Про мишей і людей - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Unknown (ч. 2)

Крукс потягся до спини, помацав її рукою.

— Я ніколи не бачив, щоб хтось справді це зробив, — сказав він. — Бачив людей, що аж дуріли з туги за землею, та щоразу чи то дім розпусти, чи гральний дім забирали в них геть усе. — Він завагався. — Якщо ви… хлопці, захочете мати дармового помічника, — тільки за утримання, то я міг би піти з вами й докласти рук. Не такий уже я каліка, щоб не працювати як сучий син, якщо захочу.

— Хлопці, хтось бачив Керлі?

Усі троє повернули голови до дверей. Усередину зазирала дружина Керлі. Її обличчя було дуже підмальоване, губи ледь розхилені. Дихала тяжко, наче після бігу.

— Керлі тут не було, — неприязно сказав Канді.

Жінка нерухомо стояла у дверях, легенько усміхаючись, потираючи нігті однієї руки великим і вказівним пальцями другої. Перебігала очима з одного на іншого.

— Залишили тут самих недолугих недотеп, — сказала вона врешті. — Думаєте, не знаю, куди всі пішли? Навіть Керлі. Знаю, куди вони пішли.

Ленні зачаровано дивився на неї, проте Канді та Крукс похмуро спустили очі під її поглядом.

— Якщо знаєш, то чого питаєш нас, де Керлі? — сказав Канді.

Жінка весело до них придивлялася.

— Дивна річ, — сказала вона. — Як застукаю когось із чоловіків самого, можу добре з ним договоритися. Та досить їм зібратися вдвох, то й слова не скажуть. Чистісіньке шаленство. — Вона опустила пальці, уперла руки в боки. — Усі ви боїтеся одні одних, от що. Кожен із вас боїться, що інші на нього завзялися.

Після хвилини мовчанки Крукс сказав:

— Може, ліпше тобі йти до свого дому. Нам жодних клопотів не треба.

— Ну що ж, я вам і не завдаю клопотів. Думаєте, мені не подобається часом порозмовляти з кимось? Думаєте, мені подобається вічно сидіти в тому домі?

Канді поклав куксу зап’ястя на коліно, легенько потер її долонею.

— Маєш на те мужа, — із докором сказав він. — Не треба тобі виглуплюватися до інших чоловіків, бо з цього самі клопоти.

— Певно, що маю мужа, — вибухнула жінка. — Славний хлопець, правда? Знай розповідає, що він зробить із тим, кого не любить, а не любить нікого. Думаєте, я сидітиму в тій загорожі та й слухатиму, як Керлі проведе лівий подвійний, а тоді старий добрий правий крос? «Раз-два і він звалився». — Вона помовчала, з її обличчя зник понурий вираз, змінившись дедалі дужчим інтересом. — Скажіть, що сталося з рукою Керлі?

Запанувала незручна тиша. Канді крадькома зиркнув на Ленні. Тоді кашлянув.

— Сталося… його руку затягло в машину, мем. Там йому потрощило руку.

Вона якусь мить дивилася, тоді зареготала.

— Бридня! Думаєте, що втюхаєте це мені? Керлі щось розпочав, але не скінчив. Затягло його в машину — бридня! Та ж це старе добре раз-два скінчилося, відколи йому потрощило руку. Хто це її потрощив?

— Руку затягло в машину, — похмуро повторив Канді.

— Ну добре, — зневажливо сказала вона. — Ну добре, прикривай його, як хоч. Що мені до того? Ви голота перехожа, а несетеся, як не знати що. Думаєте, я дурна дитина? А я кажу вам, що могла піти на сцену. І то не раз могла. Один такий казав, що може влаштувати мене в кіно. — Вона ледь не задихнулася від збурення. — Суботній вечір. Кожен робе, що хоче. Кожен! А я що? Стою тут і розмовляю з купкою босяків — нігером, дебілом і старим смердючим цапом. Іще й тішуся тим, бо нікого іншого немає.

Ленні дивився на неї, роззявивши рота. Крукс удався до свого захисту — суворої негритянської гідності. Зате старий Канді перемінився на виду. Зненацька встав і копняком звалив дозаду бочку цвяхів.

— Із мене годі, — гнівно сказав він. — Тебе тут не треба. Ми тобі казали, що не треба. А ще кажу тобі, дурні твої думки про нас, чоловіків. У твоїй курячій голові бракує глузду навіть розгледіти, що ми не босяки. Припустімо, ви нас звідси викинете. Припустімо, що так. Думаєш, підемо на трасу шукати ще якусь паршиву дурну роботу? Не знаєш, що ми маємо власне ранчо і власну хату. Ми не мусимо тут залишатися. Маємо хату, курей, садові дерева і господарство, сто разів гарніше, ніж тут. І маємо друзів, щоб ти знала. Може, колись ми боялися, що нас викинуть, та вже не боїмося. Маємо власну землю, вона наша, і можемо на неї піти.

Дружина Керлі засміялася з нього.

— Бридня, — сказала вона. — Я багато вас таких перебачила. Як маєте двадцять центів, зараз замовите порцію віскі, ще й дно склянки оближете. Я вас, хлопці, знаю.

Обличчя Канді багряніло дедалі дужче, але, доки жінка закінчила говорити, він опанував себе. Був тепер господарем ситуації.

— Так я і знав, — стримано сказав він. — Мабуть, ліпше тобі завернути колеса та й котити звідси. Нам із тобою взагалі ні про що говорити. Знаємо, що маємо, і нам байдуже, знаєш ти про це чи ні. Може, ліпше йди собі. Ану ж Керлі не сподобається, що його жінка вистоює у стайні з нами, перехожою голотою.

Вона перебігала очима з одного обличчя до іншого, усі замикалися під її поглядом. Найдовше дивилася на Ленні, аж він збентежено спустив очі. Зненацька вона спитала:

— Що це за синці в тебе на обличчі?

— У кого, у мене? — винувато глянув Ленні.

— Так, у тебе.

Ленні глянув на Канді, благаючи допомоги, тоді знову втупився у свої коліна.

— Його руку затягло в машину, — сказав він.

Дружина Керлі зареготала.

— Добре, у машину. Порозмовляю з тобою пізніше. Люблю машини.

— Дай йому спокій, — утрутився Канді. — Не мороч хлопцеві голову. Розкажу Джорджеві, що ти казала. Джордж не дозволить тобі морочити Ленні голову.

— Хто такий Джордж? — спитала вона. — Той малий чоловік, що ви разом прийшли?

Ленні щасливо усміхнувся.

— Так, — сказав він. — Ми разом прийшли, і він дозволить мені глядіти кроликів.

— Ну, як це все, чого ти хочеш, то я й сама можу дати тобі кілька кроликів.

Крукс встав зі своєї лежанки і глянув на неї.

— Із мене годі, — сказав він. — Ви не маєте права заходити до кімнати кольорового чоловіка. Узагалі не маєте права тут товктися. А тепер виходьте звідти, і виходьте швидко. Як цього не зробите, попрошу боса, щоб більше не допускав вас до стайні.

Жінка згірдливо обернулася до нього.

— Слухай-но, нігере, — сказала вона. — Знаєш, що я можу з тобою зробити, як відкриєш свою хавку?

Крукс безпорадно глянув на неї, тоді сів на лежанку і скулився.

— Знаєш, що я можу зробити? — насідала вона на нього.

Крукс, здавалося, зменшувався. Притисся до стіни.

— Так, мем.

— Добре, тож знай своє місце, нігере. Я могла б тебе підвісити на першому дереві. Так легко, що й посміятися ні з чого.

Крукс звівся нанівець. Не було особистості, не було его — нічого, що могло б викликати схвалення чи несхвалення.

— Так, мем, — сказав він безбарвним голосом.

Якусь мить вона стояла над ним, немов чекаючи, коли він ворухнеться, щоб знову його шмагнути, але Крукс сидів цілком непорушно, потупивши очі, стиснувшись усередині й відвернувшись геть від усього, що могло його поранити. Урешті вона обернулася до двох інших.

Старий Канді дивився на неї, як заворожений.

— Якщо ти це зробиш, ми скажемо, — швидко промовив він. — Розкажемо, що ти обмовила Крукса.

— Спробуй скажи, побий тебе грець, — крикнула вона. — Знаєш, що ніхто тебе не послухає. Ніхто вас не послухає.

Канді піддався.

— Так, — згодився він. — Ніхто нас не послухає.

— Хочу, щоб Джордж був тут, — забідкався Ленні. — Хочу, щоб Джордж був тут.

Канді підійшов до нього.

— Нічого не бійся, — сказав він. — Я саме чую, що хлопці підходять. Закладуся, що Джордж от-от буде в бараку. — Він обернувся до дружини Керлі. — Ліпше тобі йти додому, — тихо сказав він. — Коли підеш негайно, не скажемо Керлі, що ти тут була.

— Я не певна, чи ти щось почув, — холодно оцінила вона його.

— Ліпше тобі не ризикувати, — промовив він. — Як не маєш певності, ліпше вибрати безпечну дорогу.

Вона обернулася до Ленні.

— Я рада, що ти трохи поламав Керлі кості. Він дістав за своє. Інколи я сама щось йому поламала б. — Вона вислизнула за двері та зникла в темній стайні. Коли йшла крізь стайню, ланцюги брязкали, деякі коні форкали, іще деякі тупали копитами.

Крукс, здавалося, повільно виходив зі своєї захисної шкаралупи.

— Ти правду сказав, що хлопці повертаються? — спитав він.

— Звісно. Я їх чув.

— Ну, бо я не чув нічого.

— Грюкнули ворота, — промовив Канді й повів далі. — Ісусе-Христе, але ж ця жінка Керлі може тихо рухатися. Хоча, думаю, вона мала силу-силенну практики.

Тепер Крукс намагався цілком ухилитися від цієї теми.

— Либонь, вам ліпше йти, — сказав він. — Либонь, я вас тут більше не хотів би. Кольоровий чоловік має якісь свої права, навіть коли вони йому не подобаються.

— Та сука не мала тобі цього казати, — промовив Канді.

— Дарма, — тупо сказав Крукс. — Ви зайшли, посиділи, то я й забувся. Вона правду казала.

У стайні форкали коні, брязкали ланцюги, чоловічий голос покликав:

— Ленні! Гей, Ленні! Ти у стайні?

— Це Джордж, — скрикнув Ленні. І відповів. — Тут, Джордже! Я тут!

За секунду Джордж стояв у дверях і несхвально озирався довкола.

— Що ти робиш у Круксовій кімнаті? Не слід тобі тут бути.

Крукс кивнув.

— Я їм казав, та вони й так зайшли.

— Ну то чого ти їх не витурив?

— Мені байдуже, — сказав Крукс. — Ленні добра душа.

Канді наче отямився.

— Ох, Джордже! Я лічив і лічив. Вилічив, що можемо навіть заробити на тих кроликах.

— Я наче казав вам нікому про це не говорити, — скривився Джордж.

— Я не казав нікому, крім Крукса, — розгубився Канді.

— Ну то хода звідси, — наказав Джордж. — Сусе, схоже, мені не можна й на хвилину відійти.

Канді й Ленні підвелися та рушили до дверей.

— Канді! — крикнув Крукс.

— Еге?

— Пам’ятаєш, що я казав про сапання і всякі такі роботи?

— Так, — відповів Канді. — Пам’ятаю.

— Ну то забудь, — сказав Крукс. — Я не те мав на увазі. Просто жартував. Я не хочу переходити на це господарство.

— Гаразд, як хоч. Добраніч.

Троє чоловіків вийшли за двері. Коли проходили крізь стайню, коні форкали, а ланцюги брязкали.

Крукс сів на лежанку і якусь мить дивився на двері. Тоді потягся по пляшку натирання. Витягнув іззаду сорочку, налив трохи мазі на рожеву долоню, простяг руку і став повільно розтирати спину.

***

Один кінець великої стайні був завалений свіжим сіном, а над скиртою на коловороті висіли чотиризубі вила. Сіно, наче схил гори, спадало до іншого кінця стайні, де ще залишалося рівне місце, не заповнене новим ужинком. По боках видно було стійла з жолобами, а між переділками можна було розгледіти конячі голови.

Була неділя, пополудні. Коні відпочивали, скубали рештки сіна, тупали копитами, гризли дерево жолобів і грюкали нашийними ланцюгами. Пообіднє сонце прорізалося крізь щілини у стінах стайні, ясними смугами лягало на сіно. У повітрі дзижчали мухи, гув лінивий пополудень.

Ззовні долинало брязкання підків об кілки і вигуки гравців — то підбадьорливі, то глузливі. Проте у стайні було тихо, як не лічити того гудіння, а ще ліниво і тепло.

Не було там нікого, крім Ленні, він сидів на сіні поряд із коробкою під жолобом у тому кінці стайні, який іще не заповнено сіном. Ленні сидів на сіні й дивився на мертве собача, що лежало перед ним. Довго так дивився, а тоді простяг величезну ручиську і погладив песика, від голівки до хвостика.

Тоді тихо заговорив до цуценяти:

— Ну чого ти мусив убитися? Ти не такий малий, як миші. І я не сильно тебе ляснув. — Він вигнув угору голову цуценяти, подивився на його мордочку і сказав: — Мабуть, Джордж тепер не дозволить мені глядіти кроликів, як побачить, що ти вбився.

Вигріб ямку, поклав туди цуценя і накрив сіном, так, що приховав тільце від людських очей, але й далі вдивлявся в насипану копичку.

— Це не так аж погано, щоб я мусив ховатися в кущах, — сказав він. — О ні! Не так. Розкажу Джорджеві, що я вже знайшов його мертвим.

Випорпав цуценя, оглянув його, знову погладив від вушок до хвостика. Сумно вів далі:

— Але він знатиме. Джордж завжди знає. Скаже: «Це ти зробив. Не пробуй мене надурити». І скаже: «За це тобі тепер не можна глядіти кроликів».

Зненацька у ньому вибухнув гнів:

— Побий тебе Бог, — скрикнув він. — Чого ти мусив убитися? Ти не такий малий, як миші. — Підняв цуценя і жбурнув геть. Відвернувся від нього. Опустився на зігнуті коліна і прошепотів: — Тепер я не глядітиму кроликів. Тепер він мені не дозволить. — Тужливо гойдався туди-сюди.

Ззовні долинуло брязкання підкови об залізний кілок, тоді тихий хор вигуків. Ленні встав, приніс цуценя назад, поклав його на сіно і сів. Знову погладив тільце.

— Ти був замалий, — сказав він. — Казали мені й казали, що ти замалий. Я не знав, що ти так легко вб’єшся. — Провів пальцем по обм’яклому вушку цуценяти. — Може, Джорджеві до цього байдуже. Цей клятий сучий син малий і нічого для Джорджа не значить.

До кінця останнього стійла підійшла дружина Керлі. Ступала так тихо, що Ленні її не помітив. Була вдягнена у світлу бавовняну сукню і капці з червоним страусячим пір’ям. Обличчя підмальоване, ковбасні кучерики тут як тут. Підступила зовсім близько, перш ніж Ленні звів очі й побачив її.

У паніці взявся накидати пальцями сіно на тільце. Похмуро на неї глянув.

— Що там у тебе, синцю? — спитала вона.

Ленні глипнув на неї.

— Джордж казав не водитися з тобою. Ні говорити, нічого.

Вона засміялася.

— Джордж усе тобі наказує?

Ленні втупився в сіно.

— Він каже, що я не зможу глядіти кроликів, як говоритиму з тобою чи ще щось.

— Він боїться, що Керлі через це казитиметься. Та Керлі носить руку на перев’язі, а як одужає, зможеш зламати йому другу. Не втюхаєш мені, що руку Керлі затягло в машину.

Та Ленні далі не піддавався.

— Ні, пані. Ні не говоритиму з тобою, ні нічого.

Жінка стала навколішки на сіно поряд із ним.

— Слухай, — сказала вона. — Усі там грають у підкови. Зараз близько четвертої. Вони сюди не прийдуть, доки не дограють. Чому я не можу з тобою порозмовляти? Я ніколи ні з ким не розмовляю. Я страшенно самотня.

— Ні, я не маю з тобою ні говорити, ні нічого, — промовив Ленні.

— Я дуже самотня, — повторила вона. — Тобі можна розмовляти з людьми, а мені не можна ні з ким, крім Керлі. А то він сказиться. Ти хотів би ні з ким не розмовляти?

— Ні, я не маю цього робити, — сказав Ленні. — Джордж боїться, що я потраплю в халепу.

— Що ти там ховаєш? — змінила вона тему.

Тут на Ленні наново звалилося все його горе.

— Мій песик, — сумно сказав він. — Тільки мій песик. — І змів із тільця сіно.

— Та він же мертвий! — скрикнула вона.

— Був такий малий, — промовив Ленні. — Я тільки з ним грався, а він ніби хотів мене вкусити, а я ніби хотів його шльопнути… і… і шльопнув. І він уже був мертвий.

— Та не переймайся ти так, — потішила вона його. — Це ж просте цуценя. Легко знайдеш собі інше. Їх усюди повно.

— Але я не того, — жалібно пояснив Ленні. — Тепер Джордж не дозволить мені глядіти кроликів.

— Чому не дозволить?

— Ну, він сказав, що як я знову чогось нароблю, то він не дозволить мені глядіти кроликів.

Жінка присунулася ближче до нього і заспокійливо промовила:

— Не переймайся, що порозмовляєш зі мною. Послухай, як вони там кричать. На кону чотири долари. Доки не дограють, ніхто з них сюди не прийде.

— Як Джордж побачить, що я з тобою розмовляю, лютуватиме на мене, — обережно промовив Ленні. — Так він мені сказав.

На її обличчі з’явився вираз гніву.

— А що зі мною таке? — скрикнула вона. — Чи я не маю права ні з ким порозмовляти? Як вони думають, що я за одна? Ти добрий хлопець. Не знаю, чого мені не можна з тобою порозмовляти. Я тебе не скривджу.

— Ну, Джордж каже, що через тебе ми втрапимо в халепу.

— Ох, бридня! — промовила жінка. — Яку кривду я тобі зроблю? Їм усім, схоже, однаково, як я маю жити. Кажу тобі, що я не звикла до такого життя. Я могла чогось добитися. Може, ще й доб’юся, — похмуро докинула вона. Тоді її слова полилися потоком, наче жінка боялася, що слухач от-от її покине. — Я жила в самому Салінасі, — сказала вона. — Ми туди переїхали, як я ще була мала. І от приїхав театр, я зустрілася з одним актором. Він казав, що я могла б із ними поїхати. Та моя паньматка не дозволила. Казала, що мені всього п’ятнадцять. Але той чоловік казав, що я могла б. Якби я тоді поїхала, жила б тепер інакше. Закладуся.

Ленні раз у раз гладив тільце цуценяти.

— У нас буде маленьке господарство — і кролики, — пояснив він.

Вона далі викладала свою розповідь, квапилася, щоб він її не перебив.

— Іншим разом я зустріла одного такого, що робив у кіні. Я ходила з ним на танці у «Ріверсайд Данс Пелес». Казав, що влаштує мене в кіно. Казав, що в мене природний талант. Казав, що тільки-но повернеться до Голлівуда, то зараз мені напише. — Зблизька глянула на Ленні, оцінюючи, яке враження це справить на нього. — Так я листа й не дістала. Завжди думала, що це паньматка його перехопила. Ну що ж, я не збиралася сидіти там, де ніколи нічого не доб’юся, нічого з мене не буде і де перехоплюють мої листи. Я питала, чи вона це зробила, а вона казала, що ні. То я й вийшла за Керлі. Зустріла його того самого вечора в «Ріверсайд Данс Пелес». Ти слухаєш? — зажадала вона.

— Я? Звісно.

— Ну, я раніше нікому цього не казала. Може, не варто. Я не люблю Керлі. Він неприємний. — А раз уже звірилася Ленні, то присунулася до нього ще ближче і сіла поруч. — Я могла грати у фільмах, носити гарний одяг, як вони всі. Могла б жити в їхніх великих готелях, зніматися в кіно. Могла б ходити на прем’єри, виступати по радіо, і це мені не коштувало б ні цента, бо я ж у кіно. І такі гарні туалети, як вони носять. Бо той чоловік казав, що в мене природний талант. — Глянула на Ленні й зробила дрібний гордовитий жест, показуючи, що може грати. Зап’ястя вперед, пальці за ним слідом, мізинець велично відстовбурчений від решти.

Ленні глибоко зітхнув. Ззовні долинуло брязкання підкови об метал, тоді хор привітань.

— Хтось улучив, — сказала дружина Керлі.

Тепер, коли сонце сідало, світляні плями повзли по стіні вгору, роз’ясняючи жолоби у стійлах і конячі голови.

— Може, коли я забрав би те цуценя і викинув, Джордж нічого не довідався б, — сказав Ленні. — Тоді не було б клопотів і я міг би глядіти кроликів.

— Ти ні про що, крім кроликів, не думаєш? — сердито спитала дружина Керлі.

— У нас буде маленьке господарство, — терпляче пояснював Ленні. — Матимемо хатку, сад, маленьке поле люцерни, а люцерна для кроликів, я прийду з мішком, наберу цілий мішок люцерни, тоді віднесу її кроликам.

— Чого ти такий схиблений на тих кроликах? — спитала вона.

Ленні довелося ретельно поміркувати, перш ніж дійти висновку. Він обережно підсунувся до жінки, так що опинився зовсім поряд із нею.

— Люблю гладити приємні речі. Колись я бачив на ярмарку довгошерстих кроликів. Вони були такі милі, знаєш. Часом я навіть мишей гладжу, але тільки тоді, коли не можу знайти нічого кращого.

Дружина Керлі трохи від нього відсунулася.

— Ти, мабуть, псих, — сказала вона.

— Ні, не псих, — серйозно пояснив Ленні. — Джордж каже, що ні. Люблю гладити пальцями приємні речі, м’які речі.

Жінка трохи заспокоїлася.

— А хто не любить? — сказала вона. — Усі це люблять. Я люблю відчувати під пальцями шовк і оксамит. Любиш торкатися оксамиту?

Ленні вдоволено засміявся.

— Іще як люблю, бігме, — щасливо скрикнув він. — І колись я його мав. Одна пані дала мені клаптик, а ця пані була — моя тітка Клара. Дала мені клаптик, от такий завбільшки. Шкода, що зараз його не маю. — На його обличчі з’явився стурбований вираз. — Загубився, — сказав він. — Я давно вже його не бачив.

Дружина Керлі засміялася.

— Ти псих, — сказала вона. — Але ти добрий хлопець. Просто велика дитина. Можна здогадатися, про що ти. Коли я причісуюся, то часом просто розпускаю волосся і гладжу, таке воно м’яке. — Провела пальцями собі по маківці, показуючи, як вона це робить. — У декого волосся жорстке, — самовдоволено промовила вона. — Он Керлі. У нього волосся як дріт. А в мене м’яке і гладеньке. Я, звісно, часто його розчісую. Тому воно таке гладеньке. От — торкнися отут. — Узяла руку Ленні, поклала собі на голову. — Проведи тут рукою, відчуєш, яке воно м’яке.

Величезні пальці Ленні почали гладити її волосся.

— Не розкуйовджуй його, — промовила вона.

— Ой, як мило, — сказав Ленні й погладив дужче. — Ой, як мило.

— Обережно, ти його розкуйовдиш. — І вона сердито скрикнула: — Ану припини, ти все розкуйовдиш. — Ривком повернула голову вбік, але пальці Ленні вчепилися їй у волосся і міцно тримали. — Пусти! — закричала вона. — Пусти мене!

Ленні запанікував. Його обличчя спотворилося. Тут жінка заверещала, а друга долоня Ленні затиснулася їй на губах і носі.

— Прошу, ні, — благав він. — Ой! Прошу, не роби цього. Джордж казитиметься.

Вона сильно заборсалася під його руками. Билася ногами об сіно, звивалася, намагаючись звільнитися, з-під долоні Ленні вирвався її приглушений крик. Ленні заплакав зі страху.

— Ой, прошу, не роби цього, — благав він. — Джордж скаже, що я накоїв лиха. Не дозволить мені глядіти кроликів. — Він трохи ворухнув рукою, хрипкий крик жінки видобувся на волю. Тут Ленні розсердився. — Тихо будь, — сказав він. — Я не хочу, щоб ти кричала. Наробиш клопотів, Джордж так і казав. Тихо будь.

Вона й далі борсалася, в її очах був дикий страх. Тоді він сердито трусонув нею.

— Перестань кричати, — сказав він, знову трусонув, її тіло обм’якло, як у риби. А тоді завмерла, бо Ленні переламав їй шию.

Глянув на неї, обережно відвів долоню їй від рота. Вона лежала нерухомо.

— Не хочу тебе кривдити, — промовив він, — але Джордж сказиться, якщо ти кричатимеш.

Коли вона не відповіла і не ворухнулася, він схилився над нею. Підняв її руку і відпустив. Якусь мить, здавалося, нічого не розумів. Тоді нажахано прошепотів:

— Я накоїв лиха. Знову накоїв лиха.

Узявся нагрібати сіно, доки частково її присипав.

Ззовні до стайні долинув чоловічий крик, подвійне клацання підкови об метал. Ленні вперше усвідомив, що діється надворі. Присів на сіні навпочіпки, прислухався.

— Я справді накоїв лиха, — сказав він. — Я не мав цього робити. Джордж сказиться. І… він казав… ховатися в кущах, доки він прийде. Він сказиться. У кущах, доки він прийде. Так він сказав.

Ленні повернувся, глянув на мертву жінку. Цуценя лежало поряд із нею. Ленні підняв тільце.

— Викину його геть, — сказав він. — Уже й так достатньо лиха.

Сховав цуценя під куртку, підповз до стіни стайні, заглянув крізь щілину на гру в підкову. Тоді підкрався до кінця останнього стійла і зник.

Сонячні смуги вже високо піднялися на стіні, світло у стайні пом’якшало. Дружина Керлі лежала горілиць, наполовину присипана сіном.

***

У стайні було дуже тихо, тихе надвечір’я оповило ранчо. Навіть клацання підків, навіть крики чоловічої гри, здавалося, притихли. Усередині стайні посутеніло, хоча надворі був іще день. Крізь відкриті сінні двері влетів голуб, покружляв і вилетів знову. З-за останнього стійла вийшла сука-вівчарка, худа і довга, її соски тяжко звисали. На півдорозі до коробки з цуценятами відчула мертвий запах дружини Керлі, шерсть на її спині з’їжилася. Заскавчала, скоцюрбилася, підступила до коробки і плигнула до цуценят.

Дружина Керлі лежала, наполовину присипана жовтим сіном. Уся марнота, амбітні плани, невдоволення, намагання привернути до себе увагу зникли з її обличчя. Була дуже милою, простою, а її обличчя ніжним і молодим. Завдяки нарум’яненим щокам і напомадженим губам здавалося, що вона жива, що тільки дрімає. Ковбаски кучериків лежали розкидані на сіні довкола її голови, губи були розхилені.

Як це часом буває, мить завмерла, зависла і тривала значно довше миті. Затихли звуки, затихли рухи, — на довше, набагато довше ніж одна мить.

Тоді час поступово прокинувся і ліниво рушив далі. По той бік, у жолобах затупали коні, забрязкали нашийні ланцюги. Чоловічі голоси назовні стали гучнішими і виразнішими.

Від кінця останнього стійла долинув голос старого Канді.

— Ленні, — покликав він. — Гей, Ленні! Ти тут? Я ще трохи помізкував. Скажу тобі, Ленні, що ми можемо зробити. — Старий Канді з’явився при кінці останнього стійла. — Гей, Ленні! — знову покликав він, тоді зупинився, застиг. Куксою зап’ястя потер білу щетину. — Я не знав, що ти тут, — сказав він дружині Керлі.

Коли вона не відповіла, підступив ближче.

— Не слід тобі тут спати, — з осудом сказав він, і от він уже біля неї і… — Ох, Сусе-Христе! — Безпорадно озирнувся довкола, потер підборіддя. Тоді схопився і швидко вибіг із стайні.

Проте стайня вже ожила. Коні тупали і пирхали, пережовуючи солому зі своєї підстилки, брязкали ланцюгами. Невдовзі Канді повернувся разом із Джорджем.

— Що ти хотів мені показати? — спитав Джордж.

Канді показав дружину Керлі. Джордж глянув.

— Що з нею таке? — спитав він. Тоді підійшов ближче і повторив слова Канді: — Ох Сусе-Христе!

Опустився поряд із нею навколішки. Поклав долоню їй на серце. Коли врешті встав, повільно і скуто, його обличчя було твердим і тугим, як дерево, а очі жорсткими.

— Хто це зробив? — спитав Канді.

Джордж холодно глянув на нього.

— Що, не розумієш? — спитав він. Канді мовчав. — Я мав знати, — безпорадно сказав Джордж. — Я таке й передчував.

— Що ми тепер зробимо, Джордже? — спитав Канді. — Що ми тепер зробимо?

Джорджу знадобився довгий час, щоб відповісти.

— Думаю… мусимо сказати… хлопцям. Думаю, мусимо його піймати й посадити під замок. Не можемо дозволити йому втекти. Таж цей дурний вилупок заголодується на смерть. — Він спробував заспокоїтися. — Може, його замкнуть і будуть з ним добрі.

Проте Канді схвильовано промовив:

— Нам слід дати йому втекти. Не знаєш того Керлі. Керлі схоче його лінчувати. Керлі його заб’є.

Джордж стежив за губами Канді.

— Так, — нарешті сказав він, — це правда, так Керлі й зробить. А інші теж. — Він знову подивився на дружину Керлі.

Тут з Канді заговорив його найглибший страх.

— Але ж ми купимо те маленьке господарство, правда, Джордже? Можемо з тобою туди поїхати і добре жити, хіба ні, Джордже? Хіба ні?

Джордж іще й не відповів, як Канді опустив голову й утупився в сіно. Здогадався.

— Думаю, я знав усе від початку. Думаю, знав, що ми ніколи цього не зробимо. Він так любив про це слухати, аж я повірив, що зможемо.

— То — усе відміняється? — похмуро спитав Канді.

Джордж не відповів на це запитання. Натомість сказав:

— Пропрацюю свій місяць, заберу свої п’ятдесят баксів та й завалюся на всю ніч до якогось паршивого борделю. Чи сидітиму в якійсь більярдній, доки всі розійдуться. Тоді повернуся, пропрацюю ще місяць і зароблю ще п’ятдесят баксів.

— Він така добра душа, — промовив Канді. — Я не думав, що він таке зробить.

Джордж далі вдивлявся у дружину Керлі.

— Ленні ніколи нічого не робив зі злого наміру, — сказав він. — Постійно коїв лихо, але ніколи не робив цього навмисне. — Він випростався і глянув на Канді. А тепер слухай. Мусимо сказати хлопцям. Думаю, вони мусять його здати. Іншого виходу нема. Може, не скривдять його. — Він заговорив різким тоном. — Я не дам їм скривдити Ленні. Тепер послухай. Хлопці можуть подумати, що я в це уплутаний. Я піду до бараку. Хвилиною пізніше ти вийдеш, скажеш про неї хлопцям, а я прийду і вдаватиму, наче нічого цього не бачив. Зробиш так? Щоб ніхто не подумав, наче я в це уплутаний.

— Звісно, Джордже, — сказав Канді. — Звісно, зроблю.

— Гаразд. То дай мені кілька хвилин, а тоді вибігай і розказуй, наче ти щойно її знайшов. Я вже йду. — Джордж обернувся і швидко вийшов зі стайні.

Старий Канді провів його поглядом. Тоді знову безпорадно глянув на дружину Керлі. Поступово його смуток і біль переросли у слова.

— Ти Богом проклята мандрьохо, — злобно сказав він. — Доп’яла свого, так? Тепер, либонь, тішишся. Усі знали, що ти навариш лиха. Не було в тобі нічого доброго. А тепер уже й не буде нічого доброго, ти паршива шльондро. — Він захлипав, голос його затремтів. — Я міг сапати в городі й мити їм посуд. — Трохи помовчав, тоді почав промовляти наспівним голосом. Повторював давні слова. — Коли ж приїде цирк або бейсбольний матч… ми туди підемо… Просто скажемо: «Чорти забирай роботу» і підемо туди. Ні в кого не питатимемо дозволу. У нас будуть свині й кури… а взимку… мала пузата пічка… і падає дощ… а ми там сидимо.

Його очі осліпли від сліз, він обернувся, насилу вийшов зі стайні і потер щетинисті вуса куксою зап’ястя.

Гамір гри надворі припинився. Здійнялися питальні голоси, тупіт ніг на бігу, — чоловіки влетіли до стайні. Слім, Карлсон, молодий Віт і Керлі, Крукс, який тримався так, щоб не привертати до себе увагу. Канді після усіх них, а Джордж іще пізніше. Джордж надягнув синю джинсову куртку, запнув її на всі ґудзики, чорний капелюх низько насунув на очі. Чоловіки оббігли останнє стійло. У напівтемряві знайшли очима дружину Керлі. Зупинилися, стояли нерухомо, дивилися.

Тоді Слім тихо підійшов до жінки й помацав її зап’ястя. Тонкий палець торкнувся її щоки, долоня всунулася під злегка викручену шию, пальці обмацали карк. Коли він підвівся, чоловіки з’юрмилися поблизу, чари розбилися.

Зненацька Керлі стрепенувся.

— Знаю, хто це зробив! — заволав він. — Цей здоровенний сучий син. Знаю, що він. Адже — усі були надворі і грали в підкови. — Тоді взявся вганяти себе у сказ. — Я його піймаю. Іду по свою рушницю. Сам уб’ю того здоровенного сучого сина. Прострелю йому бебехи. Рушаймо, хлопці. — Вибіг зі стайні, як шалений.

— Я візьму свого люгера, — сказав Карлсон і вибіг теж.

Слім тихо повернувся до Джорджа.

— Це й справді зробив Ленні. У неї зламана шия. Таке тільки Ленні під силу.

Джордж не відповів, тільки повільно кивнув. Так низько насунув капелюха на чоло, що той майже затуляв йому очі.

— Може, було так, як у Віді, — продовжив Слім. — Як ти розповідав.

Джордж знову кивнув. Слім зітхнув.

— Ну що ж, либонь, мусимо його піймати. Як думаєш, куди він міг піти?

Здавалося, Джорджеві знадобився певний час, щоб із його вуст злетіли слова:

— Ленні… пішов би на південь, — сказав він. — Ми прийшли з півночі, то він пішов би на південь.

— Либонь, мусимо його піймати, — повторив Слім.

Джордж підступив до нього ближче.

— Чи могли б ми доставити його, куди слід, щоб його там посадили під замок? Він же недоумкуватий, Сліме. Він зроду не зробив би цього навмисне.

Слім кивнув.

— Могли б, — сказав він. — Якби зуміли затримати Керлі, то могли б. Але Керлі захоче його застрелити. Й досі лютує через свою руку. Даймо на те, його зачинять, зв’яжуть ременями й посадять до клітки. Нічого доброго, Джордже.

— Знаю, — сказав Джордж. — Знаю.

Надбіг Карлсон.

— Цей вилупок украв мого люгера! — крикнув він. — У моїй торбі його нема.

Слідом ішов Керлі, тримаючи здоровою рукою рушницю. Він уже прохолов.

— Усе гаразд, хлопці, — сказав Керлі. — У нігера є дробовик. Візьми його, Карлсоне. Як його побачиш, не дай йому втекти. Вали просто в бебехи. Щоб він переполовинився удвоє.

— А я не маю зброї, — схвильовано сказав Віт.

— Іди до Соледада, клич копів, — сказав Керлі. — Бери Ела Вілтса, помічника шерифа. Рушаймо. — Він підозріливо обернувся до Джорджа. — Пішли з нами, чоловіче.

— Так, — сказав Джордж. — Я йду. Але послухай-но, Керлі. Цей бідолашний придурок ненормальний. Не застрельте його. Він не тямив, що робить.

— Не застрелити його? — крикнув Керлі. — Він узяв люгер Карлсона. Звісно, ми його застрелимо.

— Може, Карлсон загубив свій револьвер, — невпевнено сказав Джордж.

— Я ще нині зранку його бачив, — заперечив Карлсон. — Ні, його забрано.

Слім стояв, дивлячись на дружину Керлі.

— Керлі, — сказав він, — може, ліпше тобі зостатися з дружиною.

Обличчя Керлі збагряніло.

— Піду, — промовив він. — Сам прострелю бебехи тому здоровому вилупку, хоч би й одною рукою. Я його прикінчу.

Слім обернувся до Канді.

— То зостанься з нею ти, Канді. Нам, решті, ліпше рушати.

Вони пішли. Джордж на мить зупинився поруч Канді, обидва дивилися на мертву жінку, аж доки Керлі покликав:

— Гей, Джордже! Тримайся нас, доки ми не подумали, що й ти в цьому замішаний.

Джордж поволі потягся за ними, тяжко пересуваючи ногами.

Коли вони відійшли, Канді присів на сіні навпочіпки й утупився в обличчя дружини Керлі.

— Бідолашний вилупок, — тихо сказав він.

Чоловічий гамір стихав. У стайні поступово темніло, коні у стійлах тупали ногами, брязкали нашийними ланцюгами. Старий Канді ліг на сіні і затулив очі передпліччям.

***

Пізнього пополудня глибоке зелене плесо ріки Салінас сповивала тиша. Сонце вже покинуло долину, здіймаючись угору схилами Габіланських гір, вершини пагорбів рожевіли в сонці. Проте над плесом, серед плямистих сикомор, лежала приємна тінь.

Водяна змійка повільно ковзала плесом, викручуючи туди-сюди перископ своєї голівки. Перепливла все плесо, дісталася ніг непорушної чаплі, яка стояла на мілині. Беззвучний рух, дзьоб списом впав униз, схопив змійку за голову і заковтнув її, тимчасом як хвіст іще гарячково звивався.

Почувся легіт, повів вітерцю хвилею пролинув крізь крони дерев. Листя сикомора обернулося, показало сріблястий спід. Бронзове сухе листя на землі полетіло за вітром на кілька стоп. Здійняті вітерцем хвильки ряд за рядом пливли зеленою поверхнею плеса.

Вітер притих так само швидко, як і з’явився. На галявині знову запанувала тиша. Чапля стояла на мілині, нерухомо чекаючи. Іще одна водяна змійка пропливла плесом, викручуючи туди-сюди перископ голівки.

Зненацька з кущів вийшов Ленні. Рухався тихо, як ведмідь, що підкрадається до здобичі. Чапля забила повітря крилами, здійнялася з води й полетіла в низов’я ріки. Змійка прослизнула між очерети біля плеса.

Ленні тихо підійшов до краю плеса. Став навколішки і пив, ледве доторкаючись губами до води. Коли мала пташка прошурхотіла сухим листям позаду нього, різко здійняв голову, напружив зір та слух, скерувавши їх у напрямку звуку. Тоді побачив птаха, опустив голову і знову напився.

Закінчивши, сів на березі, повернувшись до плеса боком, щоб стежити за стежкою, що вела до траси. Обхопив руками коліна, сперся на них підборіддям.

Світло здіймалося вгору, покидаючи долину, а як покинуло її зовсім, здалося, що вершини гір запалали дедалі дужчим блиском.

— Я не забув, бігме, побий його Божа сила, — тихо сказав Ленні. — Ховатися в кущах і чекати Джорджа. — Він низько насунув капелюх на очі. — Джордж буде на мене лютувати, — промовив він. — Скаже, що хотів би бути сам і щоб я йому не заважав. — Він повернув голову і глянув на блискучі вершини гір. — Я міг би відразу йти шукати печеру, — промовив. І сумно продовжив: — Та й ніколи не мати кетчупу, але мені байдуже. Як Джордж мене не схоче… піду собі геть. Піду собі геть.

Тоді з голови Ленні вийшла низька й огрядна стара жінка. Мала окуляри з товстими лінзами, великий ситцевий фартух у кратку, вся була така чиста й накрохмалена. Стала перед Ленні, уперла руки в боки, тоді несхвально насупилася.

Потім заговорила голосом Ленні:

— Товкла я тобі й товкла, — сказала вона. — Казала тобі: «Слухай Джорджа, бо він порядний чоловік і добрий до тебе». Та ти ніколи не дбаєш про це. Робиш погані речі.

— Я старався, тітко Кларо, мем, — відповів їй Ленні. — Старався й старався. Та що ж, як усе дарма.

— Ти ніколи не думав про Джорджа, — тягла вона далі голосом Ленні. — Він завше робив тобі добро. Як мав шматок пирога, то ти завше діставав половину чи й більше. А якби мав кетчуп, ти дістав би його весь.

— Я знаю, — жалібно сказав Ленні. — Я старався, тітко Кларо, мем. Старався і старався.

— Йому так добре було би без тебе, — перебила вона його. — Міг би взяти платню і завалитися до борделю або посидіти в більярдній і зіграти там у снукера. Але мусить дбати про тебе.

— Знаю, тітко Кларо, мем, — скорботно зойкнув Ленні. — Я вже йду в гори, знайду там печеру і житиму в ній, щоб не робити більше Джорджеві клопотів.

— Ти так тільки кажеш, — різко промовила вона. — Завжди кажеш, і добре знаєш, сучий ти сину, що ніколи так не зробиш. Причепишся до Джорджа, і, як Бог свят, варитимеш з нього воду. — Я можу собі й піти, — сказав Ленні. — Однаково Джордж не дозволить мені тепер глядіти кроликів.

Тітка Клара зникла, а з голови Ленні виступив величезний кролик. Сів перед ним на задні лапи, запряв вухами, зморщив носа і заговорив, теж голосом Ленні.

— Глядіти кроликів, — зневажливо сказав він. — Ти дурний телепню. Ти не годен кроликам ноги лизати. Забудеш про них і даси їм заголодуватися до смерті. От що ти зробиш. А що тоді подумає Джордж?

— Я не забуду, — вголос сказав Ленні.

— Говори-балакай, — промовив кролик. — Ти не годен того змащеного штифта, що втовче тебе до пекла. Бог один знає, як багато зробив Джордж, аби витягти тебе з помийної ями, але все марно. Як думаєш, що Джордж дозволить тобі глядіти кроликів, то ти ще дурніший, ніж зазвичай. Не дозволить. Він так поб’є тебе палицею, що й у пеклі ліпше не потраплять. Так і зробить.

Тепер Ленні войовничо заперечив:

— От і ні. Джордж нізащо такого не зробить. Я його знаю від — забув відколи — і він ніколи не замахнувся на мене палицею. Він зі мною добрий. Він мені зла не зробить.

— Та його вже від тебе нудить, — сказав кролик. — Відмолотить тебе, що й у пеклі ліпше не зуміють, тоді піде собі, а тебе покине.

— Він цього не зробить, — розпачливо крикнув Ленні. — Нічого такого не зробить. Я Джорджа знаю. Ми з ним ходимо разом.

Проте кролик знай белендів своє.

— Він тебе кине, ти дурний вилупку. Кине тебе самого. Він тебе кине, ти дурний вилупку.

Ленні затулив вуха руками.

— Не кине, кажу тобі, не кине. — І закричав: — Ох! Джордж — Джордж — Джордж!

Джордж тихо вийшов з чагарника, а кролик повернувся до мозку Ленні.

— Чого ти, до всіх чортів, кричиш? — тихо сказав Джордж.

Ленні став навколішки.

— Джордже, ти не кинеш мене? Я знаю, що не кинеш.

Джордж скуто підійшов і сів поряд нього.

— Ні.

— Я знав, — скрикнув Ленні. — Ти не такий.

Джордж мовчав.

— Джордже, — сказав Ленні.

— Так?

— Я знову наробив лиха.

— Це байдуже, — сказав Джордж і знову замовк.

Тепер тільки найвищі верховини ще купалися в сонці. Тінь у долині була м’якою і блакитною. Здалеку долинали голоси чоловіків, які перегукувалися. Джордж обернув голову й дослухався до криків.

— Джордже, — сказав Ленні.

— Так?

— Ти на мене не лютуватимеш?

— Лютуватиму на тебе?

— Ну так, як це було раніше. Ти все казав: «Якби я тебе не мав, узяв би свої п’ятдесят баксів…».

— Сусе-Христе, Ленні! Ти не тямиш нічого, що сталося, але пам’ятаєш кожне моє слово.

— То ти так не скажеш?

Джордж здригнувся. Здерев’яніло сказав:

— Був би я сам, ото мені легко жилося б. — Його голос був монотонним, невиразним. — Роби собі, та й горя не знай. Усе ладком. — Він зупинився.

— Давай далі, — просив Ленні. — А як настане кінець місяця…

— А як настане кінець місяця, дістаєш свої п’ятдесят баксів і йдеш… до борделю. — Він знову зупинився.

Ленні нетерпляче глянув на нього.

— Далі, Джордже. То ти більше на мене не лютуватимеш?

— Ні, — сказав Джордж.

— Можу собі піти, — промовив Ленні. — Уже піду в гори і знайду печеру, як ти мене не хочеш.

Джордж знову здригнувся.

— Ні, — сказав він. — Хочу, щоб ти зостався зі мною.

Ленні хитро сказав:

— Розкажи мені, як раніше.

— Що розказати?

— Про інших і про нас.

— Люди такі, як ми, не заводять сім’ї, — промовив Джордж. — Трохи зароблять, а потім усе прогуляють. Не мають нікого на світі, ніхто про них не подбає…

— Але ми не такі, — щасливо скрикнув Ленні. — Тепер розкажи про нас.

Джордж трохи помовчав.

— Але ми не такі, — промовив він.

— Бо…

— Бо я маю тебе і…

— І я маю тебе. Маємо один одного і дбаємо один про одного, — тріумфально скрикнув Ленні.

Легенький вечірній вітерець повіяв над галявиною, листя зашелестіло, здійняті вітром хвилі попливли зеленим плесом. Знову залунали чоловічі крики, цього разу значно ближче, ніж раніше.

Джордж зняв капелюха. Тремтячим голосом сказав:

— Здійми капелюха, Ленні. Таке добре повітря.

Ленні слухняно здійняв капелюха і поклав його на землю перед собою. Тінь у долині стала блакитнішою, швидко вечоріло. Вітер доносив тріскучі звуки з кущів.

— Розкажи, як це буде, — попрохав Ленні.

Джордж прислухався до далеких звуків. На мить його тон став діловитим.

— Дивися на той бік ріки, Ленні, я розповідатиму, а ти наче все побачиш.

Ленні повернув голову, глянув на плесо, на потемнілі схили Габіланських гір.

— Ми купимо маленьке господарство, — розпочав Джордж.

Потягся до бічної кишені, витягнув Карлсонового люгера, зняв із запобіжника, спер руку з пістолетом об землю, за спиною Ленні. Утупився Ленні в потилицю, там де сполучалися хребет і череп.

Із верхів’я ріки долинув чоловічий голос, інший йому відповів.

— Нумо далі, — сказав Ленні.

Джордж здійняв револьвер, рука йому тремтіла. Знову опустив руку на землю.

— Нумо далі, — просив Ленні. — Як це буде. Ми купимо мале господарство.

— У нас буде корова, — промовив Джордж. — А може ще й свині і курчата… і маленьке поле люцерни…

— Для кроликів! — вигукнув Ленні.

— Для кроликів, — повторив Джордж.

— А я глядітиму кроликів.

— А ти глядітимеш кроликів.

Ленні щасливо засміявся.

— Житимемо і споживатимемо ситість землі.

— Так.

Ленні обернув голову.

— Ні, Ленні. Дивися по той бік ріки, наче ти бачиш те місце.

Ленні послухався. Джордж глянув на револьвер.

Тепер у чагарнику залунав тупіт кроків. Джордж обернувся й озирнувся.

— Нумо далі, Джордже. Коли ми це зробимо?

— Уже скоро.

— Я і ти.

— Ти… і я. Усі будуть із тобою добрими. Не буде більше жодних клопотів. Ніхто нікого не скривдить, ніхто нікого не ограбує.

— Я думав, що ти на мене лютий, Джордже, — сказав Ленні.

— Ні, — промовив Джордж. — Ні, Ленні. Я не лютий. Я ніколи не був лютий і зараз теж ні. Хочу, щоб ти це знав.

Тепер голоси стали зовсім близькими. Джордж підняв револьвер, прислухався до них.

— Зробімо це зараз, — заблагав Ленні. — Давай купимо це господарство.

— Певно, просто зараз. Неодмінно.

І Джордж підняв пістолета, прилаштував його, приставив дуло Ленні до потилиці. Його рука дуже тремтіла, але обличчя застигло, а там і рука заспокоїлася. Натиснув на спусковий гачок. Гуркіт пострілу докотився до вершин і покотився назад, униз. Ленні сіпнувся, тоді повільно осунувся вперед, на пісок, і лежав там нерухомо.

Джордж здригнувся, глянув на револьвер, тоді відкинув його геть, на берег, на кучугуру старого попелу.

Кущі, здавалося, наповнилися криком і тупанням ніг. Долинув гучний голос Сліма:

— Джордже! Де ти, Джордже?

Однак Джордж сидів на березі, мов завмерши, і дивився на свою праву долоню, що відкинула зброю. Гурт чоловіків вибіг на галявину, попереду був Керлі. Побачив Ленні, який лежав на піску.

— Справив його, як Бог свят. — Підійшов, глянув на Ленні, тоді знову на Джордж. — У самісіньку потилицю, — тихо промовив він.

Слім підійшов просто до Джорджа, сів біля нього, дуже близько до нього.

— Дарма, — сказав Слім. — Інколи чоловік мусить таке зробити.

Проте Карлсон став над Джорджем.

— Як ти це зробив? — спитав він.

— Просто зробив, — змучено відповів Джордж.

— Він мав мій револьвер?

— Так. Він мав твій револьвер.

— А ти відняв у нього, а тоді його вбив?

— Так. Достеменно. — Голос Джорджа звівся майже до шепоту. Він так і не відвів очей від своєї правої руки, в якій тримав зброю.

Слім сіпнув Джорджа за лікоть.

— Пішли, Джордже. Вип’ємо разом.