він оговтався і трохи дійшов до розуму. Гольт вийняв із старих штанів гроші, що, всупереч сподіванням, не дуже потерпіли від «пірнань» у озеро, і папірець з адресою лікарні. У фланелевих штанях він з подивом виявив пачку сигарет. «Реемтсма Р-6». Довоєнна продукція…

Гольт вийшов з ванної кімнати.

На сходах він зупинився вражений. У передпокої в сірому халаті стояла на колінах Брігітта і намазувала мастикою підлогу. Побачивши, як вона працює, Гольт мимоволі пригадав подібну картину… Сутінки, затхлий дух, на сходовій площадці навколішках боса дівчина у сірому фартусі і шкребе дерев’яні сходи. То була Гундель. В ті часи.

Гольт задумливо схилився на поручні, вийняв сигарету і запалив. Брігітта все ще не помічала його. Ота похмура сходова клітка постала перед його очима. Та ось картина змінилася, і він побачив Гундель за столом поруч з його батьком і доктором Гагеном. Гольт знову вже міг спокійно думати про Гундель. Період життя, прожитого в батька, лишився десь далеко позаду.

Він повільно рушив сходами униз. Брігітта випросталась, щоб пропустити його. Гольт кивнув їй. Він нічого не знав про цю дівчину, але пам’ятав, як поводилася тітка Маріанна з прислугою колись. Мабуть, він надто довго дивився на Брігітту, бо та опустила очі і знову взялася за ганчірку. У неї було ніжне, тендітне личко, ніжні руки; очі — темні, такі ж, як і коротко стрижене, гладко зачесане назад волосся.

Він запитав:

— Ви давно тут?

— З серпня, — відповіла дівчина.

Йому сподобався її голос, її схожа на місцеве нижньонімецьке наріччя вимова.

— А звідки ж ви?

— Під час війни я відбувала трудову повинність, — відказала вона вже невимушено, стоячи на колінах і дивлячись на нього знизу вгору. — Я з Померанії… Евакуація, табори і таке інше… І ось тепер я тут.

Він неуважливо кивнув. «Трудова повинність, все точнісінько, як у Гундель…» І Гольт уявив собі Брігітту поряд з доктором Гагеном за спільною вечерею. А чому б і ні? В неї розумні очі. Він ще раз кивнув їй, також не зовсім уважливо, бо саме розмірковував над тим, що таке випадок і як він грає з людьми — з Гундель, з Брігіттою, та, мабуть, і з ним самим.

У вітальні на дивані сиділа фрау Гольт. Біля її ніг вмостилися обидва пуделі.

— Хороше після ванної? — привітно запитала вона. — Сьогодні ввечері до нас навідається Франц. Буде сімейна рада.

«Сімейна рада? Віддає трохи анахронізмом», — відзначив у думці він.

Фрау Гольт причинила двері в передпокій. Потім вона нерухомо і прямо сиділа між своїх цуциків, що вже повискакували на диван.

— Ти не образишся на мене за відвертість?

Гольт вмить збагнув, що двері були відчинені і мати, мабуть, чула його розмову з Брігіттою. «Цікаво, про що ж вона говоритиме». Гольт посміхнувся.

— Будь ласка.

— Ти знаєш, я завжди дозволяла тобі робити все, що хочеш, — промовила фрау Гольт, чухаючи шию одному з пуделів. — Тобі дев’ятнадцять років, крім того, ти був у полоні. Я справді не заперечую проти того, щоб ти розважився з Брігіттою. Я тільки прошу тебе дотримуватись правил пристойності. У Маріанни вельми своєрідні погляди.

Ще трохи — і Гольт би вголос розреготався. Але раптом він збагнув смисл її слів. Він підвівся і підійшов до вікна. Стоячи спиною до матері, він думав: «Отже, вона не заперечує проти того, щоб я спав з Брігіттою, але я мушу це робити, дотримуючись правил пристойності, щоб не вразити цнотливість тіточки Маріанни!» Він чув, як мати додала:

— Сподіваюсь, ти не образився на мене за це зауваження?

— Анітрішечки, — відказав Гольт і обернувся лицем до неї. Він зреагував на її слова, всупереч своїм добрим намірам, з таким запалом і відповів на них з такою іронією, що фрау Гольт не могла цього не помітити. — Я вдячний тобі за твою неупередженість. А то я вже був злякався, що ти за розмову з Брігіттою знову звинуватиш мене, як колись, у «потязі до простолюду».

Фрау Гольт перестала гладити пуделя і, пряма мов свічка, заклякла на дивані, притиснувши лікті до тулуба і склавши руки.

— Я знаю, що поразка Німеччини змела багато суспільних бар’єрів, — промовила спокійно вона. — Твоє покоління, після всього, що воно зазнало, зрештою, колись поставить під сумнів традиційні форми способу життя, саме так і було після першої світової війни. Тому я не вбачаю нічого поганого в тому, що ти пофліртуєш з якоюсь дівчиною, яка в соціальному відношенні стоїть значно нижче за тебе. Але такі речі робляться потихеньку, принаймні без скандалів. Оце і все, що я хотіла сказати. Отже, твоя іронія недоречна. — Точно розрахованим рухом мати піднесла ліву руку. — З цим покінчено. До міри тобі Францові речі? Сьогодні ввечері він привезе ще два своїх костюми і демісезонне пальто. На завтра Маріанна викликала кравця. Мокка, облиш! — прикрикнула вона на одного з пуделів, що весь час злазив лапами їй на коліна. — Вернер, зроби ласку, випусти собак у сад.

Гольт пройшов передпокоєм у невеличку прихожу, що правила за гардероб, і відчинив надвірні двері. Собаки вискочили з будинку, майнули в закутані соломою і мішковиною кущі троянд. Якусь мить він нерішуче стояв і вдивлявся в сутінки. Потім також вийшов з будинку.

Він пішов уздовж безлюдної вулиці. Цуцики побігли слідом за ним. Гольт прогнав їх додому і повернув поміж віллами на північ, униз у видолинок. Обабіч дороги стояли старі каркасні будиночки, далі — великий селянський будинок нижньосаксонського типу.

Гольт зупинився на краю Еллергольцських боліт, що поросли жалюгідною вільшиною і тяглись далеко на північ, ген аж до пониззя Ельби. Швидко темніло. Гольт вдивлявся в туман, що повільно виповзав з болота, огортав присадибні ділянки і поглинав ліхтарі. Гольт змерз. «Чи й справді я повернувся сьогодні додому?» — запитував він себе подумки.

Перед віллою, оповитий туманом, стояв чорний «опель-супер». Брігітта відчинила і з легким докором промовила:

— Вас чекають.

Дядько Франц, Франціскус Реннбах, п’ятдесятидвохрічний бездітний вдівець, бездоганно вбраний, зустрів Гольта у вітальні з розкритими обіймами і довго тряс йому руки.

— Вітаю… вітаю… — кілька разів повторив він, — сердечно вітаю!

Гольт сів. Він з цікавістю розглядав цю сиву, життєрадісну людину, свого дядька, що назвався комерційним радником і з якого били джерелом енергія й ентузіазм.

Комерційний радник розпитував Гольта про безліч речей, був задоволений лаконічними відповідями, і коли якась відповідь йому особливо була до вподоби, жваво кивав головою з сивим, але ще густим, наїжаченим волоссям. Розкрилися двері в їдальню. Вечерю — подано. Всі рушили до столу.

Їдальня, з її темними шпалерами і дубовими меблями, була страшенно похмура. На одному із стільців з високою спинкою сидів між ріднею і Гольт. Брігітта прислуговувала біля столу. Знову проста їжа — салат з картоплі і чорний хліб — подавалася з заведеною тут парадністю. На срібному підносі всім рознесли кришталеві мисочки, в яких лежало по кілька кружалець червоного буряка або дві-три квашені цибулини. Картопляний салат був майстерно накладений на важке срібне блюдо і прикрашений кружальцями моркви, а отих приборів і столового начиння на столі лежало стільки, що його б вистачило для величезного банкету. Оскільки було подано два напої — пиво і мінеральна вода, то поряд з кожним столовим прибором стояло по два розкішних шліфованих бокали.

Гольт поглядав то на одного, то на іншого і бачив, що всі вельми серйозно зайняті вечерею. Тітка Маріанна головувала, — вона непорушно сиділа в кінці столу і час від часу подавала рукою ледь помітні знаки служниці. І Брігітта наливала комерційному раднику пива, приносила комусь на порцеляновій тарілочці невеличку склянку або, тримаючи в правій руці важке блюдо, лівою накладала картопляний салат. Фрау Гольт не поступалася перед сестрою в суворій непорушності, і тільки комерційний радник поводився досить невимушено.

Він розповідав про дядька Карла, свого зведеного брата, бременського судновласника, кораблебудівника і банкіра, старшого сина і головного спадкоємця давно померлого судновласника Реннбаха, у якого від другої жінки й народилися Маріанна, Франціскус і Доротея Реннбахи. Гольт почав його розпитувати і з’ясував, що дядько Карл, про якого тут говорили з найбільшою шанобливістю, давно вже виплатив обом сестрам і брату їхню частину спадщини. Комерційний радник свою й Маріаннину частину вклав у гамбурзькі тютюнові фабрики, а Гольтова мати вдало помістила свій статок у важку промисловість — у підприємства, в яких, до речі, неабияку участь брав і Гольтів бременський дядечко — генеральний директор і головний акціонер однієї з великих судноплавних компаній та верфі, полишених йому батьком і давно перетворених у акціонерне товариство.

— Текс, — мовив Франціскус Реннбах, — декартелізація, про яку марять союзники, це прекрасно, але якщо ми хочемо бути незалежними, то нам, природно, найкраще виробляти сталь самим, отже, знов-таки слід подбати про вугілля.

— Інтересно, — чемно вставив Гольт.

Комерційний радник, стурбовано нахмуривши чоло, згадав також і про те, що Контрольна рада конфіскувала майно концерну «ІГ-Фарбеніндустрі».

— Усе це поки що абсолютно незрозуміло, — мовив він, — слід зачекати, що з цього вийде. — Він заговорив про просвіток, який нібито намічався. У таборі західних держав, мовляв, явно зростає опір примітивній політиці реваншу і підриву економічної могутності Німеччини. Про це, у всякому разі, свідчить відставка одного з визначних американських чиновників військової адміністрації, про яку нещодавно стало відомо. Цей чиновник був головою комісії по декартелізації.

— Але облишмо за столом політику, — закінчив комерційний радник. — Адже ми прагнемо не до чого іншого, як до мирного розвитку підприємництва. — І він в тоні легкої розмови з усіма подробицями розповів, як уранці на очах великого натовпу був піднятий з мулу потоплений підводний човен.

— Твій дядько Карл, — звернулася тітка Маріанна до Гольта, незграбно кивнувши йому, — будував у Бремені й підводні човни.

— Вірно. Корпуси для підводних човнів і торпедні катери, — уточнила фрау Гольт і багатозначно подивилася на сина, ніби бажаючи збудити в ньому інтерес до верфі бременського дядечка.

Але Гольт мовчав. Він ніяк не міг позбутися почуття, що усі ці люди, і навіть рідна мати, йому чужі. Обидві жінки здавались йому привидами — тітка Маріанна з довжелезним, тричі обвитим навколо шиї срібним ланцюжком і, мов дерев’яним, непорушним обличчям і мати з її безсумнівною вродою і крижаним холодом завчених жестів. Дядько Франц в аж занадто елегантному костюмі з англійського матеріалу. Він сидить між сестрами і так привітно й весело базікає, наче там, за стінами цього будинку, в усій країні, немає ні руїн, ні черг біля хлібних магазинів, ні розкопаних підвалів з зотлілими на порох трупами… Гольт не міг попросити скибки черствого хліба без того, щоб водночас не заворушилися і тітка Маріанна, й Брігітта разом з усіма підносами, блюдами й приборами. Варто було йому кашлянути, як непорушні маски-обличчя враз оберталися до нього: «О, пробач, Вернер… Що ти сказав?» І його охопив жах від самої лише думки, що тепер він мусить тричі на день отак мовчки, заціпенівши сидіти у цьому оточенні.

Раптом він запитав:

— А у мене буде своя кімната?

— Я давно хотіла тобі показати її,— сказала фрау Гольт. — Аякже, у тебе є своя кімната. Сподіваюсь, що ти почуватимеш себе тут чудово.

— Можна мені й снідати в своїй кімнаті?

— Певно, якщо ти хочеш, — відповіла тітка Маріанна, вищиривши передні зуби.

Гольт з полегшенням зітхнув: отже, йому доведеться брати участь в ритуалі тільки двічі на день, а з часом, може, вдасться уникнути й вечері.

Нарешті тітка Маріанна встала, вечеря закінчилась. Брігітту послали у погріб, і вона принесла в вітальню пляшку світлого рейнського вина «Рауенталер», яке комерційний радник настійно рекомендував для цього вечора. Він запалив сигару, а Гольту підсунув пачку сигарет того ж, що й раніше, сорту «Реемтсма Р-6». Гольт неуважливо запалив. Потім відбулася заздалегідь оголошена сімейна рада. Франціскус Реннбах був обома жінками визнаний за голову сім’ї.

— Як твої шкільні справи? — поцікавився він і, коли Гольт пояснив, жваво кивнув. — Я пропоную, щоб ти… скажімо, до великодня… одним словом, щоб ти вступив до школи і склав іспити на атестат зрілості.

Гольт відповів виразним жестом.

— Спочатку тобі слід призвичаїтися до мирного життя, — продовжував комерційний радник, — а все інше ми спокійно обговоримо потім. — Франц сказав, що в нього щодо Вернерового майбутнього серйозні наміри, і що, безсумнівно, найрозсудливіше було б зайнятися йому юриспруденцією.

«Юриспруденцією? Тоді вже краще математикою!» Гольт згадав Бльома. Але тут не було ні Бльома, ні кого іншого… Тут він — у матері, мати його законний опікун, і може, навіть змусити його виконувати її волю. Змусити? Гольт криво посміхнувся. Він не дозволить себе до чогось змушувати нікому! Він прислухався до слів комерційного радника, не перебивав його, коли той пояснював, в чому переваги юриспруденції, промовчав і тоді, коли той почав здалека:

— Слід зважати на становище Німеччини…

Коли комерційний радник звертався до Гольта з якимсь запитанням, він реагував величними жестами, які встиг перейняти за ці кілька годин від матері.

— Майбутнє Німеччини, — вів далі комерційний радник, задумливо випустивши з рота хмару сигарного диму, — залежить виключно від того інтересу, який виявлять союзники до німецької економіки. Сподіваюсь, американці на помилках своєї економічної політики після першої світової війни дечому навчилися. — Комерційний радник говорив про економічний розвиток, про те, що багато чого й зараз незрозуміло і що робити якісь прогнози надзвичайно важко. — Текс, — мовив він, — все залежить від того, в яких розмірах провідним галузям промисловості буде дозволено ввозити капітал. Інтерес до німецьких фондових цінностей досить великий. Треба зачекати, чи не наважаться американці надати нам державні кредити. Тут ще нічого не ясно. — Комерційний радник похитав головою, правицею провів по своєму наїжаченому сивому чубу і звернувся до Гольта: — При сприятливому розвитку обставин перед тобою, якщо ти будеш юристом, розкриються чудові можливості в галузі промисловості. В іншому випадку тобі завжди буде гарантована кар’єра державного чиновника.

Гольт люб’язно кивнув. Він стомився і зараз з найбільшою охотою встав би й пішов спати. Сидячи отак у кріслі, випроставши ноги, Вернер. думав: «Хай базікають, хай вигадують що завгодно про моє майбутнє, аби лиш дали мені спокій зі своїми ідіотськими обідами й вечерями!»

Заговорила фрау Гольт.

— Перш за все ти мусиш з’явитися серед людей, — сказала вона, — після ізоляції часів війни тобі необхідне відповідне оточення.

— Адже в армії збирається всякий набрід! — вставила тітка Маріанна.

Фрау Гольт кивнула.

— Вернеру потрібні знайомства з молодими людьми його кола, я думаю, це важливо: від становища людини в суспільстві багато залежить. Може, — звернулася вона до брата, — ти відрекомендуєш Вернера декому з наших знайомих. Я маю на увазі, наприклад, Геннінгів, у них не набагато старший за Вернера син.

— Тредеборнам, — докинула тітка Маріанна, і жодний мускул не ворухнувся на її дерев’яному обличчі.— У Тредеборнів чарівні доньки. Особливо менша — ну справжнє тобі сонечко.

Комерційний радник пообіцяв врегулювати це питання і найближчим часом взяти Гольта з собою.

— Я впевнений, — сказав він, — що Вернера запросять не в один дім, молодь знову стає по-справжньому компанійською.

Він глянув на годинник, йому час було йти.

— Хвилиночку, — затримав його Гольт і витяг з кишені папірець з адресою ратцебурзької лікарні.

— Я попрошу в них рахунок і все владнаю, — пообіцяв комерційний радник.

— Ти був хворий? — запитала фрау Гольт.

— Так, я хворів, — коротко відказав Гольт.

Комерційний радник пішов. Гольт залишився з обома жінками. Мати повела його у відведену для нього кімнату на горішньому поверсі. Він одразу ж ліг і, вкрай стомлений, заснув глибоким сном.

З

Гольта розбудив несміливий стукіт.

— Я принесла сніданок, — промовила, стоячи за дверима, Брігітта.

Він скочив з постелі, неприємно вражений, що молода дівчина мусить приносити йому сніданок у ліжко. їй і без того ніколи вгору глянути. Він одягнув халат, відчинив двері і взяв з рук Брігітти тацю.

— Про те, щоб ви мене обслуговували, не може бути й мови, — сказав він. — Надалі я сам забиратиму свій сніданок.

Вона трохи здивовано глянула на нього:

— Як забажаєте.

Він почув, що знизу його кличе мати. Ага, прийшов кравець! В передпокої на нього чекав невеличкий товстий чоловічок з вусиками і сантиметром, що висів у нього на плечі. Гольт мовчки відбув процедуру знімання мірки. Сніданок подають в ліжко, кравець приходить додому, він — у матері, вдома. Гольт мимоволі згадав батька, що вже о шостій ранку в білому халаті йде в свою лабораторію… в думці бачив Мюллера, що до пізньої ночі сидів за роботою, бачив посивілого й непоказного

Бльома в його маленькій кімнатці; перед ним постало всс, що лишилося там. Він бачив Гундель, її очі, її усмішку.

Гольт пішов услід за матір’ю в вітальню. Там за столом з хитрою посмішкою на обличчі сиділа тітка Маріанна і, хоч ще була тільки одинадцята година ранку, розкладала пасьянс. Фрау Гольт з кравцем заходилися гортати англійський журнал мод: «Fashion Рарег, Spring and Summer 46, Gentleman’s suits». Вони всебічно обговорювали проблему талії, пологих плечей. Фрау Гольт брала гарячу участь у цій справі.

Тітка Маріанна сказала:

— Папа завжди носив коротке спортивне пальто!

Пасьянсу не видно було кінця-краю, і її обличчя набувало все хитрішого вигляду.

У широкій шафі з червоного дерева Гольт натрапив на книжки. Жінки охоче дозволили йому поратися на поличках. Книжки стояли в два ряди. Спершу, в передньому ряду, неодмінні класики, повні зібрання творів Гете, Шіллера, Шекспіра і інших авторів в розкішних шкіряних оправах; їх він знав ще з дитинства. Його більш цікавили задні ряди. Там стояли книжки, що їх справді читали: Герцог, Штратц, Отто Ернст, Джон Кніттель. Гольт вже хотів був закрити шафу, коли між Френсеном і Омптедою виявив Ремарка.

Він одразу ж згадав: «Я так добре вас розумію, — говорила Карола, — нещодавно я прочитала «Повернення» Ремарка…» Гольт узяв з полички цю книжку, а крім неї ще й «На західному фронті без змін».

— Надзвичайний твір! — зауважила тітка Маріанна і знову заходилася розкладати свій пасьянс.

Гольт читав три дні поспіль: першу книжку, потім другу, а потім ще раз обидві. Протягом трьох днів він з’являвся внизу тільки під час обіду, а сніданок і вечерю забирав до себе в кімнату. Читав до пізньої ночі. Роман «На західному фронті без змін» був для нього подією. Гольт перечитав безліч книжок про війну, але тут вперше війна зображувалася не як випробування чоловічої доблесті, а поставала без жодних прикрас, з усіма її жахами і безглуздістю. Юнгер, Етіггофер, Беймельбург і їм подібні,— з ними Ремарк не мав нічого спільного.

І все ж Гольт був невдоволений. Він замислився. Той факт, що перша світова війна була жахливою, не перешкодив виникненню другої. Отже він — несуттєвий. Суттєвим лишилося тільки одне: хто винен у виникненні воєн? А Ремарк показує жахи війни не задля того, щоб викрити винуватців, яких варто принаймні хоч пошукати! Ремарк проклинає війну і водночас в мороці безглуздої смерті засвічує вогник товариської дружби. Отож через цю славнозвісну хрестоматійну товариськість виходило, що війна все ж таки породжує щось на зразок доблесті.

Гольт ходив з кінця в кінець по кімнаті, безупинно палив сигарети. Він роздумував над тим, що сам пережив, відтворював у пам’яті реальну дійсність війни. Існував один крилатий вислів, якого, звичайно, не було в жодній хрестоматії: кам-ради — негідники. У цьому вислові, наче в фокусі, концентрувалася вся суть війни, яка враз ставала підлотою. Гольт згадав Зеппа Гомулку; от між ним і Зеппом, можливо, існувало щось схоже на дружбу. А Вольцов, Феттер і він — це вже компанія негідників. Це — банда, спочатку в горах, а потім і на війні. Війна, у якій і він брав участь, — кримінальний злочин; і тому в ній не було товаришів, а самі лише співучасники. І хоч на прикладі першої світової війни це було не так видно, як на прикладі другої, а все одно ідеал фронтової дружби завжди залишався тільки туманом, фразою, полудою на очах людей, одягнених у форму захисного кольору, блукаючим вогником у темряві, тобто ідеалом, який присолоджував пілюлю людському стаду, що йшло на бойню. Такими ідеалами Гольт був ситий по саму зав’язку.

Його обступили роздуми. Він згадував тварюк з рунами на, комірі, він добре знав цих кривавих маріонеток і тепер шукав тих, що верховодили ними. Ще раз перечитав епіграф до роману «На західному фронті без змін». Отже, роман зовсім не слід розуміти як звинувачення! Бо ж кого він звинувачував, окрім кількох п’яних ресторанних стратегів або несамовитого Гіммельштоса? Ремарк хотів розповісти про покоління, «знищене війною, навіть якщо воно й не загинуло від її куль».

«Я також уник її куль, — думав Гольт, — куль великої жахливої війни, бомб, бортової зброї танків, вуличних боїв. А все ж і я знищений війною. Однак… Матері його ковінька, хіба це діло — в дев’ятнадцять років стояти отут на барвистому килимі і твердити: я знищений! Ні, не годиться! Така поведінка ніколи не була схвальною, навіть тоді! Я повстав проти батька, сам не знаючи чому. Я віддався на волю випадку і, замість того щоб шукати правильний шлях, шукав забуття. А коли прийшли спустошеність і похмілля, почав твердити сам собі: я банкрот, я уник куль, і все ж я знищений!»

— Я, власне, вводжу себе в оману! — промовив він уголос.

Гольт знову запалив сигарету і розломив між пальцями сірник. Тепер він знав, що його не задовольняло в книжках Ремарка. Ремарк також вводив у оману себе й інших, бо це ж якась трагічна метушня — уцілів і все ж знищений; образи ошуканих долею жертв там, на порозі життя, — усе це для певної групи людей речі значно приємніші, ніж холодні мов лід запитання: «Як таке могло статися?», або: «Хто в цьому винен?». Юнгер, Беймельбург — це брехня. Але й у Ремарка немає правди. У нього все повисає в повітрі, ніхто нічого не знає і — гірш того — ніхто не хоче нічого знати! І коли солдат повертається додому, весь його справедливий гнів, що накопичився на війні, знаходить вихід ні в чому іншому, як у пустій балаканині. Люди, нічого не маючи на серці, крім пустих слів, бунтують проти пустомолотства інших, при цьому старанно пильнуючи, щоб не зачепити добрий старий світ, отой світ, який і натворив усе це безглуздя. На запитаннях «чому», «cui bono?»[51] цим самим ставиться хрест. Забудь, і баста! І оті камради, які бунтували у двох перших книгах, у третій, на жаль, не написаній за традиціями фронтової дружби, йшли до виборчих урн і голосували спочатку за пана Гінденбурга, а потім і за пана Гітлера.

Гольт шпурнув книжку на стіл. «Пречудовий твір». Ще б пак! Понівечена душа фронтовика — це як щось надзвичайно привабливе! — Гольт злобливо подумав: — А що, як я устругну штуку і удам тут із себе представника знищеного покоління? Напевно, здобуду любов і повне розуміння, а можливо, ще й одержу пару костюмів на додачу. Адже свободу блазня в ставленні до Брігітти я вже здобув».

Але він не мав наміру грати роль блазня в цій комедії з розкішними старими декораціями. Суворої, холодної зимової ночі, останньої ночі в житті Петера Візе, він, Гольт, мріяв про те, щоб пережити війну і щоб почати все з початку — вчитися, шукати. Так, безкомпромісно шукати відповіді на запитання: чому? Точніше: хто винен? Або ще точніше: як виникають світові війни? Він забув про ці запитання, він мало не втратив грунту під ногами. Але ще не пізно, треба лиш схаменутися.

Одинадцятого січня, на день народження Гольта, прибув дядько Франц з повним чемоданом білизни, сорочок, краваток, взуття. Фрау Гольт подарувала синові золоті запонки. Кравець приніс зручний сірий костюм спортивного крою, чорний костюм строгого крою, смугасті штани, темно-сіре демісезонне пальто з якоїсь товстої тканини. Костюми були перелицьовані.

— В наш час це цілком пристойно, — сказала фрау Гольт. Вона була задоволена. — Тепер не соромно й на люди показатися!

Комерційний радник Реннбах повідомив, що він наступного тижня приїде снідати. Гольт за цей час уже якось примирився з церемонним стилем обідів і вечерь. Та від розмови за столом у неділю вранці його занудило. Він несподівано запитав:

— Дядю, а як ти гадаєш, чому виникають війни?

Фрау Гольт повернула вбік старанно зачісану голову, якусь мить пильно дивилась на сина.

Комерційний радник саме перемелював щелепами шматочок смаженого хліба.

— Текс, — мовив він, — вельми злободенне питання… — Він з хрускотом дожував хліб. — Погляди з цього приводу є найрізноманітніші і до того ж найсуперечливіші…— продовжував він. — Очевидно, все розвивається у відповідності до матеріалістичного положення, за яким війна — це специфічна форма боротьби людини за існування; Дарвін і таке інше. Розумієш? Експансивне прагнення до розширення життєвого простору, як тлумачить війну теорія про «народ без простору», мені здається найімовірнішим…

Гольт дещо іронічно поглядав на свого дядечка. «Це, безперечно, людина спритна й енергійна, — подумав він, — але… у порівнянні з батьком… І що означає «народ без простору»? Адже зараз на це ніхто не поласиться!»

— В газетах, — сказав Гольт, — там, у батька, в російській зоні, категорично відкидають теорію про нестачу життєвого простору. Земельна реформа, запевняють вони, всіх забезпечить землею. — Гольт з подивом спостеріг, як нервозно відреагував на ці слова комерційний радник.

— Розподіл землі,— звернувся дядько Франц до Гольта, — не кажучи вже про моральну сторону, про те, що він є грубим порушенням священного права на власність, так от, ця земельна реформа взагалі видається мені заходом надто поспішним і сумнівним! Коли й надалі ситуація залишатиметься такою, якою вона починає вимальовуватися зараз, тобто коли не буде створено жодного центрального німецького адміністративного органу, то це означатиме, що східна зона буде економічно відрізаною від інших зон і опиниться, не в останню чергу й через земельну реформу, на порозі повного краху. При відбудові економіки вони натраплять на непереборні труднощі й звернуть собі шию. — І дядько Франц розповів про англо-французькі переговори з питання інтернаціоналізації Рейнсько-Рурської області.— Переговори, як на наше щастя, так і на наше нещастя, не дали наслідків; адже це означає, що питання про центральну адміністрацію не зрушило з місця. Французи з дивовижною впертістю чинять опір будь-якій спробі створення центрального адміністративного апарату. Вони хочуть перш за все впевнитися, що рейнсько-рурське питання буде врегульоване так, як це вигідно їм. А про східну зону слід сказати, що більшовизація економіки, яка знаходить свій вияв у хвилі експропріацій, є не чим іншим, як повною безпорадністю перед лицем усіх цих труднощів.

Гольт слухав, відкинувшись на спинку крісла. Міцно стиснутий рот і трішки опущені куточки губів надавали його обличчю задумливого і дещо презирливого виразу.

— Брат Карл оцінює ситуацію у східній зоні набагато песимістичніше. Він її зовсім не бере до уваги.

— Дозволь задати тобі ще одне запитання, — промовив Гольт. — Адже дядько Карл на своїй верфі, себто на тій верфі, де він генеральний директор, будував підводні човни, чи не так?

— З тисяча дев’ятсот тринадцятого року, — урочисто і строго зауважила тітка Маріанна, повернувши до Гольта маску з сліпучим рядом передніх зубів. — В п’ятницю, двадцять першого лютого кайзер Вільгельм вручив нашому папа грамоту-подяку за заслуги в справі будівництва німецького підводного флоту.

— Інтересно! — сказав Гольт і знову звернувся до дядька: — Мені б дуже хотілося знати, хто, власне, оплачував ці човни?

— Складне питання, цілий розділ фінансової науки, — відповів комерційний радник, намазуючи собі ще шматочок засмаженого хліба. — В принципі — держава.

«Ага, держава! Отже, гітлерівська держава, націсти! — Гольт задумливо колотив ложечкою чай. — Залишилося неясним питання, де ж вони брали гроші. Хто знає? Очевидно, з податкових сум, атож, у тих самих людей, що пізніше плавали на підводних човнах. Плавали? Вони всі пішли на дно! — Він припинив колотити чай. Подивився на дядька. — Невже дядько Франц не знає, що німецькі підводні човни знищувалися, не встигнувши вийти з гавані? Невже він не знає, що у кожному підводному човні тонуло два-три десятки людей, що вони захлиналися, мов пацюки?»

Гольт не сказав ні слова, на цей раз він здолав хвилювання. Раптом він так багато збагнув з того, що там, у батька, чув і читав у газетах і що раніше не вкладалося в нього у голові. А тому люб’язно, але з нотками іронії в голосі запитав:

— Прошу пробачення, скільки, скажімо, міг заробити дядько Карл на кожному члені екіпажу потопленого підводного човна?

Ніж з рук тітки Маріанни з брязкотом упав на тарілку. Запала тиша. Фрау Гольт непорушно дивилась на сина. Тітка Маріанна заціпеніла і як колода сиділа на своєму стільці. Вона лише незграбно кивнула головою Брігітті, щоб та вийшла з кімнати. Та комерційний радник, хоч і був збентежений, окинув Гольта скорше веселим, ніж здивованим поглядом.

— Ти сідлаєш коня з хвоста, — сказав він добродушно. — А от тебе б запитати: як би ти збудував підводний човен без грошей?

— Я взагалі не збираюсь будувати підводні човни, — відказав Гольт. — Але облишмо це, давай поговоримо про щось інше. — Він старанно закарбував у пам’яті цю розмову. Та комерційний радник аж ніяк не вважав її закінченою.

— Безсумнівно, проблема фінансування війни дуже цікава, — сказав він. — Війна ведеться за рахунок одержаних під високий процент позик, що, природно, викликало сильну інфляцію. Заборгованість рейху по короткотермінових позиках у 1943–1944 роках становила понад сто п’ятдесят мільярдів марок, що спричинилося до збільшення обігу паперових грошей майже на десять мільярдів. Це означає…

Та у розмову втрутилася тітка Маріанна. Вона кашлянула. Підняла ліву руку. Люб’язно, але твердо, — а за столом її авторитет повновладної господині визнавав навіть комерційний радник, — сказала:

— Ти, Франц, знаєш, що я не люблю за столом розмов про політику.

— Маєш рацію, — погодився комерційний радник, — тричі маєш рацію! — Він змінив тему розмови. — А як, власне, поживає твій батько? — запитав він Гольта.

Гольт знехотя відповів. Вродлйве обличчя матері скам’яніло.

— Не розумію лише одного, — зауважив комерційний радник. — Адже твій батько — надзвичайно здібний! На що він розраховує у росіян? Він повинен приїхати сюди. Хімічна промисловість має чи не найбільше шансів знову відродитися, хай з допомогою іноземного капіталу, та чи не байдуже? І така людина, як твій батько, повинна б розуміти, які перед ним відкриваються можливості.

Гольт мовчав. Обурений до краю, він подумав: «Батька краще не чіпайте!»

— Він ніколи не був честолюбним, — сказала фрау Гольт. — Завжди був далекий від життя і заклопотаний лише своїми задумами і химерними ідеями. Зрозуміти можливості, які перед ним відкрило життя, у нього майже ніколи не вистачало глузду.

— Зате ти його розуміла чудово, — сухо докинув Гольт, і в його голосі було стільки сарказму, що тітка Маріанна заціпеніла. Та фрау Гольт тільки зневажливо махнула рукою. Комерційний радник розсміявся щиро й весело.

— А що, скуштувала, Тея… Молодь нині вельми прямолінійна, нам слід до цього звикати. Ходім, Вернер, підготуємося до візиту!

Комерційний радник мав намір відрекомендувати племінника трьом старовинним гамбурзьким родинам: Тредеборнам, Геннінгам і Вульфам. «Опель-супер» мчав у напрямку міста.

— Тредеборн — оптовий торговець кавою, — пояснив комерційний радник. — Це стара фірма з хорошою репутацією. Крім того, Тредеборн — акціонер великої фабрики продоволь-чих товарів в Альтоні. Май на увазі, що він трохи дивак: страшенно дбає про сімейну добропорядність і виховує своїх дочок за всіма правилами високої моралі.

Франц обережно вів «опель» крізь автомобільну тисняву гарбурзьких вулиць, не уриваючи розмови.

— Дівчата Тредеборнів користуються великим успіхом, — продовжував він, — особливо молодша! Старшій майже двадцять один, меншій вісімнадцять. Старі Тредеборни живуть дуже відчужено. Найголовніше, щоб ти сподобався дочкам!

— Найголовніше, щоб вони мені сподобались, — сказав Гольт.

Комерційний радник засміявся, але на його обличчі промайнула тінь роздратування.

Тредеборни жили в Георгсвердері. Старий Тредеборн за час цього короткого візиту навіть і не вийшов до гостей. Гольта і його дядька прийняла фрау Тредеборн. Вона налила їм по півчарки вермуту і перекинулася з комерційним радником кількома фразами. Це була сухорлява, безбарвна жінка років сорока п'яти. Пробор посередині голови робив її схожою на стару дівку. З шиї фрау Тредеборн, мов у монашки, звисав срібний хрест на важкому ланцюжку.

— Господь бог оберне важкі часи на кращі,— сказала вона, побожно підкотивши очі під лоба. Взагалі ж у рисах її обличчя просвічувала якась люта неприязнь. Гольт стримано відповів на кілька запитань, та коли в кімнату ввійшли обидві дочки, його летаргію мов рукою зняло.

Вони відразу ж зацікавили Гольта. Дівчата були одного зросту і дуже схожі одна на одну. Розкішне каштанове волосся молодшої, Інгрід, було укладене в високу хитромудру зачіску. Воно відливало червоним золотом. Дівчина опустилася на низенький м’який пуфик поряд з матір’ю, і та з показною ніжністю обняла її за плечі. Гітта, старша, була русява. В обох — великі сірі очі з чорними віями і однаково тендітні руки, крізь шкіру яких просвічували синенькі жилки. У стрункої Інгрід все пишне: волосся, вуста, груди.

Гітта справляла враження пустої дівчини. Вона напівжартома, напівсерйозно негайно ж втягла Гольта в бесіду і, вдаючи з себе розчаровану в усьому людину, заявила, що не має жодних ілюзій. Говорила Гітта пишномовно. Все земне — суєта суєт, світ — ніщо, а тому його слід уникати… При цьому вона час від часу наслідувала побожний тон своєї матері. І в неї, як і в матері, в куточках губів залягли зморшки, що надавали обличчю виразу якоїсь підозріливості й злоби.

Інгрід, навпаки, здавалася ще майже дитиною, часом чарівливо наївною, часом, коли того хотіла, по-старечому розумною.

— Наше сонечко, — промовила фрау Тредеборн і ласкаво поплескала свою меншеньку по круглому плечу. Гітта іронічно скривила губи.

Гольт швидко збагнув, що сестри перед гостями, а можливо, й перед самими собою прикидалися, грали комедію.

Інгрід він сподобав, хоч і не міг позбутися враження, що її наївність нещира. Вона розповідала про уроки танців, на які ходила разом з кількома знайомими. Комерційний радник ураз зорієнтувався:

— Вернер, а чому б і тобі не приєднатися до них?

Гольт тільки засміявся. Інгрід запитала:

— Ви вмієте танцювати?

— Трохи, — відповів Гольт. — На війні, між іншим, теж можна дечому навчитися. — При цьому він глянув їй прямо в очі, і те, що Інгрід, зовсім не по-дитячому, зрозумівши багатозначність його слів, опустила вії, зміцнило його підозру — щирості тут немає. Його інтерес до неї зріс.

Комерційний радник став прощатись.

— Ну? — запитав він в машині і натиснув стартер.

Гольт весело відповів:

— Інгрід, на мій погляд, гарненька. Але в матері є щось підступне, майже вульгарне.

Комерційного радника це так приголомшило, що він аж мотор заглушив.

— Я з нетерпінням чекаю, чи сподобаються тобі Геннін-ги, — помовчавши, сказав він. — Геннінг — власник контори по перевезенню портових вантажів і відбуксировці суден у відкрите море. Його син, — розповідав комерційний радник Реннбах, — надзвичайно здібний хлопець, він усього на кілька років старший за тебе. Старому дошкуляють камені в жовчному міхурі, й фактично усіма справами відає син. Вони уклали угоди з англійцями і знову мають чудові зиски.

— Син воював? — поцікавився Гольт.

— У військово-морському флоті. Здається, був лейтенант.

Машина проїхала зруйнованим центром і опинилася в Нінштедті — на північному березі Ельби. Там, на другому поверсі великого будинку, гостей приймали фрау Геннінг і її син. Хвилин на п'ять до них вийшов і старий Геннінг, хворий, жовчний чоловік у домашньому халаті. Він трохи побурчав про се, про те і зник. Його дружина, невеличка, жвава, сива жіночка, не зводила захопленого погляду з свого сина, Роланда Геннінга, високого, стрункого юнака з мужнім, вкритим ластовинням обличчям. Роланд тримався абсолютно невимушено і самовпевнено. Він підсунув до Гольта свій стілець і завів з ним дружню розмову. Вони говорили про автомашини і кораблі, про Гамбург і нічне життя в Санкт-Паулі.

— У нас тут панує, так би мовити, мирне життя, — сказав Геннінг і, підморгнувши, додав: — А знаєте що, пане Гольт… давайте якось найближчим часом порозважаємося трохи на дозвіллі! Згода?

— Згода!

Поки комерційний радник прощався, Геннінг сказав Гольтові:

— Я вам подзвоню при нагоді.

Комерційний радник так бурхливо виявляв задоволення доброю згодою між племінником і Геннінгом, що Гольтові навіть здалося, ніби дядечко все умисно перебільшує.

Вульфи жили в північній частині міста, в Осдорфі. Автомобіль зупинився перед відлюдним особняком, що ідилічно примостився на краю заплавних лук. Вульф був власником ве-дикої фірми по імпорту ї експорту продовольчих товарів. Перед війною фірма досягла нечуваного розквіту, але наразі усе ще знаходилась у стані важкого занепаду.

Дядько й племінник застали дома всю родину Вульфів: комерсанта, його дружину і обох дітей: вісімнадцятилітнього блідого і хирлявого молодика і шістнадцятилітню дівчину. Старі Вульфи з мученицькими обличчями те й знали, що бідкалися. Вони нарікали на лихоліття, на важкі часи, на нестатки і злигодні. Гольт тим часом розглядав дочку: худеньке, негарне дівча з вилупатими очима, зобасгою шиєю і неправильним прикусом — верхній ряд зубів упирався в нижню губу. З кучерявого попелясто-білявого волосся визирали відстовбурчені вуха. Її звали Аннероза. Брат її Гісберт своєю тихою, задумливою мовою нагадав Гольтові Петера Візе. Він був на голову нижчий за Гольта. Його обличчя з гострим підборіддям було всипане прищами, а великі вуха відстовбурчувалися точнісінько так, як у сестри.

Гольт завів з ним розмову. Гісберт Вульф, очевидно, був начитаний, бо пересипав свою мову безліччю імен — Бодлер[52], Карл Ясперс[53], Готфрід Бенн [54], Гайдеггер[55],— яких Гольт ніколи й не чув. Гісберт говорив про нехтування людиною, про її самотність, про надзвичайно песимістичний вік, про наближення буття до смерті. Гольт уважно придивлявся до юнака, не даючи приголомшити себе незнайомими прізвищами. Він запалив сигарету.

Вульф сказав:

— Якщо ви цікавитесь питаннями літератури й філософії… Ми тут інколи збираємось тісним колом і влаштовуємо літературні вечори. Я міг би подзвонити вам.

Гольт подякував.

— Я теж поет, — звірився Гісберт Вульф напівголосно.

Це зацікавило Гольта. Він обернувся до Вульфа і побачив, що той почервонів аж по самі вуха.

— Я пробую, виходячи з духу нашого часу, відповісти на тисячі запитань, полишених нам Рільке [56].

«Рільке?» — Гольт замислено затягнувся сигаретним димом.

— Я охоче прочитав би щось Рільке, — промовив він. — Це прізвище мені доводилось чути й раніше, але я нічого не читав з його творів.

Гісберт Вульф негайно ж підвівся й приніс досить зачитаний томик у виданні «Інзельферлаг».

— Ось, вибране, я охоче дам його вам! — Він перегорнув кілька сторінок. — «Ангел… — прочитав уголос. — Хто почує мій крик…» Ви розумієте? Хто почує нас в ангельських сферах? Оце воно і є — самотність європейця! Тримаючи палець в книзі, з ще й досі червоними вухами, Гісберт говорив:

— З цього починається й моя поезія. «І навіть коли він пригорне мене до серця…» Ангел, ви розумієте? Ці слова я взяв за епіграф до своєї четвертої «Бланкенезької елегії». Вона починається так: «Пригорни мене до серця, о ангел, візьми мене з собою!» Але в цій елегії я йду далі Рільке, розумієте? Якщо Рільке тікає в самотність, то я…

Гольт встав. Він відчув на собі погляд маленької Аннерози. Вона дивилась на нього, не приховуючи захоплення. Гольтові стало прикро за неї. Він вирішив, що буде до неї уважніший, коли доведеться ще зустрітися.

Прощаючись, старі Вульфи, так само, як і вітаючись, нарікали на лихоліття, на горе, що спіткало країну, на страшенно важке життя.

— Невже їм і справді так важко живеться? — запитав Гольт дядька, коли вони їхали додому.

— Анітрішки, — відказав комерційний радник. — Заокеанські діляги не полишили Вульфа в біді. Він одержує від них величезні продовольчі посилки. Але зараз дехто має за хороший тон нарікати на лихоліття.

Він зупинив машину біля вілли тітки Маріанни у Віденталі.

— Тепер лише від тебе залежить, зумієш ти стати міцно на ноги чи ні,— сказав дядько Франц. — У тебе гроші є? — Він дістав бумажник і простягнув Гольтові спершу три, а потім ще дві кредитки по п'ятдесят марок кожна. — Гроші, певна річ, зараз майже нічого не варті,— зітхнув він. — Якщо найближчим часом не буде вжито якихось заходів, то ми з нашою валютою потрапимо прямісінько в обійми розкішної інфляції! Та все ж марно грошей не витрачай, сигарет не купуй, їх одержуватимеш від мене безкоштовно.

Мати й тітка ще не повернулися з церкви. Гольт усівся на кухні і попросив у Брігітти чогось попоїсти. Вона взяла в руки піднос.

— А це навіщо? — здивувався Гольт. — Я їстиму тут. — Брігітта завагалась. — Що сталося? — запитав він.

Дівчина неохоче відповіла:

— Ваша вельмишановна тітка не любить, коли ви заходите на кухню.

— Моя вельмишановна тітка, — сказав Гольт, — мене абсолютно не обходить.

— Так то ж вас, — промовила Брігітта.

— Ви гадаете, вас лаятимуть за мене? — запитав він вражено.

Вона мовчки поставила на піднос їжу й прибор. Потім додала:

— Годину тому мене попередили, що при першій же… спробі зближення з молодим паном я негайно буду звільнена. Нині важко знайти місце служниці.

— Моя тітка — гидке стерво! Вона завжди була старою поганню!

— Прошу вас, ідіть у вітальню, — промовила Брігітта.

Він підвівся. Гольт знав: словами тут не зарадиш. Між нею і ним — прірва, і її не здолають жодні симпатії молодого пана. Він пішов у вітальню. Коли б Брігітта була дочкою Ген-нінгів або Тредеборнів, тоді тітка Маріанна неодмінно б сказала: «Яка чарівна дівчина!» Він знехотя сьорбав якусь юшку з зелені. Потім швиргонув ложку. «Яка пиха, ну зачекайте, я вам це пригадаю!»

Але зчиняти заколот проти дерев'яної фізіономії тіточки Маріанни і її поглядів було безглуздям, а проти матері — й поготів.

4

В понеділок по обіді тітка Маріанна приймала в себе кількох дам, запрошених нею на партію ромме [57], і Гольт, старанно вбраний і виголений, мусив хвилин на десять вийти у вітальню, посидіти з дамами і відповісти на їхні запитання. Така ж комедія повторювалася щосереди, коли фрау Гольт збирала гостей на бридж. Решту часу Гольтові давали спокій. Йому у всьому потурали. Коли він не з'являвся до столу, подавали обід в кімнату. Він цілими днями валявся в ліжку й читав.

Прочитав Гольт і Вульфову збірку вибраних творів Рільке. Ранні вірші йому сподобалися, вони були написані в дусі народних пісень, прості, як поезія Шторма, якою він захоплювався ще з дитинства. Але потім Гольт перестав будь-що сприймати. «Звучить чудово, а нічого не зрозуміло! Може, я надто дурний для цього? — подумав він. — «Пісня кохання» — хороший вірш». Та ще мить, і Гольт з недовір'ям запитував себе: який це гравець тримає нас в руках, кого тут мають на думці? Він і так досить довго відчував себе в руках чи то долі, чи то провидіння. Прочитав «Баладу про Орфея» і був приголомшений її химерною глибокодумністю. А все інше було справжнісіньким тайнописом. «Говорить той, хто, можливо, існує…» Так ось воно звідки молодий Вульф брав свою термінологію! Або ще: «Коли натовп відсестрює нас від спасителя… — Гольт перечитав ще раз. Справді, так і написано: «відсестрює»… — і ми, якихось двоє, під пронизливі звуки фанфар, що воскрешають мертвих, піднімаємось з-під наваленого на нас каміння і, хитаючись, виходимо…» Ні, тут Гольт був зовсім безпорадний. Він вирішив при нагоді загнати Гісберта Вульфа на слизьке, перевірити, чи розуміє той оце пустомолотство. Гольт відчув, що збагатився неабияким досвідом. Ні, тепер він нікому не дасть скрутити себе в баранячий ріг пустим базіканням! А хіба дядько Франц на ясне запитання не відповів пустим базіканням? У Гольта після Венертового курсу воєнної підготовки був тонкий слух. Тепер його вже ніхто не пошиє в дурні… Треба ставити холодні, влучні запитання, пильно дивитись і уважно слухати!

Він узяв з книжкової шафи тітки Маріанни кілька томів класиків. Після довгої перерви знову читав «Фауста» Гете і при цьому не раз згадував Бльома.

Брігітта покликала Гольта до телефону; апарат стояв у передпокої. На другому кінці проводу озвався Роланд Геннінг.

— Як гадаєте, пане Гольт, чи не могли б ми десь весело провести суботній вечір? Завтра у мене справи в Любеку, а потім я вільний. Ну, що ви на це скажете?

Гольт з радістю погодився.

— Якщо хочете, — продовжував Геннінг, — можемо поїхати в Любек разом. Я заїду за вами вранці біля десятої!

Фрау Гольт, сидячи у вітальні, чула усю цю розмову крізь прочинені двері. Вона була задоволена і виявила запал, який, зважаючи на притаманну їй урівноваженість, важко було собі навіть уявити.

— Брігітто, випрасуй кремову сорочку, почисть сірий костюм! Маріанно, зроби ласку, негайно подзвони Францові! Він хотів прислати Вернеру капелюх, адже до пальта потрібен капелюх!

Наступного ранку, коли тітка Маріанна ще спала, фрау Гольт вдоволено оглядала сина. Вона дала йому сигарет і примусила взяти гроші. Він ткнув їх у бокову кишеню, де вже лежали кредитки Феттера і дядька Франца. І ось Роланд Геннінг вже стоїть у передпокої, високий, спокійний, в розстебнутому пальті з верблюжої шерсті, у руці м'який капелюх.

— Люба пані…— мовив він. — Спасибі, не маємо на що нарікати. Лише з батьковою жовчю знову не все гаразд. Спасибі… Ласкаво прошу, вітайте від мого імені вашу сестру і комерційного радника Реннбаха!

Фрау Гольт провела їх аж до садової хвіртки і довго дивилася вслід.

У Геннінга був «мерседес». Він вів машину, незважаючи на ожеледь, швидко і впевнено.

— Ну, як ся маємо? — запитав він. — Ще трохи незвично в наших краях, чи не так?

Лікті Геннінга лежали на кермі. Час від часу він простягав правицю і переключав швидкість чи вмикав сигнал повороту. Його невимушена впевненість імпонувала Гольтові, а щирий дружелюбний тон викликав у нього все більшу й більшу симпатію до Геннінга. Вони їхали центральними зруйнованими вулицями.

— Як би ви бажали провести сьогоднішній вечір? — запитав Геннінг. — Керівництво я беру на себе, гаразд? Ну от і чудово. Значить, перш за все для кожного знайдемо на сьогоднішній вечір гарненьку, тепленьку шлюшку. Та ви чи не просто з табора? Отже, вам усе одно слід найперш добряче розважитися!

Гольт подивився на Геннінга. Мотор гудів, Геннінг говорив тихо, може, Гольт неправильно зрозумів. Геннінг зупинив машину біля великої перукарні й увійшов всередину. Крізь скляні двері Гольт усе бачив. Геннінг трохи зачекав, потім до нього підійшла дівчина в білому халаті, і вони вийшли на вулицю. Це була висока, ставна блондинка. Геннінг заговорив до неї, вона ствердно кивнула, з цікавістю глянула на автомобіль, на Гольта і перекинулась словом з Геннінгом. Геннінг розстебнув пальто, поліз у спідню кишеню і похапцем ткнув блондинці щось у руку. Гольт все ж помітив — то були гроші. Вона поклала їх у кишеню халата. Геннінг знову сів у машину, і вони поїхали. Блондинка помахала їм услід рукою.

— Це Аніта, — сказав Геннінг. — її порекомендував мені один знайомий. Ми зустрінемося о сьомій. Вона приведе з собою свою подругу Зігрід, з якою сьогодні ввечері ви й зможете чудесно розважатися. Але не забудьте підкинути їй трохи грошей, з сотню чи більше, звичайно, після того, як вона доведе, чого варта.

Гольт мимоволі повернув до нього голову, але Геннінг тільки посміхнувся і сказав:

— Не турбуйтеся, перукарок обстежують двічі на тиждень, тут з вами нічого поганого не станеться.

Гольт знову відкинувся на спинку сидіння. «Витримка, — подумав він, — не дати себе пошити в дурні!»

— Ну що ж, чудово, — промовив він, — побачимо, який ви мені приготували сюрприз.

В Любеку Геннінг відвідав кілька впливових знайомих. Йшлося про те, як він сказав, щоб заснувати тут філіал. З Гольтом вони домовилися зустрітися о п'ятнадцятій в одному з ресторанів Старого міста.

Гольт блукав вулицями. Про вечір намагався не думати. Він почував себе невпевнено; його життя, як воно складалося тут, здавалось йому вельми проблематичним, але це могли бути і звичайні труднощі призвичаєння на новому місці. У всякому разі, він не має права знову впадати в депресію чи тугу. Краще вже й тут цілком і повністю покластися на волю випадку. Гольт раптом побачив поштамт і зупинився.

«Любек, до запитання…» І от він уже біля віконця в залі. Службовець перебрав пачку листів і простягнув Гольтові білий конверт. Гольт відійшов у куток і нетерпляче розірвав його. Він упізнав почерк.

«Якщо в тебе немає надії на щось краще, — прочитав він, — приїзди сюди, зараз чи пізніше, ненадовго чи надовго, як забажаєш. Роботи тут удосталь. Я одна і вирішила завжди жити осторонь від людей. Ута Барнім».

Гольт мов закляк, стоячи у поштовому залі, по якому гуляли протяги. Не можна сказати, щоб йому хотілося їхати до неї, ні. Але в нього було таке почуття, ніби перед ним відкрилися двері, запасний вихід, шлях до втечі.

Він вийшов з поштамту і поплентався, куди очі світять, Старим містом. Поминув сильно пошкоджену Маріїнську церкву, тинявся вузькими середньовічними вуличками, у яких повітряна війна поробила прогалини. Гольт почував себе вільним, лист шелестів у боковій кишені. На своє подальше життя в Гамбурзі він дивився тепер спокійно, з цікавістю. З цікавістю згадав і про сьогоднішній вечір.

Гольт зустрівся з Геннінгом у найкращому настрої. Солідний старовинний ресторан з низькими готичними склепіннями. Уздовж стін, обшитих темними панелями, — столики, покриті білими адамашковими скатертями, на них келехи для вина і срібна сервіровка. За багатьма столиками — англійські офіцери; відвідувачів у цивільному дуже небагато.

Дорогу Гольтові заступив метрдотель.

— Пан Гольт з Гамбурга? На вас чекають! Він повів його за одну з колон, що підпирали склепіння. Тут за столиком сидів Геннінг. Старий офіціант подав Гольтові меню. Сторінок багато, але, диво дивне, — в ньому зовсім не значилися ціни.

— Мов у казці, чи не так? — запитав Геннінг. — Але що й скільки коштує, не розпитуйте! Ви можете собі дозволити витратити на обід кількасот марок?

— Звичайно, — сказав Гольт. Це задовольняло його честолюбство — бути з Геннінгом на рівних. Вони замовляли разом: ескарго, бульйон з телячим мозком, телячу відбивну з шампіньйонами, пломбір і на завершення — чорну каву. Геннінг теж був у чудовому гуморі.

— Справжній смачний обід, — зауважив він, — й потім ще насолода.

За відбивною він розповідав про свої справи:

— Скрізь панує песимізм, депресія. Ніхто не вірить, що ми знову станемо на ноги, а тим часом зараз саме підходящий момент для того, щоб оглядітись і потихеньку набиратися сили.

— Я на цьому не розуміюсь, — сказав Гольт.

— Ні? Але ж ваш дядько… найдалекоглядніша людина з тих, кого я знаю, — продовжував Геннінг. — Він розкрив мені очі на ті можливості, що криються в нашій катастрофі, хоч це й звучить парадоксально.

— Можливості? Що ви маєте на увазі? — поцікавився Г ольт.

Геннінг помішував каву.

— Бачте, адже в Німеччині все паралізовано, — сказав він, — та в їхні руки не потрапило жодного цінного папірця, усі справжні цінності в надійних руках. У найближчі роки усе це буде пущене в хід, декотрі з тих, хто зараз ходить серед знаті, стануть маленькими людьми, а дехто з маленьких людей, хто зараз вичікує, одного чудового дня стане важною персоною. Ми, так би мовити, на порозі нового грюндерства. Геннінг кивнув старшому офіціантові.

Десь о п’ятій вони вирушили назад у Гамбург.

Машина зупинилася біля Головного вокзалу. Було пів на сьому.

— Тут за рогом є чудесний трактирчик, — запропонував Геннінг. — Ходімо хильнем для хоробрості!

За високою дерев'яною стойкою вони випили по дві подвійних коньяку. Геннінг розплатився.

— Ну, віддавай кінці! — сказав він.

На вулиці, незважаючи на холод, Гольт відчув, як по всьому тілу розлилося приємне тепло. Вуличні ліхтарі спалахнули трохи яскравіше. Відчув приплив енергії, якесь розслаблення і таку легкість, якої вже давно не бувало.

Юнаки зустріли обох дівчат під годинником біля вокзалу. Геннінг зняв капелюх, підкреслено низько вклонився і поцілував блондинці руку. Та хихикнула.

— Але ж, люба фрейлейн! — промовив Геннінг.

Поряд з розкішною блондинкою стояла на півголови нижча за неї її подруга. Гольт мовчки обернув її до світла. У неї була маленька, граціозна фігурка; з-під хустини вибивалося пасмо темного волосся. Юне обличчя, сіро-зелені очі і кирпатий носик… Гольт безцеремонно розглядав дівчину, а вона скривила тонкі губи в посмішку, від якої на мить з її обличчя зник вираз вульгарності.

— Отже, це й є Зігрід, — промовив він. — Ну, то як же нам бути: на «ти» чи на «ви»?

Вони поплентались до машини. Геннінг повернувся в бік Гольта і сказав:

— Ну й ну! Але ж для «ти» повинен бути якийсь привід…

— Що значить якийсь? — перебив його Гольт. Можливо, йому хотілось похизуватися перед Геннінгом, а, можливо, хоробрості додав коньяк. Він вхопив Зігрід за обидві руки вище ліктів, вона взяла участь у грі і закинула назад голову; Гольт поцілував її.

— Чорт забирай! — вигукнув Геннінг. — Слово честі, люба фрейлейн, я б на таке ніколи не відважився!

Гольт все ще міцно тримав Зігрід за руки; її поступливість збуджувала його. Нарешті він відпустив дівчину.

— Отже, на «ти»?

Зігрід схилила голову набік, зробила кніксен і промовила:

— Як звелиш, — і підморгнула йому.

— Здається, я не помилюся, коли скажу, що сьогодні вечір буде на славу! — сказав Гольт.

В машині Геннінг запитав:

— З чого ж почнемо?

— Поїхали на Репербан[58],— запропонувала блондинка.

— Е, ні, люба фрейлейн! — вигукнув Геннінг і грубо стусонув її ліктем у бік. — Ми ж не провінціальні дядечки!

Гольт тихо засміявся. Він відчував щось схоже на зловтіху. «Але ж Геннінг прогадав на блондинці». Геннінг тим часом натиснув на стартера і вони поїхали в Альтону.

Тут зайшли в якусь харчевню, де було повно військових. Самі лише солдати окупаційних військ, жодного офіцера. Блондинка, знявши пальто, залишилася в платті з тафти з глибоким декольте на пишних грудях. Геннінг зазирнув за декольте і промовив:

— Інтересно!

Він підкликав офіціанта. Офіціант послужливо вклонився.

— Дуже радий вас знову бачити у себе, мій пане!

— У вас є ще шотландське? — запитав Геннінг. — Принесіть пляшечку. І чотири порції копченого м’яса по-гамбургськи.

Офіціант приніс пляшку, відкоркував її. Це було справжнє шотландське віскі. Геннінг налив собі й блондинці і підсунув пляшку Гольтові. Зігрід обняла Гольта за шию і прошепотіла йому на вухо:

— Мене не треба споювати!

Геннінг налив собі добрячу порцію, наповнив бокал своєї дами по самі вінця, ткнув його їй у руку й наказав: «Ну, віддавай кінці!» Блондинка трохи надпила, але Геннінг схопив її за зап’ястя і змусив випити до дна. Вона похлинулася, закашлялась, а потім захихотіла. Обличчя її зробилося червоне, збуджене. Геннінг знову налив їй повний бокал.

Гольт і Зігрід також випили. Коли офіціант приніс паруюче м'ясо, пляшка вже була порожня. Геннінг оплатив рахунок. Попоївши, вони відразу ж одяглись і пішли. Геннінг довго вів машину нічними вулицями, здавалось, алкоголь на нього не діяв.

Але Гольт утратив усяку владу над собою і весь час, скільки вони їхали, вовтузився з поступливою Зігрід. Нарешті Геннінг зупинив машину і мовчки вийшов. Усі рушили за ним услід.

В барі було так темно й накурено, що ледве можна було розпізнати парочки в нішах. Геннінг перетнув зал, поминув стойку, перекинувся кількома словами з барменом і задоволено кивнув. Він подав знак Гольту й дівчатам, щоб ішли за ним. Вони вийшли з залу і піднялися сходами вгору. Блондинка заточувалася. Гольт тягнув за руку Зігрід. В кінці довгого коридора — подвійні двері в кімнату.

Кімната — велика і дуже натоплена. На підлозі лежав увесь в дірках килим. Старомодне ліжко, кушетка, низенький столик, два крісла — оце й усе умеблювання. Біля ліжка на столику горів нічничок. Зігрід сіла на кушетку і підібгала ноги. Блондинка повалилася в крісло — вона була п'яна.

В кімнату постукали. Офіціант у зношеному фраці поставив на стіл кілька пляшок, чарки для коньяку і бокали для шампанського. Геннінг ткнув йому в руку жменю кредиток і замкнув за ним двері. Блондинка хихикала. Гольт підсів до Зігрід, що простяглася на кушетці. А Геннінг, широко розставивши ноги, зупинився біля столика. Він теж добряче набрався — темне волосся звисало на чоло, краватка сповзла вбік, — але стояв рівно. Геннінг розкоркував пляшку і всім налив коньяку в бокали для шампанського аж по самі вінця. Потім одним духом спорожнив свій бокал. Наповнив його знову і, показуючи пальцем на блондинку, промовив, ніби вибачаючись, до Гольта:

— Мушу спершу добряче підпоїти ласкаву фрейлейн! — І знову спорожнив свій бокал. — Так! — сказав Геннінг. — Тепер віддавай кінці! — Він втупився в блондинку: — Ти чому не п’єш? — Рвучко підняв її з крісла, однією рукою обхопив за стегна, а другою вилив їй в рот коньяк. Потім відпустив, і вона знову впала в крісло.

Вигляд Геннінга раптом так настрахав Гольта, що він теж одним духом випив свій коньяк, і нарешті сп'яніння туманом застелило йому очі; мов крізь завісу він бачив Зігрід, що простягнулася на кушетці, бачив, як Геннінг роздягав піджак, жилет, знімав краватку, розстібав комір сорочки, а потім знову підняв з крісла обм’яклу блондинку і, нахилившись над нею, з невимовним цинізмом пробелькотів, ледве повертаючи язиком:

— Люба фрейлейн була така ласкава, що викликала в мене статеве збудження… може, тепер люба фрейлейн матиме ласку задовольнити й мою статеву потребу! — Сказавши це, він повалив її на ліжко. Зворотною стороною долоні провів по чолу. — Погань… — промовив він. — Ти справжня погань…

Зігрід, підвівшись, обома руками обняла Гольта за шию, але він вивільнився з її обіймів, схопив пляшку з-під коньяку і, зовсім втрачаючи розум від сп'яніння, жбурнув її в нічник; розлігся дзенькіт, гуркіт, і кімната потонула в темряві.

Цілих два дні Гольт не міг позбутися відчуття якоїсь порожнечі і в голові, і в шлунку. Він спробував читати, але його знову і знову обступали невеселі роздуми. Він виходив на морозне зимове повітря, блукав по Гамбургських горах, а по обіді вирушив аж ген на Машенське пустище з його курганами. Нарешті йому стало краще. На пагорбах лежав глибокий сніг.

Згадка про сцену в кімнаті над баром була не дуже ясною, оскільки Гольт тієї ночі напився до нестями. Зараз, хоч йому й було неприємно, він не мучився докорами сумління, — він зумів тверезо й нещадно оцінити свою поведінку. Не мав Гольт злості й на Геннінга, — адже це було б несправедливо, не роздумуючи, звалити свою провину на іншого? Він не мав чого закинути Геннінгу, чого б не мусив закинути й собі. Та й хіба він не по своїй волі приставав на все, що починав Геннінг? Гольта гнітила не пиятика й розпутство; це його нітрохи не хвилювало. Його терзало усвідомлення того, що він усе ще пливе за течією. Мехтільд чи Зігрід, танцювальний зал Ноймана чи гамбургські шинки — усе одне й те ж саме. «Не обманюй себе самого, твоя дорога веде все далі вниз. А куди ж поділися всі твої добрі наміри?»

Повертаючись назад, у Віденталь, Гольт не помічав ні розкішних барв призахідного сонця, ні своєрідної краси болотистого краєвиду. Він ішов, засунувши руки в кишені пальта й похнюпивши голову; сніг рипів у нього під ногами. Звідси, з певної відстані, він усе ясніше бачив той шлях, на якому з незбагненних причин зазнав невдачі, живучи у батька. І Гольт намагався уявити собі інший шлях, той, на який він збирався ступити зараз і в який він, власне, ніколи не вірив.

Там невдача, а тут — куди вітер віє. Невже течія занесла його знову на хибний шлях? В такому разі необхідно негайно ж збагнути, в чому помилка. І Гольт твердо вирішив: раз він своєчасно зрозумів це, не піддатися зневірі й песимізму. Хіба у нього в кишені немає листа від Ути? «Приїжджай, зараз чи пізніше, ненадовго чи надовго, як захочеш…» «Зараз чи пізніше, — думав Гольт, але ні в якому випадку не надто пізно, а найкраще — вже зараз!» «Я сама і вирішила жити осторонь від людей…» Гольт згадав Бльома. Жити осторонь від людей, подумав знову він, це все-таки значно привабливіше, ніж животіти в покорі й страсі божому, як хотіла його навчити сестра Марія. Ні, краще вже осторонь від людей і бути самим собою, поховавши усе своє марнославство і честолюбство. Хіба не люди винні в усіх його невдачах? І Шнайдерайт, і Гундель, і те, що його ніхто не розумів, що всі ставилися до нього вороже? А хіба він не тікає від ударів долі, коли цурається людей? Життя осторонь від людей мало бути гармонійним і задовольняти всі бажання.

Він прискорив ходу, майже прийнявши рішення. Лісова хатина біля озера, очевидно, зовсім самітня, в горах, далеко від великих міст. Перед Гольтом постала ідилічна картина. Він повернувся думками до дійсності лише тоді, коли в дворі біля будинку оббивав сніг з черевиків.

В передпокої Брігітта взяла в нього пальто. Гольт крізь не-причинені двері заглянув у кухню, там поралася якась літня жінка.

— Ваша тітка, — пояснила Брігітта, — взяла до себе на кілька днів куховарку пана комерційного радника.

— Не може цього бути! — вигукнув Гольт. — Невже моя тітка неспроможна сама зварити картоплю в лушпинні?

— Комерційний радник Реннбах, — пояснила Брігітта, — привіз багато різних продуктів, зокрема птицю і американські консерви.

— На мій погляд, він просто спекулянт! — зауважив Гольт. — А для чого все це?

Брігітта голосно промовила:

— Ваша мати неодмінно хоче говорити з вами!

Фрау Гольт сиділа на дивані між своїх пуделів. Перед нею на журнальному столику лежали розпечатані листи.

— Сідай, будь ласка, ближче, — сказала вона. — Мені треба з тобою поговорити. Куритимеш? Будь ласка.

Холодний офіційний тон матері, як завжди, дратував Гольта; він узяв сигарету і присилував себе заспокоїтися. Фрау Гольт тримала в руках листа.

— Лист від твого батька. Він турбується, де ти. Хіба ти не сказав йому, що їдеш до мене?

— Можна мені прочитати? — запитав Гольт, запалюючи сигарету.

Фрау Гольт сховала лист в конверт.

— Те, про що пише твій батько, для тебе не являє інтересу, — сказала вона і простягла руку за іншим листом.

Гольт відкинувся на спинку крісла.

— Найближчими днями ми чекаємо гостей, — продовжувала фрау Гольт. — До нас обіцяє заїхати Карл Реннбах з Бремена. Він автомашиною вирушає на кілька днів у справах в Рурську область, а звідти у Людвігсгафен і Мангейм. У нас він зробить зупинку, щоб зустрітися з радником юстиції доктором Доерром.

Гольт замислився. Він примружився й закліпав очима — їдкий дим від сигарети, що висіла у нього на губах, зайшов в очі. Гольт намагався уявити собі, де саме на карті знаходиться Людвігсгафен. «Чи це далеко від Шварцвальда?»

— Сподіваюсь, ти розумієш, що для тебе означає цей візит? — сказала фрау Гольт.

— А що ж саме він для мене означає?

— Мокка, відчепись! — прикрикнула фрау Гольт на одного з пуделів, що, витягнувши морду, обнюхував її обличчя. — Якщо ти справиш на Карла хороше враження, — пояснила мати, — то може статися, що в майбутньому він, можливо, потурбується про твою долю.

— Ага! — сказав Гольт і підвівся, але мати порухом руки запропонувала йому знову сісти.

— Ще кілька слів про доктора Доерра, — промовила вона трохи байдужіше, ніж завжди, і Гольт за її спокійним тоном, за звичним для неї самовладанням раптом відчув якийсь неспокій. — Я знайома з радником юстиції Доерром понад двадцять років. Після першої світової війни він був президентом земельного суду. У 1933 році, через належність до партії центру, йому довелося залишити судову практику і перейти працювати в промисловість. Під час великих повітряних нальотів він втратив дружину і обох дочок. Зараз це надзвичайно впливова людина, що користується довір'ям як окупаційних властей, так і німецької адміністрації. Він член створеної цими днями зональної ради, яка консультуватиме англійську військову адміністрацію. У зв’язку з цим, мабуть, з доктором Доерром і хоче проконсультуватися Карл… — Вона зробила багатозначну паузу. — Ти знаєш, — почала знову мати, наголошуючи кожне слово, і підняла руку, вимагаючи особливої уваги, — ти знаєш, що я до твого темпераменту, до твоєї часто приголомшливої самовпевненості і властивої теперішній молоді безцеремонності ставлюся з повним розумінням. Але я хочу, щоб ти з радником юстиції Доерром, а також з дядьком Карлом був винятково чемним, шанобливим, скромним і стриманим. Сподіваюсь, ти врахуєш бажання твоєї матері.— Вона опустила руку, і пальці її зникли в рудій шерсті пуделя, що лежав поряд. — Оце і все. — І мати привітно додала — А тепер розкажи мені про твою гулянку з Геннінгом.

— Краще не треба! — відказав Гольт і посміхнувся. — Наша теперішня безцеремонність завела нас трохи задалеко. Крім того, ці дівчата стоять значно нижче за нас у соціальному відношенні, а ти ж, мамо, знаєш: такі речі треба робити так, щоб усе було шито-крито!

Фрау Гольт і оком не зморгнула, навпаки, вона навіть схвально кивнула. Гольт підвівся.

— А що стосується дядька Карла і пана президента земельного суду, радника юстиції доктора Доерра, — додав він, несвідомо наслідуючи манеру матері,— то можеш бути впевнена, що я ні на мить не зраджу своєму доброму вихованню. — І Гольт знову посміхнувся, не то кепкуючи, не то лютуючи, — він і сам цього не знав.

Святково, з подвійною кількістю срібла й порцеляни, був накритий стіл у похмурій їдальні. Карл Реннбах, доктор Доерр та багато інших панів уже кілька годин радилися за зачиненими дверима. Але ось ряд машин, що стояли перед віллою, порідшав. Десь годині о п'ятій сімейним колом сіли за стіл. В кінці столу, мов на троні, вмостилася тітка Маріанна, що прикрасила себе тричі обмотаним навколо шиї срібним ланцюжком; праворуч від неї, поряд з фрау Гольт, зайняв місце доктор Доерр. Гольт сів навпроти матері, по ліву руку від комерційного радника, а навпроти тітки Маріанни, по другий кінець столу, — Карл Реннбах. На столі горів семисвічний канделябр. Чоловіки вбрані в чорні костюми, а тітка Маріанна — в темно-сіру оксамитову сукню. І лише фрау Гольт вийшла до столу в світлому вбранні. На ній була скромна, але ошатна, без рукавів, закрита сукня з хананського шовку з узорчатим тисненням; в мерехтінні свічок бежевий колір здавався майже білим.

Карл Реннбах, легендарний дядько з Бремена, про якого Гольт начувся ще в дитинстві, а живого сьогодні бачив уперше, був чоловік років шістдесяти п'яти. Він анітрохи не був схожий на своїх зведених сестер і брата. Невеличкий на зріст, згорблений, при чому спина його скарлючилась так, що плечі спереду майже сходились, а грудна клітка зовсім запала; над плечима на короткій шиї здіймалася величезна голова з білим як Сніг волоссям, що було зачесане на потилицю і пасмами спадало ззаду аж на комір. Опуклий високий лоб виступав далеко вперед, нависаючи над маленькими косими очима, що виднілися в глибоких впадинах. Його обличчя з надто розвиненим підборіддям було вкрите безліччю зморщок. Він мовчки, не приховуючи свого апетиту, їв начинену качку, жир з якої стікав йому просто на підборіддя. Наштрикуючи виделкою груші з компоту, а компотною ложкою набираючи соус, дядько Карл накладав собі цілі гори баварського салату. Час від часу він клав ніж і виделку на стіл, брав у руки салфетку і старанно витирав рот, підборіддя, чоло й потилицю. Потому знов брався за їжу. Він викривленим указівним пальцем підкликав до себе Брігітту і велів накладати собі в тарілку все нові й нові шматки м'яса, після чого знову починав жувати. За час обіду він не промовив жодного слова. Гольт, що сидів навскіс від нього з другого боку столу, не наважувався заговорити, — він мав намір заручитися прихильністю цієї могутньої людини.

Спільна розмова не в'язалася. Комерційний радник про щось жваво розповідав тітці Маріанні. Другий гість, доктор Доерр, радник юстиції і колишній президент земельного суду, сидів поряд з фрау Гольт. Це був високий, ставний чоловік років п'ятдесяти з густим, посивілим на скронях волоссям, в рогових окулярах. Риси його обличчя — правильні, тільки ніс трохи завеликий і широкуватий; на лівій щоці виднівся шрам — пам'ятка про студентський поєдинок. Навколо його рухливого рота весь час грала посмішка, а голос був глибокий і сильний, навіть коли він говорив зовсім тихо. Гість був зайнятий виключно фрау Гольт.

— Люба, ласкава пані,— весь час звертався він, — хто ж стане у цей важкий час… Ні, люба, ласкава пані, ми все-таки сподіваємося, що все обернеться на краще…

Фрау Гольт сиділа і слухала, злегка нахиливши в його бік свою напрочуд красиву голову. На її обличчі, вкритому ніжним рум'янцем, застиг добре награний вираз юної соромливості, вона частіше, ніж звичайно, посміхалася, а один раз навіть впівголоса зайшлася перлистим сміхом, грайливо закинувши назад голову.

— Люба, вельмишановна, ласкава пані,— сказав доктор Доерр, тримаючи в руці бокал з вином і повернувшись усім корпусом до фрау Гольт, — адже ми всі, зрештою, хочемо одного: жити в мирі і працювати. Тож дозвольте проголосити тост за довгі щасливі роки!

Задзвеніли бокали, фрау Гольт повільно опустила вії і випила. Доктор Доерр, тримаючи бокал з вином біля підборіддя, напівобернувся, глянув кожному в вічі і, усміхаючись, промовив до Гольта:

— Мій любий юний друже, дозвольте нам також випити за благополуччя вашої молодості і привітати у вашій особі майбутнє нашої країни!

Гольт підняв бокал, підвівся, обійшов навколо столу, вклонився доктору Доерру і цокнувся з ним. Всі випили за нього, тільки Карл Реннбах не звернув на це жодної уваги. Він продовжував їсти.

Каву пили у вітальні; тітка Маріанна встала з-за столу. Дами посідали на дивані, чоловіки — в кріслах навколо низенького столика. Гольт вмостився на банкетці між обома дядьками, він тримався скромно і дещо осторонь. А Карл Реннбах простягнув поперед себе ноги і, відкинувшись назад, усім своїм невеличким тілом потонув у кріслі.

— Проклята ломота! — крякнув він і кривим вказівним пальцем поманив до себе Гольта. Гольт слухняно підсунувся. Карл Реннбах дістав шкіряний портсигар, узяв сигару, потім» повернувши довгастий череп до Гольта, простягнув йому портсигар і промовив:

— Ну?

— Ні, дякую! — відмовився Гольт. — Щиро дякую, але я краще запалю сигарету.

— Зрозуміло! — сказав Карл Реннбах. Він вимовив це слово з нижньонімецьким акцентом, протяжно: «Зро-зумі-і-ло!» Голос його звучав хрипко, майже крикливо. Він відкусив кінчик сигари і виплюнув його на килим. Гольт швиденько подав вогню.

Брігітта розносила на таці наповнені коньяком чарки. Карл Реннбах заперечливо хитнув головою. Він лежав у кріслі з сигарою в зубах і, тримаючи біля запалих грудей чашку кави, скоса поглядав на Гольта; він називав його «небіж».

— Ну, розкажи, небоже, що там насправді діється, по той бік кордону?

Гольт підсунувся ще ближче до дядька і потихеньку заговорив. В кімнаті, як і до цього, було чути тільки жваву балаканину комерційного радника та дзвінкий голос доктора Доерра.

— А що ж там діється? — відказав Гольт. — На перший погляд, мабуть, те ж саме, що й тут. Та коли говорити про перспективи, слід зазначити, що вони невтішні. Накочується хвиля націоналізації, яку почали з концерну Фліка. Не говорячи вже про моральний бік цієї справи, про брутальне порушення усяких прав власності, з економічної точки зору це крок, продиктований відчаєм, і якщо не буде створено центрального управління, то під час відбудови економіки вони опиняться перед нездоланними труднощами. Та й земельна реформа мені видається надто вже поспішною й сумнівною.

Карл Реннбах кивнув.

— Зро-зумі-і-ло! — сказав він. — І така політика там популярна?

— Земельна реформа — безумовно, — відповів Гольт. — Адже земельний голод був великий. Я знав під час війни одного фельдфебеля, так той і воював фактично за власний шматок землі, і кінець кінцем зрозумів, що його обдурено. Таких людей багато. Щоб дізнатися, чи популярна націоналізація в інших місцевостях, доведеться зачекати. Мені здається, що це так, а то ще ж має відбутися загальнонародний опит. Я, між іншим, знайомий з одним фабрикантом меблів, у якого, очевидно, не відберуть підприємство, так той зараз радіє, наче дитина, — мовляв, завдяки націоналізації позбудеться конкурентів.

Карл Реннбах розреготався; це був хрипкий, гуркотливий сміх, схожий на кашель.

— Можеш собі уявити, — вів далі Гольт, — як я був вражений, коли, ледве приїхавши сюди, почув про секвестрацію союзниками майна «ІГ-Фарбеніндустрі». Схоже на те, що вони наслідують приклад росіян? Не розумію цього.

Карл Реннбах знову розсміявся і кинув на Гольта косий веселий погляд.

— Не тільки ти не ро-зумі-і-єш цього, — промовив він, — цього не ро-зумі-і-ють і самі союзники. Але ж свого часу вони уклали в Потсдамі певну угоду, яку назвали демократизацією німецької економіки. А хто в Нюрнберзі хоче звинуватити нас у порушенні міжнародних угод, називаючи це змовою, той не може так швидко перекреслити свій власноручний підпис, навіть коли вже й сам шкодує, що поставив його. — Карл Реннбах допив нарешті свою каву, поставив чашку і знову потонув у кріслі.— А тут, небоже, — запитав він, — чи тобі тут подобається?

— Дякую, дуже подобається, — мовив Гольт. — Нарешті я почуваю себе по-справжньому вдома, адже в армії доводилося бути серед усякого наброду. Тут мені добре, і я дивлюся на речі вельми оптимістично, особливо коли згадаю, які величезні можливості криються в катастрофі Німеччини, хоч це звучить і парадоксально.

— Можливості? — перепитав Карл Реннбах. — Як тебе зрозуміти?

— В Німеччині все було паралізоване, — сказав Гольт. — Але всі справжні цінності опинилися в надійних руках. Я переконаний, що в найближчі роки усе буде пущено в хід, ми стоїмо, так би мовити, на порозі нового грюндерства, і хто не спить, хто вірить, що ми знову станемо на ноги, той одного чудового дня зможе стати вельми великою людиною!

Карл Реннбах не відповів. Якусь мить він лежав нерухомо в кріслі. Потім підвівся, взяв із столика дві чарки коньяку, сів, простягнув одну чарку Гольтові і знову засміявся своїм схожим на кашель сміхом.

Розмови навколо вщухли.

— Тея, — хрипко заговорив, випроставшись в кріслі, Карл Реннбах і легенько вклонився своїй зведеній сестрі, від чого його скарлючена спина стала ще горбатішою, — твій Вернер… безперечно, молодчина!

Він підніс чарку до Гольта, при чому одним оком поглядав на нього, а іншим дивився кудись вбік. Гольт, посміхаючись, і собі підніс чарку. Але Карл Реннбах, вже знову потонув у кріслі й довірливо нахилився до Гольта, так що пасма білого волосся насунулись йому з потилиці на вуха.

— Що стосується твого грюндерства, — промовив він, — то з цим ділом ще треба зачекати. А тим часом не лови гав, щоб не розгубити й того, що лишилось. Але твій оптимізм, небоже, мене порадував, а тому скажи, чого б тобі зараз найбільше хотілося?

Гольт непевно похитав головою, приховуючи під маскою доброго виховання почуття тріумфу. Усі чекали на його відповідь.

— Мені б хотілося, — сказав він, — щоб ти взяв мене з собою у Людвігсгафен. Я був би вельми задоволений.

— Звичайно, поїдеш зі мною, само собою зро-зумі-і-ло, — запевнив його Карл Реннбах.

Гольт чемно подякував. Він бачив, як схвально кивнула йому мати, але обличчя його залишалось спокійним, посмішка — бездоганною. А в серці — нічого, крім глузування.

5

Людвігсгафен був сильно зруйнований. У одному з небагатьох уцілілих готелів Карл Реннбах і Гольт оселилися в одному номері. Педерсен, шофер Реннбаха, виніс нагору їхні чемодани.

Карл Реннбах у довгих бумазейних кальсонах і жилеті з котячого хутра, одягненому поверх трикотажної сорочки, крекчучи, сидів на ліжку і парив ноги у тазику з гарячою водою. Гольт витяг йому з чемодана шкарпетки й чисту сорочку, а потім переодягнувся й сам.

Вони повечеряли в ресторані, і Карл Реннбах запросив племінника в готельний бар на склянку грогу.

Гольт був стомлений. Вони вже два дні пробули в Дортмунді, два в Дюссельдорфі, а сьогодні довго їхали машиною сюди. «Звідси до Шварцвальда вже зовсім недалеко, — розмірковував Гольт. — Будь що буде, а завтра він вирушає!»

Так, він піде, хоч перспектива нової мандрівки його анітрохи не приваблювала. За вікнами автомобіля повз них проносились сумні картини. На всіх дорогах — люди, що повертались додому, і переселенці, скрізь зруйновані міста й села, хаос першої повоєнної зими… Гольт боявся знову опинитись у цьому потоці, його лякали холодні поїзди, зали для чекання, заметені снігом путівці.

Гарячий грог підбадьорив Гольта, і він звернувся до дядька:

— Чи довго ти влаштовуватимеш тут свої справи?

Карл Реннбах лежав знесилений у кріслі, вузька голова його стирчала між піднятих плечей, підборіддя потонуло в запалих грудях.

— Днів вісім, напе-е-вно, не менше, — відповів він.

Гольтові не хотілося образити дядька і потай втекти від нього. Тож він розповів старому, ніби в Карлсруе у нього є знайомі, яких він, мовляв, скориставшись з нагоди, хотів би відвідати.

— А чому б і ні?! — сказав Карл Реннбах. — Педерсен відвезе тебе.

Він вийняв сигару, відкусив кінчик і виплюнув крихту тютюну під стіл. Закуривши, обвів поглядом бар. Більшість відвідувачів — іноземці, майже всі в цивільному, але були й офіцери окупаційних військ. За другою склянкою грогу Карл Реннбах пожвавішав. Його спина горбом здіймалася над кріслом, довге біле волосся пасмами спадало поза вухами на карк. Він, як і щовечора, був у благодушному настрої.

— Тут, безпере-е-чно, приємно посидіти, — промовив він, — правда ж, небоже?

Яскраве освітлення ресторанних залів, затишок і тепло бару не стерли з пам'яті Гольта картин горя, яких він надивився під час подорожі. Усі вони мов живі стояли перед його очима. Він випив другу склянку грогу і чемно кивнув.

— О так, тут справді дуже приємно посидіти.

Гольт не хотів грубіянити дядькові. А чому б, власне, і ні? Ось уже кілька днів він носить маску; добропорядний тон і лицемірство набридли йому до нудоти. Дядько має рацію, аякже; «Тут, безпере-е-чно, приємно посидіти», — і Гольт сказав уголос:

— Мені шкода отих бідолах на путівцях!

Дядько попихкував сигарою. «Дядько — хитрий лис, ніколи не вгадаєш, що в нього на думці». Гольт задерикувато вів далі:

— Маленька людина знову мусить за все розплачуватись!

«Хай дядько подивується — що це з племінником? Хай посердиться!» Але дядько тільки скоса кинув на Гольта веселий погляд і сказав:

— Більше грогу не одержиш, небоже, — ти вже впадаєш у меланхолію.

Гольт мовчав і злостився.

Карл Реннбах розрахувався і замовив карафу коньяку собі в номер, поставив її на тумбочку і, лежачи в ліжку, продовжував пихкати сигарою. На ньому була яскраво-зелена піжама, від якої його обличчя здавалось сірим і жалюгідним. Лежачи на спині й натягнувши до самого підборіддя стьобану ковдру, він читав «Історію Геродота Галікарнаського».

Гольт почав розмову в барі надто незграбно, у такий спосіб йому не виманити лиса з нори.

— Ну от ти їздив у Дортмунд, у Дюссельдорф, приїхав у Людвігсгафен, — промовив він ніби ненароком. — Про що ти скрізь ведеш розмови?

Дядько не відповів. Він лише підвівся, випив чарку коньяку і знов заглибився в читання.

Гольт ліг у ліжко, заклав руки за потилицю і запитав витончено ввічливим тоном:

— А союзники не мають до тебе претензій за те, що ти будував для націстів підводні човни?

Карл Реннбах простягнув руку з сигарою вбік від постелі, струснув на килим попіл і сказав:

— Звичайно, є й серед союзників чимало ідеалістів.

— А ти не ідеаліст? — запитав Гольт.

Карл Реннбах знов заглибився в Геродота. Він послинив палець, перегорнув сторінку і додав:

— У мене мислення більш практичне.

Гольт сів, закурив сигарету і запитав:

— А хто ж візьме верх, ідеаліст чи практик?

— Не знаю, — промовив Карл Реннбах. — Він нарешті захлопнув книжку, заклавши сторінку. — Не кури в постелі, небоже! Це кепська звичка!

Гольт погасив сигарету. Карл Реннбах глибоко затягнувся і, задоволений слухняністю племінника, сказав:

— Я сподіваюсь, що у західних держав верх візьме реалістичне мислення.

— Ти гадаєш, — запитав Гольт, — що вони відмовляться від примітивної політики реваншу і підриву економічної могутності Німеччини? Правильно… Адже шеф цього… американського відділення декартелізації начебто вже пішов у відставку.

Карл Реннбах скоса поглянув на Гольта і знову розкрив книжку.

— Не знаю, небоже, — відказав він. — Я не політик.

— А хто? — запитав Гольт.

— Підприємець.

Гольт лежав, заклавши руки під голову, і дивився на стелю, облямовану ліпними прикрасами в стилі барокко.

— Я до кінця життя не хотів би знати більше про політику, — промовив він. — Але часом політику людині буквально нав'язують!

Карл Реннбах так мотнув головою, що білі пасма його волосся упали за вуха. Не підводячи очей від книжки, він сказав:

— В країні, розташованій біля підніжжя високих гір, живуть люди, чоловіки і жінки, що з'являються на світ лисоголо-вими… А чи не знаєш, небоже, що за народ мається тут на увазі?

— Лисоголові…,— повторив, нічого не розуміючи, Гольт. — Так написано в Геродота?

Карл Реннбах зволожив об нижню губу палець і, перегорнувши сторінку, запитав:

— А хто тобі нав'язує політику?

— Життя, — відказав Гольт. — Людина так багато бачить, що в неї мимоволі виникають запитання. Ти мене звинуватив у меланхолії за те, що я думаю про людей, які кудись ідуть путівцями. Це не сентиментальність. Адже я сам, зрештою, колись опинився на роздоріжжі, не знаючи, куди йти. До того ж в барі я знов наткнувся на контраст.

Карл Реннбах поклав книжку на нічний столик і перевернувся на бік.

— Проклята ломота! — крякнув він і спинив на Гольтові косий погляд. — Так, значить, наткнувся, — промовив дядько. — І на який же контраст?

— Вілла тітки Маріанни, — відповів Гольт, — або той аристократичний бар внизу — це один світ. Але існує й інший. — Він замовк, — розмова видалась йому безглуздою. «Про таке треба говорити з Утою, а не з дядьком, з оцим лисом».

— Отже, існує ще й інший світ, — констатував Реннбах, явно кепкуючи. — Наївний ти, небоже! У нашому світі багатства розподілені нерівномірно — ось як називається те, про що ти говориш. Один живе у віллі, а інший у підвалі, і раджу тобі не філософствувати, а бути задоволеним з того, що ти не живеш у підвальній норі.

— Отже, ти радиш мені забути, що на світі немає справедливості? — визивно кинув Гольт.

Але Карл Реннбах не звернув уваги на його запальний тон, він, крекчучи, підвівся, нахилився до тумбочки, випив чарку коньяку і простягнув руку за новою сигарою. Потім, сидячи у своїй яскраво-зеленій піжамі на ліжку, скарлючений, з звисаючими пасмами волосся, запалив сигару і, не виймаючи її з рота, заговорив. Очевидно, ця чарка розв'язала йому язика.

— Справедливість! Це ілюзія, небоже. Подивись на мене: хіба я схожий на апостола справедливості? Я судновласник і банкір, я капіталіст, я будую кораблі, а не царство справедливості на землі.— Побачивши спантеличений вираз обличчя Гольта, він зайшовся своїм схожим на кашель сміхом. — Що ж, по-твоєму, небоже… я повинен дивитися на світ очима преподобниці? Я дивлюсь на нього реально: ми живемо у вік капіталізму, і ми вважаємо цей вік хорошим, тому що ми з тобою знайшли в ньому непогане містечко.

— А… коли б ти був опинився в підвалі? — запитав Гольт.

— Тоді,— відказав Карл Реннбах, — тоді б я, мабуть, давно став комуністом. Але оскільки волею долі я уник підвальної нори і урвав собі непоганий кусень з суспільного багатства — я ворог комунізму і не хочу нічого знати про рівний розподіл власності. Справедливість — це абсолютно проста річ, небоже! Справедливість комуністів — це боротьба проти нашої власності, а наша справедливість — боротьба проти комуністів.

— Отже, коли Гітлер знищував комуністів, то це було справедливо?

— Годі базікати про справедливість, — відказав Карл Реннбах. — Як виявилось, це було неправильно. Я, у всякому разі, не став би вдаватися до насильства.

— А до чого? — запитав Гольт. — До яких методів спробував би вдатися ти?

— Я дав би їм жерти стільки, що вони б забули про революційні настрої,— відповів Карл Реннбах. — Ернст Аббе[59] був великою людиною, небоже! Робітникові, який має власний будинок, революція навряд чи в голові, ти ро-зумі-і-єш? — Він відклав сигару і простягнув руку до нічної лампи. Кімната потонула в темряві.

Гольт лежав і думав. Незабаром він стомився. Перш за все покінчити з роздумами. Завтра він вирушає в мандрівку у невідоме. Завтра він стоятиме біля підніжжя високих гір… Біля підніжжя високих гір… В кімнаті запала така тиша, що Гольт чув цокання дядькового годинника на нічному столику.

— Він, напевно, попався на гачок якомусь жартівникові! — вигукнув раптом Гольт.

— Хто? — запитав спросоння переляканий дядько.

— Геродот, — відповів Гольт. — Адже всі діти народжуються без волосся! Правда ж?.. Отож-то!

Шофер Педерсен, якому довелося в дорозі міняти покришку, привіз Гольта в Карлсруе з великим запізненням і негайно ж вирушив назад у Людвігсгафен. Було страшенно холодно. Гольт ішов з легеньким саквояжем, який дав йому дядько. На вокзалі біля віконечка каси стояла черга, Гольт вирішив купити квиток пізніше, — адже поїзд до Фрейбурга відходив лише опівночі. Зал для чекання не опалювався і був переповнений людьми, що поверталися додому, переселенцями, бездомним людом, що тягав за собою в чемоданах і вузлах усе своє майно. Нарешті Гольт знайшов вільний стілець у привокзальному ресторані і попросив офіціанта принести гарячий напій і чогось попоїсти. Офіціант лише похитав головою. Ніякої їжі немає, жодного блюда, нічого.

— Хай це буде дорого! — наполягав Гольт. Хто зна, де він ще матиме нагоду попоїсти. Але офіціант уже побіг. Гольт закурив сигарету.

— Нічого не поробиш, пане шеф! — донісся нахабний голос з сусіднього столика. Там біля змученої багатодітної родини переселенців сиділо два чоловіки у поношених солдатських шинелях, один — високий, товстий, з одутлим обличчям і бездумними очима, другий — невеличкий, миршавий. Миршавий запопадливо оскірився до Гольта, встав і підморгнув здорованю. Вони підійшли до Гольта. їм було років по двадцять п'ять, на вигляд — справжні волоцюги. На здорованеві була хутряна шапка із спущеними вухами, між якими стирчало його байдуже обличчя з тупими, бездумними очима. Миршавий обмотав голову шарфом і зверху нап'яв картуз. Його сухорляве обличчя заросло щетиною, очі неспокійно бігали, язик не спочивав ні на мить — типовий шахрай. Він фамільярно заговорив до Гольта, весь час незграбно підморгуючи.

— Нічого не вдієш, пане ше-е-ф, — розтягував слова миршавий, — доведеться перемінити пивничку. Це непідходяще місце, треба перейти в інше, якщо хочете попоїсти, пане шеф. Ми вам покажемо, де таке знайти, ми тут усе знаємо — всі ресторани й кафе. Ми вважатимемо за честь провести вас, пане шеф!

— І що з мене належатиме за таку честь? — неохоче запитав Гольт.

— Недопалочок, пане шеф! — вигукнув миршавий. — За не-допалочок ми ладні на все, а тут, бачимо, перепаде ще й по цілій, адже у вас їх непочата пачка…

Судячи з мови, обидва були в цих краях такі ж зайди, як і Гольт, але хто знає, скільки вони вже тут тинялися.

— Отож пішли! Офіціант! — гукнув миршавий. — Рахунок! За наші два пива платить цей пан, чи не так, пане шеф? Адже ми вас проведемо, — уклінно дякуємо, пане шеф…

Гольт розміняв п'ятдесят марок, які витяг з бокової кишені, і застебнув пальто. Він був, як на ті часи, надто добре вдягнений для такої подорожі, для такого табору горя. Здоровань чимчикував позад Гольта, миршавий поквапно біг спереду.

Вони йшли безлюдними вулицями серед руїн, а він усе говорив і говорив.

— Зовсім аристократичний бар, пане шеф, там є все, мов у мирні часи, там є найкращі страви — смажена свинина, фрикадельки, усе, що вам заманеться, але дорого, страшенно дорого, прошу сюди, прямо, це вже недалеко, менше п’яти хвилин, авжеж, а тепер праворуч, так, тепер… ще тільки повернути за ріг…

Гольт звернув з вулиці в темний провулок, власне, не в провулок, а в під'їзд, що вів у суцільні руїни. Гольт так несподівано зупинився, що здоровань, який саме замахнувся, щоб ударити його камінюкою ззаду, влучив по голові ліктем. Гольт різко обернувся, але в цю ж мить миршавий рвонув його за ноги, і він упав лицем на засипаний снігом щебінь. Здоровань став коліном йому на потилицю і притис його обличчям до землі. Вони скрутили Гольтові руки за спину, зняли з нього пальто, забрали з кишені гроші, взяли сигарети, саквояж. Гольт пручався з усіх сил і нарешті вирвався, але здоровань садонув його ногою по голові, й за обома тільки смуга лягла.

Гольт напівпритомний лишився лежати. Удар здорованя прийшовся по чолу. Але скоро він звівся на ноги і, сповнений безсилої люті, з важкою від болю головою, почвалав уздовж вулиці. Раптом він потрапив у світло фар автомобіля, провів рукою по чолу, рука була мокра від крові. Грузовик під'їхав і зупинився. Шофер віз бочки з мастилом у Оффенбург. Це на пів-дорозі до Фрейбурга. Шофер узяв Гольта з собою. Вислухавши Гольта, цей літній чоловік сказав:

— Заявити в поліцію? Немає ніякої рації.

На вокзалі у Фрейбурзі зал для чекання опалювався. Тут, як і скрізь, було повно людей. Гольт сидів на підлозі, спершись спиною на батарею, і знову, занепавши духом, думав: що робити далі, як же тепер без пальта в таку холоднечу, без жодного пфеніга в кишені? Він був знесилений від голоду, усі його плани пішли шкереберть, все оберталось йому на зле. У віконечку білетної каси Гольту пояснили:

— Поїзди на Нейштадт не йдуть, на Гаузах-Фрейденштадт не йдуть, на Гелленталь також не йдуть. Спробуйте хіба що добратись через Штуттгарт — Туттлінген — Донауешінген.

Про такий кружний шлях Гольту годі було й думати! Жодна Машина не йшла в гори по заметених снігом, обледенілих дорогах.

Гольта охопив панічний страх: як він міг залишити теплий готель і вирушити в дорогу у таку пору по цих краях? Він уже подумував, чи не краще йому вернутись. У Людвігсгафені на нього чекав дядько Карл, у Гамбурзі — спокій, комфорт і дерев'яне обличчя тітки Маріанни.

Але впертість виявилася сильнішою за страх. Він мусить потрапити до Ути! Гольт підвівся. Що йому треба від Ути, він не знав. Все одно, він мусить її побачити! Гольт пригадав, що в Нюрнберзі живе доктор Гомулка. Але до Нюрнберга, мабуть, ще важче дістатися, ніж у гори, які були зовсім поруч.

Він одержав трохи їжі. Жінки з якогось християнського благодійного товариства роздавали теплу юшку. Втамувавши голод, Гольт відчув, що знову може думати. Треба розібратися в ситуації. Мабуть, нічого іншого не лишається, як зробити гак через Штуттгарт. Але часи, коли для проїзду залізницею досить було довідки з табору військовополонених, минулися. Де взяти грошей? Може, попросити милостині? Ні! Треба знайти роботу! Якщо ночувати в залі для чекання і харчуватись за рахунок благодійного товариства, то вистачить одного-двох тижнів праці, скажімо, на розчистці руїн, щоб назбирати на дорогу. Він, на щастя, звернувся до кількох людей, що здавались йому місцевими жителями. Роботи? Ті лиш знизували плечима. Нарешті Гольт натрапив на якогось чоловіка в шкіряному пальті, який не відмахнувся від нього.

Гольт недовірливо пішов услід за ним; він не хотів попастись вдруге. Чоловік говорив на якомусь твердому діалекті. Він довго водив Гольта вулицями Фрейбурга і нарешті звелів йому йти далі самому прямо по дорозі ген аж за місто, до трактиру «Лісове озеро». Там Гольт мав звернутись до хазяїна і сказати, що його послав чоловік у шкіряному пальті. Все це видавалося Гольту вельми дивним, але у нього не було вибору, він мусив знайти роботу, до того ж тепер він буде обачнішим.

Гольт попростував дорогою в гори, що наче мур здіймалися за містом, похмурі, неприступні, вкриті темним лісом, — недарма вони звались Шварцвальд[60],— і засипані глибоким снігом. Різкий вітер гуляв уздовж вулиці, підхоплював і крутив сніговий порох, у якому ноги грузли по самі кісточки. На околиці міста шаленіла хуртовина. Гольт напружував усі сили, аби утриматися на ногах, і хоча він обгорнувся товстим шаром газет, вітер пронизував його до кісток. Насилу дочвалав до трактиру.

За трактиром одразу ж починався ліс і дорога круто піднімалася в гори. В залі було порожньо. Гольт присів до великої кахельної печі. Хазяїн, почувши про чоловіка в шкіряному пальті, привітно кивнув, уважно оглянув Гольта, сказав, що йому доведеться, мабуть, з годину почекати, і приніс склянку грогу.

— У мене немає грошей, — сказав Гольт.

Хазяїн махнув рукою. Гольту треба було зігрітись, і він випив. Надворі все лютіше завивала хуртовина. Хазяїн приніс Гольту другу склянку грогу.

— Але ж я не маю чим платити, — ще раз нагадав Гольт, а хазяїн знову лише рукою махнув.

Цього разу напій був міцніший, Гольт перестав тремтіти, тьмяне світло в залі засвітилося яскравіше. Поки що все оберталося на краще, хоч йому й довелося сьорбнути горя. А тепер ще тиждень-два попрацювати — і він буде в Ути. Там знайде спокій. Чи довго він отак просидів, куняючи й відчуваючи приємне тепло, хто зна? Чи не подав йому хазяїн ще й третю склянку грогу? Але ось біля будинку зупинилася машина, до залу ввійшли троє, зняли пальта і, позираючи на Гольта, заговорили з хазяїном. Відтак один з них, чоловік років тридцяти, мовчки підсів до його столика. У незнайомця було кістляве обличчя, на диво широкі щелепи, допитливі темні очі, тонкі брови і рідке чорне волосся. Вбраний він був у коричневий цивільний костюм і товстий спортивний джемпер. Незнайомець дивився на Гольта доброзичливо, підбадьорливо.

— Отже, ви шукаєте роботу? — звернувся він до Гольта і став розпитувати.

Хазяїн приніс їм грогу. Від алкоголю у Гольта розв'язався язик, лише про своїх гамбургських родичів він не обмовився й словом. Незнайомець зажадав від Гольта посвідчення особи, поклав документ біля себе на столі, зробив знак, щоб принесли ще грогу.

— Я можу запропонувати вам дуже добре оплачувану роботу при воєнному відомстві…

Гольт насторожився. При воєнному відомстві? Але робота дуже добре оплачується. Від чого ж це у Гольта голова йде обертом — від радості й полегшення чи від грогу?

І знову перед ним повна склянка, якийсь внутрішній голос остерігав його, але пізно — він був п'яний. Ще б пак! Гольт таки домігся свого: він заробить грошей на дорогу, він знайшов добре оплачувану роботу! Що ще? Підписати зобов’язання?

— Слухайте! — мовив Гольт, і його язик повертався не зовсім впевнено. — Адже люди б'ються за те, щоб одержати роботу у американців, я хочу сказати — в окупаційних властей, з роботою зараз скрутно!

Незнайомець посміхнувся, поліз у бокову кишеню, вийняв пачку банкнотів, — вузеньких барвистих папірців, випущених союзниками, — відрахував кілька і, тримаючи їх в руці, сказав:

— Скажу вам чесно: робота не з приємних. Вантажити боєприпаси, військову амуніцію.

Гольт зневажливо махнув рукою.

— Знайшли чим лякати! Думаєте, мало я перетаскав боєприпасів!

— Тоді відразу ж поїдете з нами в місто, — сказав незнайомець і глянув на своїх попутників. Він витяг бланк контракту і подав Гольту чорнильний олівець.

Контракт був складений французькою мовою, але ж ішлося про добре оплачувану роботу, і за два тижні дорога до Ути буде відкрита. Може, до тих пір знов відновиться рух по Геллентальській дорозі. Гольт був п'яний, він непевною рукою почав був виводити підпис, та нараз його погляд упав на одне місце у французькому тексті. Він не знав французької мови, але ці два слова зрозумів: Légion étrangère…[61] Він вмить протверезився. Підвів голову. Незнайомець, насторожившись, не зводив погляду з Гольтового обличчя. Гольт ухопив своє посвідчення, скочив на ноги і, не тямлячи себе від жаху й люті, штурхонув незнайомця на стойку, одчайдушно кинувся на іншого, що хотів заступити йому шлях до дверей, вискочив на вулицю і побіг так, ніби за ним гналася сама смерть.

Гольт мчав у напрямку гір, ніхто за ним не гнався, та він біг, охоплений панічним страхом. Біг, нахиливши голову, продираючись крізь сніговий буран, вгору схилом; там вітер підхопив його і з нездоланною силою погнав уперед. На якусь мить ген по той бік долини, на протилежному гірському схилові замерехтіли вогники якогось села. І Гольт, переборюючи стихію, подався до цих рятівних вогників. Місяць то вигляне з-за хмари і на мить освітить шлях, гори, то знову сховається, і тоді вже нічого, крім безмежної засніженої пустелі не видно. Дорога, здавалось, не мала кінця, а хурделиця аж з ніг валила. Лише за кілька годин, зовсім закоцюблий від холоду, Гольт постукав у ворота, його впустили. Це було не село, а відлюдний шварц-вальдський хутір.

За ніч двір завалило снігом. Уранці, прокинувшись з важкою головою, Гольт заходився відкидати сніг, розчищати у дворі доріжки. Він намагався хоч чимось бути корисним господареві, допомагав, де тільки міг. Його годували, спав Гольт на сіннику над стайнею, спав, забуваючи і страх, і втому. Через два дні селянин відвіз його в найближче село. Там Гольт перебув ще три дні у коваля, скупого на слова чоловіка, що день і ніч стояв біля ковадла.

Гори взимку були відрізані від усього світу. Сюди майже ніхто не забрідав з тих, що поверталися додому, тут не було жодного переселенця, якими аж кишіло в низинних селах. Тож люди співчутливо поставилися до Гольта, прагнули йому допомогти, розпитували сусідів і знайшли-таки селянина, що мав їхати саньми в Санкт-Блазіен. А від Санкт-Блазіена до мети Гольтової подорожі — рукою подати. Селянин охоче взяв його з собою.

Після кількаденної хуртовини над горами знову розлилася темно-синя голубінь, над засніженими лісами засяяло сонце. Гольт, закутаний у ковдри, сидів у санях. Він був у пречудовому гуморі, бо ж домігся свого і наближався до мети. Сани бігли від одного гірського села до іншого, все далі й далі в гори, засніженими лісовими дорогами, ущелинами, через перевали. Гольт милувався дикою красою шварцвальдських краєвидів.

Вже сутеніло, коли крізь столітні ялини замерехтіли вежі і дахи Санкт-Блазіена.

За кілька марок він найняв кімнатку у заїжджому дворі і одержав теплу їжу. Наступного дня почистив свій добряче зношений сірий костюм, черевики, поголився. Розпитуючи про дорогу, Гольт натрапив на чоловіка, що взяв його з собою. Біля полудня він добрався до мети — до озера. Сонце золотило його береги.

— Лісова хатина? Це он там, на північному березі,— показала Гольтові якась жінка.

Він подався просто по льоду, глибоким, аж до колін, снігом.

І ось за ялинами він угледів дерев'яний будинок — великий, на міцному гранітному цоколі, тихий, мов вимерлий, з зеленими віконницями під величезним нависаючим дахом, вкритим товстим шаром снігу.

6

Гольт пройшов через палісадник. Двері замкнені. Грузнучи в глибокому снігу, він обійшов навколо будинку і зазирнув у вікно.

— Отже, таки знайшов дорогу й сюди, в глухий закуток за сімома горами! — почув він голос за спиною.

Це Ута. Вкрившись кожухом, вона лежала в шезлонзі, що стояв просто на снігу серед оголених кущів. Гольт відразу ж упізнав її.

— Ти що, перейшов через гори лише задля того, аби витріщитися на мене? — запитала Ута. — Ходи візьми для себе в будинку ковдри і шезлонг.

Він слухняно пішов у коридор, де пахло гноєм, а звідти у велику, простору кімнату. Незважаючи на нависаючий дах, світло заливало кожен закуток кімнати. Стеля на важких сволоках, у кутку кахельна піч. По середині західної стінки вимуровано камін з грубо отесаного червоного гнейсу. Умебльована кімната скромно: тахта, що правила одночасно й за постіль, стіл і кілька табуреток. Крізь збляклі очеретяні мати просвічувала вимита до білого підлога. Перед каміном стояла старовинна прядка. А на східній стінці, обабіч дверей, — стелажі з книжками. На підвіконниках і східчатих підставках зеленіло й вилося навіть зараз, серед зими, безліч кімнатних рослин.

Гольт взяв з тахти ковдри.

Ута спала або вдавала, що спить.

Гольт закутався в ковдри і, лежачи на морозяному повітрі, й собі почав дрімати. Зимове сонце напрочуд теплим промінням пестило йому обличчя.

У голові роїлися спогади. Колись Ута була зіркою містечкового товариства, що складалося з офіцерів, чиновників і послужливих купців. її вважали розумною і начитаною, а про те, як вона склала екзамени на атестат зрілості, ще й через рік говорили в усіх школах. Однак усе це в ті часи не мало великого значення. Серед лейтенантів і школярів вона славилася тим, що їздила верхи, фехтувала на рапірах, вигравала кубки з теніса. Гольт тоді був засліплений сяйвом її слави. Він колись, та й зараз, ніяк не міг збагнути, як могло статися, що Ута з вершини своєї слави опустилася до нього.

Він лежав непорушно. На найближчий схил, на будинок і парк упали довгі тіні західних гір, а вершини на сході усе ще сяяли у сонячному промінні. Відчутно похолоднішало.

Ута вибралась із шезлонга і аж тепер подала Гольтові руку. Рука в неї була не ніжна й випещена, як колись, а загрубіла й пошерхла. Вбрання на Уті якесь дивне, нагадувало мішок з грубої, вузлуватої тканини, підперезаний грубим скрученим мотузком. її світле волосся, — довше, ніж колись, — вільно спадало їй на плечі. З-під подолу виднілися ручної в’язки панчохи, на ногах — черевики без каблуків, з сплетеним з тонких ремінців верхом.

Гольт пішов услід за нею в будинок і піднявся крутими дерев'яними сходами. Нагорі Ута відчинила двері в порожню кімнату, де, окрім залізного ліжка, нічого не було.

— Переодягнись! — наказала вона. На вбитих у дощану стіну гвіздках висіли старі штани, поношений пуловер. — Роботи непочатий край, — сказала Ута холодно й байдуже. І вже на сходах додала: — Для тебе також!

Гольт убрався в якесь старе лахміття. Ущиплива репліка Ути його не зачепила. її непривітні, ніби знехотя кинуті слова не могли ввести його в оману, але холодна зустріч все ж витвережувала. В душі Гольт сподівався, що вони зустрінуться ніжно, як у ті давні часи. А зараз зрозумів, що вона відчуває свою вищість над ним.

Ута чекала на нього внизу в чоловічому вбранні. Вона показала Гольтові будинок — велику кімнату, кухню, кладовку, ляду, що закривала хід у погріб з глибоким колодязем, а потім стайню. І весь час говорила тільки найнеобхідніше. Ута розводила овець молочної східнофрісландської породи і мериносів; крім того, тримала пару рідкісних ангорських кіз, виведених якимось французьким поміщиком.

— А оці мериноси, — додала вона, показуючи на довгохвостих, майже чорних овець, — не місцевої німецької породи, а справжні іспанські вівці з Ескоріалу.

В кутку стайні, за складеними аж під саму стелю кубами пресованої соломи, окрема загорода. Гольт протиснувся крізь вузький прохід у солом'яній стіні. В загороді стояла пара ангорських кіз. Козел — велика, дивовижна для тутешніх країв тварина з страшними рогами, закрученими мов гвинти, що стирчали в різні боки. Коза була кітна, роги вона мала коротші, ніж у козла. Довгими шовковистими пасмами звисав її шерстяний убір.

Ута ласкаво погладила козу.

— Не знаю, чи вдасться мені вивести цю породу, — сказала вона по-діловому. — Тут, в горах, суворий клімат, — тисяча двадцять метрів над рівнем моря, — а кози дуже чутливі до холоду. До того ж вони майже не дбають про потомство. За ними надміру доглядали, і в них притупився інстинкт розмноження. Вони живуть тільки для себе… — Ута глянула на Гольта. — Як люди! — додала вона і вийшла з солом'яної загороди.

Ута засвітила ліхтар, що висів у стайні, туго пов'язала хусткою волосся і раптом гримнула на Гольта:

— Не стій без діла! Викидай гній!

Гольт взявся до роботи. Ута якусь мить спостерігала за ним, а потім взяла у нього з рук вила.

— Не вигрібай соломи, що згодиться на підстилку! На тачку скидай тільки гній!

Гольт мовчки продовжував працювати. В темному дворі він заїхав тачкою у пухкий сніг і ненароком перекинув її. Лаючись, заходився збирати грудки гною докупи. А коли повернувся до стайні і почав підсипати солому, Ута вже нагодувала скотину і доїла її. Потім вона розчесала ангорським козам шерсть.

Гольт, тримаючи в руках гасову лампу, що чаділа, спустився в погріб. Ута подавала йому порожні відра і, коли він наповнював їх, мотузком витягала нагору. Вона ні разу не подякувала, не сказала «будь ласка». Ута командувала ним, а він мовчки корився. Потому обоє вмились у дворі, хоч було так холодно, що аж вода в цебрі взялася кригою.

В каміні, потріскуючи, палахкотів вогонь. На карнизі кахельної печі горіла гасова лампа. Ута знову вбралась у свій схожий на мішок одяг. Волосся, заплетене в дві коси, звисало по спині. Вечеряли овечим молоком, яблуками і хлібом. Ута їла мовчки, мовчав і Гольт. Після вечері вона принесла глиняний глечик з червоним кислим вином, поставила перед Гольтом бляшанку з тютюном і подала йому на вибір цілу в'язанку прокурених люльок. Він курив і смакував червоне вино, змішане з водою.

Ута, підібгавши ноги, вмостилася на тахті; спинка тахти скрипнула. У прочинені двері ввійшов великий плямистий кіт. Він на якусь мить завмер і втупився очима у вогонь. Кінчик його хвоста смикався. Кіт скочив до Ути на тахту, голосно замуркотів і згорнувся клубочком у неї в пелені.

Мовчанка Ути гнітила Гольта; йому хотілося розпитати про її батька, але він не наважувався, отож заговорив навмання:

— Страшне, що діється навкруги. Скрізь, куди не глянь, самі лише злидні та горе.

— Мене це не обходить, мені зовсім байдуже! — різко обірвала його Ута.

Гольт збентежено замовк і тільки попихкував люлькою. Потім додав:

— Ти дуже змінилася!

— Анітрішечки! — відказала вона. — Пригадай, зроби ласку, я завжди була до всього байдужа — як до своїх заручин, так і до інших життєвих умовностей.

— Мені було тоді шістнадцять, — промовив Гольт. — Але облишмо це! — Він підвівся, не маючи сили довше приховувати своє глибоке розчарування.

— Піду нагору. Я до біса стомлений. — Біля дверей він зупинився. — Отже, я через усю Німеччину діставався до тебе, аби лише пересвідчитись, що ми зовсім чужі одне одному.

Ута схилила голову на руку, покладену на спинку тахти.

— …що ми зовсім чужі,— повторила вона, не дивлячись на нього, і повільно, ніби добираючи слова, промовила: — Знати одне одного? Для цього ми мусили б розколоти одне одному черепи… і повисмикувати думки з мозку…

В голосі її звучала безнадія. Гольт хотів був вернутись, але Ута промовила:

— На добраніч!

Рано-вранці другого дня, зійшовши в кухню, Гольт застав Уту вже за роботою. Вона починала свій трудовий день навіть і взимку не пізніше четвертої години ранку. Гольт умився надворі з цеберка. З хлібної печі, прибудованої до сарая, виривалося червоне полум'я.

Ута пекла хліб. Коли Гольт увійшов знадвору, вона, схилившись над діжею, тільки кивнула йому і наказала:

— Доглядай за вогнем. Дрова в сараї!

Неговірка й задумлива, вона виконувала свою важку працю, — з борошна, у якому було більш як половина висівок, замішувала тісто, — і піт котився у неї з чола, а на руках напружилися мускули. Гольт хотів їй допомогти, але Ута заперечливо хитнула головою:

— Пильнуй за піччю!

Він сходив надвір і підкинув дров у тріскотливе полум'я. Тісто мало годину підходити. У цей час вони посідали снідати. Сніданок був багатший і за обід, і за вечерю. їли смажену солонину, яєчню-бовтушку, овече масло, яблука. За столом Ута також сиділа мовчки; мовчала й тоді, коли вони знову взялися до роботи. Гольт допомагав Уті ліпити з тіста круглі пласкі хлібини, вигрібати з печі жар і садовити хліб. Потім разом прибирали кімнату й мансарду; він допоміг їй вимити посуд, а потому попереносив готовий хліб у кладовку.

Ута працювала зосереджено й мовчки. Вона старанно полила свої кімнатні квіти і пообприскувала хатньою водою. На обід вона спекла в духовці картоплю в лушпинні і залила її овечими вершками. Година відпочинку на свіжому повітрі, а потім знову робота в стайні, аж поки небо над горами не стало темним.

Двічі-тричі на день, і сьогодні, і в наступні дні, Ута раптом припиняла роботу і йшла поза будинком до садової хвіртки. Там вона зупинялась і, схилившись на огорожу, довго дивилася на дорогу, що вела вздовж озера вгору, в ліс. Вона стояла мовчки, замислено, ніби когось виглядала. Потім поверталася в будинок і знову бралась до роботи.

Повечерявши, як і напередодні, хлібом, яблуками й молоком, Гольт і Ута ще з годину сиділи разом. В каміні потріскували дрова. Ута на старовинній прядці сукала товсті кошлаті нитки. Згодом, хоч було ще рано, Гольт ішов у свою мансарду. Так, у рівномірному чергуванні праці й відпочинку, спливали зимові дні.

Важка фізична праця, достатній відпочинок, непорушний розпорядок дня… Гольт відчув, що він видужує і що хаос, який панував у нього в думках і в почуттях і який після війни чимдалі зростав, починає поступово зникати. Але Утина мовчанка просто деморалізувала його. Аби якось порушити її, Гольт вечорами розповідав Уті про своє дитинство в Леверкузені і Бамберзі, про матір і гамбургських родичів, про дядька Франца і дядька Карла. Отак, зрештою, він розповів їй історію усього свого життя, не забув і про свого батька — розповів, що той народився і виріс у селі, в родині старшого лісничого.

— А як він познайомився з твоєю матір'ю? — поцікавилась Ута.

Це запитання не здивувало Гольта. Вона й колись, під час війни, розпитувала про батька.

— Він кілька років плавав корабельним лікарем на одному з пароплавів реннбахівської судноплавної компанії,— відповів Гольт. — Пізніше працював у Гамбурзі, в Інституті по вивченню тропічних хвороб, де, очевидно, й познайомився з гамбургськими Реннбахами. Зараз батько керує фабрикою в російській зоні, разом з Мюллером, комуністом, що сидів у концтаборі.

Ута зупинила прядку і сіла на тахту, дерев'яна спинка якої зарипіла.

— Чому ти не залишився в батька? — запитала вона.

Крізь прохилені двері звично ввійшов кіт, витріщився на вогонь, скочив до Ути і, муркочучи, клубочком згорнувся у неї на колінах.

— Я там зазнав краху, — сказав Гольт. Він ткнув у камін дерев'яну тріску і припалив люльку. — Мені здається, що я взагалі в житті невдаха. — Він сидів, нахилившись уперед і спершись ліктями на коліна. — Страшно навіть подумати, як низько я за такий короткий час опустився! Після повернення з війни довго хворів, а потім усе це звалилося на мене наче сніг на голову. — Гольт шпурнув нарешті палаючу тріску у вогонь і випростався. — Мене кинуло у самий вир життя, і я знову пливу за течією, як і завжди плив.

Гольт не намагався виставити себе перед Утою у сприятливому світлі. Він розповідав їй по-діловому все, що від інших приховував: про фрау Ціше, про смерть Петера Візе, про Гундель, Мюллера і Шнайдерайта. Ута уважно слухала. Слухала про трупи в підвалі, про питання, яке постійно терзало його: в чому ж сенс життя?

Вона мовчала. Але за кілька днів Ута раптом запитала:

— Ти часто думаєш про Гундель?

Гольт дивився у вогонь. Дивився, як дотлівають головешки, і не одразу відповів. Все потонуло у пітьмі, лише під попелом усе ще жеврів вогник.

— Так, — промовив він. — Часто. Дуже часто. Але в мене таке відчуття, ніби все це було лиш уві сні.

Яка б не стояла холоднеча, Ута і Гольт виносили після обіду шезлонги на повітря і вмощувалися проти сонця, підставляючи обличчя під його холодне й пекуче проміння. Ута завжди відверталася від Гольта, можливо, спала. Але одного дня вона раптом підхопилась і почала напружено вслухатись. Тепер і до слуху Гольта долинув якийсь віддалений дзенькіт. Ута миттю скочила з шезлонга. Гольт також встав і пішов услід за нею.

Він побачив її біля хвіртки. Дзенькіт наближався. Ута відчинила хвіртку і побігла дорогою вздовж озера. Гольт перейшов через палісадник і зупинився там, звідки було видно ввесь шлях. З боку лісу наближалися сани. Ута побігла їм назустріч, але дідуган, що правив кіньми, заперечливо похитав головою, і вона, опустивши руки, зупинилась, завмерла біля скованого кригою озера. Потім повільно попленталась назад, мовчки пройшла повз Гольта і ввійшла в будинок.

На збруї у коней подзенькували дзвіночки. Сани, навантажені сіном, під'їхали до сарая. Старий зліз. Обличчя його була все в зморшках, очі сльозилися на морозі. Гольт відніс у будинок клунок і невеличке барильце. Потім допоміг розвантажити сіно.

Чого чекала Ута?

— Більше нічого не привезли? — запитав Гольт.

Селянин приклав руку до вуха.

— Більше нічого? — прокричав Гольт.

— Нє-є, нічого! — відказав старий.

Гольт хитнув головою в бік будинку.

— Отже, фрейлейн Барнім знову буде засмучена!

Селянин підніс руку до вуха.

Гольт крикнув:

— Кажу — буде засмучена, чи не так?

— Нє-є, нічого! — промовив старий.

Гольт більш не розпитував.

Він знайшов Уту в стайні, вона стояла бліда, пригнічена й сумна. Світло ліхтаря було дуже тьмяне, але Гольт не помилився: Ута плакала!

Він мовчки заходився працювати. Ута завжди крилась від нього — і колись, і тепер. Він ще раз пересвідчився в цьому.

Вона стояла навколішках на соломі, а коли підвелась, то розв’язала хустку і мотнула головою так, що волосся розсипалось по плечах, і Гольт ще раз відчув, востаннє, усю чарівність її вроди, усю чистоту рис її обличчя, оте незвичайне світло, що лилося з-під темних брів з її голубих очей. Він пригадав казку Новаліса, яку читав шістнадцятилітнім хлопцем, — казку про співця, про двох закоханих, що у кам'яній печері під гуркіт грому навіки з’єдналися у першому цілунку. Відтоді почалася мрія про кохання. Однак і казки, і мрії — облудливі. Життя — зовсім інше, кохання — зовсім не те. Він переконався, що кохання таке ж негармонійне, як і життя. І те, й друге сповнене холодного розрахунку, суперечливе, і те, й друге розчаровує і водночас п'янить. Життя слід сприймати таким, яке воно є.

Ута і Гольт вечеряли. їла вона мало. Потім, як завжди, поставила перед ним кухоль з вином і сіла за прядку, мовчазна й непорушна.

— Чому ти щодня вибігаєш за ворота? Чого ти ждеш?

Ута дивилася кудись повз нього.

— Це тебе анітрохи не обходить.

— Ну що ж, прекрасно. Не обходить — хай буде й так! — сказав Гольт. Він розправив плечі, потягнувся. — Я чудово відпочив, тепер час знову в дорогу. На цьому тижні й рушатиму.

Ута злякано глипнула на нього, не вірячи вухам своїм.

Він кивнув.

— Отже, хочеш, щоб я лишився? Тоді годі грати комедію!

— Залиш мене саму! — сказала вона різко, та на цей раз без звичної твердості в голосі.

Гольт відсунув прядку і, заклавши в кишені руки, став перед Утою.

— Я був самітний, живучи у батька, був самітний в Гамбурзі, і я приїхав сюди не задля того, щоб бути ще самітнішим.

Ута підвелася. Вона хотіла піти, але Гольт міцно взяв її за плечі.

Ута спробувала вирватись.

— Не пручайся, — сказав він. Ута скорилася. — Я знаю, — продовжував Гольт, торкаючись губами її волосся, — ти завжди чинила мені опір. Але так мусить бути. Ми не знаємо, що на нас чекає.

Ніч. Втома, марне намагання заснути. Але сон тікає, самі лише думки, безупинний плин думок. Зігрійся теплом її тіла, прислухайся до її спокійного дихання, будь щасливий, вважай, що ти знайшов притулок! Пам'ятай, зрештою, що ти піднявся з безодні, у яку тебе штовхнув час, що ти повернувся до життя, якого прагнув, до справжнього, реального життя, до любові! Між тобою і нею немає ніякої прірви, ніякої! Ніщо більше не розділяє вас — ні відчуження, ні минуле. Минуле? «Якщо Барнім дасть про себе знати, ви повинні негайно ж повідомити про це таємну поліцію, полковник Барнім розстріляний! Вам зрозуміло? Розстріляний! А тепер забирайтесь геть, і швидко!»

Гольт підвівся. Вогонь у каміні погас, в попелі ні жаринки, темно хоч в око стрель, він у темряві навпомацки шукав Уту. Руки натрапили на холодне волосся, на тепле тіло. Ута близько, зовсім поряд. Давно, дуже давно не відчував він її так близько. Він її майже забув. А все, що було між далеким вчора і цією хвилиною, — тільки сон. Гольт знову поклав голову на подушку і заплющив очі.

Усе — тільки сон. Не втрачай лиш віри: який би не був важкий сон, в певний момент він все одно мине, а разом з ним зникне і все те, що гнітило тебе, розстане в темряві, і ти кепкуватимеш над своїми страхами і струснеш їх з себе. Струснеш усі спогади, від яких тобі ставало моторошно, — війну, хаос, трупи в підвалі. І тебе більш не турбуватиме думка, що життя спливає марно, що воно безглуздо загублене від самого початку. І ти більше не терзатимешся тим, що колись і сам згаснеш, розсиплешся на порох, розкладешся, згниєш. Ти цього не бачитимеш, ти звільнишся від усього, тебе вразить сліпота. Колись ні від тебе, ні від твоїх хиб, ні від твоїх істин не лишиться й сліду. Але забудь про це, спи.

7

— Товариство відсахнулось від мене, — сказала Ута. — Після розгрому мене не чіпають, але я більше ніколи не повернуся до людей. Поки не було тебе, я була зовсім самітною. — Голос її бринів монотонно. — Мати померла в тюрмі. Ірена вийшла заміж за американського офіцера, живе в Сполучених Штатах — матінка сімейства, а ханжею вона була завжди.

В каміні завивав вітер, навколо відлюдного будинку шаленіла хурделиця. Зима в горах тривала, морози й холодні віхоли не припинялись, а снігу навалювало чимдалі більше. Гольт і Ута лежали так близько від вогню, що вона могла підкидати в камін дрова, ледве простягнувши руку.

— Від мене відцуралися, — промовила Ута. — Я втекла в Ельзас, до одного французького поміщика, у якого батько в 1940 році був на постої. Поміщик сховав мене. Він зневажав і культуру, і цивілізацію, трохи відставав від часу. Якось дав мені прочитати Толстого. — Ута обернулася до Гольта. — Я прочитала «Сповідь» Толстого, і перед і мною розкрились двері. Я побачила все, що на нас чекає. А ми ж мусимо жити далі.

— Жити далі…— повторив Гольт.

— Ти мене розумієш, — сказала Ута. — Ти думаєш і відчуваєш так само, як і я. Ти ніде не почував себе по-справжньому вдома, твоя родина була тобі завжди огидна. Тому ти так завчасно і втік від неї.

— Це була дитяча легковажність, — заперечив Гольт. — Ти ж сама називала це романтикою, фальшивою романтикою…

— Ні, не легковажність! — переконливо сказала Ута. — Ти відчув, які пусті й порочні ті люди, від яких ми походимо. Тому ти й утік від них. Ми всі мусимо тікати від них світ за очі, бо інакше почнемо й самі розкладатися. Війна позбавила нас коріння, і зараз ми… Як там говорив отой Мюллер, про якого ти розповідав мені? Ми декласовані. Хіба ми коли-небудь щось знали, крім страху? Страх перед майбутнім, страх перед одруженням, страх перед закінченням війни, страх перед розумом. Я почувала себе загубленою, самітною, кинутою в життя, відданою на поталу злим силам, і я безпорадно спостерігала, як ламається усе звичне, як розвіюються ідеали і що жодна мрія не здійснюється.

Гольт допитливо глянув Уті в вічі.

— Ти говориш: жити далі. А як?

— З почуттям власної гідності,— промовила Ута. — Мій батько вчив мене завжди жити подвійним життям: зовні бути впевненою, а в душі насолоджуватися передчуттям загибелі. Він сам носив маску і намагався жити з почуттям власної гідності, а довелось хіба що з почуттям власної гідності вмерти.

— Це безумство! — вигукнув Гольт, борючись з чарами її слів. — Адже їм тільки того й треба! Самовладання, вміння тримати себе, а насправді ми були сліпим знаряддям в їхніх руках!

— Бути кувадлом чи молотом, — сказала Ута. — Кувадлом, на якому час виковує нову епоху. — Вона говорила, не розплющуючи очей. — Хто хоче бути молотом, тому нелегко, той мусить змінити своє життя і навчитися ненавидіти те, що любив, а любити те, що ненавидів. Або ж він мусить викинути з голови будь-які роздуми про життя і піти геть від людей. — Вона обернулася, простягла руку і кинула у вогонь поліно. — Перебігти на інший бік або від усього відмовитися, — додала Ута. — Маркс або Швейцер.

— На якого дідька мені це потрібно… — промовив Гольт. — Яка мені з того користь?

— А ти знаєш, хто такий Альберт Швейцер? Він подав приклад. Живе в джунглях і лікує хворих туземців. Оце справжній гуманіст!.. — з піднесенням проголосила вона.

Але на Гольта її слова не справили жодного враження.

— Можливо. Але уяви собі, що було б, коли б усі лікарі помандрували у джунглі…

— Зрозумій лишень! — вигукнула Ута. — Йдеться про вибір. Хто не може його зробити, той приречений на загибель, як мій батько. Це трагедія нерішучих. Ні — трагікомедія… — Вона довго мовчала. — Фарс! — додала згодом.

Ута тверезо, ба навіть холодно розповідала про свого батька, полковника Барніма, представника найконсервативніших кіл прусського офіцерства. За її словами це був високий, сухорлявий шістдесятилітній чоловік, уже по-дідівськи згорблений, з упертим, заскорузлим характером, сповнений всіляких умовностей і забобонів, обмежений і реакційний у своїх поглядах. Вона зараз дивилася на батька мов здаля — бачила в ньому і за формою, й за духом викінчену пародію на людей його стану. Йому не бракувало нічого: ні монокля, ні жаргону офіцерських дотепів, які можна було почути в казіно. Але по суті це була роздвоєна людина, яку роздирали протиріччя і яка старанно ховала від людей своє справжнє обличчя.

Він протягом десяти років вивчав історію і завдяки цьому чудово розумів хід новітніх подій. Його огорнув глибокий песимізм, зневага до себе самого і, головне, до свого стану, на який він тепер дивився як на такий, що віджив свій вік. У ньому народилась зневага до людей взагалі, щоправда, пом’якшена словами Гельдерліна, які він часто цитував: «Я люблю покоління наступних століть». Усе це Барнім від людей приховував, його душа була відкрита тільки для його улюбленої підростаючої доньки. Тільки вона знала всю оту глибоку, сміховинну роздвоєність його душі, його нездатність жити згідно з своїми уявленнями про життя, його комедіантське прагнення грати в житті роль, що суперечила самій його природі. Як офіцер рейхсверу, він зневажав Гітлера і все ж з готовністю заприсягнув йому на вірність, приклавши руку до каски і легенько випнувши груди. Зрештою, війна була його ремеслом, його професією. Однак, коли розпочалась компанія на Сході, розлад в його душі ще більше поглибився. Як заповзятий історик Барнім одразу ж збагнув злочинний характер цього походу, а як прусський офіцер вірнопіддано взяв участь у злочині. Протягом трьох років він слухняно виконував накази і каявся перед дочкою в своїй слухняності. Лише події 20 липня 1944 року вивели його з оціпеніння і привели його роздвоєну натуру до краху. Він особисто не був причетний до змови. Але замах на Гітлера, ота ломка загальноприйнятних норм, які він вважав недоторканними, так вразив його, що полковник переглянув свої зашкарублі поняття про честь і вірність. Через кілька днів після 20 липня він викликав парламентаріїв і здав свій полк у полон.

Ута розповідала схвильовано. Цього разу їй так і не вдалося сховатися за маскою холодності й іронії. Гольт бачив її наскрізь, бачив, як сильно вона любила батька, якою незагойною раною була для неї його смерть. Полк Барніма одержав бойове завдання утримати зайняту ним позицію, якщо навіть доведеться пожертвувати останнім солдатом. Це була зручна, добре укріплена позиція, що тяглася схилом пагорба за неприступною для танків болотистою низиною. Полк ще міг завдати супротивнику тяжких втрат. Мабуть, це й було причиною того, що парламентарії Червоної Армії погодилися взяти участь у цій комедії. Полковник капітулював не «беззастережно». Констатація цього факту й була для нього найбільш важливим моментом.

«Почесні умови капітуляції», яких Барнім домігся під час церемоніальних переговорів, полягали в тому, що він особисто не здався в полон. Він зажадав, і йому дали можливість повернутися на німецьку сторону.

Розрив телефонного кабеля, знищення всіх паперів і документів, не потрібних нікому продовольчих списків і інвентарних книг, проголошення останнього наказу по полку — усе це відбулося з театральною скрупульозністю. Кульмінаційним пунктом комедії було прощання полковника з своєю частиною, його страшенно плутана промова, під час якої деморалізованим солдатам цього обезкровленого полку довелося ще обеззброїти кількох розлючених офіцерів, які виступали проти капітуляції і вдавали, що збираються розстріляти свого командира перед розгорнутим строєм батальйонів. Потім, нерухомо стоячи з прикладеною до каски рукою і трохи випнутими вперед грудьми, полковник віддав честь полку, що промарширував повз нього в полон, сів у свою машину й поїхав. Польова жандармерія вже чекала на нього.

Усього сорок хвилин тривало лицедійство воєннопольового суду, без свідків, без оборонця. Смертний вирок негайно ж виконали. Це було вбивство! Ута більш не приховувала хвилювання. Голови воєннопольового суду нині вже не було серед живих. Але ж він лише знаряддя, справжній убивця — якийсь полковник, начальник розвідувального відділу армійського корпусу. Ута знала його особисто. Вона знала про нього чимало! Знала, які накази давав він каральним загонам, що були створені при корпусі ще в сорок першому році на Україні під час масового вбивства євреїв! Знала, як люто домагався цей пан, шантажуючи членів військового суду, вбивства її батька. Не тямлячи себе від ненависті, Ута якимсь притаманним лише їй жестом вхопила себе лівою рукою за горло.

— Його прізвище Гротт, і хай змилосердиться над ним бог, якщо він ще живий! Адже Черчілль проголосив у Ялті, що хто вчинив злочин, хто пролив кров, той скрізь, куди б він не сховався, у будь-якому закутку земної кулі, буде знайдений караючою рукою союзників!

Гольт стояв біля хвіртки. Ута побігла дорогою вздовж озера назустріч саням. Селянин спинив коней і простягнув їй лист.

Гольт порався біля коней. Ута, бліда від хвилювання, пішла в дім. Коли увійшов Гольт, старий сидів біля печі, а Ута за столом щось писала. Гольт зазирнув їй через плече. Це була телеграма французькою мовою. «Панові де Жакар, Дь'єз, департамент Мозель, Ельзас-Лотарінгія…» Підійшовши впритул до селянина, Ута прокричала йому в вухо:

— Зачекаєте, поки прийдуть дві телеграми-відповіді! Увечері приїдете сюди, переночуєте, а завтра вдосвіта відвезете мене в Фрейбург. У вас є якісь запитання?

— Нє-є, ніяких, — відказав старий.

Він поїхав.

Що ж це за лист, якого з таким нетерпінням чекала Ута? Чого вона не бачила у Фрейбурзі? Тепер Гольт розумів, що все це, мабуть, пов'язане з її батьком. Увечері він порпався в Утиних книжках. Гаразд, він зачекає. Колись вона таки розкриє перед ним свою душу. На поличках художньої літератури було дуже мало, переважно французькі й російські автори — від Пушкіна до Горького. В центрі стояло повне зібрання творів Льва Толстого. Крім того, тут були довідники й університетські підручники з усіх галузей науки. Невже Уту все це цікавило?

— Лист на столі,— сказала Ута.

Це був лист, надрукований на бланці: «Доктор Гейнц Гейн-ріхс, доктор Ганс Гомулка, нотаріуси, адвокати у кримінальних справах. Адвокатська контора, місто Фюрт».

Гольт був вражений.

— Ти листуєшся з доктором Гомулкою?

Він прочитав:

«Вельмишановна фрейлейн Барнім! Можемо Вас повідомити, що ми нарешті встановили місцезнаходження розшукуваного Вами пана Г. Але оскільки Г. перебуває поза межами дії німецького правосуддя і є загроза, що він може назавжди уникнути відповідальності, ми вважаємо за необхідне зустрітися з вами особисто, аби разом вжити енергійних заходів. Не хочемо приховувати, що у нас дуже мало надій досягти успіху без допомоги французьких військових властей. Лист мосьє де Жакара з Дь’єза до мосьє Абера в Фрейбург з проханням допомогти Вам у Вашій справі міг би в значній мірі сприяти тому, щоб Вашою справою зацікавились військові власті. Будь ласка, попросіть телеграмою, щоб мосьє де Жакар надіслав такого листа прямо на адресу нашої контори. Після того як надійде цей лист, а про це ми повідомимо по телеграфу, чекаємо Вас для термінової наради у Фрейбурзі.

З глибокою повагою

Гейнріхс і Гомулка, адвокати»

— Візьми мене з собою у Фрейбург! — попросив Гольт.

Ута не відповіла, навіть не підвела очей від прядки. Гольт підійшов до вікна і втупився поглядом у темряву ночі. Він вдивлявся у своє відображення в шибці, в чуже, незбагненне обличчя. Потім попростував до книжкових полиць і, засунувши руки в кишені, неуважливо заходився пробігати очима корінці книжок.

Ріхард Гольт. Ні, він не помилився — ім'я його батька. Гольт дістав з полички одну книжку, другу, наносив їх на стіл цілу купу і з важким почуттям став переглядати. Ось кілька зброшурованих сторінок: «Спеціальний випуск журналу іммунобіології, рік видання 1929…» «Доктор медицини і філософії Ріхард Гольт, ординарний професор бактеріології Гамбургського університету… Про спонтанні коливання опсонічного показника при локальних стафілококкових інфекціях у морських свинок…»

Гольт знав, що його батько опублікував кілька книжок, в дитинстві він навіть пишався з цього, але ніколи не цікавився ними і зовсім забув про їх існування. Літери розпливалися перед очима. Ця несподівана зустріч з батьком вивела його з рівноваги.

Ута з іронічною посмішкою на губах підійшла до столу і витягла з купи книжок товстий том. «Проблеми теорії про походження видів. Двадцять чотири лекції. На захист еволюційної теорії проти метафізики і віталізму. Гамбург, 1933».

— У мене є знайомий, що картає себе безліччю запитань, — промовила вона. — Сенс життя і таке інше. Чи й справді він шукає відповіді на них? Він міг би знайти її у працях свого батька. Але йому, мабуть, лише хочеться ефектними запитаннями заповнити свою внутрішню порожнечу.

Гольт розгублено гортав брошури й трактати. «Про патологічні явища дегенерації у печерних ведмедів… 1911». Він пригадав, що батько спершу працював у галузі порівняльної анатомії, брав участь у якійсь експедиції в Південну Африку, розкопував гігантських ящерів. Коли почалася перша світова війна, його там інтернували. В лікарнях для тубільців він натрапив на маловідомі тропічні захворювання і, вивчаючи їх, поступово перекваліфікувався в мікробіолога… Гольта раптом сповнило невдоволення самим собою, злість на матір, що годувала його брехливими вигадками і віддаляла від батька.

Ута все ще тримала в руках курс лекцій, а потім поклала його перед Гольтом.

— Сенс життя? — Ти можеш знайти відповідь на це питання або у свого батька, або в біблії.

— Облиш! — сказав він. — Візьми мене з собою у Фрейбург.

Гольт відчував, що в ньому стався якийсь злам, а який, він ще й сам не збагнув.

Січень? А може, вже лютий? Зима в горах тривала. Гольт намагався вгамувати тривогу, що охопила його в ці дні. Він брався за найважчу роботу, пиляв дрова, перекладав на свої плечі все більше і більше Утиних турбот по господарству. Та неспокій не полишав його.

Ута більше не згадувала ні про книжки професора Гольта, ні про лист, не говорила й про доктора Гомулку. Але тепер вона часто заводила мову про весну.

— Ось тільки відтане земля, почнемо корчувати пні за садом. — Говорила вона й про літо: — Влітку прибудуємо терасу. Арендатор привезе нам кілька возів цегли.

Арендатор — син старого, приїзду якого Ута знову чекала. Маєток Барнімів належав тепер Уті і її сестрі. Це була, власне, велика селянська садиба біля підніжжя гір; її здавали в аренду, так само, як і не набагато більшу садибу у Франконії.

— Настане літо, — мріяла Ута, — тоді ми… — Вона завжди говорила «ми».

«Весна, — думав Гольт, — літо, осінь, потім зима, і так щороку… з року в рік. В глушині… Рік за роком…»

І дні йшли, спливали один по одному, аж поки знову не з'явився старий.

Він прибув увечері, коли вже сутеніло, і мовчки сидів біля теплої кахельної грубки. А Ута тим часом замерзлим озером подалася на санях аж до відлюдного дворища на узліссі — поїхала попросити сусіда, щоб він протягом кількох днів доглянув за її худобою. Повернувшись додому, вона заходилась збиратися в дорогу.

Вирушили о четвертій годині ранку. Гольтові Ута дала важкий, незграбний кожух. Вона сіла в сани; Гольт закутав її в ковдри, потому і сам примостився поряд. Небо було ясне, зоряне, мороз аж тріщав. Ута звеліла дідові зняти з упряжі дзвіночки. Сани рушили з місця і беззвучно попливли в ніч, у лісисті гори. Тільки форкання коней час від часу порушувало тишу.

Ута спала. Голова її схилилася Гольтові на плече. Він не міг заснути, спостерігав, як в горах займається новий день, як блякнуть зорі, вдивлявся у холодне синьо-біле світло, що мерехтіло над гірськими вершинами; аж ось в небі зажеврів сонячний диск, і сніг віддзеркалив його сліпуче проміння. Величезними заметами сани то пірнали у пітьму гірського лісу, куди ледь-ледь пробивалися жмутки сонця, то знову випливали на світло. Отак крутими підйомами та звивистими дорогами вони й піднялися аж до самого перевалу. Звідси на всю широчінь постав перед очима південний Шварцвальд. На заході пологими пасмами слався невеличкий гірський кряж, а ген-ген на півдні височів, зливаючись з блакиттю неба, помережаний ущелинами крижаний масив швейцарських Альп.

Ута пробудилась. Вона не вимовила й слова. Гольт також мовчки милувався дикою чарівністю краєвиду. На дно ущелин, паруючи, гуркотіли водоспади, і бризки від них, потрапляючи на скелі, змерзалися у величезні крижані бурульки. З темних кам'яних урвищ тяглися до світла химерні силуети покручених ялин. Кристали інею, сніг на суччі й гілках, вбираючи сонячне проміння, грали всіма кольорами веселки, мов діаманти, розсипалися барвистими вогниками у сутінках лісу.

— Мені здається, ніде немає чарівнішого краю, — промовив Гольт.

— І самітнішого, — додала Ута.

— Невже ти усе життя хочеш прожити в оцій глушині? — запитав він.

— Так! — норовливо відказала вона. Сани пливли в долину. Небо затяглося білим серпанком хмар. — Життя швидко мине, — вела далі Ута. — А на що краще я можу його використати?

— Ти могла б жити і в місті. Могла б, скажімо, вчитись.

— У мене є робота, є хліб, молоко і вовна. А коли оцей глухий закуток починає здаватися мені надто тісним, на допомогу приходять книжки.

— А люди? — запитав Гольт.

— Кого ти маєш на увазі? Може, тих, хто був нашими ближніми досі? Невже тобі після двох світових воєн ще раз необхідно пересвідчитись, яке розтлінне й огидне те гніздо, з якого ми вилетіли?

— Що ж, нехай і так, — погодився Гольт. — Але ж є й інші люди.

— А хто серед отих інших зазнав такого краху? — вигукнула вона.

— Ти маєш рацію. Облишмо цю тему.

Але Ута не вгамувалась.

— Треба йти геть від людей, — повчально промовила вона, майже торкаючись губами його вуха. — Ніхто не може позбавити людину права не турбуватися про свого ближнього! Почитай Толстого! Ти мене зрозумієш, коли прочитаєш «Сповідь». Толстой належав до вищих аристократичних кіл і раптом став простим селянином. Навіть сам підбивав підметки до чобіт… Віддав сина в батраки.

— І задля чого все це? — запитав Гольт.

— Щоб стати іншою людиною. Задля цього і я назавжди відцуралася людей, яких спотворила власність.

— І від усіх інших також! — докинув Гольт.

— Інших відсутність власності, на жаль, не дуже облагородила, — заперечила вона. — А хто не може відцуратися од певних умовностей, хто жахається, побачивши людину, що їсть з ножа, тому краще й самому не потрапляти на очі людям.

Небо захмарилося. Зненацька пішов сніг. Навкруги все посіріло, спохмурніло.

— Стати іншою людиною — це звучить хороше, — сказав Гольт. — Але що ти розумієш під цими словами? Якою ти хочеш стати?

— Невибагливою, — відказала Ута і знов поклала голову йому на плече. — Хочу жити безтурботно, бути великодушною, позбавленою будь-якої пихи й зарозумілості, зневажати куль-туру й цивілізацію. Зневажати усяку власність. Хочу працювати й задовольняти свої потреби працею власних рук. Хочу чекати, спокійно, байдуже чекати.

— Чекати? Чого? — запитав Гольт.

Ута заплющила очі. Голос її бринів монотонно.

— Життя швидко минає. Його картини нестримно змінюють одна одну. Пори року з довгими ночами й короткими днями змінюються порами року з довгими днями й скороминучими ночами, і так рік за роком, десятки й сотні разів, знову і знову. Із-за гір насуваються снігові хмари, потім налітає фен, і повітря сповнюють пахощі отави. Альпійський дзвіночок проростає з-під землі, цвіте і в'яне, а люди — як це там говориться?.. — люди-мученики, пливуть і зникають в безодні забуття, мов потік, що вирує між скель. Глухар кльочить з року в рік, він нічого не знає про час, про який і ми нічого не знаємо. Усе життя — це мить. За вік однієї людини змінюється двісті поколінь польової миші. Життя ж двохсот поколінь людей ледве вистачає для того, щоб зірки в небесному просторі перемістилися тільки на одну сферичну хвилину. Ми розплющуємо очі лише для того, аби на якусь мить глянути на світ і тут же їх заплющити навіки. Життю настає кінець… — Помовчавши, вона додала: — «На нього я й чекатиму в глушині, за сімома горами».

8

Коли сани спустились в долину, гори, оповиті непроглядною темрявою ночі, вже потонули в мороці снігової віхоли. Попереду Гольт побачив вогні Фрейбурга. Йому здалося, що він пробудивсь від довгого сну. Гори Шварцвальда, казка зимового лісу, засніжені ялини, крижані каскади водоспадів, іскриста паморозь, відлюдний будиночок і дні, тижні, прожиті на пустельному березі озера, — усе це був сон. А ось тепер настало пробудження.

Фрейбург — це дійсність. Місто жило. На заметених щойно випалим снігом вулицях юрмилися люди. Гольта знову вразило те саме протиріччя, що так лякало й гнітило його колись: тут — нашвидку відбудовані готелі з розкішними ресторанами, шереги виблискуючих автомобілів окупантів, а там — руїни Старого міста, над вулицями якого одиноко височить неушкоджений кафедральний собор. Хустки й ватники переселенців — це тільки тло для уніформ французьких офіцерів і хутряних шубок їхніх дам.

Ці картини назавжди закарбовувалися в Гольтовій пам'яті. Він довгий час прожив осторонь від світу, та земля знай собі крутиться. Вночі, коли заметіль спустилася з гір у місто, Гольт усе ще стояв біля вікна у холодній, з голими стінами кімнаті якогось монастирського притулку і крізь пелену снігу дивився на яскраво освітлений фасад одного з готелів.

Наступного ранку селянин поїхав назад у гори, а Гольт і Ута зранку, як і умовились, відвідали контору фрейбургського адвоката. В порожньому приміщенні контори було страшенно холодно. Печі не топилися, секретарка, закутана в ковдри, стукала закоцюблими пальцями по холодних клавішах своєї машинки. Ута і Гольт чекали в невеличкій кімнаті. Ута хвилювалася. Вона напівголосно оповідала Гольту про доктора Гомулку, про свого батька. З-за високо піднятого коміра шуби визирало її бліде й невиспане обличчя. Нарешті ввійшов доктор Гомулка.

Він майже не змінився. Лише трохи постарів, і сиве волосся порідшало, а в усьому ж іншому він, як і колись, страшенно нагадував свого сина. Як і колись, він говорив вишуканою мовою, без потреби наголошуючи окремі слова.

— Дуже, дуже радий вас бачити, фрейлейн Барнім, — промовив адвокат, вітаючись з Утою. Потім міцно обома руками потиснув правицю Гольтові, силкуючись вгамувати радість і хвилювання. — Мій любий Вернер, — продовжував він, не випускаючи руки Гольта, — ви навіть не можете собі уявити, якою радісною несподіванкою була для мене звістка, що я знову побачу вас. Хоч я й знав, що ви нещодавно від батька… Так би мовити… abiit, excessit, evasit, erupit[62], як сказав Ціцерон…

— Звідки ви знаєте, що я пішов від батька? — запитав вражений Гольт.

— Від Гундель, — відповів доктор Гомулка.

Гольт не сподівався почути ім'я Гундель і розгубився. Він одвів погляд від адвоката, ухилився від погляду Ути і втупився в великий відривний календар на стіні.

— Ми нещодавно отримали від Гундель лист, — вів далі доктор Гомулка. — Вона й від нас пішла лише задля того, щоб у професора Гольта чекати на вас. Зараз дівчина усе ще сподівається на ваше повернення. Та про це пізніше. Найголовніше, що я щасливий знову бачити вас живим і в доброму здоров'ї! Моя дружина і я вважаємо вас за одного з найкращих наших друзів. Адже те, що ви зробили для Зеппа й для нас, ви зробили за небезпечних обставин, a… amicus certus іn re incerta cernitur [63],— як говорив Енніус.

І доктор Гомулка знову обернувся до Ути. Він сперся спиною на письмовий стіл, вийняв з бокової кишені кілька папірців і розгорнув один з них. А тепер in medias res! [64] Ми довели до відома відповідних інстанцій французької військової адміністрації, що ви маєте приїхати.

Погляд Гольта усе ще був прикутий до відривного календаря. Сьогодні 18 лютого.

Доктор Гомулка тим часом склав лист.

— Як бачите, справи розвиваються більш-менш сприятливо.

— Не дуже, — почувся голос від дверей, і на порозі з'явився другий адвокат, доктор Гейнріхс, високий, худорлявий чоловік у зім'ятому костюмі з штучного матеріалу. Його жовте обличчя було немов роз'їдене скепсисом. Під холодними очима набрякли мішки, щоки обвислі, все в його обличчі було якесь брезкле й безвідрадно звисало вниз, куточки вуст і нижня губа теж опустилися. Справжнісіньке втілення скепсису.

Стоячи біля дверей, адвокат сперся на одвірок, опустив плечі, засунув руки аж по лікті в кишені штанів і заговорив:

— На жаль, ми не досягли жодного прогресу. А про якийсь успіх не може бути й мови. Прокуратура вважає, що справа носить прецедентний характер. Вона побоюється, щоб криміналісти з допомогою параграфів 52 і 54 карного кодексу не загнали її на слизьке… Ви все розумієте? — Він окинув присутніх холодним, похмурим поглядом.

— Загнати на слизьке, — пояснив доктор Гомулка, — це означає дати комусь можливість заявити, що вказівки на фактичні обставини, які можуть вважатися злочинними, ще не досить, щоб розпочати процес.

До Гольта рівномірний плин адвокатових слів долинав наче звідкись здалеку. Він не зводив очей з календаря, а з голови йому не йшла думка — прожив кілька тижнів у глушині, і ці тижні виявились також безглуздям, він чимдалі потрапляв у все конфузливіше становище, все більше заплутувався. Ще б пак! Хіба ж тут не сказали, що хтось чекає його повернення?

— Прокуратура, — почав знову доктор Гейнріхс, — хоче, звичайно, спершу діждатись, як трактуватиме згадані параграфи про наявність злочину і про застосування примусу союзницький суд у Нюрнберзі.

— Йдеться про міркування формально правового порядку, — додав доктор Гомулка.

— Йдеться про вбивство, — сказала Ута.

— Про вбивство, так, — підтвердив доктор Гейнріхс, саркастично скрививши широкий рот. — Гротт сидить в одному з офіцерських таборів у Сполучених Штатах. У нас на цього пана закороткі руки. І навіть коли б ми його мали в межах дії німецької юрисдикції, про процес у даний момент теж не могло б бути й мови.

— Невже ви не хочете вести мою справу? — запитала Ута. — Невже ви відмовляєтесь од неї?

— Але ж, люба фрейлейн Барнім! — втрутився доктор Гомулка. — Чого ми хочемо — це ясно! Ми хочемо посадити Гротта у в’язницю, і…— він кинув осудливий погляд на свого колегу, — і якщо тільки є правосуддя, ми цього доможемось! — Доктор Гомулка знову витягнув з кишені якісь папірці і, поглядаючи поверх окулярів на Уту й Гольта, продовжував: — Дивізія, до складу якої входив полк вашого батька, в 1940 році була дислокована у Франції.

— А Гротт, тоді ще підполковник, був начальником розвідки в штабі дивізії,— пояснив, усе ще стоячи біля дверей, доктор Гейнріхс.

— 16 жовтня 1940 року, — вів далі Гомулка, — Гротт власноручно написав своєму братові, що він хотів би будь-що зломити опір французького цивільного населення у своєму районі. 2 листопада він у листі повідомляв брата, що наказав розстріляти двадцять одного чоловіка з числа цивільних осіб, в тому числі й місцевого священика, на знак відплати за напад невідомих на військовий склад.

— Коли ви передасте ці листи французьким воєнним властям, — сказав доктор Гейнріхс, наголошуючи кожне слово, і голос його раптом зазвучав твердо й рішуче, — французи зажадають від американців видачі Гротта, і ви посадите його в тюрму. А коли ми матимемо його у такому надійному місці, то певного дня доможемось і того, щоб він потрапив у руки німецького правосуддя, а тоді…— Гейнріхс затримав погляд на Уті, але тепер цей погляд, усе ще холодний і безжалісний, був зовсім не безнадійний, — а тоді з ним можна буде поквитатися. Нещадно!

Ута підвелася. Гольт також встав. Лише тепер він помітив, що доктор Гейнріхс на вилозі піджака носив червоний трикутник.

— Де ці листи? — запитала Ута.

— Якщо хочете, я по обіді відвезу вас до їх власника, — сказав доктор Гейнріхс.

— Боюсь, — зауважив стурбовано доктор Гомулка, — що це коштуватиме вам силу грошей!

Гольт з доктором Гомулкою залишилися чекати у якомусь кафе Старого Фрейбурга. Навколо — самі руїни, кафе майже не опалювалось і вельми погано освітлювалося. Гольт розповідав про себе вже, мабуть, з годину.

Доктор Гомулка мерзлякувато кутався у пальто.

— Можете бути певні, — промовив він, — я дуже уважно слухав. Я зрозумів вас. Та коли ви спересердя відвернулися від вашого учителя і навіть від батька, як же я, саме я можу щось вам радити? Усе те, що озлобило вас і зіпсувало вам життя, тобто все те, чого ми, старша генерація, не змогли передбачити раніше і від чого тепер поспішаємо відмовитися, — влучає в першу чергу й по мені.

— Але ж ви розкрили очі Зеппові ще тоді,— зауважив Гольт. Він сидів у кожусі, відкинувшись на спинку стільця і склавши руки на грудях. — Ви переглянули свої переконання ще під час війни і не полишили Зеппа на самого себе.

— Безперечно, — сказав адвокат. — Протягом останніх років я, хитро й спритно замаскувавшись своєю приналежністю до партії і хащею параграфів, діяв проти націстського режиму. Мені вдавалося затягувати деякі і політичні процеси до нескінченності. Я не боявся також знищити той або інший документ, потай пронести записку від ув'язненого, і Гундель вам могла б розповісти, що чимало пригноблених і переслідуваних знайшли у мене підтримку й допомогу. Сьогодні я «денаціфікований», я знову відкрито живу й працюю, але не можу і не хочу виправдуватися за провину, у якій ви звинувачуєте всю мою генерацію, за те, що ми виявилися не на висоті і у вирішальний період, до 1933 року, припустилися фатальної помилки.

Гольт не ворухнувся. У його вухах усе ще бриніло ім'я Гундель.

— Ще одне слово — і все! — наполегливо продовжував адвокат. — Не сумнівайтесь, я поважатиму ваше рішення, незважаючи на те, що ваші вчинки після війни і не зовсім заслуговують на повагу… Однак облишмо дискусію про те, на що ви маєте право і на що не маєте. Після всього, чого ви зазнали в юнацькі роки, я беззастережно визнаю за вами одне право — оглянутися на світ, зорієнтуватися в ньому і все осмислити заново, навіть якщо ця незвична й небезпечна свобода приведе вас знову на шлях помилок і тільки одного…

Доктор Гомулка зітхнув і замовк, на обличчі в нього заграла лагідна усмішка. Він якусь мить подумав і продовжив, наголошуючи кожне слово:

— Тільки одного… І над цим, будь ласка, добре подумайте! Тільки одного ви не повинні робити, — оскільки це передчасно, поверхово і лиш заплутує,— ви не повинні нашу загальнонаціональну провину розподіляти між поколіннями! Бо ж так ми актуальне завдання підмінимо причинним ланцюгом, який на нас тяжить, мов фатум. Ніколи не забувайте: люди як моєї, так і вашої генерації глибоко помилялись, і водночас у тюрмах, концтаборах та в підпіллі були молоді й старі.

Перед Гольтом немов живе постало старе обличчя хворого Мюллера і молоде, рішуче — Шнайдерайта.

— Прірва, про яку ви говорите, — вів далі адвокат, — не розділяє наших генерацій. Ні, не на висоті виявилась не моя генерація. Спасував наш стан, наша каста, яка претендувала на роль духовної еліти нації. А це, звичайно, означає, що ми назавжди втратили навіть право претендувати на цю роль.

У Гольта по спині пробігли мурашки. «Втратили. Так, втратили, легковажно загубили! Отож таки треба йти геть від людей, в глушину».

— Облишмо цю розмову, — промовив Гольт і, сам того не помічаючи, похитав головою, ніби був невдоволений власними думками.

Обличчя Ути розчервонілося від морозу. Вони з доктором Гейнріхсом ввійшли в кафе, вона зняла з себе смушеву шубу і недбало кинула її на спинку стільця. Доктор Гомулка знаком підкликав офіціанта і замовив якийсь гарячий напій.

Рот доктора Гейнріхса кривився від зневаги і гніву.

— Негідник, — сказав він, — головоріз. Цей колишній штабс-фельдфебель нюхом почув, що тут пахне найбільшим у його житті гешефтом. Ви тільки послухайте, як він зумів скористатися з цієї щасливої для нього нагоди! Він заправив за листи двадцять тисяч марок!

— Двадцять тисяч! — вигукнув з жахом доктор Гомулка.

— І аж ніяк не теперішніми паперовими грошима, — продовжував доктор Гейнріхс, ткнувши в рот сигарету і простягуючи пачку Гольтові.— Ні, сталими цінностями. — Він поліз у бокову кишеню, витяг конверт і вийняв з нього списані аркуші.

— Ось ці листи. Ми розрахувалися за них з цим шахраєм борговою розпискою на двадцять тисяч марок під заклад на франконський маєток. Розписка має бути оплачена після стабілізації валюти.

— Але як ви могли на таке пристати! — вигукнув вражений доктор Гомулка, з докором поглядаючи на Уту. — Ви задовольнили незаконну вимогу здирника!

— Це моє майно, — промовила Ута. — Йдеться про мою власність, і я звітуватиму за неї лише перед своєю сестрою!

Гольт тримав у губах сигарету, дим в'їдався йому в очі. «Двадцять тисяч, — думав він, — її майно, її власність…» І Гольт пригадав сказані нею слова: «Я хочу зневажати будь-яку власність…» Ще б пак! Зневажати власність, коли її вдосталь, не штука! І раптом він зрозумів: Утин аскетизм — це всього лиш примхлива гра з власністю. Стати іншою людиною? В своїх маєтках вона лишилася такою ж, як і була, хоч і в новому стилі.

«Ще одна ілюзія!»— відзначив у думці Гольт. Звідси, з певної відстані, картина відлюдництва розпливлася й поблякла, шлях, який здавався вірним, виявився хибним і протиріччя життя знову постали перед ним у всій їх гостроті і нерозв’язанності…

— І цей сон розвіявся! — прохопився він уголос.

— Що ти сказав? — запитала Ута.

— Нічого, — відповів Гольт. — Німб зник.

— Що це має означати?

— Ти мене й так зрозуміла.

Ута якусь мить допитливо дивилась на Гольта, потім її погляд скам'янів, у очах з'явився вираз страху, і вона стрімко обернулася до доктора Гейнріхса.

— Ви відвезете нас післязавтра в гори?

Гольт подумав: «Чого мені туди їхати? Що я там загубив?..»

— Головне, щоб десь не застряти, — промовив доктор Гейнріхс і, опустивши куточки губ, додав: — Не застряти б в отому проклятому богом снігу…

Будинок на березі озера був заметений аж по самий дах. Гольт ураз збагнув: протягом усіх цих днів тут не було й живої душі. Ута, мало не по груди провалюючись у снігу, пробиралася до стайні. Гольт рушив услід. Вони розгребли сніг біля входу. З стайні долинало мекання овець. Нарешті двері вдалось відчинити. Вівці рвались на прив'язі. За кубами пресованої соломи лежали ангорські кози, нерухомі й закляклі.

Ута стояла мов вкопана. Вона зблідла. Гольт з байдужою цікавістю спостерігав за виразом її обличчя. Чи сердилася вона на сусіда, що той у завірюху не прийшов з-за озера?

— Ніхто не може позбавити людину права не турбуватися про свого ближнього, — промовив він.

Ута рвучко повернулась, не промовивши й слова, відійшла од Гольта.

Вони мовчки порались у сараї. Потім Гольт розпалив у кімнаті піч. Усі декоративні рослини на вікнах позамерзали.

Доктор Гейнріхс, опустивши плечі і засунувши по самі лікті руки в кишені штанів, стояв біля печі.

— Я чув, що ви спершу жили в російській зоні? — звернувся він до Гольта. — Чому ви не залишилися там?

— На це в мене є особисті підстави. А взагалі зараз у Німеччині скрізь однаково — і там, і тут.

— Не зовсім, — заперечив доктор Гейнріхс. — Там намагаються більш рішуче, ніж тут, пролити світло на певні приховані від стороннього ока питання.

Гольт пригадав один з вечорів у бараці з протягами.

— Можливо, ви маєте рацію, — промовив він. — Там прагнуть пояснити людям, як це робить, наприклад, Спілка антифашистської молоді, хто давав націстам гроші, й таке інше.

— Аби ви знали, що саме в отому «й таке інше» уся суть справи! — пояснив адвокат з ледь помітною посмішкою.

— Ви маєте на увазі угоду, яку уклали союзники в Потсдамі? — запитав Гольт.

— Я маю на увазі,— сказав доктор Гейнріхс, суворо й холодно дивлячись на Гольта, — що ця угода не повинна лишитись на папері.

У голові в Гольта хаотично змішались суперечливі поняття: примітивна політика реваншу, підриву економічної могутності Німеччини і демократизація, денацифікація. Йому була не до вподоби ця розмова.

— Ви адвокат, — кинув він, — але, як на мене, надміру цікавитесь політикою.

— Я соціал-демократ, — відказав Гейнріхс. — Лівий соціал-демократ, як про нас кажуть. До тридцять третього року я захищав комуністів. Атож, після пожежі рейхстагу мене заарештували, а потім відправили у Берген-Бельзен. Я ледве залишився серед живих у таборі. І після цього ви гадаєте, що мене надміру цікавить політика? Так дозвольте вам сказати, що я рішуче виступаю за повне знищення фашизму разом з його корінням.

— Що ви маєте на думці під корінням? — запитав Гольт.

— Німецький великий капітал, — відповів доктор Гейнріхс.

Гольт був приголомшений.

— Отже, ви маєте на увазі й мого дядька Карла Реннбаха. Він — генеральний директор однієї з бременських верфів, крім того, банкір і зв'язаний з залізоплавильними й вугільними компаніями.

— О, прошу пробачення! — вигукнув адвокат, не приховуючи іронії, і, вклонившись Гольтові, додав: — Дорогі родичі до уваги не беруться.

Гольт стояв навпочіпки перед каміном і роздмухував вогонь.

— «Дорогі родичі до уваги не беруться», — повторив він. — Таким чином, для вас я людина кінчена, відома річ. Ви це робите дуже легко. У кого в голові політика, той переступає через людські проблеми, мов через нечистоти. Ви не перший.

— Але ж ви зовсім і не прагнете до того, щоб я вас зрозумів! — заперечив адвокат.

— Я не знаю, що є метою моїх шукань, — промовив Гольт. — Я був на війні і, повернувшись, не знаходжу більше батьківщини. Пробував знайти її у батька в російській зоні, але зазнав невдачі. Намагався те ж саме зробити у матері в Гамбурзі, та, боючись, щоб і там не зазнати краху, втік у Шварцвальд, в оцей глухий закуток.

— У глухий закуток, — мрійливо повторив адвокат і, дивлячись Гольтові в обличчя, вів далі: — Але ж у глухому закутку можна так чудово в усьому розібратись! Можна прийти до певних переконань! — Він окинув поглядом стелю і проказав, загадково посміхаючись: — Можна, природно, й закиснути в ідилії або, при бажанні, заколисати себе ілюзіями.

— У мене немає ілюзій, — спокійно заперечив Гольт. — І для ідилій я теж абсолютно не придатний. Але облишмо це! Поговорімо про щось інше! Адже ви завтра знову повертаєтесь у Фюрт і у вас є вільне місце в машині?

Доктор Гейнріхс розгубився:

— Так, у Фюрт…

У дверях стояла Ута. Чи чула вона їхню розмову? Ута усміхнулася. Вона принесла вечерю.

Після вечері доктор Гейнріхс негайно ж захотів лягти спати. Гольт відвів його нагору, у вільну мансарду, і пішов до себе в кімнату.

Він рвучко розчинив замерзле вікно. Морозяне повітря пробралося під його одежу, Гольт затремтів і промовив уголос:

— Сон відснився. — А в думці майнуло: «Від себе нікуди не в+ечеш».

Гольт зачинив вікно і притулився чолом до дерев'яної рами. Втеча знову не вдалася. Тепер він знав: вона й не могла вдатись, і ніколи не вдасться, бо з буття немає дороги до втечі. Є життя, і є ілюзії, глушінь — це не життя, це — ілюзія.

Гольт стояв із заплющеними очима, і перед ним пропливали давно минулі роки. Він шукав справжнього, необлудливого життя, починаючи з дитинства. Шукав у казках, у безглуздих пригодах, знову і знову помилявся й ставав на хибний шлях, потрапляв на яскраве світло бару і опинявся в багні всемогутнього моменту. Його не злякав і шлях у цю глушінь за сімома горами. Зараз прийшов час шукання, а прийде час, коли він таки знайде дорогу, правильну дорогу.

Гольт думав про нові мандри. Думав про Уту. На серці в нього було важко. Кожна людина несе з собою крізь життя якісь барвисті сни. Та лише дурень вводить себе в оману і плутає картини фантазії з життям!

Гольт спустився сходами вниз. Якусь мить він тримався за клямку, долаючи останні сумніви: «Я піду, і ніхто не зможе мене затримати!» Ута стояла біля вікна, дивлячись на свої замерзлі квіти. Вона обернулася і промовила спокійно й дружелюбно:

— Це таки буде найкраще, ти завтра ж поїдеш з Гейнріхсом.

— Я теж так гадаю, — озвався Гольт. Потім, як і щовечора, вони підсунули тахту до каміна.

Вогонь у каміні погас. Лише кілька жаринок ще тліло в попелі.

— Куди ти рушаєш? — запитала Ута.

— У Гамбург, — відказав Гольт.

— Що збираєшся там робити?

— Не знаю. Далі жити… — І після невеличкої паузи додав: — Далі шукати.

— Що ти шукаєш? — поцікавилась Ута.

— Не знаю, — промовив Гольт ледь чутно, відповідаючи скорше собі самому. — Я нічогісінько не знаю, навіть не знаю, чи справді живу. Я часом думаю, що все це — сон, а справжнє життя почнеться тоді, коли я прокинусь. Мене несе течія, хвилі бурливого потоку жбурляють і крутять мене в усі боки. Я шукаю життя, свого життя. Все мчить повз мене, ніщо не довговічне, а я шукаю чогось певного — може, любові, може, правди, не знаю; я шукаю чогось на зразок Архімедового важіля.

— Ти шукаєш себе самого, — сказала Ута. — їдь до батька. Він — чудовий взірець для тебе. Іди його шляхом. І ти, так само, як і він, знайдеш своє місце в житті, серед тих, «інших», котрих ти сьогодні ще не розумієш.

— Мені здається, що це знову ілюзія.

— Ні, це справжня можливість, — сказала упевнено Ута. — Життя прихильне до тебе, воно влило тобі цю можливість у плоть і кров! Іди до Гундель. Коли ти знайдеш шлях до неї, ти знайдеш його і до самого себе, і до всіх людей.

Ута підвелася. Кочергою розгорнула попіл у каміні й підкинула дров, спалахнуло жовте полум'я й освітило кімнату. Ута сиділа навпочіпки перед вогнем, і його миготливе світло нагадало Гольтові тремтливий вогник сірника у розкопаному підвалі. На тлі високого палахкотливого полум'я вимальовувався силует живого, дихаючого тіла. Але Гольтові ввижався за округлими контурами цього тіла скелет, і він чув, як у темряві трупи розсипаються на порох; людина — відображення тіні…

— А ти? — запитав він. — Що буде з тобою?

— Що буде зі мною, хай тебе не турбує,— сказала Ута і знову лягла поруч з Гольтом.

— Я — не ти. У мене немає ані найменшого бажання надавати своєму життю іншого сенсу, ніж той, який у ньому є: тут, у глушині, відбути період неодмінного існування. Такій людині, як я, сенс життя слід було б покласти готовим у колиску.

Гольт насторожився. До згадки про трупи в підвалі знову приєдналося запитання — старе, сміховинне, високе, ніколи не старіюче запитання про сенс життя.

— Ти говориш так, аби говорити, — сказав він. — Не розумію тебе. Життя не може не мати ніякого сенсу. Від життя без сенсу можна впасти у відчай!

Ута не відповіла. Вона підвелася. Час було йти поратися у стайню. Гольт також одягнувся. Ута докинула у вогонь дров. Потім стала біля каміна у своєму сірому платті і, заглибившись у думки, почала заплітати в коси волосся.

— Книжки твого батька можуть тобі пояснити, що таке сенс життя, — мовила вона. — Наше існування в цьому світі абсолютно безглузде. Тільки неук вбачає в нас, у людях, вінець творіння. Ми —ї лише одна з численних форм буття, що вічно змінюється, епізод у розвитку всього живого, що через нас усвідомлює своє існування, ми без жодного сенсу, волею випадку або земного імперативу, стали людьми. А ти спробуй абстрагуватися від землі, глянути на неї трохи збоку, і ти побачиш, що кожне земне народження і зростання — це, знову-таки, лиш епізод у Всесвіті. Бо ж від Землі до Сонця, а від Сонця до невідомих далеких світів і порядків нових систем усе стає чим далі, то менш зрозумілим, усе роздувається, зростає й скорочується, пульсує, усе переходить із одного стану в інший, так само, як усе перебуває у споконвічному рухові, без початку й кінця, виникає й зникає і все існує саме по собі. Де тут шукати сенсу за нашими людськими масштабами? Хто хоче знайти сенс у житті, той мусить сам надати його принаймні своєму існуванню. А за людськими масштабами може бути тільки один сенс — здійснення поставленої перед собою мети.

Ута кивнула Гольтові, взяла ліхтар, засвітила його і пішла до дверей. Біля дверей вона зупинилась і обернулася:

— А тепер скажи ще раз, що життя не може не мати ніякого сенсу. І хай це буде вимогою до твого власного життя, щоб ти міг свідомо надати йому певного сенсу, поставити перед собою певну мету. Знайди собі мету, живи цією метою і спробуй стати людиною.

— А що таке людина? — промовив Гольт.

— Людина, — задумливо відповіла вона, — це той, хто свідомо живе певною цільовою настановою і хто у такий спосіб надає життю певного сенсу, позбавляє його безглуздості. І не лише для себе, ні, людина — це той, хто, дивлячись ніби збоку, заглядає трохи вперед і радіє кращому, справжньому поколінню людей майбутніх століть.

9

У Гамбурзі сніг уже зійшов, але за містом, у Віденталі, уся низина ще була оповита ним, мов білим туманом. Гольт довго стояв біля садової хвіртки і задумливо дивився на долину. День спливав у сутінках. Нарешті він схаменувся й подзвонив.

Відчинила Брігітта. Вона не впізнала Гольта в незграбному кожушку, який дала йому в дорогу Ута. Але потім, ніби злякавшись, відступила, і він пройшов повз неї в будинок. У передпокої Брігітта взяла у нього кожушок.

— Дами вечеряють, чи доповісти їм?

— Спасибі, не треба. Я хочу викупатись, і принесіть мені, будь ласка, нагору чогось попоїсти, бо я цілий тиждень був у дорозі. Кімната моя, сподіваюсь, ще ніким не зайнята?

— Ні, звичайно, — промовила дівчина і несміливо додала: — Але я все-таки мушу повідомити дам, що ви тут.

Гольт піднявся сходами вгору. В його кімнаті ніщо не змінилося, немов він і не виїздив звідси на кілька тижнів: ліжко незастелене, бездоганно випрасувана піжама лежить навскіс на стьобаній ковдрі, купальний халат акуратно перекинутий через спинку стільця, на нічному столику томик творів Рільке, закладка на сторінці з віршем, який Гольт прочитав востаннє: «Як я відчув те, що називають прощанням…»

Він кілька секунд подержав книжку в руці, а потім знову поклав її на нічний столик. «Як я відчув…» Так, відчув! Кінець будь-яким «відчув»! Остаточно кінець!

Гольт підійшов до вікна. «Ми завжди надто багато вірили і надто мало знали… Готтескнехт мав рацію. Надто багато вірили і надто мало знали, надто багато відчували і надто мало думали, забагато розчулювались і замало вчилися, незліченними міфами підміняли науку. Віднині все буде по-іншому!» Гольт провів лівою рукою по непокірному волоссю. Ніяких почуттів! Холодним і розсудливим поглядом він загляне за куліси світу. Тепер він розітне скальпелем життя, і воно розкриє перед ним свою суть!

Гольт пішов у ванну, роздягнувся, ліг. Як і кілька тижнів тому, коли тільки-но приїхав сюди, він намагався все спокійно обміркувати. Але, окрім запитання: «Як бути далі?» — на думку нічого не спадало. І навіть потім, стоячи біля вікна у своїй кімнаті і дивлячись у темну шибку, де відбивалось його розгублене обличчя, Гольт ніяк не міг позбутись цього запитання: як бути далі? А відповіді не знаходив.

В двері постукали. Брігітта, накриваючи стіл, сказала:

— Дами чекають на молодого пана за півгодини у вітальні.

Гольт різко обернувся і повторив:

— Чекають молодого пана у вітальні…— Його зненацька охопила лють: — Скажіть дамам, хай дадуть мені спокій! — Він злісно загорлав: — Нехай проваляться у саме пекло разом з їхньою вітальнею і «молодим паном»!

Брігітта злякано дивилася на нього. Гольтова лють згасла так само раптово, як і спалахнула.

— Пробачте, — сказав він, — вас це не стосується. — І гнівно додав: — Не минуло й години, як я тут, а мене вже нудить!

— Бажаю вам смачного, — сказала Брігітта й причинила за собою двері.

Гольт сів вечеряти. Він проковтнув випускну яєчню, з’їв смажену грінку з американським консервованим сиром, випив чашку чаю. Отже, він знов у матері, тут панує інший порядок, треба перестроюватись. Гольт уявив собі матір, тітку Маріанну, Геннінга, капловухого Вульфа і навіть ревного кравця. «Ну, гаразд, — зітхнув він. — Вибору немає. Спершу треба твердо стати на ноги. Чорний хід — закритий, шляхів для втечі більш немає». Один з світів залишався для нього незрозумілий, другий став огидний, втеча чорним ходом завела його в безвихідь ілюзій.

Гольт підвівся, зібрав на тацю посуд, зніс його униз і поставив на стіл у кухні. Брігітта мила тарілки. Він сів на табуретку.

— Чи дуже тут захвилювались, коли я не повернувся? — запитав він.

Брігітта, не підводячи голови від мийниці, промовила:

— Будь ласка… Дами чекають на вас!

Грюкнули двері. Хтось пройшов через передпокій. Гольт упізнав кроки матері. Засичав телефонний диск. Двері кухні були прохилені, і Гольт чув кожне слово.

— Це Доротея Гольт. Прошу пана комерційного радника, але швидко!.. — Довга пауза. — Франц? Вернер повернувся. Ні. Я з ним ще не говорила, він купається. Так. Ні. Побачимо. Що-що? Гаразд. Подзвони сьогодні ж Геннінгам, добре? Звичайно, у мене мов гора з плечей звалилася, можеш собі уявити!

Гольт криво посміхнувся. Телефонна розмова закінчилась. Ще мить, і фрау Гольт стояла на порозі кухонних дверей. Вона з незворушним спокоєм на обличчі ніби ненароком глянула на Гольта, потім кілька секунд дивилася на Брігітту, яка ще нижче нахилилася над мийницею, і нарешті знову зупинила погляд на Гольтові. Тепер її обличчя було сама радість, удавана радість, удавана посмішка на повних губах, удаваний блиск у очах. Фрау Гольт театральним жестом піднесла руки до грудей:

— Вернер…

Він підвівся. Мати взяла його за плечі, обняла, поцілувала в чоло.

— Як хороше, що ти повернувся!

Вона, виявляється, вміє й губи надути.

— Як ти міг завдати мені такого болю!

Ці слова мали б його зворушити, та Гольт не піддавався.

— Бур’янину куди не кинь — не пропаде, — сказав він з удаваною веселістю і пішов услід за матір’ю через передпокій у вітальню.

Гамбургські будні знов заполонили Гольта: вранці ванна, сніданок, потім байдикування, прогулянка. По обіді він щодня виходив з дому і по кілька годин тинявся крижаною, засніженою пустелею Еллергольцського болота, блукав, копирсаючись у власній душі, безцільно, до втоми. З усіх сил намагався відшукати у своєму житті, яким воно перед ним вимальовувалося, щось хороше: після великодня він знову почне відвідувати школу, складе екзамен на атестат зрілості, а потім вивчатиме юриспруденцію і взагалі спокійно чекатиме, як пообіцяв комерційний радник, доки бременський дядечко Карл забезпечить його майбутнє.

Гольту ні словом не докоряли за його кількатижневу відсутність. Ніхто не розпитував, де він був, ніхто не гудив. Комерційний радник першого ж вечора, привітно поплескавши його по плечу, сказав:

— А, втікачу, всесвітній бродяго! Не треба мені нічого розповідати, усі ми пройшли крізь свою годину бурі й натиску…

Між іншим, він знову щедро обдарував Гольта грошима й сигаретами. А фрау Гольт негайно ж викликала кравця і пишномовно заявила:

— Ти погано знаєш мене, коли думаєш, що твої витівки, моя єдина дитино, не знайдуть у моєму серці найщирішого розуміння!

Угледівши таке «велике розуміння», не захотіла пасти задніх і тітка Маріанна. Вона, незграбно кивнувши головою, сказала:

— Твій дядько Карл з Бремена вважає, що навіть птах, який убрався в пір’я і став дорослим, ще довго повертатиметься до старого гнізда.

Карл Реннбах сповістив, що наступної неділі приїде вечеряти, і це викликало хаотичну метушню в домі. В Гамбург він завсіди приїздив з нагоди якоїсь наради і, як завжди в таких випадках, гостював у своїх зведених сестер.

У п’ятницю подзвонив Роланд Геннінг і попросив покликати до телефону Гольта.

— Алло, пане Гольт? Я чув, що ви вже повернулися з подорожі; радий, що саме вчасно. Які у вас плани на суботу? Ніяких? В такому разі слухайте уважно! У мого друга Рольфа, з Любека, весілля, і мене просили привезти з собою кількох молодих людей, так би мовити, у противагу старим торгашам. Ну то як? Пристаєте? Один з моїх знайомих заїде за вами. Це Штеффенгаус, він живе у передмісті Нейграбена. Отже, в суботу о пів на другу. Заберіть з собою, якщо не заперечуєте, обох дівчат Тредеборна. Ви ж знайомі? От і гаразд. Я їду в Любек зранку, я — боярин. Штеффенгаус відрекомендує вас у Любеку Бергманам. Там, між іншим, добре знають вашого дядька, комерційного радника.

Гольт поклав трубку і, стоячи в передпокої, на якусь мить замислився. Що ж, чудово… Сестри Тредеборн! Він немов бачив їх перед собою, Гітту і Інгрід, і перспектива провести з ними цілий вечір, ні, не з ними, а з Інгрід Тредеборн, видалася Гольтові привабливою і вельми приємною. Телефонний дзвінок Геннінга ніби поставив перед ним якусь мету, вказав напрямок у житті.

Фрау Гольт, довідавшись про запрошення, виявила не властиву їй запопадливість.

Це твій дебют в товаристві,— сказала вона, і її незворушне обличчя пожвавішало. — Само собою зрозуміло, чорний костюм. Ні, Маріанно, прошу тебе, ніяких «метеликів», це старомодно, це неможливо! Стривай, я подзвоню Францу. Тобі потрібна сріблясто-сіра краватка!

У суботу ополудні фрау Гольт вдоволено, ба навіть з неприхованою гордістю оглядала сина.

— Ти, безумовно, матимеш успіх! — запевнила вона.

Штеффенгаус-син — фірма «Штеффенгаус-молодший, фабрика маринадів і рибних консервів», — білобрисий червонощокий молодик, посміхаючись мов дурник, привітався до обох жінок:

— Шановні пані! От ми й тут. Давненько я у вас не бував, еге ж? Спасибі. Якось даємо собі раду.

Гольт спостеріг, як тітка Маріанна, вищиряючи вставні сліпучо-білі зуби, спорудила на своєму дерев’яному обличчі посмішку, нерухому посмішку маски.

Штеффенгаусу було двадцять чотири роки.

— А весільний подарунок у вас є? — поцікавився він. — Ми вручимо його разом, а потім витрати поділимо навпіл, гаразд?

І справді, як то вони забули про весільний подарунок? Посмішка вмить щезла з обличчя тіточки Маріанни. Та фрау Гольт не втратила самовладання. Вона припинила гладити своїх пуделів і якусь мить сиділа нерухомо, про щось розмірковуючи. Фред Штеффенгаус, якому на вигляд не можна було дати й двадцяти років, пропищав своїм дзвінким хлопчачим голоском:

— Ну гаразд, якось владнаємо!

Фрау Гольт спохватилася:

— Маріанно! Ходімо виберемо щось з твоєї порцеляни.

Штеффенгаус безцеремонно розвалився в кріслі. Гольт поглядав на нього трохи недовірливо. На Штеффенгаусі був темний костюм, з якого він таки здорово виріс, накрохмалена фрачна сорочка з стоячим коміром і чорний бантик. Вигляд він мав кумедний — щось середнє між конфірмантом і старшим офіціантом. Та це його анітрохи не турбувало.

— Знаєте, що, — промовив він, — давайте подзвонимо Тре-деборнам і дізнаємось, що везуть вони, аби не припертись з однаковим подарунком.

Гольт пішов до телефону.

— Що сталося? — озвався в трубці чийсь темпераментний голос. — Ах, це ви, пане Гольт? Ви вже повернулися з подорожі? Ми чекаємо на вас! По сміху, іскрометному сміху Гольт здогадався, що то Інгрід. Тредеборни дарували ящик білого вина, двадцять пляшок.

— До дідька щедрий подарунок, — заявив Штеффенгаус.

Тітка Маріанна принесла обтягнену червоним шовком скриньку і вийняла з неї японську вазу з інкрустацією по лаку.

— А нехай тобі грець! — вигукнув Штеффенгаус. — А що вартий отакий горщик?

Тітка Маріанна при слові «горщик» здригнулася.

— Візьміть цю вазу, — сказала фрау Гольт. — А розрахуєтесь при нагоді з моїм братом.

Надворі на них чекало велике світло-сіре авто. Штеффенгаус в шаленому темпі рушив з місця.

— Це хороший старий «вандерер-24», — пояснив він. — Хіба ви не розумієтесь на марках автомобілів? — Він говорив без упину. — Я служив у авіації, льотчиком-винищувачем. Збив шістнадцять літаків. Нагороджений залізним хрестом першого ступеня. — Він одчайдушно гнав машину навіть тими вулицями, на яких рух був найінтенсивніший. — Якщо хочете пробитися крізь гущу англійців, треба їхати стрімголов, — заявив він. — Американці їздять ще одчайдушніше.

В Георгсвердері, в прихожій Тредеборнів, Гольт і Штеффенгаус були свідками прощання фрау Тредеборн з її дочками. Гольт стояв вражений. На дівчатах були бальні сукні — довгі, аж до підлоги, вечірні туалети з темно-коричневого шовку, строгого крою, з декольте, без рукавів. «О господи, невже й досі існує щось подібне?»

Гольт вклонився, відповів на якесь пусте запитання, а перед його очима, мов на кіноекрані, пропливали картини, що закарбувалися в пам’яті під час мандрів по Німеччині…

Гітта була начебто чимось роздратована. Інгрід сяяла молодістю і свіжістю. Фрау Тредеборн цього разу наділа на шию великий, оздоблений богемським гранатом хрест. Вона просила Гітту пам’ятати, що сказав папа з нагоди сьогоднішньої урочистості. Шлюб — це, мовляв, святая святих і скорше нагода до самозаглиблення і благоговійних роздумів про чудо життя, що вічно відновлюється, аніж привід для розгнузданих пустощів. Промовивши це, фрау взяла в руки хрест, що висів у неї на грудях, осінила ним Гітту, яка з серйозним виразом обличчя покірливо схилила голову і додала:

— Візьми під свій нагляд нашого малого шибеника!

Малий шибеник, тобто Інгрід, при цих словах глипнула на Гольта і безтурботно засміялася.

— Наше сонечко! — прошепотіла фрау Тредеборн.

Гольт з цікавістю придивлявся до Інгрід; йому подобались

Її очі, а найбільше волосся — золотаво-каштанове, густе й пишне. Штеффенгаус, коли вони з Гольтом ставили у багажник ящик з вином, сказав:

— Чудова сім’я ці Тредеборни!

Гольт сидів на задньому сидінні поруч з Інгрід. Близькість дівчини хвилювала його. Нарешті депресія, що не полишала

Гольта протягом останніх днів, зникла. Але він усе ще поводився стримано, в розмові обмежувався лише скупими відповідями. Авто різко загальмувало на перехресті, а потім стрімко звернуло на автостраду. Маленька Тредеборн виявилась веселою і пустотливою дівчиною.

— Що це з вами? — звернулась вона до Гольта. — Ви ж не на похорон їдете! Може, у вас якісь неприємності? — І вона глянула йому в очі сповненим невинності поглядом.

Її сестра Гітта обернулася до них і поклала руку на спинку сидіння.

— Твоє кривляння, певно, набридло панові Гольту, — промовила вона спокійно, але із злою ноткою в голосі.— Ви були на війні, отже, вам треба знову призвичаюватися до мирного життя, чи не так? Вам необхідна зміна вражень!

— Цьому можна зарадити! — вигукнула Інгрід.

Гольт відкинувся на спинку сидіння і, чекаючи, що буде далі, реагував на все одними лиш величними жестами, які встиг перейняти від матері й тітки.

Штеффенгаус саме розповідав якусь довгу, неймовірну історію з своєї воєнної біографії. Його дзвінкий хлопчачий голос пересилював гул мотора. Гольт слухав розповідь, і у нього створювалося таке враження, що повітряна війна для Штеффенгауса була своєрідною захоплюючою спортивною розвагою.

— Найчудовішими були останні місяці,— оповідав Штеффенгаус. — Пальне все вийшло. Ми тільки спокійно спостерігали, як літали ворожі бомбардувальники, та дні і ночі грали в скат.

Вони спокійно спостерігали, як літали бомбардувальники, і грали в скат. Гольт слухав усе це з подивом. Він взагалі дивувався, як це війна могла лишити в пам’яті Штеффенгауса такі приємні спогади, як міг оцей білявий хлопчина так просто й невимушено розповідати про свої воєнні пригоди. Для Гольта все, що він бачив на війні, було табу, він намагався навіть не думати про війну. Вона була для нього кошмарним сном, від якого йому ще й сьогодні ставало моторошно. Зараз, слухаючи веселе базікання Штеффенгауса, Гольт пригадував, як спустошили чотиримоторні бомбардувальники міста Рурської області. Треба пильніше придивитися до цього Штеффенгауса!

Вони пронеслись вулицями Любека, а потім звернули на північ уздовж Траве. Штеффенгаус поставив свого «вандерера» у шеренгу інших автомобілів перед одним з великих особняків.

Тепер Гольт опинився у великому — щонайменше душ з тридцяти — весільному товаристві. Його негайно ж розлучили з сестрами Тредеборн. Спочатку Гольта представляв товариству Штеффенгаус, а потім цим зайнявся якийсь зовсім незнайомий чоловік. Гольт не зміг запам’ятати жодного з численних прізвищ. Його рекомендували як племінника комерційного радника. Прізвище Реннбах було тут всім добре відоме і користувалося великою пошаною, яку перенесли і на Гольта. Нарешті його підвели до молодих.

Молодий, білявий, досить-таки жирний чоловік, років тридцяти п’яти, у фраці, страшенно потів. За ним невідступно ходив слідком високий і стрункий Роланд Геннінг, також у чорному фраці, що підкреслював його красиву статуру. Він прошепотів молодому кілька слів, і той з вишуканою люб’язністю привітав Гольта, хвилин п’ять бесідував з ним і, не відпускаючи від себе, усе розпитував про комерційного радника, а також, майже благоговійно, — про бременського дядька.

Геннінг по-дружньому підморгнув Гольту.

— Поговоримо пізніше.

Молода, майже потопаючи в білому шовку, мережеві й вуалі, сиділа в оточенні літніх жінок і молодих дівчат, за стільцями яких стояли чоловіки. Вона простягнула Гольтові вологу, прикрашену каблучками руку. їй було років двадцять п’ять. Гольт безцеремонно розглядав молоду і зауважив, що вона безбарвна блондинка — не красива й не бридка. На голові в неї був миртовий вінок. Її сміх, її погляд і все, що вона говорила, видались йому страшенно дурними. Враження про її дурість ще більш поглибилось, коли вона у відповідь на його побажання щастя не знайшла чого сказати, окрім старанно завченої манірної фрази:

— Ах, дякую… також і за ваш люб’язний подарунок.

Якась огрядна літня жінка, що сиділа праворуч від неї, напевно мати, додала:

— Плекаємо надію, що вам у нас сподобається!

І молода з невиразною посмішкою, мов папуга, повторила:

— Плекаємо надію, що вам у нас сподобається!

Гольт, вклонившись, відійшов убік. Він стояв осторонь і думав: «Дурна як гуска!» До молодої всі підходили урочисто й розчулено. Тут була присутня і духовна особа, до якої зверталися «пан церковний радник» або «пан доктор». Очі матері молодої почервоніли від сліз.

Гольт відвернувся і почав роздивлятися навколо. Від передпокою, наче промені зірки, розходились кілька великих кімнат: їдальня, кабінет, салон і музична кімната. Усі вони були з’єднані між собою широкими, розчиненими настіж двостулковими дверима. З салону, де Гольт помилувався кількома витонченими східними килимами, вели двері у зимовий сад. З музичної кімнати винесли все, крім рояля і кількох стільців, у їдальні також звільнили місце для танців. Усі кімнати були святково прибрані. Чорні костюми і барвисті сукні потопали в сяйві електричних ламп. То тут, то там раз у раз спалахували вогники діамантів.

Іскрилися келехи з шампанським. Блиск, світло, дзвін бокалів справляли належне враження й на Гольта, поступово його огортав піднесений, легкий настрій.

Після вінчання, яке відбулося вранці, був даний обід для вузького кола. Зараз почались танці. Тріо з бару, що влаштувалося в музичній кімнаті біля рояля, виповнило дім приглушеними звуками музики. Гольт нерішуче стояв у прихожій. Сестри Тредеборн кудись зникли. Серед численних гостей, що юрмилися в їдальні біля молодої й молодого, знову й знову проголошуючи тости, він помітив Штеффенгауса. Тости проголошувались впереміж з короткими промовами. До Гольта долітали лише уривки фраз. «Чоловік і жінка — одна спілка…» Це сказав церковний радник. «Вірте своїй жоні, любіть її, і ви будете, як сказано в євангелії, одне тіло». Врешті якийсь поважний чоловік з сивим волоссям процитував Ніцше: «Шлюб: так називаю я волю двох створити одне…» Кінець фрази потонув у могутньому сяканні матері молодої.

Гольт сів на пуф у передпокої. Люб’язно усміхаючись, до нього підійшов Роланд Геннінг.

— Ну, чи подобається вам тут? Усе ще трішки немов на чужині, чи не так? — Геннінг почував себе у фраці абсолютно невимушено. Засунувши ліву руку в кишеню штанів, він правою час від часу робив якийсь жест. — А знаєте, що? Ходімо лишень вип’ємо по одній!

Великий письмовий стіл у кабінеті правив за буфет. Спеціально найнятий лакей і безліч дівчат в офіціантському вбранні з кокетливими фартушками підносили гостям напої. В їдальні молода танцювала з Штеффенгаусом вальс.

Геннінг підвів Гольта до столу і подав йому чарку коньяку.

— Віддавай кінці! — Вони цокнулися. — Ваше здоров’я, Гольт! — Він сів на підлокітник крісла. — Оце так шик, чи не так?

Гольт не відповів. Він пригадав бункер, у якому нещодавно ночував у Ганновері. Зараз він не помічав ні блиску, ні розкоші, ні іскристих прикрас.

— А по суті усе це робиться лише задля того, щоб напустити туману, — зауважив Геннінг, ніби вгадуючи думки Гольта. — Держи фасон — ось девіз. Ніхто не хоче осоромитися. Хоч трісни, а пнись! Чи ж не так?

На Геннінга явно ніщо не могло справити враження. Гольтові це подобалось.

— Усе це трохи анахроністично, — продовжував Геннінг, обвівши рукою навколо себе. — Якби це був період економічного розквіту або хоча б якесь там піднесення, тоді інша річ. А так від цього весілля дуже тхне саморекламою: мовляв, дивіться, Бергман і К° пережили війну і рекомендують себе як найкращих партнерів у майбутніх ділових операціях. Він дає дочці чверть мільйона посагу в нерухомому майні.— Геннінг поставив чарку, витяг портсигар і запропонував Гольтові сигарету. — Я радив Рольфу бути поки що трохи обачнішим, не влаштовувати такої помпи, — додав він, подаючи запальничку.

— Щиро кажучи, ваша позиція для мене несподіванка! — сказав Гольт.

— У мене просто немає ніяких ілюзій, — відповів Геннінг. — Я, так би мовити, реальний політик і розумію ситуацію! — Його покликали. Він по-дружньому поплескав Гольта по плечу. — Розважайтесь!

Гольт задумливо крутив у пальцях сигарету. Він ніяк не міг розібратися, що за людина Геннінг. Йому пригадалася затхла кімната і те, як Геннінг зірвав з себе краватку. «Погань… Ти просто погань…» Неприємні спогади. Гольт відігнав їх і допив коньяк.

Тиняючись із кімнати в кімнату, він шукав маленьку Тредеборн, але її ніде не було. У зимовому саду спалахнув магній: серед пальм в кадобах фотографували молодих.

В передпокої Гольт зустрівся з Аннерозою Вульф, що, побачивши його, почервоніла по самі вуха. Він привітався. Кістляву, плоскогруду дівчину вбрали у блакитну бальну сукню з вузьким ліфом, оздоблену звідусіль — на плечах, на стегнах — бантиками, рюшами й воланами. Вигляд у неї був кумедний, і Гольтові зробилося шкода її. Він змусив себе виявити до дівчини увагу. Однак, ведучи її до крісла, він з нетерпінням думав про Інгрід Тредеборн.

— Серед такої безлічі людей швидко втомлюєшся, чи не так? — запитав люб’язно Гольт.

— Але тільки не ви? — заперечила Аннероза. — Ви скрізь почуваєте себе як риба в воді.

Гольт, збентежено засміявся. На щастя, саме в цей момент до них підійшов Гісберт Вульф. Він був у темно-синьому конфірмаційному костюмі, з якого давно виріс. Відстовбурчені вуха Гісберта почервоніли. Він простягнув Гольту руку і запитав:

— Ну, прочитали ви вірші?

— Та-а-к, — знехотя промовив Гольт. Він заглядав крізь розчинені двері в усі кімнати, але сестер Тредеборн ніде не було видно. — Ходімо в кабінет, — запропонував він. Гольт підвів Аннерозу до столу, підсунув їй крісло і сів сам. І тут йому спало на думку, що він мав намір проекзаменувати Вульфа. Зараз саме була слушна нагода для цього. Покоївка поставила перед ними чарки з вином і вазочку з печивом.

— На жаль, вашого Рільке я ще не розкусив на всі сто відсотків, — почав Гольт без зайвих слів. — Ранні вірші хороші, дуже хороші. Подобається мені й дещо з пізніших, наприклад, «Пантера», «Алкест», балада «Орфей», хоч, читаючи їх, я ніяк не міг позбутись якогось неприємного почуття. Але, можливо, це упередженість. Все ж інше, як на мене, — китайська грамота. Так, в «Дуінезьких елегіях», у «Співі жінок до поета» тощо я, на превеликий жаль, не втямив ані слова.

По обличчю Вульфа поступово, починаючи з вух, розлилася краска.

— Щодо здорового глузду… Розумієте?.. Цього найвитонченішого з поетів вам нелегко буде збагнути, — пояснив він. — Його треба відчувати.

— Що? — запитав Гольт. — Може, ви будете такі ласкаві й поясните мені, що я мушу відчувати?

Вульфу бракувало слів.

— Коли… словом… коли ви прочитаєте ці вірші вголос, ви їх відчуєте, — переконував він.

— Тепер мені ясно, що ви хочете сказати, — промовив Гольт. — Тоді вірші задзвенять. Задзвенять чарівливо, мов дзвіночки під час літургії.

— «Чого не зможете відчути, того повік вам не збагнути»[65], - процитував ображений Вульф, червоніючи усе більше.

Гольт нахилився до нього.

— Почуття — це добре, це прекрасно. Але я ставлюсь до нього з деякою недовірою. — Він чиркнув сірником і запалив сигарету. — Так, з недовірою. Я й досі дуже добре пам’ятаю ідею героїзму. Її теж можна було тільки відчути. Але ж людина відрізняється від тварини саме здатністю мислити, здатністю пізнавати! І з цієї здатності я, з вашого дозволу, маю намір у майбутньому скористатися. Я не бажаю більше покладатись на те страхітливе щось, яке має сидіти у нас десь отут… — Гольт постукав себе в груди, — і яке допомагає нам, слухаючи першу-ліпшу різдвяну пісеньку, вичавити сльозу, та більш ні на що воно не здатне.

— У такому разі ви ніколи не зрозумієте мистецтва! — гаряче заперечив Вульф. — Мистецтво можна зрозуміти лише через почуття, і… і тому воно створене тільки для еліти… для кола втаємничених!

Гольт поряд з розгніваним Вульфом здавався собі мало не святотатцем.

— А що ж то таке за коло?

— Коло освічених людей, — відповів Вульф, роблячи непевний рух рукою, з якого важко було зрозуміти, чи він включає, чи виключає з цього кола присутніх.

— Кого ви вважаєте освіченими людьми? — допитувався Гольт.

— А хоча б усіх нас отут, — сказав Вульф і знову повторив свій загадковий жест.

— Так! — сердито вигукнув Гольт. — Але, сподіваюсь, ви не маєте на увазі молоду? Адже вона дурна, хоч об дорогу вдар! Хіба ви не помітили? Невже ви і її хочете зарахувати до числа освічених людей?

Вульф злякано озирнувся, чи не чув, бува, хто. Його сестра, котра досі сиділа біля них мовчки, навпаки, так зраділа, що її негарне обличчя аж просяяло.

— Облишмо цю розмову, — примирливо почав Гольт. — У всякому разі, мене ваш Рільке не задовольнив. Читаючи Шторма, Гете, я розумію, які мене почуття огортають, а коли читаю Рільке — нічого не збагну. У нього все дзвенить і пахне ладаном. Я терпіти не можу почуттів, що підміняють мозок.

— Своїх віршів я вам, безумовно, не покажу, — сказав Вульф бундючно й сердито. — Ви їх однак не зрозумієте.

Гольт усе ще намагався якось заспокоїти Вульфа.

— Я міг би спробувати, — сказав він якнайпривітніше. — Я знаю, коли в людини серце сповнене почуттів, вона пише вірші.— Гольт посміхнувся. — Коли я закоханий, мені інколи також хочеться повіршувати.

Це ще більше образило Вульфа.

— Таких почуттів, як кохання, — презирливо промовив він, — для мене не існує.

— Можу собі уявити, — докинув Гольт.

Але Вульф був глухий до іронії.

— Чого варті подібні суб’єктивні емоції? — продовжував він. — Для мене, лірика думки, якого хвилюють почуття самотності… загубленості… якщо їх осмислити в дусі часу… чи ж не так?.. Те, що я відчуваю, — це абсолютне невдоволення життям, велика безнадійність…

— Невдоволення життям, — повторив Гольт. — Ех, чоловіче добрий, — раптом вигукнув він, — та ви ж абсолютно не здатні збагнути життя і час! Озирніться навколо себе! Життя сповнене протиріч — це так. Але ж ви за усіма отими ангелами, за «буттям заради смерті» і подібною нечистю не помічаєте найпекучіших проблем нашого часу?

Вульф прикрився маскою пихатості.

— Найпекучіші проблеми! — промовив він. — Уявляю собі!

Гольт розлютився.

— Дві світових війни, п’ятдесят мільйонів убитих, і ви навіть не запитуєте у себе самого, що ж то воно за світ, у якому можливе отаке?

Вульф відповів зневажливим жестом:

— Є люди, які не можуть збагнути невимовного, люди, які перебувають виключно в полоні явищ… Я завжди намагаюсь проникнути в суть речей… я прагну збагнути суть світу.

— Добре, дуже добре! — вигукнув Гольт, і його охоплювала чимдалі сильніша лють. — Проникнути в суть речей… Що ж, давайте негайно проникнемо в суть світу, починаючи з цього дому! — Він махнув рукою в напрямку кімнат і накинувся на переляканого Вульфа: — Та годі вам, зрештою, так боягузливо озиратись! Те, що я вам зараз говорю, може чути кожен! Молода, і ви це знаєте не гірше за мене, така дурепа, що мені шкода чоловіка, якому доведеться жити з нею. Чому він одружується на ній? З любові? — Гольт розреготався. — Ні, мій любий, у них обох ви навряд чи помітите щось схоже на те, що з’єднує людей, мов звуки в одному акорді. Що ж є суттю цього шлюбу? Посаг! І хіба ви не бачите, як тридцять дорослих людей лише вдають, ніби вони ймуть віру отому базіканню про «одне тіло», або про те, що «чоловік і жінка — одна спілка», чи що «двоє паруються, щоб створити одне…»? Та кожен з них чудово знає… авжеж, і ви також, що тут хитромудрий лис вхопив дурну як пень гуску! — Гольт знущався: — От вам і проникнення в суть речей, от вам і чудовий приклад суті світу!

Вульф сидів заціпенівши. Він увесь зблід, навіть вуха побіліли.

Нарешті настав час, коли Гольта прорвало, коли все, що в ньому накипіло, вилилося назовні.

— Що ж, продовжимо заглиблюватися в суть речей! — сказав він. — Тепер покажіть, що у вас є чуття невимовного! Моя мати дозволила мені спати з нашою служницею. Як це вам подобається? Я мушу лише зважати, аби ніхто анічичирк. А тепер хоч на мить уявіть собі,— а у вас, звичайно, вистачить на це фантазії, хоч ви й лірик думки, — отже, уявіть собі, що я привів цю дівчину сюди і говорю: «Шановна пані, дозвольте представити вам Брігітту, нашу служницю…» Хотів би я побачити, що тут було б!.. А Брігітта ж у десять разів розумніша за молоду, працьовита, кмітлива, гарна… Але у її батька немає ні заводу, ні фірми, нема в неї і впливового дядечка, як у мене. А тепер, запитаю вас, чого варта суть такого суспільства, у якому кожен ідіот, якщо тільки він одержує в посаг нерухоме майно, кожен лицемір, якщо перед його прізвищем стоїть слово «фірмд», кожне базікало, якщо його батько є власником імпортної фірми Вульф, важить більше, аніж порядна людина, що живе з праці своїх рук? Таке суспільство, — як би там не смикалося ваше обличчя, — не варте навіть того ціпка, яким його слід було б розмолотити на друзки!

Вульф опам’ятався від заціпеніння; він, мов захищаючись, простяг руки в бік Гольта і підвівся. Гольт схопився на ноги.

— Сядьте! — скомандував він і силоміць посадив Вульфа на стілець.

— Зі злості…— пробелькотів Вульф.

В душі у Гольта палахкотіло полум’я. З глибин забуття спливло на поверхню все, що накипіло:

— Може, ви мені поясните, чому це Крупп у двадцятих роках продавав росіянам, більшовикам, які начебто завжди були нашими смертельними ворогами, гармати? — Він нахилився до Вульфа. — А що ви думаєте про мого дядька Карла з Бремена? Він на кожному загиблому підводнику заробляв неабиякі гроші!

Вульф нарешті опанував себе.

— Зі злості…— прохрипів він, — з чистісінької злості ви розхитуєте структуру світу!

— Структуру світу? — повторив Гольт. — Мерзенна структура, мій любий…

Він замовк. І так марно витратив надто багато енергії. Дав себе спровокувати. Адже Вульф — не супротивник для нього!

— А тепер геть, забирайся з моїх очей! — вигукнув Гольт, злостячись на себе. — Не можу більше бачити тебе! — І він відкинувся на спинку крісла.

Вульф, смертельно ображений, залишив кабінет. Гольт тільки зараз помітив поряд себе сестру Вульфа. Маленька і знічена, вона сиділа у блакитній сукні на самому краєчку крісла і тільки блимала очима. Дивлячись на нього, мов цуценя, що просить грудочку цукру, вона сказала:

— Ви… ви на мене також гніваєтесь?

— Я шкодую, що так сталося, — промовив Гольт. — Проти вас я нічого не маю. Так само, як і проти вашого брата. Усе це аж ніяк не стосується його особисто.

Гольт замовк, розмірковуючи над усім, що було сказано. — По суті, я повинен бути вдячний Гісбертові,— промовив він. — Так, справді. Ваш брат розбудив мене. Він нагадав мені дещо з того, що я в сум’ятті останніх днів майже забув.

— Я поговорю з Гісбертом! Я неодмінно все владнаю! — пообіцяла Аннероза.

Гольт не слухав її. «Людська цілеспрямованість», — згадав він. Так, він майже забув про свій намір більш ніколи не примирятися з дійсністю, а невтомно шукати чогось кращого. Адже і будинок тітки Маріанни, і оця вілла, і автомашини біля під’їзду, і шлейф, і фата, і миртовий вінок, і вбрані у фраки чоловіки — власники фабрик, і церковний радник — усе це не те, чого шукав. Він знову збочив на хибний шлях.

І раптом Гольт зрозумів, що йому робити далі. Він образив Вульфа і не побоїться при нагоді кинути правду в очі й Геннінгу, Штеффенгаусу, дядьку Францу, тітці Маріаниі, дядьку Карлу і матері. Йому плювати на всю оцю компанію. Він знову вирушить у мандри. Куди? Він цього не знає. Але піде звідси геть!

Гольт підвівся. Дружелюбно, хоч і неуважливо кивнув Аннерозі. Він побачив усе у зовсім іншому світлі. Ним оволоділо почуття свободи. Гольт відчув себе на голову вище за оцих людців, бо ж вони йому зовсім байдужі. Йому одному тут не треба ні на кого зважати. Та він ні на кого й не зважав. А зараз треба відшукати маленьку Тредеборн, хай і вона виявить своє ставлення до нього!

У передпокої Гольт натрапив на Штеффенгауса і Геннінга. В руках вони тримали чарки.

— Ще порцію коньяку! — крикнув Штеффенгаус навздогін одній із служниць і заходився лихословити. — Ви лиш погляньте, Гольт! — прошепотів він. — Он там… тітка Бергмана, по батьковій лінії, що не кажіть, а в неї зад, як у кобили… і натягла вузьку спідницю, хе-хе?

— І все ж вона одержала у посаг триста тисяч золотих марок, а це важить більше, ніж зад, — докинув Геннінг.

— А молода? — запитав Гольт, пригублюючи коньяк. — Як вам подобається молода?

Геннінг примружив око.

— Майте милосердя і помовчте! Я то вже знаю, які торги розгорілися навколо цієї корови… Та байдуже, Рольф два роки був командиром батареї, стояв у Парижі. Там він погуляв так, що на все життя вистачить.

— Гляньте ліворуч! — прошепотів Штеффенгаус Гольтові на вухо. — Це кузина Крегера. Вона у вечірній сукні тільки й оживає, бо ж ноги в неї мов колесо…

— Зате її чоловік — неабияке цабе, — вставив Геннінг, — у 1934 році він купив паульзенську яхтову верф в Куксгафені!

— Але сукня просто жах, чи не так? — знову прошепотів Штеффенгаус.

— Тхне старим мотлохом, з якого її витягли, — додав Геннінг.

— Мені здається, що тут все тхне мотлохом, — сказав Гольт.

— От тобі й маєш! — вигукнув Штеффенгаус. — Ви, мабуть, саме переживаєте період революційного фразерства?

Гольт допив свій коньяк.

— Куди поділися сестри Тредеборн?

— Тільки-но фотографувались з молодою у зимовому саду, — відповів Геннінг, — а зараз нагорі, розглядають весільні подарунки.

— Обидві набагато вродливіші за всіх дівчат, які тут є,— сказав Гольт.

— Особливо Інгрід! — додав Штеффенгаус.

— Вам подобається маленька Тредеборн? — запитав Геннінг, по-дружньому беручи Гольта під руку. — Будьте обережні. Ви не знаєте злих язиків цієї публіки. Варто лише трохи потанцювати, як не оберетесь найбезглуздіших пліток, а старий Тредеборн вельми суворий до своїх дочок.

— Вона молода й вродлива, до неї не гріх і позалицятися, — сказав Гольт.

— Який сенс? — запитав Геннінг. — Адже така дівчина, як Інгрід, залишається табу, якщо, звичайно, не маєш наміру з нею одружитися! Коли вам знову стане несила терпіти, подзвоніть мені і ми з вами гульнемо… Здорово тоді вийшло, чи не так? А тут марні намагання — це все дівчата з хороших сімей, перш ніж віддатися, вони повинні одружитись!

Штеффенгаус сказав:

— Одружитися з маленькою Тредеборн не так уже й кепсько. — Він притишив голос. — Але можу закластись, що хто на ній ожениться, матиме добру мороку, доки посадить її на ланцюг, хоч вона й здається тихою та милою. Адже тиха вода греблі рве.

— А ось і вони! — вигукнув Геннінг.

Сестри, тримаючи одна одну під руку, спускались у просторий передпокій. Вони підійшли до молодих людей.

— Ну й кислі ж у вас фізіономії! — сказала Гітта.

— Кислі? Анітрохи! — відповів Гольт. — Ми тут саме трохи плескали язиками про вас. Штеффенгаус вважає, що той, хто одружиться на фрейлейн Інгрід, матиме добру мороку, доки посадить її на ланцюг.

— Ну це вже занадто! — вигукнув Штеффенгаус.

Геннінг зловтішно посміхнувся. Гітта Тредеборн, схиливши голову набік, глипнула на Гольта, і по її вродливому личку майнула тінь ненависті. Але Інгрід розсміялась і, сміючись, сказала Штеффенгаусу:

— Тьху на вас! Ви надто високої думки про себе. Проте ви були б останній, хто рискнув опинитись у такому скрутному становищі.

В сусідній кімнаті брязнули мідні тарілки — заграла музика. Гітта ковзнула поглядом по Геннінгу, Штеффенгаусу, Гольтові й промовила:

— Вам би й не завадило трохи потанцювати.

— Вірно! — підтримав її Гольт і вклонився Інгрід.

Вони танцювали танго. Інгрід Тредеборн зненацька спо-хватилася:

— Ой-ой-ой! Вам слід було б потанцювати спершу з Гіттою!

Гольт заперечливо похитав головою:

— З вами або ні з ким.

— Не вірю, — відказала Інгрід. — Від туру з молодою ви не зможете ухилитися.

— Якраз навпаки! Побачите, що зможу.

— Ви цим образите Бергманів.

— Ну то й що? — не задумуючись, кинув Гольт.

Вона здивовано глянула на нього.

— А ви, здається, й справді здатні на це. Але чому?

— Тому що мені подобаєтесь ви… Інгрід! — І Гольт притягнув дівчину ближче до себе, уважно спостерігаючи за нею. Вона на мить відвела погляд, потому в захваті від танцю, заплющивши очі, відкинула голову назад.

Він повів її в кабінет, усадовив у крісло і сів поруч.

— Слухайте мене уважно! — владно промовив Гольт. — Я тут нова людина. Геннінг каже, що тут панують вельми суворі правила. Мене це не обходить. Ви мені сподобались. Чому ж я повинен дотримуватись якихось правил? Ви згодні зі мною? — Інгрід не відповіла. Але він помітив, що вона слухає його уважно. — Отже, скажіть і ви відверто, чи подобаюсь я вам? Якщо так, тоді побачимо, що нам робити далі. А коли ж ні — я вип’ю кілька чарок коньяку й поїду додому. Нудьгувати я зможу й вдома, у своєї матері. Ну, то як?

Інгрід злегка зашарілася. Вона напружено думала, і Гольт не підганяв її з відповіддю. Чим довше він дивився на неї, тим більше вона йому подобалася. Пишне каштанове волосся вільно спадало на плечі. А що дівчина в задумі закусила нижню губу, Гольт замилувався її рівними вологими зубами, що відливали голубуватим блиском.

— Ви мене поставили у скрутне становище, — промовила нарешті Інгрід. — Я… я не хочу, щоб ви їхали додому.

— Спасибі, цього досить, — сказав він. — А вас не дуже хвилює, що про нас трохи поплещуть язиками?

— Хай плещуть. Трагедії в цьому немає,— відказала вона. — Геннінг просто йолоп!

— А що скаже ваш папа? — запитав Гольт.

— Ах, папа! — протяжно промовила Інгрід. — Його я об-кручу навколо пальця.

— Тим краще. А тепер досить передмов. — Гольт знову повів її в музичну кімнату.

Він танцював з нею всю ніч.

Всі звернули на них увагу. Гітта Тредеборн кілька разів відкликала сестру вбік і щось вичитувала їй. Інгрід лише сміялася.

Поза увагою Гольта не пройшло, що стосунки між сестрами напружені. Він приносив Інгрід вино, закуски. В перервах між танцями вони сідали десь в кутку й розмовляли.

Штеффенгаус, влучивши слушний момент, банально пожартував: — А що, мій любий, попалися на гачок? — А потім, зітхавши, додав: — Мила ви людина! Заздрю вашій безтурботності!

Тим часом молодий, п’яний мов чіп, з пом’ятою манишкою, сидів у салоні. Десь близько півночі Геннінг відвіз молодих у Гамбург. Біля другої години він повернувся. До цього часу багато хто з старіших гостей пішов. Лише з десяток молодих людей ще шаленіли, весело гасаючи по кімнатах. Усі вони були напідпитку. Тільки Гольт не хмелів. Він напував вином

Інгрід, аж поки вона, вкрай збуджена, зовсім не розчервонілась і не стала надміру пустотливою. Тоді він непомітно перестав підливати і заходився стежити, щоб вона більше не пила.

Вдосвіта жага до танців трохи вгамувалась. Геннінг на якусь мить підсів до Гольта й Інгрід. Він, як і раніше, явно симпатизував Гольтові.

— Тут незабаром усе закінчиться. Давайте помізкуємо над тим, куди нам подіти наступаючий день… От якби це було в довоєнному Гамбурзі, ми б ще до півночі похмелялися!

— Не хочу додому! — по-дитячому норовливо заявила Інгрід. — А чому б нам, скажімо, не поснідати у вас.

Геннінг згодився:

— Це можна влаштувати. Я поговорю з Фредом. — Він підвівся.

Тріо з бару заграло останній повільний вальс. Гольт і Інгрід Тредеборн були єдиною парою, яка відгукнулась на його призивні звуки. Інгрід, відчуваючи легке сп’яніння, втому й закоханість, вся віддавалася танцю. Гольт тим часом швидко оцінював ситуацію й намічав подальші плани дій. їдальня безлюдна. у сусідньому салоні теж ані душі. Зимовий сад потонув у темряві й тиші. Штеффенгаус у передпокої, оточений останніми гостями, знову плів свої анекдоти, що викликали дружній регіт.

Гольт, не дочекавшись кінця танцю, повів Інгрід Тредеборн у салон, а звідти в зимовий сад. Дорогою він перечепився через кадіб з пальмою і, притиснувши Інгрід плечима до кахельної стінки, поцілував її. Дівчина не пручалася і відповіла йому поцілунком. Він просунув правицю їй за спину, а ліва рука потонула у її пишному волоссі. Інгрід міцно обвила його шию.

— Йди перша, а я за тобою, — сказав Гольт. У темряві він бачив, як вона поправляла зачіску, чув її дихання. І ось Гольт лишився сам.

Він запалив сигарету і кілька хвилин зачекав. Ні, так з першого разу не буває! Вона, безперечно, цьому від когось навчилася! Він пригадав слова Геннінга, Штеффенгауса й інших. Ні, всі вони на щось натякали! Хто зна?

Гольт повільно ішов салоном. В музичній кімнаті музики складали свої інструменти. Крізь розчинені двері він побачив Інгрід. Вона стояла в передпокої серед гостей, що слухали Штеффенгаусівські анекдоти, яких у того був невичерпний запас. А в кабінеті, зовсім одна, сиділа Гітта Тредеборн. Вона зіщулилась у кріслі, палила сигарету і дивилась на Гольта.

Він не міг удати, що не помітив її, але щоб не образити дівчину остаточно, підійшов і невимушено запитав:

— Коли їдемо звідси?

— Як тільки-но Фред витрусить увесь запас своїх дотепів, — відповіла вона. — Чому ви не сідаєте? Фред завжди знаходить кількох дурнів, котрі ще не чули його історій. При цьому всі їх він вичитав із збірника «Солдатський гумор», виданого польовою поштою у 1942 році. Я цю книжечку знаю. Гумор там і не ночував. — Усе це вона говорила стомлено й байдуже, з непорушним виразом на обличчі. Однак на Гольта поглядала визивно. — Так, з гумором це не має нічого спільного, — повторила Гітта. — Гумор мусить бути запальний, він мусить охоплювати все єство людини. — А що Гольт тільки чемно посміхався, Гітта продовжувала: — Слухайте уважно! Того, що я зараз вам розповім, не знайдете у жодній книжці.

Гольт чекав. «Увага! — насторожено подумав він. — їй щось від мене потрібно!»

— Виходжу я одного разу на вулицю, — розповідала тим самим стомленим голосом Гітта, — і бачу: стоїть вельми елегантний чоловік і тримає на поводку ердель-тер’єра. І раптом пес біля самого нашого будинку присідає посеред тротуару і справляє нужду. Що ж я зробила? Я підійшла до чоловіка й сказала йому: «Пробачте. Чи не можна мені дещо у вас запитати?» — «Будь ласка, люба фрейлейн!» — вигукнув він. Я й кажу йому чемно, як тільки можу: «А чому б вам, любий пане, раз ви були такі ласкаві, що дозволили мені звернутися до вас із цим запитанням, не повести свого чудового ердельтер’єра, щоб він зробив свою справу не на тротуарі, а в стічній канаві?»

Гольт на весь голос зареготав. Гітта Тредеборн холодно глянула на нього. Жоден мускул на її обличчі не ворухнувся.

— Той пан аж за живіт брався від сміху. Оце я називаю гумором. Смішно? — А коли у вас прямо запитати: чи хороше було в зимовому саду з Інгрід? Що ви на це скажете?

На щось подібне з її боку він таки чекав. Зараз її обличчя аж пашіло від ненависті, і Гольт мимохіть похитав головою.

— Шкода, — промовив він, — але коли ви сподіваєтесь, що я від цього гумору «візьмуся за живіт», то марно. А на відповідь від мене ви, напевно, й не розраховуєте?

— Ні,— смиренно сказала вона. — Але в мене є ще веселіший жарт! Його я вам піднесу згодом. А зараз лише скажу, що людині властиво помилятися. Правда, пане Гольт?

Гітта була зовсім не така п’яна, як йому спершу видалося. Але, прикриваючись гордовитістю, вона не тямила себе від люті й образи. Він здогадувався, куди вона веде, і різко підвівся.

— Сподіваюсь, ви ще матимете нагоду розповісти свій веселий анекдот, — сказав він. — Боюсь тільки, що для мене він буде не дуже новий.

І Гольт пішов од неї. Гітта зловтішно засміялась йому вслід.

Гості роз’їжджались. Гольт охоче поговорив би віч-на-віч з Інгрід, але не траплялося нагоди. Штеффенгаус і Геннінг відвели його вбік. Штеффенгаус був п’яний мов ніч і ледве тримався на ногах.

— Отже ми снідаємо у мене вдома з дівчатами Тредеборнів і крихіткою Вульф, — сказав Геннінг. — Брат залишив її одну, а сам уже з кимось ушився.

Гольт обернувся до Штеффенгауса:

— Чоловіче божий, і ви хочете сісти за кермо? Та це ж приведе до катастрофи!

— Що ви тямите! — відказав Штеффенгаус. — Я, бувало, хильну як слід, а потім сідаю в месершміт і, наче молодий бог, — тільки смуга лягає.

— Без горілки ці пани взагалі не наважувались підніматися в повітря.

— Та це ж безсоромна брехня! — обурився Штеффенгаус, червоніючи від злості. Негайно ж візьми свої слова назад, Роланд!

— Тільки не зчиняйте сварки! — сказав Гольт, дивуючись, як серйозно сприйняв Штеффенгаус жарт Геннінга. — До речі, їхати автомобілем — зовсім інша справа, адже тут у вас немає третього виміру.

— Е, дурниці,— мовив Штеффенгаус. — Довезу вас цілісінькими, можете бути спокійні!

Інгрід Тредеборн взяла під руку маленьку Вульф і подала Гольтові знак очима. Вони рушили услід за Штеффенгаусом в його машину. Геннінг поїхав з Гіттою. Інгрід відверто раділа, що спекалась сестри. Вона посадила маленьку Вульф до Штеффенгауса на переднє сидіння і тихо промовила до Гольта:

— Я страшенно замерзла. Дай мені твій кожушок.

Він закутав її в кожушок і сів поряд. Дівчина притулилася до нього й прошепотіла:

— Чого хотіла від тебе Гітта?

— Я так і не второпав.

Штеффенгаус, хитаючись, гепнувся на сидіння, включив фари і з шаленою швидкістю рушив з місця. Гольт умостився якнайзручніше. Інгрід пригорнулася до нього. Крізь задню шибку пробивалось світло фар Геннінгового «мерседеса», що їхав услід за ними. Цілі й неушкоджені вони прибули в Гамбург; машина зупинилася в Нінштедті біля будинку Геннінгів.

Усі, вкрай стомлені і змучені, чекали в прихожій, поки Геннінг домовлявся з батьками. Сестри Тредеборн стояли осторонь і про щось збуджено перешіптувалися. Вони знову сварилися. Гітта зовні залишалася спокійною, насмішкуватою й гордовитою. Інгрід лютувала, аж очі блищали.

— Панове, — сказав Геннінг, — зараз матимемо першокласний студентський сніданок на похмілля! Мариновані оселедці є, а кави підкинув мій старий. Усе це ми, звичайно, приготуємо самі. Гайда на кухню!

Штеффенгаус за кілька хвилин накоїв на кухні такого гармидеру, що Геннінг сердито накинувся на нього:

— Забирайся звідси! Піди у ванну і підстав голову під душ!

Гольт спостерігав, як Гітта Тредеборн і Аннероза Вульф готують сніданок. Інгрід і за холодну воду не взялася.

Штеффенгаус повернувся з мокрою головою, побачив бляшану банку американської кави і вигукнув:

— Люди добрі! Генніиги потроху спекулюють на чорному ринку!

— А ви, звичайно, ні? — відказав іронічно Геннінг.

Гітта Тредеборн простягнула сестрі піднос з посудом і скомандувала:

— Віднеси, та живо, не будь такою ледачою!

Інгрід нехотя послухалась, взяла тацю і звернулась до Гольта:

— Чи не були б ви ласкаві відчинити мені двері?

Гольт рушив уперед. Вона була тут, як удома.

— Другі двері ліворуч! — наказала вона. В їдальні було темно. Гольт намацав вмикач. Але Інгрід поставила на щось тацю, причинила двері і кинулась йому на шию. В прихожій почулися кроки. Гольт відштовхнув її від себе і ввімкнув світло. Двері відчинилися. Це була Гітта. Вона глянула на сестру, потім — на Гольта. Мовчки поставила на стіл кофейник. Інгрід весело підморгнула Гольту.

Голосно сварячись, в їдальню ввійшли Штеффенгаус і Геннінг. Штеффенгаус не давав нікому спокою і за сніданком.

— А хто просидів на Нормандських островах і всю війну проспав, га? — прискіпувався він. — Ти й твоя морська артилерія! А хто тим часом піднімався назустріч чотиримоторним літакам? Ми!

— Авжеж, ти так гадаєш! — сказав Геннінг. — Оті літаки пошивали вас в дурні! Ви кружляли над Франкфуртом, а вони скидали бомби на Кіль!

Штеффенгаус розпалювався щодалі дужче.

— Ти кажеш це тому, що маєш уявлення, як важко буває навести винищувачів на ворога! — загорлав він, червоніючи від гніву. — А як було над Швейнфуртом? Або над Бременом? Ми там за кожним вильотом збивали біля ста штук!

— А скільки вас зарило носом в землю — про це воєнні зведення соромливо змовчували, — глузував Геннінг. У Штеф-фенгауса аж подих перехопило від люті. Нарешті Геннінг скомандував:

— А тепер дайте нам спокій, обер-фенріх! [66]

Гольт слухав цю сварку і дивувався: «Іншого клопоту у них, напевно, немає». Штеффенгаус ковтав мариновані оселедці один за одним, сік стікав йому по підборідді і капав на сорочку. Інгрід Тредеборн, що сиділа біля нього і колупалася виделкою в рибині, раптом зойкнула:

— Ой, боюсь! Оселедець ворухнув хвостом…

Всі засміялись. Штеффенгаус у захопленні вигукнув:

— Ви… ви таки справді золотко!

Гітта Тредеборн презирливо скривилася.

Гольт нічого не їв, але пив уже другу чашку кави. Його втома переростала у якусь дивну бадьорість, ба навіть у збудження. Поряд нього сиділа Аннероза Вульф. Хоч йому було й байдуже, що думав тепер про нього її брат, та він сказав:

— Гісберт, мабуть, страшенно образився на мене, чи не так?

— Я все це неодмінно улагоджу! — зашарівшись, відповіла Аннероза.

Штеффенгаус простягнув руку до кофейника, але той вже був порожній.

— Кави більше немає?

— Піди й звари собі,— відказав Геннінг.

Штеффенгаус постукав себе пальцем по лобі.

Тоді підвелася Гітта і спокійно промовила:

— Я принесу себе в жертву. — І вже у дверях через плече додала: — Але хтось із чоловіків мусить мені потова-ришити.

Штеффенгаус, мало не вдавившись оселедцем, вигукнув:

— Я!

Гітта глузливо сказала:

— Ні, Фреде, я не вас мала на увазі. Вашими анекдотами я сита по саму зав’язку. Пане Гольт, може, ви?

Гольт не сумнівався, що це буде саме так. Він пішов услід за нею на кухню. Гітта поставила на вогонь воду. Потім підсунула до плитки табуретку й сіла. Гольт запалив. Ні, Гітта не виведе його з рівноваги. Але вона сиділа мовчки, і йому зробилося якось не по собі.

Лише коли закипіла вода, вона схаменулася.

— Так, правда, адже я хотіла вам розповісти ще один веселий анекдот. Вона сполоснула кофейник окропом і заварила каву.

— Будь ласка. Слухаю вас.

Гітта встала й причинила двері.

— Це справді дотепний анекдот, — промовила вона і глянула йому просто в очі.— Отже, йдеться про наше сонечко. Воно начебто й вам зігріває душу, чи не так?

— Поки що не бачу дотепу, — сказав Гольт.

— Зараз побачите. Так от, я вам розкрию таємницю: наше любе сонечко, чарівне дитя вже в п’ятнадцять років, перебуваючи в таборі евакуйованих дітей, розпутствувало мов навіжене, з ким попало.

Гольт глибоко затягнувся сигаретним димом. Про щось подібне він і сам здогадувався. Зрештою, яке це має значення. Він підійшов до вікна. Надворі почало сіріти. Ледве не забув, що знову вирушати в мандри. До його слуху донісся голос Гітти:

— Ну, як вам сподобався мій веселий анекдот?

Гольт підійшов до неї і подивився зверху вниз. Він дивився так довго, що Гітта розгубилася. Гольт похитав головою і повернувся в їдальню.

В їдальні всі ще сиділи за столом і снідали. Гольт подумав, що ці люди взагалі не мають до нього ніякого відношення. Лише коли спинив погляд на Інгрід, в душі в нього заворушилося щось схоже на тепле почуття, і його ніщо не могло здолати, навіть Гіттине повідомлення. Гольт стояв біля дверей і курив, дивуючись, яким чужим усе це йому раптом стало: їдальня, люди за столом, все, про що вони думають, про що говорять. Дивно! Адже півгодини тому він почував себе в цьому колі чудово.

Він прислухався до розмови Геннінга і Штеффенгауса. До його слуху доносились лише окремі слова: «Вичікувати… Європа…» І далі: «Жертви, принесені заради Заходу…» Цього разу Гольт уже не думав, що в них немає клопоту. Слух його раптом загострився. Тон, яким говорив Геннінг, був йому добре знайомий! Він ще й досі бринів у нього в вухах!

— Ви були офіцер?

— Обер-лейтенант, — відповів Геннінг.

Гольт кивнув головою. А чому б і ні. Геннінг з першої зустрічі щиро симпатизував йому. Однак про що вони там говорять? «Німеччина не може загинути хоча б тому, що героїзм… героїзм німецьких солдатів… відродження Німеччини…»

Відродження Німеччини? Героїзм? Так, але ж це Гольтові давно оскому набило.

І в його пам’яті знову все ожило, так наче це було вчора. Навчання, втовкмачування ідеї про героїзм!.. Потім Венерт, що хотів сісти в автомобіль і втекти, Вольцов, який бив його в підвалі… Увесь той жах знову постав перед очима Гольта. Він ще раз побачив есесівців, що старанно прицілювались, побачив, як упав біля фонтана Венерт і як над ним на мотузку загойдався труп Вольцова…

— Що з вами Гольт?.. Чому це ви скривилися, мов циган на ярмарку? — запитав Штеффенгаус. — Вам недобре?

— Я… я не зовсім розчув останню фразу, — промовив Гольт. — Що ви сказали, пане Геннінг?

— Я сказав, — охоче повторив Геннінг своїм дзвінким сильним голосом, — що досить і того, що союзники до нас ставляться не зовсім по-джентльменськи. Та, на жаль, і по той бік кордону є чимало й німців, які в найчорнішу для вітчизни годину не знайшли нічого кращого, як обливати нас брудом. Сьогодні я це можу говорити лише в тісному колі, але настане день, коли ніхто більше не посміє безкарно паплюжить честь німецького солдата. А хто спробує це зробити, той гойдатиметься на шибениці.

— Я особисто не прихильник таких радикальних поглядів, — повільно заперечив Гольт. І тихо, але чітко, вимовляючи кожне слово, продовжив: — Та оскільки ви завели про це мову, то мені здається, що варто подумати, чи не краще було б вам гойдатися на шибениці, пане Геннінг.

Запала тиша. Вона крижаним холодом розповзлась по кімнаті. Гітта Тредеборн повернулася з кухні, поставила на стіл кофейник і сіла. Потім, побачивши, що Геннінг і Штеффенгаус витріщились на Гольта, мов на божевільного, здивовано запитала:

— Що сталося?

Гольт усього цього не бачив. Слова Геннінга розбудили в ньому спогади про книжки, про гасла, котрі погнали його, напівдитину, напівюнака, на війну, про те, як Екке пішов назустріч смерті і з радісним криком жбурнув у кулеметне гніздо гранату… «Як з палкого обурення Герстена в нордичній крові визріла ідея великої війни… Як вкритий рунами меч загримів на щиті, скликаючи народне віче цього злощасного тисячоліття…»[67]. Гольт зупинив погляд на худому й блідому Геннінговому обличчі, що розпливалося у жовтуватому світлі. І перед ним знову, мов жива, у всій своїй наготі, постала сама доля, втілена у сміливу, з мужнім профілем людину, смертну, як і всі інші.

«Якщо вони знову повернуться, — подумав Гольт, — з їхньою фальшивою поезією, з їхніми химерними висловлюваннями, з їхньою націоналістичною маячнею і отруєними фразами, чи то про славу Пруссії, чи про священну Німеччину, про Захід чи про Європу, — якщо вони знов повернуться… вбивай їх! І я… я збережу всю лють, на яку був здатний під час війни, і всю жорстокість, потай затамую їх в собі до того дня, коли вони намагатимуться знову прийти, оті холоднокровні вбивці, що втикають прапорці, як Вольцов, оті невиправні, як Геннінг, і плаксиві, як Венерт, дервіші. І тоді проснись, інстинкт вбивства, який вони мені прищепили, і тоді, поплювавши в руки, — на ліхтар їх!»

Гольт підвівся, одягнув у прихожій кожушок і вийшов з будинку. На вулиці він вдихнув на повні груди холодного вранішнього повітря і вголос промовив:

— Не думав, що так швидко знов доведеться рушати в дорогу.

В Альтоні він сів у приміський поїзд. А з Гарбурга до Віденталя йшов пішки вздовж заболочених лук.

10

Була неділя, шоста година ранку. Мати й тітка ще опали. Але Брігітта вже поралася. Гольт прийшов і сів на кухні. Він попросив шматок хліба, випив холодної як лід води з-під крана. Неуважливо дивився, як Брігітта мучиться з величезною горою брудного посуду, що лишився після вечері. Пальці її були постирані до крові від прання білизни.

— Чи моя стара уніформа ще збереглася? — запитав Гольт. — Складіть, будь ласка, той мотлох у моїй кімнаті.

Брігітта здивовано глянула на нього. Гольт провів рукою по непокірному волоссю.

— Я їду звідси. І цього разу — назавжди, — сказав він і заплющив очі.

Гольт не знав, куди йому їхати.

На дверях стояла мати в халаті з білого атласного крепу. Незважаючи на ранню годину, вона була старанно зачісана. Від неї йшов тонкий запах лаванди.

— Доброго ранку, Вернер, — привітно сказала фрау Гольт. — Ну як воно там було? Розкажи! Але ходімо в вітальню.

— Мені й тут добре! — сказав Гольт. Та коли й тітка Маріанна просунула в двері голову, він підвівся й пішов услід за обома жінками у вітальню.

— Розкажи, будь ласка, про все якнайдокладніше, — попросила фрау Гольт. — Було весело? — Гольт скривив губи. Мати занепокоїлася. — Що сталося?

— Нічого. Що ж могло статися?

— Може, вони були нелюб’язні з тобою?

Він засміявся.

— Не трать, мамо, марно сили. Адже ти все одно цього не зрозумієш. — Та обличчя оцієї мумії, його тіточки, раптом розлютило Гольта. — Я був нелюб’язний з ними! — вигукнув він. — Так і знайте! — Помітивши, що на висохлому обличчі тіточки Маріанни при цих словах вперше ворухнулась якась подоба хвилювання, він із зловтіхою докинув: — Спочатку я дав Вульфу зрозуміти, що він базіка і що всі вони там виродки. А потім заявив Геннінгові, що йому місце на шибениці!

З задоволенням, яке, однак, швидко змінилося неспокоєм і невпевненістю, Гольт спостеріг, що тепер навіть незворушне обличчя матері зблідло.

— Тьху на того птаха, який каляє власне гніздо, — ущипливо і не зовсім доречно сказала тітка Маріанна.

Та фрау Гольт зробила різкий заперечливий жест рукою.

— Вернер! — вигукнула вона, великим зусиллям волі намагаючись приховати свою слабість за маскою незворушності. І Гольт відчув щось схоже на співчуття до неї. А тітка Маріанна тим часом, високо задравши голову, манірно подріботіла в передпокій. Вона дзвонила по телефону.

— Франц? Пробач, що я так рано тебе потурбувала, — донеслося до слуху Гольта. — Будь ласка, приїдь сюди! Ні, негайно. Не знаю. Боюсь, що мав місце якийсь скандал… з Вернером…

Гольт похитав головою. Тітка Маріанна повернулась у вітальню.

— Франц все влаштує!

Задзеленчав телефон. Фрау Гольт побігла в передпокій. Повернулася вона, мало не сяючи:

— Вернер, це тебе! Інгрід Тредеборн. — І, звертаючись до сестри: — Все, мабуть, не так вже й погано.

Гольт підійшов до телефону.

— Вернер? — почув він.

— Чого тобі треба? — запитав він. — Чому ти подзвонила?

— Ну й втнув же ти штуку! — весело вигукнула Інгрід. — Геннінг і Фред просто отетеріли! Гітта сміялася до сліз. Вона говорить, що ти — скарб!

Гольт опустив трубку. Не вистачало тільки того, щоб він для Гітти став чимось на зразок enfant terrible [68]. Він знову підніс трубку до вуха. Інгрід, стишивши голос, додала:

— Мені треба з тобою зустрітися! Так, сьогодні ж!

— Йтиметься про Геннінга?

— Ні, зовсім не те! Чого… хотіла від тебе Гітта там, у кухні? Розповіси потім.

Інгрід запропонувала зустрітися в кафе у Вільгельмсбурзі о п’ятій годині вечора.

— О п’ятій, — повторив він. — Гаразд. Прийду.

Перш ніж поїхати звідси, йому необхідно було хоч кілька годин поспати. В дверях з передпокою у вітальню стояла мати. Вона, безумовно, чула всю його розмову з Інгрід.

— Ви говорите одне одному «ти»? — здивовано запитала вона. Але Гольт мовчки пройшов повз неї і піднявся сходами вгору.

Брігітта вже принесла його стару уніформу. Він заховав її в шафу. Потім прийняв душ. Завів будильник на три години й ліг. Він був стомлений. Та ледве встиг заснути, як його розбудив наполегливий стукіт у двері.

Комерційний радник Реннбах, вбраний як на весілля, підсунув до ліжка стілець і сказав:

— Доброго ранку, Вернер! Розповінь мені, що там сталося? Але відверто, як мужчина мужчині.

Гольт зітхнув.

— Я сказав Вульфу і Геннінгові правду, — промовив він, вдаючи з себе більш сонного, ніж був насправді.— От і все. Можеш тепер дати мені спокій?

Комерційний радник стурбовано подивився на Гольта.

— Хвилинку. Як до цього дійшло? Я хочу знати, про що йшла мова до цього?

— Йшлося про другу світову війну, — лаконічно відказав Гольт. Але він помітив, що комерційний радник з цієї відповіді нічого не второпав.

Франц Реннбах замислився. Він довго розмірковував, потім сказав:

— Тея натякнула, що ти з Інгрід Тредеборн на «ти».

Гольт посміхнувся:

— Так, звичайно. Якщо хочеш знати подробиці, розпитай у неї самої! Або ще краще — у її сестри!

Комерційний радник знов замислився; цього разу він думав ще довше.

— Будь ласка, поясни мені, чим ти так роздратований, — попросив він.

Гольт скочив з постелі і накинув халат.

— Як же тобі пояснити те, чого ти все одно не зрозумієш! — сказав він. — В твоїй уяві не вміщується, що людство розколоте на два світи і що між ними прірва. Після війни, опинившись в іншому, чужому для мене світі, я не знайшов там свого місця. Та зараз йдеться не про це. Я приїхав до вас, бо вірив, що моє місце тут, але побачив — ви мені так далекі, що мене нудить від самих ваших розмов, від того, коли слухаю тебе, Геннінга або тітку Маріанну. Я потай утік в гори. Мені здавалося, що там, у глушині, можна жити без людей, але це також була помилка, яка означала, що я мусив би розтринькати життя на ілюзію. Я запитував себе: що буде зі мною далі? А з сьогоднішньої ночі я це знаю. Я нічого не вдію з своїм походженням, але порвати з вами я можу! Я абсолютно чужий між вас, і ви мені абсолютно байдужі. Отже, залишається тільки один шлях — шлях мого батька. Серед людей по той бік я відчував себе не менш чужим, але…

Гольт зненацька замовк, підійшов до вікна і притулився чолом до шибки.

— Я припускався помилки за помилкою, тепер це мені ясно, — тихо промовив він. — І тому, що я був самітний і безпритульний, у чужому для мене світі, мені здавалося, що тут, у вас, я знову знайду притулок. Замість того щоб шукати вихід і намагатись відшукати шлях до тих, інших, навчитися розуміти їхню мову і, можливо, знайти нову батьківщину, покінчити з отим роздвоєним «кимось», самітним і декласованим, я став на хибний шлях, який і привів мене аж сюди.

Гольт мерзлякувато зіщулився, відвів погляд од похмурого неба й відійшов од вікна.

— Тут я збагнув, — продовжував він, — що для мене немає, не може бути ремарківського «повернення». Для цього я мусив би стати сліпим і перейти на ваш бік. Але ви самі вибили грунт з-під моїх ніг, відібравши батька й рідний дім, штовхнувши мене ще напівдитиною у війну. Авжеж, ви, тому що саме через вас я прагнув вирватися з дому! Я знаю людей, яких виховували в боротьбі проти гітлерівської війни! Але вам смакував фашизм, а від вашої пихатості, від вашого поділу людей на вищих і нижчих до «панівної раси» і «неповноцінних» — рукою подати! Мені з вами не по дорозі, я більше не належу до численного роду Реннбахів. Моє прізвище Гольт. Мій батько не купець і не фабрикант. Мій батько — лікар і викладач університету. Я повертаюсь до нього, назавжди. Я повертаюсь до тих, інших. Там є люди, заради яких варто це зробити! Я не розумів їх, але я ніколи й не пробував зрозуміти їх. Цього разу постараюсь.

Комерційний радник серйозно, але без тіні недружелюбства сказав:

— Я мушу рішуче застерегти тебе від цього кроку, який призведе до поганих наслідків для тебе. І я найрішучіше не погоджуюсь, що той короткий час, який ти провів у Гамбурзі, дає тобі підстави робити такий нищівний і безапеляційний висновок про своє походження, про свою кров і плоть, і про все, що ти тут говорив.

— Можливо, — відповів Гольт, — що й там, серед інших, я почуватиму себе не краще, ніж тут, серед вас. Можливо, такі люди, як я, приречені завжди лишатися бездомними. Але якщо вже мені судилося вікувати бездомним, то краще жити не у вас в салоні, а у Брігітти у кухні.

Комерційний радник глянув на Гольта.

— Тобі… Тільки, будь ласка, щиро! Тобі так дуже сподобалась ця дівчина? А ми гадали, що Інгрід Тредеборн…

Гольт розреготався і крізь сміх промовив:

— От бачиш, як ми розуміємо один одного! Я хотів сказати тобі, що тріщина пролягла й через цей дім, хотів пояснити, на який бік, до яких людей я перейду. А ти й цього нітрішки не второпав.

— Чому ж ні? Тепер я все збагнув, — сказав комерційний радник. — І взагалі я розумію тебе значно краще, ніж тобі здається. Закуриш? Прошу. — Він простягнув Гольтові запальничку і прикурив сам. — Ти повернувся з війни, — продовжував він, — у твоїй душі після всього, що ти пережив, кипить обурення, бунтарський дух. Цей бунтарський дух робить тобі честь. Він свідчить, що ти людина з характером, що ти піднявся значно вище, ніж це властиво для твого віку. Вернер, я пишаюсь, що у мене такий небіж! Завжди були люди з таким характером, як у тебе, гарячі голови з ясним розумом, вони й пробивали оту бреш у консерватизмі старшого покоління, крізь яку вливалося джерело прогресу. Твоє бунтарство націлене не на що інше, як саме на цей консерватизм. Але… — Комерційний радник підвівся і продовжував повільно й наполегливо. — Складна штука життя, така ж складна, як і вміння жити. Зрілість людини полягає в тому, щоб знайти правильну мірку. Тобі слід навчитися розпізнавати, де кінчається прогрес і де починається підрив основ того суспільства, в якому ми живемо.

— Твої компліменти мені ні до чого, — сказав Гольт. — Тобі не поталанило, саме тут я прочитав Ремарка і багато чому у нього навчився. Там оте бунтарство, про яке ти говориш, не вихлюпується через край, а лишається в прийнятних для тебе межах. Але я не збираюся запитувати в тебе дозволу, в яких межах мені обурюватись! Я піклуюсь не про те, щоб удати з себе оригінальну молоду людину, яка пробиває схвалену суспільством бреш в ім’я того, що ти називаєш прогресом. Від мене до тебе більше немає місточка! — Він глянув в очі комерційному раднику. — Я піду звідси. І жодна людина не в змозі мене затримати.

Комерційний радник рушив до дверей. Чоло його прорізали глибокі зморшки.

— Виспись, — сказав він, трохи задихаючись, так неначе спокій і дружелюбний тон коштували йому фізичного напруження. — Все, що ти тут говорив, я спокійно й неупереджено обміркую. Я не хочу втрачати надію знайти шлях, який був би прийнятний для тебе. Ми ще повернемось з тобою до цієї розмови. — І він причинив за собою двері.

Гольт нерухомо стояв посеред кімнати. Так, він поїде до батька, навіть якщо це буде похід в Каноссу! І він подумав про Гундель, холодно, розсудливо, без ілюзій. Гольт ліг у ліжко. Почуття звільнення і впевненості було в його душі настільки сильне, що він умить заснув сном праведника.

Будильник пробудив Гольта з глибокого цілющого сну. Весь час, поки він готувався до від’їзду, весь час, поки всі помисли його були спрямовані вперед, у невідоме, роздуми про матір не полишали його. Чому його ніколи не єднала з матір’ю дитяча любов? Може, він сам у цьому винен?

Усе, що Гольт одержав від комерційного радника Реннбаха — черевики, сорочки, білизну, — усе це він залишав тут; повісив у шафу костюм, одягнув свій пуловер, ковані чоботи, перефарбовану уніформу. Потім скатав плащ-палатку і накинув на плечі кожушок.

У кухні він застав Брігітту. Мати, тітка й комерційний радник зранку кудись поїхали. Але тої миті, коли Гольт збирався уже прощатися з Брігіттою, надвірні двері відчинилися і обидві жінки увійшли в прихожу. Тітка Маріанна в присутності Брігіт-ти не могла видавити з себе жодного слова; вона, вищиривши зуби, тільки безглуздо посміхнулась і попростувала бундючно й незграбно нагору. Гольт залишився в передпокої наодинці з матір’ю. Він уже зібрався назавжди піти від неї, та нараз відчув, попри багаторічне відчуження, усю вагу слова, що мимохіть вирвалось з його грудей:

— Мамо.

Фрау Гольт, у шубці із сріблясто-сірої каракульчі, почувши це, здивовано й серйозно глянула на сина і зразу ж, відвернувшись, нахилилася, аби ласкаво поплескати обох пуделів, що вибігли їй назустріч. З важким серцем Гольт дивився, як вона підійшла до дзеркала, зняла капелюшок і поправила зачіску.

— Я хочу з тобою поговорити, — промовила мати і пішла у вітальню. Там вона ввімкнула торшер, подзвонила служниці, віддала їй шубку і звеліла подати чаю. Потім привітно кивнула синові: — Будь ласка, роздягайся, сідай.

Гольт слухняно зняв кожушок, кинув його на крісло, а сам мовчки продовжував стояти в тіні за торшером. Він здався собі кволим, беззахисним і марно намагався чинити опір цьому принизливому почуттю. Брігітта вкотила в кімнату чайний столик. Фрау Гольт, злегка кивнувши головою, відпустила дівчину і налила спершу синові, а потім собі гарячого напою з ромом. Гольт, незважаючи на повторне запрошення сісти, стояв.

— Можеш заспокоїтися, — почала фрау Гольт легким, старанно зваженим, невимушеним тоном, дивлячись на пуделів, що скочили до неї на диван. — Суспільне положення Франца досить міцне, щоб без зайвого клопоту покінчити з будь-яким непорозумінням. Ти також мав такий успіх, що тобі допоможуть виплутатися з найскрутнішого становища. Отже, ми покладемо край, — продовжувала вона, злегка підносячи ліву руку, — драматизації і роздмухуванню цього незначного інциденту. Випадок завдяки старанням Франца уже вважається… — тепер зігнута в лікті рука зробила точно розрахований жест і пірнула у шерсть пуделя, — вичерпаним. — Мати знову кивнула Гольтові.— Що ж стосується нас з тобою, — вела вона далі, — то тобі не треба домагатися повної самостійності і свободи шляхом погрози від’їзду. Невже ти гадаєш, що я забороню своїй єдиній дитині влаштовувати життя за її бажанням? Навпаки. Ти цілком можеш розраховувати на мою великодушність. Вислухай, що я тобі запропоную. Та сядь же, зрештою, і випий свій чай, поки не зовсім захолов.

Гольт сів. Він був спантеличений. Невже мати так і не зрозуміла, про що йдеться. Але коли вона сказала: «…своїй єдиній дитині…», у ньому прокинулося давно забуте жадання материнської любові, потребу в якій Гольт завжди відчував. Однак, хоч душу й роздирали протиріччя, він надзвичайно ясно бачив справжнє обличчя фрау Доротеї Гольт. Вона, напрочуд гарна, сиділа на дивані між своїми пуделями, пряма як свічка, з завченою посмішкою. Це була бездоганна посмішка, хоч, може, й надто дружелюбна. А чи не носила мати маску, щоб прикрити нею від людей своє внутрішнє єство? Може, самотність і життя змушували її ховати під маскою самовладання і холодності від ворожого оточення кожний порух своєї душі? Може, вона плекала надію, що її єдина дитина зробить крок їй назустріч, простягне їй руку і що ось-ось сповниться її мрія, ідеал — домашній затишок, батьківщина, гармонія між матір’ю й сином.

Гольт маленькими ковтками пив гарячий чай. Світ роз’єднала прірва. Невже вона роз’єднала і цих двох людей, що колись були ближчі одне одному, ніж будь-хто: матір і сина? Він пригадував усе, що говорилось про материнство, здається, у Віхерта: «Без матері не було б ніякої вічності». Але це викликало неприємний спогад про горезвісне «Євангеліє жінки» і взагалі про усі ті зворушливі, незрозумілі нісенітниці.

Гольт поставив чашку. Нарешті він впорався з усіма своїми думками. Ось зараз, сидячи навпроти матері, він повинен простягти їй руку. І з щирою теплотою в голосі Гольт сказав:

— Повір мені, я хочу піти, але не від тебе, ні! Адже ти моя мати!

— Ну от бачиш! — задоволено і надзвичайно люб’язно промовила мати. — Я знала, щоб усе владнати, нам з тобою досить лише годину спокійно поговорити. — Вона усе ще чухала шию пуделя. — Франц після зустрічі з тобою дещо мені натякнув. В принципі мене не цікавить, про що ви з ним розмовляли. Світові проблеми — це справа чоловіків. Моя справа — вирішувати практичні питання. Франц пообіцяв мені всіляку підтримку. Перехід від грубого, аморфного солдатського життя до нормальних умов тобі дається важко; я вирішила тобі його полегшити. Змушувати тебе знову сісти за шкільну парту було б безглуздям. Рік привільного життя — ось що тобі потрібно. Ти почуваєш себе чужим у товаристві? Що ж, можеш якийсь час побути осторонь від нього. Маріанна тобі не до душі? Гаразд. Ми не змушуватимемо тебе жити разом з нами. Перш за все тобі потрібно мати свою машину. Франц попросить у Карла комплект автопокришок, і в твоєму розпорядженні буде невеличкий «форд-ейфель». Адже почувати залежність від своїх знайомих кожного разу, коли треба кудись поїхати, — це справді неприємно, і мені зрозуміле твоє обурення.

Він не міг збагнути, про що вона говорить, і змушений був у думці перекладати материні слова, наче з іноземної мови. Він зовсім розгубився. А фрау Гольт не зводила очей з сина.

— Для того, щоб ти міг жити не з нами, ба навіть уникати нас, — продовжувала вона, — Франц віддає у твоє розпорядження свій загородній будиночок у Дорстер Дікзанді. Можеш переїхати туди хоч зараз, чи тимчасово, чи на скільки схочеш. Франц розпорядиться завезти паливо.

Фрау Гольт непомітно змінила тон і тепер підбиралася вже до самої мети розмови:

— Усі наші знайомі в кінці цього тижня виїздять в Дікзанд. Після того як закінчилась війна, там знову поступово відроджується життя. Багато хто переселяється туди ще до початку літнього сезону і живе там усе літо, аж до пори осінніх негод, як це робить, наприклад, фрау Тредеборн з дочками.

Гольт посміхнувся.

— З другого боку, — негайно ж зауважила фрау Гольт, — якщо ти хочеш уникати товариства, там умови для відлюдного життя найкращі, тому що будиночок розташований осторонь від інших. Ти зможеш уже ранньої весни рибалити, займатися парусним спортом. Оскільки ж Маріанна з її консерватизмом не розуміє наших сучасних, поглядів, ми якийсь час користуватимемося послугами францової економки, а Брігітта зможе вести твоє господарство у Дікзанді.

Гольт вже не посміхався. Його погляд змусив фрау Гольт замовкнути. Він встав, одягнув кожушок, перекинув через плече плащ-палатку. І цей сон розвіявся. Світ розділяла прірва, і ніякі кровні зв’язки не могли перекинути місточка. Той, хто схиляється перед такою матір’ю, схилиться і перед її способом мислення. Повага, благоговіння, дитяча любов… Гольт подумав про батька. Тепер він бачив, що в такі часи поваги варте лиш одне — бажання все змінити, прагнення разом з минулим здолати й самого себе, всі свої помилки й упередження. У святому письмі сказано, що треба поважати батька й матір, але до цього слід було б додати, що батьки й матері повинні заслужити повагу своїх дітей гідним життям.

Нарешті фрау Гольт щось таки второпала. На якусь мить вона втратила усе своє самовладання, обличчя її враз зблякло, зробилося старим і втомленим. Вона глухо, невиразно прошепотіла сама до себе:

— Він такий, як і його батько… — Але тут же здолала свою слабкість. Біль і розчарування відчувались у її посмішці.— Напевно, доведеться нагадати тобі про обов’язок слухняності, оскільки ти забув, що таке синівська любов?

Гольт мовчав. Краще б вона не говорила про синівську любов, адже це спокушає його запитати про материнську любов.

— Так оце така твоя вдячність, — продовжувала фрау Гольт, посміхаючись ще з більшим болем, — за всю мою великодушність і материнську любов…

Мовчанка…

— Турботи… Хвилювання. Невже все це забуте?

Гольт мовчав. Він бачив її наскрізь. Цій жінці він лише одного разу завдав хвилювання — та й то раніше, ніж побачив світ, — вона боялася, щоб він не зіпсував її фігуру. Фрау Гольт не мала жодного уявлення про материнську любов. Вона взагалі не знала, що таке любов. Вона й за батька віддалася лише тому, що шлюб з професором університету здався їй більш ефектним у товаристві, ніж шлюб із фабрикантом. Та й сина зараз хотіла утримати лише тому, що цього вимагало її честолюбство.

Гольт промовив:

— Бажаю успіхів, — і вийшов з кімнати.

В передпокої чекали Франц і Карл Реннбах. Комерційний радник стояв біля судновласника і, жваво жестикулюючи, щось тихо говорив, а той, у короткому кожушку з розстебнутим коміром з хутра видри, розвалився в кріслі і простягнув ноги. Вони, очевидно, чекали, чим закінчиться розмова матері з сином, тому, тільки-но Гольт вийшов, комерційний радник привітно кивнув йому і негайно ж зник за дверима вітальні.

Карл Реннбах, прокректавши: «Проклята ломота!» — підвівся в кріслі і подав Гольтові руку.

— Завдаєш нам клопоту, небоже, — промовив він явно не-вдоволеним тоном. — Що сталося, що це все має означати?

Дядько — лис, і водночас старий, сивий чоловік.

— З тобою, звичайно, я можу бути відвертим, — сказав Гольт. — Усі інші тут самі себе вводять в оману. Перш за все я мушу вибачитись, що тоді втік од тебе в Шварцвальд.

Карл Реннбах промимрив щось незрозуміле.

— Про клопіт — це ти вже марно; я просто хочу повернутися до свого батька. От і все.

— А чому, небоже? — запитав Карл Реннбах.

— Ти пам’ятаєш нашу розмову в Людвіксгафені? — запитай Г ольт.

Судновласник ствердно кивнув головою.

— Ти тоді сказав, що ми уникли волею випадку підвальної нори. Ти це говорив всерйоз?

— Але ж безпере-е-ечно! — підтвердив Карл Реннбах.

— Я хочу виправити те, що сталося випадково.

— А навіщо, небоже? — запитав Карл Реннбах.

— Мені неприємно, що я не можу чітко і ясно тобі цього пояснити, — відповів Гольт, — але я їду звідси хоча б тому, що ви всі мені страшенно набридли.

— Так-так, продовжуй, небоже! — промовив Карл Реннбах.

— Це все, — відказав Гольт, холодно й вороже дивлячись на дядька.

— Роз-у-умію! — сказав Карл Реннбах, розтягуючи слово. Він з виразом жалю на обличчі розвів руками, опустив їх і промовив: — Коли це так, тоді, само собою зро-зу-уміло, ти повинен їхати, мені тепер все ясно… без-пе-е-речно. І він хитнув головою так, що волосся впало йому на вуха, повернувся і повільно попрямував у вітальню.

Гольт якусь мить дивився йому вслід. Карл Реннбах зрозумів його, Карл Реннбах знав мову, якою говорив Гольт, — мову ненависті. Так, ненависті, і Гольт був радий, що навчився їй. Він глибоко зітхнув і поклявся собі зберегти цю ненависть, бо ж доки мертві матроси перекарбовуються на гроші, ера вселюдської любові залишається ще далекою.

Він прийняв рішення, і воно, це він знав напевно, було остаточне. У минулому він часто змушений був говорити: «Все було помилкою». Зараз він знав, що дорога назад для нього відрізана, що коли б він відмовився від свого рішення, то місце його було б на смітнику.

Міською залізницею Гольт поїхав у Вільгельмсбург і розшукав кафе, яке назвала Інгрід Тредеборн. Тут о цій порі ніде було й яблуку впасти. Стоячи біля обертових дверей, він окинув поглядом ряди невеличких мармурових столиків. Важко сказати, чи прийшов він сюди лише з чемності, чи йому хотілось зустрітися з Інгрід.

Коли ж Гольт побачив її, то страшенно зрадів. Дівчина сиділа за столиком у білому пуловері, золотаво-каштанове волосся, як і минулої ночі, вільно спадало їй на плечі. Вона весь час в чеканні повертала голову. Інгрід чекала Гольта. Власне, й вона була чужа тут, в цьому світі.

Нарешті й Інгрід побачила його. Вона була схвильована. А коли під кожушком помітила зношену військову уніформу, вся кров повільно відхлинула з її обличчя. Вона схопила його за руку.

— Ти справді їдеш?

— Тут є грог. Хочеш?

Вона кивнула. Гольт гукнув офіціантку.

— Так, їду, — сказав він. — Але звідки ти про це знаєш?

Вона розповіла. Поки Гольт спав, комерційний радник з обома жінками ніби випадково заїхав до Тредеборнів. Невеличка сварка з отим дурнем Геннінгом, про яку зайшла незабаром мова, справді нічого не означала — запевнили комерційного радника дівчата. Інгрід, як того хотів дядько Франц, непомітно для інших відійшла з ним в сторону. І він вельми тактовно дав їй зрозуміти, що знає про їхнє інтимне «ти», й попросив «любу фрейлейн абсолютно по секрету» вплинути на Гольта й вибити йому з голови, «з гарячої голови, у віці бурі й натиску», будь-які плани на від’їзд і таке інше.

З наївною щирістю Інгрід Тредеборн розповіла Гольтові все, що аж ніяк не було призначене для його вух. Ця наївність переконала Гольта в тому, що Інгрід таки чудова дівчина.

— Ти хочеш повернутись у російську зону? Твій дядько вважає, що це було б твоєю загибеллю.

Офіціантка принесла грог. Гольт механічно посунув їй по столу кредитку.

— А навіщо я тобі був потрібний? — запитав він.

— А-а-а, — зітхнула вона, — тільки отак поговорити з тобою… — Інгрід тримала обома руками гарячу склянку з грогом. — Розумієш, — зашарілася вона, і це також сподобалось Гольтові,— мені лиш кортіло дізнатись, чого хотіла від тебе Гітта? — А що він мовчав, то дівчина, не підводячи очей, продовжувала: — Вона знову була така люта. Але Гітта просто заздрить, що всі віддають перевагу мені. Я думала… Не знаю, що вона тобі говорила… Якщо на щось натякала або… щоб ти не думав… Я хочу сказати, що коли вона говорила якісь дурниці…— Інгрід крадькома глипнула на Гольта й замовкла, помітивши, що він посміхається.

— Заздрить… — повторив він, — так, безперечно… — Він засміявся. Але, глянувши на обличчя Інгрід, став знову серйозний. — Дивись тільки, щоб Гітта не кожному зустрічному розповідала цю історію! Для декого це була б непогана знахідка. А що ж до мене, то Гітта не на того натрапила. Для мене це нічого не означає. Я знаю, що діялося в таборах для евакуйованих та з дівчатами, які відбували трудову повинність.

Інгрід недовірливо й розгублено дивилась на нього.

— Що… що ти хочеш сказати?

— Забудь про це, — промовив він. — Адже то були божевільні часи. І ми всі були в нестямі. Я можу собі уявити, як ті негідники переконували тебе, що негри або монголи зжеруть усіх вас живцем, правда ж? Тож забудь про це і ніколи не згадуй.

Вона великим зусиллям подолала своє збентеження.

— Отже, ти повинна була мене затримати? — запитав він.

— Так, — відповіла дівчина. — І я ніяк не можу повірити, що ти справді хочеш поїхати звідси.

— А ти повір! — відказав Гольт лагідно. Інгрід Тредеборн подобалась йому. Вона симпатизувала йому. В очах у неї страх, може, вона любить його. — З тобою мій від’їзд нітрохи не пов’язаний, Інгрід. Я їду тому, що у мене немає іншого вибору,

— Але ти не маєш права їхати звідси! — вигукнула вона. — Гітта подумає, що все це сталося через ту історію, яку вона розповіла тобі про мене!

Гольт засміявся. Це був сміх, від якого полегшало на душі.

— Нічого не вдієш. — Якщо Гітта так подумає, я нічим не зможу тобі зарадити, — сказав він, вдягаючи кожушок. — Ну, будь щаслива!

В душі він сміявся. І, йдучи до вокзалу, подумав, як це добре — прощатись сміючись.

1

Гольт сидів у переповненому ресторані вокзалу за склянкою якогось гарячого напою. Був полудень. Поспішати не треба було. Година пішки або десять хвилин трамваєм — і він у Менкеберзі, на заводі, у батька, в Гундель. Повернення було обмірковане як слід. Хіба він повертається не іншим, хіба він тепер схожий на себе, що тоді потай втік звідси? Про зустріч з батьком він думав спокійно. А от Гундель… Він розрахувався і вийшов. Рушив центром міста.

Варто йому було згадати про Гундель, як він зовсім втрачав спокій і всю свою розсудливість. Йому починало здаватись, що після отієї гамбургської інтермедії, після втечі в глухий закуток, між Гундель і ним минуле стало неподоланним муром.

В перші дні березня тут також випав сніг. Вулицями гуляв крижаний вітер. Як він з’явиться на очі Гундель?

Гольт неуважно прочитав афішу, що висіла на одному з під’їздів: «Виставка. Живопис і скульптура, 1900–1933…»

Він піднявся на кілька сходинок вгору; хотілось ще на якусь годину відтягти повернення додому, тому він зненацька купив вхідний квиток і, поглянувши на стрілку, увійшов у виставочний зал. Там він як укопаний зупинився перед бронзовою статуєю в натуральну величину: на фоні світлих стін на колінах стояла дівчина.

Гольт був вражений. Заглиблений в думки, стояв він і розглядав статую, аж поки до його слуху не долинув виразний монотонний голос. Якийсь чоловік середнього віку, з хвилястим волоссям і надто блідим обличчям, оточений відвідувачами, вів екскурсію.

— Ця ось дівчина на колінах, шановні дами і панове, штовхає вас у саму гущу основного конфлікту, який позначився на творчості майже всіх виставлених тут майстрів. Уявімо собі усю попередню історію мистецтва, згадаймо сенсуалізм, верізм і сентиментальний натуралізм, неоренесанс, імпресіонізм, пленерізм і. неоімпресіонізм, усі оті найскладніші окружні й хибні шляхи, що вели до нового реального втілення…

Гольт був приголомшений. Він не зрозумів жодного слова, але і далі слухав екскурсовода, пригнічений своїм неуцтвом і заспокоєний його благозвучним голосом. А коли блідий чоловік з ледве стримуваним ентузіазмом вигукнув: «Кольбе[69] і Ма-йоль[70]!» — усі відвідувачі заціпеніли, і Гольт теж завмер. Присутні не зводили очей з губ блідого чоловіка.

— Хто не оглядається на довгу шерегу предків, яка завершується аж по-мікеланджелівськи величною постаттю Родена[71]? Хто не роздумує над одвічним зіткненням між нестримними силами фізичної тілесності і втіленням їх у мистецтві? Отож! — вигукнув блідолиций, піднімаючи вгору руки. — Усе це — і відкриття пластичного в ім’я пластичного, і зрада гуманності заради чистої форми, яка є об’єднанням усіх елементів, їх сплетенням і переплетенням в поєднанні з грою контурів, образів і динаміки, причому динаміки, заснованої на елементарному принципі фор-моутворюючої напруженості… і ось ця дівчина, що покірливо молиться, цей найніжніший контур, це втілення самозречення і упокорення, одним словом, ця дівчина, що молиться душею, — це і є Кольбе!

Відвідувачі з полегшенням зітхнули. Всі погляди повернулись у напрямку простягнутої руки блідого чоловіка, котрий величним жестом показував на укляклу дівчину.

Гольт розстебнув кожушок. Він розчаровано подивився на бронзову фігуру дівчини. Однак на нього знову полився потік слів блідого чоловіка і захльоснув його:

— Не лякаймось болісного порівняння з Лембруком[72], з художником, що, визволившись з-під впливу Майоля, прогресуючи й зріючи, хоч і не без мук, довів свої твори до рівня найвищих вимог і, несподівано піднявшись вище будь-яких вимог, піднісся над усім егоїстичним до абсолютного…

Гольт боязко і водночас обурено оглянув присутніх. Всі чоловіки, жінки і дівчата захоплено, хоч і нічого не розуміючи, ніби загіпнотизовані, дивились на збуджене обличчя оратора. Раптом у кутку залу, трохи осторонь, Гольт помітив якогось чоловіка років тридцяти, який, узявшись руками в боки, прислухався до словесної зливи, що лилася з уст екскурсовода, і ледве стримував сміх.

Гольт полегшено зітхнув. Він одійшов від групи й наблизився до самотнього відвідувача, допитливо й з цікавістю придивляючись до нього. Незнайомець був одного з Гольтом зросту, він тримав на руці чорне пальто. На ньому була сіра куртка з волохатого твіду, коричневі вельветові штани, вип’яті на колінах, і жовтий вовняний шарф на шиї. Його кругле рум’яне обличчя заросло рідкою щетиною; над незвично високим чолом стирчало жорстке, біляве, коротко підстрижене волосся, а на носі, щедро всіяному ластовинням, були світлі рогові окуляри з опуклими скельцями. На перший погляд це обличчя здалося звичайним і непоказним, та коли Гольт придивився до нього, воно зачарувало його якимось особливим виразом незалежності і натхнення. Це обличчя швидко змінювалося: навколо тонких губ то заграє посмішка, то враз з’явиться рисочка скептицизму, суворості, а тоді знов гумору. Коли це обличчя було серйозне й непорушне, зблизька воно здавалось похмурим і непроникливим, — таке враження створювалось завдяки надто опуклим скельцям окулярів, крізь які, наче крізь лупу, видно було водянисто-голубі очі.

Гольт, недовго роздумуючи, заговорив до незнайомця, і рот того розтягся у веселій посмішці. Кивнувши в бік блідого чоловіка, Гольт прошепотів:

— Мені прикро, але я нічого не розумію.

— Пусте. Я теж майже не розумію, — пошепки відповів незнайомець.

Екскурсійна група разом з екскурсоводом перейшла до сусіднього залу.

— Свого роду умовний рефлекс, — сказав незнайомець. — Дивиться чоловік на скульптуру — і весь запас його слів виливається автоматично.

— Я був приголомшений, — зауважив Гольт, — відчуваючи себе неуком.

— Щоб зрозуміти жаргон, теж потрібні навички, — відказав незнайомець. В куточках його вуст знову заграла весела посмішка.

Гольт якусь мить з недовірою дивився на нього. Дехто вже не раз збивав його з пантелику своєю самовпевненістю. Але незнайомець жартома штовхнув його ліктем у бік і сказав:

— Не вірите? Гаразд, ходімо, я зараз вам це продемонструю!

Вони попростували через анфіладу залів у одне з найвідда-леніших безлюдних приміщень. На стінах висіли картини — незліченна кількість полотен з хаотичним багатством барв. І серед цієї барвистості подекуди виднілось щось схоже на геометричну фігуру.

— Ну от, прошу! — сказав незнайомець. — Файнінгер[73], Мольцан[74], Кандинський [75] — всі вони тут разом! — Він поправив окуляри і серйозно почав: — Якщо майстрів перехідного періоду порівняти з реалістами, то все, що ви тут бачите, дами й панове, буде по той бік великих звершень, по той бік великих зусиль. Тут подолана безсумнівність світу. Примітивне й сліпе копіювання природи береться під сумнів, так само, як і сама людина. Мистецтво — це барва, лінія, що, спалахуючи в душі художника, згорають, розкладаються і занепадають. Геть норми! Не роз-ра-хунок, а роз-чулення. Збуджує і хвилює саме глибина деформації. Але навіть у футуристичному розкладі форми знов-таки оживає неоімпресіоністичне координування кольорових цяток. Скульптура тим часом відступає назад, від твору мистецтва до мистецького виробу. Так, у Беллінга людина уособлена в гвинтику, у Арпа або Ліпшіца нагромадженням унітазів і інших механізмів, рівномірно розміщених у просторі, змальовується буденність переживань.

— Чудово! — вигукнув Гольт. — Невже це справді тільки пусте базікання?

Обличчя незнайомця стало серйозним і похмурим. Вигляд у нього був заклопотаний.

— На жаль, ні. Бо тоді справа була б цілком зрозуміла. Це властивість буржуазної науки.

Він мерзлякувато зіщулився, зав’язав тугіше шарф і накинув на плечі пальто.

— Буржуазної науки, — повторив збентежено Гольт. — Але ж мені це ні про що не говорить.

Незнайомець пильно подивився на нього крізь опуклі скельця окулярів.

— Адже мистецтво — це ідеологія, — обережно промовив він. — А тому і мистецтвознавство часом стає політикою.

— З політикою дайте мені спокій! — вигукнув Гольт, він був сповнений рішучості триматись якомога далі від будь-якої науки, так чи інакше пов’язаної з політикою.

— Ходімо краще на годинку до мене, — безцеремонно запропонував незнайомець. — Я мешкаю неподалік звідси і почастую вас кавою!

Йдучи попереду, він несподівано зупинився і, піднісши вгору вказівний палець, сказав:

— Справжнім «мокко». Вам це, мабуть, здається неймовірним?

Незнайомець займав одну кімнатку у старезному, напівзруйнованому під час бомбардувань великому будинку в центрі міста. В кімнаті у нього був страшний розгардіяш. На поличці торшера, на двох старих кріслах і на ліжку були розкидані папір, рукописи, зошити, картки, журнали. Кімната була уся геть завалена книжками. Купи книжок лежали на килимі, високі стоси їх піднімалися в кутках, безліч книжок стояло на стелажах. Стелажі з неструганих дощок, покладених на цеглини, здавались вельми хисткими. Два вікна, завішені плюшевими гардинами і пожовклими шторами, були аж до верхньої шибки забиті картоном і пропускали в кімнату дуже мало світла.

Незнайомець у напівтемряві наосліп пробрався до торшера, причому по дорозі перечепився через телефон, що стояв десь на підлозі, ввімкнув світло і гарячково заходився прибирати з крісел папери.

— Пальто краще не знімайте, — сказав він, — я ще не топив, а коли й затоплю, то вище дванадцяти градусів температура все одно не підніметься.

Гольт сів. Він пішов услід за незнайомцем, не роздумуючи. Хіба не однаково, де перебути час, поки що йому не жаль було змарнувати якусь годину. І тут, в затишному світлі торшера, прислухаючись, як потріскували поліна у кахельній грубі, серед завалу книжок, він відчув себе в безпеці, по-домашньому, як уже давно не відчував.

— Мене звуть Вернер Гольт, — сказав він і з нальотом сумного гумору додав: — Ви бачите перед собою людину, яка, в певному розумінні, знаходиться на шляху до Каносси.

— До Каносси? Як це розуміти? — перепитав незнайомець. Він поставив на електроплитку, що стояла на оббитій жерстю підлозі біля грубки, каструлю з водою, потім переступив через стос книжок до другого крісла і відрекомендувався так:

— Я — Цернік. Секретар культурбунду при місцевому комісаріаті, тимчасово, поки не знайдуть кращого. — Він сів. — Вернер Гольт… Гольт? — перепитав він. — А ви, бува, не родич дарвініста Гольта, отого, що читає гігієну в тутешньому університеті?

— Це мій батько, — сказав Гольт.

Цернік вельми задоволено кивнув.

— А чи не міг би він трохи попрацювати для культурбунду? — запитав він. — Мені хочеться організувати цикл лекцій. Замовте за мене словечко.

— У нього замало вільного часу, — відказав Гольт. — Та й не дуже я вірю, щоб він захотів узяти участь у будь-якому політичному заході.

Цернік довго й старанно порався біля плитки і нарешті поставив на поличку торшера дві чашки чорної як смола і дуже запашної кави.

Гольт відсьорбнув. Гарячий напій був міцний і гіркий, наче жовч.

— Де ви дістаєте таку каву? — запитав він.

Цернік, тримаючи чашку біля губів і попиваючи каву, розповів, що в Швейцарії у нього була стара тітка, яка великодушно присилала йому каву і книги, але, на жаль, місяців три тому померла, так що він, мовляв, просто не знає, як буде вирішена проблема з кавою в майбутньому.

— Я справді не знаю, що я робитиму без кави! — сумовито сказав він. Охопивши закоцюблими пальцями гарячу чашку, Цернік раптом без ніякого переходу запитав: — Між іншим, що ви мали на увазі, коли згадали Каноссу?

— Це довга історія, — відповів ухильно Гольт.

— Викладайте спокійно! — сказав Цернік. Від кави він явно пожвавішав.

Гольт вагався.

— Але ж я про вас нічого не знаю, — нарешті промовив він. — Я ж зовсім вас не знаю.

— В такому разі познайомлю вас із своєю анкетою, — заявив Цернік, і його рот розтягнувся аж до вух від задоволення.

В 1934 році він емігрував і тільки в жовтні минулого року повернувся знову до Німеччини. Його батько, гірник, загинув тридцять років тому під час катастрофи на шахті в Рурській області, мати померла невдовзі після першої світової війни від сухот. Цернікові тоді було сім років. Хлопця забрав до себе один учитель, соціал-демократ. Він усиновив його і віддав до гімназії. Незадовго до випускних екзаменів його виключили з гімназії за належність до Комуністичної спілки молоді. Після захоплення влади фашистами він рік одсидів у концтаборі; як тяжкохворий, був звільнений і емігрував у Швейцарію, де йому дала притулок згадана вже тітка, сестра його названого батька. В Лозанні він вивчав історію, германістику і філософію, незадовго по початку війни переїхав у Бордо, а звідти на грузовому пароплаві дістався у Радянський Союз. У Москві слухав лекції з математики і природознавчих наук. Протягом останніх двох років війни керував у різних таборах курсами для німецьких військовополонених і нарешті повернувся знов до Німеччини.

— Моя мета, — на закінчення сказав він, — стати викладачем вузу, а тому я маю намір дістати вчений ступінь у тутешньому університеті. От ви вже й знаєте, що я за птиця.

— Дякую, — сказав Гольт. — Історія мого життя, навпаки, має більш внутрішній характер. Хто зна, чи вас взагалі зацікавить уся ота суміш мізерних пригод, з яких складається моє життя.

— Коли б вони мене не цікавили, я вас не частував би кавою, — заперечив Цернік.

Гольт почав розповідати, спочатку стримано, а потім усе відвертіше. Він розповів, як повернувся додому і як не знайшов спільної мови з батьком та як накивав п’ятами, як його понесло з Гамбурга в глухий закуток, а потім знову у Гамбург і як дійшло там до розриву з його ріднею. Він сказав, що ніде не знаходить спокою, що, мовляв, і досі почуває себе відщепенцем, декласованим елементом, людиною, кинутою поміж двох жорен. Однак тепер він буцімто вірить, що знайшов свій шлях. Він хоче розсудливо і холоднокровно, без облудних ілюзій та віри в якісь ідеали, своїми власними силами завоювати собі місце в житті.

Гольт розповів також про час, проведений у глушині. Сказав, що зараз понад усе хоче вчитись, набувати знань, щоб зазирнути в саме нутро світу, одержати відповідь на численні запитання, щоб нарешті знайти Архімедову точку опори, завдяки якій можна перевернути світ. Закінчив він все ж трохи сумовито:

— Звичайно, при умові, що батько знов прийме мене до себе і що мені можна буде знову відвідувати школу.

Цернік з годину уважно слухав Гольта, ні разу не перебивши.

— Про школу я поговорю з Еберсбахом, — сказав він. — Еберсбаха я дуже добре знаю. А ви спробуйте налагодити свої стосунки з батьком. Втім, спершу я мушу переварити все, що ви розповіли. З людьми вашого типу я зустрічався по таборах для військовополонених, і мені буде приємно взяти над вами, так би мовити, ідеологічне шефство. Якщо ви, звичайно, не матимете нічого проти.

— Лише з політикою дайте мені спокій, — сказав Гольт.

— Ну звичайно! — вигукнув Цернік і глумливо посміхнувся до Гольта. — Ми розмовлятимемо як справжні естети!

Гольт знову трохи недовірливо зиркнув на нього.

— А зараз рушайте до свого батька, — сказав на закінчення Цернік. — Коли що не так, подзвоніть мені. Якщо ж усе буде гаразд, я при нагоді сам завітаю до вас.

2

Професор Гольт, Мюллер, Шнайдерайт і доктор Бернгард стояли біля радіоприймача в канцелярії заводу і чекали повідомлення про погоду. Мюллер сидів у кріслі, біля нього стояла його нова співробітниця — Юдіт Арнольд. Це була молода жінка, яка ось уже кілька тижнів не відходила од нього: він знайомив її з виробничою, організаційною і науково-дослідницькою ділянками роботи заводу. Їй було двадцять два роки, вона була середня на зріст, завжди носила синій комбінезон і поверх нього — шкіряну куртку, підбиту хутром. Пошита на огрядного чоловіка, ця куртка здавалася заважкою як на її тоненьку фігурку. Її волосся було сховане під барвистою хустиною. Голубі очі, втомлені і змучені, все ж уважно дивились на радіоприймач.

Голос диктора повідомив прогноз погоди і сповістив про нове лихо. Мюллер сидів, потонувши в кріслі, і з заплющеними очима слухав: «…зниження температури до мінус 18–20 градусів». Він розплющив очі. Отже, кінця морозам поки що не видно.

— Отепер буде весело! — зауважив доктор Бернгард. Він стояв у кудлатій хутряній шапці з чорними вухами і тримався за ручку дверей. — Це кінець, — незадоволено сказав він до Мюллера, — голод, російська окупація, ці сибірські морози — одне за одним! До того ж іще й страшні епідемії! І я питаю сам у себе: чому ми боремося з тифом, навіщо ми, власне, виробляємо оці ідіотські медикаменти? Панове, ми тільки затягуємо агонію нашої Німеччини.

Він вийшов з кімнати.

Мюллер встав і почав застібати куртку.

— Найближчі дні мене тут не буде, — сказав йому Шнайдерайт. — Завтра я їду на установчу конференцію!

Мюллер байдуже хитнув головою, і Шнайдерайт вийшов. Професор Гольт здавався пригніченим. Від турбот зморшки на його обличчі поглибшали.

— Доручіть цю справу мені,— сказав Мюллер. — Врешті мені таки вдавалось одержувати вугілля. В найгіршому випадку буду змушений потривожити комендатуру.

Професор Гольт безсило розвів руками і знов опустив їх.

— Доведеться припинити виробництво навіть сульфонамід-них препаратів і протитифозної вакцини.

— Припинити виробництво? — перепитав Мюллер. — Але ж, професоре, що з вами діється?

— Навіщо все це? — сказав професор. — Зима надто затяглася.

Мюллер підняв комір куртки, біля дверей він ще раз зупинився і сказав:

— Ви не виспались, професоре, у цьому вся річ! — Біля його очей утворилось безліч зморщок. — Якось один професор сказав мені: «Ви просто не уявляєте собі, як міняється в людини настрій, коли вона не виспиться».

Професор Гольт повернув голову в бік Мюллера, і обличчя його полагіднішало. Він раптом засміявся.

— Так, це дійсно мої слова, і зараз їх можна застосувати по відношенню до мене. Гаразд, доведеться якось працювати! Але привезіть вугілля, інакше, скільки не спи, не допоможе.

Шнайдерайт піднявся по сходах адміністративного будинку заводу — він шукав Гундель. В кімнаті її не було. Можливо, вона знову пішла до Бльома вчитися, як користуватись лічильною лінійкою, яку подарував їй доктор Гаген у день народження.

Шнайдерайт побіг через засніжений заводський двір у напрямку бараків. Коли він увійшов до кімнати Бльома, інженер, розмахуючи олівцем, вигукував:

— Чому, питаю я вас, грецькі математики так і не змогли звільнитись від пут елеатської школи? А тому, що вони вважали, ніби стоять вище будь-яких практичних завдань і…

В цю мить він помітив Шнайдерайта.

— Ти забула, — звернувся Шнайдерайт до Гундель, — що сьогодні ввечері ми збирались обміняти книжки?

Вона почала одягати пальто, а Шнайдерайт тим часом узяв з письмового столу Бльома один з папірців і заглибився в числа й формули.

— Що це? — запитав він.

— Крутіння циліндричного стержня, — охоче відповів Бльом. — Ейнштейнівська функція зета як рішення одного з часткових диференціальних рівнянь. Я з великими труднощами знайшов її числовий вираз!

Шнайдерайт замислився.

— Скільки треба людині вчитися, щоб вона могла розв’язати таку задачу?

— Оце так питання! — вигукнув Бльом. — Навіть дуже талановитій людині, що мала б достатню підготовку й тільки цим і займалась, потрібно було б кілька років…

Гундель здивовано глянула на Шнайдерайта. Шнайдерайт поклав на місце аркуш і сказав:

— Я запитав просто так… з цікавості… — І він простягнув Бльому руку.

Але інженер непорушно сидів за письмовим столом.

— Прошу вас… Не беріть цього близько до серця, — промовив він і кивнув Шнайдерайтові.— Ми мусимо з усім примиритися, не треба злості, розумієте? Всі ми — ви так само, як і я.

— Примиритися? — перепитав Шнайдерайт. — З чим?

— Із світом, — відказав Бльом, — з цими клятими порядками, що не дуже жалують простих людей. Тому що той… як його?.. двогорбий верблюд швидше пройде крізь вушко голки, аніж бідняк крізь двері університету! Ми мусимо примиритися з тим, що багатство більше шанується, ніж покликання, і що людський світ влаштований надто недосконало, можна сказати, навіть погано!

— Завжди таким він не залишиться! — запально і впевнено заперечив Шнайдерайт.

Бльом посміхнувся.

— Ви ще молодий. Я теж колись дивився на світ оптимістично!

Шнайдерайт без вагання відказав:

— Але ж ідеться до того, щоб його змінити!

Бльом, наче погоджуючись, лише мовчки потис йому руку.

Гундель і Шнайдерайт брели по снігу.

— Хотів би ти мати таку професію, як у Бльома?

— Я? — вигукнув Шнайдерайт. — Звідки ти взяла? — А ще через кілька кроків додав: — Шкода лише, що у моїй професії немає машин. Бетономішалка — і все.

Гольт ішов коридором горішнього поверху. Він знав, що тепер усе залежить від його поведінки. В першій кімнаті було темно й порожньо. Затамувавши подих, він прислухався, чи немає кого в кімнаті у Гундель. Потім він постукав у лабораторію до батька, зачекав на «прошу!» і рішуче переступив поріг.

Професор Гольт сидів за мікроскопом. Він повернувся до дверей, протер очі і впізнав сина.

— Добрий вечір! — промовив Гольт і замовк.

Професор устав. Підсунув синові стілець. Гольт сів і розстебнув кожушок. Він бачив, що батько вражений. Це повернуло йому впевненість, і він заговорив:

— Я був у матері в Гамбурзі і якийсь час у однієї знайомої в Шварцвальді. Але ніде не зміг знайти твердої опори. Залишатись у матері просто не міг. З Реннбахами я більше не маю нічого спільного. Протягом останніх тижнів я все зрозумів. Прошу тебе повірити, що сьогодні я зовсім не той, яким був торік.

Професор похитав головою.

— Я прошу тебе пробачити мені,— казав Гольт. — Прийми мене знов до себе! Я хочу знову ходити в школу. Я виконуватиму усі твої розпорядження, якщо тільки ти даси мені можливість працювати і вчитись. — І він додав: — Дай мені цю можливість, батьку!

Професор Гольт довго дивився на сина. Потім простягнув йому руку.

В сутінках Гольт перетнув заводський двір. За письмовим столом у кімнаті Мюллера сиділа фрау Арнольд. Гольт її не знав і, лише мимохідь глянувши на неї, сказав:

— Мені потрібен Мюллер.

— Навпроти! — відказала вона, не підводячи очей від паперів.

Мюллер розмовляв по телефону. На його обличчі не можна було помітити й тіні здивування.

— Я вже цілу годину чекаю Борну! — кричав він у трубку. — Чому досі не з’єднаєте? — Не відриваючи погляду від Гольта, він напружено вслухався. — Гаразд! Давайте «термінову»! — Він поклав трубку і, не знімаючи з неї руки, сказав: — Я вас слухаю.

Під поглядом Мюллера Гольт відчув, як зникає уся його впевненість.

— Я повернувся… — сказав він і замовк.

— Це я бачу, — відрубав Мюллер. — І що вам од мене треба?

Гольт набрався духу.

— Я хотів вам сказати, що я все усвідомив… — І він знову замовк. Його слова здавались йому заяложеними й банальними і звучали надто жалюгідно.

— Значить, ви все усвідомили? — повторив Мюллер. — Це добре, коли людина береться за розум. Але тепер вам на слово вже ніхто не повірить. — Він знову підніс трубку до вуха і набрав номер. — Подивимось, Вернер Гольт, що ви покажете нам не на словах! — І він недбало хитнув головою.

Гольту недвозначно дали зрозуміти, що аудієнція закінчена. Надворі він на якусь мить зупинився і крізь вигорілий каркас якогось великого цеху задивився в небо. Високо над ним в морозному повітрі холодно мерехтіли зорі. Гольт, звичайно, і не сподівався, що такого чоловіка, як Мюллер, можна буде схилити на свій бік словами. Мюллер хотів переконатися в тому, що він став інший на ділі, і Гольт був сповнений рішучості йому це довести. Слова — полова, йшлося про діла. Гольт уперше в житті повірив у свої сили.

Гольт повільно піднімався по сходах. За мить він знову побачить Гундель. Він вирішив з минулим покінчити, отже треба перепросити і Шнайдерайта.

Цей крок дався йому нелегко. Біля дверей Гундель він нерішуче зупинився. З кімнати доносився бас Шнайдерайта, приглушений, монотонний, наче він уголос читав. Від того, що зустрітися з Гундель Гольт мав у присутності Шнайдерайта, в душі у нього заворушилась стара злість. Але він не піддався цьому почуттю. Зараз він перепросить Шнайдерайта. Хай це приниження, але ж він, зрештою, сам у цьому винен. Шкода тільки, що Гундель буде свідком… Ну й добре. Для Гольта це ще не кінець, а навпаки — тільки початок. Нехай у цьому першому раунді Шнайдерайт вийде переможцем. Життя йде вперед, і Гольт іще покаже, на що він здатний.

Він постукав і ввійшов.

— Ні…— розгублено зойкнула Гундель, що сиділа за столом. Вона пополотніла. — Ні! — вигукнула вона і, притиснувши руки до грудей, зачудовано дивилась на Гольта, ніби не вірячи своїм очам.

— Добрий вечір! — промовив Гольт.

Перед Шнайдерайтом лежала книжка, яку він щойно читав уголос. Він різким рухом відсунув книжку вбік і встав — високий, дужий, широкоплечий.

Гольт спокійно пройшов повз нього, зняв кожушок, кинув його на ліжко і простягнув руку Гундель.

Вона взяла його руку, але навіть не ворухнулась, наче була паралізована від несподіваної зустрічі.

— Я вернувся до тебе, — сказав Гольт. — Мені треба багато дечого тобі сказати. Але ми поговоримо іншим разом, коли будемо самі. Можливо, завтра.

Після цього він обернувся до Шнайдерайта:

— Є в моєму житті момент, про який мені прикро згадувати, — промовив він. — Пам’ятаєте випадок у спекулянтському барі?

Шнайдерайт мовчав, впершись кулаками в боки.

— Я вас образив, — продовжував Гольт. — Не хочу вам брехати. В душі моїй тоді взяло гору щось гидке. — Він задумливо подивився на Гундель. — Пам’ятаєш, Гундель, колись ти мені сказала: «Щось від цього є і в тобі».

Вона ствердно хитнула головою. Гольт знову звернувся до Шнайдерайта:

— Вона мала на увазі: «Щось від фашизму». Наскільки мала рацію Гундель, це я зрозумів швидко, але повністю усвідомлю все лише в майбутньому.

Шнайдерайт стояв як укопаний і мовчав.

— Я вас обізвав каторжником, — вів далі Гольт. — Щиро шкодую про це. І взагалі я образив вас, аж ніяк того не бажаючи. Адже мені задовго до цього стало ясно, що такі, як ви, борються за справедливе діло, а я — за несправедливе. В душі я завжди заздрив вам, заздрив тому, що ви мали честь сидіти в тюрмі як ворог Гітлера. — Він кивнув Шнайдерайтові.— Я говорю про речі, у яких сам глибоко переконаний. — Гольт узяв свій кожушок. — Відтепер ми бачитимемося частіше з вами. Нам слід було б спробувати дійти до згоди.

Біля дверей він озирнувся і спіймав на собі погляд Гундель, погляд людини, у котрої наче камінь упав з серця.

Шнайдерайт стояв непорушний, аж поки за Гольтом не зачинилися двері. Потім він великими кроками заходив по кімнаті.

— Здорово змінився цей Гольт! Став самовпевнений… А може, це тільки зарозумілість, пиха?

У Гундель був стурбований вираз обличчя.

— Але ж він говорив щиро, Горст!

На чолі Шнайдерайта враз з’явилися зморшки. Він провів вказівним пальцем між коміром і шиєю, так наче сорочка раптом стала йому затісна.

— Ну, гаразд! — Він сів, підсунув до себе розкриту книжку і підпер голову руками. — Отже, ми зупинились на найманій праці… «Середня вартість найманої праці — це мінімум заробітної плати, тобто сума вартості продуктів харчування, що необхідні…» — Він зиркнув на Гундель і продовжував читати, але через хвилину знову підвів погляд. — Ти ж зовсім не слухаєш! Якщо ти не зосередишся, то нічого не зрозумієш! — Він одсунув убік книжку і подався вперед, поклавши на стіл свої жилаві, нервові руки. — Ти рада, що він знову тут. Признайся! Ти просто не тямиш себе від радості!

Обличчя Гундель стало ще серйознішим. Вона обома руками пригладила волосся.

— Так, я рада! — відповіла вона.

Шнайдерайт устав.

— Завтра ти їдеш на конференцію, — сказала Гундель, — де говоритимеш про те, що молодіжні комітети повинні об’єднатись, щоб молодь мала змогу ще активніше допомагати в подоланні розрухи. Правда ж?

— Скажи прямо: ти хочеш залучити до нашої роботи Гольта! — вигукнув Шнайдерайт. Він уперся обома руками в стіл. — Що тебе зв’язує з цим Гольтом? Чому ти так зраділа?

— Я зраділа за нього, — відказала вона, бо не хочу, щоб він загинув. Не хочу цього й задля самої себе. Невже краще буде, коли я червонітиму від сорому, згадуючи людину, про яку колись мріяла вві сні й наяву?

Шнайдерайт випростався.

— Так, мріяла! — повторила Гундель. її голос звучав глухо і схвильовано. — Ти тільки подумай: мені тоді було п’ятнадцять років. Я відчувала страх, завжди тільки страх. Ночами я плакала від того, що живу. І все в мені захололо від ненависті до людей, які мали мене за якусь нікчему. І тут з’явився Вернер. Завдяки йому я знайшла притулок у Гомулок. Гольт допоміг мені відчути себе людиною. Я розповіла йому все про себе. Вперше після смерті матері я відчула, що хтось турбується про мене. В моїх вухах іще й досі бринять його слова: «Аби лише з тобою нічого не сталося…» Мені хотілося жити лише задля нього, і коли він шепотів мені на вухо: «Ти мені подобаєшся, ти наче фея», — я зовсім втрачала волю, але він сам оберігав мене від себе.

Шнайдерайт, дивлячись кудись повз неї, кивнув.

— Це був сон, — продовжувала Гундель. — Але нині все по-іншому. Мені минуло сімнадцять, я починаю жити по-справжньому. Я день у день бачу й чую щось нове, і в мене голова йде обертом. Доктор Гаген читає мені лекції, а Бльом постійно засипає всякою всячиною, адже він так багато знає. Професор взагалі все знає, крім політекономії. Ти також читав більше за мене і тепер уже вивчаєш «Селянську війну в Німеччині», тоді як я і досі сиджу над «Юним марксистом». Я ще тільки мушу знайти своє місце в житті.

Гундель підійшла до Шнайдерайта. Поклавши руки йому на груди, вона підвела голову і сказала:

— Будь ласка, май терпіння!

Шнайдерайт міцно пригорнув її до себе.

— Ти маєш рацію! — сказав він. — Я згоден, ми разом будемо піклуватись про Гольта!

— Будь щирий! — сказала, посміхаючись, Гундель. — Тобі зовсім байдуже, як я ставлюсь до Вернера. Тебе цікавить зовсім інше! Насправді ти хочеш дізнатися, як я ставлюсь до тебе! —

Посмішка зникла з її обличчя. — Ти хочеш знати про мої почуття. Але про них я тобі не можу сказати. Я ще надто мало себе знаю, спершу мені слід розібратись у самій собі.

Шнайдерайт мовчки погладив її по голові.

— Ти мусиш терплячіше ставитися до людей, — мовила Гундель. — Не до одної лише мене. До всіх!

Наступного дня Гольт поснідав дуже рано. Фрау Томас стояла біля нього в кімнаті, поки він їв, і розповідала про спекулянтів та про різні злочини, які сталися у відсутність Гольта. Сніданок складався з підсолодженої сахарином бурди і шматка хліба. Він іще вчора ввечері подзвонив Церніку, і той поговорив по телефону з Еберсбахом.

— Директор вар’єте, — оповідала фрау Томас, — ви його знаєте? Що? Ви не знаєте директора вар’єте? Таж його кожен знає! Отже, він виявився справжнім авантюристом, а ота маленькая жінка в шубі, що завжди ходила з пуделем, як з’ясувалося, зовсім не його дружина! Його справжня жінка, кажуть, стара й непоказна. І от вона приїздить сюди і дає тій, іншій, прямо на вулиці ляпаса, а пудель взяв і укусив її за ногу.

Гольт покладав великі надії на допомогу Бльома, інакше йому ніколи не наздогнати пропущеного з математики.

— Отак усе й виявилось, — сказала фрау Томас.

По хімії можна було звернутись до доктора Гагена. Най-вужчим місцем і надалі залишались іноземні мови.

— А аптекар Пульвер, — продовжувала фрау Томас. — Його ви знаєте? З ним також сталася неприємність.

Гольт пішов до школи. У приймальні Еберсбаха секретарка старанно цокотіла на машинці.

— Оберштудіендиректор перевантажений роботою, — заявила вона мученицьким голосом. Але потім усе-таки пропустила Г ольта.

Старий Еберсбах, з кривою люлькою в зубах, мерзлякувато зіщулившись, сидів на батареї біля вікна. Він зміряв поглядом Гольта, схвально хитнув головою і зауважив:

— Видно, тепленький кожушок! — Потім з цікавістю запитав: — Звідки ви знаєте Церніка? З ним жарти погані, це надзвичайно принциповий хлопець! Я хочу з ним об’єднатись. Але спершу треба спекатися свого городу, інакше з ним одразу вскочиш у халепу.

— Ви мене приймете знову до школи? — запитав Гольт.

Еберсбах підвівся з батареї і почав буркотіти:

— Нічого ця батарея не дає. Знизу аж пече, а в поперек дме, наче з пекла! От коли б мені такий, як у вас, кожушок, ото було б діло!

— Скажіть, будь ласка, чи можу я повернутися у свій клас? — ще раз запитав Гольт.

— Хіба мені не однаково! — відказав Еберсбах і витяг з рота люльку, — Мені абсолютно байдуже, у якому класі ви провалитесь на випускних екзаменах! — І він простягнув руку за газетою. — А тепер відчалюй! Мені треба працювати!

Гольт біля вчительської ждав Готтескнехта. Він ходив туди й назад по коридору, дивився, як учні всіх класів піднімалися вгору по сходах, і раптом помітив у натовпі знайому дівчину із портфелем під пахвою. На ній було голубе пальто, червона в’язана волохата шапка й червоні рукавички. В темно-русявому волоссі виблискували кришталики снігу. Гольт враз упізнав її: Анжеліка. Голубі очі дівчини стали зовсім круглі від подиву. Коли він привітався з нею, вона зашарілася і збентежено відповіла, а тоді швидко пішла коридором. Гольт стояв і задумливо дивився їй услід. Він бачив, як вона озирнулась і зникла за дверима класу.

Задзеленчав дзвоник. Нарешті з учительської вийшов Готтескнехт. Гольт зупинив його.

Готтескнехт здивувався, але надмірної радості не виявив і стримано зустрів Гольта. Той цього не чекав і був розчарований.

— Сподіваюсь, ви прийшли до розуму, — сказав Готтескнехт. — Я не впевнений, що вас взагалі слід було допускати до занять у школі.— Його обличчя було суворе і замкнуте. — На цей раз вам буде нелегко переконати мене в цьому. Побачимо, чи зумієте ви надолужити до літа прогаяне, чи зумієте через рік витримати екзамени на атестат зрілості.

— У всякому разі, я спробую, — відказав Гольт.

Повернення Гольта схвилювало весь клас.

— Шановний пан зволили нам знову виявити честь своєю присутністю, — урочисто проголосив Гофман. — Спершу ти плюнув на колектив, а тепер бережись, щоб ми на тебе не плюнули!

— На щастя, не все вирішують такі грубіяни, як Гофман, — зауважив Аренс.

Гольт знову сів позаду Аренса, поряд з однооким Букком. В коридорі на великій перерві до нього одразу ж підійшов Аренс і по-дружньому взяв під руку.

— Я радий! — сказав він. — Справді! Це чудово, що ви повернулись! Хоча, мушу сказати, абсолютно не розумію, чому ви не залишились у вашої гамбургської рідні. Адже ви, здається, говорили, що це заможні люди?

— Ви все ще цінуєте наші дружні стосунки? — запитав Г ольт.

— Безперечно! — запевнив Аренс.

— В такому разі не згадуйте більше про мою гамбургську рідню.

— Будь ласка! — вигукнув Аренс. — Коли вам це неприємно… Я аж ніяк не хотів…

— Годі! — перебив його Гольт, махнувши рукою.

Вони пішли вздовж коридора.

— Скажіть-но, — запитав Гольт. — Анжеліка й досі живе у вашому будинку?

— Так, у своєї бабусі, — відказав Аренс. — Але стара відьма очей не спускає з малої!

Гольт сидів біля столу в кімнаті Гундель. Він був схвильований і намагався приховати своє хвилювання за пустою балаканиною.

— У квітні або в травні ми переїдемо на західну околицю, — розповідав він. — Там розмістили батьків інститут. Це ціла вілла з великим парком. Адже батько знову має намір віддатись виключно науковій і педагогічній діяльності. Він вважає, що на новому місці для тебе також знайдеться кімната.

Гольт з полегшенням відзначив, що Гундель зраділа. Західна околиця була розташована в добрій годині їзди від Менкеберга. Гундель буде вже не так легко щовечора зустрічатись із Шнайдерайтом, як досі.

Гольт трохи заспокоївся і почав розповідати про школу, про свій намір надолужити до випускних екзаменів прогаяне.

— Я працюватиму день і ніч, — сказав він. — Бльом пообіцяв мені допомогти з математики.

На столі у Гундель лежали книжки. Гольт, розмовляючи, взяв одну з них — Шмайль-Фіхтенс «Флора Німеччини», посібник для визначення рослин.

— Це мені подарував твій батько на день народження, — сказала Гундель.

Гольт механічно хитнув головою. Він мусить знову стримуватись. Чому це йому так важко в присутності Гундель? Ось вона перед ним, у сірій шерстяній сукні і з такою самою сірою стрічкою в каштановому волоссі, що пишними хвилями спадає їй на плечі. Дівчина — молода, смуглява і струнка, вона поклала на стіл руки, маленькі руки з вузенькими тендітними зап’ястями, і, чекаючи, спинила серйозний погляд своїх карих очей на Гольті.

Але Гольт мовчав. На якусь мить ним опанувало могутнє почуття кохання, ніжності, і коли він нарешті заговорив, то насилу підшукував потрібні слова.

— Я мушу тобі щось сказати, — почав він. — Відтоді, як я пішов звідси, я багато побачив і пережив. І, зрештою, знову погриз у багнюці…— Він замовк. Перед його очима постала жива картина: Геннінг, блондинка і затхла кімната. — Я хочу вибратися з багнюки. Коли я згадую, як повівся по відношенню до тебе…

Вона енергійно похитала головою.

— То був не ти. То був хтось інший. Того іншого зараз і близько немає, правда ж? От і все!

Гольт нарешті опам’ятався. Він не мав права давати волю своїм почуттям в присутності Гундель.

— Ти маєш рацію, — промовив він. — Тоді я плив за течією. Сьогодні я знаю, чого хочу. У мене є мета. — Потім додав: — Притаманна людині цілеспрямованість.

І тут він раптом уперше чітко і ясно побачив перед собою усе своє майбутнє життя, життя впорядковане, гідне поваги. Вчитись, чимдалі більше вчитись, пізнати світ і його затінені сторони і, нарешті, дізнатись, чому кохання в казках красивіше, ніж в дійсності, чому на світі є бідні й багаті, чому існують підвали і розкішні вілли, чому так нерівно розподілене добро. Вчитись, стати поважною людиною, відомим ученим, як батько, людиною науки, що стоїть понад партійними суперечками і ско-роминущими протиріччями буднів. Тільки так можна жити і серед людей, і водночас далеко від них.

Авжеж, тепер він бачить свій шлях. І Гольт полегшено зітхнув. Гундель не затаїла образи. Йому не доведеться йти цим шляхом самому. Гундель буде неподалеку, поки він не досягне мети. А тоді він прийде до неї, щоб визволити зачароване дитя, і забере його до себе, у вищий світ.

Він схвильовано узяв її за руки.

— Коли б я знав, що ти мене прощаєш, що я можу повернутись до тебе…

Вона лагідно, але рішуче визволила від нього руки.

— Ти повернувся, бо знав, що тут тобі буде краще, ніж будь-де, — сказала вона.

Він зрозумів, що вона хоче тримати його на певній відстані від себе.

— Адже ми чекали одне одного… Хіба не так?

— Так, колись, — відказала вона, дивлячись просто себе.

— А тепер? Як тепер?

— Тепер усе по-іншому, — сказала вона. — Тоді, під час війни, коли ми познайомилися, то був сон. Сьогодні ми починаємо жити по-справжньому. Навколо нас стільки нового, цікавого, і нам слід спершу розібратись у своєму власному житті.— А що Гольт лише дивився на неї, то вона безпорадно вигукнула: — Зрозумій же ти мене!

Він мовчки хитнув головою. Тепер йому стало ясно: вона хоче відцуратися минулого.

Гундель усе ще шукала пояснення.

— Настали нові часи, говорить Горст. Багато хто тільки не усвідомлює цього.

«Говорить Горст. Говорить Шнайдерайт».

І раптом у Гольта наче сплила з очей полуда. І в душі в нього заворушилось якесь незнайоме, чуже почуття. Ні, не чуже, тільки він його рідко відчував досі. Грізне почуття… з’явилось — і погасло.

Гольт байдуже і холодно повторив у думці: «Шнайдерайт. Гундель і Шнайдерайт. Ну й гаразд!»

Гундель іще молода. Нехай поки що хилиться до Шнайде-райта. Нехай сьогодні радіє Шнайдерайт. Та ми ще побачимо, хто сміятиметься останній! Гольт ще нічим не виявив себе, досі він тільки плив, куди занесе, плив на хвилях почуттів, сміховинних, нікчемних пристрастей, як, до речі, й щойно перед цим, коли побачив Гундель. Цьому треба покласти край, з почуттями покінчено! Тепер він піде з козиря! За рік складе екзамени на атестат зрілості, а далі університет, вчений ступінь. І ось він уже домігся цього, ось він повертається сюди людиною, яку всі поважають, можливо, навіть доцентом, не приблудою, що невідомо де взявся і з якого може глузувати кожен муляр-підмайстер. І вже бачив, як приходить знову до Гундель: вибирай, мовляв, мене чи його, дивись, хто я такий і хто — отой муляр! Адже ти розумна дівчина, і тобі неважко вибрати!

Гольт посміхнувся.

— Пробач! — сказав він. — Будь певна: я тебе добре розумію. — Він зробив точно розрахований рух рукою, ніби ставлячи крапку. — Отже, будемо добрими друзями. — Він простягнув їй руку.

Гундель усе ще невпевнено, але заспокоєно глянула на нього і потисла йому руку.

Минуло кілька днів. Гольт увечері сидів у себе в мансарді і працював. Хтось постукав. Увійшов Шнайдерайт.

— Перепрошую, — пробасив він. — Мені дуже хотілось іще раз поговорити з вами. Про те ж саме, про що недавно була у нас мова.

Гольт запропонував Шнайдерайтові стілець, а сам вмостився на ліжку. Шнайдерайт сів і вперся руками в коліна.

— Як це було? — почав він. — Ага, ось як: ви несподівано з’явилися в дверях, і я, звичайно, страшенно здивувався. Отже, у вас, таким чином, могло скластись враження, що я не радий вашому поверненню.

— Зовсім навпаки! У мене було враження, що від радості ви себе не тямите.

Шнайдерайт насупився. Потім розсміявся.

— Гаразд! Але тут я міг би додати: нічого дивного, адже… Однак це минулось! Я переконався, що ви того вечора були вельми щирі. Цього я від вас не чекав. І давайте забудемо минуле.

— Згода! — сказав Гольт.

Шнайдерайт задоволено хитнув головою.

— Отже, що мене привело сюди? — продовжував він. — Тепер ми об’єднана організація — «Вільна німецька молодь», у нас багато планів. Чи не хотіли б ви якось завітати до нас? Ми організували гурток шахістів. Самі відбудовуємо зруйнований спортзал. Інколи у нас танці.

Гольт з жалем розвів руками.

— Я хочу за рік скласти екзамени на атестат зрілості. Треба надолужити прогаяне. Шкодую, але кожну вільну хвилину я віддаватиму заняттям.

Шнайдерайт погодився.

— Мене це переконує. Проте, може, у вас пізніше буде більше вільного часу.

— Навряд, — сказав Гольт. Тепер гри в жмурки з нього було досить. Він не хотів мати нічого спільного з цим Шнайдерайтом, а що він не був боягузом, то вирішив сказати про все йому прямо в вічі. Гольт устав.

— Забудемо минуле — адже ви так сказали, правда? — Він говорив холодно, але чемно. — На цьому й поставимо крапку. Мене ваша організація не цікавить. Так само не цікавить мене і ваша персона. Анітрохи.

Шнайдерайт також устав. Обличчя в нього було похмуре.

— Як хочете. — І, не попрощавшись, він вийшов. Клацнув замок, грюкнули двері.

— З цим покінчено, — промовив Гольт і ніби на все одразу махнув рукою: на Шнайдерайта разом з його організацією і на Гундель, котра поки що до неї належала.

Гольт сів за стіл. Лампа лила затишне світло, і було ясно, що коли будували мансарду, то за зразок узяли тісний Бльомів кабінетик. Гольт розкрив латинську граматику.

В будинку стояла тиша, тільки внизу, на першому поверсі, гуділи електромотори.

З

Весняний вечір. Теплий, пестливий вітер, що нагадував фен, віяв з гір на місто і вривався крізь розчинені вікна до Бльома в кімнату. Гольт дивився на вечірнє небо, позолочене призахідним сонцем. Після довгої зими, яка ще навіть в кінці березня лякала морозами, настав привітний, теплий квітень. На околицях міста зацвіли крокуси і жовті нарциси. Зазеленіли ліси.

Гольт про це й не відав. Він лише зрідка, як от у цю хвилину в Бльома, відчував, що настала весна. Щодня до пізньої ночі сидів він у своїй мансарді над книгами. Він аж трусився до книжок. Вранці, ще напівсонний, чимчикував Гольт до школи, остаточно просинався лише по дорозі, і коли перетинав сквер біля школи, то не помічав, що на каштанах уже розпускалися бруньки, а кущі знов зазеленіли. В цей час він перебирав у пам’яті формули, історичні дати або іноземні слова. Честолюбство не давало йому спокою. Він бажав не просто наздогнати товаришів, але й якнайшвидше стати одним з кращих учнів.

Він працював наче одержимий. Та інколи, мовби когось шукаючи, ходив по будинку, по території заводу, спускався аж до річки, сповнений неспокою, якоїсь незбагненної туги. Потім, коли западав вечір, він полегшено зітхав і при світлі лампи брався за свої книжки. До нього знову повертався спокій, задоволення.

Кілька разів на тиждень він працював з Бльомом. У старого інженера він почував себе як вдома. Бльом не лише розвіяв Гольтів страх перед математикою, а й учив його математично мислити. З допомогою Бльома Гольт надолужив прогаяне, він наздогнав і перегнав клас. І саме Бльом був тим чоловіком, який відкрив йому математику як ідеальне царство, як вищий, гармонійний світ пізнання, вільний від протиріч буденного життя.

Гольт вирішив вивчати математику.

Бльом був терпеливий і уважливий. Правда, він любив ухилятись у неозорі сфери. Але давав волю цій своїй пристрасті лише після того, як було вивчено урок. Коли робота над шкільним завданням закінчувалась, він починав філософствувати, вдавався в екскурси з історії математики та природничих наук і, все більше розпалюючись, переходив до «історії проблем» [76]. Ці години дискусій справляли на Гольта найсильніше враження.

Сьогодні субота, і в Бльома, як завжди в кінці тижня, був вільний час.

— Вдумайтесь у диференціал! — заклинав він Гольта. — Лише коли зрозумієте глибоке протиріччя, що лежить в основі диференціальних відношень, ви почнете розуміти й суть природи! Пригадайте трагізм боротьби древніх греків з несумірними величинами! І хіба диференціальне відношення не доводить, «як далеко вперед просунулись і ми»[77] у цьому? З Лей-бніцом і Ньютоном над нами зійшло сонце безконечності! Ви знову й знову будете пересвідчуватись, що всі основні закони природи можна виразити лише з допомогою диференціальних рівнянь. Максвелл [78] і Фрідман [79] — нехай то будуть корпускули, хвилі чи структура всесвіту, — усі найсуттєвіші взаємозв’язки сформулювали диференціальними рівняннями.

Його промову перервав телефонний дзвінок. Він зняв трубку.

— Ні. Мюллера тут немає. Ні, його взагалі тут немає! Він те… як це його, в Берліні, адже там якийсь партійний з’їзд, так-так, абсолютно вірно, звичайно, об’єднавчий з’їзд партії, саме так його називають! Мюллера заступає фрау Арнольд, але вона теж буде на заводі тільки в понеділок… В такому разі я займусь цим… Він поклав трубку, зітхнув і сказав з жалем:

— Вибачте, друже, але на цьому ми мусимо перервати розмову. Та не подумайте, що я нехтую вашим товариством!

В кімнаті Гольта, за робочим столом, що стояв біля вікна, сидів Цернік. На ньому були, як завжди, волохата куртка, жовтий шарф, а на кінчику носа — окуляри з опуклими скельцями. Коли Цернік приходив до Гольта, то перш за все переглядав книги, що лежали на Гольтовому столі, і, в залежності від того, на що він там натрапляв, у нього був мирний або сварливий настрій.

Цернік познайомився з професором Гольтом, з Гундель, Шнайдерайтом і доктором Гагеном. З Мюллером він був знайомий раніше.

«Хто не знає Мюллера?!» — заявив одного разу він. А Мюллер якось за вечерею сказав Гольту: «У Церніка ви можете багато дечому навчитись! Чи знаю я його! Та хто ж не знає Церніка?!»

Цернік повернувся на стільці.

— Ага, це ви? — Його тонкогубий рот при цьому розтягнувся у привітну, але, як завжди, трохи іронічну посмішку. — Що це за нісенітниці ви читаєте! Ось, будь ласка, Платон! На якого дідька вам це потрібно? — Він поправив окуляри і, піднісши вгору вказівний палець, проголосив: «Платон мій друг, та істина — понад усе! Єдина життєва мудрість, яку я засвоїв від Платона, це порада, як позбутися гикавки!»

Гольт засміявся.

— Чого ви смієтесь? — запитав Цернік. Він знову взяв до рук якусь книжку. — «Формальна логіка»? Ну, це ще нічого! Проти цієї книжки не заперечую, хоч її вам і порекомендував ваш пан Бльом, правда ж? А от безглузде «Вчення про світогляд» Лаутріха — це вже казна-що. Хіба ви не помічаєте, як воно застаріло? І що ви знайшли в ньому цікавого, хлопче? Лаутріх був видатним математиком, але нікчемним філософом! Не читайте, будь ласка, таких дурниць.

— Але ж усе це не так просто! — запротестував Гольт. Проте далі суперечка не пішла.

Між Гольтом і Церніком налагодились дружні й щирі стосунки, незважаючи на їхні суперечки. Гольту чимдалі все більше подобався критичний підхід Церніка до всього. Але варто було Церніку спрямувати свій нешанобливий присуд, свою ідейну нетерпимість проти Гольта, — а це траплялося частенько, — як Гольт наїжачувався, щоправда, лише для того, щоб дуже скоро в душі визнати правоту свого опонента.

Вони зустрічались раз, а то й двічі на тиждень, у Церніка або на заводі. В непривітній кімнаті Церніка вони пили неймовірно міцну каву і сперечалися, спершу спокійно, не підвищуючи тону, а потім, після кави, голосно і запально, причому Цернік час від часу горлав, наче оратор перед повним залом.

Вони дискутували з будь-якого приводу, навіть про каву — шкідлива вона чи ні. Вони сперечалися і тоді, коли обговорювали шкільний твір Гольта з німецької літератури, і коли йшлося про промови Сен-Жюста перед Конвентом, з якими Гольт познайомився на уроках історії, і про Бльома, який захоплювався «історією проблем», яку Цернік називав «старим віндельбандським мотлохом»[80], і про те, потрібно чи не потрібно викладати у школі латинь, і про екзистенціалізм — кидалися в бій з будь-якого приводу. Гольт вважав Цернікову любов до дискусій такою ж дивовижною і гідною наслідування, як і його освіченість, начитаність та здатність випивати величезну кількість чорної наче дьоготь кави.

З професором Гольтом Цернік також вже під час свого першого візиту на завод встиг посперечатися про генетику, дарвінізм і біологічне мракобісся, і коли через три години прощався з ним, то був вельми задоволений. В піднесеному настрої, або, як він заявив, сповнений справжнього трудового натхнення, Цернік уже надворі сказав Гольту:

— Світла голова ваш батько! Таким я собі й уявляв його по гамбургських лекціях!

Одного вечора, — це було в суботу, — Цернік застав Гольта за читанням Канта і страшенно розлютився.

— Я не маю нічого проти Канта, мій любий, але чому б вам не взятись нарешті за Маркса, раз школа полишає вам стільки вільного часу! Ви без розбору читаєте все, що потрапить вам до рук…

Гольт огризнувся.

— Ага! Ви заперечуєте! — вигукнув Цернік. — Значить, ви знову були в інженера Бльома! Доведеться мені, видно, обговорити з цим чоловіком кілька принципових питань.

— Це могла б бути цікава розмова! — відказав Гольт. — А взагалі я вирішив вивчати математику.

Цернікові очі за товстими скельцями окулярів посмутніли.

— Невже я повинен пережовувати словесне місиво суспільних наук? — запитав Гольт. — Адже ви самі в першу ж годину нашого знайомства, на отій виставці, навік одбили в мене до них охоту.

— Які дурниці! — вибухнув Цернік. — Я вас розгадав, мій любий! Ви йдете в духовне вигнання!

— Але ж ви самі вивчали математику! — запротестував Г ольт.

— Я хочу вам дещо сказати, — промовив Цернік, притримуючи обома руками свої окуляри. — Для вас математика зовсім не наука! Ви вигадали собі щось на зразок абстрактного царства чистої кількості, чи як там це називає ваш шановний Бльом! Ви обираєте собі професію, за якою можна було б сховатися від суспільної дійсності! — Цернік поправив свій жовтий шарф. — Але я вас розкусив, по-справжньому розкусив! І тепер піду до вашого батька! Хочу поговорити з Гольтом, мозок якого не заслано туманом! Бувайте здорові!

— Ну, так скоро ви не втечете від мене! — вигукнув Гольт і рушив слідом за Церніком в лабораторію.

Цернік зупинився в дверях лабораторії з посмішкою, яка мала бути люб’язною, але вийшла зніяковілою.

— Прошу пробачення! — сказав він. — Добрий вечір, пане професор! Добрий вечір, Гундель!

Професор Гольт сидів з Гундель за робочим столом і, не підводячи голови, сказав:

— Вдягніть, будь ласка, халати, як вимагає інструкція.

Гольт і Цернік зробили, що їм було велено, і підійшли ближче. Професор Гольт обезкровлював кролика. Гундель подавала йому інструменти. Тварина, прив’язана розчепіреними лапами до кріпильної дошки, перебувала під глибоким наркозом. Професор Гольт вивільнив сонну артерію.

— Артеріальний зажим… Дякую! — сказав професор. Він затиснув артерію з боку серця, перев’язав її двічі поблизу голови і між перев’язками перерізав. — Гачковидний пінцет… Дякую! — Перерізавши артерію, він опустив вільний кінець у скляну колбочку і зняв зажим з боку серця. Кров, швидко пульсуючи, бризнула з артерії в колбочку. Всі, затамувавши подих, мовчки дивились, як згасало життя тварини.

Гундель заткнула скляну колбочку ватним тампоном і віднесла її в холодильник. Цернік випростався, поправив окуляри, що сповзли йому на самий кінчик носа, і запитав у Гундель:

— Навіщо ця кров? Можеш мені пояснити?

Гольт, мовчазний і байдужий до всього, сів осторонь. Гундель ставала йому все більш чужою. Він бачив, як вона зашарілася, коли Цернік задав їй запитання, помітив, як серйозно вона почала відповідати. І пригадав її слова: «У світі стільки нового, цікавого…» Тепер він правильно зрозумів Гундель, але завдяки цьому вона ще більше оддалилася від нього.

Гундель відповідала на запитання Церніка, скоса поглядаючи на нього:

— Кролик, так званий піддослідний кролик, знаходився в стані, що називається анафілаксія. Йому було введено чужий білок — сиворотку крові пацюка, і завдяки цьому в його крові для захисту виробилась речовина, яку називають антитілами, або агглі…— І тут у неї почав-таки заплітатися язик. — Я ще не вмію цього правильно вимовить, — сказала вона і повторила по складах — Аг-глю-ті-нін. Цей аг… Треба старанно перевірити здатність цих антитілець скипати ся. Для цього й потрібна кров.

Невже це говорила Гундель?

Цернік був вельми задоволений. Гольт опустив голову. Можливо, мине якийсь час, і вона зовсім стане чужою! Але що він міг удіяти? Йому спало на думку запрошення Аренса: «Весняної пори ми могли б якось у неділю вибратися в гори, можна було б чудово провести час. Якщо хочете взяти когось з собою… адже ви, напевно, не самітник». Гольт, заглибившись в роздуми, дивився, як Гундель прибирала зі столу, як вона поставила на плитку воду і почала варити колу. Так, він подзвонить Аренсові, ще сьогодні ввечері. Але насамперед йому треба поговорити з Гундель.

Цернік сидів біля професора Гольта, йому дали чашку коли, і він недовірливо помішував незнайомий напій. Потім покуштував і скривився.

— Жах, як несмачно! Пробачте, пане професор, але з чого ви добуваєте цю гидоту? — Він попробував ще раз і з відразою додав: — Як воно називається? Кола? Ага. І тут справді є кофеїн? — Він з подивом дивиться на напій. — Я завжди гадав, що кофеїн має присмак кави! — Цернік знову пригубив чашку і з гидливим виразом на обличчі випив усе. Від напою він явно пожвавішав. — Власне, не таке вже й гидке! Мабуть, можна звикнути! Гундель, можна попросити ще трохи?

Гундель налила. Тепер Цернік пив з насолодою.

— У мене до вас, професоре, є кілька запитань, — збуджено почав він. — Я вже говорив вам, що пишу дисертацію про панів вульгарних матеріалістів, про фірму «Фогт і компанія»… суперечка про матеріалізм… про сліпу віру й науку… До речі, коли у мене вийде вся кава, ця кола зможе її замінити?.. У всякому разі, у ваших ранніх роботах я знайшов певні вульгарно-матеріалістичні міркування. В постановці деяких питань ви не піднімаєтеся вище за Геккеля. Як ви взагалі перейшли від порівняльної анатомії і палеонтології до мікробіології? Це цікаво! — Він витяг з кишені волохатої куртки блокнот.

Гундель вийшла з лабораторії. Гольт повісив халат і пішов слідом за нею до неї в кімнату.

— Чи не хотілося б тобі поїхати завтра зі мною і Аренсом в гори, на водоймище. Нас обох щиро запрошували.

— Звісно, але… — вигукнула вона.

— Ну, то в чому ж справа? — запитав Гольт.

— Адже ти знаєш, що ми готуємося до Травневих свят, — відказала вона. — І в нашому розпорядженні залишилась тільки оця неділя. А чи не можна якось іншим разом?

— Ну, звичайно, підготовка до Травневих свят! — сказав Гольт. — Це, безперечно, важливіше!

Він розчаровано повернувся до себе в кімнату, став біля вікна, набив люльку, запалив її і розламав сірник. Потім зусиллям волі змусив себе ні про що не думати і взявся до роботи.

Всю неділю він знову просидів над книгами.

Незабаром Гольт наздогнав клас з усіх дисциплін і перегнав його з математики. В суперечках та політичних дискусіях він був стриманий і намагався займати нейтральну або компромісну позицію. Його авторитет серед учителів і товаришів по школі швидко зростав. Тільки Готтескнехт ставився до нього все ще холодно.

Та якось в один з останніх днів квітня він повертав учням класний твір. Це був перший класний твір з німецької літератури, що його писав і Гольт. Стоячи на кафедрі з зошитами під пахвою, Готтескнехт сказав:

— Твір ви написали справді непогано. Тему всі зрозуміли вірно, поняття долі, яке ми знаходимо в літературних пам’ятках, розглянуто вами з актуальних позицій і критично, за винятком одного. — Він сів за кафедру. — Гофман! Так діло не піде. Ви до всього підійшли надто поверхово. — Він розкрив зошит. — «Чому нас учить фаталізм і віра в долю? Ми з цього робимо висновок, що обидві великі робітничі партії повинні якнайшвидше об’єднатись».

Усі засміялись.

— А хіба це невірно? — запитав Гофман. — Хто з нас може заперечити щось проти такого висновку?

— Ми повинні простежити і виявити ідейні взаємозв’язки, — вів далі Готтескнехт, — а не лише висувати голі твердження, незалежно від того, правильні вони чи ні. Не грюкайте милицями, Гофман! Незадовільно! — Він розкрив інший зошит. — Гейслер! На зухвальство, якого ви тут допустилися, може бути тільки одна відповідь — «Дуже погано».

Гейслер неохоче встав.

— Те, що я написав, — сказав він, дивлячись на стелю, — не відповідає поглядам, які тут проповідуються.

— Те, що ви написали, — різко заперечив Готтескнехт, — відповідає тим згубним поглядам, що їх ми маємо зректися! Опозиція, яка вам до душі, набуває чимдалі більше характеру опору нашій програмі гуманістичного перевиховання нації.— Він сердито гортав зошит Гейслера. — Ваші роздуми нахабні і деструктивні!

Гейслер, знизавши плечима, сів, а Готтескнехт додав:

— У мене пропала всяка охота розглядати класні твори, Гольт, роздайте зошити!

Під час перерви Готтескнехт підкликав Гольта. Вони заходили по коридору.

— Ваш твір порадував мене, — сказав він. — Я з задоволенням відзначаю, що ви позбулись тієї точки зору, яку колись захищали. Пам’ятаєте нашу розмову про національну провину, яку ви колись хотіли звернути на моє покоління?

— На цю тему в мене була розмова у Фрейбурзі з доктором Гомулкою, — сказав Гольт. Готтескнехт був здивований. Гольт розповів, як він зустрівся з адвокатом. — Невдовзі після цієї розмови у Фрейбурзі багато дечого для мене стало ясним, — продовжував він. — Адже ви знаєте, як це буває: людину завжди щось хвилює, вона багато пізнає, і, здається, усе це кудись безслідно зникає. Та одного дня виявляється, що досить слова, думки, якогось поштовху — і несподівано розкриваються нові взаємозв’язки… Інколи таким поштовхом буває книжка. Так у мене було з романом Бехера «Прощання». Цю книжку дав мені Цернік, я читаю її уже вдруге, і вона мене дуже хвилює. Прощання з — як би це сказати? — з рідним середовищем, із звичним світом і водночас з цілою епохою. Мене це безпосередньо торкається, так само як і вас, усіх нас. Це тема нашого життя.

— Чи не хотіли б ви розповісти про свої спостереження перед класом? — запитав Готтескнехт. Пролунав дзвоник. Готтескнехт зупинився. — Продовжуйте наполегливо працювати й далі, Гольт, — сказав він. — Ваші успіхи можуть стати прикладом для інших і настроюють мене вельми оптимістично! — І він став знову давнім Готтескнехтом, таким, яким був колись. — Адже на вашому здоров’ї це не позначається? От ї гаразд! Завітайте якось до мене в гості! І передайте щирий привіт Гундель та Шнайдерайтові, вони обоє також повинні завітати до мене. Про що це я хотів іще вас запитати? Ага! Хто такий отой Цернік? Мені здається, що ви багато чим завдячуєте саме йому.

Після уроків Гофман поскакав на милицях за кафедру.

— Отже, товариші, зараз усі залишаємось і зробимо транспарант до 1 Травня! Одноголосним рішенням свого представника весь клас у повному складі бере участь у демонстрації!

— Це що, наказ? — запитав Гейслер. — Травнева демонстрація нас взагалі не обходить.

Гофман ткнув милицею в бік Гейслера.

— Ви тільки гляньте на цього паскудного реакціонера!

Клас загудів наче вулик.

— Нічого нами командувати! — кинув Аренс, який, нудьгуючи, саме полірував свої нігті об вилогу піджака. — Ви можете нас тільки попросити взяти участь у демонстрації.

— А ваш транспарант, — додав Гейслер, — можете робити самі! — І він вийшов з класу.

Аренс і Гольт пішли услід за ним. З школи й до школи їм було по дорозі. Аренс усе наполегливіше запрошував Гольта на прогулянку до греблі.

— Може, поїдемо 1 Травня? Погода сприятлива.

Думка про гори, ліси, озеро, про весняний краєвид міцно переплелася в душі Гольта з образом Гундель. Але 1 Травня Гундель буде з Шнайдерайтом, маршируватиме з своєю групою.

— Краще, мабуть, візьмемо участь у демонстрації,—сказав Гольт.

— Ви маєте рацію, — відповів Аренс. — А то ще, може статися, вскочимо в халепу. Інколи я боюся, що цей Гофман може здорово нашкодити. Він, між іншим, у тій самій партії, що й обер-штудієндиректор.

У Гольта з голови не йшла думка про Гундель. Він бачив її щодня, жив у одному з нею приміщенні і однак стояв осторонь від неї. І він відчував, що вона усе далі віддаляється від нього. Це нікуди не годиться — залишати надто довго їх удвох із Шнайдерайтом! Гольт повинен постійно нагадувати їй про себе. Можливо, йому ще вдасться на 1 Травня відбити Гундель від Шнайдерайта і його групи. Може, вона все ж погодиться провести день з ним.

Шнайдерайт у піднесеному настрої носився повсюди, організовуючи заводські збори, які мали відбутись увечері напередодні 1 Травня у великому, хоч і хисткому пакгаузі за бараками.

У цей вечір вони хотіли влаштувати й танці. Професор Гольт безуспішно намагався знайти якийсь оркестр.

— Оркестр? Не треба! — заявив Шнайдерайт. — Ми все зробимо самі!

Він привів з менкебергської групи молоді акордеоніста і гітариста, а також якогось невеличкого рудоволосого хлопчину, що грав на величезному саксофоні й жахливо фальшивив.

— Це нічого, — сказав Шнайдерайт, — для танців найголовніше — ритм.

Гольт без найменшого інтересу стежив за усіма цими приготуваннями. Увечері, стоячи біля вікна мансарди, він бачив за бараками вогні, гірлянди лампочок, чув віддалений шум. Він розумів, у чому справа: комуністи і соціал-демократи об’єдналися. Це була подія великого історичного значення. Він міг би пояснити й обгрунтувати необхідність цієї події: про все це писали в газетах, брошурах, книжках. Але піднесеного настрою Шнайдерайта, Гофмана, Еберсбаха, Гундель він усе-таки не розумів. Політична подія може бути важливою, цікавою, ба навіть захоплюючою. Але те, що вона когось може зробити щасливим і що з цього приводу слід влаштовувати щось на зразок весілля, — цього він збагнути не міг.

Гольт ніяк не наважувався поговорити з Гундель — боявся, що вона відмовить йому. Лише вранці 1 Травня він попросив її провести з ним день. Вона саме вийшла, щоб іти на місце збору. їй хотілося з молоддю піти на демонстрацію, і Гольту так і не пощастило відрадити її. Вона запросила його з собою. У її святковому настрої було щось захоплююче, і він вже мало не погодився був піти з нею, та раптом згадав, як він бундючно випровадив Шнайдерайта, і не зміг переступити через своє самолюбство і з’явитись у групі. А ще раз вибачатися перед Шнайдерайтом він не збирався.

Засмучений тим, що він знову лишився сам, Гольт подався в місто. Він трохи пройшов із якоюсь колоною демонстрантів, і хоч люди йшли не в ногу, а як кому заманеться, Гольт відчував чимдалі більшу відразу до марширування строєм. На одному з перехресть він зупинився і з годину споглядав колони демонстрантів, що проходили повз нього, червоні прапори, портрети не знайомих йому вождів робітничого класу, дивився на транспаранти з гаслами, які його не хвилювали. Люди були йому також чужі й далекі. Він бачив натхненні, по-святковому радісні, сяючі обличчя поряд з обличчями байдужими, замкненими, холодними. А потім він бачив самі лише натхненні лиця — то повз нього проходили групи молоді. Гольт угледів серед них також Шнайдерайта і Гундель. Він одвернувся й пішов геть звідси. Людський потік виніс його на велику, очищену від руїн площу. Він опинився перед трибуною, чув голоси ораторів, що гриміли з гучномовців, чув чужі, незвичні для нього звуки флейт, вітальні вигуки «ура», які він, не замислюючись, підхоплював, хоч і не знав, на честь кого вони проголошувались.

Гольт почував себе чужим і самітним. Він рушив із площі в тихіший район міста. Йшов вулицями в прапорах, залитими травневим сонцем, в напрямку Менкеберга і ненароком натрапив прямо на Аренса.

Аренс, у світло-сірому двобортному костюмі, в пильнику, лайкових рукавичках і капелюсі, мав трохи жалюгідний вигляд. Він, видно, потрапив десь у давку.

— Справжній цирк, ви не вважаєте? — запитав він. — Позад мене стояв Гофман — нестерпна людина! Він як навіжений увесь час гатив мене по плечах і горлав: «Веселись, друже, чого це ти не в гуморі?» Ні стида, ні сорому, — обурювався Аренс, — так, наче в мене справді є якісь підстави для радості! Вам не здається, що ми зовсім здуріли?

— Ви хочете сказати, що при Гітлері ми наче подуріли, чи не так? — сказав Гольт. — При Гітлері ми дійсно подуріли.

— Але ж само собою! — вигукнув Аренс. — Я саме це, звичайно, мав на увазі, саме це! Ми всі, зрештою, проти Гітлера.

Аренс враз збридився Гольту. Тому Гольт зрадів, коли біля меблевої фабрики той став з ним прощатись.

Гольт зайшов у сквер і побрів алеями, шукаючи лавку. Але лавок не було, залишились одні кам’яні опори — дошки-сидіння протягом зими люди позривали й попалили. Отож Гольт, стоячи, з’їв бутерброди, що їх фрау Томас дала йому з собою. Він був такий голодний, що сьогодні йому смакувало навіть завжди одне й те саме мастило, яке фрау Томас готувала з борошна й майорану, присмачуючи мізерною кількістю олії.

Далі Гольту нічого не лишалось, як засісти вдома за письмовий стіл і працювати. Але коли він проходив повз дитячий майданчик, то на низенькому кам’яному парапеті, яким були обгороджені ящики з піском, побачив дівчину у плісированій спідничці і світлій в’язаній кофтині, дівчину з довгим темно-русим волоссям. Він упізнав Анжеліку.

Гольт підсів до неї на парапет.

— Ну то як? — промовив він. — Адже ми з тобою збирались якось піти в кіно?

Вона зашарілась. Потім привітно подивилась на нього своїми голубими очима.

— Так, але ж ви тоді поїхали звідси.

— Я зробив помилку, що тоді виїхав, — сказав він. — Дивлюсь зараз на тебе і переконуюсь, як це було негарно з мого боку.

Вона довірливо промовила:

— Але тепер ви, слава богу, знову тут!

— Чому «слава богу»? — запитав він.

— Можливо, щось вийде і з кіно, — сказала вона. — А то завжди тільки школа, а по суботах — розбираєш руїни, і постійно сама… Куди це годиться!

— Ти, виходить, теж самотня, чи не так?

— Та ще й дуже! Бабуся змушена весь час працювати, а коли не працює, то пильнує за мною.

Гольт устав і взяв Анжеліку за руку.

— Знаєш, що? Давай підемо за місто! — Він міцно тримав її руку. — Мені сьогодні здалося, що вже настала весна. Подивимось, чи це й справді так.

Вона пішла з ним через Менкеберг, повз квартали жилих будинків і заводи індустріального передмістя, потім уздовж парків і далі, ген аж до пасма пагорбів на околиці міста. Тут починався сухий, покалічений ліс. Вони сіли у кущах на землю, яку вже висушило травневе сонце.

Море будинків було й сьогодні затягнуте імлою. Тут Гольт уже якось сидів, але того разу з Гундель. Відтоді минула ціла вічність. Вони з Гундель не дуже часто були разом, але спогадів вистачило б на все життя.

— Про що ви зараз думаєте? — почув він голос Анжеліки.

— Не питай! — сказав Гольт. — І годі, зрештою, викати. Говори мені «ти»!

Вона знову глянула на нього великими зляканими очима і похитала головою.

Він обняв її.

— Ах, будь ласка, не треба, ні, ну, не треба ж! — лепетала зовсім збентежена Анжеліка.

Він поцілував її, і вона, вже щаслива, пригорнулась до його грудей і простягнула до нього свої невмілі, слухняні губи.

— Давай зустрічатися частіше. Будемо цілуватися. Тільки це страшенно небезпечна гра, бо я домагатимуся усе більшого від тебе.

— Правда? А чого? Це погано, коли хтось цікавий? — запитала Анжеліка. — Погано, коли хочеш дізнатися, що таке любов?

Гольт погладив її по голові.

— Любов? — повторив він. — Облиш її. Найпрекрасніше — чекати її. Отож чекай. Любов — це не що інше, як сповнене протиріч життя, що водночас п’янить і витвережує, і хто багато про неї мріє, той пізніше розчаровується. Ти ще встигнеш розчаруватись. А зараз ходім, я проведу тебе додому.

Гольт повернувся на завод лише надвечір. Як і завжди, коли роздумував про щось, він довго стояв біля вікна своєї мансарди. Він думав про Анжеліку, про Гундель, тоді знову про Анжеліку і вирішив уникати Анжеліки.

Зустрічаючись із Анжелікою в школі чи на вулиці, він лише мимохідь вітав її. Він бачив, що дівчина жде якогось знака, слова. Але він не говорив того слова і не подавав жодного знака. Гольт заглибився в роботу. Він розумів, що це жорстоко, проте хіба не краще бути жорстоким сьогодні, аніж завтра, — думав він, — коли вже буде пізно?

Віднедавна Гольт двічі на тиждень по обіді відвідував один з гуртків; він вивчав, — так, наче йому не вистачало шкільної програми з іноземних мов, — французьку мову. Якось одного з таких днів після полудня в актовому залі відбувалася репетиція шкільного хору. Коли Гольт увечері вийшов Із школи, у сквері на нього чекала Анжеліка.

Вона міцно взяла його за руку і мовчки потягла за собою, аж поки вони знов не опинилися біля схованого від людського ока дитячого майданчика. Вони сіли на кам’яний парапет.

— Чому ти уникаєш мене? — запитала вона. — Я тобі більше не подобаюсь?

— Швидше навпаки — надто сильно подобаєшся, — відказав Гольт. — Бачиш, ти ще нічого не розумієш! Це може погано закінчитись для тебе, а я цього не хочу.

— Якщо ми любимо одне одного, все буде гаразд! — переконливо сказала вона. — Тільки ти говориш неправду! Всі мужчини обманюють. Тобі, напевно, подобається інша!

Розповісти їй про Гундель? Вони знали одна одну, менкебергська молодіжна група підтримувала зв’язок із шкільною групою. Так, але ж Гундель хилилась до Шнайдерайта, і хто може Гольтові щось закинути, коли він повернеться до Анжеліки? Гундель не мала на це ані найменшого права.

— Ну от бачиш! — вигукнула Анжеліка. — Отже, таки інша!

Замість відповіді він знов поцілував дівчину, забувши про свій намір уникати її. Але потім схаменувся.

— А тепер тобі пора додому! — сказав він. — Я мушу пильнувати за тобою!

— Досить з мене того, що за мною пильнує бабуся, — заперечила вона і ще міцніше обхопила його руками за шию.

— Будь розсудлива! — прохав він. — Ти ще надто молода! Коли бабуся щось помітить, ми взагалі, чого доброго, не зможемо більш зустрічатись.

— А ми обов’язково знову зустрінемось? — запитала вона.

— Так, — рішуче сказав Гольт.

— Справді, не обманюєш?

— Раз на тиждень по обіді,— пообіцяв він. — Це аж надто багато, щоб бути по-справжньому розсудливим, і надто мало, щоб зовсім утратити розум.

Вони стали зустрічатися регулярно. Інколи ходили в кіно, іншим разом на прогулянку за місто. А що він був мовчазний, вона засипала його запитаннями:

— Скажи, я тобі подобаюсь? Скажи, чому ти до мене такий ласкавий?

— Не питай так багато! — відказував він.

— Скажи, чому ти завжди такий мовчазний і замкнутий?

— Мовчазний і замкнутий? Я цього не помітив!

Він часто довго дивився на неї і, відчуваючи симпатію до неї, з смутком говорив: «Це погано скінчиться!»

Але коли сутеніло і на землю спускався теплий літній вечір, кожна зустріч закінчувалась пестощами і поцілунками.

Настало літо, серед руїн буйним цвітом зацвіли бур’яни. З-за руїн, паркових дерев або сосон близького лісу світив місяць. Там, де річка, залишаючи місто, бігла луками, серед плакучих верб щовечора тьохкав соловейко, і вони слухали його годинами. І Гольту ставало чимдалі важче розлучатися з Анжелікою.

Якось під час великої перерви Готтескнехт відкликав його вбік.

— Послухайте, Гольт. Адже ви не хочете завдати мені прикрості? Я нещодавно бачив, як маленька Баумерт чекала на вас після репетиції хору. Це мені не подобається. Дівчина ще надто молода для вас.

— Ця дівчина, — вперто заперечив Гольт, — підлягає вам тільки в школі. її особисте життя нікого не обходить! На щастя, тепер не ті часи! Але облишмо цю розмову, давайте краще поговоримо про щось інше.

4

Мюллер і фрау Арнольд після закінчення робочого дня сиділи в заводській канцелярії. Мюллер відкинувся на спинку крісла. Виглядав він кепсько. Він був виснажений і водночас збуджений, очі його почервоніли, груди часто піднімалися й опускались.

Фрау Арнольд була у синьому комбінезоні ї, незважаючи на теплий червневий вечір, як і завжди, у хустці, з-під якої вибивалося чорне волосся. Очі вона мала променисті, темно-сині й, напевно, вражала б своєю красою, коли б не оте її непоказне вбрання. Вона сиділа, підперши голову лівою рукою, і щось записувала олівцем у блокноті.

— Ніколи не забувай, що ми, власне, завод сірчаної кислоти, — промовив Мюллер. — Різні дрібниці нам жити не дають, ти це сама побачиш, тільки-но залишишся працювати одна.

— Ти не смієш так говорити! — заперечила фрау Арнольд.

— Одні труднощі приходять на зміну іншим, — продовжував Мюллер. — Завжди пам’ятай про найважливіше. Загально-німецьке Центральне управління навряд чи буде створене. Усе це тісно пов’язане з рейнсько-рурським питанням. Йдеться, по суті, про давню конкуренцію між німецькими і французькими монополіями. А без Центрального управління ми зовсім відрізані від сировинних ресурсів. — Мюллер частіше ніж будь-коли витирав носовичком піт з чола. Ткнувши в рот погаслий недопалок сигари, він вів далі: — Я вже сказав, що ми, власне, завод сірчаної кислоти, яку ми виготовляємо камерним способом. Залишки нашого устаткування я тобі показував. Доктор Бернгард якось пожартував: «Коли б у древньому Єгипті була відома сірчана кислота, її, напевно, виготовляли б саме таким примітивним способом». А Бернгард спеціаліст у цій справі. Він увесь час базікає про якийсь зовсім новий спосіб, про який, видно, десь щось почув. Точно ніхто нічого не знає. А що, коли це не тільки розмови? Коли сірчану кислоту і справді видобувають із… чекай-но! Як це називається… — він простяг руку за портфелем, що лежав на столі,— з кізериту та ангідриту. Цього добра тут досить. Я вже скрізь розвідував, чи справді з нього можна виробляти сірчану кислоту. — Мюллер знову погортав аркуші вузького розпорядника. — Тут увесь виробничий процес, ти мусиш детально вивчити мою кореспонденцію, і завжди тримай цю справу в полі зору, у перспективі вона взагалі найважливіша. Лише коли пройде плебісцит, ми зможемо, нарешті, працювати за планом. Попроси у професора Гольта деякі книжки. Ти побачиш, як багато важить сірчана кислота для народного господарства. — Якусь мить він сидів мовчки, борючись із нападом ядухи, а потім сказав: — Скоро я вже не зможу про все це турбуватись.

Фрау Арнольд поклала олівець.

— Ти мусиш відпочити!

— Я мушу відпочити, — повторив Мюллер. — Ще раз повудити форель у Вейсенгрунді…— Він посміхнувся. — Ото було б здорово! Але, щоб ти знала, переселенці, що осіли в гірських селах, спустошили геть усі водоймища, тому що куркулі прирекли їх на голодування! — Він розлютився: — Шість комплектів постільної білизни за рюкзак зерна або швейну машину за фунт сала. А коли ти не згоден, то вони тобі й картоплини не дадуть.

— Відпочинь. Їдь у гори рибалити! — наполягала на своєму фрау Арнольд.

— Чудова ідея, — сказав Мюллер і мрійливо додав: — Ти знаєш, яка там краса рано-вранці, коли ще парують гірські потоки. Побачила б ти, як вискакує за мошкарою форель! — Він пожвавішав. — У Вейсенгрунді я спіймав найбільшу у своєму житті форель — фунтів два. Це було влітку тридцять другого. Увечері в нас мали бути збори, але я все одно поїхав вудити рибу і за це одержав догану. У всякому разі, коли б я тоді не поїхав, то не спіймав би свою найбільшу форель. Ух і рибина! Майже два фунти! От-така завбільшки. — І він показав руками в повітрі, яка була форель.

— Збирай рибальські снасті! — сказала фрау Арнольд. — Можеш звіритися на мене, тут усе буде гаразд. Адже я по собі знаю, як благотворно впливає на здоров’я навіть один вільний день, проведений на воді!

— У мене немає часу! — сказав Мюллер. — Може, ти думаєш, що Мюллер передчасно здає позиції? — Він кинув майже глузливий погляд на фрау Арнольд. — Ні, просто наближається мій кінець.

— Останнім часом ти виглядаєш навіть краще, — заперечила фрау Арнольд.

— Не говори дурниць! — Тепер Мюллер подивився на неї і справді глузливо. — Мені важко лежати, так мене діймає ядуха, я майже не можу підніматися вгору по сходах, а тобі раптом здається, що я виглядаю краще. Та що й казати?! Коли б усе йшло так, як гадали лікарі, то я витяг би ноги ще рік тому!

— У всякому разі, ти не повинен впадати в песимізм! — сказала фрау Арнольд.

— Песимізм тут ні до чого! Але треба рахуватися з фактами! Кожен мусить колись померти. Мюллер також. — Він заплющив очі. — Поки я мав силу боротися, таке ніколи не спадало мені на думку. Але останнім часом я почав розмірковувати про життя і смерть, бо знаю, що скоро помру. І я радію наближенню кінця. Я чіплявся за життя, як ніхто, знаходив утіху в усьому живому. І саме тому з радістю чекаю смерті.— Він говорив спокійно, по-діловому, як незадовго перед цим про сірчану кислоту й способи її виробництва. — Адже і сама смерть належить до життя. Ми розмовляли про це з професором, він тут має рацію, хоч і не марксист, і вчення про класову боротьбу він, на жаль, так ніколи й не зрозуміє. Але коли йдеться про природу, він матеріаліст, а часом навіть діалектик; в цьому напрямку він, можливо, далеко піде. Цернік на нього здорово насідає! Природа — це розвиток, народження і відмирання, а без розвитку не було б і самих людей. Смерть, відмирання — це умова буття. Саме завдяки смерті ми стали людьми. Лише завдяки зміні тисяч поколінь відбувся розвиток від тварини до людини. Ти тільки вірно зрозумій: коли б людина була безсмертна, вона назавжди залишилась би твариною. Все, що нас радує у людському бутті — здатність творити й думати, почувати й діяти, — усе це ніколи не стало б дійсністю без зміни життя і смерті. Коли це усвідомлюєш… — він розплющив очі, і в його ясному проникливому погляді не було й тіні втоми, — коли це усвідомлюєш, то краще розумієш і світ, і своє власне життя…

Через кілька днів до кімнати Мюллера ввійшов Шнайдерайт.

— Послухай! — сказав Шнайдерайт. — По-перше, вугілля нам не дають. По-друге, професор переїжджає, мансарди звільняються і Бльом хоче зірвати дах, аби надбудувати ще один поверх. А по-третє, усі будівельні креслення абсолютно готові і лежать у Бльома в шухляді. Я хотів би лише запитати, як сталося, що профспілкове керівництво про це нічого не знає?

— По-перше, пісеньку про вугілля я вже чув, — відказав Мюллер. — По-друге, я з Юдіт завтра їду на шахту, щоб познайомити її з товаришами. Ми не матимемо вже клопоту з вугіллям, тому що така гарна жінка, як Юдіт, доб’ється чого завгодно.

— Не мели дурниць! — сказала фрау Арнольд.

— Вона не вірить! — пояснив Мюллер Шнайдерайтові.— У неї дитяча хвороба лівацтва, — вона вважає, що бути гарною аморально! Вона не розуміє, що красива комуністка є для комуніста найпрекраснішою серед жінок. Але вона це ще зрозуміє, безперечно, зрозуміє! — Мюллер знову звернувся до Шнайдерайта — По-третє, ти поїдеш на шахту разом з нами і по дорозі зможемо спокійно поговорити з тобою.

Шнайдерайт, вельми зрадівши, сказав:

— Але ти дозволиш мені дві-три години побути на шахті? Інженер обіцяв мені показати екскаватор!

— По-четверте, про будівельні проекти Бльома, — продовжував Мюллер, — я теж нічого не знаю. Що ж до самого Бльома то ти мусиш завжди пам’ятати, що ти не один і що до людей треба мати терпіння. В усякому разі, надбудувати поверх над адміністративним будинком — це вже щось реальніше, аніж величезне нове приміщення, якого ми однаково не змогли б опалювати. На жаль, у нас немає ні будівельників, ні техніки.

— Навіщо вам будівельники, — заперечив Шнайдерайт, — ми все зробимо самі!

Двері рвучко розчинилися. Ввійшов доктор Бернгард. Влітку він носив замість грубошерстої куртки люстриновий піджак, а замість кудлатої хутряної шапки — картатий кашкет.

— Я про транспорт з вугіллям, — почав він. — Адже вам відомо, що на сьогодні нам обіцяли транспорт вугілля, навіть на вчора, а тепер я чую, що його ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли не буде.

Мюллер зітхнув.

— А знаєте, де наші брикети? — не вгамовувався Бернгард. — У Москві! У Москві зараз море брикетів! Наше вугілля заграбастали росіяни! Росіяни демонтують усе!

Доктор Бернгард був високого зросту, але Шнайдерайт був іще вищий за нього, і тому дивився зверху вниз на резонера.

— А тепер поговоримо спокійно, — промовив він. — Про демонтаж я вже говорив з вами разів із десять, але все марно, і взагалі пора, мабуть, припинити отаке базікання. Поїдьте краще на шахту! Машини зруйновані, шахти затоплені, війна забрала спеціалістів!

— Помовчіть, молодий чоловіче, — перебив його доктор Бернгард. — Така висококультурна нація, як наша, постачала машини на всі п’ять континентів, і скрізь радо зустрічали німецьких спеціалістів, але відтоді, як ви і ваші товариші довели країну до занепаду…

— Хто довів її до занепаду? Хто лишив нам саме сміття га руїни? — Шнайдерайт підвищив голос. — Хто зруйнував країну, поки мої товариші і я сиділи за гратами?

Доктор Бернгард промимрив щось незрозуміле і повернувся до виходу. Біля дверей він знову зупинився.

— Помовчте, не викручуйтесь! Ви хочете ліквідувати власність, я знаю!

— Ми хочемо ліквідувати, — терпеливо відказав Мюллер, — не взагалі власність, а буржуазну власність!

— Тим гірше! — заперечив Бернгард. — Виходить, ви хочете ліквідувати моє, а своє залишити при собі! — 3 перекошеним від злості обличчям він вийшов з контори.

— Цей тип дратує мене! — вигукнув Шнайдерайт.

Мюллер сказав:

— Отже, завтра вночі, о другій, їдемо. І не думай, що Бернгард дратує одного тільки тебе! Він псує кров усім. Думаю, що навіть самому собі!

Грузовик зупинився, Шнайдерайт зіскочив на землю і побіг уперед, до кабіни водія.

— Годині о десятій на брикетній фабриці, домовились?

Грузовик рушив з місця і погуркотів далі.

Шнайдерайт пройшов іще трохи вздовж шосе, потім звернув на путівець. За пласкими голими горбами сходило сонце. Шнайдерайт примружив очі й оглядівся довкола. Імла, наче серпанок, застилала краєвид. Вдалині у небо здіймалися корпуси брикетного заводу. Димарі випльовували в небо чад і густий чорний дим. З-за стіни з хмар, диму та вранішньої імли викочувався криваво-червоний сонячний диск. На захід розкинулася виїмка відкритих розробок, заповнена густим туманом. Зненацька знявся різкий ранковий вітер, розвіяв туман, і Шнайдерайт побачив колії та лінії електропроводів, вагони і паровози, над якими здіймалися цівки пари, могутні екскаватори, а вдалині — відвали породи.

Забовваніли бараки, по дорозі все частіше зустрічались люди.

— Де головний інженер? — зупинив якогось чоловіка Шнайдерайт. — Спасибі.— Крокуючи по шпалах уздовж колії, він незабаром побачив довгу шеренгу порожніх вагонів і паровоз, що пихкав парою.

Один вагон зійшов з колії, і біля нього зібрався чималий гурт людей. Серед них був і головний інженер, у кожанці, гамашах, із розкуйовдженим волоссям.

Разом з іншими він порався біля кількаметрового грубого залізного важеля, просунутого під вісь вагона. Шнайдерайт мовчки і собі приєднався до них. Усі разом підважили вагон, паровоз смикнув, але марно. Знову й знову лунало: «Ра-зом вго-ру!»

Тільки через годину вагон пощастило поставити на рейки, і довгий состав рушив з місця.

— Прокляття! — вилаявся інженер, невеличкий жилавий чоловік років п’ятдесяти.

Шнайдерайт глянув на свої долоні, червоні від іржі. Вони пішли в напрямі до бараків, інженер попереду, а Шнайдерайт за ним.

— Що тут у вас скоїлося? — запитав Шнайдерайт.

Інженер не відповів.

Вони зайшли в один з бараків. Крізь забруднені шибки пробивалося ранкове сонце.

— Сідай, — сказав інженер. — Поснідаємо. У тебе є що-небудь?

— Що сталося? — знову спитав Шнайдерайт. — Чому брикетний завод підводить нас?

— Може, ти гадаєш, що ми тут спимо? — відказав інженер. — Ми розпочали видобуток, хоча роботи по відкачці води з кар’єрів ще не були закінчені. А заради чого ми пішли на риск? Заради того, щоб ви одержали вугілля! Але я навіть гадки не мав, який великий цей риск.

— Ну, і що сталося? — допитувався Шнайдерайт.

— Уступ, який розроблявся розкришуючим екскаватором, зсунувся, — лаконічно відповів інженер. — Ну, й почалось! Прокляття! П’ять днів, як припинено видобуток. Три дні брикетний завод ще міг працювати за рахунок бункерів, а потім усе стало.

Шнайдерайт ходив туди й назад по маленькій кімнатці.

— Хто ж винен? — запитав він. — Хто несе відповідальність?

— Відповідальність, — повільно промовив інженер, — несу я. І винен також я — недооцінив небезпеку.

Шнайдерайт зупинився.

— Як це могло трапитись?

Інженер нахилився до свого портфеля і поставив на стіл термос.

— В мене немає досвіду відкритих розробок, — відповів він. — Я спеціаліст по підземному видобутку, все своє життя я працював у кам’яновугільних шахтах, причому у найглибших. Але партія послала мене сюди.

— Хочеш вийти сухим із води, чи не так? — зауважив Шнайдерайт. — Винувата у всьому, мовляв, партія.

— Не мели дурниць! — обурився інженер. — Партія сказала мені: «Необхідно розпочати видобуток вугілля, можемо ми це зробити?» Я ретельно все зважив і відповів: «Так». — Він глянув на Шнайдерайта і додав з притиском: — Я зробив помилку, але не міг її передбачити! Я прийняв рішення, бажаючи зробити якнайкраще, я мусив це зробити! Але в мене не було досвіду. Не знав я, що уступ цей так швидко зсунеться. На всьому підприємстві немає людини, котра добре знала б місцеві умови і могла вірно їх оцінити. — Він налив у дві металеві чашки солодової кави.

Шнайдерайт сів.

— Одне слово, не хотів бути надміру обережним, чи не так? — сказав він. — Щиро кажучи, таке могло статись і зі мною. Я захоплююсь Мюллером, який зумів поставити на ноги завод без зривів. Звичайно, у нього під боком професор, а це щось-таки та значить, але ж і професор не має ніякого виробничого досвіду.

Інженер вийняв з портфеля сніданок. Шнайдерайт також розгорнув свої бутерброди, тобто скибочки засмаженого хліба, і захрустів.

— Доводиться затягувати пасок, правда? — сказав інженер. — Цілий день бурчить у животі. Хіба можна вгамувати голод оцим шматком хліба з малясом! Кажуть, що маляс взагалі отруйний!

— Не для мене, — зауважив Шнайдерайт. — Мене годуй хоч мухоморами. Уявляєш собі, коли ми виїжджали, було лише кілька хвилин на третю, а біля м’ясних крамниць уже стояли люди — за ковбасними обрізками.

— Ковбасні обрізки не набагато отруйніші за мухомори, — зауважив інженер, і Шнайдерайт засміявся. — До жнив краще не буде, — продовжував інженер, посьорбуючи каву. — Люди працюють неохоче. Дайте спершу чим напхати шлунок, — кажуть вони.

— Скрізь одне й те саме, — сказав Шнайдерайт і попросив: — А тепер покажи мені екскаватор. Розкажи про нього. Люблю поратися коло машин. Ми, муляри, і досі працюємо, як за часів середньовіччя. От екскаваторник, той дійсно зв’язаний з прогресивними методами виробництва.

Інженер глянув на годинник і сховав свій термос.

— Наш екскаватор дуже застарілий і недосконалий.

— А чи можна буде колись з допомогою машин будувати будинки? — запитав Шнайдерайт.

— Будинки, очевидно, виготовлятимуть на заводах, — відказав інженер.

Надворі туман уже розвіявся. Кар’єр заливало сонячне проміння. Лише з далекого брикетного заводу повз чорний дим і застилав обрій.

— Сьогодні вночі ми знову розпочали видобуток, — сказав інженер. — Останні дні, хай йому дідько, ми працювали, не розгинаючи спини, але вугілля ви одержите.

Коли Мюллер і Шнайдерайт уночі поверталися в місто, грузовик був увесь завантажений ящиками. Фрау Арнольд залишилась на якісь збори у шахтарів, вона мала повернутися вранці поїздом.

Ніч була ясна і тепла. Мюллер з допомогою двох ковдр влаштував собі поміж ящиків більш-менш затишний куточок. Шнайдерайт сидів біля нього і весь час розповідав:

— Екскаватор у них виробляє чотириста кубометрів за зміну. Заввишки він з чотириповерховий будинок. Електроенергії споживає, як цілий район. А це ж застаріла машина, як каже інженер.

— Чому ж ти не лишився там? — запитав Мюллер.

— Інженер також гадає, що хто хоч раз побуває в шахті, той ніколи від неї не відірветься. Адже ти знаєш, що машини — моя слабість. Пам’ятаєш отой невеличкий автомат, що ти розкопав на заводі серед руїн? Як я захоплювався ним. Але який екскаватор! В моїй професії до машин ще далеко. Та інженер…

— Це твоя друга слабість, — сказав Мюллер.

— Він зроблений із зовсім іншого тіста, аніж, скажімо, Бернгард, — відказав Шнайдерайт. — З такими, як він, можна побудувати соціалізм.

Мюллер насилу підвівся.

— Ти мусиш розібратися в цьому протиріччі,— сказав він, — якщо ти знайдеш спільну мову з такими, як Бернгард, то швидше побудуєш соціалізм.

— Такі типи лише гальмують нашу роботу, — заперечив Шнайдерайт. — Візьми для прикладу Гольта: він мені просто в обличчя кидає, що не хоче мати нічого спільного з нами, що його анітрохи не цікавлять наші справи.

Мюллер задумливо відповів:

— Якось я зустрів старого Еберсбаха і, між іншим, запитав у нього про Гольта. Хлопець узяв себе в руки. За короткий час він став кращим учнем з математики, а Еберсбаха в цій галузі не обдуриш. У Гольта є щось хороше в душі, нехай лишень мине якийсь час, якщо, звісно, він не потрапить знов під поганий вплив.

— Все це чудово, — сказав Шнайдерайт. — І все ж у політичному відношенні він — реакціонер.

— А чому ж тоді він не залишився з своїми буржуями в Гамбурзі? — запитав Мюллер. — Війна вибила багатьох людей із звичної колії. Вони зараз у пошуках. Раніше суспільство для них було лише кулісою для власної особи. Сьогодні вони шукають своє місце серед людей. Ми — провідна сила суспільства, і повинні дбати про те, щоб вони знайшли свій шлях і оте своє місце. — Помовчавши, він додав: — Гольтові треба у слушний момент дати «Маніфест». Думаю, що, прочитавши його, він ухопиться за правду, яку там знайде, як утопаючий за рятівний круг.

Якусь мить подумавши, Шнайдерайт відказав:

— Чого це тобі спало на думку говорити з Еберсбахом про Гольта? Ніяк не розумію. Адже в тебе й так роботи доволі.

— Не розумієш… — повторив Мюллер. — Але згодом зрозумієш, безперечно, зрозумієш. Говорити про соціалізм легко, куди важче перетворювати його в дійсність. Для цього потрібні і такі люди, як наш професор, його син, Бльом або Гаген. Хіба я не повторюю тобі завжди: ти повинен йти попереду, але, коли хочеш вести людей за собою, домагайся, щоб вони розуміли тебе, а цього можна досягти тільки тоді, коли ти сам розумітимеш їх. Я тобі уже не раз казав про це…

Приступ ядухи перервав слова Мюллера. Це був жахливий приступ, і Шнайдерайт підтримував Мюллера, щоб якось допомогти йому.

— Годі говорити! Не вигадуй ніяких історій, ти перевтомився…

Приступ минув, залишилась тільки слабість.

— Слухай! — ледве вимовив Мюллер. — Я ще хочу дещо тобі сказати. Соціалізм поки що не стоїть на порядку денному, а коли стане — мене вже не буде. А тому скажу кілька слів, забігаючи наперед. — Він говорив запинаючись. — Послухай мене, послухай старих комуністів! У тебе є мужність, класова свідомість, сила, але зовсім немає досвіду, терпіння, розуміння складності людського характеру. Колись ти будуватимеш соціалізм. Це означає, що ти руйнуватимеш звичний для багатьох людей світ. Не думай, що соціалізм — це твердий порядок, без ніяких недоліків. Багато людей усіма фібрами душі зв’язані із звичним для них укладом і з великими труднощами поривають зв’язки з тим, до чого вони звикли. Але ти будуватимеш соціалізм не лише для того, щоб здійснилась теорія, і не лише для класово свідомих товаришів. Ти будуватимеш соціалізм для всього народу, отже, й для тих, хто зараз вважає, що він їм не потрібний, і для тих, хто його ще не розуміє. Без усіх цих людей ти взагалі не зможеш будувати соціалізм. Тому ти повинен бути вимогливим до людей заради них же самих, і насамперед до себе самого. Водночас тобі треба навчитися розуміти людей і робити все, аби вони також розуміли тебе. Старанно придивляйся, чи розуміють тебе люди, і якщо не розуміють, шукай причину цього і в самому собі. Любов до затишку, інертність, сила звички — ось твої найлютіші внутрішні вороги.

Шнайдерайт слухав, затамувавши подих. Мюллер зараз був такий стомлений, що його голос було ледве чути. Він сказав ще кілька слів і замовк. Шнайдерайт чув тепер лише важке дихання Мюллера, гуркіт мотора і свист вітру.

Зелені свята в цьому році видались по-літньому жаркі й сухі. Гольт з родиною Аренса поїхав у гори. Але він прийняв запрошення неохоче, без ентузіазму, ба швидше з ображеного самолюбства — адже він давно мріяв побути на свята з Гундель. Шнайдерайт поїхав на якийсь зліт молоді у Бранденбург, і Гольт наперед радів отим двом дням, які він сподівався провести разом з Гундель. Він вжив усіх заходів, однак Гундель і цього разу поламала його плани.

Гундель завжди ламала його плани, коли він хотів залишитися з нею наодинці. Ні, це не випадковість, так багато випадковостей не буває! Вона це робила умисне. Гундель не хотіла знатися з ним, її тягло до Шнайдерайта, для Шнайдерайта у неї завжди знаходився час. На зелені свята, у неділю, вона організувала прогулянку за місто. Вона запрошувала й Гольта, спершу дружелюбно, а потім з серцем. Чому б, мовляв, йому не поїхати з ними, адже це залежить тільки від нього!

Але Гольт не поїхав на прогулянку. Він не хотів бути в ролі заступника Шнайдерайта і до того ж у товаристві чужих йому людей. Ні, до цього він іще не докотився, у нього є самолюбство. Він хотів, щоб Гундель належала тільки йому, або зовсім не хотів її знати.

Після відмови Гундель Гольт подумав було про Анжеліку. Але ж він наплів їй якусь історію, буцімто на зелені свята буде зайнятий… Отже, довелося їхати на водоймище з родиною Аренса.

Гольт оселився в готелі «Лісовий спокій». Кімната для приїжджих, селянська хата на тірольський лад, добірні напої, на стінах — роги оленів, голова дикого кабана, і тут же в рамцях: карти для ската «Grand ouvert, Willi Seifert, «18/111 1924…», чучело дикої кішки під склом. Хазяїн обходився з Гольтом, гостем Аренсів, з вишуканою люб’язністю. А втім, і ввечері, і вночі, і вранці він нарікав, яке тяжке, мовляв, життя настало для власника готелю.

Гольтова кімната була нагорі, і з неї відкривався просто казковий краєвид. До самих вікон простягали свої віти голубі ялини, крізь які виднівся ставок. Вночі десь зовсім близько виспівував соловей. Гольт, простягнувшись на ліжку, прислухався. Спів його просто зачарував. Гольта огорнуло почуття радості, смутку, самітності й щастя. Недарма солов’я оспівують поети… «А може, то всю ніч співали солов’ї…» Це Шторм? Коли йому на думку спадають вірші Шторма, він завжди згадує Гундель. Гундель, яка зараз їхала десь. Гольт перенісся думкою до Анжеліки. Здається, тоді на околиці міста також співав соловей. Анжеліка. Коли б не було Гундель, він був би з нею щасливий. Анжеліка, люба дівчинка, присутність якої сповнює всього тебе радістю, але коли б не було Гундель. Так, Гундель. Чому б йому такої ночі не слухати біля озера солов’я удвох з Гундель?

Другого дня Аренси вже почали набридати Гольту. Він катався з ними на човні по озеру, о п’ятій пив чай на терасі їхнього будинку. Крім нього, тут був іще один гість — пан Отто Грош з дамами, експропрійований банкір. Він виявився страшним базікою, говорив швабським наріччям і весь час повторював «net wahr»[81]: «Ці люди абсолютно нездатні, net wahr, поставити на ноги економіку країни без нас, керівників економіки, net wahr…»

А ввечері, коли Гольт нарешті вирвався від Аренсів, у ресторані готелю «Лісовий спокій» розпочалися танці. Тут кружляли келихи з столовим вином і кружляли дівчата, дівчата з навколишніх сіл, дівчата з міста. Тут танцювали й фліртували, а внизу біля ставка дивилися на місяць і, захмелівши від вина, цілувались.

Ще не було й дванадцяти, коли Гольт пішов у свою кімнату, став біля вікна і голосно вимовив:

— Конвульсії, самі конвульсії.— І знов прислухався до співу солов’я.

Наступного ранку, в зелений понеділок, Гольт повернувся до міста. Він знову взявся до роботи, але ніяк не міг зосередитись, бо з думки йому не йшла Гундель, що мала увечері повернутись. Працював він у цей день непродуктивно. Усе-таки він дуже втомився, пора б уже й на канікули. Проте коли ввечері приїхала Гундель, засмагла, бадьора, до Гольта знов повернулась душевна рівновага.

Він іще з годину посидів у кімнаті Гундель, із задоволенням слухаючи її розповідь про поїздку за місто.

А тим часом настав вівторок.

У вівторок надвечір Гольт прийшов у контору заводу, щоб поговорити з батьком і Гундель про переїзд, що мав відбутися на цьому тижні. Раптом задзвонив телефон. Фрейлейн Герлах узяла трубку і тут же впустила її на стіл:

— Господи!

Професор Гольт підняв трубку, прислухався, потім кинув на важілець.

— Щось не гаразд із Мюллером!

Вони побігли на заводське подвір’я.

В бараці у невеличкій кімнаті з трьома телефонами біля Мюллера навколішках безпорадно стояла фрау Арнольд. Вона була бліда як стіна і без упину повторювала:

— Допоможіть… Та допоможіть же йому!

Гольт із батьком перевернули Мюллера на спину. Професор одразу ж підвівся, по телефону викликав швидку допомогу, а тоді подзвонив в університетську клініку.

Гольт стояв і дивився на Мюллерове обличчя, що розпливалося в нього перед очима, на обличчя вмираючої людини. Підборіддя одвисло, з горла виривався хрип. В кімнаті лунав голос батька:

— Головного лікаря… Швидко! Негайно! Алло, говорить Гольт… Колего, чудово, що я до вас додзвонився, йдеться про мого найближчого співробітника, його привезуть прямо до вас…

Батько говорив голосно, і все ж його слова ніби долинали звідкись здалека. Близько було одне тільки Мюллерове обличчя, таке знайоме, бліде, спотворене, позначене печаттю смерті. «Так, Мюллерові вже рясту не топтати. А ти хотів йому щось довести і завоювати його повагу, а може, й визнання чи просто дружній кивок головою, хотів почути, як бувало колись, дружнє запитання: «Як ся маємо, Вернер Гольт?» Надто пізно. Тепер зрозумій одно: ти хотів Мюллерового визнання, за всяку ціну хотів переконати його, що таки існує оте перетворення людини, про яке пише Бехер у своєму романі, ти так старався і, можливо, вже став трохи іншим саме заради Мюллера, хоч мета ще не зовсім досягнута. Ти йому вже не зможеш довести, що дійдеш до своєї мети. Ніколи. Смерть стала на заваді. Вона все перекреслила. Смерть поруч, і тому можеш сказати собі лиш одне: ти все зробив би для того, аби стати другом цього чоловіка, стати таким, як він… «Хронічний септичний ендокардит…» — далекий голос батька дає назву цій смерті.— Метастатична емболія судин мозку…» Хтось у синьому комбінезоні стоїть біля Мюллера навколішки і плаче, закривши руками обличчя… Під’їздить автомобіль, а ось і санітари, і ти дивишся, як ноші з Мюллером зникають в автомобілі, бачиш вечірнє сонце, його червоне проміння заливає завод, наче сяйво полум’яної заграви.

Гольт стояв біля барака поруч Гундель. Вони трималися за руки, не усвідомлюючи цього, міцно пригорнулись одне до одного. Їх заполонило почуття порожнечі й страху. Там, де щойно стояла автомашина, в повітрі зависла хмарка куряви, що поволі осідала на землю.

Увечері Гольт спробував працювати, але все валилося йому з рук. Він був украй збуджений, навіть розгублений. Чому його так вразила смерть цього чоловіка? Адже справжньої дружби з Мюллером у них, власне, не було! Хіба він, як і кожен на заводі, не знав, що Мюллер смертельно хворий, що йому ось-ось має прийти кінець? І все ж зараз, коли Мюллер лежав на смертнім одрі, Гольт не знаходив собі місця. Перед ним весь час стояло Мюллерове обличчя. То привітне: «Як ся маємо, Вернер Гольт?», то суворе й замкнене: «Ви і ваш друг— просто декласовані елементи». Гольт бачив це обличчя таким, яким воно було останнім часом, — блідим, згасаючим. І його огорнули спогади: смерть Петера Візе, постаті в тиковому вбранні… В ньому заворушилось сумління, бажання стати іншим і туга, справжня туга.

Наступного ранку Гольт подзвонив Готтескнехтові і вибачився за те, що не зможе прийти на заняття. Потім поїхав в університетську лікарню, що містилася на західній околиці міста у великому каштановому гаю. Він запитав про Мюллера. Знайшов потрібний корпус, але до хворого його не впустили. Мюллер ще був живий і на світанні приходив до пам’яті. Оце і все, про що дізнався Гольт. Тоді він розшукав головного лікаря, відрекомендувався, і його пропустили в палату.

Мюллер помирав, він лежав у безпам’ятстві, непорушний. Груди ледь помітно здіймалися. На восковому обличчі вже не видно було ознак життя — щоки позападали, разом із свідомістю згасла й воля. Суворі риси обличчя пом’якшились, розслабились, здавалось, Мюллер заспокоївся.

Гольт запам’ятовував обличчя вмираючого. Він знав, що це обличчя людини, яка страждала, боролась і була непереможна. Це обличчя йому завжди нагадуватиме про ті часи, коли зневажалася людська гідність, коли людину топтали, нищили, а він, Гольт, підкорявся і служив катам. Це обличчя, зрештою, застерігало і постійно нагадувало: не забувай Мюллера!

На стільці біля вікна лежали Мюллерові речі, на спинці висів піджак. Гольт зняв з вилоги значок — червоний трикутник — і вийшов з кімнати.

Гольт повернувся додому і взявся до роботи. Але по обіді йому не дали працювати.

Прийшов Шнайдерайт. Він мав стомлений, змучений вигляд. Їхні погляди зустрілися, і нараз вони відчули, що між ними проліг невидимий місток, що ніби з’єднав їх. То був сум за Мюллером. Не встиг Гольт запропонувати Шнайдерайтові сісти, як той вже умостився на краю ліжка і оперся ліктями на широко розставлені коліна. В руках він тримав тоненьку книжечку.

— Пробачте, я не хотів одривати вас від роботи, — сказав Шнайдерайт, кивнувши вбік столу. Його низький голос звучав надзвичайно монотонно. — Мені лише хотілося коротко вам про щось розповісти, вірніше, дещо переказати. Напередодні свят ми з Мюллером їздили на шахту. Коли ми поверталися назад, Мюллер довго говорив зі мною. Вже тоді було видно, що йому лишилось недовго жити. Адже ви знаєте, який у нього був стан — ядуха, слабість, від якої він обливався холодним потом.

— Не стільки від слабості, як од болю, — сказав Гольт. — Я тільки сьогодні дізнався, що протягом останнього року він мучився від жахливого болю: тромби в печінці, нирках, селезінці… Він обливався холодним потом від тих жахливих нападів болю.

— І приховував! — вигукнув Шнайдерайт. — Чорт забирай, яка це мужня була людина!

— Велетень! — додав Гольт. — Я вважаю, що це був велетень, а його життя — мірило…

На міцно стулених губах Шнайдерайта промайнула посмішка.

— Ви хочете сказати, що нам обом треба прагнути…

— Щось подібне, — промовив Гольт. — Причому ви, звичайно, з самого початку досягли більшого, це ясно.

Вони знов поглянули один на одного, і Гольт на якусь коротку мить відчув, як в душі у нього оживає давня туга по другові, ота туга, що часто понімала його, ще коли він був хлопцем… Шкода тільки, що поміж ними стала Гундель. Гольт дивився на цього сильного, сміливого чоловіка, з яким зустрівся надто пізно, майже з сумом. А тоді, коли ще не було пізно, коли він хотів помститись за Рут Вагнер і мріяв, як Карл Моор, боротися за справедливість, тоді Шнайдерайт сидів у в’язниці, і замість нього прийшов інший. Так воно й сталося, що він, Гольт, чимдалі більше заплутувався в страшних помилках.

Шнайдерайт, очевидно, відчув, що Гольт у цю хвилину ставиться до нього більш-менш приязно, і пожвавішав.

— Скажіть чесно, коли б Мюллер вам щось порадив, щось запропонував, ви виконали б його бажання?

— Безперечно, — відказав Гольт.

— От і гаразд! — Шнайдерайт задоволено кивнув. — Під час отієї останньої поїздки ми, власне, говорили й про вас. Мюллер не випускав вас із поля зору до самої своєї смерті. Зустрівшись нещодавно з Еберсбахом, він запитав про вас і довідався, що ви стали кращим учнем з математики. Мюллер вірив у вас і сказав мені: «З Гольта ще будуть люди. Згадаєте мої слова».

— Ви не будете мене обдурювати, — промимрив Гольт, з усіх сил намагаючись не показати Шнайдерайтові, яке сильне враження справило на нього це повідомлення.

— Признаюсь, — продовжував Шнайдерайт, — для мене було загадкою, як це Мюллер знаходив час для таких речей, як він міг пам’ятати навіть про вас. Він так чудово розумів вас, як, можливо, ви й самі себе не розумієте. Між іншим, мені за вас теж перепало.

— Ви чесний, — промовив Гольт.

— Я радий, що ви вірите мені, бо ще не закінчив. Мюллер тоді сказав: «Гольт повинен прочитати «Маніфест», я впевнений, що він ухопиться за правду, яку там знайде, як потопаючий хапається за рятівний круг». Це його слова. І я подумав: дай візьму з собою одразу й книжку.

Він устав, поклав на стіл невеличку книжечку і намірився піти з кімнати. Гольт, як і досі, сидів непорушно.

Шнайдерайт, дивлячись на нього, сказав:

— Адже як було до тридцять третього року і за часів гітлеризму? А було це так: багатьох наших вбивали, але ті, що залишалися серед живих, ще тісніше згуртовували свої лави і закривали пролом. І зараз, коли Мюллер пішов від нас, хіба ми не повинні згуртуватися тісніше? Приходьте якось знову до нас, Гольт! Тепер ми і для вас знайдемо цікаву справу!

Минуло кілька секунд, поки Гольт збагнув смисл сказаного, а потім іще кілька, поки він зовсім отямився від того потрясіння, яке в нього викликали слова Мюллера. Коли ж усе сказане Шнайдерайтом дійшло нарешті до його свідомості, у нього в душі чомусь заворушилось почуття неприязні й розчарування, якого він не зумів приховати.

— Я вдячний вам за візит і за повідомлення, — сказав він. — Книжку я, звичайно, негайно прочитаю.

Шнайдерайт простяг йому руку. Гольт не знав, чому він знову не може щиро потиснути цю руку. Але він будь-що хотів знайти для цього підстави і, всупереч здоровому глуздові, шукав пояснення.

— Вам сьогодні не слід було мене агітувати, — сказав він, — їй же богу, не слід, так само як і намагатись вербувати нових членів до вашої організації. Я вважаю, що це просто нетактовно.

Він приставив стільця до столу й почав гортати свої записи, аж поки не почув, що за його спиною грюкнули двері.

Гольт тримав у руках невеличку книжечку в картонній обкладинці. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, «Маніфест Комуністичної партії». Маркс, Енгельс — ці прізвища протягом останнього року він чув часто, однак, як і раніше, вони зоставались чужі й незвичні для Гольта. І йому захотілось прочитати книжечку не тут, у звичній обстановці, а десь наодинці. Він подзвонив у гірський готель і запитав, чи є у них сьогодні вільна кімната. Хазяїн кілька разів повторив, що для Гольта в будь-який час знайдеться притулок, хоча взагалі власникові готелю зараз нелегко зводити кінці з кінцями.

Коли Гольт вже напхав свій портфель, прийшов Цернік. Він за своєю звичкою почав копатись у книжках, що лежали на письмовому столі, і його обличчя чимдалі хмурнішало. Гольт міг зовсім легко покращити його настрій, — варто було вийняти книжку, яку приніс Шнайдерайт, — але він не хотів запізнюватися на поїзд, й тому вирішив не зважати на гнів Церніка.

— Оце так так! — вигукнув Цернік. — Ви просто неможлива людина! Навіщо вам здався Шпенглер? І невже ви вчите французьку мову лише задля того, щоб читати Кокто і Жіроду?

— Дайте мені спокій, — відказав Гольт. — Завтра я зайду до вас.

— Який у вас вигляд! Ви що, стомилися? — запитав Цернік. — Втома — це не що інше, як гостра недостатність кофеїну!

— Я поспішаю на поїзд, — сказав Гольт, — а ви, безперечно, хочете поговорити з батьком. Він у себе в лабораторії.

Гольт сів у приміський поїзд і ввечері вже стояв на березі озера, на містку, до якого прив'язують човни, й дивився на блискучу водну гладінь, у якій віддзеркалювались зелені гори і жовтувате сяйво вечірнього неба. Зараз, серед тижня, тут панувала тиша. Коли стемніло, соловейко вже не тьохкав — він співав, мабуть, тільки до червня, а потім надовго замовкав.

Гольт пішов до себе в номер. Електрика, певна річ, була вимкнена, і хазяїн приніс йому свічку. Гольт сів за стіл, розкрив книжку і, підперши голову кулаками, заходився читати.

«Привид бродить по Європі — привид комунізму, — читав він. — Всі сили старої Європи об'єдналися для священного цькування цього привиду…»

Холодна, гнівна пристрасть цієї книги полонила Гольта. Кожне слово, кожна думка викликала в нього хвилювання. Кожна фраза вражала силою правди, яку він так довго шукав і на яку натрапив зовсім несподівано.

«Історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів».

Свічка погасла, Гольт попросив принести йому ще одну і читав, читав, читав. Він спершу пробіг очима текст до кінця, потім почав читати вдруге, тепер уже не поспішаючи, старанно вдумуючись у кожне слово, аби дійти суті кожної думки. Він знову і знову натрапляв на сповнені пристрасті й натхнення місця. Епоха буржуазії, два великих класи, що протистоять один одному, ніяких інших зв'язків між людьми, окрім байдужого, голого розрахунку, усі сфери діяльності розвінчані, процес розкладу панівного класу… Він ще і ще раз перечитував окремі сторінки, аж поки знову не дійшов до кінця. «Нехай пануючі класи тремтять перед Комуністичною Революцією, — читав він. — Пролетарям нічого втрачати в ній, крім своїх кайданів. А здобудуть вони весь світ».

Коли він погасив недопалок свічки, надворі вже займався день. Гольт, украй стомлений, заснув. Через кілька годин він прокинувся і зійшов униз до берега. Він скочив з човнового причалу в озеро і поплив; з чистої холодної води Гольт виліз лише тоді, коли зовсім замерз.

Сидячи там, де висіли роги і карти для скату, неподалік від напханого тирсою чучела, він поснідав. Господар за сніданок не взяв карток, зате заправив багато. Думки Гольта весь час витали навколо книги.

Гольт вирушив на залізничну станцію. Часу в нього було досить, і він помандрував далекою обхідною дорогою через ліс. Йдучи долиною, задумливо дивився на схили гір, а зійшовши на гору, якийсь час милувався краєвидом, дивився на широку долину, що простяглася перед ним. Спогади і думки приходили на зміну одні одним, думки викристалізовувались і перепліталися з спогадами, наче камінці мозаїки, а весь його досвід, усе, що він пережив, набуте з такою гіркотою пізнання і вся ота безліч запитань, на які і досі не було відповіді, — усе це зливалося в одне ціле з тією правдою, із живим світом, що розкрилися перед ним у сяйві нового дня.

Повернувшись до міста, Гольт одразу пішов до Церніка. Учора в нього була потреба побути наодинці з самим собою, а сьогодні він просто не міг не поділитися з кимось своїми думками.

Надворі бруківка аж пашіла від спеки, а в кімнаті Церніка було холодно й похмуро, тут панувало страшне безладдя. Невелика поличка торшера правила Церніку за письмовий стіл. На підлозі навколо нього валялися списані аркуші паперу, розкриті книжки, картотечні ящики і цілі стоси природничо-наукових журналів.

— Ага, це ви? — сказав Цернік, кинувши стомлений погляд на Гольта. — Якщо ви маєте намір забирати в мене час Шпенглером або отим філософствуючим математиком Лаутріхом, то вам кави не буде, вип'ю сам останню чашку! — 3 цими словами він поставив на плитку воду і заходився вишкрябувати з банки рештки кави.

— Ви дали мені «Прощання» Бехера, — сказав Гольт. — Я досі ніяк не міг збагнути, чому ця книга справила на мене таке враження. Не так уже й важко зрозуміти визначні події — війни, революції,— осмислити їх як виявлення історичного розвитку, хоч мені це далося не відразу. Значно важче осмислити свою особисту долю… коли можна так сказати, як вияв епохи. Нині я намагаюсь зрозуміти те, що називають «своєю» долею, у зв'язку з великими історичними процесами, і до цього мене спонукав роман Бехера. Але мені не давало спокою одне давнє питання, — питання про моє дотеперішнє життя, про закономірність історичного розвитку.

— Ага! А хто мені наказував тримати язик за зубами? — вигукнув Цернік, заварюючи каву. — Хто, коли я тільки згадував ім'я Маркса, негайно затикав мені пельку: «Не хочу слухати про політику?!»

— Я навіть не уявляв собі, що це за людина, — мовив Гольт. — Я гадав, що твори Маркса — це щось на зразок передових у газетах. Тож не дивно, що в мене не було великої охоти вивчати цілі томи подібних творів. Але сьогодні вночі я прочитав «Маніфест».

Цернік нічим не виявив свого здивування. Він лише підніс чашку до рота і явно пожвавішав.

— Хотів би я знати, який ідіот поширив чутки, що кофеїн — отрута!

— Та ви мене зовсім не слухаєте, — обурився Гольт. — І відколи ви почали вдаватися до таких крутих висловів, як «затикати пельку», «ідіот»?

— Почитали б ви полемічні твори вульгарних матеріалістів, — відказав Цернік. — Там зустрічаються ще й не такі перли! — Він спорожнив чашку, і тепер настрій у нього був бадьорий і задерикуватий, тоді як Гольт, випивши склянку надміру міцної кави, відчув, що його серце мало не вискочить з грудей.

— Отже, ви прочитали «Маніфест», — сказав Цернік. — і І чого ви хочете від мене?

— Нічого, — буркнув Гольт і раптом загорлав: — Я хочу вам сказати, що в мене все нутро перевернулось! Цернік, ви навіть гадки не маєте, що я пережив! Ми блукали в темряві з зав'язаними очима, і коли я думаю про те, що ця книга була написана і опублікована значно раніше, ніж нас змусили повірити в усі оті байки про расу, германську кров і нордичний тип, — зовсім перестаю будь-що розуміти! Як це могло статися?

— Колись ви й це зрозумієте, — сказав Цернік. — Істині часом важко доводиться пробивати собі шлях, це ви бачите з власного досвіду. Зручна й улеслива брехня людьми сприймається охоче, а сувору правду вони зустрічають в штики.

— «Сувору правду», — повторив Гольт, — я розумію вас. Ви маєте на увазі те, що випливає з самого життя. Логічний висновок з того досвіду, який набула людина в процесі свого життя. — Гольт провів рукою по волоссю. — Сьогодні вночі був момент, коли я був у відчаї. «Маніфест» по-справжньому збентежив мене: я побачив себе приреченим на загибель, так само, як і весь отой світ, у якому я народився і виріс, з усіма моїми поглядами й уявленнями. Але потім я натрапив на фразу, у якій говориться про невеличку частину панівного класу, яка пориває із своїм середовищем і приєднується до революційного класу… От ми й повернулися знову до «Прощання», до слів Бехера «стати іншим». — Він устав. — Годі цих розмов. Дайте мені ще щось із творів Маркса, Енгельса. Я надто довго блукав у пітьмі. І не хочу більше звертати із знайденого шляху.

Цернік почав ритися у книжках, що стояли на хистких полицях; він робив це обережно, бо вся ота ненадійна дощана споруда кожної миті могла звалитись йому на голову. Він простягнув Гольтові кілька книжок.

— Тримайте. Коли все це прочитаєте, тоді можна буде сказати, що ви стали на шлях, який веде до теоретичного розуміння усього історичного процесу.

Вдома, у себе в мансарді, Гольт цього разу навіть не брався за шкільні підручники. Він читав Маркса.

…Другого дня він прийшов у траурний, викладений кам'яними плитками зал крематорію і став у кутку, осторонь від людей. Тут відбувалася громадянська панахида по Мюллеру. Офіційні промови не доходили до свідомості Гольта. Лише наприкінці, коли фрау Арнольд сказала кілька слів від себе, він почав прислухатися. Під високим склепінням лункого залу зазвучав «Інтернаціонал».

Досі Гольт ще ніколи не вслухався свідомо у слова пісні. «Чуєш, сурми заграли…» — і він завмер, слухаючи.

Гімн звучав наче сигнал підйому, на який він так довго чекав. Гольту треба було покинути мрії про правду і почати боротьбу за неї.

5

Гольт лежав у шезлонзі, грівся на сонці й читав, коли з-за кущів вийшов Цернік. Він навідувався тепер частіше, — адже до південного передмістя йому було ближче, аніж до Менкеберга.

— Ви навіть не уявляєте, як тут у вас хороше! — говорив він щоразу.

Гольт приніс і йому шезлонг. Цернік сів, витяг окуляри з величезними темними скельцями, надів їх замість звичайних і довго замислено вдивлявся в кущі. Раптом він підхопився і вигукнув:

— Щось не те! Стривайте-но. Ба! Та це ж окуляри для близькості! Вони зараз ні до чого! А для далини я користуюсь оцими. — Він іще раз поміняв окуляри і з задоволенням сказав — Отепер світ має значно конкретніший вигляд. — Він поглянув навколо. — Ви справді не знаєте, як у вас тут гарно! — промовив ще раз, зітхнувши. Інститут бактеріології і серології, яким керував професор Гольт, був зруйнований під час бомбардувань, і тепер його розмістили у розкішній віллі, конфіскованій в одного великого промисловця, що втік до західної зони. Будинок з флігелями стояв посередині великого парку на кілька гектарів. Неподалік були конюшні й гаражі, а крім того, простора оранжерея та одноповерховий кам'яний будиночок. Тут професор обладнав собі лабораторію, робочий кабінет і бібліотеку. Під дахом містилась ванна кімната, невеличка кухня та кілька кімнаток із скошеними стінами, в яких оселилися професор Гольт, його син і Гундель.

Гольт швидко обжився у новій оселі. Його кімната мало відрізнялась од мансарди на заводі, хіба що краєвид з вікна був інший — не територія заводу і заводські труби Менкеберга, а верховіття дерев, пагорби та далекі гори. Вранці за вікном заливалися співом чорні дрозди, а по-сільському тихими вечорами від сусідніх будівель інституту через увесь парк долинав тихенький пронизливий свист.

— Що ж воно таке? Що це так кумедно пищить? — запитав Цернік, почувши свист уперше.

Гольт розсміявся.

— Я зразу теж ніяк не міг до цього звикнути. Це пацюки, білі пацюки, їх тримають в інституті для дослідів.

— Ага! — сказав зацікавлено Цернік. — Пацюки! Тут можна було б провести досліди з дресируванням. — Він повернувся в шезлонзі до Гольта. — Пацюки — надзвичайно розумні тварини. Вони, очевидно, володіють якимсь методом колективного обміну досвідом. Коли б я був Павловим, то провів би досліди й на пацюках. А зараз, власне, слід було б уже зварити каструлю коли. Побільше, і якнайміцнішої! — вигукнув він навздогін Гольтові.— Я сьогодні ще маю намір попрацювати!

В кухні Гольт зіткнувся з Гундель. Прийшовши з роботи, вона побачила, що в саду сидить Цернік, і поставила на вогонь воду.

— Можна й мені трошки посидіти з вами? — запитала вона.

— Коли б на те моя воля, — відказав Гольт, — ти б цілий день сиділа зі мною!

Вона зиркнула в його бік і кинула через плече:

— Авжеж, коли б твоя воля! — й на щоках у неї з'явились ямочки.

Гольт повернувся до Церніка, і той величним жестом вийняв з кишені два квитки.

— Останній симфонічний концерт сезону. П'ята симфонія Брукнера в першому варіанті. Ось вам дві контрамарки. Я знайомий з диригентом.

Гольт одразу ж подумав про Гундель. Сюди, у південне передмістя, Шнайдерайт поки що навідувався рідко. Правда, він побував до переїзду, оглянув приміщення на першому поверсі, потім мансарду і сказав:

— Наймати робітників для ремонту! Дурниці. Ми все зробимо самі!

Він і справді привів у домі все до ладу, допоміг перебратися, й відтоді його тут дуже рідко бачили. Гундель часто ходила на зібрання молодіжної групи, віднедавна вона почала регулярно займатися спортом. Часом вона проводила вечір з Гольтом. Коли стояла гарна погода, вони сиділи в парку. Читали, ліпили свічки з парафіну, розмовляли, оповідали щось одне одному. Тільки тут, за містом, Гольт побачив, чим займається Гундель на дозвіллі, і був уражений. Вона багато читала, причому поглинала не лише твори класиків світової літератури від Бальзака до Толстого, а й спеціальні книжки, що не мали нічого спільного з її роботою, про тварин і рослини. Вона цілий рік звідкись приносила в дім різні квіти і квітучі трави, засушувала їх поміж аркушами промокального паперу в великому Брокгаузі, що стояв у бібліотеці професора Гольта, визначала з допомогою таблиць їх рід і вид, впорядковуючи потроху свій гербарій.

— Навіщо це тобі потрібно? — запитав якось Гольт.

— Мене цікавить природа.

— А Шнайдерайта? Його також цікавить природа?

— Ні, більше машини, — відповіла Гундель. — Горст схибнувся на машинах. Чим більшого вони розміру, тим дужче йому подобаються.

Чомусь саме цю розмову пригадав Гольт, тримаючи в руці контрамарки від Церніка. Він подумав, що давно слід було піти з Гундель на концерт, і в душі вилаяв себе за те, що досі не зробив цього.

Гундель принесла глечик з колою, а також склянки — вогнетривкі хімічні колби з лабораторії професора Гольта. Цернік, перш ніж привітатися з Гундель, знову поміняв окуляри для далі на окуляри для близької відстані і зауважив:

— Гундель, ти сьогодні просто чарівна.

Гольт розсердився. Цернікові слова видалися йому банальними і непотрібними. Яке кому діло до того, який вигляд має Гундель! Звичайно, Цернік мав рацію. На Гундель була сукня з білого полотна, яку фрау Томас пошила їй з простирадел. Гун-дель уже засмагла на сонці, і коли вона, невимушено й граціозно кивнувши головою, подякувала Церніку за комплімент й елегантно опустилася в шезлонг, у Гольта аж серце заболіло і сильніше забилося — така вона видалась йому гарна. Він дивився на дівчину напівзаплющеними очима, щоб вона, бува, не помітила його погляду. Гундель взагалі не повинна була дечого бачити. Гольт крився од неї за маскою доброго товариша і нікому, ба навіть самому собі, не признавався, як він уболівав за нею, коли вона йшла з дому, і з яким полегшенням зітхав, коли знову чув на сходах її кроки; відтоді як він повернувся з Гамбурга, в душі його запанував неспокій. І, безперечно, причиною його неспокою була Гундель.

Цернік допивав четверту склянку коли, ставав усе бадьоріший і саме заходився викладати із своїх невичерпних запасів знань історію білого пацюка, що була до смаку Гундель. Вона напружено слухала.

— Цікава тварина! — сказала вона.

Гольт любив, коли приходив Цернік, але сьогодні той дратував його. Церніку нічого турбуватися про Гундель, тут, у цьому домі, про неї є кому подбати, а їй є з ким поділитись думками.

Почувся шум автомашини — професор Гольт повернувся з заводу. Він придбав старенький, але ще в непоганому стані автомобіль, тому що звідси до Менкеберга, а потім до університету було далеко. Коли Цернік підвівся, Гольт полегшено зітхнув. Цернік, стоячи, швиденько допив свою колу, скривився і сказав:

— Ну й погань! Але здорово підбадьорює! — Він поспішав іще годину-другу посперечатися з батьком Гольта, від якого домагався, аби той переробив свій гамбургський курс лекцій і прочитав його в тутешньому університеті.

Нарешті Гольт залишився наодинці з Гундель. Він ніяк не міг подолати збентеження. Це траплялося з ним уже не раз: він чекав на Гундель, а потім, коли вона приходила, не знав, про що з нею говорити. Та ось він набрався духу і запитав, як у неї справи на роботі, чи дозволили їй, зрештою, вступити до якогось учбового закладу.

— Можливо, восени щось і вийде, — сказала Гундель. — Мюллер хотів мені допомогти, а тепер хто зна, як усе обернеться.

Гольт неуважно кивнув. Зараз було літо. Ось-ось розпочнуться літні канікули.

— Коли ти збираєшся у відпустку? — запитав він.

— В кінці липня, — відповіла Гундель. — Нам виділили путівки до табору на Балтійському морі.

Її слова боляче укололи Гольта. «Нам»… Табір на морі… Гундель поїде з Шнайдерайтом до моря», — ця думка пекла Гольта. Він намагався не думати про це, апатично лежав у шезлонзі, вечірнє сонце світило йому в обличчя. Нічого не поробиш, доведеться проковтнути гірку пілюлю, приховати почуття ображеної гідності, з усім примиритися і, крім того, поводитися люб'язно і чемно по відношенню до Гундель, бо ж іншого виходу у нього не було. Гольт розплющив очі і сказав:

— А чи не зробиш ти мені приємність — ходімо зі мною на симфонічний концерт?

— На концерт? Я ще зроду не була на концерті! — вигукнула вона.

Ніхто не вмів так щиро радіти, як Гундель, і ця щирість примирила його з нею.

— У суботу, — мовив він.

Але тут радість зникла з її обличчя, і вона зі смутком задумливо подивилась на Гольта.

— На суботу я вже домовилась, — пояснила вона. Я йду з Горстом у театр.

З Горстом! Він більше не міг цього чути!

Вона відхиляє його запрошення і віддає перевагу Шнайдерайтові. Доки цей чоловік стоятиме йому поперек дороги? В театр? Гундель піде в театр? Невже він завжди запізнюватиметься?

Її відмова вразила Гольта сильніше ніж будь-коли. Нехай собі Шнайдерайт займається скільки йому завгодно своєю молодіжною організацією, своїм політиканством та якимись там машинами! Досить з нього, дідько б його забрав, що він разом з Гундель буває на молодіжних вечорах, на суботниках, на спортивних заняттях!

— Шнайдерайт… — промовив Гольт і після довгої паузи додав: — Міг би колись і почекати. — Гольт попросив: — Відмов цього разу йому! Ходім зі мною на концерт!

— Квитки нам подарував Готтескнехт, — заперечила Гундель. — Це була б неповага до нього. — Вона вигукнула: — І крім того, я з радістю піду, — адже я ніколи не була в театрі!

«Чого було сюди лізти ще й Готтескнехту! — подумав Гольт. — Невже усі вони змовилися проти мене?» Він знав, що Гундель і Шнайдерайт познайомилися з Готтескнехтом під час того агітаційного вечора і відтоді час від часу одвідували його. Навіщо він дав їм квитки в театр?

— Що ж, чудово, — сказав Гольт. — От я ще раз з'їв облиз-ня. Мені завжди не щастить з тобою, Гундель!

Він сказав це недбало, наче між іншим, щоб у такий спосіб приховати від неї своє розчарування. Гундель хотіла щось заперечити, можливо, якось потішити його, проте Гольт уже не слухав її,— йому, мовляв, ще треба розв'язати задачку з математики, — і пішов у свою кімнату.

Задача, яку ніби між іншим задав, лукаво посміхаючись, Еберсбах, при ближчому ознайомленні виявилась хитромудрою.

Гольт поринув у роздуми. Він забув про всі свої прикрості. І коли йому нарешті вдалося знайти рішення, він був щасливий.

Старий Еберсбах не дотримувався жодного учбового плану. Він говорив, що в отих розумників, любителів складати плани, йому вже вчитись нічого. Він викладав так, як у даний момент вважав за потрібне. Коли на нього находило натхнення, це був чудовий педагог, який, незважаючи на його дивацтва, умів примусити учнів домагатися успіхів, про які вони не сміли й мріяти. Зате коли Еберсбах був не в настрої, а таке траплялося частенько, тоді він цілу годину міг мимрити щось на своєму милозвучному діалекті, при чому перескакував з п'ятого на десяте.

Він і зараз, влітку, ходив у своєму коричневому костюмі з серцевидними шкіряними латками на ліктях, але взутий був не в жовті фетрові черевики, а в стоптані пантофлі.

Еберсбах сидів за кафедрою, підперши голову правицею, з кривою люлькою в роті, і обмахувався якимсь листом, наче віялом.

— Клята спека! — пробурмотів він. — Аренс, до дошки, Гофман, закрий книжку… Я тут одержав листа. Букк, припини базікати, а втім, коли хочеш, можеш базікати, адже не мені провалюватись на випускних екзаменах… Аренс, пиши, ні, зачекай, навіщо мені себе обтяжувати, ось тобі підручник, випиши на дошці задачу. Що ти, власне, збираєшся вивчати потім?

— Медицину, — відповів Аренс, вклонившись Еберсбахові.

— Медицина — це не наука, — відказав Еберсбах. — Це тотемізм! Гаразд, шквар, Аренс, при негативному «х» «у» прагне до безконечності. Та ти, я бачу, знову не даси собі ради з безконечністю, голубе мій! — Він пошкрябав лисину, — це означало, що зараз учитель почне виголошувати істини, які Гольт захоплено намагався застенографувати, аби потім прочитати Бльому. А Бльом щоразу просто шаленів то від задоволення, то від обурення.

— Мою любов до безконечності отруїли ще за юнацьких літ, — сказав Еберсбах. — З часів Кантора[82] в безконечності панує прусський порядок. Але мені вона, власне, більше до душі невпорядкована.

В класі почулися сміх і оплески.

Еберсбах іще раз пошкрябав лисину.

— І взагалі щодо Кантора! Чи знаєте ви, як він уявляв собі множину? Як безодню. Я й досі не можу цього усвідомити. Для мене множина — це щось зовсім повне, щось таке, що ось-ось переллється через край.

— Ви сьогодні просто в чудовому настрої,— сказав Гольт.

— Прикуси язика! — гримнув Еберсбах. — Аренс, сідай, для математики ти надто тупий, вивчай краще чорну магію і ставай лікарем. До речі,— сказав він і вмостився ще зручніше на своєму стільці,— до мене віднині слід звертатися «професор». — Він вийняв з конверта лист і постукав по ньому мундштуком люльки. — Одна високошановна вчена рада запросила мене на посаду ординарного професора з теорії чисел. Ні, Гофман, не тутешнього факультету, серед цих базік інтуїціоністів я ніколи не мав великого авторитету. Це біля моря, дуже далеко звідси. — Він позіхнув. — Я — і раптом професор. Ото вони колись дивом дивуватимуться! Адже там і гадки не мають, який я неймовірно ледачий. — Він ткнув кудись листа, вийшов з-за кафедри і став поміж партами. — Може, попрацюємо трохи, чи як? Після канікул Лорентц длубатиметься з вами в програмному матеріалі, а зараз ми почнемо дещо нове, це дуже важливий матеріал, і тому його немає в навчальному плані. Теорія помилок при вимірюваннях. Вирахування їх імовірності. Гольт, до дошки!

Гольт вийшов наперед. В класі запала тиша.

— Давай пофілософствуємо, — сказав Еберсбах. — Ми маємо справу з випадком і хочемо визначити його математично. — Зараз він говорив зовсім по-іншому, ніж за хвилину до цього, — зосереджено і повільно.

«Шкода, що ми втрачаємо Еберсбаха», — подумав Гольт.

Під час перерви Гофман вискочив на кафедру.

— Еберсбаху треба зробити прощальний подарунок. Завтра всі приносьте гроші!

— Це справжня диктатура! — вигукнув Гейслер.

— Для таких опудал, як ти, диктатура просто необхідна річ. Зацідить би тобі по пиці! — гаркнув Гофман.

— Але ж, панове! — втрутився Аренс. — Треба нам, зрештою, бути у згоді!

— Бути у згоді? — перепитав Букк, якому не сиділося на місці.— Я зараз скажу кілька слів з цієї нагоди! Сказати? Слухайте буржуазно-демократичну промову проти свавілля і диктатури вчителів, за незламну єдність учнів! — Він видерся на парту і, піднявши кулаки вгору, загорлав: — Школярі! Discipuli! Scolaren! [83] Вороги нашої свободи, вчителі, замислили змову, щоб утопити в потоках поту самовизначення школярів! Ми повинні спрямувати вогонь розуму і старанності проти вчителів і поховати їх під вапном їхнього власного скостенілого мозку! Ми повинні…

Двері розчинилися, ввійшов Готтескнехт. Він, звичайно, все чув у коридорі.

— Тихо! — гримнув він. — Що ж до вапна, мій любий, то ми ще побачимо, у кого тут скостенів мозок! Розпочнемо, ідіть-но сюди! Якщо дозволите, прошу викласти програму жирондистів. Оцінка за відповідь на це питання піде у табель!

Букк розгублено зліз із парти, — він не підготувався і страшенно потерпав. Але Готтескнехт, здавалось, його зовсім не слухав. Він заходив поміж рядами парт і нарешті зупинився біля Гольта.

— Я хочу з вами поговорити, — шепнув він. — Після уроків зачекайте на мене.

Відтоді як Гольт оселився в південному передмісті, вони часто додому йшли разом. Готтескнехт здебільшого мовчав, а Гольт про щось розповідав — то про смерть Мюллера, то про перше знайомство з Марксом і Енгельсом та інше. Але сьогодні, коли вони йшли зеленими алеями, Готтескнехт мовчав. Нараз він зупинився.

— Завдяки вам я зацікавився багатьма речами, — сказав він, вигляд у нього був пригнічений. — Роман Бехера, промови То-маса Манна, венеціанське кредо — все це твори, які, власне, вчитель повинен був би порадити прочитати своєму учневі.

— Це не має значення, — відказав Гольт.

Готтескнехт кивнув.

— Я послухався ще однієї вашої поради — щодо Маркса, — продовжував він. — Заздрю вашій настирливості і пориву, точніше натхненню, з якими ви узялися до Маркса і Енгельса. Я також спробував. Але спершу я, аби якось підготувати себе, кілька місяців тому почав вивчати Мерінга[84], що його мені подарував на різдво Шнайдерайт. І в мене таке враження, наче на мене вилили відро холодної води. Я людина вельми терпелива, Гольт. І все ж того, як Мерінг ганьбить Шіллера, не можу стерпіти! Так, він ганьбить його, дає йому абсолютно неправильну оцінку! Куди поділось, питаю я вас, благоговіння перед величчю Шіллерового духу? Можете говорити що завгодно, але я не можу примиритися з тим, що руйнується і викидається на смітник усе миле й любе моєму серцю. Так, я бюргер, і мені дорогі усі оті дурниці.

Гольт здивовано глянув на Готтескнехта.

— Зрозумійте мене вірно, — продовжував Готтескнехт, беручи Гольта під руку. — Мені дорога гуманістична мрія — людина вільна, навіть якщо вона народилася в кайданах. Моєму серцю милий, скажімо, кантівський закон моралі, і я не можу стерпіти коли все це заперечується. Ви тільки подумайте, Маркс називає категоричний імператив «старим кантіанським мотлохом»!

— А це і справді мотлох! — сказав Гольт. — Не вводьмо самі себе в оману!

Готтескнехт якийсь час ішов мовчки. Потім сказав:

— Але в основі його лежить велика думка!

— Ну й що з того? — запитав Гольт. — В такому разі це мотлох, в основі якого лежить велика думка.

Обличчя Готтескнехта спохмурніло.

Гольт промовив трохи лагідніше:

— Я вас розумію, пане Готтескнехт. Вашому серцю усе це миле.

Гольта зворушила та обставина, що і вчитель його, намагаючись дати своїм думкам інший, не традиційний напрямок, мучився і страждав не менше за нього.

— Вам дорогі класичні ідеали гуманізму, — продовжував він, — якому ви вчите нас у школі. Мені вони не дорогі. Але ж і я мушу позбутися тягаря традицій. Мене виховували в дусі повної зневаги до всякого гуманізму. І хіба ми не пересвідчилися на власному досвіді, що будь-якому гуманізму приходив кінець, тільки-но з'являлися штурмові загони СА з кастетами і револьверами? Я розповідав вам про Петера Візе, про те, як він загинув. Петер Візе, — тепер мені це ясно, — був тоді протилежністю Вольцову, і все ж він ніколи по-справжньому не протистояв йому, хоч у ньому й втілився ваш класичний ідеал гуманізму. Як тільки вони його розстріляли, враз збанкрутував і його гуманізм. В основі його лежала велика думка, і все ж він збанкрутував. Це був шляхетний, завжди ладний прийти на допомогу, добрий чоловік… Петера Візе пристрелили біля протитанкового загородження на Сході, саме там він виявив справжню шляхетність, готовність допомогти і доброту. Йому бракувало тільки одного: за ним не стояли танкові армії Конєва. Гуманізм повинен бути войовничий, бойовий, озброєний до зубів. Повірте мені, пане Готтескнехт, з мене війни досить на все життя. Геть війну назавжди! Але коли я згадую Петера Візе, коли я думаю про те, які типи гуляють на свободі там, у Гамбурзі, я бачив їх, коли був у родичів, то мені хочеться взяти в руки гвинтівку, хочеться сьогодні ж знайти товаришів по зброї, серед яких був би й Зепп Гомулка, і, звичайно… — Гольт замовк.

«І, звичайно, Шнайдерайт», — додав він у думці.

— Сподіваюсь, ви розумієте мене, — продовжував Гольт, подолавши збентеження. — Я нічого не маю проти класичного гуманізму як ідеї. «Натан»[85] чудовий, так само й «Іфігенія»[86]. Шляхетна людяність перемагає тирана. Це так само прекрасно, як казка про співця в «Генріху фон Офтердінгені»[87], де король бере собі за зятя приблудного юнака лише тому, що той уміє складати чарівні пісні. В дійсності ж він нагнав би його. І у Бергманів у Любеку я б зганьбив себе, коли б прийшов до них з Гундель. Але скільки не говори, суть одна: гуманізм — це жертва для тирана, якщо в його розпорядженні немає могутніх танкових армій. В цьому ми, зрештою, пересвідчились на власному досвіді.

— А що станеться з великими пам'ятками класичного гуманізму? — запитав Готтескнехт.

— Житимуть і далі,— сказав Гольт, — як пам'ятки мистецтва і доброї волі. Але як світогляд, пане Готтескнехт, вони вже не годяться, це — старий мотлох, базікання. А часто й брехня. Не хочу нічого чути про світогляд, який складається з побожних сентенцій філософів, від Канта до Альберта Швейцера! В кращому випадку це — ілюзія. А у Маркса підкупає саме цей холодний, критичний перегляд всього духовного інвентаря! Маркс не обманює ні мене, ні себе. Прочитайте його ранні твори, — вам, між іншим, і як стилістові це принесе задоволення. У нього прекрасна німецька мова, от у кого варто було б повчитись нашим журналістам. Що ж до того, ніби він усе ламає, то це взагалі не відповідає дійсності. Він розправляється з буржуазною ідеологією, і ви називаєте це нищенням, а по суті це є утвердженням людини, утвердженням її великої мрії про майбутнє. Маркс аж ніяк не викидає все на смітник, він має також попередників. Ви відштовхуєтесь від Канта, і тому я розумію ваш настрій. Але є і інші духовні предки: Геракліт, Джордано Бруно, Гегель, Фейєрбах. Останнім часом я перечитую їх. Все одно треба знати…

Вони підійшли до інституту. Готтескнехт сказав:

— Прошу вас, продовжуйте!

— Ми повинні зрештою усвідомити, — продовжував Гольт, — що нам слід позбутися не лише фашистської ідеології, а й усього успадкованого нами, що колись здавалось нам природним і чим ми були сповнені вкрай. Як це сказано у Рільке: «Воно нас переповнює. Ми його впорядковуємо. Воно розкладається. Ми його знову впорядковуємо і розкладаємось самі». Я особисто не хочу розкладатися, пане Готтескнехт. І тому я й не пробую упорядковувати на старий і звичний лад оте традиційне, до чого ми звикли, оті успадковані нами ідеї. Ні, я рву з ними.

Готтескнехт простягнув Гольтові руку.

— Вам довелось прочитати мені цілу лекцію… У всякому разі, мені було цікаво почути вашу думку. Вітайте Гундель і Шнайдерайта.

— Одне запитання, — зупинив його Гольт. — Ви дали їм квитки в театр з певним заміром, чи не так?

— Вам, напевно, це здається банальним, — відказав Готтескнехт. — Але доля великих пам’яток культури все-таки не дає мені спокою! Я хочу, щоб література жила в людях, а не в музеях.

— І саме Шіллер! — сказав з докором Гольт. — Ви легковажні, пане Готтескнехт! Це може видатися підозрілим.

Від будівлі театру лишилась лише цегляна коробка, завалена обгорілим щебенем і заржавілими стальними балками. Театральна трупа грала в приміщенні колишнього приміського театру вар'єте. Сьогодні, як і щовечора, зал був повен: жінки й дівчата в старих полатаних сукнях, чоловіки в геть виношених костюмах із штучного волокна або в перефарбованих військових формах та солдати і офіцери окупаційних військ у формі захисного кольору. Серед них сиділи й Гундель з Шнайдерайтом.

Для Гундель тут усе було нове, цікаве, і вона з нетерпінням чекала початку вистави. А Шнайдерайт прийшов з твердим наміром не дати себе пошити в дурні. Хіба п’єса, хай навіть великого письменника, не могла бути свого роду опіумом для народу?

Шнайдерайт узяв програму і заходився, вивчати дійові особи.

— Отже, сьогодні покажуть виставу про графів і графських синків, про байстрюків якогось дворянина та про «лібертинів», тобто, згідно з приміткою, про «розпутних людей». «Даніель — старий слуга в домі Моорів», — читав Шнайдерайт. — Про класову свідомість старого слуги годі й питати. А ось і світло погасло.

Піднялася завіса. Зі сцени війнуло прохолодним, чужим духом. Шнайдерайт легенько подався вперед.

Крісло-гойдалка. Якийсь старий. Так, це він, Максиміліан, можновладний граф фон Моор. Сиве волосся, вкрите зморшками чоло — власне, він зовсім не скидався на глитая. Але благочестивою маскою Шнайдерайта не обдуриш. Граф був старий, немічний, хворий, він говорив тремтливим старечим фальцетом. Може, тут хочуть зробити з феодальної патолочі мучеників, жертв земельної реформи? Старий непокоївся за свого сина Карла, про якого саме в цю мить надходить звістка. Листа приніс Франц фон Моор, вдягнений у барвистий халат. Спершу він був відійшов трохи вбік, щоб проронити сльозу жалю за своїм загубленим братом. До Франца Шнайдерайт відчув огиду з першої ж миті. У всякому разі, прославляти поміщиків у цій п'єсі не будуть.

— Судячи з листа, брат Карл в Лейпцігу дійшов до краю в своїх ганебних вчинках. — Шнайдерайт похитав головою. — Сорок тисяч дукатів боргу! Бачиш? Старий, незважаючи на свою шляхетну бороду, вижав їх, певна річ, із своїх селян! Карл зганьбив дочку якогось банкіра і вбив на дуелі її коханого, а потім разом із сімома поплічниками втік від руки правосуддя… На щастя, в нашій країні покладено край підступній діяльності різної патолочі.

Але тут Шнайдерайт наразився на протиріччя: тоді як франц і старий у себе вдома з молитвою на устах підносились душею до бога й насолоджувались книгами святих проповідей, Карл, що завжди тікав від церкви, наче злочинець од в’язниці, кидав свої гроші першому-ліпшому жебракові. Усе це зовсім не в'язалося з боргами і вбивством! Схоже на те, що це попівська п'єса, яка мала застерігати від згубних наслідків безбожництва. Проте швидше Франц був застереженням проти згубних наслідків святенництва. «Недоліки», що їх Франц закидав своєму братові: запальність, одвертість, чулість і чоловіча мужність — надавали Карлові особливої привабливості! Лейпцігські злочини пасували значно більше Францу, святенникові, який нарікав на те, що його завжди вважали «пісним сухарем, холодним дерев'яним Францом…» Хто зна, може, цей негідник сам вигадав того листа!» — подумав Шнайдерайт. Чимдалі ставало усе очевиднішим, яку користь він міг з того мати: «А що, коли б ви одреклися від цього сина?» Негідник прагнув успадкувати графський титул і маєтність, ото і все! Невже ж таки старий не помічає, яку підступну гру з ним затіяли? Ба, він навіть доручає цьому мерзотникові написати відповідь Карлу! Може, старий з глузду з'їхав? Адже, окрім нього самого, вже ніхто з його оточення не сумнівається в тому, що Франц задумав щось лихе.

І дійсно. Ледве старий вийшов з кімнати, як негідник перестав лицемірити. Він закутався у свій барвистий халат, сів у кріс-ло-гойдалку і, погойдуючись, заходився барабанити пальцями. На обличчі в нього застигла крижана посмішка. Він зізнався, що підробив листа, зізнався також, що незадоволений природою. Чому він не єдиний син, чому не першим вийшов з черева матері? У цього хлопця була огидна манера висловлювати свої думки. Він мав винахідливий розум, але ні крихти совісті. Франц розкрив свої карти: «Я повириваю з коренем усе, що стоятиме на моєму шляху до влади. Я мушу бути володарем!» Франц показав своє справжнє обличчя. Завіса опустилася.

— Ні, усе-таки він не повинен був доручати Францу писати листа! — сказав Шнайдерайт. — Старий надто наївний!

— Невже Карл попадеться на цей гачок? — запитала стурбовано Гундель. — Не може бути, щоб Карл попався!

— Тепер він принаймні знатиме, чого вартий цей негідник! — сказав Шнайдерайт.

Завіса знову піднялася.

Відлюдна корчма неподалік від кордону. Шнайдерайт полегшено зітхнув. Карл був зліплений зовсім з іншого тіста, ніж його брат; він був дужий, високий, симпатичний. Карл сидів за книгою і при світлі каганця, що димів на столі, чекав відповіді на свій лист, чекав пробачення за пустотливі витівки, у яких він зарані зізнався. Витівки його були не такі вже й страшні. На справжню підлоту Карл був нездатний. Зате отой, другий, що сидів разом з ним, справді симпатії не викликав; його звали

Шпігельбергом, і було в ньому щось щуряче, щось нещире, підступне, до того ж у нього сіпалося обличчя, і це викликало у Шнайдерайта огиду. Із Шпігельбергом Моору краще було не знатися, хоч вони й однодумці: вони повставали проти духу часу, проти кволого віку кастратів, у який вони жили, проти сучасників, що непритомніли, побачивши тільки кров гусака, якого щойно зарізали, але плескали в долоні, коли їх суперник залишав біржу банкротом… Це було просто чудово! На жаль, вони не розуміли, що корінь зла криється в самих умовах феодальної власності, і плутали наслідок з причиною. І все ж полум'яний дух Моора приваблював своєю непоборною силою. Як він устав, як кинув на стіл шпагу, з яким вогнем сказав: «Дайте мені військо з таких хлопців, як я, і Німеччина стане республікою…» Шнайдерайт заплескав у долоні, на якусь мить він розгубився, бо аплодував тільки він один, але незабаром до нього приєднався увесь зал.

Слова Карла розворушили щось у душі Шпігельберга, в голові у нього зароїлись великі задуми, гігантські плани… Можна зробити щось значне! На щастя, Моор нічого не хотів слухати, ні, він ждав гінця, в думці прогулювався по батьківських гаях і мріяв про Амалію. Згідно із списком дійових осіб, вона була племінницею Едельрейха. Отже, Карл любить її. Чи відповідає вона йому взаємністю? Моор ждав прощення свого батька і не знав, що чекає на нього попереду. А Шнайдерайт це знав. До корчми з галасом вривається ціла ватага молодих людей. Серед них були симпатичні хлопці: Швейцер, Роллер, а один мав обличчя вішальника. Його звали Шуфтерле— якраз до пари Шпігельбергові. Аж ось Моор одержав листа, він тримає його в руці з виразом найщасливішої людини на світі, він його ще не читав і не знає, що там! Нарешті читає. Він не чує ні дотепів Шпігельберга, ні що говорять інші. Самотньо стоїть в кімнаті, блідий як смерть. Лист падає у нього з рук. Дужий, мужній, з усього видно, що він упорався б з цілою ватагою, і тут тобі на — піддався на безглузду інтригу. Украй спантеличений, він безпорадно розводить руками і, хитаючись, виходить. Роллер підняв листа і всунув туди свого носа, Швейцер зазирнув йому через плече. Потім вони поглянули одне на одного — стережися, негіднику!

Тепер, звичайно, настав слушний момент для Шпігельберга, його меткий розум гарячково працював. З'явилися грандіозні думки і плани: він мріяв створити банду розбійників у Богем-ських лісах… Шнайдерайт похитав головою. Ну й наміри! Але Шпігельберг був неабияким демагогом і, як і всі демагоги, мав великий успіх. Вішальник Шуфтерле приєднався до нього перший, тоді Рацман, Грімм, а за ними Роллер, Швейцер та інші. І свобода мусить мати свого володаря — думка нібито непогана. Шкода тільки, що свобода, про яку говорив Шпігельберг, була, власне, анархією, а володарем хотів бути він сам. Скидалося на те, ніби він прагнув стати кимось на зразок Бакуніна. Але іншим навіть на думку не спадало обрати своїм отаманом пацюка, вони хотіли Моора, і вірний Швейцер прямо сказав про це.

Моор опанував собою і тихо увійшов до корчми. Блідий як смерть, але уже з високо піднятою головою. Він зупинився у напівтемряві. Всі втупилися в нього очима; Роллер, Швейцер були вражені, Рацман, Грімм завмерли в чеканні, вішальник німо вирячився, а в щура обличчя знову почало сіпатись. Усі стояли, затамувавши подих. Затамував подих і Шнайдерайт. Моор, здавалося, був висічений з каменю. Може, в грудях у нього палав вогонь Прометея? Може, в його голові роїлись думи про величні діла давно минулих днів? Може, в попелі його нездійсненних надій тліла іскра духу Германа? [88] Ось Карл рішуче вийшов з напівтемряви. Він схопив із столу свою шпагу і заговорив, спершу тихо, потім голосніше і раптом закричав, кидаючи в обличчя спотвореному світові: «Люди… Люди? Ні, не люди, — брехливі лицемірні виродки крокодила, виводок убивць, поріддя гієн, гадюче кубло…» Карл шаленів. В грудях у нього палахкотіла жага помсти, він прагнув отруїти океан, щоб з усіх джерел нікчемне людство, яке втратило людську подобу, впивалось смертю, він прагнув підняти проти цього роду гієн усю природу, йому хотілось нівечити, нищити. І хтось кинув: «Ходімо з нами! Ходімо в Богемські ліси! Ми зберемо ватагу! Ти будеш…» «Хай живе наш отаман!» — радісно залунало навколо. І Шнайдерайт поділяв їх думки. А в Моора наче полуда з очей спала: дурень той, хто прагне повернутися знову в клітку! Його дух прагнув геройських звершень, дихання — свободи, і він розтоптав сам закон. «Ходімо, я ваш отаман!» Вони поклялися йому зберігати вірність і послух до самої смерті, він відповів їм такою самою клятвою.

Завіса опустилась, і Шнайдерайт опам'ятався.

Перерва швидко закінчилась. Пролунав дзвоник, знову до залу заспішили глядачі. Коли погасло світло, Гундель узяла Шнайдерайта за руку, їй дуже кортіло дізнатися, що робитиме Амалія. Зараз вона побачить. Замок Моорів. Гундель одразу збагнула: Амалія не хоче знати Франца. Вона любить Карла і, напевно, розірве павутину брехні, і все обернеться на краще. Навіть зовнішністю вона вирізнялася серед оточення. Франц, який завдяки своїй підлій брехні і підступам домігся високого становища у батьківському домі, хизувався у новому халаті, розшитому сріблом і шовком. На Амалії, навпаки, було темне, похмуре вбранні із разком перлового намиста. Вона гордо тримала голову. Золотисте волосся її сяяло. Вона викликала до себе довір’я, була гарна і сильна. Можливо, їй бракувало тільки тепла і зворушливої безпомічності. Горда дочка дворянина, безперечно, нікого не боялась, і жахлива самотність, що огортала її своїм холодним диханням, не могла захитати впевненості Амалії. Лицемірний Франц, що з таким святенницьким виразом на обличчі вдавав із себе людину, якій завдали болю, в очах Амалії не витримував ніякого порівняння із його братом, якого і прокляв батько. Амалія на залицяння Франца відповіла зневагою і назвала його справжнім ім'ям — чудовисько. Вона гордо зізналась, що кохає Карла, зізналась, може, трохи демонстративно, але такий уже в неї характер, вона була балакуча дівчина. У тому, що її благородного, прекрасного Карла прокляв батько, винен, певна річ, тільки її дядько, старий граф… В серці Гундель заворушився неспокій: невже Амалія не розуміє, яку роль зіграв Франц? Невже вона так і не поговорила із старим Моором про Карла? Чому вона не виблагала Карлові прощення? Невже й вона повірила в оті брехні Франца? Інакше навіщо їй слухати, як Франц безсоромно гудить свого брата. Амалія хоч і пізно, але розгадала, що Франц хоче лише принизити брата. Коли негідник зрозумів це, він закрив обличчя і… що це, що це таке: він плаче? Франц раптом почав проклинати тирана-батька, котрий завдав горя кращому із своїх синів? Так, але… Гундель, так само, як і Амалія, здивовано дивилась на Франца, який запевняв, що своїми наклепами він прагнув лише випробувати кохання Амалії, що буцімто Карл, прощаючись, доручив йому, Францу, захищати свою кохану… Це вже було занадто! А коли хитрість не вдалася, чудовисько почало загрожувати: мовляв, Амалія ще затремтить перед ним! Та вона його не злякалась. До погроз вона вже звикла. Амалія зірвала з себе намисто і жбурнула його до ніг Францові. Але Гундель задоволення не відчула: для порятунку Карла нічого не було зроблено, абсолютно нічого.

Темрява огорнула замок, минав час, дорогоцінний час — тижні, місяці. Гундель полегшено зітхнула. Франц і досі нічого не домігся. Карл зник без вісті. Тепер на шляху у Франца до влади стояв лише старий граф.

А старий, що саме спав у своєму кріслі, був і справді зовсім немічний; Амалія сиділа біля нього і, сама страждаючи, за всяку ціну намагалася уберегти старого графа від будь-яких хвилювань. Гундель розчарувалася. Якщо Амалія не вірила наклепам, то чому вона не умовила графа повернути в дім Карла? Вона вірила у порядність Карла, вона мріяла про нього, але тільки грала на клавесині, співала пісень і нічогісінько не робила! А треба було діяти, бо Франц уже привів гінця, замаскованого виродка на ім'я Герман, що розповів довжелезну вигадану історію про війну між Пруссією та Австрією, сенс якої зводився до того, щоб повідомити про смерть Карла.

І тут в домі Моорів зчинився галас, зойки, метушня. Франц про людське око лаяв гінця, але голосніше за всіх репетував старий: «Моє прокляття погнало його на смерть, вкинуло у відчай!» Лише Амалія, — Гундель хотіла вже з полегшенням зітхнути, — лише Амалія накинулась на переодягненого Германа: «Підлий підкуплений брехун!» Але підлий підкуплений брехун твердив: «Його останнє слово було: «Амалія!» І ось Амалія, — Гундель жахнулась, — враз повірила брехні. «Карл мертвий!» Горда Амалія — невже це правда? — повірила найнеймовірнішій вигадці. «Горе, горе!» — кричав старий і рвав на собі волосся. Франц прочитав останнє послання Карла, написане кров'ю на мечі, в якому, як і слід було чекати, писалось: «Франц, не залишай мою Амалію!» — Та хіба могло бути інакше. — І далі: «Амалія, твою клятву ламає всесильна смерть!» Це була незграбна вигадка, яку розгадала б навіть дитина, тільки не Амалія. Ба, Амалія раптом почала сумніватись у коханні Карла! Старий Моор бурмотів: «Франц, Франц, верни мені сина!» — і стало враз очевидним, що для нього це занадто тяжкий удар. Старий викликав пастора і затих. Невже йому так погано? У всякому разі, коли всі вийшли, він лишився в кріслі і лежав непорушно.

До кімнати вбігає радісний Франц. Він майже досяг мети. Чудовисько стало володарем замку Моорів. Франц нарешті остаточно скинув із себе набридлу йому маску лагідності й доброчесності, і Гундель не мала сумніву, що він і справді, як обіцяв, візьме у шори своїх селян і в його володіннях навіть картопля стане святковою стравою, а блідість — типовим кольором облич його підданих. «Тепер ви побачите Франца, який він є насправді, і жахнетеся!» — скрикнув негідник.

Трагедія наближалася до кінця. Богемські ліси, великий виступ Косінського, побачення Моора з Амалією, звільнення старого графа, кінець Франца Моора, — і Карл дізнається про свою жахливу помилку… Шнайдерайт більше не обурювався тим, що справедливий гнів вилився тут в індивідуальний терор. Адже справді революційна практика без революційної теорії неможлива. Революційний дух дзвенів у кожному слові. Коли банда була оточена в Богемських лісах військами і священик запропонував їй повне прощення за видачу отамана, на той час розбійник Моор — це вже не просто анархіст. Як він гордо розповідає про свої вчинки, як хвалиться, що власною рукою вбив міністра, котрий з допомогою улесливості вибився вгору і, переступивши через труп свого попередника, став фаворитом монарха, як убив комерційного радника, що продавав посади й чини тим, хто більше давав, і проганяв від дверей засмученого патріота, і, нарешті, попа, котрий з амвона плакався перед людьми за інквізицією, що занепала. Це була велична, натхненна і захоплююча сцена. Вона полонила Шнайдерайта. Гундель теж примирилася з бездіяльністю Амалії, яка тільки те й робила, що співала пісень в саду під лютню. Та коли Франц приступив до неї з домаганнями, Амалія вихопила шпагу. Захоплююче видовище, воно зовсім полонило Гундель.

Потім всьому настав кінець. «Вірність за вірність!» — галасувала банда. Амалія вмерла від руки Моора. Борг був сплачений з лихвою. Тільки дурень міг сподіватися зробити світ кращим завдяки злочинам, підтримувати закон беззаконням, тільки дурень міг сплутати справедливість і свободу з анархією!

«Чи знав він, — запитував сам себе Шнайдерайт, — чи знав цей нещасливий Моор, що колись обов'язково з'являться інші бунтарі, які зітруть з лиця землі усю несправедливість? Чи знав він, чи здогадувався у цю мить, що зійде ще для людства ясна зоря?»

Гундель і Шнайдерайт мовчки стояли на зупинці трамвая. В трамваї у натовпі вони говорили про інше.

Перш ніж піти того вечора на концерт, Гольт, оскільки в нього був зайвий квиток, довго розмірковував, чи не взяти йому з собою Анжеліку. У п'ятницю він зустрівся з нею, але так і не вирішив, запрошувати її чи ні. Того вечора, сидячи поряд з нею, він більше, ніж будь-коли раніше, відчував себе ошуканцем: адже квиток був для Гундель. Не можна було допускати такого обману по відношенню до Анжеліки, йому було надто жаль залишати її десь на задвірках своїх почуттів. Авжеж, коли б не Гундель, щира прихильність Анжеліки могла б полонити його серце.

І йому в душі знову захотілось стати іншим, ніж той, яким він був насправді.

Він мусив покласти край цьому обману.

— Що з нами буде далі? — запитав він, коли вони в сутінках гуляли на узліссі.

— Не знаю, — коротко відповіла вона.

— Зате я знаю, — відказав Гольт. — Через рік я поступаю в університет. Невідомо, чи залишусь я тут, чи поїду до Еберсбаха. Ти повинна звикнути до думки, що, коли я поступлю в університет, між нами все буде скінчено.

— Але ж через рік — це ще не так швидко! — сказала Анжеліка, і він відчув, що вона йому не вірить.

І от він прийшов на концерт сам. Зал був аж на околиці міста, неподалік від колишнього приміського театру «Вар'єте», у якому виступала театральна трупа і де у цей час сиділа Гундель із Шнайдерайтом. Перед його очима постала картина — схвильована Гундель сидить поряд із Шнайдерайтом.

В залі погасло світло. Заграв оркестр, але Гольт ніяк не міг зосередитися. Він думав про Гундель, і ці думки краяли йому серце. Під час перерви він ходив по фойє і ладен був уже їхати додому.

Але тут він побачив Церніка і полегшено зітхнув. Його настрій, очевидно, підсилювався відчуттям самотності, хоч він і був серед людей. А ось об'явився й Готтескнехт, він нарешті познайомився з Церніком. Гольту без усякого злого заміру кортіло нацькувати їх одного на одного, і для цього досить було кинути репліку про класичні ідеали гуманізму. Але завдяки цьому думки Гольта повернулись до Шіллера, до театру, до Гундель. Та коли до них приєднався ще й старий Еберсбах, Гольт замовк і більше не втручався в розмову.

Еберсбах, цього разу без люльки і у справжніх черевиках, почав знову говорити про свою професуру і про те, що в університеті семінар по філософії веде його давній ворог Лаутріх.

— Якщо вони думають, що я зчинятиму якісь там суперечки з отим… як його… — Він постукав себе пальцем по лобі.

Цернік розсердився на нього за таку байдужість:

— При нагоді ти обов’язково плюнь у його жалюгідну еклектичну юшку, яку він там варить в аудиторіях!

Гольта ця розмова не цікавила, і він вирішив знову пройтися по фойє.

— Зачекайте-но! — гукнув йому навздогін Цернік. — Може, давайте після концерту десь зберемося?

Вони домовились зустрітися на зупинці трамвая.

Гольт, нудьгуючи, походжав по фойє і раптом помітив Каролу Бернгард.

Вона стояла, прихилившись до однієї з колон, у ясно-жовтому платті, легка, тендітна і начебто непомітна, але всі звертали на неї увагу й оглядалися. Вона була одна. Коли Гольт зупинився біля неї, вона злякалась і зблідла.

— Чого ти злякалась, Карола? — промовив він.

Це запитання остаточно збило її з пантелику, і минуло кілька хвилин, перш ніж вона опанувала собою. Він, здається, вивів її з рівноваги, отже, можна припустити, що він їй не байдужий.

— Ти повернувся ще в березні,— промовила нарешті дівчина, і її голос дзвенів не так ясно, як раніше. — Чому ж ти ні разу не подзвонив до мене?

— Не мав часу, — збрехав Гольт. — Я дні і ночі просиджую над книжками. І, крім того, чекав літа. Літо — хороша пора для нас з тобою, влітку можна ходити на прогулянки, а в кінці тижня їздити в гори… Шкода тільки, що соловей уже не співає, соловейка ми прогавили.

Задзеленчав третій дзвінок, до залу почали зачиняти двері.

— Ходім, сядеш біля мене, — сказав Гольт. — Поряд зі мною є вільне місце.

Він повів її в зал.

Після концерту Гольтові не дуже хотілося йти з Церніком з Каролою, провів би її аж у Гогенгорст. Але на трамвайній зупинці Цернік поманив його до себе, і Гольт мусив відрекомендувати їм Каролу. Цернік витріщився на неї, як на чудо. Трамвай підійшов такий переповнений, що тільки Еберсбах та Цернік втислися, а Готтескнехт, Гольт і Карола сіли тільки в наступний, де зустрілися з Гундель та Шнайдерайтом. Готтескнехт, звісно, запросив і їх.

Гольт вже не прагнув відокремитися з Каролою від компанії. Цернік і Еберсбах чекали їх на зупинці. Цернік повів усіх у якийсь погребок. Там він замовив кофейник страшенно дорогої натуральної кави.

— Заохочуєш спекуляцію? — запитав старий Еберсбах і запалив люльку.

Цернік зашарівся й відповів:

— Один ти не заохочуєш, чи не так? Ти, звичайно, ще ні разу не купив собі тютюну на чорному ринку, правда ж?

Еберсбах вийняв з рота люльку.

— Для тебе я, між іншим, «пане професор», мій любий! — Потому він і собі замовив натуральну каву.

Гольт сів біля Кароли. Навпроти нього сиділа Гундель, отже, хотів він того чи ні, мусив дивитись на неї. Вона розмовляла із Шнайдерайтом якось незвично запально і збуджено. Видно, і досі перебувала під враженням від вистави.

На щастя, сьогодні Гольт був не сам. І з якої це речі йому бути завжди самому? На світі є немало людей, яким його товариство буде приємне, от хоча б Каролі.

Карола без упину про щось торохтіла. Вона зверталась тільки до нього, говорила щось про музику, розповідала про Брукнера, про брукнерівську П'яту симфонію, про її перший варіант. Це була легка балаканина, шкода тільки, що вона анітрохи Гольта не цікавила. Але Каролі досить було і вдаваного інтересу, бо ж Гольтова увага була спрямована на Гундель, на Шнайдерайта, на розмову, яка зав’язувалась по той бік столу. Шнайдерайт пожартував, звичайно, він тільки пожартував:

— Карлу Моору слід було прочитати «Державу і революцію» Леніна.

Готтескнехт якби схитрував, то сприйняв би жарт серйозно і загнав Шнайдерайта на слизьке. На жаль, він не захотів цього робити і тільки розсміявся.

— А тепер без жартів: вам сподобалася річ? — запитав він.

Гольт прислухався.

— Скрізь можна знайти трохи радості й тепла…

«Як? Що таке? Ах, так, це Карола. Вона сидить справа від нього і говорить про радість та тепло». Зліва доносився голос Шнайдерайта. Еберсбах теж щось буркотів. Він захоплено дивився на Гундель.

— Я почастую тебе кавою, помовч, у твого кавалера ні гроша за душею, він теж вип'є чашечку, адже я тепер одержую величезну зарплату!

«Кляте базікання». Гольт ледве розібрав, що відповів Шнайдерайт на запитання Готтескнехта.

— Про це можна говорити годинами.

— Ну що ж, послухаємо.

«А Цернік? Поки він не прийме певну дозу кофеїну, починати будь-яку розмову з ним даремно».

Серед тиші знову пролунав бас Шнайдерайта. Його мужнє обличчя було зосереджене, майже натхненне.

— Ця п'єса звучить як протест проти несправедливостей класового суспільства, як заклик покласти край несправедливості, і відночас це застереження: анархією несправедливості не знищиш…

Протест, заклик, застереження — непогано сказано! Гольт, мабуть, сказав би приблизно те ж саме.

— Ніхто не подобається мені так, як Брамс…

«Та невже вона, зрештою, не замовкне? Що там іще сказав Шнайдерайт своїм басом?» «У мене було таке почуття, ніби…» «Мовчання, ну, яке ж саме у нього було почуття? Він не дуже охоче говорить про свої почуття».

— То яке все-таки у вас було почуття, прошу? — не поступався Готтескнехт.

— Я відчував себе розумнішим за тих, що були на сцені.

Голова з чорним волоссям і світлими очима зненацька наблизилась до Гольта, наче кадр крупним планом у кіно. Звідки в нього стільки самовпевненості, стільки віри у самого себе?

— …Вони домагалися справедливості, але не знали взаємозв'язків між явищами і нічого не доводили до кінця…

«З зав'язаними очима блукали в темряві і чогось безглуздо шукали… Авжеж, саме так воно й було, поки не заграли сурми і…»

— Для того, щоб зникла несправедливість, спершу мали з'явитися ми…

Гольт, не усвідомлюючи того, ствердно хитнув головою. Він помітив, як Готтескнехт зиркнув на Шнайдерайта.

— Хто це «ми»?

«Дурне запитання. Адже все ясно. Шнайдерайт мав на увазі…»

— Класово свідомий пролетаріат.

«Чому Готтескнехта так здивували його слова?»

— Класово свідомий пролетаріат як спадкоємець німецької класики — це новина, надзвичайна новина! — В словах Готтескнехта бриніла іронія. Він набив люльку, спокійно, майже недбало запалив її і випустив цілу хмару диму, — і з якою зарозумілістю.

— Ну й погань же ти смалиш!

— Перепрошую, пане професор!

Всі, почувши «професор», засміялися, тільки Цернік старанно протер окуляри, надів їх знову і з сумом подивився на Готтескнехта.

— Хвилиночку!

Праворуч, як і досі, лився потік слів — Карола патякала щось про сад.

— «Троянди, як на мене, надто строгі… Троянди, о, зовсім навпаки…»

«Плював я на Рільке».

— Я нічого так не люблю, як ніжні стокротки на довгих стеблинах.

«А мені ніщо так не остогидло, як твоє базікання зараз, коли наближається поєдинок між Церніком та Готтескнехтом…»

— Хвилиночку! Що ви розумієте під спадщиною німецької класики? Останні слова Фауста чи свободу у сфері естетичного бачення?

— Здоровий глузд, справедливість і любов.

«Це сказав Готтескнехт? Ні — Натан[89]. Шкода тільки, що Цернік погас, — видно, бракувало кофеїну. Подайте йому зараз кави, і ви побачите, як Цернік розрахується з Готтескнехтом разом з усіма його класиками. Адже Натан, мудрий, прекрасний Натан, він теж належить до сфери естетичного бачення, коли вимагає справедливості, любові, здорового глузду…»

— Саме цього жадаємо й ми! — прогримів бас Шнайдерайта, всі повернулися до нього.

«Ех, жаль, що саме зараз, коли Шнайдерайтові, з його не утопічним, а, безперечно, войовничим гуманізмом, забаглося вступити в суперечку, подали каву».

— Карола, прошу! Збиті вершки!

«Може, вона нарешті припинить молоти дурниці».

Еберсбах повівся страшенно нетактовно, він зауважив Каролі:

— Коли б ти знала, що туди домішують, ні, я нізащо не їв би такої гидоти!

Цернік блаженно посміхнувся, Карола його явно тішила. Відпиваючи маленькими ковтками гарячу як окріп каву і ще не поставивши чашку, він ніби пробудився, ожив, пильніше глянув на Готтескнехта і наморщив високе чоло. Але Готтескнехт уже повернувся до Шнайдерайта:

— Я вірю, що ви говорите серйозно. Припустимо, що ваша партія дійсно ставить перед собою цю ідеальну мету. Але серед ваших гасел я поки що чогось подібного не читав…

Запала велика пауза, пауза, яка підсилює напруження. Готтескнехт відпив ковток кави і знову витяг люльку. Слід сказати, що він зіграв свою роль непогано — використав весь свій інтелектуальний багаж.

— Свобода, людська гідність і велике поняття — гуманність… Це сон, Шнайдерайт! Я бажаю вам добра, а тому і застерігаю. У вашому віці і, можливо, аж до недавнього часу я теж плекав цю мрію.

У Гольта перехопило подих. «Ну й Готтескнехт! Бач які коники викидає! Він, виявляється, не захищає своєї утопії, а просто підсовує її Шнайдерайтові. Ну зажди-но! Спробуй тільки знову розвести демагогію, я тобі покажу! Кому-кому, а мені відомі твої погляди».

— Я хотів би, — продовжував Готтескнехт, — щоб у вас не було потім такого пробудження, яке пережив я. Несправедливість, як ви це називаєте, не витає у вигляді злого духа над водами. І її не можна викоренити самим лише ідеалом гуманності. Несправедливість пустила глибоке коріння в самій людині. Вона притаманна людині і зникне лише разом з людиною.

— Цей песимізм засмучує мене! — загудів бас Шнайдерайта.

Доза кофеїну в організмі Церніка досягла норми. «Тепер почнеться… звільнити тільки ринг для першого раунду… і тієї ж миті випад лівою, який має нокаутувати Готтескнехта…»

— Чи не в єзуїтів часом ви навчилися вести диспути?

Еберсбаха це дуже потішило.

Цернік продовжував:

— Спершу ви себе видаєте за поборника класичних ідеалів гуманізму, а потім, не перевівши подиху, відмежовуєтеся од них.

«Готово. Готтескнехта нокаутовано в першому ж раунді. Але це ще нічого не значить». Гольту ці прийоми були відомі добре. Цернік кладе його на лопатки двічі на тиждень. А спростовувати нісенітниці про те, що несправедливість притаманна людині,— це нижче Цернікової гідності, це може з однаковим успіхом зробити будь-хто інший.

І ось, явно збентежена, пересилюючи себе, з-за Шнайдерайта висунулась Гундель. Гундель хотіла щось сказати, вона вибачилась перед Готтескнехтом — мовляв, вона точно знає, що їй хочеться сказати, але ще не вміє правильно сформулювати свою думку… У всякому разі, вона цікавиться тваринним і рослинним світом і часто розмовляє з професором, тобто з професором Гольтом, про природу… Вона говорила про досить наївні речі, але всі слухали її; вона розповідала, як ще донедавна вважала, нібито велика несправедливість існує у самій природі. Скажімо, кішка ловить мишу і жорстоко з нею грається, — адже це несправедливість! — так гадала Гундель ще до недавнього часу. Але сьогодні вона, мовляв, знає, що в природі взагалі не існує справедливості або несправедливості чи чогось подібного, і тому, коли вона слухала Готтескнехта, їй спало на думку, що від природи і в людині не може бути несправедливості. Тільки якщо люди живуть не як звірі, а…

— Як суспільство! — докинув бас.

Усі були сердиті на Шнайдерайта, всі хотіли почути, що ще говоритиме Гундель, тільки Гольт був радий, що вона замовкла, і задумливо поглянув на неї. Гундель була чужа, далека, зовсім не схожа на оте миле, беззахисне дитя, яким була колись. Вона вже не була його попутницею у мріях про майбутню нескінченну весну, про сповнену нарешті втечу з дійсності, не допомагала вже переборювати протиріччя, які роздирали йому душу і яких не могли заглушити ні ночі, проведені над книжками, ні шалені пошуки знань, ні Карола, ні Анжеліка. Знову долинув, наче з іншого світу, бас Шнайдерайта, що сьогодні був наче власним голосом Гольта. Він був нетерплячий, суворий.

— Мрія, ідеал і таке інше, про що ви тут говорите, — все це прекрасно! Але поняття справедливості і несправедливості — суспільні категорії, і в дійсності мова йде про знищення класового суспільства. Ми, комуністи, не маємо ніякої «ідеальної» мети, про яку ви щойно говорили. Наш обов'язок ліквідувати приватну власність на засоби виробництва. І колись ви побачите, що поняття суспільної несправедливості втратить своє значення.

Гольт підвівся. Намагання Готтескнехта прикрити свій відступ, усі репліки, тези і антитези — усе це Гольта не обходило. Його цікавила тільки Гундель, а Гундель дивилась на Готтескнехта, Шнайдерайта, Церніка, Еберсбаха, дивилась на Каролу і на нього, Гольта, — на всіх їх однаково…

— Карола, ходім! Бувайте. Ми ще з вами колись поговоримо, пане Готтескнехт! Щасливої дороги! Всього найкращого!

Біля дверей Гольт озирнувся. Гундель також подала йому руку, вона, мабуть, навіть не помітила, що він пішов.

Надворі Гольт узяв Каролу під руку.

— Ти увесь вечір був такий мовчазний і заглиблений в себе, — сказала вона. — Про що ти думав?

— Про тебе, — відказав він.

— Я це так добре відчувала, — промовила вона.

— Ах… ти відчувала! — повторив він. — Тоді, можливо, вечір ще не зовсім утрачений.

Газети коментували плебісцит. Були надруковані також постанови про націоналізацію землі. Гольт пробіг очима газетні шпальти, перечитав заголовки на останній сторінці і зупинив свій погляд на найлаконічнішому з них: «Убивство». Із зростаючою цікавістю він прочитав: «У ніч з суботи на неділю в селі Браунсгейм поліцейський патруль застукав на гарячому банду грабіжників, члени якої, переодягнені у форму військовослужбовців Радянської Армії, віднедавна діяли в селах районів Магдебург і Дессау, викрадаючи худобу, в першу чергу молодняк. Гаданий ватажок банди, однак, дав можливість грабіжникам зникнути, відкривши вогонь з пістолета. Він забив вахмістра Гейнца П., тридцяти одного року, і тяжко поранив двадцятивосьмирічного помічника поліцейського Вольфганга К. Убивця також утік». Далі йшов опис особливих прикмет убивці: «Віком од вісімнадцяти до двадцяти одного року, зріст — приблизно метр вісімдесят, блондин, кругловидий. Хто щось знає…»

Гольт опустив газету. Опису особи, хоч який він був короткий, для нього було цілком досить. Перед його очима враз постав Феттер. Блондин з рум'яним дитячим обличчям. Гольт іще раз прочитав замітку. Без сумніву — це був Хрістіан Феттер, плаксивий товстун, який завжди почував себе скривдженим; це він, їхній шеф-повар у горах, що розтоплював на вогнищі свиняче сало. Це той самий Феттер, який пізніше, стоячи біля гармати і прислухаючись до гуркоту бомбовозів і вогню «мустангів», обернувся на худого, здичавілого ландскнехта, на вольцов-ську тварюку, і який, надягнувши капелюх, став нарешті безбатченком, спекулянтом і тепер загинув остаточно. Страшний життєвий шлях дев’ятнадцятилітнього юнака. Коли вони були молоді і безневинні, то на Вороновій скелі дали одне одному клятву вірності до гробу. «Хто поламає цю клятву, — сказав тоді Феттер, — той негідник».

Гольт вийшов з дому; стривожений, вкрай збуджений, він крокував вулицями повз вілли південного передмістя. Клятва вірності на Вороновій скелі, потім війна, велика, вимріяна «пригода». І от усе це закінчується шибеницею.

Гольта знову погнало вперед відчуття якоїсь загрози. Він повинен був повідомити про Феттера.

Він поїхав у місто, в головне поліцейське управління. Колись він тут просидів ніч під арештом. Тоді Гольт опустився був майже до того, що й Феттер. Ще трохи — і він пішов би тією ж дорогою. А може, у Феттера збереглась розписка? Не варто думати про це, якщо не хочеш зайвого клопоту! Про ту дрібницю Феттер давно забув.

У відділі кримінального розшуку він поклав на письмовий стіл перед черговим поліцейським газету і без манівців сказав:

— Це Хрістіан Феттер. Його мати живе в Дрездені. Адреси я не знаю. Раніше він інколи приїздив сюди, поки ще займався спекуляцією, закуповував тут панчохи. Тоді його можна було зустріти в пивничці на вокзалі, праворуч, за східним виходом.

Поліцейський взяв у руки газету, зиркнув на оголошення й потому з неабиякою цікавістю подивився на Гольта.

— Ви не помиляєтесь?

— Думаю, що ні. У грудні він намовляв мене пристати до нього в компаньйони. Я до його слів поставився тоді несерйозно. У Феттера завжди був дитячий розум. Та й з чим би я прийшов тоді до вас: адже намір — це ще не підстава для арешту.

— Ні, намір — це не підстава, — сказав поліцейський. — Спроба — інше діло. Але до спроб, очевидно, тоді діло ще не доходило?

— У всякому разі, я про це нічого не знаю.

Гольт поклав на стіл своє посвідчення.

— Мій батько — директор заводу і професор університету. На випадок, коли б ви захотіли щось довідатися про мене.

Поліцейський, навіть не глянувши в посвідчення, вернув його Гольтові.

— Ви начебто іще щось хотіли сказати? — запитав він.

— Ні, більше нічого, — відказав Гольт. Він повернувся до дверей. — Адже Феттер не народився вбивцею, ви мене розумієте? Колись він був моїм однокласником. Я волів би до вас не приходити.

6

Нарешті канікули! Гольт поки що залишався в місті. Спеку в парку переносити було куди легше, ніж у насиченому пилюгою, залитому нещадним сонячним промінням Менкеберзі. Гольт розробив широку програму навчання, бо хоч оцінки з усіх предметів, незважаючи на короткий термін навчання, були непогані, з мовами в нього все-таки не клеїлось. І він продовжував працювати.

Але Цернік з кожним візитом усе скептичніше дивився на Гольта.

— Ви зубрите, наче боїтеся щось забути! — сказав він одного дня.

— Дурниці! — заперечив Гольт. — Я просто духовно трохи зголоднів, от і все.

— Слід визнати, що ви старанні, наче бджола, — зауважив Цернік. — Духовно зголодніли, кажете? Дивіться, щоб, бува, не об’їлись духовною стравою! Зголоднілі люди напихаються, чим доведеться, а потім гинуть від завороту кишок.

— У мене чудовий шлунок, — відказав Гольт. — Я належу до родини духовно всеїдних.

— Мені це не до смаку! — промовив Цернік, як завжди, розглядаючи книжки, що лежали у Гольта на столі. — Так… Хіба можна так? Вільгельм Вундт, Фрейд, Вейнінгер! — Тепер він справді розлютився. — Прикусіть язика, зараз говорю я! Ви ковтаєте усяку гидоту душевно хворого самовбивці і водночас читаєте Маркса. Як вам не соромно?!

— Я не зовсім розумію, чого ви так хвилюєтесь, — сказав Гольт. — Мені просто не хочеться бути однобічним!

— Ви чудово знаєте, що вам необхідна ясність, а не химерні вигадки Фрейда і Вейнінгера!

Гольт знизав плечима.

— Можливо. Але я схиляюсь до думки Гельдерліна [90]. «Перевір усе і вибери найкраще».

Цей афоризм зовсім вивів Церніка з рівноваги.

— Доведеться-таки сказати вам усю правду! — вигукнув він, але потім, поправивши окуляри, вже спокійніше сказав: — Адже ви не можете всього перевірити! І що ж виходить? Перевіряючи, ви полишаєте на волю випадку сам вибір або… — і він знов сердито глянув на Гольта своїми зеленкуватими очима, — або ж і на волю своїх упереджень, хіба не так? Всіляких там імпульсів з націстських часів, чи не так?

Він одвернувся від Гольта і узявся за ручку дверей.

— Однак негоже тікати! — сказав Гольт.

— Я не тікаю, — заперечив Цернік, — а тим більше од вас. Я йду вниз, до вашого батька. Тут, як на мене, занадто відгонить затхлістю. — Він був уже в коридорі, коли ще раз зупинився і зміряв Гольта якимось дивним поглядом. — Ви мені не подобаєтесь. Ви наближаєтеся до кризи! Що з вами діється?

— Нічого. Що може діятися зі мною? — запитав Гольт.

— Подумайте. Глядіть, не попадіть знов у скрутне становище! Розкажіть усе щиро мені, я хочу вам допомогти.

— Я справді не знаю, що ви маєте на увазі,— сказав Гольт.

Але коли він лишився сам серед своїх книжок, порозкиданих Церніком, то подумав, що Цернік має рацію, — щось із ним незрозуміле коїться, це він відчуває. Досі Гольт свій стан пояснював перевтомою. Але зараз, під час канікул, він і спав, і відпочивав цілком достатньо, і все ж ніщо не давало йому радості. Він мріяв знайти своє місце в житті, пробивав собі дорогу в царство розуму, яке вабило його тим, що здавалось вищим за буденність, вищим за протиріччя дійсності, вищим за боротьбу двох світів. А хто від одного берега відчалив, а до другого не причалив, хто опинився між класами, став безбатченком, той, само собою, приречений на самотність.

Гольт не міг вилити свою душу перед Церніком. Не міг ні перед ким цього зробити. Адже хто сам не втратив ґрунту під ногами, хто не пережив повної самотності, той не зрозуміє його.

Він знав лиш одну людину, що теж була самотня: Бльома. У жаркі, задушливі липневі вечори той робив з Гольтом екскурси в історію математики, стомлено визираючи у вікно, чи не насунеться, бува, рятівна гроза.

«Пора б уже бути й ночі. Після такого дня темрява вдвічі приємніша. Адже вам також знайомий оцей стан невдоволення. Так, стан невдоволення світом і самим собою». А що Гольт тоді промовчав, Бльом продовжував: «Читайте частіше великого Гете! Це дає втіху, примиряє нас із злигоднями нікчемного земного життя. Ми всі надто молоді, щоб не мати бажань. А ви, любий Вернер, мабуть, уже надто старий, щоб тільки грати».

Раз на тиждень Гольт зустрічався з Анжелікою. Здебільшого він ходив з нею гуляти у найближчий ліс, а інколи в один з тісних приміських кінотеатрів. Більше ніде вони разом не бували.

Її це задовольняло. Більше за все вона любила залишатися з ним на самоті. Вона не помічала, як летіли канікули. Протягом тижня вона чекала лише того дня, коли зустрінеться з Гольтом. Гольт став для Анжеліки сенсом життя, і це пригнічувало його. У вересні їй мине тільки шістнадцять. Батьки її померли. Бабуся, певно, була сувора. Ще з гітлерівських часів у неї був опікун, якийсь поштовий службовець, та він не піклувався про неї.

Гольт був єдиною утіхою Анжеліки. Коли він це збагнув і коли краще познайомився з нею, то його все частіше стали мучити докори сумління. Він не повинен вдиратися в її життя, не має права завчасно відкрити їй свій неспокій. А тепер він розбудив у її серці світ почуттів, і всі її думки та мрії витали навколо нього.

Ще не пізно було порвати з нею. Але це йому не вдавалось. Він завжди йшов до неї з твердим наміром всьому покласти край, і кожного разу сила і безпосередність її почуття перемагали його. Єдине, на що він був спроможний, це щоразу повторювати:

— Коли я поступлю в університет, між нами все закінчиться.

Нарешті спала липнева спека, над містом пронеслися сильні грози. Потім знову вернулася гарна літня погода. Але тепер цілі дні з гір дув свіжий вітер і пом'якшував спеку. Увечері вітер ущухав, було тепло, ясно, і мла, що висіла над промисловим містом, коли заходило сонце, нагадувала чарівний барвистий серпанок, що вражав своєю красою.

В один з таких вечорів, коли сонце пірнуло у сіро-голубу з фіалковими краями хмару і його жовтий круг почав швидко котитися вниз, а небо набрало спершу жовтогарячого, а потім пурпурового кольору, Гольт з Анжелікою гуляли в парках на околиці Менкеберга, потім перейшли через пагорб і нарешті опинилися в лісі. Вони милувалися, як на заході усіма барвами мінилося від призахідного проміння небо, дивилися, як розжарений диск сонця поступово опускався за гори, а за їх спинами над лісом уже лив своє бліде світло рожевий місяць.

— Рік — це немало часу, — сказала Анжеліка. — У нас іще лишилося багато днів, правда ж?

Гольт вирішив, що настав слушний момент оголосити про початок неминучого кінця.

— З осені і до випускних іспитів у мене навряд чи буде вільний час. Ти мусиш примиритися з тим, що після канікул ми зустрічатимемося зовсім рідко.

— Але ж тоді я щодня бачитиму тебе в школі. І, можливо, під час перерви ти якось знайдеш нагоду поглянути в мій бік, щоб я знала, що ти думаєш про мене.

Кожне її слово полонило, чарувало і водночас присоромлювало його. Він, похнюпившись, ішов поруч неї. З обох боків дороги пишно розрослася папороть. Пора було повертатися в місто. Але на узліссі під деревами вони раптом угледіли кам'яну лавку, порослу мохом і почорнілу від негоди. Анжеліка потягла Гольта за собою, і вони сіли.

Тут іще не зовсім стемніло, як у лісі. Анжеліка сперлася спиною на Гольта і повернула обличчя вбік вечірнього неба. Гольт обняв її. Він відчував її плечі, а коли нахилив голову, лице його зовсім потонуло у світлому волоссі.

— Коли ти замислений приходиш вранці до школи, — промовила вона, граючись пасмами свого довгого волосся, — або коли ти прогулюєшся з Готтескнехтом по шкільному двору, увесь заглиблений в розмову, або ще коли сидиш біля мене й отак похмуро дивишся на мене…

Вона не докінчила.

— Що тоді? — запитав він.

— Нічого, — сказала вона. — Просто ти мені так подобаєшся в такі хвилини. — І, помовчавши, додала: — Ні, не лише тоді, а завжди.

Він відчув, що знову піддається її чарам, і зробив спробу звільнитися від них.

— Адже ти знаєш, що через рік між нами все закінчиться, — сказав він. — І не треба робити так, щоб самій було потім важче!

— Не розумію!

Вона мовчки зняла його руку з свого плеча, поклала її собі на груди і кожен палець обмотала товстим пасмом волосся, що вже вигоріло на сонці і стало ще світліше, ніж узимку.

— Ага, спіймався, тепер ти мій! — сказала вона. — Моє волосся зачароване, і ти ніколи від мене не підеш! — Вона поклала голову йому на плече. — А чому, коли ти вступиш до університету, все має скінчитися?

Раніше вона ніколи про це не питала, а вислухувала його слова то з переляканим, то з недовірливим поглядом, але завжди мовчки і без заперечень.

— Я вже сама знаю, — говорила вона далі.— Тому, що ти мене зовсім не любиш, правда? Я для тебе усього дурне маля!

— Ні, це неправда, — сказав він. — Зовсім не в тім річ!

— А в чому ж? — запитала вона. — Раз я не дурна, то ти можеш сказати мені правду!

Він замислився і довго не відповідав.

— Нещодавно у букіністичній крамниці я купив одну книжку — роман про Трістана і Ізольду. Ти знаєш цей роман?

Вона заперечливо похитала головою.

— Трістан, що служить королю Марку, — розповідав Гольт, — їде за море, аби посватати для свого пана прекрасну Ізольду. Вона прощається з усіма і йде услід за ним на корабель. Її стара служниця бере з собою в дорогу напій, що ним Ізольда має напоїти на весіллі свого майбутнього чоловіка. Коли цей напій вип'ють двоє, вони до безтями закохуються одне в одного, їхнє кохання стає дужчим за все на світі, неподоланим, вічним. Волею випадку під час переїзду сталося так, що Ізольда випиває трунок із Трістаном, і вони проймаються палким коханням одне до одного. Ізольда повинна стати дружиною Марка, але вона не може розлучитися з Трістаном, і тому обоє зазнають багато горя. Все, що випало їм на долю — горе, щастя й ганьбу, — вони переносять стійко, бо їхнє кохання сильніше за переслідування й смерть.

Анжеліка запитала:

— Навіщо ти мені про це розповідаєш?

— Я хотів би дістати такий напій, — сказав він. — Я випив би його, коли б мені навіть загрожувала загибель.

— А з ким би ти його випив? — боязко запитала вона. — Може, навіть зі мною?

— Так, з тобою, — відказав Гольт, — тому що хотів би кохати тебе так само палко, як Трістан золотокосу Ізольду. Палко, щиро і вірно, до самої смерті.

Дівчина випросталась і повернулася до нього обличчям.

— Це правда? То покохай! — Вона оповила руками його шию і додала: — Покохай, адже я люблю тебе! І мені зовсім не потрібен чарівний напій, я сама хотіла б напоїти ним тебе.

Гольт посміхнувся, і в нього знову майнула думка, що не давала йому спокою: може, він уже напився того трунку, що викликає кохання без взаємності?!

— Тобі ще нема й шістнадцяти, — промовив він. — Ти гадаєш, що любиш мене, а це, мабуть, звичайнісіньке захоплення.

— Ні, захоплювалась я минулого року, — спершу мені подобався Лорентц, а потім Готтескнехт, бо в нього на скронях сріблиться сивина. — Вона засміялась. — Ну й дурна ж я була колись! Тільки зараз — це не захоплення. Я люблю тебе, я в цьому переконана. Відтоді, як ми познайомилися, я зрозуміла, що то є справжнє кохання.

— Колись і я хотів це зрозуміти, — сказав він. — Але тоді були погані часи для кохання, і все, що було зажевріло в моїй душі, затоптали. Інколи мені здається, що тепер я взагалі не зможу любити.

— Ти надто багато думаєш! — промовила вона. — Ти не розмірковуй над коханням, бо інакше від нього нічого не залишиться. Просто кохай по-справжньому, кохай, як я!

Вона підставила йому губи, і він забув про все, що тільки-но говорив і думав, забув, що їй нема ще й шістнадцяти і що насправді вона не може знати, що таке любов.

А може, все-таки знає? Він спробував вивідати, чи піддасться Анжеліка спокусі, чи опиратиметься їй. Він пожадливо, вибагливо поцілував її. Вона віддавалась його поцілункам, віддавалась охоче, з цікавістю й довірою, але потім настав момент, коли вона благально й боязко сказала: «Ні». Вона повторювала це «ні» з усе більшим страхом, аж поки він не одпустив її.

Тієї ночі він мріяв про Анжеліку. На ранок прийшло витвереження, з'явилися думки про справедливість і несправедливість, і в його свідомості знову сплив образ Гундель, який витісняв усе інше з його душі.

Те, що він думав про Гундель, коли в нього були інші бажання, свідчило про велику несправедливість, яку він чинив по відношенню до Анжеліки. Чого він ждав від Гундель? Можливо, він сподівався, що настане день, коли вона не зводитиме з нього очей, ждатиме його, прагнутиме бути з ним разом так само, як Анжеліка! Він цього не знав, про це не думав. Він тільки відчував, що цього літа все більше не розуміє сам себе. І чим менше часу лишалося до відпустки Гундель, до її від'їзду в табір, тим сильніше ним оволодівав неспокій. Думки про Гундель гасили в його мріях образ Анжеліки, змусили його зовсім забути, що після концерту він пообіцяв невдовзі завітати до Кароли. Ці думки відривали його від роботи. Він навчився терпляче чекати. Він чекав з дня на день лише тієї години, коли на сходах залунають до болю знайомі кроки Гундель.

Наприкінці липня, за кілька днів до відпустки Гундель, він наважився зробити останню спробу відрадити її від поїздки на Балтику

Над містом пронеслася сильна буря. Дощ періщив у шибки вікон і барабанив по даху, коли Гольт постукав у двері до Гундель.

Вона стояла біля дзеркала і зачісувалась. Він зупинився біля відчинених дверей і дивився, як Гундель водила гребінцем по хвилястому каштановому волоссю. Вона збиралася кудись, вже була вдягнена. Безперечно, Гундель ішла до Шнайдерайта. Для Шнайдерайта й причепурилася, для нього наділа барвисту літню сукню, затягнену в талії і з широким подолом, вона, як і всі дівчата, була трохи кокетка і залюбки крутилася перед дзеркалом, пов'язуючи волосся білою стрічкою.

Гольтові знову забракло мужності попросити її не їхать до табору. Він зачинив за собою двері і, прибравши дружелюбного, невимушеного вигляду, заходився розглядати на столі аркуші її гербарію та набір ботанічних препаративних інструментів, що їх подарував їй його батько. Гундель була спокійна і врівноважена, кожен рух — гармонійний. Нараз Гольт промовив:

— Знаєш, я хотів тебе запитати… Ти щаслива?

Вона ще раз провела гребінцем по волоссю, і рука її завмерла.

— Ти питаєш… — здивовано промовила вона. — Так, звичайно, я щаслива…

— Але? Адже в твоєму голосі мені почулось «але»!

— Ніяких «але». — Вона підійшла до нього ближче. — Чого ти так на мене дивишся? — Вона сперлась на стіл. — Я була б зовсім щаслива, коли б не ти… Через тебе мені інколи стає важко на серці.

— Для мене це новина, — відповів Гольт трохи різким тоном, аби приховати своє збентеження.

У неї, як і досі, був задумливий вираз обличчя.

— Я не розумію, чому ти всіх уникаєш і цураєшся.

— Чому я всіх уникаю і цураюся, — перепитав він, — чому криюсь од тебе, говорю тобі неправду, а багато дечого й зовсім не розповідаю?.. Краще облишмо це. — Він витяг з кишені пом'яту сигарету і нервово запалив. — А хіба ти ніколи не цуралася людей? От бачиш!

— Та це ж було тоді! — сказала вона. — Тоді обставини прирікали мене на самотність.

— А коли б ти сьогодні опинилась у такому становищі?

— Як ти можеш таке говорити! — вигукнула вона майже сердито. — Адже тобі ніхто не хоче заподіяти зла! Сьогодні кожен хотів би бути тобі другом. Не звалюй на інших вину за те, що ти завжди сам.

— Між «заподіяти зло» і «бути другом» є ще ряд можливостей, — сказав Гольт. — Але на такі нюанси треба мати чуття. — Він підійшов до вікна і викинув недопалок сигарети. Дощ припинився.

— Цернік принаймні знає, що люди мого складу йому чужі, хоч я ще зовсім недавно був звичайнісінький собі середній німець. Він людей мого типу вивчав у таборах для військовополонених, in vitro[91], як сказав би мій батько, а тепер in vivro[92] бореться зі мною. Цернік має чуття на нюанси, він бачить принаймні не одну лише схему: заподіяти зло або бути другом, ворог це чи товариш, яка застосовується у великій політиці,— він бачить також, що між цими полюсами лежить великий простір, на якому може виявитись людська індивідуальність з її нечуваною, я б сказав історичною проблематикою! Але ми зараз не на уроці Готтескнехта, я не хочу читати тобі лекцію. І я зовсім не намагаюсь виправдатися, Гундель. Тоді я був на боці твоїх ворогів. А Шнайдерайт — ні. Шнайдерайт завжди був на твоєму боці.— Гольт стояв біля вікна, засунувши руки в кишені штанів. — Дивні ви люди, ти і Шнайдерайт. То ви хочете переконати мене, що і я був пригнічений і поневолений Гітлером так само, як і ви, і зовсім не був ні пімпфом [93], ні помічником навідника зенітної батареї. А іншим разом ви даєте мені вельми брутально відчути, що я, власне, був справжнім фашистом і вашим ворогом і на мені тепер на все життя залишиться тавро.

Ви повертаєте все так, як у даний момент вам більше подобається.

— Я стараюсь, — сказала Гундель, — але ніяк не можу тебе зрозуміти.

— Ти мене не розумієш… Отепер нарешті ми й добралися до суті питання. Шнайдерайт мене також не може зрозуміти, він знає лише свою молодіжну організацію, суть антифашистсько-демократичного ладу та соціалізму. А тим часом і я дещо тямлю в соціалізмі. Ліквідація приватної власності на засоби виробництва, загальна націоналізація майна воєнних злочинців, тобто ключових галузей промисловості,— згоден! Коли б я мав право взяти участь у плебісциті, я чесно сказав би «так». Я також за загальну реформу і знаю абсолютно точно, чому я за націоналізацію і земельну реформу. І взагалі я за все те, за що ти і Шнайдерайт. Проте на світі існують не лише заводи й дворянські маєтки. Існує ще й духовна приватна власність — надбудова, ідеологія, тобто думки, почуття, мрії. Кожна людина має свою особисту традицію сприймання і пізнання, а також виховання, і цю традицію не можна змінити шляхом експропріації. Проблеми мого життя не можна вирішити з допомогою плебісциту; у специфіці свого мислення і відчуттів я не став іншим ані на йоту. А коли в мені щось і змінилося, то скоріше завдяки роману Бехера або під впливом Мюллера чи розмов з Церніком. Я читаю Маркса і розумію його чимдалі краще, я вчусь, вчусь і вчусь, як того вимагав Ленін, і завдяки цьому поступово, тихо й непомітно вже сьогодні думаю не так, як учора, а завтра думатиму трохи по-іншому, ніж сьогодні. Так, Гундель, я повинен стати іншим… Але не рішенням більшості! Стати іншим — це довготермінова програма!

Він говорив пристрасно, але упівголоса. Тепер в його голосі з'явилось щось схоже на втому.

— Як я вже говорив, раніше я над цим ніколи не замислювався. І це добре, що зараз я можу вилити душу. Будь великодушна, не ображайся на мене, коли я щось не так скажу. Я знаю, що в моїх уявленнях ще багато хибного. Власне, я не маю жодних підстав винуватити в чомусь вас. Я повинен би бути щасливий, як ти. — І він заговорив тихіше, заговорив, власне, сам до себе.

— Мої бажання здійсняться — екзамен на атестат зрілості, навчання в університеті, потім захист дисертації, і, можливо, пізніше стану професором, як батько, — я це знаю. Я відчуваю в собі велику силу і не тільки мрію без жодних на те підстав, а дуже енергійно працюю. Лише про одне бажання я не знаю — здійсниться воно коли-небудь чи ні.

Гундель допитливо глянула на нього.

— Щоб ти до мене ставилась так, як до Шнайдерайта. І щоб ти була не з ним, а зі мною.

— Вернер… — промовила вона, — чого ти хочеш від мене?

Він подивився в вікно. Гроза пройшла. На заході пливли розірвані хмари і вечірнє сонце знову пофарбувало небо в криваво-червоний колір.

— Є в мені щось, — сказав Гольт, — не знаю, як це назвати, що жене мене крізь життя, змушує помилятись, брехати і нести потім тягар провини. Само по собі це щось не таке вже й погане, є в ньому і людяність. Але зараз воно спотворене, скалічене, ніби заморожене, засипане порохом. Та воно прагне на волю, хоче стати почуттям, хоче жити і прагне взаємності.

— Не розумію! — вигукнула Гундель із щирим відчаєм у голосі.— Ніяк не можу второпати, до чого ти ведеш!

— Пробач, — сказав Гольт. — Я не хотів давати волю своїм почуттям. Кожен повинен зараджувати собі сам.

Вона захитала головою.

— І все ж ти спробуй бути веселим. Адже настав мир, ми живемо, і всі ми стали добрими друзями… — Потім з відчаєм додала: — А після жнив мають збільшити пайки…

Гольт мовчав. Він подумав: «До екзаменів на атестат зрілості, до студентської лави лишився один рік, а тоді я зникну з її очей і з думок також».

Пізніше, коли Гундель уже не було вдома, Гольт з батьком разом повечеряли. Потім вони запалили сигарети; професор гортав журнали.

— Вибач, будь ласка, — промовив Гольт, — можна мені дещо запитати?.. Твоя робота дає тобі радість? Ти щасливий, що можеш творити, правда?

Професор опустив руку з журналом. Він задумливо кивнув.

Гольт запитав ще, серйозно, без хвилювання:

— Ти коли-небудь згадуєш мою матір?

Батько знову кивнув. Обличчя його було серйозне, і складки на ньому поглибшали.

— Як ти порвав з ними? Будь ласка, скажи, як ти знайшов щастя в роботі?

— У мене не було вибору, — відказав батько. — Але я не можу про це говорити. Лише одного не забувай: у роботі завжди можна знайти щастя. Однак, для того, щоб людині було досить цього щастя, вона мусить відчути себе смертельно нещасливою.

— Що означає «бути нещасливим», знає, мабуть, кожен, — промовив Гольт, — а от «смертельно нещасливим»… — Підперши голову руками, він замислився. — Смертельно нещасливий чоловік… А чи можна бути смертельно нещасливим у двадцять років?

— Ні, — сказав професор. — І ти сам подумай: у двадцять років людина може ще навіть не знати, що таке справжнє щастя.

Гольт глянув на нього.

— Ти сказав мені дуже важливу річ, батьку. Це добре, коли в людини ще попереду і щастя й нещастя.

Гольт лежав у саду і читав за порадою Бльома «Дослідження людського розуму» Юма. Хтось підійшов до шезлонга. Це був Шнайдерайт.

— Добрий вечір, — привітався він.

Гольт опустив книжку. Він зовсім не здивувався, більш того, йому здалося, ніби він чекав Шнайдерайта. І все ж Гольт сказав:

— Гундель немає вдома. Адже ви, напевно, прийшли до Гундель?

— Ні, я хотів побачити вас, — заперечив Шнайдерайт.

Гольт устав, приніс іще один шезлонг.

— Зачекайте хвилинку. Я зварю колу. — І пішов у дім. Поки закипить вода, він матиме час усе обміркувати. Позавчора Гольт вилив свою душу Гундель, вона не змогла його зрозуміти, але розповіла про все Шнайдерайтові. І хоч Гольт на щось подібне й сподівався, це було негарно з її боку.

— Отже, ви хотіли мене бачити? — перепитав Гольт, ставлячи на садовий стіл чашки й кофейник з колою.

— Так, вас, — відповів Шнайдерайт. Потім він, так само, як і Гольт, помішав у чашці, одпив ковток, відкинувся на спинку шезлонга. — Позавчора Гундель ніяк не могла отямитися. Вона розповіла мені про вашу розмову, і, мені здається, я дуже добре розумію, що ви хотіли сказати. На жаль, сам я не чув ваших слів, і тому мені не так просто на них відповісти.

— Дозвольте бути щирим? — перебив його Гольт. — Щось не можу пригадати, щоб я просив вас давати мені відповідь.

— Хай і так, — відказав Шнайдерайт. — Та в цьому не було й потреби. Адже як було з самого початку? Ми виявляли до вас усіляку увагу, а ви нам щоразу показували на двері.

— Таке може трапитися і сьогодні,— сказав Гольт.

— Дайте мені спершу закінчити. Ви нам щоразу вельми пихато показували на двері. Дозвольте ж і мені говорити щиро, гаразд? Ви — дрібнобуржуазний індивідуаліст, і носитеся з усілякими там своїми проблемами, а справді важливі проблеми нашого часу вас не обходять, у їх розв'язанні ви не берете аніякісінької участі. Гундель якось розповідала мені, що ви багато читаєте. То прочитайте «Як гартувалася сталь», — принаймні навчитеся, як людина сама собі дає раду. Гундель говорить, що ви приблизно однакової з нами думки щодо основних питань політики й економіки. Це мене тішить. Але вам треба позбутися вашого дрібнобуржуазного індивідуалізму.

— Давніше ви були красномовніші,— сказав Гольт. — Коли ви принесли мені «Маніфест», ви говорили значно краще, щоб не сказати людяніше. Постає питання: це залежить від того, на яку ногу ви вранці встали, чи від змісту розмови? Якщо хочете переконати дрібнобуржуазного індивідуаліста, то не товчіть воду в ступі. Але я це говорю між іншим. Дайте-но, будь ласка, вашу чашку!

— Якщо мені не пощастило ясно висловити свою думку, — сказав Шнайдерайт, — то…— Він замовк, не закінчивши речення, здавалось, його самого вразили сказані ним слова, і він задумливо, навіть заклопотано задивився на небо.

— Коли ви дискутували у винному погребку з Готтескнехтом, — сказав Гольт, — я ладен був поставити свій підпис під кожним вашим словом. Я і сам часто веду розмови з Готтескнехтом. Коли б ви їх чули, то могли б також розписатися під кожним моїм словом. Отже, наші погляди збігаються не лише в принципових питаннях, і зайвий раз у чомусь переконувати мене, дрібнобуржуазного індивідуаліста, немає потреби.

— А вас мої слова, видно, допекли до живого! — сказав Шнайдерайт. — Я зовсім не хотів вас скривдити. Але суспільний тип, до якого ви належите, ще покладає великі надії на індивідуалізм, мені навіть на думку не спало, що ви думаєте по-іншому.

— Що стосується людських типів, то тут ви взагалі небагато тямите, — відказав Гольт. — Ви ділите суспільство на кілька основних типів, а потім поводитесь з людьми, наче з мішком гороху: гарне — в сито, а погане — в корито. Про те ж саме, тільки іншими словами, я говорив і з Гундель.

— Гундель ви це виклали, мабуть, надто складно. І їй розібратися в цій плутанині, одібрати з неї серйозні критичні зауваження було нелегко, — сказав Шнайдерайт. Слова Гольта його скоріше підбадьорили, ніж образили. — Річ у тім, що ви, напевно, самі не знаєте, чого хочете.

— Здається, ви подолали кризу форми висловлювання, — сказав Гольт. — Коли ви й надалі так говоритимете, я з інтересом слухатиму вас, нехай навіть ви називатимете мене плутаником чи бозна-ким.

— Про горох ви теж докинули вдало! — відказав Шнайдерайт. — Про це я ще мушу як слід поміркувати, може, ви й справді у чомусь маєте рацію. На щастя, ми обидва не дуже вразливі. У всякому разі, відтепер я намагатимуся говорити з вами про прості речі якомога складніше, аби ви їх краще розуміли.

— А я намагатимуся, — сказав так само глузливо Гольт, — по змозі наблизитись до свого суспільного типу, яким ви його собі уявляєте, бо ж навіщо вам без потреби ускладнювати життя!

Обидва розсміялися, і Гольту раптом Шнайдерайт видався не таким уже й поганим. Шкода тільки, що він увесь час стоїть на його шляху, — коли б не це, з ним можна було б чудово порозумітися.

— Повернемося до нашої теми! — несподівано серйозно сказав Гольт.

Шнайдерайт погодився.

— Гундель із ваших слів багато дечого дізналася, і передусім, що ви дуже самотні. Не гаразд, коли людина живе в такій ізоляції, лише сама для себе…

«Зараз знову почне агітувати за вступ до своєї молодіжної організації, аж сміх бере… Для них усе це надто просто!» Гольт поблажливо і трохи іронічно посміхнувся. Шнайдерайт, помітивши його посмішку, замовк. Але тепер він прореагував по-іншому, ніж колись; він пильно подивився Гольту в обличчя і тихо, як тільки можна було це зробити через його бас, запитав:

— Що ви, власне, маєте проти мене?

Гольт хитнув головою, так наче ждав саме цього запитання. Він заходився набивати свою люльку, повагом, змушуючи Шнайдерайта чекати, потім старанно запалив її і затягнувся димом.

— Що я маю проти вас? Нічого! — промовив він. — Ні, дайте мені висловитись! За часів фашизму ви сиділи в тюрмі, а я, навпаки, до останнього був підсобником фашизму. Ви з дитинства боролися проти ідолів, проти гаданих ідеалів минулого, а я носив їх у серці і поривав з ними у страшних муках. Ваше життя з самого початку було таким, яким воно є зараз, і закінчиться так само, як і почалося, а моє посередині було перерване, воно почалося з жахливого кінця, і навіть коли я досягну певних успіхів, однаково в кінці життя я прийду тільки на початок. Принципово різне минуле зробило нас різними людьми, і тоді як ви міцно тримаєтесь свого минулого, я мушу боротися з ним. Коли війна привела мене до переконання, що звичний для мене світ повинен бути зруйнований і що його місце на смітнику історії, то це ще не означає, що я за ніч став почувати себе як удома у вашому світі. Я намагаюсь не ставати вам поперек дороги і робитиму все можливе, щоб стати корисним для людей. Більшого ви од мене не можете вимагати.

Шнайдерайт кивнув, так наче був вельми задоволений словами Гольта.

— Можна було б іще дещо заперечити, — зауважив він. — Але я не певний, чи можна питання, які вас хвилюють, розв'язати в абстрактній дискусії. Я прийшов сюди, аби зробити вам одну пропозицію: їдьте з нами в табір на море! Нам обом не варто надміру захоплюватись дискусіями про те, що в нас відмінне і що нас, можливо, ще роз'єднує. Нам з вами слід трохи пожити разом.

Гольт був переконаний, що Шнайдерайт не кривив душею, що він говорив щиро: мовляв, начхаймо на цю плутану дискусію, їдьмо на море та разом побайдикуємо! На якусь мить вираз обличчя Гольта пом'якшав, він уже навіть бачив намети неподалік від морського берега, чув шум прибою, милувався морем і сліпучим сонцем.

Побачив він також і Гундель, побачив її поруч із Шнайдерайтом.

Гольт і думати не хотів про роль статиста у п'єсі, де гратимуть Гундель і Шнайдерайт, там, де він міг бути головним героєм. Краще він гратиме головну роль в заяложеній п'єсі, навіть коли героїнею буде Карола, ніж погодиться на дрібні ролі у спектаклі Шнайдерайта.

— Шкода, — сказав Гольт, і його вже не цікавило, як витлумачить такий несподіваний поворот їхньої розмови Шнайдерайт, — але увесь свій час я розподілив геть до останньої хвилини. Шкода. Даремно ви прийшли!

Вечір. Перший вечір на Балтійському морі. Гундель і Шнайдерайт, гуляючи поміж дюнами, спостерігали, як гарно заходить сонце. З берега дув різкий вітер, і десь далеко в морі, мабуть, лютувала буря, бо важкі хвилі навалювались на берег і перекочувались через піщані обмілини.

Їхнє перебування тут розпочалося з неприємностей. Все було організовано погано, і табір був переповнений. Але Шнайдерайт не відступив, він розмістив своїх людей по приватних «квартирах» — хлопців у чиємусь сараї, а дівчат у покритих очеретом рибацьких халупах. Харчувалися вони в таборі. Неприємності були забуті.

— Що там у вас сталося між Вернером і тобою? — запитала Гундель у Шнайдерайта. — Вернер якось дивно поводився.

— Я ходив до нього, — сказав Шнайдерайт. — Спершу ми покепкували один з одного і посміялись. І він мені, далебі, сподобався. Але потім, коли я став запрошувати його з нами, він ураз знову наче сказився. «Шкода, мій час розподілений до останньої хвилини…» І таке інше. — Шнайдерайт зупинився і поглянув на море. Сонячний диск опускався за обрій, вітер майже вщух. — Не знаю вже, про що й думати, — продовжував Шнайдерайт. — Щось тут не так.

Гундель узяла його під руку.

— Ми про це поговоримо іншим разом, не сьогодні.

Поміж наметів у нічне небо знялося могутнє вогнище. Гундель і Шнайдерайт походжали недалеко від освітленого жовтим полум'ям табору і милувалися ним з дюн. Кілька годин вони сиділи на піску і слухали ледь чутні перебори гітари, співи, що змішувались із гулом прибою і палахкотінням вогнища. І жоден з них не промовив ані слова, аж поки Шнайдерайт, десь вже за одинадцяту, не провів Гундель у село.

За квартиру їй правила малесенька комірчина над вівчарнею в сільській хатині. До неї вели круті дерев'яні сходи, схожі на драбину. Внизу біля сходів Шнайдерайт на якусь мить завагався, потім рушив у темряву, запалив нагорі свічку і присвітив Гундель.

Обоє стояли, затамувавши подих, і прислухалися. Внизу у вівчарні забрязкотів ланцюг. Шнайдерайт поманив Гундель до відчиненого вікна. Вони дивилися понад дахами ген на море. Гул прибою заглушав тут будь-які шерехи.

— Я завжди мріяв залишитись отак наодинці з тобою, — промовив Шнайдерайт. Гундель не відповіла. Він обняв її. Вона оповила руками його шию, і їхні губи злилися в пожадливому цілунку. Він підхопив її на руки і поніс до ліжка. Дівчина розтулила вуста, щоб перевести подих, і розплющила очі. Шнайдерайт хотів щось сказати, можливо, тільки вимовити її ім'я, але Гундель затулила йому рот рукою.

— Я знаю, чого ти прагнеш. І коли ми цілуємось, мені також хочеться, щоб ти залишився зі мною. Замкни двері.— Проте не відпустила його. — Ні, зачекай, будь ласка… Я повинна тобі щось сказати!

Шнайдерайт вкляк на колінах біля ліжка, рухи його були нетерпеливі. Але в мерехтливому світлі свічки він побачив її обличчя, помітив сумнів у неї в очах. І він опустив голову, поклав їй на плече чоло.

Його слухняність збентежила і зворушила її, і вона ніжно погладила його по голові.

— Коли ти підняв мене і поніс до ліжка, зрозумій тільки вірно мої слова, — сказала Гундель, — я згадала свою маму. Коли я була дитиною, вона брала мене отак на руки. Бувало, увечері вона сиділа біля мене, і ми говорили з нею про найрізноманітніші речі. Я могла в неї запитати про що завгодно, і якось, наслухавшись бозна-чого на вулиці, я запитала про кохання. Любов, — звернулась я до неї,— це щось гарне чи погане? Мама відповіла, що кохання — це те найкраще, що є в житті людини і що саме тому з ним не слід поспішати, аж поки не станеш зрілою людиною. «Авжеж, саме так мало б бути», — сказала тоді мама з такою гіркотою і невдаваним сумом, що я запитала: «А хіба насправді це не так?!» Вона похитала головою й задумалась, і потім ще довго говорила зі мною. Я ще й зараз пам’ятаю кожне її слово, хоч тоді майже нічого не розуміла, а дещо з того, про що вона говорила, можливо, невірно розумію і сьогодні.

«Авжеж, саме так мало б бути, — сказала тоді мама. — Але не так сталося. Світ взагалі не такий, яким би він мав бути. Ми мусимо тяжко працювати і все своє життя лише терпіти й гнути спину, бо в нас нічого немає, бо ми навіть самі собою не розпоряджаємось і в праці також не належимо самим собі. А що в житті немає радості, а є тільки горе та клопоти, тому ми з такою пожадливістю і впиваємося принаймні тією крихтою щастя, яку нам дає коріння. Адже тільки в коханні ми можемо належати самим собі. Ми не бачимо ніякого сенсу в тому, щоб чекати, поки станемо зрілими людьми, тому що однаково не спроможемося стати справжніми людьми. Ми не можемо вдосконалювати свій розум, як це годиться людям, бо праця ще з дитинства висмоктує з нас усі соки; вона завчасно руйнує нас і калічить наші душі. Будь-які інші радощі життя для нас неприступні, і нам залишається лише те, що називають коханням…» Ти слухаєш мене?

Шнайдерайт легенько кивнув.

— «Та колись, — сказала мама, — колись світ буде інший, нам належатиме все, і ми будемо розпоряджатися собою. Тоді виростуть цілі генерації досконалих людей. У їхніх головах народжуватимуться розумні думки, в руках — сила, а в грудях — великі почуття, і те, що ми називаємо коханням, тоді вже не нагадуватиме трунок, завдяки якому людина може забути горе і до якого вона вдається, аби задурманити свою нещасну свідомість. Ні, тоді двоє вільних, досконалих людей зустрічатимуться одне з одним як люди, що люблять одне одного».

Шнайдерайт випростався і задивився кудись на стіну.

— Так говорила мені мама, — сказала Гундель. — І коли я пригадую її слова, то переді мною одразу постає безліч питань, від яких я не можу просто відмахнутись. Невже і нам немає сенсу чекати? Невже ми ніколи не станемо повноцінними людьми? Я, наприклад, іще не сформована людина.

Шнайдерайт підвівся і великими кроками заходив по кімнаті.

— Хіба ти не говориш завжди, — продовжувала Гундель, — що настали нові часи, а цього багато хто не бачить, бо треба спершу подолати страшну повоєнну розруху? Тож, можливо, ми згодом станемо справді зрілими людьми або хоч наблизимось до цього.

Гундель замовкла і підвелася. Шнайдерайт, як і досі, стояв. Він не вперше відчув, що Гундель має над ним більшу силу, ніж будь-хто інший. Він змушений був уважно слухати, мимоволі дивуючись її словам. Від нетерпіння в нього паморочилася голова, але в її словах він впізнавав ідею, яку сам обстоював. І все ж він прагнув її, його мучило невдоволене бажання, яке поволі викликало розчарування.

Але тепер уже було запізно, хвилини близького щастя змарновані на розмову. Невже те, що завжди було само собою зрозумілим, раптом стало сумнівним, звичайне — незвичайним, звичне — незвичним? Адже коли двоє любляться, навіщо гучні слова? Люди кохають і належать одне одному, хіба це не прекрасно й не справедливо! Так було завжди, то чому ж мусить щось мінятися надалі?

— Ти мене просто не любиш! — промовив Шнайдерайт.

І йому схотілось зажадати доказів, звичайних доказів кохання. Але дивно: він мовчав.

— Але ж я мусила тобі сказати, про що думаю? — відповіла Гундель. — Вірно це чи невірно — я не знаю. Тут маєш вирішувати ти. Як захочеш, так і буде.

Проте Шнайдерайт уже потрапив у полон роздумів. Раз уже в його голові зародилась певна думка, її треба було довести до якогось кінця, навіть коли йому самому це не подобалось. Тепер і перед ним поставало питання за питанням. Він підійшов до вікна, подивився на море, повернувся знову до ліжка, на якому сиділа Гундель, став навколішки і поклав голову їй на коліна.

Хіба не певні переконання робили смачнішим шматок хліба, коли він був дитиною, хіба не вони висушили сльози за вбитим батьком і допомогли йому перебути роки в тюремній камері? Він твердо вірив, що настане час, коли старий устрій буде знищено. І от великих землевласників вигнано, концерни експропрійовані, колишні порядки ліквідовані. Та чи покладено край колишнім порядкам у твоїх грудях? У грудях інших людей? Запитання набігали одне на одне, забивали подих. Досі він бачив світ лише в процесі перетворення, а на себе самого дивився як на щось стале, незмінне. А зараз ішлося про те, щоб змінити не лише звичну дійсність, а й звички самого перетворювача дійсності, звичне в самому собі. Перед Шнайдерайтом постав образ Мюллера, після батька Мюллер був для нього взірцем. Це він сказав: «До звичного світу належить і світ звичок кожної людини». Можливо, Шнайдерайт тоді не зрозумів цього, можливо, дечого йому не хотілось розуміти… І, підхоплений лавиною думок, викликаних словами Гундель, він зовсім позбувся своїх жадань, устав і мовчки дивився, як вона поправляла волосся. Гундель несміливо запитала:

— Ти засмучений?

— Ні, я не засмучений, — заперечив він. — Хоча, коли говорити щиро, я видаюся сам собі трохи смішним… Мабуть, мені слід було б оволодіти тобою без зайвих церемоній, — адже так роблять усі.

— Насправді ти так зовсім не думаєш! — сказала вона. — І як ти можеш говорити — смішним? Ти ж краще за мене знаєш, що це не так. А зробити так, як усі роблять, можна в будь-який час…

Шнайдерайт схопив її за руки і притягнув до себе.

— Ти тільки починаєш жити, — сказав він, — і ти ще не сформована людина, як ти тільки-но говорила. Коли ти будеш іншої думки про себе, скажеш мені про це. Хай це буде твій борг по відношенню до мене.

Вона кивнула.

— А доти тебе не торкнеться ніхто інший, — додав він. — Заприсягнися мені в цьому.

— Гаразд, — сказала Гундель, — я присягаюся, але мені боляче за тебе, Горст!

Він одпустив її руку. Вона провела його на вулицю.

Гундель поїхала в табір із Шнайдерайтом. А що роблять парочки в подібних таборах, Гольт добре знав. Ну й гаразд, тепер він вирве мрію про Гундель із свого серця, повернеться нарешті до дійсності, до Анжеліки.

Він зустрівся з нею. Цього разу без довгих розмов вони пішли в ліс, і він вкривав її поцілунками, аж поки його знову не зупинило оте її «ні». Вдома він потім лежав у ліжку розчарований, витвережений. Дивився на стелю і думав про себе без жодних ілюзій. Але в нього ще вистачить порядності, щоб викинути з голови й Анжеліку. Так, коли б Гундель не сповнила його вщерть гіркотою розчарування, його душу могла б заповнити Анжеліка. Але йому було жаль її, тому що він шукав лише утвердження свого «я», шукав простору, співчуття і опори для свого «я». А вона була надто хороша, щоб, подібно до наркотика, вгамовувати його болі.

Та він зовсім не збирався сумувати за Гундель, грати роль знехтуваного коханця.

Він поїхав у Гогенгорст. Там він нерішуче постояв біля будинку, і йому страшенно закортіло повернути назад. Востаннє він тут був уночі після концерту. Тоді він пообіцяв Каролі, що скоро зустрінеться з нею, і холодно попрощався. Нині з Гундель покінчено. Отже, можна починати комедію.

Він подзвонив. Завіса піднялася. Вихід Кароли. Карола вийшла з саду, що оточував будинок, і, як недавно на концерті, побачивши його, зблідла.

Потому вони вдвох вийшли з Гогенгорста і попрямували до лісу. Тут відбувся перший діалог.

— Я перепрацювався, перевтомився, — запевняв її Гольт. — Дуже багато сидів над книжками, надто мало спав. А головне— день і ніч думав про тебе.

«Ти тільки глянь, як вона червоніє! Шквар далі, вона все приймає за правду!»

— Гуляти з тобою в лісі! Ах, Кароло, кілька тижнів я тільки й живу цією мрією!

— Це мені відомо, — сказала Карола. — Я думаю, що це залишок одвічного прагнення людини до праматері природи.

З першої хвилини свого знайомства з Каролою Гольту так і кортіло заперечувати їй. Сьогодні йому, як ніколи, хотілось поглузувати з неї.

— Одвічне прагнення до праматері природи… Що ж, чудово, називай це так. Але я б це пояснив інакше: «Підвищена збудливість завдяки подразненню чогось». І, безумовно, еротичного походження.

Карола йшла мовчки поряд нього, вона знала тут кожну стежечку. Коли-не-коли вона зупинялась і, піднісши руку, показувала на краєвид: на гори, на пагорби, на ниви, де саме збирали врожай. Путівець вився понад струмком. В одному місці струмок був загачений земляною греблею, і тут утворився ставок, навколо якого росли верби і вільхи.

Гольт і Карола посідали на траві. Без зайвих роздумів і слів він пригорнув її до себе, відхилив їй голову і почав цілувати. У всій його поведінці прозирала сила, а Карола була така беззастережно покірлива, що йому стало навіть жаль її.

Потім вона лежала в траві, дивилась на хмари і безугавно базікала. Вона читала свій великий монолог, а Гольт мовчки підігравав їй.

— Ти змусив мене так довго чекати… та я з відчаєм ждала. Я годинами просиджувала за роялем, і це надавало мені сили, — говорила вона. — Після концерту ти видався мені таким далеким і чужим, як ніколи раніше…

Самі тільки гучні, красиві слова! Гольт ніби роздвоївся, і його партнер-двійник заперечував, глузував, поводився цинічно.

Гольт з насолодою слухав балаканину Кароли; натомість його двійник був абсолютно байдужий.

— Тут зовсім тихо, — сказала Карола. — Я нічого так не люблю, як тишу. Мені шкода тих людей, що, тікаючи самі від себе, завжди кидаються у самий вир життя. Я дуже люблю бути сама, проте ніколи не пориваю зв'язків з людьми…

Як приємно це було чути Гольтові! І як глузував його двійник: «Голі фрази, пусте базікання, що означає «не пориваю зв'язків з людьми»? Та вона взагалі не зв’язана із жодною людиною, вона живе немов у густому тумані. Може, вона й не дурна, проте думки її безпредметні».

— Довго тобі ще вчитися на курсах перекладачів? — запитав Гольт. — Яку мову ти вивчаєш?

— Англійську. Наступного тижня — кінець. Я хочу стати вчителькою. Це чудова, відповідальна професія. Я хочу присвятити своє життя дітям, нашим бідним, обдуреним дітям! Мій обов'язок — відкривати їм очі на все, що є в світі прекрасного. Нехай наші діти зновз^ізнаються, що таке щастя.

«Запитай її, як вона розуміє щастя!» — звелів двійник.

— Скажи, що таке — щастя?

Карола як по писаному відповіла:

— Щастя — це здатність радіти всьому прекрасному і доброму, хай то буде лугова квітка чи травинка, що хилиться од вітру.

— Або холодне купання у цю нестерпну спеку! — додав Гольт. Він роздягнувся. — Ти, звичайно, не захопила з собою купального костюма, — сказав він. — Шкода! Я б охоче подивився на тебе в купальному костюмі й порадувався б усьому доброму й прекрасному.

«Добре, що вона принаймні червоніє, коли їй говорять компліменти».

Гольт скочив у чисту і приємно холодну воду. Він пірнав, хлюпався, блаженствував. Поманив до себе Каролу. Вона сіла на березі, розправивши навколо себе світлу широку спідницю.

Гольт мокрий кинувся біля неї на траву.

— Коли закінчаться твої курси, — запитав він, — поїдеш зі мною в гори? Я знаю один готель, де ялини простягають свої віти крізь вікна аж у кімнату. Тобі там обов'язково сподобається.

Вона не відповіла.

— Поїдеш? — допитувався він.

— Так, — промовила ледь чутно Карола, не підводячи на нього очей.

«І чого б ото ще маніриться!» Він підвівся і руба запитав:

— Ти ще невинна?

Вона одвела погляд і зблідла. Коли б вона зараз сказала: «О, горе мені, нещасній!» або щось подібне, це здорово пасувало б до цієї комедії. Але вона відповіла:

— Під час війни у мене був дружок, він учився в офіцерській школі, пішов на фронт… Поки він був тут, я належала йому. — Все це вона виклала абсолютно по-діловому, а наприкінці знову завела своєї: — Він був світлий блондин і чистий, як весняний бог…

Гольт вийшов з ролі і глузливо сказав:

— Світлий блондин… і арієць, чи не так? В такому разі, хотів би я знати, чим я тобі подобаюсь? Я не блондин і не світлий, в мені немає нічого, чим би я скидався на весняного бога, я і не чистий, ні… Я забруднений! Авжеж, забруднений! — кинув він їй в обличчя. — Мене вже в шістнадцять років спокусила одна жінка і зробила розпутним.

— Ти схожий на Фауста, — сказала Карола.

«Це вже просто казна-що! Схожий на Фауста!» Він здивовано витріщився на неї. Але вона говорила цілком серйозно.

Він схопився на ноги і почав одягатися. Може, все-таки слід було погодитись на меншу роль у спектаклі, поставленому Шнайдерайтом?

Гольт замовив два номери в готелі «Лісовий спокій». Егона Аренса в місті не було, і тому Гольт написав хазяїнові готелю листівку, у якій повідомив про свій візит.

До обід він зосереджено працював, а в другій половині дня лежав у саду й читав. За ці дні він багато передумав. На свій намір провести кінець тижня з Каролою він дивився як на спробу позбутися геть усіх ідеалів і емоцій. На життя треба дивитися без ілюзій. Краще холод, ніж пристрасть, цинізм стійкіший за почуття. Кохання немає, є лише жадоба насолоди. Хто так думає, той ніколи не почуває себе самотнім сиротою, кинутим напризволяще. Самотність нестерпна лиш доти, доки людина не оголосить себе її прихильником.

Карола приходила майже щодня. Повертаючись із занять на курсах додому, вона завертала до Гольта і годину сиділа з ним в саду. Гольт по суті не знав, як йому з нею вести себе, він часто згадував слова Шнайдерайта: «Ви б'єтеся над якими завгодно проблемами, тільки не над справжніми проблемами нашого часу…»

Запобігти зустрічі Кароли з Церніком було неможливо. Цернікові запаси кави вичерпалися до останньої зернини, і він часто приходив, щоб перед напруженою нічною роботою підбадьорити себе колою.

В присутності Кароли він здебільшого прикривав очі окулярами для далі, пив безліч коли і мовчки слухав їхню розмову. У розмові він участі не брав. Але коли в потоці Каролиної балаканини з'являлися надто вже блискучі перли, він випростовувався, одягав замість окулярів для далі окуляри для близької відстані і здивовано приглядався до дівчини.

Якось Цернік прийшов у неділю, коли Кароли не було, і запитав:

— Ну, хлопче? Де це сьогодні «підспівувач»?

Гольт розсердився і водночас зніяковів. Він пішов у дім і заходився поволі варити колу, але врешті треба було й повернутися.

Цернік підніс гарячу чашку до рота і нудно-солодким голосом пробелькотів:

— Нічого так не люблю, як колу!

Гольт не витримав і зайшовся сміхом. Цернік чудово імітував тон Кароли!

— Отож-то! — сказав Цернік. — Я вже давно чекаю, коли Карола викликатиме у вас сміх. Я вже втратив надію.

— А може, ви надто спрощуєте? — запитав Гольт. — Адже Карола наслідує своєму ідеалу, і я знаю якому — вона вдає з себе Беттіну[94], розумієте? Намагається воскресити натхненно-вдумливий тон, притаманний поетичним колам дев'ятнадцятого століття.

Цернік глузливо зиркнув на Гольта.

— Можете не характеризувати мені цю даму. Вона грає блазенську роль. Але навіщо вам, Гольт, грати комедію… — Він похитав головою, знову налив собі коли і, відсьорбнувши, додав: — На смак жахливий напій, але збуджує справді колосально!

У Гольта було неприємне відчуття, ніби Цернік вміє читати думки.

— Я чудово бачу, що Карола кривляка і що вона відірвана від життя, — сказав він. — Але часом мені здається, ніби в чомусь, у сферах, які важко піддаються визначенню, вона подібна до мене.

— Оце ви сказали чистісіньку правду! — вигукнув Цернік. — Хто б міг подумати, що ви так чудово володієте даром самоаналізу! Тільки од властивої вам манери завертати в оті зловісні сфери, які важко піддаються визначенню, ви, голубе, повинні якнайшвидше відвикати. Я просто благаю вас — зробіть це якнайшвидше! А що робите ви? Ви знаходите собі партнера, який ще більше затуманює вам голову. Що з вами сталося, хлопче? Адже загалом ви маєте критичний розум!

— Коли я хочу побачити в Каролі не тільки представника іншої статі,— заперечив Гольт, — не слід називати це фальшивим і нещирим!

— Бувайте здорові! — відказав Цернік і підвівся. — Я пішов. Раз ви починаєте верзти такі дурниці, Гольт…

— Залиштесь! — сказав Гольт.

— Залишитись? — вигукнув Цернік. — Що ж, гаразд, мій любий, тільки в такому разі я вам дещо скажу! Мені подобається, що ви порвали із своєю гамбургською ріднею. На мене справило враження, з яким запалом ви впряглися в роботу. Але ви глибоко погрузли в міщанському болоті! Будь ласка, заткніть пельку, зараз говорю я! — Цернік передражнив Гольта: «…побачити не тільки представника іншої статі…» Я вважаю, що так може сказати тільки буржуа, розум якого, — спрямований виключно на товари й прибутки, — взагалі не може осягти відносин між людьми у їх єдності. І тому для буржуа, точнісінько так само, як для вас, є жінки для душі, жінки для розуму, жінки для салону і жінки для ліжка, жінки для святенницького родинного життя і жінки для розпусної насолоди. Розклад і гниття! Ви заражені ним до кісток, а ще вважаєте себе бравим хлопцем!

Розуміння того, що Цернік має рацію, ніби паралізувало Гольта. Йому нічого було заперечити. Він тільки махнув рукою, а Цернік уже нападав на нього з новою силою:

— Тож не вводьте себе в оману!

«Цернік знайшов дротинки, з допомогою яких змушує мене танцювати, наче маріонетку», — подумав Гольт. Цернік наводив Гольта на слід, який вів у його внутрішній світ, де і досі панував хаос, і коли б Гольт пішов по тому сліду, його зовні міцно збитий світ, могло статися, завалився б, наче карточний дім.

— Тож не вводьте себе в оману! — вигукнув іще раз Цернік. — Чого ви хочете від цієї Кароли? Будьте ви, зрештою, чесним сам із собою!

Гольт розмірковував. Цернік намагається змусити його відступитися від власного «я». Треба не піддаватися!

— Я хочу переспати з Каролою, — заявив Гольт, дивлячись Цернікові прямо в обличчя. — Хочу глянути, чи принаймні у ліжку вона облишить свій дитячий белькіт.

Цернік, що саме протирав обидві пари своїх окулярів, розгубився. І хоч рот його розтягся у посмішку, очі дивилися крізь опуклі скельця на Гольта похмуро й сердито.

— Я бачу, — тихо промовив він, — що чесність такого роду ви вважаєте за неабияку цноту! Тьху, хай вам чорт, Гольт! Ваша цинічна зневага до людей просто аморальна!

Це був новий удар. Але тепер Гольт не захитався. Він простягнувся у шезлонзі і, пихато посміхаючись, сказав:

— Пане Цернік, що з вами? Як могли ви удатися до такого нікчемного поняття, як мораль! Я приєднуюся до думки Бернарда Шоу: «Мораль — це сума наших звичок».

Цернік мовчки поміняв окуляри, встав і, не попрощавшись, вийшов. Гольт стійко витримав і цей останній, найболючіший удар. Він дивився Цернікові вслід. «Ну і йди собі! — думав він. — Іди! Я не хочу тебе бачити, ти не потрібен мені, ні ти, ні твоя мораль, ні твій мудрий розум, ні твоя постійна критика!»

В суботу по обіді Гольт з Каролою були в гостях у Аренсів, у їхньому будиночку на крутому березі водоймища. Всі сиділи під барвистими парасольками на залитій сонцем терасі й пили чай. Карола мала великий успіх. Егон узяв Гольта під руку, відвів його вбік і сказав:

— Чарівна дівчина ваша юна дама! Як її прізвище? Бернгард? Вони, здається, заможні люди, чи не так? Чи, може, вони усе втратили? Приходьте найближчим часом разом із фрейлейн Каролою знову до нас, справді, це було б чудово.

Протягом усього вечора Гольт не промовив, мабуть, і слова. Отто Грош, колишній директор філіалу німецького банку, з дружиною і донькою теж був сьогодні в Аренсів. Цей низенький сивий чоловік говорив на швабському діалекті і під час розмови весь час грався ланцюжком від годинника, що висів у нього на жилеті. Говорив він багато, раз у раз вживаючи «net wahr»; від його економічних теорії аж у голові паморочилося.

— Відбудова зруйнованої німецької економіки, — твердив Грош, — повинна починатись з житлобудівництва, причому з чотирьох-п'яти зруйнованих будинків можна збудувати без додаткових будівельних матеріалів новий будинок, net wahr. — А що його ніхто не хотів слухати, то він звертався виключно до Гольта й Кароли, які з чемності не могли втекти од нього. — Наступним кроком, net wahr, могли бути державні іпотеки на ці житлові будинки, net wahr, причому до цієї справи слід було б залучити великі банки. Далі з допомогою банків можна обережно збільшити суму грошей, net wahr, відмовившись од неліквідних державних позик.

— Ходімо… — звернувся Гольт до Кароли.

Егон Аренс провів їх до садової хвіртки, елегантно поцілував Каролі руку і запросив обох покататись завтра по озеру на моторному човні.

— Мій старий заощадив трохи бензину, приходьте обов'язково, гаразд?

Залишившись нарешті наодинці з Каролою, Гольт сказав:

— Неначе у матері в Гамбурзі. Тільки й різниці, що там у них всі нитки в руках, а тут вони зовсім безсилі. Смішні у своєму безсиллі.

Карола мовчки взяла його під руку. Сьогодні вона говорила мало. Інколи, повернувши голову вбік, вона придивлялась до Гольта. Але він удавав, що не помічає цього. Нарешті стемніло. Вони повернулися в готель. Хазяїн подав їм вечерю.

Потім Гольт якийсь час стояв біля вікна у своєму номері. Він знав, що Карола жде на нього. Вийшовши у коридор, кілька секунд стояв біля її дверей, узявшись за ручку і не наважуючись увійти. Але ж він хотів цього.

Він не відчував ні нетерпіння, ні закоханості, а одну лише впертість і затаєну підсвідому лють. Карола зустріла його покірливо й безвільно. Віддаючись йому, вона залишилась такою байдужою, що Гольту захотілося побачити хоч якесь хвилювання в неї на обличчі.

Потім він лежав поруч неї в темряві. І нічого, нічогісінько не лишилось — ні втіхи, ні люті, тільки голос Кароли:

— Якби ти знав, якою близькою я була тобі тоді, коли ми слухали П'яту симфонію Брукнера… Фатальний збіг обставин завжди забирає від мене людей якраз тоді, коли в мені пробуджується пристрасть. І ця пристрасть непомітно, як зайнялась, так і гасне. Мабуть, така вже моя доля — з любов'ю до дітей іти по світу…

Гольт підвівся і сів біля неї. Він чув, як вона говорила про любов до дітей, про те, що життя непомітно промайне і невідомо де зникне, що кожен колись запитає себе: а чи скористався я з нього? Що вона передусім любить в людях святковість… Вона говорила і говорила без упину, так, ніби буря пестощів і насолоди, що пронеслася над нею, зовсім не зачепила її.

«Я — ідіот!» — подумав Гольт. Він відчував себе спустошеним, ошуканим. Ні, це він сам себе обдурив. Він завжди обдурював себе, позбавляв усього найкращого, що є в житті. Розмінювався на дрібниці. Гнався за власною тінню. Так, він справжній ідіот.

«Про що вона там говорить? Вона говорить про прощання».

— В цьому місяці я поїду звідси, покину все мені близьке і житиму в Мюнхені. Ти розумієш краще за інших, що для того, аби потім сказати: «Я прожив своє життя не марно», треба його знати.

Авжеж, Гольт це розумів.

— Але ти залишишся у мене в пам'яті до кінця днів моїх… — бриніло поряд нього, — у горі і в радості… Я вірю у своє щастя і в життя…

Карола не вмовкала ані на мить, і він пішов до себе в номер. Там Гольт знову, як і годину тому, підійшов до вікна, він полонений, що дивиться на волю, полонений власних помилок, яким не видно було кінця й краю. Його понімав відчай, та він не піддався і змусив себе прийти до певного рішення.

Другого дня вранці Гольт заявив:

— Залишатися тут далі немає рації. Будь ласка, дозволь мені відвезти тебе додому. Треба поспішати, поїзд іде через годину.

Карола розгубилася, але на Гольта це не справило ані найменшого враження.

Вдома він поринув у роботу. Ввечері, виснажений і втомлений, він лежав у ліжку, заклавши руки під голову, і з мороку ночі, з темряви помилок і сорому перед ним знову з'явився немеркнучий образ Гундель.

Через тиждень Гольт наважився нарешті подзвонити Церніку.

— Я був ідіотом, — сказав він, — сьогодні мені це ясно. Я повстав проти вас, бо ви шорстка людина. Ви така ж шорстка людина, як і ваша правда. Прошу вас, не гнівайтеся на мене! Приходьте знову, мені бракує вас і вашої критики. Ви необхідні мені!

І Цернік прийшов. Він лежав у шезлонзі, пив з великого кухля колу і похмуро й зловтішно дивився на Гольта. Він вислухав усе, що йому виклав Гольт, і став ще похмуріший, а трохи згодом скептично заявив:

— Ви гадаєте, що перевалили через критичний рубіж? Ні, вам іще далеко до цього! У вас уже не просто криза, ваше життя тріщить по всіх швах. Виливайте все, що у вас накипіло на душі, поки не пізно!

Цернік знову сперечався, радив, вказував, приносив книжки. І все ж колишнього довір'я між ними не було. Цернік тепер тримався на певній відстані. Він був люб'язний, додержувався правил пристойності. А може, це тільки здавалося Гольтові?

Незабаром професор Альт привіз із заводу новину: доктор Бернгард тишком-нишком разом з дружиною і дочкою перейшов зональний кордон і оселився в Мюнхені.

7

Після жаркого, з грозами серпня настала м'яка рання осінь. Стояли теплі дні і прохолодні ночі.

В будні Гольта, що минали як і раніше: уроки в школі, заняття вдома, короткий нічний відпочинок — часто вривалися різні події. Втім, муніципальні вибори його майже не цікавили, бо він іще не мав права голосу, та для нього й так було ясно, що переможе єдина партія, до якої належав Шнайдерайт.

Після жнив продовольчі пайки і справді були збільшені, а по той бік кордону було створено Бізональну економічну раду. На Нюрнберзькому процесі ось-ось мали оголосити вирок. Егон Аренс стурбовано і водночас з демонстративною байдужістю часто говорив про загрозу війни.

— Та не давайте ви збивати себе з пантелику отому базікалові Грошу! — говорив Аренсові Гольт. — Той чоловік несповна розуму! Хіба ви не бачите, що ліквідація банків доконала його?

Загалом політичні події цікавили Гольта хіба що тоді, коли у них з Церніком спалахувала дискусія на абстрактні теми. Гольт мріяв про університет. Одного разу він нишком побував на лекції батька. Професор Гольт у цьому семестрі читав «Загальну гігієну» та «Вступ до мікробіології». Гольт сидів серед слухачів у переповненому залі. Він придивлявся до облич студентів, серед яких багато було одного з ним віку, сповнений гордості, дивився на батька, високого, сивого, що стояв за кафедрою і читав аудиторії добре підготовлену лекцію Ще півроку — і почнуться письмові екзамени на атестат зрілості. Не мине й року, як його мрія здійсниться: він вступить в університет, у цю цитадель розуму.

Гольт працював наполегливо. Уроки з математики тепер замість Еберсбаха вів щокатий, рудий Лорентц. Уперше зайшовши в клас, він вигукнув:

— Лорентц! Через «тц», як великий фізик, хоч поки що і не такий славнозвісний!

— Слухай-но, колего, — доброзичливо звернувся до нього Гофман, — більшість із нас тут старші за тебе, і горе тобі, якщо зганьбиш гільдію учителів!

Лорентц тільки посміхнувся… Енергійний, бадьорий, він з вигуком «Ігрек дорівнює…» вривався в клас і своєю енергією запалював учнів. Як не відрізнявся Лорентц од Еберсбаха, а навчального плану також не дотримувався.

Якось у вересні Гольт біля прохідної зіткнувся з доктором Гагеном, котрого вже давно не бачив. Хімік був не сам — він розмовляв з жінкою у синьому комбінезоні. Гольт впізнав її: то була фрау Арнольд, яка тепер заступала Мюллера. Гаген з властивою для нього жвавістю повернувся до Гольта і засипав його запитаннями. Він розпитував про Гундель, про школу, про уроки хімії, про гадану тему екзаменаційного твору і збуджено прочитав цілу лекцію про свої макромолекули і високополімери. Фрау Арнольд глянула на годинник і, залишивши їх удвох, рушила через заводське подвір'я. Коли Гольт розпрощався з хіміком і саме збирався виходити з заводу, фрау Арнольд знову з'явилася на прохідній і віддала сторожу низку ключів.

Гольт був приголомшений. Раніше він часто зустрічався з нею, але досі ніби не помічав її. Та й чому б він мав звертати на неї увагу? Після смерті Мюллера вона стала головою заводської партійної групи, чи як там це називається. Непомітне створіння в комбінезоні та хустці. Гольт ні разу не спинив на ній свого погляду.

Худенька й тендітна, вона стояла біля прохідної, осяяна м'яким світлом призахідного сонця, від якого падали довгі тіні, а контури здавались не такі різкі. Замість грубої спецівки на ній була легка, весела літня сукня, біла, у синю смужку, обличчя облямовувало пишне чорне, аж синє, волосся, на потилиці зібране у пишний вузол, який, здавалось, ось-ось розпадеться. Вона так змінилася, що Гольт на якусь мить аж заціпенів, не вірячи своїм очам. Він дивився на її обличчя, на худеньке юне личко, захмурене і заклопотане. Дві ледь помітні зморшки в куточках вуст надавали обличчю серйозного, майже мученицького виразу.

Вона теж дивилася прямо йому в очі, ледь схиливши набік голову. Гольт збентежився. Очі в неї були такі ж ясні й сині, як у Мюллера або Шнайдерайта. Вони разом вийшли на вулицю і попрямували до трамвайної зупинки.

— Ви тепер заступаєте Мюллера, чи не так? — запитав Гольт. І, щоб не стояти біля неї мовчки та якось подолати знія ковіння, безглуздо додав: — Вам подобається ваша робота?

— Подобається… — повторила вона протяжно і, трохи схиливши голову, знову глянула на нього. — Подобається… Це не те слово, — сказала фрау Арнольд, посміхнувшись, від чого зморщечки біля куточків її вуст розгладилися і вираз заклопотаності зник з її обличчя. — У нас ще нема ким замінити доктора Бернгарда, а зима вже на порозі…

Гольт побачив у неї на руці обручку… Підійшов трамвай, заскрипівши гальмами. Фрау Арнольд кивнула Гольту і піднялась у вагон.

Він пішов додому, у південне передмістя, пішки. її звали Юдіт, він це знав. Юдіт Арнольд. Вона заміжня. Ще зовсім молода. На завод її привів Мюллер.

Увечері Гольт завів про неї розмову з батьком. Професор сказав, що фрау Арнольд надзвичайно ділова жінка, що вона звільнила його від усіх дрібних справ, у неї, мовляв, справжній організаторський талант.

— Але ж вона ще зовсім молода, особливо для керівництва таким великим підприємством!

— Їй двадцять два чи двадцять три роки, — професор Гольт точно не пам'ятав. Але він знав, що до визволення вона сиділа в Равенсбруці.

Гольт більш нікого не розпитував про фрау Арнольд. Однак, коли хтось згадував її прізвище, він уважно прислухався до кожного слова.

Якось Гольт після чергових відвідин Бльома попрощався з ним раніше, ніж завжди. Він навмання чекав на трамвайній зупинці фрау Арнольд і боявся лише, що вона прийде іще з кимось. Але вона вийшла з прохідної сама. Вона була у світлій літній сукні у синю смужку. Упізнавши його, фрау Арнольд знов уважно подивилась на нього, схиливши набік голову.

— Добрий вечір, — привітався Гольт. — Вони потисли одне одному руки. — Я був у Бльома — він допомагає мені з математики. Я подумав: може, мені знову пощастить зустріти вас на зупинці.

— У вас до мене якась справа? — запитала фрау Арнольд.

— Справа? Ні. Мені просто хотілось дочекатися вас. — Він глянув на годинник. — Ще немає і восьми. Будь ласка, пропустіть трамвай і дозвольте мені вас провести додому пішки, згода?

Вона здивовано глянула на нього, за звичкою подивилась йому прямо в вічі і збентежила тим іще більше.

— Річ у тому, що коли минулого разу я побачив вас у цій сукні… Вона вам так пасує, смужки на ній такого ж синього кольору, як і ваші очі… Відтоді я багато про вас думаю, — невпевнено сказав він, долаючи замішання.

— А ви починаєте мені подобатися! — промовила у відповідь фрау Арнольд, і в голосі її забриніли суворі нотки. Вона була здивована і незадоволена. Зморшки біля куточків її губ поглибшали, судячи з виразу обличчя, вона рішуче приготувалася до захисту.

Гольт зрозумів, що бовкнув зайве, і благально подивився на неї.

— Будь ласка, не проганяйте мене. Я хочу лише ближче познайомитися з вами, і не питайте навіщо, а то я можу знову щось не те ляпнути…

— Ви не можете мені диктувати, що я повинна, а чого не повинна у вас питати! — перепинила його фрау Арнольд уже зовсім сердито. — Іще чого! Я обов'язково запитаю: навіщо? Що все це означає? Для чого вам зі мною ближче знайомитись? — І різким тоном, якого він од неї не сподівався, додала: — Для чого ви забираєте в мене час, що вам треба від мене?

— Не знаю, — засмучено сказав Гольт. І на мить ним опанувало завзяття, яке зникло, тільки-но вона глянула на нього. — По-дурному, — додав він, — безглуздо я поводжуся, стоячи як школяр перед вами. Я зовсім не думав про те, чому я на вас чекаю, далебі. Досі я взагалі вас не помічав, і причиною тому був, мабуть, ваш синій комбінезон, — вам не слід його носити! Крім того, ви не маєте права ховати своє волосся! Коли в людини таке розкішне волосся, його не закривають хусткою! Але річ, звичайно, не в волоссі. Ви взагалі зацікавили мене. У мене просто в голові не вміщається, як людина може не знати, що вона така гарна.

Фрау Арнольд зашарілася від його слів і тихо, але ще різкіше сказала:

— Тримайте свої компліменти при собі! І в майбутньому дайте мені, будь ласка, спокій!

Вона повернулась і пішла від нього. Підходив трамвай.

«Ви ще не скоро перевалите через критичний рубіж», — сказав Цернік після історії з Каролою. Гольт у душі не погодився з ним. Адже він зробив для себе з цієї неприємної історії висновок. У нього пропала вся охота до таких пригод. Ні, з цим покінчено. І коли він шукав зближення з Юдіт Арнольд, то без усякої задньої думки.

На його долю випало тепер чекання. Йому треба вчитись, здобувати професію і нічим не сушити собі голову, аж поки настане момент, коли Шнайдерайт буде розвінчаний в очах у Гундель. Тепер між Гольтом і нею налагодились зовні цілком пристойні взаємини — інколи вони ходили разом на концерти і театральні вистави. Він з усіх сил намагався приховати від неї, що він відчував, коли зустрічався з нею. Що б там улітку не було між нею і Шнайдерайтом у таборі — Гольт не хотів втрачати її. Він ждатиме. Але хіба це означає, що він повинен тепер уникати жінок? Хоча слід було б припинити гру з Анжелікою. Він вирішив покласти край цій несправедливості — і більше не зустрічався з нею. Пояснив їй, що підготовка до екзаменів на атестат зрілості забирає в нього весь час до останньої хвилини.

Випускні екзамени, певна річ, не забирали в нього всього часу. Він мав клопіт тільки з іноземними мовами. З основної для нього дисципліни — математики — Гольт випереджав шкільну програму. З допомогою Бльома він займався векторною алгеброю, диференціальною геометрією та сферичною тригонометрією. З фізики, хімії і біології у нього також були добрі оцінки, так само, як і з німецької мови та історії. Гольт працював усе ще напружено, ба Язвіть із злістю, але водночас із цим знаходив час багато читати, ходити у театр і часто думати про Юдіт Арнольд.

Юдіт Арнольд не виходила йому з голови.

«Для чого вам зі мною ближче знайомитися, що вам треба від мене?» Гольт шукав відповіді. Причому знов відчував оту непевність, яка ним оволоділа після неприємної історії з Каролою. Він пригадав також злу, нищівну критику Церніка. Він не міг дати собі ради.

Те, що фрау Арнольд пішла тоді від нього, — невелика трагедія. Він невірно поводився. Вона заміжня і, звичайно, не звикла, щоб на неї чекав незнайомець. Вона ще менше за нього знала, що діяти в подібній ситуації. В майбутньому йому слід поводитися розумніше. В майбутньому? А хіба він не зупиниться на цій першій, невдалій спробі? Несподівано для себе самого він відчув, що ця пригода, яка тільки-но почалася, обов'язково матиме продовження. Він не шукав її. Просто так сталося. Що ж, нехай буде, що буде.

У ці дні настрій у нього раз у раз мінявся. Фрау Арнольд, здавалось, була недосяжна, наче сновидіння. Йому так хотілося бути поряд з нею, і він мусив долати в собі спокусливе бажання відразу ж побігти на завод.

Коли Гольт знову прийшов до Бльома в барак, то ніяк не міг зосередитись. Але ось повз вікна пройшла фрау Арнольд, і він поспіхом підвівся. Та цього разу його спіткало глибоке розчарування: поки він вийшов, трамвай від'їхав.

У нього було таке відчуття, ніби він давно і близько з нею знайомий. Перед очима в нього стояло її ясне, чисте обличчя, тендітне й змарніле, втомлене від біганини на заводі. Він бачив її чорне як вороняче крило волосся, її очі й по-дівочому свіжі губи… Гольт більше не ходив до Бльома. Коли він працював, вона вривалася в його думки і заважала йому.

Невже і раніше ніхто не заволодівав так його думками? Ута, маленька Тредеборн, Карола? Тьмяні, невиразні тіні, віддалені часом, які ніколи не були живими. В його серці жив тільки образ Гундель, хай він нині трохи й побляк, але чимдалі глибше проникав йому в душу. Про Анжеліку він думав з ніжністю, симпатією, його мучили докори сумління. Він відніс її теж до спогадів. Але Юдіт Арнольд оволодівала всіма його помислами й почуттями тим сильніше, чим більше він опирався. Що йому треба від неї? Не думай про це і не допитуйся, інакше впадеш з вершини егоїзму, куди ти насилу зіп'явся.

Коли знов об'явився Цернік, Гольт завів з ним мову про Шнайдерайта — в такі, мовляв, молоді роки і така відповідальна робота на заводі, а думав: «Цернік, невже ти нічого не розумієш? Заговори ж ти нарешті про Юдіт Арнольд!»

Те, що міг розповісти Цернік, Гольтові здебільшого було відоме. Але Цернік сказав раптом найважливіше:

— її чоловік — жахлива людина. Службовець з ощадної каси. Просто трагедія, що така жінка зв'язала своє життя із таким обивателем.

Гольт намагався нічим не виявити, яке величезне враження справили на нього ці слова.

— Що у вас за очманілий вигляд? — запитав Цернік. — Знову вас розвезло! Мабуть, начитались Платона?!

Наступного дня Гольт пішов до Бльома. Цього разу він своєчасно розпрощався і став чекати фрау Арнольд на зупинці. Але сьогодні вона прийшла не сама. З нею був Шнайдерайт, саме Шнайдерайт. Вона вийшла з заводу рівно за хвилину до того, як під'їхав її трамвай. Гольт привітався до неї і потім розчаровано дивився якийсь час услід трамваю. Наступного дня повторилось те ж саме, а на третій день її супроводжував хтось інший. Гольт поздоровкався, вона відповіла. Здавалось, вона була здивована, що знову бачить його тут. Трамвай заскрипів гальмами і зупинився. Фрау Арнольд хотіла було сісти, але потім роздумала і повернулася на завод, наче щось забула.

Вдруге вона вийшла сама. Підійшла до Гольта, ледь схилила набік голову, подивилася йому в вічі і запитала:

— Навіщо ви чекаєте мене? Що вам од мене треба?

Він почав був щось їй пояснювати, та аж самому стало гидко, такі пусті й безглузді були його слова: мовляв, іще в Гамбурзі він не раз думав, що міг би багато дечому повчитись у Мюллера, а що вона була якоюсь мірою наступницею Мюллера…

Гідною цього пояснення була й відповідь:

— Якщо вам потрібні політзаняття, то чому ви не підете в молодіжну групу Горста Шнайдерайта?

Цього разу він витримав її погляд.

— Так мені й треба, — промовив він. — Я не мастак на різні виверти. Ви заганяєте мене на слизьке, адже правди слухати не хочете.

— Будь ласка, я ладна вислухати правду.

— Насправді,— почав він, одразу відчувши полегшення, хоч вона і досі дивилася на нього так само суворо й недовірливо, — річ у тім, що ви не виходите в мене з голови, не знаю чому. Але я і не намагаюсь зрозуміти.

— І що ж вам од мене треба? — запитала вона.

— Мені б хотілося мати змогу інколи побути трохи з вами. Пройтися вулицями, про щось поговорити…

Вона здивовано похитала головою і, наче сама до себе, промовила:

— Хто б подумав! — потім вона засміялась і весело додала: — Що ж, нехай буде по-вашому. Я не виходжу у вас з голови, отже, якщо ви провалитесь на випускних екзаменах, то винна у цьому буду я. «Інколи пройтися вулицями…» Гаразд, ходімо! «Про щось поговорити»… Будь ласка, говоріть. — І вона знову засміялась і пішла поруч нього, весело поглядаючи на нього збоку. — Тільки ніколи більше не брешіть, я терпіти не можу, коли доводиться блукати манівцями.

— Недавно ви образились на мене за правду.

— Ні, не образилась, — щиро промовила фрау Арнольд, — але це було такою новиною, такою несподіванкою для мене.

— «Мене тоді аж кинуло у кров, бо зроду я ще не ходила в славі; я думала: невже в моїй поставі нечемне щось, нахабне він знайшов…» — процитував Гольт.

— Що це? — запитала вона.

— Гретхен, — сказав він. — Фауст заговорив до неї на вулиці, і пізніше вона пояснює йому, що в ту хвилину відчувала. Кажуть, у кожній німецькій жінці є щось від Гретхен, від німецької Гретхен.

— Німецька Гретхен — це звучить принизливо, — відказала вона. — Як ви гадаєте?

Вони підійшли до її будинку, до однієї з похмурих менке-бергських будівель, схожих на казарми.

— Післязавтра неділя, — сказав Гольт. — Що ви збираєтесь робити в неділю?

— Якщо буде погожа днина, зрання поїду в гори. У мене там є байдарка.

— Візьміть мене з собою, — попросив він.

— Викиньте це з голови раз і назавжди, — я їжджу завжди одна.

— Навіть ваш чоловік не може поїхати з вами? — запитав Гольт. Але одразу помітив — цього не слід було питати. Вона замкнулася в собі.

— Я завжди говорю те, що думаю, — заявила вона спокійно і якось повчально. — В моїх словах не треба шукати якогось іншого змісту, запам’ятайте це!

— Пробачте. Тільки дозвольте ближчим часом подзвонити до вас і знову зустрітися з вами…

— Ближчим часом? — перепитала вона, посміхнувшись, і її обличчя враз полагіднішало. — Досі йшлося тільки про «зрідка» або про «інколи»… — Вона весело засміялась. — Я вам дала мізинець, — сказала вона, — і не тіште себе надією, що одержите всю руку! — На секунду вона заплющила очі, похитала головою, відвернулась і пішла од нього. Потім іще раз озирнулась.

Цернік приходив тепер рідко. Він якось виявив, що кофеїн можна приймати у вигляді таблеток, і відтоді став незалежний від Гольта і його коли. Цернік писав дисертацію. Та Гольт не помічав його відсутності.

Двічі на тиждень він зустрічався з фрау Арнольд, решту днів жив надією і ждав. Спершу йому було дозволено проводжати її тільки до її будинку в Менкеберзі. Згодом вони стали робити ще круг, обходячи увесь квартал. Вона розповідала про свою роботу на заводі, — передусім про те, що вона називала політичною роботою, — а його здебільшого розпитувала про школу. Одного вечора вона сказала:

— Я заздрю вам: ви можете вчитися стільки, скільки вам хочеться.

Для роботи на заводі їй бракувало знань у галузі хімії. Та вона, з її слів, мусить задовольнятися тільки народним університетом. Хоч для робітників тепер створені всі можливості для навчання у вищій школі, але вона зайнята важливою роботою на заводі і про підготовчі курси може тільки мріяти поки що.

Вони стояли біля будинку фрау Арнольд. Був уже листопад. Сіялася мрячка, дув вітер. Якусь хвилину повагавшись, фрау Арнольд запросила Гольта до себе нагору посидіти у неї з півгодини дома. Вони перетнули двір, увійшли в боковий флігель і піднялися трьома маршами вгору.

Зі сходів вони одразу потрапили в кухню. Навпроти входу було ще двоє дверей. Ліворуч стояла плита, праворуч — диван з високою спинкою. На дивані сидів чоловік. Кругле червоне обличчя, окуляри без оправи, сорочка без коміра, широкі підтяжки і чорні нарукавники аж за лікті… Поклавши ноги на кухонну табуретку, чоловік читав оголошення у місцевій газеті.

— Ти глянь! — вигукнув він. — Оце так новина, цього ще не бувало, це вже, мабуть, зовсім нова мода: у Юдіт в гостях мужчина!

Коли Гольт назвав себе, чоловік скочив з дивана, вступив у черевики і, часто вклоняючись, вигукнув:

— Та ну? Син пана професора! Яка честь! Юдіт, чому ж ти не сказала, що це син пана професора? Еге ж, звідки це відомо?.. Цього ніколи не вгадаєш, але прошу вас, ось вам стілець, сідайте, будь ласка… Де це мій піджак?..

— Не турбуйся, — сказала фрау Арнольд. Вона мовчки провела Гольта в сусідню кімнату і причинила за собою двері.

Гольт обвів поглядом невеличке приміщення. Залізне ліжко, шафа, умивальник, стіл, письмове приладдя, невеличка етажерка з книжками. Гольт побачив також ключ, що стримів у замку. Отже, тут вона жила сама по собі, а отой чоловік на кухні… Гольт показав на двері і запитав:

— Ваш чоловік?

Вона кивнула:

— Так. Мій чоловік. — Потім підійшла до Гольта і, не зводячи з нього очей, повільно, наголошуючи кожне слово, сказала: — Я не хочу про це говорити! Не хочу ніколи і ні з ким говорити про мій шлюб, і якщо ви хоч раз іще заведете про це мову, вважайте, що тієї ж миті назавжди втратили мою дружбу. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — сказав він. — Будь ласка… вибачте.

Холодними, сирими листопадовими вечорами Гольт часто сидів у фрау Арнольд. її чоловік тепер тільки ледь опускав газету і кивав, довірливо кліпаючи очима. Чимдалі він викликав у Гольта більшу відразу, навіть лють. Якось Гольт не стримався і, забувши про заборону фрау Арнольд, спитав:

— Чому ви не переїдете звідси? — він мав на увазі розлучення з отим чоловіком, що сидів у кухні. Швидко усвідомивши свою похибку, він ураз поправився: — Я гадаю, що вам слід було б підшукати кращу квартиру.

Гольт відчув, що не зміг обдурити її. Але Юдіт Арнольд ухопилась за його слова:

— Квартира зовсім непогана.

— Непогана? — вигукнув Гольт. — Даруйте мені! Але із сходів входиш прямо на кухню, ванної немає, а туалет на пів-поверху нижче…

— Квартира справді непогана, — наполягала вона. — При нагоді ми ще поговоримо про це.

Скоро він забув цю розмову. Та якось у суботу, коли Гольт ополудні заїхав за нею в Менкеберг, вона сказала:

— Мені треба рознести кілька талонів на товари від Комітету загальнонародної солідарності. Хочете піти зі мною?

Він пішов. Вулиці, залюднені будинки схожі на той, в якому жила Юдіт Арнольд, але ще старіші, похмуріші, здавалось, вони от-от порозвалюються. Куди вона його веде? Підворіття. Двір. Знов підворіття. Знову двір. Третій під’їзд, круті, вузькі вичовгані сходи. Темно. Тхне гнилизною. Сходова площадка з одним відливом і п’ятьма дверима, що вели в квартири. Юдіт постукала, двері відчинились. Кімната метрів дванадцять, плита, ліжко — і все. У ліжку — старий, розбитий паралічем чоловік. Поряд друга постіль — матрац і ковдра. Стара жінка, тьмяне світло, затхле повітря. Перед вікном простягся цегляний мур, неба не видно. У шахту двору не зазирає жоден сонячний промінь, не доходить свіже повітря. Люди тут заживо поховані.

З пам’яті Гольта спливли інші картини: вілли і сади, вілла в Гамбурзі, світлий дім у Бамберзі, де минуло його дитинство. А тут стара жінка зраділа талонам. Вона не нарікала. Коли вони рушили сходами вниз, Гольт полегшено зітхнув, але Юдіт Арнольд не дала йому опам’ятатися. Ще один будинок, перенаселений людьми, нора в підвалі, знову сходами вгору, сходами вниз. Картина за картиною врізалася Гольтові в пам’ять. Вологі, затхлі комірчини, житла на горищах, в кухнях із запліснявілими підлогами, вбиральні на сходових площадках, відгороджені дошками, і скрізь люди — старики, чоловіки й жінки із золотушними дітьми…

Нарешті було по всьому. Гольт довго мовчав. Лише біля дому фрау Арнольд він сказав:

— Ви дали мені урок. Я не забуду цього протягом усього життя.

— Урок? Про що, власне, йдеться? Я не мала наміру щось доводити. Але скажіть, як вам тепер подобається моя квартира?

— Мушу визнати, — відповів Гольт, — що квартира у вас і справді непогана!

Гольт запросив фрау Арнольд у театр. Вона відмовилась. Він почав переконувати її. Мала йти п’єса Бюхнера «Войцек». Коли вона знову заперечливо похитала головою, він заходився умовляти її, розповів їй про першу німецьку пролетарську трагедію. Фрау Арнольд ніяк не могла наважитись, і це дивувало його, бо вона завжди приймала рішення швидко. А що він продовжував наполягати, то врешті погодилася.

Тільки в театрі він зрозумів, чому вона так опиралася: стояла зима, а в неї не було у що вдягтися, окрім спідниці і светра. Вона йшла поряд нього виструнчено, з гордо піднятою головою, але він розумів, що вона почувала себе трохи ніяково серед вбраних по-святковому людей, навіть якщо на них були вже не раз перешиті убрання. Він заговорив з нею про це під час антракту, знаючи, що може говорити з нею щиро:

— Було б дуже прикро, коли б ми через плаття не пішли до театру! Нині у багатьох людей немає у що вбратись, а оцей мій костюм батько витяг із лахміття, і тому ви поряд зі мною виглядаєте просто як королева! Хочете, надалі братимемо квитки на гальорку? Туди ви можете приходити навіть у своєму комбінезоні, і ніхто не подивує.

Засміявшись, вона вдячно потиснула йому руку.

Віднині вони ходили в театр частіше і на гальорці, серед студентів та школярів, почували себе чудово. Та коли настала зима, на заводі знову розгорнулась боротьба з холодом, з нестачею вугілля й сировини, і у Юдіт Арнольд майже не залишалося часу для Гольта.

Раз на тиждень вона все-таки зустрічалася з ним. Він не помилявся. Це була не поблажливість з її боку, як він спершу гадав, ні, Юдіт Арнольд дорожила цими зустрічами так само, як і Гольт. Розуміння цього значною мірою повернуло йому колишню самовпевненість. Бачитися раз на тиждень для нього було замало, і якось у неділю він прийшов до неї без попередження. Гольт помітив, що вона зраділа. Її чоловіка не було вдома, втім, його майже ніколи не бувало вдома — він грав десь у кафе за рогом у скат. Фрау Арнольд заварила чай з листя ожини. Він любив дивитися, як вона це робить, — у неї був складний церемоніал приготування чаю. Подавала вона чай завжди в чашках.

Тієї неділі Гольт читав їй вірші,— від Гріфіуса до Гофмансталя, — і його вразило, що вона спочатку опиралась, щоб не піддатись емоційному впливові віршів.

— Світ почуттів заможних класів, — сказала вона, — яка від цього користь?

Він виступив проти такої утилітарної точки зору, і вони довго сперечалися.

— В такому разі вам доведеться викинути на смітник чотири п’ятих німецької культури, — сказав він. — Поговоріть з Церніком, що він думає про подібне іконоборство!

Авторитет Церніка вона неохоче визнала, але одразу ж почала критикувати «Зустріч і прощання» Гете. Для неї, мовляв, завжди існувало тільки одне поняття щастя. Гольт зажадав, аби вона визначила це поняття. На її думку, щастя — це боротьба за визволення пролетаріату, за соціалізм. Говорячи це, вона мимоволі добирала слова.

— Коли б це мені сказав хтось інший, — зауважив Гольт, — і саме у зв’язку з віршами Гете, я вважав би це просто сміховинним і, крім того, перестав би поважати вашу партію.

Але вона вперто наполягала на своєму:

— Для мене особистого, егоїстичного щастя не існує.

— Тому що ви його не знаєте, — сказав Гольт.

Її обличчя враз затьмарилось. Гольт поклав книжку.

— Ви заборонили мені говорити про це. Та досить уже цього табу. Я все одно думаю про це, а думати ви заборонити не можете. Цернік якось закинув мені, що я компенсую порушення зв’язку з довколишнім світом шляхом заглиблення у своє «я». Але щоб у двадцять три роки шукати щастя тільки в роботі, в боротьбі за визволення пролетаріату…

— Замовкніть! — вигукнула вона.

— У мене аж душа болить, — продовжував він, — я не можу спокійно думати про те, як ви загубили своє життя з цим…

Вона його сердито обірвала:

— Ще слово — і вам доведеться піти звідси!

Він покірливо підняв руки.

— Спілкування з Церніком для вас небезпечне, — вже зовсім невимушено заявила вона. — Він виключно теоретик. Він може собі це дозволити тому, що добре знає революційну практику. Але ви…

— Ну? Прошу вас, хто такий я? — запитав він.

— По суті ви одірвані від життя, хоча в певному розумінні й знаєте його досить добре.

Ці слова він згадав через два тижні. На вулицях уже лежав сніг. Фрау Арнольд знову носила свою важку шкіряну куртку, а Гольт — овечий кожушок, подарований Утою.

Вона повела його на виставку «Пам’яті Генріха Ціллє». Гольт знав Ціллє як художника-гумориста; чого тут не бачила фрау Арнольд? Вона була на виставці не вперше і підводила Гольта то до одного, то до іншого малюнка.

Це було незвично, але вона підійшла до нього, взяла його під руку і заговорила тихо, щоб не перешкоджати іншим відвідувачам.

— Я нічого не тямлю в мистецтві,— сказала вона. — Але Генріха Ціллє і Кете Кольвіц я завжди шанувала. Багачі не визнавали Ціллє за художника-гумориста, їх лютила гірка правда його мистецтва. А я завжди захоплювалась його гумором, від якого аж моторошно стає. Думаю, що це тільки засіб, з допомогою якого художник хотів відтворити найжахливіше: отруйливе дихання буржуазної цивілізації, мертвечину, бруд, заскніння і загнивання людини… Гляньте сюди, тут слова імператора Вільгельма, викарбувані на програмі будівництва військо-во-морського флоту: «Наше майбутнє — це море!..» Ніч. Якась жінка біжить до каналу, вона тягне за собою дитину, а другу у відчаї притискає до грудей. Це страшна, сповнена відчаю ніч. Жінка разом з дітьми біжить топитися. Або погляньте сюди: похмура кімната, в ліжку хвора робітниця, хто знає, що в неї за хвороба, а біля неї стоїть лікар і забороняє їй їсти хліб; тільки даремно він це робить, однаково в неї немає за що купити собі хліба.

Малюнки Генріха Ціллє, схвильована мова фрау Арнольд викликали у Гольта жах, від якого аж дух забило, так само, як тоді, коли вони ходили по менкебергських залюднених домах.

— Берлін, Акерштрасе. Житлом людину теж можна інколи вбити, як сокирою. Людина повернулась до своєї печери… А оцей невеличкий горбань, ще коли я була дитиною, змушував мене плакати, дивись, він ніби кидає нам в обличчя: «Коли б знаття, як я виглядатиму, то краще мені було на світ не з’являтись…» І взагалі діти! Ціллє, напевно, їх дуже любив. От хоча б оці двоє — сидять біля горілчаного заводу, і один говорить другому: «Батько не виходить з пивнички, мати лежить на дні ландверівського каналу, кави сьогодні не буде…» Це гумор, від якого холоне кров, а сміх переходить в ридання.

Вона говорила і вела Гольта далі, від малюнка до малюнка, вводила його в чужий, але тепер уже зрозумілий йому світ. Це був світ задніх дворів, де квітка, що зацвіла поміж ящиками сміття, здавалась садом, а купа сміття ставала дитячим майданчиком.

— На лавці сидять троє чоловіків, два з них — інваліди війни, наймолодший — на дерев’яній нозі, старший — з одним оком. Всі троє змарнілі, у них немає роботи, не люди, а руїни, йшов 1922 рік… «Знаєте, — говорить один з них, — про це краще не думати…»

— Але ви, Вернер Гольт, ви мусите про це добре подумати! — заклинала фрау Арнольд. — Задумайтесь над цим!

Лише на вулиці вона відпустила руку Гольта. Біля дверей її будинку він мерзлякувато затягнув поясом кожушок і промовив:

— Я вам багато чим зобов’язаний!

— Не будемо рахуватися, — сказала вона. — Краще взаємно вчитимемося одне в одного.

— Взаємність — велике слово, — відповів Гольт. — І нове у моєму словнику. Але я його застосовую по-своєму — завжди буду вашим боржником!

Потім настали різдвяні свята.

Увечері на різдво Гольт сидів з батьком і Гундель. Гундель прикрасила червоними лампочками невеличку ялинку. Професор Гольт прийшов прямо із своєї лабораторії і навіть забур зняти білий халат.

— Будь у халаті,— сказав Гольт, — Адже ти все одно ще підеш працювати в лабораторію. Я ж тебе знаю, — справити справжнє німецьке різдво у тебе ніколи не вистачало таланту. — Він повернувся до Гундель. — А ти? Підеш до Шнайдерайта? Ну що ж, гаразд, в такому разі я можу спокійно піти на концерт Баха.

Гундель поставила на стіл вазочку з печивом. Професор Гольт покуштував.

— Феноменально.

— Розкіш, — сказав, і собі покуштувавши печива, Гольт. — Де ти його взяла?

— Сама спекла! — пояснила Гундель. — Мав бути пиріг, але, на жаль, не вдався. Доктор Гаген зробив мені штучні дріжджі, а я забула покласти їх у тісто, й тому пиріг не підійшов. Я негайно повезла тісто до доктора Гагена, чи не врятує, бува… — На щоках у неї з’явились ямочки, — Він завжди говорить, що для хімії немає нічого неможливого. Але тут і він був безсилий. Тільки й того, що прочитав мені цілу лекцію, чому процеси випічки необоротні, та порадив порізати пиріг на шматки й посушити, як сухарики.

— І все ж на смак зовсім непогане печиво, — сказав професор Гольт.

— Трохи, правда, незвичне, — зауважив Гольт. — Сюди б тмину, а потім полити розсолом з-під оселедців!

Гундель підвелася з-за столу перша. Гольт іще з годину посидів у лабораторії з батьком. Невдача Гундель спершу розвеселила його, а потім нагадала найпохмуріший період його життя: різдвяні святки 1944 року, проведені в казармі танкістів. Він згадав стан повної безвихідності, у якому тоді опинився. Сьогодні був мир. І про це слід пам’ятати. Хай навіть і зараз йому ще не видно ні дороги, ні виходу, а життя все-таки продовжується.

Надворі під вікнами лабораторії хтось оббивав сніг з черевиків. Цернік. Він був на святковому різдвяному вечорі, влаштованому Комітетом народної солідарності його району для старих людей і, йдучи звідти, промерз до кісток. Вуха в нього почервоніли, з очей котилися сльози, і перше, єдине слово, яке він промовив, було: «Коли!» Окуляри в нього запотіли, він старанно протер скельця й оглянув своїми короткозорими очима лабораторію. Гольт зварив колу, професор зготував грог. Тими напоями Цернік трохи зігрівся, в ньому знову спалахнула жага до диспутів.

Гольт непомітно вийшов з кімнати.

— А тепер слухайте, що я вам скажу! — долинув до нього Церніків голос, коли він піднімався сходами вгору.

У себе в кімнаті Гольт заходився ритися в книжках, яких у нього назбиралось вже чимало. Йому потрібно було знайти подарунок для Юдіт. Він узяв з полиці книжку — добре збережений томик інзельського видання[95], роман «Трістан і Ізольда», переклад з французької. На думку йому одразу спала Анжеліка.

Невже вона для нього зовсім не дорога? Він тепер майже не звертав на неї уваги, хіба що зрідка кивне їй головою в школі. Він знав, що дівчина страждала. Але він мусив бути стійким, щоб не потрапити у скрутне становище, з якого важко буде потім вибратися. І все ж чому він не підтримував з нею дружніх стосунків, як, скажімо, з Гундель або з Юдіт? Чи навпаки: чому він не виходив за межі норм у стосунках з Гундель та Юдіт?

Не обманюй себе. Адже в думках ти нічого так палко не бажаєш, як, не роздумуючи, кинутися у вир великого щастя з Гундель, з Юдіт, хай навіть потім залишиться на душі неприємний осадок. Тільки й того, що з Гундель зовсім не ти вирішуєш, а крім того, поперек дороги тобі стоїть інший, що оберігає її від тебе. А щодо Юдіт то ти не насмілюєшся, вірніше, поки що не насмілюєшся, чекаєш сигналу. Хіба вона не тримала вже тебе під руку? Але ти хочеш діяти цілком певно, перш ніж стати на шлях випробуваних правил фрау Ціше. Як це там сказано? Перевір, верхня поличка, ліворуч скраю. «І як покірно сукахтивість випрошує шматочок духовної поживи, коли їй відмовляють у шматку м’яса…»[96] Кидаєш книжку на стіл! Тобі неприємно, що думки реакційного філософа такі співзвучні всьому твоєму єству, що його минуле тягне назад, у найглибше варварство. Можеш і далі спокійно обдурювати себе. Недовго вже глечику ходить за водою. Ти й сам відчуваєш, що земля хитається під ногами, і варто тобі чесно подумати про все це, як знов опинишся на роздоріжжі.

Гольт рвучко зняв з вішалки кожушок, надів його і знову задумався. Нарешті він загорнув для Юдіт Арнольд два томики віршів Гете, а також узяв з собою роман «Трістан і Ізольда».

Гольт поїхав у Менкеберг. Біля дверей з табличкою «Баумерт» крізь вузький проріз для листів він укинув тоненький томик «Трістана і Ізольди».

Потім повільно побрів зимовими вулицями. Звідкись долинало бовкання дзвонів. Він пішов назустріч тим звукам. У вікнах мерехтіли вогники свічок, але сьогодні це не означало, що припинено подачу електричного струму, сьогодні мало хто засвічував електричне світло. Сьогодні були різдвяні свята. Хто в цей день не згадує свого дитинства? Може, це і фальшивий світ, оте раннє дитинство, що не знає ні помилок, ні провини, проте він ніколи не втрачає своєї принадності. Підготовка до різдва, саме різдво, сподівання великої радості, вогні різдвяної ялинки, світ казок і дитячих мрій. Так, дитинство — це справжнє життя, а те, що зветься життям, є не що інше, як пробудження від щасливих дитячих снів. Щастя зазнає, мабуть, тільки той, хто нічого не знає про різні протиріччя життя.

В холодному парадному Гольт почув крізь двері різдвяну пісеньку, що її виконував по радіо дитячий хор. Він піднявся нагору, постукав і зайшов до кімнати. Арнольд лежав на дивані — для нього сьогодні було справжнє свято, адже оголошеннями про обмін були заповнені майже дві сторінки газети. «Пічку-чудо» міняли на підодіяльник, відріз на пальто — на автопокришки, хатні черевики — на самосад.

Фрау Арнольд сиділа у своїй кімнаті за столом. На плиті сичала в казанку вода. І тут, з її маленького радіоприймача, також линули різдвяні пісні. Коли двері відчинилися, вона підвела голову і рукою відкинула з чола пасмо чорного волосся.

— Вернер! — вигукнула вона, і її обличчя засвітилось радістю. — Просто чудово, що ви прийшли!

Гольт усе ще стояв біля порога. Вони не домовлялися про зустріч, але вона зраділа і назвала його по імені… І Гольт пригадав: з часів дитинства це були перші різдвяні свята, які він зустрічає не сам.

Юдіт Арнольд взяла у нього кожушок.

— І ви залишили свого батька самого?

— У нього Цернік, — відповів Гольт. — Вони знову зчепилися за генетику, аж пір’я летить. — Він спостерігав, як вона готує чай.

Юдіт сполоснула чайник окропом, вкинула в нього листя ожини, залила кип’ятком, дістала дві чашки і поналивала в них чай.

Він подав їй томики Гете. Фрау Арнольд погортала їх, на обличчі в неї з’явилася винувата посмішка. Вона трохи боязко, ніби вибачаючись, але відверто, як завжди, призналась:

— Пам’ятаєте, як я виступала проти віршів… Відтоді я багато думала про це. Я не хотіла, щоб мене щось хвилювало і надихало, крім важкої мети, за яку я борюсь… Я гадала, що зраджу сама собі. Але тепер я зрозуміла, що мені ще треба багато вчитися.

Гольт дивився, як вона перегортала тоненькі сторінки, з якою ніжністю її пальці доторкувались до кожного аркушика. І в душі у нього закипала люта ненависть до чоловіка, що лежав у кухні на дивані.

Вона поклала книжки і хотіла подякувати, але він сказав:

— Людина, що лишилася вірною собі у Равенсбруці, може не боятись, що Гете або хтось інший змусить її зрадити саму себе. Зустрічаючись зі мною, ви також не зраджуєте саму себе, ви це знаєте, інакше не назвали б мене сьогодні по імені. Адже правда? Це означає, що ви довіряєте мені.

Вона ледь помітно кивнула.

— А якщо ви мені довіряєте, — продовжував він, — то повинні допомогти мені в дечому розібратись, бо без вашої допомоги я не дам цьому ради. Чому ви живете з цим чоловіком, чому не підете від нього?

Вона різко повернулась до Гольта, а потім знову втупилась поглядом просто себе.

— Зараз я поясню вам, — сказала вона і, запинаючись, так, наче їй важко давалося кожне слово, почала розповідати: — Я знала Арнольда, ще коли була дитиною. Він на вісімнадцять років старший за мене. Він жив у цій квартирі разом із своєю матір’ю, а ми на кілька будинків далі. Він був соціал-демократ. Мій батько до тридцять третього з ним часто дискутував, але ніколи так і не зміг його переконати. Після приходу до влади Гітлера мені довелося переховуватись, і я загубила Арнольда з поля зору. Потім настали неспокійні часи підпілля, я потрапила у Равенсбрук, і раптом узимку 1943 року мене звільнили. Мені тоді було двадцять років, і я не знала, куди подітись. Ніхто й на поріг не пускав мене. Я була хвора і вкрай знесилена. Зима стояла холодна. Я обійшла всіх знайомих, але ніхто не допоміг мені, бо я була поза законом. Навіть ті нечисленні товариші, які ще залишалися на волі і боролись, відмовлялися мені допомогти. Минуло кілька місяців, перш ніж вони знову стали мені довіряти, певна річ, вони і не мали права довіряти мені після такого несподіваного звільнення… Тяжкі то були часи для мене. Я не знала, як жити далі. І тут я зустрілась з Арнольдом, він підібрав мене буквально на вулиці і взяв до себе. Його матері вже не було серед живих. Він був солдатом і приїхав у відпустку. Перш ніж знову поїхати на фронт, він одружився зі мною. Звичайно, мені не слід було виходити за нього заміж, бо я ніколи його не любила. Але у мене не вистачило духу сказати «ні», я не хотіла бути невдячною і… мені забракло сил сказати «ні», тому що я боялась знов опинитися на вулиці, без даху над головою. Арнольд уже в тридцять третьому примирився з націстами. Сам він не став націстом, але і чути більше не хотів про політику; таким він залишився й по сьогодні. Але по відношенню до мене він тоді поставився людяно…

Гольт різко хитнув головою.

— Ні, не кажіть нічого! — попросила фрау Арнольд. — Отже, я стала його дружиною… зайшла в тяж від нього і сказала йому про це. Потім я зовсім несподівано налагодила знову зв’язок з підпіллям і — я не могла діяти інакше — знову зайнялась нелегальною роботою. Кілька місяців усе йшло гаразд, а потім мене знов ув’язнили. У в’язниці в мене сталися передчасні пологи. Дитина не прожила й години… Сюди я повернулася раніше за Арнольда — у травні. Він приїхав у серпні і запитав про дитину. Він сказав, що це я вбила її, тому що політика, мовляв, мені дорожча за його дитя. Він, звичайно, не може цього зрозуміти. Взагалі він багато чого не може зрозуміти. Звідки йому знати, чого я натерпілася в камері, як у мене боліло серце за дитиною… Ви питаєте, чому я не піду від нього? Адже я залишаюсь його дружиною тільки на папері. Я приводжу до ладу його речі, стежу, щоб він зовсім не занепав, перу йому білизну, варю їсти, прибираю кухню й кімнату, а також вистоюю за нього в чергах біля крамниць. Він хоче, щоб так було й надалі. Тож усе так і залишиться. Я не можу розлучитися з ним після всього того, що було, я повинна принаймні піклуватися про нього.

Гольт мовчки дивився на фрау Арнольд. Вона зблідла, гіркі зморшки залягли в куточках її губ. На заводі вона була мужньою жінкою, і скільки мук витерпіла в минулому, а вдома корилася і спокутувала провину, яку на неї звалили.

Вона сказала:

— Того, про що я розповіла вам, ніхто не знає. Вам я мусила, зрештою, розповісти, як усе було. Але більш про це ні слова ніколи!

Гольт відчував, що це протиріччя не пасує до фрау Арнольд і що колись вона переборе його, можливо, навіть скоро, і, можливо, саме він зуміє допомогти їй в цьому.

— Я взяв квитки на органний концерт в Зюдкірхе. Ні, ні. Якої ви про мене думки! Ніякої служби там не буде! Справжній концерт органних творів Баха. Ходімо, не роздумуйте!

На вулиці вона взяла його під руку. Це теж було нове, але його вже ніщо не дивувало. Він спробував пояснити їй, що таке поліфонія, строга імітація, фуга, контрапункт. Знялася хуртовина. Десь удалині знову закалатали дзвони, і їх передзвін розлягався по безлюдних вулицях.

Після свят аж до Нового року Гольт не зустрічався з фрау Арнольд. Зима прийшла із снігопадами і жорстокими морозами. Становище на заводі стало критичним. Фрау Арнольд була перевантажена роботою. Вона майже не роздягалась і майже не спала, весь час була в роз’їздах. Незважаючи на лютий холод, вона їздила на шахти і, як колись Мюллер, привозила вугілля, сировину, ампули, пакувальний матеріал. Професор Гольт також днював і ночував на заводі.

Навіть життя Гольта взимку ускладнилось. У школі опалювалось тільки кілька кімнат, у яких позмінно навчалися випускні класи. Навчання в інших класах припинилось.

Чим довше Гольт не бачив фрау Арнольд, тим сильніше вона полонила йому уяву. Досі він дивувався цільності її натури, отому її, «що я говорю, те й думаю», узгодженості її мислення, почуттів і вчинків. Тепер він довідався про разюче протиріччя: наскільки сильна вона була в своїх переконаннях у роботі, настільки ж нерішуча, безвільна і слабка виявилась у особистому житті.

Вона була слабка, як усі жінки. Тільки через жіночу слабкість вона відчувала себе винуватою перед цим чоловіком. Безперечно, і їй хотілося бути упокореною, і цей чоловік так спритно покорив її, що вона почувала себе зобов’язаною і служила йому, як панові. Він користався з її слабкості; чоловіки завжди користаються із слабкості жінки. Гольтові давно слід було випробувати свою силу. Задля неї самої. Авжеж, і задля неї… Він і так, мабуть, надто довго вагався. Хіба вона сама не йшла йому назустріч? Хіба не називала його Вернером і в розмові не клала довірливо свою руку на його? Він довго ніяк не міг позбутися безглуздого почуття підлеглості їй. Так, він не скористався з усіх тих знаків… Він сам собі дивувався. Надто довго змушував він фрау Арнольд чекати!

Наближалось 11 січня, день його народження, і фрау Арнольд будь-що мусила знайти для нього час! Але увечері напередодні, коли він вийшов із школи, в парку на нього чекала Анжеліка.

Хто зна, скільки вона чекала його на лютому холоді, у волоссі в неї виблискували кристали снігу. Пальто теж було запорошене снігом.

— Я дала собі слово не набридати тобі більше, — сказала вона, боязко зиркаючи на нього, — але навіщо ти прислав роман про Трістана й Ізольду, від нього стало ще гірше…

Коли вона це говорила, її завжди таке жваве обличчя було бліде й непорушне, голос глухий, а в погляді світилось одне тільки німе прохання… І в його серці знову заворушилось бажання стати іншим, щоб мати змогу віддячити цій дівчині за її почуття. Він ухопив її за руку.

— Зима — погана пора! Хіба в таку холоднечу всидиш десь на лавці?

Не дивлячись на нього, Анжеліка сказала:

— Ну, тоді ходімо до мене! Бабуся сьогодні пере й раніше десяти не повернеться.

— Ти з глузду з’їхала! — вигукнув він.

Вдома Гольт намагався тверезо обміркувати, як жити далі. Він дозволив Церніку загнати себе на слизьке, переконати себе в тому, що в нього пливе земля під ногами, ба навіть що він летить у прірву. Отже, не було більше рації турбуватися про себе і про своє життя. Щоб знову відчути твердий ґрунт під ногами, треба щось зробити. Передусім не слід втягувати у свої протиріччя Анжеліку, її надто жаль, він не мав права занапащати їй життя. А крім того, мусив будь-що покінчити з отим нестерпним напруженням, яке чимдалі більше давалося взнаки у його стосунках з Юдіт Арнольд.

Другого дня Гольт подзвонив фрау Арнольд на завод. По її голосу зрозумів, яка вона рада, що він подзвонив, і що вона, відмовляє йому всупереч своєму бажанню. І цього разу він не погодився з нею.

— Ні, Юдіт, сьогодні ви мусите знайти для мене час… Ніяких квитків у мене немає. Сьогодні день мого народження.

Запала тиша. Перешкоди на лінії. А ось знову її голос:

— Гаразд. Важко, але якось та буде. Хочете прийти до мене? Приходьте. Тільки, будь ласка, не раніше дев’ятої.

Після обід Гольт і Гундель пили колу. Він був неуважливий, заглиблений у свої думки, згорав од нетерпіння… Згорав од нетерпіння, незважаючи на присутність Гундель. Потім прийшов Цернік, і, як завжди, від коли в нього розпалювалось чимдалі сильніше бажання посперечатися. А коли десь біля восьмої з заводу повернувся професор, Гольт зовсім утратив спокій. Він попрощався і встав з-за столу.

Гундель здивувалася:

— Куди це ти? Адже сьогодні день твого народження!

— Річ у тім, Гундель, — сказав Гольт, вдягаючи свій кожушок, — що, хай то буде день народження, різдвяна ніч, Перше травня чи що б там не було, всі ми про щось з кимось домовляємось.

Заледве минула дев’ята, як він уже був біля будинку Юдіт Арнольд. Йому довелося довгенько стукати. Та ось нарешті рипнули двері, і вона відчинила. Її чоловік, що завжди лежав на софі, сьогодні пішов грати в скат. Гольт услід за Юдіт Арнольд увійшов до кімнати, зняв свій кожушок і повісив його на гачок.

Юдіт Арнольд поставила на стіл чашки, сигарети, кошичок з пряниками. На плитці шумів чайник. Вона стояла біля столу. Чорне волосся вільно спадало їй на плечі, такою він її ще ніколи не бачив. Вона посміхнулась, і він усе це сприйняв за знак — її волосся, і посмішку.

— У тебе сьогодні день народження, — сказала вона. — Я не маю ніякого подарунка, але давай надалі говорити одне одному «ти». Згоден?

Гольт узяв її руку. Вона мовчки дивилась на нього. Він навіть не поглянув як слід їй в обличчя, не задумався, що на ньому написано: здивування, страх чи щось інше. Байдуже. Він обняв її за плечі. Юдіт Арнольд остовпіла. Він пригорнув її до себе і, п’яніючи від її близькості, від запаху її волосся, не відчував опору, аж поки вона не відштовхнула його з такою силою, що він одлетів до стіни. Хвиля сорому залила йому обличчя.

Вона сперлась лівою рукою на стіл, а праву повільно підняла, показуючи йому на двері. І сказала одне-єдине слово:

— Геть!

Він хотів був вибачитися, якось виправдатись, сказати, що вона невірно зрозуміла його. Але в її очах побачив таке глибоке розчарування, що взяв свій кожушок і мовчки пішов з кімнати.

Гольт брів по вулиці. Серце його закипало люттю: як вона сміла так обійтися з ним! Адже він нічого від неї не хотів!

І знов його огорнув пекучий сором. Гольту стало холодно, він і досі ніс кожушок на руці. Повз нього прогуркотів трамвай, промчав автомобіль, ішли люди. Усього цього він не помічав.

Він розгублено зупинився на найближчому перехресті. Тепер Гольт уже не пробував позбутись відчуття задушливого сорому. Він подумав: «Я втратив людину, справжнього друга, втратив безглуздо, назавжди… Так… Всі намагання марні. Я не вилізу з бруду. В мені сидить якийсь демон, злий дух, що все руйнує…— І він замислився: — Що воно таке, що змушує нас брехати, красти, вбивати, розпутничати?» Давнє питання, над яким ламав собі голову ще Бюхнер[97].

Він надів кожушок і, заглиблений у думки, рушив далі. Перед очима в нього було обличчя Юдіт Арнольд. Воно посміхалось йому — ясне, чисте, прекрасне обличчя, обличчя справжньої людини. Але все людське в ній надто довго ображали й принижували. Сьогодні це сталося знову, і винен у цьому він, Гольт.

8

Якось у лютому Готтескнехт під час перерви відвів Гольта вбік.

— Що з вами коїться? Ви не подобаєтеся мені! Я не маю підстав бути невдоволеним вами, але я в достатній мірі психолог, аби помітити, що з вами не все гаразд!

Гольт мовчки знизав плечима.

— Хлопче! — сказав Готтескнехт. — У вас на серці якийсь тягар! Звільніться від нього! — А що Гольт не відповідав, він, наголошуючи на кожному слові, додав: — Я ваш учитель, але ж я не побоявся поділитися з вами своїми турботами!

— Тоді мова йшла про ідеологію, — сказав Гольт. — Про такі речі говорити легше.

— Можу закластися, що і зараз у принципі йдеться про ідеологію, — зауважив Готтескнехт.

Гольт захитав головою.

Готтескнехт насупив брови.

— Історії з жінками?

— Годі вже вам! — сказав Гольт і раптом вигукнув: — От і не вгадали! Ніяких історій з жінками! Я познайомився з однією жінкою, але не захотів зрозуміти, що до неї не можна підходити з моєю міркою, що я нікчема поряд з нею, що вона зовсім не така, якою видалася мені…

— І вона піднесла гарбуза? Вам це анітрохи не зашкодить, Гольт! А мене навіть тішить.

— Я скривдив її,— сказав Гольт. — Я вже багато днів думаю про те, що сталося, і тепер мені ясно: я настільки розбестився, що в мене вистачило нахабства образити її, настільки опустився, що після всього, що вона зробила для мене, не спромігся зрозуміти і оцінити її. Це — симптом якоїсь хвороби, яка мене їсть. Я не знаю, що воно за хвороба, не знаю, що діяти далі. Адже вилікувати мене могла б тільки ця жінка… — Він замовк.

— А чому б вам щиро не поговорити з нею? — запитав Готтескнехт. — Спробуйте бути чесним, Гольт! В житті немає таких хиб і помилок, які не можна було б виправити.

— Я дзвонив їй. Вона сказала, щоб я облишив дзвінки, — мовляв, у цьому немає потреби. Я знаю її. Якщо вона говорить, що в цьому немає потреби, то так воно й є.

Вони ходили туди й назад по коридору. Готтескнехт аж посоліднішав од клопоту.

— Тоді поки що дайте їй спокій. Почекайте. — Він узяв Гольта за лікоть. — Те, що ви накоїли, може цілюще вплинути на все ваше життя, якщо ви поставитеся до цього серйозно, якщо спробуєте збагнути, як це могло статися. Пошукайте причину в самому собі, Гольт! Не звалюйте ні на кого провини, саме так я розумію чесність! На це мало хто здатний. Але вам це під силу! Зрозумійте, війна скалічила вас ще до того, як у вас могли виробитися якісь моральні норми.

— Мораль, — роздумував Гольт. — Звідки могли взятися у мене моральні норми? Адже мораль — це узгодження своїх інтересів з інтересами інших людей. Кому її не прищепили, для того вона залишається пустим звуком! Намагаючись теоретично зрозуміти, що таке мораль, я не стаю від того моральнішим. І, даруйте, пане Готтескнехт, але так просто, як це зробили ви, я не хочу її засвоювати. У мене немає ані найменшого потягу до кантіанського мотлоху. Я радий, що позбувся ілюзій. Кантівське «зоряне небо наді мною, закон моралі в мені», — вибачте, але від цього мене нудить. Адже я не Карола Бернгард! По-вашому, це морально, коли сука-хтивість знову жебратиме шматочок духа, тому що їй відмовили у шматку м’яса? Я вважаю, що це лицемірство.

— Ви надто зарозумілі, Гольт! — сказав Готтескнехт.

Гольт обурився:

— Ні! Це неправда! Невже ви мене так погано знаєте? Я тільки навчився, нарешті, не вводити самого себе в оману. Я себе не прикрашую. Це ви називаєте моральним каліцтвом. Звісно, легко прикритися пустою фразою, але ж це самообман! — Він мовчки ступив кілька кроків і тихо додав: — У мені сидить якийсь демон, він сильніший за будь-які слова про мораль. Невже потрібно брехати, лицемірить і хитрити? Можливо, я ще мало чому навчився на своїх помилках, але я твердо переконаний в одному: не можна обдурювати і заспокоювати себе красивими словами.

— Згода, — сказав Готтескнехт. — Але тоді дозвольте мені зробити висновок. Демон, яким ви тут хизувалися, — це теж, власне, тільки фраза, пусте поняття.

— Я просто образно висловився, — заперечив Гольт. — Я маю на увазі цілком реальну силу, яка ще живе в мені і яку я поки що не можу точно визначити. Я міг би поставитися до цього легковажно і сказати: це інстинкт руйнування. Чим не поширений світогляд? Я міг би навіть послатись на відоме ім’я. Але мова не про це. Скажіть, хто нас запитав на уроці по-бюхнерівськи: що, мовляв, таке штовхає людину на брехню, крадіжку, на вбивство і розпутство? А тепер ви, наче той лікар з п’єси[98], приходите з реплікою: «Войцек? Та він аморальний!» Втім, те, про що я говорю, не має взагалі нічого спільного з мораллю. Справа стоїть так. Аморальність — зовнішній симптом. За ним криється щось зовсім інше. Хто зна, що там у мені шумує! — І він повільно, задумливо додав: — Феттер з пістолетом докотився ще далі… Людина — погань… Людину можна пристрелити або використати з метою задоволення своєї хтивості, усе це одне й те ж саме! Коли б ви тільки знали, пане Готтескнехт, як у мене часом тяжко буває на серці!

— Знаю, — відказав Готтескнехт тихо. — Ви шукаєте, Гольт. Я називаюсь вашим учителем, але не можу вам допомогти. Я не знаю шляху, яким ви йдете, він пролягає по цілині. Я можу тільки непохитно вірити в вас і потерпати за вас так, як потерпаю за батьківщину, за нашу нещасну, роз’єднану Німеччину. Гольт, ми бідні, як жебраки! Після війни у нас нічого не лишилось, окрім нас самих. І навіть Шнайдерайтів ентузіазм та його сила не вирвуть нас із злиднів, якщо і люди вашого складу не приєднаються до подолання труднощів цього жахливого часу! Гольт, ви мусите вистояти! Ви не маєте права здаватись! Не маєте права розчаровуватись або просто тікати до вашої гамбурзької рідні! — Готтескнехт узяв Гольта за плечі.— Ви дали мені роман Бехера. Пам’ятаєте його девіз: «Треба стати іншим»? — В коридорі задзеленчав дзвоник. Готтескнехт додав: — Колись ви зумієте пояснити і цій жінці, чому ви помилялись, а вона вислухає вас і зрозуміє. А поки що… приховайте свої почуття, прошу вас! Взагалі ви надзвичайно слабовільна людина!

Гольт лишився сам. Так, настане день… На якусь мить він зазирнув у оте далеке майбутнє, побачив себе змужнілим, вільним, без будь-яких протиріч. Але свобода не приходить сама. Він мусить за неї боротись так само, як і за самого себе.

По обіді він написав фрау Арнольд кілька схвильованих рядків: «Я знаю, що дуже скривдив вас. Але, будь ласка, повірте мені, що я завжди ставився до вас із щирою повагою і пошаною. Та є в мені ще протиріччя, якого я не можу зараз розв’язати. Я намагатимусь зрозуміти себе самого і певен, що мені вдасться це зробити». Він надрукував на машинці адресу і відіслав листа на завод, де працювала фрау Арнольд.

Сонячний полудень в кінці березня. Після тривалої суворої зими знову настала весна, рання весна з пролісками і теплим диханням вітру. Гольт сидів у своїй кімнаті й працював. Раптом він почув, як зарипіли сходи, і глянув на годинник. Гундель ще не могла повернутись, а батько був на заводі. Мабуть, причулося. Але ось знову — хтось смикає замкнені двері до кімнати Гундель; і тієї ж миті, коли Гольт обернувся, в його кімнату ввійшов якийсь чоловік і швидко причинив за собою двері.

Це був Хрістіан Феттер.

Гольт дивився на нього, як на привид. Феттер одягнений був у демісезонне пальто та широкі штани і мав загнаний, обшарпаний вигляд. Капелюх він насунув низько на чоло. В його дитячому обличчі, перекошеному страхом, тепер не було ні кровинки, він був чимось наляканий. Приклавши палець до губів, Феттер прошепотів:

— Я зайшов у будинок так, що ніхто не бачив! Та не строй ти таких мін, не дивись так на мене, мене справді ніхто не бачив!

Гольт був вкрай здивований, і, щоб трохи отямитися, йому потрібен був якийсь час. Так, Феттера розшукують, його розшукують за вбивство…

Феттер, і досі тримаючись за ручку дверей, шепотів:

— Я переховувався на Заході, але там вони ганяються за мною немов скажені, бо в Кельні я провернув справу з ювеліром… Я сподівався, що тут за цей час усе мохом поросло, адже моя справа не політична. Але… — шепіт Феттера став зовсім хрипким, і на його обличчі відбився відчай, — але й тут також скрізь порозставлено пастки. Мені здається, що на вокзалі хтось впізнав мене. Я мушу зникнути, розумієш, Вернер, мушу! Та скажи нарешті що-небудь!

Гольт лише мовчки дивився на нього.

Феттер, охоплений відчаєм, перестав шепотіти і заговорив голосно:

— Сховай мене, Вернер… прошу тебе! — А потім іще голосніше: — Лише на кілька днів! Адже сховаєш, правда? — І раптом він закричав, не тямлячи себе від страху: — Друже, Вернер, ми завжди були з тобою разом!.. Ти не виженеш мене! Не залишиш у біді давнього друга! Поможи мені, старий вояче, адже ми завжди були друзями!

Гольт встав. Феттер був його минулим, і це минуле переслідувало його, не одпускало від себе, знову і знову штовхало на хибний шлях. Але цього разу він не зробить помилки! Добре, що він побачив своє минуле в людській подобі, що до нього можна навіть доторкнутись. Добре, що чоловік, який стояв зараз перед ним, заклинав його колишньою дружбою, що була найбільшою, смертельною помилкою.

— Ти віддасися в руки поліції,— спокійно сказав Гольт. — Коли ти прийдеш до них добровільно, можливо, вони це тобі зарахують як пом’якшуючу обставину.

Феттер, ніби маючи намір утекти, озирнувся на двері.

— Ти збожеволів! Вони, чого доброго, видадуть мене Іванам, — адже я тоді був у російській військовій формі…

В серці Гольта раптом спалахнула лють. Водночас він відчув жалість до Феттера, співчуття до цього товстуна, вічної дитини Хрістіана.

— Заховай мене! — благав Феттер. — Усього на кілька днів, а там я знову перейду кордон і поступлю в Іноземний легіон!

Лють узяла верх у душі Гольта. Феттер нарешті збагнув, що тут нема на що сподіватись, і вираз його обличчя враз так змінився, що Гольт навіть злякався. Йому стало страшно. Доведений до відчаю і загнаний у глухий кут, Феттер був справді страшний. Гольт кинувся до нього і з усієї сили вдарив його. Феттер прикривався і відповідав на удари лише лівою рукою, а правою потягся в кишеню пальта. Він заточився до дверей, і в його руці з’явився пістолет. Гольт ухопив його за зап’ястя і підставив ногу. Обидва повалились на підлогу. Гольт, не відпускаючи Феттера, продовжував гамселити його в обличчя.

В цю мить двері розчинилися. Гундель!

— О боже, Гундель, біжи за поліцією, та біжи швидше!

Гундель заціпеніла від жаху, але, опам’ятавшись, зробила

саме те, що слід: вона з усієї сили наступила на руку Феттера, і той нарешті випустив пістолет. Гольт намацав зброю і вдарив нею Феттера по обличчю. Феттер скорчився і втратив свідомість. Гундель вибігла з кімнати. Гольт схопився, повернув запобіжник і загорлав:

— Годі, вставай!

Феттер підвівся, обличчя його було закривавлене. Важко дихаючи, він сперся в кутку біля дверей на стіну і хотів було щось сказати, але Гольт, не тямлячи себе від ненависті і жалю, загорлав на нього:

— Бандюга!.. Злочинець!.. Скажи спасибі, що я тебе не застрелив. Адже це був би вимушений захист. І собака не гавкнув би… Ех, Феттер, Феттер, чому все так обернулось? Боже, що ти накоїв…

В цей час знадвору донісся звук поліцейської сирени. Гольт сперся на стіл, рука з пістолетом опустилася, горло йому здавило.

— Отак ми кінчаємо… Хрістіан, що ти накоїв…

В кімнату вбігли поліцейські, на Феттера наділи наручники і вивели його. Гольт кинувся в ліжко, зарився обличчям у ковдру і навіть не відчував, що Гундель гладить його по голові.

Надвечір до Гольта з’явився привітний молодий чоловік з кримінальної поліції і написав коротенький протокол. Через кілька днів Гольт одержав письмову подяку від начальника поліції. Він читав її, не відчуваючи ні радості, ні задоволення.

Тепер він думав про Феттера без ненависті і без співчуття, звідкись здалека на нього насувалося почуття страху. Він передчував, що лист з поліції — це ще не все.

Чому він не йде туди сам, щоб дати нове свідчення у справі Феттера, ні — у власній справі?

Лише через кілька днів Гольт дав собі відповідь на це запитання. Якось, коли по обіді він ішов на заняття гуртка французької мови, його зупинив Готтескнехт.

— Гольт, — сказав він, — може статися, що сьогодні або завтра вам доведеться прийняти певне рішення. Прошу вас, не робіть нічого, не порадившись зі мною.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Гольт.

Готтескнехт знизав плечима.

— Коли в школі наводять довідки про успіхи того чи іншого учня, то це не просто так собі. Подумайте добре. Більше я вам нічого не маю права сказати.

— «Смисл ваших слів темний», — процитував Гольт.

Він одразу ж подумав про Феттера. Відтоді як Гольт передав його в руки поліції, він жив у постійному нервовому напруженні, а тепер воно переросло в дожидання. Повертаючись додому, він зустрів Гундель.

Вона стояла біля інституту і здалека виглядала його, і це було незвично. Гундель була бліда. Вона взяла його під руку і пішла з ним до його кімнати.

— З тобою, власне, хотів поговорити твій батько, — сказала вона. — Але його викликали на завод, там якась термінова справа, і він, на жаль, мусив негайно поїхати.

— Що батько хотів од мене? — запитав Гольт.

Вона не зводила з нього очей.

Знову приходили з кримінальної поліції.

— У справі Феттера?

— У твоїй справі. Тебе викликають до прокуратури.

У Гольта все попливло перед очима.

— Ти щось начебто вкрав, — сказала Гундель зовсім пошепки. — Аж не віриться.

— Однак, це правда, — промовив Гольт. — Можеш вірити.

— В такому разі це, очевидно, сталося ще до того, як ти втік у Гамбург?

— Так, до того.

Гундель з полегшенням зітхнула, але він цього не помітив. Він тільки чув, як вона знову запитала:

— Чому ж ти не зізнався у всьому сам?

— Так, чому? Зараз я й сам задаю собі це питання, — відказав Гольт.

— Адже ти заявив про Феттера в поліцію… Тут якесь протиріччя!

— В мені багато протиріч, — сказав він. — Може, я. хотів викрутитись. Я боявся, щоб вони не вигнали мене зі школи. Адже могло статися, що Феттер давно забув про ту дрібницю. І я вийшов би сухим із води.

— В тобі багато протиріч… — повторила задумливо Гундель, не зводячи з нього очей і силкуючись його зрозуміти.

— Так, протиріч, — потвердив він. — І я раз у раз об них спотикаюсь.

Дівчина сіла. Вона була зовсім близько, поруч, і Гольт, відчувши себе якось на диво безпечно, з вдячністю подивився на неї.

— Гундель — теж протиріччя мого життя, — сказав він. — Найбільше.

— Ніяке я не протиріччя, — заперечила вона, — не вигадуй…

— Я цього й сам як слід не розумію. Ще не розумію. Але інколи, — тихо промовив він, — інколи мене огортає страх… невимовний страх, я боюсь, що одного дня, коли все осягну нарешті розумом, буде вже занадто пізно.

Вона не промовила й слова. Нараз він схопився за голову.

— Гундель! — вигукнув він. — О боже, адже ми повинні належати одне одному! Чому ти уникаєш мене?

— Не знаю, — відказала вона. — Мабуть, тобі слід було шукати зв’язків зі мною! Інакше звідки я могла знати, що ти не забув про мене?

— Щоб я забув про тебе!.. Та я тільки і мрію про те, щоб бути з тобою разом, про душевний спокій, про кохання. Я кидався з кутка в куток і ще й сьогодні не знаходжу собі місця… Чому все не може бути так, як колись?.. — Він підвів голову. — А ці рядки ти забула? Чи ще пам’ятаєш? «Він весь заціпенів, застиг в жаху німому… та де дитя взялося й покликало додому…»

Гундель нахилила голову в його бік, і він помітив, що її губи ворушились: вона сама собі повторювала вірші. Гольт узяв її руку й притулився, до неї чолом.

— Хто ж тоді вийде мені назустріч? — запитав він. — Ніхто, я самотній. Я вже маю якесь уявлення щодо мети, якої я повинен досягти. Але теперішні часи — це трикляті сутінки з тисячами хибних доріг.

Вона не забрала від нього руку, а вільною рукою гладила його по голові.

— Коли я зайшла до кімнати, — сказала Гундель, — і побачила в руках Феттера пістолет, я зовсім не злякавсь за тебе.

Я була абсолютно впевнена, що ти сильніший, і тому змогла тобі одразу ж допомогти! — Вона вивільнила руку і пригладила на скронях волосся. — Я розумію, що мені хочеться сказати, але не знаю, як би це краще висловити: ти повинен стати сильнішим не лише за Феттера. Ти мусиш стати сильнішим і за самого себе.

Гольт довго сидів, обхопивши голову руками. Аж ось він підвівся.

— Гаразд. Поки що облишмо це. Але що буде далі? Мене виключать зі школи, а отже, все було марним.

— І що ти тоді робитимеш? — спитала занепокоєно Гундель.

— Знову почну все з самого початку. Адже життя якось ітиме далі. Прикро тільки, що це трапилося перед самими випускними екзаменами. Я добре підготувався до них і пишався цим. — Він встав. — Можливо, навіть трохи більше, ніж треба.

— Іди в прокуратуру. Кімната 183. Вони там сидять до вечора. — Гундель звела на нього очі й запитала: — Піти й мені з тобою?

— Гундель, — вражено почав він, — невже ти пішла б зі мною?

Вона кивнула головою.

— Хочу замовити за тебе тепле слово. Вони, напевно, повірять мені, що нині ти став зовсім інший.

— А хіба я справді інший?

— Так, Вернер, ти багато в дечому змінився!

— Але? Адже є одне «але»! — Він пішов до дверей, — Гаразд. Нехай буде так. Облишмо «але». Я вже сам усе знаю. Спасибі тобі за добрі наміри, тільки я, певна річ, піду сам. Наварив каші, тепер доводиться їсти.

Сіра будівля. Йдучи довгими коридорами, Гольт відчував, як страх бився в горлі, як калатало серце. «Кімната 183… Постукай, візьми себе в руки, ти вже став зовсім інший, отож тримайся мужніше!» Гольт увійшов до приймальні. Він назвав секретарці своє прізвище, і його негайно впустили в кабінет.

Прокурор, чоловік років п’ятдесяти, сидів за письмовим столом. Він жестом запропонував Гольту сісти. Гольт пильно дивився на цього простого, майже незграбного чоловіка, намагаючись з його обличчя відгадати, що на нього чекає. Але прокуророве обличчя було непорушне, непроникливе і неприступне. Порізане зморшками обличчя, на якому жили одні тільки пронизливі очі.

— Ви Вернер Гольт? — Прокурор простягнув руку за справою. Папка виявилась не та. Він підняв трубку.

— Будь ласка, справу Феттера.

Тобто як? На Гольта ще не заведено справи? Секретарка принесла сіру папку, прокурор погортав документи, пробіг їх спершу очима, а тоді почав щось пильно читати. Читав він довго. Потім вдихнув повітря так глибоко, що, здавалось, наче з грудей його вирвався стогін, поглянув на Гольта і сказав:

— Отже, у грудні 1945 року ви продали Феттеру п’ять літрів алкоголю, так званого spiritus absolutus [99], і близько тисячі таблеток медикаментів, що звуться альбуцид. Це правда?

— Так, — сказав Гольт.

— Алкоголь і таблетки, — продовжував прокурор, — ви того ж дня викрали з кладової, що містилася поряд з лабораторією вашого батька. Це правда?

— Так, — сказав Гольт.

— Крадіжка й спекуляція, — вів прокурор усе тихіше. — Визнаєте ви себе винним? — Він зняв із спинки стільця піджак і вдягнув його.

Побачивши на лацкані червоний трикутник, Гольт опустив очі.

Він хотів довести Мюллеру, що справді почав жити по-новому, а натомість сидить зараз перед ним, Мюллером, і визнає себе винним у крадіжці й спекуляції. А те, що він у дечому дійшов розуму, не має ніякого значення — адже для такої людини, як Мюллер, важливі не слова, а діла.

— Я питаю, чи визнаєте ви себе винним?

— Так, — потвердив Гольт.

— Що ви можете сказати собі у виправдання?

— Нічого, — відповів Гольт.

Обличчя прокурора лишалось непорушним, але його очі дивились осудливо.

— Завжди є виправдуючі обставини, — спокійно сказав він. — Ви себе поводите невірно, відмовляючись од захисту.

Гольт мовчав.

Прокурор знову глибоко вдихнув повітря, так, наче простогнав,

— А що ви самі тепер думаєте про цю справу?

— Адже справа ясна: крадіжка, спекуляція. Даруйте, вас справді цікавить, що я нині про все це думаю?

Нарешті-таки кам’яне обличчя ворухнулось. Прокурор сперся ліктями на письмовий стіл і здивовано розглядав Гольта, ніби оцінюючи, зважуючи його слова.

— Авжеж, мене справді цікавить, що ви думаєте про це нині,— сказав він і раптом накинувся на Гольта: — А як по-вашому, що мене цікавить? Невже ви гадаєте — параграфи, постанови, статті? — Він схрестив руки на грудях. — Ну?

«Ти вже став інший, тримайся!»

— Це вже було давно, — почав Гольт, — так давно, що інколи мені здається, що то був зовсім не я. Не знаю, чого вартий той Гольт, що сидить тут, перед вами. Хай це декласований, морально знищений дрібнобуржуазний індивідуаліст, але все-таки, можете бути певні, він не стане красти і в нього зовсім інші інтереси. Втім, облишмо це. Адже колишній Гольт справді вкрав. І той факт, що зараз він відчуває себе іншим, анітрохи не виправдує його і не знімає з нього провини. Тому я і не хочу виправдуватися!

— Ви, здається, страшенно зарозуміла людина, — промовив прокурор, відкидаючись на спинку стільця. Обличчя його пом’якшало; виявляється воно зовсім не з каменю, а просто спокійне. Перед Гольтом тепер сидів літній чоловік, що передчасно постарів. Таких людей Гольт зустрічав усюди — по дорозі до школи, на будівельних майданчиках, на суботниках, коли вони розбирали руїни, в заводській котельні серед кочегарів…

— Розкажіть мені все, як було, від самого початку.

Гольт почав розповідати. Прокурор, схрестивши на грудях руки, слухав. Коли Гольт замовк, прокурор знову взяв справу Феттера і заходився уважно читати її. Потім, не зробивши жодного зауваження до розповіді Гольта, він по-діловому сказав:

— Вирішальне значення для нас мало питання, чи вкрадені речі були власністю заводу, чи належали вашому батькові. Встановлено, що вони були власністю вашого батька. І тому ми розглядаємо цю справу як справу, що має приватний характер. Враховуючи цю сприятливу обставину, ваш батько заявив, що він зважає на ваше поводження останнім часом і відмовляється від судового переслідування. Він віддає перевагу вихованню. Виручка за продані на чорному ринку товари буде у вас конфіскована; ваш батько поручився за виплату встановленої нами суми. Отже, це все, що стосується правової сторони справи. — Прокурор відклав убік папку. — Залишається моральна сторона. Прокуратура довідувалася про вас у школі, радилась з вашим батьком, викликала й допитала вас і вирішили, що ви за рік зробили необхідні висновки з своєї поведінки. На цьому прокуратура вважає вашу справу закінченою.

Гольт підвівся. Він став за спинку стільця, сперся на неї руками і, схиливши голову набік та міцно стиснувши губи, дивився на чоловіка за письмовим столом, на зношену непромокальну куртку, на червоний трикутник…

— Ви були в концентраційному таборі чи в тюрмі? — запитав він.

— Я одсидів дванадцять років у Бухенвальді,— відповів прокурор, трохи здивований.

— Мені хочеться вас іще запитати… — почав Гольт. — Ви, мабуть, знали Мюллера, нашого Мюллера, з заводу? Я так і не наважився запитати про це в нього. Усім відомо, що робилося в Бухенвальді, та і в інших таборах, а такі, як я, в ті часи у кращому випадку стояли виструнчившись, з гвинтівкою в руках. Невже вам ніколи не хочеться помститись? Адже ви могли знищити мене! Чому ви такі великодушні?

Обличчя прокурора знову ніби скам’яніло.

— Ми не великодушні,— сказав він, — Приведіть мені колишнього наглядача з Бухенвальду, якому пощастило втекти, і ви побачите, які ми буваємо причепливі…— Він дивився кудись поверх Гольта і знову, наче з стогоном, глибоко втягнув повітря. — Ми просто тонемо у справах, пов’язаних з чорним ринком. Кілька літрів чистого спирту — на сьогоднішній день це дрібниця. Йдеться не про те. Ви провинились, але свою провину почали поступово спокутувати. Те ж саме повинен зробити наш народ у великому масштабі: на шляху свого розвитку спокутувати провину німців. А ми повинні наглядати за тим, щоб це відбувалося і в малому, і в великому. Це і є зміст роботи юстиції,— Прокурор кивнув і ще додав: — Ну, ні пуху ні пера на випускних екзаменах.

Гольт був вільний.

Лише коли виявилось, що страх був марний, коли зникло почуття небезпеки, Гольт зрозумів, як він був пригнічений.

Назустріч йому вийшла Гундель. В погляді у неї була тривога, тривога і впевненість. Вона взяла його під руку. Такою близькою, як сьогодні, Гундель не була йому від того першого літа.

— Ну, правда ж, усе гаразд?

— Навіть коли й не все, — відказав він, — то тепер уже буде все гаразд. Адже ми обоє оптимісти!

На столі в кімнаті Гундель лежали книжки, прес для рослин, що його їй подарували на останнє різдво. Саме починали цвісти весняні квіти, і незабаром Гундель знову збиратиме рослини. Нараз він побачив її такою, коли вона, стоячи на колінах, вискрібала сходинки. Затуркана і на смерть перелякана. За два минулі роки вона дуже змінилась, і хоч їй ще тільки в цьому місяці сповниться сімнадцять, стала майже доросла. «Ну, правда ж, усе гаразд?» Вона це запитала трохи по-дитячому. Справді, усе гаразд… Та який би ти там не був оптиміст, на життя треба дивитись без ілюзій. Нічого гарного ще не було, все ще досить кепсько. Страх — це тільки частина тягаря, що пригнічував його, і то не найважча!

— Моє життя могло б зараз стати таким чистим і прозорим, яким ще не було ніколи досі,— промовив Гольт.

— Могло б? — запитала Гундель. — А чому не стане? — Вона стояла біля дзеркала, березневий вітер розтріпав їй волосся.

— Для цього треба, щоб і між нами не було ніяких тіней, — сказав Гольт.

Вона присіла біля нього до столу.

— Щось я тебе не зовсім розумію, — сказала вона. — Колись ти читав мені напам’ять вірші Шторма. В тебе це виходило якось дуже сумно. Мені на думку зараз також спав один вірш Генріха Гейне: «Дивлюся на тебе, і в серце моє закрадається туга…» Не можу збагнути — чому я стала причиною смутку і туги?

— Ти вже не дитина, — відказав Гольт, — і цього досить. Тільки дітям можна бути такими наївними. Хоча можеш радіти: і я дечого ніяк не второпаю. З Феттером покінчено. Я його видав на розправу. Ще трохи, і я також покотився б униз. Мене проймає дрож від однієї лиш думки про це. Я хотів би не спричинюватись ні до чого гіршого, окрім смутку і туги.

Він підійшов до вікна й задивився у вечірні сутінки.

— Сьогодні у прокурора мені стало ясно, яку відповідальність накладає на людину довір’я. Раніше я цього зовсім не знав. — При цьому він подумав про фрау Арнольд, але тієї ж миті спогади перенесли його в далеке минуле.

— Це було восени сорок четвертого, ми тоді вже були з тобою знайомі. Наша частина стояла у Словаччині. Двірник, у якого я був на постої, мав дочку. Звали її Міленою. Вона також довірливо ставилася до мене, хоч я й був її ворогом. Довір’я я завжди приймав за слабкість і упокорення. Я завжди лише зловживав довірою.

Гундель похитала головою.

— Це не так. Колись, тільки-но ми познайомилися з тобою, я теж довірилась тобі і не розчарувалась.

Вона ще ніколи не заводила мови про оте «колись», ніколи не згадувала про той незабутній літній вечір.

— Так, колись! — повторив Гольт.

Тоді Гундель жила в його душі. Була його сумлінням. А ким вона була сьогодні?

— Ти не говориш про те, як сильно я розчарував тебе після війни, — заперечив він. — Не говориш, але даєш відчути.

— Це важкий докір, — сказала вона.

— Він буде ще важчий, — вів далі Гольт. — Я не лише назавжди втратив твоє довір’я, ні, я став тобі більмом на оці, тому що ти потрібна мені, а я тобі нічого не можу дати взамін. Зовсім інше діло Шнайдерайт: він сильний, його ніщо не зіб’є з ніг, він не потребує твоєї допомоги і вдячний тобі тільки за те, що ти існуєш. Йому не потрібно, щоб ти для нього щось робила, ти повинна бути просто Гундель, добра і ніжна Гундель. Він для тебе опора, а я не можу нею стати, тому що сам шукаю її, я ще шукаю самого себе. Перший і єдиний раз за все своє життя я знайшов себе завдяки тобі, і тоді я справді був самим собою. Це сталося, коли я побачив тебе і став тобі на захист, коли мені було страшно за тебе. Я хотів би, я міг би знову знайти себе завдяки тобі.

Вона сиділа, склавши руки на колінах, і довго думала про його слова. А потім сказала:

— Як я не силкуюсь, а не можу всього зрозуміти. Адже здебільшого ти замикаєшся в собі, поводишся як упертий і нерозумний хлопчисько. — Вона знову замислилась. — Говоримо ми з тобою багато, а от знаємо одне одного, здається мені, надто мало.

Гольт лише розчаровано махнув рукою, нараз відчувши, як він втомився від хвилювань цього дня.

— Мало знаємо одне одного? — промовив він. — Для цього нам треба було б розкраяти одне одному череп і повиривати думки з мозку.

Вона дивилась на нього журливо, майже із співчуттям.

— Мені слід було просто знаходити для тебе більше часу. Але ж я не знала, що потрібна тобі, та навіть і зараз не знаю, чи зможу тобі чимось допомогти. У мене твердо визначені дні для молодіжної групи і для тренувань, кінець тижня я проводжу з Горстом, тільки для тебе в мене немає часу, і тому ти й відчуваєш себе покинутим. Тепер я добре розумію це. Хочеш, у нас із тобою також буде свій день? Я буду цілий тиждень з радістю його чекати.

Кінець тижня з Горстом. Гольт уже звик, що він п’яте колесо до воза, людина, яку тільки терплять. Однак, якщо він не хоче зовсім утратити Гундель, то не має права і слова сказати. Він мусить мовчки все це проковтнути і задовольнятися якийсь час одним вечором, який залишався в неї після дня відпочинку, проведеного з Горстом, має радіти і тій кістці, яку йому кидають.

Він почув, як повернувся з заводу його батько, і пішов до нього в лабораторію. Гольт пригадав усе, що було рік тому. Хіба він не повернувся з Гамбурга сповнений лицемірної чесності і вельми хитромудрих розрахунків? Сьогодні він ішов до батька як людина, що має йому щось переказати, але дорогою забула, що саме. Гольт зайшов до лабораторії, трохи нервуючи, не зовсім упевнено, він дуже потребував чиєїсь підтримки.

Професор сидів за мікроскопом. В приміщенні було темно, тільки мікроскопна лампочка кидала яскравий пучок променів на його обличчя.

— Не будемо повертатися до цієї справи, — сказав він. Його голова закривала лампу; сиве волосся, осяяне світлом, вилискувало, наче срібло. Зненацька Гольт пригадав давно минулі часи, картини з раннього дитинства, немов живі, постали в нього перед очима. Тоді ще не було відчуження між ними, тоді ще не лунали глузливі репліки матері і батько був для нього втіленням усіх чеснот, всемогутнім, всезнаючим, добрим мудрим другом і вчителем. Тоді Гольт ще нічого не знав про протиріччя, притаманні людям, а нині він знав про них. Батько для нього вже не був ідолом, німб назавжди зник. Батько мав свої слабкі сторони — його препарати завжди були для нього трішечки ближчими за сина, але все це компенсувала батькова справедливість. Батько був людиною, можливо, навіть великою людиною, і, безперечно, взірцем для нього. Гольт зараз щиро хотів заприязнитися з цим чоловіком.

— Дозволь мені з півгодини посидіти біля тебе, — попрохав він.

Професор Гольт посунувся, ніби запрошуючи його сісти поряд. Батько й син сиділи один біля одного, освітлені лампочкою. І віднині вони часто сидітимуть отак в лабораторії, заглиблені в розмову. Інколи Гольт мовчки допомагав батькові.

У травні Гольт одержав листа від доктора Гомулки.

Протягом усього березня і квітня він наполегливо працював, щоб ліквідувати і решту прогалин у своїх знаннях з іноземної мови та географії. Але напередодні письмових екзаменів він припинив працювати — чого зовсім не знаєш, того за цих кілька днів не надолужиш. Гольт вирішив послухати поради батька й перед початком екзаменів з тиждень відпочити. Він вирішив кудись поїхати, — залишаючись тут, все одно не відірвешся од книжок, — і сказав про свій намір Готтескнехтові.

— Хочете прогуляти заняття в школі! — обурився Готтескнехт. — Я цьому не сприятиму!

— В такому разі я змушений буду тяжко захворіти, — відказав Гольт. — Чи вас задовольнить довідка, видана професором?

— Коли ви захворієте, то буде зовсім інша справа, — відповів Готтескнехт.

Але куди поїхати? Аренс запропонував йому пожити в заміському будинку його батька. Він і досі запобігав перед Гольтом, хоча з недавнього часу Аренса начебто щось пригнічувало.

— Ми повинні подати документи, щоб нас занесли в списки поступаючих в університет, — сказав він. — Дирекція видасть нам тимчасові посвідчення, що ми складатимемо екзамени на атестат зрілості, а самі атестати подамо пізніше. Ви вже піднімали про це клопотання? Ні? Але ж пора! Ви, безперечно, вчитиметесь у нашому університеті?

— Не знаю, — відказав Гольт. — Мене тягне до Еберсбаха. Тільки не дуже хочеться кудись їхати звідси.

— Справді? А я будь-що поступлю в якийсь інший університет, — сказав Аренс. Він довірливо взяв Гольта під руку. — Разом з документами треба подати твір, від цього багато залежатиме. Тема твору повинна бути пов’язана з майбутньою професією… І я ніяк не придумаю, що мені написати!

— «Лікар і гуманізм» — адже чудова тема! — порадив Гольт.

— А ви напишете за мене? — вигукнув Аренс. — Я вважаю це… — Він кілька разів вклонився Гольтові.— Мушу сказати, що з вашого боку це справді… мило!

Гольт написав твір за якихось кілька годин, і Аренс на знак вдячності приніс йому кілограмову банку американської натуральної кави.

— Може, вам потрібен ще один твір? — пожартував Гольт. Він взяв каву й подумав про Церніка.

В той час, коли Гольт усе ще вагався, чи слід йому прийняти пропозицію Егона Аренса, несподівано прийшов лист від доктора Гомулки. Невдовзі після повернення з Гамбурга Гольт повідомив адвоката про те, що він знову живе у свого батька і має намір складати екзамени на атестат зрілості. Адвокат якнайщиріше похвалив його за це рішення. Потім їхнє листування припинилося. А зараз доктор Гомулка писав, що з полону повернувся Зепп і що він уже два тижні живе у Нюрнберзі, що Зепп прагне передусім знову поступити в школу у радянській окупаційній зоні й що він оселиться у свого дядька, зубного лікаря Гомулки, в Дрездені. Зепп уже виїхав з Нюрнберга.

Гольт поглянув на дату листа і підрахував, скільки вже минуло днів. Потім замовив телефонну розмову. Отже, Зепп повернувся! Нарешті-таки дали Дрезден. Чутність була нікудишня. Зепп учора поїхав до Саксонської Швейцарії, щоб там, у мисливській хатині, спершу трохи відпочити. Він уже написав Гольту листа, Зепп запрошує його в гори. Зубного лікаря з Дрездена важко було зрозуміти, хоч він кричав у трубку, наче його пацієнт. Він детально пояснив Гольту, де міститься мисливська хатина, як називається найближче село і залізнична станція.

Наступного ж дня Гольт, сповнений нетерпіння, виїхав, радіючи зустрічі з Зеппом. Він довго їхав залізницею, потім цілу годину йшов пішки і нарешті знайшов-таки будинок, що самотньо стояв у лісі над ущелиною, на дні якої пінився бурхливий потік. Навколо росли сосни і кілька голубих ялин, скрізь стриміли голі скелі. Будинок був складений з темних морених колод. Біля входу стояла лавка; перед будинком на майданчику палахкотіло вогнище. Над вогнем парував казанок. А біля вогню сидів худий, жилавий юнак з дуже коротко підстриженим волоссям і помішував щось у казанку. Угледівши Гольта, він кинувся йому назустріч. Зепп Гомулка, давній друг! Таки знайшов його!

Вони ані на мить не відчули чогось схожого на замішання. Ні! Тисли один одному руки, ляскали по плечах, сміялись, штовхали один одного в бік.

— Дай на тебе глянути, Зепп! Он який ти! А вимахав! Ну й ну!

— А ти? Ти ще більше виріс!

— В тебе обличчя, наче в древнього мудреця, дивись, яке натхненне! Але спершу ходімо в будинок. Ну, як ти тут поживаєш? А що це ти вариш?

— Локшину з житнього борошна, сьогодні їстимемо локшину.

— Вольцов помер, — сказав Гольт. Була вже ніч, вони лежали біля вогнища. Гольт говорив упівголоса. — Він став наче одержимий і мусив так закінчити, безглуздо гублячи самого себе і тягнучи за собою все до загибелі. Втім, таке було і все його життя — руйнівне і самогубне… А Хрістіан? Про нього мені важко навіть згадувати. Нещодавно я мусив видати його поліції. Убивство, Зепп! Наприкінці він уже не рахувався з людським життям. Це жахливо, Зепп, адже Феттер також не народився вбивцею!

Отак у розмові минула вся ніч. На світанні вони полягали в хатині спати. Проспали до обід, скупались у крижаному потоці і, простягнувшись на сонці, продовжували розмову. Стояв безхмарний, теплий травневий день. Вони заходились готувати на вогнищі їжу.

— Що ми будемо їсти сьогодні, Зепп?

— Сьогодні зовсім нове блюдо — житня локшина! І в ти коли-небудь житню локшину? А все-таки в мені лишилось трохи розбійницької романтики, — сказав Гомулка.

— Зіграти б оце по-справжньому в індійців — ото був би відпочинок! — відказав Гольт.

Їм треба було багато дечого сказати один одному, й вони розповідали цілими днями. Гомулка привіз також звістку про Уту. Її адвокати домоглися видачі Грота французам, але, як виявилось, виграли вони на цьому мало. Тепер Грот сидить у французькій тюрмі, чекає обвинувального присуду. Але ж адвокати домагалися передачі Грота німецьким судовим органам. Ута Барнім самотньо живе у Шварцвальді, переводить добро на здобуття показань свідків і відмовляється покинути свій глухий закуток.

Минулої зими поздихали усі її вівці і сама вона захворіла, тяжко захворіла на запалення легенів. Лежала без допомоги лікаря, без догляду, і видужала тільки завдяки своїй сильній, здоровій натурі.

— Вона погано закінчить, — сказав Гомулка. — Так гадає мій батько. Але Ута воліє краще вмерти у своєму глухому закутку, аніж повернутися між людей.

— Вона трохи міри не знає,— зауважив Гольт. — Адже в принципі однаково, живеш ти в глухому закутку чи серед людей. Самотність залежить не від оточення, а тільки від нашої поведінки. Тут, серед людей, я часом бував самотнішим, аніж в Утиному глухому закутку.

— Чому ж ти тоді не залишився там?

— Через Гундель.

Гольт спостерігав за Зеппом. Ім’я Гундель він згадав уперше. Зепп мружився від сонця, що висіло над пісковиковими скелями край ущелини. Почувши ім’я Гундель, Зепп ніби не надав тому особливого значення, а тільки нетерпеливо зауважив:

— Ну, продовжуй далі!

— Гундель має те, чого мені бракує,— сказав Гольт. — Для неї багато дечого — само собою зрозумілі речі. Вона живе серед само собою зрозумілих речей, життям, яке воно є.

— Щось дуже плутано ти говориш.

— Ось я також живу. Я зробив усе, що тільки міг, і зараз став одним з кращих випускників. Але цього я домігся тільки завдяки зусиллям волі. Такий успіх був можливий для мене тільки тому, що я свідомо боровся, аби досягти певної мети, а не тому, що інакше не міг би.

— І чого ж ти хочеш досягти? — запитав Гомулка, а що Гольт мовчав, він підкинув у вогонь трохи хмизу і терпеливо чекав. Зрештою Гомулка зауважив: — Видно, ти й сам не дуже добре знаєш.

— Ні, знаю. Я хочу повернути собі Гундель.

Гомулка голосно зітхнув.

— Гаразд. А потім? Що буде потім, коли ти цього досягнеш?

— Не знаю… — відказав Гольт. — Може, потім прийде велике, справжнє щастя, про яке я мріяв іще хлопцем і про яке читав у Новаліса… Не знаю. А може, це знов-таки лише надія, якою людина живе, і потім настане пустий, мертвий час, і його також треба буде якось прожити.

— Страх! — сказав Гомулка. — Ти говориш просто жахливі речі! В таборі я також замислювався над цими питаннями. Адже ми, окрім фашистського бундючного міфа, не одержали й крихти якихось переконань — ні в школі, ні деінде. Але в таборі я засвоїв одну істину, якої дійшов іще Фауст: саме життя — ось задача, яку ми повинні розв’язати.

— Знаю. Я все це знаю, Зепп. Людина повинна ставити перед собою певну мету. Розумом я це чудово розумію. Але, на жаль, ми живемо не одним тільки розумом.

— Так, ти маєш рацію, людина живе ще й почуттями, душею.

— По суті ми з тобою користуємось абсолютно не науковими поняттями, — продовжував Гольт. — Мій батько сказав би: «Центральна нервова система надзвичайно складна…» У всякому разі душею, тобто з допомогою почуттів, дуже важко визначити, що фальшиве, а що справжнє. Якось саме з цієї точки зору я намагався глянути на історію. В ті часи, коли людина керується розумом, її набагато важче збити з пантелику.

— Може, це й правда, але тільки наполовину, — сказав Гомулка. — Ходімо спати. Завтра буде видніше. — І вже в хатині, лігши в постіль, він додав: — У всякому разі, тепер я розумію, що ти мав на увазі, коли говорив, що Гундель живе життям, яке воно є…— Більше він тієї ночі не сказав ні слова.

Наступного вечора — це вже був їхній останній вечір — Гомулка пік у приску картоплю й розповідав про своє перебування в полоні.

— У радянських людей є мета, — сказав він, — і це приваблює найбільше: ціле суспільство має спільну мету, задля якої працює, приносить жертви і багато в дечому собі відмовляє. Пригадуєш наші розмови під час війни? Ми відчували, що в світі щось не гаразд, і створили собі цілу філософську концепцію про смерть на безнадійному посту, а більшовизм був для нас страхопудом. Ми й гадки не мали, що саме більшовизм почав перебудовувати світ — свідомо, розумно, за певним планом.

— Ми були вражені сліпотою, — сказав Гольт. — І мусили спершу пройти крізь саме пекло.

— А чи й справді мусили? — із сумнівом у голосі запитав Гомулка. Він витяг з попелу картоплину, наштрихнув її на паличку і, очистивши від обвугленої шкірки, обережно відкусив.

— Не обов’язково мала бути війна, — продовжував Гольт. — Але крізь якісь випробування людина мусить пройти, аби позбутись ілюзій і відносно себе самої, і відносно світу взагалі. Тому що наше «я» — це зовсім не наше дитяче «я», а навколишній світ — також не той світ, який ми побачили дитячими очима.

— Картопля справді надзвичайно смачна! — сказав Гомулка. — Подай-но сіль! Отже, ти вважаєш, що слід пройти крізь свого роду протверезення?

— Так, я саме це маю на увазі. Стривай! Як воно в тебе виходить? Я весь час обпікаю картоплею губи! В дитинстві людина створює собі певний міф про світ і про себе саму, а коли виростає, міф розпадається. Все, що здавалось твердим і непорушним, починає рухатися і втрачає свою силу. Якогось дня тебе підхоплює течія, і ти вже не можеш зупинитись, і починаєш шукати справжнього життя, справжнього кохання, шукати, де ж ті сили, на яких у дійсності тримається світ. Але ми шукали це у такі часи, коли замість правди нам пропонували нові міфи, й тому зазнали краху у свої юні літа.

— А сьогодні, Вернер? Ти й досі шукаєш?

— Так, Зепп, — відказав Гольт. — Я і досі продовжую шукати. Хоча з певною різницею. Тоді ми безпорадно зупинялись перед будь-яким питанням, тому що нам бракувало масштабу для порівняння, Архімедової точки опори. А сьогодні ми знаємо, що така точка існує.

Гомулка подався вперед, допитливо й напружено чекаючи, що Гольт говоритиме далі.

— Ми знаємо Маркса, — сказав Гольт. — Ми знаємо закони історії.

Гомулка випростався.

— Я був певен, що ти знайдеш до нього дорогу. Коли я вперше познайомився з Марксом, я одразу ж подумав про тебе і завжди вірив, що ти знайдеш до нього дорогу.

— Відтоді, як я прочитав Маркса, — продовжував Гольт, — я відчув грунт під ногами і почав учитися розуміти світ.

— А чого ж тоді ти ще шукаєш?

— Моя тема: «Світ і я». Світ можна пізнати і можна змінити, колись він не буде чумним пеклом цивілізації, а стане тим, чим повинен стати — вітчизною умиротвореного, згуртованого роду людського. Це те, що стосується світу. А тепер про «я». Що буде з моїм «я»? Чи можна його пізнати? Чи може «я» — оце, ось тут, у грудях, — ще за мого життя перестати бути чимось інстинктивним, імпульсивним, що роздирається протиріччями? Чи перестане воно бути бездомним, міжкласовим, твариною, що думає, працює, розмовляє? Чи стане воно тим, чим могло б бути, — справжнім «я», людиною?

— Ти все надто ускладнюєш, — мовив Гомулка після тривалої паузи й роздумів. — Пошуки пізнання, ясності, так, це і мені знайоме. Але твої відчайдушні пошуки свого «я», життя, кохання… Дай своєму «я» дозріти, дай коханню самому прийти до тебе і живи тим життям, яке вирує навколо тебе! Ждати також треба вміти. Але це не відповідь на твоє запитання. — Полум’я освітлювало обличчя Гомулки. Він посміхнувся, і шрам на щоці зробив цю посмішку сумовитою. — Можливо, ти просто любиш ускладнювати. Те, що одні люди переживають легко, інші мусять вистраждати. Таке буває. Я знаю, що таке буває, відтоді, як прочитав у таборі вірші Бехера. Все, що довелось пережити багатьом — занепад Німеччини, її повернення до варварства, вигнання, тугу за батьківщиною і її мовою, — усе це поет пережив сам. Читаючи його поезії, відчуваєш, як глибоко і щиро він страждав.

— Я не поет, — зауважив Гольт. — І досить, не треба більше про це говорити.

Він вдивлявся в ніч, бачив силуети голубих ялин на тлі зоряного неба. У кущах шарудів якийсь птах.

— Будиночок, чудовий краєвид, — промовив Гольт, — мені хотілось би мати такий притулок.

— Я дам тобі ключ! — сказав Гомулка. — Приїзди, коли тобі заманеться. Інколи ми тут зустрічатимемося з тобою.

— Завтра мені треба бути вдома, — сказав Гольт. — Післязавтра починаються випускні екзамени. І перший — твір з німецької літератури. В ньому я викладу цілу купу так званих розумних думок, мені доведеться серйозно говорити про гуманізм та історичний прогрес тощо. А от про те, що є такі ночі, як ця, і такі гори, і місячний серп за ялинами, і друг поруч, і мрія про щастя, і що задля цього варто жити… На жаль, Зепп, про це я не напишу у своєму творі.

9

П’ять письмових екзаменів за два тижні.

— Ну і втомився! — сказав Гольт, коли все минулось.

Велика контрольна робота з математики була для нього насолодою, твір з літератури також. Обидва переклади, з латині і з англійської мови, як і слід було чекати, завдали йому чималого клопоту і змусили трохи попріти. А на хімії, зовсім несподівано, він сів у калошу. Всім учням дали одну тільки тему: «Хімія і техніка побутових силікатів». Це була неорганічна хімія, і він її зовсім забув. Кілька хвилин Гольт сидів за партою і тупо твердив: пісок і сода, пісок і сода — більше нічого не спадало йому на думку. Але ж так не можна! Він мусить або повернути чистий аркуш, або щось писати. Отож він писав, що спадало на думку.

«Побутові силікати, — писав Гольт, — хто одразу ж не згадає про скло, а згадавши про скло, не подумає про залиті світлом приміщення з заскленими вікнами, а водночас і про руйнівні наслідки повітряної війни?» Готово! Тепер можна викласти причини другої світової війни. Але ні, краще написати про винахідливість людського розуму, який дає можливість вставляти у вікна картон, і передусім ігеліт. «Крізь ігеліт, — писав Гольт, щасливо перебравшись у галузь органічної хімії,— проникає, певна річ, менше світла, ніж крізь побутовий силікат — скло, однак коли малі розбишаки влучать футбольним м’ячем у вікно, тоді цей синтетичний матеріал і виявляє свої колосальні переваги над склом, свою перспективність». І він заходився писати про високополімерні сполуки та макромоле-куляри. А цю тему він добре підготував. Гольт віддав роботу і став чекати наслідків.

Через два дні його зупинив Готтескнехт.

— Гольт! — не тямлячи себе від гніву, почав Готтескнехт. — Я вас досить добре знаю і трохи розбираюсь у психології, а отже, мені ясно, що ви нічогісінько не знали. Це нечуване нахабство і глузування над екзаменаційною комісією! Хоча Петерсен твердить, що тема буцімто видалась вам надто легкою і ви з власної ініціативи вибрали значно складнішу — з галузі органічної хімії. І за вашу безсоромність і нахабство вам хотіли поставити одиницю! Але я пригрозив дійти до найвищих урядових інстанцій, коли робота не буде визнана «такою, що не може бути оцінена!

— Ну що ж! — сказав Гольт. — «Не може бути оцінена» — це краще, ніж «п’ять»!

Після письмових екзаменів шкільні навчання продовжувались. Але ніхто до них серйозно вже не ставився. На уроки приходили, коли кому заманеться. Вчителі, траплялося, заходили до зовсім порожнього класу, і класний журнал зарябів од зауважень. Гольт відвідував ще тільки уроки математики та інколи, аби порадувати Готтескнехта, залишався на урок німецької літератури або історії. Решту часу він ліниво відлежувався в саду на шезлонзі.

Тут і застав його якось розлютований Готтескнехт, який по дорозі додому зайшов до Гольта в сад і зажадав від нього пояснень.

— Нагромадження сил для усних екзаменів, — пояснив Гольт, — або тиша перед бурею. Не гнівайтесь, пане Готтескнехт!

Розпочались усні екзамени. Готтескнехт проекзаменував Гольта з німецької літератури й історії, Лорентцу він блискуче склав математику. Далі біологія, фізика, і от уже екзамени позаду. Гольту вивели загальну оцінку «добре».

Готтескнехт ішов з ним по коридору.

— Ви можете гордитися, я також горджуся тим, що ви були моїм учнем, — адже за рік ви не тільки склали екзамени на атестат зрілості. Ви домоглися більшого — почали по-серйозному жити. — Він узяв Гольта за лікоть. — І все ж у вас щось не клеїться. Скажіть чесно: вам і досі не дає спокою історія з отією жінкою?

— Я трохи перевтомився, — відповів Гольт. — І взагалі не можу зрозуміти, що ви маєте на увазі.

— Я маю на увазі, скажімо, своєрідний підтекст вашого твору, — продовжував Готтескнехт. — За твір ви одержали чисту одиницю, і хто вас не знає, той не помітить, що за вашими слушними, ясними і чіткими думками та висновками криється якесь розчарування… Ви напрочуд розвинулись інтелектуально. Але що викликає у вас такий песимізм?

Гольт знизав плечима.

— Їй-богу, я і сам не знаю.

— Мені б не хотілося упускати вас з поля зору. Вас, безперечно, приймуть в університет, але мені б не хотілось втрачати зв’язок з вами. — Біля учительської вони зупинились. — Скоро настануть тривалі, аж до початку першого семестру, заслужені вами канікули. Заходьте до мене! — Не встиг Гольт подякувати, як Готтескнехт додав: — І знаєте, що? Якщо надумаєтесь зайти, візьміть із собою також Гундель і Шнайдерайта.

Гольт люб’язно кивнув. Сьогодні, коли він склав останній екзамен, прохання Готтескнехта привести з собою Шнайдерайта видалося йому просто безтактним.

Учні востаннє зібралися в класі. Радість била через край. Гофман приніс із собою пляшку горілки і пригостив усіх, окрім Гейслера.

— Хоч я й був усього тільки уповноваженим класу, — заявив він, — але, як свідомий представник свого класу, я не питиму з моїм класовим ворогом, нехай навіть він тричі буде моїм товаришем по класу!

Одноокий Букк хильнув чималеньку порцію і тепер його неможливо було стримати.

— Дозвольте мені востаннє узяти слово! — вигукнув він. — Можна? Це буде анархічна, підбурювальна і грізна промова проти духу школи взагалі, проти будь-якої освіти, за організоване введення у місті й на селі безграмотності!

Букк вискочив на стіл. — Абітурієнти! — загорлав він. — Матуранти! Абсольвенти! Кандидати! Час настав! Прийшов кінець вашому рабству! Але мільйони школярів в усьому світі ще стогнуть під гнітом учительської меншості…

Двері розчинилися, ввійшов Готтескнехт.

— Я вам покажу гніт! — сказав він. — Без учительської меншості ви не змогли б написати навіть свого прізвища! Поки що ви підлягаєте шкільному порядку! І хто непристойно поводитиметься, той не одержить атестата зрілості!

Збентежений Букк зліз із столу.

Готтескнехт стояв перед класом.

— Канікули почнуться лише через тиждень. А доти ви ще ходитимете на уроки. Тут немає нічого смішного!

Гольт поспішав додому. На нього чекав батько, а може, й Гундель. Адже сьогодні був таки знаменний для нього день, про який він мріяв більше року.

— Загальна оцінка — «добре», більшого при найпалкішому бажанні мені не вдалось досягти, — сказав він батькові.

— У тебе зовсім стомлений вигляд, — зауважив професор після того, як поздоровив сина. — Дається взнаки недосипання протягом кількох місяців. До початку занять тобі треба як слід відпочити.

Вони сиділи в кабінеті професора. Гольт знову і знову повторяв у думці: «Домігся!» Так, атестат зрілості у нього в кишені, а отже, він зробив великий крок уперед по шляху до Гундель.

Гундель ще не повернулась додому. Так, Гундель цікавила його дужче за вступні екзамени, які йому незабаром треба буде складати. Сидячи зараз у батька і відпочиваючи, він думав про те, що добре було б кудись поїхати з Гундель. Ключ від дерев’яного будиночка в горах лежав у нього в кишені. Певне рішення слід прийняти ще до того, як він стане студентом, як залишить її надовго саму. Він повинен прив’язати її до себе назавжди; в її житті, в її думках, окрім нього, тепер нікого не повинно бути. Він утратив дружбу Юдіт, але Гундель не віддасть нікому. Він просто не займався цим, поки складав екзамени. Гундель знову хотіла провести відпустку із Шнайдерайтом у таборі біля моря. Тепер вона повинна буде вирішити: або з Шнайдерайтом у таборі, або з Гольтом в горах. Він або Шнайдерайт! Адже поки це питання не буде остаточно вирішене, він не матиме спокою.

«Чого ти хочеш від Гундель? Мрієш, щоб вона була твоєю? Підкорити Гундель не так просто, вона володіє твоїми помислами, ти зачарований не лише її зовнішністю і чарами її молодості, ні, ти прагнеш її близькості, її визнання, прихильності. Ти завжди був вдячний їй за кожну подаровану нею хвилину… Колись Гундель стала поштовхом, сенсом і напрямком твого життя, твоїм майбутнім».

Нарешті вона прийшла. Гундель прийшла із Шнайдерайтом. Само собою зрозуміла річ — у такий знаменний день приходять поздоровляти!

— Щиро вітаю із закінченням школи, — сказав Шнайдерайт. — Адже це, як то кажуть, неабияка подія. Ми тут дещо принесли вам, Гундель зараз вручить.

Гольт, не встаючи, подав Шнайдерайту руку. Шнайдерайт поводився надзвичайно привітно. Здавалось, він не фальшивить, не лукавить. А може, просто вміло приховує свої почуття? Гольт не раз у його присутності викидав різні коники, але Шнайдерайт завжди був стриманий. Останнім часом він здорово змінився на краще. Тільки за Гундель тримався міцно, але і цьому скоро буде покладено край…

Гольт устав. Перед ним стояла Гундель у білій полотняній сукні. Так, Гундель. Сьогодні, у цей знаменний для нього день, вона була, як і завжди, скромна, усміхнена.

— Ти молодець! — сказала вона і віддала йому подарунок — твори Людвіга Фейєрбаха.

Гольт підсунув їй стілець. Сьогодні Гундель повинна сидіти біля нього. І тепер, коли вона сиділа біля нього, Гольт миролюбно позирав на Шнайдерайта. Сьогодні, в знаменний для Гольта день, порядок було відновлено. Навіть присутність Шнайдерайта не псувала йому більше настрою. Гольта навіть тішило, що Шнайдерайт поздоровляє його з подією, яка була першим кроком до скинення його з трону. Гольт набагато хитріший, ніж гадає Шнайдерайт. Гольт змінив свої плани: зараз нічичирк про якесь своє рішення! Ні, треба бути розумним і терпеливим, розсудливим і чемним. Адже він уже відвоював утрачені позиції, хоча Шнайдерайт про це ще й не відає. Тих вершин, на які сьогодні піднявся Гольт, Шнайдерайту не досягти ніколи. А на тих, на яких Гольт буде завтра, Шнайдерайтові й не снилось бути. Муляр піде з життя Гундель як безглузда помилка її юності, яку Гольт вибачив їй у знаменний для нього день.

Професор приготував напій, який він назвав «холодна качка», а жартома ще «Mixtum alkoholicum dilutissimum».

— Вибачте, а що це значить?

«Бас не тямить по-латині ні слова. А ми он які приязні,— великодушно пояснимо».

— Німецькою мовою це приблизно означає «максимально розведена алкогольна суміш», отже, її можна спокійно дудлити цілими літрами.

— Літрами, мабуть, ні, ми вже відчуваємо це. У «холодної качки» хитрі вуха.

— Дозвольте запитання!

«А щоб тобі заціпило, басе! Сьогодні всі повинні мовчати! Гофман теж нехай заткне пельку… Але ж це зовсім не Гофман, це Шнайдерайт… Здорово виходить… Говорить він справді, як Гофман. Що це він там верзе?..»

— Гольт тепер великий пан, він зі мною навіть розмовляти не хоче!

Гундель засміялась. Гольт ураз протверезився і собі посміхнувся.

— Анітрохи! Я у всьому наслідую батька, а хіба він не говорить з вами, як рівний з рівним?

— Ваш батько витесаний з іншого дерева, — відпарирував готовий до бою Шнайдерайт. — З найкращого будівельного дерева. У порівнянні з ним пагінець ще скидається на травинку!

— Ми, Гольти, спершу мусимо полиняти, — сказав Гольт. — Запитайте в батька, як він у двадцять років розмальовував декому пику за свою «Тевтонію»! Втім, у ті часи ви не мали б права битись на дуелі!

— О, в порівнянні з батьком ви домоглися значно більшого! — з глузливим визнанням відказав Шнайдерайт.

Словесна перестрілка несподівано набрала серйозного характеру.

— Ваш батько мені багато дечого розповідав, — отже, я в курсі справ. Якщо сьогодні декотрі двадцятирічні не вимахують кийками, наче тевтони, а змушені приборкувати свої пристрасті, то тільки тому, що до влади прийшли люди, що раніше не мали права битись на дуелях.

Посмішка Гольта стала холодною і злою. Він уже хотів було кинути якесь гостре, ущипливе слівце… Але в двері хтось постукав. Всі повернули голови.

«Цернік! Ви тільки погляньте, знов об’явився Цернік! Так, це він, і так само незграбно кланяється»,

— Я перешкодив? Адже я не перешкодив, правда?

І, як і завжди, почав міняти окуляри: окуляри для далини, окуляри для близькості…

«Безперечно, він прийшов мене поздоровити. Ні, я не серджусь на Шнайдерайта. їй-богу, сьогодні я таки справді не серджусь на Шнайдерайта! Але Цернік і не думає мене поздоровляти, адже він зовсім не знає, що сьогодні мій день, у нього на серці щось інше… Чому він так дивиться на Гундель?»

— Ви до нас не приходили цілу вічність, пане Цернік!

— Ану, налийте Цернікові «холодної качки»!

Цернік бере склянку, лице його розпливається в посмішці, він одкашлюється і нарешті випалює:

— З вашого дозволу — докторе Цернік.

— О-о-о! Поздоровляємо! Прийміть найкращі побажання! Звичайно, summa cum laude[100]. Отже, у вас, пане доктор, сьогодні також знаменний день?

— Що значить «також»? Ах так! Ви також? Це з мого боку свинство! Отже, поздоровляю!

«Чудово. У нас спільний знаменний день — мій і Церніків. Адже я не такий дурень, щоб не поділитися з Церніком. Це дає можливість заздалегідь посмакувати, як буде, коли і я відзначатиму одержання докторського ступеня. Але чого це Цернік не зводить очей з Гундель? І що йому треба від Шнайдерайта? Чого це він увесь час позирає то на нього, то на неї? Що сталося? Видно, Цернік має намір щось їм сказати! Ба, він прийшов сюди зовсім не задля того, щоб відсвяткувати одержання докторського ступеня, який йому тільки-но присвоїли. Ось він виймає з кишені листа. Звичайно, якась несподіванка, так я і знав, он він уже кидає свою «бомбу», зараз буде один з Цернікових приголомшливих сюрпризів…»

— Я одержав листа від старого Еберсбаха.

«Ага! Тільки чому він знову дивиться на Гундель і Шнайдерайта, а мене ніби й не помічає! Добре хоч, що я готовий до будь-якої несподіванки, що я зайняв вищу і для Шнайдерайта недосяжну позицію. Будь ласка, шквар далі, подавай свій сюрприз, мене ти не здивуєш! Ні! Мене ніщо не здивує!»

— Еберсбах пише, — сказав Цернік і почав читати: «…Обставини складаються якнайкраще. Найближчими днями ти одержиш офіційне призначення на посаду директора тутешніх підготовчих курсів…»

«Підготовчі курси? Що це… Адже я вже чув щось про них… Та це ж фрау Арнольд якось згадувала їх… Що ж воно таке?.. Стривай…»

— А вас обох, — сказав Цернік і знову подивився на Гундель та Шнайдерайта, — вас обох я заберу з собою. Жодних заперечень, ви будете моїми першими слухачами. За два роки складете в мене екзамени на атестат зрілості.

Сталося падіння з великої висоти. Гольт упав з своєї надійної, недосяжної для Шнайдерайта вершини в безодню. Але під час падіння — хоч це коштувало йому великих зусиль — скорчив на обличчі вираз радісного здивування. Не можна, щоб хтось помітив його стан! Якась невідома сила підняла його з стільця і повела до Гундель, змусила простягти руку, поздоровити Гундель міцним потиском. Та ж сила штовхнула Гольта потім до Шнайдерайта, спонукала його сказати щось на зразок: «Хто б міг подумати!..» Настав справді кульмінаційний момент. Отже, цей день став знаменним і в житті Гундель та Шнайдерайта! Гольт бачив кімнату, бачив людей, батька, Церніка — все наче в тумані, Гундель не тямила себе від радості.

— І я зможу… Невже я справді зможу стати навіть ветеринарним лікарем?

І Гольту здалось, наче Гундель враз віддалилась від нього далеко-далеко, вона сяяла від радості, ніби була освітлена барвами веселки. Все знову пішло шкереберть… Гундель лишилась на боці Шнайдерайта. А Шнайдерайт був близько, зовсім близько. Він чітко, крупним планом непорушно стояв у нього перед очима. І Гольт нараз відчув у душі дивну порожнечу, так наче після барабанного дробу раптом запала тиша. І серед цієї тиші, серед порожнечі лунало чимдалі швидше й голосніше: «Шнайдерайт буде студентом!.. Шнайдерайт буде студентом! Шнайдерайт… студентом…» В душі Гольта могутньою хвилею здіймалось не нове, ні, старе, добре знайоме, йому почуття! Воно понімало його і раніше. Але зараз це почуття було таке сильне, що, здавалось, заповнило його геть цілого. Тррхи згодом воно вгамувалось само по собі, перш ніж Гольт встиг уяснити, що це таке. Тиша, порожнеча…

Гольт ішов парком. Він знав, що на нього находило. Це всемогутнє почуття огортало його знову і знову, ставало дужчим за здоровий глузд і розсудливість, було часткою його єства.

Гольт знав — тільки Гундель може допомогти йому. Треба поставити її перед незаперечним фактом. А отже, він повинен поговорити із Шнайдерайтом. Шнайдерайт мусить зійти з його дороги. Вчора, коли вони кидали один одному ущипливі слова, Гольт пересвідчився, який облудний був мир між ними. Гольт не мав наміру інтригувати проти Шнайдерайта, це було б занадто. У нього вистачить мужності піти до Шнайдерайта і, якщо треба, сказати йому: забирайся під три чорти.

Увечері в п’ятницю Гольт розшукав Шнайдерайта в бараці, на дверях висіла табличка: «Заводський комітет профспілки. Голова». Шнайдерайт сидів за письмовим столом у робочому костюмі — по обіді в нього була складна кладка ретортної печі.

Гольт підійшов до столу.

— Можна мені поговорити з вами?

— Що сталось? — запитав Шнайдерайт. — Чому так горить? — І він показав гостеві на стілець.

Але Гольт продовжував стояти. Він засунув руки в кишені штанів і якусь мить дивився на свого супротивника зверху вниз. Він міг зараз дивитись на нього без упередження, ніби з певної відстані. Шнайдерайт справляв враження симпатичної, сміливої, сильної людини. Власне, було навіть шкода, що вони ворогували між собою. Колись, іще хлопцем, він мріяв мати друга, такого, як Гаген фон Троньє, Віннетоу або Роллер. Тоді цей Шнайдерайт правив би йому за взірець і Гольт домагався б його дружби. Але в ті часи з’явився Вольцов, і тому все склалося по-іншому.

Здавалось, Шнайдерайт прочитав у Гольта в очах симпатію, тому що він сказав:

— Ну, та сідайте ж! Чудово, що ми знову можемо поговорити сам на сам!

— На жаль, ця розмова буде не з приємних, — сказав Гольт. — Мені справді вона неприємна. Але невже я мушу лицемірити з вами? Отож-то. Ви, як і я, віддаєте перевагу одвертій розмові. Ми з вами взагалі у багатьох відношеннях дотримуємось однакових принципів, навіть у політиці, хоч ви цього й не хочете визнати. Ви вважаєте — раз людина народилася в буржуазній сім’ї, вона до кінця днів своїх залишиться реакціонером. Ви поета Бехера знаєте? Він теж народився в буржуазній сім’ї.

— Знаю, — відказав Шнайдерайт. — А що далі?

— Ви недооцінюєте силу переконливості вашого світогляду, — продовжував Гольт. — Ви недооцінюєте принадної сили прогресу, тому що завжди вірили тільки в прогрес. Від цього людина також інколи може стати обмеженою.

Шнайдерайт, підперши підборіддя кулаками, пильно дивився на Гольта.

— В цьому, можливо, справді є доля істини. Одного разу Мюллер теж говорив мені щось подібне.

— Так, Мюллер! — промовив Гольт. — Той був іншої породи. В порівнянні з ним його учень скидається на травинку! — Гольт посміхнувся. — Але у ваші двадцять три роки ви вже багато чого домоглися!

Шнайдерайт був спантеличений. Потім він розсміявся, весело, голосно, на всю силу своїх широких грудей.

— Один — нуль на вашу користь, Гольт! — вигукнув він. — Тепер ви забили чудовий гол у мої ворота!

— Скажімо точніше: один — один, — зауважив Гольт, — колись ви мені теж здорово вліпили!

Шнайдерайт знову розсміявся.

— Ви подобаєтеся мені чимдалі більше! Не зійти мені з цього місця, коли це неправда, слово честі, правда!

— Невже? — озвався Гольт. — Отже, буржуйський синок не такий уже й поганий! Ви, між іншим, мені теж подобаєтеся. І, як я вже сказав, ми додержуємось однакових принципів. Жаль тільки, — голос Гольта зазвучав тихіше, — жаль, що нам з вами подобається також одна й та сама дівчина!

Шнайдерайт вмить став серйозним.

— Ага-а… — сказав він, — йдеться про Гундель, якщо я вірно вас зрозумів?

— Атож, ви зрозуміли вірно. Йдеться про Гундель. — Гольт схрестив на грудях руки. — А зараз уважно вислухайте мене.

Слова так і полилися з нього. Він заговорив упівголоса, швидко, гаряче. Здавалось, слова ті не контролював розум, вони нестримно лилися з його наболілого, доведеного до розпачу серця.

— Я знайшов Гундель, коли вона потрапила у скрутне становище. Хоч який я був задурманений, а взяв близько до серця її біду і знайшов їй притулок у Гомулки. Гундель дала слово ждати мене, чекати мого повернення. Вона перейшла зональний кордон, щоб дочекатись мене в мого батька… Ви розумієте?! — вигукнув запально Гольт. — Гундель — це частина мого життя, а не вашого! Я напівмертвий доповз до неї. Я ніде не знаходив спокою і відмовився від усього, що було колись мені близьке й дороге, бо в моєму житті немає ніякої мети, ніякого змісту і жодної опори, окрім Гундель, однієї тільки Гундель…

Гольт замовк. Він не бачив, що його гарячі слова приголомшили Шнайдерайта. Він бачив тільки свого супротивника, великого і сильного, що сидів за письмовим столом і мовчав, й обличчя якого здавалось йому похмурим і замкненим. Тремтячи від хвилювання, Гольт продовжував:

— А ви? Я валявся ще у багні Крейцнаха, коли ви прокрались у душу Гундель, переманили її од мене, збили з пантелику, збаламутили її душу.

— Але ж це було зовсім не так! — перепинив його Шнайдерайт. — Як ви можете таке говорити! Знаєте, як це було насправді? А ось як: Гундель жила тут…

— Стривайте! — зупинив його Гольт. — Я ще не закінчив! — Він сперся руками на письмовий стіл і, схилившись над Шнайдерайтом, сказав: — Ви повинні щезнути з життя Гундель! Годі ламати комедію, ніяких подорожей до моря! Ідіть своєю дорогою! Дайте, зрештою, Гундель і мені спокій!

— Послухайте-но, ви це серйозно? — з дивним спокоєм запитав Шнайдерайт. — Хіба ви можете розпоряджатися Гундель, наче якоюсь річчю?! Адже Гундель — людина! Не вселяйте дівчині в душу свого неспокою. Ви загубите її. Вона і сама не знає, чого хоче, адже вона ще зовсім юна, вона…

— Годі! — вигукнув Гольт і глузливо посміхнувся. — «Гундель не знає, Гундель юна, Гундель…» Не ховайтесь за альтруїзм! Ви зовсім не альтруїст! Ба ви найбільший егоїст, якого тільки можна собі уявити, вовк, що залазить у чужу кошару!.. Мовчіть! — вигукнув він, не тямлячи себе од гніву. — Фрау Арнольд… — чи, може, вона для вас теж підозріла, га? — фрау Арнольд мені розтлумачила, що серед вашого класу також існує певний кодекс честі, тверді поняття про те, що таке порядність і що таке підлість… Той, хто підступно і підло, ховаючись за маскою альтруїста, зманює у когось дівчину, той навіть серед таких, як він сам, вважається негідником, нікчемою і негідником…

Шнайдерайт схопився на ноги.

— Забирайтеся звідси геть! — гримнув він і тихо, погрозливо додав: — Коли вже тобі, хлопче, захотілося так зі мною говорити…

— Що тоді? — загорлав Гольт, кидаючись до Шнайдерайта з кулаками. Але тут він побачив його очі, і весь його запал вмить погас. То були очі Мюллера, а може, Юдіт чи Шнайдерайта — все одно, ясний, рішучий погляд приборкав його.

— Коли ви знову отямитеся, — сказав Шнайдерайт, — тоді ми продовжимо розмову.

Гундель, одна тільки Гундель була йому опорою і допомагала орієнтуватися в нетрях життя у цей триклятий час. В суботу перед полуднем, коли вона повернулася з ранкової зміни, Гольт постукав у її двері.

— Ти погано виглядаєш, чи ти часом не занедужав? — стурбовано запитала вона.

— Занедужав? Ні, я здоровий… — сказав він.

Але він був хворий, його мучила туга за Гундель, за домашнім затишком. Гольт сів. Останню ніч він майже не спав, у думці розмовляв з Гундель, вів безглуздий діалог. Він ніяк не міг забути своєї вчорашньої поразки. У нього лишилась іще надія, одним одна надія. Але коли Гундель віддасть перевагу Шнайде-райтові, тоді всьому край.

— Я думав… — почав він і замовк.

— Про що ти думав?

— Здається, Меттерніх… — промовив він. — Ні, не Меттер-ніх… Талейран сказав, що язик людині дано для того, аби вона приховувала свої думки. Мені це зараз спало на думку тому, що колись я також дотримувався цього правила, правда, не завжди… За словами я приховував од тебе свої справжні думки.

Вона підійшла до столу, сіла навпроти Гольта і мовчки, допитливо дивилась на нього.

— Я не можу й не хочу більше перед тобою критись, — сказав Гольт. — Учора я зчепився із Шнайдерайтом. Він тепер знає, що я думаю. Отже, ти також мусиш знати.

— Ти… — злякано мовила вона. — Ти з Горстом… Що це означає? Я нічого не розумію!

— Наші стосунки треба змінити, — сказав Гольт. — Я відкладав цю розмову, поки не одержав атестат зрілості. Ти мусиш сказати, кого ти вибираєш — мене чи Шнайдерайта. — І його знову прорвало: — Я більше не можу дивитись, я більше не хочу, щоб мені кидали, наче собаці кістку, один вільний вечір… Я хочу знати, чого мені сподіватися.

Усі дні після візиту Церніка очі Гундель світились радістю, чеканням, відчуттям свободи, впевненістю в собі. Зараз вони враз погасли. Гундель сиділа розгублена, пригнічена, безпорадна. Гольт це помітив. Він знав, що завдає їй болю. Коли б не Шнайдерайт, йому б не довелося мучити її. Він не винен. Винен Шнайдерайт.

— Я не хочу, щоб ти їхала з Шнайдерайтом до моря, — сказав Гольт, і голос його був скоріше сумний, аніж наполегливий. — Поїдь у відпустку зі мною. Я не хочу, щоб ти довго була з Шнайдерайтом. Ти мусиш бути зі мною. Скажи Шнайдерайту, що між тобою і ним усе скінчено, що це була помилка і нехай він дасть тобі спокій.

— Але… Адже ти не повинен вимагати цього від мене! — вигукнула вона сердито.

— Я або Шнайдерайт, — сказав Гольт. — Адже це так просто.

Гундель дуже збентежилася.

— Вернер, зрозумій же! Звідки мені знати… А тепер, коли мені доведеться ще стільки років учитись… Я зовсім не знаю, що тобі відповісти… — Вона замовкла, сумно подивилась на Гольта і з благанням у голосі додала: — Давай залишимося друзями, давай завжди будемо найкращими друзями… І чому я не маю права приятелювати з Горстом? Ніяк не збагну цього!

— Зате я все чудово розумію, — сказав Гольт. — Добре подумай і дай відповідь: з ким ти поїдеш у відпустку? Зі мною в гори чи із Шнайдерайтом до моря?

— Я хочу поїхати з групою в туристський табір! — відповіла вона з неприхованим завзяттям. — Не розумію, чому мені не можна поїхати разом з усіма в табір! — Однак вона знайшла-таки вихід: — І ти поїдеш з нами! Горст, напевно, дістане й для тебе місце. Ми проведемо відпустку всі разом!

Гольт устав. Він тихо, з гіркотою і водночас глузливо сказав:

— Ви хочете, щоб я знову вдовольнився кісткою з вашого столу — твого і Шнайдерайта?

Поразка була повна. Він повинен був знати, що Гундель від цього чоловіка не відступиться! «Хто ж тоді я?» — запитав сам себе Гольт, в душі у нього закипала злість. Хіба він не домігся результатів, які викликали у всіх повагу? Ні, він не заслужив, щоб його отак відштовхували! В нього немає потреби за кимось бігати. Він цілий рік боровся за Гундель, а тепер не бігатиме за нею й години. Є люди, що будуть щасливі, коли він прийде до них… Анжеліка!

Біля дверей Гольт іще раз озирнувся.

— Принаймні тепер я знаю, чого мені сподіватися.

Він дивився на Гундель, на її каштанове волосся, на її карі очі. Вона здавалась засмученою. Гольт чемно попрощався. Але це коштувало йому великих зусиль. За дверима він не стримався і затулив руками обличчя.

— Гундель! О боже! Гундель!

Він опанував собою. Ніхто не повинен знати, що в нього на серці.

Гольт пішов до Анжеліки.

В будинку, де вона жила, він зустрівся з Егоном Аренсом.

— От добре, що ви вирішили завітати до мене! — озвався Аренс. — Справді, чудова ідея! Прошу вас, заходьте! Я тільки приведу нагору свого старого, і всі разом чай питимемо!

— Даруйте, — відказав Гольт. — Я до Анжеліки.

— Та невже? — вигукнув Аренс. Потім похитав головою і фамільярно підморгнув: — А чому б і ні? Вона гарненька… вродлива!

Гольт піднявся сходами вгору. Йому було байдуже, що його побачили. Адже з Гундель усе покінчено. На кого він мав іще зважати? Хіба що на бабусю Анжеліки? Нехай відчиняє! Він подзвонив.

Але двері відчинила Анжеліка. Не вірячи своїм очам, вона спершу тільки розгублено дивилась на нього, потім її обличчя засяяло від щастя. В цьому обличчі він міг читати, як у книзі. Він бачив, що вона була вражена, хоча завжди знала — настане день, і він прийде до неї… Нарешті Анжеліка відступила вбік, і він ввійшов услід за нею до кімнати.

Вона не промовила й слова і все ще тільки мовчки дивилась на нього. Він сказав:

— Завтра я хочу на кілька днів поїхати в Пісковикові гори на Ельбі. Житиму в лісовій хатині. — Він не подумав, що їй ще цілий тиждень ходити до школи. — Я хочу взяти і тебе з собою, — сказав він. — Поїдеш?

Йому здалося, що в неї на обличчі промайнула тінь страху.

— Мій друг Зепп також приїде. Ми будемо не самі,— збрехав він.

Нарешті до неї повернувся дар мови:

— Як це тобі спало на думку взяти й мене? Адже ти бозна-скільки навіть не згадував про мене!

— Я ж тобі говорив: екзамени зовсім змучили мене! — відказав він. — Ти мені не вірила. Тепер усе позаду. Здав на «добре»! І в мене знову багато часу, от я й прийшов до тебе!

— Ага, отже, ти дотримав слова! — вигукнула вона.

— Їдеш зі мною?

— Ти ще й питаєш!

— Завтра о четвертій ранку будь на вокзалі.

Гольта іще раз огорнув сумнів. Його знову мало не підхопив потік думок про Гундель. Але він не піддався цій слабості. Він не одводив погляду від Анжеліки. Вона була ще зовсім юна. Скільки їй, власне, могло бути років? Сімнадцять чи ще тільки шістнадцять? Байдуже! Вона вже не здавалась дитиною, як два роки тому, вона змужніла. її довге темно-русе волосся було зачесане назад і підколоте з боків гребінцями. І він знову прочитав у неї на обличчі: вона щаслива. Він прийшов до неї, і коли вона повністю віддасться йому, він, напевно, більше ніколи не піде від неї! Вона зворушила Гольта. Він узяв її за руку.

— Анжеліка… а може, краще буде, коли ти залишишся вдома?

Але, побачивши, як вона злякалась, як, заціпенівши від жаху, вигукнула: «Ти мене не любиш? Я тобі більш не подобаюсь?» — він мовчки погладив її по голові і сказав:

— Отже, завтра вдосвіта, о четвертій на вокзалі. Ти рада? Я також радий!

Ніжність Анжеліки змусила Гольта забути свої жалі. Вони доїхали до Дрездена, пересіли в пасажирський поїзд, вийшли на вокзалі і під пекучим червневим сонцем попрямували в ліс. Вони йшли вузькою стежкою понад потоком.

Гольт відімкнув замок на дверях хатини.

— А де ж твій друг? — запитала Анжеліка.

— Приїде пізніше, — сказав Гольт.

Забуття виявилося неглибоким, як сон серед дня. Давніші думки поверталися знову і знову. Чекай, ніч їх погасить.

Вони попоїли на свіжому повітрі. Гольт напередодні увечері на чорному ринку біля вокзалу продав Аренсову кілограмову банку кави, яку спершу мав намір віддати Цернікові. На всю виручену суму він накупив повний рюкзак продуктів: хліб, масло, ковбасу, яйця, картоплю. Анжеліка заходилась хазяйнувати. Вона засмажила на плитці кружальця мисливської ковбаси, потім перебила тарілки.

Гольт, заглиблений в роздуми, сидів біля хатини. Анжеліка підсіла до нього на лавку.

— Чому ти такий мовчазний? — запитала вона. — Ти ще жодного разу не поцілував мене. Чому б це? Адже скоро приїде твій друг, і тоді буде пізно.

— Зачекай, — сказав він. — Нехай настане ніч! — Він у думці знову почув її «ні». Але коли настане ніч, він його не почує, і воно погасне. Можливо, тоді ж погасне все. Навіть голос власної душі, який безупинно щось нашіптує йому, зрозуміле й незрозуміле, нечуване й небажане… Анжеліка встала, вийшла на сонце. Її рухи були легкі, граціозні і водночас трохи незграбні. Вона лягла на траву.

Гольт заплющив очі. Його бентежив її погляд. Сонце знову стояло над скелями, над краєм ущелини. Хоча б воно вже зайшло, хоча б швидше запала ніч! Вночі прийде забуття, вночі з нього спаде все, що пригнічує, що мучить його. Присутність Анжеліки пробуджувала в ньому думки про Гундель. Чому Гундель ятрила йому душу спогадами, навіщо весь час нагадувала про себе? Чому не йшла своєю дорогою, як і в житті, не помічаючи його? Червоною ниткою вона пронизувала все його існування, червоною лінією перекреслювала все його минуле, сучасне й майбутнє. Але що потрібно їй зараз від нього? Чому вона не відійде до іншого?

Шнайдерайт! Це прізвище зринуло у самій глибині Гольтової свідомості. На землю спускалися сутінки, стояла тиша, тільки потік шумів. День згасав, закінчувався цілий період життя, надходила темрява, вона опускалась, наче завіса після закінчення п’єси. Гольт ніби збоку споглядав своє життя, себе самого. І він знаходив у собі знов оте добре знайоме йому всемогутнє почуття, оте поривання, що затаїлося глибоко-глибоко у нього в душі і насувалося тепер на нього. Це почуття було спрямоване проти певного об’єкта.

Гольт встав, сперся плечем на одвірок. Так, він довго грався з правдою в піжмурки, але тепер настав кінець самообману! Тепер він витягнув оте почуття з глибини душі на денне світло, взяв його до рук, розкладав і знову складав докупи. Звалося воно — ненависть.

Нарешті він це усвідомив. Він ненавидів Шнайдерайта! Шнайдерайт не лише відбив у нього дівчину, Гундель, мету існування і смисл його життя. Шнайдерайт відібрав у Гольта і те єдине, останнє, що в нього лишалось: можливість панувати і мати силу в царстві духу, в отому світі, де володарює дух, думка, наука, техніка, культура і де він тепер також приречений був бути п’ятим колесом до воза. Шнайдерайт міг мати все, що хотів: будувати свій антифашистсько-демократичний лад, а при бажанні й соціалізм. Гольт не заперечує. Нехай собі править хоч і в усій Німеччині. Гольту байдуже, коли він одбере у гамбургської кліки і в Бремені всі фабрики, верфі, банки. Гольт ладен був визнати його владу і бути чесним громадянином Шнайдерайто-вої держави. Гольт з дорогою душею віддасть йому весь матеріальний світ. Але Шнайдерайт не мав права простягати свої руки, оті мозолясті, чутливі руки до університету, до царства духу, вимріяного Гольтом, до світу науки й мистецтва. Якщо його щось цікавитиме в цьому світі, він повинен прийти до Гольта і сказати «прошу вас», так само, як Гольт ладен був прийти до Шнайдерайта і сказати «прошу вас», щоб одержати посвідчення про прийняття в громадянство чи пристойну платню. А коли б Шнайдерайта потягло до науки і мистецтва, він повинен би з’явитись до Гольта. Гольт не був скнарою, він охоче подарував би Шнайдерайту трьохактну п’єсу Фрідріха Вольфа, том Гейне і п’ятсот сторінок якогось науково-популярного видання. Але Шнайдерайту з його гординею було замало великих підприємств і земельних маєтків, керівництва країною і державою. Ні, він зазіхав і на те, що належало Гольту: на мистецтво й науку, на театр і музику, на полотна художників і скарби книжної мудрості. Шнайдерайт ходить у театр, відвідує бібліотеки, а віднині сидітиме ще й в аудиторіях. Він приходив і забирав собі все-все, як забрав у Гольта і Гундель. Ось за що Гольт ненавидів його.

Гольт заплющив очі. Заждіть-но! Нехай Шнайдерайт не дуже заноситься. Прийде час, і Гольт вийде наперед, а Шнайдерайт знову зникне в мороці, з якого вийшов.

Гольт відкрив очі. Тепер, коли ненависть була усвідомлена, він відчув у душі наче якусь порожнечу. Він був спустошений. Атестат зрілості, право навчання в університеті — і все! Більш нічого, абсолютно нічого не було досягнено. Треба шукати далі.

Навіщо він їхав сюди з Анжелікою? Можливо, для того, аби заповнити порожнечу, щоб шукати і знайти кохання, задля того, щоб відчути гарячий подих справжнього життя. Життя, якого він так довго шукав, шукав марно, шукав скрізь і завжди — спершу на війні, потім у Гамбурзі, в глушині і нарешті цілий рік у тісній комірчині над книжками, у нездійснених мріях про Гундель.

Анжеліка рушила до хатини. Вечір був прохолодний, і вона змерзла, та коли вона порівнялась з Гольтом, він стиснув її руку.

— Я тобі набрехав, — сказав він, — мій друг Зепп не приїде.

Вона не перелякалась. В душі вона сподівалась цього. І він зрозумів, що думкою вона вже звиклась з тим, що мало статись.

Гольт обняв її і, цілуючи, відчув, що вона не чинить ніякого опору і вся піддається йому. Він поніс її в хатину. Цієї ночі він не піде від неї, як колись, розпалений поцілунками і розчарований, у своє порожнє й холодне ліжко. В цю ніч полум’я мало горіти і горіти.

Вечірній вітер ввірвався у розчинене вікно і грюкнув дверима. Анжеліка крізь сльози повторяла: «Так, так, так», наче хотіла тричі відректись від свого колишнього «ні».

10

До міста Гольт з Анжелікою повернулися лише в середу ввечері. Він раптом відчув, що не може зносити її погляду, не може дивитись на неї. Він усе ще чув, як вона запитувала — першої ночі з надією, другої з острахом, третьої з відчаєм: «Невже, коли ти поїдеш, всьому справді настане кінець?» Він не сказав ні «так», ні «ні». Він промовчав.

— Але ж ми ще побачимось? — запитала вона.

— В суботу. На Грюнплац, о другій.

— Не раніше?

— Ні, не раніше, — сказав він.

Потім Гольт довго блукав вулицями. Втеча не вдалася. Він знав і раніше, що вона не вдасться. Позаду лишились проведені з Анжелікою дні, і нереальні ночі, і сон, який вона тричі переривала своїм запитанням і від якого він пробудився аж зараз. Перед ним було життя з усіма його можливостями. Та Гольт не відчував ні втіхи, ні надії. У свої двадцять років він майже не відчував радості життя.

Він довго стояв на перехресті і дивився на перехожих. На їх обличчях позначилось нестерпне голодування, пора обезцінених грошей, пора важких починань. Чим жили ці люди? Вони жили чеканням, надією. Тільки в Гольта не було ні надій, ні чекання.

Чому він закінчився, отой втішливий сон про Анжеліку? Час, у який було кинуто Гольта попри його волю, цей триклятий час пожер його, спустошив, висушив. А рештки почуттів, які Гольт приволік із собою з війни, він непомітно розтринькав на дрібниці. Тепер він банкрот. І взагалі по-справжньому він жив лише в чеканні на Гундель.

Анжеліка? Може, вона була не чим іншим, як останньою відчайдушною спробою заповнити порожнечу, заглушити тишу? В такому разі він втягнув з собою у катастрофу ще одну людину — Анжеліку. А вона ж могла стати саме отією справжньою, яку він шукав! Готовою на жертви, до смерті закоханою. Вона віддалась йому з такою радістю, що він жахнувся, він чогось такого не сподівався від неї, він відчував себе нікчемою. Тепер він винен перед нею. То був сон, чарівливий сон — бути її попутником, її другом, захисником її незрілості. Але щоб і далі марити Анжелікою, він повинен був забути про Гундель. Він міг для Анжеліки зробити ще тільки одне: сказати їй правду, розкрити обман, якого він допустився по відношенню до неї.

Коли Гольт про це подумав, то відчув, як важко йому буде сказати їй гірке «прощай». Він також відчув, що її кохання було для нього не дурманом, а опорою і допомогою. Як добре, що він утік до неї! І однак хотілось, щоб усе сталося по-іншому. Гольт шкодував, що втягнув дівчину у свої суперечності, але ж каяття завжди приходить надто пізно.

Коли Гольт піднімався по сходах до себе в кімнату, то на горі зустрів Гундель. Вона стояла мовчки. Гольт зупинився і привітався до неї. Гундель не відповіла. Вона впівголоса сказала:

— В понеділок кілька разів дзвонив Аренс. Він хотів сказати тобі, що Анжеліку розшукує бабуся. Анжеліка від неділі не поверталась додому. Це брехня, що вона поїхала з шкільним хором.

Отже, обман розкрився. Але від Гундель Гольт так чи інакше не став би приховувати правди.

— Анжеліка була зі мною, — сказав він. — Ми їздили в гори.

Гундель якусь мить лише мовчки дивилась на нього, вона була бліда, очі її палали гнівом.

— Ти завжди з нею дружитимеш? — тихо запитала вона.

Гольт мовчав. Він не наважувався глянути в очі Гундель.

— А навіщо?

— Ти падлюка! — промовила Гундель. — Сподіваюсь, ти розумієш, що ти падлюка!

Він глянув на Гундель. Такої її він не знав, такою він її ще ніколи не бачив: вона аж кипіла від обурення.

Гольт вхопився за поручні. Гундель була для нього шансом вибратись з багнюки, він не скористався з цього шансу. Період чекання і дружби був випробуванням, якого він не витримав. Тепер і Гундель втратила повагу до нього. Тепер вона побачила його суть, його легковажність, зрозуміла, чого він вартий. Гольт був винуватий перед Анжелікою.

Він зібрався з силами ї наблизився до Гундель.

— Не тобі мене судити. Все могло б бути по-іншому, коли б ти цього хотіла! — сказав він.

— Ти ще й вину звалюєш на мене? — запитала вона і, похитавши головою, пішла собі.

Незабаром він почув, як вона вийшла з дому. Гольт був зовсім спокійний. Тепер він мусить знайти вихід. Адже життя йде далі. Принаймні це він засвоїв: життя завжди йде далі, незалежно від того, радіє хто чи у відчаї, порядна це людина чи падлюка.

Він виявився падлюкою, хоча й на думку Гундель, але він згоден з нею. Адже він хотів кинути дівчину і занапастити ще одне людське щастя, причому через Гундель. Але тепер Гундель вже нікому не перебігала дороги до щастя: вона була для нього навіки втрачена. А чи не спробувати йому принаймні повернути її повагу?

Два дні боровся Гольт з важкими роздумами, виривався з обіймів відчаю, два дні чинив він одчайдушний опір байдужості і розчаруванню, два дні шукав і не знаходив виходу. А вихід був один — боротись!

Та й що особливе сталося? З глузду він з’їхав, чи що? Треба поставитись до всього серйозно, не здаватись, — наварив каші, сам і їж!

Два дні голова аж тріщала від роздумів. Потім випускний вечір, роздача атестатів.

«Тепер візьми себе в руки! Твій клопіт нікого не обходить». Гольт шукав очима Анжеліку. В переповненому актовому залі її не було, але він усе шукав і шукав — йому хотілося зустріти її погляд, кивнути їй втішливо і підбадьорливо, так, як йому самому зроду ніхто не кивав. Підійшов Аренс і відвів Гольта вбік.

— Хочу застерегти вас. З Анжелікою вийшов грандіозний скандал. Стара лютує як чорт! Спершу вона була повірила, що

Анжеліка й справді поїхала з шкільним хором, але потім все виявилось. А тут, як на гріх, прийшов ще й опікун. Думаю, що тепер у це діло втрутиться школа.

— Залиште ці клопоти мені,— зовсім спокійно, як хазяїн становища, сказав Гольт. Аренс багатозначно вклонився.

— Не буду наголошувати на своїй скромності. Між іншим, я одержав листа від одного давнього знайомого, Генкеля, студента медика третього курсу, члена студентської ради. Це дуже впливовий чоловік, він міг би опікати нас! У всякому разі, він стане нам у пригоді, коли ми поступатимемо в університет. Чудово, правда ж?

Гольт тримав у руках атестат і неуважливо переглядав оцінки. Але думки його були з Анжелікою. Значить, скандал? Він не дуже перелякався. І чого це вони підняли шум! У вересні Анжеліці буде сімнадцять. А в наш шаленний час не одна дівчина втратила дівоцтво й ілюзії значно раніше. Що ж, скандал так скандал! Можливо, так навіть краще. Адже поки що все було наче в тумані.

Анжеліка… Через нього вона опинилась у скрутному становищі. Гольт розумів, що весь цей галас і скандал були для неї справжнім нещастям. А він сам знає, що значить в тяжку годину мати друга.

Гольт попрощався з учителями, що стояли, оточені випускниками, в коридорі, і довго чекав, поки звільниться Готтескнехт. Але той вдав, що не помічає Гольта, і попрямував в учительську.

Гольт заступив йому дорогу. Готтескнехт холодно глянув на нього.

— Що вам треба?

— Невже я не заслуговую на інше ставлення? — запитав Гольт. — Не так давно ви запевняли, що пишаєтесь мною.

Готтескнехт підступив впритул до Гольта.

— Ви що, не розумієте, чого накоїли? Я знав, що ви морально не зовсім здорова людина. Та коли б гадав, що ви зовсім аморальний тип, то давно вижив би вас із школи!

Удар не попав у ціль.

«Найкраще просто повернутись і піти. Але ні. Готтескнехт грає комедію, він хоче розіграти спектакль — будь ласка! Я теж вмію говорити правду».

— Я не хочу нічого прикрашати, — сказав Гольт. — І не виправдуюсь. Але, як на вчителя, який до того ж одружений на інспектрисі, ви надто відірвались від життя. Адже ви уяви не маєте, скільки учнів і учениць вашої школи сплять одне з одним! А може, ви тільки вдаєте, що нічого не знаєте? Хіба вам не відомо, що багато учениць одинадцятих, десятих і навіть дев’ятих класів підтримують любовні стосунки навіть з жонатими чоловіками? І коли дівчина час від часу приносить додому шматок сала, не одна мати сьогодні заплющує на це очі.

— Ваш цинізм лише доповнює картину! — сказав Готтескнехт.

— Доповнює картину? А чого ви, власне, хочете? Що трапилось?

— Учениця Баумерт з 10-а класу три дні без поважних причин не з’являлася до школи. Педагогічній раді стало відомо, що вона шлялася хтозна-де.

Гольт засміявся гірким сміхом.

— Шлялася, — повторив він, похитуючи головою.

— І коли нам доведеться ученицю Баумерт виключити зі школи, — продовжував Готтескнехт, — винні в цьому будете ви.

— Виключити з школи? — перепитав Гольт, так наче не дочув. — І ви б на це погодились? — Тепер він глузував з Готтескнехта. — Може, я опинився серед католиків? А я ж вас мав за широкої душі людину. Ви так співчутливо заплющували очі, коли я крутив любов з фрау Ціше. А як грайливо ви підморгували мені? Де ж була ваша мораль? Адже саме тоді почалося моє розтління! А скільки зворушливих слів ви наговорили нам про Гретхен! Ви казали, що вона залишилась безневинною і чистою навіть коли вчинила кривавий злочин — вбила свою дитину. А що ви говорили про Агнесу Бернауер [101] або про Анжеліку з «Пробудження весни»? [102] Ви хоробро захищали навіть Боварі. А які запальні, гнівні слова добирали ви для характеристики майстра Антона[103] або для засудження обмеженості жителів невеличкого міста, в якому Валентин [104] по-солдатському браво проклинає свою сестру… Слова, пусті слова! Заяложені фрази літератора про літературу! І скажіть на милість, коли таке дитя, як Анжеліка, піддалось впливові моєї суперечливої натури, перепрошую — моєї аморальності, і коли це юне створіння забуло при цьому про все на світі, включаючи й пана Готтескнехта та школу, — куди поділася ваша людяність? Ваше співчуття закінчується там, де йому слід починатись!

Готтескнехт хотів був перепинити його.

— Стривайте! — сказав Гольт. — Може, ви тільки морочите мені голову? Може, педрада взагалі не засідає і не виносить остаточного вироку? Може, Анжеліку ніхто й не думає виключати зі школи? Та все одно. Тепер це не має ніякісінького значення. Вчора я зовсім не знав, що мені робити. І я подумав про вас. Випадок застеріг мене не покладатися на ваш гуманізм.

Готтескнехт знову хотів щось відповісти, але Гольт не дав вимовити йому й слова.

— Шкода, — сказав він, — ой як шкода. Інколи мені здавалось, що ми з вами могли б бути взірцем, не кожен окремо, ні, ми обидва — взірцем стосунків учителя і учня. Ви говорили мені такі розумні речі, говорили, що немає помилки, котрої не можна було б виправити, якщо тільки щиро забажати цього, і таке інше. Ці слова вселяли стільки надій. Шкода! Як можна помилитись! До побачення!

— Гольт! — почулося ззаду. — Тепер будьте ласкаві вислухати й те, що я скажу!

Але Гольт лише прискорив ходу.

Гольт усвідомив, що зайшов надто далеко. Раз йому можуть казати прямо в обличчя: ти падлюка, ти аморальний тип, — отже, це так і є, хоч, може, й не зовсім справедливо. І не хтось там так думав, ні, так гадали Гундель і Готтескнехт! Він вилив перед Готтескнехтом усе, що накипіло на душі, і це було потрібно.

Так, зайняти оборону треба було. Можливо, він повівся несправедливо по відношенню до Готтескнехта. Але хіба до нього самого хтось був справедливий? Всі вони, мабуть, зневірилися в ньому! Одного разу він вже знайшов вихід із скрутного становища, вибереться з багнюки й тепер. Передусім він не має права повторювати жодної із колишніх своїх помилок. Життя йде далі, незважаючи ні на що. Це був перший висновок, який він зробив для себе. По-друге, він одразу зрозумів, що насправді він не такий уже й самотній. Адже принаймні одного друга він має — батька. Батько був не з тих людей, що вдаються до моралізувань, коли треба виявити енергію та добру волю. Коли Гольт підійшов до заводу, він уже знав, що вибереться з безвихідного становища.

Він запитав у вахтера, чи є батько. Але професор кудись поїхав і мав повернутися лише через годину. Гольт стояв у підворітті; він не був на заводі уже кілька тижнів й тому уважно оглянув заводське подвір’я. Біля великого цеху, який от-от мав стати до ладу, стояли люди. Хтось у синьому комбінезоні і косинці на голові йшов уздовж колії в напрямку бараків. Юдіт Арнольд. Гольт ще й досі боявся показатися їй на очі. А чому? Він стояв у задумі. Тому, що спершу повинен був побороти свій егоїзм. Проте зараз Гольт відчув у собі мужність стати перед нею таким, яким він є.

Він пішов на територію заводу. Постукав у двері кабінету Мюллера. Сьогодні він прийшов сюди не з пустими словами. Сьогодні він міг показати документ про закінчення школи, і коли хто-небудь вимагатиме від нього ще більшого, то нехай допоможе йому. Чийсь голос промовив: «Прошу». Це був голос Юдіт. Фрау Арнольд сиділа за письмовим столом. Вона здивовано глянула на нього, потім на її губах заграла нерішуча посмішка. Збентежена, привітна і зовсім не сувора посмішка.

— Власне, я збирався прийти до вас пізніше, — почав він. — Мені хотілось після нашого розриву спершу, так би мовити, оновитися. Але, скажіть на милість, як я можу прийти до вас з повною ясністю в голові, коли без вас я ніяк не можу віднайти її?

Схиливши голову набік, вона поглянула йому в очі й кивнула.

— Відтоді, як ми востаннє говорили з вами, — продовжував Гольт, — моє життя ще більше заволокло туманом, я ще більше заплутався. Ніхто не давав мені так багато, як ви. Допоможіть мені!

Юдіт недбалим рухом стягла хустку, і волосся впало їй на плечі. Вона знову стала схожа на молоденьку дівчину.

— Я мала намір вам написати, — сказала вона. — Сьогодні я думаю про… про все по-іншому. Однак, поговоримо про це у спокійнішій обстановці. Скоро шість місяців, як ми з вами розмовляли востаннє.— Вона перегортала листки календаря. — Може, ви мені подзвоните? І ми домовимось про зустріч. — Вона подивилась на годинник. — А зараз я мушу йти. Подзвоніть мені.— І подала Гольту руку.

Виходячи, він озирнувся; Юдіт знову пов’язувала голову хусткою. Біля заводу стояв автомобіль професора Гольта.

Гольт поїхав з батьком додому. Вони разом пообідали.

— Ти повернувся ще в середу? — запитав професор. — Сьогодні пополудні в мене консультація для дисертантів, але я можу відкласти її.

— В такому разі мені дуже хотілось поговорити з тобою, — сказав Гольт.

Вони пішли до бібліотеки. Професор запропонував синові сигарету, подзвонив в університет і сів біля журнального столика.

— Доктор Цернік знає людську душу, — сказав Гольт. — Він ще торік сказав мені: «Ви наближаєтеся до кризи…» Але я не хотів цього визнати. Зараз я змушений почати здалека, щоб ти зрозумів, як я збився з дороги.

І Гольт почав оповідати. Він розповів про Каролу Бернгард, про сварку з Церніком, про дружбу з фрау Арнольд і про кінець цієї дружби. Гольт не щадив себе. Розповів він також про сварку з Шнайдерайтом і про розрив з Гундель. Професор Гольт слухав уважно, співчутливо і здивовано. Але коли Гольт розповів про свої стосунки з Анжелікою, професор, ляснувши долонею по столу, сказав:

— Це вже занадто! І тобі не соромно?!

Гольт безпорадно розвів руками, — він зовсім розгубився. Професор підійшов до стінної шафи і приніс пляшку й дві чарки.

Гольт випив і подивився на батька. Той порався біля своєї люльки, і лише коли вона розгорілась, почав говорити.

— Я не вірю в розрив між Гундель і тобою. Вона надто тісно зв’язана з усіма нами. Але Гундель ставиться до життя серйозно. Вона належить до розсудливих людей, які хотять спокійно працювати над собою, і вона знає, що її можливості не скоро вичерпаються. А з Шнайдерайтом тобі слід порозумітись. Тепер вернімося до тієї дівчини. її звуть Анжеліка?

— Ти повинен побачити її,— сказав Гольт. — Описати її неможливо. — Він намагався говорити по суті. Але, розповідаючи про Анжеліку, він бачив її перед собою, зворушливі юну, бачив її привітні, нічим не затьмарені очі. Описавши її зовнішність, він сказав: — У неї досі, мабуть, не було в житті справжньої опори. От вона й прив’язалась до мене всією душею. Анжеліка — кругла сирота. її бабусі доводиться тяжко працювати прибиральницею, де і коли прийдеться. А опікун нею майже не цікавиться.

— Ти так говориш про неї,— сказав професор, — що у мене виникає питання: що тобі, власне, треба від мене? Хочеш тільки проінформувати чи чекаєш поради?

Гольт замислився.

— Бачиш, є такі поняття, як справедливість і несправедливість, — почав він. — Я маю на увазі не заяложені поняття моралі, а певні людські норми поводження, які треба поважати.

— Я тебе добре розумію, — сказав професор. — Але коли ти не відчуваєш моральної відповідальності за цю дівчину, тоді я маю право взяти під сумнів твої людські якості.

— Це саме те, що я хотів почути, — сказав Гольт. — Тепер мені ясно — я прагнув зрозуміти, що таке відповідальність. Так, як про неї говориш ти, зі мною ще ніхто й ніколи не говорив. Досі, тільки-но порушувалось питання статі, всі вдавалися до жартів, до анекдотів. На це дивляться як на своєрідний спорт, або як на долю, на якесь чудо чи просто насолоду. Ніхто ніколи не говорить про це серйозно.

Гольт задумався, а тоді знову спитав:

— Що називають коханням, батьку? Якщо поставитися до цього серйозно, то чи можна навчитися кохати?

— Ти задаєш мені надто складне запитання, — відповів професор Гольт. — Безсумнівно, одна людина може навчитися в іншої отієї сталості почуттів, яка їй необхідна, коли вона хоче домогтися в житті серйозних успіхів на користь собі і людям.

Гольт з вдячністю подивився на батька.

— Мені хочеться показати тобі Анжеліку, — сказав він, підводячись.

Професор кивнув.

— Восени ви всі роз’їдетесь, — сказав він. — Ти, Гундель, доктор Цернік… Отоді я залишусь зовсім один.

Гольта нестримно тягло до Анжеліки, він хотів побачити її, поговорити з нею, він не міг дочекатись наступного дня, коли вони домовились зустрітися. Чим ближче він підходив до її будинку, тим більше уповільнював крок. Він ще і ще раз перевіряв сам себе, запитував, чи готовий шукати своє щастя в праці — в аудиторіях університету, в царстві духу, двері до якого були тепер перед ним відчинені. Батько знайшов своє щастя в роботі, Юдіт — в боротьбі за визволення свого класу. Ну, а Гольт? Він також ладен піти їхнім шляхом.

Цього разу в домі, де мешкала Анжеліка, Гольт нікого не зустрів. Він постукав. Йому відчинила бабуся Анжеліки — маленька, худорлява, незграбна сива жінка. Вона була в робочому халаті, в руках тримала мітлу, держак якої стирчав у неї над головою, наче піка. В усій її позі, в сильному низькому голосі було щось рішуче й войовниче.

— Що вам треба? — запитала вона.

— Я хотів би поговорити з Анжелікою, — чемно промовив Гольт.

— З Анжелікою? — перепитала бабуся, підвищивши голос.

Вона потяглася рукою в кишеню халата, наділа на ніс пенсне і оглянула Гольта з голови до п’ят.

— Ага-а! Так це ви! Темні очі, темне волосся, зухвале обличчя, в одній сорочці, двадцять років… Он воно що! — вигукувала вона чимдалі дужче. — І він ще наважується з’явитись мені на очі. Негідник! Звів моє дитя!

— Будь ласка… не треба так кричати! — попросив Гольт.

— А хто кричить? — гукнула стара жінка ще голосніше. — Ви ще не чули, як я кричу! — Проте відступила вбік і жестом запросила увійти. — Заходьте! Зараз я поговорю з вами по-іншому.

Вона грюкнула за його спиною дверима, провела його через кухню в сусідню кімнату, причинила другі двері і тут напустилася:

— То що вам тут треба? А я думала, що ваш і слід уже прохолов! Хіба я для того посилала дитя в оту розчудову школу, щоб її там звів отакий негідник? Хіба я задля цього сварилась з опікуном, щоб він не забирав її з школи, чи, може, заради того, щоб її через вас вигнали звідти? Ага-а! — знов протягла вона і погрозливо підняла мітлу. — Дитя виплакало всі очі по цьому парубійку! Опікун, ота мавпа, допікає їй на кожному кроці «ганьбою» та «безчестям». А цей негідник, бачте, ніби нічого й не сталося, приходить сюди, позичивши у сірка очі!

Вона знову так грізно посунула на Гольта, що той мимоволі подався назад.

— Що ви зробили з бідним дитям! Що ви їй набрехали, від чого вона розтала як віск? Чим ви їй задурили голову, що вона на цілих три дні кудись війнула з вами? Не взяла навіть нічної сорочки! Та ви гляньте на мене! Сорок один рік я була замужем, і чоловік жодного разу не бачив мене без нічної сорочки! І як ви смієте дарувати їй таку сумну книжку? Вона читала мені. Так діяти негоже! Чому ви не даєте їй книжок, щоб вона сміялася? Може, це ваш метод підбивати дитя? Геть з очей! Ви не варті моєї дитини! — На тому гнів старої вичерпався, і вона заговорила вже не так голосно: — Що ви хочете від Анжеліки?

Гольт зовсім розгубився. Він боявся нового вибуху і тому обережно промовив:

— Якщо ви дозволите, я хотів би познайомити її із своїм батьком.

— Відколи це ви стали питати в мене дозволу? — вигукнула стара. — І взагалі, хто ваш батько?

— Він професор тутешнього університету.

— Ага, значить, злидар! — сказала бабуся. — Не має за що навіть підбити підметки до черевиків, а гадає, мабуть, що він кращий за пролетаря, чи не так? Мовчіть! Я шістнадцять років прибирала в одного професора, а тому знаю! — Однак вона глянула на Гольта трохи лагідніше. — Принаймні ви здаєтесь мені хоч не таким дженджиком, як Егон! Йому я ще виллю колись помийне відро на голову! — погрозливо засміялась стара. — . А навіщо вам знайомити дівчину із своїм батьком? — запитала вона.

— Дуже вже йому хочеться побачити Анжеліку, — відповів Гольт. — Я розповів батькові про неї.

— Он воно як! Тепер ви хочете стати кращим другом Анжеліки? — зненацька вона знову закричала на Гольта, підступивши до нього так близько, що він почув навіть запах ядрового мила і воску для натирання підлоги, яким несло від неї.— Але я вас попереджаю: не думайте собі, що коли ви станете студентом, то вам все буде дозволено! Стати студенткою, хлопче, може й моє дитя! Та й тепер вона вченіша за вас! А якщо хочете мені сподобатися, то спершу навчіться якоїсь путящої справи!

Знадвору постукали. Обличчя старої враз полагіднішало.

— Це Анжеліка! — прошепотіла вона. — Ну що ж, познайомте дівчину з вашим батьком, щоб вона, зрештою, хоч сліз не лила більше! А тепер я залишаю вас самих. — Вона взяла мітлу і вийшла з кімнати.

За дверима почувся голос Анжеліки і лагідна мова старої:

— Іди до кімнати, в тебе гість.

Анжеліка стояла в дверях, стомлена, бліда і серйозна-серйозна. Вона, видно, не могла повірити, що це саме він. Але ось її очі широко розкрились і проясніли, й вона кинулась до Гольта, припала до його грудей.

— Я ніяк не могла повірити, що це ти! — сказала вона, зітхаючи, ледве чутно. Потім глянула йому в обличчя, і в очах у неї затаївся страх. — Чому ти прийшов сьогодні? Щось сталося?

Він обняв її.

— Не бійся. І взагалі нічого більше не бійся. Але спершу розкажи мені, як твої справи в школі.

Вона припала до його грудей.

— Сьогодні була педрада, і мені звеліли прийти на неї. Я оце щойно звідти. Вони спершу були сердиті, але потім усі виступили на мій захист: і Лорентц, і Петерсен, а надто Готтескнехт. Вони сказали, щоб я більше ніколи не пропускала занять…

— А твій опікун? — запитав Гольт.

— Той… — почала неохоче Анжеліка, — той протуркотів мені всі вуха, що я знеславлена і зганьблена. — Вона закинула назад голову і вперто сказала: — Він просто меле різні дурниці!

— Але дивись! Будь мені вірна! Бо коли з’явиться другий, і третій і так далі, то у твої сімнадцять років це дійсно буде ганьба!

Вона розгублено подивилась на нього, нічого не розуміючи.

— Про що ти говориш?.. Я повинна бути тобі вірною?..

— Адже ти вже знаєш, що я маю на увазі!

Силкуючись угамувати хвилювання, вона запитала:

— Отже, тоді це правда? О боже, значить, ми не розлучаємося назавжди, коли ти поїдеш учитися?

Він міцно стиснув її в обіймах, вражений і присоромлений.

— Звісно, що ні! — сказав він. — Пробач, я завдав тобі стільки болю! — І потім зовсім тихенько додав їй на вухо: — Ніщо не закінчилось. Все тільки починається, і я знову радію життю, тому що в мене є людина, яка любить мене, якій я потрібен, про яку я мушу піклуватися і задля якої берегти себе… Не плач… Будь щаслива, весела, як раніше! Присягаюсь тобі, я нічого не хотів і не шукав, окрім кохання. І я вдячний тобі за нього.

Вона вже не плакала. її голова лежала в нього на грудях. А Гольт згадав давнє дитяче уявлення про кохання, про оте кохання, що буває в казках і в легендах, яке навік з’єднує серця двох людей, про яке він читав іще хлопцем і про яке завжди мріяв. А коли Анжеліка підвела на нього очі, її риси злилися з незабутніми рисами Гундель.

Літо було жарке. Та от уже й минулися гарячі дні. Настало бабине літо, пожовкло листя. Разом з вереснем наближалася розлука, а з розлукою і радість нового побачення. Гольт збирався в дорогу.

Гундель і Шнайдерайт поїхали ще в кінці серпня. Останній вечір Гольт провів з Анжелікою. Другого дня вранці, перш ніж поїхати на вокзал, Гольт іще раз зустрівся з Юдіт Арнольд. Вони разом вийшли з Менкеберга. Осінній туман заслав вулиці. Шосе вело вгору, туман чимдалі рідшав, і коли вони піднялися на пагорб, в очі їм ударило сліпуче проміння сонця. Гольт огледівся довкола. По небу пливли хмари. Долина, сповнена туманом, нагадувала мерехтливе море, що простяглося аж ген до далеких гір. Місто, з його куполами, баштами і будинками, у яких струмувало життя, таємничо ховалося в тумані. Довколишні поля недавно були зорані, і над тополями кружляло безліч перелітних птахів.

— Я радий, що їду! — сказав Гольт. — Але ти мені обіцяла назирати за Анжелікою!

— А хто назиратиме за тобою? — запитала вона. — Тобі це необхідніше! Мені аж не по собі стає, коли подумаю, що ти ще можеш накоїти!

— Є люди, — відказав Гольт, — для яких усе в житті дається легко, без боротьби, як само собою зрозуміла річ. А є інші — яким усе важко дається, і вони змушені все, так би мовити, сперту переварити в собі, з муками знаходячи істину. Але вони не можуть без істини жити, а від помилок можуть загинути. Я вийшов із світу, який збудований на помилках. І я хочу вирватись із того хибного світу на волю. Тепер я знаю, що дорога з нього значно довша, ніж я гадав. Я відчув по собі, як людині тяжко доводиться, коли всі одвертаються від неї, коли кругом одна лише зневага. Я тільки боюся ще будь-коли залишитися самотнім. Я проб’ю собі дорогу в житті, бо почуваю в собі невичерпні сили. Будеш моїм другом? Допомагатимеш мені?

— Так, якщо ти боротимешся, якщо не відмовишся від боротьби, — сказала вона і, глянувши йому в очі, додала: — І якщо будеш справжньою людиною.