Приречені на щастя

Частина друга “ЩО ЧУВАТИ?..”

Тільки-но прокинувшись, Адам з незмінною, майже постійною (і де вона у нього бралася, із яких джерел наповнялася?) бадьорістю вигукував: “Доброго ранку!..” До хрускоту в суглобах потягувався на морській траві, якою він вистелив свій кам’яний виступ, тобто ліжко, і незлобиво бурчав:

— О-ох, клятий камінь! Усі боки за ніч повідлежуєш! — З його голосу Єва відчувала, що він, як учора, як позавчора, як завжди, посміхається. — Спробуй у таких умовах зберегти фігуру. Так, чого доброго, ще й кривобоким стану. Коли прилетять земляни, то, побачивши мене, запишуть у мою характеристику, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту, таке: “Має фізичну ваду — на планеті зірки А, сузір’я Центавра, відлежав боки і звідтоді не користується успіхом у жінок”.

“І не дотепно, — думала Єва з постійним (і де воно у неї бралося, із яких джерел черпалося?) роздратуванням. — А щодо жінок, то ти й раніше не користувався у них успіхом. Бо жінок, як і сім’ю, тобі замінила геологія”.

На Адамове щоденне й незмінне привітання вона зі своєї половини печери не завжди відповідала — хіба що тоді, як мала настрій. Але це траплялося рідко (лише тоді, коли їй снилося щось гарне, наприклад, Земля, ті місця, де вона бувала раніше, або різні історії, що траплялися на службі чи вдома), здебільшого ж Єва відмовчувалась, вдаючи, що ще спить. А сама думала: ну прожили вони ще одну добу на планеті. А для чого? І чому вона мусить так уперто чіплятися за якесь там нікому не потрібне життя? Хіба це така вже дорогоцінність?.. На Землі — так, а тут? На безлюдній Леонії? То для чого вони докладають стільки зусиль, аби вижити, вижити будь-яким способом. Щоб закінчити те життя в оцій печері дикунами?.. Коли б Адам не витягнув її з моря в ту першу ніч після загибелі “Геліоса”, нічого б Єва вже не знала, і було б їй, далебі, краще, аніж нидіти в печері невідомо ще скільки. Чекати, доки їх розтерзають хижі звірі на цій планеті?.. З якого боку не глянь, як не думай, а рації чіплятися за життя немає.

Од тих думок хотілося плакати, вити, і вона, щоб стримати стогін, до болю, а часом і до крові прикушувала губу… Ні, не хотілося їй говорити з Адамом. Та й потреби такої не було.

Адам же тим часом схоплювався, енергійно тер кулаками очі і, повернувшись до Єви, по-діловому запитував:

— Що чувати?

Оте “Що чувати?” він незмінно повторює щоранку, наче й справді чекає від неї якоїсь інформації. А що вона “чувала”? Те, що їй снилося, — от і всі новини. А снилося одне і те ж: Земля, маленьке чепурненьке містечко на березі тихоплинної степової річечки, у якому вона народилася і виросла. Снився чебрець (а його багато росло по схилах степових балок), снилрся, що вона рве у тих балках терпкий тернослив, од якого аж рот зводить. А ще снилася отча хата у вишневому садочку. Втім, садочка як такого не було, за хатою росло кілька вишень (мати називала те місце вишняком: “Побіжи, Єво, у вишняк та нарви ягідок, то я вареників зварю”) і одна висока й тонка (в гущавині ж бо росла) абрикоса, на якій, на самому вершечку, жаринками горіли сонячні плоди. Єва любила вранці трусити абрикосу. Вибіжить у вишняк ще сонна, нахилившись, пірне під вишневе сплетіння, задере голову, шукаючи вгорі жаринки в зеленому листі, і трусне тоненький стовбурець. На голову їй, на шию, на плечі й груди дощик упаде, роса то. А з росою впадуть у мокру траву кілька оранжево-світлих чи й жовтогарячих плодів… (І досі вони світяться у душі, як згадує отчу хату і вишняк за нею). За їхнім вишняком кінчалося те патріархальне маленьке містечко, що доживало свій останній вік. Далі починався степ із балками та ярами, кущами терну й пахучими чебрецями, з сон-зіллям та горицвітом, з метеликами і птаством. Висуне, бувало, Єва голову з прохолодного тінистого вишняка, а їй у лице вдарить гаряче, туге степове повітря, терпке, чебрецеве… От і сняться оранжево-світлі абрикоси, що падають їй на плечі разом із теплою росою, той безмежний чебрецево-полиновий степ, і Єва у степу — у вигорілім ситцевім платтячку, з вигорілим на сонці лляним волоссячком…

— Адаме, — раптом озивається Єва, хоча ще хвилю тому не мала бажання з ним говорити. — А ти пам’ятаєш своє перше вікно?

— Що? — Адам запитливо дивиться на неї, нічого не розуміючи. — Яке вікно?

— Ну… в батьковій хаті, - Єва дивиться мимо Адама і, певно, його не бачить, хоч і говорить до нього. — Пригадай же. Була ж у тебе батькова хата? Не в лабораторії, не в колбі ти народився.

— Була.

— Ну от. Пригадай те вікно, з якого ти вперше побачив світ… Не просто побачив, а відчув. Відчув, що світ великий, прекрасний і що ти радісно входиш у той світ.

— Н-не пригадую.

— А я… як зараз, бачу. Мені було п’ять літ, я тяжко захворіла. Кілька місяців не вставала з ліжка. Й ось одного ранку прокинулася з відчуттям, що я видужала і що зараз має щось трапитись. Неодмінно мусить щось трапитись, і я вибіжу у двір, а потім у степ. За вікном зашуміла злива, така рясна й весела, що я встала. Підійшла до вікна, штовхнула раму, вікно відчинилося. І в кімнату ввірвалися пахощі свіжого, теплого літнього дощу, квітів, мокрого листя, а з степів війнуло чебрецем та полином. Мама називала полин євшан-зіллям, і для мене то було якесь загадкове й таємниче слово: євшан-зілля. Я навіть його іноді боялась, того слова. Особливо, як у темній кімнаті це слово згадаю: євшан-зілля… Але я вже відхилилася. Я вдихнула пахощі дощу, і в мене аж голова закрутилася. Лягла животом на підвіконня й звісила вниз голову. У вишняку лопотів дощ, лунко барабанив по листі лопухів. А внизу, під стіною, потоки води, що лилися із даху, вибили у землі канавку і наповнили її водою. У тій канавці плавав кораблик-маленький, паперовий кораблик. Білий-білий! На нього лилася вода, в маленькій канавці творилося таке, що для нього було рівнозначно шторму… А біля канавки, під листком лопуха, сховався мокрий горобець, стріпував крильцями і щось підбадьорливо цвірінькав до кораблика, який борсався на хвилях… Ось тоді я вперше і відчула, що це не просто вікно у батьковій хаті. Це — вікно у білий світ. І що світ той прекрасний. Але будуть у ньому шторми, та вони ніколи-ніколи не потоплять той білий кораблик.

Помовчала.

— От і думаю… Де зараз батькова хата, де наш вишнячок, де те вікно, той мокрий горобець і білий кораблик, що відважно боровся із хвилями у канавці під моїм вікном? Де він, Адаме? А може, його взагалі не було? Як не було й отчої хати, а був усього лише сон?..

А ще їй снилися мати і батько.

Батько так радів, коли дізнався, що вона стала астронавткою. Радів і пишався нею. Він дуже хотів мати сина. У нього вже була дочка, але він чекав сина. А народилася вона, Єва. І все ж батько хвальковито казав своїм колегам: “Нічого, моя дочка ще заткне за пояс ваших синів!” Коли Єва стала астронавткою, коли її зарахували до складу екіпажу “Геліоса”, він від радощів та гордощів за свою дочку і за весь свій рід був сам не свій. А ось мати плакала, коли виряджала дочку, материнське серце наче віщувало біду. Якщо вона загине тут (а до цього, звісно, йдеться), то батько однаково пишатиметься нею. Тяжко йому буде, але він не падатиме духом. Гордість за дочку-астронавтку з трансгалактичного зоряного лайнера допоможе йому перенести тяжку втрату. А мати, якщо Єва не повернеться на Землю, навряд чи знайде у собі сили вистояти в горі. Вона маленька, кволенька, надто емоційна і не здатна тримати себе. Емоції над нею завжди верховодили, і ніякі аутотренінги не допомагали. Горе її зломить. Шкода не так себе, як матері. Вона не зможе перенести загибелі дочки.

І снилися Єві люди.

Багато-багато людей снилося їй щоночі — русявих, білявих, чорнявих, рудих. Жінки, чоловіки, діти, підлітки, діди, баби… Хто тільки не снився! Люди приходили у її сни сотнями, тисячами. І вона, щаслива й весела, сміючись, щось говорила, гомоніла, галасувала з усіма, здається, разом. Її штовхали в тому збіговиську, і вона когось штовхала, протискуючись у натовпі, її хто-небудь із язикатих, з отих, хто за словом не лізе до кишені, дошкуляв шпилькою (досить банальною, але вві сні вона і тій банальності була рада): “Ви так делікатно штовхаєтесь, що в мене вже ребра болять!..” Єва відповідала в такому ж дусі, не ображалась і почувалася як ніколи щасливою.

Щасливою від того, що так тісно навколо неї, що всюди люди, люди, люди і вони так гарно її штовхають, так симпатично.

Дивно. Дуже дивно. Раніше, на Землі, - о, як то давно було! — її дратували людські натовпи, юрмиська чи й просто звичайний потік на стрічці рухомого тротуару великих міст. Вона тоді багла самотності, мріяла про рятівну відпустку, яку вони з Русланом неодмінно проведуть десь на безлюдних островах чи високо в горах, де немає нікого і де вони насолоджуватимуться тишею і пусткою.

Тиша і самотність! Єва колись про неї мріяла, як про найбільше щастя. Наївна! Тільки тепер розуміє, що найгірший, найтяжчий, найнестерпніший стан людини — це безлюддя навколо тебе, пустка в душі. Але як вона раніше прагла безлюддя, усамотненості, так тепер радіє, коли бодай хоч у сни приходять до неї люди, дорогі земляни.

“Без живих істот не можна жити. Якщо ти людина, то мусиш бути з людьми, — майже щодня думає Єва. — Якщо пощастить коли-небудь повернутися на Землю, то буду лише там, де найбільше народу…”

— Агов, Єво! — весело кричить Адам із своєї половини, ніби їх розділяє не півтора десятка метрів, а принаймні з кілометр. — Питаю, що чувати?

— Крім одноманітного рокоту прибою, що долинає в печеру, більше нічого не чути, — відповідає вона, над силу переборюючи постійний ранковий спалах дратівливості.

Коли ж мала сякий-такий настрій, якщо душа її не нила, то іронічно одказувала:

— Я ще сьогодні не ходила на базар і не слухала всезнаючих тіточок. Та й знайома сорока щось не прилітала з останніми новинами на хвості. - Її насмішкувато запитувала: — А що чувати у твоєму кутку нашої велелюдної печери?

— Зараз послухаємо останні новини, — Адам робив двома пальцями рух, ніби повертав невидиму ручку транзистора, клацав язиком і радіоголосом проголошував:

— Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”, сьогодні минає рівно місяць, як двоє відважних землян, Адам і Єва, змушені були цілком добровільно поселитися на необжитій планеті Леонія, що в сузір’ї Центавра, за 4,28 світлового року од Землі.

— Невже місяць? — Єва, звівшись на лікоть, з подивом дивилася на Адама, і в її світлих очах спалахували якісь іскорки. Адам, заохочений її увагою, “передавав” далі:

— Чого досягли перші поселенці планети за перший місяць життя в комфортабельній, хоча й без усіх вигод, печері на березі безіменного моря?.. Немало. Вони збороли… ну, майже збороли, у собі відчай, знайшли… ну, майже знайшли, рішучість і впевненість у своїх силах та спокійно дивляться у майбутнє, готові до будь-яких несподіванок чи ударів долі. І настрої у них рівні та спокійні, особливо у Єви (Єва лише пирхнула). Можна сказати, що вони по-діловому зібрані, настроєні тільки на перемогу у боротьбі за своє існування. Так, наприклад, на запитання кореспондента, як вони поживають, Єва досить бадьоро відповіла: “Нічого. Жити можна. Принаймні могло бути й гірше. Та й товариш по печері мені трапився непоганий. Ви, може, чули про нього? Адам Весна-Другий. Взагалі, скажу вам, чудовий хлопець. З ним, як то кажуть, не пропадеш. Принаймні він забезпечує мене мідіями, на які я вже, признаюся, і дивитися не можу, такі вони розпрекрасні, як у кращих ресторанах Європи”.

— Гм!.. — знову хмикнула Єва і підібрала губи.

— Ваші плани на майбутнє? — голосом радіокоментатора запитав Адам і відповів, підробляючись під Євин голос: — Сподіваюсь, ми з Адамом успішно освоїмо і колонізуємо Леонію. А проживши перший місяць, проживемо і решту, якихось там 168 місяців, що становлять чотирнадцять років…

Адам явно перестарався, згадавши оті 168 місяців, бо Єва, зашурхотівши травою, схопилась і сіла, звісивши ноги з кам’яного виступу.

— Аж 168 місяців нам тут ще жити? — Голос її почав неприємно тремтіти. — Та я… я…

— Ні, вже трохи менше, — посміхався Адам, не відчуваючи грози, що збиралася у печері. — Лишилося якихось 167 місяців. Зовсім небагато. Якихось там п’ять тисяч днів. Чи десь близько того. Одним словом, порівняно із Всесвітом — дріб’язок!

Але згадка про чотирнадцять літ в’язниці на чужій планеті геть зіпсувала Єві і без того не рівний настрій.

— Ти… ти на зло мені нагадуєш про оті чотирнадцять літ? — пробурмотіла вона, і губи її затремтіли. — Я тільки-но заспокоїлась, а ти… Чого ти посміхаєшся? — накинулась на Адама, рада, що, нарешті, знайшлася хоч якась зачіпка. — Мені вже набридла твоя щоденна штучно весела посмішка, як і твій вічно бадьорий настрій!.. Я знаю, що на Землі медицина творить дива. Штучні органи, різні частини тіла людям запросто трансплантують: серце, нирки, печінку, легені, кінцівки… Ума, правда, ще не можуть трансплантувати, якщо свого, приміром, немає. Але я не чула, щоб на Землі кому-небудь трансплантували штучну пребадьору посмішку. То звідки вона у тебе?

— На жаль, ні іншої посмішки, ні тим більше іншого голосу я не маю, — посміхався Адам і цим ще більше дратував Єву.

— Я не можу… більше з тобою жити у цій печері!

— О, це вже щось нове у твоєму репертуарі.

— А-а, ще й насміхаєшся?!.

— У давнину на Землі сусіди, які не могли вжитися в одній квартирі, чи чоловік із жінкою глека розбивали, то розмінювали своє житло. Тоді навіть було відповідне бюро для обміну, — все з тією ж безжурною посмішкою говорив Адам, роблячи кілька енергійних вправ руками, тулубом, головою. — Ось і ти вивісь оголошення про обмін з таким текстом: “Міняю одну печеру на дві окремі у різних районах планети”.

— Ти просто знущаєшся наді мною. Твій недолугий гумор такий же тупий, як і це каміння! — тупала вона ногою об кам’яну долівку печери і вибігала геть.

Та не встигав Адам ще й подих перевести, як Єва поверталася назад, бігала по печері, обхопивши голову руками.

— Проклята планета! Навіть піти нікуди! Всюди безлюддя. Нікому тут не потрібна самотня і рознещасна жінка.

— А ти і не йди нікуди, — Адам підходив до кам’яної заглибини посеред печери і ворушив попіл, як він казав, домашнього вогнища. Вогонь у печері вони розводили щовечора, й Адам по кілька разів за ніч вставав, щоб підкласти цурпалків (їх він бив каменюкою). І тепліше все ж таки було вночі, особливо коли під ранок з’являлися тумани, крім того, вогнище давало світло — Єва боялася спати у пітьмі.

— А ти… хочеш, щоб я пішла? Так? Пішла? — зарядила вона. — Так?..

— Ні, не хочу, — Адам розгріб уже затухаючий жар, підклав сухої камки, гілочок і, стоячи на колінах, роздмухував вогонь. — Зовсім не хочу, бо самому на безлюдній планеті не мед.

— Ага, так ти не хочеш? — виходила Єва із рамок. — На злість мені не хочеш, так?

Камка спалахнула, обличчя Адама засвітилося, відблиск вогню затанцював на стіні печери, Адам підклав гілочок, цурпалків і загомонів до вогню, як до живої істоти:

— На ось, покуштуй ще й ці гілочки… Попробуй ось цю паличку — суха-пресуха. Коли б я був вогнем, то тільки б і їв такі смачні сухі палички… Їж, вогнику, їж і набирайся сили. О, а ти чогось затухаєш! Охляв!.. Не біда, зараз тебе підгодуємо… На ось, і гори, гори ясно, щоб у нашій печері було весело.

— До вогню балакаєш, бо я вже тобі набридла?

— Ти ніколи й нікому з чоловіків не можеш набриднути, Єво.

— Ні, ти таки хочеш, щоб я звідси пішла. А я не піду нікуди. Чуєш, не піду! Тут буду жити!

— Живи, будь ласка.

- І половина печери моя. Ось ця половина, — забігала вона, показуючи, яка саме половина її. - І ти… не смій ногою потикатися на мою половину.

— А вогнище у нас, сподіваюсь, буде спільним?

— Хай буде спільним, — милостиво погодилася Єва.

— От і добре, домовилися. А на твою половину печери я — ані ногою. Не буду.

— Що не будеш? — підбігла Єва до нього, розгнівана, з червоними плямами на щоках, як завжди розпатлана, і від того видавалася старішою своїх років. — Знаю! Ти спиш і мрієш, як би мене позбутися. Бо я тобі зайвий тягар! — Вона впала на кам’яне ложе і загатила по ньому кулаками. — Прокляте каміння! Всюди бездушне каміння!..

Адам мовчав.

Та й що він міг порадити, коли й сам хотів до людей. Та тільки Єва затихла, озвався, ніби нічого й не трапилося:

— Сьогодні у нас на сніданок учорашні печені мідії. Такі мідії, скажу тобі, що хоч на виставку дарів морів та океанів їх вези.

Єва ворухнулась, роздумуючи, вставати їй чи ні, але голод змусив-таки звестися. Щось бурмочучи, уникаючи погляду Адама, підійшла до багаття, присіла на камінь. І, взявши шпичку, потяглася нею до стулки черепашки, у якій лежали оранжеві шматочки м’яса — що від вечері лишилося. Неохоче зжувала шматочок і скривилася. Раптом закліпала швидко-швидко, з очей її потекли сльози, і вона пожбурила свою шпичку в багаття.

— Досить! Я сита твоїми мідіями!

— Але на друге у нас сік кокосових горіхів, — поспішно вставив Адам. — Точніше, молоко кокосових горіхів. Теж делікатес.

- І кокоси набридли! Все, все набридло!

— Взагалі, ти права. Мідії і мені, чесно кажучи, приїлися.

— Мені вони вже сняться. Невже ти не можеш придумати щось інше? У твоєму розпорядженні ціла планета, завбільшки з нашу Землю, а ти щодня годуєш мідіями!

І миттю вибігла з печери.

Адам звівся і заходив сюди-туди по печері, щось бравурне й оптимістичне насвистуючи. Він завжди так посвистував, коли не було іншого виходу. Але цього разу навіть рятівний свист не приносив бажаного спокою, і Адам змушений був удатися ще й до співів, які (як запевняють психологи) завжди приносять душевну рівновагу і дарують уміння тримати себе в руках.

І він стиха замугикав:

Уперше Адам зустрів Єву на Памірі, в гірській обсерваторії. Хоча зустрів — не те слово.

Не було б щастя, так нещастя допомогло.

Він провалився на льодовику в щілину і три дні, не потрапляючи зуб на зуба, просидів у крижаній пастці, виколупуючи ножиком щось подібне до східців. (Згодом, відповідаючи на запитання знайомих, як він витримав у крижаній щілині три дні і три ночі, відповідав, посміхаючись: “Ви знаєте, нічого. Свіже повітря плюс повна відсутність шкідливих мікробів”).

На четвертий день, вибравшись із ущелини, змайстрував із двох гілок щось на зразок милиць і пошкутильгав на одній нозі (другу вивихнув при падінні). Метр за метром долав відстань до бази. Та, на біду, почалася така густа завірюха, власне, снігова круговерть, що Адам у тому білому вирі збився з путі і побрів у протилежний од бази бік. На другий день від переохолодження у нього почалося запалення легенів. Скільки днів проблукав у горах на саморобних милицях та ще з високою температурою — не знав. Усе — світ, помисли, бажання, думки — звузилось до одного: йти. Іти вперед і тільки вперед. І він ішов, підкоряючись внутрішньому наказу. Вкрай обезсилений, голодний, виснажений, на межі життя і смерті, не бачачи світу білого і майже нічого не чуючи, випадково дістався він до високогірної обсерваторії. Останні метри повз, уперто тягнучи за собою рюкзак із кількома зразками конче потрібних йому мінералів.

Памір…

Зараз він ладен був би вдруге пройти той тяжкий шлях на саморобних милицях, аби лише не нудитися в печері. Бо тоді була мета: йти вперед. До людей. І він ішов. До людей.

А втім, хіба зараз у нього не така ж мета — жити, щоб діждатися людей? Іти чужою планетою, щоб дійти до людей!

Місяць тоді від нього не відходила Єва Ней, з вигляду ще дівча, вчорашня студентка — молодий лікар високогірної обсерваторії: лікувала, з ложечки годувала зарослого чорною щетиною молодого геолога, навіть вечорами, сидячи біля його ліжка, співала веселі пісеньки. Адам то марив і кудись поривався, то виринав із гарячого небуття. І крізь силу їй посміхався — лице обморожене, посмішка і та викликала біль.

Він був між життям і смертю кілька днів, бився у полум’ї високої температури, надсадно кашляв, хрипів. А Єва, притуливши йому до плеча пістолет для введення ін’єкцій, вистрілювала рятівну рідину під шкіру, потім напувала чаєм з малиною — раділа, що, нарешті, зможе застосувати на хворому всі свої медичні знання, набуті в інституті.

— Я така рада, що ви потрапили до нас у тяжкому стані, - щебетала вона, коли загроза життю вже минула й Адам міг сидіти у ліжку, щебетала з безпосередністю наївної студентки, якій дістався на екзаменах нелегкий білет, але вона зуміла на нього відповісти й одержати найвищий бал. Й оте майже дівчаче щебетання лікувало Адама дужче найновіших патентованих ліків. — Розумієте, я прибула сюди з бажанням пошвидше застосувати на практиці набуті знання, здобувати лікарський досвід, а в обсерваторії всі, абсолютно всі, фізично здорові й ніхто не збирається хворіти. Й, отже, ніхто не потребує медичної допомоги. За рік, що я тут, хоча б тобі в кого нежить з’явився. Аж обидно!

А він дивився на лікарку і думав:

“Аби тебе побачити, дівчино, аби завжди чути твоє лікувальне щебетання, ладен хворіти щодня. Навіть найсерйознішими хворобами!..”

Говорити йому було ще важко, посміхатися теж, тому Адам просто дивився на неї, слухав і дякував долі, що завела його в крижану пастку і що завдяки цьому рін познайомився з дівчиною.

— Розумієте, Адаме, з такими здорованями, як у нас в обсерваторії, я, чого доброго, швидко дискваліфікуюсь і забуду те, що знала в інституті, - лікувальною музикою дзвенів для нього її голосок. — Ось чому я така рада, що випадок привів вас сюди.

“Я теж радий”, - посміхався Адам самими очима.

— Становище, ваше, прямо скажемо, справді було загрозливим, і я, нарешті, зуміла довести, на що здатна як лікар. А то сиджу тут у горах і не знаю, до чого докласти руки. Гербарій високогірних рослин збираю. Ах, яка я рада, що ви, Адаме, справжній, найсправжнісінький хворий і що ви потрапили до мене!

Єва досить швидко поставила його на ноги: чи найновішими ліками, чи знаннями, чи своєю присутністю, а чи щебетливо-співучим голоском. А вона все наспівувала: і в палаті, і в коридорі; її тихий лагідний голосок линув до нього звідусіль, як бальзам… А найбільше Адам любив слухати, як вона “тьохкала”:

Гай-гай, де ти, Єво, з далекого Паміру поділася? Недарма ж на зорі людства хтось із філософів сказав: усе тече, все міняється. У теперішній Єві він не впізнавав ту далеку, памірську, Єву, котра ще й досі щебече у його серці і не вмовкне, мабуть, ніколи.

Там, на Памірі, у високогірній обсерваторії, і справді щебетав йому соловейко…

Коли Адам прощався, Єва провела його до вертольота. А проводжаючи, без угаву торохтіла своєю милою говіркою, по-дівочому дзвінкою. А він слухав її і думав: от і скінчилося його щастя. Звідси полетить на свою базу, знову почнуться польові маршрути, і за плином часу, за туманами, за далями, за гірськими піками зникне його юна лікарка, і їхні путі-дороги більше ніколи не зійдуться. Хіба що, як зачує соловейка, то защемить щось у серці — солодко і боляче водночас.

Сказати їй про своє почуття, думав Адам. Сказати, що в них на базі немає лікаря і вона, як захоче, зможе перейти туди. А вони, геологи, візьмуть на себе підвищені зобов’язання: часто і серйозно хворіти, щоб вона мала на кому вдосконалювати свою лікарську майстерність, набувати досвід.

Так він говорив із нею подумки, а вголос не зважився сказати про свої почуття: ні прямо, ні наздогад. Таким уже вдався.

— Я ніколи-ніколи вас не забуду, Адаме, — щебетала дівчина дорогою. — Ви були моїм першим справжнім пацієнтом. Ви були зовсім-зовсім негодящим і стали на ноги. Ах, яка я рада, що ви дісталися мені. Одне ваше двостороннє запалення легенів чого варте. А вивих ноги? А загальне виснаження організму, переохолодження? А ускладнення на зір і на слух?.. О, я вас ніколи не забуду! Бо з таким букетом захворювань і ускладнень не кожному лікареві потрапляють пацієнти.

- І я вас теж… не забуду, — нарешті зважився Адам. — Ви були і залишитесь для мене найсправжнісіньким лікарем.

Адам уже було рушив до гвинтокрилої машини, яка мала перевезти його на базу геологів, рушив, тримаючи в руках свій бувалий у бувальцях рюкзак з кількома мінералами, як нараз спинився. Повагавшись, підійшов до Єви — стрункої, юної, у білому халатику і білій шапочці, що так їй пасувала і з-під якої вибивалося золотисте волосся, і, чомусь заїкаючись, мовив:

— Д-дозвольте вас п-поцілувати. — Ні до того, ні після того він ніколи не заїкався. Почервонівши, як школяр, швидко пояснив: — Як лікаря, який врятував мені життя.

Вона зашарілась, але погляду не відвела і дивилась йому прямо в очі своїми світлими, променистими очима.

— Цілуйте, — прошепотіла, але уточнила і застерегла водночас: — Тільки як лікаря.

Адам невміло та несміло ткнувся губами в її щоку, ткнувся і на якусь долю секунди відчув у себе на губах щось прохолодно-ніжне, бентежно-весняне. (В крайньому разі, те почуття було зовсім-зовсім іншим, аніж коли він, від’їжджаючи на Памір, цмокнув у щоку свою тіточку).

Більше Адам у своєму житті не цілував нікого.

Але той поцілунок і досі у нього на губах. Та ще пісня юної лікарки в серці: “Ой у вишневому садочку…”

Думав Адам, що попрощався із своїм соловейком на Памірі назавжди. Та недарма ж ото казали в давні часи, що гора з горою не сходиться, а людина з людиною…

Минув рік, і вони зустрілися.

І зустрілися на Місяці, куди обоє, незалежно одне від одного, отримали призначення й працювали в науково-дослідній станції; він — геологом, вона — лікарем-психологом.

Та перша їхня зустріч на Місяці найбільше запам’яталася Адамові.

Вони обоє були в яскравих оранжевих скафандрах і, смішно стрибаючи, здибалися на прогулянці за науковим містечком. Із своєрідною “ходою” на Місяці (себто стрибками) вони ще не освоїлись і, потішаючись над своїми неоковирними кроками, дивно пересувалися місячною поверхнею. Наче оранжеві кенгуру, стрибали вони одне одному навстріч, і Єва, зробивши надто різкий рух, пролетіла мимо Адама, і він ледве наздогнав її.

Адам пам’ятав ту їхню першу зустріч на Місяці, коли вони стрибали й раділи, мов діти; і її очі, що дивилися на нього так привітно крізь подвійне скло ілюмінатора гермошолома, і похмуру, з’їдену, зриту кратерами місячну поверхню, і довгі, різкі, чорні тіні, й чорне зоряне небо над ними, і в чорному небі голубий диск Землі.

Земля у небі Місяця була разів у чотирнадцять більшою за повний Місяць у небі Землі. Якраз стояло “повноземелля” (Земля, як і Місяць у її небі, теж має фази в небі Місяця) і голубий диск так яскраво світив, що можна було легко читати при його світлі навіть дрібний шрифт.

Глянули вони на Землю і завмерли, вражені її красою. Адам узяв Єву за руку — зважився-таки! Але що він відчув, коли рука її була в рукавиці, та й уся струнка постава захована в оранжевий кокон скафандра… Земля висіла в небі, як намальована, — хвилююча і загадкова. На її диску видно було чималі хмарні покриви, вони закривали майже половину планети. Друга половина віддалеки нагадувала географічну карту, особливо коли вони побачили блик Сонця в одному з океанів Землі. Яскравість сонячного блику в океані скидалася на світло повного Місяця. Потім блик розмився, чи хмари насунулись, або, швидше всього, в океані почався шторм. Біля полюсів хмари зливалися з білими шапками снігів. Екваторіальні зони Землі — області тропічних злив — теж вкрилися хмарами. Краї диска були білястими, а ближче до центру мали яскравіші фарби, обриси материків, неясні, нечіткі, тонули в голубому сяйві атмосфери.

— Загальний голубуватий колір Землі пояснюється атмосферою, що розсіює переважно короткохвильове випромінювання, — пояснив їй Адам, і Єва зненацька запитала:

- Є життя на Землі чи немає?

Він посміхнувся, бо знав цей парадокс: навіть із Місяця неможливо визначити, чи є життя на Землі. Тільки в телескоп можна побачити дивні, що димляться вдень і вночі, світлі плями — міста.

— Земля людей, — простягала Єва руки в чорне небо, до голубого диска. — Мамо Земле, ти бачиш нас на Місяці?

— Кажемо Земля людей, а рослин на Землі більше, аніж людей, — говорив Адам по системі зв’язку. — Якщо всі люди, що живуть нині, стануть щільно один до одного, то вони розмістяться на території невеликого озера Севан у Вірменії. Мало місця займає на Землі людина порівняно з рослинами.

- І все ж Земля — планета людей!

“Може, тому Земля і прекрасна, що на ній є такі чудові жінки, як Єва”, - подумалось тоді Адамові.

Стосунки між ними встановилися рівні, дружні й щирі, які бувають між добрими знайомими.

Він називав її “мій перший справжній лікар”, а вона його — з тією ж щирістю і радістю — “мій перший справжній пацієнт”.

Єва була все такою ж: милою, симпатичною і безпосередньою дівчиною, щебетливою, дзвінкоголосою, завжди веселою і привітною. З усіма на станції в неї були гарні стосунки, з усіма вона легко сходилася, знаходила спільну мову, легко здружувалась, і всі її поважали, хвалили.

“Недарма ж вона психолог, — казали. — П’ять хвилин поговориш, а вже хочеться перед нею викласти всю свою душу”.

Адам погоджувався з такими думками. Більше того, і сам хотім розкрити перед Свою свою душу: або — або?.. Та заважала клята несміливість! “А раптом відмовить?” — гнітило й охолоджувало його запал. Як він тоді дивитиметься їй в очі?

Бачились вони, на превеликий жаль Адама, дуже рідко (в обох було чимало роботи). Але коли зустрічалися десь у коридорах, бібліотеці станції чи на летючках, нарадах, Єва першою починала розмову.

— Ну як здоров’я, Адаме? — питала привітно й чомусь рожевіла (а може, то йому лиш так здавалося?).

— На жаль, — розводив він руками, — на хворобу мені більше не щастить, хоч як не стараюся захворіти.

— Чому це “на жаль”? — дивувалася, і її дзвінкий голос був непідробно щирим. — Хіба хвороба — то щастя?

“Для мене так”, - хотілося сказати, але Адам переводив усе на жарт.

— Не хворіючи, я не можу стати вашим пацієнтом, а отже, й бачити вас частіше.

— А ви… постарайтесь, — і в очах її спалахували дивні для нього вогники. — Пацієнтів у мене зараз небагато, так що для вас місце знайдеться.

- І радий би захворіти, так не щастить, — розводив Адам руками. — Вчені ліквідували майже всі хвороби, спробуй тепер захворіти. — І не зводив з неї захопленого погляду. — Та й ви мене так вилікували на Памірі, що звідтоді я безнадійно здоровий.

Вона лиш руками сплеснула.

— А знаєте, Адаме, після вас мені більше не щастило на справжніх хворих, і я подалася в психологи. Закінчила аспірантуру й ось лікую тут… Тільки не тіла — душі, вам не потрібна моя допомога?

— Ну що ви, — сміявся Адам. — Щодо душі, то в мене все в нормі.

Це була кричуща неправда, адже Єва подобалась йому, і в душі Адама було тривожне сум’яття. Але хіба він міг про те сказати? Хіба у нього вистачило б сили духу і волі? І нічого тут не вдієш, таким він уже вдався. А може, так складалися обставини — хто знає. Його прадід-коваль завжди казав: кожен сам коваль свого щастя. Виходить, Адам не зумів викувати власного щастя, то чого ж тепер на обставини нарікати?

Після тієї розмови з Євою він довго збирався з духом і, зрештою, вирішив сказати їй усе-все. І сам тоді вірив у це… Вони довго не бачились, бо Єва полетіла на Землю у службових справах і затримувалася там. А коли вона повернулась, його вже не було на Місяці — Рада з питань геології перевела на Марс, в Інститут геології. Адам полетів на Марс із транспортно-пасажирською ракетою, так і не попрощавшися з нею. Спершу сумував за Євою, та згодом, за плином часу й роботою, заспокоївся і більше не згадував про свого лікаря. Тільки ні-ні — та й бриніла в його душі пісня: “Ой у вишневому садочку!..”

Та через рік Єва — як негадана радісна зустріч, на яку Адам уже й не сподівався, — раптом з’явилася на Марсі. Та не де-небудь, а в Інституті геології.

Вийшов він з лабораторії, крокує коридором, а навстріч у білому халатику, лукаво і мило посміхаючись, йде вона, Єва.

— Ну як здоров’я, Адаме? — запитала так, ніби вони й не розлучалися, ніби й не бачились більше року. — Я рада, що зустріла свого першого пацієнта, як завжди, в доброму здоров’ї.

Адам віддячив їй тим же:

— А я радий, що бачу свого першого лікаря, як завжди, веселим, гарним і милим… Яким вітром до нас?

— Не вітром, а наказом начальства, — посміхалася вона привітно і щебетала, як і перше, дзвінко, швидко, мелодійно (більше ні в кого із жінок не чув він такого гарного голосу). — Розумієте, Адаме, тільки-но я подумала: куди б оце гайнути, бо на Місяці вже набридло сидіти, аж тут наказ — на Марс, в Інститут геології головним психологом. І я, пам’ятаючи, що десь на Марсі трудиться мій перший пацієнт, не вагаючись, сіла в ракету, 75 мільйонів кілометрів — і я вже тут, на Червоній планеті.

— З чим вас і вітаю.

— Мерсі. Правда, Марс удвічі менший за Землю, але я особа не вибаглива і для моїх скромних діянь Червона планета цілком підходить. — Вона блискала білими зубами, а в очах було стільки іскристого тепла, що Адамові, як ніколи, було затишно й хороше стояти поруч із Євою, дивитися в її теплі очї, слухати миле щебетання.

— Хоча, коли ми підлітали до Марса і я зиркнула на оглядовий екран, то спершу аж засмутилася.

— Чому?

— А тому, що побачила на екрані каламутний червонуватий диск, і так мені в ту мить захотілося назад, додому, на рідну голубу Землю! З якимось відчуттям страху, чи що, вдивлялась я у той нечіткий червоний диск планети. Хмари пилу геть закутували Марс, і вигляд у планети був далеко не гостинним. А взагалі, я рада, що побуваю і на Марсі. Стільки вражень, буде що розповідати на старості.

Йому було дивно чути в Євиних устах слово “старість”, адже це поняття аж ніяк її не стосувалося.

— Жаль, — вихопилося в нього. Адамові хотілося довше побути з нею, і він запросив лікарку на “маленьку екскурсію на дах містечка”, додавши: — В честь вашого прибуття на Марс.

— Страх, як люблю екскурсії по дахах, та ще з симпатичними чоловіками! — вигукнула Єва насмішкувато, але Адамові було приємно, що його відносять до рангу “симпатичних чоловіків”.

Весело перемовляючись, як давні друзі, вони зайшли до кабіни швидкісного ліфта і піднялися на дах гігантського прозорого купола, що накривав усе містечко, герметично ізолюючи його від жахливої атмосфери Червоної планети. Під прозорим ковпаком оглядового майданчика, що здіймався над дахом, не стріли ні душі (а втім, старожили тут майже не бували, звикли, а товпилися на майданчику в основному приїжджі, новачки, але того дня і їх щось не видно було), і в Адама майнула смілива думка: зізнатися Єві… Ну, якщо не в коханні, то хоча б сказати їй… яка вона незвичайна, чарівна і скільки негаданих радощів принесла йому. Від тієї думки Адам розхвилювався, наче перед важливим іспитом у житті. Єва, певно, відчула це, бо пильно глянула на нього і зненацька запитала:

— Що з вами, Адаме? Ви ніби змінилися.

— Н-нічого, — Адам збагнув, що червоніє (за ту схильність до червоніння у розмові з жінками він себе ненавидів і старався поменше встрявати з ними в розмови. — Зовсім нічого… Просто вам здалося.

— Гм!.. — мружачись, Єва насмішкувато дивилась на нього. — Ви щось задумали, Адаме, і ніяк не зважитесь. Принаймні у мене таке враження. Зважте, я все ж таки психолог і передчутті мене ще ніколи не підводили.

— Може, ви й чужі думки вмієте читати? Вона зітхнула.

— Ні, хоча є психологи вищого рангу, які можуть це робити. Але мені до них ще далеко.

— Жаль.

— Чому?

— Хоча тому, що відпала б потреба вам що-небудь пояснювати. Лише подумав, а ви вже й знаєте.

- Є, Адаме, речі, про які людині все ж треба казати словами. Бодай раз у житті, а вимовити ті слова.

Вони підійшли до прозорої стіни оглядового майданчика і сперлись на поручень, що оперізував купол. Далеко внизу за науковим містечком, освітлена Сонцем, простилалась червоно-бура рівнина з кам’яними грядами та піщаними дюнами. В ярах і кратерах лежали чіткі, майже рельєфні, чорні тіні. В рожевому від пилу марсіанському небі неслися рідкі буро-червоні хмари. А нижче них збиралася підозріла мла, і в ярах та кратерах уже почали розмиватися чорні тіні, на гребенях дюн заструменився пісок.

— Наближається пилова буря, — сказав Адам, а сам напружено думав: з чого починати розмову? Просто так взяти і сказати їй про свої почуття? Але ж воно якось… Ніби ні з того ні з сього. “Мабуть, мені не вистачає інструкцій, як діяти у подібних випадках. А жаль… З інструкціями і справді простіше”.

Оскільки мовчати далі було не зовсім зручно і треба було щось діяти, він підійшов до чорного трикутника, що стояв посеред оглядового майданчика, і натиснув кнопку. Засвітилося табло, а по ньому побігли написи:

“Буря зароджується південніше екватора. Тривалість бурі — 70 діб…”

А по іншому табло миготіли слова і цифри:

“Швидкість вітру — 80 м/с.

Температура — 30°.

Температура — 31°.

Температура — 32°.

Температура — 33°…”

— Вона що, знижується стрибками?

— Так. І, майте на увазі, зараз сонячний день, та ще й марсіанське літо. Вночі буде мінус 86 градусів.

— Холоднувато у вас, — Єва мерзлякувато знизала плечима. — А що то за гора на обрії, ніби у хмарах зникає?

— Олімп, найвища гора Марса. 27 кілометрів.

- І треба ж, — зітхнула Єва, подумавши, певно, про щось своє, - 27 кілометрів гори. І для чого вона потрібна Марсу?

— Цього я вже не знаю.

— А чому тут поверхня червона?

— Червонуватий відтінок дають гідрати заліза — гетити. — А сам думав: ну з чого почати? Де знайти перше слово? І взагалі, яке воно, перше слово?

На ближніх підступах до містечка, на рівнині, вже закрутилися вихори, а з-за розмитого обрію викручувалися гігантські стовпи від землі й до неба — смерчі. Ще мить — і Сонце зникло в кривавій млі, що вертілася і мчала на містечко із швидкістю 80 метрів у секунду. Адам натиснув якусь кнопку на чорній піраміді, і під купол увірвалося таке ревище, що він, ледве не оглухнувши, поспішно вимкнув звукозаписувальний пристрій.

— Тепер два місяці нічого не буде видно, — все ще оглушений, закричав Адам. — Бурі на Марсі як розгуляються, то не швидко вгамовуються.

— Куди я потрапила, — тільки й зітхнула Єва. — Під ковпак. Бодай і прозорий, але ж — ковпак.

— Зате під ковпаком у нас є свої сади, а в садах трави — справжні, найсправжнісінькі. І в травах сюрчать коники, із Землі їх привезли. Хоч сонце і штучне під ковпаком, але воно нас і освітлює, і зігріває. Усе, як на Землі. Жити можна.

— А раптом ота жахлива буря знесе оцей ковпак?

— До нашого захисного ковпака у марсіанської бурі короткі руки, — сказав він весело, й вони засміялися.

І стало обом легко й просто.

І Адам вирішив: настав час. Або зараз, або ніколи!

І він зважився:

- Єво, я хотів вам сказати, що я… давно…

І побачив, як у неї на шиї запульсувала тоненька синя жилка — швидко-швидко.

— Хотів вам сказати, що я давно, ще на Памірі… На оглядовім майданчику з’явилася постать.

“І як недоречно занесло сюди цього типа!..”

— Добрий день, я вам не перешкодив? Признаюсь, що, відколи я на Марсі, жодного разу не спостерігав пилові бурі в натурі. То оце вирішив надолужити прогаяне. Та й кілька вільних хвилин випало…

І він, Адам, не підозрюючи, чим усе це закінчиться, безпечно (зовсім безпечно) сказав:

— Знайомся, Єво. Це наш радіоастроном Руслан Булат-Бек…

І навіщо він їх тоді познайомив?

А втім, вона могла і сама познайомитися з Русланом Булат-Беком. На день раніше, на день пізніше — яка різниця. Так уже, мабуть, судилося.

А за прозорим куполом оглядового майданчика скаженіла-лютувала марсіанська буря.

На табло чорної піраміди наче падали вниз слова:

“Температура — 55°.

Температура — 56°.

Температура — 57°.

Температура — 58°…”

Як швидко падає температура на Марсі!

Після тієї зустрічі вони бачилися рідко, уривками — то на засіданні якої-небудь ради, то в бібліотеці чи просто в холі. Обмінювалися кількома словами і розходились кожен у своїх справах. Розходились не тільки в прямому, а й у переносному значенні. Розходились, так і не зблизившись… “І яка чорна кішка, як казали в давнину, пробігла між нами? — дивувався Адам. Єва вже не щебетала, як раніше, здебільшого мовчки дивилась на нього, і в очах її стояло німе запитання. А яке — він не міг збагнути, не міг його прочитати, бо навчений був читати по книгах, по каменях, але не по жіночих очах. Вона ніби розчарувалася в ньому, принаймні так Адамові здавалося. І він почав відчувати, що вони віддаляються одне від одного, як два кораблі, що лягли на різні курси. Не було вже тих невимушених дружніх розмов, що раніше. А якось, загледівши його в кінці довгого інститутського коридора, Єва поспішно повернула у перші-ліпші двері, вдавши, що не бачить його. Може, їй якраз і треба було зайти у ті двері, але раніше вона не кинулася б у них так квапливо, почекала б Адама, погомоніла, а тоді б зайшла… І він внутрішньо змирився з утратою: не судилося. Коли б тоді, на оглядовім майданчику, не з’явився так недоречно довгов’язий Руслан Булат-Бек, Адам би встиг їй сказати… А так не вистачило кількох хвилин. А може, й краще, що не встиг, бо поставив би її у незручне становище, й обоє почувалися б кепсько. Недарма ж Єва уникає його, виходить9 байдужа…

“Але ні, - переконував Адам сам себе. — Всьому виною моя несміливість. От і потрапив у цейтнот…”

А по якомусь часі дізнався, що Єва негадано (о, то був найчорніший день у його житті!) вийшла заміж за Руслана Булат-Бека, молодого, уже відомого в наукових колах радіоастронома, котрий був зарахований до складу екіпажу “Геліоса”. За того Руслана, з яким Адам сам познайомив Єву на оглядовому майданчику. І навіщо він поспішив їх знайомити? Як у давнину казали: чорт за язик смикнув! Власне, з Русланом у них було шапочне знайомство. Бо радіоастроном був чи то надто гордим, чи то замкненим. Принаймні спільних інтересів не мали — Руслана не цікавила Адамова геологія, а Адама — Русланова радіоастрономія. Тому при зустрічах здебільшого відмовчувались або перекидалися малозначущими фразами. Високий і тонкий у талії, чорнявий радіоастроном (очі в нього були якісь зосереджено чорні) завше відмовчувався, і складалося враження, що він постійно зайнятий розгадуванням вельми важливої задачі. Як спеціаліста його цінували, хоча комунікабельність була невисокою. І Адам іноді дивувався: навіщо цього — зосередженого мовчуна взяли на “Геліос”? Іноді Адам пробував втягти його у бесіду, але радіоастроном відповідав на запитання коротко і знову поринав у власні думки. (Тоді Адам ще не знав, що радіоастроном за натурою взагалі мовчазний, — крім того, до старту “Геліоса” мав закінчити дуже важливу теоретичну працю про зорі, для обдумування якої використовував кожну вільну хвилину. І встиг-таки її закінчити до старту й здати в науковий журнал — наче відчував, що більше не повернеться на Землю).

То яким було здивування Адама, коли одного разу на вечорі художньої самодіяльності Науково-Дослідного Центру Марса конферансьє оголосив:

— Оповідання “Дарунки чарівників” О’Генрі. Читає радіоастроном Руслан Булат-Бек!

І радіоастроном з дуже серйозним, дещо зосереджено-похмурим виглядом прочитав оповідання О’Генрі, так жодного разу й не посміхнувшись. Та чим більше він серйознішав, тим дужче сміялися слухачі. І дивна річ, в Адама щось затепліло на серці. Йому став подобатися цей зосереджений радіоастроном. Твори О’Генрі Адам і раніше знав, але тут вони зазвучали ніби по-новому, наче іншою гранню відкрилися перед ним. Після вечора підійшов до Руслана і, тиснучи йому руку, побачив (вперше, відколи його знав), що очі радіоастронома були злегка усміхнені.

— Таке дотепне оповідання, а на вашому обличчі жодного разу не з’явилася посмішка, — сказав йому Адам.

— Навіщо сміятися лицем, коли сміється душа, — одказав радіоастроном.

Певно, так само мовчазний радіоастроном і Єву покорив? Не посмішкою обличчя, а широтою душі? А втім, навіщо тепер гадати? І для чого?

Ставши дружиною радіоастронома “Геліоса”, Єва через рік була зарахована до складу космічного корабля, який готували у ті роки до польоту в сузір’я Центавра.

Не тільки нестримний ріст населення Землі штовхав людство на пошуки нових планет, придатних для життя; не тільки нестримний розвиток науки й техніки, який дав можливість будувати космічні кораблі з швидкістю, рівною половині швидкості світла (а в перспективі вже плануються кораблі з світловою швидкістю); не тільки потяг окремих груп населення до космічних мандрів, відкриттів, небезпек, яких людство вже давно позбавилось на Землі; не тільки бажання стати засновниками роду людського на інших планетах, в інших сузір’ях і галактиках; не тільки!

Не це було головним та вирішальним.

Настав час, коли люди забули про свої етнічні та національні ознаки, а відчули себе єдиною сім’єю на Землі — землянами. Збулися слова академіка Вернадського: “Людина вперше реально зрозуміла, що вона — мешканець планети і мусить — повинна — мислити й діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особи, сім’ї чи роду, держав чи їх союзів, але і в планетному аспекті”.

А відчувши себе в планетному аспекті, людство нарешті збагнуло, що:

Земля — єдина планета людей,

Земля — єдина колиска людства.

А доки людство живе на одній — лише одній! — планеті, впевненості, що воно, людство, вічне, — немає.

Немає і не може бути, адже подальша доля людства залежить від єдиного: а раптом?..

А раптом що трапиться із Землею — єдиною колискою людства? А раптом непередбачений космічний катаклізм знищить єдину планету людей? А раптом у планету вріжеться якесь космічне тіло, що розколе її навпіл чи зірве з орбіти? А раптом людство в пошуках нової, надпотужної енергії дійде до всепланетного вибуху?

Зорі не вічні.

Зорі колись спалахують і згасають, колись народжуються і вмирають світи. Вічний тільки вир матерії. У далекому-предалекому майбутньому така доля може спіткати й Сонце — воно згасне. Але загибель світила не повинна стати трагедією всього людства. Людство мусить піти до других сонячних систем, на інші планети. Від зорі й до зорі розселятиметься людство в Галактиці. Але про це треба думати вже сьогодні. Бо коли станеться оте непередбачене “а раптом”, людство зникне не лише з Землі, а й з Всесвіту. Адже більше планет із людьми немає.

Тільки розселившись по інших, віддалених одна від одної десятками, а то й сотнями світлових років зоряних системах (а ще краще — галактиках), людство, нарешті, зможе гарантувати собі безпеку і застрахувати себе від нещасного випадку.

Для першого стрибка до зірок було вибрано сузір’я Центавра — найближче до нашої Сонячної системи сузір’я. Тим більше, що радіоастрономи були впевнені: або зірка А, або зірка Б (чи їхньою мовою пара АБ) цього сузір’я мають планетну систему.

До польоту в сузір’я Центавра готувалися впродовж не одного десятиліття спеціалісти різних галузей. Було опрацьовано близько 25 тисяч спостережень за сузір’ям, уточнено 120 параметрів, астрономічну одиницю, радіуси орбіти зірок А і Б. За сузір’ям Центавра велися постійні радіолокаційні спостереження, і точність спостережень була доведена до метра. З’явилися праці космічних навігаторів, балістиків, астрономів-теоретиків, математиків, радіоспеціалістів, спеціалістів астродинаміки, навігації і наведення космічних апаратів. Було заново створено єдину релятивістську теорію руху планет на основі ейнштейнівської моделі, в основі якої лежить теорія тяжіння Ейнштейна, створена ним у 1916 році, що отримала назву “Загальна теорія відносності”. Із цієї теорії, зокрема, виходить, що в сильному полі тяжіння геометрія звичного тримірного простору виявляється неевклідовою, а час тече повільніше, аніж поза полем.

За Гендопрололом (Генеральний Довготривалий План Розселення Людства) сузір’я Центавра мало стати першим трампліном, першою базою людства, яке вирішило заселити Космос. Гендопролол був розрахований на мільйони років. Освоївши планету в сузір’ї Центавра, синівська цивілізація матері Землі з часом піде далі: з сузір’я Центавра зробить стрибок до сузір’я Кассіопеї і там заселить планету, чи й кілька, якщо такі виявляться, обживеться з десяток тисяч років, доки не сягне гігантського розвитку науки і техніки, потім стрибок ще далі, ще… Заселяючи планети інших, неймовірно далеких від Землі сузір’їв, сини Землі завойовуватимуть Космос і обживатимуть його. За мільйон років людство колонізує і заселить усю Галактику. І хай не між усіма планетами підтримуватиметься регулярний зв’язок, можливо, між якимись синівськими і дочірніми цивілізаціями Землі й урветься (або й відпаде потреба у такому зв’язку, зважаючи на колосальні космічні відстані), то не біда. Зв’язок, та ще регулярний, не завжди буде й потрібний, тим більше, якщо він займатиме сотні літ лише в один край. Головне, буде Всесвіт людей. Не планета, не єдина планета, як зараз, а — Всесвіт людей. Тоді людство буде спокійним та впевненим і, нарешті, зможе сказати: “Я безсмертне!”

А початком того трудного, неймовірно трудного й важкого, мільйоннорічного походу за підкорення Космосу і мусило стати сузір’я Центавра. Ось чому Земля стільки надій покладала на “Геліос” і готувала його, упевнена, що Гендопролол стартує успішно.

Те, що вони вдвох потрапили на один корабель, не дуже здивувало Адама. Хоч коли Єва вийшла заміж, він обминав її, а коли й зустрічався, то тільки у справах і тримався підкреслено офіційно. Так же офіційно привітав її з заміжжям (його привітання вона чомусь вислухала неуважно й одразу ж перевела розмову на інше, навіть не подякувавши). Вона більше не називала Адама “мій перший справжній хворий”, а він її — “мій перший справжній лікар”. Обоє вдавали, що не було того випадку на Памірі, що Єва не проводжала його до гвинтокрилої птиці і що вони взагалі не були раніше знайомі. Але поводилися, як і всі члени екіпажу, просто. Називали одне одного на “ти”. Хіба що наодинці, коли випадково зустрічалися, злякано переходили на “ви”. Але незабаром і той неспокій між ними зник, і вони нарешті стали добрими друзями.

Та коли після катастрофи “Геліоса” опинилися удвох ще й на одній планеті, Адам не витримав. Якось сказав Єві, вже на Леонії:

— Ми з тобою, мабуть, приречені все життя потрапляти в одні й ті ж ситуації, але залишатися далекими одне від одного.

Єва непривітно зиркнула на нього і різко запитала:

— А ти що… забаг зближення?

Адама наче хто окропом облив з ніг до голови. Від образи, що Єва так безцеремонно дала йому словесного ляпаса, він аж задихнувся. Але взяв себе в руки і, щоб не наговорити їй зайвини, за яку потім буде соромно, засвистів. Свист допомагав заспокоїтися, взяти себе в руки.

Адам свистів, а Єва здивовано дивилася на нього.

Висвистівшись, Адам нарешті заспокоївся — віднині він і тільки він відповідає за неї! — сказав стримано й сухо:

— Жінки ще ніколи, смію тебе запевнити, не привертали моєї уваги і…

— На жаль, — перебила вона з викликом.

— На жаль чи на щастя — невідомо. Але я хочу наголосити, що ми обоє опинилися в трагічній ситуації, а поводимося, ніби чужі, наче між нами проліг кордон, демаркаційна лінія. От що я мав на увазі. А боротися за виживання мусимо спільно, допомагаючи, підтримуючи і розуміючи одне одного. Принаймні я хочу, щоб на цій планеті ми не тріпали одне одному нервів і жили, як товариші по нещастю. Тільки товариші, - підкреслив Адам.

— Все… все залежить від тебе, — сказала вона і по хвилі додала в’яло і нудно: — А розпочинати безнадійну боротьбу за виживання я не збираюся. Бо не бачу в ній сенсу.

— Ти сказала, що все залежить від мене. А коли так, то тобі доведеться боротися за виживання.

Губи її затремтіли.

— Чоловік наді мною не міг узяти верх, а ти…

— Я просто змушу тебе жити! Чуєш, змушу! Бо перед Землею за тебе відповідаю я. І тільки я! Коли з тобою щось станеться, я не зможу глянути людям у вічі. Скажуть, сам врятувався, а її… прекрасну представницю прекрасної статі не зумів уберегти.

— Ах, ти боїшся за своє сумління?.. Хочеш, щоб воно в тебе було чистісіньким?

— Не тільки заради цього.

- Іще заради загального людського гуманізму?

— Ні, я хочу, щоб така жінка, як ти, повернулася колись на Землю і була щасливою, продовжувала рід людський.

— Яка це… така?

— Ну, гарна. Єва зле гмикнула:

— Що я гарна, треба було звертати увагу раніше. А тепер ми нікому не потрібні: ні ти, ні я. Чи гарні ми, чи ні — однаково. Для долі. А наші долі, мабуть, нещасливі, й еволюція нас просто викинула із свого ряду, як баласт.

Що вона мала на увазі під словом “раніше”? Невже… Тоді чекала від нього якогось кроку, слова? Чекала, чекала і — не дочекалася.

“А втім, — подумки махнув він рукою, — усе це тепер і справді не має значення”. На Леонії перед ним постала інша Єва, яку Адам не міг збагнути, — вередлива, криклива, нестримана, якась душевно спустошена. Космос вплинув на неї негативно, а катастрофа й зовсім надломила. І ця, теперішня, Єва зовсім йому не подобалась, була йому незрозумілою, викликала в ньому внутрішній протест.

Довгими безсонними ночами, коли вони обоє не спали, але вдавали, що сплять, Адам думав про неї: як у теперішній Єві розбудити ту, яку він колись знав? Як розбудити у ній потяг до життя?

Якось Єва сказала йому:

— Хоч би ти, Адаме, захворів на Леонії, чи що. Лікувала б тебе, і то було б цікавіше.

— Ні, Єво, тепер уже я мушу тебе лікувати, — твердо і без тіні іронії відповів Адам. — Я вдячний тобі за те, що ти колись врятувала мене, і я не забуду твоєї уваги. Як не забуду тебе такою, якою ти була тоді!

Єва нараз кинулася до нього, і в її очах ніби ожили, спалахнули дві іскорки. На мить, на одну лиш мить, вона здалася йому такою, якою Адам знав її колись і пам’ятав.

— Це правда, Адаме, правда? — перепитала, і в голосі почулися щебетливі нотки колишньої Єви. — Чи ти говориш мені це для підняття духу?

— Правда. Таку, яка ти тоді була, я пам’ятаю. Бо таких жінок більше немає. А ось ту, яка ти сьогодні є, мушу рятувати.

Очі її враз згасли, і вся вона стала в’ялою, наче сонною.

— Що ж, коли тобі нічого робити, рятуй. Тільки кому це і для чого потрібно?..

Так і потяглися, повільно й одноманітно, дні їхнього співжиття у печері, сиріч на віллі “Кам’яні пенати” на березі безіменного моря чужої планети.

Сходило і заходило сонце Толіман із своїм малим супутником, шумів морський прибій, та в скелях жалібно, наче скаржачись на долю, кричали чайки, і над морем реготали мартини.

Дні змінювалися ночами, ночі — днями.

Удень завжди дув морський бриз, уночі — береговий.

Вранці та ввечері на морі наставало незначне затишшя, доки мінявся напрямок бризових вітрів.

Було сухо й гаряче, небо завжди безхмарне, на дощ — ані знаку. І їм починало здаватися, що дощів на цій планеті взагалі не буває. Як не буває ні вітрів, ні гроз, ні громів, ні блискавок, ні просто хмарного неба. Над північними горами вранці іноді з’являлися білі громаддя хмар, але до обіду й вони зникали, так і не наважившись посунути на Великі Рівнини. А може, то були й не хмари, а вранішні тумани?

Адам щодня пірнав за мідіями (“Пішов на плантацію”, - казав він у таких випадках), у скелях збирав чаїні яйця, зрідка добував одну-дві рибини — у гирлі річки наколював гострою палицею, яку він урочисто називав списом.

Бухта забезпечувала їх кокосовими горіхами.

Мідії, яйця та рибу Адам запікав у глині, на друге були незмінні кокосові горіхи. Воду для пиття приносив із річки в стулках черепашок.

Та одноманітну їжу можна ще було якось терпіти. А ось стосунки на віллі “Кам’яні пенати” були гнітючими.

Єва мовчала днями і не виходила з печери. Чи не все одно? — говорив її постійно зажурений вигляд. Що там, що тут — в’язниця. Без мурів, без сторожі, але в’язниця. Печера, бухта, шмат моря, шмат степу, та ще далина для очей — ось у цьому колі й мусила крутитися, як звір на ланцюгу. Та ще безлюдна пустка і безнадія. Така глуха безнадія, що ні просвіту!

Тільки з настанням ночі, як починав дути береговий бриз, вона іноді виходила з печери, сідала на камінь біля входу, зітхала, слухала ритмічний шум прибою або дивилася на зорі, що рясно висипали на чужому небі планети-в’язниці.

Адам теж виходив, бо не спалося, тихо сідав поруч неї на камені, що зберігав ще денне тепло, і вони мовчали, бувало, й до ранку. І хоча мовчання завжди гнітюче впливало на Адама, бо по натурі він був товариським, теперішньому мовчанню навіть радів — постійна дратівливість Єви почала його стомлювати. Години ж мовчання були відпочинком для душі.

Так і сиділи вони, близькі й далекі, слухаючи глухе зітхання моря, і дивилися на шосту зірку Кассіопеї. Тільки вночі можна було побачити рідне Сонце, бодай і в зменшеному вигляді, бодай і холодне, від якого ні світла, ні тепла. Але то було рідне Сонце, а вони були людьми системи Сонця і тому раділи хоч з такого, у вигляді яскравої зірки.

Іноді їм починало здаватися, що трохи нижче шостої зірки Кассіопеї бачать маленьку крихітну світлу цяточку — якісь там кванти світла, але ж то Земля. Принаймні Єва була впевнена, що бачить Землю в небі чужої планети, ту Землю, із якою вона розлучилася сім літ тому і повернутися на яку вже й не мріяла, бо всьому є межа, навіть мріям.

Адам, як уже було сказано, добре знав, що побачити звідси третю планету далекої Сонячної системи немислимо, але… Але під впливом Єви теж іноді починав вірити, що нижче шостої зірки Кассіопеї ледве-ледве видніється світла крапка. І так тоді гарно ставало на душі, так затишно й хороше, що не хотілося руйнувати ту щасливу ілюзію.

— Сонечку, — простягала Єва руки вгору, — ти ж наше рідне Сонце-Сонечко, а ми твої діти! Чому не прийдеш нам на поміч, чому не забереш нас із чужої планети? Сонце-Сонечку, у тебе таке ласкаве і ніжне проміння, ти зігріваєш усе живе на Землі, зігрій і нас. Адже нас тут небагато, лише двоє. Ти ж виростило нас, випестувало в своєму промінні, чому ж нас полишило?

Холодно сяяла шоста зірка в сузір’ї Кассіопеї, не поспішало на допомогу її рятівне проміння. А може, й спішило, так не змогло пробитися крізь морок Космосу, згасло в його безмежних глибинах, розсіялось, загубилося, не дійшовши до дітей на чужій планеті, в чужому сузір’ї.

Коли ж Єва згадувала про рідну Землю, настрій її кращав, на якусь годину-другу вона ставала безжурною, сміялась і навіть поривалася щось наспівувати. Й Адам, аби не псувати їй ті світлі хвилини, заходжувався сміливо фантазувати вголос, що “іноді, внаслідок якихось особливих, науці ще не відомих, космічних причин чи своєрідної рефракції, Земля буває видима і в небі Леонії”. Навіть посилався на якісь досить відомі на Землі (а насправді міфічні) праці авторитетних фізиків та астрономів. І цитував сторінку, на якій буцімто було написано, що зрідка Землю видно в сузір’ї Кассіопеї, тобто в небі Леонії.

Іноді до того дофантазовувався, що на деякий час і сам переконувався: так воно є насправді, особливі космічні умови, своєрідна рефракція і — ось вам, рідна Земля сяє зірочкою за чотири з чимось світлових роки.

— Розумієш, — починав повільно, тягнучи слова, аби виграти час, а сам гарячковито думав, що б то ще таке переконливе сфантазувати, на який міфічний том якого міфічного фізика Землі послатися, щоб Єва повірила і заспокоїлась.

— Розумію, розумаю, — торохтіла вона квапно. — Просто “Геліос” не є останнім словом космічної техніки Землі. Ось чому він летів сюди так довго, аж сім років. На його місці інший би корабель, досконаліший, здолав би відстань до сузір’я Центавра значно швидше, можливо б, за якихось два-три роки. Правда ж, Адаме?

І з такою світлою надією в очах дивилася на нього, що він не насмілювався сказати жорстоку правду.

— Звичайно, — змушений був погоджуватися з її фантазією.

Інша річ, що досконалішого корабля за “Геліос” Земля ще не мала. Адже Земля тільки-но починала штурмувати чужі сузір’я, в основному близькі до неї, і до стрибка в Космос через сотні парсек, через сотні світлових років ще не була готова. Але все йшло до того, потрібен тільки час.

Космічний флот Землі складався із трьох флотів: Першого, Другого та Спецпризначення, або Рятувального. Кораблі Першого флоту ходили тільки в межах Сонячної системи, від планети до планети — пасажирські, транспортні, науково-дослідні. Кораблі Другого Космофлоту Землі — її краса і гордість, найзначніше досягнення людського генія — уже долали космічні простори до ближніх сузір’їв. І націлювалися на далекі. До Другого Космсфлоту належав і “Геліос” — суперлайнер першого класу. Флот Спецпризначення складався із рятувальних кораблів і поділявся на дві групи. Перша здійснювала рятувальні рейси в межах Сонячної системи. Друга, надмогутня, із добре обладнаними лайнерами, поспішала на виручку землянам за межами Сонячної системи. Кораблі Спецпризначення очолювали най досвідченіші капітани, космічні вовки, зорепрохідники, бувалі в бувальцях.

“Геліос” був найновішою модифікацією зоряного лайнера. Його називали чудом початку Третього тисячоліття і за його зразком будувалися інші кораблі цієї серії — такі ж потужні, як і лідер, але не досконаліші й не потужніші за нього. “Геліос” тому й летів до сузір’я Центавра лише сім років, що сягав швидкості 150 тисяч кілометрів у секунду. Інший би корабель (не цієї серії) не здолав би цю відстань і за двадцять літ.

Але Адамові не хотілося гасити ту єдину іскорку надії, що так яскраво спалахнула у серці Єви, і він мовчки погоджувався, що “Геліос” справді застарілий лайнер.

— А тобі не здається, Адаме, що за ці сім років, протягом яких ми летіли сюди, космічна техніка на Землі не стояла на місці?

— Звичайно, не стояла і не стоїть. Це б взагалі суперечило прогресу, поступу вперед.

— О! І я так думаю! — радо підхоплювала Єва і щебетала збуджено: — Ах, Адаме, яка думка мені щойно прийшла в голову! Ні, ти тільки послухай. Доки ми летіли сюди, земляни не сиділи склавши руки. За цей час вони придумали щось таке… таке придумали, — вона аж світилася з радощів, — потужніше за “Геліос”! І потужніше разів… у два! Так, так, разів у два! — майже впевнено вигукувала Єва. — І тому новий корабель летітиме сюди не сім років, а лише три з половиною. Як ти думаєш, Адаме? Можливо таке?

— Звичайно. Ядерна енергетика відкрила нам шлях за межі Сонячної системи. Це колосальний стрибок, але все ж він недостатній для підкорення Всесвіту, для досягнення хоча б інших Галактик. Астронавти в такому кораблі зістаріються і помруть у дорозі, не долетівши до цілі. Відстані ж бо в Космосі неймовірні. А наше завтра — це досягнення інших галактик. Тут ядерна енергетика вже не виручить. Потрібне щось принципово нове, нова енергія, ще потужніша за ядерну. Останні роки вчені Землі працювали над тим, як добути енергію прямо з Космосу, з космічного простору, із так званого гравітаційного вакууму.

Єва, яка раніше не терпіла розмов про техніку (адже техніка була для неї нудною і незрозумілою), аж загорілася, підсіла ближче до Адама.

— Розкажи про гравітаційний вакуум, це ж так цікаво. Я, пригадую, щось ніби чула на Землі про цей вакуум, але через тодішню незацікавленість технікою та наукою, що не стосувалася моєї спеціальності, не розібралася, в чому річ.

— У чому там річ — із гравітаційним вакуумом не можуть розібратися і вчені.

— Ні, ні, не говори так. За той час, що ми покинули Землю, вони вже розібралися. Напевне ж розібралися.

— Якщо пояснити тобі простіше, то гравітаційний вакуум являє собою ніби суцільне середовище, яке складається не з молекул та атомів, а з часточок іншого класу. Їх назвали планкеонами. Друга їхня назва — максимони, адже вони здатні мати максимальну масу. Так ось ці частинки мають у собі колосальну енергію. Гадають, що якби вдалося відкрити тільки одну частинку, то це було б рівноцінно вибухові тонн вибухової речовини. А таких частинок в одному кубічному сантиметрі простору стільки, що навіть уявити собі важко. Тепер ти розумієш, яку енергію має Космос. Жаль тільки, що гравітаційний вакуум міцно зачинив свою енергію і взяти її у нього — не так просто. Але якщо вчені врешті-решт змусять ці частки випромінювати енергію, то…

— Вони вже її змусили, Адаме, змусили! — перебила Єва, неймовірно зрадівши.

— Тоді, очевидно, зникне проблема часу й простору. Будь-які найвіддаленіші світи стануть нам близькими, і наші кораблі сягатимуть різних куточків Всесвіту. Навіть за мільярди і мільярди світлових років! Навіть на сам Кордон Метагалактики і ще далі! Ось тоді з’являться кораблі в тисячі, а можливо, і в сотні тисяч разів потужніші за “Геліос”. Та й сам “Геліос” здаватиметься застарілою транспортною шлюпкою порівняно з кораблями майбутнього! Але поки що…

Так Адам говорив уголос, аби втішити Єву, а сам думав: для того, щоб створити щось потужніше за “Геліос” не в тисячі, а лише в десятки разів або, наприклад, відкрити згадувані частинки з колосальною кількістю енергії, потрібно багато часу. І навряд щоб це могло статися за ті сім років, протягом яких вони летіли сюди. Ідея “Геліоса” — корабля, здатного розвивати швидкість, рівну половині швидкості світла, — виношувалася у вчених головах близько півстоліття. Ні, принципово нове за сім років на Землі не з’явиться. Тим більше, що Земля на найближчі двадцять літ запланувала будувати лайнери тільки тієї серії, первістком якої став “Геліос”.

Отже, як не міркуй, як не утішай себе, а земляни — і то в кращому разі! — з’являться тут не раніше, як через чотирнадцять років. І то за умови, що Землі ніщо не перешкодить послати сюди рятувальний лайнер.

Та розчаровувати Єву не хотілося. І Адам, дивлячись ночами на сузір’я Кассіопеї, говорив:

— О, так, земляни обов’язково вже створили щось принципово нове. Для цього вони мають усі підстави і можливості.

— Авжеж, створили! — підхоплювала Єва з такою упевненістю і вірою, що Адамові іноді починало здаватися: так, земляни й справді оволоділи вже гравітаційним вакуумом, і його частинки, долаючи час та простір, несуть сюди новий чудо-корабель, швидкий, як сама людська думка…

Після таких розмов Єва ходила збуджена, сяюча, без угаву щось гомоніла і навіть поривалася співати. Лягаючи спати на своєму кам’яному лежаку, була впевнена, що замалим не завтра прилетять сюди земляни на якомусь фантастичному зорельоті, що здатний здолати відстань до сузір’я Центавра мало чи не за кілька діб.

У такі щасливі ночі чекання, ночі, сповнені райдужних сподіванок, їй завжди снився Руслан.

— О-ох, Адаме-е!.. — мрійливо говорила Єва, і в її очах з’являлися не зрозумілі йому вогники. — Снився мені Руслан. Шкода, що сни не кольорові.

— Кольорові сни сняться лише видатним людям. Це ти, як психолог, мусиш знати.

— Ти не вважаєш мене за видатну особу? — Єва насмішкувато дивилась на Адама.

— Ти одна з найвидатніших жінок, яку я будь-коли зустрічав!

— Ну, приміром, жінок, як я здогадуюсь, ти зустрічав на своєму шляху не так і багато. Так що порівнювати мене тобі особливо ні з ким. Але жінкою я колись була. І була там, — махала вона у небо, на сузір’я Кассіопеї, - на Землі. А зараз ні се ні те… Не жінка, а біологічний організм, який бореться за існування. А ось Руслан ще іноді сниться… Навіть на руках мене у снах носить.

— Я заздрю тобі світлою заздрістю, — спокійно одказував Адам. — Заздрю, бо мені жодна жінка чомусь не сниться і не носить мене на руках. Страх, як люблю, коли жінки на руках носять. Тоді відчуваєш себе, — на м’яко окреслених, ледь підпухлих губах з’явилася весела усмішка, — справжнім мужчиною.

Єва теж посміхалася, але скупо.

— Мабуть, тому ти й не одружився?

— Звичайно. Бо ж яка жінка погодиться носити свого дорогого чоловіка на руках.

Єва жила минулим і снами. Не раз дивувалася:

— Невже тобі нічого не сниться?

— Та-а, майже нічого, — Адам злегка червонів і уникав її погляду. — Із твоїми снами мої не йдуть ні в яке порівняння.

Але то була неправда. Сни йому снилися. І завжди снилася вона.

Вона приходила у його сни. Тиха, лагідна, ніжна.

І все щось щебетала, щебетала…

А може, то приходила не Єва, а його мрія? Мрія про особисте щастя, ласку і про те, що чоловікам дарують тільки жінки і без чого чоловікові аж ніяк не прожити на білому світі!

А може, то приходила не абстрактна мрія про чоловіче щастя, а конкретна, вона — Єва. І все ж Адам був радий, що вона приходила у його сни — щебетлива, в’юнка, енергійна, життєрадісна, елегантна і гарна, весела і завжди недосяжна.

Завжди, завжди недосяжна…

Коли Руслан відкрив планету в системі зірки А, планету, яку він назвав Леонією, і був на вершині своєї слави, Єва якось запитала Адама:

— А коли ти відкриєш свою планету?

“Планету я вже відкрив, — хотілося йому відповісти, — тільки планету мою перехопив інший, щасливіший”.

Це було в кают-компанії за вечірнім чаєм, де зібралися всі вільні од вахт астронавти. Єва мружила гарні очі і дивилася на Адама так, що він губився під її поглядом.

— Я не планетолог і не радіоастроном, — сказав він тоді не те, що думав. — У мої обов’язки входить на відкритих іншими планетах відкривати нові мінерали.

Озвався Командир:

- І все ж кожен із нас мусить хоч раз у житті відкрити свою — тільки свою! — планету.

Адам тоді вдався до рятівного гумору.

— Беру на себе підвищене зобов’язання з першого числа відкрити аж дві нові планети!

Веселе слово любили і цінували на “Геліосі”. А Адамові було сумно.

“Мало відкрити планету, — думав він, — треба, щоб тобі ще й пощастило. А я — невезучий…”

— Про що це ти так замріявся, аж сам до себе посміхаєшся? — зненацька порушив його думки її різкий (і відколи він у неї став таким різким?) голос.

І Адам, наче застуканий на гарячому, пробурмотів щось невиразне: мовляв, уявляв, як колись земляни обживуть цю чудову планету, і яке тут буде прекрасне життя, і що для багатьох землян з часом Леонія стане такою ж рідною, як для них Земля.

— Ні, ти думав… тобто мріяв, про щось інше.

— Тобі просто здалося, — заперечив він. — Про що можна мріяти у цій печері?

— Ти маєш рацію, — погодилась Єва і сумно повторила: — Про що можна мріяти у цій печері? Хіба що про те, як стати неандертальцем?

В її очах заблищали сльози. І Адам демонстративно позіхнув:

— Зараз завалюся на своєму кам’яному ложі до самого ранку…

— Як ти брутально позіхаєш, — з неприхованою відразою зауважила Єва. — От мій Руслан…

— Звичайно, твій Руслан навіть позіхав поетично!

Рано-вранці та під вечір, коли було не так спекотно і на Рівнинах не тремтіли гарячі хвилі повітря, Єва виходила з печери, терла кулаками очі, сідала на свій улюблений камінь і, як завжди, вглядалася у безкраю і пустельну далечінь моря.

То було її єдине заняття у ті дні, і так вона могла сидіти годинами, дивитися в море і ні про що не думати, її охоплювала апатія, в голові не було жодної думки, ніщо не хвилювало більше і не радувало, навіть не дратувало, як раніше. Все стало байдужим. І яскраві фарби Леонії видавалися сірими та нудними. Звикала до рокоту прибою, до чаїних криків, звикала до всього, нічого не відчуваючи. Поволі занехаяла себе. Ранками перестала вмиватися, не стежила за своєю зовнішністю.

Дивлячись, як Адам щоранку товченим деревним вугіллям чистить зуби, Єва тільки плечима знизувала: от дивак, свідчив її погляд, кому потрібні твої зуби? Ти ж живеш у печері.

На незмінне Адамове ранкове “Що чувати?” майже не реагувала. Він, потупцювавши, зітхав і виходив з печери. Затим майже інстинктивно задирав голову вгору: чи не з’явився, бува, “Геліос”? Ось і зараз, вийшовши з печери, за звичкою звів голову в небо, сподіваючись побачити великого срібного птаха — таким “Геліос” здавався на орбіті. До тієї жахливої миті, коли він зник з орбіти, перетворившись у ніщо, невтомно снував виток за витком навколо планети і з’являвся над морем та бухтою через кожні п’ятнадцять хвилин. Тому Адам ні-ні та й кидав погляд угору, сподіваючись на диво.

Але дива не було, і “Геоліс” більше не з’являвся у небі Леонії.

Тільки на самоті, як не бачить Єва, Адам дозволяє собі посумувати за товаришами, які в одну лиш мить невідомо де зникли. А швидше всього, анігілювали. Перетворилися на атоми і кванти світла, пішли в Космос електромагнітним випроміненням. Але від чого це трапилося? Що стало причиною анігіляції корабля, який був не лише потужним, добре озброєним могутньою енергією, але й мав надсильне захисне поле?.. Адам думав про це вдень і вночі, думав навіть тоді, коли, щоб розвіяти Єву, щось без угаву торохтів. Загиблим товаришам уже, звісно, не допоможеш, але ж сюди прийде рятувальний корабель, то хоча б його застерегти. Але про що застерігати? Про яку небезпеку? Де вона криється? На поверхні планети, у її небі чи, що найбільш ймовірно, у Космосі? Цікаво, чи встиг “Геліос” щось передати на Землю, чи Земля й досі не підозрює, що її зоряного посланця уже немає в небі Леонії?

Зітхнувши, Адам знову звів голову вгору, та, почувши позад себе кроки Єви, поспішно опустив і щось замугикав під ніс.

— Який прекрасний сьогодні день! — кинув він, не обертаючись, хоч день був як день — не гірший, але й не кращий за минулі. — Аби оце курортники приїхали, то здали б їм на сезон печеру.

“Як банально, — відразу ж поморщився сам. — Теж знайшов свіжий дотеп про курортників!..”

Єва мовчки постояла і так само мовчки повернулася у печеру.

Адам ще трохи постояв і спустився у бухту. Йшов прибережною смугою піску, уважно оглядаючи все навколо — чи не викинули, бува, за ніч хвилі яку-небудь рибину (траплялася раніше й така дармова здобич). Але, крім валів морської трави та порожніх черепашок найрізноманітніших форм, більше нічого не було. Море так голубіло проти сонця, аж очам було боляче. На тій нереальній голубизні іноді здіймалися вгору фонтани — кити-горбачі снідали, та зрідка вистрибували дельфіни. Іноді вони пропливали понад бухтою, раз по раз пірнаючи й виринаючи, та галасували вічно невгамовні і крикливі чайки.

Нічого їстівного не знайшовши на березі, Адам роздягнувся і, забрівши за прибій, пірнув під воду. Діставшись підводних скель, розплющив очі й заходився віддирати од каміння чорні черепашки, що густо його обліпили. Мідії сиділи міцно, тож доводилося віддирати їх із зусиллям. Віддерши три-чотири черепашки, вихоплювався з води, бо бракувало кисню в легенях. Розмахнувшись, кидав мідії на прибережний пісок, з нудьгою думаючи, що знову (вкотре вже!) доведеться їсти набридлі молюски, ще й розхвалювати їх на всі заставки, щоб і Єва їла. Викинувши на берег десятків зо два мідій, вийшов з води, зібрав молюсків на простелену куртку, думаючи: якщо пощастить знову потрапити на Землю, то до кінця своїх днів десятою дорогою обминатиме цей делікатес!

Повертався до печери. Єва сиділа на камені. На нього навіть і не глянула. Дивилася в море, наче кого виглядала.

Адам висипав мідії, струсив куртку, вдягнув її і, сходивши до річки, по якомусь часі приніс хмизу.

Єва так само дивилася в море, наче кого виглядала.

— Море як ніколи голубе, — заговорив Адам, роздмухуючи вогонь. — Такого голубого моря я ще не бачив.

Але Єва не озвалася, і він умовк.

Заки нагорить побільше жару, Адам вирішив зайнятися власною бородою. Росла вона в нього мов з води. Але як і чим голитися? Найпростіше було б запустити бороду; хай, мовляв, росте, як хоче і скільки хоче. Та Адам органічно не терпів ніякої рослинності на обличчі. Пробував голитися краєм черепашки, однак після кількох безуспішних спроб відмовився од цього способу.

Спостерігаючи за його муками, Єва якось зауважила:

— Ну ти й затятий! Як фанатик!.. Хіба не однаково — з бородою ти чи без бороди? Планета ж безлюдна.

— А ти хіба не людина?

— Гм!..

У пошуках виходу із ситуації, Адам пригадав з історії, що один тиран (здається, діло було в Давній Греції), побоюючись замаху на своє життя, заборонив своєму цирульникові навіть до рук брати бритву. І винахідливий цирульник додумався жаринками випалювавати бороду грізному, але лякливому владиці… Так це було чи ні, але Адам вирішив спробувати той спосіб.

Спершу не вдавалося: то пальці обпікав жаринами, то обличчя. Ходив після того “гоління” попечений, але вперто, через кожні два дні, знову брав половину перламутрової черепашки, що правила за дзеркало, і терпляче випалював волосинку за волосинкою. Вони шкварчали, скручувалися, а Адам вперто тикав і тикав собі в лице жаринкою. Зрештою, через кілька днів діло пішло на лад. Бо кожна справа не хитра, якщо наб’єш руку і виявиш наполегливість. Через тиждень Адам уже “голився” жаринкою швидко і майже без опіків.

— Порядок! Тепер можна братися і за сніданок, — сказав якось.

Розгріб жар у багатті, висипав у нього мідії. А коли вони, пошипівши та посичавши, спеклися, запросив Єву “до столу”. Після сніданку заходився розбивати кокосовий горіх і незлостиво бурчав:

— Ніяк не звикну користуватися каменем.

— Звикай, у кам’яному віці живеш.

— Нічого, — бадьоро вигукнув Адам, — поживемо і в кам’яному, а там… А там і в нас наступить епоха бронзи. Ще з тиждень — і ти житимеш в епосі бронзи, — простягнув їй половинку розбитого горіха. — В тутешніх горах міді та міді. Для всієї Землі вистачило б. І олово є. Точніше, олов’яна руда. А мідь і олово при плавленні дають бронзу.

— У тебе є на Леонії знайомий директор металургійного заводу? — гмикала Єва, сьорбаючи із половинки горіха кокосове молоко. — І він, звичайно ж, виплавить на твоє замовлення бронзу?

— У мене є отут пам’ять, — ляскав Адам себе по лобі. — Я пам’ятаю, з чого колись починали люди на Землі і як вони вчилися добувати метал.

— Але ж то первісні люди.

— А хіба я гірший за них? У мене є тисячолітній досвід наших предків. А це чогось варте.

Та Єва лінувалася говорити і тільки махнула рукою: забавляйся, мовляв.

Після сніданку Адам кудись зникав, і Єва навіть не проводжала його поглядом. Як сонце котилося до далеких гір на заході, він повертався. Був голий до пояса, а в куртці приносив зразки різних мінералів. З гуркотом висипав їх на майданчик перед печерою і весело гукав до Єви:

— А подивися-но, яке багатство! Самородки міді! - Єва кривилася, бо слово “мідь” нагадувало їй набридлих мідій. — Такого багатства на Землі ще жоден геолог не бачив. Ціни такій міді немає! Малахіт! Поглянь, Єво, який прекрасний, який багатий малахіт! Зелена мідь. А це — куприт, червона мідь. А це лазурит — голуба мідь. Чудо з чудес. Такі багатющі поклади, що хоч мідеплавильний завод відкривай.

— У тебе скромні запити, — нарешті озвалась вона.

Потім Адам пішов до скель (невдовзі чайки загаласували там, як навіжені) і повернувся з десятком чаїних яєць.

— Ну й пернаті! За якісь яйця ладні мене живцем заклювати! — бурчав він і клопотався коло багаття. — От народ!

Наче пробудившись зі сну, Єва оглянула його і сказала:

— Тобі не вистачає тільки шкури через плече. І була б готова ілюстрація до історії первісних людей: “Дикун добуває вогонь. Таке-то тисячоліття до нашої ери”.

— Я дуже радий, що зможу послужити тобі живим наочним приладдям, — одказав Адам майже весело.

Підкладаючи паліччя у вогонь, Адам розповідав про Великі Рівнини, що тягнуться від цього моря аж до гір на півночі, що ті Рівнини багаті на ріки, озера, трави і що там повно птаства.

— Взагалі, планета — як на замовлення, — захоплювався він, розгрібаючи жар і вкладаючи у нього чаїні яйця, обмазані глиною. — Клімат м’який, зими немає.

— Ще тільки зими нам бракувало.

— Принаймні немає у цьому поясі, де ми з тобою знаходимось. Упевнений, що земляни знайдуть колись на Леонії свою другу батьківщину. І завжди згадуватимуть нас, перших поселенців Леонії. Ми для них взагалі будемо аборигенами. Що й казати, той, хто має руки і голову та хоч трохи чого-небудь у голові, той на цій планеті не пропаде.

Єва не прислухалася до його розмов, бо не могла повірити, що з голими руками можна прожити чотирнадцять літ на чужій планеті.

Іноді, задивившись у далечінь, квапливо зводилась і ставала навшпиньки.

— Що там? — запитувала, не відриваючи погляду од безмежної морської далечіні.

— Де? — схоплювався і Адам.

— Ну… там, — і показувала на море.

— Море.

— Море та море, — із злістю одрізала вона. — Мусить же воно де-небудь кінчатися? Не може ж увесь час бути море й море?

— За морем — суходіл. “Геліос”, як ти знаєш, встиг облетіти всю планету — вона має три океани, сім морів, щось близько десяти тисяч річок, не враховуючи озер. Але людей чи якихось інших розумних істот ніде не виявлено.

— То їх немає чи “Геліос” не виявив?

— Гадаю, що немає, бо сліди їхньої діяльності “Геліос” обов’язково зафіксував би.

— Спасибі, порадував. Навіть у найжахливішому сні не могло б приснитися отаке.

Розгрібши жар, Адам гачковидною палицею повикачував запечені глиняні кругляки, почекав, доки вони охолонуть, і заходився обережно стукати їх об камінь. Спечена глиняна шкірка тріскалась і знімалася разом із шкаралупою. Паруючі й апетитні яйця він складав у черепашку.

— Трохи крутуваті, - бідкався, — та нічого. Принаймні до них не треба хліба.

Виніс із печери черепашку з сіллю, яку нашкріб на камінні у бухті, що осіла там після випаровування морської води. І вони знову їли мовчки, давлячись крутими яйцями та слухаючи, як у скелях галасують чайки, ніби клену чи людей Землі за набіги.

Коли споночіло й темінь обступила бухту з усіх боків, Єва механічно звелася з каменя, постояла якусь мить, ніби про щось роздумуючи, і пішла в печеру. Адам розводив там багаття, щоб вночі хоч трохи було світліше. Єва, як завжди, бурчала:

— О-о, яка у мене була вдома спальня! Натиснеш кнопку — і будь-який аромат: лісу, моря, квітів, гір… Коли ж не спиться, натиснеш іншу кнопку — і в спальні заспокійливо шумить дощ, пахне озоном, як після грози. А яка постіль! Яка постіль! Не постіль — обійми… І ось я змушена лежати на цьому жахливому камінні! Тому й жити не хочеться.

— Зате не треба натискувати кнопки, — з гумором зауважував Адам. — Море і так заспокійливо шумить за печерою. До речі, не якесь там море, записане на плівку, а натуральне. Чого тобі ще треба?

А якось серед ночі Єва розбудила Адама несамовитим криком:

— Пароплав! Пароплав-ав!!!

— Паропла-ав!!! — закричала Єва так несамовито-радісно, що Адама наче хто підкинув на кам’яному лежаку.

— Пароплав? Який пароплав? Де пароплав??? — схопився він, нічого не тямлячи спросонку.

Єва тремтіла, мов у лихоманці, і, тикаючи пальцем на чорний отвір печери, кричала, не тямлячи себе:

— Там пароплав! Там пароплав! Морем пливе! Сюди!.. За нами… пароплав!.. З людьми. Із справжніми людьми!!!

Адам нічого не розумів, але після Євиного крику “Із справжніми людьми”, розгублений і отетерілий, вискочив з печери. Одним махом дістався на кам’яний майданчик.

Рвучкий, солоний вітер, холодний і пронизливий, ударив йому в груди, лице і ледве не збив з ніг. Низько над бухтою неслося рване клоччя хмар, і між ними злякано тремтіли зорі. Було темно і волого. На майданчик до печери долітали бризки — внизу, в пітьмі серед гострих скель, навіжено нуртував прибій. Тоскно, зраненим звіром завивав вітер. Море — чорне, і ні світлої цяточки в ньому не було. Здавалось, що весь світ пролився у чорну холодну порожнечу, від якої крижаніє серце і невимовно важко стає на душі.

Наче зникло повітря.

Адам хапав ротом холодний тугий вітер, що бив йому в груди, і не міг продихнути.

— Там!!! — кричала Єва, вибігши за ним слідом. — Там… — показувала тремтячою рукою у ревучу чорну порожнечу, — плив пароплав… І вогні на ньому сяяли, і музика грала. Якісь люди, гарно вбрані, на палубі танцювали… Жінки у білих платтях. І пароплав — білий, білий… А музика… старовинний вальс линув, і жінки танцювали.

її збудження було таким вражаючим, що Адамові на якусь мить і справді здалося, що у смоляній ревучій пустелі моря бачить залитий вогнями білий-білий пароплав.

Але наступної миті опам’ятався.

— Пароплав тобі, Єво, приснився, — він узяв її за тремтячу й гарячу руку і повів до печери. Підклав у згасаюче багаття хмизу, роздмухав вогонь і, коли в печері стало світліше, затишніше, заговорив знову: — Заспокойся, будь ласка. Де візьметься пароплав на безлюдній планеті? З Космосу не припливе… Сідай ось сюди, до вогню, тут веселіше, — і він посміхнувся до неї, як до малої дитини, котра створила собі казку й не хоче вірити, що насправді ніякої казки немає.

— Але ж я бачила, бачила його! — Зуби у Єви так цокотіли, як колись у нього, коли він три дні сидів у крижаній щілині з вивихнутою ногою. — Білий-білий, і людей на ньому повно.

— То лише сон, Єво. Сон. Ти цілими днями дивишся у море й, очевидно, мрієш, щоб за тобою приплив пароплав. От він і приплив. Уві сні… Заспокойся і лягай. До ранку все минеться. Ніч дуже чорна і вітряна, в таку ніч тільки білі пароплави й сняться.

Адам легенько взяв її за плечі, допоміг звестися, відвів під протилежну стіну, до кам’яного лежака. Вона покірно лягла, але відразу ж і схопилася.

— Я… я боюся. У бухті хтось виє. Чуєш?.. Чи хтось кричить.

— То вітер у скелях виє.

— Ні, ні, то терпить аварію білий пароплав у чорному морі. Чуєш? Люди кричать. Чуєш?

— То вітер завиває у скелях, — повторив Адам, хоча йому іноді й самому вчувалися якісь крики про поміч і, наче приглушений віддаллю, долинав пароплавний гудок. — Спи, а я посиджу біля вогню, щоб у печері всю ніч було видно.

Єва лягла на бік, лицем до стіни, але відразу ж повернулася лицем до вогню і більше не спускала з Адама тривожних очей — все до чогось прислухалася. А вітер завивав, і іноді вчувалося, що в морі хтось волає про порятунок.

— Я боюся… боюся, Адаме. Тільки заплющу очі, так і ввижається білий-білий пароплав. Точнісінько такий, на якому я після закінчення інституту робила круїз довкола Європи.

— От він тобі й приснився. А ти злякалася, дурненька.

— Сам ти… дурненький, — відказала Єва, і в її голосі прозвучала невластива досі ніжність. Несподівано попросила: — Посидь біля мене.

Адам не повірив почутому вперше, відколи вони опинилися на Леонії. Єва, яка весь час кричала, що не може більше терпіти його присутності, що він дратує її своєю безтурботністю, раптом сама попрохала, щоб він посидів біля неї.

Адам звівся, потупцював, обережно підійшов до неї і ще обережніше присів на край виступу.

— То я, той… прийшов, — пробурмотів розгублено і, аби зам’яти свою ніяковість, швидко заговорив: — Спи, спи, Єво, а я посиджу… Спи, спи, Єво, а я посиджу. Посиджу…

Обом стало трохи ніяково.

— Але білий пароплав мені все одно ввижається, — по хвилі сказала Єва. — Як заплющу очі, і бачу його. І людей на ньому бачу. І вальс чую… Навіть заздрю жінкам, які танцюють на палубі старовинний вальс. — Вона подумала і сама себе заспокоїла: — Це, мабуть, у мене ейдетизм. Зоровий ейдетизм і нічого більше. Ним страждають астронавти і самотні люди.

Він охоче підтримав її думку.

— Здебільшого ейдетизм буває у видатних людей, особливо в геніальних літераторів, які бачать своїх героїв мов живими, чують їхні голоси і так зримо бачать різні сцени, наче вони відбуваються перед їхніми очима.

— То, виходить, і я видатна? — Помовчавши вона зітхнула. — Ні, ейдетизм у мене від самотності. А звідси й страхи.

— Ну що нам може загрожувати на безлюдній планеті, з індексрм безпеки 0,92? Спи, спи, Єво, я посиджу. Мені все одно не хочеться спати.

- І правда, що нам може загрожувати на цій планеті. — Вона заплющила очі й зненацька запитала (голос її став винувато-покірливим): — Адаме, ти… ти не сердишся на мене?

— Я? — вкрай здивувався він. — За віщо на тебе сердитись? На жінку сердитись — однаково, що на сонце, коли воно надто припече. Бо сьогодні воно припече, а завтра пригріє і завжди, за будь-якої погоди, дарує світло.

— Так ось ти який? — Єва пильно подивилася на Адама. — Я ніколи не чула від тебе таких слів. І все ж… така неврівноважена.

— Щось я подібного за тобою не помічав. Характер у тебе рівний, спокійний…

— Правда? — Єва аж посміхнулася. — Просто ти добрий. А я… вередлива і дратівлива. Сама себе не впізнаю. А ще лікар! А ще психолог! Але я не знаю, що зі мною коїться. Мені іноді й самій здається, що я — не я. Що на Леонії живе в печері зовсім інша Єва, гірша за справжню. А справжня… Не знаю, де справжню й шукати.

— Це тому, що ситуація, у якій ми опинилися, трагічна й на межі екстремальної. От і не легко нам. А звідси і деяка дратівливість у тебе, відчай.

— Очевидно, я така від безвиході. Але ти все одно не ображайся на мене. Як психолог, я всіх повчала, як треба володіти собою, заспокоювати себе, як триматися і переносити стреси. А коли сама опинилася у біді, всі мої знання вмить вивітрилися з голови. Ніякий я не психолог. Точніше, психолог, коли чужа біда, а як своя… то мені теж потрібен лікар. Як кажуть: чужу біду руками розведу, а своїй і кінця не знайду.

Він кивнув головою.

— А без тебе я пропала б. У перший же день. Як торішній сніг. Так моя бабуся завжди любила повторювати. Коли б, каже, не мій старий, то я загинула б без нього, як торішній сніг.

Єва помовчала. І по хвилі:

— Можна, я візьму твою руку, бо мені… лячно.

І, ніяково посміхаючись, взяла його руку, потримала. Адам відчув, як у неї б’ється пульс: тук-тук-тук, — наче крихітне звірятко, злякано й покірно, а тоді притулила її до грудей і затихла, заплющивши очі.

— Білий пароплав, — шепотіла. — Ні, ні… це лише ейдетизм…

Адам сидів, боячись не тільки ворухнутися, а й дихнути, і здавалося, що все це йому сниться.

— Ну ось я й заспокоїлась, — мовила Єва, не розплющуючи очей. — Зовсім-зовсім заспокоїлась.

А він волів, аби вона довше не заспокоювалась.

— Коли я була маленькою, — згодом заговорила Єва, — і чогось уночі боялася, то прохала батька, щоб він посидів біля мого ліжка. Батько сідав, а я брала його руку, як оце твою, притуляла до себе і відразу ж засинала. Міцно-міцно. І ніколи я не спала так спокійно, як із батьковою рукою. А батькова рука тепла й надійна… Ні в кого немає такої надійної руки, як у мого батька.

Не випускаючи Адамової руки із своєї, вона зручніше вмостилася на камці, легко, спокійно зітхнула, ніби всі страхи були вже позаду, і зненацька запитала:

— А пам’ятаєш, Адаме, як ми вперше з тобою познайомились? Пам’ятаєш чи вже забув?

— Чудово памятаю. А чого це ти… згадала?

— Просто так. — І повторила: — То пам’ятаєш нашу зустріч на Памірі?

— Я ніколи не забуду, як три дні сидів у крижаній пастці на памірському льодовику, як вибрався з неї, як ішов, спираючись на саморобні милиці, як заблудився у сніговій хвищі, як, зрештою, повз. І тоді за муки мої доля послала мені тебе. Це був щедрий дарунок, такий щедрий, що я ладен ще раз провалитися у льодовику, аби знову побачити тебе таку, яка ти тоді була.

— Пам’ятаєш! — радісно мовила Єва і, не розплющуючи очей, сказала: — Ти мені ще тоді сподобався.

— Як я шкодую, що після Паміру більше не хворів.

- І не треба, будь завжди здоровий.

— З тобою я завжди здоровий.

— Я й досі пам’ятаю, як проводжала тебе до вертольота і все чекала, чекала, що ти… скажеш. А ти нічого мені не сказав.

— А все життя себе карав і караю, що тоді не зважився тобі сказати все-все…

Під його рукою її груди піднімалися й опускалися усе частіше. І від того дотику Адама кидало то в жар, то в холод.

— Навіть дуже ти мені тоді сподобався, — повторила Єва тихо, і на її губах блукала лагідна посмішка, а в очах стояв туманець суму. — І коли б обставини склалися по-іншому, то, може б…

— Що “може”? — прошепотів він.

— Тепер все одно. Минулого не повернеш.

— Але в нас є ще майбутнє.

— У майбутнє я не вірю.

- Є майбутнє! — вперто повторив Адам. — А майбутнє завжди прогресивніше за минуле.

— А хто може сказати, як воно буде попереду? І що нас чекає завтра? Але я рада, що колись ти прибився в памірську обсерваторію. Що б там завтра не було, а минуле завжди з нами, і його у нас ніхто не відбере.

— А ми його нікому й не віддамо.

— Посидь коло мене, а я посплю, — попросила Єва. — Добре?

І заснула.

Й уві сні ледь-ледь посміхнулася куточками вуст. Згодом губи її ворухнулися, і сонним голосом вона запитала, не відкриваючи очей:

— Що чувати, Адаме?

— Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”, - голосом диктора відповів Адам, — двоє відважних землян Адам і Єва прекрасно… ну, майже прекрасно влаштувалися на віллі “Кам’яні пенати” й успішно продовжують обживати безлюдну планету в сузір’ї Центавра. До зустрічі з землянами залишилося не так і багато часу. Лише якихось там 167 місяців.

Та Єва вже спала.

Вона дихала рівно, спокійно, притискуючи Адамову руку до грудей. А він, щасливий і схвильований, боячись ворухнутися, аби не сполохати її сон, просидів біля Єви до ранку, доки не зблідло сузір’я Кассіопеї з шістьма зірками, доки з-за моря не зійшла зірка А — леонійське сонце Толіман із своїм супутником-карликом.

Чи спав Адам сидячи, чи мріяв — не пам’ятає.

Тільки марилось йому, що він нарешті знайшов ті двері, які вперто шукав ще на кораблі, відчинив їх і, нарешті, побачив за ними нове — незнане досі, бентежне, щемне… І вчувалося, що за тими дверима, які він відчинив, на безлюдній планеті під чужим сонцем співає знайома дівчина. Співає десь далеко-далеко, самої її не видно, а пісня летить і летить над планетою, як чарівна диво-птиця.

Адам прислухався і розібрав слова: